Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

4 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
15 травня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів: 
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Франківський відділ державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, ОСОБА_3, Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», про витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання права власності на квартиру, припинення права власності, вилучення реєстраційного запису, проведення реєстрації права власності за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 22 березня 2016 року та рішення Галицького районного суду м. Львова від 24 грудня 2015 року, 
 
в с т а н о в и л а :

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання права власності на квартиру, припинення права власності, вилучення реєстраційного запису, проведення реєстрації права власності. 

Позивач зазначав, що 17 квітня 2013 року Приватне підприємство «Нива-В.Ш.» (далі – ПП «Нива-В.Ш.») провело прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна – двокімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 65,7 кв. м, яка належала йому на праві приватної власності. Переможцем прилюдних торгів було визнано ОСОБА_3. 

23 грудня 2013 року ОСОБА_3 відчужила вказану квартиру ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу.

Апеляційний суд Львівської області рішенням від 23 березня 2015 року, ухваленим за результатом розгляду справи за позовом ОСОБА_1, поданим до суду у жовтні 2013 року, визнав недійсними зазначені прилюдні торги.

Посилаючись на те, що квартира вибула з його володіння як законного власника та що ОСОБА_3 не мала права її відчужувати, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив: витребувати із чужого незаконного володіння на свою користь від ОСОБА_2 зазначену квартиру, визнати за собою право власності на квартиру, припинити право власності ОСОБА_2 на неї, вилучити реєстраційний запис щодо права власності відповідача на вказану квартиру у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, провести реєстрацію за ним права власності на зазначену квартиру відповідним органом державної реєстраційної служби.
 
Галицький районний суд м. Львова рішенням від 24 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 22 березня 2016 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 липня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін.
 
У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначене судове рішення та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії судових рішень колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня, 16 грудня 2015 року, 27 січня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 10 червня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 квітня 2013 року в межах виконавчого провадження Франківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції з виконання рішення Франківського районного суду м. Львова від 24 травня 2011 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») 313 тис. 311 грн 27 коп. заборгованості за кредитним договором відбулись прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна – квартири АДРЕСА_1, загальною площею 65,7 кв. м, яка належала на праві власності ОСОБА_1.

Згідно з протоколом від 17 квітня 2013 року про проведення цих прилюдних торгів переможцем визначено ОСОБА_3.

На підставі вказаного протоколу ОСОБА_3 було видано свідоцтво про придбання вказаної квартири.

23 грудня 2013 року ОСОБА_3 відчужила зазначену квартиру ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу.

Апеляційний суд Львівської області рішенням від 23 березня 2015 року, ухваленим за результатом розгляду справи за позовом ОСОБА_1, поданим до суду у жовтні 2013 року, визнав недійсними зазначені прилюдні торги та правовстановлюючі документи на спірну квартиру. Колегія судів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 17 квітня 2015 року залишила рішення апеляційного суду без змін. 

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що нерухоме майно, реалізоване на прилюдних торгах, які у подальшому визнані судом недійсними, не підлягає витребуванню з передбачених частиною першою статті 388 ЦК України підстав особою, якщо її права не порушено внаслідок проведення цих торгів, а самі торги визнані недійсними через порушення порядку їх проведення.

При цьому суди зазначили, що під час розгляду позову про визнання публічних торгів недійсними і витребування майна в особи, яка придбала його на торгах, суд має дати оцінку тому, чи є порушення, на які посилається позивач, суттєвими та чи вплинули вони на результат торгів. У зв’язку із цим позов про визнання публічних торгів недійсними, пред’явлений особою, права і законні інтереси якої не були порушені внаслідок відступлення від встановленого законом порядку проведення торгів, і обґрунтовані такими обставинами позовні вимоги власника про витребування проданого на торгах майна задоволенню не підлягають. У разі наявності підстав для визнання публічних торгів недійсними у первісний стан шляхом реституції повертаються сторони договору – організатор торгів та їх переможець; отже, після цього майно підлягає повторному продажу з публічних торгів відповідно до порядку, встановленого для виконання судового рішення, оскільки задоволення позову про визнання торгів недійсними не скасовує судового рішення, для виконання якого такі торги були проведені. Крім зазначеного, у разі ухвалення рішення у цій справі про витребування майна таке рішення перешкоджатиме належному виконанню судового рішення про стягнення заборгованості з позивача.
 
Разом з тим на обґрунтування підстав перегляду судових рішень заявник надав копії судових рішень колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у яких:

- викладений висновок суду касаційної інстанції про те, що в разі визнання в судовому порядку прилюдних торгів такими, що не відбулися, нерухоме майно, яке було реалізовано на цих прилюдних торгах, підлягає витребуванню у володільця на підставі статті 388 ЦК України (ухвала від 16 грудня 2015 року); 

- суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав допущення судами порушень норм ЦПК України, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи (ухвала від 15 липня 2015 року);

- суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про витребування нерухомого майна в останнього власника відповідно до положень статті 388 ЦК України, установивши факти відсутності виконавчого провадження щодо позивача та непроведення прилюдних торгів з реалізації цього нерухомого майна (рішення від 27 січня 2016 року). 

Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

У наданій також заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року міститься висновок про те, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що Приватне підприємство «Транспортні логістичні системи» (далі – ПП «ТЛС») продало нежитлові приміщення після розірвання в судовому порядку договору купівлі-продажу, відповідно до якого право власності до покупця (ПП «ТЛС») переходить з моменту сплати повної вартості нежитлових приміщень та державної реєстрації цього договору. Таким чином, оскільки ПП «ТЛС» не сплатило повної вартості зазначеного нерухомого майна, до нього не перейшло право власності на зазначені нежилі приміщення, а відповідно власником цих приміщень залишалась територіальна громада Святошинського району м. Києва, яка зазначені приміщення не продавала, а тому, майно вибуло з володіння власника поза його волею. 

Таким чином, вказана постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, за результатами перегляду якої її ухвалено, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини.

Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити.
 
Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 22 березня 2016 року та рішення Галицького районного суду м. Львова від 24 грудня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
 
Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко

Постанова від 15 травня 2017 року № 6-2369цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/98E89DA9AA7823B4C2258138003E2F43

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ согласился с абсурдным выводом судов низших инстанций о том, что недвижимое имущество, реализованное на публичных торгах, в дальнейшем признанных судом недействительными, не подлежит истребованию из предусмотренных частью первой статьи 388 ГК Украины оснований лицом, если его права не нарушены вследствие проведения этих торгов, а сами торги признаны недействительными из-за нарушения порядка их проведения.

Таким образом права лица лишенного своей собственности по мнению судей не являются нарушенными. А купля-продажа имущества без права собственности на него продавца, является законной.

#судовареформа #суда_нема #закон_нема

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Цитата

Таким чином, вказана постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, за результатами перегляду якої її ухвалено, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини.

, 

Тут вроде как суд не стал разбираться кто прав только потому, что не увидел неоднозначности правоприменения в сравнении с приведенніми определениями касации..... 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
24 минуты назад, getikalex сказал:

Тут вроде как суд не стал разбираться кто прав только потому, что не увидел неоднозначности правоприменения в сравнении с приведенніми определениями касации..... 

Так и есть, но когда они хотят, они пишут про добросовестность и нарушение прав.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ ні з ким і ні з чим не погодився. Відмовили тому що обставини які слугували перегляду не підтвердилися. Суд на власний розсуд не має право вишукувати обставини необхідні для задоволення. Питання до юристів сторони, а не до суду

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

На самом деле в постановлении ВСУ неявно сформулирована правовая позиция (ссылка на позицию низших судов), что для правочина по продаже с публичных торгов невозможно применить реституцию, так как продавцом является торговец, а до заключения правочина этот торговец никаких прав на квартиру не имел.

В постановлении «сделан намек», что справедливым было бы вытребовать у нового владельца квартиру и провести торги заново, но для этого нет правового механизма.

Хотя на самом деле, в данном иске применяется не реституция, а статья 388 ГК. Но в целом не понятно, как она должна применяться для данного вида правочинов. Нарушенный интерес заемщика есть – например, заемщик, возможно, хотел, чтобы торги были справедливыми, а квартиру на конкурентных условиях выкупил его родственник.

Возможно, заемщику стоило бы выбрать другой способ защиты  - просить отменить снятие ареста, так как недействительные торги не создают правовых последствий (в т.ч. оснований для снятия ареста)

Что делать со вторым покупателем, конечно, - не понятно..

