Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

9 голосов

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      6
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      4
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

west11    543
Только что, babaika сказал:

вот цитирую повторно:

для чего цитировать, ту все читать умеют,. Позиция в которой "я считаю потому что так считаю" ? Может стоит обсудить аргументы, которые Вы обходите своим вниманием и о которых я написал выше ?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
babaika    604
Только что, west11 сказал:

для чего цитировать, ту все читать умеют,. Позиция в которой "я считаю потому что так считаю" ? Может стоит обсудить аргументы, которые Вы обходите своим вниманием и о которых я написал выше ?

Вам третий раз повторяю свою позицию указывая на аргументы, для вас лично выделено черным:

Считаю решение законным. Суд справедливо указал на отсутствие оснований для удовлетворения иска. Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

Суд защищает нарушенное право. Чем право малолетнего было нарушено? В иске об этом ни слова.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
alex_s_2000    87

                                                                       babaika,

мне вот интересно, на Ваш взгляд, нарушение закона как такового, является нарушением прав? Это относится к п.2 ст. 177 СКУ. (Правда я тогда не совсем понимаю за что нас штрафуют при превышении скорости на пустой трассе, или проезду на красный на пустом перекрестке?)  

Далее, п.3 и п.4 ст.177 является охранными императивами прав ребенка? 

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
babaika    604
Только что, alex_s_2000 сказал:

                                                                       babaika,

мне вот интересно, на Ваш взгляд, нарушение закона как такового, является нарушением прав? Это относится к п.2 ст. 177 СКУ. (Правда я тогда не совсем понимаю за что нас штрафуют при превышении скорости на пустой трассе, или проезду на красный на пустом перекрестке?)  

Далее, п.3 и п.4 ст.177 является охранными императивами прав ребенка? 

Вы говорите в общем, а необходимо говорить предметно.

ПДД – императивная норма, но для сравнения здесь не корректно применять. ПДД устанавливают единый порядок дорожного движения. Участники дорожного движения обязаны знать и неуклонно выполнять требования ПДД вне зависимости от того есть ли другой участник на проезжей части или нет. Без соблюдения ПДД недопустима эксплуатация тр/средства как такового, проще говоря – ехать нельзя (императив). Любое несоблюдение ПДД – нарушение, за которое предусмотрена ответственность в соответствии с законодательством.

Права ребёнка подлежат защите, в том числе защите нормами предусмотренными ст. 177 СК.

Но в отличии от ПДД (см.выше) само существование нормы в законе без соответственного применения не дает возможность защитить нарушенное право. Как минимум необходимо заявить о таком праве опираясь на данную норму закона и указать на существование тех обстоятельств, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего ребёнка (принцип диспозитивности сторон).

Мало в исковом заявлении просто сослаться на закон (как это было в разбираемом постановлении) и требовать удовлетворения своих требований руководствуясь только тем, что есть такое требование предусмотренное статьями такими-то. Необходимо свою позицию подкрепить обстоятельно, опираясь на доказательства. Вот тогда закон встанет на защиту, суд удовлетворит требование.

п. 3 ст.177 СК – диспозитивная норма, п. 4 ст.177 СК – императивная норма.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
west11    543
7 часов назад, babaika сказал:

Вам третий раз повторяю свою позицию указывая на аргументы, для вас лично выделено черным:

Считаю решение законным. Суд справедливо указал на отсутствие оснований для удовлетворения иска. Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

Суд защищает нарушенное право. Чем право малолетнего было нарушено? В иске об этом ни слова.

Ну как же Вы не любите признавать свои ошибки... Очевидно, Вы пытались упростить ситуацию, сводя анализ до того случая когда: 1. Кредит взят в банке ( в нашем случае - позика у физ. лица), 2. Ребенок был зарегистрирован после подписания ипотеки (в нашем случае - уже был зарегистрирован в ипотечном жилье) 3. Факт существования ребенка и его вещных прав не был известен позикодавцю ( в нашем случае - сама ф. 2 уже не давала шансов скрыть эту инфу)  и.т.д. :)

"В иске об этом ни слова" - прошу прощения, но как Вам удалось прочитать позовну заяву ? Вы телепат ?

Тогда, в третий раз указываю Вам на нестыковки Ваших выводов с конкретными обстоятельствами в этом деле:

 

В 17.12.2016 в 22:37, ANTIRAID сказал:

При укладенні договору іпотеки будинок був недобудований, тому сім’я не була в ньому зареєстрована, а їх донька була зареєстрована за місцем проживання матері у її батьків.

Після добудови будинку сім’я з дитиною 1 жовтня 2010 року зареєструвалися в ньому.

