ANTIRAID

Постановление ВСУ по пресмотру о порядке обращения взыскания на предмет ипотеки и обязательность указания начальной цены в денежном выражении

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

Головуючого Романюка Я.М.,
Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
Лященко Н.П., Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Метабанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень,

в с т а н о в и л а :

У січні 2010 року публічне акціонерне товариство «МетаБанк» (далі – ПАТ «МетаБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 22 жовтня 2002 року між Акціонерним банком «Металург» (АБ «Металург»), правонаступником якого є ВАТ «МетаБанк», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, згідно з яким останньому була відкрита кредитна лінія у розмірі 200 000 грн. по 8 жовтня 2003 року включно. 

Додатковими угодами від 30 травня 2003 року, від 12 листопада 2004 року та від 25 лютого 2005 року ліміт кредитування змінювався, останньою угодою збільшено до 315 000 грн.

Додатковою угодою від 15 листопада 2007 року дію кредитного договору продовжено до 15 січня 2017 року. Умовами кредитного договору та додаткових угод передбачений порядок погашення кредиту та відсотків за ним, а також санкцій за його невиконання.

На забезпечення виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором 22 жовтня 2002 року між банком ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений іпотечний договір, за яким предметом іпотеки є належна відповідачам на праві спільної часткової власності квартира НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1. 

Свої зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_1 своєчасно та належним чином не виконував, в результаті чого станом на 25 травня 2012 року заборгованість складає 353 977грн. 04 коп., з яких: заборгованість за кредитним договором – 315 000 грн., заборгованість за відсотками – 22 222 грн. 18 коп., пеня за період з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року – 16 754 грн. 86 коп. 

Посилаючись за зазначені обставини, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР 1 по АДРЕСА 1, загальною площею 73,08 кв.м., вартістю 90 000 грн., що належить відповідачам на праві власності, шляхом продажу вказаного нерухомого майна у примусовому порядку органом ДВС на публічних (прилюдних) торгах за ціною, що буде визначена експертною організацією у ході виконавчого провадження, та погашення за рахунок отриманих за наслідками таких публічних торгів грошових коштів у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 22 жовтня 2002 року перед ПАТ «МетаБанк» у розмірі 353 977 грн. 04 коп., виселити відповідачів, а також інших осіб які зареєстровані та/або проживають у вищезазначеній квартирі, зі зняттям їх з реєстраційного обліку.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року, позов задоволено частково.

У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 жовтня 2002 року, укладеним між АБ «Металург» та ОСОБА_1, що утворилась станом на 25 лютого 2012 року у розмірі 353 977 грн. 04 коп., яка складається із: 315 000 грн. заборгованості за кредитом, 22 222 грн. 18 коп. прострочених процентів, 16 754 грн. 86 коп. пені за період з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року, звернуто стягнення на квартиру НОМЕР 1 по АДРЕСА 1, загальною площею 73,08 кв.м., що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 S частки, ОСОБА_2 Y частки, на підставі свідоцтва про право власності на житло, шляхом проведення прилюдних торгів, за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

У решті позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, ухвалу апеляційного суду залишено без змін.

У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 38, 39, 43 Закону України «Про іпотеку». 

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.

У справі, рішення в якій переглядаються, судом установлено, що 22 жовтня 2002 року між АБ «Металург», правонаступником якого є ПАТ «МетаБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким останньому до 8 жовтня 2003 року була відкрита кредитна лінія у розмірі 200 000 грн. Додатковими угодами до цього договору від 30 травня 2003 року НОМЕР 2 кредитний ліміт збільшено до 273 000 грн., від 12 листопада 2004 року НОМЕР 3 кредитний ліміт зменшено до 250 000 грн., від 25 лютого 2005 року – збільшено до 315 000 грн. Додатковою угодою НОМЕР 4 від 15 листопада 2006 року дію кредитного договору продовжено до 15 січня 2007 року.

На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 25 лютого 2005 року між ПАТ «МетаБанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є належна останнім на праві власності квартира НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1. Також установлено, що ОСОБА_1 свої зобов’язання за кредитним договором не виконав.

Задовольняючи частково позов АБ «Металург», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідач ОСОБА_1 порушив свої зобов’язання за кредитним договором, в установлений договором строк суму кредиту не повернув, у зв’язку з чим підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки. Способом реалізації предмета іпотеки суд, відповідно до позовних вимог АБ «Металург», визначив проведення прилюдних торгів, зазначивши в резолютивній частині судового рішення про те, що початкова ціна предмета іпотеки повинна бути визначена на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Разом із тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, 15 червня, 6 липня, 14 вересня 2016 року та постановах Верховного Суду України від 13 травня, 7 жовтня 2015 року, 8 червня, 5 жовтня, 2 листопада 2016 року суди зазначали, що згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки визначається у грошовому вираженні.

Отже, наявне неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Стаття 41 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. 

Так само частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». 

Таким чином, Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

З огляду на вищенаведене, нормою частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. 

У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин, не застосував норму частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», постановив звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1 шляхом її продажу на прилюдних торгах, при цьому не визначив і не зазначив у рішенні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах у грошовому вираженні. 

Апеляційний суд і суд касаційної інстанції, погоджуючись із такими висновками суду першої інстанції, зазначили в ухвалах про статтю 39 Закону України «Про іпотеку», однак на вказані недоліки застосування судом першої інстанції норм матеріального права уваги не звернули й не виправили таких недоліків шляхом правильного застосування відповідних норм Закону України «Про іпотеку». 

З наведених підстав ухвалені в справі судові рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не можна визнати законними і обґрунтованими.

Ураховуючи викладене, рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в частині звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Допущені під час розгляду справи порушення норм процесуального права і не з’ясування усіх обставин, необхідних для правильного застосування статті 39 Закону України «Про іпотеку», є перешкодою для ухвалення Верховним Судом України нового рішення.

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

У іншій частині рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року залишити без змін.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко

Правова позиція 
у справі 6-2839 цс 16

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Стаття 41 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. 

Так само частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». 

Таким чином, Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

З огляду на вищенаведене, нормою частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. 

Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк

Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2839цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1FD7274EA45C294DC22580950052688D

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ в очередной раз обратил внимание о необходимости указания в решении суда при обращении взыскания на ипотеку начальную цену продажи предмета ипотеки в денежном выражении. Таким образом при обращении взыскания оценка предмета ипотеки обязательна.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Суд може зазначити ціну, посилаючись на умови кредитного чи іпотечного договору, де сторонами визначено вартість предмета іпотеки? Чи це має бути виключно нова оцінка експерта? Тому що деякі судді посилаються на ціну, яка вказана в договорах.

В постановах ВСУ цей момент не зазначається

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Вот мысли вслух: А будет ли считаться обязательной наличие оценки предмета ипотеки, если заявляется про "звернення стягнення" путем передачи в собственность позикодавцю - ипотекодержателю ?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
57 минут назад, west11 сказал:

Вот мысли вслух: А будет ли считаться обязательной наличие оценки предмета ипотеки, если заявляется про "звернення стягнення" путем передачи в собственность позикодавцю - ипотекодержателю ?

Це позасудовий спосіб (ст. 37), суди не наділені повноваженнями задовольняти такі позови (практика ВСУ).

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
13 минут назад, Vladimir AB сказал:

Це позасудовий спосіб (ст. 37), суди не наділені повноваженнями задовольняти такі позови (практика ВСУ).

Ч.3 ст.37 " Іпотекодержатель набуває  предмет  іпотеки  у  власність   за 
вартістю,  визначеною  на момент такого набуття на підставі оцінки 
предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності" - обов'язкова оцінка. 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 11.01.2017 в 17:07, Vladimir AB сказал:

Це позасудовий спосіб (ст. 37), суди не наділені повноваженнями задовольняти такі позови (практика ВСУ).

