ANTIRAID

Определение ВССУ о недействительности пункта кредитного договора с Родовид банком устанавливающего пеню в размере 1,6% в день от просроченной суммы

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Ухвала
іменем україни

22 березня 2017 року

м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дем'яносова М.В.,
суддів: Леванчука А.О., Маляренка А.В.,
Ситнік О.М., Ступак О.В., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» про захист прав споживача та визнання окремого положення кредитного договору недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ним та Публічним акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк»).

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 21 грудня 2007 року між ним та ПАТ «Родовід Банк» було укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, а 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою змінено відсоткову ставку за кредитом та розділ 7 «Особливі умови». Відповідно до п. 1.1 кредитного договору відповідач відкрив позивачеві кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних, яка була змінена додатковою угодою до 16 % річних. Проте відповідно до п. 3.9 кредитного договору за порушення строків повернення чи сплати процентів позичальник зобов'язується сплачувати банку пеню у розмірі 1,6 % від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочки, що становить 584 % річних та суперечить передбаченому законодавством розміру, який не може перевищувати 50 % вартості продукції, що в даному випадку становить 8 %. Позивач вважає, що п. 3.9 договору грубо порушує чинне законодавство, зокрема Закон України «Про захист прав споживачів», оскільки містить несправедливі по відношенню до споживача умови, що є підставою для визнання його недійсним.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року позов задоволено.

Визнано недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ОСОБА_3 і ПАТ «Родовід Банк».

Рішенням апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні указаного позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду першої інстанції відповідає наведеним нормам процесуального права, є законним та обґрунтованим.

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Статтею 57 ЦПК України установлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Судом установлено, що 21 грудня 2007 року між ПАТ «Родовід Банк» (на момент укладання договору - Відкрите акціонерне товариство «Родовід Банк») та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, відповідного до якого банк відкрив останньому відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних.

26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до вказаного кредитного договору, відповідно до якої змінено відсоткову ставку за кредитним договором на 16 % річних.

За прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів п. 3.9 договору передбачено відповідальність у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення.

Визначаючи наявність або відсутність ознак «несправедливих умов» в оскаржуваному п. 3.9 кредитного договору, суд першої інстанції обґрунтовано керувався наступним.

Згідно зі ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 визначено, що положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають, як під час укладення, так і виконання такого договору.

Згідно з роз'ясненнями, які містяться у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У п. 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК України (ст. ст. 215, 1048-1052, 1054-1055), ст. ст. 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів».

За правилами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Статтею 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг (яким відповідно до ст. 4 цього Закону є договір про надання кредиту) повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором є несправедливою умовою договору.

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що визначений у п. 3.9 кредитного договору розмір підвищеної процентної ставки - 584 % річних (1,6 % х 365 днів = 584 %) перевищує розумну межу плати за послугу, яка встановлена законом, є явно завищеною, не відповідає передбаченим у п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 509 та ч. ч. 1, 2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Із посиланням на правові позиції, які викладені в рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 та постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13 та від 16 вересня 2015 року у справі № 6-12674св15, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту.

Разом із тим суд правильно послався на положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

Таким чином, оскільки умови п. 3.9 кредитного договору № 77.1/АА-00298.07.2 є явно несправедливими по відношенню до боржника, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання зазначеного пункту кредитного договору недійсним.

Відхиляючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності з тих підстав, що кредитний договір був укладений 21 грудня 2007 року, а позивач звернувся до суду з цим позовом лише у 2016 році, тобто поза встановленим ст. 257 ЦК трирічним строком позовної давності, суд першої інстанції правильно виходив із того, що початок перебігу позовної давності не пов'язаний із моментом укладення правочину, оскільки за правилами ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Крім того, згідно з роз'ясненнями, викладеними у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому суд правильно врахував, що кредитним договором № 77.1/АА-00298.07.2 строк виконання зобов'язань визначений не пізніше 21 грудня 2014 року та обґрунтовано вважав, що в зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане.

У зв'язку з викладеним суд дійшов обґрунтованого висновку про непропущення позивачем строку позовної давності для вказаних позовних вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 58-60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору, усупереч вимогам ст. ст. 303, 304, 309, 316 ЦПК України належним чином не з'ясував характеру і суті заявлених позовних вимог, а також на порушення вимог ст. ст. 10, 57, 60, 212, 303 ЦПК України не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам.

Зокрема, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні указаного позову у зв'язку з пропущенням позивачем строку позовної давності та відмову у зв'язку з цим в судовому захисті порушеного права позивача, оскільки, на думку апеляційного суду, позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року, проте позов подав лише у березні 2016 року, залишивши поза увагою положення ч. 4 ст. 60 ЦПК України, згідно з якою доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім того, апеляційний суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, а саме: що в даному випадку оспорюється п. 3.9 кредитного договору, яким передбачено відповідальність за прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення, таким чином зазначені наслідки настануть під час дії договору та в результаті невиконання умов договору.

Таким чином, вважати, що позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року в апеляційного суду не було підстав, тому рішення апеляційного суду не є законним та обґрунтованим.

Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасувати, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий М.В. Дем'яносов
Судді: А.О. Леванчук
А.В.Маляренко
О.М.Ситнік
О.В.Ступак

Справа № 381/1114/16-ц

http://reyestr.court.gov.ua/Review/65505673

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВССУ со ссылками на прецедентную практику ВСУ, решение Конституционного суда и Закона Украины "О защите прав потребителей" абсолютно обосновано признал правильным, законным и обоснованным вывод суда первой инстанции о том, что определенный в п. 3.9 кредитного договора размер повышенной процентной ставки - 584% годовых (1,6% х 365 дней = 584%) превышает разумный предел платы за услугу, которая установлена законом, явно завышенной, не соответствует предусмотренным в п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 509 и ч. Ч. 1, 2 ст. 627 ГК Украины принципам справедливости, добросовестности, разумности как составляющим элементам общего конституционного принципа верховенства права.

Кроме того суд опять же абсолютно обосновано отказал в применении исковой давности указав, что она исчисляется с момента когда лицо узнало или могло узнать о нарушении своих прав при этом аргументы ответчика основанные на предположениях не приняты во внимание.

Также ВССУ согласился с судом первой инстанции, что кредитным договором срок выполнения обязательств определен не позднее 21 декабря 2014 и обоснованно считал, что в обязательственных правоотношениях, в которых определен срок исполнения обязательства, ход исковой давности начинается со дня, следующего за последним днем, в который соответствующее обязательство должно быть исполнено.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Отличное решение... А вот банк всё никак не унимался, ринулся в ВСУ, но у него ничего не вышло...

http://reyestr.court.gov.ua/Review/67487439

http://reyestr.court.gov.ua/Review/67775127

Share this post


Link to post
Share on other sites
Державний герб України

 

У х в а л а

 

27 червня 2017  року                                               м. КиївСуддя Верховного Суду України Сімоненко В.М., розглянувши заяву Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про визнання недійсним окремого положення договору,

в с т а н о в и л а:

 

22 червня 2017 року ПАТ «Родовід Банк» звернулося до Верховного Суду України із зазначеною заявою.

