ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о возможности в судебном порядке получения разрешения только на разовый выезд ребенка за границу без разрешения одного из родителей

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., 
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – орган опіки та піклування виконкому Артемівської міської ради Донецької області, про визначення місця проживання дитини, надання дозволу на її виїзд за межі України на постійне місце проживання за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року,

в с т а н о в и л а : 

У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в період перебування в шлюбі з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3. Після розірвання шлюбу син залишився проживати з нею за взаємною згодою сторін. У 2013 році позивачка зареєструвала шлюб з громадянином Французької Республіки та отримала право на проживання в цій державі, у зв’язку із чим виникла необхідність вивезти малолітню дитину за межі України на постійне місце проживання. 

Посилаючись на те, що батько дитини – ОСОБА_2 заперечує проти вивезення дитини за межі України на постійне місце проживання, ОСОБА_1 просила визначити місце проживання сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю та надати дозвіл на його виїзд за межі України на постійне місце проживання у супроводі матері й без згоди та супроводу батька.

Красноармійський міськрайонний суд Донецької області рішенням від 18 березня 2016 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1.

Апеляційний суд Донецької області 7 червня 2016 року скасував рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково, визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю ОСОБА_1 та надав дозвіл на виїзд за межі України до Французької Республіки малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 на час проживання ОСОБА_1 у вказаній країні. 

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 2 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилив, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року залишив без змін.

У січні 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 7, 141, 151 Сімейного кодексу України (далі – СК України), положень Закону України «Про охорону дитинства», частини другої статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 57 від 27 січня 1995 року (далі – Правила), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року залишити без змін. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. 

Суди установили, що 14 лютого 2009 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 уклали шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народився син – ОСОБА_3.

Артемівській міськрайонний суд Донецької області рішенням від 16 травня 2012 року розірвав шлюб, укладений 14 лютого 2009 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1.

На підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2013 року з ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання неповнолітнього сина – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі 10 % з усіх видів заробітку щомісячно до досягнення дитиною повноліття.

31 жовтня 2013 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з громадянином Французької Республіки ОСОБА_4.

Органом опіки та піклування Артемівської міської ради надано висновок від 25 лютого 2016 року про доцільність визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю ОСОБА_1.

ОСОБА_1 має посвідку на тимчасове проживання на території Французької Республіки, яка дає їй дозвіл на роботу. 

Відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_2, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, який, установивши, що відповідач не заперечує проти проживання сина зі своєю матір’ю, проте згоди на виїзд дитини на постійне місце проживання за межі України не дає, оскільки в такому випадку він буде позбавлений можливості спілкуватися з дитиною і брати участь у її вихованні, дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір’ю та надання дозволу на вивіз до Французької Республіки малолітньої дитини разом з матір’ю без згоди і супроводу батька, що відповідає інтересам дитини. 

Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.

На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_2 надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня, 21 жовтня 2015 року, 10 лютого, 19 жовтня 2016 року та дві ухвали цього ж суду від 6 квітня 2016 року.

У наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» регулює конкретний (одноразовий) виїзд дитини за кордон з визначенням його початку й закінчення, а не встановлює постійне місце проживання дитини за межами України. Надання дозволу на виїзд за межі України малолітньої дитини з її матір’ю на постійне місце проживання до іншої країни без згоди та супроводу батька суперечить положенням цього Закону та статтям 141, 153, 157 СК України. Крім того, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що вимоги позивачок про надання дозволу на виїзд за межі України малолітніх дітей на постійне місце проживання без згоди та супроводу батьків мають не тимчасовий, а постійний характер. Внаслідок виїзду дітей за межі України на постійне місце проживання батьки таких дітей будуть позбавлені можливості брати участь у їх вихованні та особистому спілкуванні з ними, що порушує рівність прав та обов’язків батьків відносно виховання дітей.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Відповідно до статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України).

Згідно зі статтею 157 СК України питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Дитина, яка не досягла 14 років, повинна проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного з її батьків.

Місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою.

Визначення місця проживання малолітньої дитини за конкретною адресою унеможливлює маніпуляції з боку того з батьків, з ким буде проживати дитина, зокрема проживати де завгодно, унаслідок чого батько дитини не буде мати змоги брати участь у її вихованні. 

Відповідно до частини третьої статті 313 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Згідно із частиною другою статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.

Пунктом 3 Правил передбачено виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли вісімнадцятирічного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (підпункт 1 пункту 4 Правил).

Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.

Виходячи з положень зазначених норм матеріального права дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення.

Надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов’язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.

У справі, яка переглядається, суд установив, що ОСОБА_1 має посвідку на тимчасове проживання у Французькій Республіці строком до 1 червня 2016 року (т. 1, а.с. 129).

Згідно з довідкою, виданою 27 травня 2016 року префектом Департаменту Вандея Відділу з питань громадянства та іноземних громадян Префектури Управління регламентації та громадських свобод Французької Республіки, 27 травня 2016 року ОСОБА_1 подала запит на відновлення посвідки на тимчасове проживання у Французькій Республіці, нова посвідка на тимчасове проживання буде видана на один рік з відміткою «Приватне та сімейне життя» (т. 2, а.с. 120).

При цьому, згідно з довідкою Приватного підприємства «Житловик» м. Артемівськ Донецької області від 28 грудня 2015 року ОСОБА_1 та малолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстровані в Україні за АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 7).

Установлюючи місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю та надаючи дозвіл на його виїзд за межі України до Французької Республіки в супроводі матері та без згоди і супроводу батька, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, залишив поза увагою зазначені обставини, порушивши положення статей 141, 157 СК України, визначив місце проживання малолітньої дитини за місцем проживання матері без зазначення певної адреси проживання, що може призвести до маніпуляцій щодо проживання малолітньої дитини, зокрема проживання ОСОБА_1 за межами України разом з малолітньою дитиною, унаслідок чого батько дитини – ОСОБА_2 буде позбавлений можливості приймати участь у вихованні сина.

Суди також не врахували визначеної статтею 4 Закону України «Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян України» можливості ухвалення судом рішення на разовий виїзд дитини без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, натомість надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за межі України без згоди батька суперечить чинному законодавству, яке визначає рівність прав та обов’язків обох батьків відносно виховання дитини, унаслідок чого батько фактично позбавляється можливості брати участь у вихованні дитини та спілкуванні з нею.

Крім того, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, в рішенні суду не навів обґрунтування щодо відмови в задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з матір’ю.

Таким чином, для правильного застосування до спірних правовідносин норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.

Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

З огляду на викладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року та рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року та рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий: В.І. Гуменюк
Судді:
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко
 
Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-15цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/30C3FECDAB34F3DFC225811700328E16

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ пришел к довольно спорному выводу, что разрешение на выезд несовершеннолетнего ребенка за пределы Украины в сопровождении одного из родителей при отсутствии согласия второго родителя на основании решения суда может быть предоставлено только на конкретный одноразовый выезд с определением его начала и окончания. Кроме того в решении должен быть указан конкретный адрес проживания ребенка.

ВСУ формально предоставил родителям еще один способ решения своих проблем за счет шантажа ребенком друг друга и правом на его выезд с одним из родителей.