№ 6-124цс13

 

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

 

 

 

11 грудня 2013 року

 

                

               м. Київ

   

          

           Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого

Яреми А.Г.,

суддів:

Балюка М.І.,

Барбари В.П.,

Берднік І.С.,

 

Григор’євої Л.І.,

Гуля В.С.,

Гуменюка В.І.,

 

Жайворонок Т.Є.,

Охрімчук Л.І.,

Романюка Я.М.,

Шицького І.Б.,-

 

Колесника П.І.,

Патрюка М.В.,

Сеніна Ю.Л.,

 

Онопенка В.В.,

Потильчака О.І.,

Фесенка Л.І.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк” до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, 

 

в с т а н о в и л и :

    

     У серпні 2011 року публічне акціонерне товариство “Укрсоцбанк”       (далі – ПАТ “Укрсоцбанк”) звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в 2006-2008 роках між  банком і ОСОБА_1 було укладено три договори, за умовами яких банк надав  їй у тимчасове користування  на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти. Для забезпечення виконання грошових зобов’язань між сторонами були укладені договори іпотеки. Оскільки ОСОБА_1 порушила умови договору кредиту та договорів про надання відновлюваних кредитних ліній і допустила   заборгованість, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання за ним права власності на нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від      9 серпня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2012 року, позов задоволено частково.   Постановлено звернути стягнення на предмет іпотеки за договорами іпотеки від 15 серпня 2007 року та від 20 серпня  2008 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за договором про надання відновлюваної кредитної лінії від 15 серпня           2007 року НОМЕР_2 у розмірі 4 166 238 грн 26 коп. і договором про надання відновлюваної кредитної лінії від 20 серпня 2008 року НОМЕР_3 у розмірі 5 211 690 грн 43 коп шляхом визнання права власності за ПАТ “Укрсоцбанк” на нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1, вартістю 8 400 000 грн з ПДВ або 7 000 000 грн без ПДВ;  у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1  відхилено, вищевказані судові рішення залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України 3 вересня 2013 року заяві      ОСОБА_1 просить скасувати заочне рішення Печерського районного суду     м. Києва від 9 серпня 2012 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від           25 грудня 2012 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ПАТ “Укрсоцбанк” відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 33 – 39 Закону України “Про іпотеку”.

     На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 додає до заяви постанови Верховного Суду України від 21 березня 2011 року та від 22 грудня           2009 року, рішення Верховного Суду України від 26 травня 2010 року, ухвали Верховного Суду України від 23 липня 2008 року, від 28 січня       2009 року та від 2 вересня 2009 року, постанову Вищого господарського суду України від 8 квітня 2008 року,  рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2012 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від  7 жовтня 2008 року

     Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 14 жовтня 2013 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін і перевіривши доводи заяви, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України визнають, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

           Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України
(далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої  визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Судами встановлено, що 26 квітня 2006 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір кредиту НОМЕР_4, за умовами якого банк надав їй  кошти в   розмірі   865 000 доларів   США   зі сплатою   12,25% річних   із  кінцевим   терміном  погашення до 25  квітня  2013 року. З метою забезпечення  виконання  кредитного договору НОМЕР_4 26 квітня 2006 року між сторонами укладено іпотечний договір НОМЕР_5, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1.

15 серпня 2007 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір про надання відновлюваної кредитної лінії НОМЕР_2, за умовами якого банк надав відповідачці в тимчасове користування кошти в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 525 375 доларів США зі сплатою 13% річних. Для забезпечення виконання цього договору 15 серпня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки НОМЕР_6, за умовами якого   ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S,  що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1.

  20 серпня 2008 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір про надання відновлюваної кредитної лінії НОМЕР_3, за умовами якого банк надав відповідачці в тимчасове користування кошти в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 560 000 доларів США зі сплатою 13,5% річних. З метою забезпечення виконання кредитного договору 20 серпня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S,  що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1.

           ОСОБА_1 порушила свої зобов’язання за договором кредиту та договорами про надання відновлюваних кредитних ліній, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредитних коштів.

Частково задовольняючи позовні вимоги ПАТ “Укрсоцбанк”, суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивач як іпотекодержатель має право на підставі частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 36, 37 Закону України “Про іпотеку” захистити свої майнові права, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності    на    спірне   майно, оскільки договорами   іпотеки  від 15 серпня 2007   року  та від  20 серпня  2008 року    передбачено, що іпотекодержатель  за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки  одним із перерахованих у цьому договорі способів, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань. У позасудовому порядку сторони не досягли згоди на передачу у власність банку предмета іпотеки.

Разом із тим у постанові Вищого господарського суду України від             8 квітня 2008 року, в ухвалах Верховного Суду України від 23 липня         2008 року,  від 28 січня 2009 року та від 2 вересня 2009 року, у рішенні Верховного Суду України від 26 травня 2010 року, у рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року,  які надані для порівняння, суди касаційних інстанцій, ухвалюючи судові рішення в подібних правовідносинах, виходили з того, що рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд може встановити спосіб реалізації предмета іпотеки лише шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, установленої статтею 38 Закону України “Про іпотеку”. Такого способу захисту майнових прав іпотекодержателя, як визнання права власності на спірне майно, чинним законодавством України не передбачено.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 33, 36, 37 Закону України “Про іпотеку”, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

           Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”.

Пунктами 4.5.3 договорів іпотеки від 15 серпня 2007 року НОМЕР_6 та від 20 серпня 2008 року  НОМЕР_7 визначено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із перерахованих у цьому пункті способів, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань у порядку, установленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”.

 Відповідно  до  частини першої   статті 37   Закону України “Про іпотеку”  іпотекодержатель  може  задовольнити  забезпечену  іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –  відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Виходячи з  положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку”  не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо  такий спосіб передбачено  іпотечним договором.

Саме з таких міркувань виходив суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду.

Надані заявником як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права постанова Верховного Суду України від 21 березня 2011 року та рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 7 жовтня 2008 року не можуть бути визнані як приклади неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки зазначені судові рішення ухвалені не судами  касаційної інстанції.

Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні   заяви,  якщо  обставини,  які   стали підставою для перегляду справи,  не підтвердилися.

            Керуючись статтею 3603  ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

 

 

 

п о с т а н о в и л и :

 

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий                                                   А.Г. Ярема

Судді :                                                             М.І. Балюк

В.П. Барбара

 І.С. Берднік

Л.І. Григор’єва

В.С. Гуль

В.І. Гуменюк

Т.Є. Жайворонок

П.І. Колесник

Л.І. Охрімчук

В.В. Онопенко

М.В. Патрюк

О.І. Потильчак

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

Л.І. Фесенко

                                                                                            І.Б. Шицький

 

Правова позиція, висловлена судовими палатами у цивільних та господарських справах Верховного Суду України, при розгляді справи

№ 6-124цс13

 

Відповідно до частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –  відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Виходячи з  положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку”  не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо  такий спосіб передбачено  іпотечним договором.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
8 минут назад, ремикс сказал:

№ 6-124цс13

 

 

ПОСТАНОВА

 

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

 

 

 

 

 

 

11 грудня 2013 року

 

 

 

                

 

               м. Київ

 

   

 

          

 

           Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:

 

 

 

головуючого

 

Яреми А.Г.,

 

суддів:

 

Балюка М.І.,

 

Барбари В.П.,

 

Берднік І.С.,

 

 

 

Григор’євої Л.І.,

 

Гуля В.С.,

 

Гуменюка В.І.,

 

 

 

Жайворонок Т.Є.,

 

Охрімчук Л.І.,

 

Романюка Я.М.,

 

Шицького І.Б.,-

 

 

 

Колесника П.І.,

 

Патрюка М.В.,

 

Сеніна Ю.Л.,

 

 

 

Онопенка В.В.,

 

Потильчака О.І.,

 

Фесенка Л.І.,

 

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк” до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, 

 

 

 

в с т а н о в и л и :

 

    

 

     У серпні 2011 року публічне акціонерне товариство “Укрсоцбанк”       (далі – ПАТ “Укрсоцбанк”) звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в 2006-2008 роках між  банком і ОСОБА_1 було укладено три договори, за умовами яких банк надав  їй у тимчасове користування  на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти. Для забезпечення виконання грошових зобов’язань між сторонами були укладені договори іпотеки. Оскільки ОСОБА_1 порушила умови договору кредиту та договорів про надання відновлюваних кредитних ліній і допустила   заборгованість, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання за ним права власності на нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

 

Справа розглядалась судами неодноразово.

 

Останнім заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від      9 серпня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2012 року, позов задоволено частково.   Постановлено звернути стягнення на предмет іпотеки за договорами іпотеки від 15 серпня 2007 року та від 20 серпня  2008 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за договором про надання відновлюваної кредитної лінії від 15 серпня           2007 року НОМЕР_2 у розмірі 4 166 238 грн 26 коп. і договором про надання відновлюваної кредитної лінії від 20 серпня 2008 року НОМЕР_3 у розмірі 5 211 690 грн 43 коп шляхом визнання права власності за ПАТ “Укрсоцбанк” на нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1, вартістю 8 400 000 грн з ПДВ або 7 000 000 грн без ПДВ;  у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1  відхилено, вищевказані судові рішення залишено без змін.

 

У поданій до Верховного Суду України 3 вересня 2013 року заяві      ОСОБА_1 просить скасувати заочне рішення Печерського районного суду     м. Києва від 9 серпня 2012 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від           25 грудня 2012 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ПАТ “Укрсоцбанк” відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 33 – 39 Закону України “Про іпотеку”.

