ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о юрисдикции споров с ФГВФЛ и уполномоченным лицом Фонда

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

4 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      1
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      1


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-банк», уповноваженого Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у тимчасовій адміністрації публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-банк» про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У вересні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-банк» (надалі – ПАТ «КБ «Актив-банк») про зобов’язання укласти додаткову угоду до договору банківського вкладу НОМЕР_1.

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 5 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2016 року, провадження у справі закрито у зв’язку з тим, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвали попередніх судових інстанцій залишені без змін.

14 червня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції, а саме пункту 1 частини першої статті 205 цього Кодексу.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 8 липня, 25 листопада, 23 грудня 2015 року, в яких, на її думку, по-іншому застосована зазначена норма процесуального права. 

 Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції, з висновками якого погодилися і суди апеляційної та касаційної інстанції, виходив з того, що заявлені позовні вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 8 липня, 25 листопада, 23 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвали судів попередніх інстанцій та передаючи справи до судів першої інстанції для продовження розгляду по суті, виходив з безпідставності застосування судами положень пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України, оскільки спір у частині вимог до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) не носить ознак публічно-правового спору.

Отже, наявне неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих положень пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у подібних правовідносинах.

Усуваючи неоднакове застосування одних і тих самих норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об’єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб’єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є захист прав свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Частиною другою статті 4 цього Кодексу визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Частиною 2 статті 37 цього Закону визначено, що уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом.

На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку (частина четверта статті 37 цього Закону).

Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними.

Аналіз навдених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо управління банком, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, є по суті керівником банківської установи, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження, а в правовідносинах банку, які випливають з договорів, ним укладених, уповноважена особа Фонду діє як представник сторони договірних відносин.

Разом з тим, Фонд як самостійна юридична особа є особою публічного права. (частини перша і друга статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Отже, юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається виходячи зі змісту правовідносин та функцій Фонду або його уповноваженої особи.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ПАТ «КБ «Актив-банк»», а також до уповноваженої особи Фонду у тимчасовій адміністрації ПАТ «КБ «Актив-Банк», суди не звернули уваги на зазначені норми закону, не врахували, що за змістом правовідносин спір не носить ознак публічно-правового як у частині вимог до банку, так і в частині вимог до уповноваженої особи Фонду, оскільки виник з приводу виконання умов договору банківського вкладу щодо укладення додаткової угоди до договору. 

Саме до цього зводяться висновки, викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми процесуального права.

Відповідно до частини другої статті 3604 за наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі або полягає у порушенні правил підсудності справ або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ має право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції.

За таких обставин відповідно до статті 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню, а справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 5 листопада 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 скасувати, справу передати до суду першої інстанції для розгляду справи по суті.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
 
Постанова від 15 травня 2017 року 6-1489цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B847EB06F8B361DFC225812A004B7169

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ указал, что в спорах с ФГВФЛ и уполномоченными лицами Фонда юрисдикция определяется исходя из содержания правоотношений и функций Фонда или его уполномоченного лица.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Еще бы хотелось знать, что делает Фонд в платежеспособном банке. На основании чего он там во всю орудует? :)  

