Решение Деснянского райсуда Киева об отказе Укрсоцбанку во взыскании задолженности


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

9 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      8
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      8
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

  • 2 months later...
  • Replies 95
  • Created
  • Last Reply

Top Posters In This Topic

Top Posters In This Topic

Popular Posts

Державний герб України Номер провадження 2/754/414/17 Справа №754/7694/16-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 лютого 2017 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого -

Не буду оригинальным, но постараюсь быть конструктивным: надо идти, со всеми документами по кредиту и ипотеке, к профильному юристу (тому, кто занимается кредитными спорами). То, что вы изложили здесь

Это наше решение. Суд со ссылками на правовые позиции Верховного суда Украины, решения ЕСПЧ и международные договора пришел к обоснованному выводу о пропуске сроков исковой давности о которых было зая

Posted Images

1 минуту назад, Форт сказал:

Ну вот и понеслась, через полтора месяца суд, по стягненю заборгованості.

Подробнее...

Link to post
Share on other sites
1 minute ago, Bolt said:

Подробнее...

С 10 года не делал проплат по кредиту УкрСоц, названиали, а это с суда пришла бумага, сходил узнал - Укрсоц по стегненню заборгованости. Позовной заявы еще не видел.

Link to post
Share on other sites
11 минут назад, Форт сказал:

Как сейчас по практике с ИД шансы есть? Воевать можно?)

Как сейчас на практике с ИД... Нормально с ИД... У Вас что...?

Link to post
Share on other sites
10 минут назад, Форт сказал:

С 10 года не делал проплат по кредиту УкрСоц, названиали, а это с суда пришла бумага, сходил узнал - Укрсоц по стегненню заборгованости. Позовной заявы еще не видел.

Номер дела какой...?

Link to post
Share on other sites
4 минуты назад, Форт сказал:

Стоит его светить? номер дела в смысле.

Как хотите... Можете на почту...

Link to post
Share on other sites
В 25.04.2017 в 11:53, saddam сказал:

Точно такая же ситуация . К заёмщику банк позывався , решение было "стягнути борг" 2010 года , имущественного поручителя не дёргал вообще . Потом и банк канул в лету (Кредитпром-Дельта-?) Не знаю точно кого ответчиком выбрать )) Собираюсь подавать иск на прекращение имущественного поручительства  . Буду очень благодарен дельным советам в данной ветке.

Добрый день. Похожая ситуация.

В двух словах...

В 2008 году взяли валютный кредит в Укрсибе под залог квартиры. Кредит оформлен на жену, я поручитель, теща предоставила квартиру в залог.

Кредитный договор заключен 6.05.2008 сроком на 7 лет, до 5.05.2015

В конце 2008 перестал платить по кредиту. Спустя какое-то время банк подал в суд. В декабре 2011 или 2012 (точно не помню) суд закончился. Банк получил решение и продал кредит Дельта банку. О продаже кредита я узнал по телефону от сотрудника Дельтабанка. Звонили пару раз, предлагали реструктуризацию, но по совету юриста мы от предложений отказались. Никаких дополнительных соглашений не подписывали. Насколько мне известно, никаких исполнительных производств открыто не было.

Сегодня прочитал новость, что Фонд Гарантирования Вкладов с начала 2018 года выставит на продажу все залоговое имущество ликвидированных банков.

Посоветуйте, как действовать в моей ситуации ?

Link to post
Share on other sites
В 05.12.2017 в 00:10, Pilot_ сказал:

Посоветуйте, как действовать в моей ситуации ?

Не буду оригинальным, но постараюсь быть конструктивным: надо идти, со всеми документами по кредиту и ипотеке, к профильному юристу (тому, кто занимается кредитными спорами). То, что вы изложили здесь в двух словах, двумя словами не решить...

  • Like 4
  • Thanks 1
Link to post
Share on other sites
11 часов назад, Богдан002 сказал:

Доброго дня!
Підкажіть бласка чи оскаржувались зміни до кд  від 26.12.2014?

Что...?

  • Like 1
Link to post
Share on other sites
1 час назад, west11 сказал:

Не буду оригинальным, но постараюсь быть конструктивным: надо идти, со всеми документами по кредиту и ипотеке, к профильному юристу (тому, кто занимается кредитными спорами). То, что вы изложили здесь в двух словах, двумя словами не решить...

Золотые слова, коллега... Но люди нас не слышат как правило...

  • Like 3
Link to post
Share on other sites
В 05.12.2017 в 00:10, Pilot_ сказал:

Добрый день. Похожая ситуация.

В двух словах...

В 2008 году взяли валютный кредит в Укрсибе под залог квартиры. Кредит оформлен на жену, я поручитель, теща предоставила квартиру в залог.

Кредитный договор заключен 6.05.2008 сроком на 7 лет, до 5.05.2015

В конце 2008 перестал платить по кредиту. Спустя какое-то время банк подал в суд. В декабре 2011 или 2012 (точно не помню) суд закончился. Банк получил решение и продал кредит Дельта банку. О продаже кредита я узнал по телефону от сотрудника Дельтабанка. Звонили пару раз, предлагали реструктуризацию, но по совету юриста мы от предложений отказались. Никаких дополнительных соглашений не подписывали. Насколько мне известно, никаких исполнительных производств открыто не было.

Сегодня прочитал новость, что Фонд Гарантирования Вкладов с начала 2018 года выставит на продажу все залоговое имущество ликвидированных банков.

Посоветуйте, как действовать в моей ситуации ?

В данной ситуации, нужно посмотреть все материалы судебного дела.

п.с. Возможно выставит на продажу не залоговое имущество, а право на залоговое имущество?

  • Like 2
Link to post
Share on other sites
  • 4 weeks later...
В 04.12.2017 в 12:38, Сергій Поліщук сказал:

Це рішення було скасоване в Апел.суді. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67183288

Але в жовтні відкрите кас.провадження http://reyestr.court.gov.ua/Review/69975028

 

Чем завершилось? В реестре нет данных.

Link to post
Share on other sites
  • 10 months later...
В 18.03.2017 в 20:08, batyshka сказал:

Реєстр каже, що подано апеляцію. При поданні позову банк сплатив 18 тисяч гривень судового збору, за апеляцію більше 19-ти буде. Цікаво, що думають банківські працівники, подаючи завідомо невиграшну апеляцію або касацію?

Почему не выигрышную...??? К сожалению очень даже выигрышную апелляцию...(((

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67183288

... которую поддержал и ВС...((

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76715499

  • Like 1
Link to post
Share on other sites
В 04.12.2017 в 12:38, Сергій Поліщук сказал:

Це рішення було скасоване в Апел.суді. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67183288

Але в жовтні відкрите кас.провадження http://reyestr.court.gov.ua/Review/69975028

Которое ничем не помогло к сожалению...((

В 03.01.2018 в 17:58, Temp сказал:

Чем завершилось? В реестре нет данных.

Плохим завершилось 19 сентября этого года... Уже есть данные... (((:(

Link to post
Share on other sites
2 минуты назад, хервам анеипотеку сказал:

Жаль. А вообще Укрсоцбанк очень часто тупит со сроками. 

Жаль конечно... У Укрсоцбанка вообще сроки эти часто прописаны в их договорах... Составляя эти договора они уже ступили... Ну они ведь их составляли честно и законно, они тогда ещё не думали, что придёт мода на хитрости в этой сфере...

