• ×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

      Only 75 emoticons maximum are allowed.

    ×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    ×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: kosugi
      При рассмотрении гражданского дела по иску заемщика о признании кредитного договора не действительным проведена судебно-экономическая экспертиза. На разрешение эксперту были поставлены два вопроса: 1) подтверждается ли рассчитанное банком в приложении к кредитному договору абсолютное подорожание кредита в денежном выражении; 2) подтверждается ли рассчитанная банком в приложении к кредитному договору реальная процентная ставка.
      Заключением проведенной судебно-экономической экспертизы рассчитанные банком абсолютное подорожание кредита в денежном выражении и реальная процентная ставка подтверждены не были.
      Однако результаты, полученные при экспертном исследовании, мягко говоря, обескуражили.
      Проведенным экспертным исследованием было установлено, что рассчитанное банком абсолютное подорожание кредита в денежном выражении больше суммы подтвержденной экспертом, при этом реальная процентная ставка рассчитанная банком, оказалась меньше чем рассчитанная экспертом.
      Ответ на вопрос, почему в расчетах банка абсолютное подорожание кредита в денежном выражении оказалось больше, был простым и очевидным.
      Расхождения между заключением эксперта и расчетом банка было только в суме начисленных процентов.
      При расчете процентов эксперт принял за дату платежа по кредиту, последний календарный день месяца, начиная с месяца выдачи кредита. Банк при расчете процентов, принял за дату платежа календарную дату выдачи кредита, начиная со следующего месяца после выдачи кредита.
      В результате такой разницы в подходах, банком в течении некоторого времени, проценты начислялись на большую сумму кредита, что и привело к увеличению суммы начисленных процентов.
      Однако, исходя из смысла реальной процентной ставки, такой результат как ее уменьшение при увеличении абсолютного подорожания кредита в денежном выражении, не должен быть уместен.
      Проверка обоих расчетов подтвердила достоверность полученных результатов.
      Изложенная в соответствующих постановлениях НБУ, формула расчета реальной процентной ставки, выходит за рамки моих представлений о математике, поэтому искать в ней ответ не представляется возможным.
      Для прояснения картины проведены три не сложных расчета реальной процентной ставки с помощью функции Microsoft Excel ЧИСТВНДОХ. Неизменными были сумма кредита, сума платежа, размер процентной ставки. Изменялись дата платежа (на 5 дней раньше и на 5 дней позже) и естественно изменилась сумма начисленных процентов.
      В итоге:
      ·        при сокращении срока платежа сумма начисленных процентов уменьшилась, уменьшив абсолютное подорожание кредита в денежном выражении, а реальная процентная ставка увеличилась;
      ·        при увеличении строка платежа сумма начисленных процентов увеличилась, увеличив абсолютное подорожание кредита в денежном выражении, а реальная процентная ставка уменьшилась.
      Функция Microsoft Excel ЧИСТВНДОХ – возвращает (рассчитывает) внутреннюю ставку доходности для графика денежных потоков, которые не обязательно носят периодический характер.
      Проведенные тестовые расчеты, дают основания для очевидного вывода, что срок возврата для определения доходности имеют большую значимость, чем фактическая доходность.
      Такой подход абсолютно объективен для определения доходности операции, но совершенно не о чем не говорит при определении расходов по кредитной операции.
      ВЫВОД:
      Реальная процентная ставка, рассчитанная по методике изложенной в Постановлении НБУ № 49 от 8.06.2016 (ранее № 168 от 10.05.2007) с помощью функции Microsoft Excel ЧИСТВНДОХ не дает объективной информации о затратах на обслуживание кредита в процентном выражении.



    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: 
      головуючого Гуменюка В.І.,
      суддів: 
      Лященко Н.П., 
      Охрімчук Л.І., 
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Платинум банк» про стягнення трьох процентів річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання, відсотків за банківським вкладом за прострочений строк виконання зобов’язання, пені та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що між ним та відповідачем було укладено договір банківського вкладу від 8 січня 2014 року НОМЕР_1 на суму 17 тис. 495 доларів США, строк дії якого закінчився 10 січня 2015 року.
