• Введите текст жалобы (не обязательно).

    ×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

      Only 75 emoticons maximum are allowed.

    ×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    ×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

    Зарузка...
  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Ухвала
      іменем україни
      27 вересня 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
      головуючого суддів: Демяносова М.В., Іваненко Ю.Г., Маляренка А.В., Леванчука А.О., Ступак О.В.,
      розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - Сектор з питань захисту споживачів, про розірвання договору, стягнення коштів та відсотків, стягнення моральної шкоди, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 29 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 07 квітня 2016 року,
      встановила:
      У вересні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, обґрунтовуючи який вказала, що 01 жовтня 2013 року між нею та Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») у Кримському регіональному управлінні ПАТ КБ «ПриватБанк» був укладений строковий банківський вклад «Стандарт» на суму 31 000 доларів США на строк 6 місяців з процентною ставкою 6,5 %. Зазначений депозитний вклад неодноразово поповнювався.
      Позивач зазначає, що у зв'язку з переселенням із Автономної Республіки Крим до смт Мирне Мелітопольського району Запорізької області у квітні 2014 року вона звернулася до відповідача з вимогою про повернення грошових коштів та процентів, однак вони не були їй виплачені.
      Посилаючись на вищевикладене, позивач просила розірвати договір банківського вкладу та стягнути з відповідача на її користь суму банківського вкладу та проценти, починаючи з 02 жовтня 2013 року по 27 квітня 2015 року у розмірі 44 780 доларів США, а також компенсувати їй моральні збитки на суму 5 000 грн.
      Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 29 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 10 липня 2015 року, позов ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - Сектор з питань захисту споживачів, про розірвання договору, стягнення коштів та відсотків, стягнення моральної шкоди, задоволено в повному обсязі.
      Розірвано договір банківського вкладу № SAMDN80000738168896 «Стандарт» від 01 жовтня 2013 року, що укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6.
      Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_6 суму вкладу та процентів, що нараховані за період з 02 жовтня 2013 року по 27 квітня 2015 року, за договором банківського вкладу № SAMDN80000738168896 «Стандарт» від 01 жовтня 2013 року в розмірі 44 780 доларів США 81 цент, що на момент розгляду справи еквівалентно 944 198 грн 90 коп.
      Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_6 кошти у розмірі 5 000 грн на відшкодування завданої моральної шкоди.
      Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судовий збір у сумі 3 897 грн 60 коп.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 10 липня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до цього ж суду.
      Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 07 квітня 2016 року рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 29 травня 2015 року у цій справі в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_6 44 780,81 доларів США змінено на суму 44 473,95 доларів США (936 176 грн 65 коп.)
      Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 29 травня 2015 року у цій справі в частині стягнення моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.
      В задоволенні заявлених вимог про відшкодування моральної шкоди відмовлено.
      Решту рішення залишено без змін.
      У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
      У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
      Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід відхилити, виходячи з наступного.
      Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Частково задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що припинення діяльності філії банку на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим не впливає на обсяг зобов'язань банку, оскільки договори банківського вкладу були укладені з банком, а не з філією, яка не є юридичною собою. Покладення на філію банку відповідальності щодо неповернення грошових коштів за договором банківського вкладу не ґрунтується на нормах чинного законодавства, зокрема ст. 95 ЦК України.
      Крім того, відповідач не надав доказів того, що між банком та позивачем не укладався спірний договір вкладу, не відкривалися рахунки за цим договором, не надходили грошові кошти до банку, а також документів на підтвердження припинення відповідних зобов'язань у зв'язку з їх виконанням.
      Разом з тим апеляційний суд обґрунтовано змінив суму, яка підлягає стягненню з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача з 44 780,81 доларів США на суму 44 473,95 доларів США, провівши правильний розрахунок розміру процентів за депозитним договором.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення моральної шкоди та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині, апеляційний суд, враховуючи п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в спорах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» та ст. ст. 1058-1065 ЦК України, виходив з того, що відшкодування моральної шкоди не передбачено у випадку договірних правовідносин.
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу, про те, що позивачем не доведено належними доказами факту укладення договору банківського вкладу між сторонами, факту внесення заявлених сум грошових коштів на рахунки за договором, а також, що судами не з'ясовано, чи звертався позивач з аналогічними вимогами до Автономної некомерційної організації «Фонд захисту вкладників», та не взято до уваги того, що ПАТ КБ «ПриватБанк» позбавлений доступу до Кримської філії, є безпідставними та спростовуються встановленими у справі обставинами.
      Так, судами попередніх інстанцій установлено, що 01 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» у Кримському регіональному управлінні банку було укладено договір № SAMDN80000738168896 «Стандарт» про залучення внеску на депозитний рахунок на строк 6 місяців у розмірі 31 000 доларів США із нарахуванням процентної ставки у розмірі 6,5 % річних
      Із довідки Кримського регіонального управління банку від 22 травня 2014 року № 49382257 вбачається, що в ПАТ КБ «ПриватБанк» станом на 22 травня 2014 року позивач має рахунок 2635******810 за депозитом «Стандарт» з грошовими коштами на суму 40 945,64 доларів США. Довідка має належні реквізити та підпис уповноваженої особи.
      З роздрукованих електронних квитанцій убачається, що позивач здійснював операції з внесення до банку грошових коштів, що підтверджує інформацію про відкриття позивачем депозитного рахунку.
      Крім того, за правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.
      Висновки щодо правильного застосування статей 1058-1060 ЦК України з урахуванням норм пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516, пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, пункту 8 глави 2 «Приймання банком готівки» розділу ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337 (Інструкція втратила чинність згідно з постановою Правління Національного банку України від 01 червня 2011 року № 174 про затвердження нової Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні), зводяться до наступного.
      Договір банківського вкладу є реальним, оплатним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Договір банківського вкладу є нікчемним, якщо не додержано письмової форми. Така форма вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ.
      З огляду на зазначене, суди у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, повинні надати оцінку доводам і доказам сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, та щодо розмірів вкладів, про необхідність дослідження документів про укладення договорів, про обов'язковість оцінки всіх доказів, перевірки та проведення розрахунків сум і наведення відповідних результатів у судовому рішенні.
      Згідно з пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 червня 2011 року за № 790/19528, яка прийнята на заміну Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
      Указана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1286цс16.
      Таким чином, задовольняючи позов в частині стягнення банківського вкладу на підставі норми частини другої статті 1060 ЦК України, судами перевірено обов'язкові для застосування цієї норми ЦК України умови, а саме: додержання письмової форми договору банківського вкладу згідно з вимогами статті 1059 ЦК України та внесення в банк грошових сум.
      Таким чином, касаційна скарга не містить доводів на спростування вказаних висновків апеляційного суду, які є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судами не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
      Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Керуючись ст. 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
