Постановление ВСУ по пересмотру об исчислении сроков исковой давности при подаче иска прокурором

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 червня 2017 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Ємця А.А., 
суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., 

розглянувши заяву Федерації професійних спілок України про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 910/27025/14 за позовом заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі – ФДМУ) до Федерації професійних спілок України про визнання права власності та витребування майна,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2014 року заступник прокурора міста Києва звернувся до господарського суду із позовом до Федерації професійних спілок України про визнання права власності держави в особі ФДМУ на майновий комплекс – учбово-спортивну базу “Святошин” по Житомирському шосе, 19 км, у місті Києві загальною площею 5 803,90 кв. м та витребування спірного майнового комплексу від Федерації професійних спілок України у державну власність.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у 2014 році при проведенні перевірки виявлено, що 18 листопада 1990 року між Загальною конфедерацією профспілок Союзу РСР і Федерацією незалежних профспілок України (правонаступником якої є Федерація професійних спілок України) укладено договір про закріплення прав з володіння, користування та розпорядження профспілковим майном, за умовами якого за Федерацією на праві власності закріплено спірний майновий комплекс балансовою вартістю 1 974 300 карбованців, введений в експлуатацію у 1974 році.

Відповідачем право власності на зазначений майновий комплекс було зареєстровано згідно зі свідоцтвом про право власності від 22 вересня 2004 року серії САА № 384289, виданим Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі наказу Головного управління комунальної власності міста Києва від 22 вересня 2004 року № 1281-В.

Посилаючись на те, що відчуження державного майна – майнового комплексу – учбово-спортивної бази “Святошин” відбулося поза волею власника, без згоди ФДМУ, прокурор просив поновити строк позовної давності та задовольнити позов.

Справа розглядалася господарськими судами неодноразово. 

Останнім рішенням Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року рішення Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2015 року скасовано. Позов задоволено.

Постановою Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року залишено без змін.

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 910/27025/14 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Федерація професійних спілок України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 257, 261, 267, 268 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2015 року.

В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 11/163/2011/5003, від 27 квітня 2016 року у справі № 23/097-11, від 10 травня 2016 року у справі № 5024/1115/2011, від 12 вересня 2016 року у справі № 9/107-11 та копії постанов Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15, від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 02 вересня 2014 року у справі № 3-82гс14, в яких, на думку заявника, суди, застосувавши до спірних правовідносин ті самі норми матеріального права, дійшли протилежного висновку щодо визначення початку перебігу позовної давності при зверненні прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

У справі, яка розглядається, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що про порушення права державної власності на спірне майно прокурору стало відомо у жовтні 2014 році, за наслідками проведеної ним перевірки щодо витребування у державну власність спірного майнового комплексу за зверненням Міністерства молоді та спорту України. Права позивача, який не надавав згоди на відчуження спірного майна, було порушено під час зміни власника і форми власності 

18 листопада 1990 року. Позивач міг і повинен був дізнатися про порушене право у разі належного виконання своїх обов’язків, передбачених законом. 

Суди касаційної та апеляційної інстанцій погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що спірний об’єкт нерухомості мав статус державної (загальнодержавної) власності, у зв’язку з чим будь-які дії щодо зміни власника цього майна є неправомірними, а також погодилися, що права позивача, який не надавав згоди на відчуження спірного майна, було порушено саме під час зміни власника і форми власності 18 листопада 

1990 року. Водночас суди апеляційної та касаційної інстанцій встановили, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про пропуск позивачем позовної давності, оскільки прокурору та ФДМУ про порушення права державної власності на спірне майно стало відомо у жовтні 2014 році, тому перебіг позовної давності розпочався саме із цього моменту.

Разом із тим у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів у подібних правовідносинах висловив правову позицію про те, що дія положень закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист інтересів держави, зокрема в особі ФДМУ. Закон не наділяє прокурора повноваженнями порушувати питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. Сплив загального строку позовної давності до пред’явлення позову, відсутність клопотання позивача про поновлення такого строку, а також заява відповідача про застосування позовної давності є підставою для відмови у позові. 

Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого.

Положеннями статті 15 ЦК закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною другою статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Одним із зазначених органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

За змістом положень статті 2 ГПК господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до положень частин другої, четвертої статті 29 ГПК (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Строк, у межах якого пред’являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу) ЦК визначено як позовна давність (стаття 256 ЦК).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої, відповідно до частини першої статті 261 ЦК, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (статті 71, 76), за винятком положення, закріпленого у статті 267 ЦК, про застосування позовної давності лише за заявою сторони.

Отже, як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред’явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково – з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі ФДМУ, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 22 березня 2017 року у справі № 3-1486гс16.

У справі, яка розглядається, судом встановлено, що відповідно до Постанови Верховної Ради України від 01 листопада 1996 року № 461/96-ВР “Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови Верховної Ради України “Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР” ФДМУ доручено провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24 серпня 1991 року і подати Верховній Раді України перелік суб'єктів, у володінні яких перебуває це майно. На виконання цієї постанови ФДМУ було складено Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року перебували у віданні Федерації незалежних профспілок України (колишньої Укрпрофради), до якого за порядковим номером 142, (Київська область) було включено туристичну базу “Святошин”.

Відповідачем право власності на зазначений майновий комплекс було зареєстровано згідно зі свідоцтвом про право власності від 22 вересня 2004 року серії САА № 384289, виданим Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі наказу Головного управління комунальної власності міста Києва від 22 вересня 2004 року № 1281-В.

Незважаючи на викладене та всупереч своєму обов’язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМУ не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі.

При зверненні до суду з позовом в інтересах держави в особі ФДМУ прокурор заявляв клопотання про поновлення строку позовної давності, проте ФДМУ, набувши статусу позивача, питання про поновлення строку позовної давності не порушував, оскільки вважав, що цей строк не порушено, доказів поважності причин пропуску звернення до суду не надав.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності.

Натомість суд апеляційної інстанції зазначених положень законодавства не врахував і дійшов помилкового висновку, що відлік позовної давності розпочався з 2014 року – з моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки відсутності у Федерації незалежних профспілок України повноважень щодо оформлення права власності на спірний майновий комплекс.

Суд касаційної інстанції, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач не знав про порушення свого права до звернення прокурора з відповідним позовом, отже позов було подано прокурором у межах строку позовної давності.

Висновок Вищого господарського суду України у цій справі суперечить положенням частини першої статті 261 ЦК, відповідно до якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа не тільки довідалася, а й могла довідатися про порушення свого права.

Ураховуючи наведене, при вирішенні цієї справи суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду про відсутність підстав для задоволення позову 

у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.

Згідно з підпунктом “б” пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 910/27025/14 підлягає скасуванню, а рішення Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2015 року – залишенню в силі.

Відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача.

Відповідно до пункту 6 розділу XII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, керуючись статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву Федерації професійних спілок України задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2016 року у справі № 910/27025/14 скасувати. 

Рішення Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2015 року залишити без змін. 

Стягнути з Фонду державного майна України (код 00032945) на користь Федерації професійних спілок України (код 00014479) 103 651,40 грн (сто три тисячі шістсот п’ятдесят одну гривню сорок копійок) витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/27025/14.

Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду міста Києва.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК.

Головуючий А.А. Ємець
Судді: І.С. Берднік
Т.Є. Жайворонок

Постанова від 7 червня 2017 року № 3-455гс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8EACB3471A3DDEC1C2258144004B4AD5

[ANTIRAID]

ВСУ не смотря на незаконность отчуждения государственного имущества без разрешения ФГИУ указал, что в случае предъявления иска самим лицом, право которого нарушено, так и в случае предъявления иска в интересах указанного лица другим уполномоченным на это лицом отсчет исковой давности исчисляется одинаково - с момента, когда лицо узнало или могло узнать о нарушении своего права или о лице, которое его нарушило.

Анализ приведенных норм материального права дает основания для вывода, что прокурор осуществляет представительство органа, в интересах которого он обращается в суд, на основании закона (процессуальное представительство), а потому положение закона о начале течения срока исковой давности распространяется и на обращение прокурора в суд с иском о защите интересов государства, в рассматриваемом деле, в лице ФГИУ, но не наделяет прокурора полномочиями ставить вопрос о восстановлении срока исковой давности при отсутствии соответствующего ходатайства со стороны самого лица, в интересах которого он обращается в суд.