 

     На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 додає до заяви постанови Верховного Суду України від 21 березня 2011 року та від 22 грудня           2009 року, рішення Верховного Суду України від 26 травня 2010 року, ухвали Верховного Суду України від 23 липня 2008 року, від 28 січня       2009 року та від 2 вересня 2009 року, постанову Вищого господарського суду України від 8 квітня 2008 року,  рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2012 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від  7 жовтня 2008 року

 

     Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 14 жовтня 2013 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

 

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін і перевіривши доводи заяви, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України визнають, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

 

           Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України
(далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

 

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

 

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої  визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

 

Судами встановлено, що 26 квітня 2006 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір кредиту НОМЕР_4, за умовами якого банк надав їй  кошти в   розмірі   865 000 доларів   США   зі сплатою   12,25% річних   із  кінцевим   терміном  погашення до 25  квітня  2013 року. З метою забезпечення  виконання  кредитного договору НОМЕР_4 26 квітня 2006 року між сторонами укладено іпотечний договір НОМЕР_5, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1.

 

15 серпня 2007 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір про надання відновлюваної кредитної лінії НОМЕР_2, за умовами якого банк надав відповідачці в тимчасове користування кошти в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 525 375 доларів США зі сплатою 13% річних. Для забезпечення виконання цього договору 15 серпня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки НОМЕР_6, за умовами якого   ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S,  що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1.

 

  20 серпня 2008 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір про надання відновлюваної кредитної лінії НОМЕР_3, за умовами якого банк надав відповідачці в тимчасове користування кошти в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 560 000 доларів США зі сплатою 13,5% річних. З метою забезпечення виконання кредитного договору 20 серпня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S,  що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1.

 

           ОСОБА_1 порушила свої зобов’язання за договором кредиту та договорами про надання відновлюваних кредитних ліній, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредитних коштів.

 

Частково задовольняючи позовні вимоги ПАТ “Укрсоцбанк”, суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивач як іпотекодержатель має право на підставі частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 36, 37 Закону України “Про іпотеку” захистити свої майнові права, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності    на    спірне   майно, оскільки договорами   іпотеки  від 15 серпня 2007   року  та від  20 серпня  2008 року    передбачено, що іпотекодержатель  за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки  одним із перерахованих у цьому договорі способів, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань. У позасудовому порядку сторони не досягли згоди на передачу у власність банку предмета іпотеки.

 

Разом із тим у постанові Вищого господарського суду України від             8 квітня 2008 року, в ухвалах Верховного Суду України від 23 липня         2008 року,  від 28 січня 2009 року та від 2 вересня 2009 року, у рішенні Верховного Суду України від 26 травня 2010 року, у рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року,  які надані для порівняння, суди касаційних інстанцій, ухвалюючи судові рішення в подібних правовідносинах, виходили з того, що рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд може встановити спосіб реалізації предмета іпотеки лише шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, установленої статтею 38 Закону України “Про іпотеку”. Такого способу захисту майнових прав іпотекодержателя, як визнання права власності на спірне майно, чинним законодавством України не передбачено.

 

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 33, 36, 37 Закону України “Про іпотеку”, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

           Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.

 

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

 

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

 

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”.

 

Пунктами 4.5.3 договорів іпотеки від 15 серпня 2007 року НОМЕР_6 та від 20 серпня 2008 року  НОМЕР_7 визначено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із перерахованих у цьому пункті способів, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань у порядку, установленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”.

 

 Відповідно  до  частини першої   статті 37   Закону України “Про іпотеку”  іпотекодержатель  може  задовольнити  забезпечену  іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

 

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –  відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

 

Виходячи з  положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку”  не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо  такий спосіб передбачено  іпотечним договором.

 

Саме з таких міркувань виходив суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду.

 

Надані заявником як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права постанова Верховного Суду України від 21 березня 2011 року та рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 7 жовтня 2008 року не можуть бути визнані як приклади неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки зазначені судові рішення ухвалені не судами  касаційної інстанції.

 

Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні   заяви,  якщо  обставини,  які   стали підставою для перегляду справи,  не підтвердилися.

 

            Керуючись статтею 3603  ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

 

 

 

 

 

 

 

п о с т а н о в и л и :

 

 

 

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року відмовити.

 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

 

 

Головуючий                                                   А.Г. Ярема

 

Судді :                                                             М.І. Балюк

 

В.П. Барбара

 

 І.С. Берднік

 

Л.І. Григор’єва

 

В.С. Гуль

 

В.І. Гуменюк

 

Т.Є. Жайворонок

 

П.І. Колесник

 

Л.І. Охрімчук

 

В.В. Онопенко

 

М.В. Патрюк

 

О.І. Потильчак

 

Я.М. Романюк

 

Ю.Л. Сенін

 

Л.І. Фесенко

 

                                                                                            І.Б. Шицький

 

 

Правова позиція, висловлена судовими палатами у цивільних та господарських справах Верховного Суду України, при розгляді справи

 

№ 6-124цс13

 

 

 

Відповідно до частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

 

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –  відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

 

Виходячи з  положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку”  не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо  такий спосіб передбачено  іпотечним договором.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ухвала  

іменем україни

 

14 вересня 2016 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого     Червинської М.Є.,

суддів:                Завгородньої І.М.,             Коротуна В.М.,

                            Мазур Л.М.,                         ПоповичО.В.,  

        

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_3, третя особа - орган опіки та піклування Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення коштів, за касаційними скаргами публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» та ОСОБА_4, який діє в інтересах ОСОБА_3, на рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 лютого 2016 року,

 

в с т а н о в и л а:

 

У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до                             ОСОБА_3, третя особа - орган опіки та піклування Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення коштів.

На обґрунтування позовних вимог посилалось на те, що 29 жовтня          2007 року між відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 203 877 дол. США зі сплатою 12, 45 % річних зі строком користування до ІНФОРМАЦІЯ_1 року на придбання нерухомого майна - двокімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 58,40 кв. м, житловою площею 33,80 кв. м. Зазначало, що надалі між банком та ОСОБА_3 неодноразово укладались додаткові угоди до кредитного договору, якими узгоджувалася зміна розміру плати за користування кредитом.

У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором                      29 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_3було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого позичальник передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме вказану квартиру, яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири.

Враховуючи викладене та у зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору, позивач просив задовольнити позовні вимоги.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 червня                 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02 лютого 2016 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 червня 2015 рокускасовано та ухвалено нове рішення, яким задоволено позовні вимоги.

В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 29 жовтня 2007 року № 005-2900\840-0403 в сумі                          280 735 дол. 10 центів США звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири, складається з двох жилих кімнат загальною площею 58,40 кв. м, жилою площею 33,80 кв. м шляхом визнання за ПАТ «Універсал Банк» права власності на квартиру АДРЕСА_1 і складається з двох жилих кімнат загальною площею 58, 40 кв. м, жилою площею 33,80 кв. м за ціною 140 000 дол. США.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Універсал Банк» залишок заборгованості за кредитним договором від 29 жовтня 2007 року у сумі 140 735 дол. 10 центів США, що за курсом НБУ становить 3 920 668 грн 78 коп.

Виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено на період дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ПАТ «Універсал Банк» просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині визначення розміру заборгованості та вартості предмету іпотеки та в цій частині справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, який діє в інтересах                            ОСОБА_3, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга ПАТ «Універсал Банк» підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_4, який діє в інтересах ОСОБА_3, підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду доказу, що його право на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ «Універсал Банк» права власності на квартиру, що є предметом іпотеки, є порушеним, невизнаним або оспорюється відповідачем чи третіми особами. Вважав ,що недотримання позивачем досудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього суперечить положенням іпотечного договору, укладеного між сторонами, положенням ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та ст. 3 ЦПК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що у зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у відповідача виникла заборгованість, яку останній не сплатив, а тому банк обґрунтовано звернувся до суду за захистом свого порушеного права шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки.

Проте із вказаними висновками апеляційного суду повністю погодитися не можна, виходячи з наступного.

Судами встановлено, що 29 жовтня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк», правонаступником якого є              ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 203 877 дол. США зі сплатою 12, 45 % річних зі строком користування до                ІНФОРМАЦІЯ_1 року на придбання нерухомого майна - двокімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 58,40 кв. м, житловою площею 33,80 кв. м.

27 січня 2009 року, 15 червня 2009 року, 14 липня 2009 року, 15 липня 2010 року, 12 серпня 2010 року, 15 квітня 2011 року, 22 квітня 2011 року,              15 квітня 2012 року та 10 травня 2012 року між банком та ОСОБА_3 укладалися додаткові угоди до кредитного договору, якими узгоджувалися зміна розміру плати за користування кредитом.

