ANTIRAID

Определение ВССУ о признании совместной собственностью супругов имущества приобретенного за кредитные деньги и находящегося в ипотеке

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

4 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2017 року

м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

СитнікО.М., Дем'яносова М.В., Маляренка А.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя і його поділ; за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 30 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 15 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У березні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що 23 лютого 1985 року він зареєстрував шлюб із ОСОБА_5, який 12 жовтня 2015 року рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області розірвано. Під час шлюбу вони придбали нежиле приміщення аптеки, загальною площею 60.27 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1, та яке було придбано на ім'я його дружини згідно з договором купівлі-продажу. Вважав, що його частка у спірному майні є рівнозначною частці відповідачки та становить 1/2 частини зазначеного майна. Вказував, що він позбавлений можливості користуватися зазначеним приміщенням, оскільки в ньому відповідачка здійснює підприємницьку діяльність, а тому просив позов задовольнити.

ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому зазначала, що під час шлюбу зі ОСОБА_4 ними було придбано за спільні кошти наступне майно - магазин площею 24 кв. м (торгівельний сектор НОМЕР_1), контейнер металевий 20-тонний (торгівельне місце НОМЕР_2) площею 18 кв. м, контейнер металевий 20-тонний (торгівельне місце НОМЕР_3) площею 18 кв. м, що розташовані за адресою: м. Чернівці, КП Міський торгівельний комплекс «Калинівський ринок», вул. Калинівська, 13а; гараж площею 18 кв. м, розташований по АДРЕСА_2, які також є об'єктами права спільної сумісної власності та підлягають поділу в рівних частинах.

Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 30 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 15 вересня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 нежиле приміщення загальною площею 60,27 кв. м, що складається з кабінету 1-33 площею 20,70 кв. м, роздягальні 1-34 площею 10,7 кв. м, комори 1-35 площею 1,9 кв. м, частини вестибюлю 1-37 площею 26,97 кв. м, яке знаходиться по АДРЕСА_1, та визнано частки сторін у вказаному майні по 1/2 частини кожного. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини нежилого приміщення загальною площею 60,27 кв. м, що складається з кабінету 1-33 площею 20,70 кв. м, роздягальні 1-34 площею 10,7 кв. м, комори 1-35 площею 1,9 кв. м, частини вестибюлю 1-37 площею 26,97 кв. м, яке знаходиться по АДРЕСА_1. У задоволені зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 23 лютого 1985 року. Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 12 жовтня 2015 року шлюб між ними розірвано (а. с. 6).

Відповідно до договору купівлі-продажу частини приміщення від 16 березня 2005 року, за час подружнього життя ОСОБА_5 було придбано 39/1000 ідеальних часток вбудованого приміщення аптеки, загальною площею 60,27 кв. м, що складається з кабінету 1-33 площею 20,70 кв. м, роздягальні 1-34 площею 10,7 кв. м, комори 1-35 площею 1,9 кв. м, частини вестибюлю 1-37 площею 26,97 кв. м, яке знаходиться по АДРЕСА_1. Даний факт також підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 13113593 від 29 грудня 2006 року та технічним паспортом (а. с. 9, 11, 12).

Відповідно до ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте у результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відтак спільне майно подружжя, за відсутності домовленості між ними, слід ділити порівну, з врахуванням обставин, що мають значення у справі, призначення речей, їх фактичного перебування у володінні одного з подружжя та намірів щодо володіння та використання майна кожним з подружжя.

Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно до ч. 1ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Таким чином, якщо навіть на час придбання в шлюбі майна використовувалися запозичені кошти одним із подружжя, вони вважаються використаними в інтересах сім'ї і не є особистою власністю подружжя, що спростовує доводи касаційної скарги про залишення поза увагою судів вплив на вирішення справи обставини придбання майна за позичені у ОСОБА_6 кошти.

Суди правильно зазначили, що перебування спірного майна в іпотеці або дослідження обставин укладання цього договору не впливає на правильність прийнятих рішень, оскільки поділу підлягає майно подружжя, яке також знаходиться у третіх осіб, а гарантії іпотекодержателя щодо спірного майна визначені ч. 2 ст. 23 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку, що спірне нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя.

Щодо зустрічних позовних вимог, суди правильно відмовили у їх задоволенні.

Згідно з відповіддю на адвокатський запит від 11 червня 2015 року, виконавчий комітет КП міський торгівельний комплекс «Калинівський ринок» повідомив, що ОСОБА_4 здійснює господарську діяльність на території ринку, а саме з ним було укладено договори надання в користування наступних торговельних місць: НОМЕР_2 (торговельний сектор НОМЕР_4), НОМЕР_3 (торговельний сектор НОМЕР_5), НОМЕР_6 (торговельний сектор НОМЕР_1), а також договір про надання в користування місця для зберігання товарів НОМЕР_6-к/с (торговельний сектор НОМЕР_1).