 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      29 травня 2019 року
      місто Київ
      справа № 2-173/2011
      провадження № 61-25403св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Стрільчука В. А.,
      суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,
      відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
      третя особа - Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління МВС України в Харківській області,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року у складі судді Коваленко О. А. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Карімової Л. В., Яцини В. Б.,
      ВСТАНОВИВ:
      І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Стислий виклад позиції позивача
      У листопаді 2010 року Публічне акціонерне товариство Комерційний Банк «ПРИВАТБАНК» (далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про тимчасову заборону у виїзді за кордон.
      Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 04 вересня 2008 року банк та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 024/К-08, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кошти у розмірі 500 000, 00 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 24, 0 % на рік на суму залишку непогашеної заборгованості.
      На забезпечення повернення отриманих коштів за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 укладений договір поруки, за умовами якого у випадку невиконання ОСОБА_1 умов договору ОСОБА_2 взяла на себе зобов`язання відповідати перед банком як солідарний боржник у повному обсязі.
      Банк зазначив, що ОСОБА_1 неналежним чином виконував взяті на себе зобов`язання та станом на 22 квітня 2010 року має заборгованість за кредитним договором у сумі 529 914, 17 грн.
      Оскільки ані позичальник, ані поручитель своєчасно своїх зобов`язань не виконали, банк звернувся до суду в іншому провадженні з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Враховуючи той факт, що відповідачі мають невиконані зобов`язання, банк просив суд прийняти рішення про тимчасову заборону їм у виїзді за кордон.
      Стислий виклад заперечень відповідача
      Відповідачі позов не визнали, посилаючись на його безпідставність.
      Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року, позов ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» задоволено. Заборонено ОСОБА_1 тимчасово, а саме до повного виконання своїх зобов`язань перед ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за кредитним договором від 04 вересня 2008 року № 024/К-08, виїзд за кордон. Заборонено ОСОБА_2 тимчасовий, а саме до повного виконання своїх зобов`язань перед ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за договором поруки від 04 вересня 2008 року, укладеним на забезпечення кредитного договору від 04 вересня 2008 року № 024/К, виїзд за кордон. Вирішено питання розподілу судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що оскільки встановлено, що відповідачі мають невиконані зобов`язання за кредитним договором і договором поруки, то їм необхідно заборонити виїзд за кордон до повного виконання своїх зобов`язань за зазначеними договорами, у зв`язку з чим позовні вимоги банку підлягають задоволенню.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що доводи апеляційної скарги про те, що кредитний договір забезпечено договором застави особистого майна та договором іпотеки нежитлових приміщень, а вимоги, викладені позивачем, вирішуються на стадії виконання рішення суду, відхилені, оскільки на день розгляду справи судове рішення не ухвалено, між сторонами існують договірні зобов`язання, які відповідачами не виконуються. Із урахуванням того, що сума боргу є істотною, а боржники заборгованість не сплачують, висновок суду щодо тимчасової заборони відповідачам виїзду за кордон до повного виконання своїх зобов`язань перед позивачем є законним та обґрунтованим.
      ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у січні 2017 року, ОСОБА_2 просить скасувати рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року, постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано правила статі 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», які регламентують тимчасову відмову громадянинові України у видачі паспорта. На переконання заявника, оскаржуваними судовими рішеннями порушуються її права на свободу пересування.
      Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просив касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
      ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.
      Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
      Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
      Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 04 вересня 2008 року ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 024/К-08, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 500 000, 00 грн строком до 03 вересня 2013 року зі сплатою процентів у розмірі 24 % на рік на суму залишку непогашеної заборгованості.
      На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 04 вересня 2008 року між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_2 укладений договір поруки, відповідно до пунктів 2, 4 якого у випадку невиконання позичальником умов договору ОСОБА_2 зобов`язалася відповідати перед банком як солідарний боржник у повному обсязі за кредитним договором.
      У зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 своєчасно своїх зобов`язань банк звернувся до суду з окремим позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Відповідачами не заперечується той факт, що вони неналежним чином виконують взяті на себе зобов`язання, у зв`язку з чим станом на 22 квітня 2010 року виникла заборгованість за цим кредитним договором у сумі 529 914, 17 грн.
      Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
      Під час оцінки застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин Верховний Суд застосовує їх системний аналіз.
      Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
      Згідно зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
      Також статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані права не можуть бути об`єктом жодних обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому пакті.
      У законодавстві України зазначені правовідносини регулюються статтею 313 ЦК України, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.
      Це право віднесено у ЦК України до особистих немайнових прав фізичної особи, а саме до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.
      Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».
      Положеннями статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом та розгляду справи судом першої інстанції, встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у таких випадках: якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов`язання до виконання зобов`язань або розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов`язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України (пункт 2 частини першої); якщо він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов`язань (пункт 5 частини першої); якщо щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі (пункт 8 частини першої).
      Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що згаданий Закон передбачає декілька підстав та умов, за яких можливе обмеження права громадянина України на виїзд за кордон, при цьому не передбачена необхідність наявності одночасно всіх підстав, вони є окремими та самостійними. Зокрема, пункт 2 частини другої статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» передбачає три окремих випадки обмеження громадянина України у виїзді за кордон, а саме: до виконання зобов`язань; до розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках; до забезпечення зобов`язань заставою.
      У справі, що переглядається, судами встановлено, що банк у іншому провадженні звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, що дає підстави для висновку про забезпечення зобов`язань іпотекою, яка є видом застави, а отже, на момент вирішення питання про обмеження у праві виїзду за кордон відсутні правові підстави, визначені пунктом 2 частини першої статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».
      В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд також врахував, що банк звернувся до суду з позовом з метою тимчасового обмеження відповідачів у праві виїзду за кордон до повного виконання зобов`язань за кредитним договором. Правовою підставою поданого позов визначено правила статей 151-153 ЦПК України 2004 року, тобто норми процесуального права щодо правил застосування судом заходів забезпечення позову. Фактично банк просив забезпечити позов, пред`явлений до ОСОБА_1 , зокрема, у справі № 2-2081/2010 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Отже, банк, подавши до суду цей позов, фактично звернувся до суду із заявою про забезпечення іншого позову, а не з окремим позовом для захисту своїх порушених прав.
      Аналіз статей 151-153 ЦПК України 2004 року дає підстави для висновку, що процесуальним законом не було передбачено такого заходу забезпечення позову, як тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон. При цьому, у статті 16 ЦК України також не передбачено такого способу захисту цивільних прав.