      Посилаючись на те, що відповідач мав можливість у період з 12 січня до 4 лютого 2015 року виконати своє зобов’язання з повернення суми банківського вкладу з урахуванням обмежень Національного банку України (далі – НБУ) щодо виплати не більше 15 тис. грн щодня, однак належним чином не виконав умов повернення суми банківського вкладу, тому ОСОБА_1 просив суд стягнути з Публічного акціонерного товариства «Платинум банк» (далі – ПАТ «ПтБ») за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання в сумі 20 доларів США 74 центи; проценти за банківським вкладом за прострочення виплати депозиту – 76 доларів США 84 центи; пеню в розмірі 3% за кожен день прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів – 7 тис. 579 доларів США 51 цент; суму в розмірі 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.
      Солом’янський районний суд міста Києва заочним рішенням від 8 вересня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ПАТ «ПтБ» на користь позивача за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання в сумі 20 доларів США 74 центи; проценти за банківським вкладом за прострочення виконання зобов’язання – 76 доларів США 84 центи; пеню в розмірі 3% за кожен день прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів – 7 тис. 579 доларів США 51 цент; 1 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.
      Апеляційний суд міста Києва скасував заочне рішення Солом’янського районного суду міста Києва від 8 вересня 2015 року і ухвалив у справі нове рішення від 3 лютого 2016 року, яким позов задовольнив частково: стягнув з ПАТ «ПтБ» на користь ОСОБА_1 проценти за банківським вкладом за прострочення виконання зобов’язання в сумі 76 доларів США 84 центи; за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання в сумі 20 доларів США 74 центи, що за курсом НБУ станом на 8 вересня 2015 року було еквівалентно 458 грн 72 коп.; в іншій частині позову суд відмовив.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року залишив без змін.
      У липні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2016 року, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження своїх доводів заявник послався на висновки Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, викладені в постанові від 11 травня 2016 року. У зв’язку з цим ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення місцевого суду. 
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
      Згідно зі статтею 360-4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.
      Суди встановили, що 8 січня 2014 року між ОСОБА_1 і ПАТ «ПтБ» було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1, загальна сума якого становила 17 тис. 495 доларів США, зі строком дії до 10 січня 2015 року. 12 та 13 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до банку із заявами і просив повернути йому банківський вклад з процентами, але вказану грошову суму не отримав. 
      Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідач порушив вимоги статей 526, 1058, 1060, 1061 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), то з нього з урахуванням правових приписів, закріплених у статтях 23, 611, 625, 1167 цього Кодексу на користь позивача за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів слід стягнути 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання в сумі 20 доларів США 74 центи; проценти за банківським вкладом за прострочення виконання зобов’язання – 76 доларів США 84 центи; пеню в розмірі 3% за кожен день прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів – 7 тис. 579 доларів США 51 цент; 1 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.
      Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, скасував заочне рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову, при цьому виходив, зокрема, з того, що оскільки обов’язки сторін та відповідальність за їх невиконання повністю регулюються умовами укладеного між ними договору банківського вкладу та нормами ЦК України, зокрема частиною другою статті 625 цього Кодексу, то вимоги частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо стягнення з відповідача на користь позивача пені в розмірі 3% річних вартості послуги за кожен день прострочення не застосовуються. Крім того, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що на дані правовідносини не поширюються вимоги пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України, що унеможливлює стягнення сум на відшкодування моральної шкоди.
      У наданій для порівняння постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року зазначено, що вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3% вартості послуги за кожен день прострочення. На час дії постанови Правління НБ України від 29 серпня 2014 року № 540 «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», а саме з 2 вересня до 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Тому положення Закону України «Про захист прав споживачів» поширюються на спірні правовідносини у поєднанні з постановою Правління НБУ від 29 серпня 2014 року № 540 «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України».
      Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
      Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
      Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 цього Закону фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
      За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).
      Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (пункт 22); продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець – це суб’єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
      Відповідно до частини п’ятої статті 10 цього Закону у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
      Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі.
      Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.
      Згідно з частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
      Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання.
      Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення – є мірою відповідальності. 
      Однак, повертаючи частинами грошові кошти за договором банківського вкладу від 8 січня 2014 року НОМЕР_1, банк посилався на постанови Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 758 та від 3 березня 2015 року № 160 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», у яких передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 тис. грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ. 
      Метою цих постанов Правління НБУ було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України.
      Тому на час дії постанов Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 758 та від 3 березня 2015 року № 160 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» не підлягає нарахуванню пеня в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з установленням обмеження щодо видачі банками коштів. Разом з тим положення цих постанов Правління НБУ не звільняють банк від виконання своїх обов’язків, установлених договором та законодавством, з урахуванням встановлених обмежень щодо видачі коштів.
