ANTIRAID

Решения 3-х инстанций о недействительности договора финансового лизинга с Порше Лизинг Украина

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Справа № 405/2286/15-ц
2/405/528/15

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.04.2016 року

Ленінський районний суд м. Кіровограда в складі:

головуючої судді: Шевченко І.М.
при секретарі: Фришко А.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» відокремлений територіальний підрозділ Товариство з обмеженою відповідальністю «Атлантик» про захист прав споживача та визнання недійсним договору,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом до відповідача ТОВ «Порше Лізинг Україна» про захист прав споживачів, визнання недійсним договору в частині, повернення авансових та адміністративних платежів, повернення автомобіля. Позов обґрунтовує тим, що 22 травня 2012 року між відповідачем та нею, було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00005040 щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання автомобіля становило 154 880,96 грн. Строк дії договору визначено 60 місяців.

Згідно умов лізингу, викладених у преамбулі договору фінансового лізингу авансовий платіж за придбання обєкту становив еквівалент 6 341,28 дол. США, обсяг фінансування еквівалент 12 874,72 дол. США. Крім того, умовами договору було встановлено фіксований лізинговий платіж в сумі 364,77 дол. США на місяць (викупна вартість, проценти та комісія) та адміністративний платіж у сумі 288,24 дол. США.

Актом прийому-передачі до договору від 29.05.2012 року вартість обєкту лізингу становила 154 880,96 грн., обсяг фінансування 103 770,24 грн., щомісячний платіж 2 940,05 грн., адміністративні витрати 2 323,21 грн. На момент звернення із позовом нею було сплачено 186 259,70 грн., що значно перевищує вартість обєкту лізингу, а місячний платіж за березень 2015 р. склав 9119,25 грн.

Договором та графіком платежів до договору передбачено, що платежі здійснюються в еквіваленті доларів США у відповідності до п.п. 6.3 «Загальні комерційні умови внутрішнього фінансового лізингу», згідно положень якого лізингові платежі відображають справедливу вартість обєкта лізингу на основі діючого курсу обміну Євро\долару США, встановленого Національним банком України або Українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агліколь» або іншим банком), або на основі обмінних курсів, за якими на встановлену дату укладалися угоди з клієнтами банку (ПАТ «КІБ Креді Агліколь» або іншим банком) з купівлі та продажу Євро\долару США до української гривні, яким буде обрано за рішенням відповідача, станом на дату, коли кожен платіж підлягає виплаті. З цією метою лізингові платежі, інші платежі, а також будь-які інші платіжні зобовязання, передбачені цим контрактом, розраховуються в Євро\долару США на змінній основі та підлягають оплаті в українських гривнях за обмінним курсом вказаного вище банку, чинним на дату виставленого рахунку.

Підставою заявленого позову споживача зазначає той факт, що на протязі грудня 2014-серпня 2015 року відповідач всупереч приниципу добросовісності договору і рівноправья сторін, довільно трактуючі умови п.п. 6.3. Загальних комерційних умов внутришнього фінансового лізингу виставляв рахунки на сплату лізингових платежів по курсу долару США, який не є відповідним жодному загальновідомому курсу національної валюти.

Зважаючи на курс долару до національної валюти в період з 09.01.2015 по 04.08.2015 року лізінгодавцем їй виставлялись рахунки на сплату за курсом, що суттєво відрізнився у бік збільшення від того, про якій проінформував ПАТ «КІБ Креді Агріколь» у листі № 12407/4073 від 27.10.2015 року. Крім того, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» пояснив, що «для клієнтів-юридичних осіб , яким є ТОВ «Порше Лізинг Україна» валюто-обмінні операції банк здійснює через міжбанківський валютний ринок України, курс на якому варіюється в залежності від конюнктури, а для фізичних осіб встановлюється банком». Відповідно до п. 3 листа № 12407/5731 від 07.12.2015 року для фізичних і юридичних осіб курс є різним, що, можливо, і стало підставою для виставлення їй лізінгодавцем рахунку за курсом валют як для юридичної особи.

В подальшому, скориставшись п.п.8.2.1. та п.п 8.2.2. лізингового договору, відповідач виставив штрафні санкції за надання вимог щодо сплати неправомірно обрахованих ним платежів у рахунках виставлених в період з 04.02.2015 по 04.08.2015 року, штрафних платежів від 04.11.2015 року «Перше нагадування про несплату» та рахунок-фактуру № 00304159 від 04.11.2015 року на суму 364,53 грн, від 16.11.2015 року «Друге нагадування про несплату» та рахунок-фактуру № 00307448 від 16.11.2015 року на суму 472,49 грн., та від 01.05.2015 року «Перше нагадування про несплату» на суму 387,41 грн., які у заяві про збільшення позовних вимог від 22.01.2016 року позивач просить визнати незаконними.

Вона звернувся із претензією на адресу відповідача, як поживач фінансових послуг, із вимогою надати у письмовому вигляді інформацію із розшифруванням помісячно за яким курсом (НБУ, ПАТ «КІБ «Креді Агріколь» чи іншого банку із вказівкою якого саме) і виходячи з якого порядку визначалася вартість щомісячного платежу за договором про фінансовий лізінг № 00005040 від 22.05.2012 року у 2014 році і пояснення за яким точно курсом (НБУ, ПАТ «КІБ «Креді Агріколь» чи іншого банку із вказівкою якого саме) буде визначатися курс при виконанні договору на майбутне і в який конкретно день місяця такий курс буде визначатися для виставлення рахунку на сплату. Дана вимога відповідачем виконана не була. Відповіддю відповідача № 715 від 02.11.2015 року, фактично, відмовлено у добровільному припиненні (розірванні за угодою сторін) договору, оскільки п. 12.5 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, де дострокове розірвання договору за ініціативою споживача розглядається виключно у ракурсі «дострокового викупу», який дозволяється відповідачем лише після виконання низки платежів та умов. Навіть при зверненні споживача про таке припинення лізінгодавцем не було визначено непогашену вартість обєкта лізингу, оскільки її пропозицію про розірвання проігноровано і не визнано «проханням про дострокове розірвання договору».

Посилаючись на вимоги статей 4, 10, 15 Закону України «Про захист прав споживачів» за якими споживач має право: на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця); на розірвання договору та повернення коштів, якщо стане очевидним що послуга буде не виконана; на отримання необхідної інформації, достатньої для придбання цієї продукції, виробника та гарантії її придбання, тощо прость суд: визнати недійсним Договір про фінансовий лізинг № 00005040 укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та нею, щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США.; визнати незаконними вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про сплату чотирнадцяти штрафних платежів виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 04.02.2015 по 05.01.2016 на загальну суму 5021,89 грн. згідно реєстру, що додається до позову; стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на її користь суму авансового платежу за Договором про фінансовий лізинг № 00005040 від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 341,28 дол. США та частини викупної вартості обєкту лізингу (сплаченої за 44 місяця х 364,77 дол. США) в еквіваленті 16 049,88 дол. США., зобовязати її повернути в натурі транспортний засіб VW Polo Sedan 1.6., колір чорний 2012 р.в., р\н АА 6062 МС номер кузова НОМЕР_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» зі складанням ОСОБА_2 передання-приймання майна за підписами уповноважених представників сторін Договору про фінансовий лізинг № 00005040 від 22 травня 2012 року, стягнути із відповідача на її користь суму 3 000 грн. судових витрат на надання правової допомоги, віднести за рахунок із відповідача суму судового збору на користь держави.

В судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали, неодноразово уточнювали свої вимоги та просили задовольнити позов згідно останніх уточнень від 25.01.2016 року.

Представники відповідача за довіреністю виданою ТОВ Юридична фірма Вернер ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2 ОСОБА_6, що брали участь на протязі судового розгляду, проти позову заперечили в повному обсязі, надали письмові заперечення та заяву про стягнення із позивача витрат на правову допомогу ТОВ Юридична фірма Вернер на суму 10 000 грн., просили відмовити в задоволенні позову.

Суд, вивчивши матеріали справи, встановив такі факти та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1, було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00005040 щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання автомобіля становила 154 880,96 грн. Строк дії договору визначено 60 місяців.

На момент розгляду срави заборгованість за лізінговими платежами у ОСОБА_1 відсутня, що підтверджується ОСОБА_6 звіряння взаємних розрахунків складених між сторонами та Зведеною обліковою випискою з рахунку клієнта ОСОБА_1 від 09.06.2015 року, доданою представником відповідача до пояснення від 04.07.2015 року. Проте, із останнього документа та поданих позивачем документів «Перше нагадування про несплату» та «Друге нагадування про несплату» вбачається, що відповідачу додатково виставлені рахунки 03.06.2015 року на суму 1 633,96 грн., 03.07.2015 року на суму 2 396,83 грн., 04.08.2015 року на суму 2 728,40 грн., 08.09.2015 року на суму 3 076,37 грн., 05.10.2015 року на суму 3 070,63 грн., 04.11.2015 року на 3 786,00 грн., 16.11.2015 року на суму 3 893,96 грн. в якості штрафних санкцій.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Така ж вимога визначена і у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів»

Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає і механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до ч. 5 п. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовий лізинг вважається фінансовою послугою. Метою цього Закону є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Це означає, що Закон України «Про захист прав споживачів» безпосередньо регулює відносини, що склались між сторонами договору, а умови договору фінансового лізингу, в свою чергу, не можуть суперечити положенням цього Закону.

Так, лізинговий кредит - це кредитні відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є специфічною формою майнового, тобто товарного кредиту. Його специфіка полягає у тісному взаємозвязку і переплетенні кредитних, фінансових та орендних відносин. З точки зору змісту кредитних відносин, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається позичальником у розстрочку.

Отже, лізинг є комерційною угодою, що заснована на оренді товарів тривалого користування виробничого призначення. Це одна з форм інвестицій в основний капітал за посередництвом лізингової компанії (лізингодавця), який купує для товаровиробника (лізингоодержувача) майно і надає йому в оренду з метою виробничого використання. Таким чином, лізингодавець фактично кредитує лізингоодержувача.

Положеннями ст. 8 ЦК України визначено, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Виходячи із зазначеного, за аналогією до спірних правовідносин між позивачем та відповідачем підлягає застосуванню рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (справа № 1-26/2011), у якому Конституційний Суд України зазначає, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть внаслідок введення його в оману придбати непотрібні йому кредитні послуги.

Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів (п. 3.2. Рішення).

Виходячи з наведеного, суд приходить до висновку, що позивачу, як споживачу, на момент укладення договору об'єктивно бракувало знань, необхідних для здійснення правильного вибору фінансової послуги із запропонованих на ринку, а також для оцінки договору з відповідачем щодо придбання у нього послуги фінансового лізингу, який мав стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України).

Згідно з п. 2. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Отже, відповідач проігнорував дані вимоги законодавства, що є однією з підстав визнання договору недійсним, адже згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: 1) основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; 2) будь-яких застережень щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції; 3) ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг; 4) потреби у послугах, заміні складових чи ремонті; 5) характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди; 6) права споживача або небезпеки, що йому загрожує.

Підпунктом 6.3 Загальних комерційних умов внутришнього фінансового лізингу, якими визначенго, що сторони погоджуються, що лізингові платежі та інші платежі, що підлягають виплаті за цим контрактом на користь «Порше Лізинг Україна», відображають справедливу вартість обєкта лізингу та забезпечують отримання «Порше Лізинг Україна» суми, очікуваної станом на дату виконання контракту відповідно до чинного курсу обміну євро/долара США (як обумовлено сторонами в контракті) за безготівковими операціями, встановленого українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншим банком) або Національним банком України, (надалі «обмінний курс»), як буде обрано за рішенням «Порше Лізинг Україна», станом на дату, коли кожен платіж підлягає здійсненню. З цією метою лізингові платежі, інші платежі, а також будь-які інші платіжні зобовязання, передбачені цим контрактом, розраховуються в євро/доларах США (як обумовлено сторонами в контракті) на змінній основі та підлягають сплаті в українських гривнях за обмінним курсом за безготівковими операціями вказаного вище банку, чинним на робочий день, що передує дню виставлення рахунка.