      Наведених норм права суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та, задовольнивши позов, погодились з можливістю тимчасового обмеження у праві виїзду за кордон у зв`язку з наявністю невиконаних договірних зобов`язань за наявності забезпечених кредитних зобов`язань іпотекою, яка є видом застави. Судами не досліджувалось питання фактичного розміру заборгованості, поведінки відповідачів у договірних відносинах з банком тощо, рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором чи звернення стягнення на предмет іпотеки на момент розгляду справи не було ухвалено.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Верховний Суд зробив висновок, що судами неправильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин. Наведене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
      Розподіл судових витрат
      Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення вимог касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на позивача, а у зв`язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій - підлягають відшкодуванню позивачем на користь заявника.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
      Рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року скасувати, ухвалити нове рішення.
      У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , третя особа - Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління МВС України в Харківській області, про тимчасову відмову у виїзді за кордон відмовити.
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у суді апеляційної інстанції, у розмірі 45, 50 грн.
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у суді апеляційної інстанції, у розмірі 44, 40 грн.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. А. Стрільчук
      Судді В. О. Кузнєцов
      С. О. Погрібний
      О. В. Ступак
      Г. І. Усик
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82217669
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      2 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 753/10895/15-ц
      Провадження N 14-233звц19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      головуючого суддіКнязєва В. С.,
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      за участю
      секретаря судового засідання Брича Я.О.,
      представника позивача- адвоката Дроздовського Л.П.,
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_3 (далі також - позивач) про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року (далі також - заява про перегляд) у справі за його позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне територіальне управління юстиції у місті Києві в особі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві, про визнання батьківства та зобов'язання вчинити дії.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позову
      1. 11 червня 2015 року позивач звернувся з позовом, в якому просив:
      1.1. Визнати його батьком ОСОБА_6 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1.
      1.2. Зобов'язати відповідний відділ реєстрації актів цивільного стану м. Києва виключити відомості про ОСОБА_4 як батька дитини з актового запису про її народження, зазначивши замість нього позивача як батька дитини.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. У вересні 2005 року позивач познайомився з ОСОБА_5
      2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 в ОСОБА_5 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 народилася дитина. Вказаних відповідачів було записано батьками дитини в її свідоцтві про народження.
      2.3. Проведений аналіз ДНК підтвердив батьківство позивача щодо дитини. Відтоді позивач сприймає дитину як доньку, піклується про неї, бере участь в її вихованні та матеріально забезпечує. ОСОБА_4 матеріальної допомоги дитині не надає.
      2.4. У 2011 році позивач заповів дитині усе своє майно.
      2.5. Позивачу стало відомо, що ОСОБА_5 уклала новий шлюб і планує разом з дитиною переїхати на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччини.
      2.6. Потрібно захистити право дитини знати своїх батьків і отримувати піклування від них згідно зі статтею 7 Конвенції про права дитини.
      3. 9 листопада 2015 року позивач подав пояснення, в яких просив визнати поважними причини пропуску позовної давності. Вказав, що раніше не звертався з позовом до суду, оскільки ОСОБА_5 не чинила перешкод у здійсненні позивачем його батьківських прав. Для того, щоби запобігти штучному їх створенню і травмуванню дитини, позивач до суду не звертався та був вимушений утриматися від офіційного встановлення батьківства. Вважав причини пропуску позовної давності поважними, оскільки перешкоди в реалізації ним його прав як батька виникли на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 одноособово вирішила залишити територію України разом із дитиною та переїхати на постійне місце проживання за кордон.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 17 листопада 2015 року Дарницький районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким позов задовольнив:
      4.1. Визнав позивача батьком дитини.
      4.2. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві виключити відомості про ОСОБА_4, записаного батьком дитини, з актового запису про народження N 1689 (далі - актовий запис N 1689), вчиненого відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції м. Києва 30 листопада 2006 року.
      4.3. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві внести зміни до актового запису N 1689, зазначивши позивача батьком дитини та змінивши прізвище дитини з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ", а по батькові з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ".
      5. Мотивував рішення так:
      5.1. Позивач є біологічним батьком дитини.
      5.2. ОСОБА_5 визнала, що протягом життя дитини позивач матеріально опікувався нею, брав участь в її розвитку та вихованні, придбав ОСОБА_5 транспортний засіб для того, щоб вона привозила дитину до позивача, оскільки вдома, де проживала дитина, зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка й іншої дитини.
      5.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
      5.4. Обґрунтованими є доводи позивача щодо підстав нереалізації ним права на судовий захист протягом року від дня, коли він дізнався про те, що є батьком дитини.У позивача були підстави вважати, що ОСОБА_5 чинитиме штучні перешкоди фактичному здійсненню позивачем його батьківських прав та обов'язків. З метою уникнення такої ситуації і травмування дитини позивач до суду не звертався, проте фактично виконував обов'язки батька дитини.А тому причини пропуску позивачем позовної давності є поважними.
      5.5. Мають застосовуватися висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладені у рішеннях від 8 квітня 2004 року у справі "Хаас проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02) та від 7 серпня 1996 року у справі "Йогансен проти Норвегії" ("Johansen v. Norway", заява N 17383/90).
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 3 лютого 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким скасував рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.
      7. Мотивував рішення тим, що позовна давність за вимогами про визнання батьківства починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. А тому необґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про порушення його прав лише на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 повідомила про намір вийти заміж і виїхати на постійне місце проживання до іншої країни. Суд вказав, що позивач дізнався, що є батьком дитини, 24 липня 2007 року. Проте з позовом звернувся лише 11 червня 2015 року, тобто пропустивши позовну давність.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      8. 13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року.
      9. Мотивував ухвалу так:
      9.1. Обґрунтованими є висновки апеляційного суду про те, що позивач пропустив позовну давність.
      9.2. Відхилив доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправомірно застосував позовну давність, порушивши право біологічного батька на батьківство, оскільки відповідно до частини третьої статті 267 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України апеляційний суд застосував позовну даність на підставі заяви матері, поданої під час розгляду справи у суді першої інстанції.
      9.3. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував обставини справи щодо систематичного та сумлінного виконання позивачем його батьківських обов'язків і відсутність перешкод у спілкуванні з дитиною до 2015 року, оскільки спір про батьківство виник між позивачем і чоловіком матері дитини.
      9.4. Обставини цієї справи відрізняються від обставин справ, які розглянув ЄСПЛ і які не взяв до уваги апеляційний суд.
      9.5. Слід застосувати висновки ЄСПЛ, викладені у рішеннях від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" ("Saviny v. Ukraine", заява N 39948/06), від 7 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" ("Hunt v. Ukraine" заява N 31111/04), від 8 квітня 2004 року у справі "Гаазе проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02), від 6 липня 2010 року у справі "Гронмарк проти Фінляндії" ("Gronmark v. Finland", заява N 17038/04) і від 29 січня 2013 року у справі "Роман проти Фінляндії" ("Roman v. Finland", заява N 13072/05).
      Короткий зміст рішення ЄСПЛ
      10. 19 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "М. Т. проти України" ("M.T. v. Ukraine", заява N 950/17) (далі також - Рішення) щодо порушення у цій справі Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
      11. ЄСПЛ вказав, що у цій справі проблема стосується не дій держави, а неналежності захисту національними судами приватного життя позивача у спорі між приватними особами (§ 23 Рішення).
      11.1. Суди визнали, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання батьківства поза межами встановленого законодавством строку, та згідно з нормами законодавства мали повноваження поновити цей строк за наявності вагомих підстав.