      у х в а л и л а:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» відхилити.
      Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 29 травня 2015 року в частині, яка не змінена та не скасована апеляційним судом, та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 07 квітня 2016 року залишити без змін.
      Ухвала оскарженню не підлягає.
      Головуючий М.В. Демяносов Судді: Ю.Г. Іваненко А.О. Леванчук А.В. Маляренко О.В. Ступак
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/69294198
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      4 жовтня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І., 
      Лященко Н.П.,
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за поданням начальника міського відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції про визначення частки у спільній сумісній власності боржника ОСОБА_1 за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У серпні 2015 року начальник міського відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції (далі – МВДВС Ужгородського МРУЮ) звернувся до суду з поданням про визначення частки у спільній сумісній власності боржника ОСОБА_1.
      Начальник МВДВС Ужгородського МРУЮ зазначав, що державний виконавець МВДВС Ужгородського МРУЮ відкрив виконавче провадження за виконавчим написом, виданим 26 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в розмірі 2 млн 718 тис. 849 грн 80 коп. 
      Посилаючись на те, що боржник добровільно заборгованості не сплачує; належного йому на праві власності майна не виявлено, але встановлено, що набутий за час шлюбу будинок АДРЕСА_1, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_3, є спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3, начальник МВДВС Ужгородського МРУЮ просив визначити частку майна боржника у спільному сумісному майні подружжя – 1/2 цього будинку. 
      Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалою від 16 листопада 2015 року подання начальника МВДВС України Ужгородського МРУЮ задовольнив: визначив частку майна ОСОБА_1 – 1/2 будинку АДРЕСА_1.
      Апеляційний суд Закарпатської області 26 січня 2016 року ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 листопада 2015 року скасував та постановив нову ухвалу, якою в задоволенні подання МВДВС Ужгородського МРУЮ відмовив.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року ухвалу апеляційного суду залишила без змін.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 379 цього Кодексу, статті 50, частини шостої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», частини другої статті 370 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11, 24 липня 2014 року, 25 квітня, 18 листопада 2016 року та ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах цього ж суду від 29 жовтня 2014 року, 1 липня, 7 жовтня 2015 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що державний виконавець МВДВС Ужгородського МРУЮ відкрив виконавче провадження за виконавчим написом, виданим 26 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в розмірі 2 млн 718 тис. 849 грн 80 коп. 
      З 29 січня 2000 року ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3. 
      На підставі договору дарування від 1 липня 2003 року ОСОБА_3 отримала у власність земельну ділянку АДРЕСА_1 та розташований на ній незакінчений будівництвом житловий будинок. 
      Відповідно до додаткової угоди №1 до кредитного договору від 19 вересня 2005 року ОСОБА_3 уклала з Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна» цільовий кредитний договір, за яким банк надав їй 78 тис. доларів США для закупівлі будівельних матеріалів та завершення будівельних робіт.
      ОСОБА_3 отримувала кредитні кошти особисто чотирма траншами, за які вона особисто придбавала всі будівельні матеріали для завершення будівництва зазначеного будинку та оплачувала будівельні роботи, що підтверджується чеками на її ім’я.
      Відповідно до довідки податкової інспекції та копій звітів суб’єкта малого підприємства саме ОСОБА_3 повертала кредит і проценти за користування ним.
      Участі ОСОБА_1 у будівництві вказаного будинку та наданні фінансової допомоги суди не встановили. 
      Згідно з реєстраційною довідкою з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 5 листопада 2015 року за ОСОБА_3 зареєстровано будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 5 квітня 2007 року.
      Постановляючи ухвалу про задоволення подання начальника МВДВС Ужгородського МРУЮ, суд першої інстанції вважав, що оскільки право власності на спірний будинок ОСОБА_3 набула, перебуваючи в шлюбі з боржником, то цей будинок є спільною сумісною власністю подружжя, та дійшов висновку про наявність правових підстав, передбачених статтею 379 ЦПК України та статтями 50, 52 Закону України «Про виконавче провадження», для визначення частки боржника в цьому майні, яка становить 1/2 його частину.
      Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про відмову в задоволенні подання начальника МВДВС Ужгородського МРУЮ, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що з урахуванням норм статей 57, 60 Сімейного кодексу України, статей 368, 370 ЦК України, статей 50, 52 Закону України «Про виконавче провадження» підстави для визначення частки боржника у спірному будинку відсутні, оскільки цей будинок як об’єкт незавершеного будівництва за договором дарування отримала особисто дружина боржника, яка в подальшому добудувала його за особисті кошти та особистою працею, тому вказаний будинок не вважається спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою приватною власністю дружини боржника.
      Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11, 24 липня 2014 року, 25 квітня, 18 листопада 2016 року та ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах цього ж суду від 29 жовтня 2014 року, 1 липня, 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, установивши, що спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.
      Отже, порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких ухвалено надані для порівняння судові рішення, встановлено різні фактичні обставини.
      Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити.
      Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року відмовити. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      В.М. Сімоненко
      Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-1523цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9ECE22B4790557E7C22581B40037840F
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів: 
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П.,
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» до ОСОБА_1, третя особа – Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-технічне підприємство «Теплоенергопром», про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 27 грудня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У грудні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський банк розвитку» (далі – ПАТ «ВБР») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. 
      Позивач зазначав, що 21 грудня 2012 року між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо-технічне підприємство «Теплоенергопром» (далі – ТОВ ВТП «Теплоенергопром») укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав товариству кредит у розмірі 1 млн 740 тис. грн на строк до 20 червня 2014 року зі сплатою 23 % річних. 
      На забезпечення виконання умов кредитного договору банк того ж дня уклав з ОСОБА_1 договір поруки. 
      Посилаючись на те, що позичальник неналежно виконував умови кредитного договору, внаслідок чого утворилась заборгованість, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 2 млн 604 тис. 23 грн 69 коп. заборгованості за вказаним кредитним договором. 
      У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що позов до нього пред'явлений ПАТ «ВБР» 15 грудня 2015 року, тобто після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) шестимісячного строку, тому просив визнати поруку за вказаним договором припиненою.
      Орджонікідзевський районний суд м. Харкова рішенням від 11 листопада 2016 року у задоволенні позовних вимог ПАТ «ВБР» відмовив; зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнив: визнав поруку за договором поруки від 21 грудня 2012 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «ВБР», припиненою.
      Апеляційний суд Харківської області 27 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «ВБР» задовольнив: стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ВБР» 2 млн 604 тис. 23 грн 69 коп. заборгованості за кредитним договором від 21 грудня 2012 року, що складається з простроченої заборгованості за кредитом у розмірі 1 млн 187 тис. 948 грн 53 коп., простроченої заборгованості за процентами в розмірі 1 млн 9 тис. 662 грн 95 коп., а також 406 тис. 412 грн 21 коп. пені, 6 тис. 90 грн судового збору; стягнув у дохід держави 6 тис. 699 грн судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 суд відмовив.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 червня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін. 
       