 

" Кто указывал при совершении сделки о том, что существует малолетний ребёнок? "  - Так ребенок был зарегистрирован в доме на момент укладення до позики..., а позднее дог. іпотеки.

При чем здесь банк ? Позивачем есть позикодавець ОСОБА_3 за укладененим 31.08.2012 року дог. іпотеки ( акцент на дате нового дог іпотеки).

В 17.12.2016 в 22:37, ANTIRAID сказал:

31 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 330 тис. грн. (фактично позика надавалася в сумі 42 тис. доларів США та була домовленість про погашення боргу саме в цій валюті) та договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірний житловий будинок на забезпечення виконання боргових зобов'язань за договором позики, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
babaika    604
Только что, west11 сказал:

Ну как же Вы не любите признавать свои ошибки... Очевидно, Вы пытались упростить ситуацию

Вы следите за своими ошибками, так будет проще для всех.

Я выразил своё мнение, по вашему настоянию выразил свое мнение несколько раз.

Желаете разобрать ситуацию - это другое дело.

..будем почитать ваши мысли вслух...:)

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
west11    543
3 часа назад, alex_s_2000 сказал:

нарушение закона как такового, является нарушением прав? Это относится к п.2 ст. 177 СКУ.

Само собой. Это материальная норма ? Осмелюсь предположить, что да. Тогда работают основания для скасування судового рішення: " порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права ", ну или в исполнении ВСУ - не работает...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
west11    543
3 минуты назад, babaika сказал:

Вы следите за своими ошибками, так будет проще для всех

Так человеку свойственно ошибаться :),  вот может не стоит от имени ВСЕХ заявлять, для кого "будет проще"  :)

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
babaika    604
Только что, west11 сказал:

Так человеку свойственно ошибаться :),  вот может не стоит от имени ВСЕХ заявлять, для кого "будет проще"  :)

Стоит. Под всеми я подразумеваю только вас и себя...:)

Пытаюсь осмыслить вашу мысль, готовлю ответ...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
west11    543
Только что, babaika сказал:

Пытаюсь осмыслить вашу мысль, готовлю ответ...

Прошу прощения, но я себя не вижу уполномоченным заявлять от "имени всех", эту роль Вы уж для себя оставьте :)

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
west11    543
2 минуты назад, babaika сказал:

готовлю ответ...

поздновато уже, будет же еще и завтра

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
babaika    604
Только что, west11 сказал:

 Очевидно, Вы пытались упростить ситуацию, сводя анализ до того случая когда: 1. Кредит взят в банке ( в нашем случае - позика у физ. лица), 2. Ребенок был зарегистрирован после подписания ипотеки (в нашем случае - уже был зарегистрирован в ипотечном жилье) 3. Факт существования ребенка и его вещных прав не был известен позикодавцю ( в нашем случае - сама ф. 2 уже не давала шансов скрыть эту инфу)  и.т.д. :)

"В иске об этом ни слова" - прошу прощения, но как Вам удалось прочитать позовну заяву ? Вы телепат ?

Тогда, в третий раз указываю Вам на нестыковки Ваших выводов с конкретными обстоятельствами в этом деле:

 

 

" Кто указывал при совершении сделки о том, что существует малолетний ребёнок? "  - Так ребенок был зарегистрирован в доме на момент укладення до позики..., а позднее дог. іпотеки.

При чем здесь банк ? Позивачем есть позикодавець ОСОБА_3 за укладененим 31.08.2012 року дог. іпотеки ( акцент на дате нового дог іпотеки).

Опять за рыбу гроши...:) 

Ну тут все понятно. Ответ не заставил себя долго ждать ибо уже видимо в 5 или 6 раз встает вопрос: чем нарушено право малолетнего? Такой же вопрос задал себе суд и не нашел на него ответ. Я не суд, но блин тоже не вижу ответ. Может вы подскажете, чем нарушено право малолетнего.

То что есть форма 2 это хорошо, но право чем нарушено?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
babaika    604

Уважаемый west11, попробуйте прочитать ответ который я давал alex_s_2000 (выше постом), может поймете, что я добиваюсь от вас…, почему согласен с решением вышки.

 

..подсказка.. «чем нарушено право».., это ключевое..

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
ais    255
10 часов назад, babaika сказал:

..подсказка.. «чем нарушено право».., это ключевое..

Ну, вот если бы Вы представляли сторону в суде, чтобы Вы добавили в иск чтобы выиграть?

Какое нарушение права ребенка Вы бы указали? или Вы считаете, что здесь ни каких шансов выиграть не было, т.к. даже теоритически не может быть нарушенного права ребенка, которое надо было включить в иск?
 

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
west11    543
13 часов назад, babaika сказал:

подсказка.. «чем нарушено право».., это ключевое..