      11.2. Клопочучи про поновлення строку, позивач наполягав, що він пропустив його з поважних причин, оскільки, доки йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною, не хотів порушувати її сімейне становище, оскільки в неї був законний батько. Позивач втрутився лише тоді, коли дізнався про рішення матері виїхати з країни разом з дитиною.
      11.3. Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини (наявність ймовірного біологічного батька, законного батька та вітчима), її фактичні стосунки з цими трьома чоловіками залишилися абсолютно непроаналізованими. А питання про те, чи було в найкращих інтересах дитини поновити позивачеві позовну давність, не було розглянуте. Отже, за таких обставин не було проведено жодного аналізу для забезпечення балансу між інтересами дитини та позивача щодо встановлення його батьківства (§ 25 Рішення), а суди апеляційної та касаційної інстанцій не забезпечили поваги до приватного життя позивача, на яке він має право відповідно до статті 8 Конвенції (§ 26 Рішення).
      12. З огляду на висновки за статтею 8 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що немає необхідності розглядати скаргу щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 29 Рішення).
      13. Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов'язав Україну впродовж трьох місяців сплатити позивачу 4 500 (чотири тисячі п'ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, й 1 500 (одну тисячу п'ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу.
      Рух заяви про перегляд судового рішення
      14. 23 квітня 2019 року позивач звернувся до Верховного Суду із заявою, в якій просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року й ухвалити нове рішення, яким скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
      15. 2 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення у цій справі на підставі Рішення та призначила справу до розгляду.
      16. 22 травня 2019 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
      17. Позивач вважає, що Рішення є підставою для відновлення настільки, наскільки це можливо, його попереднього юридичного стану. А тому, оскільки суд першої інстанції задовольнив його позовні вимоги, просить залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
      18. Мотивує заяву тим, що у Рішенні ЄСПЛ встановив порушення Україною статті 8 Конвенції, вказавши, на думку позивача, на законність рішення суду першої інстанції. А оскільки порушення прав позивача, гарантованих цією статтею, є триваючим, його може припинити тільки ухвалення остаточного та справедливого судового рішення.
      (2) Позиції інших учасників справи
      19. Відповідачі та третя особа позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи
      20. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представника позивача, оцінила доводи останнього та зміст встановлених у Рішенні порушень Україною міжнародних зобов'язань і у передбачених законодавством межах відповідно до підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків.
      21. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      22. Глава 3 Закону N 3477-IV передбачає, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
      23. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 Конвенції).
      24. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      25. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі (частина третя статті 10 Закону N 3477-IV).
      26. Застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
      27. Для цього слід враховувати Рекомендацію N R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:
      27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      28. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.
      29. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
      30. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов'язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      31. З огляду на те, що у Рішенні ЄСПЛ констатував порушення щодо позивача статті 8 Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не стала адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішень національних судів у частині, що не відповідає висновкам ЄСПЛ у справі позивача.
      32. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      32.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дитина, яка є донькою позивача та ОСОБА_5, що підтверджує результат дослідження, проведеного у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Євролаб", та визнає матір дитини.
      32.2. Позивач забезпечує дитину матеріально, бере участь в її розвитку та вихованні, придбав для ОСОБА_5 транспортний засіб, аби вона привозила дитину до нього, оскільки вдома де проживала дитина зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка та іншої дитини.
      32.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
      32.4. 22 травня 2015 року ОСОБА_5 уклала шлюб із ОСОБА_7.
      33. У Рішенні ЄСПЛ на підставі його практики вказав, що у таких справах має враховуватися справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами. Усі рішення щодо найкращих інтересів дитини повинні мати надзвичайне значення (§ 23 Рішення).
      34. ЄСПЛ звернув увагу, що стосовно спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини (див. рішення від 22 березня 2012 року у справі "Каутзор проти Німеччини" ("Kautzor v. Germany", заява N 23338/09), та від 22 березня 2012 року у справі "Аренс проти Німеччини" ("Ahrens v. Germany", заява N 45071/09, § 74)). Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (див. рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року у справі "Ружанські проти Польщі" ("Rozanski v. Poland", заява N 55339/00, § 78). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (див. рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі "Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини" ("Krasztian Barnabas Tot v. Hungary", заява N 48494/06, § 33-38)) (§ 24 Рішення).
      35. Частини перша та друга статті 128 Сімейного кодексу України передбачають, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.
      36. Згідно з частиною першою статті 129 того ж кодексу особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
      37. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 Цивільного кодексу України).
      38. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 Цивільного кодексу України).
      39. Згідно з частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
      40. ЄСПЛ констатував, що порушення Конвенції допустили саме суди, які переглядали рішення суду першої інстанції. Останній проаналізував доводи позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності та дійшов висновку про обґрунтованість відповідних доводів позивача. Натомість апеляційний суд, з яким погодився суд касаційний, не спростував висновки суду першої інстанції, але відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що позивач пропустив позовну давність, не навів будь-які альтернативні підстави, які би пояснили його рішення, не з'ясував фактичні стосунки дитини з ймовірним біологічним батьком, законним батьком і вітчимом, а також не вирішив питання про відповідність найкращим інтересам дитини поновлення позивачеві позовної давності та розгляду позову. А тому не забезпечив баланс між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства (§ 25-26 Рішення).
      41. З огляду на зміст Рішення та факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій про те, що позивач є біологічним батьком дитини, утримує та виховує дитину протягом усього її життя, вчинив дії спрямовані на забезпечення майбутнього дитини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме висновки суду першої інстанції відповідають сформульованим у Рішенні висновкам ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
      42. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України).
      43. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву позивача про перегляд судового рішення обґрунтованою. А тому ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року слід скасувати, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року - залишити в силі.
      Керуючись статтями 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року задовольнити.
      2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року скасувати; рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 357/17852/15-ц
      Провадження N 14-199цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року (у складі судді Протасової О.М.) та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року (у складі суддів Олійника В.І., Сержанюка А.С., Суханової Є.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5, третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, про визнання незаконним вивезення дитини, визначення місця її проживання, відібрання дитини та відшкодування моральної шкоди,
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1998 до 2010 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народився син ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_8. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року шлюб розірвано та визначено місце проживання сина ОСОБА_9 з матір'ю.