У разі часткової зміни вищевикладених положень цього пункту, «Порше Лізинг Україна» матиме право вимагати, щоб лізингові платежі та усі інші платежі за цим контрактом були розраховані за обмінним курсом іншого банку (Національного банку України, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншого банку) замість обмінного курсу банку, вказаного вище. Сторони погоджуються, що така вимога може бути висунена на власний розсуд «Порше Лізинг Україна» та без обмежень щодо кількості таких вимог протягом дії контракту, і для цього не вимагається згода лізингоодержувача.

Зазначена формула визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля та лізингових платежів в доларах США є такою, що вводить в оману, оскільки у такий спосіб позбавляє споживача можливості знати, через комерційну таємницю, «обмінний курс безготівкових операцій» комерційного банку ПАТ «КІБ Креді Агріколь.

Посилання представника ТОВ «Порше Лізинг Україна» на те, що з такими даними можна ознайомитись як на його сайті, так і на сайті цього банку не відповідає дійсності, оскільки дані саме про «обмінний курс безготівкових операцій» цього банку там відсутні.

Коли та при яких обставинах визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля в доларах США мало відбуватися відповідно до пункту 6.3 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у договорі та в додатках до нього взагалі не визначено.

Положеннями ч.1 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавця зобовязано не включати у договори із споживачами умов, які є несправедливими. Як зазначено у п.п.3,4 ч. 3 цієї норми Закону несправедливими є, зокрема, умови договору про:

встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.3);

надання можливості продавцю не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця у зв»язку з розірванням або невиконанням ним договору (п.5.6.)

надання можливості продавцю збільшувати або зменшувати лізингові платежі або інші платежі в одностороньому порядку (п.6.13.)

Натомість як договором так і Загальними комерційними умовами внутрішнього фінансового лізингу не перебдачено повернення платежів, сплачених на викуп автомобіля. У договорі про це зазначено при викладі п 6, 12. Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, де дострокове розірвання договору за ініціативою споживача розглядається виключно у ракурсі «дострокового викупу», яякий дозволяється відповідачем лише після виконання низки платежів та умов.

Відповідно до п.9 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», договір укладений із споживачем особисто в місці, іншому ніж торговельні або офісні приміщення продавця, вважається договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями. позивач уклала спірний договір м. Кіровоград, де у якості продавця та постачальника заначено ТОВ «Атлантик» а відтак він є договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями.

Положеннями ч.3 ст.12 цього Закону визначено, що у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями споживач має право розірвати договір за умови повідомлення про це продавця (виконавця) протягом 14 днів з дати одержання документа, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельним або офісним приміщенням чи прийняття продукції або першої поставки такої продукції, за умови, що така продукція є річчю, а прийняття чи поставка продукції відбувається пізніше часу одержання споживачем документа на їх продаж.

Натомість, згідно розділу 12 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, цей договір може бути розірваний Лізінгоотримувачем лише за згодою лізингодавця ТОВ «Порше Лізинг Україна», і то не раніше ніж через 12 місяців із дати початку строку лізингу.

Відтак, і ці умови договору суперечать вимогам закону й підлягають визнання недійсними, адже відповідно до п.6 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є умови договору про надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд(п.п. 12.6 Загальних комерційних умов), якщо споживачеві таке право не надається.

Розглядуваним договором покупця - споживача фінансових послуг фактично позбавлено права дострокового розірвання Договору навідь у випадку порушення його права шляхом виставлення необгрутованого рахунку, оскільки у випадку не оплати одого платежу навідь частково протягом 30-ти днів лізингодавець може розірвати договір і витребувати об»єкт лізингу (п.п. 8.3.2., 12.6 Загальних комерційних умов).

Фінансовий лізинг є непрямим лізингом з точки зору цивільного права і майно, що передається лізингодавцем у користування лізингоодержувача за таким договором, лізингодавець має придбати у відповідного постачальника (продавця) відповідно до умов та специфікацій, встановлених лізингоодержувачем.

У такий спосіб законодавець захищає право споживача фінансових послуг на вільний вибір предмета лізингу, його ціни та обрання контрагента.

Юридична природа договору фінансового лізингу та можливість викупу предмета лізингу, дає підстави для висновку, що укладаючи такий договір, споживач послуг має право знати обсяг фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу.

Відповідно до положень ст. 655 ЦК України, суд вважає, що погоджена сторонами ціна предмету лізингу є істотною умовою такого договору.

Вартість предмета лізингу вказана в ОСОБА_6 прийому-передачі і складає 154 880,96 грн., що на той момент відповідало 19 216,00 дол. США, проте лізингові платежі та адміністративній платежі виражені виключно у доларовому еквіваленті, що не дає можливості споживачу адекватно оцінити необхідний щомісячний платіж у національній валюті і дає можливість відповідачу згідно п. 6.3 Договору лише за власним вибором визначати курс валюти станом на дату, коли підлягає оплаті кожен платіж. Данне твердження не знайшло підтвердження у листі № 715 від 02.11.2015 року, в якому стверджується, що компанія повідомляла лізингоодержувача про ризики отримання фінансування із застосуванням еквіваленту доларів США по відношенню до національної валюти, наслідком чого є неминуче настане збільшення щомісячного лізингового платежу в гривнях. Доказів такого повідомлення представники відповідача в судових засіданнях не надали.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, в судовому засіданні судом досліджено докази, надані позивачем на підтвердження своїх вимог, які відповідають вимогам належності та допустимості. Представниками відповідача проігноровано вимоги суду про надання інформації щодо способу визначення курсу валюти, жоден із них не зміг надати пояснень чому курс у виставлених ним рахунках суттєво відрізняється від встановленого банком, яка могла б спростувати надані позивачем докази, або ж підтвердити їх.

За приписами ч. 1 ст. 179 ЦПК України, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.

При вирішенні спорів про захист прав споживачів суд враховує, що тягар доказування обставин, які звільняють від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання, в тому числі й за спричинену шкоду, лежить на продавцеві (виготівникові).

У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватися до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (пункти 9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви).

Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України суд стягує з відповідача судові витрати та витрати на правову допомогу, понесені позивачем та підтверджені Договором про адвокатську допомогу та суду квитанцією в сумі 3 000 грн., а також на користь держави щожо двох позовних вимог немйнового характеру в сумі 1 102,40 грн. та майнового характеру в сумі 3 450,72 грн. (із розрахунку ціна вимог 16 049,88 доларів США х 21,5 = 345 072,42 грн.), а всього 4 553,12 грн.

На підставі вищевикладеонго і ст.ст. 6, 203, 253, 256, 257, 261, 266, 525, 526, 530, 625, 629, 632, 638, 651, 654, 806, 807, 1054 ЦК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», п. 19 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9, «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», Законом України «Про захист прав споживачів», рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (справа № 1-26/2011 та керуючись ст.ст. 10, 11, 88, 209, 212-215 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» відокремлений територіальний підрозділ Товариство з обмеженою відповідальністю «Атлантик» про захист прав споживача та визнання недійсним договору задовольнти.

Визнати недійсним Договір про фінансовий лізинг № 00005040 укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1, щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США.

Визнати незаконними вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про сплату чотирнадцяти штрафних платежів виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 04.02.2015 по 05.01.2016 на загальну суму 5 021,89 грн.

Стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2) суму авансового платежу за Договором про фінансовий лізинг № 00005040 від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 341,28 дол. США та частини викупної вартості обєкту лізингу (сплаченої за 44 місяці х 364,77 дол. США) в еквіваленті 16 049,88 дол. США.

Зобовязати ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2) повернути в натурі транспортний засіб VW Polo Sedan 1.6., колір чорний 2012 р.в., р\н АА 6062 МС номер кузова НОМЕР_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» зі складанням ОСОБА_6 передання-приймання майна за підписами уповноважених представників сторін Договору про фінансовий лізинг № 00005040 від 22 травня 2012 року.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2) суму 3 000 грн. судових витрат на надання правової допомоги.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на користь держави судовий збір в сумі 4 553,12 грн.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Кіровоградської області через Ленінський районний суд м. Кіровограда протягом десяти днів з дня проголошення рішення. 

Суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда Шевченко

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57211781

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Державний герб України

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 22-ц/781/1422/16

Головуючий у суді І-ї інстанції Шевченко І. М.

Категорія - спори, пов'язані із застосуванням Закону України «Про захист прав споживачів»

Доповідач Сукач Т. О. 

УХВАЛА
Іменем України

29.07.2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області у складі:

головуючого - Сукач Т.О. 
суддів - Бубличенко В.П.
Франко В.А.
за участі секретаря - Савченко Н.В.

розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Кропивницькому цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про захист прав споживачів та визнання недійсним договору, за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на рішення Ленінського районного суду міста Кіровограда від 14 квітня 2016 року і

в с т а н о в и л а :

Рішенням Ленінського районного суду міста Кіровограда від 14 квітня 2016 року задоволено позов ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про захист прав споживачів та визнання недійсним договору.

Суд визнав недійсним договір про фінансовий лізинг № 00005040, укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» і ОСОБА_3, щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США та незаконними нарахування ТОВ «Порше Лізинг Україна» позивачу чотирнадцяти штрафних платежів за період розгляду справи по суті з 04.02.2015 по 05.01.2016 на загальну суму 5 021,89 грн.

З ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_3 стягнуто суму авансового платежу за договором про фінансовий лізинг в еквіваленті 6 341,28 дол. США та частину викупної вартості об'єкту лізингу в еквіваленті 16 049,88 дол. США (сплаченої за 44 місяці х 364,77 дол. США). Позивача зобов'язано повернути відповідачу об'єкт лізингу зі складанням акту передання-приймання майна за підписами уповноважених представників сторін договору .

Вирішено питання про судові витрати.

У апеляційній скарзі ТОВ «Порше Лізинг Україна», посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, вимогам матеріального і процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні її вимог. Зокрема зазначає, що суд неправильно застосував положення ст.ст.1,11,12,18,19 Закону України «Про захист прав споживачів» та дійшов помилкового висновку про наявність істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, який завдав шкоди позивачеві.

У запереченнях на апеляційну скаргу представник позивача, адвокат Майнард Н.О., вважаючи, що рішення суду ухвалене, на її думку, з додержанням вимог закону, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу ТОВ «Порше Лізинг Україна» - відхилити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Порше Лізинг Україна» Тарана М.В., який підтримував доводи апеляційної скарги, заперечення на скаргу ОСОБА_3 та її представника адвоката Майнард Н.О., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обґрунтованість доводів апеляційної скарги у встановлених статтею 303 ЦПК України межах, колегія суддів вважає, що передбачених законом підстав для її задоволення немає.

Відповідно до ч.1 ст.806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі) (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг»).

Судом встановлено, що 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» і ОСОБА_3 було укладено договір про фінансовий лізинг № 00005040, об'єктом якого є транспортний засіб VW Polo Sedan 1.6. вартістю 19 216 дол. США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання автомобіля позивачу становила 154 880, 96 грн. Строк дії договору визначено у 60 місяців (а.с.5,т.1).

На виконання умов договору фінансового лізингу згідно рахунку-фактури № 00007059 від 22 травня 2012 року ОСОБА_3 сплатила 57 326,29 грн., з яких : 51 110,72 грн. - авансовий платіж; 2 323,21 грн. - адміністративний платіж; 952,32 грн. - реєстраційний платіж, а також перший лізинговий платіж, що складається з : відшкодування частини вартості об'єкта лізингу - 1 343,60 грн., проценти та комісії - 1 596,44 грн.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом ч. 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч.6 ст. 18 Закону).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч.2 ст. 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2, 3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

Судом з'ясовано, що відповідно до положень Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу за будь-яких умов сплачені авансовий, реєстраційний, адміністративний та перший платіж, а це 57 326,29 грн. поверненню не підлягають (п.2 Загальних комерційних умов).

Дострокове розірвання договору за ініціативою споживача розглядається виключно у ракурсі «дострокового викупу», який можливий лише після сплати останнім низки платежів та виконання умов лізингодавця, сплати одноразової комісії за дострокове закінчення строку лізингу в розмірі 4% від непогашеної вартості об'єкта лізингу (п.12.5 Загальних комерційних умов).

