ANTIRAID

Решения 3-х инстанций о недействительности договора финансового лизинга с Порше Лизинг Украина

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Справа № 405/2286/15-ц
2/405/528/15

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.04.2016 року

Ленінський районний суд м. Кіровограда в складі:

головуючої судді: Шевченко І.М.
при секретарі: Фришко А.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» відокремлений територіальний підрозділ Товариство з обмеженою відповідальністю «Атлантик» про захист прав споживача та визнання недійсним договору,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом до відповідача ТОВ «Порше Лізинг Україна» про захист прав споживачів, визнання недійсним договору в частині, повернення авансових та адміністративних платежів, повернення автомобіля. Позов обґрунтовує тим, що 22 травня 2012 року між відповідачем та нею, було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00005040 щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання автомобіля становило 154 880,96 грн. Строк дії договору визначено 60 місяців.

Згідно умов лізингу, викладених у преамбулі договору фінансового лізингу авансовий платіж за придбання обєкту становив еквівалент 6 341,28 дол. США, обсяг фінансування еквівалент 12 874,72 дол. США. Крім того, умовами договору було встановлено фіксований лізинговий платіж в сумі 364,77 дол. США на місяць (викупна вартість, проценти та комісія) та адміністративний платіж у сумі 288,24 дол. США.

Актом прийому-передачі до договору від 29.05.2012 року вартість обєкту лізингу становила 154 880,96 грн., обсяг фінансування 103 770,24 грн., щомісячний платіж 2 940,05 грн., адміністративні витрати 2 323,21 грн. На момент звернення із позовом нею було сплачено 186 259,70 грн., що значно перевищує вартість обєкту лізингу, а місячний платіж за березень 2015 р. склав 9119,25 грн.

Договором та графіком платежів до договору передбачено, що платежі здійснюються в еквіваленті доларів США у відповідності до п.п. 6.3 «Загальні комерційні умови внутрішнього фінансового лізингу», згідно положень якого лізингові платежі відображають справедливу вартість обєкта лізингу на основі діючого курсу обміну Євро\долару США, встановленого Національним банком України або Українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агліколь» або іншим банком), або на основі обмінних курсів, за якими на встановлену дату укладалися угоди з клієнтами банку (ПАТ «КІБ Креді Агліколь» або іншим банком) з купівлі та продажу Євро\долару США до української гривні, яким буде обрано за рішенням відповідача, станом на дату, коли кожен платіж підлягає виплаті. З цією метою лізингові платежі, інші платежі, а також будь-які інші платіжні зобовязання, передбачені цим контрактом, розраховуються в Євро\долару США на змінній основі та підлягають оплаті в українських гривнях за обмінним курсом вказаного вище банку, чинним на дату виставленого рахунку.

Підставою заявленого позову споживача зазначає той факт, що на протязі грудня 2014-серпня 2015 року відповідач всупереч приниципу добросовісності договору і рівноправья сторін, довільно трактуючі умови п.п. 6.3. Загальних комерційних умов внутришнього фінансового лізингу виставляв рахунки на сплату лізингових платежів по курсу долару США, який не є відповідним жодному загальновідомому курсу національної валюти.

Зважаючи на курс долару до національної валюти в період з 09.01.2015 по 04.08.2015 року лізінгодавцем їй виставлялись рахунки на сплату за курсом, що суттєво відрізнився у бік збільшення від того, про якій проінформував ПАТ «КІБ Креді Агріколь» у листі № 12407/4073 від 27.10.2015 року. Крім того, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» пояснив, що «для клієнтів-юридичних осіб , яким є ТОВ «Порше Лізинг Україна» валюто-обмінні операції банк здійснює через міжбанківський валютний ринок України, курс на якому варіюється в залежності від конюнктури, а для фізичних осіб встановлюється банком». Відповідно до п. 3 листа № 12407/5731 від 07.12.2015 року для фізичних і юридичних осіб курс є різним, що, можливо, і стало підставою для виставлення їй лізінгодавцем рахунку за курсом валют як для юридичної особи.

В подальшому, скориставшись п.п.8.2.1. та п.п 8.2.2. лізингового договору, відповідач виставив штрафні санкції за надання вимог щодо сплати неправомірно обрахованих ним платежів у рахунках виставлених в період з 04.02.2015 по 04.08.2015 року, штрафних платежів від 04.11.2015 року «Перше нагадування про несплату» та рахунок-фактуру № 00304159 від 04.11.2015 року на суму 364,53 грн, від 16.11.2015 року «Друге нагадування про несплату» та рахунок-фактуру № 00307448 від 16.11.2015 року на суму 472,49 грн., та від 01.05.2015 року «Перше нагадування про несплату» на суму 387,41 грн., які у заяві про збільшення позовних вимог від 22.01.2016 року позивач просить визнати незаконними.

Вона звернувся із претензією на адресу відповідача, як поживач фінансових послуг, із вимогою надати у письмовому вигляді інформацію із розшифруванням помісячно за яким курсом (НБУ, ПАТ «КІБ «Креді Агріколь» чи іншого банку із вказівкою якого саме) і виходячи з якого порядку визначалася вартість щомісячного платежу за договором про фінансовий лізінг № 00005040 від 22.05.2012 року у 2014 році і пояснення за яким точно курсом (НБУ, ПАТ «КІБ «Креді Агріколь» чи іншого банку із вказівкою якого саме) буде визначатися курс при виконанні договору на майбутне і в який конкретно день місяця такий курс буде визначатися для виставлення рахунку на сплату. Дана вимога відповідачем виконана не була. Відповіддю відповідача № 715 від 02.11.2015 року, фактично, відмовлено у добровільному припиненні (розірванні за угодою сторін) договору, оскільки п. 12.5 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, де дострокове розірвання договору за ініціативою споживача розглядається виключно у ракурсі «дострокового викупу», який дозволяється відповідачем лише після виконання низки платежів та умов. Навіть при зверненні споживача про таке припинення лізінгодавцем не було визначено непогашену вартість обєкта лізингу, оскільки її пропозицію про розірвання проігноровано і не визнано «проханням про дострокове розірвання договору».

Посилаючись на вимоги статей 4, 10, 15 Закону України «Про захист прав споживачів» за якими споживач має право: на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця); на розірвання договору та повернення коштів, якщо стане очевидним що послуга буде не виконана; на отримання необхідної інформації, достатньої для придбання цієї продукції, виробника та гарантії її придбання, тощо прость суд: визнати недійсним Договір про фінансовий лізинг № 00005040 укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та нею, щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США.; визнати незаконними вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про сплату чотирнадцяти штрафних платежів виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 04.02.2015 по 05.01.2016 на загальну суму 5021,89 грн. згідно реєстру, що додається до позову; стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на її користь суму авансового платежу за Договором про фінансовий лізинг № 00005040 від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 341,28 дол. США та частини викупної вартості обєкту лізингу (сплаченої за 44 місяця х 364,77 дол. США) в еквіваленті 16 049,88 дол. США., зобовязати її повернути в натурі транспортний засіб VW Polo Sedan 1.6., колір чорний 2012 р.в., р\н АА 6062 МС номер кузова НОМЕР_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» зі складанням ОСОБА_2 передання-приймання майна за підписами уповноважених представників сторін Договору про фінансовий лізинг № 00005040 від 22 травня 2012 року, стягнути із відповідача на її користь суму 3 000 грн. судових витрат на надання правової допомоги, віднести за рахунок із відповідача суму судового збору на користь держави.

В судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали, неодноразово уточнювали свої вимоги та просили задовольнити позов згідно останніх уточнень від 25.01.2016 року.

Представники відповідача за довіреністю виданою ТОВ Юридична фірма Вернер ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2 ОСОБА_6, що брали участь на протязі судового розгляду, проти позову заперечили в повному обсязі, надали письмові заперечення та заяву про стягнення із позивача витрат на правову допомогу ТОВ Юридична фірма Вернер на суму 10 000 грн., просили відмовити в задоволенні позову.

Суд, вивчивши матеріали справи, встановив такі факти та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1, було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00005040 щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання автомобіля становила 154 880,96 грн. Строк дії договору визначено 60 місяців.

На момент розгляду срави заборгованість за лізінговими платежами у ОСОБА_1 відсутня, що підтверджується ОСОБА_6 звіряння взаємних розрахунків складених між сторонами та Зведеною обліковою випискою з рахунку клієнта ОСОБА_1 від 09.06.2015 року, доданою представником відповідача до пояснення від 04.07.2015 року. Проте, із останнього документа та поданих позивачем документів «Перше нагадування про несплату» та «Друге нагадування про несплату» вбачається, що відповідачу додатково виставлені рахунки 03.06.2015 року на суму 1 633,96 грн., 03.07.2015 року на суму 2 396,83 грн., 04.08.2015 року на суму 2 728,40 грн., 08.09.2015 року на суму 3 076,37 грн., 05.10.2015 року на суму 3 070,63 грн., 04.11.2015 року на 3 786,00 грн., 16.11.2015 року на суму 3 893,96 грн. в якості штрафних санкцій.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Така ж вимога визначена і у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів»

Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає і механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до ч. 5 п. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовий лізинг вважається фінансовою послугою. Метою цього Закону є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Це означає, що Закон України «Про захист прав споживачів» безпосередньо регулює відносини, що склались між сторонами договору, а умови договору фінансового лізингу, в свою чергу, не можуть суперечити положенням цього Закону.

Так, лізинговий кредит - це кредитні відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є специфічною формою майнового, тобто товарного кредиту. Його специфіка полягає у тісному взаємозвязку і переплетенні кредитних, фінансових та орендних відносин. З точки зору змісту кредитних відносин, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається позичальником у розстрочку.

Отже, лізинг є комерційною угодою, що заснована на оренді товарів тривалого користування виробничого призначення. Це одна з форм інвестицій в основний капітал за посередництвом лізингової компанії (лізингодавця), який купує для товаровиробника (лізингоодержувача) майно і надає йому в оренду з метою виробничого використання. Таким чином, лізингодавець фактично кредитує лізингоодержувача.

Положеннями ст. 8 ЦК України визначено, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Виходячи із зазначеного, за аналогією до спірних правовідносин між позивачем та відповідачем підлягає застосуванню рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (справа № 1-26/2011), у якому Конституційний Суд України зазначає, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть внаслідок введення його в оману придбати непотрібні йому кредитні послуги.

Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів (п. 3.2. Рішення).

Виходячи з наведеного, суд приходить до висновку, що позивачу, як споживачу, на момент укладення договору об'єктивно бракувало знань, необхідних для здійснення правильного вибору фінансової послуги із запропонованих на ринку, а також для оцінки договору з відповідачем щодо придбання у нього послуги фінансового лізингу, який мав стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України).

Згідно з п. 2. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Отже, відповідач проігнорував дані вимоги законодавства, що є однією з підстав визнання договору недійсним, адже згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: 1) основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; 2) будь-яких застережень щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції; 3) ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг; 4) потреби у послугах, заміні складових чи ремонті; 5) характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди; 6) права споживача або небезпеки, що йому загрожує.

Підпунктом 6.3 Загальних комерційних умов внутришнього фінансового лізингу, якими визначенго, що сторони погоджуються, що лізингові платежі та інші платежі, що підлягають виплаті за цим контрактом на користь «Порше Лізинг Україна», відображають справедливу вартість обєкта лізингу та забезпечують отримання «Порше Лізинг Україна» суми, очікуваної станом на дату виконання контракту відповідно до чинного курсу обміну євро/долара США (як обумовлено сторонами в контракті) за безготівковими операціями, встановленого українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншим банком) або Національним банком України, (надалі «обмінний курс»), як буде обрано за рішенням «Порше Лізинг Україна», станом на дату, коли кожен платіж підлягає здійсненню. З цією метою лізингові платежі, інші платежі, а також будь-які інші платіжні зобовязання, передбачені цим контрактом, розраховуються в євро/доларах США (як обумовлено сторонами в контракті) на змінній основі та підлягають сплаті в українських гривнях за обмінним курсом за безготівковими операціями вказаного вище банку, чинним на робочий день, що передує дню виставлення рахунка.

У разі часткової зміни вищевикладених положень цього пункту, «Порше Лізинг Україна» матиме право вимагати, щоб лізингові платежі та усі інші платежі за цим контрактом були розраховані за обмінним курсом іншого банку (Національного банку України, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншого банку) замість обмінного курсу банку, вказаного вище. Сторони погоджуються, що така вимога може бути висунена на власний розсуд «Порше Лізинг Україна» та без обмежень щодо кількості таких вимог протягом дії контракту, і для цього не вимагається згода лізингоодержувача.

Зазначена формула визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля та лізингових платежів в доларах США є такою, що вводить в оману, оскільки у такий спосіб позбавляє споживача можливості знати, через комерційну таємницю, «обмінний курс безготівкових операцій» комерційного банку ПАТ «КІБ Креді Агріколь.