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 27 грудня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення в частині стягнення з нього судового збору в розмірі 6 тис. 699 грн у дохід держави з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
       
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію постанови Верховного Суду України від 1 березня 2017 року. 
       
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
       
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
       
      У справі, яка переглядається, позивач за зустрічним позовом є громадянином, віднесеним до 1 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, що підтверджується посвідченням, виданим 6 листопада 1997 року. 
      Суд першої інстанції задовольнив зустрічний позов ОСОБА_1, у зв’язку з чим відповідач за зустрічним позовом – ПАТ «ВБР» звернулось до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, вважав, що з ОСОБА_1 підлягають стягненню в дохід держави 6 тис. 699 грн судового збору за подання банком апеляційної скарги, оскільки ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 30 листопада 2016 року банку було відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення за скаргою. 
      Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 1 березня 2017 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті). Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору. Установивши, що відповідач є інвалідом ІІ групи, суди безпідставно задовольнили вимоги в частині стягнення з нього судового збору, оскільки відповідно до Закону України «Про судовий збір» відповідач відноситься до переліку осіб, звільнених від його сплати. 
      Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 1 березня 2017 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». 
      Вирішуючи питання про застосування зазначеної норми матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до частини першої статті 79 ЦПК України судовий збір є складовою судових витрат.
      Під судовими витратами слід розуміти витрати осіб, які беруть участь у розгляді справи, а у випадках їх звільнення від сплати судових витрат – держави, які вони несуть у зв’язку з розглядом та вирішенням конкретної справи.
      Обов'язок осіб, які звертаються до суду, сплачувати судовий збір – це процесуальний обов'язок, визначений нормами процесуального права.
      Відповідно до частини другої статті 79 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом.
      Таким спеціальним законом є Закон України «Про судовий збір».
      Відповідно до пункту 10 частини першої статті 5 цього Закону від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі – громадяни, віднесені до 1 та 2 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.
       
      За положеннями частин першої, другої статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві – пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
      Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
       
      У справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення щодо розподілу судових витрат і стягуючи з ОСОБА_1 6 тис. 699 грн судового збору в дохід держави за подання відповідачем за зустрічним позовом апеляційної скарги, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою ту обставину, що ОСОБА_1 є особою, яка має пільги щодо сплати судового збору при поданні позовної заяви, оскільки він є громадянином, віднесеним до 1 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та не обґрунтував наявності правових підстав для покладення на ОСОБА_1 обов’язку зі сплати зазначеного судового збору в дохід держави. 
       
      За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення питання про стягнення з ОСОБА_1 6 тис. 699 грн судового збору в дохід держави за подання ПАТ «ВБР» апеляційної скарги підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України з направленням справи в цій частині на розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
       
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 27 грудня 2016 року скасувати в частині вирішення питання про стягнення з ОСОБА_1 6 тис. 699 грн судового збору в дохід держави за подання Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський банк розвитку» апеляційної скарги та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-1467цс17
      Відповідно до пункту 10 частини першої статті 5 цього Закону від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі – громадяни, віднесені до 1 та 2 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.
      За положеннями частин першої, другої статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві – пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
      Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      У справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення щодо розподілу судових витрат і стягуючи з позивача за зустрічним позовом судовий збір у дохід держави за подання відповідачем за зустрічним позовом апеляційної скарги, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою ту обставину, що позивач за зустрічним позовом є особою, яка має пільги щодо сплати судового збору при поданні позовної заяви, оскільки він є громадянином, віднесеним до 1 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та не обґрунтував наявності правових підстав для покладення на нього обов’язку зі сплати зазначеного судового збору в дохід держави. 
       