Згідно з п.4.5., п.4.6. Загальних комерційних умов будь-які несправності, технічні або інші дефекти об'єкта лізингу, спричинені з вини виробника, постачальника дилера, дилера-продавця або інших осіб, складають ризик для лізингоодержувача. Порше Лізинг Україна не несе жодних витрат у зв'язку з вищезазначеними несправностями. Такі несправності або дефекти не звільняють лізингоотримувача від належного виконання ним своїх зобов'язань за цим контрактом. Включаючи, окрім іншого, сплату лізингових платежів або інших платежів на користь Порше Лізинг Україна, відшкодування витрат Порше Лізинг Україна відповідно до умов контракту. Порше Лізинг Україна не несе жодної відповідальності за характеристики об'єкта лізингу або збитки, що можуть бути понесені у зв'язку з цим.

Підпунктом 6.3. п.6. Загальних комерційних умов визначено, що сторони погоджуються, що лізингові платежі та інші платежі, що підлягають виплаті за цим контрактом на користь «Порше Лізинг Україна», відображають справедливу вартість об'єкта лізингу та забезпечують отримання «Порше Лізинг Україна» суми, очікуваної станом на дату виконання контракту відповідно до чинного курсу обміну євро/долара США (як обумовлено сторонами в контракті) за безготівковими операціями, встановленого українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншим банком) або Національним банком України, (надалі «обмінний курс»), як буде обрано за рішенням «Порше Лізинг Україна», станом на дату, коли кожен платіж підлягає здійсненню. З цією метою лізингові платежі, інші платежі, а також будь-які інші платіжні зобов'язання, передбачені цим контрактом, розраховуються в євро/доларах США (як обумовлено сторонами в контракті) на змінній основі та підлягають сплаті в українських гривнях за обмінним курсом за безготівковими операціями вказаного вище банку, чинним на робочий день, що передує дню виставлення рахунка.

У разі часткової зміни положень цього пункту, «Порше Лізинг Україна» матиме право вимагати, щоб лізингові платежі та усі інші платежі за цим контрактом були розраховані за обмінним курсом іншого банку (Національного банку України, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншого банку) замість обмінного курсу банку, вказаного вище. Сторони погоджуються, що така вимога може бути висунена на власний розсуд «Порше Лізинг Україна» та без обмежень щодо кількості таких вимог протягом дії контракту, і для цього не вимагається згода лізингоодержувача.

Із довідки ПАТ «КІБ Креді Агріколь» від 07.12 2015 року вбачається, що для клієнтів - юридичних осіб, яким є ТОВ «Порше Лізинг Україна», валюто - обмінні операції банк здійснює через міжбанківський валютний ринок України, курс валют на якому формується в залежності від кон'юнктури. Для клієнтів - фізичних осіб , які здійснюють валюто-обмінні операції в касах банку, курс валют встановлюється банком Інформація щодо діяльності клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта, є банківською таємницею і може бути розкритою при наявності письмового дозволу власника такої інформації, або за рішенням суду (а.с.250,т.1).

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що формула визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля та лізингових платежів в доларах США, що наведена у п.6.3. Загальних комерційних умов є такою, що вводить в оману, оскільки у такий спосіб позбавляє споживача можливості знати, через комерційну таємницю, «обмінний курс безготівкових операцій» комерційного банку ПАТ «КІБ Креді Агріколь».

Встановивши наведені факти суд дійшов правильного висновку про те, що умови, укладеного між сторонами договору фінансового лізингу, є несправедливими, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдають шкоди споживачеві.

Судом встановлено, що на час розгляду справи заборгованість за лізинговими платежами у позивача відсутня, що підтверджується актом звіряння взаємних розрахунків складених між сторонами та зведеною обліковою випискою з рахунку клієнта ОСОБА_3 від 09.06.2015 року, наданою представником відповідача до суду (а.с.13,105-106,т.1)

Проте, позивачу додатково виставлені рахунки 03.06.2015 року на суму 1 633,96 грн., 03.07.2015 року на суму 2 396,83 грн., 04.08.2015 року на суму 2 728,40 грн., 08.09.2015 року на суму 3 076,37 грн., 05.10.2015 року на суму 3 070,63 грн., 04.11.2015 року на 3 786,00 грн., 16.11.2015 року на суму 3 893,96 грн. як штрафні санкції за невиконання умов договору.

Ураховуючи зазначене колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про визнання незаконними нарахування ТОВ «Порше Лізинг Україна» штрафних санкцій позивачу за період з 04.02.2015 по 05.01.2016 на загальну суму 5 021,89 грн.

Крім того, згідно з п. 4 ч.1 ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) зурахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються зальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір лізингу за своєю правовою природою є змішаним договором тамістить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2766цс15, яка згідно зі ст. 3607 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Ураховуючи зазначене, суд першої інстанції хоча і обґрунтував рішення про задоволення позову у зв'язку із несправедливими умовами та не взяв до уваги вищезазначені порушення щодо відсутності ліцензії у відповідача для здійснення фінансової діяльності та нотаріального посвідчення спірного договору, однак правильно вирішив справу по суті.

Посилання відповідача на те, що до спірних правовідносин не застосовуються положення ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» суперечать правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 11 травня 2016 року у справі за № 6-3020цс15.

Згідно ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судом першої інстанції допущено порушення норм матеріального та процесуального права, які давали б підстави для скасування рішення суду, а фактично зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду з їх оцінки, тому апеляційна скарга підлягає відхиленню

Керуючись ст.ст.209,307,308,313,314,315 ЦПК України колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області 

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна»відхилити.

Рішення Ленінського районного суду міста Кіровограда від 14 квітня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Т.О.Сукач 
Судді В.П.Бубличенко
В.А.Франко
 
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/59482398

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Державний герб України

Ухвала
іменем україни

1 грудня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Гулька Б.І., Журавель В.І., Закропивного О.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про захист прав споживачів та визнання договору фінансового лізингу недійсним за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року,

в с т а н о в и в:

У березні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з указаним вище позовом, який у подальшому було уточнено, посилаючись на те, що 22 травня 2012 року між нею та товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») було укладено договір про фінансовий лізинг транспортного засобу Volkswagen Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 доларів США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання їй автомобіля становило 154 880 грн 96 коп., строком на 60 місяців. За умовами договору авансовий платіж за придбання предмету лізингу становив в еквіваленті 6 341 доларів 28 центів США, обсяг фінансування в еквіваленті 12 874 доларів 72 центів США, фіксований щомісячний лізинговий платіж в сумі 364 доларів 77 центів США (викупна вартість, проценти та комісія) та адміністративний платіж у сумі 288 доларів 24 центів США. Згідно акту прийому-передачі від 29 травня 2012 року вартість предмету лізингу становила 154 880 грн 96 коп., обсяг фінансування 103 770 грн 24 коп., щомісячний платіж 2 940 грн 05 коп., адміністративні витрати 2 323 грн 21 коп.

Вказувала, що передумовою звернення до суду з позовом був той факт, що відповідач протягом грудня 2014 року - серпня 2015 року всупереч принципу добросовісності договору і рівноправності сторін, довільно трактуючи умови договору про фінансовий лізинг виставляв їй рахунки по сплаті лізингових платежів за курсом долара США, який не є відповідним жодному загальновідомому курсу національної валюти. На момент звернення до суду нею було сплачено 186 259 грн 70 коп., що значно перевищує вартість предмету лізингу, а місячний платіж за березень 2015 року взагалі складав 9 119 грн 25 коп.

Зазначала, що вона звернулась із претензією до відповідача, як споживач фінансових послуг, із вимогою надати у письмовому вигляді інформацію із розшифруванням помісячно за яким курсом у 2014 році (Національного банку України, публічного акціонерного товариства «Корпоративний та Інвестиційний Банк«Креді Агріколь» чи іншого банку із вказівкою якого саме) і виходячи з якого порядку визначалася вартість щомісячного платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року, а також пояснення, за яким курсом буде визначатися курс при виконанні договору у майбутньому та в який конкретно день місяця такий курс буде визначатися для виставлення рахунку на сплату. Дана вимога відповідачем виконана не була. Своєю відповіддю відповідач фактично відмовив їй у добровільному припиненні (розірванні за угодою сторін) договору, оскільки за умовами договору дострокове розірвання угоди за ініціативою споживача розглядається виключно як «достроковий викуп», який дозволяється відповідачем лише після виконання низки платежів та умов. При зверненні споживача про таке припинення, лізингодавцем не було визначено непогашену вартість предмета лізингу, оскільки її пропозицію про розірвання проігноровано і не визнано «проханням про дострокове розірвання договору».

Посилаючись на викладене, а також на положення Закону України «Про захист прав споживачів», за якими споживач має право: на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця); на розірвання договору та повернення коштів, якщо стане очевидним що послуга буде не виконана; на отримання необхідної інформації, достатньої для придбання цієї продукції, виробника та гарантії її придбання, тощо, ОСОБА_4 просила суд визнати договір про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року, укладений між нею та відповідачем, недійсним; визнати незаконними вимоги про сплату чотирнадцяти штрафних платежів виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 4 лютого 2015 по 5 січня 2016 на загальну суму 5 021 грн 89 грн; стягнути із відповідача на її користь суму авансового платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 341 доларів 28 центів США та частини викупної вартості предмету лізингу (сплаченої за 44 місяця х 364 доларів 77 центів США) в еквіваленті 16 049 доларів 88 центів. США.; зобов'язати її повернути в натурі транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6., реєстраційний номер НОМЕР_1, на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» зі складанням акту передання-приймання майна за підписами уповноважених осіб сторін договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року, а також стягнути із відповідача на її користь суму судових витрат на надання правової допомоги у розмірі 3 тис. грн.

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року, позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано договір про фінансовий лізинг, укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_4, щодо транспортного засобу Volkswagen Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 доларів США, недійсним. Визнано незаконними вимоги ТОВ «Порше Лізинг Україна» про сплату чотирнадцяти штрафних платежів, виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 4 лютого 2015 по 5 січня 2016 на загальну суму 5 021 грн 89 грн. Стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_4 суму авансового платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 341 доларів 28 центів США та частини викупної вартості предмету лізингу (сплаченої за 44 місяця х 364 доларів 77 центів США) в еквіваленті 16 049 доларів 88 центів. США. Зобов'язано ОСОБА_4 повернути в натурі транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6., реєстраційний номер НОМЕР_1, на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» зі складанням акту передання-приймання майна за підписами уповноважених осіб сторін договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року. Стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_4 суму судових витрат на надання правової допомоги у розмірі 3 тис. грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ТОВ «Порше Лізинг Україна», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, на підставі доказів, поданих сторонами, які належним чином оцінені (ст. 212 ЦПК України), правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов до вірного висновку про те, що за своєю правовою природою договір фінансового лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України. Згідно зі ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню, що сторонами виконано не було, а, отже, такий договір фінансового лізингу є нікчемним.

Також суди дійшли правильного висновку про те, що умови договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року є несправедливими, вводять споживача в оману, оскільки призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдають шкоди споживачеві, що відповідає положенням ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 16 грудня 2015 року № 6-2766цс15, від 11 травня 2016 року № 6-65цс16, яка у силу ст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковою для усіх судів України.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Отже, судові рішення є законними і обгрунтованими й підстав для їх скасування немає.

Враховуючи наведене та керуючись положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

ухвалила:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: Б.І. Гулько
В.І. Журавель
О.В. Закропивний

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63393279

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Суды трех инстанций пришли к выводу о нарушении Порше Лизинг Украина законодательства о защите прав потребителей.

В частности компания устанавливала привязку к валюте и не смогла предоставить объяснения к какому курсу была привязка и где именно потребитель мог с ней ознакомиться. Кроме того сами условия договора предоставляющие право только Порше Лизинг Украина разрывать договор противоречат Закону Украины "О защите прав потребителей". Такие условия были признаны вводящими потребителя в заблуждение и несправедливыми.

Кроме этого, в связи с тем, что договор является смешанным и Порше Лизинг Украина фактически привлекает средства для покупки автомобиля, ей необходима лицензия на привлечение средств физлиц, которая у компании отсутствует. Также, в соответствии со ст. 799 ГК Украины договор найма транспортного средства заключается в письменной форме; договор найма транспортного средства с участием физического лица подлежит нотариальному удостоверению. При этом нотариальное удостоверение договора отсутствует.

