ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о юрисдикции споров по возмещению ущерба с субъекта властных полномочий

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 липня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

Головуючого Романюка Я.М.,
Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
Лященко Н.П., Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради Київської області про відшкодування шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради Київської області (далі - управління Славутицької міської ради Київської області) про відшкодування шкоди, посилаючись на те, що у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків з ліквідації наслідків на ЧАЕС з 26 квітня 1986 року по 1999 рік на роботах у зоні іонізуючого випромінювання його здоров’ю було завдано шкоди, внаслідок чого він отримав II групу інвалідності довічно. 

Станом на березень 2016 року управління Славутицької міської ради Київської області не виплатило йому щорічну допомогу на оздоровлення за 2014 рік за шкоду, заподіяну здоров’ю під час ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, у розмірі 5 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною четвертою статті 48 Закону України «Про статус то соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». 

За таких обставин позивач вважає, що йому відповідачем було завдано шкоди у розмірі 6 770 грн. невиплаченої допомоги, яку позивач просив стягнути з відповідача на свою користь. 

Ухвалою Славутицького міського суду Київської області від 31 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 20 травня 2016 року, відмовлено у відкритті провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до управління Славутицької міської ради Київської області про відшкодування шкоди. 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. 

У заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу до суду першої інстанції для розгляду по суті в порядку цивільного судочинства, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

Відповідно до змісту статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення і передає справу на новий розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, якщо установить, що воно є незаконним. 

Відмовляючи у відкритті провадження в справі суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_1, звертаючись до суду з даним позовом, оскаржував бездіяльність управління Славутицької міської ради Київської області, яка полягала у невиплаті йому щорічної допомоги на оздоровлення за 2014 рік на підставі частини четвертої статті 48 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Отже, такий спір є публічно-правовим та підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. 

Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, керувався тим, що пред’являючи позов, ОСОБА_1 просила стягнути з управління Славутицької міської ради Київської області на свою користь 6 770 грн. як шкоду, пов’язану з невиплатою щорічної допомоги на оздоровлення, а з урахуванням положень статті 1 ЦПК України, не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб’єктом владних повноважень) як суб’єктом публічного права та суб’єктом приватного права – фізичною особою, в якому управлінські дії суб’єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб’єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статей 1, 15 ЦПК України, статей 2, 3, 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 

Суд установив, що у своїй позовній заяві ОСОБА_1 просить стягнути з управління Славутицької міської ради Київської області на свою користь 6 770 грн. як шкоду, пов’язану з невиплатою щорічної допомоги на оздоровлення за 2014 рік у зв’язку з ушкодженням здоров’я під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у розмірі, передбаченому частиною четвертою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», як інваліду II групи. 

Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК України) (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування та суб'єктом приватного права - фізичною особою, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом права не публічного, а цивільного, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права.

Оскільки, як зазначає ОСОБА_1, невиплатою управлінням Славутицької міської ради Київської області щорічної допомоги на оздоровлення за 2014 рік йому завдано шкоди, тобто порушено цивільне право, то такий спір піддягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 

Отже, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про непоширення цивільної юрисдикції на даний спір, тому рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. 

Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, статтями 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Славутицького міського суду Київської області від 31 березня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 20 травня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк
Судді
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Л.І. Охрімчук
В.М.Сімоненко 
 
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
у справі за № 6-1094цс17 

Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК України) (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування та суб'єктом приватного права - фізичною особою, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом права не публічного, а цивільного, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права.

Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк

Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1094цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7B917641A5E4A180C225815B0030BB45

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ еще более запутывая вопрос юрисдикции споров с субъектами властных полномочий указал, что учитывая положения статей 1 и 15 ГПК Украины, статьи 2 КАС Украины не считается публично-правовым и рассматривается в порядке гражданского судопроизводства спор между органом государственной власти и / или органом местного самоуправления и субъектом частного права - физическим лицом, в котором физическое лицо обратилось в суд за защитой права не публичного, а гражданского, в частности права на возмещение причиненного ущерба. В таком случае это спор о гражданском праве, несмотря на то, что в споре участвует субъект публичного права.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Я так понял взыскать деньги - цивильный спор, зобовязати або скасувати действия или взыскания в связи с незаконными действиями - административный позов!