Посилання представника ТОВ «Порше Лізинг Україна» на те, що з такими даними можна ознайомитись як на його сайті, так і на сайті цього банку не відповідає дійсності, оскільки дані саме про «обмінний курс безготівкових операцій» цього банку там відсутні.

Коли та при яких обставинах визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля в доларах США мало відбуватися відповідно до пункту 6.3 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у договорі та в додатках до нього взагалі не визначено.

Положеннями ч.1 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавця зобовязано не включати у договори із споживачами умов, які є несправедливими. Як зазначено у п.п.3,4 ч. 3 цієї норми Закону несправедливими є, зокрема, умови договору про:

встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.3);

надання можливості продавцю не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця у зв»язку з розірванням або невиконанням ним договору (п.5.6.)

надання можливості продавцю збільшувати або зменшувати лізингові платежі або інші платежі в одностороньому порядку (п.6.13.)

Натомість як договором так і Загальними комерційними умовами внутрішнього фінансового лізингу не перебдачено повернення платежів, сплачених на викуп автомобіля. У договорі про це зазначено при викладі п 6, 12. Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, де дострокове розірвання договору за ініціативою споживача розглядається виключно у ракурсі «дострокового викупу», яякий дозволяється відповідачем лише після виконання низки платежів та умов.

Відповідно до п.9 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», договір укладений із споживачем особисто в місці, іншому ніж торговельні або офісні приміщення продавця, вважається договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями. позивач уклала спірний договір м. Кіровоград, де у якості продавця та постачальника заначено ТОВ «Атлантик» а відтак він є договором, укладеним поза торговельними або офісними приміщеннями.

Положеннями ч.3 ст.12 цього Закону визначено, що у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями споживач має право розірвати договір за умови повідомлення про це продавця (виконавця) протягом 14 днів з дати одержання документа, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельним або офісним приміщенням чи прийняття продукції або першої поставки такої продукції, за умови, що така продукція є річчю, а прийняття чи поставка продукції відбувається пізніше часу одержання споживачем документа на їх продаж.

Натомість, згідно розділу 12 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, цей договір може бути розірваний Лізінгоотримувачем лише за згодою лізингодавця ТОВ «Порше Лізинг Україна», і то не раніше ніж через 12 місяців із дати початку строку лізингу.

Відтак, і ці умови договору суперечать вимогам закону й підлягають визнання недійсними, адже відповідно до п.6 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є умови договору про надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд(п.п. 12.6 Загальних комерційних умов), якщо споживачеві таке право не надається.

Розглядуваним договором покупця - споживача фінансових послуг фактично позбавлено права дострокового розірвання Договору навідь у випадку порушення його права шляхом виставлення необгрутованого рахунку, оскільки у випадку не оплати одого платежу навідь частково протягом 30-ти днів лізингодавець може розірвати договір і витребувати об»єкт лізингу (п.п. 8.3.2., 12.6 Загальних комерційних умов).

Фінансовий лізинг є непрямим лізингом з точки зору цивільного права і майно, що передається лізингодавцем у користування лізингоодержувача за таким договором, лізингодавець має придбати у відповідного постачальника (продавця) відповідно до умов та специфікацій, встановлених лізингоодержувачем.

У такий спосіб законодавець захищає право споживача фінансових послуг на вільний вибір предмета лізингу, його ціни та обрання контрагента.

Юридична природа договору фінансового лізингу та можливість викупу предмета лізингу, дає підстави для висновку, що укладаючи такий договір, споживач послуг має право знати обсяг фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу.

Відповідно до положень ст. 655 ЦК України, суд вважає, що погоджена сторонами ціна предмету лізингу є істотною умовою такого договору.

Вартість предмета лізингу вказана в ОСОБА_6 прийому-передачі і складає 154 880,96 грн., що на той момент відповідало 19 216,00 дол. США, проте лізингові платежі та адміністративній платежі виражені виключно у доларовому еквіваленті, що не дає можливості споживачу адекватно оцінити необхідний щомісячний платіж у національній валюті і дає можливість відповідачу згідно п. 6.3 Договору лише за власним вибором визначати курс валюти станом на дату, коли підлягає оплаті кожен платіж. Данне твердження не знайшло підтвердження у листі № 715 від 02.11.2015 року, в якому стверджується, що компанія повідомляла лізингоодержувача про ризики отримання фінансування із застосуванням еквіваленту доларів США по відношенню до національної валюти, наслідком чого є неминуче настане збільшення щомісячного лізингового платежу в гривнях. Доказів такого повідомлення представники відповідача в судових засіданнях не надали.

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, в судовому засіданні судом досліджено докази, надані позивачем на підтвердження своїх вимог, які відповідають вимогам належності та допустимості. Представниками відповідача проігноровано вимоги суду про надання інформації щодо способу визначення курсу валюти, жоден із них не зміг надати пояснень чому курс у виставлених ним рахунках суттєво відрізняється від встановленого банком, яка могла б спростувати надані позивачем докази, або ж підтвердити їх.

За приписами ч. 1 ст. 179 ЦПК України, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.

При вирішенні спорів про захист прав споживачів суд враховує, що тягар доказування обставин, які звільняють від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання, в тому числі й за спричинену шкоду, лежить на продавцеві (виготівникові).

У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватися до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (пункти 9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви).

Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України суд стягує з відповідача судові витрати та витрати на правову допомогу, понесені позивачем та підтверджені Договором про адвокатську допомогу та суду квитанцією в сумі 3 000 грн., а також на користь держави щожо двох позовних вимог немйнового характеру в сумі 1 102,40 грн. та майнового характеру в сумі 3 450,72 грн. (із розрахунку ціна вимог 16 049,88 доларів США х 21,5 = 345 072,42 грн.), а всього 4 553,12 грн.

На підставі вищевикладеонго і ст.ст. 6, 203, 253, 256, 257, 261, 266, 525, 526, 530, 625, 629, 632, 638, 651, 654, 806, 807, 1054 ЦК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», п. 19 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9, «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», Законом України «Про захист прав споживачів», рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (справа № 1-26/2011 та керуючись ст.ст. 10, 11, 88, 209, 212-215 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» відокремлений територіальний підрозділ Товариство з обмеженою відповідальністю «Атлантик» про захист прав споживача та визнання недійсним договору задовольнти.

Визнати недійсним Договір про фінансовий лізинг № 00005040 укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1, щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США.

Визнати незаконними вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про сплату чотирнадцяти штрафних платежів виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 04.02.2015 по 05.01.2016 на загальну суму 5 021,89 грн.

Стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2) суму авансового платежу за Договором про фінансовий лізинг № 00005040 від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 341,28 дол. США та частини викупної вартості обєкту лізингу (сплаченої за 44 місяці х 364,77 дол. США) в еквіваленті 16 049,88 дол. США.

Зобовязати ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2) повернути в натурі транспортний засіб VW Polo Sedan 1.6., колір чорний 2012 р.в., р\н АА 6062 МС номер кузова НОМЕР_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» зі складанням ОСОБА_6 передання-приймання майна за підписами уповноважених представників сторін Договору про фінансовий лізинг № 00005040 від 22 травня 2012 року.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2) суму 3 000 грн. судових витрат на надання правової допомоги.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на користь держави судовий збір в сумі 4 553,12 грн.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Кіровоградської області через Ленінський районний суд м. Кіровограда протягом десяти днів з дня проголошення рішення. 

Суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда Шевченко

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57211781

Share this post


Link to post
Share on other sites

Державний герб України

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 22-ц/781/1422/16

Головуючий у суді І-ї інстанції Шевченко І. М.

Категорія - спори, пов'язані із застосуванням Закону України «Про захист прав споживачів»

Доповідач Сукач Т. О. 

УХВАЛА
Іменем України

29.07.2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області у складі:

головуючого - Сукач Т.О. 
суддів - Бубличенко В.П.
Франко В.А.
за участі секретаря - Савченко Н.В.

розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Кропивницькому цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про захист прав споживачів та визнання недійсним договору, за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на рішення Ленінського районного суду міста Кіровограда від 14 квітня 2016 року і

в с т а н о в и л а :

Рішенням Ленінського районного суду міста Кіровограда від 14 квітня 2016 року задоволено позов ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про захист прав споживачів та визнання недійсним договору.

Суд визнав недійсним договір про фінансовий лізинг № 00005040, укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» і ОСОБА_3, щодо транспортного засобу VW Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 дол. США та незаконними нарахування ТОВ «Порше Лізинг Україна» позивачу чотирнадцяти штрафних платежів за період розгляду справи по суті з 04.02.2015 по 05.01.2016 на загальну суму 5 021,89 грн.

З ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_3 стягнуто суму авансового платежу за договором про фінансовий лізинг в еквіваленті 6 341,28 дол. США та частину викупної вартості об'єкту лізингу в еквіваленті 16 049,88 дол. США (сплаченої за 44 місяці х 364,77 дол. США). Позивача зобов'язано повернути відповідачу об'єкт лізингу зі складанням акту передання-приймання майна за підписами уповноважених представників сторін договору .

Вирішено питання про судові витрати.

У апеляційній скарзі ТОВ «Порше Лізинг Україна», посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, вимогам матеріального і процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні її вимог. Зокрема зазначає, що суд неправильно застосував положення ст.ст.1,11,12,18,19 Закону України «Про захист прав споживачів» та дійшов помилкового висновку про наявність істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, який завдав шкоди позивачеві.

У запереченнях на апеляційну скаргу представник позивача, адвокат Майнард Н.О., вважаючи, що рішення суду ухвалене, на її думку, з додержанням вимог закону, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу ТОВ «Порше Лізинг Україна» - відхилити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Порше Лізинг Україна» Тарана М.В., який підтримував доводи апеляційної скарги, заперечення на скаргу ОСОБА_3 та її представника адвоката Майнард Н.О., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обґрунтованість доводів апеляційної скарги у встановлених статтею 303 ЦПК України межах, колегія суддів вважає, що передбачених законом підстав для її задоволення немає.

Відповідно до ч.1 ст.806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі) (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг»).

Судом встановлено, що 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» і ОСОБА_3 було укладено договір про фінансовий лізинг № 00005040, об'єктом якого є транспортний засіб VW Polo Sedan 1.6. вартістю 19 216 дол. США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання автомобіля позивачу становила 154 880, 96 грн. Строк дії договору визначено у 60 місяців (а.с.5,т.1).

На виконання умов договору фінансового лізингу згідно рахунку-фактури № 00007059 від 22 травня 2012 року ОСОБА_3 сплатила 57 326,29 грн., з яких : 51 110,72 грн. - авансовий платіж; 2 323,21 грн. - адміністративний платіж; 952,32 грн. - реєстраційний платіж, а також перший лізинговий платіж, що складається з : відшкодування частини вартості об'єкта лізингу - 1 343,60 грн., проценти та комісії - 1 596,44 грн.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом ч. 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч.6 ст. 18 Закону).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч.2 ст. 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2, 3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

Судом з'ясовано, що відповідно до положень Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу за будь-яких умов сплачені авансовий, реєстраційний, адміністративний та перший платіж, а це 57 326,29 грн. поверненню не підлягають (п.2 Загальних комерційних умов).

Дострокове розірвання договору за ініціативою споживача розглядається виключно у ракурсі «дострокового викупу», який можливий лише після сплати останнім низки платежів та виконання умов лізингодавця, сплати одноразової комісії за дострокове закінчення строку лізингу в розмірі 4% від непогашеної вартості об'єкта лізингу (п.12.5 Загальних комерційних умов).

Згідно з п.4.5., п.4.6. Загальних комерційних умов будь-які несправності, технічні або інші дефекти об'єкта лізингу, спричинені з вини виробника, постачальника дилера, дилера-продавця або інших осіб, складають ризик для лізингоодержувача. Порше Лізинг Україна не несе жодних витрат у зв'язку з вищезазначеними несправностями. Такі несправності або дефекти не звільняють лізингоотримувача від належного виконання ним своїх зобов'язань за цим контрактом. Включаючи, окрім іншого, сплату лізингових платежів або інших платежів на користь Порше Лізинг Україна, відшкодування витрат Порше Лізинг Україна відповідно до умов контракту. Порше Лізинг Україна не несе жодної відповідальності за характеристики об'єкта лізингу або збитки, що можуть бути понесені у зв'язку з цим.

Підпунктом 6.3. п.6. Загальних комерційних умов визначено, що сторони погоджуються, що лізингові платежі та інші платежі, що підлягають виплаті за цим контрактом на користь «Порше Лізинг Україна», відображають справедливу вартість об'єкта лізингу та забезпечують отримання «Порше Лізинг Україна» суми, очікуваної станом на дату виконання контракту відповідно до чинного курсу обміну євро/долара США (як обумовлено сторонами в контракті) за безготівковими операціями, встановленого українським комерційним банком (ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншим банком) або Національним банком України, (надалі «обмінний курс»), як буде обрано за рішенням «Порше Лізинг Україна», станом на дату, коли кожен платіж підлягає здійсненню. З цією метою лізингові платежі, інші платежі, а також будь-які інші платіжні зобов'язання, передбачені цим контрактом, розраховуються в євро/доларах США (як обумовлено сторонами в контракті) на змінній основі та підлягають сплаті в українських гривнях за обмінним курсом за безготівковими операціями вказаного вище банку, чинним на робочий день, що передує дню виставлення рахунка.