Аналогичные правовые выводы Верховный суд озвучивал в делах от 16.12.2015 № 6-2766цс1511.05.2016 № 6-3020цс1511.05.2016 № 6-65цс16.

 

 

  • Like 3

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

только эти мошенники не одни, есть им подобные Порше Мобилити, и там суды становятся на их сторону, и всем плевать что по гривневому кредиту все оплаты привязаны к курсу доллара США, и фактически является валютным кредитом, которые с 2011 года запрещены.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Как быть, если сроки исковой давности прошли?

У меня такой же договор с Порше лизинг, но прошло 3 года и что делать теперь не знаю

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 часа назад, Martinezflair сказал:

Как быть, если сроки исковой давности прошли?

У меня такой же договор с Порше лизинг, но прошло 3 года и что делать теперь не знаю

Восстанавливайте срок...

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
17 часов назад, Bolt сказал:

Восстанавливайте срок...

Что это значит? Как восстанавливать?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
50 минут назад, Martinezflair сказал:

Что это значит? Как восстанавливать?

Тогда к Вам встречный вопрос , о каких трех прошедших годах Вы писали?

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
5 часов назад, juri_rv сказал:

Тогда к Вам встречный вопрос , о каких трех прошедших годах Вы писали?

Договор на авто был составлен в 2013 году. Я обратился в суд в конце 2017-го

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
56 минут назад, Martinezflair сказал:

Договор на авто был составлен в 2013 году. Я обратился в суд в конце 2017-го

Изложите суть Вашей проблемы более подробно, тогда и вероятность получения правильного совета для Вас возрастет.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
5 часов назад, Martinezflair сказал:

Я подал иск на Порше. Они подали отзывной иск. Вот скан их отзыва

Как это отзывной иск...?

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
12 часов назад, Martinezflair сказал:

Что это значит? Как восстанавливать?

Обыкновенно восстанавливать и всё...

6 часов назад, Martinezflair сказал:

Договор на авто был составлен в 2013 году. Я обратился в суд в конце 2017-го

А, так Вы уже обратились оказывается... Без восстановления значит... А чего Вы так не подумали над восстановлением сроков... Теперь Вам тяжело будет... Кто Вам так посоветовал в лоб идти не подумавши над сроками... Вот к чему приводит, когда работу делают непрофессионалы...

  • Like 3

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
59 минут назад, Bolt сказал:

Как это отзывной иск...?

Я не знаю как это правильно называется

Screenshot_2018-04-14-20-46-56-237_com.google.android.apps.docs.png

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 минуты назад, Martinezflair сказал:

Я не знаю как это правильно называется

Screenshot_2018-04-14-20-46-56-237_com.google.android.apps.docs.png

А что там знать надо, на нём написано как он называется...

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
6 минут назад, Martinezflair сказал:

Я не знаю как это правильно называется

Screenshot_2018-04-14-20-46-56-237_com.google.android.apps.docs.png

Расскажите подробнее, что у Вас вообще происходит... Какой позов Вы подали и что решили поменять в нём...

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти


  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      28 лютого 2018 року
      м. Київ
      справа № 487/8461/15-ц
      провадження № 61-3153 св 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого Стрільчука В. А.,
      суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О.,
      СтупакО. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,
      учасники справи:
      позивач -ОСОБА_3,
      відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Телец-ВАК»,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Телец-ВАК» на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 травня 2016 року у складі колегії суддів: Базовкіної Т. М., Кушнірової Т. Б., Яворської Ж. М.,
      ВСТАНОВИВ :
      У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Телец-ВАК» (далі - ТОВ «Телец-ВАК») про розірвання договору та стягнення збитків.
      Позов мотивовано тим, що 22 вересня 2011 року позивач уклала з відповідачем договір № 132-09/11, відповідно до умов якого позивач доручила відповідачу від свого імені виконати певні дії в інтересах та за рахунок її коштів щодо здійснення процедури будівництва об'єкта нерухомості - двокімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 58,5 кв. м, розташованої на третьому поверсі в 7-му під'їзді житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. Свої зобов'язання щодо внесення на рахунок відповідача коштів, передбачених договором, позивач виконала в повному обсязі, що підтверджується касовими документами. Пунктом 2.4.3 договору передбачено, що відповідач зобов'язався завершити будівництво об'єкта в грудні 2012 року та після введення об'єкта в експлуатацію надати його ОСОБА_3, за умови повного виконання нею передбачених договором зобов'язань, підписати акт приймання-передачі об'єкта. Проте відповідач не виконав взятого за договором зобов'язання, чим порушив істотні умови договору, тому позивач просила розірвати вищевказаний договір та відшкодувати збитки, що завдані їй діями відповідача, у розмірі 234 тис. грн та судові витрати.
      Уточнивши під час розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_3 остаточно просила стягнути на її користь суму збитків, визначену за офіційним курсом гривні до долара США, встановленим Національним банком України на день платежу, а саме 792 242 грн 10 коп., оскільки при укладенні вищевказаного договору, сторонами було визначено грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті - 29 250 доларів США.
      Представник відповідача указаний позов визнав частково, не заперечував проти вимог позивача щодо розірвання договору від 22 вересня 2011 року № 132-09/11 та стягнення суми збитків у розмірі 234 тис. грн. Щодо стягнення суми збитків у розмірі 792 242 грн 10 коп. згідно з уточненою позовною заявою стосовно врахування офіційного курсу іноземної валюти - просив відмовити, посилаючись на те, що факт визначення в договорі еквівалента зобов'язання в іноземній валюті не має значення при визначенні розміру збитків. Вказав, що позивачу діями відповідача було завдано реальних збитків, що полягали у сплаті в касу відповідача 234 тис. грн, а тому доводи позивача щодо визначення суми збитків за курсом, встановленим Національним банком України на день платежу, не ґрунтуються на законі.
      Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2016 року позов задоволено частково.
      Розірвано договір від 22 вересня 2011 року № 132-09/11, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ «Телец-ВАК».
      Стягнуто з ТОВ «Телец-ВАК» на користь ОСОБА_3 234 тис. грн збитків та судові витрати в сумі 2 340 грн.
      Рішення місцевого суду мотивовано тим, що за умовами договору від 22 вересня 2011 року № 132-09/11 сторонами досягнуто згоди про фінансування об'єкта нерухомості у розмірі 234 тис. грн, що еквівалентно 29 250 доларів США. Проте в доларовому еквіваленті визначено вартість вимірної одиниці (квадратного метра квартири, яку відповідач повинен був передати позивачу за договором), яку позивач зобов'язався сплатити відповідачу; позивач сплачував відповідачу кошти в гривні. Так, суд вважав, що позивачем не надано суду жодних доказів на підтвердження того, що внаслідок невиконання відповідачем умов указаного договору, позивач зазнала реальних збитків з урахуванням знецінення національної валюти України стосовно іноземної валюти - долара США. Також нічим не підтверджені посилання позивача на ту обставину, що на теперішній час на гроші, які сплачено відповідачу, не можливо придбати майно, аналогічне тому, яке позивач розраховував отримати за договором. Крім того, умовами вказаного договору не передбачено обов'язку відповідача у разі розірвання договору повернути грошові кошти, що еквівалентно 29 250 доларів США. Посилаючись на викладене, суд дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню збитки в сумі, що були сплачені позивачем на виконання договору в національній валюті у сумі 234 тис. грн.
      Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 24 травня 2016 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2016 року у частині стягнення збитків та розподілу судових витрат змінено.
      Стягнуто з ТОВ «Телец-ВАК» на користь ОСОБА_3 734 760 грн збитків та 10 940 грн судового збору.
      В іншій частині рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2016 року залишено без змін.
      Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що за умовами договору загальна вартість об'єкта нерухомості на момент укладення договору складає 234 тис. грн, що еквівалентно 29 250 доларів США. Крім того, у додатку № 2 до договору - графіку подальшої сплати вартості вимірних одиниць об'єкта (а. с. 6) сторони визначили як суму щомісячних внесків (по 645 доларів США), так і загальну вартість об'єкта (29 250 доларів США) лише у доларах США. Вказані обставини, на переконання апеляційного суду, свідчать про те, що визначальним для сторін договору було визначення вартості об'єкта саме в доларах США, і ОСОБА_3 оплачувала вартість об'єкта будівництва в гривнях, але мала виконати свої грошові зобов'язання таким чином, щоб загальна сума внесених коштів була еквівалентна 29 250 доларів США, що й було встановлено судом першої інстанції. Посилаючись на викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що при визначенні реальних збитків, які понесла позивач внаслідок невиконання відповідачем умов договору, також слід виходити зі сплаченої нею вартості об'єкта будівництва, виходячи з його еквівалента у гривнях, а саме: 29 250 доларів США за офіційним курсом Національного банку України на 24 травня 2016 року складає 734 760 грн (29 250 доларів США х 25,12).
      У червні 2016 року ТОВ «Телец-ВАК» подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказане рішення апеляційного суду, яке заявник просить скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки апеляційного суду суперечать частині другій статті 22, частині другій статті 653 ЦК України, а стаття 533 ЦК України взагалі не підлягала застосуванню до спірних правовідносин щодо відшкодування збитків, завданих розірванням договору. На думку заявника, апеляційний суд не врахував, що положення частини другої статті 533 ЦК України регулюють зобов'язальні відносини, що виникають при виконанні грошового зобов'язання, еквівалент якого визначений в іноземній валюті, а згідно з частиною другою статті 653 ЦК України, у разі розірвання договору припиняються зобов'язання сторін, тобто відносини, які є предметом регулювання статті 533 ЦК України. Заявник вважає, що апеляційний суд вийшов за межі визначення реальних збитків згідно з частиною другою статті 22 ЦК України та фактично стягнув з відповідача збитки, завдані не діями останнього, а знеціненням національної валюти України стосовно іноземної - долара США. Місцевий суд навпаки правильно застосував норми статей 22, 653 ЦК України та стягнув з відповідача на користь позивача суму збитків, виходячи з фактично сплачених нею коштів на виконання умов договору.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі, а ухвалою від 2 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 3 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У січні 2018 року до Верховного Суду передано вищевказану цивільну справу.
      Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у межах касаційної скарги дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін з огляду на таке.
      Судом установлено, що 22 вересня 2011 року між ОСОБА_3 (довіритель) та ТОВ «Телец-ВАК» (виконавець) укладено договір № 132-09/11, відповідно до умов якого довіритель доручає виконавцю від свого імені виконати певні дії в інтересах та за рахунок коштів довірителя щодо здійснення процедури будівництва об'єкта договору - двокімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 58,5 кв. м, розташованої на третьому поверсі в 7-му під'їзді житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. Планування вказаної квартири та перелік оздоблювальних робіт, які виконуються в ній, наводяться в додатку № 1 до договору, який є його невід'ємною частиною.
      Відповідно до пунктів 1.3, 2.4.2 договору відповідач зобов'язався закріпити за позивачем об'єкт договору, а позивач (для закріплення за нею об'єкта договору) повинна сплатити вартість 45 % від загальної кількості вимірних одиниць об'єкта за поточною ціною вимірної одиниці, яка встановлена на дату розрахунків.
      Відповідно до пункту 1.4 договору загальна вартість об'єкта договору на момент його укладання складає 234 тис. грн (еквівалент 29 250 доларів США за комерційним курсом на 22 вересня 2011 року).
      Згідно з графіком сплати вартості вимірних одиниць об'єкта будівництва вартість несплачених на дату укладення договору вимірних одиниць становить 58,6 кв. м, яку позивач повинна була сплатити до 22 вересня 2013 року (пункти 1.5, 1.6 договору).
      ОСОБА_3 виконала умови договору щодо оплати об'єкта будівництва, що підтверджується квитанціями до прибуткових касових ордерів: від 28 листопада 2012 року № 28-ІІ/12-132-09/11-15 на суму 8 тис. грн; від 1 червня 2012 року № 01/06-132-09/11-9 на суму 12 400 грн; від 28 квітня 2012 року № 28/04-132-08/11-8 на суму 14 тис. грн, № 28/08-12 на суму 9 500 грн; від 26 жовтня 2012 року № б/н на суму 5 500 грн; від 28 жовтня 2011 року № 28/10-Л-132/09-11-2 на суму 8 500 грн; від 29 листопада 2011 року № 11/29-132-09/11-2 на суму 8 100 грн; від 25 червня 2012 року № 25/06 на суму 6 300 грн; від 23 грудня 2011 року № 23/12-11-132-09/11-11 на суму 5 тис. грн; від 30 липня 2012 року № 30/07-12-132-09/11/11 на суму 6 500 грн; від 2 квітня 2012 року № б/н на суму 7 300 грн; від 1 березня 2012 року № 01/03-132-09/11-6 на суму 14 тис. грн; від 30 січня 2012 року № 30/01-12-132-09/11-5 на суму 13 тис. грн; від 22 вересня 2011 року № 132/09-11-22/09-11-1 на суму 110 тис. грн; від 1 жовтня 2012 року № 1/10-12-132-09/11-13 на суму 5 500 грн.
      Таким чином, позивачем перераховано всього 234 тис. грн, що за офіційним курсом Національного банку України на день внесення грошових коштів склало 29 250 доларів США.
      Установлено, що усупереч положенням пункту 2.4.3 договору відповідач не виконав узятих за вказаним договором зобов'язань, не передав позивачу об'єкт нерухомості.
      Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.
      Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (частина друга статті 651 ЦК України).
      Згідно з частиною п'ятою статті 653 ЦК України, якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
      Виходячи з викладеного, правильними є висновки місцевого суду, із якими в цій частині погодився й апеляційний суд, що через істотне порушення відповідачем умов договору позивач була позбавлена того, чого очікувала за договором (отримати у власність проінвестований об'єкт нерухомості), тобто на що вона розраховувала під час укладення договору від 22 вересня 2011 року № 132-09/11, тому наявні правові підстави для розірвання вказаного договору.
      Вирішуючи питання щодо розміру завданих збитків відповідачем позивачу, апеляційний суд правильно керувався наступними нормами матеріального права.
      Згідно зі статтею 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
      За приписами статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
      Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини перша та третя статті 533 ЦК України).
      Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      Таким чином, законодавство допускає визначення сторонами договору грошового зобов'язання у гривні із зазначенням грошового еквіваленту в іноземній валюті.
      Установивши, що сторони у справі визначили в договорі (пункт 1.4), що загальна вартість об'єкта на момент укладання договору складає 234 тис. грн, що еквівалентно 29 250 доларів США, а згідно з додатком № 2 до договору - графіком подальшої сплати вартості вимірних одиниць об'єкта (а. с. 6) сторони визначили як суму щомісячних внесків (по 645 доларів США), так і загальну вартість об'єкта у сумі 29 250 доларів США (у валюті), апеляційний суд правильно вважав, що визначальним для сторін договору було визначення вартості об'єкта саме в доларах США, і ОСОБА_3 оплачувала вартість об'єкта будівництва у гривнях, але мала виконати свої грошові зобов'язання таким чином, щоб загальна сума внесених коштів була еквівалентна 29 250 доларів США.
      Виходячи з викладеного, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що внаслідок невиконання відповідачем умов договору, позивач зазнала реальних збитків у сумі 734 760 грн (29 250 доларів США х 25,12), і при цьому необхідно виходити з оплаченої нею вартості об'єкта будівництва у гривнях в еквіваленті 29 250 доларів США за офіційним курсом Національного банку України станом на 24 травня 2016 року.
      Такий висновок апеляційного суду є правильним, законним та обґрунтованим, підтверджується матеріалами справи, узгоджується з одним із основних завдань цивільного судочинства, регламентованого статтею 2 ЦПК України, - справедливості, а також таких засад цивільного законодавства, як справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
      Разом із тим Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає наступне.
      Положеннями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свободпередбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
      У пункті 22 рішення від 8 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Першого протоколу, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення.
      Отже, грошові кошти, які сплатила ОСОБА_3 товариству, є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу.
      Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні від 1 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України», де, зокрема у пункті 24 зазначено, що суд вважає, що, зважаючи на специфічні обставини справи, заявник має вважатися таким, що має законні сподівання щодо прибутку відповідно до положення угоди про доларовий еквівалент, що може вважатися правом власності відповідно до положень статті 1 Першого протоколу, наданого йому за договором з Управлінням.
      Згідно із пунктом 21 цього рішення право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Presses Compania Naviera S.A. v. Belgium, рішення від 20.11.1995 року, серія А, N 332, с.21, п.31). Натомість сподівання на визнання існування старого права власності, яке давно було неможливо використовувати ефективно, не може вважатися «майном» в сенсі статті 1 Першого протоколу це ж стосується умовної вимоги, яка втрачає силу внаслідок недотримання цієї умови (Malhous V. The Czech Republic (dec), N 33071/96, 13.12.2000 року, ECHR 2000-ХІІ).
      Отже, ОСОБА_3, укладаючи вищевказаний договір у гривнях в еквіваленті до іноземної валюти - доларах США і сплачуючи платежі на виконання умов цього договору таким чином, щоб загальна сума сплати була еквівалентна 29 250 доларів США, у разі розірвання цього договору за вищевказаних обставин не може отримати відшкодування завданих збитків у сумі, меншій, ніж еквівалент у доларах станом на час ухвалення рішення суду про стягнення цих коштів, а не на день укладення договору. У протилежному випадку позбавлення її такого права було б невиправданим та непропорційним втручанням у мирне володіння своїм майном.
      Статтею 212 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній станом на час розгляду справи в суді) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
      Оскаржуване рішення апеляційного суду містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам статей 213-215, 316 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.
      Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
      У зв'язку з цим помилковими є доводи касаційної скарги про те, що висновки апеляційного суду суперечать частині другій статті 22, частині другій статті 653 ЦК України, а стаття 533 ЦК України взагалі не підлягала застосуванню до спірних правовідносин, адже апеляційний суд на підставі достатньо повно встановлених фактичних обставин справи правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню.
      Враховуючи умови укладеного між сторонами у справі договору та додатка до цього договору - графіка подальшої сплати вартості вимірних одиниць об'єкта будівництва, відсутні підстави для висновків про те, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права.
      Доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
      Так, згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права.
      Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
      Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ :
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Телец-ВАК» залишити без задоволення.
      Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 травня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. А. Стрільчук
      Судді: С. О. Карпенко
      С.О. Погрібний
      О.В. Ступак
      Г.І. Усик
       