      Одночасно слід звернути увагу на те, що відповідно до рішення Правління НБУ від 23 лютого 2017 року № 95-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Платинум банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) прийнято рішення від 24 лютого 2017 року № 743 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ПтБ» та делегування повноважень ліквідатора банку», згідно з яким розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ПтБ», призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «ПтБ». 
      Оскільки Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 360-2 ЦПК України не може встановлювати фактичні обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені в розмірі 3% за кожен день прострочення з направленням справи на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції. 
      Керуючись статями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Заочне рішення Солом’янського районного суду міста Києва від 8 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2016 року в частині стягнення пені в розмірі 3% за кожен день прострочення скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді:
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК 
      у справі № 6-1881цс16 
      Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.
      Згідно з частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
      Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання.
      Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення – є мірою відповідальності. 
      Однак у постановах Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 758 та від 3 березня 2015 року № 160 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 тис. грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ. 
      Метою цих постанов Правління НБУ було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України.
      Тому на час дії постанов Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 758 та від 3 березня 2015 року № 160 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» не підлягає нарахуванню пеня в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з установленням обмеження щодо видачі банками коштів. Разом з тим положення цих постанов Правління НБУ не звільняють банк від виконання своїх обов’язків, установлених договором та законодавством, з урахуванням встановлених обмежень щодо видачі коштів.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1881цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BB13D1F77CA6E519C22581A600443317
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      6 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання недійсним пункту кредитного договору і розірвання договору та зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним пункт 1.4 кредитного договору НОМЕР_1 від 09 вересня 2014 року (далі – кредитний договір), укладеного між нею та публічним акціонерним товариством «Ідея Банк» (далі – ПАТ «Ідея Банк»), та розірвати вказаний договір. 
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що установлення пунктом 1.4 договору щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту суперечить вимогам закону, а вимога банку про дострокове повернення всієї суми кредиту є зміною істотних умов договору, що і є, на думку позивачки, підставою для його розірвання. 
      У липні 2015 року ПАТ «Ідея Банк» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому просило стягнути із ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором, яка станом на 15 липня 2015 року складала 105 тис. 281 грн 41 коп.
      Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 1.4 кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. У решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року рішення районного суду в частині позову ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту 1.4 кредитного договору скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ідея Банк» 105 тис. 281 грн 41 коп. заборгованості за кредитним договором. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення апеляційного суду залишено без змін.
      18 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 509, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів». 
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Суди під час розгляду справи установили, що 9 вересня 2014 року між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останній надано кредит у розмірі 100 тис. грн, строком на 60 місяців зі сплатою 3 % річних від залишкової суми кредиту. 
      Пунктом 1.4 цього договору встановлено щомісячну плату за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту.
      Суди також установили, що в кредитному договорі, укладеному між сторонами 9 вересня 2014 року, та в графіку щомісячних платежів, який є невід'ємною частиною цього договору, встановлені процентні ставки послуг, які зафіксовані у грошовому виразі, у тому числі й плата за обслуговування кредиту (комісія).
      Задовольняючи позов у частині визнання недійсним пункту кредитного договору щодо встановленої щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, суд першої інстанції виходив з того, що банк не має права встановлювати платежі, які споживач повинен сплатити на користь банку за дії, які не є послугою банку.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що умова кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3% від початкової суми кредиту не суперечить ні вимогам статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ні затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця однакову суму, оскільки у спірному договорі плата за обслуговування кредиту встановлена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою. 
      Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом є незаконним і суперечить положенням статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». 
      Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
      Прикладів неоднакового застосування інших норм матеріального права, зазначених у заяві, не наведено.
      Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      При цьому законодавством визначено декілька наслідків невідповідності правочину нормам актів цивільного законодавства: недійсність правочину або його нікчемність у випадках, визначених законом (стаття 215 ЦК України).
      За положеннями частини другої статті 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається.
      Зазначені положення законодавства поширюються як на договори як вид правочинів загалом, так і на окремі положення певних видів договорів, зокрема договорів кредиту.
      Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки. 
      Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
      Оскільки споживач є вразливою стороною договірних відносин, законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10 червня 2017 року.
      За положеннями абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
      Згідно із цим Законом послуга – це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1).
      Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.
      Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що оскільки плата за обслуговування кредиту визначена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою, що не суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів», на зазначені положення статі 11 цього Закону уваги не звернули та безпідставно відмовили в позові про визнання недійсними положень пункту 1.4 кредитного договору щодо плати за обслуговування кредиту, оскільки обслуговування кредиту не є послугою зі споживчого кредитування у розумінні цього Закону. 