Заява про перегляд судового рішення не відповідає вимогам статті 358 ЦПК України, оскільки до заяви не додано документ про сплату судового збору.

Оплата судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень здійснюється у розмірах визначених Законом України  від 8 липня 2011 року № 3674-VI "Про судовий збір".

Судовий збір за подачу заяви про перегляд  судових рішень повинен бути сплачений на рахунок Верховного Суду України з такими реквізитами: отримувач коштів - УДКСУ у Печерському районі, 22030102 р/о                    № 312 132 077 000 07 банк отримувача - ГУ ДКСУ у м. Києві код класифікації доходів бюджету - 22030102 код банку отримувача - 820019 код отримувача (код за ЄДРПОУ) - 38004897; у графі платіжного доручення "Призначення платежу" зазначається "судовий збір (Верховний Суд України, 060) " символ звітності 207. На адресу Верховного Суду України необхідно надіслати оригінал документу про сплату судового збору.

Відповідно до частини другої статті 359 ЦПК України суддя-доповідач протягом трьох днів здійснює перевірку відповідності заяви вимогам ЦПК України. У разі встановлення, що заяву подано без додержання вимог статей 357 та 358 ЦПК України, заявник письмово повідомляється про недоліки заяви та строк, протягом якого він зобов'язаний їх усунути.

Згідно із пунктом 1 частини четвертої статті 359 ЦПК України заява повертається заявнику, якщо заяву подано без додержання вимог статей 357 та 358 цього Кодексу і заявник не усунув недоліки протягом установленого строку.

За таких обставин заява ПАТ «Родовід Банк»   про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року підлягає залишенню без руху для усунення вказаних недоліків у встановлений ухвалою строк.

Керуючись статтями  357, 358, 359  ЦПК України,    

 

у х в а л и л а :

Надати  Публічному акціонерному товариству «Родовід Банк» строк до 20 липня 2017 року для усунення зазначених недоліків.

Роз'яснити, що у разі невиконання у встановлений строк вимог цієї ухвали заява буде повернута заявнику.

Ухвала оскарженню не підлягає.

    

Суддя

Верховного Суду України                                                                              В.М. Сімоненко

Share this post


Link to post
Share on other sites

И вот совсем свеженькое, недельной давности...

Державний герб України

У Х В А Л А

13 липня 2017 року                                                    м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

                                            

Сімоненко В.М.,             Гуменюка В.І.,                  Охрімчук Л.І.,

розглянувши заяву  Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня   2017 року в справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про визнання недійсним окремого положення договору,

 

в с т а н о в и л а:

 

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області          від 21 квітня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним пункту 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року, укладеного між           ОСОБА_4 та Публічним акціонерним товариством «Родовід банк» (далі - ПАТ «Родовід банк»).

Рішенням Апеляційного суду Київської  області від 7 вересня         2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року рішення апеляційного суду скасовано, залишено в силі рішення суду першої інстанції.

22 червня 2017 року   ПАТ «Родовід банк» звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від  22 березня          2017 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення  ПАТ «Родовід банк» посилається на постанови Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року (справа № 6-1341цс15),       3 лютого 2016 року (справа № 6-75цс15), 16 листопада 2016 року (справа     № 6-2469цс16), 22 лютого 2017 року (справа № 6-17цс17),  в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.

Перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в допуску справи до провадження слід відмовити з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції погодився з рішенням суду першої інстанції про визнання недійсним пункту 3.9 кредитного договору з огляду на те, що процентна ставка, зазначена в цьому пункті, перевищує розумну межу плати за послугу, яка встановлена законом і яка у розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є несправедливою умовою зазначеного договору, що є підставою для визнання цього пункту кредитного договору недійсним. Крім того, суд першої інстанції виходив з того, що початок перебігу позовної давності не пов'язаний з моментом укладення правочину, оскільки за правилами статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права  або про особу, яка його порушила. Суд також зазначив, що в зобов'язальних правовідносинах, у яких визначено строк виконання зобов'язання перебіг позовної  давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання  потрібно було виконати.

Натомість у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від  22 лютого 2017 року та 16 листопада 2016 року міститься висновок про те, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

У постанові Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року міститься висновок про те, що частиною першою статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальним правилом, визначеним у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Положення частини п'ятої цієї застосовуються до вимог про зобов'язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину.

У постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року міститься висновок про те, що за змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Законупро несправедливі умови в договорах. Цей закон застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, що передує укладенню договору.  

Отже, відсутні підстави вважати, що рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм статей 261, 267 ЦК України та статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

За таких обставин вважати заяву ПАТ «Родовід банк» обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.

Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

 

у х в а л и л а:

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про визнання недійсним окремого положення договору за заявою Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  22  березня 2017 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

Судді:        В.М. Сімоненко             

В.І. Гуменюк

Л.І. Охрімчук

Share this post


Link to post
Share on other sites
Только что, ремикс сказал:

Да решение шикарное!!!!!!!

Дай бог здоровья этим судьям!!!!!!

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 21.07.2017 в 01:06, Bolt сказал:

И вот совсем свеженькое, недельной давности...

Державний герб України

У Х В А Л А

13 липня 2017 року                                                    м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

                                            

Сімоненко В.М.,             Гуменюка В.І.,                  Охрімчук Л.І.,

розглянувши заяву  Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня   2017 року в справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про визнання недійсним окремого положення договору,

 

в с т а н о в и л а:

 

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області          від 21 квітня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним пункту 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року, укладеного між           ОСОБА_4 та Публічним акціонерним товариством «Родовід банк» (далі - ПАТ «Родовід банк»).

Рішенням Апеляційного суду Київської  області від 7 вересня         2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року рішення апеляційного суду скасовано, залишено в силі рішення суду першої інстанції.

22 червня 2017 року   ПАТ «Родовід банк» звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від  22 березня          2017 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення  ПАТ «Родовід банк» посилається на постанови Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року (справа № 6-1341цс15),       3 лютого 2016 року (справа № 6-75цс15), 16 листопада 2016 року (справа     № 6-2469цс16), 22 лютого 2017 року (справа № 6-17цс17),  в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.

Перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в допуску справи до провадження слід відмовити з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції погодився з рішенням суду першої інстанції про визнання недійсним пункту 3.9 кредитного договору з огляду на те, що процентна ставка, зазначена в цьому пункті, перевищує розумну межу плати за послугу, яка встановлена законом і яка у розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є несправедливою умовою зазначеного договору, що є підставою для визнання цього пункту кредитного договору недійсним. Крім того, суд першої інстанції виходив з того, що початок перебігу позовної давності не пов'язаний з моментом укладення правочину, оскільки за правилами статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права  або про особу, яка його порушила. Суд також зазначив, що в зобов'язальних правовідносинах, у яких визначено строк виконання зобов'язання перебіг позовної  давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання  потрібно було виконати.