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/72587631
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      14 березня 2018 року
      м. Київ
      справа № 562/592/16-ц
      провадження № 61-1996св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого: Червинської М. Є.,
      суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1,
      відповідач - публічне акціонерне товариство «Платинум Банк»,
      розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Платинум Банк», підписану представником Клименком Тарасом Васильовичем, на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року у складі судді: Мички І. М. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року у складі суддів: Шимківа С. С., Бондаренко Н. В., Григоренка М. П.,
      В С Т А Н О В И В :
      14 грудня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 562/592/16-ц відкрито касаційне провадження.
      Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2018 року справу № 562/592/16-ц призначено до судового розгляду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання окремих частин кредитного договору недійсними.
      Позовна заява мотивована тим, що 29 вересня 2014 року між публічним акціонерним товариством «Платинум Банк» (далі - ПАТ «Платинум Банк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1813/3418 ECLKZAPT (далі - Кредитний договір). За умовами Кредитного договору відповідач надав позивачу грошові кошти в сумі 17 970 грн, а позивач зобов'язався повернути наданий кредит, сплатити процент за користування кредитом в розмірі 12 % річних та комісії за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн вартості супутніх послуг. Позивач вважав, що пункт 1.1., підпункт «д» пункту 1.2., пункт 2.4. Кредитного договору, про встановлення обов'язку позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн, не відповідають вимогам чинного законодавства, порушують його права, тому просить суд визнати їх недійсними.
      Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року, позов задоволено. Визнано недійсними п. 1.1., підпункт «д» пункту 1.2., пункт 2.4. Кредитного договору № 1813/3418 ECLKZAPT від 29 вересня 2014 року укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «Платинум Банк», додатку № 1 графік платежів до цього договору в частині встановлення обов'язку позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн.. Стягнуто з ПАТ «Платинум Банк» на користь держави судовий збір в сумі 551 грн 20 коп.
      Рішення судів мотивовані тим, що умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків, які завдають шкоди становищу споживача.
      У касаційній скарзі від 28 грудня 2016 року ПАТ «Платинум Банк» просить скасувати оскаржені судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що пунктом 2.7. умов договору передбачено, що сума комісії за обслуговування кредиту додається до суми щомісячного платежу. Таким чином, комісія за обслуговування кредиту, включена до сукупної вартості кредиту, вона встановлена у твердій грошовій сумі, зміна якої не передбачена умовами договору та додатками до нього, що не суперечить вимогам законодавства. Спірна умова кредитного договору ніяким чином не створює дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін і не завдає шкоди споживачеві.
      Пунктом 7.5. Кредитного договору закріплено, що клієнт підписанням цього договору підтверджує, що з умовами споживчого кредитування банку ознайомився та зобов'язується їх виконувати. Позичальнику було надано детальну інформацію про те, за надання яких саме послуг він щомісячно має сплачувати комісію. Будь-які обставини та законні підстави для визнання кредитного договору або окремих його пунктів недійсними відсутні.
      1 березня 2017 року позивач надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу відхилити. Відзив мотивований тим, що умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою, є нікчемною. Відповідач не зазначив в чому саме полягає його послуга, за яку він вимагає від позивача оплату у вигляді комісії. Крім того, не зазначено бази розрахунку вказаної комісії. І взагалі розмір комісії більш ніж вдвічі більший, ніж розмір процентів за користуванням кредитом, тому вона є несправедливою.
      Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
      Судами встановлено, що 29 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Платинум Банк» укладено кредитний договір із забезпеченням заставою, страхуванням життя позичальника та можливістю перенесення платежу (рахунок) № 1813/3418ECLKZAPT, згідно умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 17 970 грн зі сплатою відсотків у розмірі 12 % річних, комісією за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн та кінцевим терміном повернення 2 січня 2018 року.
      Судами встановлено, що банк надав позичальнику кредит на поточні потреби, тому особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».
      У рішенні від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 Конституційний Суд України вказав, що умови договору споживчого кредиту, його укладення та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими споживач вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності.
      Згідно статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення договору) встановлює, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Зокрема, умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі, коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні або договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.
      У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 вказується, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит (саме як компенсація сукупних послуг банку за рахунок клієнта), є незаконним. Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
      Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RНO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
      Колегія суддів погоджується з доводами суду першої та апеляційної інстанції стосовно незаконності встановлення у кредитному договорі щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, а саме послуги, яка супроводжує кредит. Оскільки банк не повинен встановлювати платежі обов'язкові для споживача за свої дії, на власну користь. Умови кредитного договору, якими встановлено обов'язок позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків.
      Тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції про визнання недійсними пункту 1.1., підпункту «д» пункту 1.2., пункту 2.4. Кредитного договору № 1813/3418 ECLKZAPT.
      Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалено без додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2016 року у справі № 562/592/16-ц було зупинено виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року до закінчення касаційного провадження.
      З урахуванням того, що касаційна скарга залишена без задоволення, а оскаржені рішення без змін, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК колегія суддів поновлює виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року.
      Оскільки оскаржені судові рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      П О С Т А Н О В И В :
      Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» залишити без задоволення.
      Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року залишити без змін.
      Ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року залишити без змін.
      Поновити виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий М. Є. Червинська
      Судді: Н. О. Антоненко
      В. І. Журавель
      В. М. Коротун
      В. І. Крат
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72793766
    • Автор: 0720
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/73125138

      АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД  МІСТА КИЄВА
       
       
       
                          Справа № 22-ц/796/ 2191/2018                    Головуючий у 1-й інстанції:  Юзькова О.Л.    
                                    761/29233/17-ц                                                        Доповідач: Чобіток А.О.
       
       
                                                                  П О С Т А Н О В А  
                                                          І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
       
      29 березня  2018 року  Апеляційний суд  міста Києва у складі колегії суддів:
       
      головуючого-судді  - Чобіток А.О.
      суддів - Немировської О.В., Соколової В.В.
       