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      05 серпня 2020 року
      м. Київ
      справа № 759/5757/15-ц
      провадження № 61-11469св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Крата В. І.,
      суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
      учасники справи:
      позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом)- Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк»,
      відповідач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,
      відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
      розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року у складі судді Борденюка В. В. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Волошиної В. М. Побірченко Т. І. ,
      ВСТАНОВИВ:
      Історія справи
      Короткий зміст позовних вимог
      У квітні 2015 року Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
      Позовні вимоги мотивовані тим, що 07 липня 2006 року між Акціонерним комерційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк», після зміни найменування - ПАТ «УкрСиббанк»), укладено кредитний договір №26-882/06/2006И, за умовами якого відповідачу було надано кредитні кошти на суму 45000 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користуванням кредиту -11,80 %.
      Для забезпечення виконання зобов`язань 07 липня 2006 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 26-87G/06-2006И.
      ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов`язань своєчасно та у повному обсязі не виконував, у зв`язку з чим станом на 31 березня 2015 року утворилася заборгованість в сумі 35 619 доларів США, яка складається з: 29 943,55 доларів США - заборгованість за кредитом, 5 676,37 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; пені за несвоєчасне погашення заборгованості по кредиту та процентах за користування кредитом в розмірі 44 448,18 гривен, з яких: 17 459, 14 гривен - за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та 26 989, 04 гривен - за несвоєчасне погашення заборгованості по процентам за користування кредитом.
      Позивач просив стягнути кредитну заборгованість солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
      У серпні 2015 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов, який підписаний представником ОСОБА_4 , до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання договору поруки припиненим.
      Зустрічний позов мотивований тим, що згідно частини четвертої статті 559 ЦК України ПАТ «УкрСиббанк» пропущено строк звернення до ОСОБА_2 , як поручителя, з вимогою про погашення заборгованості, оскільки датою дострокового повернення всього розміру кредиту було 03 вересня 2014 року.
      Просила визнати припиненим з 03 березня 2015 року договору поруки № 26-87G/06-2006И від 07 липня 2006 року.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року первісний позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено частково.
      Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором кредиту у розмірі 35 619,92 доларів США і 44 448,18 гривен, судовий збір у розмірі 3 654,00 гривен.
      У задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 про стягнення як з поручителя кредитної заборгованості відмовлено.
      Зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання припиненим договору поруки задоволено, визнано припиненим договір поруки.
      Вирішено питання про стягнення судового збору.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у зв`язку із неналежним виконанням зобов`язань за кредитним договором у ОСОБА_1 утворилася заборгованість, яка станом на 31 березня 2015 року склала 35 619,92 доларів США та 44 448,18 гривен. Суд погодився із доводами зустрічного позову поручителя до банку, оскільки існують підстави для припинення поруки.
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено.
      Рішення Святошинського районного суду м. Києві від 10 лютого 2016 року залишено без змін.
      Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що наявні законні підстави для стягнення з ОСОБА_1 на користь банку заборгованості за договором кредиту, оскільки відповідачем неналежно виконувались зобов`язання за кредитним договором.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У червні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , у якій просить скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором кредиту відмовити в повному обсязі, в іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року залишити без змін.
      Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що судові рішення оскаржуються лише в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_1 , в іншій частині не оскаржуються, тому судом касаційної інстанції не переглядаються.
      Аргументи учасників справи
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанції не дали належної оцінки та не дослідили той факт, що розрахунок заборгованості здійснено невірно, він є необґрунтованим, завищеним. У розрахунку відсутня загальна сума погашеної заборгованості за тілом кредиту, методика розрахунку відсоткової ставки, не вказано щомісячний платіж за кредитним договором. ОСОБА_1 не отримував повідомлення про встановлення нової процентної ставки. Довідка про заборгованість не дає можливості встановити суми погашення пені та правильність нарахування відсотків та пені. Позивачем не підтверджений факт видачі кредитних коштів позичальнику, не надано жодних доказів існування заборгованості. На правовідносини, які виникли між відповідачем та банком поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» 60-денний строк має відраховуватися саме з дати одержання, а не відправлення вимоги про дострокове повернення кредиту. Вимоги про дострокове повернення кредиту відповідач не отримував, тому на момент подачі позову його права не були порушені, тобто позов подано передчасно. Суди ухвалили рішення, ґрунтуючись на припущеннях про фактичні обставини справи.
      Позиція інших учасників справи
      Заперечення на касаційну скаргу не надано.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2016 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу № 759/5757/15-ц, виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року зупинено до закінчення касаційного провадження по справі.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу Україниу редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      03 березня 2018 року матеріали цивільної справи № 759/5757/15-ц надійшли до Верховного Суду.
      04 червня 2019 року матеріали цивільної справи передані судді-доповідачу Дундар І. О.
      Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      Позиція Верховного Суду
      Колегія суддів частково приймає аргументи, викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.
      Судами встановлено, що 07 липня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладений договір про надання споживчого кредиту № 26-882/06/2006И (№ 26-87G/06-2006И), за умовами якого відповідачу було надано кредитні кошти в сумі 45 000 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користуванням кредиту - 11,80 %.
      Відповідно до пункту 1.2.2. договору про надання споживчого кредиту позичальник зобов`язався повернути кредит у повному обсязі в будь-якому випадку не пізніше 07 липня 2027 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до визнаного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 11 цього договору.
      В пункті 11.1 договору про надання споживчого кредиту зазначено, що у випадку настання обставин, визначених у підпунктах 2. 3, 4. 9, 5. 3, 5. 5, 5. 8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов цього договору протягом 31 календарного дня з дня одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку.
      У пункті 11.2 договору про надання споживчого кредиту № 26-87G/06-2006И від 07 липня 2006 року вказано, що зазначене у пункті 11.1 договору повідомлення (вимога) банку направляється листом (цінний з описом та повідомленням про вручення) або доставляється кур`єром на адресу позичальнику, що вказана у розділі 12 цього договору.
      Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зазначено, «якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року).
      Наведені приписи дають підстави виснувати, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      …суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту».
      За змістом частини першої статті 303 ЦПК України, в редакції на час розгляду справи в суді апеляційної інстанцій, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Апеляційний суд на зазначені обставини справи та вимоги закону уваги не звернув, встановивши, що відповідачам були направлені вимогипро необхідність усунення порушень щодо виконання зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту, не оцінив чи вважається ОСОБА_1 таким, що отримав вимогу про необхідність усунення порушень кредитного договору,коли настав строк для виконання основного зобов`язання та дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.
      Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена ухвала апеляційного суду постановлена з порушенням норм процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржену ухвалу скасувати і передати справу на новий розгляд до апеляційного суду.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2017 року виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року зупинено до закінчення касаційного провадження по справі. Оскільки оскаржена ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню, то підстави для поновлення виконання оскаржених рішень відсутні.
      Керуючись статтями 400, 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року скасувати.
      Передати справу № 759/5757/15-ц на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року втрачає законну силу.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. І. Крат
      Судді: І. О. Дундар
      В. І. Журавель
      Є. В. Краснощоков
      М. М. Русинчук
      Джерело: ЄДРСР 91010035
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      05 серпня 2020 року
      м. Київ
      справа № 553/3288/15-ц
      провадження № 61-45324св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
      суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
      учасники справи:
      позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс»,