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-1467цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BD9DBD741621B361C22581B7002B9A77
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      6 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
      Лященко Н.П., Романюка Я.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Харківська міська рада, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Харківській області, комунальне підприємство «Жилкомсервіс» про визнання прибудови самовільною, знесення, приведення зовнішнього вигляду будинку та прибудинкової території у належний стан за заявою ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У серпні 2015 року позивачі звернулися до суду з відповідним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що дії відповідачки щодо будівництва прибудови на прибудинковій території багатоквартирного будинку без відповідної дозвільної документації та згоди мешканців будинку порушують права позивачів, оскільки така прибудова перешкоджає попаданню у квартири сонячного світла, порушує спосіб опалювання будинку, псує архітектурний зовнішній вигляд та порушує санітарні норми та правила. Позивачі також зазначали, що внаслідок дій відповідачки відбувається самовільний захват прибудинкової ділянки, яка не була відведена для цієї мети і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку.
      Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 9 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2016 року, позов задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_4 знести самочинну прибудову до належної їй квартири та привести зовнішній вигляд будинку та прибудинкову територію у належний стан. В іншій частині позову відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2016 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 відмовлено.
      8 липня 2016 року ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 376 Цивільного кодексу України (далі- ЦК України) та статті 152 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР).
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_4 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня та 20 листопада 2013 року, 2 та 10 березня 2016 року, ухвалу Верховного Суду України від 14 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року, 19 листопада 2014 року та 24 червня 2015 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Під час розгляду справи суди установили, що ОСОБА_4 на праві приватної власності належить однокімнатна квартира НОМЕР_1 АДРЕСА_1, яка знаходиться на першому поверсі дванадцятиповерхового крупно-панельного житлового будинку у середині квартальної забудови.
      У цьому ж будинку розташовані належні позивачам на праві приватної власності квартири за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4.
      На протязі літа та осіні 2015 року ОСОБА_4 до своєї квартири самовільно зробила прибудову без проектної документації, дозволу на будівництво та без надання земельної ділянки для цієї мети, у зв’язку із чим їй неодноразово видавались приписи про припинення самочинного будівництва та притягнуто її до адміністративної відповідальності за порушення державних стандартів та правил у сфері благоустрою населених пунктів за статтею 152 Кодексу України про адміністративні правопорушення. 
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що права позивачів як співвласників квартир багатоквартирного будинку порушені внаслідок здійсненого ОСОБА_4 самочинного будівництва (без відповідної дозвільної документації) на земельній ділянці загального користування багатоквартирного житлового будинку, яка не була відведена для такої мети. 
      Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня, 20 листопада 2013 року, 2 та 10 березня 2016 року, на які посилається заявниця як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а також постанови Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-381цс15, від 11 вересня 2013 року у справі № 6-56цс13 не можуть слугувати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та не свідчать про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеним у цих постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами.
      Надана заявницею ухвала Верховного Суду України від 14 березня 2016 року у справі № 6-206ц16 не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку у розумінні статті 358 ЦПК України та не може братися до уваги.
      Натомість у наданій заявницею постанові Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-180цс14 викладено правовий висновок, відповідно до якого за змістом статті 376 ЦК України особи можуть заявляти вимоги про знесення самочинного будівництва за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.
      Отже, існує неоднакове застосування статті 376 ЦК України у поєднанні зі статтею 15 цього Кодексу.
      Усуваючи розбіжності в застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об’єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.
      Згідно із частиною другою цієї статті право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. 
      При цьому за положеннями частини четвертої цієї статті якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
      Одночасно за положеннями частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
      Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану
      Крім того, відповідно до положень статті 38 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред'явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимог, установлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об'єкта є неможливою.
      Отже, системний аналіз зазначених положень дає підстави для висновків про те, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови.
      Відповідно до вимог статті 376 ЦК України, статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають органи державної влади, органи місцевого самоврядування і інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю.
      У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 цього Кодексу).
      Розглядаючи зазначені позови відповідно до вимог вказаної норми та положень частини сьомої статті 376 ЦК України, суди, встановивши, що самочинна забудова здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети цій особі, повинні з’ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб а в раді зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проекту або будівельних норм і правил, чиї права порушено такою забудовою, чи можливо здійснити перебудову з метою поновлення порушених прав з дотриманням будівельних норм і правил або положень проекту; чи не відмовляється особа від такої перебудови.
      Знесення самочинного об’єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об’єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови.
      Саме таку правову позицію щодо застосування положень статті 376 ЦК України висловив Верховний Суд України у справі № 6-180цс14, наданій як приклад для порівняння.
      Разом з тим, у справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи рішення про задоволення позову у зв’язку зі зведенням відповідачкою приміщення балконної прибудови до квартири на земельній ділянці, яка їй не належить, без відповідних дозволів і без виготовлення проекту. Зазначивши на основі висновку технічної експертизи, що приміщення прибудови може бути збережене для подальшої експлуатації, суди не встановили та не обґрунтували у тексті судового рішення на підставі належних і допустимих доказів таких фактів: чи заперечує власник земельної ділянки проти такої забудови; яким чином дії ОСОБА_4 порушують права позивачів як власників сусідніх квартир у багатоквартирному будинку; у якій мірі самочинною прибудовою до торця будинку порушено права позивачів на користування частиною загальної земельної ділянки багатоквартирного будинку; які інші права позивачів порушено (наприклад, санітарні норми або/та норми інсталяції приміщень тощо); чи можливий захист прав позивачів іншим зазначеним у законодавстві способом; чи відмовляється відповідачка від відновлення прав позивачів шляхом перебудови тощо.
      Враховуючи, що неправильне застосування норм матеріального права касаційним судом призвело до постановлення незаконного рішення, то судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині задоволених позовних вимог з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. 
      Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції відповідно до вищевказаних положень чинного законодавства згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2016 року задовольнити частково.
      Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 9 лютого 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2016 року скасувати в частині задоволених позовних вимог, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      В іншій частині рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 9 лютого 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2016 року залишити без змін.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-1721цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7DC009A6F738E93BC22581B6003047CE
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      4 жовтня 2017 року
      м. Київ
       
      Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Жайворонок Т.Є., 
      суддів: Берднік І.С., 
      Ємця А.А., – 
       