      розглянувши в письмовому провадженні  апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України»  на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від  29 листопада 2017 року  в  справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про захист прав споживачів фінансових послуг, стягнення пені,-
                                                                   в с т а н о в и в:
      У серпні 2017 року позивач пред'явив вказаний позов до відповідача та зазначав, що  на виконанні у Вiддiлі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої  служби Головного територіального управлiння юстицiї у місті Києвi  перебувало виконавче провадження № 49333924 за виконавчим листом від 16.06.2015 року на примусове виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05.02.2015 року в справі № 761/31065/14-ц про стягнення заборгованості за вкладом  в загальному розмірі 165 433,14 доларів США з ПАТ «Державний ощадний банк України» на його користь. 09 лютого 2016 року державним виконавцем Вiддiлу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої  служби Головного територіального управлiння юстицiї у місті Києвi  ГречухомОлегом Ярославовичем було належно оформлено та передано до виконання  Розпорядження № 49333924 / 9 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, які обліковувались на рахунку органу ДВС з обліку депозитних сум, що обслуговується відповідачем, на його користь у виконавчому провадженні №  49333924. На виконання зазначеного Розпорядження № 49333924 / 9 органом ДВС було направлено, а відповідачем отримано Платіжне доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року № 1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, які обліковувались на рахунку органу ДВС з обліку депозитних сум №25303010086612, що обслуговується відповідачем - на рахунок позивача.  Однак, зазначене Платіжне доручення від 22.02.2016 № 1 було виконано відповідачем лише 01 березня 2016 року, тобто з порушенням передбаченого чинним законодавством триденного строку.
      Посилаючись на вказані обставини, позивач просив стягнути з відповідача на його користь пеню за п»ять днів прострочення виконання переказу в розмірі 827,15 доларів США, а також за прострочення виконання грошового зобов»язання відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України у розмірі 3% річних за вісім днів прострочення, а саме 108,48 доларів США.
      Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від  29 листопада 2017 року  позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача пеню у розмірі 827,15 доларів США за прострочення виконання платіжного доручення від 22 лютого 2016 року № 1 та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов»язання у розмірі 108,48 доларів США, а також удохід держави судовий збір у розмірі 640 грн. 00 коп..  
      В апеляційній скарзі  ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Зазначає, що на час виконання  Розпорядження № 49333924 / 9 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, банк керувався  постановою Правління НБУ від 04.12.2015 № 863»Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» та листом Національного банку України від 29.01.2016 року № 25-0005/8349 «Про виконання індикаторів підозрілих фінансових операцій», на підставі яких банк зобов'язаний забезпечити здійснення всебічного аналізу документів та інформації про фінансову операцію, їх учасників, а також скласти висновок за результатами аналізу. Згідно із п.п. 17 п. 6 зазначеної Постанови, якщо сума платіжного доручення на перерахування за межі України іноземної валюти була більше еквівалента 50 000,00 доларів США, то уповноважений банк подав до НБУ скановані копії документів для підтвердження можливості його виконання. Підтверджені операції виконувались банком не раніше четвертого операційного дня з дня подання уповноваженим банком інформації про цю операцію в реєстрі «Інформація про намір купівлі та/або перерахування безготівкової валюти в розрізі суб'єктів». Після отримання від клієнта платіжного доручення та повного пакета документів  виконавцем ОПЕРУ було вивчено та проаналізовано фінансову операцію, складено висновок та передано до Управління фінансового моніторингу, який 25.02.2016 року у сканованому вигляді було надано до НБУ на погодження. Через відсутність 01.03.2016 року (на четвертий операційний день) повідомлення від НБУ про відмову в здійснені цієї операції, того ж дня виконавцем ОПЕРУ здійснено переказ коштів у сумі 165 430,14 доларів США на користь позивача.
      Таким чином відповідач вважає, що діяв в межах норм чинного законодавства України, на виконання вимог Закону України «Про Національний банк України», Закону України «Про банки і банківську діяльність», постанов Національного банку України, як регулюючого органу діяльності банків України.
       
                 У відзиві на апеляційну скаргу ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» ОСОБА_1 зазначив , що постанова Правління НБУ від 04.12.2015 № 863 не містить приписів щодо збільшення встановлених законом строків здійснення валютних переказів, або щодо звільнення банків від відповідальності за порушення цих строків, а застосування до спірних правовідносин постанови Правління НБУ від 04.12.2015 № 863 - прямо суперечить ст.ст. 4, 14 ЦК України, ст.ст. 37, 56 Закону України «Про Національний банк України», а також усталеній практиці Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо застосування цієї Постанови 863 та інших подібних постанов Національного банку України.
      Згідно з частиною четвертою статті 56 Закону України «Про Національний банк України», - нормативно-правові акти НБУ, у тому числі постанови Правління Національного банку України, не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України. За змістом частини другої статті 37 Закону України «Про Національний банк України», - Національний банк України не може обмежувати права суб'єктів валютного ринку на здійснення операцій з іноземною валютою, гарантовані їм законом.
      Відповідно до роз'яснень, викладених в пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини. Отже, посилання банків та їх представників на постанови Правління Національного банку України, - є безпідставним, оскільки ці постанови НБУ є розпорядчими актами, які адресовані обмеженій кількості осіб, і таке регулювання здійснюється в межах адміністративно-правових відносин Національного банку України з банками, які охоплюються його наглядовою діяльністю. Ці постанови не встановлюють прав чи обов'язків для громадян (клієнтів банків), і не можуть зачіпати їхні права, свободи та інтереси.
      Відповідно до частини третьої статті 117 Конституції України, згідно з Указом Президента України від 03 жовтня 1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» та у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади», нормативно-правові акти підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку. Так, зокрема, нормативно- правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, - реєструються в Міністерстві юстиції України і вносяться в Єдиний державний реєстр нормативних актів.
      Водночас, постанова Правління НБУ від 04.12.2015 № 863 - не містить реквізитів (даних установленого зразка) щодо її державної реєстрації та унесення в Єдиний державний реєстр нормативних актів. За даними офіційного сайту Міністерства юстиції України, ця Постанова 863 не подавалась на державну реєстрацію, і інформація щодо неї відсутня в Єдиному державному реєстрі нормативних актів.
      З цього також вбачається, що ця постанова є не нормативним, а саме розпорядчим актом, а відтак не підлягає застосуванню в спірних цивільних правовідносинах сторін.
      Таким чином, посилання на постанову Правління НБУ від 04.12.2015 №836 не може слугувати правовою підставою звільнення Відповідача від цивільно-правової відповідальності.
       
                     При розгляді даної справи судом першої інстанції встановлено, що на виконанні у Вiддiлі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої  служби Головного територіального управлiння юстицiї у місті Києвi  перебувало виконавче провадження № 49333924 за виконавчим листом від 16.06.2015 на примусове виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05.02.2015 у справі № 761/31065/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Державний ощадний банк України» про стягнення заборгованості за вкладом  в загальному розмірі 165 433,14 доларів США.
      09 лютого 2016 року державним виконавцем Вiддiлу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої  служби Головного територіального управлiння юстицiї у місті Києвi  ГречухомОлегом Ярославовичем було належно оформлено та передано до виконання  Розпорядження № 49333924 / 9 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, які обліковувались на рахунку органу ДВС з обліку депозитних сум, що обслуговується Публічним акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України», на користь стягувачаОСОБА_1 у виконавчому провадженні №  49333924 . Дана обставина також не оспорювалась сторонами.
         На виконання зазначеного Розпорядження № 49333924 / 9 органом ДВС було направлено, а ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» отримано платіжне доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року № 1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, які обліковувались на рахунку органу ДВС з обліку депозитних сум № 25303010086612, що обслуговується відповідачем - на рахунок позивача № 749115-00031-018465узакордонному банку Приорбанк (вул. В.  Хоружей, 31А, Мінськ, Білорусь).
      Вимога про перерахунок коштів була виконана банком 01 березня 2016 року, про що свідчить відповідний відбиток штампу відповідача на платіжному дорученні від № 1 та зведеним меморіальним ордером відповідача від 01березня 2016 року 17:59:07.
      Кошти валютного переказу надійшли на рахунок позивача №749115-00031-018465  в банку Приорбанк 03 березня 2016 року, що підтверджується відповідним повідомленням, копія якого наявна в матеріалах справи.
       
      Відповідно до ч. 2, 3 ст. 213 ЦПК України в редакції 2004 року , законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
       
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що право  останнього на своєчасне виконання переказу належних йому коштів порушено відповідачем, а отже підлягає захисту шляхом стягнення з банку передбаченої законом пені за прострочення виконання переказу коштів, відповідно до приписів статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», якою встановлено відповідальність банків та інших суб'єктів при здійсненні переказу коштів, а також 3 % відсотків річних відповідно до ст. 625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов»язання.
       
          Вислухавши доповідь судді, обговоривши доводи апеляційної скарги, обставини справи, Апеляційний суд міста Києва , який діє відповідно до  п. 8 ч. 1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України, ч. 4 ст. 147 та п. 3 Розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у складіколегії суддів вважає таке рішення суду законним та обґрунтованим, відповідним встановленим обставинам справи та нормам матеріального та процесуального права, які регулюють правовідносини, що виникли між сторонами, висновків якого аргументи апеляційної скарги не спростовують з наступних підстав.
       
      Статтею 45 Закону України «Про виконавче провадження»  (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. В подальшому, за письмовою заявою стягувача, стягнуті грошові суми можуть бути перераховані державним виконавцем на зазначений ним рахунок у банку або в іншій фінансовій установі чи надіслані на адресу стягувача поштовим переказом. Виплата стягувачу стягнутих сум готівкою не допускається.
      Відповідно до положень Наказу Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року № 512/5 «Про затвердження Інструкції з організації примусового виконання рішень», для зарахування стягнутих з боржників валютних коштів та їх виплати стягувачам, органи Державної виконавчої служби мають валютні рахунки для обліку депозитних сум в державному банку. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі.  Не допускається видача стягнутих коштів без їх зарахування на рахунок органу ДВС для обліку депозитних сум.
       
      Частиною 1 ст. 1089 параграфу 2 ЦК України  визначено, що за  платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів,  що розміщені на його рахунку цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому  банку  у  строк, встановлений законом або банківськими правилами,  якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту.
       
      Положення  цього   параграфа   застосовуються   також   до відносин,  пов'язаних із перерахуванням грошових коштів через банк особою, яка не має рахунка у цьому банку, якщо інше не встановлено законом, банківськими правилами або не випливає із суті відносин ( ч. 2 ст. 1089 ЦК ).
       
      Згідно із ч. 1 ст. 1091 ЦК України, банк,  що прийняв  платіжне  доручення  платника,  повинен перерахувати  відповідну  грошову  суму  банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні.
       
      У  разі  невиконання  або неналежного виконання платіжного доручення клієнта банк несе відповідальність відповідно  до  цього Кодексу та закону ( ч. 1 ст. 1092 ЦК).
       
      Загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами регулюються Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів  в Україні» .
       
      Пунктом 5.1. статті 5 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів», суб'єктами   правових   відносин,   що   виникають   при здійсненні  переказу  коштів,  є  учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем.
       
      Відповідно до п. 8.4 ст. 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів  в Україні» , міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів.
       
      Отже, отримавши Розпорядження № 49333924 / 9 органу ДВС та платіжне доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року № 1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, які обліковувались на рахунку органу ДВС з обліку депозитних сум № 25303010086612, що обслуговується відповідачем - на рахунок позивача № 749115-00031-018465 у закордонному банку Приорбанк (вул. В.  Хоружей, 31А, Мінськ, Білорусь), ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» зобов'язаний був виконати міжбанківський переказ в строк до трьох операційних днів, тобто до 25.02.2016 року.
       
          При цьому, п. 32.2. ст.. 32 ст. Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів  в Україні»  передбачено, щоу  разі  порушення  банком,  що  обслуговує  платника, встановлених цим Законом строків виконання  доручення  клієнта  на  переказ  цей  банк  зобов'язаний  сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка   суми   простроченого   платежу   за   кожний   день прострочення,  що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.
       