      відповідач - ОСОБА_1 ,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Полтавської області в складі колегії суддів: Обідіної О. І., Гальонкіна С. А., Прядкіної О. В. від 12 вересня 2018 року,
      ВСТАНОВИВ:
      1. Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У серпні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «Вектор Плюс») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 14 887 098,78 грн, а також судовий збір в розмірі 3 654 грн.
      Позовні вимоги мотивовані тим, що 19 вересня 2007 року між ЗАТ «Тас-Інвестбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», та позичальником укладено кредитний договір № 984-Ф, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 700 000 дол. США під 14% річних зі строком повернення до 18 вересня 2018 року. Взяті на себе зобов`язання ОСОБА_1 не виконував, у зв`язку з чим станом на 28 липня 2015 року утворилась заборгованість, яку позивач, до якого на підставі укладеного з ПАТ «Сведбанк» договору факторингу, перейшло право вимоги, і просив стягнути з відповідача.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач пропустив позовну даність за вказаними вимогами.
      Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      Постановою апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Вектор Плюс» задоволено. Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Вектор Плюс» заборгованість за кредитним договором в розмірі 23 720,65 грн та 674 776,14 дол. США, що разом в сумі за офіційним курсом Національного банку України станомить 14 887 098,78 грн. Вирішено питання про судовий збір.
      Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовна давність позивачем пропущена з поважних причин, що є підставою для його поновлення. За вказаних обставин порушене право кредитора підлягає захисту шляхом задоволення вимоги про стягнення з відповідача заборгованості по кредиту, в заявленому позивачем розмірі.
      Узагальнені доводи касаційної скарги
      У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції було безпідставно визнано поважними причини пропуску позовної давності позивачем. Порушення принципу рівності сторін при розгляді справи судом апеляційної інстанції полягало у тому, що суд не розглянув та не взяв до уваги докази відповідача щодо обізнаності позивача про місце реєстрації ОСОБА_1 ще у 2011 році. При цьому, за відсутності клопотання та будь-яких доказів поважності строку позовної давності ТОВ «ФК «Фектор Плюс» апеляційний суд визнав такі причини поважними та задовольнив позов. Також апеляційний суд, задовольняючи позов, не перевірив розрахунку заборгованості, наданого позивачем, та дійшов помилкового висновку про задоволення позову.
      У жовтні 2018 року на адресу суду касаційної інстанції від ОСОБА_1 надійшли доповнення до касаційної скарги, у яких заявник надає документи, які на його думку, свідчать про поінформованість позивача про місце проживання відповідача.
      У листопаді 2018 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення до касаційної скарги, аналогічні викладеним в касаційній скарзі заявника.
      Відзив на касаційну скаргу не надходив.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано цивільну справу № 553/3288/15-ц з Ленінського районного суду м. Полтави.
      Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
      Фактичні обставини справи, встановлені судом
      Суд установив, що 19 вересня 2007 року між ЗАТ «Тас-Інвестбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 984-Ф, відповідно до умов якого останній отримував кредит в розмірі 700 000 дол. США, під 14% річних з датою повного повернення згідно до графіка погашення - 18 вересня 2018 року.
      Указаний кредит було надано для придбання земельної ділянки загальною площею 0,1748 га та нежитлового приміщення загальною площею 1541,1 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
      Правонаступником ЗАТ «Тас-Інвестбанк» за кредитним договором стало ЗАТ «Сведбанк Інвест», яке в подальшому було реорганізовано шляхом приєднання до ПАТ «Сведбанк».
      26 травня 2008 року між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 1 до кредитного договору № 984-Ф від 19 вересня 2007 року, відповідно до умов якого сторони вирішили вважати таким, що втратив чинність підпункт 5.1.1 пункту 5.1 договору, який стосувався забезпечення кредитного договору іпотекою - належною відповідачу трикімнатною квартирою.
      Крім того, 18 травня 2009 року між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору № 984-Ф від 19 вересня 2007 року, яким сторони внесли зміни та доповнення стосовно порядку та розмір комісій, сплата якої визначена умовами договору.
      Останній платіж в рахунок погашення кредиту та процентів відповідачем здійснено 05 травня 2011 року в сумі 5 554,65 дол. США.
      Згідно положень пунктів 8.1, 8.2 кредитного договору, банк вправі вимагати дострокового повернення кредиту, наданого за договором, разом із сплатою процентів і передбачених договором неустойок, а також відшкодування збитків, завданих банку в результаті невиконання чи неналежного виконання позичальником умов договору, а позичальник зобов`язаний повернути банку одержану суму кредиту, сплатити проценти та неустойку, а також відшкодувати завдані банку збитки, зокрема, у випадку порушення строків сплати процентів та/або погашення кредиту, встановлених підпунктами 4.1 та 4.2 договору. Вимога про дострокове повернення кредиту згідно пункту 8.1 договору направляється позичальнику у письмовій формі та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 10 календарних днів з дати її одержання або у інші строки, визначені банком у листі вимозі.
      Ураховуючи невиконання умов кредитного договору після травня 2011 року, ПАТ «Сведбанк» 05 вересня 2011 року направило боржнику письмову вимогу № 6450 про дострокове повернення кредиту в розмірі 475 256,48 дол. США, процентів в розмірі 23 922,33 дол. США та пені в розмірі 3 521,18 грн.
      Указана вимога отримана ОСОБА_1 09 вересня 2011 року.
      Після спливу десятиденного строку для погашення заборгованості в добровільному порядку, тобто невиконання ОСОБА_1 вимоги про дострокове повернення кредитних коштів до 19 вересня 2011 року, у банку виникло право на судовий захист своїх цивільних інтересів, який він повинен був реалізувати в межах загального строку позовної давності до 19 вересня 2014 року.
      Перехід до ТОВ «ФК «Вектор Плюс» прав первісного кредитора ПАТ «Сведбанк підтверджується договором факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року.
      2.Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Касаційна скарга підлягає задоволенню.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
      Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
      Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      Позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.
      Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
      Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судового рішення.
      Пред`явлення кредитором вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов`язання та зумовлює перебіг позовної давності.
      Ухвалюючи рішення у справі, місцевий суд суд правильно виходив із того, що, пред`явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання її умов.
      У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок про те, що згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов`язання в обумовлений сторонами строк кредитор використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.
      Тобто, у випадку пред`явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту на підставі частини другої статті 1050 ЦК України, такими діями кредитор на власний розсуд змінює умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом.
      Зважаючи на те, що із вимогою про дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості з ОСОБА_1 банк звернувся 05 вересня 2011 року (яка отримана позичальником 09 вересня 2011 року), а до суду з цим позовом - 14 серпня 2015 року, місцевий суд правильно вважав, що банком пропущено трирічний строк позовної давності, на застосуванні якої наполягав відповідач.
      При цьому, суд дав оцінку обставині, пов`язаній із зверненням в листопаді 2012 року ПАТ «Сведбанк» до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 вказаної заборгованості, як такій, що не перериває строку позовної давності, зважаючи на те, що вказане звернення відбулось з порушенням правил територіальної підсудності, наслідком чого стало повернення позовної заяви позивачу для пред`явлення до належного суду за зареєстрованим місцем проживання відповідача. Зазначене узгоджується з постановою Великої Палата Верховного Суду від 24 квітня 2019 року № 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19).
      Апеляційний суд, скасувавши рішення місцевого суду про відмову в позові за пропуском позовної давності, дійшов висновку, що позивачем пропущено позовну давність з поважних причин, оскільки новий кредитор не був обізнаний про зміну реєстрації відповідача. Матеріали справи містять докази про обізнаність ПАТ «Сведбанк» про зміну місця проживання відповідача ще у 2011 році, оскільки вимога про дострокове поверненя кредитних коштів боржнику була направлена банком за новою адресою. Виходячи з умов договору факторингу, позивач мав отримати всю інформацію щодо боржника ще в листопаді 2012 року, що у свою чергу дає підстави вважати, що зазначена адреса відповідача і була відома новому кредитору - ТОВ «ФК «Вектор Плюс».
      Заміна сторін у зобов`язанні, відповідно до статті 262 ЦК України, не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, тобто після укладення 28 лисопада 2012 року первісним і новим кредиторами договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами для ТОВ «ФК «Вектор Плюс» строки звернення до суду підлягають обчисленню так само, як і для ПАТ «Сведбанк».
      З огляду на викладене суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач пропустив строк звернення до суду з вимогою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.
      Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.
      Керуючись статтями 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Постанову апеляційного суду Полтавської області від 12 вересня 2018 року скасувати та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 квітня 2018 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий
      М. Є. Червинська
      Судді:
      С. Ю. Бурлаков
      А. Ю. Зайцев