У разі часткової зміни положень цього пункту, «Порше Лізинг Україна» матиме право вимагати, щоб лізингові платежі та усі інші платежі за цим контрактом були розраховані за обмінним курсом іншого банку (Національного банку України, ПАТ «КІБ Креді Агріколь» або іншого банку) замість обмінного курсу банку, вказаного вище. Сторони погоджуються, що така вимога може бути висунена на власний розсуд «Порше Лізинг Україна» та без обмежень щодо кількості таких вимог протягом дії контракту, і для цього не вимагається згода лізингоодержувача.

Із довідки ПАТ «КІБ Креді Агріколь» від 07.12 2015 року вбачається, що для клієнтів - юридичних осіб, яким є ТОВ «Порше Лізинг Україна», валюто - обмінні операції банк здійснює через міжбанківський валютний ринок України, курс валют на якому формується в залежності від кон'юнктури. Для клієнтів - фізичних осіб , які здійснюють валюто-обмінні операції в касах банку, курс валют встановлюється банком Інформація щодо діяльності клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта, є банківською таємницею і може бути розкритою при наявності письмового дозволу власника такої інформації, або за рішенням суду (а.с.250,т.1).

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що формула визначення грошового еквіваленту ціни автомобіля та лізингових платежів в доларах США, що наведена у п.6.3. Загальних комерційних умов є такою, що вводить в оману, оскільки у такий спосіб позбавляє споживача можливості знати, через комерційну таємницю, «обмінний курс безготівкових операцій» комерційного банку ПАТ «КІБ Креді Агріколь».

Встановивши наведені факти суд дійшов правильного висновку про те, що умови, укладеного між сторонами договору фінансового лізингу, є несправедливими, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдають шкоди споживачеві.

Судом встановлено, що на час розгляду справи заборгованість за лізинговими платежами у позивача відсутня, що підтверджується актом звіряння взаємних розрахунків складених між сторонами та зведеною обліковою випискою з рахунку клієнта ОСОБА_3 від 09.06.2015 року, наданою представником відповідача до суду (а.с.13,105-106,т.1)

Проте, позивачу додатково виставлені рахунки 03.06.2015 року на суму 1 633,96 грн., 03.07.2015 року на суму 2 396,83 грн., 04.08.2015 року на суму 2 728,40 грн., 08.09.2015 року на суму 3 076,37 грн., 05.10.2015 року на суму 3 070,63 грн., 04.11.2015 року на 3 786,00 грн., 16.11.2015 року на суму 3 893,96 грн. як штрафні санкції за невиконання умов договору.

Ураховуючи зазначене колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про визнання незаконними нарахування ТОВ «Порше Лізинг Україна» штрафних санкцій позивачу за період з 04.02.2015 по 05.01.2016 на загальну суму 5 021,89 грн.

Крім того, згідно з п. 4 ч.1 ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) зурахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються зальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір лізингу за своєю правовою природою є змішаним договором тамістить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2766цс15, яка згідно зі ст. 3607 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Ураховуючи зазначене, суд першої інстанції хоча і обґрунтував рішення про задоволення позову у зв'язку із несправедливими умовами та не взяв до уваги вищезазначені порушення щодо відсутності ліцензії у відповідача для здійснення фінансової діяльності та нотаріального посвідчення спірного договору, однак правильно вирішив справу по суті.

Посилання відповідача на те, що до спірних правовідносин не застосовуються положення ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» суперечать правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 11 травня 2016 року у справі за № 6-3020цс15.

Згідно ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судом першої інстанції допущено порушення норм матеріального та процесуального права, які давали б підстави для скасування рішення суду, а фактично зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду з їх оцінки, тому апеляційна скарга підлягає відхиленню

Керуючись ст.ст.209,307,308,313,314,315 ЦПК України колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області 

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна»відхилити.

Рішення Ленінського районного суду міста Кіровограда від 14 квітня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Т.О.Сукач 
Судді В.П.Бубличенко
В.А.Франко
 
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/59482398

Share this post


Link to post
Share on other sites

Державний герб України

Ухвала
іменем україни

1 грудня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Гулька Б.І., Журавель В.І., Закропивного О.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про захист прав споживачів та визнання договору фінансового лізингу недійсним за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року,

в с т а н о в и в:

У березні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з указаним вище позовом, який у подальшому було уточнено, посилаючись на те, що 22 травня 2012 року між нею та товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») було укладено договір про фінансовий лізинг транспортного засобу Volkswagen Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 доларів США, що в еквіваленті на час укладення договору та передання їй автомобіля становило 154 880 грн 96 коп., строком на 60 місяців. За умовами договору авансовий платіж за придбання предмету лізингу становив в еквіваленті 6 341 доларів 28 центів США, обсяг фінансування в еквіваленті 12 874 доларів 72 центів США, фіксований щомісячний лізинговий платіж в сумі 364 доларів 77 центів США (викупна вартість, проценти та комісія) та адміністративний платіж у сумі 288 доларів 24 центів США. Згідно акту прийому-передачі від 29 травня 2012 року вартість предмету лізингу становила 154 880 грн 96 коп., обсяг фінансування 103 770 грн 24 коп., щомісячний платіж 2 940 грн 05 коп., адміністративні витрати 2 323 грн 21 коп.

Вказувала, що передумовою звернення до суду з позовом був той факт, що відповідач протягом грудня 2014 року - серпня 2015 року всупереч принципу добросовісності договору і рівноправності сторін, довільно трактуючи умови договору про фінансовий лізинг виставляв їй рахунки по сплаті лізингових платежів за курсом долара США, який не є відповідним жодному загальновідомому курсу національної валюти. На момент звернення до суду нею було сплачено 186 259 грн 70 коп., що значно перевищує вартість предмету лізингу, а місячний платіж за березень 2015 року взагалі складав 9 119 грн 25 коп.

Зазначала, що вона звернулась із претензією до відповідача, як споживач фінансових послуг, із вимогою надати у письмовому вигляді інформацію із розшифруванням помісячно за яким курсом у 2014 році (Національного банку України, публічного акціонерного товариства «Корпоративний та Інвестиційний Банк«Креді Агріколь» чи іншого банку із вказівкою якого саме) і виходячи з якого порядку визначалася вартість щомісячного платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року, а також пояснення, за яким курсом буде визначатися курс при виконанні договору у майбутньому та в який конкретно день місяця такий курс буде визначатися для виставлення рахунку на сплату. Дана вимога відповідачем виконана не була. Своєю відповіддю відповідач фактично відмовив їй у добровільному припиненні (розірванні за угодою сторін) договору, оскільки за умовами договору дострокове розірвання угоди за ініціативою споживача розглядається виключно як «достроковий викуп», який дозволяється відповідачем лише після виконання низки платежів та умов. При зверненні споживача про таке припинення, лізингодавцем не було визначено непогашену вартість предмета лізингу, оскільки її пропозицію про розірвання проігноровано і не визнано «проханням про дострокове розірвання договору».

Посилаючись на викладене, а також на положення Закону України «Про захист прав споживачів», за якими споживач має право: на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця); на розірвання договору та повернення коштів, якщо стане очевидним що послуга буде не виконана; на отримання необхідної інформації, достатньої для придбання цієї продукції, виробника та гарантії її придбання, тощо, ОСОБА_4 просила суд визнати договір про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року, укладений між нею та відповідачем, недійсним; визнати незаконними вимоги про сплату чотирнадцяти штрафних платежів виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 4 лютого 2015 по 5 січня 2016 на загальну суму 5 021 грн 89 грн; стягнути із відповідача на її користь суму авансового платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 341 доларів 28 центів США та частини викупної вартості предмету лізингу (сплаченої за 44 місяця х 364 доларів 77 центів США) в еквіваленті 16 049 доларів 88 центів. США.; зобов'язати її повернути в натурі транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6., реєстраційний номер НОМЕР_1, на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» зі складанням акту передання-приймання майна за підписами уповноважених осіб сторін договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року, а також стягнути із відповідача на її користь суму судових витрат на надання правової допомоги у розмірі 3 тис. грн.

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року, позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано договір про фінансовий лізинг, укладений 22 травня 2012 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_4, щодо транспортного засобу Volkswagen Polo Sedan 1.6. на суму 19 216 доларів США, недійсним. Визнано незаконними вимоги ТОВ «Порше Лізинг Україна» про сплату чотирнадцяти штрафних платежів, виставлених відповідачем за період розгляду справи по суті з 4 лютого 2015 по 5 січня 2016 на загальну суму 5 021 грн 89 грн. Стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_4 суму авансового платежу за договором про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року в еквіваленті 6 341 доларів 28 центів США та частини викупної вартості предмету лізингу (сплаченої за 44 місяця х 364 доларів 77 центів США) в еквіваленті 16 049 доларів 88 центів. США. Зобов'язано ОСОБА_4 повернути в натурі транспортний засіб Volkswagen Polo Sedan 1.6., реєстраційний номер НОМЕР_1, на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» зі складанням акту передання-приймання майна за підписами уповноважених осіб сторін договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року. Стягнуто з ТОВ «Порше Лізинг Україна» на користь ОСОБА_4 суму судових витрат на надання правової допомоги у розмірі 3 тис. грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ТОВ «Порше Лізинг Україна», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, на підставі доказів, поданих сторонами, які належним чином оцінені (ст. 212 ЦПК України), правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов до вірного висновку про те, що за своєю правовою природою договір фінансового лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України. Згідно зі ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню, що сторонами виконано не було, а, отже, такий договір фінансового лізингу є нікчемним.

Також суди дійшли правильного висновку про те, що умови договору про фінансовий лізинг від 22 травня 2012 року є несправедливими, вводять споживача в оману, оскільки призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдають шкоди споживачеві, що відповідає положенням ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 16 грудня 2015 року № 6-2766цс15, від 11 травня 2016 року № 6-65цс16, яка у силу ст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковою для усіх судів України.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Отже, судові рішення є законними і обгрунтованими й підстав для їх скасування немає.

Враховуючи наведене та керуючись положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

ухвалила:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 14 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 29 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: Б.І. Гулько
В.І. Журавель
О.В. Закропивний

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63393279

Share this post


Link to post
Share on other sites

Суды трех инстанций пришли к выводу о нарушении Порше Лизинг Украина законодательства о защите прав потребителей.

В частности компания устанавливала привязку к валюте и не смогла предоставить объяснения к какому курсу была привязка и где именно потребитель мог с ней ознакомиться. Кроме того сами условия договора предоставляющие право только Порше Лизинг Украина разрывать договор противоречат Закону Украины "О защите прав потребителей". Такие условия были признаны вводящими потребителя в заблуждение и несправедливыми.

Кроме этого, в связи с тем, что договор является смешанным и Порше Лизинг Украина фактически привлекает средства для покупки автомобиля, ей необходима лицензия на привлечение средств физлиц, которая у компании отсутствует. Также, в соответствии со ст. 799 ГК Украины договор найма транспортного средства заключается в письменной форме; договор найма транспортного средства с участием физического лица подлежит нотариальному удостоверению. При этом нотариальное удостоверение договора отсутствует.

Аналогичные правовые выводы Верховный суд озвучивал в делах от 16.12.2015 № 6-2766цс1511.05.2016 № 6-3020цс1511.05.2016 № 6-65цс16.

 

 

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites

только эти мошенники не одни, есть им подобные Порше Мобилити, и там суды становятся на их сторону, и всем плевать что по гривневому кредиту все оплаты привязаны к курсу доллара США, и фактически является валютным кредитом, которые с 2011 года запрещены.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Как быть, если сроки исковой давности прошли?

У меня такой же договор с Порше лизинг, но прошло 3 года и что делать теперь не знаю

Share this post


Link to post
Share on other sites
4 часа назад, Martinezflair сказал:

Как быть, если сроки исковой давности прошли?

У меня такой же договор с Порше лизинг, но прошло 3 года и что делать теперь не знаю

Восстанавливайте срок...

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
50 минут назад, Martinezflair сказал:

Что это значит? Как восстанавливать?

Тогда к Вам встречный вопрос , о каких трех прошедших годах Вы писали?

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
5 часов назад, juri_rv сказал:

Тогда к Вам встречный вопрос , о каких трех прошедших годах Вы писали?

Договор на авто был составлен в 2013 году. Я обратился в суд в конце 2017-го

Share this post


Link to post
Share on other sites
56 минут назад, Martinezflair сказал:

Договор на авто был составлен в 2013 году. Я обратился в суд в конце 2017-го

Изложите суть Вашей проблемы более подробно, тогда и вероятность получения правильного совета для Вас возрастет.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
5 часов назад, Martinezflair сказал:

Я подал иск на Порше. Они подали отзывной иск. Вот скан их отзыва

Как это отзывной иск...?