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      5 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 761/21898/16-ц
      Провадження № 14-5цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у місті Києві (правонаступник - Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві) (далі - відповідач) про зобов`язання вчинити дії
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 квітня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Немировської О. В., Чобіток А. О. та Соколової В. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У червні 2016 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням уточнень просив :
      1.1. Зобов`язати відповідача зробити перерахунок стягнутих 25 листопада 2003 року Голосіївським районним судом міста Києва (справа № 2-3306/17 2003) з Відкритого акціонерного товариства (далі - ВАТ) «Трест Київміськбуд-6» на користь позивача щомісячних виплат на підгузки в сумі 2 539,80 грн і на ліки у сумі 662,64 грн, починаючи з 9 квітня 2015 року, що є датою звернення із заявою до відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві;
      1.2. Зобов`язати відповідача на майбутнє зі зростанням цін у торговельній мережі проводити перерахунки виплат на ліки та підгузки за заявою позивача.
      2. Мотивував позовну заяву так :
      2.1. 1 березня 1984 року позивач отримав трудове каліцтво, внаслідок якого став інвалідом І групи безстроково з постійним стороннім доглядом, паралічем обох ніг, повною втратою працездатності та втратою контролю над функціями тазових органів.
      2.2. 25 листопада 2003 року Голосіївський районний суд міста Києва ухвалив рішення у справі № 2-3306/17 2003, згідно з яким, зокрема, зобов`язав ВАТ «Трест Київміськбуд-6», починаючи з 16 листопада 2003 року, сплачувати на користь позивача щомісячно витрати на підгузки в розмірі 322,83 грн і на ліки у розмірі 43,45 грн, а на майбутнє зі змінами цін - проводити відповідні перерахунки виплат на придбання підгузківі ліків.
      2.3. 25 грудня 2003 року на виконання вказаного рішення суд видав виконавчий лист.
      2.4. 14 лютого 2006 року Голосіївський районний суд міста Києва постановив ухвалу, якою замінив боржника у виконавчому провадженні з виконання рішення цього суду від 25 листопада 2003 року з ВАТ «Трест Київміськбуд-6» на відповідача.
      2.5. 9 квітня 2015 року позивач звернувся до начальника відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві із заявою, в якій просив перерахувати (змінити) суми, стягнуті з боржника згідно з виконавчим листом, виданим Голосіївським районним судом міста Києва на підставі рішення від 25 листопада 2003 року, а саме: стягувати щомісячно з боржника кошти у сумі 3 202,44 грн з урахуванням збільшення цін на товари, визначені у судовому рішенні.
      2.6. Оскільки відповідач не перерахував присуджені суми, можливо захистити порушене право позивача у судовому порядку.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 18 листопада 2016 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог.
      4. Мотивував рішення так : приписи чинного законодавства не передбачають обов`язку відповідача перераховувати страхові суми, виплата яких була припинена. А оскільки позивач відмовився від отримання страхових виплат та не звертався до відповідача із заявою про поновлення їх виплати відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 1105-XIV), немає підстав для задоволення позовних вимог.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 13 квітня 2017 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким скасував рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 листопада 2016 року й ухвалив нове, яким задовольнив позовні вимоги частково: зобов`язав «Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Києві» провести перерахунок позивачу щомісячних виплат на ліки та підгузки з 1 березня 2016 року.
      6. Мотивував рішення так :
      6.1. З дати передання особової справи позивача відповідачу до останнього перейшов обов`язок зі сплати позивачу страхових сум.
      6.2. Закриття позивачем банківського рахунка та його відмова отримувати від відповідача страхові виплати не могли бути підставою для припинення або відмови у виплаті присуджених судом щомісячних страхових платежів і не звільняють відповідача від обов`язку проводити перерахунок таких платежів.
      6.3. Права позивача можна захистити, зобов`язавши відповідача провести позивачу перерахунок щомісячних платежів на ліки та підгузки у порядку, встановленому статтею 42 Закону № 1105-XIV у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. У квітні 2017 року відповідач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 квітня 2017 року та залишити в силі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 листопада 2016 року. Скаржиться на порушення апеляційним судом норм матеріального права.
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      8. 19 травня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження та зупинення виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 квітня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі.
      9. 4 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що у справі є виключна правова проблема, і її передання необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Наявність такої проблеми Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтував так :
      10.1. Виключною правовою проблемою є розмежування адміністративної та цивільної юрисдикцій у подібних спорах за участю Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (правонаступник - Фонд соціального страхування України), враховуючи характер спірних правовідносин і підстави позову.
      10.2. Велика Палата Верховного Суду, а також Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду розглядали подібні, що і у цій справі, спори, за правилами цивільного судочинства (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 243/3505/16-ц і від 5 грудня 2018 року у справі № 210/5258/16-ц, а також постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року у справі № 428/9240/16 і від 23 травня 2018 року у справі № 686/5026/16).
      10.3. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спори стосовно відмови у призначенні одноразової допомоги та стягнення коштів як державної гарантії треба розглядати за правилами адміністративного судочинства (див. постанови від 25 квітня 2018 року у справі № 360/1438/16-а та від 28 листопада 2018 року у справі № 405/5366/17).
      10.4. У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 1640/3010/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спір управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України та товариства з обмеженою відповідальністю про скасування актів проведення розслідування нещасного випадку щодо особи, яка перебувала у трудових відносинах із цим товариством, треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
      10.5. Однакове правозастосування забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність усіх перед ним і юридичну визначеність у державі, яка керується верховенством права, а також впливає на громадське розуміння справедливості та правосуддя і на рівень довіри до суду. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень може спричинити порушення права на справедливий суд, гарантованого у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      10.6. Постановлення саме Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі № 761/21898/16-ц є необхідним для подальшого розвитку права та забезпечення єдності судової практики.
      11. 2 квітня 2020 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою залучила Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві як правонаступника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у місті Києві.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Відповідач мотивував касаційну скаргу так :
      12.1. Позивач з власної ініціативи відмовився від виплати присуджених йому страхових виплат і неодноразово звертався з позовами до відповідача, проте суди залишали його позовні вимоги без задоволення. Так, позивач уже звертався з аналогічним позовом до відповідача у справі № 755/9304/15-ц, в якій суд першої інстанції ухвалив рішення, залишене без змін касаційним судом, про відмову у задоволенні позовних вимог.
      12.2. Апеляційний суд необґрунтовано не взяв до уваги постанову відповідача від 20 грудня 2004 року № 09/052. На її підставі виплата позивачеві страхових сум була припинена. Тому на позивача не поширюються приписи Порядку призначення, перерахування та проведення страхових виплат, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року № 1078 (далі - Порядок № 1078). І з огляду на це позов не можна було задовольняти.
      13. 31 травня 2017 року відповідач подав доповнення до касаційної скарги, які мотивував так :
      13.1. Апеляційний суд безпідставно ототожнив поняття перерахунку, передбачене статтею 1208 Цивільного кодексу України, та поняття перерахунку страхових виплат у зв`язку з нещасним випадком на виробництві, передбачене Порядком № 1078. Вказана стаття Цивільного кодексу України передбачає визначення у рішенні суду нової суми відшкодування, а не вчинення боржником певних дій.
      13.2. Перерахунок, про який йде мова у Порядку № 1078, можливий за обмеженого переліку підстав, які до позивача не застосовуються. А крім того, для такого перерахунку відповідач має прийняти постанову про призначення перерахованої страхової виплати. У ситуації позивача це буде суперечити прийнятій відповідачем 10 грудня 2004 року постанові № 09/052-3м, яка є чинною.
      14. 26 жовтня 2017 року до касаційного суду надійшли ще одні доповнення відповідача до касаційної скарги, до яких на підтвердження доводів касаційної скарги відповідач долучив копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 липня 2017 року у справі № 755/23428/13-ц, згідно з якою скасовані ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 23 грудня 2013 року й Апеляційного суду міста Києва від 25 лютого 2016 року про заміну сторони виконавчого провадження з виконання рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 травня 2003 року про стягнення з ВАТ «Трест Київміськбуд-6» на користь позивача вартості кімнатного крісла-коляски мод. М-201 у сумі 1 200 грн, дорожнього крісла-коляски мод. 215 у сумі 7 200 грн, компенсації вартості санаторно-курортних путівок за 1999-2000 роки, що складає 4 260 грн, вартості автомобіля «Таврія» з ручним керуванням у сумі 14 990 грн, щомісячних виплат компенсації вартості постільної білизни у сумі 42,10 грн, звичайного догляду у сумі 26,60 грн, стороннього догляду у сумі 118 грн, побутової допомоги у сумі 8,90 грн, доповнення до додаткового харчування у сумі 22,80 грн, витрат на бензин, ремонт, технічне обслуговування автомобіля у сумі 89,29 грн. У зазначених доповненнях відповідач вказав на відсутність у спірних правовідносинах правонаступництва після ВАТ «Трест Київміськбуд-6», що унеможливлює покладення на відповідача обов`язку провести перерахунок виплат, стягнутих на користь позивача у судовому порядку.
      (2) Позиція позивача
      15. 14 червня 2017 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу, в яких просить залишити її без задоволення, а рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 квітня 2017 року - без змін.
      16. 25 вересня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли пояснення позивача на касаційну скаргу, в яких він стверджує про протиправність дій відповідача з невиконання рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2003 року у справі № 2-3306/17 2003.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції
      (1.1) Щодо вирішення виключної правової проблеми
      17. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного суду вказав, що існує потреба у вирішенні виключної правової проблеми, пов`язаної із розмежуванням цивільної та адміністративної юрисдикції у спорах за участю Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, враховуючи характер спірних правовідносин і підстави позову.
      18. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      19. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання позову до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      20. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, зазвичай, фізична особа.
      21. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час подання позову до суду, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      22. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      23. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції).
      24. У пункті 7 частини першої статті 3 КАС України у тій же редакції визначено, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      25. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      26. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.
      27. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21)).
      28. Тому помилковим є застосування статті 17 КАС України у редакції, чинній на час подання позову до суду, та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      29. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
      (1.1.1) Щодо юрисдикції суду за вимогою про стягнення з Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відшкодування моральної шкоди
      30. В ухвалі від 4 грудня 2019 року у справі № 761/21898/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу на постанову Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі № 210/5258/16-ц, в якій вона виснувала про те, що розгляд спору фізичної особи та вказаного Фонду слід розглядати за правилами цивільного судочинства:
      30.1. У справі № 210/5258/16-ц фізична особа звернулася до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди відділенням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі Дніпропетровської області. Вирішуючи у тій справі питання про юрисдикцію суду, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 грудня 2018 року вказала, що, оскільки позивач не оспорював правомірність дій відповідача та не просив визнати їх протиправними, а вимога про відшкодування моральної шкоди не заявлена в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, таку вимогу треба розглядати за правилами цивільного судочинства. Близький за змістом висновок щодо юрисдикції суду у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 210/2104/16-ц.
      30.2. Висновок про необхідність розгляду вказаних справ № 210/5258/16-ц і № 210/2104/16-ц за правилами цивільного судочинства обґрунтувала тим, що, заявивши вимогу про відшкодування моральної шкоди, позивач не оспорював законність рішень чи дій/бездіяльності органу Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, тобто не просив вирішити публічно-правовий спір з відповідачем. Тому з огляду на вимогу частини другої статті 21 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, у Великої Палати Верховного Суду не було підстав розглядати такі спори за правилами адміністративного судочинства.