      Є. В. Коротенко
      В. М. Коротун
      Джерело: ЄДРСР 90850537
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 145/2047/16-ц
      Провадження № 14-499цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Селянського фермерського господарства «Терра» про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, ухвалене суддею Ратушняком І. О., та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, прийняту у складі суддів Матківської М. В., Берегового О. Ю., Сопруна В. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1.1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Селянського фермерського господарства «Терра» (далі - СФГ «Терра») про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними.
      1.2. Позов мотивовано тим, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.
      1.3. Посилаючись на те, що зазначені земельні ділянки перебували в тимчасовому користуванні СФГ «Терра», ОСОБА_1 звернувся до останнього з клопотанням про їх повернення, однак отримав відмову з тих підстав, що між ним та СФГ «Терра» було укладено договори оренди земельних ділянок.
      1.4. На його вимогу про ознайомлення із зазначеними документами йому було пред`явлено два договори оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року. Строк оренди земельних ділянок відповідно до вказаних договорів становив 15 років.
      1.5. Позивач стверджував, що жодних договорів оренди він не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення він не мав, а підписи в зазначених договорах та актах приймання передачі земельних ділянок вчинені іншою особою.
      1.6. З огляду на те, що договорів оренди та актів приймання-передачі земельних ділянок він не підписував, між ним та СФГ «Терра» жодних зобов`язань не виникло. Відсутність його підпису в договорах оренди свідчить про відсутність його волевиявлення, спрямованого на виникнення цивільних прав та обов`язків.
      1.7. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори оренди земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, від 30 вересня 2009 року.
      2. Короткий зміст судових рішень
      2.1. Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      2.2. Рішення судів мотивовані тим, що позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності, про застосування якої відповідач заявив клопотання в суді першої інстанції. Позивачу було відомо про укладення із СФГ «Терра» договорів оренди земельних ділянок у 2009 році, оскільки саме з такою метою він, ставши власником земельних ділянок у порядку спадкування та отримавши державні акти на земельні ділянки, надав копії цих державних актів, виданих на його ім`я, свої паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договір оренди, і ці дані внесені в оспорювані договори оренди від 30 вересня 2009 року. Також у період з 2010 по 2016 роки від СФГ «Терра» він отримував орендну плату, передбачену в пункті 9 вказаних договорів оренди, та матеріальну допомогу. При цьому, ставлячи свій підпис у відомостях, він не міг не розуміти такої назви відомості, як «відомість виплати орендної плати за земельні паї», що такі грошові кошти він отримує саме за здані ним в оренду земельні ділянки. З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише в грудні 2016 року, клопотання про поновлення пропущеного строку не заявив.
      3. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
      3.1. У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову.
      3.2. Касаційна скарга мотивована тим, що факт отримання орендної плати за користування земельними ділянками не свідчить про обізнаність позивача зі спірними договорами оренди земельних ділянок, умовами таких договорів та погодження всіх істотних умов. Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Про існування спірних договорів, про їх умови ОСОБА_1 стало відомо лише з моменту вручення йому відповідачем примірників цих договорів у 2016 році. Позивач спірних договорів не підписував. До цього часу він не знав і не міг знати про те, що вони існують. При цьому заявник звертає увагу на те, що отримував кошти від відповідача за фактичне користування земельними ділянками, а не на підставі договорів оренди.
      4. Позиція інших учасників справи
      4.1. У грудні 2018 року СФГ «Терра» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки висновок судів про пропущення позивачем трирічного строку звернення до суду із цим позовом є обґрунтованим.
      5. Рух справи в суді касаційної інстанції
      5.1. 25 жовтня 2018 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.
      5.2. 27 червня2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду.
      5.3. 7 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      5.4. Підставою для передачі справи визначено наявність підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, та необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
      5.5. Мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину, тобто коли особа виявляє волю на укладення певного договору, втім така воля має певні вади. Якщо ж відповідна фізична особа, яка вказана як сторона договору, його не підписувала, то її волевиявлення на укладення договору відсутнє і він є неукладеним. Відповідно такий договір не може кваліфікуватися як недійсний (нікчемний чи оспорюваний).
      5.6. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що для тих ситуацій, коли судами встановлено, що орендодавець не підписував оспорюваний договір, його слід кваліфікувати як неукладений та відмовляти у визнанні недійсним у тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою, з посиланням на пункт 6 частини першої статті 6 ЦК України і доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) та не застосовувати в таких випадках частину третю статті 203 і частину першу статті 215 ЦК України.
      5.7. 9 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      6. Короткий виклад обставин справи та висновки судів попередніх інстанцій
      6.1. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      6.2. Указані земельні ділянки він отримав у порядку спадкування після смерті своєї матері ОСОБА_2 , якій за життя належало право на земельні частки (паї) на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.
      6.3. Згідно з договорами оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, про визнання недійсними яких пред`явлено позов у цій справі, земельні ділянки площею 5,0764 га та 5,2240 га, що належать позивачу, строком на 15 років були передані в оренду СФГ «Терра». У пункті 6 договорів установлено розмір орендної плати - 1672,58 грн, яка вноситься орендарем у натуральній сільськогосподарській продукції або грошовій формі.
      6.4. Указані договори були зареєстровані в Тиврівському секторі реєстрації Вінницької регіональної філії Центру державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено записи від 9 грудня 2010 року.
      6.5. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 стверджував, що оспорювані договори він не підписував, підпис у них вчинено іншою особою.
      6.6. Для з`ясування цих обставин у справі призначались судово-технічна та почеркознавча експертизи, проведення яких було доручено Вінницькому відділенню Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (далі - ВВ КНДІСЕ).
      6.7. Згідно з висновком судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 1 червня 2016 року підписи у двох примірниках договорів оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, укладених ОСОБА_1 та СФГ «Терра», у графі «Орендодавець» виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою із ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 . Так само підписи у двох примірниках актів визначення меж земельних ділянок на місцевості, які складені до договорів земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, у графах «Орендодавець» - виконані не самим ОСОБА_1 , а іншою особою (особами) з ретельним наслідуванням підпису останнього.
      6.8. Відповідно до висновку судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 15 травня 2017 року у двох екземплярах, належних орендарю, договорів оренди вказаних земельних ділянок, підпис у графі «Орендодавець» виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою з ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 .
      6.9. Питання щодо виконання підпису ОСОБА_1 у договорах оренди земельних ділянок, які належать орендодавцю, не вирішувалось у зв`язку з тим, що підписи нанесені електрофотографічним способом із застосуванням копіювально-множинної техніки.
      6.10. Водночас суд з`ясував, що позивач щороку з 2010 по 2016 роки отримував від СФГ «Терра» орендну плату згідно з пунктом 9 спірних договорів оренди та матеріальну допомогу, що підтверджується відповідними відомостями про видачу орендної плати за оренду земельної ділянки (паю), про отримання матеріальної грошової допомоги, накладними, а також формами 1 ДФ від 9 серпня 2010 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахований на користь платників податку, і сум утриманого з них податку, відомостями про наявність земельних ділянок від 31 січня 2011 року, податковою декларацією із фіксованого сільськогосподарського податку від 13 жовтня 2011 року, відомостями про наявність земельних ділянок від 27 січня 2012 року, податковою декларацією з фіксованого сільськогосподарського податку від 30 січня 2012 року, формою 1 ДФ від 3 лютого 2012 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахованого на користь платників податку, сум утриманого з них податку та копіями платіжних доручень. Також 26 листопада 2015 року з каси підприємства позивач отримав 6 487,37 грн як орендну плату за користування земельними ділянками за 2015 рік, що підтверджується видатковим касовим ордером від 26 листопада 2015 року, а також за 2016 рік оренди - по 7505,15 грн за кожним договором.
      6.11. У свою чергу СФГ «Терра» сплачує податок за використання земельних ділянок позивача з 2010 року.
      6.12. Суд апеляційної інстанції, крім вказаних вище обставин справи, установлених судом першої інстанції, також зазначив, що згідно з висновком експертів за результатами проведення судово-технічної та почеркознавчої експертизи в матеріалах цивільної справи № 145/2047/16-ц від 15 травня 2017 року № 1581/1582/1583/17-21 встановити, чи виконані підпис у розписках ОСОБА_1 про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року саме ним, - не вбачалось можливим, а пропис у його розписках про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою.