      Саме з цього виходив суд першої інстанції задовольняючи позов про визнання положень пункту 1.4 кредитного договору недійсним.
      Той факт, що суд першої інстанції визнавши зазначений пункт договору недійсним, не звернув уваги на положення статті 215 ЦК України, на правильність судового рішення в цій частині не впливає, а тому судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанції в частині відмові у позові про визнання пункту 1.4 кредитного договору недійсним слід скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині слід залишити без змін
      Разом з тим, задовольняючи позов банку в повному обсязі суди на зазначені положення статті 11 Закону «Про захист прав споживачів» також не звернули уваги та погодилися з нарахуванням банком заборгованості з урахуванням положень пункту 1.4 договору.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати в цій частині на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою і другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року скасувати, рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання пункту кредитного договору недійсним залишити в силі.
      В частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Л.І. Охрімчук 
      Я.М. Романюк
      Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-2071цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6A4EDC5814071BE3C22581AA005EF513
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      6 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів за заявою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що видача кредиту в іноземній валюті суперечить чинному законодавству, а тому на позивача за змістом такого договору покладено валютний ризик, що призвело до істотного дисбалансу його інтересів як споживача.
      Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 8 липня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
      Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто заявнику, оскільки він не усунув указаних судом недоліків скарги, зокрема не сплачено судовий збір.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто заявнику з тієї ж підстави.
      У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року, в якій просив скасувати цю ухвалу з передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, в якій, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми права. 
      Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції.
      Визнаючи заяву неподаною та повертаючи її заявнику, суд касаційної інстанції виходив з того, що позивач як споживач не звільняється від сплати судового збору при подачі касаційної скарги і повинен сплатити судовий збір відповідно до положень Закону України «Про судовій збір».
      Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідно до статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі при подачі касаційної скарги звільняються від сплати судового збору.
      Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».
      Усуваючи розбіжності в застосуванні судом зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 1 Закон України № 3674-VI від 08 липня 2011 року «Про судовий збір» (далі – Закон № 3674-VI) судовий збір – це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
      За правилами статей 79, пункту п’ятого статті 119, частини другої статті 297, частини другої статті 328, абзацу третього частини першої статті 358 ЦПК України судовий збір належить до судових витрат, пов’язаних з розглядом судової справ, які несуть сторони в судах усіх рівнів, зокрема при розгляді позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги чи заяви про перегляд судових рішень (Верховний Суд України). 
      Платниками судового збору є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене Законом № 3674-VI (стаття друга цього Закону).
      Сплата судового збору особами, які звертаються до суду - це процесуальний обов’язок, який визначається нормами цивільного процесуального закону (ЦПК України) та Закону № 3674-VI. При цьому процесуальна норма частини другої статті 79 ЦПК України є бланкетною і в частині визначення розміру судового збору, порядку його сплати, повернення і звільнення від сплати відсилає до окремого закону, зокрема Закону № 3674-VI.
      Об’єкти сплати судового збору, тобто процесуальні дії, за які справляється судовий збір, встановлені у статті 3 Закону № 3674-VI. 
      Такими об’єктами є процесуальні документи, які особа подає до суду (позовна заява, апеляційна чи касаційна скарга, заява про перегляд судового рішення тощо). Так само ця норма визначає процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється ( частина друга статті третьої цього Закону) 
      Стосовно документів, за подання яких судовий збір справляється, стаття 4 Закону України «Про судовий збір» установлює розміри ставок судового збору. При цьому розміри ставок судового збору так само залежать від характеристики об’єкта справляння – позовна заява, скарга чи інша заява (в деяких випадках – у поєднанні з характеристикою суб’єкта, який звертається до суду). 
      Пільги щодо сплати судового збору визначені статтею 5 Закону України «Про судовий збір». При цьому передбачені в цій статті особи, які мають пільги щодо сплати судового збору, звільняються від його сплати під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, про що прямо зазначено в абзаці першому частини першої статті 5 цього Закону. 
      Пункт сьомий статті п’ятої Закону № 3674-VI у первісній редакції передбачав звільнення від сплати судового збору споживачів за позовами, пов’язаними з порушенням їхніх прав. 
      Одночасно частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно з якою споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав.
      Разом з тим від часу прийняття Закону України «Про судовий збір» до нього неодноразово вносилися зміни.
