Постановление ВСУ по пересмотру о применении сроков исковой давности к иску прокурора об истребовании имущества из незаконного владения

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про витребування майна за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України судових рішень, 

в с т а н о в и л а :

У липні 2015 року перший заступник прокурора Шевченківського району м. Києва звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що прокуратурою Шевченківського району м. Києва під час здійснення нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні № 42015100100000132 від 25 травня 2015 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), встановлено, що група нежилих приміщень № 15 (літ. «А») АДРЕСА_1, що належала до комунальної власності, протиправно вибула з цієї власності внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб. 

Перший заступник прокурора зазначав, що Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна (далі – Київське МБТІ) здійснило реєстрацію права власності на зазначені нежилі приміщення за ОСОБА_2 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року в справі №2354/07, якою нібито було затверджено мирову угоду у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 та визнано за останнім право власності на групу нежилих приміщень № 15 літ. «А» АДРЕСА_1. 

У подальшому ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу 17 лютого 2012 року продав приміщення ОСОБА_3. Останній у свою чергу 21 березня 2012 року продав S_1 частину приміщень ОСОБА_4 та S_2 частину ОСОБА_5. Згодом за договором купівлі-продажу від 05 грудня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_7 купив групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») в АДРЕСА_1. Після цього ОСОБА_7 подарував нежилі приміщення ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 16 жовтня 2013 року. 

Перший заступник прокурора зазначав, що вказані нежилі приміщення вибули з комунальної власності незаконно й поза волею Київської міської ради, адже, як установлено прокуратурою, Гребінківський районний суд Полтавської області не постановляв ухвалу про затвердження мирової угоди між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 від 12 листопада 2007 року, зазначену справу суд взагалі не розглядав. Між Київською міською радою та відповідачем жодних правочинів щодо відчуження нерухомого майна не укладено. 

Посилаючись на зазначені обставини, перший заступник прокурора просив витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») в АДРЕСА_1 вартістю 711 377 грн., зобов'язати ОСОБА_1 повернути зазначені приміщення територіальній громаді м. Києва в особі Київської міської ради. 

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року, позовні вимоги задоволено частково і постановлено витребувати у власність Київської міської ради із незаконного володіння ОСОБА_1 групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») загальною площею 55,30 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція).

Заслухавши суддю-доповідача, представника Генеральної прокуратури України – Халанчук О.С., перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що рішення, яке переглядається, є незаконним.

У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив такі факти та обставини.

Група нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 55,30 кв. м., перебувала у комунальній власності територіальної громади м. Києва. Однак первинну реєстрацію права власності на ці нежилі приміщення було проведено 13 лютого 2012 року за ОСОБА_2 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року про визнання мирової угоди в цивільній справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна. 

17 лютого 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купив групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

21 березня 2012 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 купили в рівних частинах групу зазначених приміщень. 

05 грудня 2012 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень, відповідно до якого ОСОБА_4, ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_7 купив ці приміщення. 

16 жовтня 2013 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_7 безоплатно передав у власність обдаровуваному, а обдаровуваний прийняв від дарувальника групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Також установлено, що згідно з повідомленням Гребінківського районного суду Полтавської області ухвала цього суду про затвердження мирової угоди між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 від 12 листопада 2007 року (справа № 2-354/07, суддя Радзівон О.І.) не постановлялась. Така справа в провадженні суду у 2007 році взагалі не перебувала. 

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що нежилі приміщення № 15 (літ. «А»), на АДРЕСА_1 були зареєстровані на праві власності за ОСОБА_2 без належної правової підстави - на основі судової ухвали, якої суд насправді не постановляв. Крім того, на заяву відповідача про застосування позовної давності суд зазначив у рішенні, що не вважає строк позовної давності пропущеним, оскільки відповідач ОСОБА_1 не надав доказів того, що Київській міській раді стало відомо про порушення права власності територіальної громади з дня реєстрації права власності на групу спірних приміщень у Київському МБТІ за ОСОБА_2 13 лютого 2012 року чи з дня укладення договорів. 