      31. Таким чином, справи № 360/1438/16-а і № 405/5366/17, згадані в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 грудня 2019 року у справі № 761/21898/16-ц, є відмінними від справ № 210/5258/16-ц і № 210/2104/16-ц, насамперед, за предметом: у перших двох таким предметом було визнання протиправними дій відповідного суб`єкта владних повноважень у сфері публічно-правових відносин та зобов`язання вчинити дії; натомість у двох інших - тільки відшкодування моральної шкоди. Саме з огляду на суттєві відмінності у предметі позову Велика Палата Верховного Суду виснувала щодо юрисдикції суду у вказаних справах по-різному: вважала, що справи № 360/1438/16-а і № 405/5366/17 слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, тоді як № 210/5258/16-ц і № 210/2104/16-ц - за правилами цивільного судочинства.
      (1.1.2) Щодо юрисдикції суду за вимогами з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням
      32. В ухвалі від 4 грудня 2019 року у справі № 761/21898/16-ц Верховний Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду згадав такі справи:
      32.1. У справі № 1640/3010/18, в якій Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову 26 червня 2019 року, спір виник не щодо дій Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, а у зв`язку з проходженням позивачем публічної служби.
      32.1.1. Фізична особа звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати протиправними дії Головного управління Національної поліції в Полтавській області та скасувати акт форми Н-5* від 14 серпня 2018 року розслідування нещасного випадку й акт № 6 форми НТ* про нещасний випадок невиробничого характеру як такі, що не відповідають Порядку розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, що сталися в органах і підрозділах системи МВС України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 27 грудня 2002 року № 1346.
      32.1.2. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року виснувала про належність до юрисдикції адміністративного суду того спору, оскільки останній пов`язаний із питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби.
      32.1.3. У тій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що згідно з її висновком, сформульованим у постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 826/4176/18,спір за позовом Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві до товариства з обмеженою відповідальністю про скасування актів проведення розслідування нещасного випадку щодо особи, яка перебувала у трудових відносинах із цим товариством, треба розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки цей і аналогічні спори стосуються здоров`я фізичної особи, права на відшкодування шкоди внаслідок настання нещасного випадку, або виникають із трудових правовідносин.На думку Великої Палати Верховного Суду, комісія з проведення розслідування нещасного випадку не здійснювала на основі законодавства владні управлінські функції, а розслідувала нещасний випадок на виробництві, про що 29 вересня 2017 року склала відповідні акти за формами Н-5 і Н-1, які не є рішеннями суб`єкта владних повноважень, а тому не можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді незалежно від суб`єкта звернення до суду. Враховуючи характер спірних правовідносин, які не були пов`язані із оскарженням фізичною особою рішень, дій чи бездіяльності Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України чи його робочого органу щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що ініційований Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві спір у справі № 826/4176/18 треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
      32.2. У справі № 428/9240/16-ц, в якій Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову 30 травня 2018 року, не вирішуючи питання юрисдикції суду, спір виник між фізичною особою й Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області стосовно скасування постанови відповідача про призначення позивачу страхових виплат у розмірі 0,00 грн і зобов`язання відповідача призначити позивачу відповідні страхові виплати.
      32.3. У справі № 243/3505/16-ц, в якій Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову 20 вересня 2018 року, не вирішуючи питання юрисдикції суду, фізична особа мала спір з відділенням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань України у Калінінському районі м. Горлівки Донецької області про стягнення невиплаченої одноразової допомоги та заборгованості зі щомісячних страхових виплат.
      32.4. У справі № 360/1438/16-а, в якій Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову 25 квітня 2018 року, фізична особа просила суд визнати протиправними дії відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у місті Ірпінь Київської області та зобов`язати відповідача призначити і виплатити одноразову грошову допомогу у зв`язку зі смертю батька позивача. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 квітня 2018 року звернула увагу на те, що позовні вимоги стосувалися відмови у призначенні та виплаті одноразової допомоги внаслідок смерті потерпілого від нещасного випадку на виробництві. Враховуючи функції Фонду, зміст приписів законодавства та правовідносин сторін, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що за предметним і суб`єктним критеріями той спір треба розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      32.5. У справі № 405/5366/17, в якій Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову 28 листопада 2018 року, спір фізичної особи з Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Кіровоградській області виник щодо перерахунку розміру страхових виплат. Позивач просив: визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо перерахунку розміру страхових виплат - грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та на транспортне обслуговування; зобов`язати відповідача провести перерахунок розміру зазначених страхових виплат у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2007 року № 228, з дати першого висновку медико-соціальної експертної комісії про необхідність пересування автомобілем з корегуванням у зв`язку зі зростанням цін на споживчі товари і послуги в порядку, встановленому статтею 34 Закону України «Про оплату праці». Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 листопада 2018 року вказала на те, що спори, пов`язані з перерахунком розміру компенсаційних виплат - грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та на транспортне обслуговування, - треба розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      33. Згідно з частинами першою та другою статті 4 Закону № 1105-XIV у редакції, чинній з 1 січня 2015 року, Фонд соціального страхування України є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним страхуванням, провадить акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечує фінансування виплат за цими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування та здійснює інші функції згідно із затвердженим статутом. Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням.
      34. Виконавча дирекція Фонду є постійно діючим виконавчим органом правління Фонду. Виконавча дирекція є підзвітною правлінню Фонду та провадить діяльність від імені Фонду в межах та в порядку, визначених статутом Фонду та положенням про виконавчу дирекцію Фонду, що затверджується його правлінням, організовує та забезпечує виконання рішень правління Фонду (частина перша статті 8 Закону № 1105-XIV).
      35. Робочими органами виконавчої дирекції Фонду є її управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що створюються за рішенням правління Фонду на підставі затвердженої ним структури органів Фонду. Робочі органи виконавчої дирекції Фонду та їх відділення провадять свою діяльність від імені виконавчої дирекції Фонду в межах та порядку, визначених цим Законом, статутом Фонду, типовим положенням про робочі органи виконавчої дирекції Фонду та їх відділення, що затверджується правлінням Фонду, та положенням, затвердженим директором виконавчої дирекції Фонду (частина третя статті 8 Закону № 1105-XIV).
      36. Основними завданнями Фонду та його робочих органів, зокрема, є: реалізація державної політики у сферах соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, медичного страхування; надання матеріального забезпечення, страхових виплат та соціальних послуг відповідно до цього Закону (пункти 1 і 2 частини першої статті 9 Закону № 1105-XIV).
      37. Фонд зобов`язаний забезпечувати фінансування та виплачувати матеріальне забезпечення, страхові виплати і надавати соціальні послуги, передбачені цим Законом (пункт 1 частини другої статті 10 Закону № 1105-XIV).
      38. Згідно з частиною сьомою статті 36 Закону № 1105-XIV страхові виплати складаються із: 1) страхової виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності (далі - щомісячна страхова виплата); 2) страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім`ї та особам, які перебували на утриманні померлого); 3) страхової виплати дитині, яка народилася з інвалідністю внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності; 4) страхових витрат на медичну та соціальну допомогу.
      39. Спори, що виникають із правовідносин за цим Законом, вирішуються в судовому порядку. Спори щодо розміру шкоди та прав на її відшкодування, накладення штрафів та з інших питань вирішуються в судовому порядку (частини перша та третя статті 17 Закону № 1105-XIV).
      40. За змістом пункту 4 частини першої статті 18 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні усі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб з суб`єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
      41. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 263 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
      42. Отже, у відносинах з обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням Фонд та його робочі органи здійснюють владні управлінські функції та наділені повноваженнями приймати рішення/вчиняти дії, що впливають на можливість реалізації застрахованими особами права на соціальний захист, яке, зокрема, включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, і мають обов`язковий характер для інших суб`єктів владних повноважень.
      43. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду має підстави виснувати, що спори стосовно оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, його робочих органів і їхніх правонаступників про обчислення, призначення, перерахунок, здійснення, надання, одержання виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням є публічно-правовими. А тому їх слід розглядати за правилами адміністративного судочинства. Такий підхід відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 360/1438/16-а та від 28 листопада 2018 року у справі № 405/5366/17.
      (1.2) Щодо юрисдикції суду у справі № 761/21898/16-ц
      44. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 4 грудня 2019 року у справі № 761/21898/16-ц звернув увагу на те, що подібні до останньої обставини були у справі № 686/5026/16:
      44.1. Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив: збільшити розмір щомісячних страхових сум, визначений рішенням Хмельницького міського суду Хмельницької області від 17 серпня 1999 року, і стягувати з військової частини відшкодування втраченого заробітку в зв`язку з ушкодженням здоров`я безстроково щомісячно, починаючи з 1 березня 2016 року, у відповідному розмірі; стягнути з військової частини втрачений заробіток у зв`язку з ушкодженням здоров`я за період з січня 2013 року до січня 2016 року включно; виконання зобов`язання з виплати військовою частиною відшкодування втраченого заробітку в зв`язку з ушкодженням здоров`я з 1 березня 2016 року та за період з січня 2013 року до січня 2016 року включно покласти на Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в особі Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в місті Хмельницькому.
      44.2. Позивач мотивував вимоги тим, що у липні 1979 року з ним трапилася дорожньо-транспортна пригода з вини водія військової частини, і згідно з рішеннями Хмельницького міського народного суду від 14 червня 1984 року та Хмельницького міського суду Хмельницької області від 17 серпня 1999 року у цивільних справах на військову частину покладений обов`язок зі сплати на користь позивача щомісячних страхових сум і втраченого заробітку відповідно. Але у квітні 2006 року особова справа позивача була передана до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в місті Хмельницькому для виплати присуджених страхових сум.
      44.3. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 686/5026/16, не вирішуючи питання юрисдикції, розглянув касаційну скаргу позивача та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      45. У справі № 761/21898/16-ц суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини :
      45.1. 1 березня 1984 року з позивачем стався нещасний випадок на виробництві БУ-54, де підрядною організацією було ВАТ «Трест Київміськбуд-6». Внаслідок травми позивач став інвалідом І групи безстроково, з постійним стороннім доглядом, паралічем обох ніг, втратою контролю над тазовими органами, 100 % втратою працездатності.
      45.2. Згідно з висновком медико-соціальної експертної комісії від 16 серпня 2002 року внаслідок отриманої травми позивач потребує забезпечення підгузками та ліками щоденно.
      45.3. 25 листопада 2003 року Голосіївський районний суд міста Києва у цивільній справі № 2-3306/17 2003 ухвалив рішення, яке набрало законної сили. Згідно з цим рішенням суд стягнув з ВАТ «Трест Київміськбуд-6» на користь позивача заборгованість з виплат за підгузки у розмірі 6 392,03 грн, за придбання ліків у розмірі 869,41 грн, відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 000 грн, а також зобов`язав ВАТ «Трест Київміськбуд-6», починаючи з 16 листопада 2003 року, сплачувати на користь позивача щомісячно витрати на підгузкиу розмірі 322,83 грн і на ліки - у розмірі 43,45 грн, а на майбутнє зі змінами цін - проводити відповідні перерахунки виплат на придбання підгузків і ліків.
      45.4. 25 грудня 2003 року на підставі вказаного рішення суд видав виконавчий лист.
      45.5. 8 червня 2004 року ВАТ «Трест Київміськбуд-6» передало особову справу позивача відповідачу для продовження виплат.
      45.6. 10 червня 2004 року відповідач прийняв постанову № 10/476, якою продовжив позивачу страхову виплату у вигляді витрат на медичну та соціальну допомогу.
      45.7. У заявах від 12 листопада 2004 року та від 13 грудня 2004 року позивач повідомив відповідача про небажання отримувати від нього будь-які виплати.
      45.8. З 1 грудня 2004 року на підставі постанови від 10 грудня 2004 року № 09/592-3м відповідач припинив виплачувати позивачу щомісячні виплати на медичну та соціальну допомогу (постійний сторонній догляд і побутове обслуговування) з огляду на відмову позивача одержувати такі виплати та закриття ним банківського рахунка.
      45.9. 14 лютого 2006 року Голосіївський районний суд міста Києва постановив ухвалу, згідно з якою з урахуванням ухвал про виправлення описки від 9 червня 2015 року та від 20 жовтня 2016 року замінив боржника у виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчого листа, виданого 25 грудня 2003 року Голосіївським районним судом міста Києва, а саме замінив ВАТ «Трест Київміськбуд-6» на відповідача. На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 14 лютого 2006 року головний державний виконавець відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві прийняв відповідну постанову.