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 756/3456/19
      Провадження № 14-543цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк»),
      відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватне підприємство «ОСОБА_4» (далі - ПП «ОСОБА_4»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Перша будівельна компанія 2006» (далі - ТОВ «ПБК 2006»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Поссітів» (далі - ТОВ «Поссітів»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Сідвелс» (далі - ТОВ «Сідвелс»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Полвакс-Україна» (далі - ТОВ «Полвакс-Україна»),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року у складі колегії суддів Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса A. М.
      у цивільній справі за позовом ПАТ «Ощадбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ПП «ОСОБА_4», ТОВ «ПБК 2006», ТОВ «Поссітів», ТОВ «Сідвелс», ТОВ «Полвакс-Україна», про виділ частки зі спільного майна в натурі та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У березні 2019 року ПАТ «Ощадбанк» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило виділити в натурі Ѕ частину із часток ОСОБА_1 , що є спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у ПП «ОСОБА_4», ТОВ «ПБК 2006», ТОВ «Поссітів», ТОВ «Сідвелс», ТОВ «Полвакс-Україна» для звернення стягнення на них та визначити за ОСОБА_2 Ѕ частину зазначених часток ОСОБА_1 у статутних капіталах указаних юридичних осіб.
      На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 07 жовтня 2011 року та 05 вересня 2013 року ПАТ «Ощадбанк» та Приватне підприємство «Спецзовнішкомплект» (далі - ПП «Спецзовнішкомплект») уклали кредитні договори. На забезпечення виконання цих договорів ПАТ «Ощадбанк», ПП «Спецзовнішкомплект» та ОСОБА_2 уклали договори поруки, згідно з якими останній зобов`язався відповідати перед кредитором солідарно з позичальником у повному обсязі за виконання зобов`язань ПП «Спецзовнішкомплект».
      У зв`язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитних договорів утворилася заборгованість у загальному розмірі 101 544 052,34 грн, яку стягнуто з ОСОБА_2 як поручителя за рішенням суду. Рішення суду не виконане.
      Позивач зазначив, що з вересня 1996 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , шлюб розірвано рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 26 квітня 2016 року.
      ОСОБА_1 за час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 здійснила внески до статутних капіталів зазначених юридичних осіб та стала їх учасником, а саме:
      - 10 000,00 грн до статутного фонду ПП «ОСОБА_4», частка у статутному капіталі якого складає 100 %;
      - 990 000,00 грн до статутного фонду ТОВ «ПБК 2006»,частка у статутному капіталі якого становить 33 %;
      - 42 000,00 грн до статутного фонду ТОВ «Поссітів», частка у статутному капіталі якого складає 70 %;
      - 537,00 грн до статутного фонду ТОВ «Сідвелс», частка у статутному капіталі якого становить 4,8 %;
      - 11 732 985,00 грн до статутного фонду ТОВ «Полвакс-Україна», частка у статутному капіталі якого складає 99 %.
      Боржник ОСОБА_2 не має жодного зареєстрованого майна, за рахунок якого може бути виконано рішення суду про стягнення заборгованості, ухиляється добровільно погасити заборгованість. На думку позивача, єдиним способом захисту його прав є виділення в натурі з відповідних часток ОСОБА_1 у господарських товариствах Ѕ частини у її частках статутного капіталу для звернення стягнення на них.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      22 березня 2019 року ухвалою Оболонського районного суду міста Києва відмовлено у відкритті провадження у справі.
      Суд першої інстанції керувався тим, що спір між сторонами виник щодо правочинів у сфері здійснення господарської діяльності, оскільки позивач бажає виділити в натурі Ѕ частину часток відповідача у господарських товариствах з метою стягнення заборгованості з ОСОБА_2 як поручителя у виконанні зобов`язань за відповідними кредитними договорами. У зв`язку з цим суд вважав, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      29 травня 2019 року постановою Київського апеляційного суду скасовано ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 22 березня 2019 року, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Апеляційний суд мотивував свої висновки тим, що при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі. Оскільки спір між сторонами виник щодо виділу частки, що належить одному з подружжя у спільному сумісному майні, тобто стосується сімейних правовідносин, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У червні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що в разі задоволення позову ПАТ «Ощадбанк» ОСОБА_1 буде позбавлена права власності на Ѕ частину належних їй часток у статутному капіталі господарських товариств, що у свою чергу припинить частину її корпоративних прав.
      Оскільки спір у цій справі стосується права власності ОСОБА_1 на частки у статутному капіталі господарських товариств, то він є корпоративним і повинен розглядатися в порядку господарського судочинства.
      Позиція інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» указувало на законність та вмотивованість постанови апеляційного суду та необґрунтованість касаційної скарги, яку просило залишити без задоволення.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      17 липня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      08 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 04 вересня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час передачі справи), якою передбачалося, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального,господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції.
      Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.
      Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      При цьому необхідно враховувати, що в силу вимог частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
      Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства України визначення предмета і підстав позову належить виключно позивачеві, разом з тим установлення обставин справи, з`ясування характеру спірних правовідносин і застосування норм матеріального права, які поширюються на спірні правовідносини, - є обов`язком суду.
      У поданій до суду в порядку цивільного судочинства позовній заяві ПАТ «Ощадбанк» просило:
      - виділити в натурі Ѕ частину із часток ОСОБА_1 , що є спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у ПП «ОСОБА_4», ТОВ «ПБК 2006», ТОВ «Поссітів», ТОВ «Сідвелс», ТОВ «Полвакс-Україна» для звернення стягнення на них;
      - визначити за ОСОБА_2 по Ѕ частині зазначених часток ОСОБА_1 у статутних капіталах указаних юридичних осіб.
      Отже, сам позивач визначив предмет і підстави позову саме як виділення частки майна в натурі у спільному сумісному майні подружжя для звернення стягнення на нього.
      Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач посилався на те, що він є кредитором, а ОСОБА_2 - боржником перед банком на підставі рішення Оболонського районного суду міста Києва від 12 серпня 2016 року. ОСОБА_2 не має майна, на яке можна звернути стягнення. Під час виконання рішення у ОСОБА_1 виявлено майно, яке придбано за час перебування нею у шлюбі з ОСОБА_2 . Позивач зазначив, що Ѕ частина майна належить ОСОБА_2 , тому просив на підставі статей 60, 63, 70, 73 Сімейного кодексу України (тут і далі - СК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначити та виділити частку ОСОБА_2 у спільному сумісному майні подружжя.
      Питання поділу майна подружжя врегульовано у СК України і вказані спори за предметною юрисдикцією підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Статтею 1 СК України встановлено, що цей Кодекс визначає, у тому числі майнові права і обов`язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім`ї та родичів.
      У статті 2 СК України вказано, що цей Кодекс регулює, зокрема сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям.
      Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами (частина перша статті 7 СК України).
      Відповідно до статті 8 цього Кодексу якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.
      Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
      Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
      У статті 63 СК України зазначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
      Відповідно до статті 65 цього Кодексу дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою (частина перша).
      При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга).
      Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (частина третя).
      Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта).
      У частині першій статті 67 СК України вказано, що дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.
      Разом з тим за правилами статті 69 цього Кодексу дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша).
      Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      З огляду на зміст позовної заяви можна зробити висновок, що спір виник щодо виділу частки, що належить одному з подружжя у спільному сумісному майні, тобто стосується сімейних правовідносин, а тому відповідно до положень статті 19 ЦПК України цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Разом з цим слід зазначити й таке.
      Статтею 371 ЦК України передбачено, що кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред`явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.
      Виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.
      Відповідно до частини першої статті 366 ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред`явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.