Натомість у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від  22 лютого 2017 року та 16 листопада 2016 року міститься висновок про те, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

У постанові Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року міститься висновок про те, що частиною першою статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальним правилом, визначеним у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Положення частини п'ятої цієї застосовуються до вимог про зобов'язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину.

У постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року міститься висновок про те, що за змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Законупро несправедливі умови в договорах. Цей закон застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, що передує укладенню договору.  

Отже, відсутні підстави вважати, що рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм статей 261, 267 ЦК України та статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

За таких обставин вважати заяву ПАТ «Родовід банк» обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.

Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

 

у х в а л и л а:

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про визнання недійсним окремого положення договору за заявою Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  22  березня 2017 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

Судді:        В.М. Сімоненко             

В.І. Гуменюк

Л.І. Охрімчук

Теперь можно и пеню пошатать

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 21.07.2017 в 01:06, Bolt сказал:

 

А ВСУ как всегда, ухвалой отказал,без будь каких выводов

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, ремикс сказал:

А ВСУ как всегда, ухвалой отказал,без будь каких выводов

Да какие тут выводы, тем более, что это ухвала, её всёравно никак не использовать в плане правовых позиций... Значит ВСУ согласился с выводами предыдущих инстанций, то есть ВССУ и первой, и в таком контексте её и нужно использовать...

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, ремикс сказал:

Теперь можно и пеню пошатать

Та давно пора...))