Сторонами був погоджений графік внесення платежів.

У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором                      29 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого позичальник передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме вказану квартиру, яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири.

Судом встановлено, що 08 червня 2013 року на адресу відповідачки банком була надіслана досудова вимога про погашення суми заборгованості.

Відповідно до п. 4.1 указаного іпотечного договору іпотекодержателю надано право звернути стягнення на предмет іпотеки у разі порушення будь-якого основного зобов'язання, що забезпечується іпотекою.

Згідно з п. 4.2 іпотечного договору звернення стягнення здійснюється на підставах: рішення суду, виконавчого напису нотаріуса, або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, або за договором між іпотекодавцем та іпотеко держателем про задоволення вимог іпотекодержателя.

Указаний договір іпотеки містить застереження про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом набуття права власності на предмет іпотеки в порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до положень ст. 36 Закону України «Про іпотеку» таке застереження прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

У частині 2 п. 38 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що наявність договору про позасудове регулювання звернення стягнення на предмет іпотеки не позбавляє іпотекодржателя права звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, в тому числі і шляхом визнання права власності на предмет іпотеки.

Отже, апеляційний суд, встановивши, що відповідачем порушено взяті на себе основні зобов'язання за кредитним договором, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки.

Разом з тим, не можна погодитись з сумою залишку заборгованості за кредитним договором, яка підлягає стягненню з ОСОБА_3 виходячи з наступного.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід  наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні  грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях                                    (ч. 4 ст. 60 ЦПК України). У цій частині рішення має міститися обґрунтування  щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ,  04.XI.50).

Відповідно до п. 13 вищевказаної постанови Пленуму Верховного Суду України у рішенні щодо грошових зобов'язань має бути висновок суду про розмір грошових сум та детальний порядок його обчислення за кожною з вимог (стягнення процентів, пені тощо).

Проте всупереч вказаним вимогам та нормам ст. ст. 212-214, 303 ЦПК України апеляційний суд не встановив у повному обсязі фактичні обставини, що мають значення для справи, не дотримався вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, зокрема не встановив фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснив останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості, а також наслідки невчинення вказаних процесуальних дій.

Таким чином, не перевіривши вказані обставини, апеляційний суд необґрунтовано, без дослідження належних доказів, дійшов передчасного висновку про стягнення з відповідача суми залишку заборгованості за кредитним договором саме у такому розмірі.

Доводи касаційної скарги щодо спливу строку позовної давності до вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором, не заслуговують на увагу, оскільки позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).

Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги ПАТ «Універсал Банк» щодо стягнення грошової суми кредитної заборгованості в іноземній валюті, оскільки як убачається з уточненої позовної заяви, банк просив стягнути з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Універсал Банк» залишок заборгованості за кредитним договором у гривні.

Враховуючи, що судом апеляційної інстанції не встановлені фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи, при ухваленні рішення були порушені норми матеріального та процесуального права, таке рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» задовольнити, а касаційну скаргу ОСОБА_4, який діє в інтересах ОСОБА_3, задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 02 лютого 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

 

Головуючий                                            М.Є. Червинська

Судді:                                             І.М. Завгородня

                                                                  В.М.Коротун

Л.М. Мазур

                                                                  О.В.Попович    

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, ремикс сказал:

 

Ухвала

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2016 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах                                             Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і       кримінальних справ у складі:

головуючогоКоротуна В.М., суддів:  Закропивного О.В., Писаної Т.О.,Мазур Л.М., Попович О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», яке діє через представника Карпишина Ярослава Михайловича, на рішення Хортицького районного суду Запорізької області від 18 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 10 лютого 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 28 вересня 2007 року між публічним акціонерним товариством «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк») та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 52 650 доларів США зі сплатою 12,7 %  річних, строком до 27 вересня 2032 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та відповідачем було укладено договір іпотеки квартири АДРЕСА_1.

27 вересня 20013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за вищевказаним кредитним та іпотечним договорами.

Відповідач умови кредитного договору не виконав, допустив утворення заборгованості, яка станом на 20 липня 2015 року склала 864 778 грн 31 коп.

З урахуванням вищевикладеного, позивач просив суд у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 за банком.

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 18 листопада                 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 10 лютого 2016 року, у задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено.

У касаційній скарзі представник ПАТ «Дельта Банк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження розміру заборгованості за кредитним договором; доказів належного повідомлення відповідача про заміну кредитора в зобов'язанні; не надано звіт про оцінку вартості іпотечного майна.

З такими висновками судів не можна погодитись, оскільки вони зроблені з порушенням закону та не відповідають матеріалам справи.

Судом встановлено, що 28 вересня 2007 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 52 650 доларів США зі сплатою 12,7 % річних, строком до 27 вересня 2032 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 28 вересня 2007 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_6 було укладено договір іпотеки згідно з умовами якого ОСОБА_6 передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

27 вересня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ «Дельта Банк» набуло права вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами.

Відповідач взяті на себе зобов'язання з погашення кредиту та сплати процентів за договором кредиту не виконав. Станом на 20 липня 2015 року виникла заборгованість за кредитом у розмірі 864 778 грн 31 коп., яка складається з: 522 208 грн 31 коп. - заборгованість за кредитом, 271 055 грн       67 коп. - заборгованість за відсотками, 64 809 грн 86 коп. - пеня, 1 022 грн           99 коп. - 3 % від простроченої заборгованості за тілом кредиту, 5 681 грн            48 коп. - 3 % від простроченої заборгованості за відсотками.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 1 ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 12 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених ст. 12 цього Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Частиною 3 цієї статті установлено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Відповідно до п. 4.2 договору іпотеки від 28 вересня 2007 року іпотекодержатель набуває право на звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцем умов кредитного договору або умов цього договору.

Згідно з п. 4.3 договору визначено, що за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: набуває право власності на майно; від свого імені продає майно третім особам і спрямовує отримані кошти на задоволення своїх вимог, дає іпотекодавцю згоду на реалізацію майна тертім особам, визначеним іпотекодержателем або погодженим з ним, від свого імені, за умови що кошти, виручені від реалізації, будуть направлені на задоволення вимог іпотекодержателя.

Таким чином, виходячи з положень ч. 2 ст. 16 ЦК України, ч. 3 ст. 33,      ст. 36, ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам ч. 6 ст. 38, ст. 39 Закону України «Про іпотеку» і положенням п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 6-1205цс15, яка відповідно до положень ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, суд послався на те, що позивачем не надано належних доказів щодо належного повідомлення відповідача про заміну кредитора у зобов'язанні. Такі висновки суду не відповідають закону з огляду на наступне.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

У ч. 2 ст. 517 ЦК України передбачено, що боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.

Отже, за змістом наведених положень закону боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору і таке виконання є належним.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року № 6-979 цс 15, яка відповідно дост. 360-7 ЦПК України (з подальшими змінами і доповненнями) має обов'язково враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Таким чином, суд першої інстанції у порушення вимог статей 10, 212-214 ЦПК України, зазначених положень закону не взяв до уваги, посилаючись на недоведеність позовних вимог, зокрема розміру заборгованості за кредитним договором, не врахував, що відповідач наданий до суду розрахунок не оспорював, заперечень не надавав, суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, в порушення вимог статей 303, 307 ЦПК України фактично усунувся від виконання своїх процесуальних повноважень та обов'язків, доводи апеляційної скарги не перевірив, рішення не мотивував.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково.

Рішення Хортицького районного суду Запорізької області від                      18 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від            10 лютого 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.М. КоротунСудді:        О.В. Закропивний Л.М. Мазур Т.О. Писана О.В. Попович

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Не спорю, але ВСУ може навіть в один день постановити протилежні рішення в однакових справах. 

Постанова ВСУ, яку Ви надав, від 2013 року, ось самі нові в даному питанні: № 6-1851цс15, № 6-2457цс16. 