Як вбачається з відповіді на заяву від 18 квітня 2016 року № 357 стосовно надання довідки про те, кому належить гараж по АДРЕСА_2, Кіцманська міська рада повідомляє, що згідно земельно-облікової документації та рішення Кіцманської міської ради Чернівецької області від 05 квітня 1995 року № 182/4 за ОСОБА_4 значиться земельна ділянка для будівництва та обслуговування гаража, однак будь-які документи на гараж відсутні.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Отже, матеріали справи не містять доказів, що торгівельні місця та гараж, які просить поділити ОСОБА_5, перебувають у власності сторін.

Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують, а зводяться лише до переоцінки доказів.

Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 30 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 15 вересня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Колегія суддів:

Ситнік О.М. Дем'яносов М.В. Маляренко А.В. 

Справа № 718/585/16-ц

Share this post


Link to post
Share on other sites

Формально ВССУ пошел в разрез с последней практикой ВСУ, согласно которой лицо подавшее иск должно доказывать, что имущество приобретено за совместные деньги. Однако на мой взгляд решение законное и ВССУ правильно указал, что если даже на время приобретения в браке имущества использовались заимствованные средства одним из супругов, они считаются использованными в интересах семьи и не является личной собственностью супругов. И это даже не смотря на то, что данное имущество используется в предпринимательских целях одним из супругов.

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Это мое дело . К сожалению  оно было проиграно,хотя я представлял интересы  именно  супруги.  Суд не принял во внимание ,что супруги не проживали вместе с 2005 года(данный факт установлен решением о разрыве брака).хотя де юре брак был разорван решением суда в 2015 году..В 2007 году супруга ,уже не проживающая с мужем взяла в долг  деньги у подруги и приобрела часть аптеки.  В 2008 году она переделала аптеку под парикмахерскую и ввела ее в эксплуатацию. В конце 2008 года ,чтоб рассчитаться с подругой ,сделать ремонт и купить оборудование взяла кредит в банке ,под залог парикмахерской (конечно же с согласия супруга с которым не проживала) . До 2012 года погашала кредит. потом кредит погашать перестала. В 2012 году парикмахерская выставлялась на торги ,но не продалась. Банк отступил право вимоги  ТОВ "Кредитные инициативы",которое подало иск про звернення стягнення на предмет ипотеки(дело рассматривается в суде). В 2015 году суд вынес решение о разрыве брака.  Причем у мужа осталось три контейнера на  Калиновском рынке (стоимость одного  примерно 50 000 дол.США) два контейнера он продал ,чтоб заплатить судьям .квартира ,гаражи ,машина  и др. у жены парикмахерская и двое детей и долги перед банком . Суд напоминал футбол в одни ворота . Мужа представляло два адвоката. Обратился он в суд по одной причине : чтоб насолить жене. Ниже размещу  кассационную жалобу .Там только процесуальных нарушений набралось бы на железнодорожный состав. Нам отказано было во всех заявлениях  во всех инстанциях. Оценка имущества не проводилась. нашу оценку суд не принял и не долучив к материалам дела.  Со слов мужа он потратил на взятки во всех инстанциях 10 000 дол.США.

Share this post


Link to post
Share on other sites

 Цитаты кассационной жалобы : 30.06.2016 року  суд першої інстанції не проголосив рішення й навіть вступну та результативну частину рішення ,як це зазначено в рішенні суду.  Після судового засідання ,яке відбулося 30.06.2016 року суддя Кіцманського районного суду Чернівецької області  видалився до нарадчої кімнати об 11.46 год (69 запис судового засідання),але  30.06.2016 року сторони по справі так й не дочекались проголошення рішення. Проте , в цей день суддя  вийшов з нарадчої кімнати  та розглядав інші справи ,спілкувався з представником Позивача . Пізніше ,Ш   через свого представника –Т.....   довідалась при ознайомленні  з матеріалами справи ,а саме журналом судового засідання (ас.124-125 ) ,що 01.07.2016 року о 9.27 год. (запис 73 журналу судового засідання)було проголошено вступну та результативну частину рішення без виклику сторін по справі .Тобто  фактично було порушено таємницю нарадчої кімнати (ст.196 ЦПК України).   Крім того ,дата в рішенні повинна була  бути зазначена 01.07.2016  року а не 30.06.2016 року,тобто в той день коли рішення було винесено та проголошено судом .

Статтею 209 ЦПК України визначено ,що

 

1. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

2. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу.

3. У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більш як п'ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Рішення суду, що містить вступну та резолютивну частини, має бути підписане всім складом суду і приєднане до справи.