У наданій ОСОБА_1 Верховному Суду України для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив, зокрема, з того, що обов’язок щодо перевірки відповідності рішення суду вимогам законодавства згідно з Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно покладається на державних реєстраторів. Факт реєстрації права власності на спірну квартиру свідчить про те, що усі подані документи відповідали вимогам, установленим для судового рішення, яке не викликало сумнівів у державного реєстратора. Висновок суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції за своїми повноваженнями зобов’язаний перевірити не лише відповідність складеної копії судового рішення вимогам Інструкції, а й наявність такого рішення, є передчасним, оскільки втрата справи, нездійснення правильного обліку та реєстрації свідчить про порушення працівниками своїх обов’язків, проте жодним чином не підтверджує, що такого рішення суду не існувало.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року суд виходив з того, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, перебіг якої на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року керувався тим, що втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Усталена практика ЄСПЛ (наприклад, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати, аналізуючи сумісності втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи вважається втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) можна вважати пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. Для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. 

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року суд виходив з того, що за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Ураховуючи, що прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі Держсільгоспінспекції, однак суди не з’ясували, коли саме Держсільгоспінспекція довідалася або могла довідатися про порушення її права, тобто коли почався перебіг позовної давності. 

Заявник також посилається на постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року, в якій зазначено, що прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суд не врахував цих положень закону та дійшов помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного законодавства під час здійснення перевірки.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 березня 2015 року, суд виходив з того, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями порушувати питання про поновлення строку позовної давності без такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. 

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, невідповідності їх застосування викладеному у постанові Верховного Суду України висновку, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Статтею 387 ЦК передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. 

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Частина третя цієї ж статті передбачає самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив, що група нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, перебувала в комунальній власності територіальної громади м. Києва. Зазначений об’єкт нерухомого майна уповноваженими територіальною громадою м. Києва органами в жодний спосіб не відчужувався. 

Право приватної власності на вказані приміщення було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі пред’явленої ним Київському МБТІ копії ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року про затвердження мирової угоди, постановленої в справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна. Зазначена реєстрація вказаного об’єкта нерухомості була первинною. 

Стаття 19 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, що була чинною на час здійснення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірні нежилі приміщення) передбачала підстави для державної реєстрації прав та їх обтяжень. Згідно з пунктом 5 частини першої цієї статті Закону державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема, рішень судів, що набрали законної сили. 

Разом з тим у справі, рішення в якій переглядаються, суд також установив, що Гребінківський районний суд Полтавської області ухвалу від 12 листопада 2007 року в справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 не постановляв. Справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна в провадженні цього суду в 2007 році не перебувала, а за номером справи, зазначеним в ухвалі від 12 листопада 2007 року (№ 2-354/07), зареєстрована цивільна справа за позовом ВАТ «Лубнигаз» до ОСОБА_8 про стягнення заборгованості. 

Ураховуючи наведене, суд дійшов правильного висновку про те, що реєстрація за ОСОБА_2 права власності на групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») на АДРЕСА_1 була здійснена без відповідної правової підстави, адже на підтвердження підстави для реєстрації його права власності реєстратору була надана копія судового рішення, якого суд насправді не постановляв. Тому суд правильно застосував положення статті 387, частини третьої статті 388 ЦК України при вирішенні питання про витребування майна з володіння добросовісного набувача – відповідача ОСОБА_1, який набув його безвідплатно за договором дарування від 16 жовтня 2013 року.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року в справі № 6-40714св14, зроблено висновок суду касаційної інстанції щодо недоліків у додержанні норм процесуального права судами нижчих інстанцій при оцінці доказів. Цією ухвалою суд касаційної інстанції визнав висновки судів про наявність підстав для витребування майна у відповідача передчасними, направивши справу на новий розгляд. Тому її зміст не свідчить про наявність висновку про застосування судом статті 388 ЦК України інакше, ніж у справі, рішення в якій переглядаються, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України також бере до уваги правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2776цс16, і підтверджує можливість застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу, та практики ЄСПЛ щодо застосування цієї статті згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». 

Разом з тим відсутні підстави для висновку, що рішення суду касаційної інстанції в справі, рішення в якій переглядаються, не відповідає викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям. 

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. 

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. 

У справі, рішення в якій переглядаються, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, втручання держави в право ОСОБА_1 на мирне володіння майном не суперечить критеріям правомірного втручання в це право, сформульованим в усталеній практиці ЄСПЛ.

Так, витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності: витребування здійснюється на підставі норм статей 387, 388 ЦК України у зв’язку з безпідставним і неправомірним заволодінням майном територіальної громади. Норми ЦК України відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційний текст цього Кодексу є загальнодоступним. Сумніви заявника в правильності тлумачення та застосування цих норм не можуть свідчити про незаконність втручання в право на мирне володіння майном.

Крім того, з огляду на положення статей 1, 16 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності – це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй. Нерухоме майно, що є у комунальній власності територіальних громад, – це одна зі складових матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування. 

Отже, правовідносини, пов’язані з вибуттям нерухомого майна з комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) вибуття майна з власності територіальної громади цьому суспільному інтересу не відповідає. 

Крім того, ЄСПЛ визнає за державою право користуватися «значною свободою (полем) розсуду» при визначенні суспільного інтересу в контексті втручання в право мирного володіння майном. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала заходів втручання. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (рішення від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання.

Відповідно до частини першої статті 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Отже, судове рішення – це основний акт правосуддя, акт реалізації конституційних повноважень органу державної, судової влади, яким вирішується правовий спір від імені держави Україна. Тому для держави і суспільства незаперечний інтерес становить повага до судового рішення, визнання обов’язковості його виконання, довіра до прийнятих судами рішень. 

У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив, що з метою незаконного вибуття нерухомого майна з володіння територіальної громади був використаний документ, оформлений як копія судового рішення, хоча цього рішення суд насправді не постановляв. З огляду на зазначене, суспільний інтерес у вимогах прокурора щодо втручання в право власності відповідача полягає також у забезпеченні додержання однієї з основних засад судового провадження – обов’язковості судового рішення, в утвердженні принципів поваги і довіри до судових рішень, у формуванні правозастосовної практики, яка унеможливлює використання підроблених судових рішень для незаконного заволодіння майном і подальшого його відчуження. 

Отже, встановлені судом під час розгляду справи обставини й факти, з огляду на зміст поняття «суспільного», «публічного» інтересу у вимогах прокурора, не дають підстав для висновку про порушення принципу «пропорційності». Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зважає й на те, що ОСОБА_1 безоплатно набув право власності на групу нежилих приміщень; упродовж часу розгляду справи в судах він не посилався на порушення принципу «пропорційності» у зв’язку з витребуванням від нього майна; його заява до Верховного Суду України також не містить тверджень про неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 1 Першого протоколу в частині оцінювання такого критерію, як правомірне втручання в право на мирне володіння майном.

Разом з тим Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в частині застосування норм статті 261 ЦК України рішення касаційного суду, яке переглядається, не відповідає висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права, викладеному в постановах Верховного Суду України від 25 березня 2015 року (справа № 3-21гс15), 1 липня 2015 року (справа № 6-178цс15), 17 лютого 2016 року (справа № 6-2407цс15), 8 червня 2016 року (справа № 6-3029цс15). 

Так, згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). 

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).

При цьому і в разі пред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.

У справі, рішення в якій переглядаються, прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі Київської міської ради 14 липня 2015 року. ОСОБА_1 заявив про застосування позовної давності, посилаючись на те, що Київській міській раді стало відомо про вибуття об’єкту нерухомості з комунальної власності ще 13 лютого 2012 року. Зі свого боку представник Київської міської ради зазначав, що про порушене право Київська міська рада дізналася з позовної заяви прокурора і строк позовної давності не пропущений. 

Ухвалюючи рішення, суд указаних пояснень не перевірив, не встановив і не зазначив у рішенні, з якого моменту Київська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Суд у рішенні послався лише на те, що відповідач не надав доказів обізнаності позивача про порушення його права з дня реєстрації права власності на майно чи з дня укладення договорів про його відчуження. Отже, суд фактично не визначився з моментом, коли почався перебіг позовної давності, помилково поклавши на відповідача ОСОБА_1 увесь тягар доказування факту спливу строку позовної давності. 

Отже, у справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, – статтю 261 ЦК України в поєднанні зі статтями 256, 267 цього Кодексу, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування цих норм та вирішення спору. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату в цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення. 

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити. 

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк
Судді: В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
 
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
у справі за № 6-1047цс17 

Статтею 387 ЦК передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. 

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Частина третя цієї ж статті передбачає самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). 

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).

При цьому і в разі пред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.

Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк

Постанова від 22 червня 2017 року № 6-1047цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F77709B8ADEF709AC22581550028341F

[ANTIRAID]

ВСУ в очередной раз указал, что в случае предъявления иска лицом, право которого нарушено, и в случае предъявления иска в интересах этого лица другим, уполномоченным на это, лицом, исковая давность начинает исчисляться с одного и того же момента: когда лицо узнало или могло узнать о нарушении своего права или о лице, которое его нарушило. Положения закона о начале течения исковой давности распространяется и на обращение прокурора в суд с заявлением о защите государственных интересов или интересов территориальной общины.