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 жовтня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 911/2129/17
      Провадження № 12-45гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи:
      представників позивача - Стельмащука А. В., Шкелебея О. В.,
      представників третьої особи - Авраменка С. В., Мілютіна А. Є., Саковця А. О., Тарасенкова В. В.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України») на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року (судді Іоннікова І. А., Тарасенко К. В., Куксов В. В.) та рішення Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року (суддя Кошик А. Ю.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» (далі - ТОВ «ТЛК «Арктика») до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нагваль-Фіш» (далі - ТОВ «Нагваль-Фіш») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Крупенія» (далі - ТОВ «Крупенія») за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ТОВ «Нагваль-Фіш» - ПАТ «Державний ощадний банк України» про визнання договорів недійсними та витребування майна.
      УСТАНОВИЛА
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. У липні 2017 року ТОВ «ТЛК «Арктика» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Нагваль-Фіш» і ТОВ «Крупенія» про визнання недійсними договору купівлі-продажу від 23 травня 2016 року № 23/05-КП1 і договору від 1 червня 2016 року № 1/06-1КП-ОБ, за яким відчужене майно позивача, та з урахуванням заяви від 22 серпня 2017 року про уточнення позовних вимог, відповідно до якої ТОВ «ТЛК «Арктика» змінило предмет позову в частині позовних вимог щодо витребування майна, просило витребувати від ТОВ «Крупенія» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика»: майно, що забезпечує функціонування (постачання електроенергії) комплексу «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», а саме: дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 № 0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 №05014948); кабельну лінію від комірки № 1 - Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельну лінію від комірки № 13 - Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об`єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце - Крюківщина - Боярка, км 4+430 (ліворуч), що розташовані за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46 -А; холодильне обладнання на базі компресорних станцій, розміщене в рибному ярмарку та комплексі по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», який складається з: адміністративного корпусу «А» площею 1 237,2 кв. м; рибного ярмарку «Б» площею 2 983,0 кв. м; комплексу по зберіганню продуктів харчування «В» площею 16 522,2 кв. м; насосної підстанції «Г» площею 37,5 кв. м та механічної майстерні «Д» площею 128,7 кв. м, та внутрішньо майданчикову мережу 3ТП/РП-4ч 1000 кВа трансформатор, що розташовані за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46 -А.
      1.2. Мотивуючи позов, ТОВ «ТЛК «Арктика» навело доводи щодо укладення спірних договорів з порушенням приписів матеріального права, а саме статей 92, 232, 237, 238 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), принципів розумності і добросовісності, з порушенням визначених повноважень, та вчинені внаслідок зловмисної домовленості сторін (виведення активів та потужностей товариства, при тому, що позивач будь-яких коштів за наслідками вчинення договорів не отримав), а отже, спірні правочини призвели до втрати підприємством позивача можливості отримати прибуток. Вказані обставини позивач назвав підставою для визнання таких правочинів недійсними відповідно до вимог статті 215 ЦК України та повернення набутого в силу неправомірних правочинів майна його законному власнику.
      1.3. Представники відповідача та позивача заявили спільне клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ТОВ «Нагваль-Фіш» - ПАТ «Державний ощадний банк України».
      1.4. Ухвалою Господарського суду Київської області від 7 вересня 2017 року до участі у справі залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ТОВ «Нагваль-Фіш» - ПАТ «Державний ощадний банк України», яке за наслідками звернення стягнення на підставі договору іпотеки на час розгляду справи набуло права власності на об`єкт нерухомості - комплекс «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія».
      2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним укладений 23 травня 2016 року ТОВ «ТЛК «Арктика» і ТОВ «Нагваль-Фіш» договір купівлі-продажу № 23/05-КП1; визнано недійсним укладений 1 червня 2016 року ТОВ «ТЛК «Арктика» і ТОВ «Крупенія» договір № 1/06-1КП-ОБ, за якими відчужене майно позивача; витребувано від ТОВ «Крупенія» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика» відповідне майно. Стягнуто з ТОВ «Нагваль-Фіш» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика» 1 600,00 грн витрат зі сплати судового збору; стягнуто з ТОВ «Крупенія» на користь ТОВ «ТЛК «Арктика» 5 400,00 грн витрат зі сплати судового збору.
      2.2. Вказане рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року.
      2.3. Місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що спірні договори укладено з порушенням приписів статей 13, 92, 203, 237, 238 ЦК України і статей 6, 44 Господарського кодексу України (далі - ГК України), що свідчить про наявність правових підстав для визнання їх недійсними відповідно до статей 215, 232 ЦК України. Зміст цих правочинів не відповідав справжньому волевиявленню позивача як суб`єкта господарювання та був спрямований на задоволення особистих інтересів представників позивача, які діяли в інтересах особи, на користь якої виводились виробничі потужності товариства позивача, тобто зловмисної домовленості (навмисної дії) сторін. Тобто суди дійшли висновку, що керівники позивача виступали від імені юридичної особи у відносинах з третіми особами і згідно з положеннями статті 237 ЦК України здійснювали функції представництва на підставі акта органу юридичної особи. Крім того, суди дійшли висновку про доведеність решти позовних вимог.
      3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У лютому 2018 року ПАТ «Державний ощадний банк України» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року та рішення Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року, в якій просило скасувати ці судові рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
      3.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ПАТ «Державний ощадний банк України» вказало, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували положення статті 232 ЦК України, оскільки органи юридичної особи - загальні збори та виконавчий орган (стаття 97 ЦК України) не підпадають під визначення представника в контексті статті 232 ЦК України, з огляду на що ця норма не може застосовуватися у випадку, коли правочин вчиняється органом юридичної особи, що відповідає усталеній судовій практиці Вищого господарського суду України. У випадку порушення членами органу юридичної особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, своїх обов`язків щодо представництва вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані юридичній особі, у межах внутрішніх взаємовідносин юридичної особи та її органу.
      3.3. Скаржник також вказав, що суди не встановили самого факту зловмисної домовленості представників сторін та настання несприятливих наслідків у вигляді збитків, ґрунтуючи свої висновки на припущеннях, як і те, чи дійсно укладення оспорюваних договорів суперечило волі позивача та чи було вчинено позивачем дії щодо повернення отриманого ним за цими договорами або навпаки - вчинено дії, що свідчать про схвалення таких правочинів.
      3.4. На думку скаржника, під час розгляду справи в суді першої інстанції та під час відкриття апеляційного провадження були допущені порушення норм процесуального права.
      3.5. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 911/2129/17 за касаційною скаргою ПАТ «Державний ощадний банк України» на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року та рішення Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
      3.6. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 лютого 2019 року справу № 911/2129/17 разом із касаційною скаргою ПАТ «Державний ощадний банк України» передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      3.7. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на наявність правової проблеми та неоднакове застосування судами норм матеріального права, а саме щодоможливості застосування приписів статті 232 ЦК України до правочину, який вчинено органом юридичної особи, та на наявність суперечностей щодо застосування положень статті 92 цього Кодексу у контексті статей 237, 232 ЦК України. Вирішення такої правової проблеми необхідне для дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між інтересами сторін у справі, а також для забезпечення задекларованого у частині першій статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) завдання господарського судочинства щодо справедливого вирішення судом спору. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про те, що визнання судом правочину недійсним можливо лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом, правова невизначеність у питаннях представництва органу юридичної особи, у тому числі її керівника, у контексті положень як статті 237 ЦК України, так і змісту глави 17 цього Кодексу загалом, а відтак і можливості застосування положень статті 232 ЦК України до правочину, який вчинено органом юридичної особи, може вплинути на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики наведених норм права.
      3.8. Ухвалою від 2 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 911/2129/17 разом з касаційною скаргою ПАТ «Державний ощадний банк України» та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція учасників справи у судовому засіданні
      4.1. Представники позивача у судовому засіданні заперечили доводи касаційної скарги, просили залишити касаційну скаргу без задоволення, а прийняті у справі рішення - без змін.
