ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о сроках обращения в суд при трудовых спорах

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
5 липня 2017 року

м. Київ

Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Охрімчук Л.І., 
суддів:
Волкова О.Ф.,
Кривенди О.В., 
Гриціва М.І.,
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П.,
Прокопенка О.Б., 
Сімоненко В.М.,
 
розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди за заявою Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року,

в с т а н о в и л и :

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (далі – ПАТ «НАК «Нафтогаз України») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. 

Позивач зазначав, що відповідно до наказу від 14 квітня 2010 року його з 15 квітня 2010 року було прийнято на посаду начальника сектора логістики управління закупівлі нафти та нафтопродуктів департаменту закупівлі та реалізації нафти і нафтопродуктів НАК «Нафтогаз України».

Відповідно до наказу від 10 жовтня 2012 року його було переведено на посаду головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики НАК «Нафтогаз України».

Наказом від 1 липня 2014 року «Про затвердження змін до штатного розпису апарату ПАТ «НАК «Нафтогаз України» було ліквідовано відділ обліку нафти і нафтопродуктів в управлінні обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України».

7 липня 2014 року його було ознайомлено з попередженням про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням посади «головний фахівець відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики» відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).

Наказом ІНФОРМАЦІЯ_1 його було звільнено із займаної посади у зв'язку зі скороченням штату на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Посилаючись на те, що його звільнено з порушенням норм трудового права, а саме статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ ІНФОРМАЦІЯ_1 про звільнення; поновити його на посаді головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України»; стягнути з відповідача на свою користь 228 тис. 835 грн 5 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 8 вересня 2014 року до 31 серпня 2015 року без утримання податку та інших обов'язкових платежів та 10 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Подільський районний суд м. Києва рішенням від 24 лютого 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав незаконним наказ ПАТ «НАК «Нафтогаз України» ІНФОРМАЦІЯ_1 про звільнення ОСОБА_1 з посади головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України» згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням штату; поновив ОСОБА_1 на посаді головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України»; стягнув з ПАТ «НАК «Нафтогаз України» на користь ОСОБА_1 196 тис. 717 грн 85 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 8 вересня 2014 року до 31 серпня 2015 року без урахування податків та інших обов'язкових платежів, які підлягають утриманню. 

Апеляційний суд м. Києва 15 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 лютого 2017 року рішення апеляційного суду скасувала, залишила в силі рішення суду першої інстанції.
 
У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року ПАТ «НАК «Нафтогаз України» просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення апеляційного суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 40, частини третьої статті 492, статті 233 КЗпП України та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. 

На обґрунтування заяви ПАТ «НАК «Нафтогаз України» надало копії: ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2011 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року, ухвал Вищого адміністративного суду України від 5 лютого 2013 року, 27 лютого 2014 року, постанови цього ж суду від 27 березня 2014 року, постанов Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року, 10 березня, 1 квітня, 1 липня 2015 року та 16 березня 2016 року. 
 
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «НАК «Нафтогаз України» доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
 
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до наказу від 14 квітня 2010 року ОСОБА_1 з 15 квітня 2010 року прийнято на посаду начальника сектора логістики управління закупівлі нафти та нафтопродуктів департаменту закупівлі та реалізації нафти і нафтопродуктів НАК «Нафтогаз України».

Відповідно до наказу від 10 жовтня 2012 року ОСОБА_1 переведено на посаду головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики НАК «Нафтогаз України».

Наказом від 1 липня 2014 року «Про затвердження змін до штатного розпису апарату ПАТ «НАК «Нафтогаз України» було ліквідовано відділ обліку нафти і нафтопродуктів в управлінні обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України», у зв'язку із чим 7 липня 2014 року позивача було попереджено про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням посади «головний фахівець відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики», відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. 

У зазначеному попередженні про наступне вивільнення позивачу було повідомлено, що у зв'язку з відсутністю в апараті ПАТ «НАК «Нафтогаз України» роботи, яка б відповідала його професії та спеціальності, адміністрація компанії не має можливості запропонувати переведення на іншу посаду.

За поданням голови правління відповідача від 22 серпня 2014 року первинній профспілковій організації запропоновано надати згоду на розірвання трудового договору з ОСОБА_1 за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Відповідно до витягу з протоколу НОМЕР_1 засідання профспілкового комітету працівників апарату ПАТ «НАК «Нафтогаз України» від 1 вересня 2014 року було розглянуто зазначене подання та надано згоду на розірвання трудового договору з головним фахівцем відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України» ОСОБА_1.

У подальшому на підставі наказу ПАТ «НАК «Нафтогаз України» ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 звільнено з роботи згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, зокрема у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників.

Трудову книжку із записом наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 отримав 8 вересня 2014 року.

31 серпня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ «НАК «Нафтогаз України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. 

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням порядку, встановленого трудовим законодавством, оскільки відповідач не з'ясував, чи мав позивач переважне право залишення на роботі. Крім того, з дня попередження ОСОБА_1 про наступне вивільнення та до моменту звільнення вакантні посади (інша робота) на підприємстві існували, однак вони не були запропоновані позивачу взагалі. Тому суд дійшов висновку про порушення трудових прав позивача та наявність правових підстав для його поновлення на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому суд вважав, що строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, позивач не пропустив, оскільки у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право завернутись до суду про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
 
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, оскільки трудову книжку із записом про звільнення він отримав 8 вересня 2014 року, а з позовом до суду звернувся 31 серпня 2015 року. 

Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях містяться такі висновки:

- норма статті 233 КЗпП України щодо порушення місячного строку звернення до суду є імперативною і підлягає застосуванню незалежно від клопотання будь-якої зі сторін про її застосування чи незастосування; норми ЦК України на вказані правовідносини, які є трудовими і врегульовані спеціальним законом – КЗпП України, не поширюються (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2011 року); 

- оскільки позовну заяву про визнання наказу про звільнення незаконним, зміну підстав і дати звільнення, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу подано з пропуском встановленого статтею 233 КЗпП України строку для звернення до суду, доказів про поважність причин пропуску цього строку позивач не надав, у задоволенні позовних вимог слід відмовити (ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року).
 
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого. 

За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.
 
Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу.

Отже, строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України. 

Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права.

Так, частина перша статті 233 КЗпП України підтверджує визнання тримісячного строку як загального строку для звернення за захистом суб'єктивних трудових прав працівників. 

Разом з тим виняток ця стаття встановлює для спорів про звільнення. 

Спір про звільнення – це спір за заявою про поновлення на роботі.

Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено місячний строк.

Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника. 

В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення. 
 
Установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. 

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв’язку з пропуском зазначеного строку. 

Аналогічні правові висновки містяться й у наданих заявником для порівняння судових рішеннях.

До такого ж правового висновку дійшов і апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог ОСОБА_1, установивши, що вимоги позивача є обґрунтованими, однак строк для пред’явлення позову, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, оскільки трудову книжку із записом наказу про звільнення позивач отримав 8 вересня 2014 року, про що в книзі обліку трудових книжок міститься особистий підпис позивача, а з позовом про поновлення на роботі він звернувся до суду 31 серпня 2015 року й клопотання про поновлення пропущеного строку позивач не заявляв. 
 
Таким чином, у справі, яка переглядається, суди першої та касаційної інстанцій неправильно застосували норми статті 233 КЗпП України в подібних правовідносинах, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого в цій справі, та залишення в силі рішення суду апеляційної інстанції.

Разом з тим правові підстави для перегляду судового рішення суду касаційної інстанції у зв’язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції частини першої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм матеріального права, на обґрунтування яких заявник надав копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 5 лютого 2013 року, 27 лютого 2014 року, постанови цього ж суду від 27 березня 2014 року, постанов Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року, 10 березня, 1 квітня, 1 липня 2015 року, відсутні. 

Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 233 КЗпП України заявник надав постанову Верховного Суду України від 16 березня 2016 року, у якій міститься висновок про те, що вказаною нормою визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. 

Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору – з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення – з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення – з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду). 

Крім того, статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній на момент звернення до суду у справі, яка переглядається) та частиною другою статті 45, частиною першою статті 46 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення до суду у справі, яка переглядається) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. 

Органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. 

Отже, прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. 

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу строку звернення до суду поширюється й на звернення прокурора до суду з позовною заявою в інтересах громадянина.

Отже, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеним у зазначеній постанові Верховного Суду України висновкам.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України, 

п о с т а н о в и л и :
 
Заяву Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2016 року. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
 
Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
О.Ф. Волков 
М.І. Гриців
В.І. Гуменюк
О.В. Кривенда
Н.П. Лященко
О.Б. Прокопенко
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-1033цс17

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу.

Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника. 

В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення. 

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв’язку з пропуском зазначеного строку. 

До такого ж правового висновку дійшов і апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог працівника, установивши, що вимоги позивача є обґрунтованими, однак строк для пред’явлення позову, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, оскільки трудову книжку із записом наказу про звільнення позивач отримав 8 вересня 2014 року, про що в книзі обліку трудових книжок міститься особистий підпис позивача, а з позовом про поновлення на роботі він звернувся до суду 31 серпня 2015 року й клопотання про поновлення пропущеного строку позивач не заявляв. 
 
Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1033цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/837E20EC524E708AC22581680047148A

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ указал, что в трудовых спорах связанных с увольнением срок для обращения исчисляется со дня, когда работник узнал или должен был узнать о нарушении своего права, статья 233 КЗоТ Украины конкретизирует это правило относительно увольнения работника.

При этом срок исчисляется со дня вручения копии приказа об увольнении либо со дня выдачи трудовой книжки с записью об увольнении. Кроме того, в случае пропуска по уважительным причинам сроков, установленных статьей 233 настоящего Кодекса суд может восстановить эти сроки.

 

 

Share this post


Link to post
Share on other sites
Нет слов! Так какую норму застосовывать?!!! Встановлені статтями 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B934F3E77494C67EC2257F96003B5CA6
 
С каждым новым решением ВСУ удваивает или утраивает практику! справі №6-5269св13, що розглядалась Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 17 квітня 2013 року судом касаційної інстанції було встановлено – «У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 6 (із змінами) «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Проте оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін.
 
Таким чином, відмовити в позові через пропуск строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим а причини пропуску строку не є поважними.
 
Зазначених положень закону районний суд не врахував, відмовив у позові через необґрунтованість позову та пропущення строку звернення до суду, проте причини пропуску цього строку не з'ясував. Посилання суду на відсутність клопотання про поновлення строку звернення до суду є неправильним, оскільки при вирішенні трудового спору суд має з'ясувати як усі обставини у справі, так і причини пропуску строку.»