      6.13. Також за змістом постанови апеляційний суд врахував пояснення, надані в судовому засіданні представником позивача в тому, що позивач, набувши у власність земельні ділянки, дозволив фермерському господарству «Терра», яке за життя його матері орендувало ці земельні ділянки, продовжувати використовувати їх на правах оренди, оскільки за передані в користування земельні ділянки він отримував орендну плату.
      6.14. Разом з тим відповідно до встановлених обставин справи висновки судів попередніх інстанцій узагальнено зводяться до того, що:
      - ОСОБА_1 спірні договори не підписував, отже, у цьому випадку відсутнє волевиявлення позивача на встановлення його цивільних прав та обов`язків щодо укладання договорів оренди землі, яка перебуває у його власності. Оскільки оспорювані договори укладені без волевиявленняорендодавця, це є підставою для визнання спірних договорів недійсними за приписами статей 202, 203, 215 ЦК України;
      - ОСОБА_1 з 2010 року було відомо про укладення з відповідачем спірних договорів оренди земельної ділянки у 2009 році, адже він надавав необхідні для укладення договорів оренди копії державних актів на земельні ділянки, виданих на його ім`я, паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договори оренди; також позивач повинен розуміти наслідки укладення договорів оренди, знати про стан своїх майнових прав, зокрема, враховуючи щорічне отримання ним орендної плати протягом всього часу дії договорів оренди.
      6.15. Тож суди попередніх інстанцій врахували заяву відповідача про застосування позовної давності та відмовили в захисті порушеного права позивача на земельну ділянку, використовувану СФГ «Терра», пославшись на пропущену позивачем позовну давність для захисту порушеного права шляхом визнання недійсними спірних договорів оренди землі.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      7.1. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
      7.2. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
      7.3. Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.
      7.4. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      7.5. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
      7.6. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
      7.7. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
      7.8. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
      7.9. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
      7.10. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
      7.11. Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
      7.12. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      7.13. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
      7.14. За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі - у редакції, чинній на дату, зазначену в спірних договорах) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.
      7.15. За частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
      7.16. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).
      7.17. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
      7.18. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
      7.19. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      7.20. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
      7.21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
      7.22. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
      7.23. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
      7.24. У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаюсь на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, покликаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача.
      7.25. Суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписував та, відповідно, з істотних умов цих договорів не погоджував.
      7.26. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
      7.27. Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)).
      7.28. Тому у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, позаяк суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)). Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.
      7.29. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Щодо відступу
      7.30. Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв`язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      7.31. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею.
      7.32. Зі змісту постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 вбачається, що правовідносини в ній виникли у зв`язку з тим, що позивач у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Вісла» (далі - ТОВ «Агрофірма «Вісла») письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував.
      7.33. Верховний Суд України вказав таке: «Судами під час розгляду справи встановлено, що спірний договір, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою. Таким чином спірний договір був укладений без волевиявлення позивача, а тому суди дійшли правильного висновку про недійсність спірного договору на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України».
      7.34. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним.
      7.35. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.
      7.36. Крім того, мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначила, що існує очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 статті 3 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
      7.37. У праві України зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (див. постанову Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі №3-59гс14).
      7.38. Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.
      7.39. Між тим, статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Зазначена норма виключає можливість укладення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій, бо такий договір не може бути зареєстрований.
      7.40. Отже, враховуючи конкретні встановлені судами обставини справи, що розглядається, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
      8.2. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      8.3. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу позивача, яку він подав і розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності цим Законом.
      8.4. З огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-ІХ, Велика Палата Верховного Суду не обмежена доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      8.5. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.6. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя, четверта статті 412 цього Кодексу).
      8.7. З огляду на викладене касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша цієї ж статті).
      9.3. Враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і залишення без змін резолютивної частини цих рішень, якими в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. С. Ткачук
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Постанова оформлена суддею Рогач Л. І. відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України.
      Джерело: ЄДРСР 90933484
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      29 липня 2020 року
      м. Київ
      справа № 761/736/20
      провадження № 61-8647св20
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Висоцької В. С.,
      суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М., Штелик С. П.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,
      розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 31 січня 2020 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування майнової та моральної шкоди.
      ОПИСОВА ЧАСТИНА
      Короткий зміст позовних вимог
      В січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва із позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування майнової та моральної шкоди.
      Позовна заява мотивована тим, що позивачу було завдано збитків у зв`язку з невиконанням відповідачем додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 826/9960/15, якою стягнуто з відповідача на користь позивача кошти у розмірі 87,70 грн, які остання просила зарахувати на свій депозитний рахунок. Проте, вказане грошове зобов`язання було фактично виконано в примусовому порядку лише 24 грудня 2019 року, тобто протягом 209 днів, у зв`язку з чим, позивачу було завдано матеріальних збитків (упущена вигода) у вигляді неотриманих процентів за депозитним вкладом у розмірі 6,53 грн та моральної шкоди у розмірі 10 000 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 31 січня 2020 року, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року, позовну заяву визнано неподаною та повернуто позивачу.
      Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що 17 січня 2020 року вказаний позов залишено без руху та позивачу надано строк для усунення недоліків. 29 січня 2020 року на виконання вимог ухвали позивачем надано заяву про усунення недоліків, однак не було надано документів на підтвердження сплати судового збору за вимоги, від оплати яких судовим збором позивач не звільнена.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі, поданій у червні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Шевченківського районного суду міста Києва.
      30 червня 2020 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 липня 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
      Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 21 липня 2020 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Фаловська І. М., Штелик С. П.
      Аргументи учасників справи
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 817/649/16, від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц та постанові Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 761/25718/17. Заявник вказує, що звертаючись до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої внаслідок невиконання рішення суду у справі про захист прав споживача, позивач (стягувач) у справі про захист прав споживача здійснює (реалізує) своє право на доступ до правосуддя так само, як і за зверненням з первісним позовом про захист прав споживача, і звертається до суду за захистом тих своїх прав, які в розумінні закону є саме правами споживача.
      Відзив на касаційну скаргу не надходив