      4.2. Представники третьої особи підтримали доводи касаційної скарги та просили задовольнити скаргу, а скасувавши судові рішення у справі, прийняти нове рішення про відмову у позові.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      5.1. Господарські суди попередніх інстанцій встановили, що 23 травня 2016 року ТОВ «ТЛК «Арктика» як продавець і ТОВ «Нагваль-Фіш» як покупець, уклали договір купівлі-продажу від 23 травня 2016 року № 23/05-КП1 (далі - договір № 23/05-КП1), відповідно до умов якого продавець передав, а покупець прийняв у власність: дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 № 0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 № 05014948); кабельну лінію від комірки № 1 - Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельну лінію від комірки № 13 - Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об`єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце - Крюківщина - Боярка, км 4+430 (ліворуч).
      5.2. 1 червня 2016 року ТОВ «ТЛК «Арктика» як продавець і ТОВ «Крупенія» як покупець, уклали договір від 1 червня 2016 року № 1/06-1КП-ОБ (далі - договір № 1/06-1КП-ОБ), відповідно до умов якого продавець передав, а покупець прийняв у власність: холодильне обладнання на базі компресорних станцій та внутрішньомайданчикову мережу 3ТП/РП-4ч 1000 кВа трансформатор.
      5.3. У подальшому, на підставі договору від 21 липня 2016 року № 28/07-16-ОЗ (далі - договір № 28/07-16-ОЗ), ТОВ «Нагваль-Фіш» (продавець) продав ТОВ «Крупенія» (покупець) дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 №0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 № 05014948); кабельну лінію від комірки №1 - Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельну лінію від комірки № 13 - Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об`єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце - Крюківщина - Боярка, км 4+430 (ліворуч).
      5.4. Суди встановили, що, укладаючи оспорювані договори, від імені ТОВ «ТЛК «Арктика» правочини вчиняли директор ОСОБА_1. , який діяв на підставі Статуту, та виконуючого обов`язки директора Грушко В. Ю. , який діяв на підставі наказу від 16 травня 2016 року № 03-в.
      5.5. Оспорюваними договорами відчужено на користь відповідачів обладнання, а саме: дві комірки з масляними вимикачами 10 кВ (КВ 2001-13), які знаходяться в ОЗТП-2325 і встановлені на І-й секції шини 10 кВ (К1 № 0502009) та ІІ секції шини 10 кВ (К13 № 05014948); кабельна лінія від комірки №1 - Л-ТП-2323-І (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); кабельна лінія від комірки №13 - Л-ТП-2323-ІІ (3хАПвЭгп 1х120 1,6 км); світлофорний об`єкт на заїзді-виїзді біля автомобільної дороги 0101304 Київське півкільце - Крюківщина - Боярка, км 4+430 (ліворуч), холодильне обладнання на базі компресорних станцій та внутрішньо майданчикової мережі 3ТП/РП-4ч 1000 кВа трансформатор, що розташовані за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46-А.
      5.6. Відповідне обладнання було налагоджено і запущено для забезпечення електропостачання комплексу споруд «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», який складається з: адміністративного корпусу «А» площею 1 237,2 кв. м; рибного ярмарку «Б» площею 2 983,0 кв. м; комплексу по зберіганню продуктів харчування «В» площею 16 522,2 кв. м; насосної підстанції «Г» площею 37,5 кв. м. та механічної майстерні «Д» площею 128,7 кв. м., та розташований за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46-А, з розробленою потужністю для можливості безперервного забезпечення електропостачання холодильних камер і логістичного центру, здача в оренду яких є основним видом діяльності ТОВ «ТЛК «Арктика».
      5.7. Позивач вважає, що, укладаючи спірні договори від імені ТОВ «ТЛК «Арктика», ОСОБА_1. та Грушко В. Ю. вчинили спірні правочини, які фактично зумовили позбавлення позивача права власності на майно, безпосередньо задіяне у його господарській діяльності, що спричинило необхідність у подальшому нести додаткові витрати для забезпечення провадження своєї підприємницької діяльності. Наведені обставини стали підставою для звернення позивача до суду із вимогами про визнання недійсними договорів № 23/05-КП1 та № 1/06-1КП-ОБ та витребування спірного майна у власність позивача.
      6. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      6.2. За положеннями частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
      6.3. Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
      6.4. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).
      6.5. Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
      6.6. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
      6.7. Частина третя статті 203 ЦК України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229 - 233 ЦК України.
      6.8. Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.
      6.9. Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.
      6.10. Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при здійсненні правочинів. Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
      6.11. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.
      6.12. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною право- і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (частини перша та третя статті 92 ЦК України).
      6.13. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі (частина четверта статті 92 ЦК України).
      6.14. Згідно з частинами першою та другою статті 89 ГК України (у редакції станом на момент укладення оспорюваних договорів) управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках - учасники товариства. Посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані: діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями; діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства; діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію; бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків; іншими винними діями посадової особи.
      6.15. За пунктом 13 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань вносяться, зокрема, відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім`я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи.
      6.16. За частиною першою статті 241 ЦК України у випадку вчинення правочину представником з перевищенням повноважень, такий правочин створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.
      6.17. Таким чином, у відносинах із третіми особами від імені юридичної особи завжди діятиме певна особа, через яку вчиняються юридично значимі дії, а воля цієї особи на вчинення правочину, реалізована нею через волевиявлення від імені юридичної особи, може передбачати настання невигідних для останньої наслідків, бажати чи свідомо допускати їх настання.
      6.18. Отже, за змістом частин першої, третьої та четвертої статті 92 ЦК України, частин першої та другої статті 89 ГК України, пунктом 13 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» орган юридичної особи, який діє одноособово, має повноваження щодо представництва юридичної особи (з можливістю їх обмеження відповідно до установчих документів чи закону), створює, змінює припиняє цивільні права та обов`язки юридичної особи, тому підпадає під поняття представництва, наведене у статті 237 ЦК України.
      6.19. При цьому орган юридичної особи, який діє одноособово, усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам та волевиявленню юридичної особи, яку представляє, передбачає настання невигідних для останньої наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.
      6.20. Статтею 13 ЦК України визначено межі здійснення цивільних прав: цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.
      6.21. За змістом наведених вище норм матеріального права особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно.
      6.22. Окрім того, такі правовідносини мають довірчий характер між підприємцем (товариством) і його посадовою особою, протиправна поведінка посадової особи полягає у неналежному та недобросовісному виконанні певних дій, без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм посадовими обов`язками за власним умислом (розсудом), прийнятті очевидно необачних, марнотратних та завідомо корисливих на користь такої посадової особи рішень.
      6.23. Наведеними вище положеннями статті 92 ЦК України та статті 89 ГК України передбачено відповідальність членів органу юридичної особи, її посадових осіб, в тому числі її керівника, якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи.
      6.24. Отже, між юридичною особою та її посадовою особою виникають правовідносини, що ґрунтуються на акті юридичної особи, передбачають права та обов`язки сторін у цих правовідносинах, зокрема відповідальність представника за неналежне здійснення представництва.
      6.25. Те, що наслідком визнання правочину недійсним за приписами статті 232 ЦК України, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків, не звужує межі застосування частини першої статті 232 ЦК України лише до застосування до правовідносин на підставі договору, а є приведенням права довірителя відшкодовувати збитки у відповідність із відповідним законодавчим регулюванням представництва на підставі акта органу юридичної особи та представництва за законом.
      6.26. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до договору про спільну діяльність від 26 липня 2016 року, укладеного ТОВ «ТЛК «Арктика» і ТОВ «Крупенія», відчужене за спірними договорами обладнання в подальшому було використано ТОВ «Крупенія» як його внесок у створену з ТОВ «ТЛК «Арктика» спільну діяльність у сфері надання логістичних послуг без створення юридичної особи на базі належного ТОВ «ТЛК «Арктика» комплексу «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія». Позивач як власник вказаного комплексу нерухомості, маючи штат професійних та досвідчених працівників, здійснював на його базі свою господарську діяльність, отримуючи від цього постійний дохід, однак в липні 2016 року учасники товариства встановили, що діяльність колишнього керівництва товариства в особі директора та його заступника була спрямована на виведення активів товариства на пов`язаних осіб, що і стало підставою для звільнення ОСОБА_1 з посади директора за рішенням учасників з 28 липня 2016 року.