      46. У позовній заяві, поданій у червні 2016 року, позивач фактично поскаржився на те, що відповідач як боржник у виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчого листа, виданого 25 грудня 2003 року Голосіївським районним судом міста Києва у справі № 2-3306/17 2003, не перераховує присуджені позивачу відповідно до рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2003 року у вказаній цивільній справі щомісячні виплати на ліки та підгузки. Отже, підставою звернення з позовом у справі № 761/21898/16-ц стало невиконання ухваленого на користь позивача рішення суду у цивільній справі, згідно з яким було визнано право позивача на щомісячні виплати, а також був встановлений обов`язок ВАТ «Трест Київміськбуд-6» у майбутньому здійснювати перерахунок присуджених сум.
      47. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що спір позивача з його роботодавцем - ВАТ «Трест Київміськбуд-6» - про призначення та перерахунок щомісячних страхових виплат у зв`язку з трудовим каліцтвом уже був вирішений у судовому порядку за правилами цивільного судочинства, про що позивач зазначив у позовній заяві. Тому предметом доказування у справі № 761/21898/16-ц є не наявність або відсутність у позивача права на перерахунок стягнутих на його користь Голосіївським районним судом міста Києва згідно з рішенням від 25 листопада 2003 року щомісячних виплат на підгузки та ліки, а неправомірність під час виконання рішення суду у цивільній справі дій відповідача, до якого перейшов обов`язок роботодавця зі сплати присуджених позивачу коштів.
      48. Позивач намагався захистити його право на належне виконання рішення суду, ухвалене у справі у справі № 2-3306/17 2003, у порядку судового контролю, проте не досягнув бажаного для себе результату:
      48.1. У матеріалах справи є ухвала Голосіївського районного суду міста Києва від 20 листопада 2015 року у справі № 752/11756/15-ц (а. с. 11-12) про відмову у задоволенні скарги позивача на бездіяльність відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві. Цю скаргу позивач мотивував тим, що зазначений відділ після заміни боржника у виконавчому провадженні з ВАТ «Трест Київміськбуд-6» на відповідача не перерахував позивачу суми, присуджені згідно з рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2003 року у справі № 2-3306/17 2003.
      48.2. Відмову у задоволенні скарги позивача у справі № 752/11756/15-ц суд першої інстанції обґрунтував тим, що Голосіївський районний суд міста Києва у рішенні від 25 листопада 2003 року у справі № 2-3306/17 2003зобов`язав проводити відповідні перерахунки виплат на придбання підгузків та ліків ВАТ «Трест Київміськбуд-6», яке як боржник у виконавчому провадженні було замінене на відповідача. Тому суд першої інстанції дійшов висновку про те, що скарга позивача є необґрунтованою.
      48.3. Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень 8 червня 2016 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу (реєстровий номер: 58274685), за якою залишив без змін ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 20 листопада 2015 року у справі № 752/11756/15-ц.
      48.4. Ухвали судів обох інстанцій у тій справі переглядав Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який згідно з ухвалою від 21 листопада 2016 року (реєстровий номер: 62881421) залишив оскаржені судові рішення без змін.
      49. З огляду на те, що заявлені у справі № 761/21898/16-цвимоги пов`язані із забезпеченням виконання чинного рішення суду у цивільній справі № 2-3306/17 2003, а також беручи до уваги встановлений судами першої й апеляційної інстанцій факт переходу до відповідача обов`язку зі сплати та перерахунку позивачу присуджених у 2003 році виплат, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справу № 761/21898/16-цслід розглянути за правилами цивільного судочинства.
      (1.3) Щодо суті спору
      50. Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, право позивача на отримання та перерахунок у майбутньому щомісячних виплат на придбання ліків і підгузків підтвердив суд у рішенні у справі № 2-3306/17 2003 за позовом позивача до ВАТ «Трест Київміськбуд-6».
      51. На час призначення та припинення відповідачем виплати позивачу страхових сум правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов`язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві визначав Закон № 1105-XIV.
      52. Згідно з частиною першою статті 15 Закону № 1105-XIV у редакції, чинній на час призначення та припинення відповідачем виплати позивачу страхових сум, страхування від нещасного випадку здійснював Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.
      53. Особи, право яких на отримання відшкодування шкоди раніше було встановлено згідно із законодавством СРСР або законодавством України про відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов`язаних з виконанням ними трудових обов`язків, мали право на забезпечення по страхуванню від нещасного випадку відповідно до цього Закону (частина друга статті 2 Закону№ 1105-XIV у тій же редакції).
      54. Пункт 3 розділу XIПрикінцевих положень Закону № 1105-XIV у редакції, чинній на час передачі особової справи позивача відповідачу, встановлював, що відшкодування шкоди, медична, професійна та соціальна реабілітація провадяться Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України також зазначеним у статті 8 цього Закону особам, які потерпіли до набрання ним чинності (до 1 квітня 2001 року) та мали право на зазначені страхові виплати і соціальні послуги.
      55. Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України мав сплачувати страхові виплати та надавати соціальні послуги працівникам (членам їх сімей), які потерпіли на виробництві до 1 квітня 2001 року, з того часу, коли відповідні підприємства передали в установленому порядку Фонду документи, що підтверджують право цих працівників (членів їх сімей) на такі страхові виплати та соціальні послуги, або коли таке право було встановлено в судовому порядку (пункт 2 статті 7 Закону України «Про страхові тарифи на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» у редакції, чинній на час передання особової справи позивача відповідачу).
      56. Отже, з моменту передання роботодавцем особової справи потерпілого Фонду чи його робочим органам в останніх виник обов`язок зі сплати потерпілим встановлених (присуджених) страхових виплат. Окрім того, як встановив суд першої інстанції, відповідач зобов`язаний сплачувати позивачу присуджені страхові виплати на підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 14 лютого 2006 року про заміну правонаступником боржника у виконавчому провадженні з виконання рішення цього суду від 25 листопада 2003 року у справі № 2-3306/17 2003. Ту ухвалу відповідач в апеляційному та касаційному порядку не оскаржував.
      57. Відповідно до пункту 4 частини сьомої статті 36 Закону № 1105-XIV у редакції, чинній на час звернення позивача із заявою про перерахунок страхових виплат, до переліку страхових виплат належать страхові витрати на медичну та соціальну допомогу.
      58. Фонд соціального страхування України фінансує витрати на медичну та соціальну допомогу, у тому числі на додаткове харчування, придбання ліків, спеціальний медичний, постійний сторонній догляд, побутове обслуговування, протезування, медичну реабілітацію, санаторно-курортне лікування, придбання спеціальних засобів пересування тощо, якщо потребу в них визначено висновками МСЕК та індивідуальною програмою реабілітації інваліда (у разі її складення). Фонд організовує цілеспрямоване та ефективне лікування потерпілого у власних спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах або на договірній основі в інших лікувально-профілактичних закладах з метою якнайшвидшого відновлення здоров`я застрахованого (частина третя статті 42 Закону № 1105-XIV у вказаній редакції).
      59. Перерахування сум щомісячних страхових виплат і витрат на медичну та соціальну допомогу провадиться в разі: 1) зміни ступеня втрати професійної працездатності; 2) зміни складу сім`ї померлого. Перерахування сум щомісячних страхових виплат провадиться також у разі зростання у попередньому календарному році середньої заробітної плати у галузях національної економіки за даними центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики. Таке перерахування провадиться з 1 березня наступного року. При цьому визначена раніше сума щомісячної страхової виплати зменшенню не підлягає (стаття 37 Закону № 1105-XIV у зазначеній редакції).
      60. Отже, з огляду на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 14 лютого 2006 року, яка є чинною, на підставі приписів законодавства до відповідача перейшов обов`язок зі сплати та перерахунку позивачу присуджених страхових виплат. Вказане, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, підтверджують передання ВАТ «Трест Київміськбуд-6» особової справи позивача до відповідача та прийняття останнім постанови від 10 червня 2004 року № 10/476 про продовження виплати позивачу призначеної страхової виплати.
      61. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що відповідач згідно з його постановою від 10 грудня 2004 року № 09/592-3м припинив позивачу з 1 грудня 2004 року виплати на медичну та соціальну допомогу з огляду на його відмову одержувати такі виплати від відповідача та закриття позивачем рахунку в банку. Юридичною підставою для прийняття вказаної постанови стали, зокрема, приписи статті 38 Закону № 1105-XIV у редакції, чинній на той час.
      62. З огляду на зміст частини першої статті 38 Закону № 1105-XIV у редакції, чинній на час припинення страхових виплат позивачеві, Велика Палата Верховного Суду виснує, що відмова позивача від соціальних виплат та закриття ним банківського рахунка не могли бути підставою для припинення виплати позивачу присуджених страхових виплат на ліки та підгузки і не звільняли відповідача від обов`язку проводити перерахунок цих сум відповідно до вимог статті 28 Закону № 1105-XIV. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову.
      63. Доводи касаційної скарги про те, що аналогічний, як і у справі № 761/21898/16-ц, позов був предметом розгляду у справі № 755/9304/15-ц, є необґрунтованими. В останній позивач просив провести перерахунок інших страхових виплат, а саме: компенсації за постільну білизну та доповнення до додаткового харчування у розмірі, що були стягнуті на підставі рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 травня 2003 року у справі № 2-113/2003. У постанові від 19 грудня 2018 року у справі № 755/9304/15-ц (реєстровий номер: 78715211) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду визнав обґрунтованими висновки апеляційного суду про відмову у задоволенні позову.
      64. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, на відміну від справи № 755/9304/15-ц, у справі № 761/21898/16-ц апеляційний суд не встановив обставин, які могли би підтверджувати наявність у відповідача підстав для припинення виплати позивачу раніше присуджених страхових виплат. Крім того, у доповненнях до касаційної скарги, надісланих на адресу суду 20 жовтня 2017 року, на підтвердження наведених у ній доводів відповідач вказав про те, що згідно з ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 липня 2017 року у справі № 755/23428/13-ц цей суд скасував ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2013 року й Апеляційного суду міста Києва від 25 лютого 2016 року про заміну боржника у виконавчому провадженні з виконання виконавчого листа, виданого 12 грудня 2011 року Дніпровським районним судом м. Києва у справі № 2-113/2003 про стягнення з ВАТ «Трест Київміськбуд-6» на користь позивача вартості кімнатного крісла-коляски мод. М-201 у сумі 1 200 грн, дорожнього крісла-коляски мод. 215 у сумі 7 200 грн, компенсації вартості санаторно-курортних путівок за 1999-2000 роки, що складає 4 260 грн, і вартості автомобіля «Таврія» з ручним керуванням у сумі 14 990 грн, щомісячних виплат компенсації вартості постільної білизни у сумі 42,10 грн, звичайного догляду у сумі 26,60 грн, стороннього догляду у сумі 118 грн, побутової допомоги у сумі 8,90 грн, доповнення до додаткового харчування у сумі 22,80 грн, витрат на бензин, ремонт, технічне обслуговування автомобіля у сумі 89,29 грн. Натомість у справі № 761/21898/16-ц боржником у виконавчому провадженні з виконання рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2003 року у цивільній справі № 2-3306/17 2003 залишається саме відповідач.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      65. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      66. Оскільки відповідач подав касаційну скаргу у квітні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржене рішення апеляційного суду на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      67. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      68. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року).
      69. З огляду на наведену оцінку доводів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову. Крім того, вона звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції поклав обов`язок з перерахунку страхових виплат на «Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Києві», хоча юридичної особи з таким найменуванням не існує, а спірні правовідносини виникли з Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у місті Києві, правонаступником якого є Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві.
      70. Проте, згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року, не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що є підстави залишити рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 квітня 2017 року без змін.
      71. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскарженого судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
      72. Тому Велика Палата Верховного Суду поновлює виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 квітня 2017 року, виконання якого зупинив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ згідно з ухвалою від 19 травня 2017 року.
      (2.2) Щодо судових витрат
      73. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      74. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).
      75. Місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні усі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб з суб`єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг (пункт 4 частини першої статті 18 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).
      76. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      77. Суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг (пункт 2 частини першої статті 263 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      78. Отже, у відносинах з обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням Фонд та його робочі органи здійснюють владні управлінські функції та наділені повноваженнями приймати рішення/вчиняти дії, що впливають на можливість реалізації застрахованими особами права на соціальний захист. Тому спори стосовно оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, його робочих органів і їхніх правонаступників про обчислення, призначення, перерахунок, здійснення, надання, одержання виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419, частиною третьою статті 436 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві залишити без задоволення.