От же 30.06.2016 року суд повинен був негайно проголосити рішення  або вступу та результативну частину. Проте розгляд справи закінчився об 11-00 год. Суддя суду першої інстанції видалився до нарадчої кімнати ,проте вийшов з нарадчої кімнати ,розглядав інші справи , спілкувався з представником  Позивача , відправився до дому . На наступний день проголосив вступну та результативну частину рішення. Причому сторони ,які не дочекались проголошення рішення 30.06.2016 року у зв’язку з закриттям приміщення суду на наступний день не викликались до суду на проголошення рішення. Такі дії судді суду першої інстанції є незаконними та не відповідають нормам ЦПК України,грубо порушено процес.

До того ,суд повинен був надати  Ш..... повний текст рішення  не більше ніж через 5 днів після проголошення вступної та результативної частини ,тобто 06.07.2016 року. Але ,остання ,як вже зазначалось вище отримала текст рішення 11.07.2016року. Це свідчить про те,що повний текст на дату 06.07.2016 року не був виготовлений судом першої інстанції.

Суд  другої інстанції не дав правової оцінки діям судді суду першої інстанції  та зазначив в ухвалі ,що оскаржується в касаційному порядку  ,що « порушення таємниці нарадчої кімнати …само по собі не є підставою для скасування рішення суду»

Науково –практичний коментар до ст.196 ЦПК України визначає :

1. Під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу.

2. Під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші судові справи.

3. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті.

 

1. Однією з гарантій незалежності та неупередженості суду є таємниця нарадчої кімнати. Її зміст полягає в тому, що під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Забороняється не лише перебувати, але й тимчасово входити в нарадчу кімнату. Це правило стосується як учасників процесу, так і інших осіб (суддів, помічників, секретарів). Це положення встановлено для того, щоб ніхто не міг вплинути на рішення суду.

Рішення повинне бути постановлено одразу після судового розгляду. Інші справи в цей час розглядатися судом (або суддями) не можуть.

2. Предметом таємниці є хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті. Усі обставини, що виникли та відбувалися в нарадчій кімнаті є таємницею і не можуть розголошуватися. Суддя з цих обставин не може бути допитаний як свідок.

Share this post


Link to post
Share on other sites

ЦПК України ,тобто позов не відповідав нормам ст.119 ЦПК України. Так в ч.2 ст.119 ЦПК України зазначено таке :

 

2. Позовна заява повинна містити:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі відомі;

3) зміст позовних вимог;

4) ціну позову щодо вимог майнового характеру;

5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;

7) перелік документів, що додаються до заяви.

Позовні вимоги Позивача за первісним позовом  становили  майновий характер.

Проте ,ціна позову не була визначена .

Позивач ,звертаючись з позовом до суду  ,повинен був зазначити ціну позову ,провівши оцінку вартості майна  на яке просив визнати право власності станом на день звернення з позовом ,не дивлячись на те ,що як інвалід звільнений від сплати судового збору.  Проте ,такої оцінки в матеріалах справи не існує. Також не може братись до уваги сума ,за яку дане майно було придбане за договором купівлі-продажу від 16.03.2005 року (45 788 грн.) .Ат же протягом 11 років Ш..... переробляла приміщення з аптеки на перукарню за власні кошти ,не проживаючи вже з Позивачем ,брала кредит в банку та кошти ,що отримані  як  позичені в банку ,направила на ремонт приміщення ,введення в експлуатацію ,придбання обладнання ,тощо. В договорі іпотеки ,що був укладений між Ш....  та  Акціонерним комерційним Промислово-інвестиційним банком  у пункті 1.4 зазначено ,що вартість нежилого приміщення складає 264620 грн.(див. договір іпотеки).  ВДВС Кіцманського РУЮ виставляло на прилюдні торги  спірне приміщення за стартовою початковою ціною  253 359 ,50 грн.(копія повідомлення про торги додавалась ). Яка вартість спірного майна  станом на момент звернення Позивача з позовом є невідомою.  Суд не повинен був приймати позов , без зазначення ціни позову ,проте прийняв та розглянув. Згідно  ст.5 Закону України «Про судовий збір»  Ш.....повинна була заплатити 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги . Позивач ,звертаючись з позовом повинен би був заплатити 1% від  ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати.  Яка ціна позову ,як вже зазначалось вище ,є невідомим. Позивач був звільнений від сплати судового збору як інвалід. Проте , Апеляційний суд лишає апеляційну скаргу Ш.... без руху  та визначає ,що вона повинна сплатити судовий збір з вартості майна ,що визначена в договорі іпотеки від 29.03 .2007 року !!! Вважаю ,що такі висновку суду другої інстанції є невірними.