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю ВП «ЗВЗ» (далі – ТОВ ВП «ЗВЗ») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року 
      у справі № 914/1128/16 за позовом ТОВ ВП «ЗВЗ» до Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України (далі – Західне ТКЕУ) про зобов’язання вчинити дії,
      в с т а н о в и л а:
      У квітні 2016 року ТОВ ВП «ЗВЗ» звернулося до суду із зазначеним позовом до Західного ТКЕУ, в якому просило зобов’язати відповідача прийняти вугілля кам’яне марки Г (0-200) у кількості 623 т (Івано-Франківська КЕЧ – 416 т і КЕВ м. Хмельницький – 207 т) шляхом підписання актів приймання поставленого вугілля. В обґрунтування позову послалося на те, що між ним і відповідачем укладено договір про закупівлю товарів за державні кошти, за умовами якого ТОВ ВП «ЗВЗ» зобов’язалось поставити, а Західне ТКЕУ – прийняти та оплатити поставлений товар – вугілля кам’яне – згідно зі специфікацією. Крім того, між позивачем і відповідачем укладено договір зберігання, за умовами якого Західне ТКЕУ за актом приймання-передачі передає, а ТОВ ВП «ЗВЗ» приймає вугілля кам’яне, визначене договором про закупівлю товарів за державні кошти, на безоплатне зберігання та зобов’язано повернути товар Західному ТКЕУ на першу вимогу. Судовим рішенням, яке набрало законної сили, ТОВ ВП «ЗВЗ» зобов’язано виконати умови договору зберігання шляхом повернення Західному ТКЕУ вугілля кам’яного у кількості 9 192 т, вартістю 10 938 296,16 грн та якістю, визначеною у специфікації до договору про закупівлю товарів за державні кошти (належної якості), шляхом його доставки до певних місць приймання представниками Західного ТКЕУ. У встановлений судом строк ТОВ ВП «ЗВЗ» повернуло Західному ТКЕУ вугілля до місць приймання представниками відповідача. Проте відповідач відмовився підписати акти приймання-передачі вугілля у кількості 623 т, посилаючись на його неналежну якість, встановлену лабораторними дослідженнями. Оскільки відбори проб і лабораторні дослідження здійснено відповідачем із порушенням вимог законодавства, натомість відправка та приймання товару здійснювалися відповідно до вимог законодавства, за наявності відповідної сертифікації, що підтверджує належну якість вугілля, ТОВ ВП «ЗВЗ» просило позов задовольнити. 
      Західне ТКЕУ проти позову заперечило, посилаючись на неналежну якість повернутого позивачем вугілля та на те, що позивачем обрано спосіб захисту, не передбачений чинним законодавством.
      Рішенням Господарського суду Львівської області від 13 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 10 листопада 2016 року, позов задоволено: зобов’язано Західне ТКЕУ прийняти вугілля кам’яне марки Г (0-200) у кількості 623 т (Івано-Франківська КЕЧ – 416 т і КЕВ м. Хмельницький – 207 т) шляхом підписання актів приймання поставленого вугілля.
      Постановою Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року судові рішення попередніх інстанцій скасовано, провадження у справі припинено.
      У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1-3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ ВП «ЗВЗ» просить скасувати постанову суду касаційної інстанції та передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), ст. 20 Господарського кодексу України (далі – ГК), п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК, і невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13.
      В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 24 вересня 2009 року у справі № 20/364/07-8/352/08, від 3 грудня 2009 року у справі № 14/261, від 30 листопада 2010 року у справі № 7/118, від 23 квітня 2012 року у справі № 5024/1268/2011, від 18 вересня 2013 року у справі № 18/1543/12, від 9 жовтня 2013 року у справі № 922/1358/13, від 11 вересня 2014 року у справі № 910/2980/14, від 3 лютого 2016 року у справі № 910/20542/15, правовідносини в яких, на думку заявника, є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню.
      У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 4 листопада 2014 року між Західним ТКЕУ (замовник) і ТОВ ВП «ЗВЗ» (постачальник) укладено договір № 9 про закупівлю товарів за державні кошти (далі – Договір поставки), відповідно до п. 1.1 якого постачальник зобов’язується у 2014 році поставити замовникові вугілля кам’яне (марки ГС) (ДКПП 016:2010-05.10.1) згідно зі специфікацією, наведеною у додатку 1 до цього Договору (далі – Специфікація), а замовник – прийняти та оплатити такий товар. Обсяги закупівлі товару може бути зменшено залежно від реального фінансування видатків замовника, що оформляється шляхом укладення додаткових договорів (п. 1.3 Договору поставки).
      Відповідно до п. 2.1 Договору поставки постачальник повинен передати (поставити) замовнику товар, який за маркою повинен відповідати ДСТУ 3472, а в частині вмісту масової долі кусків – ГОСТ 19242, передбаченого для комунально-побутових потреб. Якість товару підтверджується посвідченням якості (виданим виробником), оригінал чи копію якого постачальник зобов’язується відправляти з кожною окремою партією товару на адресу представника замовника (одержувача) товару.
      У п.п. 2.2–2.4 Договору поставки сторони визначили порядок прийняття товару (шляхом складення акта, який підтверджує приймання товару за кількістю та якістю), порядок документального оформлення сторонами невідповідності товару вимогам щодо кількості (шляхом складення комерційного акта за участю представників обох сторін), а також наслідки для постачальника у разі поставки товару з порушенням умов п. 2.1 цього Договору. У п. 2.5 Договору поставки сторони визначили, що приймання товару за кількістю та якістю у всіх випадках, не врегульованих цим Договором, здійснюється відповідно до вимог ГОСТ 1137-64 «Вугілля буре, кам’яне, антрацит, горючі сланці та брикети. Правила приймання за якістю», а також відповідно до умов Інструкції про порядок приймання товару виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю (затвердженої постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 року № П-6) та Інструкції про порядок приймання товару виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю (затвердженої постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 року № П-7) із доповненнями та змінами.
      За змістом п. 5.1–5.3 цього Договору поставка товару здійснюється за адресним переліком відповідно до Специфікації на умовах поставки до місця, визначеного замовником. Постачальник поставляє товар залізничним та/або автомобільним транспортом, згідно з установленими нормами відвантаження. Одержувачем товару є представник замовника, деталізовану інформацію про місце кінцевої поставки товару має бути відображено у Специфікації.
      На виконання Договору поставки сторонами підписано і скріплено печатками Специфікацію, в якій визначено вимоги до найменування та характеристик товару, що підлягав поставці, а саме: вугілля кам’яне марки ГР, зольність на сухий стан палива не більше 40 %, загальна волога на робочий стан не більше 8,9 %, розмір кусків 0–200 мм. Загальна кількість тон вугілля, що постачається – 16 970 т вартістю 20 193 960,00 грн. Одержувачами визначено, зокрема, Івано-Франківську КЕЧ району і КЕВ м. Хмельницький.
      18 грудня 2014 року між Західним ТКЕУ (поклажодавець) і ТОВ ВП «ЗВЗ» (зберігач) укладено договір зберігання № 11 (далі – Договір зберігання), за умовами якого поклажодавець передає, а зберігач приймає на зберігання протягом строку цього Договору вугілля кам’яне (марки ГР) у кількості 13 436 т та якістю, визначеною Договором поставки. 