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Судом встановлено, що в січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва із позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування майнової та моральної шкоди (а. с. 1 - 21).
      Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 17 січня 2020 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення зазначених у ній недоліків, зокрема для сплати судового збору (а. с. 23, 24).
      У січні 2020 року ОСОБА_1 подала заяву про усунення недоліків вказуючи, що звертається до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої внаслідок невиконання рішення суду у справі про захист прав споживача. Позивач (стягувач) у справі про захист прав споживача здійснює (реалізує) своє право на доступ до правосуддя так само, як і за зверненням з первісним позовом про захист прав споживача, і звертається до суду за захистом тих своїх прав, які в розумінні закону є саме правами споживача (а. с. 26 - 29).
      Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 31 січня 2020 року позовну заяву визнано неподаною та повернуто позивачу (а. с. 30, 31).
      Не погоджуючись із вказаною ухвалою у лютому 2020 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу (а. с. 33 - 35).
      Постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 31 січня 2020 року залишено без змін (а. с. 45, 46).
      МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
      Позиція Верховного Суду
      Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
      Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
      Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
      У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України визначено, що до основних засад судочинства належить забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
      Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (§ 59 рішення ЄСПЛ у справі «De Geouffre de la Pradelle v. France» від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).
      У § 36 рішення у справі «Bellet v. France» від 04 грудня 1955 року, заява № 23805/94, ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
      При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ у справі «Дія 97 проти України» від 21 жовтня 2010 року).
      Аналогічні правові висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах містяться в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року в справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18).
      Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
      Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.
      У статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України «Про судовий збір», не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.
      За основу приймається те, що стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред`явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються з метою захисту своїх порушених прав (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).
      Частиною третьою статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав.
      Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судовий збір» у частині третій статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» слова «державного мита» замінені словами «судового збору».
      Отже , при прийнятті Закону України «Про судовий збір» законодавець передбачив можливість застосування Закону України «Про захист прав споживачів» при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору.
      Відступаючи від практики Верховного Суду України, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18) дійшла висновку, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.
      Вказана правова позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 234/11658/16-ц (провадження № 61-14386св18), від 13 травня 2020 року у справі № 761/25718/17 (провадження № 61-5519св18).
      Додатковою постановою Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 826/9960/15 за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 витрати на сплату судового збору у розмірі 87,70 грн.
      Покликаючись на ті обставини, що вказане грошове зобов`язання було фактично виконано в примусовому порядку лише 24 грудня 2019 року, тобто протягом 209 днів, позивач просить суд стягнути з відповідача грошові кошти у відшкодування майнової та моральної шкоди.
      Вказані вимоги безпосередньо пов`язані із попередніми вимогами до цього ж відповідача про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії.
      Оскільки у цій справі правовідносини сторін, наряду з іншими, також урегульовані нормами законодавства про захист прав споживачів, оскільки зобов`язання між сторонами у справі стосується виконання рішення суду у справі про порушення права на отримання коштів за договором банківського вкладу, а тому позивач залишається бути споживачем послуг банку.
      За таких обставин висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про стягнення з ОСОБА_1 судового збору за подання позовної заяви в цій справі є помилковим.
      ЄСПЛ також вказав, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах (рішення ЄСПЛ у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland») від 19 червня 2001 року, пункт 59).
      Вимога про сплату державного мита є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред`явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (рішення ЄСПЛ у справі «Шишков проти Росії» («Shishkov v. Russia») від 20 лютого 2014 року, пункт 111).
      Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, порушив вищенаведені норми процесуального права та викладені в рішеннях ЄСПЛ загальні засади судочинства стосовно права особи на доступ до суду й обґрунтованості судового рішення, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про визнання неподаною і повернення позовної заяви, оскільки заявник звільнений від сплати судового збору.
      Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, допустив порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      З огляду на зазначене, колегія суддів вважає доводи касаційної скарги обґрунтованими та достатніми для скасування ухвали суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, які перешкоджають провадженню у справі.
      Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Частинами третьою, четвертою статті 406 ЦПК України визначено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.
      Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      За таких обставин оскаржувана ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 31 січня 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України, постановлені з порушенням норм процесуального права, що в силу частини четвертої статті 406 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на розгляд до відповідного суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 31 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий Судді:
      В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко
      І. М. Фаловська С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 90905986
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 638/13683/15-ц
      Провадження № 14-680цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальник), ОСОБА_2 (далі - поручителька) про стягнення заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту
      за касаційною скаргою позивача на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року, ухвалене суддею Аркатовою К. В., та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Бездітка В. М., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 14 серпня 2015 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути солідарно з позичальника та поручительки заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11239052000 від 23 жовтня 2007 року (далі - кредитний договір-1) на суму 34 016,41 доларів США і пеню у розмірі 22 356,23 грн, а також заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11389728000 від 8 вересня 2008 року (далі - кредитний договір-2) на суму 7 210,36 доларів США і пеню у розмірі 10 102,32 грн.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. 23 жовтня 2007 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-1, відповідно до умов якого позивач надав позичальникові кредит у розмірі 35 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 23 жовтня 2028 року та процентною ставкою 10,50 % річних.
      2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № П/11239052000 (далі - договір поруки-1).
      2.3. 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-2, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 11 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 7 вересня 2018 року та процентною ставкою 13,85 % річних.
      2.4. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № 226650 (далі - договір поруки-2).
      2.5. Відповідно до умов договорів поруки відповідальність поручительки та позичальника є солідарною.
      2.6. У позичальника є прострочена заборгованість за кредитним договором-1 і кредитним договором-2 (далі разом - кредитні договори). Тому позивач звернувся до суду з цим позовом.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 22 листопада 2016 року Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалив рішення (викладене з урахування ухвали від 14 лютого 2017 року про виправлення описки), яким позов задовольнив частково:
      3.1. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-1 у розмірі 4 485 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 115 623,30 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 045,85 доларів США та суму боргу за простроченими процентами у розмірі 3 439,15 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 16 669,01 грн.
      3.2. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-2 у розмірі 2 120,58 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 546 68,55 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 310,65 доларів США і суму боргу за простроченими процентами у розмірі 809,93 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 10 102,32 грн.
      3.3. У задоволенні іншої частини вимог - відмовив.
      4. Суд першої інстанції рішення мотивував так:
      4.1. Позивач надсилав за адресами позичальника та поручительки листи, однак у зв`язку з відсутністю опису вкладення суд не може встановити, чи дійсно це були ті листи-вимоги, які позивач долучив до позовної заяви.