Share this post


Link to post
Share on other sites

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 вересня 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого    Лященко Н.П.,
суддів:    Гуменюка В.І.,    Романюка Я.М.,    Яреми А.Г.,
Охрімчук Л.І.,    Сімоненко В.М.,    
            
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що перебувала у шлюбі із ОСОБА_2 із 7 червня 2006 року по 24 січня 2012 року, за час спільного проживання вони придбали автомобіль «Mitsubishi lancer», меблі та побутову техніку. Вказане майно залишилося в користуванні відповідача, який відмовляється добровільно провести його поділ. Ураховуючи, що реальний поділ вбудованої техніки, меблів та автомобіля здійснити неможливо, позивачка просила стягнути на її користь 1/2 частину вартості зазначеного майна.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 26 травня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 30 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні з відповідача компенсації половини вартості автомобіля «Mitsubishi lancer», номер кузова JMBSNCS3A7U014275, скасовано, та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію половини вартості спірного автомобіля в розмірі 66 тис. 165 грн. 

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 порушує питання про скасування рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій у частині задоволених вимог і направлення справи на новий апеляційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 57, 60, 65, 71 Сімейного кодексу України (далі – СК України), частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року (6-31644ск15, 6-25963ск15), 27 квітня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 19 червня, 2 жовтня 2013 року, 3 червня, 1 липня, 16 грудня 2015 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 7 червня 2006 року по 24 січня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі. 

У цей період ОСОБА_2 придбав автомобіль «Mitsubishi lancer», номер кузова JMBSNCS3A7U014275, за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 січня 2007 року.

Скасовуючи рішення першої інстанції в частині відмови в стягненні з відповідача компенсації половини вартості спірного автомобіля та ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсації половини вартості спірного автомобіля, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що спірний автомобіль було придбано сторонами у період шлюбу, а тому він є спільною сумісною власністю подружжя.

Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 3 червня, 1 липня, 16 грудня 2015 року, наданих для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам, та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року (6-31644ск15), 23 грудня 2015 року (6-25963ск15), 27 квітня 2016 року, наданих заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок суду про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (статей 57 та 60 СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У зв’язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Проте суди першої та апеляційної інстанцій на наведене належної уваги не звернули та не з’ясували джерела коштів, за які було придбано автомобіль. Зокрема, встановивши, що його придбано за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 січня 2007 року, невід’ємною частиною якого є графік погашення кредиту, суди не з’ясували, яка частина коштів була сплачена у період шлюбу, хто та за які кошти сплачував кредит після припинення шлюбних відносин, чи повністю виплачений кредит отриманий для придбання спірного автомобіля.

Зазначені порушення вимог закону залишилися й поза увагою суду касаційної інстанції. 

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норм частини третьої статті 368 ЦК України та статей 57, 60, 65, 71 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 30 вересня 2015 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 26 травня 2015 року в частині стягнення компенсації половини вартості автомобіля «Mitsubishi lancer» скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді: 
В.І. Гуменюк 
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко 
А.Г. Ярема 
     
Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 вересня 2016 року у справі 6-801цс16

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). 