      У п. 1.2 Договору зберігання сторони визначили, що послуги зберігання товару, а також постачання товару до визначених Договором поставки місць надаються зберігачем поклажодавцю безоплатно. 
      Зберігач зобов’язаний повернути товар поклажодавцеві на першу вимогу останнього, але не пізніше терміну, визначеного цим Договором (п. 2.1.4 Договору зберігання). 
      Поклажодавець зобов’язаний прийняти від зберігача товар до закінчення строку цього Договору (п. 3.1.2 Договору зберігання). 
      Окремого порядку повернення товару зі зберігання Договором зберігання не передбачено.
      Відповідно до п. 4.2 цього Договору зберігач несе відповідальність за збереження і цілісність товару з моменту передання товару на зберігання і до моменту його повернення поклажодавцеві. У разі погіршення якості товару зберігачем здійснюється його заміна на товар належної якості протягом 30 днів із моменту отримання зберігачем повідомлення про це, а також поклажодавцю сплачується штраф у розмірі 20 % від вартості товару, який визнано недоброякісним.
      Строк цього Договору починає свій перебіг із моменту підписання та закінчується 28 лютого 2015 року (п.п. 6.1, 6.2)
      18 грудня 2014 року сторонами складено акт приймання-передачі вугілля кам’яного марки ГР у кількості 13 436 тон.
      21 травня 2015 року Господарським судом Львівської області прийнято рішення у справі № 914/860/15, яким позовні вимоги першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України в особі Західного ТКЕУ задоволено частково. Зобов’язано ТОВ ВП «ЗПЗ» виконати п. 2.14 Договору зберігання шляхом повернення Західному ТКЕУ вугілля кам'яного (марки ГР) у кількості 9 192 т вартістю 10 938 296,16 грн та якістю, визначеною у Специфікації до Договору поставки (належної якості) шляхом його доставки до місць приймання представниками Західного ТКЕУ, зокрема:
      – КЕВ м. Хмельницький (м. Старокостянтинів, ГПС) – 1 511 т на суму 1 798 059,78 грн;
      – КЕВ м. Хмельницький (м. Шепетівка ОПМС) – 266 т на суму 316 534,68 грн;
      – Івано-Франківська КЕЧ району (ОПМС) – 410 т на суму 487 891,80 грн;
      Стягнуто з ТОВ ВП «ЗВЗ» на користь Західного ТКЕУ штраф у розмірі 39 377,87 грн за неналежне виконання зобов'язань за Договором зберігання.
      Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 23 червня 2015 року рішення Господарського суду Львівської області від 21 квітня 2015 року у справі № 914/860/15 змінено в частині стягнення з відповідача штрафних санкцій шляхом зменшення суми з 39 377,87 до 26 251,91 грн. У решті рішення місцевого господарського суду залишено без змін.
      Ухвалою суду першої інстанції від 20 жовтня 2015 року у справі № 914/860/15 розстрочено виконання рішення Господарського суду Львівської області від 21 квітня 2015 року в частині поставки Західному ТКЕУ вугілля кам’яного шляхом його доставки до місць приймання представниками Західного ТКЕУ за таким графіком: до 30 жовтня – 1 176 т вугілля; до 30 листопада – 3 978 т вугілля; до 20 грудня – 4 038 т вугілля.
      Ухвалою суду першої інстанції від 12 січня 2016 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 22 березня 2016 року, розстрочено виконання рішення Господарського суду Львівської області від 21 квітня 2015 року у справі № 914/860/15 у термін до 31 березня 2016 року.
      У встановлений судом термін ТОВ ВП «ЗВЗ» повернуло Західному ТКЕУ вугілля кам’яне (марки ГР) у кількості 9 192 т, зокрема: 22 лютого 2016 року та 1 березня 2016 року позивачем було поставлено Івано-Франківській КЕЧ (ОПМС) по 208 т вугілля, 9 березня 2016 року поставлено КЕВ м. Хмельницький 207 т вугілля, що підтверджується відповідними накладними. Поставка відбувалася залізницею. Однак одержувачами акти приймання поставленого вугілля не підписано.
      Факт отримання вугілля зазначеними одержувачами у загальній кількості 623 т сторони не заперечують.
      Згідно з наданими позивачем актами відбору зразків продукції від 22 лютого 2016 року, від 1 березня 2016 року та від 9 березня 2016 року № 1, підписаними представниками сторін, установлено наявність у постачальника ТОВ ВП «ЗВЗ» арбітражної проби вугілля, що було відвантажене споживачам. Відбір цих проб проводився відповідно до ДСТУ із партій вугілля, з вагонів. Зазначені арбітражні проби направлено до вуглехімічної лабораторії «Управління технічного контролю якості вугілля і стандартів» державного підприємства «Львіввугілля».
      Згідно з результатами проведення лабораторних досліджень встановлені у партіях показники відповідають умовам, зазначеним у Специфікації.
      На виконання умов Договору поставки та ДСТУ позивачем при відправці вугілля одержувачам вантажу було надано посвідчення про якість вугілля, виробленого/відвантаженого споживачам. У посвідченнях наведено посилання на лабораторні дослідження зразків продукції, здійснені на підставі зазначених актів відбору.
      У листі від 6 квітня 2016 року № 30323/4/1412 Західне ТКЕУ повідомило ТОВ ВП «ЗВЗ» про те, що акти на прийняття вугілля не підписано з огляду на неналежну якість поставленого вугілля, що підтверджується лабораторними дослідженнями, проведеними після його отримання.
      Водночас відбори зразків із партій товару (здійснені після його отримання Івано-Франківською КЕЧ району і КЕВ м. Хмельницький 26 лютого 2016 року, 5 березня 2016 року, 12 березня 2016 року, про що складено відповідні акти) виконано за відсутності представника постачальника. Крім того, відбір проб вугілля було проведено представниками Служби безпеки України та представниками Івано-Франківської торгово-промислової палати зі складу вже розвантаженого вугілля Івано-Франківської КЕЧ району, а не з вагонів. Факт відбору проб вугілля з вагонів не доведено і не підтверджено належними доказами.
      Відповідач у листі від 24 березня 2016 року № 19/407 повідомив, що вагони з такою якістю вугілля не прийматиме та просив замінити це вугілля на якісне.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що:
      – відбір проб вугілля після його отримання споживачами було проведено з порушенням умов Договору поставки, ГОСТ та Інструкції про порядок приймання товару виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю (затвердженої постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 року № П-7), за відсутності представника позивача, не з вагонів, а тому результати таких досліджень не можуть бути доказами неналежної якості поставленого позивачем вугілля. Натомість посвідчення, надані позивачем відповідачеві, підтверджують якість поставленого вугілля, що свідчить про належне виконання ТОВ ВП «ЗВЗ» своїх зобов’язань за договором, а також про безпідставність неприйняття його відповідачем;