Щодо ВССУ це не праві позиції, я їх не приймаю до уваги, тільки як загальну судову практику.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти


  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 грудня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: 
      головуючого Гуменюка В.І.,
      суддів:
      Охрімчук Л.І., 
      Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому зазначав, що 9 липня 2010 року він та ОСОБА_2 уклали договір позики, відповідно до умов якого останній винен йому 286 тис. доларів США та зобов’язався повернути вказану суму грошей до кінця 2012 року. 
      ОСОБА_3 поручився відповідати перед позивачем за виконання боргових зобов’язань ОСОБА_2, про що 9 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір поруки. Оскільки в зазначений строк ОСОБА_2 борг не повернув, тому уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд стягнути солідарно на свою користь з відповідачів 286 тис. доларів США боргу, 34 тис. 664 доларів США інфляційних втрат, 13 тис. 586 доларів США – 3 % річних від простроченої суми, що за офіційним курсом Національного баку України (далі – НБУ) станом на 6 лютого 2015 року становило 7 млн 731 тис. 202 грн.
      Хустський районний суд Закарпатської області рішенням від 9 лютого 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
      Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 3 липня 2015 року вказане рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 9 лютого 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 млн 929 тис. 424 грн 18 коп., з яких: 6 млн 615 тис. 180 грн (286 тис. доларів США) – сума боргу за договором позики; 314 тис 244 грн 18 коп. (13 тис. 586 доларів США) – 3 % річних. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 лютого 2017 року вказане рішення суду апеляційної інстанції скасував, рішення суду першої інстанції залишив у силі. 
      У травні 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. 
      У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2017 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 3 липня 2015 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      Суди встановили, що ОСОБА_2 9 липня 2010 року власноручно написав розписку такого змісту: «Я, ОСОБА_1 (НОМЕР_1, виданий 7 вересня 1996 року) должен ОСОБА_1 двести восемьдесят шесть тысяч долларов США. Обязуюсь вернуть вышеуказанную сумму до конца 2012 года». 
      З метою забезпечення боргових зобов’язань ОСОБА_2 за вказаною розпискою 9 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір поруки.
      Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що зі змісту розписки слідує, що 9 липня 2010 року позивач не позичав відповідачу грошей, а розписка була написана відповідачем як гарантія надання позивачу посередницьких послуг з оформлення права власності на земельні ділянки, отже, між сторонами не виникли відносини, які випливають з договору позики, у зв’язку із чим відсутні правові підстави для стягнення боргу. 
      Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року, ухвалу цього ж суду від 18 вересня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року та 2 липня 2014 року.
      Ухвалюючи рішення від 14 вересня 2011 року та 18 вересня 2014 року про стягнення заборгованості за договором позики, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що згідно зі статтями 1046, 1047 ЦК України розписка є підтвердженням укладення договору позики, який вважається укладеним з моменту передачі грошей.
      Верховний Суд України у постановах від 18 вересня 2013 року та 2 липня 2014 року виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від його найменування і з огляду на установлені результати – робити відповідні правові висновки.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1046, 1047 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
      Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. 
      Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
      Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
      Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
      Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. 
      За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
      Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.
      У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову виходив з того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Суд встановив, що наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом розписки ОСОБА_2, яка підтверджує як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов’язання повернути ці кошти ОСОБА_1 до кінця 2012 року. Оскільки у визначений у розписці строк кошти ОСОБА_2 повернуті не були, у позивача були підстави для звернення з даним позовом.
      Суд касаційної інстанції на зазначене вище не звернув уваги та скасував законне та обґрунтоване рішення суду апеляційної інстанції.
      Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. 
      Таким чином, постановлене в справі судове рішення касаційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду апеляційної інстанції – залишенню в силі.
      Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року скасувати, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 3 липня 2015 року залишити в силі.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.І. Гуменюк 
      Судді:
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-996цс17
      Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. 
      Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
      Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
      За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
      Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 13 грудня 2017 року № 6-996цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F95AB69C4B58BDB9C2258204005C4A2B
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      6 грудня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів: Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
       
      за участю представника Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» − ОСОБА_1,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки,
      в с т а н о в и л а:
      У квітні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі − ПАТ «Укрсоцбанк») звернулось до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 17 травня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого позивач надав ОСОБА_3 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру грошові кошти в сумі 209 тис. доларів США зі сплатою 12,7 % річних та кінцевим терміном повернення до 16 травня 2032 року. На забезпечення цього зобов'язання між позивачем та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір НОМЕР_1, згідно з яким відповідачі передали в іпотеку трикімнатну квартиру загальною площею 54,9 м2, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 
      Оскільки ОСОБА_3 не виконувала умов кредитного договору та не сплачувала чергових платежів за кредитним договором, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на вищезазначену трикімнатну квартиру в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 17 травня 2007 року в розмірі 2 млн 633 тис. 374 грн 05 коп. У подальшому представник позивача, уточнивши позовні вимоги, просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на трикімнатну квартиру в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 17 травня 2007 року у розмірі 860 тис. грн.
      Печерський районний суд м. Києва рішенням від 23 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2013 року, позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на трикімнатну квартиру загальною площею 54,9 м2, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 і належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 травня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та зареєстрованого в реєстрі за НОМЕР_2 та в Державному реєстрі правочинів за НОМЕР_3, в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 17 травня 2007 року в розмірі 860 тис. грн; вирішив питання розподілу судових витрат. 
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без руху, визнав неповажними підстави, наведені в заяві про поновлення строку на касаційне оскарження, та надав строк для подання заяви про поновлення цього строку з наведенням інших підстав для поновлення та наданням відповідних доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку.
      Цей же суд ухвалою від 29 травня 2017 року відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі частини третьої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) – у зв’язку з пропуском без поважної причини строку на касаційне оскарження.
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 порушує питання про скасування ухваленого у справі судового рішення та направлення справи для розгляду до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частини першої статті 73, частини другої статті 325 цього Кодексу.
      На підтвердження своїх вимог ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня, 27 квітня, 30 травня 2017 року та постанови Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року, 1 березня 2017 року. 
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      Відмовляючи ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції виходив з відсутності поважних причин пропуску строку на касаційне оскарження ухвали суду апеляційної інстанції та відповідних доказів на підтвердження поважності пропуску цього строку. Крім того, суд не встановив, що пропуск строку на касаційне оскарження зумовлений діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема ненаправленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня в судовому засіданні.
      В ухвалах від 23 січня, 27 квітня, 30 травня 2017 року, наданих заявницею для порівняння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, поновивши скаржникам строк на касаційне оскарження та відкривши касаційні провадження у справах, дійшов висновку про поважність причин пропуску строку на касаційне оскарження, оскільки копії оскаржуваних рішень суд апеляційної інстанції надав скаржникам уже після спливу строку на їх касаційне оскарження.
      Крім того, у наданих для порівняння судових рішеннях міститься висновок про те, що однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення касаційного оскарження рішення суду. Несвоєчасне отримання судового рішення є поважною причиною пропуску строку на його оскарження.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.
      Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частиною першою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.
      За змістом абзацу другого частини третьої статті 328 ЦПК України якщо заяву не подано особою у зазначений строк або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження.
      Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинне бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. 
      Згідно зі статтею 313, частиною першою статті 218 ЦПК України рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.
      Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді.
      ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_5 були повідомлені про день та час слухання справи, але не були присутні 10 грудня 2013 року в судовому засіданні суду апеляційної інстанції (а.с. 217, 219, 223).
      На порушення вимог частини третьої статті 222 ЦПК України копію ухвали суду апеляційної інстанції належним чином, а саме рекомендованим листом з повідомленням про вручення, відповідачці та її представнику не було направлено, оскільки в матеріалах справи відсутні як зворотне повідомлення про вручення, так і сам невручений рекомендований лист з відміткою про причини його повернення. Наявний супровідний лист апеляційного суду від 10 грудня 2013 року про направлення копії ухвали до відома сторонам у справі не підтверджує факту отримання ними копії судового рішення (а.с. 229). 
      Отже, доводи ОСОБА_2 про те, що вона та її представник ОСОБА_5 не отримали копії оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції заслуговують на увагу.
      Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема ненаправленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня в судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.
      Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, суд не звернув уваги на те, що з вини суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_5 не отримали вчасно копії оскаржуваного судового рішення, у зв’язку із чим відповідачка була позбавлена права на подання касаційної скарги, а тому касаційний суд дійшов передчасного висновку щодо відмови у відкритті касаційного провадження.
      З огляду на зазначене, ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України, є незаконною та підлягає скасуванню з направленням справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України,
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити.
       
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року скасувати, справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.
       