      3 березня 2011 року між сторонами укладено договір про участь у вихованні сина ОСОБА_9, яким передбачено, що: батько за попередньою домовленістю з матір'ю має право безперешкодно спілкуватися з дитиною; кожен з батьків має право за згодою іншого з батьків тимчасово вивозити дитину для оздоровлення та на відпочинок за межі м. Біла Церква Київської області, а за кордон (з тією ж метою) - за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків; на період виїзду матері за кордон дитина до повернення матері проживатиме з батьком; батьки зобов'язуються не чинити перешкод один одному у спілкуванні з дитиною; у період перебування за кордоном батька або матері вони мають право бути обізнаними про зміну місця проживання дитини та інші її пересування у випадку виїзду за межі м. Біла Церква, а також отримувати будь-яку іншу інформацію, яка стосується розвитку дитини.
      Після розірвання шлюбу ОСОБА_5 майже увесь час проживала в Арабській Республіці Єгипет, а сини проживали разом з позивачем. ОСОБА_10 перебував на матеріальному утриманні ОСОБА_6, відвідував школу у м. Біла Церква Київської області та знаходився під медичним наглядом. Позивач не перешкоджав спілкуванню матері з сином ОСОБА_11 телефоном та іншими засобами електронного зв'язку, а під час її приїзду до України не перешкоджав особисто спілкуватися з дітьми та брати їх до себе.
      Під час свого останнього приїзду до України у червні 2015 року ОСОБА_5 взяла до себе сина ОСОБА_9 під приводом спілкування, однак, від'їжджаючи за межі України, без відома та згоди позивача вивезла сина до Арабської Республіки Єгипет, не повідомивши про його місцезнаходження та перешкоджаючи спілкуванню з ним шляхом телефонного зв'язку та через мережу Інтернет.
      З початком навчального року 1 вересня 2015 року ОСОБА_8 не приступив до навчання у м. Біла Церква Київської області. Відповідачка порушила умови договору про участь у вихованні дитини і права свого сина на вільне спілкування з батьком та братом, а також на отримання освіти рідною мовою та гарантовану державою охорону здоров'я.
      На підставі викладеного ОСОБА_6 з урахуванням уточнених позовних вимог просив: визнати незаконним вивезення ОСОБА_5 неповнолітнього сина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2, за кордон України; зобов'язати ОСОБА_5 повернути ОСОБА_12 до постійного місця проживання на території України у м. Біла Церква Київської області; визначити місце проживання ОСОБА_12 з батьком ОСОБА_6; відібрати ОСОБА_12 від ОСОБА_5 та передати батьку ОСОБА_6; стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 345 600 грн моральної шкоди.
      Заперечуючи проти позову, ОСОБА_5 посилалася на те, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року, на яке міститься посилання у договорі про участь у вихованні сина ОСОБА_9, визначено місце проживання дитини разом з його матір'ю без зазначення адреси. Фактичним місцем проживання відповідачки у 2010 році було м. Шарм-ель-Шейх в Арабській Республіці Єгипет. Вона матеріально забезпечена, працює менеджером-розпорядником у дайвінг-клубі, отримує високу заробітну плату, орендує трикімнатну квартиру з належними житловими умовами у спокійному та чистому районі міста, дитині забезпечено якісне навчання у міжнародній школі, відвідування секцій і гуртків, оздоровлення та медичне забезпечення, якісний відпочинок та достойні умови життя. За час проживання з матір'ю в м. Шарм-ель-Шейх в Арабській Республіці Єгипет покращились здоров'я, моральний стан та фізичний розвиток ОСОБА_9. Відповідачка зазначила, що не перешкоджає спілкуванню сина з рідними та усіляко цьому сприяє, ОСОБА_8 активно спілкується з братом ОСОБА_13, має можливість спілкуватися телефоном та через мережу Інтернет з батьком, що підтверджується відповідними роздруківками. Натомість позивач під час її приїздів до України створював перешкоди у спілкуванні з дитиною, надавав матері дитини, а потім скасовував дозволи на вивезення сина на оздоровлення, вивозив дітей за кордон на час її перебування в Україні, створював негативний моральний образ матері в очах сина, обмежував їх спілкування. Лентюгова ОСОБА_14. просила у задоволенні позову відмовити, оскільки вивезення сина ОСОБА_9 здійснено без порушень законодавства України, на підставі усіх необхідних документів, з попереднім прийняттям неповнолітнього ОСОБА_9 на консульський облік та відповідає найкращим інтересам дитини, яка бажає проживати з матір'ю.
      Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року позов задоволено частково. Визнано незаконним вивезення ОСОБА_5 4 червня 2015 року до Арабської Республіки Єгипет неповнолітнього сина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 20 000 грн моральної шкоди та 358 грн судового збору, а всього - 20 358 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка порушила вимоги чинного законодавства та умови укладеного між сторонами договору, тому вимога позивача про визнання незаконним вивезення відповідачкою 4 червня 2015 року без його згоди за межі України сина ОСОБА_9 є обґрунтованою. Неправомірними діями відповідачки позивачу завдано моральної шкоди. Разом з тим вимога про відібрання дитини та зобов'язання відповідачки повернути сина ОСОБА_9 не відповідає нормам статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо способу захисту порушеного права, оскільки порядок повернення дитини у випадку її вивезення без обов'язкової згоди одного з батьків визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 28 жовтня 1980 року, згідно з якою в Україні центральним органом з виконання передбачених цією Конвенцією функцій, а також співробітництва з компетентними органами за кордоном визначено Міністерство юстиції України, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визначення місця проживання дитини, суд виходив з того, що це питання вже вирішено судом, який визначив місце її проживання з матір'ю, а вимогу про зміну місця проживання дитини позивач не заявляв.
      Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року клопотання відповідачки про закриття провадження у справі задоволено. Закрито апеляційне провадження у справі в частині вимоги про визначення місця проживання дитини. При цьому апеляційний суд керувався положеннями пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, згідно з яким суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
      Постановою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди та відмови у задоволенні позовних вимог про відібрання дитини, ухвалено в цій частині нове рішення. Позовні вимоги про відібрання дитини задоволено. Повернуто неповнолітнього ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2, від ОСОБА_5 та передано батьку ОСОБА_6. Відмовлено у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. У решті рішення місцевого суду залишено без змін.
      Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що до вивезення за кордон ОСОБА_12 навчався у школі, був соціально адаптованим, забезпеченим медичним обслуговуванням та мав соціальний захист України. Навчання, заняття у гуртках та спілкування з друзями на території Арабської Республіки Єгипет не може бути фактом адаптації незаконно вивезеного неповнолітнього ОСОБА_9, який перебуває за межами батьківщини в іншому мовному та релігійному середовищі. Відповідачка протиправно, без згоди позивача, вивезла ОСОБА_12 за межі України, внаслідок чого змінилося його звичне соціальне, культурне та мовне середовище, порушені соціальні зв'язки, що однозначно впливає на його подальше життя, розвиток і виховання обома батьками, до того ж ОСОБА_12 у його віці потребує особливої уваги з боку батька.
      У вересні 2018 року ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Гаро Г.О., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Касаційну скаргу мотивовано, зокрема, тим, що суди порушили правила як предметної (вимога про визнання виїзду незаконним мала розглядатися адміністративним судом), так і суб'єктної юрисдикції (вимога про визнання виїзду незаконним і повернення дитини в Україну відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей повинна розглядатися за зверненням уповноваженого центрального органу Арабської Республіки Єгипет судовим чи адміністративним органом на території цієї держави).
      ОСОБА_5 вказувала, що позивачу, який хотів визнати незаконним виїзд дитини за кордон, потрібно було звертатись до відповідного суду адміністративної юрисдикції з позовною заявою до органів Державної прикордонної служби України, на яку покладається запобігання та недопущення перетину державного кордону України особами, яким обмежено у праві виїзду. Оскарження дій (бездіяльності) Державної прикордонної служби України здійснюється безпосередньо до адміністративного суду відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      З огляду на наведене ОСОБА_5 заявила клопотання про передачу поданої нею касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Обґрунтовуючи неправильне застосування судами норм матеріального права, ОСОБА_5 послалась на те, що вивезення неповнолітнього сина ОСОБА_9 було здійснено відповідно до вимог законодавства. Зокрема, Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57 (далі - Правила), встановлено, що виїзд дитини, яка не досягла 16 років, у супроводі одного з батьків здійснюється без нотаріальної згоди другого з батьків за наявності у закордонному паспорті того з батьків, з ким виїжджає дитина, або у проїзному документі дитини відмітки про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном. На час перетинання ОСОБА_5 державного кордону України разом із сином ОСОБА_11 вони перебували на консульському обліку в Посольстві України в Арабській Республіці Єгипет. Жодних обмежень під час прийняття їх на консульський облік не встановлено, що підтверджується наданими судам листами Міністерства закордонних справ України та перевіркою, проведеною Бориспільською місцевою прокуратурою. Оскільки суд визначив місце проживання дитини разом з матір'ю без зазначення адреси, таким місцем може бути й адреса в іншій країні. Суд не надав оцінки доказам, наданим на підтвердження того, що відповідачка забезпечує спілкування дитини з братом і батьком, натомість позивач доказів порушення його прав на спілкування не надав; не врахував найкращі інтереси дитини та думку самої дитини, що не відповідає вимогам статті 160 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Суд застосував норми Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка не підлягала застосуванню до спірних правовідносин. Норми статті 162 СК України щодо відібрання дитини застосовуються до того з батьків, з ким дитина не проживала і хто самочинно змінив її місце проживання, визначене судом з іншим із батьків, а тому зазначена норма не підлягає застосуванню до цих правовідносин.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано строк на подання відзиву, зупинено виконання рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року та постанови Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року за клопотанням ОСОБА_5