      – підставою позову є зобов’язання відповідача належним чином виконати зобов’язання за Договором зберігання та прийняти повернуте позивачем вугілля відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК. Відтак, вимога про зобов’язання прийняти товар належної якості та підписати акт, який є зовнішньою формою виразу юридично значимої дії, і підтверджує факт виконання позивачем зобов’язання, відповідає способам захисту порушеного права, встановленим ст. 16 ЦК. Незважаючи на відсутність у Договорі зберігання умови про підписання актів приймання-передачі вугілля, сторони погодили між собою таку умову як звичай ділового обороту, який неодноразово виконувався при інших поставках вугілля, що поверталося за Договором зберігання та не є предметом цього спору. В судовому засіданні позивач зазначив, що основною метою звернення із зазначеним позовом є припинення дій відповідача (безпідставне неприйняття вугілля), які порушують право позивача на належне виконання умов договору та настання яких зумовить припинення правовідношення за Договором зберігання. Із цих підстав твердження відповідача про неможливість застосування такого способу захисту як зобов’язання вчинити певні дії, оскільки обмежується виключно правом власника та стосується лише захисту права власності, є безпідставним, оскільки позивачем обрано інший спосіб захисту, аніж спростовує відповідач.
      Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та припиняючи провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК, суд касаційної інстанції виходив із того, що обраний позивачем спосіб захисту не відповідає вимогам ст. 16 ЦК і ст. 20 ГК, якими не передбачено такого способу захисту прав як підписання акта приймання-передачі товару за договором поставки. Предметом позову може бути матеріально-правова чи немайнова вимога позивача до відповідача, стосовно якої суд повинен прийняти рішення. Предметом позову не можуть бути обставини, що виступають доказами у справі, зокрема, підписання актів приймання-передачі, оскільки такі акти підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову. Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від їх вчинення. Заявлена позивачем вимога про зобов'язання відповідача підписати акти приймання поставленого вугілля за договором зберігання (які за своєю природою є лише товарно-супровідними документами) не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення. Зобов'язання відповідача підписати акти приймання вугілля не тільки суперечить встановленим діючим законодавством способам захисту цивільних прав, а також є втручанням у господарську діяльність суб'єкта господарювання, що, як наслідок, призводить до порушення його вільного волевиявлення. Оскільки акт приймання-передачі не має характеру акта у розумінні ст. 12 ГК, зазначений спір не підлягає вирішенню у господарських судах України.
      Разом із тим у справі № 20/364/07-8/352/08 про зобов'язання прийняти відвантажену вугільну продукцію відповідно до залізничних накладних і за показниками якості, зазначеними у посвідченнях, під час первісного розгляду суд касаційної інстанції скасував судові рішення попередніх інстанцій, якими у задоволенні позову відмовлено з огляду на положення ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК, і передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходячи із такого. Системний аналіз змісту зазначених статей дає підстави для висновку, що цими нормами законодавцем встановлено лише орієнтовний перелік способів захисту прав, який не є вичерпним. Відтак, суд уповноважений захищати права та інтереси осіб в інші способи, встановлені договором або законом, як це і передбачено п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК. У разі порушення права чи інтересу особи в останньої виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов’язальних відносин. Тобто особа, права якої порушено, обирає для себе саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу. Частиною 3 ст. 16 ЦК чітко визначено випадки, в яких суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи. Така відмова можлива у разі порушення особою положень ч.ч. 2–5 ст. 13 ЦК. Відповідних порушень господарськими судами не виявлено. Під час повторного розгляду цієї справи суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходячи з такого. Між позивачем як постачальником і відповідачем як покупцем укладено договір поставки вугілля, на виконання якого позивачем поставлено відповідну вугільну продукцію та додано до неї посвідчення якості. Судовим рішенням в іншій справі за участю тих самих сторін, яке набрало законної сили, не встановлено невідповідності зазначеної вугільної продукції показникам, зазначеним у відповідних посвідченнях якості, а тому відповідач не має законних підстав не приймати цю продукцію, яка знаходиться саме у відповідача.
      У справі № 14/261 за позовом про зобов’язання вчинити дії – підписати акти приймання-передачі виконаних робіт зі зберігання матеріальних цінностей суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позову з огляду на таке. Ухвалою суду першої інстанції провадження у справі припинено на підставі п. 1 ст. 80 ГПК із тих мотивів, що акт приймання-передачі виконаних робіт не має характеру акта в розумінні ст. 12 ГПК, а тому цей спір не підлягає вирішенню у господарських судах України. Апеляційним судом ухвалу місцевого господарського суду скасовано, у позові відмовлено з огляду на те, що чинним законодавством України не передбачено такого способу захисту прав як підписання актів приймання-передачі виконаних робіт, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Передбачені законом способи захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу спрямовані на відновлення прав та інтересів позивачів. Вимога про зобов’язання підписати акти приймання-передачі фактично не є спором про наявність чи відсутність цивільного права та не може бути предметом спору. Дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, суд відмовляє у позові, а не припиняє провадження у справі. Наведене унеможливлює висновок щодо законності ухвали місцевого господарського суду про те, що зазначений спір не підлягає розгляду в господарських судах, оскільки акт приймання-передачі виконаних робіт не має характеру акта у розумінні ст. 12 ГПК.
      У справі № 5024/1268/2011 за позовом про зобов’язання підписати акт приймання виконаних підрядних робіт і довідку про вартість виконаних підрядних робіт суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позову з огляду на те, що обраний позивачем спосіб захисту не є законним у розумінні приписів ст.16 ЦК та ст. 20 ГК. Акти приймання-передачі за договором є підтвердженням наявності чи відсутності фактів передачі однією стороною та прийняття іншою стороною предмета договору, що є лише доказом, а не окремим обов'язком щодо виконання сторонами договірних зобов'язань за договором. Заявлена позивачем вимога про зобов'язання відповідача підписати акт приймання підрядних робіт за договором підряду не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення. У разі, якщо позивач вважає, що відповідачем неналежно виконано зобов'язання за договором підряду, він не позбавлений можливості звернутися в установленому порядку за захистом свого права із вимогами про стягнення заборгованості. 
      Аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції у справі № 910/2980/14 за позовом про спонукання до виконання договірного зобов’язання шляхом повернення по одному примірнику надісланих позивачем оригіналів актів приймання-передачі природного газу, підписаних і скріплених печаткою, погодившись із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову.