Share this post


Link to post
Share on other sites

А о такой норме ВСУ и не слышало -

В цивільному законодавстві при розгляді трудових спорів існує презумпція вини роботодавця. Згідно ст. 4 Конвенції МОП № 158 трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов’язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

Як встановлено п.п. «а» п. 2 ст. 9 Конвенції МОП № 158 тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавці.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      19 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 761/35141/17
      Провадження № 14-474цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії по зміні черговості кредиторських вимог, за касаційною скаргою Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року, ухвалене суддею Осауловим А.А., та постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року, прийняту у складі суддів Приходька К.П., Таргоній Д.О., Ігнатченко Н.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - уповноважена особа Фонду), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії по зміні черговості кредиторських вимог з 7 черги до 2 черги акцептованих вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі -ПАТ «КБ «Надра»).
      2. Позов мотивовано тим, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 2645 грн 88 коп., суму індексації компенсації за роботу в вихідні дні в розмірі 1 542 грн 54 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 338 672 грн 64 коп.
      3. У зв`язку з ліквідацією ПАТ «КБ «Надра», позивач 08 липня 2015 року звернулась до уповноваженої особи Фонду із заявою про задоволення вимог на загальну суму 342 861 грн 06 коп. як кредитора, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (2 черга).
      4. Листом Уповноваженої особи Фонду від 19 листопада 2015 року позивача повідомлено, що її визнано кредитором ПАТ КБ «Надра». Разом з тим належні від ПАТ КБ «Надра» грошові суми були включені до різних черг кредиторських вимог, зокрема кредиторські вимоги по виплаті компенсації за роботу у вихідні та неробочі дні та компенсації втрати частини заробітної плати внаслідок порушення строків її виплати було включено до 2 черги, а вимоги в частині компенсаційної виплати за порушення права на оплату праці (середній заробіток за час затримки розрахунку) у розмірі 338 672 грн 64 коп. - до 7 черги.
      5. Позивач вважає такі дії відповідача щодо віднесення частини її кредиторських вимог до 7 черги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вимогам Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця», статті 124 Конституції України та статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо обов`язковості судових рішень, у зв`язку з чим просила задовольнити її позов.
      Короткий зміст судових рішень
      6. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року, залишеним без зміни постановою Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним включення уповноваженою особою Фонду кредиторських вимог ОСОБА_1 на суму 338 672 грн 64 коп. до ПАТ «КБ «Надра» до 7-ї черги у реєстрі акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра». Зобов`язану уповноважену особу Фонду змінити черговість кредиторських вимог ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Надра» на суму 338 672 грн 64 коп., стягнутих згідно з рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, до кредиторських вимог другої черги у реєстрі акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра». Розподілено судові витрати.
      7. Судові рішення мотивовані тим, що зобов`язання ПАТ «КБ «Надра» перед позивачем виникли до початку процедури ліквідації, рішенням суду на користь останньої стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку і ці вимоги згідно з пунктом 2 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» входять до другої черги кредиторських вимог як вимоги щодо виплати заробітної плати.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 14 грудня 2018 року уповноважена особа Фонду Стрюкова І.О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , посилаючись при цьому на те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку входить у структуру заробітної плати, тому помилково вважали, що вимоги позивача до банку про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають зарахуванню до другої черги акцептованих вимог кредиторів банку.
      Доводи інших учасників справи
      9. 30 січня 2019 року надійшов відзив від ОСОБА_1 на касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення без змін.
      10. 4 липня 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернувся з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      11. Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу з Шевченківського районного суду м. Києва.
      12. 07 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. 02 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      14. 12 листопада 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про відвід суддів Ткачука О.С., Ситнік О.М., Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. на підставі пункту 5 частини першої статті 36 та статті 37 ЦПК України.
      15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про відвід суддів Великої Палати Верховного Суду відмовлено.
      Короткий виклад обставин справи
      16. Судами встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 2645 грн 88 коп., суму індексації компенсації за роботу в вихідні дні в розмірі 1 542 грн 54 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 338 672 грн 64 коп.
      17. У зв`язку з ліквідацією ПАТ «КБ «Надра», ОСОБА_1 08 липня 2015 року звернулась до Уповноваженої особи Фонду із заявою про задоволення вимог на загальну суму 342 861 грн 06 коп. як кредитора, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (2 черга).
      18. Листом Уповноваженої особи Фонду від 19 листопада 2015 року позивача повідомлено, що її визнано кредитором ПАТ «КБ «Надра». Разом з тим належні від ПАТ «КБ «Надра» грошові суми були включені до різних черг кредиторських вимог, зокрема кредиторські вимоги по виплаті компенсації за роботу у вихідні та неробочі дні та компенсації втрати частини заробітної плати внаслідок порушення строків її виплати було включено до 2 черги, а вимоги в частині компенсаційної виплати за порушення права на оплату праці (середній заробіток за час затримки розрахунку) в розмірі 338 672 грн 64 коп. - до 7 черги.
      19. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилалася на те, що середній заробіток за час затримки розрахунку входить до фонду заробітної плати, тому її вимоги в частині виплати цього заробітку мають бути включені до 2 черги
      20. Позивач вважає такі дії відповідача щодо віднесення частини її кредиторських вимог до 7 черги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вимогам Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця», статті 124 Конституції України та статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо обов`язковості судових рішень, у зв`язку з чим просила задовольнити її позов.
      Позиція Верховного Суду
      21. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
      22. Статтею 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      23. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
      24. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
      25. Водночас відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні.
      26. При цьому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема компенсація працівникам втрат частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці».
      27. До такого правового висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).
      28. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
      29. Зважаючи на наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що присуджений до стягнення за рішенням суду середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні підлягає задоволенню відповідно до пункту 7 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в сьому чергу.
      30. Аналогічний висновок щодо черговості задоволення вимог кредитора до боржника, який перебуває у стадії ліквідації, про відшкодування сум, передбачених статтею 117 КЗпП України, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), відступати від якої немає підстав.
      31. Отже, уповноважена особа Фонду правомірно включила вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до сьомої черги вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра». Відтак, позов ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим та таким, що задоволенню не підлягає.
      32. Наведеного суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та безпідставно вважали, що вимоги позивача про стягнення сум, передбачених статтею 117 КЗпП України, підлягають включенню до другої черги вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра».
      33. Ураховуючи викладене, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
      Щодо судових витрат
      34. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      35. Частиною першою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      36. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , судові витрати покладаються на неї.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни задовольнити.
      Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року скасувати, ухвалити нове рішення у справі.
      У задоволенні позову ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії по зміні черговості кредиторських вимог відмовити.
      Стягнути з ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ), на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Стрюкової Ірини Олександрівни (ЄДРПОУ 20025456, адреса: 04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 15) сплачені ним суми судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 920 (одна тисяча дев`ятсот двадцять) гривень та касаційної скарги - у розмірі 2 560 (дві тисячі п`ятсот шістдесят) гривень.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      В.І. Данішевська Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90021622
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 810/451/17
      Провадження № 11-1210апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Анцупової Т. О.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу № 810/451/17 за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року (у складі колегії суддів Лапія С. М., Щавінського В. Р., Василенко Г. Ю.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2017 року (у складі колегії суддів Ключковича В. Ю., Грибан І. О., Губської О. А.),
      УСТАНОВИЛА:
      Рух справи
      1. У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України (далі - ДФС), у якому просив стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 57 919,68 грн за період з 25 березня 2016 року по 28 грудня 2016 року.
      2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2016 року у справі № 826/5898/16 зі змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року, визнано протиправним наказ Міністерства доходів і зборів України від 09 березня 2016 року № 21-о, у частині підстави звільнення, та зобов`язано Міністерство доходів і зборів України у триденний строк з дати набрання судовим рішенням законної сили внести зміни до вказаного наказу, зазначивши: «Звільнити 09 березня 2016 ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням у зв`язку з невиконанням Міністерством доходів і зборів України законодавства про працю, ч. 3 ст. 38 КЗпП України». Цим же рішенням суд стягнув з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача вихідну допомогу у розмірі 26 112,12 грн.
      При цьому позивач зауважив, що зазначену вихідну допомогу йому виплатили лише 28 грудня 2016 року (у сумі, з урахуванням утриманих податків та зборів - 21 020,26 грн), а тому він має право на включення цієї суми до невиплачених йому всіх сум, що належали до виплати у день звільнення.
      3. Київський окружний адміністративний суд постановою від 17 липня 2017 року відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.
      4. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 13 вересня 2017 року залишив постанову суду першої інстанції без змін.
      5. Не погодившись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2017 року й ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити. Стягнути з ДФС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 57 919,68 грн.
      6. Вищий адміністративний суд України ухвалами від 21 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
      7. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      8. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VІІІ передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      9. У лютому 2018 року вказану касаційну скаргу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      10. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 06 листопада 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України.
      11. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 11 грудня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження.
      Фактичні обставини
      12. Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1 з 24 квітня 2013 року по 09 березня 2016 року проходив державну службу на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України.
      13. Наказом Міністерства доходів і зборів України від 28 серпня 2014 року № 2085-о зі змінами, внесеними наказом від 29 вересня 2014 року № 2119-о, позивача звільнено із займаної посади з 29 вересня 2014 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку зі скороченням штатної чисельності.
      14. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 22 грудня 2015 року у справі № 826/14834/14 визнав зазначені накази протиправними та скасував, а позивача поновив на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України з 29 вересня 2014 року.
      15. На виконання зазначеної постанови від 22 грудня 2015 року Міністерство доходів і зборів України 21 січня 2016 року видало наказ № 5-о «Про виконання рішення суду» щодо поновлення позивача на посаді.
      16. У зв`язку з допущеними Міністерством доходів і зборів України стосовно ОСОБА_1 порушеннями законодавства про працю останній 19 грудня 2016 року подав заяву про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
      17. Однак, наказом Міністерства доходів і зборів України від 09 березня 2016 року № 21-о позивача звільнено з займаної посади з таким формулюванням: «Звільнити 09 березня 2016 року ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України», тобто без зазначення в наказі підстав звільнення, на які позивач посилався у своїй заяві.
      18. Постановою від 21 травня 2014 року № 160 Кабінет Міністрів України утворив Державну фіскальну службу як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міністерство доходів і зборів України шляхом перетворення.
      19. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 липня 2014 року № 651-р погоджено пропозицію Голови Державної фіскальної служби України про завершення здійснення заходів з утворення зазначеної Служби та можливість виконання нею функцій і повноважень Міністерства доходів і зборів України, що припиняється.
      20. Після отримання копії наказу від 09 березня 2016 року № 21-о ОСОБА_1 направив ДФС засобами електронної пошти заяву від 24 березня 2016 року про проведення розрахунку.
      21. Того ж дня ДФС виплатила позивачу грошову компенсацію за невикористані 20 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24 квітня 2014 року по 23 квітня 2015 року, 26 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24 квітня 2015 року по 09 березня 2016 року та 15 календарних днів додаткової відпустки за період роботи з 19 серпня 2015 року по 18 серпня 2016 року, що підтверджується банківською випискою за картковим рахунком.
      22. Вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку позивачу не виплатили.
      23. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 20 липня 2016 року у справі № 826/5898/16, зі змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року, визнав протиправним вказаний наказ Міністерства доходів і зборів України в частині підстави звільнення та зобов`язав Міністерство доходів і зборів України у триденний строк з дати набрання судовим рішенням законної сили внести зміни до наказу від 09 березня 2016 року № 21-о, вказавши: «Звільнити 09 березня 2016 року ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням у зв`язку з невиконанням Міністерством доходів і зборів України законодавства про працю, ч.3 ст. 38 КЗпП України»; стягнув з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача вихідну допомогу у розмірі 26112,12 грн.
      24. Зазначена вихідна допомога в сумі 21020,26 грн (з урахуванням утриманих податків та зборів) ОСОБА_1 виплачена 28 грудня 2016 року.
      25. ОСОБА_1 у зв`язку з затримкою виплати йому вихідної допомоги при звільненні, що тривала, на його думку, з 25 березня 2016 року (з дня, наступного за днем отримання відповідачем заяви позивача про проведення розрахунку) по 28 грудня 2016 року (день фактичної виплати вихідної допомоги при звільненні на виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року у справі № 826/5898/16), звернувся до суду із цим позовом.
      Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій
      26. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що до спірних правовідносин положення статей 116, 117 КЗпП України не застосовуються. За описаних обставин, зобов`язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
      27. При цьому суд апеляційної інстанції зауважив, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є: невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки; вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум; відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
      28. Зважаючи на зміст трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
      29. З посиланням на положення статті 254 КАС України суд апеляційної інстанції зазначив, що право позивача на вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку виникло з моменту набрання законної сили постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2016 року у справі № 826/5898/16 із змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року, а не на підставі заяви про розрахунок від 24 березня 2016 року, як вважає позивач. Крім того, у цій заяві позивач не просив стягнути з відповідача вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку.
      30. Щодо застосування до спірних відносин статей 116, 117 КЗпП України апеляційний суд зазначив, що вихідна допомога у розмірі тримісячного середнього заробітку, присуджена судом після встановлення під час розгляду трудового спору факту порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, має іншу правову природу і за своєю суттю є відповідальністю роботодавця перед працівником за порушення його трудових прав, та стягнення коштів, присуджених позивачу судовим рішенням в адміністративній справі № 826/5898/16, має здійснюватись на загальних підставах, зокрема, добровільно або якщо боржник відмовляється здійснити перерахунок відповідних сум - у порядку, встановленому Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження». У порядку цього ж Закону має вирішуватися питання відповідальності боржника за несвоєчасне виконання (виконання не у повному обсязі) рішення суду про стягнення середнього заробітку.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      31. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що право позивача на отримання вихідної допомоги при звільненні виникло на підставі статті 44 КЗпП України внаслідок попередньо допущеного Міністерством доходів і зборів України у відношенні до нього порушення законодавства про працю, що і стало причиною подання позивачем заяви про звільнення від 19 лютого 2016 року.
      32. Скаржник наголошує, що право позивача на отримання вихідної допомоги при звільненні, що виникло у нього на підставі статті 44 КЗпП України, було порушено. Окружний адміністративний суд України захистив вже наявне право та постановою від 20 липня 2016 року у справі № 826/5898/16 стягнув з роботодавця на користь позивача належну йому за законом вихідну допомогу. За умови правомірної поведінки відповідач повинен був виплатити позивачу вихідну допомогу в день проведення розрахунку, тобто 24 березня 2016 року.
      33. Позивач зауважив, що такий підхід відповідає правовій позиції, яку висловив Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року № 21-1765а15. У цій справі суди попередніх інстанцій відступили від висновку Верховного Суду України і, на думку позивача, зробили це безпідставно. Натомість суд апеляційної інстанції при розгляді цієї справи взяв до уваги рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Меньшакова проти України», однак не пояснив, чому він застосовує правозастосовну практику цього Суду у справі, яка стосується тлумачення норм національного законодавства (статей 116, 117 КЗпП України) і не містить тлумачення і застосування норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), адже саме в цій частині рішення ЄСПЛ є джерелом права.
      Оцінка Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду
      34. Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що у справі № 810/451/17 є необхідність відступити від висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, стосовно поширення статей 116, 117 КЗпП України на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
      35. За позицією Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, цей правовий висновок Верховного Суду України не узгоджується з підходами (поглядами) ЄСПЛ щодо тлумачення і застосування положень статті 117 КЗпП України, висловленими у справі «Меньшакова проти України» (заява № 377/02; рішення від 08 квітня 2010 року), фактичні обставини якої за суттю теж є подібними до обставин цієї справи.
      36. Згідно з висновками Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі «Меньшакова проти України» ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції лише у зв`язку з тривалістю судових проваджень у справі заявниці. Щодо її доводів про порушення права на доступ до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції, а також права на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу (у зв`язку з відмовою національних судів розглянути по суті її позов до її колишніх роботодавців щодо компенсації), то в цій частині Суд констатував відсутність стверджуваних порушень.
      37. Утім, в аспекті спірних правовідносин у цій справі, справа «Меньшакова проти України» становить інтерес з огляду на тлумачення ЄСПЛ статей 116, 117 КЗпП України. За змістом цього рішення, ЄСПЛ зауважив, що відповідно до статті 117 цього Кодексу «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (частина перша статті 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом» (параграф 57 підрозділу «В. Суть» розділу І рішення від 08 квітня 2010 року («Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції»).
      38. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зауважив, що наведений у вказаному рішенні підхід ЄСПЛ до тлумачення положень статті 117 КЗпП України в контексті того спору дає підстави вважати, що положення частини першої і частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, при цьому істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.
      39. Дійсно, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
      40. Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.
      41. Водночас, за частиною другою статті 117 КЗпП України, на що звернув увагу ЄСПЛ у згаданій справі, виплата цього відшкодування не залежить від дати фактичного розрахунку, як це передбачено частиною першою статті 117 КЗпП України, і положення цієї статті 117 КЗпП України (загалом) не містять положень, які б давали підстави вважати, що вони є застосовними також і до правовідносин, які виникають після того, як суд постановив рішення щодо виплати як заборгованості із заробітної плати, так і відшкодування за затримку її виплати (зокрема, у зв`язку з тривалим невиконанням рішення суду, яке набрало законної сили).
      42. Згідно з висновками Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, наведене ЄСПЛ праворозуміння дає підстави вважати, що положення частини першої статті 117 КЗпП України щодо дати фактичного розрахунку як події, з якою, зокрема, пов`язується обов`язок роботодавця відшкодувати звільненому працівникові компенсацію у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні (цією датою окреслюється період, за який підлягає нарахуванню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні) не можуть застосовуватися до ситуації, коли спір щодо заробітної плати, яка підлягає виплаті при звільненні, вирішується в судовому порядку.
      Оцінка Великої Палати Верховного Суду
      43. Заслухавши суддю-доповідача, проаналізувавши обґрунтованість підстав для відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування статей 116, 117 КЗпП України до спорів про стягнення з роботодавця середнього заробітку працівника за час затримки розрахунку при звільненні, які виникли після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
      44. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      45. Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
      46. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
      47. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
      У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
      48. Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
      49. З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
      50. При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
      51. Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      52. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
      Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
      53. ЄСПЛ тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. аnd Others v. Bulgaria») від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, «Олександр Волков проти України» від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170).
      54. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France») від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65).
      55. Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.
      56. Як свідчить зміст рішення у справі «Меньшакова проти України», позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.
      Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
      57. Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
      58. Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
      59. Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54).
      Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).
      60. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
      61. Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
      62. Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
      63. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
      64. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
      65. Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
      66. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
      67. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
      68. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
      69. У справі, яка розглядається, позивач у зв`язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, що встановлено постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року у справі № 826/5898/16, просив стягнути на його користь суму середньомісячного заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні за період з 25 березня 2016 року по 28 грудня 2016 року.
      70. При цьому ДФС провело фактичний розрахунок із ОСОБА_1 щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.
      71. Ураховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, позивач вважає порушеним своє право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України.
      72. Водночас суди попередніх інстанцій, неправильно застосувавши норми матеріального права, не визначили розмір середнього заробітку, не встановили час затримки розрахунку, не встановили відповідних фактичних обставин справи, що мають значення для її правильного вирішення та не дослідили відповідні докази.
      73. Також апеляційний суд дійшов помилкового висновку про різну правову природу «вихідної допомоги при звільненні» та «заробітної плати» в аспекті правової оцінки виконання роботодавцем свого обов`язку виплатити працівникові всі суми, які йому належать при звільненні.
      74. Відповідно до частин першої - другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      75. Зважаючи на те, що судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, що унеможливлює справедливе вирішення спору (частина перша статті 2 КАС України), Велика Палата Верховного Суду не може визначити самостійно розмір відшкодування ОСОБА_1 за час затримки розрахунку при звільненні.
      Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
      74. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      75. Згідно статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази; або 2) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 3) суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.
      76. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, що призвело до постановлення незаконного судового рішення, і виправлення відповідної помилки потребує з`ясування обставин і дослідження доказів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 341, 344, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2017 року скасувати, а справу № 810/451/17 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Т. О. Анцупова
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 89819874
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      6 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа 826/7957/18
      Провадження № 11-643апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі - ГУ НП у м. Києві), третя особа - Святошинське управління поліції ГУ НП у м. Києві (далі - Святошинське управління поліції), про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року (суддя Кузьменко А. І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року (судді Турецька І. О., Стас Л. В., Косцова І. П.),
      УСТАНОВИЛА :
      У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив:
      - визнати протиправним та скасувати наказ ГУ НП у м. Києві від 13 квітня 2018 року № 533 в частині призначення і проведення службового розслідування щодо заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції ОСОБА_1 ;
      - визнати протиправним та скасувати наказ ГУ НП у м. Києві від 11 травня 2018 року № 302 в частині накладення дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення з посади заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції ОСОБА_1 ;
      - поновити ОСОБА_1 на службі в Національній поліції України на посаді заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції з 11 травня 2018 року;
      - допустити негайне виконання постанови в частині поновлення на роботі.
      На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 , зокрема, зазначив, що описані в наказі від 11 травня 2018 року № 302 події та їх аналіз, наведені порушення норм чинного законодавства та відомчих актів не відповідають дійсності.
      Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 23 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року, у задоволенні адміністративного позову відмовив.
      Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Разом з тим ОСОБА_1 указує на помилковість визначення судами тієї обставини того, що спір у справі стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, адже позов заявлено щодо захисту порушених трудових прав відповідно до положень статті 15 Цивільного процесуального кодексу України. На думку позивача, розгляд справи має відбуватися за правилами цивільного судочинства.
      У відзиві на касаційну скаргу ГУ НП м. Києві зазначає про безпідставність касаційної скарги ОСОБА_1 та заперечує проти її задоволення. Вважає, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті законно та обґрунтовано, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, з правильною оцінкою наданих суду доказів.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою 5 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.
      Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, з 30 березня 2009 року по 6 листопада 2015 року ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ України.
      Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України від 6 листопада 2015 року № 1016 позивач звільнений у запас Збройних Сил України.
      Наказом ГУ НП у м. Києві від 7 листопада 2015 року № 172 прийнятий на службу до відділу поліції № 2 Святошинського управління поліції на посаду старшого оперуповноваженого.
      З 5 травня 2016 року займав посаду заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції.
      13 березня 2018 року на адресу т.в.о. начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_9 надійшов рапорт начальника Святошинського управління поліції полковника поліції ОСОБА_2 про те, що Святошинським управлінням поліції 10 березня 2018 року розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12018100080001945 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною gthij. статті 115 Кримінального кодексу України (далі - КК), за фактом умисного вбивства громадянина ОСОБА_3 , труп якого виявлено 10 березня 2018 року близько 00 :30 на АДРЕСА_2 зі слідами насильницької смерті.
      Згідно з указаним рапортом у ході досудового слідства встановлено, що в день вчинення вбивства ОСОБА_4 близько 18:00 був затриманий працівниками відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщгівка») Святошинського управління поліції, а саме: начальником відділу поліції № 2 Святошинського управління поліції підполковником поліції ОСОБА_5 , заступником начальника цього відділу капітаном поліції ОСОБА_1 , начальником сектору кримінальної поліції цього відділу старшим лейтенантом поліції ОСОБА_23 та оперуповноваженим цього ж відділу старшим лейтенантом поліції ОСОБА_7 .
      Відповідно до наявної інформації вказані працівники Святошинського управління поліції 9 березня 2018 року в період з 20:00 по 21:00 здійснювали огляд помешкання за місцем тимчасового проживання ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_3 нібито за підозрою його у зберіганні вогнепальної зброї та вилучили за місцем його мешкання пістолет. При цьому вказані працівники поліції не доповіли керівництву управління про наявність у них інформації про можливу причетність ОСОБА_4 до вчинення кримінальних правопорушень та проведення щодо останнього заходів, що можуть порушувати його конституційні права, а також не зареєстрували в журналі єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події управління матеріалів за фактом вилучення зброї. Крім того, після виявлення трупа ОСОБА_4 , та наявності ознак, що вказували на вчинення особливо тяжкого злочину, вказані працівники не доповіли керівництву управління та відділу кримінальної поліції про наявність у них інформації щодо ОСОБА_4 , його зв`язків та причин, що могли призвести до вчинення щодо нього злочину.
      За фактами, вказаними у рапорті начальника Святошинського управління поліції ОСОБА_2 , за вказівкою т.в.о. начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_9 наказом ГУ НП у м. Києві від 19 березня 2018 року № 395 призначено службове розслідування.
      22 березня 2018 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 162 КК, за заявою ОСОБА_10 . Фабула правопорушення: 9 березня 2018 року о 20:00 співробітники Святошинського управління поліції, незаконно, без відповідних процесуальних повноважень, провели обшук приміщення кімнати в будинку АДРЕСА_3 , що на праві власності належить ОСОБА_10 , порушивши тим самим недоторканність житла громадян.
      13 квітня 2018 року ГУ НП у м. Києві видано наказ № 533 «Про призначення та проведення службового розслідування».
      4 травня 2018 року начальником ГУ НП у м. Києві полковником поліції ОСОБА_11 затверджено висновок службового розслідування за фактами, вказаними у рапорті начальника Святошинського управління поліції ОСОБА_2
      11 травня 2018 року наказом ГУ НП у м. Києві № 302 на позивача накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади за вчинення дисциплінарного проступку, який виразився у здійсненні слідчих (розшукових) дій без розпочатого досудового розслідування у кримінальному провадженні та доручення слідчого, у проникненні до житлового приміщення без добровільної згоди власника з метою проведення слідчих (розшукових) дій, а також у проведенні обшуку кімнати без ухвали слідчого судді, внаслідок порушення частини першої статті 12, частини другої статті 41, частини першої статті 233, частин першої, другої статті 234 Кримінально процесуального кодексу України (далі - КПК), абзаців першого - третього частини першої розділу ІІ Правил етичної поведінки поліцейських, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 9 листопада 2016 року № 1179 (далі - Правила етичної поведінки), абзаців другого та третього частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, затвердженого Законом України від 22 лютого 2006 року № 3460-IV (далі - Дисциплінарний статут) та пунктів 1 - 3 частини першої статті 8 Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIII)
      Вказане стало підставою для звернення позивача з цим позовом до суду.
      Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий.
      Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, у межах якої має розглядатись ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      За визначенням пункту 1 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
      Позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду; відповідач - суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача (пункти 8, 9 частини першої статті 4 КАС).
      Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування(пункт 17 частини першої статті 4 КАС).
      За правилами пункту 2 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
      Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням) спеціальними нормативно-правовими актами.
      Положення Закону № 580-VIIIвизначають правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.
      Як установлено судом та вбачається з матеріалів справи, підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом послугувало звільнення його з посади заступника начальника відділу поліції № 2 Святошинського управління поліції.
      За викладених обставин, ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, щоспори, пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
      Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального й процесуального права при вирішенні справи по суті спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Законом № 580-VIII, Дисциплінарним статутом та Інструкцією про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 12 березня 2013 року № 230 (далі - Інструкція) (втратила чинність 21 грудня 2018 року).
      Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 580-VIII Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
      Згідно зі статтею 3 Закону № 580-VIII у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.
      Згідно із частинами першою, другою статті 7 Закону № 580-VIII під час виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації. Обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції.
      Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не підтвердив достатніми та належними доказами факту порушення його прав та охоронюваних інтересів у межах спірних правовідносин, тоді як відповідач довів правомірність своїх дій з урахуванням вимог, установлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 КАС.
      Як установлено судом та вбачається з матеріалів справи, 13 квітня 2018 року ГУ НП у м. Києві видано наказ № 533 «Про призначення та проведення службового розслідування», зі змісту якого вбачається, що 11 квітня 2018 року до управління кадрового забезпечення зі Святошинського управління поліції надійшла інформація про неналежне виконання службових обов`язків окремими працівниками відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка»), у зв`язку з чим відповідно до статті 14 Дисциплінарного статуту й на підставі Закону України від 23 грудня 2015 року № 901-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» призначено проведення службового розслідування комісією у складі: голови комісії - начальника управління кадрового забезпечення полковника поліції ОСОБА_12 ; членів комісії: заступника начальника управління - начальника відділу інспекції з особового складу управління кадрового забезпечення майора поліції ОСОБА_13 ; заступника начальника інспекторського відділу управління організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування капітана поліції ОСОБА_14 ; старшого інспектора з особливих доручень відділу інспекції з особового складу управління кадрового забезпечення старшого лейтенанта поліції ОСОБА_15 .
      Пунктом 3 вказаного наказу вирішено відсторонити на період проведення службового розслідування, у тому числі майора поліції ОСОБА_1 , від виконання службових обов`язків за посадою заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції.
      Як установили суди та вбачається зі змісту наказу ГУ НП у м. Києві від 13 квітня 2018 року № 533 «Про призначення та проведення службового розслідування», підставою для видання вказаного наказу стало надходження зі Святошинського управління поліції 11 квітня 2018 року до управління кадрового забезпечення інформації про неналежне виконання службових обов`язків окремими працівниками відділу поліції №2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції, зокрема, начальником цього відділу ОСОБА_5, заступником начальника цього відділу ОСОБА_1, начальником сектору кримінальної поліції цього відділу ОСОБА_23
      Відповідно до статті 14 Дисциплінарного статуту з метою з`ясування всіх обставин дисциплінарного проступку, учиненого особою рядового або начальницького складу (далі - РНС), начальник призначає службове розслідування.
      Порядок проведення службового розслідування встановлюється міністром внутрішніх справ України.
      Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 12 березня 2013 року № 230, що зареєстрований у Міністерстві юстиції України 2 квітня 2013 року за № 541/23073, затверджено Інструкцію.
      Відповідно до пункту 2.1 Інструкції підставами для проведення службового розслідування є порушення особами РНС службової дисципліни, у тому числі скоєння кримінальних або адміністративних правопорушень, знищення або втрата службових документів, доручених або охоронюваних матеріальних цінностей, вчинення особами РНС діянь, які порушують права і свободи громадян, службову дисципліну, інші події, пов`язані із загибеллю (смертю) осіб РНС чи їх травмуванням (пораненням), а також події, які сталися за участю осіб РНС і можуть викликати суспільний резонанс.
      Підстави для призначення службового розслідування можуть міститися в службових документах осіб РНС, матеріалах перевірок, письмових зверненнях громадян України, осіб без громадянства та іноземців, депутатських запитах та зверненнях народних депутатів України, повідомленнях уповноважених органів досудового розслідування, заявах і повідомленнях інших правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності, об`єднань громадян, засобів масової інформації або в інших документах, отриманих в установленому законодавством України порядку (пункт 2.5 Інструкції).
      Згідно із частиною третьою статті 14 Дисциплінарного статуту забороняється проводити службове розслідування особам, які є підлеглими порушника, а також особам - співучасникам проступку або зацікавленим у наслідках розслідування. Розслідування проводиться за участю безпосереднього начальника порушника.
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те, що відповідачем під час видання оскаржуваного наказу від 13 квітня 2018 року № 533 не порушено вимог, зокрема, статті 14 Дисциплінарного статуту та пунктів 2.5, 3.4 Інструкції, оскільки в зазначених нормах Інструкції не вказано обов`язкової умови щодо наявності саме відповідного письмового повідомлення (інформації), а також не вимагається зазначення змісту такого повідомлення (інформації) у тексті наказу про призначення та проведення службового розслідування або наведення обґрунтувань у самому змісті наказу.
      Щодо посилання ОСОБА_1 про незаконність наказу ГУ НП у м. Києві від 11 травня 2018 року № 302 слід зазначити таке.
      Як установлено судами та вбачається з матеріалів справи, відповідно до копії рапорту начальника Святошинського управління поліції полковника міліції ОСОБА_2, адресованого на ім`я т.в.о. начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_9 , який зареєстрований 13 березня 2018 року за № 1714/125/05/54-2018, начальник Святошинського управління поліції ОСОБА_2 повідомив т.в.о. начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_9 про те, що Святошинським управлінням поліції проводиться досудове слідство у кримінальному провадженні за частиною першою статті 115 КК, внесеному до ЄРДР 10 березня 2018 року № 12018100080001945 за фактом умисного вбивства ОСОБА_3 .
      За вчинення вказаного злочину працівниками відділу кримінальної поліції управління 10 березня 2018 року був затриманий громадянин ОСОБА_18 , якому 11 березня 2018 року оголошено підозру у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 115 КК.
      У ході проведення досудового слідства встановлено, що в день вчинення вбивства ОСОБА_4 приблизно о 18:00 ОСОБА_18 був затриманий на проспекті Перемоги, 136 у м. Києві працівниками територіального відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції, а саме: начальником територіального відділу підполковником поліції ОСОБА_5 .; заступником начальника територіального відділу капітаном поліції ОСОБА_1; начальником сектору кримінальної поліції територіального відділу старшим лейтенантом поліції ОСОБА_23; оперуповноваженим СКП старшим лейтенантом поліції ОСОБА_7
      Зазначені працівники Святошинського управління 9 березня 2018 року з 20:00 по 21:00 здійснили огляд помешкання за місцем тимчасового проживання ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_3 , нібито за підозрою його у зберіганні вогнепальної зброї та вилучили за місцем його мешкання пістолет. При цьому вказані працівники не доповіли керівництву управління про наявність у них інформації про можливу причетність ОСОБА_4 до вчинення кримінальних правопорушень та проведення щодо нього заходів, що можуть порушувати його конституційні права, а також не зареєстрували в журналі єдиного обліку управління матеріалів за фактом вилучення зброї.
      Крім того, після виявлення трупа ОСОБА_4 та наявності ознак, що вказували на вчинення особливо тяжкого злочину, вказані працівники не доповіли керівникам управління та відділу кримінальної поліції про наявність у них інформації щодо ОСОБА_4 , його зв`язків та причин, що могли призвести до вчинення щодо нього злочину.
      За вказаним фактом проведено службове розслідування.
      Відповідно до копії наказу ГУ НП у м. Києві від 19 березня 2018 року № 395 «Про призначення та проведення службового розслідування» за наслідками розгляду рапорту начальника Святошинського управління поліції полковника поліції ОСОБА_2 , зареєстрованому за № 1714/125/05/54-2018 від 13 березня 2018 року, у якому зазначено про факти неналежного виконання своїх службових обов`язків та можливі неправомірні дії з боку окремих працівників відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції, відповідно до статті 14 Дисциплінарного статуту та на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» призначено службове розслідування.
      Від ОСОБА_1 в межах проведення службового розслідування, призначеного наказом ГУ НП у м. Києві від 19 березня 2018 року № 395 «Про призначення та проведення службового розслідування», відбиралися письмові пояснення, які враховані під час проведення службового розслідування, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази.
      За наслідками проведеного службового розслідування комісією у складі начальника управління карного розшуку ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_19 , заступника начальника КМУ ДВБ ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_20 , старшого оперуповноваженого в ОВС КМУ ДВБ НП майора поліції ОСОБА_21 та оперуповноваженого організаційно-методичного відділу управління карного розшуку капітана поліції ОСОБА_22 складено висновок від 4 травня 2018 року, який затверджено заступником голови Національної поліції України - начальником ГУ НП у м. Києві полковником поліції ОСОБА_11 , відповідно до якого комісія вважає за вчинення дисциплінарного проступку, який виразився у здійсненні слідчих (розшукових) дій без розпочатого досудового розслідування у кримінальному провадженні та доручення слідчого, проникненні до житлового приміщення, а саме будинку АДРЕСА_3 , без добровільної згоди власника, з метою проведення слідчих (розшукових) дій, проведенні обшуку кімнати в цьому ж будинку без ухвали слідчого судді, внаслідок порушення частини першої статті 13, частини другої статті 41, частини першої статті 233, частин першої та другої статті 234 КПК, абзаців першого - третього частини першої розділу ІІ Правил етичної поведінки, абзаців другого та третього частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту та пунктів 1-3 частини першої статті 18 Закону № 580-VIII на заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції майора поліції ОСОБА_1 накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади (пункт 3 висновку).
      Так, частиною першою статті 13 КПК передбачено, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
      Відповідно до частини другої статті 41 КПК під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого. Співробітники оперативних підрозділів (крім підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України) не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора.
      Згідно із частиною першої статті 233 КПК ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті.
      Частинами першою, другою статті 234 КПК передбачено, що обшук проводиться з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб. Обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді.
      Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, комісією встановлено факт порушення позивачем вимог частини першої статті 13, частини другої статті 41, частини першої статті 233, частин першої, другої статті 234 КПК, абзаців першого - третього частини першої розділу ІІ Правил етичної поведінки, абзаців другого та третього частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту та пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 18 Закону № 580-VIII, що підтверджується зібраними під час проведення службового розслідування доказами. При цьому жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували висновки службового розслідування, позивачем ані під час його проведення, ані під час судового розгляду справи не надано.
      На підставі висновку службового розслідування від 4 травня 2018 року наказом ГУ НП у м. Києві від 11 травня 2018 року № 302 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності окремих працівників Святошинського управління поліції» на заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції майора поліції ОСОБА_1 за вчинення дисциплінарного проступку, який виразився у здійсненні слідчих (розшукових) дій без розпочатого досудового розслідування у кримінальному провадженні та доручення слідчого, проникненні до житлового приміщення, а саме будинку АДРЕСА_3 , без добровільної згоди власника з метою проведення слідчих (розшукових) дій, проведенні обшуку кімнати в цьому ж будинку без ухвали слідчого судді, внаслідок порушення частини першої статті 13, частини другої статті 41, частини першої статті 233, частин першої, другої статті 234 КПК, абзаців першого - третього частини першої розділу ІІ Правил етичної поведінки, абзаців другого та третього частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту та пунктів 1-3 частини першої статті 18 Закону № 580-VIII накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, адже спір пов`язаний з проходженням позивача публічної служби та його звільненням з публічної служби, одним з різновидів якої є служба в органах внутрішніх справ.
      При цьому наведені в касаційній скарзі мотиви та доводи не спростовують зазначених вище висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав для висновку, що судами попередніх інстанцій при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та (або) апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      З огляду на викладене касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року - без змін.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      Джерело: ЄДРСР 89519153
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      18 березня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 711/4010/13-ц
      Провадження № 14-429цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» (далі - ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога», відповідач) про стягнення вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу, трьох відсотків річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачений середній заробіток, трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку
      за касаційною скаргою відповідача на заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року, ухвалене суддею Михальченко Ю. В., і рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Нерушак Л. В., Бородійчука В. Г., Карпенко О. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1.1. 7 травня 2013 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 11 вересня 2014 року просила стягнути з відповідача : 72 000,00 грн вихідної допомоги; 18 633,60 грн компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу; 9 870,90 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги; 318 977,01 грн середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги (за період з 16 лютого 2010 року до 11 вересня 2014 року включно); 41 676,55 грн компенсації за невчасно виплачений середній заробіток; 21 421,50 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку; середній заробіток за час затримки виплати вихідної допомоги з 12 вересня 2014 року до дня ухвалення судового рішення.
      2. Мотивувала позов такими обставинами :
      2.1. З 2 червня 2008 року позивачка працювала за сумісництвом фінансовим директором ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога».
      2.2. 30 січня 2008 року сторони уклали строковий трудовий договір, згідно з яким позивачку прийняли за сумісництвом на посаду головного бухгалтера ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» з 1 жовтня 2008 року до 1 жовтня 2023 року зі встановленим посадовим окладом 6 000,00 грн.
      2.3. 16 лютого 2010 року ліквідатор відповідача видав наказ № 03-к, згідно з яким звільнив позивачку з 17 лютого 2010 року з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
      2.4. 30 серпня 2010 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі № 2-927/2010, в якому змінив формулювання підстави звільнення на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у зв`язку з ліквідацією підприємства), змінив дату звільнення з 17 лютого 2010 року на 15 лютого 2010 року, стягнув заборгованість з виплати заробітної плати у сумі 5 902,99 грн.
      2.5. Звільняючи позивачку з роботи, відповідач не виплатив їй вихідну допомогу, хоча позивачка зверталася з відповідною вимогою.
      Короткий зміст судових рішень (первинний розгляд)
      3. 5 грудня 2013 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Це рішення 19 лютого 2014 року ухвалою залишив без змін Апеляційний суд Черкаської області. Суди вважали, що позивачка дізналася про порушення її права у день звільнення і не звернулася з позовом до суду у встановлений законом строк.
      4. 21 травня 2014 рокуколегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановила ухвалу, згідно з якою скасувала рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 5 грудня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 19 лютого 2014 року, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. Мотивувала тим, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник не обмежений будь-яким строком звернення до суду з відповідним позовом незалежно від того, чи нарахував роботодавець належні працівникові виплати.
      Короткий зміст судових рішень (новий розгляд)
      5. 10 жовтня 2014 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив заочне рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивачки 482 579,56 грн, з яких: 72 000,00 грн вихідної допомоги; 18 633,60 грн компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу; 9 870,90 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги; 318 977,01 грн середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; 41 676,55 грн компенсації за невчасно виплачений середній заробіток; 21 421,50 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку. Крім того, суд стягнув 5 860,47 грн середнього заробітку за період затримки розрахунку з 12 вересня 2014 року до дня постановлення судового рішення.
      6. Мотивував рішення так:
      6.1. Звільняючи позивачку, відповідач не виплатив їй усі належні суми, незважаючи на те, що позивачка письмово зверталася до відповідача із відповідними заявами-вимогами від 23 лютого 2011 року та від 4 липня 2011 року.
      6.2. Факт звільнення позивачки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України є визначальним для виплати вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 цього кодексу.
      6.3. Позивачка не отримала вчасно вихідну допомогу, право на яку мала на підставі рішення суду від 30 серпня 2010 року, зокрема, про зміну формулювання підстави звільнення та про зміну дати звільнення. Крім того, слід стягнути з відповідача інші компенсаційні виплати, передбачені законом.
      6.4. Середній заробіток позивачки за весь період затримки розрахунку, починаючи з лютого 2010 року, станом на 11 вересня 2014 року складає 318 977,01 грн.
      7. 11 лютого 2016 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким скасував заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та відмовив у задоволенні позову.
      8. Мотивував тим, що Господарський суд Київської області у рішенні від 5 вересня 2012 року у справі № К14/198-10/21/8/23 визнав недійсними рішення наглядової ради ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» від 30 січня 2008 року, зокрема про укладення трудового договору із позивачкою. З огляду на наведене позивачка працювала у відповідача не за трудовим договором від 30 січня 2008 року, а за наказом від 1 жовтня 2008 року. Тому вона не має права на отримання вихідної допомоги у сумі 72 000 грн, як передбачає трудовий договір.
      9. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 лютого 2016 року, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      10. Мотивував, зокрема, тим, що визначальним для виплати позивачці вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 КЗпП України, є факт звільнення позивачки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, а приписи статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до трудових відносин не застосовуються.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд)
      11. 18 травня 2017 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким: скасував заочне рішення суду першої інстанції у частині стягнення 9 870,90 грн як трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та 21 421,50 грн як трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку; у цій частині - відмовив у задоволенні позову, а в іншій - заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      12. Рішення апеляційний суд мотивував так :
      12.1. Суд першої інстанції помилково застосував приписи статті 625 ЦК України, які незастосовні до трудових, сімейних та інших правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством.
      12.2. Висновок суду першої інстанції про задоволення позову та про наявність підстав для виплати позивачці вихідної допомоги у розмірі 72 000,00 грн є обґрунтованим, оскільки право на таку виплату випливає зі змісту рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010, яке набрало законної сили та є чинним. Наявність такого права також підтвердив суд касаційної інстанції у справі № 711/4010/13-ц.
      12.3. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за період затримки розрахунку з 10 лютого 2010 року, що станом на 11 вересня 2014 року становить 318 977,01 грн.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      13. 30 червня 2017 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року, а провадження у справі - закрити.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      14. 17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що відповідач оскаржує заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Відповідач мотивує касаційну скаргу так :
      15.1. Спір має розглядати господарський суд, оскільки на момент подання позову було порушене провадження про банкрутство відповідача.
      15.2. Прострочення з виплати належних позивачці при звільненні сум необхідно було розраховувати з дати набрання законної сили рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010, а не з наступного дня за днем звільнення позивачки.
      (2) Доводи позивачки
      16. 28 вересня 2017 року позивачка подала заперечення на касаційну скаргу, які мотивувала так :
      16.1. Справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
      16.2. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року вже було предметом касаційного перегляду, а тому його не може двічі переглядати один і той самий суд.
      16.3. Суд має застосувати викладені у постановах від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс13 і від 3 липня 2013 року у справі № 6-64цс13 висновки Верховного Суду України про те, що роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
      16.4. Компенсацію через затримку виплати заробітної плати, а також вихідну допомогу, яка входить до структури заробітної плати, встановлює стаття 34 Закону України «Про оплату праці», статті 2 і 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», Порядок проведення компенсації працівникам втрат частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      17. Відповідач просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та закрити провадження у справі з огляду на те, що на момент подання позову було порушене провадження про банкрутство відповідача. Натомість позивачка заперечила проти касаційної скарги, вважаючи, що суди правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду з таким доводом позивачки погоджується.
      18. 4 листопада 2012 року набрав чинності Закон України від 2 жовтня 2012 року № 5405-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов`язань» (далі - Закон України № 5405-VI), який, зокрема, вніс зміни до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон України про визнання банкрутом) у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22 грудня 2011 року № 4212-VI (далі - Закон України № 4212-VI).
      19. Закон України № 5405-VI доповнив розділ X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI пунктом 1-1 такого змісту: положення Закону України про визнання банкрутом застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом; положення Закону України про визнання банкрутом, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
      20. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законом України № 5405-VI), відповідно до частини четвертої статті 10 якого суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, зокрема, спори про стягнення заробітної плати. Крім того, підпункт 1 пункту 7 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI доповнив частину першу статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) пунктом 7, згідно з яким господарським судам стали підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство.
      21. Отже, ГПК України та Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI з 19 січня 2013 року встановили для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів з вимогами до боржника у такій справі.
      22. Проте Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI, зокрема і його частина четверта статті 10, згідно з пунктом 1-1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законом України № 5405-VI) не може бути застосований до справ про банкрутство, провадження в яких порушено до 19 січня 2013 року, якщо на цю дату господарський суд ухвалив постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
      23. 27 листопада 2009 року Господарський суд Київської області ухвалив постанову у справі № 111/14б-03/3-06/11, якою визнав відповідача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру (т. 2, а. с. 245-246).
      24. Отже, оскільки позивачка звернулася до суду у травні 2013 року, а господарський суд визнав відповідача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру ще 27 листопада 2009 року, на вимоги позивачки не поширюється юрисдикція господарського суду, встановлена частиною четвертою статті 10 Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VIта пунктом 7 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій (аналогічний висновок щодо юрисдикції суду сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 456/20/16-ц (пункти 24-33)). Тому суди першої й апеляційної інстанцій правильно розглянули вимоги позивачки за правилами цивільного судочинства.
      (1.2) Щодо суті спору
      25. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      26. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу відповідача, яку він подав 30 червня 2017 року і розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності цим Законом.
      27. У касаційній скарзі є лише доводи щодо порушення судами першої й апеляційної інстанцій правил юрисдикції та щодо початку періоду прострочення з виплати належних позивачці при звільненні сум. Однак, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      (1.2.1) Щодо права на вихідну допомогу та стягнення середнього заробітку через її невиплату
      28. Стаття 44 КЗпП України визначає, що вихідна допомога виплачується працівникові при припиненні трудового договору з певних підстав. Однак підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно із законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників (частина перша статті 9-1 КЗпП України). Іншими словами, оскільки законодавство встановлює мінімальні гарантії щодо виплати вихідної допомоги, то більший, ніж визначений у КЗпП України, її розмір може бути встановлений, зокрема, у трудовому договорі.
      29. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 30 серпня 2010 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі № 2-927/2010, яким змінив формулювання підстави звільнення позивачки з посади головного бухгалтера-фінансового директора ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» з пункту 4 статті 40 КЗпП України (через прогул без поважних причин) на пункт 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією підприємства, а також змінив дату звільнення позивачки з 17 лютого 2010 року на 15 лютого 2010 року.
      30. 5 листопада 2013 року позивачка змінила позов, зокрема, заявила вимогу про стягнення з відповідача 72 000 грн вихідної допомоги, оскільки пункт 6.2 трудового договору від 30 січня 2008 року передбачав, що при звільненні головного бухгалтера у зв`язку із ліквідацією відповідача в момент звільнення виплачується вихідна допомога в розмірі дванадцяти заробітних плат, виходячи з розміру щомісячної заробітної плати головного бухгалтера, яка вказана в пункті 6.1 цього договору (6 000 грн).
      31. З огляду на вказівки, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, про те, що факт звільнення позивачки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України є визначальним для виплати їй вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 КЗпП України, суди першої й апеляційної інстанцій під час другого нового розгляду справи вважали вказану вимогу позивачки обґрунтованою.
      32. Велика Палата Верховного Суду вважає, що такий висновок відповідає нормам матеріального права та звертає увагу на те, що визнання Господарським судом Київської області у рішенні від 5 вересня 2012 року у справі № К14/198-10/21/8/23, залишеному без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 4 грудня 2012 року (т. 2, а. с. 262-266), недійсними рішень наглядової ради ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» від 30 січня 2008 року, зокрема про надання повноважень заступнику голови цієї ради Прохоровському А. С. на підписання із позивачкою трудового договору від 30 січня 2008 року (т. 2, а. с. 258-261), не впливає на чинність цього договору та, відповідно, на право позивачки на вихідну допомогу у передбаченому трудовим договором розмірі. Зрештою, якщо діями посадової особи з підписання означеного договору відповідачеві завдані збитки, законодавство передбачає можливість вимагати від цієї особи їх відшкодування.
      33. При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України).
      34. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлює стаття 117 КЗпП України. Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      35. Отже, у разі невиплати з вини роботодавця власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) належних звільненому працівникові сум у терміни, зазначені у статті 116 КЗпП України, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного такого розрахунку включно є спеціальним заходом відповідальності роботодавця. Такий захід спрямований на захист прав звільнених працівників на отримання у передбачений законом строк усіх виплат, на отримання яких працівники мають право, зокрема згідно з умовами трудового договору, та відповідно до законодавчих гарантій.
      36. Позивачка стверджувала, що через невиплату їй вихідної допомоги у визначеному трудовим договором від 30 січня 2008 року розмірі відповідач зобов`язаний виплатити їй середній заробіток за весь час затримки відповідного розрахунку, а саме з 16 лютого 2010 року до дня ухвалення судового рішення включно.
      37. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, стягнув середній заробіток у зв`язку із затримкою виплати вихідної допомоги за період з 16 лютого 2010 року до 11 вересня 2014 року включно у сумі, заявленій позивачкою (318 977,01 грн), а також з 12 вересня 2014 року до дня ухвалення судового рішення включно (10 жовтня 2014 року) у сумі 5 860,47 грн.
      38. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що прострочення виплати належних позивачці при звільненні сум необхідно було розраховувати з дати набрання законної сили рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010, а не з наступного дня за днем звільнення позивачки. У зазначеному рішенні суд змінив підставу та дату звільнення, з якими пов`язане виконання встановленого законом обов`язку відповідача виплатити позивачці всі суми, які належали їй саме на день звільнення, а не на день набрання законної сили судовим рішенням про зміну формулювання підстави та дати звільнення. Тому суди попередніх інстанцій обґрунтовано визначили середній заробіток у сумі 318 977,01 + 5 860,47 = 324 837,48 грн через затримку виплати вихідної допомоги за період з 16 лютого 2010 року до 10 жовтня 2014 року включно.
      39. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).
      40. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16).
      41. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
      41.1. Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.
      41.2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
      41.3. Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
      41.4. Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
      42. За обставин справи № 711/4010/13-цВелика Палата Верховного Суду вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке :
      42.1. У справі № 2-927/2010 позивачка звернулася з позовом у березні 2010 року і не заявляла вимогу про стягнення вихідної допомоги, з невиплатою якої позивачка пов`язує право на стягнення середнього заробітку у цій справі № 711/4010/13-ц.
      42.2. Ірпінський міський суд Київської області у рішенні від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010 встановив, що позивачка має постійне основне місце роботи у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Теплокомсервіс». Згідно з наявною в матеріалах справи № 711/4010/13-ц довідкою з 1 січня 2011 року до 3 грудня 2013 року включно позивачка отримувала заробітну плату від цього товариства (т. 1, а. с. 168). Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010 29 грудня 2010 року Апеляційний суд Київської області ухвалою залишив без змін (т. 1, а. с. 206-207).
      42.3. Позивачка стверджувала, що першу вимогу про виплату вихідної допомоги направила відповідачу лише 26 лютого 2011 року (т. 1, а. с. 84).
      42.4. 6 квітня 2011 рокупозивачка подала до Ірпінського міського суду Київської області позовну заяву (справа № 2-923/2011), в якій просила стягнути з відповідача на свою користь 72 000 грн вихідної допомоги, належної їй на підставі трудового договору від 30 січня 2008 року у зв`язку із звільненням, і середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги по день фактичного розрахунку (т. 1, а. с. 268-271). Заклопотанням позивачки, проти якого заперечував відповідач, стверджуючи, що задоволення призведе до затягування розгляду справи № 2-923/2011, суд першої інстанції ухвалою від 14 червня 2011 року зупинив провадження у тій справі до вирішення справи № К-14-198-10/21 Господарським судом Київської області (т. 1, а. с. 273), а відновив його ухвалою від 10 квітня 2013 року (т. 1, а. с. 274). 27 червня 2013 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалою залишив без розгляду позов через повторну неявку позивачки до суду без поважних причин (т. 1, а. с. 275). Цю ухвалу 10 жовтня 2013 року залишив без змін ухвалою Апеляційний суд Черкаської області (т. 1, а. с. 276).
      42.5. Хоча у цивільній справі № 711/4010/13-ц позов поданий 7 травня 2013 року, позивачка заявила вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги тільки 5 листопада 2013 року.
      42.6. Сума вихідної допомоги, присудженої позивачці у справі № 711/4010/13-ц (72 000,00 грн),менша більш ніж у чотири з половиною рази, ніж визначена судами у цій справі сума середнього заробітку позивачки за час затримки виплати при звільненні тієї ж допомоги (324 837,48 грн).
      42.7. Одним із варіантів приблизної оцінки розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою виплати їй вихідної допомоги, які розумно передбачити, може бути розрахунок на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні у 2010 - 2014 роках розміру сум, які позивачка, недоотримавши належні їй кошти від роботодавця, могла би сплатити як відсотки за відповідний період, взявши кредит з метою збереження рівня її життя (див. пункт 94.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).
      43. З огляду на вказані обставини, зокрема наведені дії позивачки та відповідача, заявлена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги є очевидно неспівмірною зі встановленим судами попередніх інстанцій розміром заборгованості з виплати вихідної допомоги. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним, таким, що відповідатиме обставинам справи № 711/4010/13-ці наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача у сумі 130 000,00 грн за весь період прострочення виплати ним належної при звільненні позивачці вихідної допомоги. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих її втрат, які розумно можна було би передбачити.
      (1.2.2) Щодо права позивачки на стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та за невчасно виплачений середній заробіток
      44. Позивачка вважала, що має право на таку компенсацію через невчасну виплату їй вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки її виплати. З цим погодилися суди першої й апеляційної інстанцій в оскаржених рішеннях. Однак Велика Палата Верховного Суду вважає такі висновки судів помилковими.
      45. Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати через порушення строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством (стаття 34 Закону України «Про оплату праці»).
      46. Підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи) (стаття 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати»). Такими доходами є ті грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (частина друга статті 2 цього Закону).
      47. Згідно з пунктом 2 Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427, компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, починаючи з 1 січня 1998 року, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток.
      48. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) за трудовим договором виплачує працівникові за виконану ним роботу (частина перша статті 94 КЗпП України, частина перша статті 1 Закону України «Про оплату праці»).
      49. У рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» й «оплата праці», які використані у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини). Крім того, Конституційний Суд України у тому ж рішенні дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (абзац восьмий пункту 2.1 мотивувальної частини).
      50. Стаття 2 Закону України «Про оплату праці» у редакції, чинній на час звільнення позивачки, відносила до структури заробітної плати основну та додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати.
      Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
      Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
      Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
      51. Означена структура заробітної плати відображена також у розробленій відповідно до Закону України «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці і стандартів Системи національних рахунків Інструкції зі статистики заробітної плати (далі - Інструкція), затвердженій наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, що був зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713.
      52. Відповідно до пункту 1.3 Інструкції для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До цього фонду, який складається з фонду основної заробітної плати, фонду додаткової заробітної плати й інших заохочувальних та компенсаційних виплат, включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Суми вихідної допомоги при припиненні трудового договору та суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні, не належать до фонду оплати праці (пункти 3.8 і 3.9 Інструкції).
      53. Отже, вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема, і за час затримки виплати такої допомоги) не належать до структури заробітної плати, тобто не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до такої структури (близькі за змістом висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (пункт 34); від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 60)).
      54. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як вихідна допомога, так і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні мають разовий характер. А тому до таких виплат згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» гарантії цього Закону незастосовні.
      55. З огляду на наведене суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про задоволення вимог позивачки про стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомоги.
      (1.2.3) Щодо застосування припису частини другої статті 625 ЦК України до трудових правовідносин
      56. Суд першої інстанції вважав обґрунтованою вимогу позивачки про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку. Апеляційний суд з цим висновком не погодився. Велика Палата Верховного Суду вважає, що, відмовляючи у задоволенні вимоги позивачки про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки виплати такої допомоги, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права.
      57. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      58. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги п`ятої ЦК України. Отже, приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги п`ятої ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги п`ятої ЦК України). Тобто, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.
      59. Апеляційний суд вказав, що вимога позивачки про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку є безпідставною, оскільки відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство.
      60. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком суду апеляційної інстанції погоджується та звертає увагу на таке:
      60.1. У постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц вона відступила від висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 висновку Верховного Суду України про те, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можна застосовувати норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України) (див. пункт 32.1 постанови від 16 травня 2018 року).
      60.2. Однак Велика Палата Верховного Суду не відступала від висловленого у зазначеній постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 іншого висновку Верховного Суду України про те, що припис частини другої статті 625 ЦК України до трудових правовідносин не застосовується. Трудове законодавство передбачає спеціальні правила відповідальності роботодавця за порушення відповідних норм, зокрема можливість стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      61. Згідно з пунктами 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      62. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 410 ЦПК України у вказаній редакції).
      63. Підставами ж для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України у зазначеній редакції).
      64. З огляду на наведену оцінку доводів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій, касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року слід: 1) скасувати у частині задоволення вимог про стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу, компенсації за невчасно виплачений середній заробіток і судових витрат; ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог, зменшити на суму вказаних компенсацій загальну суму стягнення з відповідача та провести новий розподіл судових витрат; 2) змінити: викласти їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови у частині стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; зменшити стягнутий з відповідача на користь позивачки розмір середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги з 324 837,48 грн до 130 000,00 грн; зменшити відповідно загальну суму стягнення з відповідача; 3) у решті рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та рішення останнього залишити без змін.
      65. Визначена рішеннями судів попередніх інстанцій загальна сума стягнення суми вихідної допомоги (72 000 грн), середнього заробітку за час затримки її виплати до дня ухвалення рішення судом першої інстанції включно (318 977,01 грн + 5 860,47 грн), компенсацій за невчасно виплачену вихідну допомогу (18 633,60 грн) і за невчасно виплачений середній заробіток (41 676,55 грн) становить: 72 000 грн + (318 977,01 грн + 5 860,47 грн) + 18 633,60 грн + 41 676,55 грн = 457 147,63 грн.
      66. Оскільки Велика Палата Верховного Суду зменшила суму стягнення середнього заробітку до 130 000,00 грн і відмовила у задоволенні вимог про стягнення компенсацій за невчасно виплачені вихідну допомогу та середній заробіток, загальна сума вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки її виплати, яку слід стягнути з відповідача на користь позивачки, становить: 72 000 грн +130 000 грн = 202 000,00 грн.
      (2.2) Щодо судових витрат
      67. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      68. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      69. Апеляційний суд у мотивувальній частині рішення від 18 травня 2017 року вказав на те, що оскільки він змінив заочне рішення суду першої інстанції, то потрібно змінити розподіл судових витрат, які слід стягнути з відповідача на користь держави за сплату судового збору. Проте, дійшов висновку, що оскільки відповідно до розміру задоволених позовних вимог мав бути сплачений максимальний судовий збір у сумі 3 654,00 грн, то немає підстав зменшувати суму, стягнуту з відповідача на користь держави згідно із заочним рішенням суду першої інстанції.
      70. Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог (частина третя статті 88 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).
      71. Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не вирішили питання розподілу судових витрат зі сплати судового збору у сумі 114,70 грн, внесеного позивачкою за подання 7 травня 2013 року позовної заяви (т. 1, а. с. 55), судового збору у сумі 121,80 грн, внесеного відповідачем за подання у серпні 2015 року заяви про перегляд заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року (т. 2, а. с. 57), а також не вирішили питання розподілу судових витрат зі сплати судового збору, який мала би сплатити позивачка, якщо би за Законом України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 вересня 2015 року, не була звільнена від його сплати. Більше того, апеляційний суд не врахував, що він частково задовольнив апеляційну скаргу відповідача, який за її розгляд сплатив 4 020 грн судового збору, а за подання касаційної скарги у лютому 2016 року позивачка вже не була звільнена від сплати судового збору згідно з чинною на той час редакцією пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Тому судові рішення у частині розподілу судових витрат також необхідно скасувати та провести новий такий розподіл.
      72. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 січня 2017 року).
      73. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній з 1 січня 2017 року).
      74. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 вересня 2015 року, позивачі за вимогами, що випливають із трудових правовідносин, були звільнені від сплати судового збору.
      75. Для вирішення питання про новий розподіл судових витрат зі сплати судового збору слід визначити, скільки би мав становити такий збір, якби позивачка за законом не була звільнена від його сплати:
      75.1. 7 травня 2013 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в просила визнати трудовий договір від 30 січня 2008 року укладеним і визнати недійсним його пункт 7.1 у частині встановлення строку дії цього договору (т. 1, а. с. 1-2). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною у травні 2013 року, за подання позовної заяви немайнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, яка станом на 1 січня 2013 року становила у місячному розмірі 1 147,00 грн (стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік»).Хоча позивачка заявила дві вимоги немайнового характеру, вона сплатила 114,70 грн судового збору (т. 1, а. с. 55).
      75.2. 4 червня 2013 року Придніпровський районний суд м. Черкас постановив ухвалу, якою позовну заяву від 7 травня 2013 року повернув. На цю ухвалу 6 червня 2013 року позивачка подала апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 49-50). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною станом на червень 2013 року, судовий збір за подання такої скарги становив 114,70 грн (0,1 розміру мінімальної заробітної плати). Позивачка судовий збір не сплачувала.
      75.3. 11 вересня 2013 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою апеляційну скаргу позивачки задовольнив: ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкаси від 4 червня 2013 року скасував, а справу передав до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.
      75.4. 1 листопада 2013 року позивачка подала «позовну заяву про збільшення позовних вимог» (т. 1, а. с. 125-130), в якій змінила предмет позову та з урахуванням клопотання від 3 грудня 2013 року (т. 1, а. с. 176) заявила до стягнення з відповідача на її користь 373 884,21 грн. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у листопаді 2013 року, за подання до суду позовної заяви майнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати. Оскільки 1 відсоток від 373 884,21 грн становить 3 738,84 грн, що більше ніж 3 розміри мінімальної заробітної плати (1 147,00 грн х 3 = 3 441,00 грн), то за розгляд заяви від 1 листопада 2013 року з урахуванням клопотання від 3 грудня 2013 року позивачка мала би сплатити 3 441,00 грн судового збору, якби не була звільнена від його сплати.
      75.5. 5 грудня 2013 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, на яке у грудні 2013 року позивачка подала апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 189-196). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у грудні 2013 року, за подання цієї апеляційної скарги позивачка мала би сплатити, якби не була звільнена від такої сплати, судовий збір у сумі 1 720,5 грн(3 441,00 грн х 0,5) як 50 відсотків ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми.
      75.6. 19 лютого 2014 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою відхилив апеляційну скаргу позивачки на рішення суду першої інстанції. На рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 5 грудня 2013 рокута на вказану ухвалу 11 березня 2014 року позивачка подала касаційну скаргу (т. 2, а. с. 1-3). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у березні 2014 року за подання цієї скарги позивачка мала би сплатити, якби не була звільнена від такої сплати, судовий збір у сумі 2 408,70 грн (3 441,00 грн х 0,7) як 70 відсотків ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми.
      75.7. 21 травня 2014 року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановила ухвалу, згідно з якою скасувала рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 5 грудня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 19 лютого 2014 року, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.
      75.8. Останню заяву про зміну позовних вимог, які потім розглянули суди, позивачка подала у вересні 2014 року (т. 2, а. с. 18-23), заявивши до стягнення 482 579,56 грн. Мінімальна заробітна плата станом на 1 січня 2014 року становила у місячному розмірі 1 218,00 грн (стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік»).А відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у вересні 2014 року, за подання до суду позовної заяви майнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.Оскільки 1 відсоток від 482 579,56 грн становить 4 825,79 грн, що більше, ніж 3 розміри мінімальної заробітної плати (1 218,00 грн х 3 = 3 654,00 грн), то за розгляд заяви, яку позивачка подала у вересні 2014 року, вона би мала сплатити 3 654,00 грн судового збору, якби не була звільнена від його сплати.
      75.9. 10 жовтня 2014 року, задовольнивши позов, суд першої інстанції у заочному рішенні стягнув з відповідача на користь держави судовий збір у сумі 3 654,00 грн (1 218 х 3), тобто максимальну ставку судового збору за подання позовної заяви майнового характеру, визначену у частині другій статті 4 ЗаконуУкраїни «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання позивачкою останньої заяви про зміну позовних вимог.
      75.10. За подання у серпні 2015 року заяви про перегляд заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року (т. 2, а. с. 51-56) відповідач сплатив 121,80 грн судового збору (т. 2, а. с. 57), тобто 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої у місячному розмірі станом на 1 січня 2015 року згідно зі статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» (1 218,00 грн).
      75.11. За подання у січні 2016 року апеляційної скарги (т. 2, а. с. 232-241) на заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року відповідач сплатив 4 020,00 грн судового збору (т. 3, а. с. 19), тоді як згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній станом на час подання зазначеної скарги, мав сплатити 4 019,40 грн, тобто 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
      75.12. 11 лютого 2016 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким скасував заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та відмовив у задоволенні позову.
      75.13. 23 лютого 2016 року позивачка подала касаційну скаргу на рішення апеляційного суду (т. 3, а. с. 92-97). За розгляд цієї скарги відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час її подання, мав бути сплачений судовий збір у сумі 4 384,80 грн (120 % ставки, яка мала бути сплачена при поданні позовної заяви). Позивачка судовий збір не сплатила. Пункт 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у лютому 2016 року, звільняв від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях позивачів у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. Оскільки вихідна допомога, середній заробіток за час затримки її виплати (щодо судового збору за подання касаційної скарги у справі за позовом, зокрема, про стягнення середнього заробітку див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 30 листопада 2016 року у справі № 6-1121цс16), компенсації за невчасно виплачені вихідну допомогу та середній заробіток, три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку не належать до структури заробітної плати, позивачка не була звільнена від сплати судового збору за подання касаційної скарги. Враховуючи майновий стан сторони, суд міг звільнити від сплати судового збору відповідно до статті 8 вказаного Закону. Проте, таке рішення щодо позивачки суд касаційної інстанції не ухвалював.
      75.14. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою задовольнив касаційну скаргу позивачки частково: скасував рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 лютого 2016 року, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      75.15. 18 травня 2017 року апеляційний суд ухвалив рішення, яким задовольнив апеляційну скаргу відповідача частково.
      76. За подання 30 червня 2017 року касаційної скарги відповідач сплатив судовий збір у сумі 4 384,80 грн (т. 4, а. с. 34) як 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (частина друга статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у червні 2017 року).
      77. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).
      78. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста цієї ж статті).
      79. Оскільки Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу відповідача, судові рішення у частині скасувала, а у частині - змінила, зменшивши суму коштів, які слід стягнути з відповідача на користь позивачки, то слід провести новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої й апеляційної інстанцій, а також розподілити судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції:
      79.1. Позивачка за час розгляду справи у всіх інстанціях сплатила судовий збір у сумі 114,70 грн(подаючи 7 травня 2013 року первинну позовну заяву), хоча за законом була звільнена від сплати судового збору, крім як за подання касаційної скарги у лютому 2016 року (4 384,80 грн).
      79.2. Відповідач за час розгляду справи у всіх інстанціях сплатив судовий збір у сумі: 121,80 грн (за подання у серпні 2015 року заяви про перегляд заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року) +4 020,00 грн (за подання у січні 2016 року апеляційної скарги на заочне рішення суду першої інстанції від 10 жовтня 2014 року) +4 384,80 грн (за подання 30 червня 2017 року касаційної скаргина заочне рішення суду першої інстанції від 10 жовтня 2014 року та рішення апеляційного суду від 18 травня 2017 року) = 8 526,60 грн. З цієї суми 0,60 грн - переплата за подання у січні 2016 року апеляційної скарги, з огляду на що сума понесених відповідачем витрат, які треба розподілити, становить 8 526,00 грн.
      79.3. Через звільнення позивачки від сплати судового збору за рахунок Державного бюджету України понесені витрати у сумі: 229,4 грн (за подання 7 травня 2013 року первинної позовної заяви) + 114,70 грн (за оскарження ухвали суду першої інстанції від 4 червня 2013 року) + 3441,00 грн (за розгляд вимог, заявлених 1 листопада 2013 року) + 1 720,5 грн (за подання у грудні 2013 року апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції від 5 грудня 2013 року) + 2 408,70 грн (за подання касаційної скарги на рішення суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду) + 3 654,00 грн (за розгляд вимог, заявлених у вересні 2014 року) - 3441,00 грн (за розгляд вимог, заявлених 1 листопада 2013 року) - 229,4 грн (за розгляд вимог, заявлений у первинній позовній заяві) = 7 897,9 грн.
      79.4. Суд першої інстанції повністю задовольнив вимоги позивачки на суму 488 440,03 грн. Суд апеляційної інстанції задовольнив частково апеляційну скаргу відповідача та, зокрема, зменшив загальну суму, що мала бути стягнута на користь позивачки до такої: 488 440,03 грн - 9 870,90 грн - 21 421,50 грн = 457 147,63 грн. А суд касаційної інстанції зменшив загальну сума стягнення з відповідача на користь позивачки з 457 147,63 грн до 202 000 грн (орієнтовно 41,356 % від 488 440,03 грн), тобто зменшена приблизно на 58,644 % (що дорівнює 286 440,03 грн).
      79.5. Отже, сума судового збору, яку відповідач сплатив під час розгляду справи у судах і яку йому треба повернути з Державного бюджету України відповідно до розміру позовних вимог, у задоволенні яких суд відмовив, становить: 58,644 % х 8 526,00 грн : 100% = 4 999,99 грн.
      79.6. Натомість відповідач мав би компенсувати Державному бюджету України відповідно до розміру позовних вимог, яку суд задовольнив, таку суму: 41,356 % х 7 897,90 грн (загальна сума витрат через звільнення позивачки від сплати судового збору) : 100% = 3266,26 грн.
      79.7. З огляду на вказане на користь відповідача слід стягнути з Державного бюджету України: 4 999,99 грн - 3266,26 грн = 1 733,73 грн.
      79.8. Крім того, беручи до уваги розмір позовних вимог, які задовольнив суд, а також те, що позивачка не заплатила судовий збір за подання касаційної скарги у лютому 2016 року у сумі 4 384,80 грн, з неї слід би було стягнути на користь Державного бюджету України: 58,644 % х 4 384,80 грн : 100% = 2 571,42 грн. Проте з огляду на сплату позивачкою судового збору у сумі 114,70 грн за подання первинної позовної заяви доцільно стягнути з позивачки на користь Державного бюджету України різницю: 2571,42 грн - 114,70 грн = 2 456,72 грн.
      80. Стосовно надмірно сплаченого відповідачем судового збору у сумі 0,60 грн за подання у січні 2016 року апеляційної скарги на заочне рішення суду першої інстанції від 10 жовтня 2014 року Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідач має право заявити клопотання про повернення вказаної суми з Державного бюджету України згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» (див. близький за змістом висновок у пункті 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
      Керуючись частинами першою, шостою, десятою, тринадцятоюстатті 141, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 410, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога»задовольнити частково.
      2. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року змінити :
      - у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги;
      - у резолютивних частинах, зменшивши стягнутий з Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» на користь ОСОБА_1 розмір середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги з 16 лютого 2010 року до 10 жовтня 2014 року включно з 324 837 (трьохсот двадцяти чотирьох тисяч восьмиста тридцяти семи) грн 48 коп до 130 000 (ста тридцяти тисяч) грн 00 коп., та відповідно зменшивши загальну суму, що підлягає стягненню з Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» на користь ОСОБА_1 , до 202 000 (двісті двох тисяч) грн (з урахуванням зменшеної суми середнього заробітку та відмови у стягненні компенсацій за невчасно виплачену вихідну допомогу і за невчасно виплачений середній заробіток).
      3. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року у частині задоволення вимог про стягнення з Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» на користь ОСОБА_1 компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомоги, а також у частині розподілу судових витрат скасувати.
      У цій частині ухвалити нове рішення:
      - у задоволенні позову про стягнення з Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» на користь ОСОБА_1 компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомогивідмовити;
      - стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) на користь Державного бюджету України витрати зі сплати судового збору у сумі 2 456 (дві тисячі чотириста п`ятдесят шість) грн 72 коп.;
      - стягнути з Державного бюджету України на користь Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» (ідентифікаційний код
      00291013; 08200, Київська обл., м. Ірпінь, вул. 3-го Інтернаціоналу (нова назва - Соборна), 152) витрати зі сплати судового збору у сумі 1 733 (одна тисяча сімсот тридцять три) грн 73 коп.
      4. У решті заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року залишити без змін.
       