      У даній справі встановлено та не заперечувалось відповідачем, Розпорядження № 49333924 / 9 органу ДВС та платіжне доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року № 1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, які обліковувались на рахунку органу ДВС з обліку депозитних сум № 25303010086612, що обслуговується відповідачем - на рахунок позивача № 749115-00031-018465 у закордонному банку Приорбанк (вул. В.  Хоружей, 31А, Мінськ, Білорусь), було виконано відповідачем лише 01.03.2016 року, а отримано позивачем 03.03.206 року .
      Тобто, фактично доручення клієнта відповідачем було прострочено на п'ять операційних  днів з 26.02.2016 до 01.03.2016 року.
      Зважаючи на викладене, у відповідача виникло зобов'язання перед позивачем сплатити пеню у розмірі 0,1 відсотка   суми   простроченого   платежу   за   кожний   день прострочення, а також 3 % відсотка річних відповідно до ст. 625 ЦК України, оскільки,  передбачені ст. 32 Закону від 5 квітня 2001 р. № 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» спеціальні правила щодо відповідальності банків при здійсненні переказу у вигляді сплати пені, не виключають застосування ст. 625 ЦК.
       
      Суд апеляційної інстанції не може прийняти до уваги посилання відповідача щодо законності його дій на постанову Правління НБУ від 04.12.2015 № 863 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» та лист Національного банку України від 29.01.2016 року № 25-0005/8349 «Про виконання індикаторів підозрілих фінансових операцій», оскільки нормативно-правові акти Національного банку України  не є актами цивільного законодавства в розумінні статті 4 Цивільного Кодексу України,  і таке правове регулювання здійснюється в межах адміністративно-правових відносин Національного банку України з банківськими установами, які охополюються його наглядовою діяльністю, - а відтак ці акти не встановлюють нових прав або обов'язків для громадян, і не можуть зачіпати їх права, свободи та інтереси.
       
      При цьому, суд апеляційної інстанції враховує і ту обставину, що постанова Правління НБУ від 04.12.2015 № 863 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» не містить реквізитів (даних установленого зразка) щодо її державної реєстрації та унесення в Єдиний державний реєстр нормативних актів, що суперечить частини третьої статті 117 Конституції України, згідно з Указом Президента України від 03 жовтня 1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» та у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади».
       
      Окремо, суд апеляційної інстанції вважає за потрібне зазначити про те, що посилаючись на постанову Правління НБУ від 04.12.2015 № 863 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» та лист Національного банку України від 29.01.2016 року № 25-0005/8349 «Про виконання індикаторів підозрілих фінансових операцій», відповідач не зазначив, чому ним порушено  п. 17 ст. 6 вказаної постанови, відповідно до якої уповноважені банки формують реєстр операцій за дорученнями клієнтів про перерахування за межі України іноземної валюти та подають його до Національного банку України в день отримання від клієнта заяви про купівлю іноземної валюти/платіжного доручення.
      Так, зважаючи на вимоги даної постанови відповідач в день отримання платіжного доручення № 1 , тобто 22.02.2016 року повинен був сформувати реєстр операцій та подати його до Національного банку України, проте вказана дія вчинена відповідачем лише 25.02.2016 року.
       
            Крім того, відповідно до листа від 29.01.2016 року № 25-0005/8349 «Про виконання індикаторів підозрілих фінансових операцій», на який посилається відповідач як на обґрунтованість своїх дій щодо невиконанняРозпорядження № 49333924 / 9 органу ДВС та платіжного доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року № 1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів СШАпозивачу в строк передбачений законом та який діяв на час вказаних вище подій,  Банкам необхідно забезпечити здійснення всебічного аналізу та перевірки документів (інформації) про фінансові операції та їх учасників (далі - аналіз документів), які є підставою для:
      купівлі іноземної валюти з метою перерахування за межі України;
      перерахування іноземної валюти за межі України;
      перерахування коштів у гривнях на користь нерезидентів через кореспондентські рахунки банків-нерезидентів, відкриті в уповноважених банках;
      перерахування коштів на користь нерезидентів через філії уповноважених банків, відкриті на території інших держав;
            Аналіз документів уключає вивчення суті та мети фінансової операції, інформації про її учасників та здійснюється з метою виявлення індикаторів підозрілої фінансової операції , ознак здійснення банком ризикової діяльності , підстав уважати, що характер або наслідки фінансових операцій можуть нести реальну або потенційну небезпеку використання уповноваженого банку з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму або фінансування розповсюдження зброї масового знищення.
      У разі наявності індикаторів підозрілої фінансової операції за результатами здійсненого аналізу документів банк до проведення фінансової операції (наміру здійснення фінансової операції) має скласти обґрунтований висновок про наявність або відсутність ознак здійснення банком ризикової діяльності та підстав уважати, що характер або наслідки фінансових операцій можуть нести реальну або потенційну небезпеку використання уповноваженого банку з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму або фінансування розповсюдження зброї масового знищення (далі - висновок) і засвідчити його підписами керівників (працівників, які виконують їх функції) підрозділів валютного контролю та фінансового моніторингу банку.
       
      Посилаючись на законність своїх дій, відповідач не зазначає з яких мотивів він виходив щодо наявності індикаторів підозрілої фінансової операції за результатами здійсненого аналізу документів позивача, зважаючи на те, що Розпорядження № 49333924 / 9 та платіжне доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року №1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів СШАпозивачу, видані органом Державної виконавчої служби на виконання судового рішення, про що позивачем надано було банку всі необхідні документи, а саме : виконавчий лист №761/31065/14-ц, виданий Шевченківським районним судом м. Києва від 16.06.2015 року про стягнення з ПАТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 заборгованості, постанову про відкриття виконавчого провадження  Вiддiлом примусового виконання рішень Управління державної виконавчої  служби Головного територіального управлiння юстицiї у місті Києвi   № 49333924 , заяву  позивача від 19.01.2016 року органу ДВС про перерахування на його рахунок коштів у розмірі 165430,14 доларів США, які надійшли від ПАТ «Державний ощадний банк України» на валютний  рахунок ДВС  в якості добровільного виконання Шевченківським районним судом м. Києва від 05.02.2015 року, Розпорядження № 49333924 / 9 органу ДВС та платіжне доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року № 1 ( а.с.45-51).
      Враховуючи все вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає, що дії відповідача у затримці виконання платіжного доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року №1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США позивачу були неправомірними, в зв'язку з чим у останнього виникло зобов'язання перед позивачем сплатити пеню у розмірі 0,1 відсотка   суми   простроченого   платежу   за   кожний   день прострочення, а також 3 % відсотка річних відповідно до ст. 625 ЦК Українияк  компенсація за користування утримуваними відповідачем грошовими коштами, належними до сплати позивачу.
       
      Будь-яких  порушень судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права,  які б призвели до безумовного скасування рішення суду, що ухвалене судом першої інстанції за нормами ЦПК у редакції 2004 року, судом апеляційної інстанції не встановлено.                    
                                         
                   Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції  приходить до висновку про законність та обґрунтованість рішення ухваленого по даній справі та відсутність підстав до його скасування.
       
                  Керуючись ст.ст. 367, 369, 371, 374, 375,381-384, 390 ЦПК України,  суд апеляційної інстанції,-  
                                                                 п о с т а н о в и в :
       
      Апеляційну скаргу  Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України»  залишити без задоволення.
      Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від  29 листопада 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дня  її складення і касаційному оскарженню відповідно до ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягає.
       