      У справі № 18/1543/12 за позовом про розірвання договору підряду і стягнення неустойки та за зустрічним позовом про зобов’язання прийняти та підписати акти приймання виконаних робіт і стягнення заборгованості за виконані підрядні роботи суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного позову в частині стягнення заборгованості. В частині відмови у задоволенні зустрічної позовної вимоги про зобов’язання прийняти та підписати акти приймання виконаних робіт суд касаційної інстанції погодився із висновками судів про те, що така вимога, враховуючи положення ст. 16 ЦК та ст. 20 ГК, суперечить встановленим чинним законодавством способам захисту цивільних прав, а також є втручанням у господарську діяльність суб'єкта господарювання, що, як наслідок, призводить до порушення його вільного волевиявлення.
      Аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції у справі № 910/20542/15 за позовом про зобов’язання відповідача оформити акти приймання-передачі майна зі зберігання за договором, погодившись із висновком апеляційного суду про відмову в задоволенні позову.
      У справі № 922/1358/13 за позовом про спонукання до виконання зобов’язання, передбаченого договором (шляхом зобов’язання повернути по одному примірнику оригіналів підписаних актів приймання-передачі природного газу), суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовлено, з огляду на положення ст. 16 ЦК та ст. 20 ГК. Підписання акта приймання-передачі газу та його повернення не є зобов'язанням відповідача, яке виникло в силу договору. Так, відповідним документом (актом) за спільним волевиявленням сторін засвідчується факт передачі газу у певній кількості у відповідній проміжок часу. Суд не наділений повноваженнями щодо примушення осіб засвідчувати відповідні факти. Встановлення факту передачі газу відповідної кількості у визначений період часу є предметом доказування у справі про порушене право у разі виникнення між сторонами спору. При цьому відсутність підписаного двостороннього акта приймання-передачі такого товару не є перешкодою для захисту суб'єктивного матеріального права, у разі якщо суд на підставі зібраних у справі та оцінених у сукупності доказів встановить факт виконання позивачем відповідних зобов'язань – щодо передачі певного товару відповідного обсягу у зазначений період відповідачеві. Отже, зобов'язання повернути підписані акти приймання-передачі природного газу не тільки суперечить встановленим чинним законодавством способам захисту цивільних прав, а також є втручанням у господарську діяльність суб'єкта господарювання, що, як наслідок, призводить до порушення його вільного волевиявлення. 
      У справі № 7/118 за позовом про виконання умов договору на постачання вугільної продукції, а саме – зобов’язання відповідача прийняти відвантажену вугільну продукцію за показниками якості, зазначеними у супровідних документах, суд касаційної інстанції скасував постанову апеляційного суду, якою у задоволенні позову відмовлено, та залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким позов задоволено, виходячи з такого. Скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позову та відмовляючи у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, апеляційний суд виходив з того, що обраний позивачем спосіб захисту свого права не відповідає ст. 16 ЦК та ст. 20 ГК. Водночас зазначеними нормами передбачено, що права та законні інтереси суб’єктів господарювання та споживачів захищаються, зокрема шляхом присудження до виконання обов’язку в натурі. Згідно зі ст. 712 ЦК до змісту зобов’язання покупця за договором поставки входить як прийняття товару, так і сплата за нього певної грошової суми. Наведені вимоги закону було враховано судом першої інстанції, який правомірно зазначив, що обраний позивачем спосіб відповідає вимогам чинного законодавства. 
      Викладене свідчить про наявність передбачених п.п. 1–2 ч. 1 ст. 11116 ГПК підстав для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року.
      Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального та процесуального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого.
      За змістом положень ст.ст. 1, 4№, 12, 13 ГПК місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. 
      Припинення провадження у справі – це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.
      Так, відповідно до п. 1. ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.
      Тобто провадження у справі підлягає припиненню, якщо при її розгляді буде встановлена непідвідомчість господарському суду (ст. 12 ГПК).
      Оскільки внаслідок припинення провадження у господарській справі з підстави непідвідомчості господарському суду повторне звернення до господарського суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав не допускається, суд має визначити, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
      У порушення наведених норм права у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції свого обов’язку не виконав та не зазначив, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд цього спору, чим порушив право позивача на ефективний засіб правового захисту, передбачений ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). 
      Що стосується питання належності/неналежності обраного позивачем способу захисту свого права/інтересу слід виходити з наступного.
      Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. 
      Статтею 16 ЦК, положення якої кореспондуються з положеннями ст. 20 ГК, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. 
      Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. 
      Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
      Таким чином, суд зобов’язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
      Отже, саме по собі формулювання позовної вимоги, без з’ясування судом зазначених обставин, не є підставою для припинення провадження у справі або для беззаперечної відмови у задоволенні позову.
      При цьому Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить саме із положень ст. 13 Конвенції, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. 
      Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
      Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
      Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
      Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 та від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13, наданих в обґрунтування заяви про перегляд з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 11116 ГПК.
      Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. 
      Відповідно до пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 цього Кодексу, у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі або полягає у порушенні правил підвідомчості (предметної підсудності), має право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції.
      За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року у справі № 914/1128/16 підлягає скасуванню з передачею справи на розгляд до суду касаційної інстанції.
      Керуючись п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, ст.ст. 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву товариства з обмеженою відповідальністю ВП «ЗВЗ» задовольнити.
      Постанову Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року у справі № 914/1128/16 скасувати, а справу передати на розгляд до суду касаційної інстанції. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. 
      Головуючий Т.Є. Жайворонок
      Судді: І.С. Берднік
      А.А. Ємець
      Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-568гс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/03A9E896BCDB4EE0C22581B8003C0117