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 372/504/17
      Провадження N 14-325цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      представник позивача - ОСОБА_4,
      відповідачі: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванченко Олена Леонідівна,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4
      на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року в складі судді Болобана В.Г. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів Сліпченка О.І., Іванової І.В., Гуля В.В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л., третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, та
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року вона та ОСОБА_5 перебували у шлюбі. За час шлюбу подружжя набуло майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1.
      05 вересня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір позики грошових коштів у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між сторонами укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка є спільною сумісною власністю подружжя.
      Вказувала, що згоди на передачу майна в іпотеку вона не надавала, тому просила визнати договір іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за N 16243266, N 16239951.
      Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Суд першої інстанції керувався тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15). Спірне майно на момент укладення договору та на теперішній час належить на праві приватної власності ОСОБА_5, що підтверджується інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно, правовий режим майна на спільну сумісну власність не змінено (рішення про поділ майна подружжя не ухвалювалося), а тому не потрібна згода позивачки на укладення договору іпотеки.
      Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін.
      Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16, та зазначив, що сама по собі відсутність згоди другого з подружжя на укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. На час укладення договору іпотеки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, правовий статус спірного майна не змінений на спільну сумісну власність, а відтак не потрібна була згода позивачки на укладення договору іпотеки.
      У грудні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційна скарга мотивована тим, що предмет договору іпотеки - квартира АДРЕСА_2, загальною площею 366,8 кв. м, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була придбана за час шлюбу та за їхні спільні кошти, а тому укладення оспорюваного договору за відсутності згоди одного з подружжя суперечить закону та порушує права позивачки як одного із співвласників майна. Про існування договору позики та договору іпотеки позивачці стало відомо під час розгляду справи про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, передача майна в іпотеку можлива лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників.
      Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12, у якому передбачено, що якщо майно, яке є спільною сумісною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до частини першої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      27 березня 2018 року ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Свою позицію обґрунтовував тим, що власником квартири, яка є предметом іпотеки, на момент укладення договору був ОСОБА_5, який надав усі документи, необхідні для посвідчення такого правочину, що підтверджували відсутність порушення прав інших осіб внаслідок укладення договору іпотеки. На момент укладення договору позики та оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не перебували у шлюбі, а відсутність згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного іншим із подружжя.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке.
      Суди установили, що 12 липня 1986 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб (т. 1, а. с. 11).
      Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (дублікат від 20 липня 2016 року), виданим на підставі рішення виконкому Української міської ради від 27 листопада 2008 року N НОМЕР_3, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстровано в реєстрі прав власності 15 грудня 2008 року за реєстраційним номером 25260875 (т. 1, а. с. 8?10).
      13 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано (т. 1, а. с. 12).
      У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, у тому числі квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 152).
      На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 16 червня 2016 року, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року, справу направлено до Обухівського районного суду Київської області, який ухвалою від 05 грудня 2016 року прийняв її до провадження і призначив до розгляду (т. 1, а. с. 153?156).
      Під час розгляду справи ОСОБА_3 дізналася, що 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 уклали договір позики, за яким останній передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 року.
      На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 145?147).
      При укладенні договору іпотеки 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 склав заяву, якою стверджував, що під час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 в зареєстрованому шлюбі він не перебував, ні з ким не проживав та не вів спільне господарство, тому квартира є його особистою приватною власністю, не є спільною сумісною власністю і осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру (її частину), у тому числі відповідно до статей 62, 74, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України), немає. Зазначена заява посвідчена 05 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. (т. 1, а. с. 100).
      Звертаючись у лютому 2017 року до суду з позовом про визнання зазначеного договору іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним, ОСОБА_3 посилалася на те, що квартира АДРЕСА_2 придбана за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору іпотеки відповідно до вимог статті 578 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 6 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) вимагалася нотаріальна засвідчена її згода як співвласника майна. Проте такої згоди вона не надавала, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.
      Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
      Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
      За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.
      Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
      Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
      У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
      Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
      Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі N 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі N 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі N 404/1515/16-ц.
      Суди встановили, що спірна квартира набута відповідачем за час шлюбу з позивачкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_5 підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. Спір про поділ майна, заявлений ОСОБА_3, не вирішено.
      За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
      Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
      У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
      Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону N 898-IV передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
      Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
      Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства.
      Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
      Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
      У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
      Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.
      Водночас, Верховний Суд України, дійшовши таких правових висновків у зазначених справах, не відступав від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12, у якому зазначив, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону N 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.
      Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.
      У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги саме правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123).
      ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31?32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36).
      З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
      Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що при посвідченні договору іпотеки нотаріус перевірив правовий статус ОСОБА_5, який вказав, що є одноосібним власником майна, тому порушень з боку відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. не вбачається.
      Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини, дослідили докази та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково відмовили у позові ОСОБА_3
      Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потребує встановлення фактичних обставин справи, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову ОСОБА_3
      Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд здійснює розподіл судових витрат.
      Документально підтверджені судові витрати у розмірі 1 280 грн за подання позовної заяви, 1 408 грн за подання апеляційної скарги та 2 560 грн за подання касаційної скарги, а всього 5 248 грн. підлягають стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити.
      Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року скасувати.
      Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко Олени Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним задовольнити.
      Визнати недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко Оленою Леонідівною та зареєстрований у реєстрі 05 вересня 2016 року за N 1157.
      Зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко ОленуЛеонідівну виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за N N 16243266, 16239951.
      Стягнути з ОСОБА_5 (місце реєстрації: проспект Повітрофлотський, 28 (в/ч), м. Київ, 03049, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) 5 248 (п'ять тисяч двісті сорок вісім) гривень судового збору.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Князєв В.С.
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа № 372/504/17