      У разі неможливості виділу в натурі частки зі спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов`язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку (частина друга статті 366 ЦК України).
      Доводи ОСОБА_1 , наведені у касаційній скарзі, про те, що вона має частку в статутному капіталі господарських товариств, а спір є корпоративним спростовуються наступним.
      Відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.
      Згідно з положеннями статей 83, 88 ЦК України, статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 10 Закону України 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (далі - Закон № 1576-XII) товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами.
      Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб`єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).
      Відповідно до частин першої, третьої статті 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      За змістом статті 113 ЦК України та статті 1 Закону № 1576-XII товариство з обмеженою відповідальністю належить до господарських товариств.
      Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав.
      Згідно зі статтею 115 ЦК Українита статтею 12 Закону № 1576-XII господарське товариство є власником: майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.
      Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.
      Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.
      Виходячи зі змісту частин другої, третьої статті 61 СК України, якщо вклад до статутного капіталу господарського товариства (підприємства) зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім`ї, той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право вимоги виплати половини вартості внесеного майна або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.
      При цьому спір існує саме між подружжям, а не між тим з подружжя, хто не є учасником товариства, та товариством.
      Висновок щодо застосування зазначеної норми права викладений у постанові Верховного Суду України від 03 липня 2013 року у справі № 6-61цс13.
      Разом з цим у зазначеній постанові Верховного Суду України та в постановах від 03 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 та від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13 вирішувалося питання про склад спільного майна подружжя та зроблено висновок про те, яке майно не є спільною сумісною власністю подружжя, хоча майнові права на нього могли виникнути за рахунок коштів подружжя, набутих під час їх спільного проживання.
      Із суб`єктного складу учасників справи вбачається, що позивачем є банк - кредитор, а відповідачами - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які є подружжям.
      Спір стосується не визначення часток учасника господарських товариств, а визначення частки одного з подружжя у майні, яке банк вважає спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 .
      Тому за вказаних правовідносин не застосовується правова позиція Верховного Суду України щодо виділення частки зі статутного фонду учасника господарського товариства, а лише у частині визначення складу спільної сумісної власності подружжя у контексті прав на частку у майні господарського товариства в одного із подружжя.
      З огляду на вказані положення норм матеріального права, враховуючи предмет і підстави позову, характер спірних правовідносин, апеляційний суд зробив правильний висновок, що спір про виділ частки зі спільного майна подружжя, за вирішенням якого звернувся банк до суду, випливає із сімейних правовідносин,тому цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а не є господарським (корпоративним).
      Суд першої інстанції помилково відмовив у відкритті провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України. Однак апеляційний суд цю помилку виправив, скасувавши ухвалу суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм процесуального права, та направивши справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що суд порушив норми процесуального права.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на вказане оскаржувану постанову апеляційного суду необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      У такому разі розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      Постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач В. В. Пророк
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      В. В. Британчук Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов Н. П. Лященко
      М. І. Гриців О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформлено суддею Ситнік О. М.
      Джерело: ЄДРСР 90228540
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/332/15
      Провадження № 11-751апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Національного банку України (далі - НБУ) в особі Головного управління НБУ по місту Києву та Київській області до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Даніель» Ожга Євгенія Вікторовича (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд, Банк відповідно), Фонду про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 березня 2015 року (суддя Амельохін В. В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 року (судді Горбань Н. І., Земляна Г. В., Сорочко Є. О.),
      УСТАНОВИЛА:
      У січні 2015 року НБУ звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду в частині неперерахування коштів, отриманих від позичальників Банку, права вимоги за кредитами яких перебувають у заставі НБУ, для позачергового задоволення вимог останнього, а також зобов`язати уповноважену особу Фонду перерахувати кошти, обліковані на окремому аналітичному рахунку в Банку, на користь НБУ та в подальшому перераховувати такі кошти позивачу не пізніше ніж наступного робочого дня з дня їх отримання.
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, НБУ послався на те, що з огляду на початок із 16 квітня 2014 року здійснення процедури ліквідації Банку та призначення уповноваженої особи Фонду, вважається таким, що настав строк виконання грошових зобов`язань Банку за укладеним з НБУ договором стабілізаційного кредиту, який, серед іншого, було забезпечено договором застави прав вимоги за кредитами, наданими позичальникам Банку.
      Кредиторські вимоги за договором стабілізаційного кредиту 8 травня 2014 року було заявлено позивачем до Банку та підтверджено останнім.
      НБУ зазначив, що на виконання умов договору застави прав вимоги за кредитами в Банку, вимог Закону України «Про заставу» та Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, після затвердження виконавчою дирекцією Фонду результатів інвентаризації майна Банку та формування ліквідаційної маси кошти, отримані від позичальників Банку, права вимоги за кредитами яких перебувають у заставі позивача, та акумульовані Банком, мали бути перераховані НБУ.
      Проте уповноваженою особою Фонду, незважаючи на неодноразові вимоги НБУ про позачергове задоволення вимог перерахувати йому акумульовані кошти позичальників Банку, цього протиправно не зроблено з безпідставним посиланням на те, що кредиторські вимоги НБУ віднесено до сьомої черги вимог кредиторів, а також на можливість звернення стягнення на предмет іпотеки, заставна вартість якого є достатньою для покриття заборгованості Банку за стабілізаційним кредитом.
      Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 6 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 року, позов НБУ задовольнив.
      У ході розгляду справи суди встановили таке.
      28 грудня 2012 року НБУ та Банк уклали договір про надання стабілізаційного кредиту № 01 (далі - Кредитний договір).
      За умовами Кредитного договору кредитор (НБУ) надає позичальнику (Банк) стабілізаційний кредит для підтримки ліквідності в сумі 80 000 000 грн на строк з 3 січня 2013 року до 31 грудня 2014 року (включно).
      28 грудня 2012 року НБУ та Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Пріорітет Україна» уклали іпотечний договір № 2624, за змістом якого він забезпечує вимоги НБУ, що випливають з договору про надання стабілізаційного кредиту від 28 грудня 2012 року № 01 та будь-яких додаткових договорів до нього, які укладені між сторонами та будуть укладені в майбутньому.
      Згідно з пунктом 5 іпотечного договору на забезпечення виконання Банком зобов`язань за Кредитним договором ТОВ «Пріорітет Україна» надало в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме майновий комплекс (літ. «А», «В», «Г») загальною площею 3469,30 кв. м, що знаходиться за адресою: місто Київ, вул. Нова, 1. Відповідно до пункту 9 іпотечного договору загальна вартість предмета іпотеки складає 64 686 382,86 грн.
      28 грудня 2012 року НБУ та Публічне акціонерне товариство «Сеніко» (далі - ПАТ «Сеніко») уклали іпотечний договір № 2625, за умовами якого він забезпечує вимоги НБУ, що випливають з Кредитного договору та будь-яких додаткових договорів до нього, що укладені між сторонами та будуть укладені в майбутньому. Згідно з пунктом 5 іпотечного договору на забезпечення виконання Банком зобов`язань за Кредитним договором ПАТ «Сеніко» надало в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме цілісний майновий комплекс - 22 цегляні будівлі (літ. «А», «Б», «В», «Г», «Д», «Е», «З», «К», «Л», «Ж», «М», «Н», «С», «Т», «Ф», «Ш», «О», «П», «Р», «Х», «Щ», «Ч») загальною площею 5765,90 кв. м. Сторони домовились, що загальна вартість предмета іпотеки складає 66 000 000 грн.
      На забезпечення виконання зобов`язань Банку за укладеним із НБУ Кредитним договором між ними також укладено договір застави майнових прав від 12 квітня 2013 року № 01 (далі - Договір застави), предметом застави за яким є майнові права за договорами про надання кредиту, що укладені Банком з фізичними особами, перелік яких наведений у додатку № 1 до цього договору.