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа № 916/1605/15-г
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
      Булгакової І.В. (головуючий), Селіваненка В.П. і Сухового В.Г.
      розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області (далі - Відділ)
      на ухвалу господарського суду Одеської області від 06.09.2017 (головуючий суддя Желєзна С.П.)
      та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 18.10.2017 (головуючий Лашин В.В., судді: Лавриненко Л.В. і Філінюк І.Г.)
      у справі № 916/1605/15-г
      за позовом державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Іллічівської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (далі - Адміністрація),
      до державного підприємства " Іллічівський морський торговельний порт" (далі - Підприємство)
      про стягнення 10 085 234,34 грн.
      За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд
      ВСТАНОВИВ:
      Адміністрація звернулась до господарського суду Одеської області з позовом до Підприємства про стягнення 10 085 234,34 грн.
      Рішенням господарського суду Одеської області від 24.06.2015, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25.08.2015 та постановою Вищого господарського суду України від 28.11.2015, позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Підприємства на користь Адміністрації суму основного боргу у розмірі 8 338 979,00 грн., інфляційні втрати у розмірі 839 071,79 грн., три відсотки річних у розмірі 43 848,09 грн., пеню у розмірі 8 633,35 грн.
      На виконання рішення господарського суду Одеської області від 24.06.2015 судом першої інстанції було видано відповідний наказ.
      Від Підприємства до господарського суду Одеської області надійшла скарга на дії Відділу, в якій воно просило скасувати постанови Відділу: про стягнення виконавчого збору від 16.05.2017 ВП № 48662868; про стягнення витрат виконавчого провадження від 16.05.2017 ВП № 48662868; про арешт майна боржника від 17.05.2017 ВП № 53951223; про арешт коштів боржника від 22.06.2017 ВП № 53951223.
      Скарга обґрунтована тим, що наказ господарського суду було добровільно виконано боржником, а Відділом на підставі пункту 8 статті 49 Закону України "Про виконавче провадження" винесена постанова про закінчення виконавчого провадження від 21.09.2015. Однак на порушення вимог вказаного Закону 16.05.2017 постановою виконуючого обов'язки начальника Відділу скасовано постанову від 21.09.2015 про закінчення виконавчого провадження та постановою Відділу від 16.05.2017 ВП № 48662868 відновлене виконавче провадження з виконання наказу № 916/1605/15-г, виданого 31.08.2015 господарським судом Одеської області щодо стягнення з боржника виконавчого збору і витрат виконавчого провадження.
      Ухвалою господарського суду Одеської області від 06.09.2017, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 18.10.2017, скаргу Підприємства задоволено. Скасовано постанову в.о. начальника Відділу від 16.05.2017, якою було скасовано постанову Відділу від 21.09.2015 про закінчення виконавчого провадження та постанови Відділу: про відновлення виконавчого провадження від 16.05.2017 ВП № 48662868; про стягнення виконавчого збору від 16.05.2017 ВП № 48662868; про стягнення витрат виконавчого провадження від 16.05.2017 ВП № 48662868; про арешт майна боржника від 17.05.2017 ВП № 53951223; про арешт коштів боржника від 22.06.2017 ВП № 53951223.
      Судові рішення попередніх інстанцій мотивовані тим, що: Відділом було порушено вимоги частини п'ятої статті 25 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки отримання боржником постанови про відкриття виконавчого провадження в останній день строку, наданого для добровільного виконання судового рішення, стало результатом саме неналежного виконання Відділом обов'язків у частині своєчасного надсилання постанови на адресу сторони виконавчого провадження, що, у свою чергу, спричинило порушення прав Підприємства; наказ господарського суду від 31.08.2015 було виконано боржником добровільно, будь-які заходи із примусового виконання виконавчого документу Відділом не вживались, а постановою Відділу про закінчення виконавчого провадження від 16.05.2017 ВП № 48662868 підтверджується факт добровільного виконання боржником вимог виконавчого документа.
      Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Відділ звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні скарги Підприємства.
      Касаційна скарга обґрунтована невідповідністю висновків судів обставинам справи, оскільки на порушення вимог закону при виконанні наказу господарського суду Одеської області від 31.08.2015 № 916/1605/15-г не було стягнуто виконавчий збір внаслідок недотримання боржником строку, наданого для добровільного виконання рішення суду.
      Від Адміністрації та Підприємства відзиви на касаційну скаргу не надходили.
      Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 04.05.2018 № 871 у зв'язку з відпусткою судді Львова Б.Ю. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 916/1605/15-г, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакової І.В. (головуючий), Селіваненка В.П. і Сухового В.Г.
      Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
      Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, що 16.09.2015 на адресу Підприємства надійшов супровідний лист Відділу з постановою про відкриття виконавчого провадження від 09.09.2015 ВП № 48662868 про примусове виконання наказу господарського суду від 31.08.2015 по справі № 916/1605/15-г про стягнення з Підприємства суми основного боргу у розмірі 8 338 979,00 грн., інфляційних втрат у розмірі 839 071,79 грн., трьох відсотків річних у розмірі 43 848,09 грн., пені у розмірі 8 633,35 грн. та судового збору у розмірі 73 080,00 грн., відповідно до пункту 2 якої Відділом було надано боржнику семиденний строк з моменту винесення постанови для самостійного виконання вимог виконавчого документу.
      При цьому постанова про відкриття виконавчого провадження від 09.09.2015 про примусове виконання наказу господарського суду фактично була відправлена на адресу Підприємства лише 12.09.2015, що підтверджується відбитком штемпелю на поштовому конверті.
      17.09.2015 на адресу Відділу надійшов лист від Підприємства, яким воно повідомило про добровільне виконання виконавчого документу, на підтвердження чого було надано платіжне доручення від 17.09.2015 № 769 про перерахування на користь Адміністрації грошових коштів у загальному розмірі 9 303 620,23 грн. Також Підприємство просило закінчити виконавче провадження ВП № 48662868 з примусового виконання наказу господарського суду Одеської області від 31.08.2015 по справі № 916/1605/15-г.
      На підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції Закону від 06.06.2015) Відділом було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № 48662868 з примусового виконання наказу господарського суду від 31.08.2015 у справі № 916/1605/15-г внаслідок фактичного виконання у повному обсязі рішення суду.
      Проте 15.05.2017 в.о. начальника Відділу винесено постанову про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження від 21.09.2015р., оскільки не було винесено постанови про стягнення виконавчого збору, та зобов'язано державного виконавця провести подальші виконавчі дії у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".
      16.05.2017 Відділом було винесено постанову про відновлення виконавчого провадження ВП № 48662868 з примусового виконання наказу господарського суду від 31.08.2015 у справі № 916/1605/15-г.
      17.05.2017 Відділом було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 53951223 з примусового виконання постанови від 16.05.2017 № 48662868 про стягнення з Підприємства виконавчого збору у розмірі 930 361,22 грн.
      Крім того, 17.05.2017 Відділом було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 53951152 з примусового виконання постанови від 16.05.2017 № 48662868 про стягнення з Підприємства витрат виконавчого провадження у розмірі 154,40 грн.
      Водночас судами попередніх інстанцій встановлено, що у межах виконавчого провадження ВП № 53951223 Відділом 17.05.2017 було винесено постанову про арешт майна Підприємства у межах суми звернення стягнення, яка складає 930 361,22 грн., а 22.06.2017 було винесено постанову про накладення арешту на кошти боржника у межах суми 930 361,22 грн.
      Положеннями статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      Відповідно до статті 25 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення зі стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.
      Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, яка відображена у постановах від 28.01.2015 у справі № 3-217-14 та від 15.11.2016 у справі № 21-5597а15, сплив строку, наданого для добровільного виконання рішення суду, сам по собі не є тією достатньою підставою, з якою законодавець пов'язує стягнення виконавчого збору з боржника. Виконавчий збір стягується на підставі постанови державного виконавця, якщо боржником в установлений для цього строк рішення добровільно не виконано, а державним виконавцем вчинено дії, спрямовані на примусове виконання, які в цьому випадку не вчинялися.
      Статтею 32 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що заходами примусового виконання рішення є звернення стягнення на кошти та інше майно боржника, звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника, вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; інші заходи, передбачені рішенням.
      У той же час судами встановлено, що Відділом не здійснювалися заходи з примусового виконання рішення, враховуючи добровільне його виконання боржником 17.09.2017.
      Відповідно до частини першої статті 31 Закону України "Про виконавче провадження" копії постанов державного виконавця та інші документи виконавчого провадження, що державний виконавець зобов'язаний довести до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам із супровідними листами простою кореспонденцією, крім постанов про відкриття виконавчого провадження або відмову у відкритті виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до статті 47 цього Закону, що надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Боржник вважається повідомленим про відкриття виконавчого провадження, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.
      Аналіз наведеної норми прямої дії свідчить про те, що перед тим, як застосовувати засоби і способи примусу, державний виконавець повинен пересвідчитися, чи отримав боржник копію постанови про відкриття виконавчого провадження, яка має бути направлена на зазначену у виконавчому документі адресу боржника та встановити факт отримання боржником копії цієї постанови, якою встановлено строк для добровільного виконання рішення. Отже, у разі з'ясування факту неодержання боржником копії постанови про відкриття виконавчого провадження державний виконавець не вправі вчиняти виконавчі дії.
      Крім того, положеннями частини третьої статті 27 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що у разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання державний виконавець закінчує виконавче провадження в порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються.
      Як встановлено судами, 17.09.2015 Підприємство повідомило Відділ про добровільне виконання виконавчого документа, на підтвердження чого надало платіжне доручення від 17.09.2015 № 769 про перерахування на користь Адміністрації грошових коштів у загальному розмірі 9 303 620,23 грн.
      Відтак на час відновлення виконавчого провадження у травні 2017 року у Відділу не було достатніх правових підстав для стягнення виконавчого збору та витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій.
      У зв'язку з цим суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про обґрунтованість скарги Підприємства на дії Відділу та її задоволення.
      Посилання в касаційній скарзі на невідповідність висновків судів обставинам справи, оскільки на порушення вимог закону при виконанні наказу господарського суду Одеської області від 31.08.2015 № 916/1605/15-г не було стягнуто виконавчий збір внаслідок недотримання боржником строку, наданого для добровільного виконання рішення суду, не приймаються Касаційним господарським судом, оскільки спростовуються викладеними у даній постанові доводами судів попередніх інстанцій.
      Згідно з частиною третьою статті 304 ГПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.
      Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
      Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами було прийнято рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави залишити їх без змін.
      У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
      Керуючись статтями 129, 304, 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Касаційний господарський суд
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області залишити без задоволення, а ухвалу господарського суду Одеської області від 06.09.2017 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 18.10.2017 у справі № 916/1605/15-г - без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя І. Булгакова
      Суддя В. Селіваненко
      Суддя В. Суховий
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/73840197
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      25 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 922/371/16
      Провадження N 12-25зг18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М.
      та представника позивача (відповідача за зустрічним позовом) - Яціва О.Р.,
      представників відповідача (позивача за зустрічним позовом) - Харитонова О.В.,
      Поддимая А.Б.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року (головуючий суддя Карабань В.Я., судді Корнілова Ж.О., Нєсвєтова Н.М.) у справі N 922/371/16 Господарського суду Харківської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" до Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про стягнення 5 082 691,40 грн. за зустрічним позовом Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" про стягнення 232 409,10 грн
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У лютому 2016 року Публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - позивач, банк, ПАТ АБ "Укргазбанк") звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" (далі - відповідач, товариство, ПрАТ "Інюрполіс") про стягнення 5082691,40 грн. які були сплачені згідно з актом здачі-приймання виконаних робіт N 223 від 10 жовтня 2012 року.
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовано такими обставинами:
      - відповідач не виконав умов укладеної з позивачем генеральної угоди N 10.11.2002 від 09 листопада 2010 року в частині стягнення заборгованості з боржника - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова енергія світу";
      - сплачені банком товариству кошти в розмірі 5082691,40 грн набуті останнім безпідставно та підлягають стягненню на користь позивача.
      1.3. Як на правову підставу позову позивач посилається на статті 526, 901 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      1.4. Заперечуючи проти позову, відповідач стверджує, що правові підстави для повернення на користь банку раніше отриманої відповідачем суми винагороди відсутні.
      1.5. Відповідач зазначає, що отримані від позивача грошові кошти не можна кваліфікувати як безпідставно набуті, оскільки згідно з умовами договору підставою для їх сплати були акт здачі-приймання виконаних робіт та рахунок-фактура.
      1.6. У лютому 2016 року ПрАТ "Інюрполіс" звернулось до Господарського суду Харківської області із зустрічним позовом до ПАТ АБ "Укргазбанк" про стягнення 232409,10 грн заборгованості за надані юридичні послуги щодо стягнення коштів з контрагентів-боржників.
      1.7. Позовні вимоги за зустрічним позовом обґрунтовано такими обставинами:
      - у період з 20 жовтня 2015 року по 04 січня 2016 року товариство надало банку юридичні послуги на спірну суму боргу за укладеними з ПАТ АБ "Укргазбанк" генеральними угодами, проте банк цих послуг не оплатив.
      1.8. Як на правову підставу зустрічного позову товариство посилається на статті 16, 526, 625 ЦК України, статтю 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
      1.9. Заперечуючи проти зустрічних позовних вимог, банк стверджує про припинення правовідносин сторін за генеральними угодами та скасування з листопада 2015 року довіреностей, виданих банком товариству, з огляду на що підстави для стягнення спірної суми за юридичні послуги відсутні.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. 09 листопада 2010 року між ПАТ АБ "Укргазбанк" (замовник) та ПрАТ "Інюрполіс" (виконавець) було укладено генеральну угоду про надання юридичних послуг та виконання юридичних робіт N 10.11.2002 (далі - генеральна угода N 1).
      2.2. Надалі сторони у справі укладали додаткові угоди до генеральної угоди N 1, а саме: N 1, 3, 8 від 09 лютого 2011 року, N 9, 11 від 26 квітня 2011 року.
      2.3. 13 березня 2015 року між ПАТ АБ "Укргазбанк" (замовник) та ПрАТ "Інюрполіс" (виконавець) було укладено генеральну угоду про надання юридичних послуг та виконання юридичних робіт N 15.02.2014 (далі - генеральна угода N 2), а також додаткову угоду N 2 до генеральної угоди N 2.
      2.4. За умовами пункту 2.2.4 генеральних угод N 1, 2 банк зобов'язався надати працівникам ПрАТ "Інюрполіс" довіреності для представництва інтересів ПАТ АБ "Укргазбанк".
      2.5. Кожна додаткова угода передбачала окремий предмет роботи щодо стягнення заборгованості з конкретних позичальників ПАТ АБ "Укргазбанк" та звернення стягнення на предмет іпотеки.
      2.6. За період з 21 жовтня 2015 року по 04 січня 2016 року товариство склало акти здачі-приймання виконаних робіт від 04 січня 2016 року на загальну суму 232409,10 грн.
      2.7. 11 січня 2016 року ПрАТ "Інюрполіс" направило на адресу ПАТ АБ "Укргазбанк" лист від 04 січня 2016 року N 03-01 з проханням підписати акти здачі-приймання виконаних робіт та оплатити їх відповідно до наданих рахунків.
      2.8. У відповідь на цей лист банк листом від 03 лютого 2016 року N 117/1036/2016 повідомив про відмову від підписання актів здачі-приймання виконаних робіт.
      2.9. Відмову від підписання актів здачі-приймання виконаних робіт мотивовано тим, що банк неодноразово письмово повідомляв ПрАТ "Інюрполіс" про скасування довіреностей на представництво інтересів ПАТ АБ "Укргазбанк" з листопада 2015 року та про припинення правовідносин за генеральними угодами.
      2.10. 03 листопада 2015 року (лист N 117/9437/2015) та 03 грудня 2015 року (лист N 117/10393/2015) банк письмово повідомляв про відмову від отримання юридичних послуг та про відкликання довіреностей, які до цього часу банку не повернуті, що, за оцінкою суду, підтверджує обізнаність ПрАТ "Інюрполіс" про їх скасування.
      2.11. 03 грудня 2015 року банк листом N 1172/10381/2015 додатково направив повідомлення юристам ПрАТ "Інюрполіс" про припинення дії їх довіреностей.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 27 квітня 2016 року у справі N 922/371/16, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13 липня 2016 року, у задоволенні первісного позову відмовлено; зустрічний позов задоволено частково; стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПрАТ "Інюрполіс" 219649,10 грн заборгованості та 3294,76 грн судового збору.
      3.2. Постановою Вищого господарського суду України від 24 жовтня 2016 року рішення судів попередніх інстанцій скасовано у частині зустрічних позовних вимог, а справу в цій частині направлено на новий розгляд; в іншій частині судові рішення залишено без змін.
      3.3. За наслідком нового розгляду справи рішенням Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року в задоволенні зустрічного позову відмовлено.
      3.4. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року рішення Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року скасовано; прийнято нове рішення, яким зустрічний позов задоволено частково; стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПрАТ "Інюрполіс" 194981,60 грн заборгованості, 2924,72 грн судового збору за подання зустрічного позову, 3217,20 грн судового збору за подання апеляційної скарги; в решті зустрічних позовних вимог відмовлено.
      3.5. Постановою Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року скасовано, рішення Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року залишено у силі.
      3.6. Рішення судів першої та касаційної інстанції в частині зустрічного позову умотивовані посиланням на обставини письмового повідомлення банком товариства про припинення дії довіреностей з підстави їх скасування з 15 листопада 2015 року, а тому товариство не мало права вчиняти дії та представляти інтереси банку в судових органах, а послуги фактично не могли бути надані на правових підставах.
      3.7. Рішення суду апеляційної інстанції в частині зустрічного позову умотивовано посиланням на те, що у спірний період з листопада по грудень 2015 року у судових засіданнях від імені ПАТ АБ "Укргазбанк" разом з працівниками ПрАТ "Інюрполіс" брали участь штатні працівники банку, що, на думку суду, свідчить про фактичну згоду банку з представленням його інтересів цим товариством. Суд апеляційної інстанції також виходив з того, що правовідносини сторін за генеральними угодами не вичерпуються представництвом за довіреностями, а тому скасування зазначених довіреностей саме по собі не може бути підставою для висновку про припинення правовідносин ПАТ АБ "Укргазбанк" та ПрАТ "Інюрполіс" щодо надання останнім юридичних послуг банку.
      4. Короткий зміст вимог і доводів, наведених у заяві про перегляд судових рішень
      4.1. 14 грудня 2017 року ПрАТ "Інюрполіс" звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми матеріального права.
      4.2. Заявник просить скасувати рішення суду першої та постанову суду касаційної інстанції, натомість залишити в силі постанову суду апеляційної інстанції.
      4.3. Заявник зазначає, що Вищий господарський суд України при прийнятті постанови неправильно застосував частину другу статті 249 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якою визначено обов'язок особи, яка видала довіреність і згодом скасувала, негайно повідомити про це представника.
      4.4. Доводи заявника зводяться до того, що надання доказів про направлення на адресу представника відомостей щодо скасування довіреності є недостатнім.
      4.5. Заявник наголошує, що представник вважається повідомленим належним чином тільки в тому випадку, коли є докази, що він отримав таке повідомлення та ознайомився з ним.
      4.6. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанцій однієї і тієї ж норми матеріального права товариство додало до заяви копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року у справі N 6-46221св12 та постанови Вищого господарського суду України від 23 березня 2011 року у справі N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07), у яких, на думку заявника, суди, застосувавши до спірних правовідносин ту саму норму матеріального права, дійшли протилежних висновків про те, що направлення нотаріусом заяви про скасування довіреності за відсутності доказів отримання цієї заяви особою не є підставою вважати, що особа знала чи могла знати про її скасування.
      4.7. ПАТ АБ "Укргазбанк" надало пояснення на заяву ПрАТ "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16, відповідно до яких, на думку банку, обставини у справі, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, різняться з обставинами у справах N 6-46221св12 та N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07).
      4.8. Крім того, у судовому засіданні ПрАТ "Інюрполіс" надало пояснення на заяву про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16, у якому міститься додаткове обґрунтування підстав перегляду постанови з посиланням на статтю 651 ЦК України та немає посилання на обставини неоднакового застосування судами частини другої статті 249 цього Кодексу.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 111-16 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      5.2. Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
      5.3. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предметів спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      5.4. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду.
      5.5. Предметом розгляду в справі, що переглядається, є вимоги за первісним позовом про стягнення 5082691,40 грн. які були сплачені згідно з актом здачі-приймання виконаних робіт N 223 від 10 жовтня 2012 року, та вимоги за зустрічним позовом про стягнення 232409,10 грн заборгованості за надані юридичні послуги щодо стягнення коштів з контрагентів-боржників.
      5.6. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову, Вищий господарський суд України, пославшись на норми статті 249 ЦК України, керувався тим, що довіритель скористався своїм правом на відмову від представництва шляхом письмового повідомлення представника про відкликання відповідних довіреностей та припинення взаємовідносин сторін, а відповідач за первісним позовом був обізнаним про скасування його довіреностей.
      5.7. Водночас в ухвалі від 13 березня 2013 року у справі N 6-46221св12 Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ при вирішенні спору про визнання недійсними договорів купівлі-продажу транспортного засобу та витребування майна, пославшись на норми частини другої статті 249 ЦК України, зазначив, що оскільки позивач підтвердив, що самостійно не повідомляв повірених осіб про скасування довіреності, то направлення нотаріусом заяви позивача про скасування довіреності за відсутності в справі даних про отримання ними цієї заяви, не є підставою вважати, що відповідачі знали чи могли знати про її скасування.
      5.8. У постанові від 23 березня 2011 року у справі N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07) Вищий господарський суд України при вирішенні спору про визнання недійсним рішення загальних зборів та стягнення штрафних санкцій, пославшись на норми статті 249 ЦК України, зазначив, що лист приватного нотаріуса не є належним доказом повідомлення представника про скасування довіреності, оскільки немає доказів отримання цього листа та ознайомлення з ним особою.
      5.9. Відповідно до положень частини другої статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.
      5.10. Юридичне значення такого повідомлення полягає в тому, що довіреність, яка скасована, зберігає чинність щодо представника, особи, яку представляють, прав та обов'язків третьої особи, з якою представник уклав правочин, до тих пір, допоки вони не довідаються або не матимуть змоги довідатися про скасування довіреностей.
      5.11. У справі N 922/371/16, яка переглядається, судами першої та касаційної інстанцій встановлено факт обізнаності відповідача за первісним позовом про скасування банком відповідних довіреностей.
      5.12. Натомість, вирішуючи спір у справах N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07) та N 6-46221св12, суди касаційних інстанцій виходили з обставин відсутності належних доказів повідомлення представника про скасування довіреності.
      5.13. Отже, зі змісту оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України та зі змісту зазначених рішень судів касаційної інстанції не вбачається підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах за однакових встановлених судами фактичних обставин.
      5.14. Оскільки факт подібності правовідносин у наведених заявником випадках не підтвердився, підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права немає.
      5.15. Відповідно до частини першої статті 111-26 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення із заявою, Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16 відмовити.
      2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.
      3. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      25 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 925/3/17
      Провадження N 12-53гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Уркевича В.Ю.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Королюка І.В.,
      учасники справи:
      позивач - Національне антикорупційне бюро України (представники - Семенчук М.А., Ярчак І.С.),
      відповідач - Публічне акціонерне товариство "Азот" (представники - адвокати Демидас Д.А., Вєдєрнікова О.С.),
      відповідач - Публічне акціонерне товариство "Черкасиобленерго" (представник - не з'явився),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Державне підприємство "Енергоринок" (представники - адвокати Стилик О.Ю., Калінін М.В.),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядник майна Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" арбітражний керуючий Литвин В.В. (представник - не з'явився),
      розглянула у судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року (головуючий суддя - Короткевич О.Є., судді Куровський С.В., Удовиченко О С.) та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року (головуючий суддя - Майданевич А.Г., судді Гаврилюк О.М., Коротун О.М.) у справі N 925/3/17 Господарського суду Черкаської області за позовом Національного антикорупційного бюро України до Публічного акціонерного товариства "Азот", Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Державне підприємство "Енергоринок", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядник майна Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" арбітражний керуючий Литвин В.В., про визнання угоди недійсною.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У січні 2017 року Національне антикорупційне бюро України (далі - НАБУ) звернулося до Господарського суду Черкаської області з позовом до Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Азот" і ПАТ "Черкасиобленерго" про визнання недійсною угоди у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог від 21 червня 2016 року N 202-09/45.
      2. На обґрунтування позовних вимог НАБУ зазначило про невідповідність спірної угоди вимогам статті 4, частини другої статті 15-1, статті 26 Закону України "Про електроенергетику", пункту 6.3 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31 липня 1996 року N 28 (далі - ПКЕЕ), а також інтересам держави і суспільства.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. 24 травня 2005 року між Відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ) "Черкасиобленерго" як постачальником та ВАТ "Азот" як споживачем укладено договір постачання електричної енергії N 524-213/24 (далі - договір).
      4. У подальшому ВАТ "Черкасиобленерго" та ВАТ "Азот" на вимогу пункту 5 розділу XVII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про акціонерні товариства" були перейменовані у ПАТ "Черкасиобленерго" і ПАТ "Азот" відповідно.
      5. Пунктом 1 договору передбачено, що постачальник електричної енергії (ПАТ "Черкасиобленерго") постачає електричну енергії споживачу (ПАТ "Азот"), а споживач оплачує постачальнику електричної енергії її вартість та здійснює інші платежі згідно з умовами договору та додатками до договору, що є його невід'ємними частинами.
      6. Суди попередніх інстанцій встановили, що за поставлену ПАТ "Черкасиобленерго" на виконання договору у січні 2016 року активну електричну енергію ПАТ "Азот" не оплатило 15 млн грн вартості спожитої електричної енергії, що призвело до утворення заборгованості.
      7. 25 травня 2016 року ПАТ "Азот" і ПАТ "Черкасиобленерго" уклали між собою договір про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги N 188-304, відповідно до якого розмір фінансової допомоги становить 15 млн грн (пункти 2.1, 4.2 договору N 188-304). Строк повернення фінансової допомоги - до 15 червня 2016 року.
      8. 21 червня 2016 року ПАТ "Азот" направило ПАТ "Черкасиобленерго" заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог N 202-09/45, якою здійснено зарахування та припинення зобов'язань ПАТ "Азот" перед ПАТ "Черкасиобленерго" за договором по оплаті активної електроенергії на суму 15 млн грн та зобов'язань ПАТ "Черкасиобленерго" перед ПАТ "Азот" щодо повернення отриманих за договором N 188-304 грошових коштів на суму 15 млн грн та про припинення зобов'язань між цими особами щодо сплати вказаної суми коштів.
      9. Звертаючись із позовом до суду, НАБУ зазначило, що ця угода у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог суперечить вимогам закону та укладена з метою, що завідомо суперечить інтересам держави, і за доведення будь-якої з цих підстав така угода повинна бути визнана недійсною.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      10. Господарський суд Черкаської області рішенням від 14 березня 2017 року у позові відмовив повністю.
      11. Господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання угоди недійсною з мотивів її невідповідності вимогам законодавства чи укладеності з наміром порушення прав держави.
      12. Київський апеляційний господарський суд постановою від 07 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року, рішення Господарського суду Черкаської області від 14 березня 2017 року скасував. Позов задовольнив і визнав недійсною угоду у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог від 21 червня 2016 року N 202-09/45.
      13. Приймаючи зазначену постанову, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що в цьому випадку внаслідок здійсненого за заявою ПАТ "Азот" від 21 червня 2016 року N 202-09/45 зарахування зустрічних однорідних вимог відповідачі знехтували вимогами Закону України "Про електроенергетику" і ПКЕЕ щодо оплати вартості поставленої електричної енергії виключно шляхом перерахування коштів споживачем на поточний рахунок із спеціальним режимом використання енергопостачальника. Сторони фактично провели розрахунки за поставлену електричну енергію в іншому форматі без використання поточного рахунку із спеціальним режимом використання енергопостачальника і тим самим уникнули перерахування іншим учасникам оптового ринку електричної енергії коштів із такого поточного рахунку за відповідним алгоритмом оптового ринку електричної енергії, що в силу статті 26 Закону України "Про електроенергетику" не вважається оплатою спожитої ПАТ "Азот" у січні 2016 року електричної енергії.
      Короткий зміст заяви про перегляд судових рішень
      14. 14 грудня 2017 року ПАТ "Азот" подало до Верховного Суду України заяву про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви), у якій просило ці судові рішення скасувати, а рішення Господарського суду Черкаської області від 14 березня 2017 року залишити в силі.
      15. Заявник вказує на те, що, приймаючи оскаржену постанову, Вищий господарський суд України помилково дійшов висновку, що НАБУ як орган, який створений для захисту інтересів держави, має право на звернення до суду із позовами про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України, з огляду на приписи Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" і на виконання покладених на нього завдань та (або) обов'язків. Заявник також не погоджується з висновками суду касаційної інстанції про те, що угода у формі заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог є такою, що вчинена з порушенням норм чинного законодавства, а саме частини другої статті 15-1, статті 26 Закону України "Про електроенергетику", та суперечить інтересам держави.
      16. На підтвердження наведених вище підстав для подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у цій справі ПАТ "Азот" до заяви додало копії постанов Вищого господарського суду України від 28 квітня 2009 року у справі N 37/436, від 20 січня 2010 року у справі N 37/436-42/416, від 13 червня 2012 року у справі N 26/387, від 09 серпня 2012 року у справі N 34/8, від 04 листопада 2014 року у справі N 910/6732/14, від 23 червня 2016 року у справі N 904/6558/15, від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 09 березня 2017 року у справі N 922/6436/15, від 16 травня 2017 року у справі N 910/1424/16, від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 02 червня 2015 року у справі N К/800/9751/15, від 20 жовтня 2015 року у справі N К/800/34970/15, від 05 квітня 2016 року у справі N К/800/68227/14 та копії постанов Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15, від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15, у яких, за твердженням заявника, по-іншому, ніж в судових рішеннях, про перегляд яких він просить суд, застосовано норми матеріального права.
      17. Крім того, ПАТ "Азот" просило відшкодувати йому судові витрати за рахунок позивача.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      18. За змістом підпункту 1 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у господарських справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      19. 01 лютого 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з Верховного Суду України надійшла заява ПАТ "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року.
      20. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 лютого 2018 року допустив справу до провадження Верховного Суду, відкрив провадження за заявою ПАТ "Азот", здійснив підготовчі дії, витребував з Господарського суду Черкаської області матеріали справи, надіслав копії заяви особам, які беруть участь у справі, встановив термін подання пояснень до 23 лютого 2018 року. 22 та 23 лютого надійшли письмові пояснення від Державного підприємства "Енергоринок" та НАБУ.
      21. За підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      22. На підставі цих норм процесуального права Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 березня 2018 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду заяву ПАТ "Азот" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у цій справі.
      23. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що в судових рішеннях, на які посилається заявник як на підставу неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України, застосовуючи в подібних правовідносинах одні й ті самі норми матеріального та процесуального права, що й у постанові Вищого господарського суду України, про перегляд якої подано заяву, дійшли протилежних правових висновків про відсутність законодавчих обмежень для здійснення зарахування зустрічних однорідних вимогна підставі аналізу положень статей 598, 601, 602 Цивільного кодексу України, статей 151, 26 Закону України "Про електроенергетику".
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      24. Заява ПАТ "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у справі N 925/3/17 подана з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви).
      25. Як доказ неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (пункт 1 частина перша статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви), до заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 28 квітня 2009 року у справі N 37/436, від 20 січня 2010 року у справі N 37/436-42/416, від 13 червня 2012 року у справі N 26/387, від 09 серпня 2012 року у справі N 34/8, в яких суд встановив відсутність законодавчих обмежень для здійснення зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі статті 601 Цивільного кодексу України.
      26. Також до заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 16 травня 2017 року у справі N 910/1424/16, від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, в яких суд касаційної інстанції проаналізував та застосував ті ж норми законодавства, що й у цій справі, однак дійшов висновку про недоведеність підстав для визнання спірних правочинів недійсними та повернув справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.
      27. Заявник також вказує на ухвали Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 20 жовтня 2015 року у справі N 826/3917/14, від 02 червня 2015 року у справі N 826/17716/14, від 05 квітня 2016 року у справі N 2а/1570/6741/11, предметом судового розгляду у яких є законність проведення зарахування зустрічних однорідних вимог за зобов'язаннями, що випливають з господарських договорів за наявності спеціального законодавства, що регулює порядок здійснення розрахунків за такими договорами. На підставі аналізу норм статей 598, 601, 602 Цивільного кодексу України суд, при розгляді цих справ, дійшов висновку, що випадки недопустимості припинення зобов'язань зарахуванням вимог повинні бути прямо передбачені у законі або у договорі між сторонами таких однорідних зобов'язань. При цьому вказав на те, що норми статей 15-1, 26 Закону України "Про електроенергетику", як і спірні договори, не містять заборони припинення зобов'язань зарахуванням зустрічної вимоги.
      28. Як доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права (пункт 2 частина перша статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви) до заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 04 листопада 2014 року у справі N 910/6732/14, від 23 червня 2016 року у справі N 904/6558/15, від 09 березня 2017 року у справі N 922/6436/15, в яких зауважено на тому, що наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а отже, є необхідність встановлення у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов. Заявник вказує, що НАБУ не є органом, що наділений правом подавати позови в інтересах держави, оскільки наявність такого повноваження не передбачено ні статтею 2 Господарського процесуального кодексу України, ні нормами Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України".
      29. Також ПАТ "Азот" стверджує, що суди апеляційної та касаційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, не врахували правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15 (пункт 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви), про можливість зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, за наявності умов, встановлених статтею 601 Цивільного кодексу України, та відсутності випадків, передбачених статтею 602 Цивільного кодексу України, за яких зарахування зустрічних вимог не допускається.
      30. Також вказує, що оскаржуване рішення суду касаційної інстанції щодо визнання правочину недійсним відповідно до частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України внаслідок невідповідності інтересам держави і суспільства не відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15.
      31. У судовому засіданні представник заявника зазначив про необхідність дотримання принципу рівності перед законом і судом, а також про порушення принципу правової визначеності в оскаржуваній постанові судом касаційної інстанції.
      (2) Позиція інших учасників справи
      32. Позивач і Державне підприємство "Енергоринок" у своїх письмових поясненнях зазначають, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, прийнятим відповідно до фактичних обставин справи та з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права. Також вказують, що Вищий господарський суд України під час винесенні оскаржуваної постанови не допустив неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права та невідповідності постанови, яка переглядається, висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, у зв'язку з чим підстав для скасування судових рішень у цій справі немає.
      33. Заяву про перегляд судових рішень просять залишити без задоволення, а постанову Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року - без змін.
      34. Інші учасники справи письмово свою позицію стосовно заяви ПАТ "Азот" не виклали, проте у судовому засіданні просили в задоволенні заяви відмовити.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів заявника
      35. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент подання заяви) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному в постанові Верховного Суду України, висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
      36. Проаналізувавши правові висновки, викладені в постанові Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у цій справі та у постановах Вищого господарського суду України від 28 квітня 2009 року у справі N 37/436, від 20 січня 2010 року у справі N 37/436-42/416, від 13 червня 2012 року у справі N 26/387, від 09 серпня 2012 року у справі N 34/8, від 04 листопада 2014 року у справі N 910/6732/14, від 23 червня 2016 року у справі N 904/6558/15, від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 09 березня 2017 року у справі N 922/6436/15, від 16 травня 2017 року у справі N 910/1424/16, від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 02 червня 2015 року у справі N К/800/9751/15, від 20 жовтня 2015 року у справі N К/800/34970/15, від 05 квітня 2016 року у справі N К/800/68227/14 та постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15, від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      37. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог, встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      38. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду.
      39. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      40. Так, у справах N 26/387, N 37/436-42/416 та N 37/436, що розглядалися Вищим господарським судом України, виникли правовідносини з продажу ДП "НАЕК "Енергоатом" електричної енергії на оптовому ринку електроенергії та купівлі ДП "НАЕК "Енергоатом" такої електроенергії в оптового ринку електроенергії, а направлені заяви у цих справах про зарахування зустрічних однорідних вимог були спрямовані на припинення зобов'язань з оплати електроенергії, яка була ДП "НАЕК "Енергоатом" вироблена, продана на оптовому ринку електроенергії та придбана для власних потреб. Розглядаючи ці справи, суди зазначили, що відповідно до абзацу третього пункту 6 постанови Кабінету міністрів України від 05 травня 2000 року N 755 "Про утворення державного підприємства "Енергоринок" допускається зарахування зустрічних однорідних вимог у разі купівлі електричної енергії на оптовому ринку електричної енергії України постачальником, який був власником проданої ним цьому ринку електроенергії для використання її на власні потреби.
      41. У справі, про перегляд якої просить заявник, виникли правовідносини з постачання-споживання електричної енергії, які регулюються спеціальним нормативно-правовим актом - Законом України "Про електроенергетику" (статті 4, 15-1, 26 цього Закону), відповідно до якого регулювання відносин в електроенергетиці має особливості, визначені цим Законом, а саме - розрахунки за спожиту електричну енергію проводяться виключно коштами шляхом їх перерахування споживачем електричної енергії на поточний рахунок із спеціальним режимом використання постачальника електричної енергії.
      42. Проте у судових рішеннях, що надані для порівняння, суди застосовували інший нормативно-правовий акт - постанову Кабінету Міністрів України від 05 травня 2000 року N 755, якою передбачені випадки розрахунків за куплену на оптовому ринку електричну енергію шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. Викладене вказує на відсутність неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      43. У постановах Вищого господарського суду України від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 16 травня 2017 року у справі N 910/26687/14 та від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, копії яких надано заявником на підтвердження підстав для перегляду судового рішення відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви), суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справи передав на новий розгляд до суду першої інстанції для з'ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення спору і безпосередньо впливають на висновок суду про наявність або відсутність підстав для задоволення позову. Ці постанови не містять висновків, які б свідчили про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.
      44. Ухвали Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 02 червня 2015 року у справі N К/800/9751/15, від 20 жовтня 2015 року у справі N К/800/34970/15, від 05 квітня 2016 року у справі N К/800/68227/14, на які заявник посилається як на доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не можуть бути прикладом судового рішення, в якому норми матеріального права застосовано по-іншому, оскільки предметом спору у цих справах визнання протиправною та скасування вимоги Контрольно-ревізійного управління щодо усунення порушень фінансово-господарської діяльності, виявлених ревізією, та про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень; тобто предмет спору суттєво відрізняється від предмета спору у справі, що розглядається, оскільки не стосується відносин, що виникають при постачанні-споживанні електричної енергії.
      45. Отже, у цих ухвалах Вищого адміністративного суду України, на які заявник посилається як на доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, та у постанові суду касаційної інстанції у справі, яка розглядається, предмет спору та фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними.
      46. У справі N 34/8, на яку заявник посилається як на доказ неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, суди встановили, що на підтвердження погашення заборгованості за рішеннями суду відповідач направив заяву про припинення зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. При цьому до цих правовідносин суди застосували лише положення статті 601 Цивільного кодексу України. У той же час у справі, що переглядається, суди комплексно застосували як приписи наведеної норми цивільного законодавства, так і спеціальні норми права, закріплені у статтях 15-1, 26 Закону України "Про електроенергетику". Відтак суди не допустили неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права.
      47. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень господарських судів могла бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - під час оскарженння судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ.
      48. У справі, яка переглядається, позивачем виступає НАБУ. Пунктом 13 частини першої статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" НАБУ та його працівникам для виконання покладених на них обов'язків, які визначені у статті 16 цього Закону, надається право за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України (порядок подання такого позову визначено статтями 1, 2 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви), а у справах N 922/6436/15, N 904/6558/15, N 910/6732/14, на які посилається заявник, як на доказ неоднакового застосування одних і тих самих норм процесуального права, Вищий господарський суд України не застосовував норми статей 1, 2 та 21 цього Кодексу в контексті наявності права державного правоохоронного органу на подання позову про визнання недійсною угоди.
      49. Отже, зважаючи на відмінність фактичних обставин у названих справах та у справі, що розглядається, а звідси - й на відсутність подібних правовідносин, суди касаційних інстанцій не допустили неоднакового застосування статей 1, 2 та 21 Господарського процесуального кодексу (в редакції, чинній на час подання заяви).
      50. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви)заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      51. Доводи заявника про невідповідність рішення суду касаційної інстанції у справі, що переглядається, викладеному в постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15, від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15, висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права також не можна визнати обґрунтованими з огляду на таке.
      52. У справі N 3-255гс15 предметом спору було стягнення заборгованості за поставлений природний газ, де суд застосував норми права, які регулюють відносини у сфері постачання-споживання природного газу, а саме положення Закону України "Про засади функціонування ринку природного газу", в той час як у справі, яка переглядається, виникли відносини щодо невідповідності угоди про зарахування зустрічних однорідних вимог вимогам Закону України "Про електроенергетику" та ПКЕЕ, а отже, правовідносини у цих справах не є подібними, а звідси й відсутні підстави для врахування судом висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 24 червня 2015 року.
      53. Як убачаться із судових рішень у справах N 6-166цс15, N 6-1528цс15, при вирішенні спорів Верховний Суд України застосовував норми частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України щодо нікчемності договору як такого, що порушує публічний порядок, проте у справі, що розглядається, НАБУ посилалося на суперечність угоди інтересам держави і суспільства (частина третя статті 228 Цивільного кодексу України), а отже, суди не встановлювали обставини щодо порушення публічного порядку внаслідок вчинення оспорюваної угоди та нікчемності правочину за нею.
      54. За таких обставин правовий висновок суду касаційної інстанції у цій справі не суперечить викладеному у постановах Верховного Суду України N 3-255гс15, N 6-166цс15, N 6-1528цс15 висновку щодо застосування норм матеріального права, оскільки правовідносини між сторонами у зазначених справах та у справі, яка переглядається, не є аналогічними.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень
      55. Відповідно до частини першої статті 11126 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      56. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не виявила обставин, які б свідчили про неоднакове застосування норм матеріального права при вирішенні справи, у задоволенні заяви ПАТ "Азот" слід відмовити.
      Щодо судових витрат
      57. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача.
      58. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про відмову у задоволенні заяви ПАТ "Азот" судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на заявника.
      Керуючись пунктами 1 і 2 розділу XI "Перехідні положення", статтею 315 Господарського процесуального кодексу України, статтею 11126 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент подання заяви), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року у справі N 925/3/17 відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повний текст постанови складений 02 травня 2018 року.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      28 березня 2018 року
      м. Київ
      справа № 1111/3678/12
      провадження № 61-6994 зпв 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д. Д.,
      суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.
      учасники справи:
      заявник (стягувач) - публічне акціонерне товариство «Родовід банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації акціонерного товариства «Родовід банк» Куліша Віктора Миколайовича,
      суб'єкт оскарження - державний виконавець Подільського відділу державної виконавчої служби м. Кропивницький головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області Пісна Валентина Сергіївна,
      заінтересована особа - ОСОБА_6,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження заяву публічного акціонерного товариства «Родовід банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації акціонерного товариства «Родовід банк» Шевченка Андрія Миколайовича про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі судді Ступак О. В. від 19 жовтня 2017 року,
      ВСТАНОВИВ :
      У травні 2017 року публічне акціонерне товариство «Родовід банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Куліша В. М. (далі - ПАТ «Родовід банк») звернулося до суду із скаргою на дії державного виконавця Подільського відділу державної виконавчої служби м. Кропивницький Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області Пісної ВалентиниСергіївни (далі - державний виконавець), заінтересована особа - ОСОБА_6
      Скарга мотивована тим, що державний виконавець, при виконанні виконавчого листа, виданого 5 жовтня 2012 року Ленінським районним судом м. Кіровограда про стягнення з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Родовід банк» заборгованості за кредитним договором, не вжив всіх необхідних заходів щодо примусового виконання рішення, передбачених статтями 10, 18 Закону України «Про виконавче провадження», та передчасно виніс постанову від 7 квітня 2017 року про повернення виконавчого документа на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
      Ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда у складі судді Шевченко І. М. від 21 червня 2017 року у задоволенні скарги ПАТ «Родовід банк» відмовлено.
      Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області у складі суддів: Чельник О. І., Авраменко Т. М., Суровицької Л. В. від 25 липня 2017 року апеляційна скарга ПАТ «Родовід банк» залишена без задоволення, а ухвала суду першої інстанції - без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2017 року касаційну скаргу ПАТ «Родовід банк» визнано неподаною та повернуто заявнику у зв'язку із несплатою судового збору.
      У грудні 2017 року ПАТ «Родовід банк» звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2017 року, в якій просив скасувати цю ухвалу із направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом касаційної інстанції статей 3, 4 Закону України «Про судовий збір».
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ «Родовід банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 та 19 серпня 2017 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми права.
      Відповідно до пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини ухвалить рішення про інше.
      Ухвалою судді Верховного Суду України від 8 грудня 2017 року відкрито провадження у даній справі.
      12 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду.
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що заява ПАТ «Родовід банк» підлягає задоволенню.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставамидля подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції.
      Визнаючи касаційну скаргу ПАТ «Родовід банк» неподаною та повертаючи її заявнику, суд касаційної інстанції виходив з того, що заявник не виконав вимог ухвали цього ж суду від 16 серпня 2017 року щодо сплати судового збору у розмірі 1 600 грн відповідно до положень Закону України «Про судовій збір» зі змінами, внесеними із Законом України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII, який набрав чинності 1 січня 2017 року.
      Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 та 19 серпня 2017 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що судовий збір за подання скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, при зверненні до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою на прийняті за результатами розгляду скарги судові рішення, не справляється.
      Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 3, 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції Закону України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII, який набрав чинності 1 січня 2017 року.
      Усуваючи розбіжності в застосуванні судом зазначеної норми права, колегія суддів виходить з такого.
      Однією з основних засад судочинства, визначених пунктом 8 частини другою статті 129 Конституції України, є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
      Судові витрати - передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв'язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв'язку з вирішенням конкретної справи. 
      Відповідно до статті 1 Закон України «Про судовий збір» (далі - Закон) судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
      За правилами статей 79, пункту п'ятого статті 119, частини другої статті 297, частини другої статті 328, абзацу третього частини першої статті 358 ЦПК України судовий збір належить до судових витрат, пов'язаних з розглядом судової справ, які несуть сторони в судах усіх рівнів, зокрема при розгляді позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги чи заяви про перегляд судових рішень (Верховний Суд України).
      Об'єкти сплати судового збору, тобто процесуальні дії, за які справляється судовий збір, встановлені у статті 3 Закону.
      Такими об'єктами є процесуальні документи, які особа подає до суду (позовна заява, апеляційна чи касаційна скарга, заява про перегляд судового рішення тощо). Так само ця норма визначає процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється ( частина друга статті 3 цього Закону) 
      Стосовно документів, за подання яких судовий збір справляється, стаття 4 Закону установлює розміри ставок судового збору. При цьому розміри ставок судового збору так само залежать від характеристики об'єкта справляння - позовна заява, скарга чи інша заява (в деяких випадках - у поєднанні з характеристикою суб'єкта, який звертається до суду).
      При цьому, наведений у пунктах 1, 4 частини другої статті 4 Закону перелік позовних заяв (заяв, скарг, дій), за подання яких до суду або за вчинення яких судом встановлено ставки судового збору, за своїм змістом є вичерпним. Отже, справляння судового збору з інших позовних заяв (заяв, скарг), що подаються до суду, не зазначених у частині другій статті 4 Закону, не передбачено, наприклад, за подання скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. 
      Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), Рекомендація щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя № R (81)7, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 року, та практика Європейського суду з прав людини під час застосування цієї Конвенції не визнають необхідність сплати судових витрат обмеженням права доступу до суду. Разом із тим, ураховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції та прецедентну практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuzv. Poland)), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету.
      У зв'язку із цим при здійсненні правосуддя у цивільних справах суди повинні вирішувати питання, пов'язані з судовими витратами (зокрема, щодо відстрочення та розстрочення судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх сплати), у чіткій відповідності до ЦПК України, Закону, а також інших нормативно-правових актів України, забезпечуючи при цьому належний баланс між інтересами держави у стягненні судового збору за розгляд справ, з одного боку, та інтересами позивача (заявника) щодо можливості звернення до суду, з другого боку.
      Так, розгляд відповідних скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби регулюється розділом VII ЦПК України в редакції 2004 року та у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року«Судовий контроль за виконанням судових рішень».
      Ураховуючи, що провадження з виконання судових рішень є завершальною і невід'ємною частиною (стадією) судового провадження по конкретній справі, в якій провадження за скаргою не відкривається, а за подання позовної заяви сплачено відповідний судовий збір, ні розділом VII ЦПК України в редакції 2004 року та у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року, ні Законом України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» із наступними змінами до нього (частина перша статті 3) не передбачено необхідність сплати судового збору за подання стороною виконавчого провадження скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то за подання скарги судовий збір не сплачується.
      Разом з тим, заявник звільнений від сплати судового збору не лише на стадії подання скарги, а і у разі подання ним касаційної скарги на прийняті за результатами розгляду скарги судові рішення.
      Положенням статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
      Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на касаційне оскарження рішення суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд.
      Суд касаційної інстанції вищевказаного не врахував та дійшов помилкового висновку про повернення касаційної скарги з підстав несплати заявником судового збору.
      З огляду на зазначене ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      П О С Т А Н О В И В :
      Заяву публічного акціонерного товариства «Родовід банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації акціонерного товариства «Родовід банк» Шевченка Андрія Миколайовича задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2017 року скасувати, справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.
      Постанова Верховного Суду є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Д. Д. Луспеник
      Судді: О. В. Білоконь
      Є. В. Синельников
      С. Ф. Хопта
      Ю. В. Черняк
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73189581
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      07 березня 2018 року
      м. Київ
      справа № 310/10926/15-ц
      провадження № 61-3272 зпв 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д. Д.,
      суддів: Білоконь О. В., Карпенко С. О., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна»,
      відповідач - ОСОБА_1,
      позивач - ОСОБА_1,
      відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна»,
      розглянув у порядку письмового провадження заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Гулька Б. І., Закропивного О. В., Хопти С. Ф., ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Подліянової Г. С., та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у складі судді Прінь І. П.,
      ВСТАНОВИВ:
      У грудні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та збитків.
      Позовна заява мотивована тим, що 04 лютого 2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1 укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого у розпорядження ОСОБА_1 передано автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, який він зобов'язувався прийняти та сплатити на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» платежі, передбачені умовами договору і графіком покриття витрат, у розмірі 22 804,28 доларів США.
      Відповідач належним чином не виконував умови договору фінансового лізингу, у зв'язку із чим ТОВ «Порше Лізинг Україна» неодноразово направляло йому вимогу про сплату заборгованості та повернення об'єкта лізингу, яку відповідачем виконано не було.
      07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис про повернення об'єкта лізингу.
      У межах виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса 18 вересня 2015 року автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, вилучено у відповідача.
      08 жовтня 2015 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та товариством з обмеженою відповідальністю «Автомир» (далі - ТОВ «Автомир») укладено договір купівлі-продажу/поставки автомобіля, який був у вжитку, за умовами якого ТОВ «Автомир» набуло право власності на автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, сплативши його вартість у розмірі 274 189 грн 50 коп. на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна».
      Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична компанія «Тріпл Сі» (далі - ТОВ «Тріпл Сі») позивачу надано юридично-консультаційні послуги щодо повернення простроченої заборгованості вартістю 76 207 грн 63 коп. та послуги щодо складання процесуальних документів для захисту прав позивача у суді вартістю 6 тис. грн. Загальна вартість збитків склала 82 207 грн 63 коп.
      Позивачу завдано збитки у вигляді упущеної вигоди у вигляді щомісячних платежів за фактичний час користування об'єктом лізингу за період з травня по вересень 2015 року у розмірі 52 979 грн.
      Крім того, позивач вважав, що йому завдано збитки у вигляді різниці між ринковою вартістю транспортного засобу та сумою несплачених лізингових платежів на час укладення договору купівлі-продажу у розмірі 267 789 грн 20 коп.
      На підставі викладеного ТОВ «Порше Лізинг Україна» просило стягнути із ОСОБА_1 на свою користь збитки у розмірі 403 976 грн 18 коп.
      У січні 2016 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічну позовну заяву до ТОВ «Порше Лізинг Україна», у якій просив визнати недійсними пункти 6.3., 6.4., 6.4.1., 6.4.2. Загальних комерційний умов внутрішнього фінансового лізингу, що є невід'ємною частиною договору фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року, якими передбачено погашення витрат та виплати лізингових платежів в іноземній валюті - доларах США, що порушує принцип рівності сторін у договірних зобов'язаннях, та визнати недійсним договір про фінансовий лізинг від 04 лютого 2014 року.
      Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року за своєю правовою природою є змішаним договором і містить елементи договору купівлі-продажу та оренди (найму) транспортного засобу. Однією із сторін договору є фізична особа, тому відповідно до частини другої статті 799 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) він підлягав нотаріальному посвідченню. Оскільки сторонами не додержано вимог закону щодо нотаріального посвідчення договору, то цей договір є нікчемним та не підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Тому вимоги позивача за первісним позовом про стягнення збитків у зв'язку із невиконанням умов недійсного (нікчемного) договору не підлягають задоволенню. У задоволенні вимог зустрічного позову відмовлено, оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для надання правової оцінки окремим положенням недійсного (нікчемного) правочину.
      Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року рішення Бердянського міського суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року залишено без змін.
      Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що залучення коштів від фізичних осіб передбачає отримання юридичною особою, що надає послуги фінансового лізингу, відповідної ліцензії, яка у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відсутня. Суд першої інстанції правильно встановивши характер спірних правовідносин та норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, обґрунтовано відмовив у задоволенні первісного та зустрічного позовів.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 16 лютого 2017 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року та увалу апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року залишено без змін.
      Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди попередніх інстанції, відмовляючи у позові ТОВ «Порше Лізинг Україна», на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли правильного висновку про те, що відповідно до положень статей 628, 799 ЦК України договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму), у зв'язку із чим підлягає нотаріальному посвідченню. Встановивши нікчемність договору фінансового лізингу, суди обґрунтовано відмовили у позові.
      У травні 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, у якій просить скасувати зазначені судові рішення в частині первісного позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
      Підставою для перегляду вказаних судових рішень ТОВ «Порше Лізинг України» зазначає неоднакове застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій норм статті 779 ЦК України, статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність зазначених судових рішень висновкам, викладеним в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
      На обґрунтування заяви ТОВ «Порше Лізинг України» надало копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах за номерами: 6-10827св15 від 24 грудня 2015 року, 6‑30443ск15 від 10 грудня 2015 року, 6-24072св15 від 28 жовтня 2015 року, 6‑20913св15 від 24 вересня 2015 року, 6-25875ск15 від 11 вересня 2015 року, 6-21156ск15 від 03 липня 2015 року, 6-1620св15 від 10 червня 2015 року, 6‑5314св15 від 14 травня 2015 року, 6-45654св14 від 18 березня 2015 року, 6 ‑5285св15 від 11 березня 2015 року, 6-24929ск15 від 03 серпня 2015 року, 6 ‑15502св14 від 21 жовтня 2015 року, 6-32121св14 від 11 грудня 2014 року, 6‑17593св14 від 01 жовтня 2014 року, 6-19893св14 від 02 липня 2014 року, 6‑15962св14 від 28 травня 2014 року, та копію ухвали Верховного Суду України у справі № 6-24070св09 від 14 липня 2010 року.
      Законом України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» внесено зміни до Цивільного процесуального кодексу України, викладено його у новій редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року.
      Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Відповідно до пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      24 січня 2018 року заяву ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд судового рішення разом з матеріалами справи № 310/10926/15-ц передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2018 року цивільну справу призначено до розгляду.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві ТОВ «Порше Лізинг Україна» доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Згідно із частиною першою статті 360-5 ЦПК України (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.
      У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року у справі № 6 10827св15; від 24 вересня 2015 року у справі № 6-20913св15; від 11 вересня 2015 року у справі № 2-25875ск15; від 03 липня 2015 року у справі № 6-21156ск15; від 10 червня 2015 року у справі № 6-1620св15; від 11 березня 2015 року у справі № 6-5285св15; від 03 серпня 2015 року у справі № 6‑24929ск15; від 11 грудня 2014 року у справі № 6-32121св14; від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-17593св14, суди виходили із того, що договір фінансового лізингу не підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.
      В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2015 року у справі № 6-3044св15 суд касаційної інстанції виходив із того, що відносини, які виникають із договору лізингу регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку та нормами Закону України «Про фінансовий лізинг». Статті 806 - 809 ЦК України та Закон України «Про фінансовий лізинг» не містять вимог щодо нотаріального посвідчення цього договору.
      Ухвали цього ж суду від 28 жовтня 2015 року у справі № 6-24072св15 та від 02 липня 2014 року у справі № 6-19893св14 містять правовий висновок про те, що за змістом статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), які містяться у параграфі 1 глави 58 розділу ІІІ ЦК України.
      В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2015 року у справі № 6-5314св15 та від 28 травня 2014 року у справі № 6-15962св14 суд касаційної інстанції погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що правовідносини, які виникають із умов договору фінансового лізингу регулюються нормами Цивільного кодексу України, які викладені у параграфі 6 глави 58 розділу ІІІ.
      Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у справі про визнання недійсним договору фінансового лізингу, суд касаційної інстанції в ухвалі від 18 березня 2015 року у справі № 6-45654 св14 виходив із того, що послуги фінансового лізингу не потребують ліцензування.
      У наданій для порівняння ухвалі від 14 липня 2010 року у справі № 6‑24070цс09 Верховний Суд України погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що договір фінансового лізингу, укладений між сторонами у письмовій формі та відповідно до вимог частини першої статті 209 ЦК України, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, прямо встановлених законом або за домовленістю сторін.
      Крім того, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року у справі № 6‑15502св15, на яку посилається заявник, як на підставу неоднакового застосування норм матеріального права, спір по суті заявлених позовних вимог не розглянуто, оскільки справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 04 лютого 2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1 укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого передано у розпорядження ОСОБА_1 автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, який зобов'язувався прийняти його як об'єкт лізингу та сплатити на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» платежі, передбачені умовами договору та графіком покриття витрат, у розмірі 22 804,28 доларів США.
      Відмовляючи у задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна», суди попередніх інстанцій встановили, що договір фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року нотаріально посвідчено не було. Дозвіл (ліцензія) на здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відсутній.
      Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».
      Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
      За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
      Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.
      Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону).
      Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
      Крім того, відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
      При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України).
      З огляду на зазначене, у справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про недійсність (нікчемність) договору фінансового лізингу у зв'язку із недотриманням сторонами вимог чинного законодавства України щодо його нотаріального посвідчення та у зв'язку із відсутністю у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.
      До такого ж висновку дійшов Верховний Суд України в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1551цс16 та від 22 листопада 2017 року у справі № 6-428цс17.
      Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року.
      Крім наведеного, колегія суддів керується положенням частини першої статті 360-2 ЦПК України, відповідно до якого справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147‑VIII (тобто за правилами розгляду справ судом касаційної інстанції).
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 360-3, частиною першою статті 360‑5 ЦПК України, у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147‑VIII, пунктом 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII,
      П О С Т А Н О В И В:
      У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року відмовити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Д. Д. Луспеник
      Судді: О. В. Білоконь
      С. О. Карпенко
      Є. В. Синельников
      Ю. В. Черняк
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72970247