      2. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 квітня 2017 року залишити без змін і поновити його виконання.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 90355790
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 705/1804/13-ц
      Провадження № 14-566цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      заявник - ОСОБА_1 ,
      заінтересована особа - старший державний виконавець Уманського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Черкаській області (далі - Уманський МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області) Бундєлєва Олександра В`ячеславівна,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області
      на постанову Апеляційного суду Черкаської області від 27 березня 2019 року у складі колегії суддів Нерушак Л. В., Бородійчука В. Г., Василенко Л. І.
      у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії старшого державного виконавця Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області Бундєлєвої О. В. та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст вимог скарги
      У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаною скаргою, в якій просив визнати протиправними дії старшого державного виконавця Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області Бундєлєвої О. В. під час відкриття виконавчих проваджень від 14 липня 2017 року № 54313999, № 54314176, № 54314163, № 54314040, № 54314123, № 54314103 та під час винесення постанов від 14 липня 2017 року про відкриття виконавчого провадження № 50921723 щодо стягнення виконавчого збору у розмірі 43 453,00 грн та № 50920254 щодо стягнення виконавчого збору у розмірі 164,10 грн, скасувати зазначені постанови.
      Скаргу мотивовано тим, що відповідні дії державного виконавця Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області не відповідали вимогам Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), оскільки для винесення зазначених постанов не було законних підстав.
      Також у серпні 2017 року ОСОБА_1 подав скаргу на дії старшого державного виконавця Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області Бундєлєвої О. В., в якій просив визнати протиправними дії державного виконавця під час відкриття виконавчих проваджень від 14 липня 2017 року № 54327219, № 54314142, № 54314190, № 54327125 та під час винесення постанов від 14 липня 2017 року про відкриття виконавчого провадження № 50920281 щодо стягнення виконавчого збору у розмірі 26 501,41 грн та № 50921807 щодо стягнення виконавчого збору у розмірі 321,90 грн, скасувати зазначені постанови. Посилався, зокрема, на те, що у постанові від 14 липня 2017 року про відкриття провадження № 54314190 навіть помилково вказана дата його народження.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      13 вересня 2017 року ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області справа № 705/1804/13-ц (№ 4с/705/56/17) за скаргою ОСОБА_1 об`єднана зі справою № 2318/1520/12 (№ 4с/705/57/17) за його ж скаргою в одне провадження.
      28 грудня 2018 року ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області закрито провадження у справі, роз`яснено заявнику право звернення з його вимогами до адміністративного суду в порядку адміністративного судочинства, скасовано ухвалу суду про забезпечення позову від 21 листопада 2017 року щодо зупинення стягнення на підставі виконавчих документів.
      Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що скарга ОСОБА_1 на дії старшого державного виконавця Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області Бундєлєвої О. В. не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) є підставою для закриття провадження у справі.
      27 березня 2019 року постановою Апеляційного суду Черкаської області апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково: скасовано ухвалу Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 грудня 2018 року, матеріали справи за скаргою ОСОБА_1 направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що виконавчий документ видано судом загальної юрисдикції, а це виключає юрисдикцію адміністративних судів у зазначеній категорії справ, тому суд першої інстанції помилково закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У травні 2019 року Уманський МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Черкаської області від 27 березня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення апеляційного суду та залишити в силі судове рішення суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано, зокрема, тим, що ОСОБА_1 оскаржує не виконавчий документ, виданий судом загальної юрисдикції, а постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору, тому ця справа не може розглядатися у місцевому суді в порядку цивільного судочинства, а підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      При цьому особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      17 травня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду відкрите касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      18 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі доводів, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, згідно з якою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      07 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою прийняла та призначила зазначену справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Згідно із частиною першою статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
      Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
      Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      У поданій до суду скарзі ОСОБА_1 просив:
      - визнати протиправними дії старшого державного виконавця Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області Бундєлєвої О. В. під час відкриття виконавчих проваджень від 14 липня 2017 року № 54313999, № 54314176, № 54314163, № 54314040, № 54314123, № 54314103 та під час винесення постанов від 14 липня 2017 року про відкриття виконавчого провадження № 50921723 щодо стягнення виконавчого збору у розмірі 43 453,00 грн та № 50920254 щодо стягнення виконавчого збору у розмірі 164,10 грн, скасувати зазначені постанови;
      - визнати протиправними дії державного виконавця під час відкриття виконавчих проваджень від 14 липня 2017 року № 54327219, № 54314142, № 54314190, № 54327125 та під час винесення постанов від 14 липня 2017 року про відкриття виконавчого провадження № 50920281 щодо стягнення виконавчого збору у розмірі 26 501,41 грн та № 50921807 щодо стягнення виконавчого збору у розмірі 321,90 грн, скасувати зазначені постанови.
      У вказаній скарзі ОСОБА_1 посилався на те, що врегулювання боргу за кредитним договором від 06 лютого 2008 року № ML-0CV/007/2008 відбулося поза межами виконавчого провадження шляхом укладення 19 червня 2017 року угоди про врегулювання боргу.
      14 липня 2017 року старший державний виконавець Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області Бундєлєва О. В. усупереч вимогам Закону № 1404-VIII відкрила виконавче провадження № 54313999 про стягнення виконавчого збору у розмірі 43 453 грн на підставі постанови від 14 липня 2017 року № 50921723 та виконавче провадження № 54314176 про стягнення виконавчого збору у розмірі 164,10 грн на підставі постанови за цією ж датою № 50920254.
      Зокрема, заявник вважав, що постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 164,10 грн у виконавчому провадженні № 50920254 прийнято з грубим порушенням вимог частини другої статті 27 Закону № 1404-VIII.
      Крім цього, у межах стягнення за виконавчим листом № 705/1804/13-ц (№ 2/705/764/13), виданим 01 жовтня 2013 року Уманським міськрайонним судом Черкаської області, 14 липня 2017 року старшим державним виконавцем Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області Бундєлєвою О. В. відкрито виконавчі провадження № 54314163 та № 54314040, згідно з якими на підставі постанов про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження від 14 липня 2017 року № 50920254 та № 50921723 проводиться відповідне стягнення у розмірі 100,00 за кожним виконавчим провадженням.
      Також ОСОБА_1 вважав незаконним відкриття 14 липня 2017 року виконавчого провадження № 54314123 про стягнення з нього штрафу в розмірі 1700,00 грн на підставі постанови від 08 червня 2017 року № 50921723 та виконавчого провадження № 54314103 про стягнення з нього штрафу у розмірі 3400,00 грн на підставі постанови від 19 червня 2017 року № 50921723, оскільки йому нічого не відомо про існування зазначених постанов.
      Зазначав, що постанова про стягнення виконавчого збору у розмірі 321,90 грн у виконавчому провадженні № 50921807 прийнята з грубим порушенням вимог частини другої статті 27 Закону № 1404-VIII.
      14 липня 2017 року старший державний виконавець Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області Бундєлєва О. В. усупереч вимогам Закону № 1404-VIII відкрила виконавче провадження № 54327219 про стягнення виконавчого збору у розмірі 26 501,41 грн на підставі постанови від 14 липня 2017 року № 50920281 та виконавче провадження № 54314142 про стягнення виконавчого збору у розмірі 321,90 грн на підставі постанови за цією ж датою № 50921807.
      Крім цього, у межах стягнення за виконавчим листом № 2318/1520/2012 (№ 2/705/88/13), виданим 16 серпня 2013 року Уманським міськрайонним судом Черкаської області, 14 липня 2017 року старшим державним виконавцем Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області Бундєлєвою О. В. відкрито виконавчі провадження № 54314190, № 54327125, згідно з якими на підставі постанов про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження від 14 липня 2017 року № 50921807 та № 50920281 проводиться відповідне стягнення у розмірі 100,00 грн за кожним виконавчим провадженням.
      Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 вважав, що державний виконавець у незаконний спосіб намагається стягнути з нього виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій та штрафи.
      Законом України від 22 грудня 2005 року № 3262-IV «Про доступ до судових рішень» (далі - Закон № 3262-IV) регулюються відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень (рішень, судових наказів, постанов, вироків, ухвал), ухвалених судами загальної юрисдикції, та ведення Єдиного державного реєстру судових рішень (стаття 1 цього Закону).
      Згідно із частиною першою статті 6 Закону № 3262-IV кожен має право повністю або частково відтворювати судові рішення, що проголошені судом прилюдно, у будь-який спосіб, у тому числі через оприлюднення в друкованих виданнях, у засобах масової інформації, створення електронних баз даних судових рішень.
      Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до реєстру (частина третя статті 6 Закону № 3262-IV).
      Зі справи вбачається та підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень, що на примусовому виконанні в Уманському МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області перебуває виконавчий лист № 705/1804/13-ц (№ 2/705/764/13), виданий 01 жовтня 2013 року Уманським міськрайонним судом Черкаської області, про стягнення із ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» заборгованості у розмірі 434 530,02 грн солідарно.
      22 квітня 2016 року державний виконавець Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження № 50921723 з виконання зазначеного виконавчого листа.
      20 лютого 2017 року державний виконавець Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області прийняв постанову про зміну назви сторони виконавчого провадження та зазначив, що під час примусового виконання рішення суду встановлено, що особа-боржник ОСОБА_1 своє прізвище ОСОБА_1 змінив на ОСОБА_1 .
      14 липня 2017 року Уманським МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області у виконавчому провадженні № 50920254 прийнято постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 164,10 грн із ОСОБА_1 на підставі виконавчого листа № 705/1804/13-ц (№ 2/705/764/13), виданого 01 жовтня 2013 року Уманським міськрайонним судом Черкаської області (т. 3, а. с. 4).
      14 липня 2017 року Уманський МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області у виконавчому провадженні № 50921723 прийняв постанову про стягнення виконавчого збору в розмірі 43 453,00 грн із ОСОБА_1 на підставі виконавчого листа № 705/1804/13-ц (2/705/764/13), виданого 01 жовтня 2013 року Уманським міськрайонним судом Черкаської області (т. 3, а. с. 5).
      Постановами Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області від 14 липня 2017 року відкрито виконавчі провадження № 54314163, № 54314040, № 54314123, № 54313999, № 543314176, № 54314103, № 543314142, № 54314190 та від 18 липня 2017 року № 54327125, № 54327219 про стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження на підставі постанов Уманського МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області (т. 3, а. с. 29 - 32).
      Відповідно до статті 383 ЦПК України (у редакції, яка діяла на час звернення до суду зі скаргою) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      Згідно із частиною другою статті 384 цього Кодексу (у зазначеній редакції) скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
      Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, установленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
      Відповідно до пункту 9 частини першої розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції, яка набрала чинності 15 грудня 2017 року та була чинною на час розгляду скарги у судах першої й апеляційної інстанцій, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Так, розділом VІІ ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду скарги в судах першої й апеляційної інстанцій, врегульовано питання щодо судового контролю за виконанням судових рішень. Зокрема, згідно із частиною першою статті 447 ЦПК України (у зазначеній редакції) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
      За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 451 ЦПК України у зазначеній редакції).
      Згідно із частиною першою статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами.
      Тобто примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державноговиконавцяпростягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.
      За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.
      Відповідно до частини першої статті 74 зазначеного Закону рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      Частиною другою статті 74 Закону № 1404-VІІІ передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.
      Отже, Законом № 1404-VІІІ установлено спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій, стягнення штрафів, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Можна зробити висновок, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
      Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду також у постановах від 06 червня 2018 року у справах № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18) та № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 1915/1868/2012 (провадження № 14-353цс19), від 09 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19), від 18 грудня 2019 року у справі №344/21436/18 (провадження № 14-596цс19), і підстав для відступу від нього не вбачається.
      Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15, на яку міститься посилання у касаційній скарзі.
      З огляду на вказане скарга не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства, як правильно вважав суд першої інстанції, оскільки усі оскаржувані заявником постанови стосуються стягнення судових витрат, витрат виконавчого провадження та стягнення штрафів, накладених державним виконавцем.
      Підстав для висновків, що суд першої інстанції порушив правила предметної чи суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      Апеляційний суд безпідставно скасував законну й обґрунтовану ухвалу суду першої інстанції та направив скаргу до суду першої інстанції для продовження розгляду, порушивши при цьому норми матеріального та процесуального права, до того ж помилково вважав, що скарга підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Статтею 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      На підставі статті 413 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати ухвалу апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, у зв`язку із чим касаційну скаргу - задовольнити.
      Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      У силу вимог статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції повинна містити:
      а) висновок суду касаційної інстанції по суті вимог касаційної скарги і позовних вимог;
      б) новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення;
      в) розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      Згідно з матеріалами справи за подання касаційної скарги Уманський МВ ДВС ГТУЮ у Черкаській області витрат не поніс.
      Керуючись статтями 400, 409, 413, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Уманського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Черкаській області задовольнити.
      Постанову Апеляційного суду Черкаської області від 27 березня 2019 року скасувати.
      Ухвалу Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 грудня 2018 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач В. В. Пророк
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      М. І. Гриців О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
      О. С. Золотніков
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформлено суддею Ситнік О. М.
      Джерело: ЄДРСР 90359316
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 756/3456/19
      Провадження № 14-543цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк»),
      відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватне підприємство «ОСОБА_4» (далі - ПП «ОСОБА_4»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Перша будівельна компанія 2006» (далі - ТОВ «ПБК 2006»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Поссітів» (далі - ТОВ «Поссітів»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Сідвелс» (далі - ТОВ «Сідвелс»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Полвакс-Україна» (далі - ТОВ «Полвакс-Україна»),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року у складі колегії суддів Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса A. М.
      у цивільній справі за позовом ПАТ «Ощадбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ПП «ОСОБА_4», ТОВ «ПБК 2006», ТОВ «Поссітів», ТОВ «Сідвелс», ТОВ «Полвакс-Україна», про виділ частки зі спільного майна в натурі та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У березні 2019 року ПАТ «Ощадбанк» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило виділити в натурі Ѕ частину із часток ОСОБА_1 , що є спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у ПП «ОСОБА_4», ТОВ «ПБК 2006», ТОВ «Поссітів», ТОВ «Сідвелс», ТОВ «Полвакс-Україна» для звернення стягнення на них та визначити за ОСОБА_2 Ѕ частину зазначених часток ОСОБА_1 у статутних капіталах указаних юридичних осіб.
      На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 07 жовтня 2011 року та 05 вересня 2013 року ПАТ «Ощадбанк» та Приватне підприємство «Спецзовнішкомплект» (далі - ПП «Спецзовнішкомплект») уклали кредитні договори. На забезпечення виконання цих договорів ПАТ «Ощадбанк», ПП «Спецзовнішкомплект» та ОСОБА_2 уклали договори поруки, згідно з якими останній зобов`язався відповідати перед кредитором солідарно з позичальником у повному обсязі за виконання зобов`язань ПП «Спецзовнішкомплект».
      У зв`язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитних договорів утворилася заборгованість у загальному розмірі 101 544 052,34 грн, яку стягнуто з ОСОБА_2 як поручителя за рішенням суду. Рішення суду не виконане.
      Позивач зазначив, що з вересня 1996 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , шлюб розірвано рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 26 квітня 2016 року.
      ОСОБА_1 за час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 здійснила внески до статутних капіталів зазначених юридичних осіб та стала їх учасником, а саме:
      - 10 000,00 грн до статутного фонду ПП «ОСОБА_4», частка у статутному капіталі якого складає 100 %;
      - 990 000,00 грн до статутного фонду ТОВ «ПБК 2006»,частка у статутному капіталі якого становить 33 %;
      - 42 000,00 грн до статутного фонду ТОВ «Поссітів», частка у статутному капіталі якого складає 70 %;
      - 537,00 грн до статутного фонду ТОВ «Сідвелс», частка у статутному капіталі якого становить 4,8 %;
      - 11 732 985,00 грн до статутного фонду ТОВ «Полвакс-Україна», частка у статутному капіталі якого складає 99 %.
      Боржник ОСОБА_2 не має жодного зареєстрованого майна, за рахунок якого може бути виконано рішення суду про стягнення заборгованості, ухиляється добровільно погасити заборгованість. На думку позивача, єдиним способом захисту його прав є виділення в натурі з відповідних часток ОСОБА_1 у господарських товариствах Ѕ частини у її частках статутного капіталу для звернення стягнення на них.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      22 березня 2019 року ухвалою Оболонського районного суду міста Києва відмовлено у відкритті провадження у справі.
      Суд першої інстанції керувався тим, що спір між сторонами виник щодо правочинів у сфері здійснення господарської діяльності, оскільки позивач бажає виділити в натурі Ѕ частину часток відповідача у господарських товариствах з метою стягнення заборгованості з ОСОБА_2 як поручителя у виконанні зобов`язань за відповідними кредитними договорами. У зв`язку з цим суд вважав, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      29 травня 2019 року постановою Київського апеляційного суду скасовано ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 22 березня 2019 року, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Апеляційний суд мотивував свої висновки тим, що при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі. Оскільки спір між сторонами виник щодо виділу частки, що належить одному з подружжя у спільному сумісному майні, тобто стосується сімейних правовідносин, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У червні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що в разі задоволення позову ПАТ «Ощадбанк» ОСОБА_1 буде позбавлена права власності на Ѕ частину належних їй часток у статутному капіталі господарських товариств, що у свою чергу припинить частину її корпоративних прав.
      Оскільки спір у цій справі стосується права власності ОСОБА_1 на частки у статутному капіталі господарських товариств, то він є корпоративним і повинен розглядатися в порядку господарського судочинства.
      Позиція інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» указувало на законність та вмотивованість постанови апеляційного суду та необґрунтованість касаційної скарги, яку просило залишити без задоволення.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      17 липня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      08 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 04 вересня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час передачі справи), якою передбачалося, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального,господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції.
      Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.
      Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      При цьому необхідно враховувати, що в силу вимог частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
      Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства України визначення предмета і підстав позову належить виключно позивачеві, разом з тим установлення обставин справи, з`ясування характеру спірних правовідносин і застосування норм матеріального права, які поширюються на спірні правовідносини, - є обов`язком суду.
      У поданій до суду в порядку цивільного судочинства позовній заяві ПАТ «Ощадбанк» просило:
      - виділити в натурі Ѕ частину із часток ОСОБА_1 , що є спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у ПП «ОСОБА_4», ТОВ «ПБК 2006», ТОВ «Поссітів», ТОВ «Сідвелс», ТОВ «Полвакс-Україна» для звернення стягнення на них;
      - визначити за ОСОБА_2 по Ѕ частині зазначених часток ОСОБА_1 у статутних капіталах указаних юридичних осіб.
      Отже, сам позивач визначив предмет і підстави позову саме як виділення частки майна в натурі у спільному сумісному майні подружжя для звернення стягнення на нього.
      Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач посилався на те, що він є кредитором, а ОСОБА_2 - боржником перед банком на підставі рішення Оболонського районного суду міста Києва від 12 серпня 2016 року. ОСОБА_2 не має майна, на яке можна звернути стягнення. Під час виконання рішення у ОСОБА_1 виявлено майно, яке придбано за час перебування нею у шлюбі з ОСОБА_2 . Позивач зазначив, що Ѕ частина майна належить ОСОБА_2 , тому просив на підставі статей 60, 63, 70, 73 Сімейного кодексу України (тут і далі - СК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначити та виділити частку ОСОБА_2 у спільному сумісному майні подружжя.
      Питання поділу майна подружжя врегульовано у СК України і вказані спори за предметною юрисдикцією підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Статтею 1 СК України встановлено, що цей Кодекс визначає, у тому числі майнові права і обов`язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім`ї та родичів.
      У статті 2 СК України вказано, що цей Кодекс регулює, зокрема сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям.
      Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами (частина перша статті 7 СК України).
      Відповідно до статті 8 цього Кодексу якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.
      Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
      Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
      У статті 63 СК України зазначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
      Відповідно до статті 65 цього Кодексу дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою (частина перша).
      При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга).
      Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (частина третя).
      Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта).
      У частині першій статті 67 СК України вказано, що дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.
      Разом з тим за правилами статті 69 цього Кодексу дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша).
      Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      З огляду на зміст позовної заяви можна зробити висновок, що спір виник щодо виділу частки, що належить одному з подружжя у спільному сумісному майні, тобто стосується сімейних правовідносин, а тому відповідно до положень статті 19 ЦПК України цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Разом з цим слід зазначити й таке.
      Статтею 371 ЦК України передбачено, що кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред`явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.
      Виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.
      Відповідно до частини першої статті 366 ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред`явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.
      У разі неможливості виділу в натурі частки зі спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов`язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку (частина друга статті 366 ЦК України).
      Доводи ОСОБА_1 , наведені у касаційній скарзі, про те, що вона має частку в статутному капіталі господарських товариств, а спір є корпоративним спростовуються наступним.
      Відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.
      Згідно з положеннями статей 83, 88 ЦК України, статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 10 Закону України 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (далі - Закон № 1576-XII) товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами.
      Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб`єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).
      Відповідно до частин першої, третьої статті 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      За змістом статті 113 ЦК України та статті 1 Закону № 1576-XII товариство з обмеженою відповідальністю належить до господарських товариств.
      Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав.
      Згідно зі статтею 115 ЦК Українита статтею 12 Закону № 1576-XII господарське товариство є власником: майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.
      Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.
      Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.
      Виходячи зі змісту частин другої, третьої статті 61 СК України, якщо вклад до статутного капіталу господарського товариства (підприємства) зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім`ї, той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право вимоги виплати половини вартості внесеного майна або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.
      При цьому спір існує саме між подружжям, а не між тим з подружжя, хто не є учасником товариства, та товариством.
      Висновок щодо застосування зазначеної норми права викладений у постанові Верховного Суду України від 03 липня 2013 року у справі № 6-61цс13.
      Разом з цим у зазначеній постанові Верховного Суду України та в постановах від 03 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 та від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13 вирішувалося питання про склад спільного майна подружжя та зроблено висновок про те, яке майно не є спільною сумісною власністю подружжя, хоча майнові права на нього могли виникнути за рахунок коштів подружжя, набутих під час їх спільного проживання.