      Згідно з пунктом 3.4.7 Договору застави Банк у разі дострокового витребування погашення боржниками заборгованості за кредитними договорами (кредиту та процентів за користування ним) зобов`язаний наступного робочого дня з дати зарахування грошових коштів від боржника на рахунок Банку перерахувати отримані грошові кошти на користь НБУ як заставодержателя.
      16 квітня 2014 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 29 про початок здійснення процедури ліквідації Банку та призначення уповноваженої особи Фонду з 17 години 30 хвилин 16 квітня 2014 року по 15 квітня 2015 року.
      8 травня 2014 року НБУ звернувся до уповноваженої особи Фонду із заявою № 06-306/8107 про визнання його кредитором Банку, в якій повідомлено, що заборгованість останнього станом на 7 травня 2014 року за Кредитним договором становить 74 939 285, 22 грн, у зв`язку із чим позивач просив врахувати в реєстрі вимог кредиторів Банку вимоги НБУ на вказану суму.
      Уповноваженою особою Фонду подано на затвердження, а виконавчою дирекцією Фонду затверджено результати інвентаризації майна та формування ліквідаційної маси.
      НБУ неодноразово звертався до уповноваженої особи Фонду з вимогами щодо акумуляції та перерахування коштів, отриманих від позичальників Банку, майнові права за якими перебувають у заставі НБУ на забезпечення Кредитного договору, однак у відповідь відповідач лише підтверджував отримання Банком таких коштів, проте не здійснював їх перерахування з посиланням на те, що вимоги НБУ віднесено до сьомої черги вимог кредиторів і що інше заставне майно акціонерів повністю забезпечує погашення заборгованості за стабілізаційним кредитом.
      Крім того, уповноважена особа Фонду як на підставу для неперерахування НБУ коштів, отриманих від позичальників Банку, для позачергового задоволення вимог НБУ посилалася на те, що останній вже звернувся до Господарського суду міста Києва з позовами до ПАТ «Сеніко» та ТОВ «Пріорітет Україна» про звернення стягнення на предмети іпотеки для задоволення вимог за Кредитним договором.
      У справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про протиправність неперерахування НБУ уповноваженою особою Фонду коштів, отриманих від позичальників Банку, права вимоги за кредитами яких перебувають у заставі НБУ, для позачергового задоволення вимог останнього.
      Суди керувалися тим, що в силу вимог пункту 3 частини другої статті 46 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 4452-VI) з дня призначення уповноваженої особи Фонду, тобто з 16 квітня 2014 року, у Банку виник обов`язок у повному обсязі повернути НБУ кошти (та нараховані проценти за користування ними), отримані за Кредитним договором. При цьому частиною п`ятою статті 590 Цивільного кодексу України, як і частиною четвертою статті 20 Закону України «Про заставу» передбачено право НБУ як заставодержателя на власний розсуд обирати черговість та предмет, щодо якого здійснюється звернення стягнення, в тому числі звернути стягнення на всі речі (права) одночасно.
      У свою чергу, Банк якзаставодавець при одержанні від своїх боржників у рахунок виконання зобов`язань грошових сум, які стали предметом застави, зобов`язаний за вимогою заставодержателя перерахувати відповідні суми в рахунок виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, якщо інше не встановлено договором застави (стаття 52 Закону України «Про заставу»).
      Таким чином, на переконання судів попередніх інстанцій, з огляду на наведені вимоги законодавства, а також згідно з пунктом 2.21 Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, уповноважена особа Банку після затвердження виконавчою дирекцією Фонду результатів інвентаризації майна Банку та формування ліквідаційної маси була зобов`язана перераховувати НБУ кошти, що надійшли та надходили на погашення заборгованості за кредитами Банку, майнові права за якими знаходились у заставі НБУ відповідно до Договору застави.
      Не погодившись із такими судовими рішеннями, уповноважена особа Фонду подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ці судові рішення, ухвалити нове про відмову в задоволенні позову та закрити провадження у справі в частині позовних вимог до уповноваженої особи Фонду.
      Касаційна скарга, серед іншого, обґрунтована неможливістю розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства та віднесення її до юрисдикції господарських судів, оскільки спірні правовідносини виникли з приводу стягнення з одного господарюючого суб`єкта на користь іншого коштів за кредитним договором, забезпеченим договором застави майнових прав.
      Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали.
      Дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно із частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - КАС) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Як установлено матеріалами справи, НБУ звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на зобов`язання уповноваженої особи Фонду перерахувати на користь НБУ кошти для позачергового задоволення кредиторських вимог останнього за договором про надання стабілізаційного кредиту за рахунок заставлених Банком на забезпечення виконання цього договору майнових прав вимоги за кредитами у Банку.
      Обґрунтовуючи подання цього позову до адміністративного суду, НБУ послався на публічно-правовий характер спірних правовідносин з огляду на особливий статус Фонду, який за Законом № 4452-VI є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.
      Зазначений Закон встановлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      За змістом статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
      Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема: акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених статтею 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов`язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.
      На підставі частини п`ятої статті 34 Закону № 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.
      Відповідно до частини другої статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема: вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом.
      Відповідно до частини четвертої статті 44 Закону № 4452-VI Фонд призначає уповноважену особу Фонду та розпочинає процедуру ліквідації банку в день отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, за винятком випадку, коли ліквідація здійснюється за ініціативою власників банку.
      Статтею 46 Закону № 4452-VI передбачено, що уповноважена особа Фонду від імені Фонду виконує функції з ліквідації банку відповідно до цього Закону та приступає до виконання своїх обов`язків негайно після прийняття Фондом рішення про призначення уповноваженої особи Фонду (частина перша).
      З дня призначення уповноваженої особи Фонду припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється; строк виконання всіх грошових зобов`язань банку та зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) вважається таким, що настав (частина друга).
      За частиною четвертою статті 46 Закону № 4452-VI протягом трьох днів з дня призначення уповноваженої особи Фонду керівники банку (або уповноважена особа, якщо в банку здійснювалася тимчасова адміністрація) забезпечують передачу бухгалтерської та іншої документації банку, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку уповноваженій особі Фонду.
      Статтею 48 зазначеного Закону передбачено, що уповноважена особа Фонду з дня свого призначення здійснює такі повноваження:
      1) виконує повноваження органів управління банку;
      2) приймає до свого відання майно (кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу та виконує функції з управління та реалізації майна банку;
      3) складає не пізніше ніж через три дні з дня свого призначення перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду;
      4) складає реєстр акцептованих вимог кредиторів та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів;
      5) у встановленому законодавством порядку вживає заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб;
      6) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю;
      7) заявляє відмову від виконання договорів та в установленому законодавством порядку розриває їх;
      8) передає у встановленому порядку на зберігання документи банку, які підлягають обов`язковому зберіганню;
      9) виконує повноваження, які визначені частиною другою статті 37 цього Закону;
      10) здійснює відчуження активів і зобов`язань банку в разі, якщо це було передбачено планом врегулювання, або в інших випадках за рішенням виконавчої дирекції Фонду.
      За приписами частини першої статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
      Таким чином, за змістом наведених правових норм, на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку, уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб`єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.
      Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.
      Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
      Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог юридичної особи до суб`єкта господарювання - Банку, що ліквідується) та виникли саме з Банком.
      Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації.
      Зазначене дає підстави стверджувати, що лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а заявлені НБУ вимоги випливають із зобов`язань Банку за укладеними між ними договорами.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      Беручи до уваги наведене та враховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір у цій справі щодо права НБУ на позачергове задоволення його кредиторських вимог за договором про надання Банку стабілізаційного кредиту за рахунок заставлених останнім на забезпечення виконання цього договору майнових прав вимоги за кредитами у Банку та щодо обов`язку уповноваженої особи Фонду перерахувати на користь НБУ відповідні кошти не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Такий висновок відповідає висновку, висловленому раніше Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 18 квітня та 23 травня 2018 року у справах № 826/7532/16 та № 811/568/16 відповідно.
      Ураховуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржувані в цій справі судові рішення ухвалено без дотримання правил предметної юрисдикції.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС у чинній редакції провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      На підставі частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      Отже, постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 березня 2015 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 рокупідлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.
      За змістом частини третьої статті 354 КАС у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи.
      За правилами частини першої статті 239 КАС якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
      Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
      Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він, відповідно, змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат на підставі частини шостої статті 139 КАС не здійснюється.
      Керуючись статтями 238, 239, 341, 345, 349, 354, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Даніель» Ожга Євгенія Вікторовича задовольнити частково.
      2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 березня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 року скасувати, провадження у справі закрити.
      3. Роз`яснити позивачеві, що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду господарської юрисдикції та що він має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 90228192
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      1 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/16739/18
      Провадження № 11-635апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Державної авіаційної служби України (далі - Державіаслужба) до Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» (далі - ПАТ «Авіакомпанія «МАУ») про стягнення заборгованості
      за касаційною скаргою Державіаслужби на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 жовтня 2018 року (суддя Бояринцева М. А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року (судді Степанюк А. Г., Епель О. В., Карпушова О. В.),
      УСТАНОВИЛА:
      У жовтні 2018 року Державіаслужба звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила стягнути з ПАТ «Авіакомпанія «МАУ» на корить Державіаслужби заборгованості зі сплати державних зборів до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях у сумі 73 811 247 грн 70 коп.
      Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 24 жовтня 2018 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що Повітряний кодекс України (далі - Повітряний кодекс) та інші Закони у сфері авіації та використання повітряного простору не наділяють Державіаслужбу правом звернення до суду щодо стягнення заборгованості зі сплати державних зборів до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України в міжнародних авіаційних організаціях. Крім того, суди підкреслили, що позивач не наводить у позові конкретної правової норми, яка передбачає право Державіаслужби як суб`єкта владних повноважень звертатись до адміністративного суду з відповідним позовом.
      Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, у якій просить їх скасувати і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки вважає, що судові рішення були ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також вказує, що спір належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
      У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «Авіакомпанія «МАУ» просить залишити її без задоволення та вказує про те, що Державіаслужба не наділена повноваженнями звертатися до суду з цим позовом.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалами від 19 лютого 2019 року відкрив касаційне провадження, а 2 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС.
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС).
      Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС).
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Згідно з пунктом 5 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.
      Отже, зазначеними положеннями КАС визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      При віднесенні спору до тієї чи іншої юрисдикції важливо враховувати, що публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад, а участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий, проте сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      При цьому КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ необхідно виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
      Правові основи діяльності в галузі авіації встановлює Повітряний кодекс.
      Відповідно до частин першої - третьої статті 12 Повітряного кодексу загальнодержавні витрати на авіаційну діяльність та участь України в міжнародних авіаційних організаціях здійснюються відповідно до Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України.
      Загальнодержавні витрати на авіаційну діяльність - це витрати, пов`язані із забезпеченням виконання основних завдань внутрішньої та зовнішньої державної політики в галузі цивільної авіації, у тому числі державного регулювання науково-технічної, економічної, фінансової, кадрової та соціальної політики щодо використання повітряного простору України, нормативно-правового забезпечення авіаційної діяльності, забезпечення державного контролю та нагляду за безпекою цивільної авіації. Порядок використання коштів на авіаційну діяльність та участь України в міжнародних авіаційних організаціях визначається Кабінетом Міністрів України.
      Відповідно до частини четвертої статті 12 Повітряного кодексу для забезпечення реалізації основних напрямів державної політики у сфері авіаційної діяльності та використання повітряного простору України, утримання та забезпечення діяльності уповноваженого органу з питань цивільної авіації з метою виконання покладених на нього завдань та функцій, участі та представництва України у міжнародних авіаційних організаціях та інших заходах діє Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.
      Згідно з частиною п`ятою статті 12 Повітряного кодексу надходженнями Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях є державні збори із суб`єктів авіаційної діяльності:
      1) за сертифікацію, реєстрацію, перереєстрацію об`єктів та суб`єктів авіаційної діяльності та супроводження їх діяльності;
      2) за надання прав на експлуатацію повітряних ліній;
      3) за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України;
      4) за кожну тонну вантажу, що відправляється чи прибуває до аеропорту України;
      5) за вчинення офіційних дій, пов`язаних з наглядом у сфері цивільної авіації, у тому числі під час виконання польотів в інших державах за договорами фрахту/лізингу, які розраховуються залежно від кількості та маси повітряних суден, строків тимчасового базування за кордоном та регіонів виконання польотів;
      6) з авіаційної безпеки;
      7) з інших передбачених законом надходжень.
      За частиною шостою статті 12 Повітряного кодексу кошти Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях в обсязі, затвердженому законом про Державний бюджет України на відповідний рік, використовуються на утримання штату працівників та інші витрати уповноваженого органу з питань цивільної авіації, пов`язані із забезпеченням виконання його функцій, на фінансування витрат на участь та представництво України у міжнародних авіаційних організаціях та інших заходах, визначених законодавством.
      Відповідно до частин восьмої, дев`ятої статті 12 Повітряного кодексу платежі, що підлягають сплаті до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях, є обов`язковими для всіх суб`єктів авіаційної діяльності.
      Перелік, розмір та порядок сплати державних зборів, порядок використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях визначаються Кабінетом Міністрів України.
      Постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року № 819 затверджено Положення про Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2018 року № 1101), якевизначає перелік, розмір та порядок сплати державних зборів, які справляються із суб`єктів авіаційної діяльності, порядок використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.
      Відповідно до пункту 8 цього Положення розрахунок державних зборів здійснює Державіаслужба. За результатами розрахунку державних зборів суб`єкту авіаційної діяльності оформляється відповідний рахунок-фактура на сплату державного збору.
      Підпунктом 19 пункту 4 Положення про Державну авіаційну службу України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2014 року № 520, передбачено, що цей орган забезпечує надходження та використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.
      Відповідно до пункту 1 цього Положення Державіаслужба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури, який реалізує державну політику у сфері цивільної авіації та використання повітряного простору України та є уповноваженим органом з питань цивільної авіації.
      Закон України від 17 березня 2011 року № 3166-VІ «Про центральні органи виконавчої влади» (далі - Закон № 3166-VІ) визначає організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України.
      За приписами статті 28 Закону № 3166-VІ міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
      Отже, Велика Палата Верховного Суду з огляду на викладене не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що Державіаслужба не наділена правом звернення до суду щодо стягнення заборгованості зі сплати державних зборів до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.
