Постановление ВСУ по пересмотру о порядке определения совместной собственности супругов при договоре пожизненного содержания

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання договору довічного утримання за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень,

в с т а н о в и л а :

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя. 

На обґрунтування позову ОСОБА_1 посилалася на те, що з 9 серпня 1995 року до 21 січня 2013 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2. 23 грудня 2006 року відповідач уклав із ОСОБА_2 договір довічного утримання, за умовами якого останній передав у власність відповідачу житловий будинок АДРЕСА 1.

ОСОБА_1 зазначала, що нарівні зі своїм колишнім чоловіком за рахунок коштів сімейного бюджету надавала ОСОБА_3 необхідну допомогу, у тому числі й майнову, забезпечувала його одягом, продуктами харчування. ІНФОРМАЦІЯ 1 ОСОБА_3 помер.

До розірвання шлюбу сторони разом зі своїми дітьми проживали за вказаною адресою, однак, після розлучення відповідач перешкоджав позивачу та дітям користуватись вказаним житлом, у зв’язку з чим між ними часто виникали конфлікти. З метою захисту своїх прав та прав дітей позивач неодноразово зверталась до правоохоронних органів.

З огляду на вищезазначене, ОСОБА_1 просила суд визнати вказаний житловий будинок разом із господарськими будівлями спільною сумісною власністю подружжя та поділити зазначене нерухоме майно, визнавши за нею право власності на S його частку.

У вересні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про розірвання договору довічного утримання. На обґрунтування позову ОСОБА_2 посилався на те, що він не виконував покладені на нього обов’язки щодо надання допомоги та майнового забезпечення свого батька, а тому просив суд розірвати вказаний договір довічного утримання.

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду від 9 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 11 лютого 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано житловий будинок АДРЕСА 1 об’єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Поділено спільне сумісне майно подружжя шляхом визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності на S частку за кожним із них на АДРЕСА 1 із господарськими спорудами, залишивши будинок у їх спільній частковій власності. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна залишено без змін. В частині вирішення зустрічного позову судові рішення не оскаржувалися, а тому, в силу статті 335 ЦПК України, в цій частині не переглядалися. 

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 60, 61 СК України, статті 746 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 9 серпня 1995 року. Рішенням Бердичівського міськрайонного суду від 21 січня 2013 року шлюб між ними розірвано.

23 грудня 2006 року відповідач уклав з ОСОБА_2 договір довічного утримання, відповідно до якого останній передав у власність відповідачу житловий будинок АДРЕСА 1. Відповідач, в свою чергу, зобов'язувався повністю утримувати ОСОБА_2, забезпечувати його харчуванням, доглядом, одягом, необхідною допомогою. Вартість майнового забезпечення визначена сторонами у розмірі мінімальної заробітної плати.

Задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, встановивши, що будинок придбаний за оплатним договором під час перебування сторін у шлюбі, виходив з того, що в розумінні ст. 60 СК України майно, придбане під час шлюбу є спільною сумісною власністю подружжя і тягар доказування, що вказане майно не належить до спільної сумісної власності покладається на того з подружжя, хто набув спірне майно за кошти, що належали йому особисто, та вважав, що вказаний будинок є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки відповідачем не доведено протилежного, та підлягає поділу відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України. Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України:

- від 13 квітня 2016 року суд висловив правову позицію, що визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім’ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов’язки за таким договором солідарно з набувачем. 

Вирішуючи питання про відповідність висновків судів про застосування норм матеріального права, у справі, рішення в якій переглядаються, правовому висновку Верховного Суду України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За загальним правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. 

Належність майна до об’єктів права спільної сумісної власності визначено ст. 61 СК України, згідно з частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма ч. 3 ст. 61 СК України кореспондує ч. 4 ст. 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об’єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору – інтереси сім’ї, а не власні, не пов’язані з сім’єю інтереси одного з подружжя.

Договір довічного утримання згідно з даним у законі (ст. 744 ЦК України) визначенням – це договір, за яким відчужувач передає набувачеві у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. 