Я понимаю к чему Вы клоните...Действительно предмет доказывания здесь не так прост, потому что "право дитини на житло" передачей этого житла в ипотеку, непосредственно, как бы не нарушается. Мне кажется тут надо рассматривать последствия (которые уже наступили) такого договора ипотеки и применять ч.2 ст. 386 ЦК, указывая на причинно-следственную связь между дог. ипотеки и последствиями невыполнения одним из родителей дог позики, в обеспечения которого передана ипотека.

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
babaika    604

...последствия которые могут наступить..

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
babaika    604
9 часов назад, ais сказал:

Ну, вот если бы Вы представляли сторону в суде, чтобы Вы добавили в иск чтобы выиграть?

Какое нарушение права ребенка Вы бы указали? или Вы считаете, что здесь ни каких шансов выиграть не было, т.к. даже теоритически не может быть нарушенного права ребенка, которое надо было включить в иск?
 

Право ребёнка было нарушено, но не доказано. Более того, об этом даже не упоминалось.

Суд как вы понимаете не будет самостоятельно доказывать право стороны. 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
west11    543
13 часов назад, babaika сказал:

...последствия которые могут наступить..

Они (последствия) уже наступили: "заявлено позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в наслідок невиконання позичальником своїх зобов"язань..."

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
alex_s_2000    87

babaika говорит

"п. 3 ст.177 СК – диспозитивная норма, п. 4 ст.177 СК – императивная норма. Господин юрист, " 3. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування." , это диспозитив или императив? 

Далее, Ваш ход рассуждений: " ПДД устанавливают единый порядок дорожного движения. Участники дорожного движения обязаны знать и неуклонно выполнять требования ПДД вне зависимости от того есть ли другой участник на проезжей части или нет. "   Умник, (других слов уже просто нет!), а попробуйте в этот свой текст вместо ПДД подставить СКУ с соответствующим изменение названия субъектов правоприменения и законоисполнения. 

babaika, перестаньте умничать.

И еще: 177-я выдержана в строгом соответствие с принципом правовой определенности, чего так не любит наш так называемый Верховный суд - как же, возможность трактовать отбирается, беда... Она вся практически ИМПЕРАТИВ. Диспозитивность в этой статье присутствует только в п.п. 5,6.

И если будете отвечать,  не рвите в своих рассуждениях процесс слушания на отдельные части, которые как бы можно анализировать отдельно друг от друга, ЧТО ТАК ЛЮБИТ ДЕЛАТЬ НАШ ВЕРХОВНЫЙ, ТАК НАЗЫВАЕМЫЙ, СУД. Попробуйте воспринимать процесс и все его элементы как единое целое, как это принято в цивилизованном мире, и как того, в общем то, требует ЦПКУ.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
babaika    604
Только что, alex_s_2000 сказал:

babaika говорит

"п. 3 ст.177 СК – диспозитивная норма, п. 4 ст.177 СК – императивная норма. Господин юрист, " 3. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування." , это диспозитив или императив? 

Далее, Ваш ход рассуждений: " ПДД устанавливают единый порядок дорожного движения. Участники дорожного движения обязаны знать и неуклонно выполнять требования ПДД вне зависимости от того есть ли другой участник на проезжей части или нет. "   Умник, (других слов уже просто нет!), а попробуйте в этот свой текст вместо ПДД подставить СКУ с соответствующим изменение названия субъектов правоприменения и законоисполнения. 

babaika, перестаньте умничать.

И еще: 177-я выдержана в строгом соответствие с принципом правовой определенности, чего так не любит наш так называемый Верховный суд - как же, возможность трактовать отбирается, беда... Она вся практически ИМПЕРАТИВ. Диспозитивность в этой статье присутствует только в п.п. 5,6.

И если будете отвечать,  не рвите в своих рассуждениях процесс слушания на отдельные части, которые как бы можно анализировать отдельно друг от друга, ЧТО ТАК ЛЮБИТ ДЕЛАТЬ НАШ ВЕРХОВНЫЙ, ТАК НАЗЫВАЕМЫЙ, СУД. Попробуйте воспринимать процесс и все его элементы как единое целое, как это принято в цивилизованном мире, и как того, в общем то, требует ЦПКУ.

Вы не пробовали свою позицию отстаивать без упреков и оскорблений собеседников? Попробуйте, может продвинетесь в своих уморассуждениях на порядок, а если повезёт, то на два…, ну да ладно…

По сути:

Императивная норма – должен, обязан. Утвердительная, категорическая форма, обязательная для всех субъектов права.