      6.27. Також суди встановили, що з наявних у матеріалах справи банківських виписок з рахунків сторін вбачається, що найбільшими споживачами відповідних послуг (орендарями належного ТОВ «ТЛК «Арктика» майна) як до укладення договору про спільну діяльність, так і після, залишилися одні й ті ж самі особи, які щомісячно до 26 липня 2016 року (дата укладення договору про спільну діяльність) перераховували кошти як оплату орендних платежів та оплату супутніх послуг на користь ТОВ «ТЛК «Арктика», а після вказаної дати (з кінця серпня 2016 року) почали перераховувати відповідні кошти з аналогічними призначеннями вже на користь ТОВ «Крупенія». Тобто, за наслідками вчинення наведених дій не змінилися правовідносини, пов`язані з наданням/отриманням послуг на базі комплексу нерухомості «Рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «Логістик центр «Скандинавія», адже функціонування такого комплексу забезпечує те ж саме обладнання, його обслуговування здійснюють ті ж самі працівники, а споживачами залишилися ті ж самі наймачі, однак фактичним володільцем такої діяльності стало ТОВ «Крупенія», частка прибутку якого згідно з положеннями договору про спільну діяльність була визначена у розмірі 90 %, а ТОВ «ТЛК «Арктика» - 10%.
      6.28. Задовольняючи позовні вимоги у цій справі, суди попередніх інстанцій встановили, що оскаржувані позивачем правочини (договори) вчинялись від імені ТОВ «ТЛК «Арктика» посадовими особами ОСОБА_1 та Грушком В. Ю. від імені позивача, проте всупереч його інтересам. Зміст таких правочинів не відповідав справжньому волевиявленню ТОВ «ТЛК «Арктика» як суб`єкта господарювання, а був спрямований на задоволення особистих інтересів вказаних представників, які фактично діяли в інтересах іншого товариства, на користь якого виводились виробничі потужності.
      6.29. Отже, як правильно встановлено судами, наведені вище обставини вказують на наявність умислу, домовленості представників сторін під час укладення спірних договорів щодо переслідування власних інтересів всупереч інтересам позивача, що стало підставою для задоволення позову, визнання недійсними договорів № 23/05-КП1 та № 1/06-1КП-ОБ та повернення позивачу майна, відчуженого за такими договорами.
      6.30. Ураховуючи вищевикладене, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.
      6.31. Щодо доводів касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права Велика Палата зазначає, що суд апеляційної інстанції, надаючи обґрунтовану оцінку кожному із заявлених доводів апеляційних скарг, правомірно зазначив про відсутність підстав для скасування рішення, керуючись приписами частини другої статті 277 ГПК України.
      6.32. Крім того, вказані у касаційній скарзі порушення норм процесуального права не вплинули на правильність висновків судів попередніх судових інстанцій у вирішенні спору по суті позовних вимог, і в силу передбаченого частиною другою статті 311 ГПК України застереження не можуть бути підставою для скасування або зміни прийнятих у справі обґрунтованих судових рішень.
      7. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду
      7.1. Щодо питання про застосування частини першої статті 232 ЦК України у вирішенні позовів про визнання правочину, вчиненого керівником юридичної особи, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про можливість застосування вказаної норми у подібних правовідносинах з огляду на таке.
      7.2. Правочини (договори) юридична особа вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України є підставою виникнення правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.
      7.3. Таким чином, орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, не може перевищувати своїх повноважень, визначених установчими документами або законом, та діяти у власних інтересах та/або всупереч інтересам особи довірителя.
      7.4. На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
      7.5. Між юридичною особою та її посадовою особою виникають правовідносини, що ґрунтуються на акті юридичної особи, передбачають права та обов`язки сторін у цих правовідносинах, зокрема відповідальність представника за неналежне здійснення представництва.
      7.6. Те, що наслідком визнання правочину недійсним за приписами статті 232 ЦК України, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків, не звужує межі застосування частини першої статті 232 ЦК України лише до правовідносин на підставі договору, а є приведенням права довірителя відшкодовувати збитки у відповідність до встановленого законодавчого регулювання представництва на підставі акта органу юридичної особи та представництва за законом.
      7.7. За вказаних підстав Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами касаційної скарги, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували положення статті 232 ЦК України.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      8.2. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      8.3. Ураховуючи викладене, постанова та рішення судів попередніх інстанцій підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення.
      ПостановуКиївського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року та рішення Господарського суду Київської області від 21 вересня 2017 року у справі № 911/2129/17 залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      С. В. Бакуліна
      О. Р. Кібенко
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      Д. А. Гудима
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85743713
    • By Mercato®
      Вот, на досуге написал статью.
      Еще 2 года назад обращения ко мне касательно кредитов в небанковских финансовых учреждениях (микрофинансовых организациях, МФО) составляли не более 20% от общего числа. Сегодня эта цифра на уровне 75-85%.
      МФО (будем использовать эту аббревиатуру для удобства) отличаются использованием крайне наглых и противозаконных коллекторских методов и приемов. Кроме того, как стало уже всем очевидно, сознательно идут на нарушение законодательства, пытаясь "выжать" из заемщика по максимуму.
      Такое положение вещей вызывает у "клиентов", как и практикующих кредитных юристов, крайнее обоснованное негодование и желание дать ответный бой. Еще большее непонимание вызывает бездействие Нацкомфинуслуг, хотя этот государственный орган обязан контролировать такие организации, защищать заемщиков и применять законные механизмы воздействия на вымогателей.
      Но обо всем по порядку.
      Читать дальше >>>
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 жовтня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 303/2408/16-ц
      Провадження № 14-361цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство «Юніон Стандарт Банк» (далі - ПАТ «Юніон Стандарт Банк», банк),
      відповідачі: Фермерське господарство «Михайлик» (далі - ФГ «Михайлик»), ОСОБА_5, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ФГ «Михайлик» та ОСОБА_3 - ОСОБА_4
      на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року у складі судді Кость В. В. та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня 2017 року у складі колегії суддів Кондора Р. Ю., Куштана Б. П., Собослоя Г. Г.
      у цивільній справі за позовом ПАТ «Юніон Стандарт Банк» до ФГ «Михайлик», ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У березні 2016 року ПАТ «Юніон Стандарт Банк» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 24/04-15 у розмірі 2 021 874,59 грн.
      На обґрунтування вимог позивач зазначив, що за вказаним кредитним договором ФГ «Михайлик» отримало кредит у розмірі 1 200 000,00 грн строком до 13 січня 2016 року зі сплатою 30 % річних.
      На забезпечення виконання зобов`язання того ж дня банк уклав з ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договори поруки № 27/04-15-П-1, 27/04-15-П-2 та 27/04-15-П-3, відповідно до яких поручителі зобов`язалися солідарно відповідати разом з позичальником перед кредитором за порушення виконання зобов`язань за кредитним договором.
      У зв`язку із неналежним виконанням ФГ «Михайлик» умов зазначеного договору станом на 28 вересня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 2 021 874,59 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, заборгованості за відсотками - 388 365,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 370 422,34 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 63 086,65 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року позов ПАТ «Юніон Стандарт Банк» задоволено частково: стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_5 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» заборгованість за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 у розмірі 1 602 365,60 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, заборгованість за відсотками - 388 365,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 10 000,00 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 4000,00 грн; стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» заборгованість за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 у розмірі 1 602 365,60 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, заборгованість за відсотками - 388 365,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 10 000,00 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 4000,00 грн; стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» заборгованість за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 у розмірі 1 602 365,60 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, заборгованість за відсотками - 388 365,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 10 000,00 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 4 000,00 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Вирішуючи спір, суд першої інстанції керувався тим, що у зв`язку із порушенням боржником кредитного зобов`язання, яке забезпечене порукою, боржник і поручителі несуть відповідальність перед кредитором як солідарні боржники.
      При цьому суд вважав, що заборгованість позичальника підтверджена належними доказами відповідно до цивільних процесуальних норм і відповідачами не спростована.
      Водночас суд зробив висновок про можливість зменшення нарахованої позивачем пені на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) з посиланням на наявність істотних обставин, пов`язаних з фінансово-матеріальним становищем відповідачів.
      Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Юніон Стандарт Банк» задоволено частково: рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року у частині відмови у задоволенні позову ПАТ «Юніон Стандарт Банк» до ФГ «Михайлик», ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення боргу щодо стягнення пені за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 360 422,34 грн та пені за несвоєчасне повернення процентів у розмірі 59 086,65 грн скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 стягнуто на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_5 пеню за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 360 422,34 грн та пеню за несвоєчасне повернення процентів - 59 086,65 грн; стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» пеню за несвоєчасне повернення кредиту - 360 422,34 грн та пеню за несвоєчасне повернення процентів - 59 086,65 грн; стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» пеню за несвоєчасне повернення кредиту - 360 422,34 грн та пеню за несвоєчасне повернення процентів - 59 086,65 грн. Виключено з першого абзацу резолютивної частини рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року слово «частково» та збільшено загальний розмір стягнутих коштів до 2 021 874,59 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині щодо стягнення пені за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 360 422,34 грн і пені за несвоєчасне повернення процентів - 59 086,65 грн та ухвалюючи у цій частині нове рішення, апеляційний суд вважав, що відсутні правові підстави для зменшення розміру пені, передбачені частиною третьою статті 551 ЦК України. Зокрема, апеляційний суд зазначив, що оскільки загальний розмір пені складає 27,29 % від загального розмірі боргу за кредитом і процентами, при цьому розмір пені щодо прострочення сплати кредиту складає 30,87 % від суми боргу, а розмір пені щодо прострочення сплати процентів складає 16,24 % від суми відповідного боргу, то розміри пені як загалом, так і у відповідних частинах є істотно меншими від сум боргу.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У квітні 2017 року представник ФГ «Михайлик» та ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій неповно з`ясували обставини, які мають значення для справи, неналежним чином дослідили надані докази у їх сукупності, зокрема, що стосується розміру заборгованості.
      Разом з тим, вирішуючи спір у частині стягнення заборгованості за кредитним договором з ФГ «Михайлик» на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк», суди попередніх інстанцій помилково вважали, що справа в цій частині позовних вимог підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір виник між юридичними особами, а тому у цій частині підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 червня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за вказаною касаційною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 05 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Суди встановили, що за договором про відкриття кредитної лінії від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 і додатковою угодою № 1 до цього договору ПАТ «Юніон Стандард Банк» надало ФГ «Михайлик» кредит у розмірі 1 200 000,00 грн строком по 13 січня 2016 року зі сплатою 30 % річних.
      Відповідно до графіка повернення кредиту такий належало сплатити трьома платежами по 400 000,00 грн кожен 05 листопада та 05 грудня 2015 року, а також 13 січня 2016 року.
      Умовами договору передбачалося, зокрема, що:
      - у разі невиконання чи несвоєчасного виконання позичальником боргових зобов`язань за договором банк має право нарахувати та стягнути, а позичальник - сплатити банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент такої сплати, від суми невчасно виконаного (невиконаного) платежу за кожний день з дати виникнення обставин, що є підставою для застосування пені (несвоєчасне погашення заборгованості), до дати припинення цих обставин; нарахування та сплата пені проводиться за весь час існування простроченої заборгованості без застосування встановлених законодавством обмежувальних строків та припиняється у день повного погашення заборгованості; понесені збитки відшкодовуються стороною у повному розмірі понад неустойку (пункт 6.1);
      - у випадку порушення позичальником пунктів 5.2.4 - 5.2.7, 5.2.9, 5.2.17 - 5.2.18 позичальник сплачує банку штраф у розмірі 1000,00 грн за кожен випадок порушення (пункт 6.2);
      - до усіх вимог, що випливають з цього договору, встановлюється позовна давність у 5 років, включаючи вимоги, щодо яких законодавством встановлена спеціальна чи обмежена позовна давність (пункт 8.3).
      Також умовами договору передбачено право банку вимагати у разі порушення зобов`язань позичальником дострокового повернення кредиту та сплати всієї суми заборгованості за договором включно зі штрафними санкціями (пункти 2.4, 3.7).
      Виконання зобов`язань позичальником забезпечено порукою ОСОБА_5 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , з кожним із яких банк уклав 14 квітня 2015 року окремий договір поруки (№ 27/04-15-П-1, 27/04-15-П-2 і 27/04-15-П-3 відповідно). За умовами договорів поруки кожен із поручителів поручився перед кредитором за виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором і зобов`язався солідарно із ним відповідати перед кредитором у повному обсязі за порушення (невиконання) зобов`язань боржником, сплативши заборгованість (пункти 2.1, 2.2, 3.2 договорів поруки).
      Пунктом 5.1 кожного з договорів поруки сторони узгодили, що порука діє з моменту укладення договору протягом усього строку користування кредитом та до моменту, що наступить пізніше: припинення строку дії кредитних договорів, належного виконання усіх вимог кредитора; непред`явлення кредитором вимоги про погашення поручителем заборгованості позичальника не тягне припинення поруки; кредитор вправі пред`явити вимогу поручителю про погашення заборгованості позичальника протягом 3-х років з моменту виникнення існуючої на момент такої вимоги заборгованості позичальника.
      До усіх вимог, що випливають з договору поруки, встановлюється позовна давність у 5 років, включаючи вимоги, щодо яких законодавством встановлена спеціальна чи обмежена позовна давність (пункт 5.5. кожного з договорів поруки).
      Умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.
      Позичальник порушив свої зобов`язання за кредитним договором і спричинив виникнення боргу станом на 28 вересня 2016 року у загальному розмірі 2 021 874,59 грн, із яких: прострочена заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, прострочена заборгованість за нарахованими з 14 квітня 2015 року по 27 вересня 2016 року процентами - 388 365,60 грн, пеня за період з 14 квітня 2015 року по 27 вересня 2016 року: за несвоєчасну сплату кредиту - 370 422,34 грн, за несвоєчасну сплату процентів - 63 086,65 грн.
      Згідно з наданими позивачем розрахунками заборгованість за платежами, передбаченими кредитним договором, виникла у позичальника з 06 липня 2015 року внаслідок неповної сплати у відповідний строк процентів за кредитом.
      Останній платіж на погашення процентів здійснено 07 вересня 2015 року.
      18 грудня 2015 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на здійснення тимчасової адміністрації ПАТ «Юніон Стандард Банк» Біла І. В. направила поручителям ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 письмові вимоги № 976-п, 977 і 078 у п`ятиденний строк з дня одержання вимог достроково повернути всю наявну заборгованість позичальника ФГ «Михайлик» за кредитним договором, яка станом на 08 грудня 2015 року становила 1 200 000,00 грн - за кредитом, 86 991,79 грн - за процентами, 18 514,08 грн - пеня, а всього - 1 305 505,87 грн.
      Про запровадження у ПАТ «Юніон Стандард Банк» тимчасової адміністрації відповідачам стало відомо у жовтні 2015 року.
      Згідно з письмовими поясненнями голови ФГ «Михайлик» після введення тимчасової адміністрації в банку позичальник здійснював погашення заборгованості за кредитним договором шляхом перерахування коштів на визначений у додатковій угоді рахунок, однак кошти були повернуті обслуговуючим банком у зв`язку з неправильними реквізитами, а про зміну реквізитів для сплати заборгованості ані позичальник, ані поручителі не повідомлялися (а. с. 105-108, 123-126).
      Разим з цим суд установив, що 11 листопада 2015 року ФГ «Михайлик» платіжним дорученням № 146 переказало зі свого рахунку № НОМЕР_1 у ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 1000,00 грн на рахунок № НОМЕР_2 одержувачу - ПАТ «Юніон Стандард Банк», код ЄДРПОУ 20305925, із призначенням платежу - погашення процентів за користування кредитом згідно з кредитним договором від 14 квітня 2015 року без ПДВ (а. с. 136).
      18 листопада 2015 року вказані грошові кошти повернуті на рахунок платника із фіксацією в банківській виписці неправильного зазначення реквізитів одержувача як підстави для повернення платежу (а. с. 137, 138).
      Суд установив, що грошові кошти переказувалися за неналежними реквізитами одержувача, оскільки таким за рахунком № НОМЕР_2 у ПАТ «Юніон Стандард Банк» є ФГ «Михайлик», код ЄДРПОУ 34991359, а не ПАТ «Юніон Стандард Банк», код ЄДРПОУ 20305925.
      Таким чином, указані грошові кошти апріорі не могли бути зараховані вказаному в платіжному дорученні одержувачу на рахунок, відкритий іншій юридичній особі як рахунок для видачі кредиту. Саме за цим рахунком клієнта ФГ «Михайлик» (з урахуванням інших транзитних і технічних рахунків) відбувався рух і облік коштів за кредитним договором.
      Вирішуючи питання юрисдикійності спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом, передбачалася, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
      Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      У справі, що розглядається, позивач заявив вимоги до таких осіб: позичальника за кредитним договором, яким є ПАТ «Юніон Стандарт Банк», та поручителів - ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
      ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання.
      Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати самостійно.