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
12 часов назад, Martinezflair сказал:

Что это значит? Как восстанавливать?

Обыкновенно восстанавливать и всё...

6 часов назад, Martinezflair сказал:

Договор на авто был составлен в 2013 году. Я обратился в суд в конце 2017-го

А, так Вы уже обратились оказывается... Без восстановления значит... А чего Вы так не подумали над восстановлением сроков... Теперь Вам тяжело будет... Кто Вам так посоветовал в лоб идти не подумавши над сроками... Вот к чему приводит, когда работу делают непрофессионалы...

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
4 минуты назад, Martinezflair сказал:

Я не знаю как это правильно называется

Screenshot_2018-04-14-20-46-56-237_com.google.android.apps.docs.png

А что там знать надо, на нём написано как он называется...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
6 минут назад, Martinezflair сказал:

Я не знаю как это правильно называется

Screenshot_2018-04-14-20-46-56-237_com.google.android.apps.docs.png

Расскажите подробнее, что у Вас вообще происходит... Какой позов Вы подали и что решили поменять в нём...

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

такая же ситуация с отзывом и заявлением в нём о применении сроков давности (договор 2012 - иск 2017). Кто-то нашёл выход?

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 часа назад, 11damian11 сказал:

такая же ситуация с отзывом и заявлением в нём о применении сроков давности (договор 2012 - иск 2017). Кто-то нашёл выход?

Пока не нашли выход. А у вас также лизинг? Вы в группе Фейсбуке состоите?

Share this post


Link to post
Share on other sites

Да. Первую инстанцию прошёл (в мою пользу). В первом заседании порше подал отзыв (только суду), где указал на исковую давность. В судебных заседаниях Порше ни разу не упоминал о сроках давности (и я об этом не знал), а в апелляции уже указал о том, что суд первой инстанции это не учёл

Share this post


Link to post
Share on other sites
2 минуты назад, 11damian11 сказал:

Да. Первую инстанцию прошёл (в мою пользу). В первом заседании порше подал отзыв (только суду), где указал на исковую давность. В судебных заседаниях Порше ни разу не упоминал о сроках давности (и я об этом не знал), а в апелляции уже указал о том, что суд первой инстанции это не учёл

Вы сами судитесь или с адвокатом? Как я понимаю мы первопроходцы с исковой давностью.

Share this post


Link to post
Share on other sites
19 минут назад, 11damian11 сказал:

Я сам юрист, так что защищаюсь самостоятельно

Они вас не просили показать машину для осмотра? Мне уже звонили два раза.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      Головуючий у суді першої інстанції: Піхур О.В.
      Єдиний унікальний номер справи № 761/27932/15-ц
      Апеляційне провадження № 22-ц/824/8811/2019
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 серпня 2019 року м. Київ 
      Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
      головуючого судді - Мережко М.В.,
      суддів - Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,
       секретар -Тютюнник О.І.,
      Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 березня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів за договором.
      Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, -
      в с т а н о в и в :
      У вересні 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач) подав до Апеляційного суду міста Києва позов до публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», (далі - відповідач) про стягнення грошових коштів за договорами.
      В обґрунтування своїх вимог зазначав, що 12 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті - Договір №SAMDN80000730541037 про банківський строковий вклад (депозит) «Депозит VIР на 6 міс» на 6 місяців в іноземній валюті із сумою вкладу 155 538,95 доларів США по 12 травня 2013 року включно, за умовами якого банк відкриває особовий рахунок № НОМЕР_1 , на який зараховується вклад, на суму вкладу нараховуються відсотки за ставкою 9% річних, відсотки по вкладу зараховуються на рахунок № НОМЕР_2 , період нарахування відсотків на вклад - 1 місяць. Пунктом 3 договору передбачено право позивача здійснювати поповнення вкладу. Згідно п. 2 договору, нарахування відсотків на суму вкладу починається з наступного дня після надходження коштів в Банк і здійснюється за кожен календарний день. По закінченню кожного повного місяця з моменту укладення договору, в перший робочий день, наступний за датою оформлення договору, після 15:00 нараховані відсотки заховуються на рахунок № НОМЕР_2 .
      На виконання умов договору, позивач вніс кошти на депозит у сумі 155 538,95 доларів США. В подальшому 19 лютого 2013 року позивач через касу Банку вніс 10 000 доларів США в рахунок поповнення вкладу. Крім того позивачем знімались нараховані відсотки по вкладу з рахунку № НОМЕР_2 та вносились на рахунок основної суми вкладу.
      Таким чином, сума коштів, внесених позивачем на депозит за Договором №SAMDN80000730541037 станом на 13 лютого 2014 року становить 183 774,12 доларів США. Останній строк пролонгації розпочався 17 травня 2015 року.
      Крім цього, 27 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в національній валюті - Договір №SAMDN01000730954856 про банківський строковий вклад (депозит) «Депозит VIР» на 6 місяців в національній валюті із сумою вкладу 237 000 грн. по 27 травня 2013 року включно, за яким банк відкриває особовий рахунок № НОМЕР_3 , на який зараховується вклад, на суму вкладу нараховуються відсотки за ставкою 17% річних, відсотки по вкладу зараховуються на рахунок № НОМЕР_4 , період нарахування відсотків на вклад - 1 місяць. Пунктом 3 договору передбачено право позивача здійснювати поповнення вкладу. Згідно п. 2 Договору, нарахування відсотків на суму вкладу починається з наступного дня після надходження коштів в Банк і здійснюється за кожен календарний день. По закінченню кожного повного місяця з моменту укладення договору, в перший робочий день, наступний за датою оформлення Договору, після 15:00 нараховані відсотки зараховуються на рахунок № НОМЕР_4 .
      На виконання умов Договору, Позивач вніс кошти на депозит у сумі 237 000 грн. В подальшому в рахунок поповнення вкладу позивачем було внесено: 07 грудня 2012 року - 50 000 грн., 12 грудня 2012 року - 60 000 грн., 14 грудня 2012 року - 116000 грн., 18 грудня 2012 року - 30 000 грн., 15 січня 2013 року - 100 000 грн., 21 січня 2013 року - 51 500 грн., 15 травня 2013 року - 150 000 грн., 21 січня 2014 року - 40 000 грн. Крім того позивачем знімались нараховані відсотки по вкладу з рахунку № НОМЕР_4 та вносились на рахунок основної суми вкладу.
      Таким чином, сума коштів, внесених позивачем на депозит за Договором №SAMDN01000730954856 станом на 28 лютого 2014 року становить 927 914,26 грн.
      Пунктом 7 договору передбачено, що у разі, якщо в строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявив до банку про повернення вкладу дійсний договір пролонгується ще на один строк. Договір пролонгував ся неодноразово без явки клієнта. При цьому новий строк вкладу починається з наступного за датою закінчення попереднього строку вкладу. Останній строк пролонгації Договору №SAMDN80000730541037 розпочався 01 червня 2015 року. Отже, між позивачем та банком було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті та договір банківського строкового вкладу (депозиту) в національній валюті. Строк дії вказаних договорів завершується відповідно 17 листопада 2015 року та 01 листопада 2015 року.
      ОСОБА_1 вказував, що 5 березня 2014 року звернувся до банку з проханням перевести обслуговування його вкладів в одне з відділень банку у м. Києві, але йому було відмовлено без пояснення будь-яких причин.
      В червні 2015 року позивач звернувся до банку вже з письмовою заявою, в якій просив надати йому можливість користуватися належними йому грошовими коштами, які були внесені за вищезазначеними договорами банківського вкладу.
      У відповідь від банку на дану заяву прийшов лист від 05 червня 2015 року, яким було відмовлено у наданні коштів, у зв`язку з припиненням Банком своєї діяльності на території Автономної республіки Крим.
      Згідно з наданою банком Довідкою №1290759 станом на 12 березня 2014 року залишок грошових коштів на рахунку № НОМЕР_1 становить 183 774,12 доларів США, на рахунку № НОМЕР_3 - 927 914,26 грн.
      ОСОБА_1 зазначав, що 21 серпня 2015 року направив до банку заяву про дострокове розірвання договорів та виплату належних йому коштів, але відповіді від банку до цього часу так і не було отримано. Тобто, на даний час, кошти, внесені на депозит та нараховані на них відсотки за Договором №SAMDN80000730541037 та за Договором №SAMDN01000730954856 залишаються невиплаченими відповідачем. Позивач вважає, що в порушення умов, визначених депозитними договорами, банк не виконав своїх зобов`язань, грошові кошти не повернув і не сплатив відсотки за користування вкладом, вимоги позивача про повернення коштів були залишені без задоволення.
      На підставі викладеного позивач, з урахуванням подальшого збільшення позовних вимог, просив суд стягнути з відповідача кошти:
      за депозитним Договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року у розмірі 1 622 206,39 грн., а саме: 927 914,26 грн. - сума вкладу, 249 073,59 грн. - сума ненарахованих та невиплачених відсотків, 93 274,45 грн. - 3% річних, 351 943,12 грн. - інфляційні втрати;
      за депозитним Договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року у розмірі 230 289,74 грн., а саме: 183 774,12 доларів США - сума вкладу, 28 042,54 доларів США - сума ненарахованих та невиплачених відсотків, 18 473,45 доларів США - 3% річних;
      стягнути моральну шкоду в розмірі 50000,00 грн.
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 04 вересня 2015 року визначено підсудність позовної заяви ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів за договорами Шевченківському районному суду м. Києва.
      Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач ОСОБА_1 18 жовтня 2018 року подав заяву про збільшення позовних вимог. Просив стягнути з відповідача на його користь за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року заборгованість у розмірі 1 622 206,39 грн., а саме:
      927914,26 грн - сума вкладу,
      217 855,97 грн - сума не нарахованих та невиплачених відсотків з урахуванням щомісячної капіталізації за цілу кількість мінімальних строків до подачі позовної заяви за період із 01 березня 2014 року по 31 травня 2015 року ( 456 днів , 17 % ),
      31 218 ,59 грн - сума не нарахованих та невиплачених відсотків за період із 01 червня 2015 року по 11 жовтня 2018 року (1 229 днів, 1%),
      93 274,45 грн. - 3% річних за період із 06 червня 2015 року по 11 жовтня 2018 року (з наступного дня після відмови Банку у видачі коштів, 1224 дні, 3 %) ,
      351943,12 грн. - інфляційні втрати;
      за депозитним Договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року заборгованість у розмірі 230289,74 грн, а саме:
      183 774,12 доларів США - сума вкладу,
      21 784 ,15 доларів США - сума ненарахованих та невиплачених відсотків з урахуванням щомісячної капіталізації за цілу кількість мінімальних строків до подачі позовної заяви за період із 14 лютого 2014 року по 16 травня 2015 року (456 днів, 9 %),
      6258,39 доларів США - сума не нарахованих та невиплачених відсотків за період із 17 травня 2015 року по 11 жовтня 2018 року ( 1 244 дні , 1 %),
      18 473,45 доларів США - 3% річних; (з наступного дня після відмови Банку у видачі коштів, за період із 06 червня 2015 року по 11 жовтня 2018 року , 1224 дні , 3 % ),
      стягнути моральну шкоду в розмірі 50 000 грн.(т.2 а.с. 33-36).
      Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 грудня 2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні .
      Рішенням Шевченківського районного суду Київської області від 26 березня 2019 року позов задоволено частково.
      Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року у розмірі 1 622 206,39 грн.
      Стягнуто з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» в дохід держави судові витрати в розмірі 6890 грн.
      В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено
      Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2019 року виправлено описку в тексті вступної та резолютивної частини проголошеного та повного тексту рішення.
      Викладено резолютивну частину проголошеного та повного тексту рішення наступного змісту «Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 50, код ЄДРПОУ 14360570) про стягнення грошових коштів за договорами - задовольнити частково.
      Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року у розмірі 1622206,39 грн.
      Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року у розмірі 230289,74 доларів США .
      Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» в дохід держави судові витрати в розмірі 6890,00 грн.
      В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.»
      Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції відповідач АТ КБ « ПРИВАТБАНК» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      В апеляційній скарзі вказує, що судом неповно з`ясовані обставини, що мають значення для вирішення справи, що суд не перевірив та не відобразив у рішенні суду результати оцінки договорів, квитанцій про внесення грошових коштів, встановив обставини без належної перевірки та надання правової оцінки.
      Зазначає, що строки дії договорів закінчились ще до моменту припинення роботи Кримської філії на території АР Крим, і наявність оригіналів договорів та квитанцій на руках у позивача, на думку апелянта, не доводить факт порушення відповідачем умов договору щодо повернення грошових коштів.
      Крім того апелянт вважає безпідставним нарахування відсотків, та трьох процентів річних . 
      У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р.Ю. вказує, що апеляційна скарга є безпідставною. Рішення суду ухвалене на підставі належних та допустимих доказів, є законним та обґрунтованим. Тому підстави для його скасування чи зміни відсутні. Просить залишити судове рішення без змін, а скаргу - без задоволення
      Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності
      За правилами ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:
      1) керує ходом судового процесу;
      2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
      3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
      4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
      5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
      Відповідно до ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
      Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу).
      До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. 
      Як встановлено судом першої інстанції,12 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті - Договір №SAMDN80000730541037 про банківський строковий вклад депозит) «Депозит VIР на 6 міс» на 6 місяців в іноземній валюті із сумою вкладу 155538,95 доларів США по 12 травня 2013 року включно. За умовами договору банк відкриває особовий рахунок № НОМЕР_1 , на який зараховується вклад, на суму вкладу нараховуються відсотки за ставкою 9% річних, відсотки по вкладу зараховуються на рахунок № НОМЕР_2 , період нарахування відсотків на вклад - 1 місяць (т.1, а.с. 13).
      Пунктом 3 договору передбачено право позивача здійснювати поповнення вкладу.
      Згідно з п. 2 договору, нарахування відсотків на суму вкладу починається з наступного дня після надходження коштів в Банк і здійснюється за кожен календарний день. По закінченню кожного повного місяця з моменту укладення договору, в перший робочий день, наступний за датою оформлення договору, після 15:00 нараховані відсотки зараховуються на рахунок № НОМЕР_2 . На виконання умов договору, позивач вніс кошти на депозит у сумі 155 538,95 доларів США.
      В подальшому 19 лютого 2013 року позивач через касу Банку вніс 10 000 доларів США в рахунок поповнення вкладу. Крім того позивачем знімались нараховані відсотки по вкладу з рахунку № НОМЕР_2 та вносились на рахунок основної суми вкладу.
      Отже, сума коштів, внесених позивачем на депозит за Договором №SAMDN80000730541037 станом на 13 лютого 2014 року становить 183 774,12 доларів США. Вказані обставини підтверджуються випискою щодо руху коштів на рахунку за період з 01 березня 2007 року по 12 березня 2014 року та довідкою ПриватБанку №1290759 від 12 березня 2014 року (т.1, а.с. 15, 19).
      Останній строк пролонгації розпочався 17 травня 2015 року.
      Також встановлено, що 27 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в національній валюті - Договір №SAMDN01000730954856 про банківський строковий вклад (депозит) «Депозит VIР» на 6 місяців в національній валюті із сумою вкладу 237 000 грн по 27 травня 2013 року включно, за яким банк відкриває особовий рахунок № НОМЕР_3 , на який зараховується вклад, на суму вкладу нараховуються відсотки за ставкою 17% річних, відсотки по вкладу зараховуються на рахунок № НОМЕР_4 , період нарахування відсотків на вклад - 1 місяць (т.1, а.с. 14).
      Пунктом 3 договору передбачено право позивача здійснювати поповнення вкладу.
      Згідно п. 2 Договору, нарахування відсотків на суму вкладу починається з наступного дня після надходження коштів в Банк і здійснюється за кожен календарний день. По закінченню кожного повного місяця з моменту укладення договору, в перший робочий день, наступний за датою оформлення Договору, після 15:00 нараховані відсотки зараховуються на рахунок № НОМЕР_4 .
      На виконання умов Договору, Позивач вніс кошти на депозит у сумі 237 000 грн. В подальшому в рахунок поповнення вкладу позивачем було внесено: 07 грудня 2012 року - 50 000 грн., 12 грудня 2012 року - 60 000 грн., 14 грудня 2012 року - 116000 грн., 18 грудня 2012 року - 30 000 грн., 15 січня 2013 року - 100 000 грн., 21 січня 2013 року - 51 500 грн., 15 травня 2013 року - 150 000 грн., 21 січня 2014 року - 40 000 грн.
      Крім того позивачем знімались нараховані відсотки по вкладу з рахунку № НОМЕР_4 та вносились на рахунок основної суми вкладу. Таким чином, сума коштів, внесених позивачем на депозит за Договором №SAMDN01000730954856 станом на 28 лютого 2014 року становить 927 914,26 грн.
      Вказані обставини підтверджуються випискою щодо руху коштів на рахунку за період з 01 березня 2007 року по 12 березня 2014 року та довідкою ПриватБанку №1290759 від 12 березня 2014 року (т.1, а.с. 17, 19).
      Пунктом 7 договорів передбачено, що у разі, якщо в строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявив до банку про повернення вкладу дійсний договір пролонгується ще на один строк.
      Договір пролонгувався неодноразово без явки клієнта. При цьому новий строк вкладу починається з наступного за датою закінчення попереднього строку вкладу. Останній строк пролонгації Договору №SAMDN80000730541037 розпочався 01 червня 2015 року.
      Отже, між позивачем та банком було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті та договір банківського строкового вкладу (депозиту) в національній валюті. Строк дії вищезазначених договорів завершується 17 листопада 2015 року та 01 листопада 2015 року відповідно.
      У своєму позові ОСОБА_1 вказував, що 05 березня 2014 року звернувся до банку з проханням перевести обслуговування його вкладів в одне з відділень банку у м. Києві, але йому було відмовлено без пояснення будь-яких причин.
      В червні 2015 року позивач звернувся до банку з письмовою заявою, в якій просив надати йому можливість користуватися належними йому грошовими коштами, які були внесені за вищезазначеними договорами банківського вкладу (т. 1, а.с. 20).
      У відповідь на дану заяву від банку надійшов лист від 05 червня 2015 року, яким було відмовлено у наданні коштів, у зв`язку з припиненням Банком своєї діяльності на території Автономної республіки Крим (т. 1, а.с. 21).
      Як вбачається з наданої банком Довідки №1290759 станом на 12 березня 2014 року залишок грошових коштів на рахунку № НОМЕР_1 становить 183 774,12 доларів США, на рахунку № НОМЕР_3 - 927 914,26 грн (т.1, а.с. 19).
      Відомості щодо будь-яких подальших операцій із вказаними банківськими рахунками в матеріалах справи відсутні.
      В подальшому, 21 серпня 2015 року позивач направив до банку заяву про дострокове розірвання договорів та виплату належних йому коштів (т. 1, а.с. 22-23).
      Позивач зазначав, що на час звернення із позовом, кошти, внесені на депозит та нараховані на них відсотки за Договором №SAMDN80000730541037 та за Договором №SAMDN01000730954856 залишаються невиплаченими відповідачем. Докази на підтвердження протилежного в матеріалах справи відсутні.
      Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
      Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
      За правилом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
      Відповідно до ч. 2 ст. 1058 ЦК України договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа є публічним договором.
      Відповідно до ч. 2 ст. 1060 ЦК України за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.
      Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).
      Відповідно до частини п`ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.
      Відповідно до ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Ст. 610 ЦК України передбачено, що порушення зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
      Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
      Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
      Статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору; клієнт банку - будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку.
      Отже, вкладник за договором банківського вкладу є споживачем послуг банку (клієнт банку), зокрема у сфері залучення коштів на депозитні рахунки.
      Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
      У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
      Загальний порядок залучення банками України банківських вкладів від юридичних і фізичних осіб на їх вкладні (депозитні) рахунки регулюється Положенням про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29 грудня 2003 року за № 1256/8577.
      Згідно із цим Положенням договір банківського вкладу (депозиту) укладається на умовах видачі вкладу (депозиту) на першу вимогу [вклад (депозит) на вимогу] або на умовах повернення вкладу (депозиту) зі спливом встановленого договором строку [строковий вклад (депозит)].
      Договором банківського вкладу (депозиту) може бути передбачено внесення грошових коштів або банківських металів на інших умовах їх повернення. Умови цього договору не можуть суперечити законодавству України. ( п. 1.2. Положення).
      У пункті 1.6. Положення передбачено, що банк сплачує вкладнику суму вкладу (депозиту) і нараховані за ним проценти: у національній валюті, якщо грошові кошти надійшли на вкладний (депозитний) рахунок у національній валюті; у валюті вкладу (депозиту), якщо грошові кошти надійшли на вкладний (депозитний) рахунок в іноземній валюті, або на умовах та в порядку, передбачених договором, відповідно до заяви вкладника - в іншій іноземній чи в національній валюті; у банківських металах, якщо вкладний (депозитний) рахунок відкритий у банківських металах, або на умовах та в порядку, передбачених договором, відповідно до заяви вкладника - у національній валюті.
      Виплата процентів за вкладом депозитом здійснюється у строки, що обумовлені в договорі.
      Згідно п. 3.3. Положення банки повертають вклади (депозити) та сплачують нараховані проценти у строки, що визначені умовами договору банківського вкладу (депозиту) між вкладником і банком.