      Слід зазначити, що держава може вступати як у цивільні (господарські), так і в адміністративні правовідносини. У випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. У випадку, коли держава вступає в адміністративні правовідносини, вона діє через свої органи як суб`єкт владних повноважень.
      Отже, поведінка органів, через які діє держава в цивільних або адміністративних відносинах, розглядається як поведінка держави в цивільних (господарських) або адміністративних відносинах. При цьому відповідно до частини другої статті 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, як у цивільних (господарських), так і в адміністративних відносинах органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах.
      Метою участі держави в особі відповідних органів в адміністративних правовідносинах є публічний інтерес, тобто, вступаючи в такі відносини, держава в особі відповідного органу має на меті насамперед захист інтересів держави, громади, невизначеного кола осіб.
      Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
      Отже, держава в особі відповідних органів може брати участь у судових процесах, у тому числі як позивач, за правилами цивільного, господарського або адміністративного судочинства, виходячи насамперед із суті правовідносин та з урахуванням, зокрема, суб`єктного складу сторін та інших чинників, які можуть впливати на визначення юрисдикції судів.
      За частиною першою статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах.
      Таким чином, розгляд публічно-правових спорів віднесено до юрисдикції адміністративних судів та унеможливлює їх розгляд за правилами іншого судочинства.
      Державу в судовому процесі, зокрема як позивача, може представляти орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
      Враховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір має вирішуватись за правилами адміністративного судочинства, оскільки він виник з підстав реалізації Державіаслужбою своїх владних повноважень та відповідно до покладених на неї завдань, зокрема щодо забезпечення надходження та використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.
      Схожих висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла в постанові від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження 12-245гс18) та від 29 квітня 2020 року у справі № 640/7788/19 (провадження № 11-117апп20).
      Постановляючи оскаржувані рішення, суди першої та апеляційної інстанцій помилково керувалися тим, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      За викладених обставин ухвала Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 жовтня 2018 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду.
      Відповідно до частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Державної авіаційної служби України задовольнити.
      2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року скасувати.
      3. Справу № 826/16739/18 за позовом Державної авіаційної служби України до Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» про стягнення заборгованості направити для продовження розгляду до Окружного адміністративного суду міста Києва.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 90228189
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      01 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 804/4602/16
      Провадження № 11-153апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Князєва В. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Саламандра» до Державної податкової інспекції у Жовтневому районі міста Дніпропетровська Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування рішення, податкової вимоги, зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою Державної податкової інспекції у Соборному районі міста Дніпра Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року (суддя Царікова О. В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2017 року (судді Білак С. В., Юрко І. В., Шальєва В. А.),
      У С Т А Н О В И Л А :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У липні 2014 року Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Саламандра» (далі - ПрАТ «СК «Саламандра», раніше - ПрАТ «СК «Дніпроінмед», ПрАТ «СК «Дім Страхування») звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Жовтневому районі міста Дніпропетровська Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області (у подальшому - Державна податкова інспекція у Соборному районі міста Дніпра Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області; далі - ДПІ), у якому просило:
      - визнати протиправною та скасувати податкову вимогу від 16 червня 2014 року № 1463-25;
      - визнати протиправним та скасувати рішення про опис майна у податкову заставу від 17 червня 2014 року;
      - визнати протиправними вимоги, що містяться в запиті ДПІ від 18 червня 2014 року № 21649/10/25-0;
      - зобов`язати внести до інформаційних систем органів доходів і зборів дані про сплату позивачем авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік у розмірі 1 591 380,00 грн за платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239.
      2. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що передумов для винесення спірної вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу не було з огляду на своєчасність подання платіжного документа до банку для перерахування податку з розрахункового рахунку до державного бюджету. Тому відповідач зобов`язаний внести до інформаційних систем органів доходів і зборів відповідні дані про сплату позивачем податкового зобов`язання.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 30 липня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року, позов задовольнив.
      4. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 07 червня 2016 року рішення судів попередніх інстанцій скасував та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      5. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 04 жовтня 2016 року позов задовольнив частково. Визнав протиправною та скасував податкову вимогу ДПІ від 16 червня 2014 року № 1463-25. Визнав протиправним та скасував рішення ДПІ про опис майна у податкову заставу від 17 червня 2014 року. Зобов`язав відповідача внести до інформаційних систем органів доходів і зборів дані про сплату ПрАТ «СК «Саламандра» авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік у розмірі 1 591 380 грн за платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239. В іншій частині позову відмовив.
      6. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 травня 2017 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      7. Судові рішення мотивовано тим, що виконання платником зобов`язання по перерахуванню в бюджет суми податкового зобов`язання пов`язане з моментом подання в банк платіжного доручення на перерахування сум податку за умови належного оформлення таких документів та наявності необхідної суми на розрахунковому рахунку платника, а тому неперерахування податку, збору не є наслідком винних дій платника податку, а отже, до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред`явлена вимога про сплату податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів.
      Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
      8. У касаційній скарзі ДПІ просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
      9. Скаржник зазначає, зокрема, що згідно з отриманою ним інформацією від банку, в якому обслуговується позивач, станом на час подачі ним платіжного доручення коштів, необхідних для його виконання, на розрахунковому рахунку платника не було. Відповідач уважає, що позивачем не вчинено необхідних дій по сплаті самостійно узгодженого податкового зобов`язання.
      Позиція інших учасників справи
      10. Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
      Рух касаційної скарги
      11. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 серпня 2017 року відкрив касаційне провадження у цій справі.
      12. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС) викладено в новій редакції.
      13. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС (у чинній редакції) визначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      14. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 квітня 2020 року призначив справу до розгляду.
      15. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 квітня 2020 року справу за позовом ПрАТ «СК «Саламандра» до ДПІ про визнання протиправними та скасування рішення, податкової вимоги, зобов`язання вчинити певні дії передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС.
      16. Таке рішення колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду мотивувала необхідністю відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2004 року № 8/140.
      17. Верховний Суд України, розглянувши справу за позовом Відкритого акціонерного товариства «Шосткинський міськмолкомбінат» до Шосткинської об`єднаної державної податкової інспекції про визнання недійсною податкової вимоги, дійшов висновків, що визначальним для спірних правовідносин є те, з чиєї вини не відбулося повне внесення податку, збору (обов`язкового платежу) до бюджету або державного цільового фонду. Коли це не є наслідком винних дій платника податку, то до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред`явлена вимога про повне перерахування податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів.
      18. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що така позиція Верховного Суду України не враховує того, що в результаті неналежного виконання своїх обов`язків у договірних відносинах між клієнтом і банком одним із учасників негативні наслідки не повинні наставати для державного бюджету, тобто неперерахування податків з вини банку не може розцінюватись як автоматичне виконання обов`язків платником податків щодо сплати податку перед бюджетом.