      Одним із видів акцесорного зобов`язання є порука.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
      Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
      Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
      У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов`язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів збігається з обсягом відповідальності боржника.
      При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов`язані солідарним обов`язком як боржники.
      Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.
      Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред`явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред`явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов`язок будь-кому із них на свій розсуд.
      Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу.
      З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов`язок, встановлений законом та договором.
      У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.
      Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем, який є фізичною особою.
      ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.
      Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
      Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до позичальника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів - фізичних осіб порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
      Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
      Така правова позиція вже неодноразово висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року № 14-40цс18, від 21 березня 2018 року № 14-41цс18, від 25 квітня 2018 року № 14-74цс18,від 20 червня 2018 року № 14-224цс18, від 31 жовтня 2018 року № 14-309цс18 та інших, і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді та розглянутий судами першої й апеляційної інстанцій на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      Тому помилковим є посилання у касаційній скарзі на те, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки виник між юридичними особами.
      Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору слід зазначити таке.
      Частиною першою статті 627 ЦК України установлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Відповідно до статті 202, частини першої статті 626 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором є домовленість двох або більше сторін на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
      Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      За змістом статей 629, 525, 612, 611 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. У разі порушення зобов`язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
      Частинами першою, другою статті 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
      Згідно із частинами першою, другою статті 543 ЦК України в разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов`язаними доти, доки їхній обов`язок не буде виконаний у повному обсязі.
      Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання (частина перша статті 625 ЦК України).
      Разом з тим згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
      Положення статті 616 ЦК України також передбачають право суду зменшити розмір збитків та неустойки за умови, якщо порушення виконання зобов`язання сталося з вини кредитора.
      За правилами частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (стаття 4 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах; стаття 12 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      За приписами статті 57 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Аналогічні норми містяться у статті 76 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Такі ж вимоги передбачені у статті 89 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, правильно керувався тим, що згідно з наявними у справі доказами станом на час розгляду справи в суді зобов`язання за кредитним договором відповідачами належним чином не виконані.
      Відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 28 вересня 2016 року заборгованість позичальника перед банком становила 2 021 874,59 грн, із яких: 1 200 000,00 грн - основний борг, 388 365,60 грн - відсотки, 370 422,34 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 63 086,65 грн - пеня за несвоєчасне повернення відсотків.
      Установлено, що відповідно до графіка повернення кредиту такий належало сплатити трьома платежами по 400 000,00 грн кожен 05 листопада та 05 грудня 2015 року, а також 13 січня 2016 року, проте доказів здійснення жодного з таких платежів у справі немає.
      Указаний розмір заборгованості не спростований відповідачами.
      Посилання відповідачів на неможливість сплати за кредитом через уведення в банку тимчасової адміністрації Фондом, припинення функціонування відділення банку в Закарпатській області суд вважав необгрунтованими, зазначивши, що попри введення такої адміністрації та припинення функціонування підрозділу банку в області реквізити для сплати коштів не змінювалися, а коли були змінені - то нові реквізити були повідомлені боржникам. Крім того, необхідна інформація була доступна на офіційних сайтах банку та Фонду. Також суд зазначив, що у справі немає доказів про об`єктивні перешкоди для позичальника та/або поручителів сплачувати борг у можливих межах, у тому числі частково, з моменту виникнення прострочення за кредитним договором як до, так і після введення в банку тимчасової адміністрації. Разом з цим суд зазначив, що переказ незначної суми порівняно з розміром отриманих кредитних коштів одержувачу на рахунок, який належить відправнику коштів, не свідчить про добросовісні дії, спрямовані на виконання зобов`язання у розумінні вимог статей 3, 13, 14, 509 ЦК України.
      Також суд належно оцінив, що під час розгляду справи відповідачі не заперечували факти виникнення боргу за кредитним договором і виникнення у кредитора права на стягнення боргу та неустойки, не надали доказів на спростування розміру заборгованості.
      Заперечуючи проти позову, відповідачі просили зменшити розмір пені.
      Суд першої інстанції зробив висновок про можливість зменшення нарахованої позивачем пені на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, враховуючи фінансово-матеріальне становище відповідачів, що підтверджується відповідними доказами.
      Зокрема, суд керувався тим, що згідно з відомостями з виписки відповідача ФГ «Михайлик» (а. с. 126) залишок коштів на рахунку фермерського господарства складає 145,65 грн.
      Загальна сума доходу відповідача ОСОБА_5 за період з вересня 2015 по серпень 2016 року склала 24 144,00 грн, що підтверджується відповідною довідкою (а. с. 127). Відповідач ОСОБА_2 мав таку ж суму доходу за аналогічний період.
      Відповідач ОСОБА_3 за 2015 рік отримала загальний дохід у розмірі 108 493,55 грн.
      Також суд установив, що відповідач ФГ «Михайлик» намагалося належним чином виконувати взяті за кредитним договором зобов`язання (а. с. 134-141), однак в силу незалежних від волі позичальника об`єктивних обставин сплачені ним кошти не були зараховані в рахунок погашення заборгованості.
      Згідно з довідкою, яка міститься на а. с. 142, ФГ «Михайлик» до введення тимчасової адміністрації в банківській установі сплачувало відсотки за користування кредитними коштами.
      Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
      Дослідивши зібрані у справі докази й надавши їм належну оцінку, застосувавши норми матеріального права, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для часткового задоволення позову та, зокрема, зменшення розміру пені, зазначивши при цьому, що однією із функцій неустойки є компенсаторна функція.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з указаними висновками, оскільки вони підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах матеріального права.
      Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд допустив помилку в застосуванні норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору.
      Під час перегляду справи в апеляційному суді статтею 309 ЦПК України передбачалося, що підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є:
      1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;
      2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими;
      3) невідповідність висновків суду обставинам справи;
      4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.
      Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.
      Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
      Крім того, статтею 303 ЦПК України передбачалося, що апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (частина друга цієї статті).
      Однак усупереч наведеній процесуальній нормі апеляційний суд вдався до переоцінки доказів, які, на його думку, суд першої інстанції неправильно оцінив, тобто вийшов за межі наданих цивільним процесуальним законом повноважень, не зазначивши, чому він вважає, що висновок суду першої інстанції про компенсаторну функцію неустойки, тобто, що при визначенні розміру неустойки слід керуватися принципами розумності і справедливості, а неустойка не може бути засобом збагачення - не відповідає вимогам цивільного законодавства.
      Апеляційний суд не врахував, що суд першої інстанції послався на можливість зменшення розміру неустойки не у зв`язку з тим, що цей розмір перевищує розмір заборгованості, а за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Такими обставинами суд першої інстанції вважав поведінку кредитора та майновий стан позичальника і поручителів. Наявність цих обставин судом апеляційної інстанції не спростовано.
      Таким чином, підстав для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення, встановлених статтею 309 ЦПК України, апеляційний суд не мав.
      Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим касаційну скаргу слід задовольнити частково.
      Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 413, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника Фермерського господарства «Михайлик» та ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня 2017 року скасувати, рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков