Постановление ВСУ по пересмотру о необходимости надлежащего уведомления иностранца, о судебном заседании, согласно Конвенции

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 липня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
Охрімчук Л.І., 

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року,

в с т а н о в и л а :

У вересні 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що рішенням Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 10 червня 2010 року ОСОБА_3 визнано батьком малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1; відповідач ухиляється від покладеного на нього законодавством обов’язку утримувати свою дитину, а тому позивачка просила стягнути на свою користь аліменти на утримання сина в розмірі ј частини всіх видів доходів ОСОБА_2 щомісячно до повноліття сина, а також на своє утримання в розмірі ј частини всіх видів його доходів щомісячно до досягнення дитиною шестирічного віку. 

Червоногвардійський районний суд м. Макіївки Донецької області рішенням від 28 березня 2011 року позов ОСОБА_1 задовольнив: стягнув на її користь з ОСОБА_2, громадянина Російської Федерації (далі – РФ), аліменти на утримання сина, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини всіх видів його доходів, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно до досягнення повноліття; стягнув на користь ОСОБА_1 аліменти на її утримання в розмірі ј частини всіх видів його доходу щомісячно до досягнення дитиною шестирічного віку, тобто до 18 грудня 2014 року; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд Донецької області 6 листопада 2012 року рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 28 березня 2011 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2, громадянина РФ, зареєстрованого за адресою: АДРЕССА_1, аліменти на утримання малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини всіх видів його доходів, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 9 вересня 2010 року, до досягнення дитиною повноліття; аліменти на утримання ОСОБА_1 у розмірі ј частини всіх видів його доходів, починаючи з 9 вересня 2010 року до досягнення малолітнім сином трирічного віку, тобто до 18 грудня 2011 року включно; в іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 суд відмовив; вирішив питання про розподіл судових витрат.

У травні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до Апеляційного суду Донецької області із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 6 листопада 2012 року, посилаючись на те, що рішенням Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 30 квітня 2013 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до нього про встановлення батьківства.

Апеляційний суд Донецької області 23 липня 2013 року рішення цього ж суду від 6 листопада 2012 року скасував й ухвалив нове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів. 

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 18 вересня 2013 року ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 30 квітня 2013 року та рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 грудня 2012 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. 

Краснолиманський міський суд Донецької області рішенням від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 травня 2015 року, визнав ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. 

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 10 серпня 2015 року відмовив ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту п’ятого частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до апеляційного суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року про стягнення аліментів, мотивуючи вимоги тим, що на підставі рішення суду ОСОБА_2 визнано батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Апеляційний суд Донецької області рішенням від 20 липня 2016 року, описку в якому виправлено ухвалою цього ж суду від 25 серпня 2016 року, указану заяву ОСОБА_1 задовольнив, рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року скасував та позовні вимоги ОСОБА_1. задовольнив частково: стягнув на її користь з ОСОБА_2, громадянина РФ, аліменти на утримання сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини всіх видів його заробітку (доходів), але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 9 вересня 2010 року; аліменти на утримання ОСОБА_1 за період з 9 вересня 2010 року до 18 грудня 2011 року (до досягнення сином трирічного віку) в розмірі 1/6 частини від усіх видів його заробітку (доходів); вирішив питання про розподіл судових витрат.

Московський міський суд м. Москви рішенням від 18 листопада 2016 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 та Константиновського міськрайонного суду Донецької області України про примусове виконання на території РФ рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила та залишила без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року. 

У травні 2017 року до Верховного Суду України звернулася

ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, а саме частини першої статті 10 та статті 11 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, ратифіковану Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94 - ВР (далі – Конвенція). 

Обґрунтовуючи свої доводи, заявниця надала ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року.

У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Суди під час розгляду справи встановили, що Червоногвардійський районний суд м. Макіївки Донецької області рішенням від 28 березня 2011 року, задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення аліментів, виходив з того, що відповідач рішенням суду визнаний батьком малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ухиляється від покладеного на нього законодавством обов’язку утримувати свою дитину, тому з нього в судовому порядку підлягають стягненню аліменти на утримання малолітнього сина та позивачки.

Апеляційний суд Донецької області 6 листопада 2012 року, скасувавши рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 28 березня 2011 року та ухваливши нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, зазначив, що суд першої інстанції розглянув справу не відповідно до дати, яка була визначена компетентним судом РФ. 

Апеляційний суд Донецької області 23 липня 2013 року, задовольнивши заяву ОСОБА_2 про перегляд у зв’язку з новоявленими обставинами рішення цього ж суду від 6 листопада 2012 року та відмовивши ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів, керувався тим, що рішенням Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 30 квітня 2013 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про встановлення батьківства.

 Після направлення ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2013 року на новий розгляд справи за позовом ОСОБА_1 про встановлення батьківства, Краснолиманський міський суд Донецької області рішенням від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 травня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив та визнав ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. 

 2 червня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Апеляційного суду Донецької області із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року, яким відмовлено у задоволенні її позовних вимог про стягнення аліментів.

 Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 15 червня 2016 року відкрив провадження в справі та ухвалою від 23 червня 2016 року призначив її до розгляду.

 Цей же суд листом від 23 червня 2016 року, адресованим за місцем реєстрації відповідача, а також електронною повісткою від 30 червня 2016 року, направленою на електронну адресу, що вказана на сайті компанії ЗАТ «НДІ Матеріалознавство», в якій відповідач є членом ради директорів, направив ОСОБА_2 повідомлення про час та місце розгляду справи.

 Ухвалою від 6 липня 2016 року Апеляційний суд Донецької області відклав на 20 липня 2016 року розгляд справи за заявою ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року у зв’язку з неявкою відповідача в судове засідання. 

 Цей же суд листом, телефонограмою, судовою повісткою від 6 липня 2016 року, а також телеграмою від 11 липня 2016 року направив ОСОБА_2 повідомлення про час та місце розгляду справи. Згідно з телефонограмою секретар-референт за місцем роботи відповідача прийняв повідомлення про час та місце розгляду справи, яка призначена Апеляційним судом Донецької області на 20 липня 2016 року.

 Апеляційний суд Донецької області рішенням від 20 липня 2016 року, задовольнивши заяву ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення цього ж суду від 23 липня 2013 року та стягнувши аліменти з ОСОБА_2 на утримання малолітньої дитини та позивачки, зокрема, зазначив, що оскільки відповідач змінив місце проживання та не повідомив про це суд, то був повідомлений про час та місце розгляду справи відповідно до частини сьомої статті 74 ЦПК України – за місцем його роботи, що є належним повідомленням та не перешкоджає розгляду справи за його відсутності. 

Відмовляючи в задоволенні клопотання ОСОБА_1 та Константиновського міськрайонного суду Донецької області про примусове виконання на території РФ рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року, Московський міський суд м. Москви в рішенні від 18 листопада 2016 року, зазначив, що ОСОБА_2, який є громадянином РФ і проживає на території цієї держави, не повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи за позовом до нього відповідно до статті 11 Конвенції.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 27 березня 2017 року залишив без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року, зазначивши, що відповідач не бере належної участі в утриманні сина, а тому з нього в судовому порядку підлягають стягненню аліменти на утримання малолітнього сина та позивачки. 

У наданій для порівняння ухвалі від 13 листопада 2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасувала ухвалені у справі судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій про стягнення аліментів на неповнолітню дитину та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції, встановивши, що відповідач є громадянином РФ і проживає на території цієї держави, але при розгляді справи місцевий суд належним чином не повідомив його про час та місце розгляду в порядку, встановленому частиною першої статті 10 та статтею 11 Конвенції.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно із частинами першою та другою статті 2 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право». 

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж установлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до частини першої статті 4 Конвенції установи юстиції Договірних Сторін надають правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах відповідно до положень цієї Конвенції.

При виконанні цієї Конвенції компетентні установи юстиції Договірних Сторін взаємодіють одна з одною через свої центральні органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлений інший порядок взаємодії (стяття 5 Конвенції).

Статтею 6 Конвенції передбачено, що Договірні Сторони надають одина одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних і інших дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, зокрема складання і пересилання документів, їх вручення.

Згідно із частиною першою статті 10 та статею 11 цієї ж Конвенції, запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою або російською мовою або забезпечені завіреним перекладом на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти. Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою, якій вручений документ, і скріпленим офіційною печаткою запитуваної установи, із зазначенням дати вручення і підписом працівника установи, що вручає документ або виданий цією установою інший документ, у якому повинні бути зазначені спосіб, місце і час вручення.

Порядок опрацювання доручень про вручення документів на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах визначено в Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженій наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54 (далі – Інструкція).

Відповідно пункту 1.8 розділу І Інструкції головні територіальні управління юстиції взаємодіють з іноземними компетентними органами з питаннь надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах через Міністерство юстиції України, яке відповідно до положень міжнародних договорів є центральним органом України з питань надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах.

Якщо при розгляді цивільної справи в суду України виникає необхідність у врученні документів за кордоном, суд України, який розглядає справу, складає доручення про надання правової допомоги за кордоном та направляє його через головне територіальне управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачено міжнародним договором. Міністерство юстиції України опрацьовує доручення та направляє його до центрального органу з питань надання міжнародної правової допомоги у цивільних справах запитуваної держави, а також отримує від іноземних компетентних органів інформацію та документи щодо виконання доручень компетентних органів України і направляє їх через головні територіальні управління юстиції відповідному органу (підпункти 1.10.1, 1.10.2 пункту 1.10 розділу І, пункти 2.5, 2.7 розділу ІІ Інструкції).

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі, якщо відповідач у справі є громадянином однієї з держав – учасниць Конвенції і проживає на її території, він має бути повідомлений про час і місце судового розгляду справи за позовом до нього відповідно до положень Конвенції та Інструкції: за дорученням суду України, направленим через головні територіальні управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачене міжнародним договором України.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, стягуючи аліменти на утримання сина та позивачки з відповідача, який є громадянином РФ (держави – учасниці Конвенції) та проживає на її території, не звернув уваги на вищевказані норми Конвенції та Інструкції щодо встановленого порядку належного повідомлення відповідача у справі через головні територіальні управління юстиції та повідомляв його про час та місце розгляду справи шляхом телефонограм за місцем його роботи, а також надсилання листів, телеграм, судових повісток, які не були врученні відповідачу.

Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій є незаконними.

За таких обставин відповідно до пункту 2 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 

Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 частково задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді:
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі за № 6-835цс17

Згідно із частиною першою статті 10 та статею 11 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, ратифіковану Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР (далі – Конвенція), запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою або російською мовою або забезпечені завіреним перекладом на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти. Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою, якій вручений документ, і скріпленим офіційною печаткою запитуваної установи, із зазначенням дати вручення і підписом працівника установи, що вручає документ або виданий цією установою інший документ, у якому повинні бути зазначені спосіб, місце і час вручення.

Порядок опрацювання доручень про вручення документів на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах визначено в Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженій наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54 (далі – Інструкція).

Відповідно пункту 1.8 розділу І Інструкції головні територіальні управління юстиції взаємодіють з іноземними компетентними органами з питання надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах через Міністерство юстиції України, яке відповідно до положень міжнародних договорів є центральним органом України з питань надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах.

Якщо при розгляді цивільної справи в суду України виникає необхідність у врученні документів за кордоном, суд України, який розглядає справу, складає доручення про надання правової допомоги за кордоном та направляє його через головне територіальне управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачено міжнародним договором. Міністерство юстиції України опрацьовує доручення та направляє його до центрального органу з питань надання міжнародної правової допомоги у цивільних справах запитуваної держави, а також отримує від іноземних компетентних органів інформацію та документи щодо виконання доручень компетентних органів України і направляє їх через головні територіальні управління юстиції відповідному органу (підпункти 1.10.1, 1.10.2 пункту 1.10 розділу І, пункти 2.5, 2.7 розділу ІІ Інструкції).

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що у разі, якщо відповідач у справі є громадянином однієї з держав – учасниць Конвенції і проживає на її території, він має бути повідомлений про час і місце судового розгляду справи за позовом до нього відповідно до положень Конвенції: за дорученням суду України направленим через головні територіальні управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачене міжнародним договором України.

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Постанова від 5 липня 2017 року № 6-835цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DFAFA02437F2902CC225815D0041F4A6

[ANTIRAID]

ВСУ указал, что если ответчик по делу является гражданином одного из государств - участников Конвенции и проживающий на ее территории, он должен быть уведомлен о времени и месте судебного разбирательства дела по иску к нему в соответствии с положениями Конвенции: по поручению суда Украины направленным через главные территориальные управления юстиции в Министерство юстиции Украины, если иное не предусмотрено международным договором Украины.