      Провадження № 14-325цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача СитнікО. М.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      представник позивача - ОСОБА_4,
      відповідачі: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванченко Олена Леонідівна,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4
      на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року в складі судді Болобана В. Г. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Іванової І. В., Гуля В. В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л., третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, та
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року вона та ОСОБА_5 перебували у шлюбі. За час шлюбу подружжя набуло майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1.
      05 вересня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір позики грошових коштів у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 pоку. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між сторонами укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка є спільною сумісною власністю подружжя.
      Вказувала, що згоди на передачу майна в іпотеку вона не надавала, тому просила визнати договір іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № 16243266, № 16239951.
      Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Суд першої інстанції керувався тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15). Спірне майно на момент укладення договору та на теперішній час належить на праві приватної власності ОСОБА_5, що підтверджується інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно, правовий режим майна на спільну сумісну власність не змінено (рішення про поділ майна подружжя не ухвалювалося), а тому не потрібна згода позивачки на укладення договору іпотеки.
      Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін.
      Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, та зазначив, що сама по собі відсутність згоди другого з подружжя на укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. На час укладення договору іпотеки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, правовий статус спірного майна не змінений на спільну сумісну власність, а відтак не потрібна була згода позивачки на укладення договору іпотеки.
      У грудні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційна скарга мотивована тим, що предмет договору іпотеки - квартира АДРЕСА_2, загальною площею 366,8 кв. м, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була придбана за час шлюбу та за їхні спільні кошти, а тому укладення оспорюваного договору за відсутності згоди одного з подружжя суперечить закону та порушує права позивачки як одного із співвласників майна. Про існування договору позики та договору іпотеки позивачці стало відомо під час розгляду справи про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, передача майна в іпотеку можлива лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників.
      Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому передбачено, що якщо майно, яке є спільною сумісною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до частини першої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      27 березня 2018 року ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Свою позицію обґрунтовував тим, що власником квартири, яка є предметом іпотеки, на момент укладення договору був ОСОБА_5, який надав усі документи, необхідні для посвідчення такого правочину, що підтверджували відсутність порушення прав інших осіб внаслідок укладення договору іпотеки. На момент укладення договору позики та оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не перебували у шлюбі, а відсутність згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного іншим із подружжя.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке.
      Суди установили, що 12 липня 1986 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб (т. 1, а. с. 11).
      Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (дублікат від 20 липня 2016 року), виданим на підставі рішення виконкому Української міської ради від 27 листопада 2008 року № НОМЕР_3, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстровано в реєстрі прав власності 15 грудня 2008 року за реєстраційним номером 25260875 (т. 1, а. с. 8?10).
      13 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано (т. 1, а. с. 12).
      У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, у тому числі квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 152).
      На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 16 червня 2016 року, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року, справу направлено до Обухівського районного суду Київської області, який ухвалою від 05 грудня 2016 року прийняв її до провадження і призначив до розгляду (т. 1, а. с. 153?156).
      Під час розгляду справи ОСОБА_3 дізналася, що 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 уклали договір позики, за яким останній передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 pоку.
      На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 145?147).
      При укладенні договору іпотеки 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 склав заяву, якою стверджував, що під час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 в зареєстрованому шлюбі він не перебував, ні з ким не проживав та не вів спільне господарство, тому квартира є його особистою приватною власністю, не є спільною сумісною власністю і осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру (її частину), у тому числі відповідно до статей 62, 74, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України), немає. Зазначена заява посвідчена 05 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. (т. 1, а. с. 100).
      Звертаючись у лютому 2017 року до суду з позовом про визнання зазначеного договору іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним, ОСОБА_3 посилалася на те, що квартира АДРЕСА_2 придбана за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору іпотеки відповідно до вимог статті 578 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 6 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) вимагалася нотаріальна засвідчена її згода як співвласника майна. Проте такої згоди вона не надавала, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.
      Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
      Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
      За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.
      Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
      Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
      У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
      Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
      Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
      Суди встановили, що спірна квартира набута відповідачем за час шлюбу з позивачкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_5 підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. Спір про поділ майна, заявлений ОСОБА_3, не вирішено.
      За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
      Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
      У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
      Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону № 898-IV передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
      Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
      Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства.
      Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
      Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
      У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа ? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
      Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.
      Водночас, Верховний Суд України, дійшовши таких правових висновків у зазначених справах, не відступав від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому зазначив, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону № 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.
      Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.
      У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги саме правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
      ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31?32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
      З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
      Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що при посвідченні договору іпотеки нотаріус перевірив правовий статус ОСОБА_5, який вказав, що є одноосібним власником майна, тому порушень з боку відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. не вбачається.
      Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини, дослідили докази та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково відмовили у позові ОСОБА_3
      Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потребує встановлення фактичних обставин справи, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову ОСОБА_3
      Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд здійснює розподіл судових витрат.
      Документально підтверджені судові витрати у розмірі 1 280 грн за подання позовної заяви, 1 408 грн за подання апеляційної скарги та 2 560 грн за подання касаційної скарги, а всього 5 248 грн, підлягають стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити.
      Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року скасувати.
      Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко Олени Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним задовольнити.
      Визнати недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко Оленою Леонідівною та зареєстрований у реєстрі 05 вересня 2016 року за № 1157.
      Зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко ОленуЛеонідівну виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № № 16243266, 16239951.
      Стягнути з ОСОБА_5 (місце реєстрації: проспект Повітрофлотський, 28 (в/ч), м. Київ, 03049, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) 5 248 (п'ять тисяч двісті сорок вісім) гривень судового збору.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська І. В. Саприкіна
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв
       