Диспозитивная норма – имеет право, может и так далее. Имеет право/не имеет право, лишен такого права, право не настало. Может – не может. Существует возможность решать об объеме и характере прав. Отсутствует обязательная форма.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
babaika    604
В 18.12.2016 в 00:37, ANTIRAID сказал:

 

31 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 330 тис. грн. (фактично позика надавалася в сумі 42 тис. доларів США та була домовленість про погашення боргу саме в цій валюті) та договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірний житловий будинок на забезпечення виконання боргових зобов'язань за договором позики, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5.

При цьому подружжя в своїх заявах повідомило нотаріуса про те, що діють в інтересах сім’ї та в будинку не зареєстровані і не мають права користування малолітні і неповнолітні діти. Крім того, ними надано довідку від 31 серпня 2012 року про склад сім’ї та реєстрацію в будинку ОСОБА_4, яка підтверджує відсутність інших зареєстрованих членів сім’ї в даному будинку. Разом з тим згідно довідки від 10 липня 2014 року, в спірному будинку з 5 жовтня 2010 року зареєстрована неповнолітня донька ОСОБА_2.

 

В 18.12.2016 в 00:37, ANTIRAID сказал:

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до частин другої–четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. 

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Задовольняючи первісні позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право проживання дитини в жилому приміщенні, надавши недостовірну довідку та нотаріально посвідчену заяву про те, що укладення договору іпотеки відповідає інтересам сім’ї та не порушує прав їх малолітньої дитини.

 

 

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
alex_s_2000    87

babaika говорит: "Императивная норма – должен, обязан. Утвердительная, категорическая форма, обязательная для всех субъектов права. "

Послушайте, а форма "не должен" это куда? К белым или к пушистым? Вынужден повторить: НЕ УМНИЧАЙТЕ.

Это Вы с ВСУ на Вашей платформе... Что до " упреков и оскорблений". Вы наверное имели ввиду  "умничать" (другого вроде нет). Я помогу Вам разобрать в этом. 

Толковый словарь Ушакова

У́МНИЧАТЬ, умничаю, умничаешь, несовер. (к сумничать) (разг.). Говорить, стараясь выказать свой ум(ирон.).

 

Простите, но вынужден констатировать, что Вы стараетесь уходить от целостности предмета спора. Увы. 

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
babaika    604
Только что, alex_s_2000 сказал:

babaika говорит: "Императивная норма – должен, обязан. Утвердительная, категорическая форма, обязательная для всех субъектов права. "

Послушайте, а форма "не должен" это куда? К белым или к пушистым? Вынужден повторить: НЕ УМНИЧАЙТЕ.

Это Вы с ВСУ на Вашей платформе... Что до " упреков и оскорблений". Вы наверное имели ввиду  "умничать" (другого вроде нет). Я помогу Вам разобрать в этом. 

Толковый словарь Ушакова

У́МНИЧАТЬ, умничаю, умничаешь, несовер. (к сумничать) (разг.). Говорить, стараясь выказать свой ум(ирон.).

 

Простите, но вынужден констатировать, что Вы стараетесь уходить от целостности предмета спора. Увы. 

Я свою позицию выразил. Если вы не желаете её понимать и как следствие принимать, то это дает вам право (диспозитив) выразить свою позицию для дискуссии или спора в другом процессе с другими требованиями к другим участникам. Поскольку вы дискуссию вести не в состоянии, что подтверждает очередное сообщение с требованиями о яко бы обязательном разъяснении вам того, что вы не желаете принимать, но не выкладкой своей позиции (диспозитив права, который вы не применяете). Засим дело закрыто, решение получите у секретаря когда нибудь…)))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
alex_s_2000    87

Слабый Вы, однако, бабайка. Да и пожалуй скользкий. Пойду ка помою руки... ;)

 

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
babaika    604

Приятно иметь дело с сильным, недвусмысленным и шершавым оппонентом, при этом неспособным хоть как-то внятно без оскорблений (см.выше) изложить и отстаивать свою позицию.

Лучше сразу всему ополоснуться…)))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти


  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень,
      в с т а н о в и л а :
      У червні 2015 року прокурор Жовтневого району м. Харкова, правонаступником якого відповідно до ухвали Жовтневого районного суду м. Харкова від 6 квітня 2016 року є Харківська місцева прокуратура № 2, звернувся до суду з указаним вище позовом в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1, посилаючись на те, що 01 жовтня 2007 року між матір'ю останнього ОСОБА_3 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець) був укладений договір позики на суму 19 000 доларів США, строком до 10 вересня 2010 року.
      Даний правочин був забезпечений договором іпотеки (предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_1) від 01 жовтня 2007 року.
      У 2013 році ОСОБА_3 фактично передала квартиру у постійне користування ОСОБА_2.
      Враховуючи те, що орган опіки та піклування не надавав згоду на укладення іпотечного договору, а також те, що відповідачка чинить перешкоди ОСОБА_1 у доступі до житла, Харківська місцева прокуратура № 2 просила визнати цей договір недійсним, виселити із квартири ОСОБА_2 та вселити в неї ОСОБА_1.
      Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, позов Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 01 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватний нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за НОМЕР_1. У задоволенні решти позовних вимог Харківській місцевій прокуратурі № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 відмовлено. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року залишено без змін. 
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення у справі з ухваленням нового рішення про відмову в позові, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), статті 40 Закону України «Про іпотеку», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей».
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України – ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.
      Суд установив, що 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_3 позичила у ОСОБА_2 кошти в сумі 19 000 доларів США з кінцевим терміном повернення 01 вересня 2010 року. 
      01 жовтня 2007 року зазначений договір позики був посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 та зареєстрований ним в реєстрі за НОМЕР_2.
      В забезпечення виконання зобов’язань за договором позики 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 01 жовтня 2007 року, зареєстровано в реєстрі НОМЕР_1, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцеві. 
      Відповідно до п. 1 договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, згідно з домовленістю сторін при виникненні у іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право за власним вибором продати предмет іпотеки або звернути його у свою власність в рахунок виконання забезпечення цією іпотекою зобов’язання. 
      З довідки КП «Жилкомсервіс» від 22 квітня 2015 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 з 12 жовтня 2005 року по теперішній час та її син ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 12 жовтня 2005 року. 
      У судовому засіданні суду першої інстанції приватний нотаріус ХМНО МЮУ ОСОБА_4 пояснив, що при укладенні сторонами договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року дозвіл органу опіки та піклування не надавався, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була представлена для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання в іпотечному майні неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї.
      12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. На той час ОСОБА_1 було 16 років.
      На підставі рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, в рахунок задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 01 жовтня 2007 року, було звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1.
      25 травня 2015 року зазначене рішення набрало законної сили.
      Визнаючи недійсним договір іпотеки, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосувавши положення статей 203, 215, 383 ЦК України, статтю 17 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», виходив з того, що оспорюваний договір іпотеки, предметом якого є квартира, в якій проживав та був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_1, був укладений без попередньої згоди органу опіки та піклування, внаслідок чого були порушені його житлові права.
      У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України:
      - від 20 січня 2016 року суд висловив правову позицію, що норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини ; 
      - від 30 вересня 2015 року суд виходив з того, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування;
      - від 30 вересня 2015 року, від 11 листопада 2015 року, від 25 листопада 2015 року суд висловив правову позицію, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.
      Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні норм матеріального права, у справі, рішення в якій переглядаються, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
      За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. 
      Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. 
      За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. 
      За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. 
      Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
      Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
      Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.
      Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.
      У судовому засіданні суду першої інстанції з пояснень приватного нотаріуса ХМНО МЮУ ОСОБА_4 встановлено, що сторонами у договорі іпотеки від 01 жовтня 2007 року не надавалося дозволу органу опіки та піклування, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була надана для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання у квартирі АДРЕСА_1, неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї. 
      Згідно розписки від 12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. Окрім того, ОСОБА_3 зазначила про відсутність у неї претензій до ОСОБА_2
      Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
      Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено ОСОБА_3 зі спірної квартири. 
      Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. 
      Відповідач ОСОБА_2 неодноразово у своїх запереченнях та скаргах зазначала, що на час розгляду справи судом першої інстанції, а саме 19 вересня 2015 року, ОСОБА_1 виповнилося 18 років. 
      Відтак, при ухваленні судом першої інстанції рішення, а саме 28 квітня 2016 року, застосування законодавства щодо захисту прав та законних інтересів дитини є помилковим, оскільки ОСОБА_1., в силу статті 6 СК України, вже не мав правовий статус дитини у зв’язку з досягненням ним повноліття, що свідчить про необґрунтованість вимог про усунення порушень прав та інтересів ОСОБА_1 як дитини. 
      З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. 
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити. 
      Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.
      У позові Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення відмовити.
      Стягнути з Харківської місцевої прокуратури № 2, яка діє в інтересах ОСОБА_1, на користь ОСОБА_2 2 218 грн. 72 коп. сплачених нею судових витрат.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-1414цс17 
      Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
      За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. 
      Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. 
      За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. 
      За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. 
      Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
      Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено іпотекодавця зі спірної квартири. 
      Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. 
      З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. 
       