      На підставі досліджених у судовому засіданні судом першої інстанції письмових доказів встановлено, що відповідач у порушення умов договору про банківський вклад не повернув позивачеві вклади, внесення коштів за якими відбувалось в іноземній валюті - долари та в національній валюті - гривні.
      Як на підставу заперечень представник відповідача під час розгляду справи в суді першої інстанції посилався також на те, що у відповідності до положень ч.1 ст.3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», територія Автономної Республіки Крим визначена як тимчасово окупована територія України.
      Правлінням Національного банку України було прийнято Постанову від 06 травня 2014 року №260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя» (далі - Постанова НБУ № 260).
      Рішенням Центрального банку Російської Федерації № РН-33/I від 21 квітня 2014 року, було припинено ще з 21 квітня 2014 року діяльність відокремлених структурних підрозділів на території Республіки Крим і на території міста федерального значення Севастополя - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК».
      За законодавством України чинність на окупованій території Автономної Республіки Крим нормативних актів Російської Федерації не визнається, та вони не підлягають виконанню. В той же час, наявність вказаного рішення Банку Росії щодо припинення діяльності на території АРК ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» унеможливлювало діяльність відокремленого підрозділу банку на території АРК та міста Севастополя - Філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК».
      Відповідач зазначав, що окупаційна влада у травні 2014 року фактично здійснила конфіскацію частини майнового комплексу ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», що використовувався у банківській діяльності відокремленого структурного підрозділу - Філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», у тому числі - банківських документів, договорів, касових документів, приміщень банку, банкоматів, терміналів, транспортних засобів та т.і. Також були арештовані права за зобов`язаннями банку, у тому числі і права вимоги, борги за всіма зобов`язаннями, відповідно до судових постанов Державної Ради РФ. Таким чином, відокремлений підрозділ ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на території АРК та міста Севастополя не мав правових підстав та можливості здійснювати банківську діяльність після окупації АРК та міста Севастополя.
      Суд звертає увагу, що, згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном.
      Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що Філія в АРК є відокремленим структурним підрозділом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК», не має статусу юридичної особи і здійснює свою діяльність від імені Банку, в межах повноважень, наданих їй Банком, та закріплених в цьому Положенні, а тому в межах чинного законодавства Банк несе відповідальність за діяльність Філії, що є однією з вирішальних обставин по цій справі для задоволення позовних вимог в частині повернення вкладу.
      Оскільки стороною договору є Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» яке, як юридична особа, самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями та зобов`язаннями Філії, зокрема за договором, який є предметом спору, в межах чинного законодавством України, заперечення відповідача в цій частині є також безпідставними та необґрунтованими.
      Аналогічна правова позиція Верховного Суду України висловлена у справі № 6-118цс14 від 29 жовтня 2014 року.
      Так, аналіз статті 1059 Цивільного кодексу України, пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493, пункту 8 глави 2 «Приймання банком готівки» розділу ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, дозволяє дійти такого висновку.
      Письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту.
      Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ.
      Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року (справа №6-118цс14), від 16 листопада 2016 року (справа №6-1286цс16).
      Відповідно до ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
      Згідно із ч. 1 ст. 9 вказаного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.
      Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
      В матеріалах справи містяться копії та надавались суду для огляду в судових засіданнях (як першої, так і апеляційної інстанції) оригінали квитанцій, які є документом первинної бухгалтерської звітності у відповідності зі до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» є належними доказами на підтвердження заборгованості відповідача перед позивачем.
      Про правові наслідки порушення зобов`язання боржником йдеться також в ч. 1 ст. 611, ч. 2-4 ст. 612, які передбачають відповідальність боржника.
      На відміну від процентів, неустойка є засобом забезпечення виконання зобов`язання і одночасно способом цивільно-правової відповідальності.
      Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
      Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
      Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.
      Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.
      Відповідно до положень частини другої статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року № 200, Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 року № 520, та іншими документами.
      Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Разом з тим незалежно від фіксації еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, згідно з частинами першою та другою статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      Зважаючи на зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет № 15-93).
      При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов`язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні - гривні.
      Крім того, вирішуючи питання про наявність вини як умови застосування відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, так само слід враховувати особливість правової природи цієї відповідальності.
      Наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов`язання у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних за статтею 625 ЦК України не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та в отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника. Це правило ґрунтується на засадах справедливості і виходить з неприпустимості безпідставного збереження грошових коштів однією стороною зобов`язання за рахунок іншої.
      Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року (справа №6-1286цс16).
      Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
      Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.
      Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.
      Вкладник є споживачем і у випадку прострочення повернення вкладу має право стягнути пеню з банку у розмірі 3% суми депозиту за кожен день прострочення, але є винятки.
      Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
      Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов`язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов`язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов`язання.
      Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення - являє собою міру відповідальності.
      Однак, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов`язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України.
      Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов`язань.
      Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв`язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів.
      Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540.
      Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року (справа №6-37цс16).
      Станом на 27 грудня 2017 року офіційний курс гривні до долару США становить: 1 дол. США = 26,36 грн.
      Таким чином, 90000,00 доларів США * 26,36 грн. = 2 372 400,00 грн.
      Судом було встановлено, що станом на 12 березня 2014 року залишок грошових коштів на рахунку № НОМЕР_1 становить 183 774,12 доларів США, на рахунку № НОМЕР_3 - 927 914,26 грн.
      Як вбачається із наданих позивачем розрахунків, за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року заборгованість складає 1 622 206,39 грн., з яких: 927914,26 грн - сума вкладу,
      217 855,97 грн - сума не нарахованих та невиплачених відсотків з урахуванням щомісячної капіталізації за цілу кількість мінімальних строків до подачі позовної заяви за період із 01 березня 2014 року по 31 травня 2015 року ( 456 днів , 17 % ),
      31 218 ,59 грн - сума не нарахованих та невиплачених відсотків за період із 01 червня 2015 року по 11 жовтня 2018 року (1 229 днів, 1%),
      93 274,45 грн. - 3% річних за період із 06 червня 2015 року по 11 жовтня 2018 року (з наступного дня після відмови Банку у видачі коштів, 1224 дні, 3 %) ,
      351943,12 грн. - інфляційні втрати;
      за депозитним Договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року заборгованість складає 230 289,74 доларів США, з яких:
      183 774,12 доларів США - сума вкладу,
      21 784 ,15 доларів США - сума ненарахованих та невиплачених відсотків з урахуванням щомісячної капіталізації за цілу кількість мінімальних строків до подачі позовної заяви за період із 14 лютого 2014 року по 16 травня 2015 року (456 днів, 9 %),
      6258,39 доларів США - сума не нарахованих та невиплачених відсотків за період із 17 травня 2015 року по 11 жовтня 2018 року ( 1 244 дні, 1 %),
      18 473,45 доларів США - 3% річних (з наступного дня після відмови Банку у видачі коштів, за період із 06 червня 2015 року по 11 жовтня 2018 року, 1224 дні, 3%).
      Вказаного розрахунку відповідач не спростував, власного розрахунку суду не надав.
      Приклад орієнтовного розрахунку за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року, наданий банком суду першої інстанції та наведений у апеляційній скарзі не може бути врахований колегією суддів, оскільки не охоплює весь період нарахування відсотків за договором, а базова сума нарахування, зазначена у ньому, не узгоджується з усіма наявними у матеріалах справи доказами.
      Посилання апелянта на постанову правління Національного банку України №260 від 06 травня 2014 року та Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» є необґрунтованим, оскільки це не звільняє відповідача від відповідальності за невиконання ним умов Договорів банківського вкладу та повернення депозитів за ними та суперечить ст.ст. 1058-1065, 1066-1076 ЦК України та умовам укладених сторонами Договорів банківського вкладу.
      Згідно зі ст. 56 Закону України «Про Національний банк України», нормативно-правові акти Національного банку України видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України.
      У справі Zolotas проти Греції (№ 2) Європейський суд з прав людини зазначив наступне: «Суд зазначає, що на підставі ст. 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід`ємні для банківських операцій і пов`язаним з ними правом.
      Суд звертає увагу, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави.
      Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.
      Враховуючи викладене, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про законність та обґрунтованість вимог позивача та наявність поза розумним сумнівом підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача грошових коштів за депозитним Договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року та за депозитним Договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року.
      Разом з цим, колегія суддів звертає увагу на те, що законом передбачені чіткі вимоги щодо форми та змісту судового рішення.
      Так, відповідно до п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що резолютивна частина рішення суду повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у ст.ст. 215-217 ЦПК України. У ній, зокрема, має бути зазначено розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні.
      Колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що резолютивна частина рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам до судових рішень у грошових зобов`язаннях, оскільки судом не визначено, з чого та яких сум складається стягнута з відповідача на користь позивача сума грошових коштів, тобто не вказані складові заборгованості.
      Відповідно до п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог.
      У ній, зокрема, має бути зазначено:
      висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково (при відмові в позові слід точно зазначити, кому, відносно кого та в чому відмовлено);
      висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача визнано або поновлено;
      розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні;
      розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 88 ЦПК України;
      строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження;
      у яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов`язаний або має право його допустити.
      При об`єднанні в одне провадження кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме ухвалив суд щодо кожної позовної вимоги.
      Суд першої інстанції не врахував вказані положення, резолютивна частина рішення не відповідає вимогам до судових рішень у грошових зобов`язаннях, оскільки судом не визначено з чого та яких сум складається стягнута з відповідача на користь позивача сума грошових коштів за депозитними договорами, тобто не вказані складові заборгованості, а відтак рішення необхідно змінити, резолютивну частину рішення слід викласти в іншій редакції, з зазначенням складових частин заборгованості, а саме:
      «Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року у розмірі 1 622 206 (один мільйон шістсот двадцять дві тисячі двісті шість) гривень 26 копійок, з яких:
      927 914 (дев`ятсот двадцять сім тисяч чотирнадцять) гривень 26 копійок - сума вкладу;
      249 073 (двісті сорок дев`ять тисяч сімдесят три) гривні 59 копійок - сума ненарахованих та невиплачених відсотків;
      93 274 (дев`яносто три тисячі двісті сімдесят чотири) гривні 45 копійок - 3% річних;
      351 943 (триста п`ятдесят одна тисяча дев`ятсот сорок три) гривні 12 копійок - інфляційні втрати.
      Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року у розмірі 230 289 (двісті тридцять тисяч двісті вісімдесят дев`ять) доларів США 74 центи, з яких:
      183 774 (сто вісімдесят три тисячі сімсот сімдесят чотири) долари США 12 центів - сума вкладу;
      28 042 (двадцять вісім тисяч сорок два) долари США 54 центи - сума ненарахованих та невиплачених відсотків;
      18 473 (вісімнадцять тисяч чотириста сімдесят три) долари США 08 центів - 3% річних.»
      Доводи апеляційної скарги щодо неналежності та недопустимості доказів, на підставі яких суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог оцінюються колегіє суддів критично, адже позивач надав суду оригінали договорів, укладених між сторонами, квитанції про внесення коштів на депозитні рахунки, виписки про рух коштів на рахунку та довідку про залишок коштів, видані йому відповідачем у встановленій банком формі для відповідних документів. Ненадання банком з будь-яких підстав доказів на спростування позиції позивача не доводить необґрунтованість вимог позивача, а відсутність у банку первинних бухгалтерських документів не звільняє його від обов`язку виконання зобов`язань за укладеними договорами.
      Посилання апелянта на неможливість нарахування 3% річних у гривні також відхиляються судом з таких підстав.
      Так, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України, належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
      Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
      Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.
      Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.
      При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
      3 % річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).
      Вказана позиція узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.
      Крім цього, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні вимог позивача про стягнення з відповідача моральної шкоди з таких підстав.
      Відповідно до частини четвертої статті 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов`язань у договірних правовідносинах у випадку встановлення такої відповідальності законом або договором.
      Поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування визначається статті 23 ЦК України.
      Згідно ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов`язань у випадках, передбачених договором або законом.
      Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; у випадках, передбачених Цивільним кодексом та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      Статтею 4 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.
      Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров`я людей продукцією у випадках, передбачених законом.
      У даному спорі правовідносини сторін виникають з договірних відносин, виникли на підставі укладених між сторонами договорів, в яких не передбачено права позивача на відшкодування моральної шкоди у зв`язку із невиконанням відповідачами умов договору.
      Враховуючи надані у справі докази, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у виплаті моральної шкоди відповідачем, у зв`язку з тим, що правила статті 1167 ЦК України на спірні відносини не поширюються, оскільки вони регулюють позадоговірні (деліктні) відносини.
      З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення грошових коштів за депозитними договорами, однак, не врахував вимоги закону щодо форми та змісту судового рішення, а тому рішення підлягає зміні в цій частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим, тому підстави для його зміни чи скасування відсутні.
      Керуючись ст.ст. 369, 374, 375, 376, 382, 383, 384 України, колегія суддів,
      п о с т а н о в и л а :
      Апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
      Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 березня 2019 року в частині задоволення позовних вимог змінити. Викласти резолютивну частину рішення у цій частині в такій редакції:
      «Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN01000730954856 від 27 листопада 2012 року у розмірі 1 622 206 (один мільйон шістсот двадцять дві тисячі двісті шість) гривень 26 копійок, з яких:
      927 914 (дев`ятсот двадцять сім тисяч чотирнадцять) гривень 26 копійок - сума вкладу;
      249 073 (двісті сорок дев`ять тисяч сімдесят три) гривні 59 копійок - сума ненарахованих та невиплачених відсотків;
      93 274 (дев`яносто три тисячі двісті сімдесят чотири) гривні 45 копійок - 3% річних;
      351 943 (триста п`ятдесят одна тисяча дев`ятсот сорок три) гривні 12 копійок - інфляційні втрати.
      Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором №SAMDN80000730541037 від 12 листопада 2012 року у розмірі 230 289 (двісті тридцять тисяч двісті вісімдесят дев`ять) доларів США 74 центи, з яких:
      183 774 (сто вісімдесят три тисячі сімсот сімдесят чотири) долари США 12 центів - сума вкладу;
      28 042 (двадцять вісім тисяч сорок два) долари США 54 центи - сума ненарахованих та невиплачених відсотків;
      18 473 (вісімнадцять тисяч чотириста сімдесят три) долари США 08 центів - 3% річних.»
      В іншій частині рішення залишити без змін.
      Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
      Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції .
      Повний текст судового рішення буде виготовлений не пізніше 09 серпня 2019 року. 
      Реквізити сторін:
      ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_5 ;
      Акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк», адреса: м. Київ, вул. Грушевського, 1Д,, ЄДРПОУ: 14360570
      Головуючий М.В. Мережко
      Судді Т.Ц. Кашперська
      В.О. Фінагеєв
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/83511722
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 342/180/17
      Провадження N 14-131цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк),
      відповідач - ОСОБА_1,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
      на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року у складі судді Ничик Г.І. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року у складі колегії суддів Васильковського В.М., Горейко М.Д., Проскурніцького П.І.
      у цивільній справі за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У лютому 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 18 лютого 2011 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачкою анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг.
      Позивач зазначав, що за умовами вказаного договору позичальник отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку. Своїм підписом у заяві відповідачка підтвердила, що підписана нею заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua складає договір про надання банківських послуг.
      ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала, на вимоги про погашення заборгованості не реагувала, унаслідок чого станом на 02 лютого 2017 року утворилася заборгованість у розмірі 47 325,26 грн. з яких: 16 058,07 грн - заборгованість за тілом кредиту, 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами, та нарахованих за порушення умов кредитного договору 23 465,55 грн - пені, а також 500,00 грн - штрафу (фіксована частина), 2 229,77 грн - штрафу (процентна складова).
      Посилаючись на викладене, АТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути з ОСОБА_1 вказану суму заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 37 188,94 грн. в тому числі: заборгованість за тілом кредиту у розмірі 16 058,07 грн. несплачені проценти за користування кредитними коштами у розмірі 5 071,87 грн та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов договору. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з неї на користь банку. У анкеті-заяві позичальника зобов'язання зі сплати штрафів відсутні. Умови та Правила не є складовою укладеного між сторонами кредитного договору. Пеня нарахована банком у межах річного строку спеціальної позовної давності, а тому заява про її застосування до вказаних вимог не може бути задоволена. Оскільки нарахована банком пеня значно перевищує розмір основної суми боргу, тому на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) сума пені підлягає зменшенню.
      Суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-2320цс16.
      Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року залишено без змін.
      Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення вказаної суми кредитної заборгованості.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову банку відмовити.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували її доводів про те, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", згідно з якими банк самостійно може встановлювати та змінювати кредитний ліміт та умови кредитування клієнтів нею не підписувались. Цей документ також не містить дати його підписання представником позивача.
      Зауважила, що судами попередніх інстанцій не встановлено підтверджень того, що ці Умови та Правила були додатком до підписаної нею анкети-заяви.
      Крім того, вказувала, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитної картки "Універсальна" не містить підпису позичальника, не датований як документ.
      Вважала, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", а також Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" не можна вважати складовими частинами укладеного між нею та позивачем кредитного договору.
      При цьому посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15).
      Також зазначала, що невід'ємною частиною кредитного договору згідно з пунктами 2.1.1.2., 2.1.1.12.13 витягу з Умов та Правил є Пам'ятка клієнта, яка видається позичальнику, визначає, зокрема умови кредитування, вид кредитної картки. Така Пам'ятка у матеріалах справи відсутня, нею не підписувалась, що підтверджує відсутність між сторонами відносин кредитування.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 відкрито касаційне провадження у зазначеній справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 27 лютого 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі N 6-144цс14.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому судовому рішенні Верховного Суду України з огляду на таке.
      Суди установили, що 18 лютого 2011 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого в свою чергу є АТ КБ "ПриватБанк" укладено кредитний договірз ОСОБА_1, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн. шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у Приватбанку, отримавши платіжну картку таперсональний ідентифікаційний номер для авторизації.
      У заяві зазначено, що відповідачка згодна з тим, що ця заява разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг, а також, що вона ознайомилась та погодилась з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які були надані їй для ознайомлення в письмовому вигляді.
      До кредитного договору банк додав Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті https://privatbank.ua/terms/.
      Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором станом на 02 лютого 2017 року становить 47 325,26 грн і складається із: заборгованості за тілом кредиту - 16 058,07 грн. заборгованості за процентами за користування кредитними коштами - 5 071,87 грн. нарахованих пені за несвоєчасне виконання умов договору - 23 465,55 грн. а також 500 грн - штраф (фіксована частина), та 2 229,77 грн - штраф (процентна складова).
      Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
      За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
      У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
      Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
      Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
      За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
      У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ "ПриватБанк").
      Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
      За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
      Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
      За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
      Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
      Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
      Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
      У заяві позичальника від 18 лютого 2011 року процентна ставка не зазначена.
      Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.
      Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками на поточну і прострочену заборгованість за користування кредитними коштами, а також пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами.
      Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 18 лютого 2011 року, посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/як невід'ємні частини спірного договору.
      Витягом з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витягом з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, в тому числі: пільговий період користування коштами, процентна ставка, права та обов'язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема пеня за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань та їх розміри і порядок нарахування, а також містяться додаткові положення, в яких зокрема визначено дію договору (12 місяців з моменту підписання), позовну давність щодо вимог банку - 50 років (пункт 1.1.7.31 згаданих Умов), та інші умови.
      При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів та Витяг з Умов розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування.
      Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ "ПриватБанк" в період - з часу виникнення спірних правовідносин (18 лютого 2011 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (20 лютого 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
      За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
      При цьому, згідно з частиною четвертою статті 60 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях.
      Аналогічна норма міститься й у ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII (частина шоста статті 81).
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
      Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
      Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15).
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об'єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід'ємну складову змісту договору.
      У постанові від 24 вересня 2014 року у справі N 6-144цс14 Верховний Суд України зазначив, що сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п'яти років відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (стандарт).
      У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше у постанові від 24 вересня 2014 року (провадження N 6-144цс14), що було обов'язковим згідно з частиною першою статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття постанови) відсутнє.
      У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказувала, що суди попередніх інстанцій безпідставно взяли уваги при визначенні розміру заборгованості Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, включивши у платіж за кредитом, згідно із ставками, розміром та порядком нарахуванням визначені цими документами 5 071,87 грн несплачених процентів за користування кредитними коштами і 16 059,00 грн пені за порушення умов договору.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123).
      ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36).
      З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає про відступ від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження N 6-144цс14).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах даної справи не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань.
      Вказані обставини правильно встановлені судами попередніх інстанцій під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідачки на користь АТ КБ "ПриватБанк" штрафів за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань, де суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 штрафів у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 2 229,77 грн (процентна складова) у зв'язку з безпідставністю позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов'язку відповідачки по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 18 лютого 2011 року, вказавши, що Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору.
      Однак, суди попередніх інстанцій зробили суперечливий, та такий, що ґрунтується на припущеннях висновок про наявність правових підстав для стягнення на користь банку 5 071,87 грн процентів за користування кредитом і 16 059,00 грн пені за недотримання умов кредитного договору як таких, що передбачені договором. Суди погодилися, що їх розмір та підстави стягнення визначені сторонами в самому договорі, за відсутності обґрунтованих підтверджень прийняття відповідачкою цих умов, що є неприпустимим, фактично визнавши Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, складовою частиною спірного кредитного договору в частині права банку здійснювати такі нарахування.
      Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов'язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред'явив.
      В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України.
      Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів.
      Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
      Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.
      Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
      Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
      Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
      У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
      У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII).
      Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону N 1023-ХІІспоживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
      У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів", прийняті 09 квітня 1985 року N 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
      Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року N 543/96-В "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 11 липня 2013 року у справі N 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
      З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
      Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 АТ КБ "ПриватБанк" дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону N 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк.
      Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
      Згідно із частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Отже, що рішення судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, необхідно скасувати в частині стягнення 5 071,87 грн процентів за користування кредитними коштами та пені у розмірі 16 059,00 грн за невиконання умов кредитного договору, відмовивши у задоволенні позовних вимог у цій частині.
      Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 18 лютого 2011 року у вигляді заяви-анкети, підписаної сторонами, не містить і строку повернення кредиту (користування ним).
      Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ "ПриватБанк" не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
      Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд обґрунтовано зазначили про наявність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника суми непогашеного тіла кредиту в розмірі 16 058,07 грн.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов кредитного договору, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові.
      В іншій частині рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко
      С.В. Бакуліна В.С. Князєв
      В.В. Британчук Л.М. Лобойко
      Ю.Л. Власов Н.П. Лященко
      М.І. Гриців О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 331/5054/15-ц
      Провадження N 14-164 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІЄСА" (далі також - відповідач) про стягнення коштів
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року, ухвалене суддею Жуковою О.Є., та на постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Кримської О.М., Дашковської А.В. і Подліянової Г.С.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_1 (представник - адвокат Гришин Станіслав Володимирович);
      відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Дієса" (представник - адвокат Білека Юрій Іванович).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 22 липня 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив стягнути з відповідача 708 335,74 грн за придбаний товар, інфляційні втрати в розмірі 55 250,19 грн і 3 % річних у розмірі 14 613,06 грн.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. У період з 14 до 31 березня 2015 року включно позивач замовив і купив у відповідача через магазин " Ельдорадо ", розташований за адресою: м. Запоріжжя, проспект Леніна (Соборний), 53 (далі - магазин), пральні машини у кількості 89 штук (далі - товар) вартістю 708 335,74 грн. яку сплатив готівкою.
      2.2. Відповідач не виконав обов'язок передати товар, який придбав позивач.
      2.3. 30 квітня 2015 року позивач звернувся до відповідача з грошовою вимогою, яку той проігнорував, товар не передав, а отримані гроші не повернув.
      Короткий зміст рішень суду, ухвалених під час первинного розгляду справи
      3. 26 лютого 2016 року Жовтневий районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив повністю.
      4. 7 квітня 2016 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
      5. 2 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував вказані судові рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Мотивував ухвалу тим, що суди першої й апеляційної інстанцій не встановили характер спірних правовідносин, норми матеріального права, які слід застосувати; не перевірили доводи відповідача про те, що, купуючи товар, позивач діяв не як фізична особа, а як підприємець; не надали належної правової оцінки договору N 15/839, який позивач 23 лютого 2015 року уклав з відповідачем як фізична особа-підприємець; дійшли передчасного висновку про розгляд справи за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. 13 березня 2017 року Жовтневий районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги: стягнув з відповідача на користь позивача 708 335,74 грн. інфляційні втрати у розмірі 55 250,19 грн і 3 % річних у розмірі 14 613,06 грн.
      7. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність у сторін господарсько-правового зобов'язання з огляду на таке:
      7.1. Позивач придбав товар не на виконання договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який має ознаки договору поставки.
      7.2. Відповідач не надав жодних заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що відповідають предмету позовних вимог, оскільки у нього таких документів немає.
      7.3. З огляду на відсутність будь-яких елементів господарсько-правового зобов'язання на спірні відносини поширюються приписи Закону України "Про захист справ споживачів".
      7.4. Грошова вимога, яку позивач додав до позовної заяви, не відповідає ознакам належного доказу в розумінні статті 58 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки у цій вимозі немає інформації щодо предмета доказування.
      7.5. Квитанції, які позивач додав до позовної заяви, підтверджують факт готівкового розрахунку між сторонами, тоді як у господарських зобов'язаннях оплата має бути у безготівковій формі.
      7.6. Згідно з фіскальними чеками 25 березня 2015 року сума готівкового розрахунку між позивачем і відповідачем становила 162 356,78 грн. а 26 березня 2015 року - 164 027,78 грн. Якби позивач оплатив 162 356,78 грн і 164 027,78 грн протягом одного дня саме як фізична особа-підприємець, то це означало би, що відповідач має нести адміністративну відповідальність за перевищення меж готівкового розрахунку з фізичною особою-підприємцем за статтею 163-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Однак у матеріалах справи немає постанови про притягнення посадових осіб відповідача до адміністративної відповідальності за перевищення суми готівкових розрахунків з позивачем як з фізичною особою-підприємцем.
      7.7. Проведення сторонами готівкового розрахунку на суму, що значно перевищує 10 000 грн протягом доби, свідчить, що позивач придбав товар як фізична особа, а не фізична особа-підприємець.
      7.8. Торгівельний об'єкт, розташований за адресою: м. Запоріжжя, проспект Леніна (Соборний), 53, не є товарним складом або магазин-складом, тобто він не призначений для оптової торгівлі. А тому правовідносини сторін засновані на договорах роздрібної купівлі-продажу побутової техніки. Роздрібна купівля-продаж виключає будь-яку господарську діяльність зі сторони позивача, оскільки він є кінцевим споживачем продукції як фізична особа.
      7.9. Факт реєстрації позивача як суб'єкта підприємницької діяльності не обмежує його право бути споживачем, якщо купівля товару має ознаки цивільно-правового договору.
      8. Наявність підстав для задоволення позову суд обґрунтував так:
      8.1. Свідки ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і допитаний як свідок позивач, підтвердили факт придбання позивачем у березні 2015 року товару в магазині шляхом оплати готівкою.
      8.2. Наданий відповідачем відеозапис не є належним доказом на підтвердження відсутності факту оплати позивачем товару, оскільки у деяких записах неможливо встановити час, дату та місце їх здійснення.
      8.3. Виявлення у квітні 2015 року в магазині нестачі коштів на суму 794 160,63 грн. а також звернення відповідача із заявою до прокуратури щодо вчинення керівництвом цього магазину шахрайських дій не є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки споживач не несе відповідальності за дії матеріально-відповідальних працівників відповідача. Останній має право у спосіб, встановлений чинним законодавством, стягнути з винних осіб кошти, нестачу яких він виявив.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      9. 2 серпня 2018 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалив постанову, якою залишив рішення суду першої інстанції без змін.
      10. Мотивував постанову так:
      10.1. Відповідач не надав жодних заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що відповідають предмету позовних вимог та визначені умовами договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року як обов'язкові під час виконання вказаного договору. Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні відносини сторін виникли поза межами зазначеного договору та на підставі Закону України "Про захист прав споживачів".
      10.2. У матеріалах справи відсутні відомості про те, що позивач придбав товар з метою здійснення підприємницької діяльності.
      10.3. Наявність в особи статусу підприємця не обмежує її цивільну право- та дієздатність як фізичної особи.
      10.4. Позивач придбав товар у роздрібному магазині за готівку.
      10.5. Претензія фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. від 24 квітня 2015 року та грошова вимога фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 від 25 червня 2015 року не підтверджують існування у сторін господарських відносин щодо товару. Таким підтвердженням можуть бути первинні документи.
      10.6. Доводи апелянта про те, що господарські відносини відповідача та фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 існували більше трьох років (до моменту подання позову), і впродовж них позивач придбав у відповідача товари на суму понад 25 млн. грн. не є підставою вважати, що товар, якого стосується цей спір, позивач придбав як фізична особа-підприємець.
      10.7. У матеріалах справи немає первинних документів, які свідчили би про передання товару позивачеві.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. 7 серпня 2018 року відповідач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      12. 20 серпня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою зупинив виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі.