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/78215412
    • By Маруся88
      Добрый день, форумчане! Сразу напишу - я не юрист, пишу от себя, так как сама и пострадала в данной ситуации.
      Проживаю с несовершеннолетними детьми в доме свекрови. Супруг умер, свекровь теперь нас выселяет, я с детьми в доме прописана. детям 7 и 4 года, ходят по месту прописки и жительства в школу и д/сад. Я официально работаю. Я подала в суд на выделение части жил площади для нашего с детьми проживания, в ответ свекровь с мужем делает фиктивный бракоразводный процесс и по решению суда делится имущество: все автомобили, купленные в браке переходят ей, а дом переходит по решению суда ее супругу (отчиму моего мужа). На меня и детей подают иск на выселение.......
      Итак, что мне дальше делать в данной ситуации? Менять ответчика? может ли моя свекровь переоформить нотариально право собственности на дом, если мы с детьми в доме прописаны, и в принципе - какие варианты выселения существуют?
      заранее спасибо за ответ)
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      21 березня 2018 року
      м. Київ
      справа № 726/2165/15-ц
      провадження № 61-5530св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Висоцької В. С.,
      суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_2,
      відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2016 року у складі суддів: Винту Ю. М., Одинака О. О., Половінкіної Н. Ю.,
      ВСТАНОВИВ:
      Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      В жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та стягнення компенсації вартості 1/2 частини майна.
      Позовна заява мотивована тим, що 03 листопада 2007 року зареєстрований шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 22 лютого 2011 року ними було придбано транспортний засіб марки VOLKSWAGEN T4, 1998 року випуску, який зареєстрований за ОСОБА_3 09 жовтня 2013 року без згоди та відома ОСОБА_2 зазначений транспортний засіб зняв з обліку для реалізації в межах України та відчужив на ім'я ОСОБА_4 (батька відповідача). Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 09 грудня 2013 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано. Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 01 квітня 2015 року розподілено майно між подружжям. Визнано об'єкт незавершеного будівництва, який розташований на АДРЕСА_1 у вигляді збудованого фундаменту та зведеного першого поверху будинку, спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Стягнуто з ОСОБА_3 Ѕ частини вартості матеріалів, виробів і конструкцій, затрачених на будівництво зазначеного об'єкта нерухомості, в сумі 33 896 грн.
      Позовні вимоги в частині стягнення з ОСОБА_3 1/2 частини вартості транспортного засобу, не були вирішені, оскільки спірний автомобіль зареєстрований за ОСОБА_4, який не був стороною у справі про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та стягнення грошової компенсації 1/2 частини його вартості. Відповідно до звіту про оцінку колісного транспортного засобу, вартість автомобіля становить 186 200 грн. Тому розмір частки позивача у спільній сумісній власності становить 93 100 грн.
      На підставі викладеного ОСОБА_2 просила визнати транспортний засіб VOLKSWAGEN T4, 1998 року випуску, спільною сумісною власністю подружжя; визнати договір купівлі-продажу вказаного автомобіля недійсним; стягнути з ОСОБА_3 1/2 частину вартості зазначеного автомобіля в розмірі 93 100 грн. 
      Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 12 лютого 2016 року позов задоволено частково.
      Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 Ѕ частину вартості транспортного засобу в розмірі 93 100 грн.
      В іншій частині позовних вимог відмовлено.
      Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що даний автомобіль придбаний подружжям під час перебування у шлюбі, а тому згідно з частиною другою статті 60 СК України, вважається їхньою спільною сумісною власністю, і кожна зі сторін має рівні права на нього.
      Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що спірний автомобіль був придбаний добросовісним набувачем, а підстави для його витребування у нового власника відсутні.
      Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_2 скасовано.
      В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення 1/2 частини майна відмовлено.
      В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення 1/2 частини майна мотивоване тим, що ОСОБА_2 не надала суду доказів на підтвердження факту вибуття транспортного засобу із спільної сумісної власності подружжя поза її волею, а також доказів на спростування факту отримання разом з ОСОБА_3 коштів за проданий автомобіль у червні 2013 року.
      У касаційній скарзі, поданій у травні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, позивач просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення на користь позивача вартості 1/2 частини спірного автомобіля, оскільки цей автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, цінним майном. Відповідач розпорядився автомобілем на власний розсуд без згоди позивача. Оскільки під час судового розгляду справи про розірвання шлюбу між сторонами 09 грудня 2013 року судом було встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 тривалий час не підтримують шлюбні відносини, не ведуть спільного господарства і не мають спільного сімейного бюджету, то ОСОБА_3 09 жовтня 2013 року без згоди та відома позивача, зняв з обліку для реалізації в межах України та відчужив зазначений транспортний засіб. Вказане, на думку позивача, підтверджує факт вибуття транспортного засобу із спільної сумісної власності подружжя поза її волею.
      У відзиві на касаційну скаргу, поданому у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить відхилити касаційну скаргу, посилаючись на те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
      02 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Судом першої інстанції встановлено, що з 03 листопада 2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 09 грудня 2013 року було розірвано.