      ОСОБА_6 подав відзив на касаційну скаргу, у якому заперечував проти задоволення касаційної скарги та просив поновити строк на подання цього відзиву у зв'язку з пропуском строку, встановленого ухвалою суду, проте доказів такого поновлення у матеріалах справи немає.
      ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Гаро Г.О., подала відповідь на відзив ОСОБА_6 на касаційну скаргу, у якому проти доводів позивача заперечувала.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 20 березня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення апеляційним судом правил предметної та суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року справу прийнято та призначено до розгляду.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з таких міркувань.
      Суди встановили, що з 1998 до 2010 року ОСОБА_6 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_8. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року шлюб розірвано та визначено місце проживання сина ОСОБА_9 з матір'ю.
      Місце проживання відповідачки згідно з даними її паспорта зареєстровано у м. Біла Церква Київської області.
      3 березня 2011 року між сторонами укладено та нотаріально посвідчено договір про участь у вихованні сина ОСОБА_9, яким передбачено, що: місцем проживання дитини до досягнення нею повноліття є місце проживання матері згідно з рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року; батько за попередньою домовленістю з матір'ю має право безперешкодно спілкуватися з дитиною; кожен з батьків має право за згодою іншого з батьків тимчасово вивозити дитину для оздоровлення та відпочинку за межі м. Біла Церква Київської області, а за кордон (з тією ж метою) - за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків; на період виїзду матері за кордон дитина до повернення матері проживатиме з батьком; батьки зобов'язуються не чинити перешкод один одному у спілкуванні з дитиною; у період перебування за кордоном батька або матері вони мають право бути обізнаними про зміну місця проживання дитини та інші її пересування у випадку виїзду за межі м. Біла Церква, а також отримувати будь-яку іншу інформацію, яка стосується розвитку дитини; сторони договору зобов'язуються виконувати його умови та сприяти один одному у виконанні своїх обов'язків, а рішення щодо здобуття дитиною освіти приймати за взаємною згодою з урахуванням думки дитини.
      4 червня 2015 року ОСОБА_17 перетнув кордон України через пункт пропуску Бориспіль та вилетів до Арабської Республіки Єгипет у супроводі матері ОСОБА_5, що підтверджується інформацією, наданою у листі першого заступника Головного центру обробки інформації Державної прикордонної служби України від 10 червня 2015 року N 64/л-2924.
      Нотаріальної згоди на вивезення дитини за кордон її батько не надавав.
      Перетин державного кордону України у супроводі матері без нотаріальної згоди батька здійснено на підставі відмітки про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві України за кордоном.
      У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      За правилами частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України в чинній редакції.
      Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено у частині першій статті 19 КАС України у чинній редакції.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим позов пред'явлено ОСОБА_6 з підстав порушення ОСОБА_5 його права на спілкування та участь у вихованні дитини, що свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Позивач не порушує питання про дотримання суб'єктом владних повноважень (Державною прикордонною службою України) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій установленого законом порядку прийняття рішень під час перетину державного кордону громадянами України. Вимога про визнання незаконним виїзду дитини за кордон обґрунтована, зокрема, порушенням одним із батьків договору про участь у вихованні дитини, норм СК України і пов'язана з вирішенням інших позовних вимог.
      За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Аналогічна норма містилась у статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції.
      Відтак наведені в касаційній скарзі доводи про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, не знайшли підтвердження.
      Щодо решти наведених у касаційній скарзі доводів слід зазначити таке.
      Установлено, що судовим рішенням визначено місце проживання дитини разом з матір'ю. Умови договору про участь у вихованні дитини, укладеного між позивачем і відповідачем, також передбачають проживання дитини з матір'ю відповідно до цього судового рішення. При цьому адреса місця проживання в судовому рішенні не зазначена.
      Разом з тим положення договору про участь у вихованні дитини передбачають, що вивезення неповнолітнього ОСОБА_9 одним з батьків за кордон має відбуватися за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків.
      Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
      Статтею 313 ЦК України встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
      Пунктами 3, 4 Правил (у редакції, чинній на час виїзду неповнолітнього ОСОБА_9 з матір'ю за кордон) установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
      Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків здійснюється, якщо в паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном.
      Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про незаконність вивезення дитини за кордон виходячи з положень договору про участь у вихованні дитини, норм СК України та Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Оцінку доказам взяття дитини на консульський облік та наявності відповідної відмітки під час перетину державного кордону України судами належним чином, з урахуванням усіх обставин справи не надано.
      Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
      Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
      Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
      Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
      Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
      Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
      Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.
      Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      Ця стаття охоплює, зокрема, питання втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
      Так, рішенням у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.
      На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть переважати інтереси батьків.
      При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
      Хоча, безумовно, вивезення неповнолітньої дитини матір'ю за кордон без згоди батька є порушенням його інтересів, проте суд має врахувати найкращі інтереси дитини виходячи з установлених обставин щодо визначеного в судовому порядку місця проживання дитини, забезпечення тим із батьків, з ким визначено місце проживання дитини, повного і гармонійного фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку, а також рівня життя, необхідного для такого розвитку; заслухати думку дитини та урахувати обставини, які склалися та існують на час ухвалення судового рішення.
      Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.
      Натомість суди на порушення вимог закону не з'ясували й не зазначили думку дитини стосовно обставин, що безпосередньо стосуються її життя, адже на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції дитина перебувала у віці, що дозволяє сформулювати власні погляди; не встановили, чи прижилась дитина у новому середовищі з огляду на те, що з моменту її виїзду за кордон до дня ухвалення апеляційним судом рішення про її повернення минуло більше трьох років; не з'ясували, які умови для її життя, здоров'я та розвитку створила мати, з якою на час ухвалення судового рішення визначено місце проживання дитини та з якою дитина проживає.
      Суд апеляційної інстанції помилково послався на положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей як на підставу для повернення неповнолітнього ОСОБА_9 позивачеві, а суд першої інстанції послався на положення цієї Конвенції як на підставу для визнання вивезення дитини незаконним.
      Відповідно до статті 1 зазначеної Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.
      Вказана Конвенція застосовується до будь-якої дитини, що постійно проживає в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу (стаття 4).
      Тобто положення щодо повернення дитини на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей підлягають застосуванню у відносинах між Договірними державами, які визначають центральний орган для виконання функцій, покладених Конвенцією на такі органи.
      Україна приєдналася до цієї Конвенції згідно із Законом України від 11 січня 2006 року N 3303-IV "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей". Проте суди не пересвідчилися, чи Арабська Республіка Єгипет є Договірною стороною цієї Конвенції та чи погодила її застосування у відносинах з Україною, а тому дійшли помилкових висновків про можливість застосування її положень до спірних правовідносин.
      Статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, встановлено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Аналогічні норми містяться у статті 263 ЦПК України у чинній редакції.
      Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.
      Задовольняючи вимогу про відібрання дитини від матері, апеляційний суд всупереч наведеним вимогам закону в мотивувальній частині не навів жодних норм, які стали підставою для задоволення цієї вимоги.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про відібрання дитини, апеляційний суд разом з тим вирішив повернути неповнолітнього ОСОБА_12 від ОСОБА_5 та передати його батькові, вирішивши в такий спосіб іншу позовну вимогу, щодо якої залишив рішення суду першої інстанції без змін. Таким чином, з приводу вимоги про повернення дитини існує два протилежних рішення суду.
      Закривши ухвалою провадження у справі в частині вимоги про визначення місця проживання дитини, апеляційний суд не скасував в цій частині рішення суду першої інстанції, а скасувавши постановою зазначене рішення лише в частині відібрання дитини та стягнення моральної шкоди, в іншій частині залишив його без змін. Отже і в цій частині вимог існують два протилежні судові рішення.
      Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги, заявленої на підставі статті 162 СК України, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не надав доказів заподіяння йому моральної шкоди, завданої самочинною зміною відповідачем місця проживання дитини.
      Відповідно до статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.
      Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання, і не можуть застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки місце проживання неповнолітнього ОСОБА_9 було визначено судом саме з відповідачкою.
      Таким чином, на порушення вищезазначених вимог норм процесуального права суди не встановили дійсні обставини справи, не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами права, які їх регулюють, не дали належної правової оцінки зібраним доказам.
      Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
      У касаційній скарзі ОСОБА_5 просила скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року, постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Разом із тим ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року закрито провадження у справі в частині позовної вимоги про визначення місця проживання дитини, в задоволенні якої відмовлено судом першої інстанції.
      При цьому апеляційний суд рішення міськрайонного суду в цій частині не скасував, що призвело до грубого порушення норм процесуального права та одночасного існування двох різних результатів розгляду однієї позовної вимоги. Скасування виключно оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, якими вирішено усі позовні вимоги, без скасування ухвали апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині однієї з цих вимог перешкоджатиме подальшому провадженню у справі та її розгляду судом першої інстанції спочатку відповідно до заявлених вимог.
      З огляду на викладене оскаржувані судові рішення та ухвала Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року, ухвалу та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • By ais
      Такая ситуация:
      До 2014 год женщина с несовершеннолетним ребенком проживала в гражданском браке в Крыму в доме гражданского мужа, который был куплен им ранее. Ребенок от гражданского мужа. Все были прописаны в доме. После событий 2014 года женщина с ребенком вернулись в родне в Украину, получили статус беженцев, гражданский муж остался в Крыму, связи с ним более не поддерживаются. Сейчас гражданский муж подал в суд (Крым) на снятие с регистрации женщины и ребенка, т.к. у него есть намерение продать свой дом.
      Интересует три вопроса:
      1. имеет ли ребенок какие то права на этот дом, т.к. это дом его отца (уже гражданина РФ)?
      2. как решается вопрос с алиментами, если отец проживает в Крыму и уже гражданин РФ?
      3. как быть с судом о снятии с регистрации из дома гражданского мужа (Крым) - возражать, соглашаться (подчиниться) или что то иное?
      В общем, прошу подсказать, в какую сторону двигаться и с чего начать?
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Справа № 446/1820/18
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26.12.2018
      м.Кам'янка-Бузька
      Кам'янка-Бузький районний суд Львівської області в складі:
      головуючого - судді: Костюк У. І.
      з участю секретаря Коваль В.Я.
      з участю представника позивача ОСОБА_1
      розглянувши в порядку загального позовного провадження в залі суду в місті Камянка-Бузька цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» , третіх осіб приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, -
      встановив:
      Позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» , третіх осіб приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області, в якому просить визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис за № 1198 від 27.08.2018 року виданий приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3. Також просить стягнути судові витрати з відповідача в її користь.
      В обгрунтуваннясвоїх вимог зазначає, що постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГТУЮ у Львівській області від 03.09.2018 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого напису №1198 від 27.08.2018 року, виданого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, який позивачу пропонується задовольнитивимоги АТКБ "Приватбанк"та звернутистягнення нажитловий будинокта земельнуділянку,що знаходятьсяпо вул.Світла,21в с.Вислобоки Кам'янка-Бузькогорайону.Заборгованість позивачаперед банкомстановить 754307,77доларів США,що закурсом НБУстаном на17.07.2018складає 19768021,53грн.
      Позивач вважає,що нотаріус,який вчинивоскаржуваний виконавчий напис,не перевірив безспірності її заборгованості перед АТ КБ «ПриватБанк». Так, розмір заборгованості нічим не підтверджений та необгрунтований, про що позивач повідомляла Банк письмовим листом, відсутня інформація про непогашення заборгованості, ненадходження відповідного платежу на погашення заборгованості, що в сукупності підтверджує, що нотаріусом не було належним чином перевірено безспірності заборгованості. Також нотаріусом не враховано, що право користування майном, на яке звернуто стягнення має неповнолітня дитина, а отже на дану квартиру не може бути звернено стягнення без отримання дозволу від органів опіки та піклування. За таких обставин вважає, що виконавчий напис вчинено нотаріусом з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, ч. 1 ст. 88 Закону України «Пронотаріат»,Порядку вчиненнянотаріальних дійнотаріусами України,затвердженої наказомМЮ України№296/5від 22.02.2012року,що єпідставою длявизнання йоготаким,що непідлягає виконанню.
      Ухвалою судді Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.09.2018 відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання.
      Ухвалою судді Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.09.2018 задоволено частково заяву позивача про забезпечення позову та зупинено стягнення за оскаржуваним виконавчим написом.
      Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.09.2018 витребувано в приватного нотаріуса Дніпровського міськогонотаріального округуОСОБА_3 належним чином завірені копії виконавчого напису №1198 від 27.08.2018 та матеріалів нотаріальної справи щодо вчинення цього напису.
      Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 22.11.2018 продовжено строк проведення підготовчого засідання до 22.12.2018.
      07.12.2018 від відповідача надійшов відзив на позовону заяву, в якому відповідач заперечив проти позову, вважає, що ним були подані всі необхідні та достатні документи для вчинення нотаріусом виконавчого напису, а щодо неповнолітньої дитини, то виконавчим написом лише звернено стягнення на нерухоме амйно, де проживає дитина, а не вирішено питання про її виселення. Просив у позові відмовити.
      Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 07.12.2018 закрито підготовче засідання та призначено судовий розгляд справи.
      У судове засідання позивач не з'явилась. ЇЇ представник ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю з підстав вказаних у позовній заяві, просив позов задовольнити.
      Представник відповідача акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» в судове засідання не з'явився, подав клопотання про проведення розгляду справи без його участі.
      Третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3М.в судове засідання не прибула, подала заяву про розгляд справи без її участі.
      Представник третьоїособи відділупримусового виконаннярішень УправлінняДВС ГТУЮу Львівськійобласті всудове засіданняне прибув, про причини неявки суд не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про дату та час розгляду справи.
      Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали цивільної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.
      Судом встановлено, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 своїх зобов'язань за кредитною угодою № Е/V 3711/1 від 18.04.2008, забезпеченою договором іпотеки № б/н від 18.04.2008, АТ КБ «ПриватБанк» 21.08.2018 звернулося до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_4 з заявою про вчинення виконавчого напису на копії Договору іпотеки № б/н від 18.04.2008 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за вказаним вище кредитним договором, а саме: 754 307 доларів США 77 центів, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 19 768 021,53 грн, з урахуванням: заборгованість за кредитом у розмірі 144 022,99 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 3 774 387,17 грн; заборгованість за відсотками у розмірі 236 948,36 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 6 209 667,28 грн.; заборгованість з пені у розмірі 337 413,11 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 8 842 530, 71 грн; заборгованість за додолатковими витратами банку щодо виконання кредитного договору у розмірі 3,89 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 101,94 грн; штраф (відсоток від суми заборгованості) у розмірі 35 919,42 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17.07.2018 складає 941 334,42 грн. Витрати пов'язані з виконавчим написом - 3500 грн.
      До заяви АТ КБ «ПриватБанк» надало нотаріусу письмову вимогу про усунення порушень за кредитною угодою на мі'я ОСОБА_2, договір іпотеки № б/н від 18.04.2008 та кредитну угоду № Е/V 3711/1 від 18.04.2008, розрахунок заборгованості ОСОБА_2 станом на 17.07.2018.
      27 серпня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_4 вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за №1198 про звернення стягнення на нерухоме майно - житловий будинок та земельну ділянку площею 0,2500 га, що знаходяться за адресою: Львівська область, Кам'янка-Бузький район, с. Вислобоки, вул. Світла, 21, що належать ОСОБА_2. За рахунок коштів, отриманих від реалізації нерухомого майна запропоновано задовольнити вимоги АТ КБ "Приватбанк" у розмірі: заборгованість за кредитом - 144 022,99 долари США; заборгованість за відсотками - 236 948,36 доларів США, пеня - 337 413,11 доларів США, додаткові витрати банку - 3,89 долари США; штраф - 35 919,42 долари США, що всього становить 754 307,77 доларів США та за курсом НБУ на 17.07.2018 складає еквівалент 19 768 021,53 грн. Витрати пов'язані зі вчиненням виконавчого напису - 3500 грн.
      Позивач вважає, що приватним нотаріусом Дніпровського міськогонотаріального округуОСОБА_4 оскаржуваний виконавчий напис вчинено з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, ч. 1 ст. 88 Закону України «Пронотаріат»,Порядку вчиненнянотаріальних дійнотаріусами України,затвердженої наказомМЮ України№296/5від 22.02.2012року,оскільки неперевірено безспірностісуми заборгованості,що єпідставою длявизнання йоготаким,що непідлягає виконанню. Також не враховано права неповнолітньої дитини на майно, що є предметом стягненя.
      Вирішуючи даний спір суд виходить з наступного.
      Стаття 50 Закону «Про нотаріат» передбачає, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.
      Відповідно достатті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
      Згідно з частиною першоїстатті 1 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат»(далі - Закон «Про нотаріат») нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
      Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюєтьсяЗаконом «Про нотаріат»та іншими актами законодавства України (частина першастатті 39 Закону «Про нотаріат»). Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженийнаказом Міністерстваюстиції України22 лютого 2012 року№ 296/5 та зареєстрований у Міністерствіюстиції України22 лютого 2012 року за № 282/20595 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок).
      Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19статті 34 Закону «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону «Про нотаріат»та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.
      Так, згідно зістаттею 87 Закону України «Про нотаріат»для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
      Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів.
      Відповідно до положень цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис,законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
      Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку).
      Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.
      У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку).
      Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов договору застави здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку).
      Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172(далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі «Про нотаріат»та Порядку вчинення нотаріальних дій.
      Відтак, з наведеного вище можна зробити висновок, що вчиняючи виконавчий напис, як нотаріальну дію, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником.
      Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.
      Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
      Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.
      З огляду на наведене та з урахуванням приписів статей 15,16,18 ЦК України, статей 50,87,88 Закону «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.
      Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону «Про нотаріат»у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.
      Разом із тим, законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного СудуУкраїни від 05 липня 2017 року № 6-887цс 17.
      Перевіривши доводи позивача, вивчивши матеріали справи щодо вчинення спірного нотаріального напису суд встановив, що приватним нотаріусом Дніпровського міськогонотаріального округуОСОБА_4 не було дотримано вимог чинного законодавства України, що регулює вчинення нотаріальних написів.
      Так, нотаріусом не було з'ясовано чи дійсно на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису позивач, як боржник, мав безспірну заборгованість перед стягувачем, зокрема чи була заборгованість саме такого розміру, як вказано у виконавчому написі щодо розміру основної суми боргу, штрафу, пені та відсотків за користування кредитом, не було з'ясовано даного питання з самим боржником. Нотаріус не переконався і щодо належного повідомлення боржника про суму заборгованості.
      Той факт, що сума заборгованості не була безспірною на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису підтверджується тим, що ОСОБА_2 оскаржувала заочне рішення Жовківського районного суду Львівської області від 02.06.2015 (справа № 444/852/15-ц) про стягнення з неї на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованості за кредитним договором № Е/V 3711/1 від 18.04.2008 в розмірі 320089,35 доларів США, що еквівалентно 9 605 881,52 грн.
      Апеляційна скарга ОСОБА_2 була розглянута колегією суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області 18.09.2018 та задоволена частково, про що складено відповідну постанову.
      Відтак, на момент вчинення нотаріусом оспорюваного виконавчого напису за № 1198 від 27.08.2018 року між сторонами існував спір, який на той час не був вирішений судом апеляційної інстанції, що не було перевірено нотаріусом, а отже свідчить про порушення вимог законодавства щодо перевірки під час вчинення виконавчого напису безспірності стягуваної суми заборгованості.
      Тому, суд відхилає аргументи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, що постановою апеляційного суду Львівської області від 18.09.2018 підтверджено підставність заявленої доя стягнення суми боргу, оскільки як зазначено вище, виконавчий напис вчинено до вирішення даного спору в суді, а отже факту безспірності суми заборгованості не було з'ясовано нотаріусом.
      Щодо покликань позивача на підтвердження своїх вимог в частині порушення інтересів неповнолітньої дитини, що не було перевірено нотаріусом під час вчинення виконавчого напису, то суд вважає такі недоведеними.
      Беручи до уваги те, що нотаріусом при вчиненні оспорюваного виконавчого напису не було встановлено факту безспірності заборгованості та не отримано всіх передбачених законом для цього підтверджуючих документів, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги є підставними та підлягають до задоволення повністю.
      Виіршуючи питання судових витрат, суд, на підставі ст.141 ЦПК України вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача, сплачені та документально підтверджені судові витрати у виді судового збору в розмірі 704, 80 грн.
      Керуючись ст.ст.2,81,89, 258,259,263-265,268,280-282 ЦПК України, суд -
      ухвалив :
      позовну заяву ОСОБА_2 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» , третіх осіб приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню задовольнити повністю.
      Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис за № 1198 від 27.08.2018 року виданий приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3.
      Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 704,80 грн.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
      До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
      Позивач:ОСОБА_2, 10.01.1958 р. н., яка проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 , 80315, РНОКПП НОМЕР_1.
      Відповідач:Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», 49049, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги,50 Код ЄДРПОУ: 14360570.
      Третя особа: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, 49000, м. Дніпро, вул.. Центральна,6/9, інші дані не відомі.
      Третя особа: Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області , 79000, м. Львів, пл. Маркіяна Шашкевича,1, інші дані не відомі.
      Повний текст рішення виготовлено 29.12.2018р.
      Суддя Костюк У.І.
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/78898158