      Найпомітніші зміни відбулися внаслідок прийняття Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» (далі – Закон № 484-VIII). 
      Законом № 484-VIII суттєво підвищено ставки судового збору, а також одночасно значно скорочено перелік суб’єктів, які звільняються від сплати судового збору (відповідно викладено в новій редакції і статті 4, 5 Закону України «Про судовий збір)».
      Так, Законом № 484-VIII стаття п’ята викладена у новій редакції, відповідно до якої особи, які зазначені у цій статті звільняються від сплати судового збору у всіх судових інстанціях відповідно до зазначеного у ній переліку. 
      За змістом цієї норми Закону з переліку осіб, звільнених від сплати судового збору, такі особи як споживачі виключені. 
      Зазначений перелік є вичерпним щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях. 
      Разом з тим зміни в чинній редакції частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав не внесено а тому після набрання чинності Закону № 484-VIII спостерігається збіг темпоральної (часової) та змістовної (сутнісної) колізій правових норм одного й того ж рівня.
      Так, Закон № 484-VIII є спеціальним законом у питаннях звільнення від сплати судового збору. Стаття п’ята цього закону передбачала безумовне звільнення від сплати судового збору споживачів, але внаслідок викладення статті 5 цього Закону в новій редакції згідно із Законом № 484-VIII споживачі на сьогодні відсутні в переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях. 
      При цьому частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», який є спеціальним законом саме в цій сфері захисту прав споживачів звільняє споживачів від сплати судового збору за подання позову на захист своїх порушених прав
      З метою подолання такої змішаної колізії, на нашу думку, слід виходити з такого.
      Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
       Стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів» підтверджує можливість судового захисту прав споживачів, передбачених законодавством і встановлює певні особливості судового захисту прав споживачів, однією з яких є звільнення споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. У регулюванні сплати судового збору положення зазначеної норми права є спеціальними до положень статті п’ятої Закону № 3674-VI, оскільки остання загалом урегульовує питання звільнення різних суб’єктів звернення до суду від сплати судового збору за різні процесуальні дії ( об’єкти сплати судового збору) в судах усіх інстанцій. У цьому Законі не йдеться про звільнення споживачів від оплати судового збору загалом за подання до суду будь-якої інстанції будь-якого з об’єктів справляння судового збору. 
      Разом з тим застосовувати частину третю статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» обов’язково слід у системному зв’язку з нормами статей 1 – 6 Закону № 3674-VI, тобто враховуючи характеристику об’єкта справляння судового збору та з урахуванням правил врегулювання темпоральної колізії, зокрема правила відповідно до якого пізніше прийнятий закон відміняє закон, якій був прийнятий раніше. 
      Як уже зазначалося вище, статті 3 і 4 Закону № 3674-VI визначають, що об’єктом справляння судового збору є процесуальний документ – позовна заява, інша заява, апеляційна, касаційна скарги, заява про перегляд судового рішення Верховним Судом України тощо. Розмір ставки судового збору так само залежить передусім від об’єкта справляння судового збору. 
      Аналізуючи норму частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у її системному зв’язку з положеннями статей 1 – 6 Закону № 3674-VI, зокрема статті п’ятої зазначеного закону в редакції Закону № 484-VIII, слід дійти до висновку, що споживач, право якого порушене і який у зв’язку саме з цим подає позов, відповідно до статті 22 Закону № 3674-VI, звільняється від сплати судового збору за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції, та має обов’язок щодо сплати судового збору при вчинені відповідних дій у всіх інших судових інстанціях та у Верховному Суді України. 
      Оскільки споживач не звільняється від сплати судового збору за подання до суду інших документів як окремих об’єктів справляння судового збору, зокрема апеляційної, касаційної скарг, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України, то у таких випадках він зобов’язаний сплатити судовий збір у розмірі ставки, визначеної відповідно до статті 4 Закону України «Про судовий збір». 
      Отже, суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку, що позивач як споживач не звільняється від сплати судового збору, а тому обставини, які стали підставою для перегляду судового рішення, не підтвердились. 
      За таких обставин відповідно до статті 3605 ЦПК України у задоволенні заяви слід відмовити.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року відмовити.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
       
      Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-185цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F9193F06D8A2F7BAC22581A20035398E
    • Автор: Igor Ivchenko
      Пришла вот эта смс не понятная...
      Подскажите что за хрень
       
      УВАГА! Право вимоги Вашого боргу перед ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» було відступлено ТОВ "Профіт Капітал" 044-290-40-84