         Головуючий :                                                Судді:
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      21 березня 2018 року
      м. Київ
      справа N 761/24881/16-ц
      провадження N 14-57цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача фінансових послуг за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року у складі судді Оніщука М.І.,
      ВСТАНОВИЛА:
      11 липня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовною заявою до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача фінансових послуг, а саме: стягнення з відповідача майнової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання, зокрема інфляційні втрати у розмірі 433 грн 61 коп. та 3 % річних у розмірі 50 грн 85 коп.; відшкодування за рахунок відповідача моральної шкоди у розмірі 5 тис. грн.
      Позов мотивовано тим, що 25 листопада 2013 року між ОСОБА_3 та публічним акціонерним товариством " Імексбанк" (далі - ПАТ "Імексбанк") було укладено договір банківського вкладу, відповідно до умов якого він вніс на депозитний рахунок 100 доларів США.
      26 січня 2015 року постановою Правління Національного банку України N 50 ПАТ "Імексбанк" віднесено до категорії неплатоспроможних та з 27 січня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію.
      ОСОБА_3 неодноразово звертався до банків-агентів та до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) із вимогами про виплату йому суми вкладу із нарахованими на нього відсотками на загальну суму 100,14 доларів США, проте йому було відмовлено з підстав відсутності даних про нього як вкладника та про вклад у Переліку вкладників та у Реєстрі владників Фонду.
      Ураховуючи викладене та посилаючись на неправомірність відмови відповідача, позивач просив задовольнити позов.
      Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2016 року позовну заяву ОСОБА_3 залишено без руху з мотивів несплати судового збору та надано п'ятиденний строк для усунення зазначеного недоліку.
      Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що спір між сторонами виник на підставі договірних відносин, які регулюються положеннями ЦК України, а не Законом України "Про захист прав споживачів", відтак, позивач не звільнений від сплати судового збору як споживач і має сплачувати його на загальних підставах.
      08 серпня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до районного суду із заявою про усунення недоліків позовної заяви, в якій вказав на те, що незазначення у позові посилань на Закон України "Про захист прав споживачів" ще не свідчить про те, що правовідносини сторін не охоплюються цим Законом, відтак, позивач звільнений від сплати судового збору.
      Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 12 серпня 2016 року позовну заяву ОСОБА_3 повернуто.
      Ухвала районного суду мотивована невиконанням позивачем вимог ухвали цього ж суду від 15 липня 2016 року.
      Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_3 17 серпня 2016 року звернувся до апеляційного суду із апеляційною скаргою, в якій посилався на те, що Закон України "Про судовий збір" не містить вичерпного переліку осіб, звільнених від сплати судового збору, а Законом України "Про захист прав споживачів" його як споживача банківських послуг звільнено від сплати судового збору.
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу суду першої інстанції залишено без руху з підстав того, що Закон України "Про судовий збір" не звільняє споживачів від сплати судового збору, у тому числі й за подання апеляційної скарги.
      26 вересня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до апеляційного суду із заявою про усунення недоліків апеляційної скарги, в якій послався на те, що відмова у звільненні заявника від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" є перешкоджанням доступу до правосуддя та протирічить роз'ясненням, викладеним у постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року N 10 "Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах".
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 визнано неподаною та повернуто заявнику.
      Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спеціальним законом, який визначає підстави для звільнення від сплати судового збору та пільги щодо його сплати, є Закон України "Про судовий збір", тому саме цей Закон підлягає застосуванню до спірних правовідносин. При цьому вказаним Законом не передбачено звільнення споживачів від сплати судового збору.
      11 жовтня 2016 року ОСОБА_3 звернувся із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
      Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції.
      21 грудня 2017 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду отримав справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року.
      16 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Відповідно до п. 7 Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Враховуючи те, що колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі N 6-185цс17, від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-916цс17, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду.
      Визнаючи апеляційну скаргу неподаною та повертаючи її, апеляційний суд послався на те, що Закон Україні "Про судовий збір" є спеціальним законом, який регулює питання сплати судового збору, тому Закон України "Про захист прав споживачів", ст. 22 якого передбачає звільнення споживачів від сплати судового збору, до цих правовідносин не застосовується.
      У ст. 5 Закону України "Про судовий збір" визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому (ст. 5 Закону України "Про судовий збір"), не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.
      За основу приймається те, що ст. 5 Закону України "Про судовий збір" не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються з метою захисту своїх порушених прав (ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів").
      Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав.
      Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судовий збір" у ч. 3 ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" (Відомості Верховної Ради України, 2006 р., N 7, ст. 84) слова "державного мита" замінені словами "судового збору".
      Отже, при прийнятті Закону України "Про судовий збір" законодавець передбачив можливість застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору.
      У постановах Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі N 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-916цс17 висловлена правова позиція про те, що споживач звільняється від сплати судового збору лише при поданні позовної заяви і має сплатити судовий збір за подання до суду, зокрема апеляційної скарги.
      Відступаючи від практики Верховного Суду України, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду вважає, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (ст. 22 "Про захист прав споживачів", ст. 1 ЦПК України у редакції на час постановлення оскарженої ухвали, ст. 2 ЦПК України у редакції на час розгляду справи Верховним Судом).
      Апеляційний суд наведеного не врахував та безпідставно поклав на ОСОБА_3, який звернувся до суду за захистом прав споживача, обов'язок зі сплати судового збору та передчасно визнав його апеляційну скаргу неподаною і повернув її.
      Частиною 4 ст. 406 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.
      За правилами ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Керуючись ст. ст. 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року задовольнити.
      2. Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року скасувати.
      3. Справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова Великої Палати Верховний Суд набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      7 лютого 2018 року
      м. Київ
      справа № 752/22013/14-ц
      провадження № 61-2439св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Висоцької В. С.,
      суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк»,
      відповідач - ОСОБА_2,
      відповідач - ОСОБА_3,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року в складі судді Сальникової Н. М. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року в складі суддів: Котули Л. Г., Барановської Л. В., Слюсар Т. А.,
      В С Т А Н О В И В:
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У грудні 2015 року публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Позовна заява мотивована тим, що 22 квітня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» (далі - ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 121 500 доларів США за сплатою 12,5 % річних на строк до 22 квітня 2018 року. Кредитні зобов'язання були забезпечені договором поруки, укладеним між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 22 квітня 2008 року, відповідно до умов якого останній поручився перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Позичальник належним чином не виконала свої кредитні зобов'язання, а тому станом на 11 серпня 2015 року утворилася заборгованість за кредитним договором у розмірі 69 720 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становить 1 482 471 грн 86 коп.
      На підставі викладеного ПАТ «ВТБ Банк», з урахуванням уточнених позовних вимог, просило стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 указану вище заборгованість за кредитним договором у розмірі 69 720 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 1 482 471 грн 86 коп.
      Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором від 22 квітня 2008 року в розмірі 61 787,47 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 1 313 783 грн 94 коп.; 30 % річних, 3 % річних та пеню у загальній сумі 166 186 грн 89 коп. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «ВТБ Банк» судовий збір у розмірі 3 654 грн. У задоволенні решти позову відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позичальник порушив умови кредитного договору, забезпеченого договором поруки, а тому відповідачі зобов'язані солідарно відповідати за кредитними зобов'язаннями. Розмір заборгованості за тілом кредиту, процентами та неустойкою підлягає стягненню в межах позовної давності.
      Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що у зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору, виникла кредитна заборгованість, а тому банком направлено відповідачам вимогу про дострокове повернення кредиту, нарахованих процентів та неустойки, проте така вимога позивача залишена без виконання. Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідачів у межах строку позовної давності. Стягнення з відповідачів 30 % річних за несвоєчасне повернення кредиту відповідно до пункту 9.1 кредитного договору та пені за несвоєчасну сплату процентів відповідно до пункту 9.2 кредитного договору не є подвійним стягненням неустойки за одне і те саме порушення.
      У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що розрахунок заборгованості є необґрунтованим та недоведеним. Банк не звертався до відповідачів з досудовою вимогою про повернення всієї суми кредиту. Позивачем пропущено строк позовної давності щодо частини заборгованості. Також неправомірно нараховано пеню у доларах США. Позивачем з порушенням норм закону нараховано пеню більше ніж за один рік. Заявлені вимоги про одночасне стягнення з відповідачів штрафу за несвоєчасне повернення кредиту та пені за несвоєчасну сплату процентів свідчить про застосування подвійної цивільно-правової відповідальності до одного і того ж порушення. Умова договору про сплату 30 % річних від простроченої суми суперечить засадам рівності учасників цивільних відносин та є нікчемною. У правовідносинах між сторонами не дотримано розумного балансу між інтересами банку та споживачів.
      Відзив на касаційну скаргу не подано.
      18 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
      Судами встановлено, що 22 квітня 2008 року між ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 121 500 доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк до 22 квітня 2018 року.
      Кредитні зобов'язання були забезпечені договором поруки, укладеним між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 22 квітня 2008 року, відповідно до умов якого останній поручився перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.
      Пунктом 8.1 кредитного договору передбачено, що сплата банку процентів за користування кредитом у розмірі, встановленому пунктом 1.1 даного договору, здійснюється щомісячно в строк з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступного за тим, за який проводиться розрахунок, починаючи з травня 2008 року.
      Погашення кредиту здійснюється на рахунок щомісячно рівними частинами в розмірі 1 012,50 доларів США у строк з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступного за тим, за який проводиться розрахунок, починаючи з травня 2008 року (п. 8.2 кредитного договору).
      Погашення кредиту та процентів за користування кредитом здійснюється позичальником згідно з додатком № 1 до цього договору (графік повернення кредиту і сплати процентів та розрахунок вартості супутніх послуг), який є його невід'ємною частиною.
      Пунктом 9.1 кредитного договору визначено, що у разі несвоєчасного повернення кредиту позичальник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 30 % річних від простроченої суми.
      Відповідно до п. 9.2 кредитного договору в разі несвоєчасної (неналежної) сплати процентів за користування кредитом, позичальник сплачує банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми боргу за кожен день прострочення виконання.
      Пунктом 5 договору поруки передбачено, що поручитель відповідає перед банком у тому ж самому обсязі, що і позичальник, включаючи сплату кредиту, процентів за користування кредитом, комісій, пені інших платежів, передбачених кредитним договором, відшкодування збитків.
      2 вересня 2014 року позивачем направлено ОСОБА_2 лист-вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату заборгованості протягом 60 календарних днів від дати отримання повідомлення, а 3 листопада 2014 року направлено лист-вимогу ОСОБА_3 про дострокове повернення кредиту та нарахованих процентів, комісій у порядку визначеному у договорі протягом 30 днів з дати отримання, яку останній отримав 19 листопада 2014 року, що підтверджується зворотнім повідомленням.
      Заборгованість ОСОБА_2 перед ПАТ «ВТБ Банк» за тілом кредиту станом на 11 серпня 2015 року становить 50 614,71 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 1 076 218 грн 10 коп., з яких: строкова заборгованість по кредиту - 32 389,71 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 688 700 грн 82 коп.; прострочена заборгованість по кредиту - 18 225 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 387 517 грн 28 коп.
      Банком нараховано ОСОБА_2 заборгованість по сплаті процентів за користування кредитом за вищевказаний період, яка становить 11 172,76 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 237 565 грн 84 коп., з яких: прострочена заборгованість по сплаті процентів - 10 968,90 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 233 231 грн 18 коп.; заборгованість по сплаті нарахованих відсотків за період з 1 серпня 2015 року по 10 серпня 2015 року - 203 долари США, що еквівалентно за курсом НБУ 4 334 грн 66 коп.
      Пеня за несвоєчасну сплату процентів становить 73 096 грн 29 коп., 30 % відповідно до пункту 9.1 кредитного договору - 90 352 грн 93 коп., 3 % річних від простроченої суми - 5 238 грн 70 коп.
      До кредитних правовідносин застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Частинами першою і другою статті 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
      Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов'язання з кредитного договору передбачає єдиний обов'язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом.
      При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит.
      За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
      Як встановлено судами, зазначені грошові зобов'язання щодо сплати процентів та повернення тіла кредиту належним чином позичальник не виконував.
      Разом з тим, частиною другою статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Суди залишили поза увагою, що кредитним договором у пункті 9.1 встановлено інший розмір процентів від простроченої суми, який підлягає до стягнення у разі прострочення боржником виконання грошового зобов'язання - у разі несвоєчасного повернення кредиту, а саме 30 % річних від простроченої суми, тому дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення одночасно 30 % річних та 3 % річних за прострочення виконання кредитного зобов'язання.
      Задовольняючи позовні вимоги на підставі пункту 9.1 кредитного договору, яким визначено обов'язок позичальника сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення і 30 % річних від простроченої суми, а також стягуючи з боржника 3 % річних від простроченої суми зобов'язання, суди не встановили юридичної природи кожного виду вказаних вище процентів та не з'ясували, чи можливе їх одночасне стягнення з відповідачів за порушення умов користування кредитними коштами.
      Отже суди не встановили наслідків невиконання позичальником умов кредитного договору та правових підстав для застосування вимог пункту 9.1 кредитного договору та не обґрунтували розміру боргу в частині стягнення 30 % річних від простроченої суми та 3 % річних від простроченої суми зобов'язання.
      Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки і застосовується до вимог кредитора за основним зобов'язанням. Для забезпечувального зобов'язання, зокрема у вигляді сплати неустойки, застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Щодо інших видів забезпечувальних зобов'язань, установлених у договорі, таке обмеження не передбачено.
      Представником відповідача у суді першої інстанції заявлено клопотання про застосування строку позовної давності.
      Судами вірно стягнуто пеню за останні 12 місяців, які передували зверненню банку до суду з даним позовом, а також обґрунтовано визначено розмір заборгованості щодо тіла кредиту та процентів за користування кредитним коштами з урахуванням норм статті 257 ЦК України та умов кредитного договору, якими передбачено повернення коштів періодичними (щомісячними) платежами.
      Суди врахували вимоги вказаних норм права та дійшли вірного висновку, що позичальником порушено умови кредитного договору, внаслідок чого виникла заборгованість, яка і підлягає стягненню солідарно з боржника та поручителя на користь кредитора.
      Судами надано належну правову оцінку розрахунку в частині визначення заборгованості за тілом кредиту, процентами за користування кредитом та пенею (досліджено його обґрунтованість, доведеність розміру збитків, наявність доказів, що їх підтверджують).
      Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що банк не звертався до відповідачів з попередніми повідомленнями щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, оскільки такі доводи спростовані зібраними по справі доказами, зокрема листами-вимогами щодо дострокового повернення кредиту які направленні на адреси відповідачів, зокрема, 2 вересня 2014 року - на адресу ОСОБА_2, а 3 листопада 2014 року - на адресу ОСОБА_3
      Доводи касаційної скарги про те, що банком пропущено строк позовної давності щодо частини заборгованості, а тому вимоги останнього є неправомірними, не заслуговують на увагу, оскільки умовами кредитного договору передбачено повернення коштів періодичними щомісячними платежами, а тому позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.
      Установлено, що позивачем заявлено вимоги про стягнення кредитних коштів та процентів за користування кредитом у межах строку, визначеного статтею 257 ЦК України.
      Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що пеню неправомірно нараховано в доларах США, оскільки штрафні санкції рішенням суду стягнуто у національній валюті України.
      Доводи касаційної скарги про те, що позивачем неправомірно нараховано пеню більше ніж за рік, не заслуговують на увагу, оскільки судом стягнуто неустойку у межах строку, визначеного пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України.
      Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що умова договору про сплату 30 % річних від простроченої суми суперечить засадам рівності учасників процесу та є нікчемною, оскільки їх нарахування можливе відповідно до вимог частини другої статті 625 ЦК України.
      Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що у правовідносинах між сторонами не дотримано розумного балансу між інтересами банку та споживачів, оскільки на момент укладення кредитного договору, до відома позичальника були належним чином доведені всі необхідні умови договору, банк виконав належним чином взяті на себе обов'язки, кредитний договір підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі.
      За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
      Таким чином, рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення 30 % річних та 3 % річних за прострочення виконання кредитних зобов'язань підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.
      Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за тілом кредиту, відсотками за користування кредитом та пенею ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому судові рішення в указаній частині відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів в цій частині не спростовують.
      Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
      П О С Т А Н О В И В :
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року скасувати в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення 30 % річних у розмірі 90 352 грн 93 коп. та 3 % річних у розмірі 5 238 грн 70 коп., справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за тілом кредиту та відсотками за користування кредитними коштами у розмірі 61 787,47 доларів США, що еквівалентно за курсом Національного банку України 1 313 783 грн 94 коп., та пені у розмірі 70595 грн 26 коп. залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. С. Висоцька
      Судді С. Ю. Мартєв
      В. В. Пророк
      І. М. Фаловська
      С.П. Штелик
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/72378065