      13. 20 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1.1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Відповідач обґрунтовує касаційну скаргу так:
      15.1. З 2001 року позивач зареєстрований як фізична особа-підприємецьі регулярно здійснював діяльність з оптового та роздрібного продажу електропобутової техніки через низку торговельних точок.
      15.2. Протягом усього періоду співпраці фізична особа-підприємець ОСОБА_1 придбав у відповідача товари на суму понад 25 млн. грн.
      15.3. Суди першої й апеляційної інстанцій не оцінили докази у справі, а саме: претензію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. N б/н від 24 квітня 2015 року; претензію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. N б/н від 25 червня 2015 року; договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року; видаткові та товарно-транспортні накладні, які є у матеріалах справи; адвокатський запит адвоката Яценка Д.В. від 25 квітня 2015 року N 20/04/2015; обставини придбання позивачем товару як споживачем у розумінні пункту 22 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів"; документальне оформлення передання товару від продавця (магазину) до споживача відповідно до чинних правил продажу; матеріали кримінального провадження N 12015080020001178.
      15.4. Претензії від 24 квітня 2015 року та від 25 червня 2016 року, а також фіскальні чеки підтверджують системність практики придбання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 товарів у відповідача дрібним оптом за готівку на підставі фіскальних чеків. А тому суди розглянули справу з порушенням правил юрисдикції.
      15.5. Суди першої й апеляційної інстанцій не зазначили, для яких особистих потреб позивач придбав товар.
      15.6. Відповідач повністю виконав зобов'язання перед позивачем.
      15.7. Досудове розслідування у кримінальному провадженні N 1201500020001178 встановило, що старший касир ОСОБА_2 надавала незаконні вказівки на видання товару без фактичної оплати, зокрема, фізичній особі-підприємцюОСОБА_1. Обґрунтовує висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України N 6/11.1/1309 від 15 вересня 2016 року.
      (1.2) Позиції інших учасників справи
      16. 4 січня 2019 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить рішення судів першої й апеляційної інстанцій залишити без змін.
      17. Мотивував відзив так:
      17.1. Відповідач не довів обставини, зазначені у касаційній скарзі. Так, сторони проводили розрахунки, форма яких неприпустима для господарсько-правових зобов'язань, що, на думку позивача, підтверджує цивільно-правовий характер спору.
      17.2. Суди першої й апеляційної інстанцій повністю виконали сформульовані в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 рокувказівки, встановили дійсний суб'єктний склад правовідносин, а також правильно оцінили договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року.
      17.3. Суди не встановили, а відповідач не довів, що позивач мав намір використовувати товар для підприємницьких цілей.
      17.4. Обвинувальний акт щодо ОСОБА_2 не є допустимим доказом у цивільній справі, оскільки вину у вчиненні кримінального правопорушення підтверджує лише обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили, а такого вироку щодо вказаної особи нема.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.
      21. Відповідно до частин першої та другої статті 1 ГПК України у зазначеній редакції підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
      22. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України).
      23. Отже, на момент звернення до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці.Фізичні особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, мали право бути позивачами у господарському суді лише у випадках, передбачених законодавчими актами України.
      24. Частина друга статті 55 Господарського кодексу (далі -ГК) України визначає суб'єктами господарювання: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
      25. Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього кодексу.
      26. У справі, яка розглядається, позивач звернувся з позовом, в якому просив стягнути з відповідача кошти через невиконання останнім зобов'язання за договором купівлі-продажу.
      27. Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд вважав, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про розгляд цього спору за правилами цивільного судочинства, не оцінивши належно докази, зокрема, договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який уклали позивач як фізична особа-підприємець і відповідач. Крім того, суд касаційної інстанції вказав, що суди не перевірили доводи відповідача про те, що, купуючи товар, позивач діяв не як фізична особа, а як фізична особа-підприємець.
      28. Під час нового розгляду справи суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      28.1. Позивач придбав у відповідача товар на суму 708 335,74 грн через магазин роздрібної торгівлі, що не є товарним складом чи магазин-складом.
      28.2. Позивач оплатив товар готівкою через касу відповідача, а останній видав позивачеві розрахункові документи (фіскальні чеки) на підтвердження факту оплати. Вказане підтверджують документальні докази, а також свідки ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і допитаний у судовому засіданні як свідок позивач.
      28.3. 30 квітня 2015 року позивач як фізична особа згідно із Законом України "Про захист прав споживачів" звернувся до відповідача з грошовою вимогою на суму 708 335,74 грн. яку останній не задовольнив.
      28.4. Відповідач не надав заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що визначені обов'язковими згідно з пунктами 2.1.3, 2.3.1, 2.3.3, 2.3.8, 3.1, 4.3, 6.2 договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який відповідач уклав з позивачем як з фізичною особою-підприємцем. Представник відповідача на судовому засіданні не заперечував, що зазначені документи у відповідача відсутні.
      28.5. Грошову вимогу, датовану 25 червня 2015 року, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 не підписав, а зміст цієї вимоги не стосується предмета спору.
      29. Частина третя статті 175 ГК України передбачає, що зобов'язання майнового характеру, які виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами-громадянами, не є господарськими та регулюються іншими актами законодавства.
      30. Суди не встановили, що спірні правовідносини пов'язані зі здійсненням позивачем господарської діяльності, і що саме у цих відносинах позивач діяв як фізична особа-підприємець, як і не встановили обставини придбання чи фактичного використання позивачем товару для здійснення господарської діяльності.
      31. З урахуванням встановлених фактичних обставин справи суди першої й апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач придбав товар як споживач, а не на виконання договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який він з відповідачем укладав як фізична особа-підприємець.
      32. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року у справі N 2-7615/10, від 5 червня 2018 року у справі N 522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі N 216/181/16-ц). Змістовно близьких висновків дійшли суди першої й апеляційної інстанцій у цій справі.
      33. Отже, той факт, що позивач і відповідач мають фінансово-господарські відносини, зокрема, за договором N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який суди дослідили, не може свідчити про те, що позивач придбав товар саме як фізична особа-підприємець і для зайняття підприємницькою діяльністю.
      34. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду не погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами відповідача щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства. Крім того, необґрунтованими є і доводи касаційної скарги про те, що суди першої й апеляційної інстанцій не виконали вказівки касаційного суду під час нового розгляду справи.Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, вирішуючи питання про юрисдикцію суду у цій справі, суди встановили правовий статус позивача у спірних правовідносинах, визначилися з характером цих відносин і надали оцінку доказам, на необхідність належного дослідження яких вказав суд касаційної інстанції.
      (1.2) Щодо суті спору
      35. Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
      36. Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (частина перша статті 662 ЦК України).
      37. Стаття 663 ЦК України передбачає, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.
      38. Відповідно до частини другої статті 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
      39. Згідно з частиною першою статті 665 ЦК України у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
      40. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (частина друга статті 693 ЦК України).
      41. Відповідно до частин першої і третьої статті 698 ЦК України за договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його. До відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця-фізичної особи, не врегульованих цим кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів.
      42. Отже, у законодавстві України щодо регулювання договору роздрібної купівлі-продажу встановлений пріоритет ЦК України перед актами законодавства про захист прав споживачів (див. постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі N 362/2159/15-ц).
      43. У пункті 7 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що договір - це усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами.
      44. Суди першої й апеляційної інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи фіскальних чеків та інших документів встановили, що у сторін виникли зобов'язальні правовідносини: позивач оплатив вартість товару готівкою, а відповідач товар позивачеві не передав.
      45. Суди оцінили електронні накладні відповідача на внутрішнє переміщення товарів, вказавши, що ці документи не відповідають вимогам законодавства щодо форми їх складення, оскільки у них відсутня інформація, передбачена у наказі Міністерства статистики України від 21 червня 1996 року N 1193 "Про затвердження типових форм первинних облікових документів з обліку сировини та матеріалів". Зазначені накладні про переміщення товарів із основного складу на проміжний склад (кросс-док), а далі з проміжного складу (кросс-доку) на склад магазинів не підтвердили факт передання товару позивачеві. Суди встановили відсутність первинних документів, на підставі яких цей факт можна би було встановити.
      46. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову про стягнення з відповідача вартості оплаченого позивачем товару.
      47. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      48. Оскільки відповідач не виконав зобов'язання з передання товару позивачеві та не повернув на вимогу позивача сплачену останнім вартість товару, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про задоволення позову і в частині стягнення з відповідача боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних.
      49. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      50. Отже, з огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними доводи касаційної скарги щодо неналежного встановлення судами обставин справи та відхиляє доводи відповідача, спрямовані на переоцінку доказів.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      51. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      52. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).
      53. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду, що рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанова Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. А тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      54. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскарженого судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
      55. Враховуючи наведений припис, Велика Палата Верховного Суду поновлює виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року, виконання якого зупинив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду згідно з ухвалою від 20 серпня 2018 року.
      (2.2) Щодо судових витрат
      56. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419, частиною третьою статті 436 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІЄСА" залишити без задоволення.
      2. Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року залишити без змін.
      3. Поновити виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна В.С. Князєв О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • By Владимировна
      Здравствуйте еще в апреле взяла кредит в компании швидко гроши на сумму 4000 гривен поменялась робота сейчас просто подработка , после этого всю сумму не могу отдать плачу деньги что бы продлить уже так продлила на 3 тисячи , отдать нужно 5 200 , Скажите можно ли как то собрать квитанции они у меня есть и договорить или добиться того что бы заплать остаток от 2200 грн , Просто полностью я так не смогу выплать , А деньги и так мне пока с трудом попадают 
      Спасибо вам за ответ 
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      15 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 817/649/16
      Провадження N 11-1032апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у справі за його позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про зобов'язання вчинити певні дії, визнання бездіяльності протиправною,
      УСТАНОВИЛА:
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року про залишення апеляційної скарги без руху повернув заявнику, оскільки вона не відповідає вимогам статті 213 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
      Не погодившись із такою ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 КАС в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
      Як на приклад неоднакового застосування норм процесуального права заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2016 року у справі N 565/562/15-ц, у якій суд по-іншому і, на переконання заявника, правильно застосував одні й ті самі норми процесуального права у подібних правовідносинах.
      Верховний Суд України ухвалою від 28 жовтня 2016 року відкрив провадження у цій справі.
      До набрання чинності КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд справи за позовом ОСОБА_1 про перегляд судового рішення цим судом не закінчено.
      На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 зазначену заяву супровідним листом від 12 січня 2018 року передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 7 вересня 2018 року адміністративну справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підпункт 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС у редакції Закону N 2147-VIII, оскільки така справа підлягала розгляду Верховним Судом України на спільному засіданні судових палат у адміністративних і цивільних справах Верховного Суду України.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 1 жовтня 2018 року прийняла до розгляду заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року.
      Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 11 січня 2019 року справу призначив до розгляду в порядку письмового провадження.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши заяву ОСОБА_1., Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Як убачається з матеріалів справи N 817/649/16 та касаційного провадження N К/800/17881/16, уквітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду про зобов'язання виплатити, перерахувати безготівково належні позивачу кошти (відсотки, еквівалент 3 490,47 дол. США) та визнання бездіяльності протиправною.
      Рівненський окружний адміністративний суд ухвалою від 25 травня 2016 року позовну заяву ОСОБА_1 повернув позивачу, оскільки він не усунув недоліків цієї заяви, а саме - не сплатив судовий збір.
      Не погодившись із таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу.
      Житомирський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 21 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без руху та надав йому строк для усунення недоліків скарги - сплати судового збору.
      У червні 2016 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на вказану ухвалу суду апеляційної інстанції.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 липня 2016 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, а касаційну скаргу позивача на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року залишив без руху у зв'язку з тим, що заявник не додав документа про сплату судового збору та копії оскаржуваного судового рішення.
      Оскільки заявник не усунув недоліків скарги, Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 повернув заявнику, тому що вона не відповідає вимогам статті 213 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень у адміністративних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
      Як убачається із заяви ОСОБА_1, позивач вважає, що суд касаційної інстанції неоднаково застосував одні й ті самі норми права щодо підстав звільнення від сплати судового збору.
      Так, ОСОБА_1 у касаційній скарзі заявив клопотання про звільнення його від сплати судового збору з посиланням на частину третю статті 22 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII), відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 липня 2016 року у задоволенні зазначеного клопотання відмовив. При цьому суд виходив з того, що предметом заявлених позовних вимог є відносини, які виникли внаслідок укладання договору і не вважаються відносинами споживчого кредитування в розумінні Закону N 1023-XII, що унеможливлює звільнення позивача від сплати судового збору.
      У справі N 565/562/15-ц, рішення у якій надано для порівняння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" (далі - Банк) про визнання дій протиправними, стягнення коштів за договорами строкового банківського вкладу, нарахованих процентів за користування чужими коштами, трьох процентів річних, дійшов висновку, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII, тому немає необхідності у вирішенні питання про звільнення його від сплати судового збору.
      Зі змісту позовної заяви у справі, що розглядається, убачається, що ОСОБА_1 позивається до Фонду і просить суд визнати бездіяльність відповідача протиправною та зобов'язати його виплатити, перерахувати безготівково кошти.
      Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності регулює Закон N 1023-XII, який установлює права споживачів, визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
      Відповідно до частини третьої статті 22 цього Закону споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
      Згідно зі статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
      Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон N 2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
      Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону N 2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
      За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 Цивільного кодексу України).
      За змістом статті 1 Закону N 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
      З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, пов'язаним з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII.
      Подібний за змістом правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16 відступати від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав.
      Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач як споживач фінансових послуг звільняється від сплати судового збору за частиною третьою статті 22 Закону N 1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу.
      Таким чином, вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом своїх порушених прав, зокрема, у зв?язку з неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII.
      Разом з цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що дія частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI).
      Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок касаційного суду про те, що дія частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII не поширюється на позивача, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року про повернення касаційної скарги ОСОБА_1 у зв?язку з несплатою судового збору є необґрунтованою та підлягає скасуванню.
      За приписами частин першої та третьої статті 243 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) у разі порушення судом норм процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та скасовує оскаржуване рішення повністю і передає справу на розгляд до відповідного суду.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 243 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року задовольнити.
      Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року скасувати.
      Справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов'язання вчинити певні дії, визнання бездіяльності протиправною - передати на розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко