Постановление ВСУ по пересмотру о применении исковой давности к международным договорам перевозки

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 травня 2017 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Жайворонок Т.Є., 
суддів: Берднік І.С., 
Ємця А.А., 

за участю представника позивача – ОСОБА_1, –

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Іскра» (далі – ПАТ «Іскра») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду Київської області від 17 березня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 13 червня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року у справі № 911/151/16 за позовом ПАТ «Іскра» до фізичної особи – підприємця (далі – ФОП) ОСОБА_2 про стягнення 590 600,00 грн,

в с т а н о в и л а:

У січні 2015 року ПАТ «Іскра» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що внаслідок неналежного виконання ФОП ОСОБА_2 зобов’язань з оплати наданих послуг із перевезення вантажу на виконання укладеного між ними договору утворилася заборгованість. Позивач просив стягнути з відповідачки на свою користь заборгованість у сумі 590 600,00 грн, з яких 318 554,83 грн основного боргу, 251 832,00 грн інфляційних втрат за період із жовтня 2013 року по листопад 2015 року, 20 214,00 грн – 3 % річних за період із 3 жовтня 2013 року по 18 грудня 2015 року.

ФОП ОСОБА_2 проти позову заперечила, посилаючись на те, що нею не отримано усіх оригіналів документів, необхідних для здійснення розрахунку з ПАТ «Іскра». Сума вимог, на яку мав би право позивач, становить 331 093,71 грн, з яких основний борг – 178 785,56 грн, інфляційні втрати – 141 127,38 грн, 3 % річних – 11 181,60 грн. Проте позивач пропустив позовну давність в один рік, наслідки спливу якої ФОП ОСОБА_2 просила застосувати.

Рішенням Господарського суду Київської області від 17 березня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13 червня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін.

У заяві про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Іскра» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і прийняти нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме ст. 32 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (далі – Конвенція), що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 916/1383/13, від 6 вересня 2012 року у справі № 4/11/5022-121/2012, від 15 липня 2014 року у справі № 918/955/13, правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, що розглядається. 

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню.

У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 1 квітня 2011 року між ПАТ «Іскра» (перевізник) і ФОП ОСОБА_2 (експедитор-замовник) укладено договір № 01/04/11 про надання та організацію послуг (далі – Договір).

За умовами Договору перевізник бере на себе зобов’язання перевозити наданий йому експедитором-замовником вантаж у міжнародному та міжміському сполученні автомобільним транспортом, видати вантаж уповноваженій особі замовника (або іншій особі) на його одержання та надати при цьому інші додаткові передбачені цим Договором послуги, а замовник зобов’язується після отримання послуг сплатити за них обумовлену плату (п. 1.1).

Відповідно до п. 1.2 Договору замовник виступає від імені, за дорученням та за рахунок свого клієнта. Перевізник для виконання своїх зобов’язань за Договором здійснює перевезення вантажів і гарантує, що має всі необхідні ліцензії, дозволи та документи для безперешкодного здійснення перевезень вантажів у повній відповідності з умовами Договору.

Згідно з п. 1.4 Договору кожне окреме перевезення здійснюється на основі заявки, яка при погодженні сторонами є невід'ємною частиною цього Договору. Розмір та обсяг робіт перевізника визначають всі подані замовником заявки.

Сторонами у п. 3.1 Договору узгоджено, що вартість послуг по кожному окремому перевезенню визначається у заявці на перевезення.

За змістом п. 3.2 Договору що оплату послуг замовник здійснює протягом 20 банківських днів після та за умови отримання від перевізника оригіналів документів, зазначених у п. 2.2.14, якщо інше не вказано в заявці. Оплата проводиться на основі оригіналу Договору з мокрими відтисками печаток і всіх правильно оформлених документів, наведених у п. 2.2.14 договору. У разі ненадання перевізником оригіналу акта про брак, про який зазначено в ТТН/CMR на перевезення, замовник затримує оплату за перевезення до отримання від перевізника акта про брак і визначення ступеня вини перевізника та суми для відшкодування.

При виконанні цього Договору сторони дійшли згоди керуватися діючим законодавством України, яке регулює цю сферу діяльності, у тому числі Законом України «Про транспортно-експедиторську діяльність», Правилами перевезення вантажів в Україні, Статутом автомобільного транспорту УРСР від 27 червня 1969 року. А при перевезеннях у міжнародному сполученні – додатково Конвенцією зі змінами і доповненнями, Митною конвенцією про міжнародні перевезення вантажів із застосуванням книжки МДП 1975 року, та іншими нормативними актами, які регулюють цю сферу діяльності, до яких приєдналася Україна (п. 6.2).

Згідно з п. 7.9 Договір набирає сили з моменту підписання його сторонами і діє до 31 грудня 2011 року. Якщо за один місяць до закінчення терміну дії Договору жодна зі сторін не повідомить одна одну про своє бажання розірвати його, Договір вважається пролонгованим на тих самих умовах на наступний рік.

Судами встановлено, що на виконання умов Договору ПАТ «Іскра» у період із липня 2013 року по жовтень 2013 року надало ФОП ОСОБА_2 послуги з перевезення вантажу на загальну суму 318 554,83 грн, що підтверджується заявками на транспорт (т. 1, а.с. 19, 25, 31, 38, 44, 50, 56, 62, 68, 74, 80, 86, 92), міжнародними товарно-транспортними накладними CMR (т. 1, а.с. 20, 26, 32, 39, 45, 51, 57, 63, 69, 75, 81, 87, 93) та актами здачі-прийняття робіт (надання послуг) (т. 1, а.с. 24, 30, 37, 43, 49, 55, 61, 67, 73, 79, 85, 91, 97).

Згідно із зазначеними документами перевезення здійснювалося за маршрутом Німеччина – Україна, перевізником виступало ПАТ «Іскра», експедитором – ОСОБА_2, отримувачами та відправниками – треті особи.

Надіслання позивачем відповідачеві зазначених документів та їх отримання останнім підтверджується наявними у матеріалах справи копіями списків згрупованих поштових відправлень, фіскальних чеків, журналу реєстрації вихідної кореспонденції, повідомленнями про вручення поштового відправлення.

Відповідач у встановлений строк не оплатив перевезення, внаслідок чого утворилася заборгованість на загальну суму 318 554,83 грн, на яку позивачем нараховано 251 832,00 грн втрат від інфляції за період із жовтня 2013 року по листопад 2015 року та 20 214,00 грн – 3% річних за період із 3 жовтня 2013 року по 18 грудня 2015 року. 

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що:

– у порушення умов Договору відповідач не виконав своїх зобов'язань зі сплати вартості перевезення на загальну суму 318 554,83 грн. Наявність і розмір зазначеної заборгованості підтверджується доказами, наявними у матеріалах справи, отже право позивача є порушеним; 

– у п. 1.2 Договору зазначено, що замовник виступає від імені, за дорученням та за рахунок свого клієнта. Відтак, саме замовник є відправником або одержувачем вантажу у межах укладеного між сторонами Договору і несе відповідальність перед перевізником саме як відправник або одержувач вантажу, водночас перевізник за Договором несе відповідальність перед замовником як перед відправником чи одержувачем вантажу. Укладений між сторонами Договір за правовою природою є договором перевезення, отже до нього застосовуються усі норми щодо договору перевезення у т.ч. і строки позовної давності;

– відповідно до ч. 3 ст. 925 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу застосовується позовна давність в один рік. Враховуючи, що останній акт отримано відповідачем 12 листопада 2013 року, за умовами Договору відповідач мав розрахуватись протягом 20 банківських днів, а саме до 10 грудня 2013 року, позивачем пропущено позовну давність, про застосування якої заявлено відповідачем.

Суди апеляційної та касаційної інстанцій погодилися із висновками суду першої інстанції, зазначивши додатково, що положення ст. 32 Конвенції щодо позовної давності до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки зі змісту цієї статті вбачається, що нею врегульовано порядок розгляду претензій та позовів до перевізника, а не претензій і позовів перевізника до замовника (вантажовідправника).

У справі № 916/1383/13, копію постанови в якій надано для порівняння, судами встановлено, що між сторонами укладено договір на організацію перевезень вантажу автомобільним транспортом у міжміському та міжнародному сполученні, в якому позивач є виконавцем, а відповідач – замовником. На виконання цього договору позивач надав послуги з перевезення контейнерів на користь третіх осіб, де експедитором зазначено відповідача, проте відповідач (замовник) наданих послуг не оплатив. Задовольняючи позов про стягнення заборгованості, суди виходили із того, що між позивачем (який є перевізником) і відповідачем (як експедитором, а не вантажовідправником) не виникло правовідносин перевезення вантажу. Натомість між сторонами склалися правовідносини транспортного експедирування. За таких обставин положення ч. 3 ст. 925 ЦК, якою встановлено скорочену позовну давність в один рік до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, до спірних правовідносин не застосовується. Для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк (ч. 5 ст. 315 Господарського кодексу України, далі – ГК), проте у транспортних накладних, які є письмовою формою договору перевезення вантажу, статус відповідача визначено саме як експедитора, тому на ці правовідносини не поширюється дія положення ч. 5 ст. 315 ГК. До спірних правовідносин підлягає застосуванню загальна позовна давність тривалістю у три роки, визначена ст. 257 ЦК, яку позивачем не було пропущено при зверненні з позовом до суду.

У справі № 4/11/5022-121/2012 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про стягнення коштів з товариства (замовник) на користь підприємства (перевізник) за договором перевезення вантажів автомобільним транспортом. При цьому суд зазначив, що виконане за договором перевезення входить до сфери дії Конвенції, ст. 32 якої встановлено, що у випадку навмисного правопорушення або такого неналежного виконання обов'язків, яке згідно із законодавством, що застосовується судом або арбітражем, який розглядає справу, прирівнюється до навмисного правопорушення, термін позовної давності встановлюється в три роки. Враховуючи встановлений судами факт неналежного виконання відповідачем зобов'язань за договором на перевезення вантажів автомобільним транспортом щодо оплати послуг за перевезення вантажу, який визнано судами навмисним правопорушенням, суди дійшли висновку, що позивач звернувся до суду у межах строку позовної давності, а тому немає підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, встановлених ст. 267 ЦК.

У справі № 918/955/13 суд касаційної інстанції погодився із висновками суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову підприємства (виконавець) до товариства (замовник) про стягнення заборгованості за договором перевезення вантажу. При цьому суд зазначив, що спір між позивачем і відповідачем виник із договору міжнародного перевезення вантажу автомобільним транспортом, в якому позивач виступав перевізником, а отримувач вантажу знаходився на території іншої держави, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Конвенції (вантажовідправником виступала третя особа). Суди дійшли висновку, що у такому випадку в зв'язку з неоплатою послуг у передбачений договором строк має місце умисне ухилення відповідача від сплати боргу, а тому на підставі ч. 1 ст. 32 Конвенції слід застосовувати трирічний строк давності, який починається по закінченні тримісячного терміну з дня укладення договору перевезення (міжнародної товарно-транспортної накладної (CMR).

Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. 

Згідно з положеннями ст. 909 ЦК, ст. 307 ГК за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується укладенням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства.

За змістом ч. 2 ст. 908 ЦК, що кореспондується з вимогами ч. 5 ст. 307 ГК, загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

У справі, що розглядається, перевізник (позивач) взяв на себе зобов’язання перевозити наданий йому експедитором-замовником (відповідачем) вантаж у міжнародному та міжміському сполученні автомобільним транспортом і видати вантаж уповноваженій особі замовника на його одержання, а замовник зобов’язався після отримання послуг сплатити за них обумовлену Договором плату (п. 1.1). Між позивачем (перевізником) і вантажовідправниками або вантажоодержувачами договірних відносин немає.

З аналізу наведених норм права та встановлених судом обставин справи вбачається, що між сторонами спору склалися правовідносини з перевезення вантажу.

Відсутність у цьому спорі відносин транспортного експедирування підтверджується положеннями ст. 929 ЦК, ст. 316 ГК, ст.ст. 1, 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність», згідно з якими за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних із перевезенням вантажу. Тобто сторонами такого договору є експедитор і клієнт, на виконання доручень якого діє експедитор. 

Відповідно до ст. 315 ГК щодо спорів, пов'язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред'явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Аналогічну норму закріплено у ст. 926 ЦК.

За змістом ст. 1 Конвенції (Закон України від 1 серпня 2006 року № 57-V «Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів») вона застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною країною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін. 

Аналіз наведених положень та умови п. 6.2 Договору у справі, яка розглядається, дають підстави для висновку, що суди помилково виходили із того, що на спірні вимоги не поширюється дія Конвенції.

Отже, згідно з ч. 1 ст. 32 Конвенції термін позовної давності для вимог, що випливають з перевезення, на яке поширюється ця Конвенція, встановлюється в один рік. Однак у випадку навмисного правопорушення або такого неналежного виконання обов'язків, яке згідно законодавства, що застосовується судом або арбітражем, який розглядає справу, прирівнюється до навмисного правопорушення, термін позовної давності встановлюється в три роки.

Відповідно до приписів ст. 614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. 

Встановлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання, ЦК покладає на неї обов'язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише в тому разі, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Наведені норми зобов'язують суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, які необхідні для правильного вирішення спору, на основі вичерпних і достеменно підтверджених висновків.

Тобто під час вирішення спору у справі, що розглядається, суд має з’ясувати, чи є допущене невиконання зобов'язання навмисним правопорушенням (встановити наявність вини у формі умислу).

Водночас відповідно до ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. 

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, в якому необхідно дати висновок про правильність застосування норм матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин відповідно до наданих їм процесуальних повноважень. 

Зважаючи на викладене, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК.

Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву публічного акціонерного товариства «Іскра» задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Київської області від 17 березня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 13 червня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року у справі № 911/151/16 скасувати.

Справу № 911/151/16 передати на розгляд до Господарського суду Київської області.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. 

Головуючий Т.Є. Жайворонок 
Судді:
І.С. Берднік
А.А. Ємець

Постанова від 17 травня 2017 року № 3-1396гс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/28D510889FBA2ED7C225812C00485646

[ANTIRAID]

ВСУ указал, что при определении сроков исковой давности к международным перевозкам в соответствии со ч. 1 ст. 32 Конвенции (Закон Украины от 1 августа 2006 года № 57-V «О присоединении Украины к Конвенции о договоре международной дорожной перевозки грузов») необходимо устанавливать наличие вины стороны. При наличии таковой исковая давность устанавливается не один год, а три года.