      Із суб`єктного складу учасників справи вбачається, що позивачем є банк - кредитор, а відповідачами - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які є подружжям.
      Спір стосується не визначення часток учасника господарських товариств, а визначення частки одного з подружжя у майні, яке банк вважає спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 .
      Тому за вказаних правовідносин не застосовується правова позиція Верховного Суду України щодо виділення частки зі статутного фонду учасника господарського товариства, а лише у частині визначення складу спільної сумісної власності подружжя у контексті прав на частку у майні господарського товариства в одного із подружжя.
      З огляду на вказані положення норм матеріального права, враховуючи предмет і підстави позову, характер спірних правовідносин, апеляційний суд зробив правильний висновок, що спір про виділ частки зі спільного майна подружжя, за вирішенням якого звернувся банк до суду, випливає із сімейних правовідносин,тому цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а не є господарським (корпоративним).
      Суд першої інстанції помилково відмовив у відкритті провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України. Однак апеляційний суд цю помилку виправив, скасувавши ухвалу суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм процесуального права, та направивши справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що суд порушив норми процесуального права.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на вказане оскаржувану постанову апеляційного суду необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      У такому разі розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      Постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач В. В. Пророк
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      В. В. Британчук Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов Н. П. Лященко
      М. І. Гриців О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформлено суддею Ситнік О. М.
      Джерело: ЄДРСР 90228540
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/332/15
      Провадження № 11-751апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Національного банку України (далі - НБУ) в особі Головного управління НБУ по місту Києву та Київській області до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Даніель» Ожга Євгенія Вікторовича (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд, Банк відповідно), Фонду про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 березня 2015 року (суддя Амельохін В. В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 року (судді Горбань Н. І., Земляна Г. В., Сорочко Є. О.),
      УСТАНОВИЛА:
      У січні 2015 року НБУ звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду в частині неперерахування коштів, отриманих від позичальників Банку, права вимоги за кредитами яких перебувають у заставі НБУ, для позачергового задоволення вимог останнього, а також зобов`язати уповноважену особу Фонду перерахувати кошти, обліковані на окремому аналітичному рахунку в Банку, на користь НБУ та в подальшому перераховувати такі кошти позивачу не пізніше ніж наступного робочого дня з дня їх отримання.
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, НБУ послався на те, що з огляду на початок із 16 квітня 2014 року здійснення процедури ліквідації Банку та призначення уповноваженої особи Фонду, вважається таким, що настав строк виконання грошових зобов`язань Банку за укладеним з НБУ договором стабілізаційного кредиту, який, серед іншого, було забезпечено договором застави прав вимоги за кредитами, наданими позичальникам Банку.
      Кредиторські вимоги за договором стабілізаційного кредиту 8 травня 2014 року було заявлено позивачем до Банку та підтверджено останнім.
      НБУ зазначив, що на виконання умов договору застави прав вимоги за кредитами в Банку, вимог Закону України «Про заставу» та Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, після затвердження виконавчою дирекцією Фонду результатів інвентаризації майна Банку та формування ліквідаційної маси кошти, отримані від позичальників Банку, права вимоги за кредитами яких перебувають у заставі позивача, та акумульовані Банком, мали бути перераховані НБУ.
      Проте уповноваженою особою Фонду, незважаючи на неодноразові вимоги НБУ про позачергове задоволення вимог перерахувати йому акумульовані кошти позичальників Банку, цього протиправно не зроблено з безпідставним посиланням на те, що кредиторські вимоги НБУ віднесено до сьомої черги вимог кредиторів, а також на можливість звернення стягнення на предмет іпотеки, заставна вартість якого є достатньою для покриття заборгованості Банку за стабілізаційним кредитом.
      Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 6 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 року, позов НБУ задовольнив.
      У ході розгляду справи суди встановили таке.
      28 грудня 2012 року НБУ та Банк уклали договір про надання стабілізаційного кредиту № 01 (далі - Кредитний договір).
      За умовами Кредитного договору кредитор (НБУ) надає позичальнику (Банк) стабілізаційний кредит для підтримки ліквідності в сумі 80 000 000 грн на строк з 3 січня 2013 року до 31 грудня 2014 року (включно).
      28 грудня 2012 року НБУ та Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Пріорітет Україна» уклали іпотечний договір № 2624, за змістом якого він забезпечує вимоги НБУ, що випливають з договору про надання стабілізаційного кредиту від 28 грудня 2012 року № 01 та будь-яких додаткових договорів до нього, які укладені між сторонами та будуть укладені в майбутньому.
      Згідно з пунктом 5 іпотечного договору на забезпечення виконання Банком зобов`язань за Кредитним договором ТОВ «Пріорітет Україна» надало в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме майновий комплекс (літ. «А», «В», «Г») загальною площею 3469,30 кв. м, що знаходиться за адресою: місто Київ, вул. Нова, 1. Відповідно до пункту 9 іпотечного договору загальна вартість предмета іпотеки складає 64 686 382,86 грн.
      28 грудня 2012 року НБУ та Публічне акціонерне товариство «Сеніко» (далі - ПАТ «Сеніко») уклали іпотечний договір № 2625, за умовами якого він забезпечує вимоги НБУ, що випливають з Кредитного договору та будь-яких додаткових договорів до нього, що укладені між сторонами та будуть укладені в майбутньому. Згідно з пунктом 5 іпотечного договору на забезпечення виконання Банком зобов`язань за Кредитним договором ПАТ «Сеніко» надало в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме цілісний майновий комплекс - 22 цегляні будівлі (літ. «А», «Б», «В», «Г», «Д», «Е», «З», «К», «Л», «Ж», «М», «Н», «С», «Т», «Ф», «Ш», «О», «П», «Р», «Х», «Щ», «Ч») загальною площею 5765,90 кв. м. Сторони домовились, що загальна вартість предмета іпотеки складає 66 000 000 грн.
      На забезпечення виконання зобов`язань Банку за укладеним із НБУ Кредитним договором між ними також укладено договір застави майнових прав від 12 квітня 2013 року № 01 (далі - Договір застави), предметом застави за яким є майнові права за договорами про надання кредиту, що укладені Банком з фізичними особами, перелік яких наведений у додатку № 1 до цього договору.
      Згідно з пунктом 3.4.7 Договору застави Банк у разі дострокового витребування погашення боржниками заборгованості за кредитними договорами (кредиту та процентів за користування ним) зобов`язаний наступного робочого дня з дати зарахування грошових коштів від боржника на рахунок Банку перерахувати отримані грошові кошти на користь НБУ як заставодержателя.
      16 квітня 2014 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 29 про початок здійснення процедури ліквідації Банку та призначення уповноваженої особи Фонду з 17 години 30 хвилин 16 квітня 2014 року по 15 квітня 2015 року.
      8 травня 2014 року НБУ звернувся до уповноваженої особи Фонду із заявою № 06-306/8107 про визнання його кредитором Банку, в якій повідомлено, що заборгованість останнього станом на 7 травня 2014 року за Кредитним договором становить 74 939 285, 22 грн, у зв`язку із чим позивач просив врахувати в реєстрі вимог кредиторів Банку вимоги НБУ на вказану суму.
      Уповноваженою особою Фонду подано на затвердження, а виконавчою дирекцією Фонду затверджено результати інвентаризації майна та формування ліквідаційної маси.
      НБУ неодноразово звертався до уповноваженої особи Фонду з вимогами щодо акумуляції та перерахування коштів, отриманих від позичальників Банку, майнові права за якими перебувають у заставі НБУ на забезпечення Кредитного договору, однак у відповідь відповідач лише підтверджував отримання Банком таких коштів, проте не здійснював їх перерахування з посиланням на те, що вимоги НБУ віднесено до сьомої черги вимог кредиторів і що інше заставне майно акціонерів повністю забезпечує погашення заборгованості за стабілізаційним кредитом.
      Крім того, уповноважена особа Фонду як на підставу для неперерахування НБУ коштів, отриманих від позичальників Банку, для позачергового задоволення вимог НБУ посилалася на те, що останній вже звернувся до Господарського суду міста Києва з позовами до ПАТ «Сеніко» та ТОВ «Пріорітет Україна» про звернення стягнення на предмети іпотеки для задоволення вимог за Кредитним договором.
      У справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про протиправність неперерахування НБУ уповноваженою особою Фонду коштів, отриманих від позичальників Банку, права вимоги за кредитами яких перебувають у заставі НБУ, для позачергового задоволення вимог останнього.
      Суди керувалися тим, що в силу вимог пункту 3 частини другої статті 46 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 4452-VI) з дня призначення уповноваженої особи Фонду, тобто з 16 квітня 2014 року, у Банку виник обов`язок у повному обсязі повернути НБУ кошти (та нараховані проценти за користування ними), отримані за Кредитним договором. При цьому частиною п`ятою статті 590 Цивільного кодексу України, як і частиною четвертою статті 20 Закону України «Про заставу» передбачено право НБУ як заставодержателя на власний розсуд обирати черговість та предмет, щодо якого здійснюється звернення стягнення, в тому числі звернути стягнення на всі речі (права) одночасно.
      У свою чергу, Банк якзаставодавець при одержанні від своїх боржників у рахунок виконання зобов`язань грошових сум, які стали предметом застави, зобов`язаний за вимогою заставодержателя перерахувати відповідні суми в рахунок виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, якщо інше не встановлено договором застави (стаття 52 Закону України «Про заставу»).
      Таким чином, на переконання судів попередніх інстанцій, з огляду на наведені вимоги законодавства, а також згідно з пунктом 2.21 Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, уповноважена особа Банку після затвердження виконавчою дирекцією Фонду результатів інвентаризації майна Банку та формування ліквідаційної маси була зобов`язана перераховувати НБУ кошти, що надійшли та надходили на погашення заборгованості за кредитами Банку, майнові права за якими знаходились у заставі НБУ відповідно до Договору застави.
      Не погодившись із такими судовими рішеннями, уповноважена особа Фонду подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ці судові рішення, ухвалити нове про відмову в задоволенні позову та закрити провадження у справі в частині позовних вимог до уповноваженої особи Фонду.
      Касаційна скарга, серед іншого, обґрунтована неможливістю розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства та віднесення її до юрисдикції господарських судів, оскільки спірні правовідносини виникли з приводу стягнення з одного господарюючого суб`єкта на користь іншого коштів за кредитним договором, забезпеченим договором застави майнових прав.
      Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали.
      Дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно із частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - КАС) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Як установлено матеріалами справи, НБУ звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на зобов`язання уповноваженої особи Фонду перерахувати на користь НБУ кошти для позачергового задоволення кредиторських вимог останнього за договором про надання стабілізаційного кредиту за рахунок заставлених Банком на забезпечення виконання цього договору майнових прав вимоги за кредитами у Банку.
      Обґрунтовуючи подання цього позову до адміністративного суду, НБУ послався на публічно-правовий характер спірних правовідносин з огляду на особливий статус Фонду, який за Законом № 4452-VI є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.
      Зазначений Закон встановлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      За змістом статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
      Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема: акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених статтею 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов`язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.
      На підставі частини п`ятої статті 34 Закону № 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.
      Відповідно до частини другої статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема: вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом.
      Відповідно до частини четвертої статті 44 Закону № 4452-VI Фонд призначає уповноважену особу Фонду та розпочинає процедуру ліквідації банку в день отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, за винятком випадку, коли ліквідація здійснюється за ініціативою власників банку.
      Статтею 46 Закону № 4452-VI передбачено, що уповноважена особа Фонду від імені Фонду виконує функції з ліквідації банку відповідно до цього Закону та приступає до виконання своїх обов`язків негайно після прийняття Фондом рішення про призначення уповноваженої особи Фонду (частина перша).
      З дня призначення уповноваженої особи Фонду припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється; строк виконання всіх грошових зобов`язань банку та зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) вважається таким, що настав (частина друга).
      За частиною четвертою статті 46 Закону № 4452-VI протягом трьох днів з дня призначення уповноваженої особи Фонду керівники банку (або уповноважена особа, якщо в банку здійснювалася тимчасова адміністрація) забезпечують передачу бухгалтерської та іншої документації банку, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку уповноваженій особі Фонду.
      Статтею 48 зазначеного Закону передбачено, що уповноважена особа Фонду з дня свого призначення здійснює такі повноваження:
      1) виконує повноваження органів управління банку;
      2) приймає до свого відання майно (кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу та виконує функції з управління та реалізації майна банку;
      3) складає не пізніше ніж через три дні з дня свого призначення перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду;
      4) складає реєстр акцептованих вимог кредиторів та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів;