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий: В.І. Гуменюк
      Судді: Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      Правовий висновок Верховного Суду України від 6 грудня 2017 року у справі
      № 6-1619 цс17
      Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.
      Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частиною першою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.
      Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді.
      Заявниця та її представник не були присутні у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, про день та час слухання справи були повідомлені, але копію ухвали суду апеляційної інстанції належним чином їм не було направлено.
      Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема ненаправленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь в справі, проте не була присутня в судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-1619цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E235A2D82C1CF652C2258204005C61B5
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М.,
      Охрімчук Л.І., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділення в натурі частини житлового будинку, встановлення порядку користування земельною ділянкою за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У березні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про виділення в натурі частини житлового будинку, встановлення порядку користування земельною ділянкою.
      ОСОБА_1 зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу від 8 червня 1979 року їй на праві власності належить 21/50 частина житлового будинку за АДРЕСА_1. Власником іншої частини будинку є відповідачка. Вказаний будинок знаходиться на земельній ділянці загальною площею S_1. Між ними склався порядок користування будинком, відповідно до якого вона займає кімнати «1-4», «1-5», «2-2», «2-3» будинку літ. «А», житлову прибудову літ. «А 1-2», а також користується навісом літ. «И», погребом літ. «пг-1», зливною ямою № 9, парканом № 4, № 7, водопровідним колодязем № 8.
      Відповідачка займає кімнати «1-1», «1-2», «1-3», «1-6», «1-7», «1-8», «1-9» будинку літ. «А», в її користуванні знаходиться сарай літ. «З», вбиральня літ. «Е», замощення «І», «ІІ», «ІІІ», зливна яма № 6, водопровід № 2, паркан № 5. 24 жовтня 2012 року кімнату літ. «А», навіс літ. «И», погріб літ. «пг-1» було виділено в квартиру НОМЕР_1.
      Позивачка просила виділити в натурі із майна, що перебуває у спільній частковій власності з відповідачкою 21/50 частину будинку та частину земельної ділянки, яка відповідає її частці у будинковолодінні.
      У подальшому позивачка змінила свої вимоги та з урахуванням перерозподілу часток просила виділити їй у натурі 29/100 частин спірного житлового будинку, а відповідачці ОСОБА_2 – 71/100 частину відповідно до варіанту розподілу зазначеного у висновку експерта від 3 березня 2015 року, стягнути відповідно до статті 377 ЦК України з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію у розмірі 33 тис. 400 грн та визначити порядок користування спірною земельною ділянкою, виділивши їй у користування частину згідно варіанту № 3, зазначеному у висновку експерта.
      Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено: виділено ОСОБА_1 у рахунок її частини в житловому будинку за АДРЕСА_1 у жилому будинку літ. «А»: кімнату «2-2» площею 14,2 кв. м, кімнату «2-3» площею 19,1 кв. м, загальною площею 33,3 кв. м, надвірні споруди: погріб літ. «пг 1» під літ. «А№-2», навіс літ. «И», 1/2 частину замощення літ. «І», паркан № 4, хвіртку № 7, водопровідний колодязь № 8, зливну яму № 9, які відповідають фактично існуючому порядку користування та складають 29/100 частин домоволодіння. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1. грошову компенсацію у розмірі 33 тис. 400 грн. Визначено порядок користування земельною ділянкою за АДРЕСА_1 загальною площею S_1, виділивши ОСОБА_1 у користування земельну ділянку площею S_2, позначену як «S-2» (зелений маркер) на додатку № 4 до висновку експертизи від 3 березня 2015 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Додатковим рішенням цього ж суду від 22 жовтня 2015 року ОСОБА_2 виділено в натурі в рахунок її частини в за АДРЕСА_1: у житловому будинку: літ. «А» кімнати «1-3», «1-4», «1-5», «1-6», «1-7», загальною площею 49,2 кв. м; надвірні споруди – погріб літ. «пг» під літ. «А», прибудова літ. «а2», сходи до літ. «а2», тераса до літ. «а2», 1/2 частина замощення «1», замощення «11», замощення «111», водопровід «2», водомір № 2, паркан № 5, зливна яма № 6, які відповідають фактично існуючому порядку користування та складають 71/100 частину домоволодіння. ОСОБА_2 виділено у користування земельну ділянку площею S_3, позначену як «S-1» (жовтий маркер) на додатку № 4 до висновку експертизи від 3 березня 2015 року.
      Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 17 листопада 2015 року вказані заочне та додаткове рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 про виділ в натурі 29/100 частини житлового будинку скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. У решті рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення суду першої інстанції в не скасованій частині та рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення в частині позовних вимог про встановлення порядку користування земельною ділянкою та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 120, 125 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) та статті 377 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року та 13 квітня 2016 року.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення в зазначеній частині підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 8 червня 1979 року, посвідченого нотаріусом Другої Запорізької Державної нотаріальної контори, зареєстрованого в реєстрі за НОМЕР_2 на праві приватної власності належить 21/50 частка житлового будинку із надвірними будівлями, що розташовані на земельній ділянці площею S_1 за АДРЕСА_1. ТОВ «Запорізьке МБТІ» право власності ОСОБА_1 на 21/50 частину будинку зареєструвало 13 червня 1979 року за реєстровим НОМЕР_3.
      Власником 29/50 частин цього ж будинку на підставі договору дарування від 3 липня 2008 року є відповідачка ОСОБА_2.
      Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради НОМЕР_4 від 13 липня 1959 року за вказаним житловим будинком закріплено площу землекористування у розмірі S_1.
      Згідно висновку експертизи жилий будинок складається з двох відокремлених квартир: квартири НОМЕР_5, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_2, та квартири НОМЕР_1, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_1.
      Скасовуючи рішення та додаткове рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 про виділення в натурі 29/100 частини житлового будинку та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що спорудження господарських будівель не є підставою для збільшення встановленого раніше розміру часток в праві власності на будинок; при здійсненні перебудов житлового будинку вимоги про перерозподіл часток співвласників у праві спільної часткової власності із виділенням в натурі новостворених часток, про що відсутня згода кожного із співвласників, не підлягають задоволенню.
      При цьому, залишаючи рішення та додаткове рішення суду першої інстанції без змін в частині визначення порядку користування земельною ділянкою, суд апеляційної інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що такий порядок відповідає розміру часток співвласників у вартості будинку, господарських будівель і споруд на час виникнення права власності на них.
      Надана ОСОБА_2 постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року не може бути прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, за результатом розгляду якої її ухвалено, предметом спору було визнання недійсними рішень та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.
      Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року викладено правову позицію, згідно з якою за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки слід застосовувати положення частини четвертої статті 120 ЗК України, за правилами якої особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення вказаної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 90 ЗК України (в редакції, що діяла на момент укладення договору купівлі-продажу частини будинку) на землях міст при переході прав власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі.
      Частиною першою статті 356 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що власність двох чи більше осіб з визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
      Відповідно до статей 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу.
      Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України.
      Частиною першою цієї статті передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку. 
      Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі. 
      За правилом частини другої статті 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
      Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди.
      Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю та споруди, на якій вони розміщені.
      Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об’єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
      Отже, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.
      При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.
      Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
      Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).
      Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи( частина п’ята статті 319 ЦК України).
      Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.
      Проте суди першої та апеляційної інстанції на наведене належної уваги не звернули та вирішуючи спір в частині вимог ОСОБА_1 про встановлення порядку користування спірною земельною ділянкою не встановили фактів, які підлягають встановленню у справі, зокрема наявність між попередніми співвласниками будинку угоди про порядок користування спірною земельною ділянкою, порядок користування земельною ділянкою з моменту набуття сторонами прав на земельну ділянку та наявність чи відсутність згоди обох сторін на такий порядок.