      4.2. За договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений договорами порядок дострокового повернення коштів, а саме не направив вимогу про дострокове їх повернення, внаслідок чого термін погашення заборгованості у повному обсязі не настав. Тому є підстави стягнути лише прострочену заборгованість за кредитом і процентами, а також пеню.
      4.3. Останній черговий платіж за кредитним договором-1 позичальник сплатив 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року. Вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на те, що у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, і позивач заявив вимогу до поручительки після спливу шестимісячного строку з моменту останнього чергового платежу за обома кредитними договорами, то на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) порука припинилася.
      (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      5. 18 квітня 2018 року Апеляційний суд Харківської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував постанову так:
      5.1. Суд першої інстанцій обґрунтовано виснував, що через припинення договорів поруки не можна задовольнити вимоги позивача про стягнення з поручительки заборгованості за кредитом та процентами, а також пені за обома кредитними договорами.
      5.2. Термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязіне настав, оскільки позивач не довів дотримання порядку дострокового повернення коштів за його вимогою. У наданих позивачем листах немає опису, що суперечить умовам кредитних договорів про порядок направлення юридично значимих повідомлень.
      5.3. Доводи апеляційної скарги щодо дати останнього погашення заборгованості за кредитними договорами є необґрунтованими, оскільки вони суперечать наданим позивачем розрахункам.
      5.4. Аргумент апеляційної скарги про правомірність підвищення процентної ставки за кредитним договором-1 є безпідставним, оскільки немає доказів дотримання позивачем порядку збільшення процентної ставки відповідно до вимог пункту 10.2 вказаного договору.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У червні 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 23 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18) про незастосування до подібних правовідносин приписів статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, потреба в означеному відступі зумовлена таким :
      7.1. Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не дотримав порядку дострокового повернення кредиту за його вимогою, а до наданих листів усупереч умовам кредитних договорів щодо порядку направлення юридично значимих повідомлень немає описів.
      7.2. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає порядок дострокового повернення споживчого кредиту: умови, за яких у кредитодавця виникає право на дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту; строк, протягом якого споживач може усунути порушення умов цього договору (тридцять чи шістдесят днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу); спеціальний юридичний наслідок усунення цих порушень у вигляді втрати чинності вимоги про дострокове повернення споживчого кредиту.
      7.3. Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту на підставі частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин), то у споживача (позичальника) відсутній обов`язок повернути достроково споживчий кредит і не може відбутися порушення прав кредитодавця (аналогічні висновки є у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16).
      7.4. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц Велика Палата Верховного Суду відхилила довів касаційної скарги про те, що банк на момент звернення до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, пункту 12 кредитного договору та не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення заборгованості. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів, а невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав; кредитор може вимагати у суді захисту цих прав, а саме вимагати виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту.
      7.5. Кредитодавець не може заявляти вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту у позовній заяві. Подання кредитодавцем позову є складовою цивільного процесу, а не цивільних правовідносин. Тому таке подання не можна кваліфікувати як вимогу у розумінні частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши на підставі частини десятої статті 11 зазначеного Закону вимогу про дострокове повернення коштів за договором, у споживача (позичальника) немає обов`язку здійснити таке дострокове повернення.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Позивач мотивує касаційну скаргу так:
      8.1. Суди неправильно застосували частину четверту статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин: 1) помилково визначили початок перебігу шестимісячного строку за датою сплати останніх платежів за кредитним договором-1 - 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, тоді як початком перебігу такого строку є 6 травня 2015 року - 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог), як це передбачено кредитними договорами; 2) не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16.
      8.2. Обрання певного засобу захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Направлення позивачем повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту за змістом пункту 12.2 кредитного договору-1 є правом, а не обов`язком. Нездійснення цього права не позбавляє позивача права на дострокове стягнення заборгованості на підставі частини другої статті 1050 ЦК України. Крім того, позивач надіслав досудові вимоги рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення.
      8.3. Суди необґрунтовано відмовили у стягненні заборгованості за процентами у розмірі 73,19 доларів США за кредитним договором-1, оскільки позивач має право на збільшення процентної ставки на підставі пункту 10.2 цього договору.
      8.4. Суди неправильно застосували частину третю статті 549 ЦК України та необґрунтовано відмовили у стягненні за кредитним договором-1 пені у розмірі 5 687,22 грн.
      9. 28 січня 2020 року позивач подав додаткові пояснення до касаційної скарги. Вказав, що реалізував передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України право на дострокове стягнення заборгованості. Вважає, що необхідно застосувати висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 9 липня 2002 року у справі № 15-рп/2002, та висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 6 листопад 2013 року у справі № 6-116цс13, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-160цс19, від 2 вересня 2015 року у справі № 6-1085цс15 і від 3 лютого 2016 року у справі № 6-18цс16.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. 30 липня 2019 року позичальник подав відзив на касаційну скаргу. Просить її відхилити, а оскаржені судові рішення залишити без змін. Мотивує відзив тим, що суди попередніх інстанцій правильно застосували частину четверту статті 559 ЦК України та врахували, що позивач не дотримав порядку досудового повернення заборгованості за кредитними договорами.
      11. Поручителька відзив на касаційну скаргу не надала.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо права на дострокове повернення коштів за кредитними договорами
      12. Суди попередніх інстанцій встановили такі факти:
      12.1. 23 жовтня 2007 року та 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником два договори про надання споживчого кредиту, а 14 серпня 2015 року через порушення позичальником зобов`язань подав позов, зокрема, про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася.
      12.2. Порядок направлення вимоги про дострокове повернення кредиту передбачений пунктами 12.1-12.2 кредитного договору-1, і такий порядок позивач не дотримав.
      12.3. За обома кредитними договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений порядок дострокового повернення коштів - не направив вимогу про таке повернення.
      13. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      14. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції).
      15. Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      16. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої зазначеної статті у відповідній редакції).
      17. 10 червня 2017 року набрав чинності Закону України «Про споживче кредитування», який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній з 10 червня 2017 року). Отже, регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів».
      18. Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16).
      19. Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року).
      20. Наведені приписи дають підстави виснувати, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      21. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
      22. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      23. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від її попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
      24. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, Велика Палата Верховного Суду відхилила довід касаційної скарги про те, що позивач перед зверненням до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, і пункту 12 договору про надання споживчого кредиту, не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення коштів за цим договором. Велика Палата Верховного Суду вказала, що боржник зобов`язаний виконати його обов`язок відповідно до умов договору. Тобто, порушивши права або законні інтереси кредитора, зобов`язаний поновити їх, не чекаючи на повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту чи на звернення до суду з відповідним позовом. Враховуючи приписи статей 526, 527 і 530 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду зазначилапро те, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання відповідних спорів. Невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав, а тому він може вимагати у суді виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту. Враховуючи те, що вимоги кредитора й обов`язки боржника за договором про надання споживчого кредиту у добровільному порядку не були виконані на час ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові погодилася з аргументами суду апеляційної інстанції про наявність підстав для дострокового стягнення заборгованості.