      19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 лютого 2020 року прийняла та призначила цю справу до розгляду у порядку письмового провадження.
      Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
      20. ПрАТ «СК «Саламандра» зареєстроване 18 листопада 1994 року Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради за № 12241200000002340 та знаходиться на податковому обліку у відповідача, місцезнаходження товариства: м. Дніпропетровськ, вул. Короленко, 21.
      21. На підставі пункту 54.1 статті 54, абзацу четвертого пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України (далі - ПК) в уточнюючій податковій декларації з податку на доходи (прибуток) страховика за 2013 рік позивач розрахував та, відповідно, узгодив суму щомісячного авансового внеску з податку на прибуток у розмірі 253 116,00 грн, що підлягає сплаті протягом дванадцяти місяців, починаючи з березня 2014 року.
      22. Платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239 ПрАТ «СК «Саламандра» сплатило зі свого рахунку № НОМЕР_1 , відкритого в ПАТ «АВТОКРАЗБАНК», на рахунок Управління Державної казначейської служби України у Жовтневому районі міста Дніпропетровська в Головному управлінні Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області № 31114163700005 суму авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік у розмірі 1 591 380,00 грн. Вказане платіжне доручення прийняте банком, що підтверджується його штампом.
      23. Згідно з банківською випискою по особових рахунках ПАТ «АВТОКРАЗБАНК», сформованою 02 квітня 2014 року, станом на 01 квітня 2014 року на банківському рахунку позивача були наявні грошові кошти у сумі 1 592 000,00 грн.
      24. Проте банківською установою платіжне доручення позивача від 01 квітня 2014 року № 239 не виконано.
      25. Листом від 02 квітня 2014 року № 45/91-02 ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» повідомило позивача щодо платіжного доручення з перерахування коштів до державного бюджету у розмірі 1 591 380,00 грн, зокрема, що для забезпечення технічної можливості повністю виконати зобов`язання банку з перерахування цієї суми ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» просить розбити цей платіж на декілька більш дрібних, датованих однією датою, зробивши помітку «заміна на основі листа банку від 02 квітня 2014 року № 45/91-02», зі збереженням загальної суми до оплати.
      26. Листом від 30 квітня 2014 року № 776 позивач повідомив ДПІ про невиконання банківською установою платіжного доручення від 01 квітня 2014 року № 239.
      27. На це відповідач листом від 15 травня 2014 року № 16382/00/04-63-20-0215 повідомив, що кошти у сумі 1 591 380,00 грн згідно з платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239 на рахунок Управління Державної казначейської служби України у Жовтневому районі міста Дніпропетровська в Головному управлінні Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області не надходили.
      28. Позивач звернувся із скаргою до Управління Національного банку України в Полтавській області щодо невиконання ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» платіжного доручення від 01 квітня 2014 року № 239.
      29. Листом від 23 травня 2014 року № 03-049/2251 Управління Національного банку України в Полтавській області повідомило позивача про те, що за результатам розгляду скарги були виявлені порушення банком вимог законодавства та нормативних документів Національного банку України, у зв`язку з чим посадові особи банку були притягнуті до адміністративної відповідальності, а до самого банку був застосований захід впливу, передбачений чинним законодавством.
      30. У зв`язку з наявністю у позивача податкового боргу станом на 15 червня 2014 року відповідачем 16 червня 2014 року винесено на адресу ПрАТ «СК «Саламандра» податкову вимогу № 1463-25 щодо сплати за узгодженим грошовим зобов`язанням авансового внеску з податку на прибуток страхових організацій у розмірі 97 690,00 грн. Одночасно відповідач повідомив, що з 01 травня 2014 року на будь-яке майно позивача розповсюджується право податкової застави, а на суму податкового боргу нараховується пеня та штрафи; майно, що перебуває у власності позивача, підлягає опису у податкову заставу; також зобов`язано позивача надати інформацію про майно й документи, необхідні для опису у податкову заставу, та про суму дебіторської заборгованості станом на звітну дату з переліком дебіторів.
      31. 17 червня 2014 року ДПІ прийнято рішення про опис майна позивача у податкову заставу.
      32. 18 червня 2014 року ДПІ складено запит № 21649/10/25-0 керівнику ПрАТ «СК «Саламандра», яким у зв`язку з наявністю у позивача податкового боргу станом на 13 червня 2014 року у сумі 97 690,00 грн вимагається його погасити або надати інформацію: про власне майно та документи, необхідні для його опису у податкову заставу з наведенням детальної характеристики кожного предмета (вага, метраж, розмір, вид, колір, товарний знак, проба, виробнича марка, дата випуску, ступінь зносу тощо), вартості (балансова на останню дату), його місцезнаходження; суму дебіторської заборгованості станом на звітну дату, перелік дебіторів (назва, код ЄДРПОУ, місце основної реєстрації та сума заборгованості).
      33. У той же час ПрАТ «СК «Саламандра» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» з вимогою про зобов`язання виконати платіжне доручення від 01 квітня 2014 року № 239.
      34. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15 липня 2014 року у справі № 904/3324/14 позовні вимоги ПрАТ «СК «Саламандра» задоволено: зобов`язано ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» виконати платіжне доручення від 01 квітня 2014 року № 239 та здійснити перерахування авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік в розмірі 1 591 380,00 грн з поточного рахунку ПрАТ «СК «Саламандра» № НОМЕР_3 на рахунок № НОМЕР_2 Управління Державної казначейської служби України у Жовтневому районі міста Дніпропетровська.
      35. Про це судове рішення позивач повідомив ДПІ листом від 24 липня 2014 року № 1172.
      36. При цьому позивач, не погоджуючись із податковою вимогою, рішенням про опис майна у податкову заставу та запитом про погашення заборгованості або про надання інформації щодо наявності та опису майна, звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      37. Відповідно до пункту 54.1 статті 54 ПК (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) окрім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов`язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов`язання та/або пені вважається узгодженою.
      38. Пунктом 57.1 статті 57 ПК визначено, що платник податків зобов`язаний самостійно сплатити суму податкового зобов`язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Платники податку на прибуток (крім новостворених, виробників сільськогосподарської продукції, неприбуткових установ (організацій) та платників податків, у яких доходи, що враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, за останній річний звітний податковий період не перевищують 10 мільйонів гривень) щомісяця сплачують авансовий внесок з податку на прибуток у порядку і в строки, які встановлені для місячного податкового періоду, у розмірі не менше 1/12 нарахованої до сплати суми податку за попередній звітний (податковий) рік без подання податкової декларації.
      39. Відповідно до пункту 129.6 статті 129 ПК за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.
      40. Так, статтею 22 Закону України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що ініціювання переказу здійснюється, зокрема, за платіжним дорученням. Під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним для платника з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника. Банки виконують розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно в межах залишку коштів на рахунках платників, крім випадків надання платнику обслуговуючим його банком кредиту.
      41. Верховний Суд України, вирішуючи спір за аналогічних обставин, врегульованих релевантними нормами права, у постанові від 06 квітня 2004 року № 8/140 дійшов висновку, що у разі невиконання банком платіжного доручення на перерахування податку відповідальність не може наставати для платника. Визначальним при вирішенні спору за таких обставин про скасування податкової вимоги є те, з чиєї вини не відбулося повне внесення податку до бюджету або державного цільового фонду. Коли таке незарахування не є наслідком винних дій платника, то до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред`явлена вимога про повне перерахування податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів.
      42. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України, з огляду на таке.
      Обґрунтування відступу від правової позиції Великою Палатою Верховного Суду та оцінка позовних вимог
      43. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Chapman v. the United Kingdom», заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
      44. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
      45. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      46. З метою встановлення чіткого критерію застосування судами статті 129.6 статті 129 ПК Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2004 року № 8/140, зазначаючи таке.
      47. Згідно з пунктами 36.1 та 36.5 статті 36 ПК податковим обов`язком визнається обов`язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов`язку несе платник податків, крім випадків, визначених цим Кодексом або законами з питань митної справи.
      48. Згідно з пунктом 38.1 статті 38 ПК виконанням податкового обов`язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань у встановлений податковим законодавством строк.
      49. Пунктом 14.1.175 статті 14 ПК передбачено, що податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання.
      50. Пунктом 14.1.153 статті 14 ПК визначено, що податкова вимога - це письмова вимога контролюючого органу до платника податків щодо погашення суми податкового боргу.
      51. Положеннями статті 59 ПК установлено, що в разі, коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов`язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.
      52. З матеріалів справи вбачається та сторонами не заперечується, що внаслідок невиконання податкового зобов`язання зі сплати самостійно визначеного авансового внеску з податку на прибуток у позивача утворилася податкова заборгованість.
      53. За загальним правилом відповідальність за неналежне виконання податкового обов`язку несе платник.
      54. Це визначено статтею 109 ПК, відповідно до якої податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Вчинення платниками податків, їх посадовими особами та посадовими особами контролюючих органів порушень законів з питань оподаткування та порушень вимог, встановлених іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами України.
      55. Статтею 111 ПК визначені види відповідальності за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. За порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовуються такі види юридичної відповідальності: фінансова; адміністративна; кримінальна. Фінансова відповідальність за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства встановлюється та застосовується згідно з цим Кодексом та іншими законами. Фінансова відповідальність застосовується у вигляді штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.
      56. Пунктом 126.1 статті 126 ПК визначено, що у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов`язання та/або авансових внесків з податку на прибуток підприємств протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу.
      57. Підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК передбачено, що після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.
      58. Таким чином, у ПК під відповідальністю за несвоєчасну сплату самостійно визначеного податкового зобов`язання розуміється застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.
      59. Разом з тим положення статті 129 ПК містять застереження щодо застосування до платника відповідальності за неналежне виконання податкового зобов`язання.
      60. Як уже зазначалося пунктом 129.6 статті 129 ПК передбачено, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду.
      61. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.
      62. Таким чином, платник звільнений від відповідальності у вигляді штрафу та/або пені за порушення строків або неповний обсяг перерахованого податкового зобов`язання у разі, якщо такі дії/або бездіяльність вчинені обслуговуючим його банком, оскільки вини та/або умислу у невчасній чи не в повному обсязі сплаті податкового зобов`язання у діях платника у цьому випадку немає.
      63. Водночас відповідно до пункту 113.2 статті 113 ПК застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), передбачених цією главою, не звільняє платників податків від обов`язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, а також від застосування до них інших заходів, передбачених цим Кодексом.
      64. Із загальних положень статті 38 ПК також випливає, що належним виконанням податкового зобов`язання є сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань.
      65. Таким чином, звільнення платника від відповідальності за порушення строків погашення податкового зобов`язання не свідчить про звільнення від обов`язку виконати податкове зобов`язання.
      66. Крім того, слід звернути увагу і на положення статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», відповідно до яких переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі.
      67. Наведена норма також свідчить про те, що належним виконанням податкового зобов`язання шляхом ініціювання платником переказу є надходження коштів від платника на відповідний казначейський рахунок.
      68. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступає від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2004 року № 8/140, та зазначає про те, що у разі несвоєчасного або перерахування не в повному обсязі суми податкового зобов`язання з вини банку платника такий платник звільняється від фінансової відповідальності у вигляді штрафу та/або пені, однак, не звільняється від обов`язку сплатити в повному обсязі податкове зобов`язання.
      69. З огляду на те, що оспорювана позивачем податкова вимога не є формою чи видом притягнення платника до відповідальності (не є за своєю суттю фінансовою санкцією у вигляді штрафу та/або пені), а свідчить про необхідність погашення суми податкового зобов`язання, відтак немає підстав і для її скасування, оскільки податкове зобов`язання на момент її винесення податковим органом належно виконане не було.
      70. Крім того, саме у платника податків, а не у відповідного державного органу, існували договірні відносини із банком, цей банк в даному випадку надавав платнику податків відповідні банківські послуги, як контрагент по господарському договору про банківське обслуговування. Позивач був вільний у виборі відповідного контрагенту (банку) для здійснення зберігання та переказів його коштів, тому невиконання своїх обов`язків банком-контрагентом відноситься до комерційних ризиків позивача, і не може бути перекладено на державу.
      71. Виходячи з викладеного, відсутні підстави і для задоволення решти позовних вимог.
      72. Так, пунктом 14.1.155 статті 14 ПК визначено, що податкова застава - це спосіб забезпечення сплати платником податків грошового зобов`язання та пені, не сплачених таким платником у строк, визначений цим Кодексом. Податкова застава виникає на підставах, встановлених цим Кодексом.
      73. Відповідно до підпункту 89.1.1 пункту 89.1 статті 89 ПК право податкової застави виникає у разі несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов`язання, самостійно визначеної платником податків у податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем зазначеного строку.
      74. Пунктом 89.2 статті 89 ПК передбачено, що з урахуванням положень цієї статті право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому.
      75. Таким чином, з огляду на несплату в установлений строк позивачем самостійно визначеної суми грошового зобов`язання та, відповідно, утворення податкової заборгованості податковим органом правомірно застосовано податкову заставу.
      76. Відповідно до пункту 73.3 статті 73 ПК контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження. Письмовий запит про подання інформації надсилається платнику податків або іншим суб`єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з таких підстав: зокрема, за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового законодавства.
      77. Виходячи із загальних положень статті 126 ПК несплата узгодженої суми грошового зобов`язання та/або авансових внесків з податку на прибуток є порушенням правил сплати (перерахування) податків, відтак - надає контролюючому органу встановлене статтею 73 ПК право на отримання інформації за письмовим запитом.
      78. Крім того, відповідно до пункту 89.4 статті 89 ПК у разі якщо платник податків, зокрема, не подає документів, необхідних для опису майна у податкову заставу, податковий керуючий складає акт відмови платника податків від опису майна у податкову заставу.
      79. З огляду на те, що ДПІ правомірно прийнято рішення про опис майна у податкову заставу внаслідок порушення позивачем обов`язку зі сплати самостійно визначеної суми грошового зобов`язання, то контролюючий орган має право і на одержання інформації щодо майна позивача, яким така застава може бути забезпечена.
      80. Окрім того, виходячи із наявності у позивача податкової заборгованості зі сплати самостійно визначеної суми грошового зобов`язання, у ДПІ немає підстав для внесення до інформаційних систем органів доходів і зборів даних про належне виконання позивачем податкового зобов`язання, а саме - сплату авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік у розмірі 1 591 380,00 грн за платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239.
      Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      81. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про неправомірність винесеної відповідачем податкової вимоги від 16 червня 2014 року № 1463-25 та про наявність підстав для задоволення решти позовних вимог.
      82. Доводи скаржника щодо правомірності та законності своїх дій при винесенні податкової вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу знайшли своє підтвердження під час розгляду справи.
      83. Відтак рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      84. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині.
      85. За змістом частин першої та третьої статті 351 КАС суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, зокрема, застосування закону, який не підлягає застосуванню.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      86. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      87. Новий розподіл судових витрат, виходячи зі змісту статті 139 КАС, відбувається у разі повного або часткового задоволення позовних вимог судом апеляційної або касаційної інстанції, однак, цією постановою Велика Палата Верховного Суду ухвалила відмовити у задоволенні позовних вимог, тому новий розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 351, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Соборному районі міста Дніпра Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області задовольнити.
      2. Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2017 року скасувати.
      3. У задоволенні позову Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Саламандра» відмовити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. С. Князєв
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 90228193