      Поза увагою суду залишився й той факт, що частки кожного з співвласників нерухомого майна в натурі не виділялись. При цьому судами узагалі не вказано межі земельних ділянок, якими сторони мають користуватися.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 17 листопада 2015 року, заочне рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 22 жовтня 2015 року в частині вимог про встановлення порядку користування земельною ділянкою скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді: В.І. Гуменюк
      В.М. Сімоненко
      Л.І. Охрімчук 
      Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 1 листопада 2017 року у справі
      № 6-2454цс16
      При застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.
      Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
      Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).
      Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п’ята статті 319 ЦК України).
      Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.
      Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-2454цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D92DEB797784B8EFC22582050038F7A2
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      УХВАЛА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 листопада 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
      головуючого Євтушенко О.І.,суддів: Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Мостової Г.І., Попович О.В.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції, державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, ОСОБА_7 про визнання недійсними електронних торгів, протоколу проведення торгів, акту про реалізацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на майно, визнання права власності на Ѕ частину квартири, за касаційними скаргами представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 та представника Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції - Сидорової Наталії Володимирівни на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 08 лютого 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У липні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції (далі - Ленінський ВДВС Миколаївського МУЮ), державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, ОСОБА_7 про визнання недійсними електронних торгів, протоколу проведення торгів, акту про реалізацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на майно.
      На обґрунтування своїх вимог позивач посилалася на те, що вона разом зі своїм чоловіком ОСОБА_10, з яким вона перебуває у шлюбі, є співвласниками трикімнатної квартири АДРЕСА_1. Іншого житла вона немає.
      У березні 2015 року Ленінським ВДВС Миколаївського МУЮ в рахунок погашення її чоловіком ОСОБА_10 заборгованості в сумі 363 866 грн 65 коп. за зведеним виконавчим провадженням № 26792642 на електронних торгах було реалізовано належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1, переможцем яких стала ОСОБА_7
      Посилаючись на те, що при продажу нерухомого майна були порушені її права як співвласника Ѕ квартири, що є спільним майном подружжя, квартиру було реалізовано без виділу частки боржника у виконавчому провадженні, продаж спірного майна суперечить вимогам ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» просила позов задовольнити.
      Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
      Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 08 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано у частині відмови у визнанні недійсними електронних торгів, протоколу проведення торгів, акту про реалізацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на майно, ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову.
      Визнано недійсними електронні торги, проведені 10 березня 2015 року Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України з продажу квартири АДРЕСА_1.
      Визнано недійсним протокол № 59730 проведення електронних торгів від 10 березня 2015 року та акт про реалізацію нерухомого майна з електронних торгів, складений державним виконавцем Сидоровою Н. В. та затверджений начальником Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції Павлюком П. М. щодо продажу цієї квартири.
      Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру, видане на ім'я ОСОБА_7
      В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      У касаційних скаргах заявники просять оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свої доводи порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
      Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
      У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги підлягають відхиленню з огляду на таке.
      Судами встановлено, що ОСОБА_10 згідно із договором купівлі-продажу від 9 жовтня 1996 року є власником квартири АДРЕСА_1.
      10 грудня 2012 року державним виконавцем Ленінського ВДВС Миколаївського МУЮ в рахунок погашення ОСОБА_10 заборгованості в сумі 363 866 грн 65 коп. за зведеним виконавчим провадженням № 26792642 складено акт опису й арешту майна, до якого включено квартиру АДРЕСА_1.
      10 березня 2015 року ДП «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України проведено електронні торги з реалізації спірної квартири за ціною 422700 грн., переможцем яких стала ОСОБА_7
      На підставі вказаних документів, якими оформлені електронні торги, приватним нотаріусом Сіряковою О.В. 10 квітня 2015 року на ім'я переможця ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру.
      Обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_6 посилалась на те, що з 02 липня 1988 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_10 Спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя, оскільки була придбана у 1996 року під час шлюбу з відповідачем. Тому відчуження належної їй частки в квартирі на електронних торгах без її згоди є порушенням її права як співвласника вказаного майна. Реалізація спірної квартири без виділу частки боржника у виконавчому провадженні суперечить вимогам ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження».
      За змістом приписів ч. 1 ст. 3 ЦПК України, ст. 15 ЦК Україникожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Відповідно до ст. 366 ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.
      У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається на належне боржникові інше майно (ч. 5 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      Відповідно до ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі, якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.
      Виходячи з ч. 1 ст. 22 КпШС у редакції, чинній на час придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, встановивши, що спірна квартира є спільною сумісною власністю ОСОБА_6 та ОСОБА_10 як така, що придбана ними у період шлюбу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відчуження належної позивачу частки у квартирі на електронних торгах без її згоди є порушенням права останньої як співвласника вказаного майна.
      Такі висновки апеляційного суду ґрунтуються на законі та узгоджуються з матеріалами справи.
      Доводи касаційних скарг про те, що позивач не повідомила державного виконавця про своє право на частку у спірній квартирі - безпідставні, оскільки в силу вимог ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, законодавець наділяє правом звернутися до суду із поданням для визначення частки боржника у спільному майні безпосередньо самого державного виконавця, яке останнім не було реалізовано у встановленому законом порядку. Натомість державний виконавець обмежився лише констатацією того факту, що спірна квартира зареєстрована лише на боржника ОСОБА_10 Проте сам по собі факт реєстрації спірного майна на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише тій особі, на ім'я якої воно зареєстровано, оскільки відповідно до ст. 22 КпШС у редакції, чинній на час придбання спірної квартири, таке майно є спільною сумісною власністю подружжя.
      Інші доводи касаційних скарг висновків апеляційного суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що не відповідає вимогам ст. 335 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.
      Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його зміни або скасування не встановлено.
      Відповідно до ст. 337 ЦПК України, розглянувши касаційну скаргу на рішення суду, суд касаційної інстанції відхиляє скаргу і залишає рішення суду без змін.
      Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
      у х в а л и л а:
      Касаційні скарги представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 та представника Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції - Сидорової Наталії Володимирівни відхилити.
      Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 08 лютого 2016 року залишити без змін. 
      Ухвала оскарженню не підлягає.
      Головуючий Судді: О.І. Євтушенко І.М. Завгородня Л.М. Мазур Г.І. Мостова О.В. Попович
      Справа № 489/4802/15-ц
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/70987331
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      6 грудня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів: 
      Гуменюка В.І., 
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, за заявою Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ПАТ «Кривбасзалізрудком») про відшкодування моральної шкоди. 
      Позивач зазначав, що його батько – ОСОБА_2 з 1984 року працював на шахті ім. Орджонікідзе Рудоуправління ім. Леніна Виробничого об'єднання «Кривбасруда».
      Висновком Дніпропетровського обласного центру медико-соціальної експертизи від 16 вересня 2016 року встановлено причинний зв'язок смерті його батька, ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, з професійним захворюванням. 
      Посилаючись на те, що у зв’язку зі смертю батька йому завдано моральної шкоди, пов’язаної з утратою близької людини, позивач просив стягнути з відповідача 640 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.
       