За правилами ст. 746 ЦК України сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач. При цьому закон допускає, що набувачами за договором можуть бути кілька фізичних осіб, які стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання, на праві спільної сумісної власності, та відповідно несуть солідарний обов’язок перед відчужувачем (ч. 3 ст. 746 ЦК України). Зміст обов’язків набувача за договором довічного утримання визначений у ст. 749 ЦК України. 

Таким чином, цивільне законодавство визначає, що виникнення спільної сумісної власності кількох осіб на майно, передане за договором довічного утримання, зумовлює солідарне виконання ними обов’язків за цим договором на користь відчужувача. 

За результатами розгляду справи № 6-2891цс15 Верховний Суд України прийняв постанову від 13 квітня 2016 року, згідно з якою зробив наступний правовий висновок: визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеним під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був даний договір укладено саме в інтересах сім’ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов’язки за таким договором солідарно з набувачем. 

Зазначений висновок Верховний Суд України зробив за результатами розгляду справи за позовом про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування. 

При цьому згідно ст. ст. 2 та 8 СК України саме Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини, зокрема, між подружжям. Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

З огляду на зазначене, Верховний Суд України розвиває та доповнює правовий висновок, викладений у постанові від 13 квітня 2016 року, наступною правовою позицією про застосування ст. ст. 60, 61 СК України з огляду на положення ст. ст. 744, 746 ЦК України із урахуванням положень ст. ст. 2, 8 СК України при вирішенні спорів між подружжям, у тому числі колишнім, про поділ їх спільного майна. 

Так, для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми Сімейного кодексу України. 

За загальним правилом застосування презумпції згідно зі ст. 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов’язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за ч. 3 ст. 61 СК України – довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім’ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов’язані із сімейними. 

У справі, рішення в якій переглядаються, ОСОБА_4, представник позивачки ОСОБА_1, зазначала, що ОСОБА_1 з відповідачем та їх дітьми в період шлюбу однією сім’єю проживали в будинку АДРЕСА 1, одержаному ОСОБА_2 унаслідок укладення договору довічного утримання, здійснювали поточний ремонт будинку, а також і доглядали та забезпечували за рахунок сімейного бюджету утримання відчужувача ОСОБА_2. 

Натомість ОСОБА_2 зазначав, що ні він, ні ОСОБА_1 не доглядали відчужувача ОСОБА_3 і обов’язків згідно з договором довічного утримання не виконували. 

Суд першої інстанції встановив і зазначив у рішенні, що ОСОБА_2 набув права власності на будинок АДРЕСА 1 під час шлюбу з ОСОБА_1. Суд першої інстанції, з яким погодилися апеляційний суд та суд касаційної інстанції, задовольнив позов ОСОБА_1, застосувавши презумпцію спільності майна подружжя за ст. 60 СК України, оскільки відповідач її не спростував та не довів обставин, викладених у зустрічному позові. 

З огляду на наведене та установлені судом обставини, в справі, рішення в якій переглядаються, суд правильно застосував норми ст. ст. 60, 61 СК України, судові рішення є законними, і не вбачається підстав для їх скасування через невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
 
п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовити. 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
у справі за № 6-843цс17 

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми Сімейного кодексу України. 

За загальним правилом застосування презумпції згідно зі ст. 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов’язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за ч. 3 ст. 61 СК України – довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім’ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов’язані із сімейними. 

Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк

Постанова від 24 травня 2017 року № 6-843цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/50C8B66A1C0F8AF5C2258132004EF0DC

[ANTIRAID]

ВСУ указал, что по общему правилу применения презумпции согласно ст. 60 СК Украины имущество, полученное одним из супругов как приобретателем по договору пожизненного содержания, заключенного во время пребывания приобретателя в браке, является объектом общей совместной собственности супругов.

Тот из супругов, который ставит вопрос об опровержении указанной презумпции, обязан доказать обстоятельства, что ее опровергают. В частности, по ч. 3 ст. 61 СК Украины - доказать, что хотя имущество приобреталось в период брака, в том числе с использованием средств семейного бюджета, однако истинной целью заключения договора пожизненного содержания были не интересы семьи, а собственные, личные интересы одного из супругов, не связанные с семейными.

[getikalex]

Ух ты. Букально недели две назад презумпция 60 СК для ВСУ была пустым звуком