      22 лютого 2011 року ними було придбано транспортний засіб марки VOLKSWAGEN T4, 1998 року випуску, який зареєстрований за ОСОБА_3
      Довідкою Управління Держаної автомобільної інспекції Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернівецькій області від 04 березня 2014 року, згідно з обліковими даними Управління Держаної автомобільної інспекції Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернівецькій області за громадянином ОСОБА_3 зареєстрований транспортний засіб марки VOLKSVAGEN Т4, 1998 року випуску, який знятий з обліку для реалізації в межах України та 03 грудня 2013 року зареєстрований за громадянином ОСОБА_4
      ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та стягнення грошової компенсації за 1/2 частинуоб'єкта незавершеного будівництва та автомобіля.
      Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 01 квітня 2015 року про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та стягнення грошової компенсації за 1/2 частину, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано об'єкт незавершеного будівництва, який розташований на АДРЕСА_1 у вигляді збудованого фундаменту та зведеного першого поверху будинку, спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Стягнуто з ОСОБА_3 1/2 частину вартості матеріалів, виробів і конструкцій, затрачених на будівництво зазначеного об'єкта нерухомості, в сумі 33 896 грн. 
      Установлено, що позовні вимоги в частині стягнення з ОСОБА_3 1/2 частини вартості транспортного засобу - автомобіля марки VOLKSWAGEN T4, 1998 року випуску, залишено без розгляду. 
      Згідно із звітом товариства з обмеженою відповідальністю «Гарант-Експертиза» про оцінку колісного транспортного засобу від 18 травня 2015 року, ринкова вартість об'єкта оцінки даного автомобіля VOLKSVAGEN Т4, власником якого є ОСОБА_4, станом на дату оцінки становить, без урахування ПДВ 186 200 грн.
      Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
      Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
      Відповідно до частини четвертої статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
      Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 в частині стягнення грошової компенсації за частку у спільному сумісному майні подружжя, виходив з того, що вибуття транспортного засобу 09 жовтня 2013 року із спільної сумісної власності подружжя відбулось поза волею позивача та кошти використані не в інтересах сім'ї. Зокрема, рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 09 грудня 2013 року про розірвання шлюбу між сторонами, установлено, що сторони по справі на час розірвання шлюбу, тривалий час не підтримували шлюбні відносини, не вели спільного господарства і не мали спільного сімейного бюджету. Крім того, у позовній заяві ОСОБА_3 про розлучення, останній вказував, що з ОСОБА_2 з січня 2013 року припинено шлюбні відносини та ведення спільного господарства. ОСОБА_2 з їх донькою і своїми речами переїхала жити до сестри. Тому не знайшли свого підтвердження обставини, що батько ОСОБА_3 за купівлю автомобіля передав кошти обом з подружжя.
      У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
      На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог щодо стягнення 1/2 частини вартості транспортного засобу VOLKSVAGEN Т4, 1998 року випуску, оскільки цей автомобіль придбаний подружжям під час перебування у шлюбі, а тому є їх спільною сумісною власністю, і кожна зі сторін має рівні права на нього. Відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували отримання коштів від його продажу подружжям, та що кошти були витрачені в інтересах сім'ї.
      Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.
      Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів за 1/2 частину транспортного засобу, що вибув із спільної сумісної власності подружжя, не виконав свій обов'язок щодо подання обґрунтування, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки у сукупності конкретних обставин справи, не зазначив, на підставі яких належних та допустимих доказів, що містяться у матеріалах справи, доведено факт передачі покупцем обом з подружжя коштів за спільний автомобіль та те, що вказані кошти були витрачені подружжям спільно в інтересах сім'ї.
      Суд першої інстанції, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності, надав їм належну оцінку, виконав всі вимоги цивільного судочинства, та встановивши майно, яке було придбано подружжям за час шлюбу та за спільні кошти, зробив правильний висновок про належність його ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності.
      Крім того, судом першої інстанції правильно відмовлено в задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу вказаного автомобіля, оскільки спірний автомобіль був придбаний добросовісним набувачем, тому підстави для його витребування у нового власника відсутні.
      Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
      Положеннями статті 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободгарантує право на справедливий судовий розгляд.
      У абзаці 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
      Висновки суду першої інстанції відповідають принципу справедливості та забезпечують ефективне поновлення порушеного права позивача.
      Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог ухвалено відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з'ясованих обставин справи, а тому це рішення відповідно до статті 413 ЦПК України необхідно залишити в силі, а рішення апеляційного суду - скасувати.
      Керуючись статтями 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
      Рішення апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2016 року скасувати.
      Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 12 лютого 2016 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. С. Висоцька
      Судді С.Ю. Мартєв
      В. В. Пророк
      І. М. Фаловська
      С. П. Штелик
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73054640