      Жовтневий районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 28 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на користь ОСОБА_1 80 тис. грн моральної шкоди, завданої смертю батька від професійного захворювання, без утримання податку з доходів фізичних осіб та обов'язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. 
       
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 травня 2017 року відмовив ПАТ «Кривбасзалізрудком» у відкритті касаційного провадження з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 
       
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року ПАТ «Кривбасзалізрудком» просить скасувати зазначене судове рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 23, 1167, 1168 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      На обґрунтування заяви ПАТ «Кривбасзалізрудком» надало копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року.
       
      Заслухавши суддю-доповідача, представника ПАТ «Кривбасзалізрудком», перевіривши наведені в заяві ПАТ «Кривбасзалізрудком» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
       
      За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що батько ОСОБА_1 – ОСОБА_2 з 25 червня 1984 року до 31 грудня 1998 року працював на шахті ім. Орджонікідзе Рудоуправління ім. Леніна Виробничого об'єднання «Кривбасруда» підземним дробильником 4 розряду.
      Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 року № 258 «Про спеціальний режим реструктуризації гірничо-рудних підприємств Кривбасу, гірничо-хімічних підприємств Яворівського і Роздольського «Сірка» та Стебницького «Полімінерал» Львівської області», пункту 1 наказу Міністерства промислової політики України від 29 липня 1998 року № 263 Державне виробниче об'єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» (далі – ДВО «Кривбасруда») було перейменовано у Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат». 
      Згідно з пунктом 2 цього наказу правонаступником перейменованого Державного виробничого об'єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» було призначене Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат». 
      Відповідно до пункту 1 наказу Міністерства промислової політики України «Про реорганізацію Криворізького державного залізорудного комбінату» від 12 липня 1999 року № 248 та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» (далі – ДАК «Укррудпром») від 31 грудня 1999 року № 347 Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» шляхом реорганізації було перетворено у Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» ДАК «Укррудпром». 
      Згідно з пунктом 3 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» від 31 грудня 1999 року № 347 Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» є правонаступником реорганізованого Державного підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат». 
      Відповідно до спільного наказу Державного комітету промислової політики України та Фонду державного майна України від 19 лютого 2001 року № 66/245 «Про реорганізацію Дочірнього підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат» та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» від 30 липня 2001 року № 290 Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» шляхом реорганізації було перетворено у Відкрите акціонерне товариство «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ВАТ «Кривбасзалізрудком»), правонаступником якого є ПАТ «Кривбасзалізрудком».
      На підставі договору оренди від 30 грудня 1998 року, укладеного між генеральним директором ВАТ «Кривбасзалізрудком» та генеральним директором Відкритого акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ВАТ «ЦГЗК») шахта ім. Орджонікідзе була передана в строкове платне користування орендарю. 
      Згідно з договором купівлі-продажу від 9 листопада 2001 року ВАТ «Кривбасзалізрудком» передало у власність Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ПАТ «ЦГЗК») майно цілісного майнового комплексу шахти ім. Орджонікідзе. 
      За пунктами 1.1–1.3 цього договору здійснено передачу у власність обладнання, інвентаря та іншого майна на суму 2 млн 366 тис. 54 грн. 
      З 1 січня 1999 року ОСОБА_2 переведено по шахті ім. Орджокнікідзе дільниці №3 підземним дробильником 4 розряду. 
      ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 звільнений з роботи ПАТ «ЦГЗК» за переведенням у Товариство з обмеженою відповідальністю «Екоспецінвест». 
      ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. 
      10 березня 2004 року у ВАТ «ЦГЗК» проводилось розслідування випадку хронічних професійних захворювань у ОСОБА_2. З копії акта НОМЕР_1 від 10 березня 2004 року розслідування професійного захворювання, що долучений до матеріалів справи, встановлено такі захворювання: пиловий бронхіт І ст.; емфізема легень І-ІІ ст.; ДН І-ІІ ст.; нейросенсорна приглухуватість справа І ст. (з легким зниженням слуху), зліва ІІ ст. (з помірним зниженням слуху). 
      12 грудня 2006 року на ВАТ «ЦГЗК» проведено розслідування причин виникнення у ОСОБА_2 професійного захворювання – дв. плечолопатковий періартроз ПФ ІІ ст., деф.артроз ліктьових колінних ПФ ІІ ст .суглобів, стійкий больовий синдром, та складено акт за формою П-4. 
      Згідно з пунктом 19 цього Акту особами, які порушили законодавство про охорону праці, гігієнічні регламенти і нормативи, зазначено керівництво шахти ім. Орджонікідзе ВАТ «Кривбасзалізрудком», шахти ім. Орджонікідзе, дробильної фабрики, ЦТЕЗ ВАТ «ЦГЗК»; встановлено порушення під час роботи ОСОБА_2 вимог статті 153 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), статті 13 Закону України «Про охорону праці».
      Висновком експерта Комунального закладу «Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи» Дніпропетровської обласної ради» від 16 травня 2016 року за фактом смерті ОСОБА_2 встановлено, що смерть останнього настала від хронічного обструктивного захворювання легень, яке протікало з явищами легеневого серця, пилового пневмофіброзу, хронічного обструктивного бронхіту та ускладнилося хронічною легенево-серцевою недостатністю, що і стало безпосередньою причиною смерті. 
      Висновком Дніпропетровського обласного центру медико-соціальної експертизи від 16 вересня 2016 року встановлено причинний зв'язок смерті ОСОБА_2 з набутим за життя професійним захворюванням.
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач є належною особою, що несе відповідальність з відшкодування моральної шкоди, передбаченої частиною другою статті 1168 ЦК України, оскільки ОСОБА_2 набув професійні захворювання, з якими пов’язана його смерть, під час роботи, зокрема, у ПАТ «Кривбасзалізрудком»; при цьому суд установив, що відповідач не підтвердив належними та допустимими доказами те, що ВАТ «ЦГЗК» є правонаступником шахти ім. Орджонікідзе ВАТ «Кривбасзалізрудком». 
       
      Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року міститься висновок про наявність правових підстав для стягнення з ПАТ «ЦГЗК» коштів на відшкодування моральної шкоди, передбаченої частиною другою статті 1168 ЦК України, оскільки професійне захворювання виникло у батька позивача під час роботи на шахті ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда», правонаступником якої є саме ПАТ «ЦГЗК».
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 23, 1167, 1168 ЦК України, Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 466 ЦК УРСР (тут і далі – в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
      Згідно із частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка завдала, за наявності її вини.
      За частиною другою статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. 
       
      У частині першій статті 37 ЦК УРСР було передбачено, що юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання).
      За статтею 466 ЦК УРСР в разі реорганізації юридичної особи виплата щомісячних платежів (стаття 465 цього Кодексу), належних з неї у зв'язку з заподіянням каліцтва або іншого ушкодження здоров'я чи заподіянням смерті, покладається на правонаступників юридичної особи.
      При ліквідації юридичної особи без правонаступника належні потерпілому або особам, зазначеним у частині другій статті 456 цього Кодексу, платежі повинні бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органам для виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди.
      У разі ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ліквідованою юридичною особою, зв'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина, пред'являються до вищої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи.
      Вимога про збільшення або зменшення розміру одержуваного потерпілим відшкодування шкоди на підставах, передбачених у статтях 463 і 464 цього Кодексу, пред'являється до правонаступника або відповідно до організацій, зазначених у частині третій цієї статті, або відповідно правонаступника юридичної особи чи організації, зазначених в частині третій цієї статті, які провадять відшкодування за заподіяну шкоду.
      Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємство може бути створено в результаті виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.
      Створення підприємств шляхом виділення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами.
      Згідно із частинами першою та шостою статті 34 цього Закону (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду. 
      При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за розподільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права й обов’язки реорганізованого підприємства.
      У пунктах 2.1 та 4.1 Положення про порядок поділу підприємств і об’єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Міністерства статистики України, Антимонопольного комітету України від 20 квітня 1994 року № 43/79/5 (далі – Положення; втратило чинність 25 серпня 2015 року) було закріплено, що відокремлення – це виділення зі складу підприємства (об’єднання) структурного підрозділу (одиниці) і створення на його базі самостійного підприємства або вихід підприємства зі складу об’єднань, зазначених у підпункті «б» пункту 3.1 цього Положення. Об’єктами відокремлення є структурні підрозділи та структурні одиниці відповідно до пункту 2.1 цього Положення, а також підприємства, що входять до складу об’єднань.
       
      Тобто розподільний баланс є документом, у якому, зокрема, визначено обсяг майнових прав та обов’язків, які перейшли до створеної шляхом виділу (виділення, відокремлення) юридичної особи. 
      У пункті 32 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. 
      Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди.
      У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування.
      Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. 
      У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», дійшли висновку про те, що відповідач є правонаступником ДВО «Кривбасруда», та про відсутність належних та допустимих доказів того, що ПАТ «ЦГЗК» є правонаступником прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда».
      Разом з тим у справі, за результатами розгляду якої суд касаційної інстанції ухвалив судове рішення, надане заявником для порівняння, міститься протилежний висновок про те, що правонаступником усіх прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда» є саме ПАТ «ЦГЗК».
      При цьому, визнаючи ПАТ «ЦГЗК» відповідальною особою за відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, суди виходили з того, що з 2001 року на підставі договору купівлі-продажу шахта ім. Орджонікідзе належить саме ПАТ «ЦГЗК», яке, крім зазначеного, згідно з постановами відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі виплачувало страхові виплати у зв’язку з професійним захворюванням та смертю потерпілого.
      Зазначені вище обставини суди залишили поза увагою, тому висновок судів щодо наявності правових підстав для відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь позивача не можна визнати обґрунтованим, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів. 
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
       
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» задовольнити частково. 
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2017 року та рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
       
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді: В.І. Гуменюк
      В.М. Сімоненко 
       
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-1377цс17
       
      За статтею 466 ЦК УРСР в разі реорганізації юридичної особи виплата щомісячних платежів (стаття 465 цього Кодексу), належних з неї у зв'язку з заподіянням каліцтва або іншого ушкодження здоров'я чи заподіянням смерті, покладається на правонаступників юридичної особи.
      При ліквідації юридичної особи без правонаступника належні потерпілому або особам, зазначеним у частині другій статті 456 цього Кодексу, платежі повинні бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органам для виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди.
      У разі ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ліквідованою юридичною особою, зв'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина, пред'являються до вищої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи.
      Вимога про збільшення або зменшення розміру одержуваного потерпілим відшкодування шкоди на підставах, передбачених у статтях 463 і 464 цього Кодексу, пред'являється до правонаступника або відповідно до організацій, зазначених у частині третій цієї статті, або відповідно правонаступника юридичної особи чи організації, зазначених в частині третій цієї статті, які провадять відшкодування за заподіяну шкоду.
      У пункті 32 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. 
      Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди.
      У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування.
      Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. 
      У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», дійшли висновку про те, що відповідач є правонаступником ДВО «Кривбасруда», та про відсутність належних та допустимих доказів того, що ПАТ «ЦГЗК» є правонаступником прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда».
      Разом з тим у справі, за результатами розгляду якої суд касаційної інстанції ухвалив судове рішення, надане заявником для порівняння, міститься протилежний висновок про те, що правонаступником усіх прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда» є саме ПАТ «ЦГЗК».
      При цьому, визнаючи ПАТ «ЦГЗК» відповідальною особою за відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, суди виходили з того, що з 2001 року на підставі договору купівлі-продажу шахта ім. Орджонікідзе належить саме ПАТ «ЦГЗК», яке, крім зазначеного, згідно з постановами відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі виплачувало страхові виплати у зв’язку з професійним захворюванням та смертю потерпілого.
      Зазначені вище обставини суди залишили поза увагою, тому висновок судів щодо наявності правових підстав для відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь позивача не можна визнати обґрунтованим.
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
       
      Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-1377цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/495827AC0C0049BFC22581FA0037C953