      25. Наведений висновок не враховує спеціальний порядок заявлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення коштів у разі неналежного виконання позичальником умов договору про надання споживчого кредиту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку, конкретизувавши його так : суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      26. У справі № 638/13683/15-цсуди встановили, що у позичальника з позивачем виникли кредитні відносини, однак належно не дослідили зміст кредитних договорів, не з`ясували, на які потреби були видані кредити, чи є ці кредити споживчими, а отже, не з`ясували, які права й обов`язки мали сторони таких відносин при укладенні та виконанні умов кредитних договорів.
      27. Ураховуючи, що суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили належно зібрані у справі докази, Велика Палата Верховного Суду не має процесуальної можливості встановити факти щодо споживчого характеру кредитування позичальника.
      28. Позивач стверджує, що направлення повідомлення (вимоги) є правом, а не обов`язком банку. Тому ненаправлення такого повідомлення (вимоги) не позбавляє банк можливості дострокового стягнення заборгованості.
      29. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач переконував суд, що направив відповідне повідомлення (вимогу) як позичальнику, так і його поручителю. Проте суди вказали, що всупереч умовам кредитних договорів позивач відправив ці повідомлення (вимоги) рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. Тому суди не змогли встановити, як те, чи справді позивач відправив відповідачам відповідні повідомлення (вимоги), так і те, чи були останні вручені адресатам. Враховуючи наведене, порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами.
      (1.2) Щодо припинення поруки
      30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що останній черговий платіж за кредитним договором-1 сплачений 24 червня 2014 року, за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, а письмові вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на це суди вважали, що оскільки у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, а позивач заявив вимогу до поручителя після спливу шестимісячного строку з моменту здійснення останнього чергового платежу, то на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, порука припинилася. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком погоджується лише частково.
      31. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній до 19 жовтня 2016 року).
      32. Отже, зі спливом строку, визначеного договором поруки, або зі спливом строку, визначеного законом, порука та відповідне право вимоги кредитора припиняються.
      33. Суди встановили, що відповідно до пункту 3.1 договору поруки-1 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань» боржника за кредитним договором-1, а згідно з пунктом 3.1 договору поруки-2 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до погашення поручителем зобов`язань боржника в рахунок виконання зобов`язань за основним договором».
      34. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). А календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України).
      35. З огляду на вказане у договорах поруки сторони не встановили її строк у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку треба застосовувати припис частини четвертої статті 559 цього кодексу у відповідній редакції про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), а також постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц).
      36. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 62), від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 76), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 59), а також постанову Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15).
      37. З огляду на вказане позивач реалізував право на пред`явлення вимоги до поручителя шляхом подання позову до суду тільки 14 серпня 2015 року.
      38. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-1 сторони погодили, що позичальник зобов`язується повертати суму кредиту та сплачувати проценти шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 345 доларів США у день сплати ануїтетних платежів (пункт 1.2.2). Днем такої сплати сторони визначили 23 число кожного календарного місяця строку кредитування, протягом якого позичальник зобов`язаний сплатити ануїтетний платіж.
      39. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-2 сторони також погодили ануїтетну схему погашення кредиту, відповідно до якої днем сплати ануїтетного платежу (170 доларів США) є 8 число кожного місяця протягом строку кредитування (пункт 1.2.10).
      40. Отже, сторони кредитних договорів встановили, що основне зобов`язання позичальник виконує через окремі зобов`язання з внесення однакових платежів відповідного числа кожного місяця протягом строку кредитування. Тому передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред`явлення вимог до поручителя про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитних договорів вносити періодично, слід обчислювати з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Іншими словами, за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після спливу шести місяців з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання терміну виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги через припинення поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 63)).
      41. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, слід визначати за датою сплати останніх платежів за кредитними договорами.
      42. За умови пред`явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором змінюється строк виконання основного зобов`язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 80); постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-190цс14, від 27 січня 2016 року у справі № 6-990цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц).
      43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивач 24 березня 2015 року пред`явив вимоги про дострокове виконання зобов`язань за кредитними договорами до поручительки, суперечить висновку цих судів про недоведеність через відсутність опису вкладення факту того, що позивач надсилав обом відповідачам саме такі вимоги. Суди не виснували про зміну строку виконання основного зобов`язання. З огляду на вказане необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що початком перебігу строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, є 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог) про дострокове повернення коштів за кредитними договорами.
      44. Отже, суди попередніх інстанцій на підставі зібраних доказів питання відповідальності поручителя перед позивачем за виконання всіх прострочених частин основного зобов`язання, визначених періодичними платежами, не вирішили, як і не визначили те, чи сплив строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів. Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      45. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16 та від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16. Стосовно постанови Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, яку теж згадав у касаційній скарзі позивач, то у тій справі Верховний Суд України вказав, що суд касаційної інстанції правильно застосував частину четверту статті 559 ЦК України, а його висновок відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України у постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14.
      (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги
      46. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      47. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року.
      48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      49. Доводи касаційної скарги щодо розміру пені та процентів за кредитним договором-1 спрямовані на переоцінку доказів та на встановлення інших обставин, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій. Тому такі доводи виходять за межі розгляду справи у суді касаційної інстанції.
      50. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження (частина перша статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частини перша та друга статті 390 ЦПК України).
      51. На судове засідання суду апеляційної інстанції 18 квітня 2018 року не з`явились всі учасники справи (т. 2, а. с. 66). Повний текст постанови від цієї ж дати апеляційний суд склав 23 квітня 2018 року. Її копію позивач отримав 2 травня 2018 року (т. 2, а. с. 89), касаційну скаргу подав 1 червня 2018 року, а додаткові пояснення, в яких доповнив доводи касаційної скарги, - аж 28 січня 2020 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження.
      52. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України).
      53. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає додаткові пояснення позивача без розгляду.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      54. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      56. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четвертої зазначеної статті).
      57. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи касаційної скарги позивача частково обґрунтованими, а вимоги - обґрунтованими. Тому рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
      58. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції повинен всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідити зібрані у справі докази з урахуванням висновків цієї постанови, а також врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо помилковості визначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті кредитного зобов`язання, але й у гривневому еквіваленті стягнутої в іноземній валюті суми коштів (постанова від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц), щодо відсутності у кредитодавця права нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором (постанова від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12).
      (2.2) Щодо судових витрат
      59. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      60. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції).
      61. Регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів».
      62. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлювала обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      63. Звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів»порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити.
      2. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90458954