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1414цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBD9B214A5CBE210C22581A300342F1A
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      Сімоненко В.М., 
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську про стягнення невиплаченої пенсії та компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати за заявою Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську про перегляд рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську (далі – УПФУ в м. Івано-Франківську) про стягнення невиплаченої пенсії та компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати. 
      Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що згідно постанови суду від 21 квітня 2011 року, яка набрала законної сили, управління пенсійного фонду зобов’язано провести перерахунок пенсії позивачки та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Однак, рішення суду не виконано, перерахунок пенсії проведено тільки до 23 липня 2011 року, а пенсія не виплачена. 
      Позивачка просила суд стягнути з відповідача на її користь невиплачену пенсію в розмірі 73 940 грн. 39 коп., компенсацію втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати в розмірі 5 797 грн. 39 коп.
      Рішенням Івано-Франківського міського суду від 17 лютого 2016 року у позові відмовлено.
      Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено. Скасовано в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення розміру невиплаченої пенсії, та в цій частині ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з УПФУ в м. Івано-Франківську на користь ОСОБА_1 нараховану, але невиплачену пенсію у розмірі 73 940 грн. 39 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року касаційну скаргу УПФУ в м. Івано-Франківську відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві УПФУ в м. Івано-Франківську просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 22, 1166 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення заступника начальника юридичного відділу управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську – ОСОБА_2, яка взяла участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
      Суд встановив, що ОСОБА_1 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та має право на пільги і компенсації відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та отримує пенсію як інвалід ІІ групи відповідно до зазначеного Закону.
      Постановою Івано-Франківського міського суду від 21 квітня 2011 року зобов’язано УПФУ в м. Івано-Франківську провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії інваліда ІІ групи, захворювання якого пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, з 16 травня 2010 року відповідно до ст. 50, ч. 1 ст. 54, ч. 6 ст. 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, визначеного ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, встановленому Закону України «Про державний бюджет України» на відповідні роки, та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Ця постанова набрала законної сили 15 листопада 2011 року згідно ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду. На виконання постанови 13 березня 2012 року видано виконавчий лист.
      Постановою державного виконавця 23 березня 2012 року відкрито виконавче провадження по виконанню зазначеної постанови суду.
      Листом від 07 листопада 2012 року УПФУ в м. Івано-Франківську повідомило ОСОБА_1, що на виконання цієї постанови суду позивачці проведено перерахунок пенсії, відповідно до якого нараховано доплату за період з 16 травня 2010 року по 22 липня 2011 року в розмірі 73 940 грн. 39 коп. У той же час управління пенсійного фонду повідомило, що виплату коштів буде проведено за наявності відповідного фінансування.
      Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що доплата пенсії в розмірі 73 940 грн. 39 коп. не є матеріальною шкодою, завданою внаслідок неправомірних дій відповідача, оскільки за своєю природою не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а є сумою нарахованою пенсії, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання постанови суду від 21 квітня 2011 року. Враховуючи те, що постанова суду знаходиться на виконанні, частково виконана відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку, а тому стягнення суми заборгованості у даній справі є подвійною мірою відповідальності. Також суд зазначив, що положення статті 625 ЦК України на спірні правовідносини не поширюються, оскільки між сторонами не існує грошових зобов’язань, а тому підстави для задоволення позову відсутні.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги в частині стягнення з УПФУ в м. Івано-Франківську на користь ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої пенсії, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що заборгованість відповідача в розумінні статті 22 ЦК України є збитками. Тому неправомірними діями відповідача ОСОБА_1 завдано збитки у сумі недоотриманої позивачкою пенсії згідно статей 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що складає 73 940 грн. 39 коп. Відтак зазначені кошти повинні бути відшкодовані згідно статті 1166 ЦК України. Правильним є висновок суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення індексу інфляції та 3% річних. 
      Однак, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:
      - від 6 липня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позову про стягнення невиплаченої пенсії, індексу інфляції та 3% річних, виходив з того, що нарахована, але невиплачена пенсія за своєю природою не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а є сумою, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання постанови адміністративного суду. Порушені права позивача відновлено постановою адміністративного суду про зобов’язання відповідача нарахувати та виплатити призначену позивачу пенсію, яка знаходиться на виконанні та частково виконана. Повторне звернення до суду щодо стягнення вже визначеної рішенням суду суми коштів є недопустимим.
      - від 21 вересня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив з того, що задовольняючи позов, апеляційний суд керувався тим, що невиплачена позивачці пенсія за рішенням суду, є шкодою в розумінні статей 22, 1166 ЦК України. Проте апеляційний суд не визначився із тим, які правовідносини виникли між сторонами, та яка правова норма підлягає застосуванню. Пославшись на статтю 107 Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування» апеляційний суд не звернув уваги на те, що зазначена норма стосується призначення та виплати пенсії, яка позивачці виплачується згідно із вказаним Законом. У зв’язку з цим апеляційному суду необхідно було визначитись із тим, чи підлягає застосуванню норма Закону. Крім того, для відшкодування шкоди потрібна наявність чотирьох складових цивільно-правової відповідальності: протиправної дії відповідача; вина відповідача; шкоди та причинного зв’язку між ними. Однак суд не зазначив, у чому вина відповідача, протиправність його дій, чи є причинний зв'язок між зазначеним та невиплатою позивачці пенсії.
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статей 22, 1166 ЦК України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. 
      Згідно зі ст. 107 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» пенсійний фонд, його органи та посадові особи за шкоду, заподіяну особам внаслідок несвоєчасного або неповного надання соціальних послуг, призначення (перерахунку) та виплати пенсій, передбачених цим Законом, а також за невиконання або неналежне виконання ними обов'язків з адміністративного управління Накопичувальним фондом несуть відповідальність згідно із законом. 
      Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 
      За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
      При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
      Підставою для звернення до суду позивачка зазначає статті 22, 1166 ЦК України та посилається на заподіяну відповідачем матеріальну шкоду, яка полягає у невиплаті перерахунку пенсії на підставі постанови суду.
      Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2011 року зобов’язано УПФУ в м. Івано-Франківську провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії інваліда ІІ групи, захворювання якого пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. 
      Зазначене судове рішення знаходиться на виконанні, частково виконано відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку.
      Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». 
      Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, тому несплачена позивачці сума пенсії, яка підлягає стягненню на її користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачці в порядку виконання постанови адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. 
      До такого ж висновку дійшов суд першої інстанції.
      Крім того, суд першої інстанції правильно вважав, що порушені права позивача відновлено постановою суду про зобов’язання нарахувати та виплатити призначену позивачці пенсію, яка знаходиться на виконанні та частково виконана, оскільки відповідачем проведений перерахунок пенсії, визначений розмір та нарахована доплата до пенсії, а тому стягнення заявленої позивачкою суми у зазначеному спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов'язання, що в розрізі положень Конституції України - є недопустимим.
      Згідно із частиною другою статті 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. 
      Місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що посилання позивачки на статтю 46 вищезазначеного Закону є безпідставним, оскільки предметом розгляду цієї справи не є сума недоотриманого підвищення до пенсії, і вищевказані норми Закону до цих правовідносин застосовуватись не можуть, оскільки судом був вирішений спір щодо перерахунку пенсії позивачу.
      Апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, неправильно застосував положення статей 22, 1166 ЦК України та дійшов помилкового висновку про те, що заборгованість відповідача по сплаті пенсії, яка підлягає стягненню згідно рішення суду, - є збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а тому ці кошти підлягають відшкодуванню відповідачем згідно статті 1166 ЦК України. Окрім того, судом апеляційної інстанції не спростовано того, що зазначена сума коштів підлягає стягненню на користь позивачки згідно постанови Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2011 року, а тому стягнення заявленої позивачкою суми у зазначеному спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов'язання, що згідно із положеннями Конституції України - є недопустимим.
      За таких обставин, рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції – залишити в силі.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську задовольнити. 
      Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року скасувати, а рішення Івано-Франківського міського суду від 17 лютого 2016 року – залишити в силі.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-1388цс17 
      Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 
      За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
      При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
      Підставою для звернення до суду позивачка зазначає статті 22, 1166 ЦК України та посилається на заподіяну відповідачем матеріальну шкоду, яка полягає у невиплаті перерахунку пенсії на підставі постанови суду.
      Судове рішення знаходиться на виконанні, частково виконано відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку.
      Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». 
      Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, тому несплачена позивачці сума пенсії, яка підлягає стягненню на її користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачці в порядку виконання постанови адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. 
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1388цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2C33AED5A3E23D3FC22581A300343975
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М., 
      суддів: Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії – Рівненського обласного управління акціонерного товариства «Ощадбанк» про визнання незаконною та скасування постанови державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції Рівненської області у цивільній справі за позовом відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитом; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про визнання кредитного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» в особі філії - Рівненського обласного управління Акціонерного товариства «Ощадбанк» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк») звернулося до суду з указаною скаргою, в якій просило визнати незаконною та скасувати постанову відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції (далі - ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області) від 07 травня 2015 року про закінчення виконавчого провадження, оскільки боржник ОСОБА_1 недоплатив банку 9 664, 33 доларів США. Станом на 11 листопада 2015 року відповідно до довідки АТ «Ощадбанк» про стан заборгованості ОСОБА_1 від 11 листопада 2015 року залишок простроченої позики за виконавчим листом від 30 травня 2011 року НОМЕР_1 становить 8 865,82 доларів США та пеня в сумі 798,51 дол. США, а тому державним виконавцем не в повному обсязі стягнуто заборгованість і 07 травня 2015 року закінчено виконавче провадження.
      Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 11 січня 2016 року визнано правомірною постанову державного виконавця Володимирецького РУЮ від 07 травня 2015 року.
      Відмовлено за безпідставністю у скасуванні постанови державного виконавця ОСОБА_3 ВДВС Володимирецького РУЮ про закінчення виконавчого провадження від 07 травня 2015 року.
      Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк» задоволено, ухвалу Володимирецького районного суду Рівненської області від 11 січня 2016 року скасовано, скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк» задоволено. 
      Визнано незаконною та скасовано постанову державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції Рівненської області від 07 травня 2015 року про закінчення виконавчого провадження. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року залишено без змін. 
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.
      Суд установив, що 30 травня 2015 року Володимирецьким районним судом Рівненської області видано виконавчий лист НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на користь ВАТ «Державний Ощадний банк України» заборгованості за кредитним договором від 11 квітня 2007 року НОМЕР_2 у сумі 27 705,67 доларів США, що еквівалентно 219 834 грн. 67 коп.
      По примусовому виконанню рішення суду державним виконавцем ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 10 червня 2011 року НОМЕР_3.
      Згідно з квитанцією ПАТ КБ «ПриватБанк» від 29 квітня 2015 року НОМЕР_4 ОСОБА_1 сплатив суму заборгованості у розмірі, визначеному рішенням суду, а саме у національній валюті України - гривні, у розмірі 219 834 грн. 67 коп.
      Постановою ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області від 04 листопада 2015 року виконавче провадження закінчено на підставі п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження».
      Відмовляючи в задоволенні указаної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк» про скасування постанови державного виконавця ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області ОСОБА_3 про закінчення виконавчого провадження від 07 травня 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що державний виконавець стягнув на користь скаржника з ОСОБА_1 заборговану суму доларів США в еквіваленті до гривні, що станом на день ухвалення рішення складало 219 834 грн. 67 коп., оскільки згідно з ч. 1 ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом на Україні є гривня. 
      При цьому суд дійшов висновку, що державний виконавець не уповноважений самовільно збільшувати суму, вказану в гривнях до долара США під час здійснення виконавчого провадження, тому, виконавши рішення Володимирецького районного суду від 01 березня 2011 року, він закінчив виконавче провадження постановою від 07 травня 2015 року.
      Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову про задоволення скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії – РОУ АТ «Ощадбанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що державним виконавцем з порушенням норм Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про закінчення виконавчого провадження, оскільки сплатою боржником 219 834, 67 грн. згідно квитанції від 29 квітня 2015 року у повному обсязі не виконано рішення Володимирецького районного суду Рівненської області, так як сума, що підлягає сплаті, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу. 
      У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що державним виконавцем не порушено вимоги ч. 3 ст. 53 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки рішенням суду борг стягнуто в доларах США із зазначенням гривневого еквіваленту за курсом Національного банку України на час вирішення спору. 
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно статті 19 Конституції України органи державної та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
      Положеннями статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів – це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 
      Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці визначені Законом України «Про державну виконавчу службу», а саме частиною другою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження». 
      Згідно частини другої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку передбаченому законом.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. 
      Згідно пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин, виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. 
      Закінчуючи виконавче провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 49, статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин, державний виконавець ОСОБА_3 виходив з того, що боржником ОСОБА_1 на підставі квитанції ПАТ КБ «ПриватБанк» від 29 квітня 2015 року фактично виконано виконавчий лист НОМЕР_1, виданий Володимирецьким районним судом, про стягнення 221 654, 67 грн.
      Оскільки законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду (221 654, 67 грн.), а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про законність винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України «Про виконавче провадження».
      Отже у справі, яка переглядається, положення пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV апеляційним та касаційним судами застосовано не правильно, а тому рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. 
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити. 
      Ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року скасувати, а ухвалу Володимирецького районного суду Рівненської області від 11 січня 2016 року залишити в силі. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді: В.І. Гуменюк 
      Н.П. Лященко 
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко 
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-1445цс17 
      Згідно статті 19 Конституції України органи державної та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
      Положеннями статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів – це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 
      Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці визначені Законом України «Про державну виконавчу службу», а саме частиною другою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження». 
      Згідно частини другої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку передбаченому законом.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. 
      Згідно пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин, виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. 
      Оскільки законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду, а тому обґрунтованим є висновок про законність винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України «Про виконавче провадження».
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1445цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9AF134B75BD49245C22581A3002C7CD0