      5) у встановленому законодавством порядку вживає заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб;
      6) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю;
      7) заявляє відмову від виконання договорів та в установленому законодавством порядку розриває їх;
      8) передає у встановленому порядку на зберігання документи банку, які підлягають обов`язковому зберіганню;
      9) виконує повноваження, які визначені частиною другою статті 37 цього Закону;
      10) здійснює відчуження активів і зобов`язань банку в разі, якщо це було передбачено планом врегулювання, або в інших випадках за рішенням виконавчої дирекції Фонду.
      За приписами частини першої статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
      Таким чином, за змістом наведених правових норм, на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку, уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб`єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.
      Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.
      Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
      Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог юридичної особи до суб`єкта господарювання - Банку, що ліквідується) та виникли саме з Банком.
      Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації.
      Зазначене дає підстави стверджувати, що лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а заявлені НБУ вимоги випливають із зобов`язань Банку за укладеними між ними договорами.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      Беручи до уваги наведене та враховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір у цій справі щодо права НБУ на позачергове задоволення його кредиторських вимог за договором про надання Банку стабілізаційного кредиту за рахунок заставлених останнім на забезпечення виконання цього договору майнових прав вимоги за кредитами у Банку та щодо обов`язку уповноваженої особи Фонду перерахувати на користь НБУ відповідні кошти не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Такий висновок відповідає висновку, висловленому раніше Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 18 квітня та 23 травня 2018 року у справах № 826/7532/16 та № 811/568/16 відповідно.
      Ураховуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржувані в цій справі судові рішення ухвалено без дотримання правил предметної юрисдикції.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС у чинній редакції провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      На підставі частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      Отже, постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 березня 2015 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 рокупідлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.
      За змістом частини третьої статті 354 КАС у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи.
      За правилами частини першої статті 239 КАС якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
      Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
      Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він, відповідно, змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат на підставі частини шостої статті 139 КАС не здійснюється.
      Керуючись статтями 238, 239, 341, 345, 349, 354, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Даніель» Ожга Євгенія Вікторовича задовольнити частково.
      2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 березня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 року скасувати, провадження у справі закрити.
      3. Роз`яснити позивачеві, що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду господарської юрисдикції та що він має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 90228192
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      1 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 826/16739/18
      Провадження № 11-635апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Державної авіаційної служби України (далі - Державіаслужба) до Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» (далі - ПАТ «Авіакомпанія «МАУ») про стягнення заборгованості
      за касаційною скаргою Державіаслужби на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 жовтня 2018 року (суддя Бояринцева М. А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року (судді Степанюк А. Г., Епель О. В., Карпушова О. В.),
      УСТАНОВИЛА:
      У жовтні 2018 року Державіаслужба звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила стягнути з ПАТ «Авіакомпанія «МАУ» на корить Державіаслужби заборгованості зі сплати державних зборів до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях у сумі 73 811 247 грн 70 коп.
      Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 24 жовтня 2018 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що Повітряний кодекс України (далі - Повітряний кодекс) та інші Закони у сфері авіації та використання повітряного простору не наділяють Державіаслужбу правом звернення до суду щодо стягнення заборгованості зі сплати державних зборів до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України в міжнародних авіаційних організаціях. Крім того, суди підкреслили, що позивач не наводить у позові конкретної правової норми, яка передбачає право Державіаслужби як суб`єкта владних повноважень звертатись до адміністративного суду з відповідним позовом.
      Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, у якій просить їх скасувати і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки вважає, що судові рішення були ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також вказує, що спір належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
      У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «Авіакомпанія «МАУ» просить залишити її без задоволення та вказує про те, що Державіаслужба не наділена повноваженнями звертатися до суду з цим позовом.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалами від 19 лютого 2019 року відкрив касаційне провадження, а 2 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС.
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС).
      Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС).
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Згідно з пунктом 5 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.
      Отже, зазначеними положеннями КАС визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      При віднесенні спору до тієї чи іншої юрисдикції важливо враховувати, що публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад, а участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий, проте сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      При цьому КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ необхідно виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
      Правові основи діяльності в галузі авіації встановлює Повітряний кодекс.
      Відповідно до частин першої - третьої статті 12 Повітряного кодексу загальнодержавні витрати на авіаційну діяльність та участь України в міжнародних авіаційних організаціях здійснюються відповідно до Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України.
      Загальнодержавні витрати на авіаційну діяльність - це витрати, пов`язані із забезпеченням виконання основних завдань внутрішньої та зовнішньої державної політики в галузі цивільної авіації, у тому числі державного регулювання науково-технічної, економічної, фінансової, кадрової та соціальної політики щодо використання повітряного простору України, нормативно-правового забезпечення авіаційної діяльності, забезпечення державного контролю та нагляду за безпекою цивільної авіації. Порядок використання коштів на авіаційну діяльність та участь України в міжнародних авіаційних організаціях визначається Кабінетом Міністрів України.
      Відповідно до частини четвертої статті 12 Повітряного кодексу для забезпечення реалізації основних напрямів державної політики у сфері авіаційної діяльності та використання повітряного простору України, утримання та забезпечення діяльності уповноваженого органу з питань цивільної авіації з метою виконання покладених на нього завдань та функцій, участі та представництва України у міжнародних авіаційних організаціях та інших заходах діє Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.
      Згідно з частиною п`ятою статті 12 Повітряного кодексу надходженнями Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях є державні збори із суб`єктів авіаційної діяльності:
      1) за сертифікацію, реєстрацію, перереєстрацію об`єктів та суб`єктів авіаційної діяльності та супроводження їх діяльності;
      2) за надання прав на експлуатацію повітряних ліній;
      3) за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України;
      4) за кожну тонну вантажу, що відправляється чи прибуває до аеропорту України;
      5) за вчинення офіційних дій, пов`язаних з наглядом у сфері цивільної авіації, у тому числі під час виконання польотів в інших державах за договорами фрахту/лізингу, які розраховуються залежно від кількості та маси повітряних суден, строків тимчасового базування за кордоном та регіонів виконання польотів;
      6) з авіаційної безпеки;
      7) з інших передбачених законом надходжень.
      За частиною шостою статті 12 Повітряного кодексу кошти Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях в обсязі, затвердженому законом про Державний бюджет України на відповідний рік, використовуються на утримання штату працівників та інші витрати уповноваженого органу з питань цивільної авіації, пов`язані із забезпеченням виконання його функцій, на фінансування витрат на участь та представництво України у міжнародних авіаційних організаціях та інших заходах, визначених законодавством.
      Відповідно до частин восьмої, дев`ятої статті 12 Повітряного кодексу платежі, що підлягають сплаті до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях, є обов`язковими для всіх суб`єктів авіаційної діяльності.
      Перелік, розмір та порядок сплати державних зборів, порядок використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях визначаються Кабінетом Міністрів України.
      Постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року № 819 затверджено Положення про Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2018 року № 1101), якевизначає перелік, розмір та порядок сплати державних зборів, які справляються із суб`єктів авіаційної діяльності, порядок використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.
      Відповідно до пункту 8 цього Положення розрахунок державних зборів здійснює Державіаслужба. За результатами розрахунку державних зборів суб`єкту авіаційної діяльності оформляється відповідний рахунок-фактура на сплату державного збору.
      Підпунктом 19 пункту 4 Положення про Державну авіаційну службу України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2014 року № 520, передбачено, що цей орган забезпечує надходження та використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.
      Відповідно до пункту 1 цього Положення Державіаслужба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури, який реалізує державну політику у сфері цивільної авіації та використання повітряного простору України та є уповноваженим органом з питань цивільної авіації.
      Закон України від 17 березня 2011 року № 3166-VІ «Про центральні органи виконавчої влади» (далі - Закон № 3166-VІ) визначає організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України.
      За приписами статті 28 Закону № 3166-VІ міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
      Отже, Велика Палата Верховного Суду з огляду на викладене не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що Державіаслужба не наділена правом звернення до суду щодо стягнення заборгованості зі сплати державних зборів до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.
      Слід зазначити, що держава може вступати як у цивільні (господарські), так і в адміністративні правовідносини. У випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. У випадку, коли держава вступає в адміністративні правовідносини, вона діє через свої органи як суб`єкт владних повноважень.
      Отже, поведінка органів, через які діє держава в цивільних або адміністративних відносинах, розглядається як поведінка держави в цивільних (господарських) або адміністративних відносинах. При цьому відповідно до частини другої статті 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, як у цивільних (господарських), так і в адміністративних відносинах органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах.
      Метою участі держави в особі відповідних органів в адміністративних правовідносинах є публічний інтерес, тобто, вступаючи в такі відносини, держава в особі відповідного органу має на меті насамперед захист інтересів держави, громади, невизначеного кола осіб.
      Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
      Отже, держава в особі відповідних органів може брати участь у судових процесах, у тому числі як позивач, за правилами цивільного, господарського або адміністративного судочинства, виходячи насамперед із суті правовідносин та з урахуванням, зокрема, суб`єктного складу сторін та інших чинників, які можуть впливати на визначення юрисдикції судів.
      За частиною першою статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах.
      Таким чином, розгляд публічно-правових спорів віднесено до юрисдикції адміністративних судів та унеможливлює їх розгляд за правилами іншого судочинства.
      Державу в судовому процесі, зокрема як позивача, може представляти орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
      Враховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір має вирішуватись за правилами адміністративного судочинства, оскільки він виник з підстав реалізації Державіаслужбою своїх владних повноважень та відповідно до покладених на неї завдань, зокрема щодо забезпечення надходження та використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.
      Схожих висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла в постанові від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження 12-245гс18) та від 29 квітня 2020 року у справі № 640/7788/19 (провадження № 11-117апп20).
      Постановляючи оскаржувані рішення, суди першої та апеляційної інстанцій помилково керувалися тим, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      За викладених обставин ухвала Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 жовтня 2018 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду.
      Відповідно до частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Державної авіаційної служби України задовольнити.
      2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року скасувати.
      3. Справу № 826/16739/18 за позовом Державної авіаційної служби України до Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» про стягнення заборгованості направити для продовження розгляду до Окружного адміністративного суду міста Києва.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 90228189