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89251582
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      08 квітня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 200/26696/15-а
      Провадження № 11-877апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Князєва В. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради, треті особи: Комунальне підприємство «Транспортна інфраструктура» Дніпропетровської міської ради, Відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та легалізації громадських формувань Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області, про визнання протиправним і скасування розпорядження та поновлення на посаді
      за касаційними скаргами Комунального підприємства «Транспортна інфраструктура» Дніпропетровської міської ради та ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2016 року (судді Головко О. В., Суховаров А. В., Ясенова Т. І.),
      У С Т А Н О В И Л А :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дніпропетровської міської ради, треті особи: Комунальне підприємство «Транспортна інфраструктура» Дніпропетровської міської ради (далі - КП «Транспортна інфраструктура»), Відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та легалізації громадських формувань Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області (далі - відділ реєстрації), у якому просив:
      - визнати протиправним і скасувати розпорядження виконуючого обов`язки Дніпропетровського міського голови про звільнення позивача з посади директора КП «Транспортна інфраструктура»;
      - застосувати поворот виконання вказаного розпорядження шляхом поновлення позивача на роботі на посаді директора КП «Транспортна інфраструктура», встановивши, що на підставі частини сьомої статті 235 Кодексу законів про працю України рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню;
      - зобов`язати відділ реєстрації скасувати реєстраційну дію від 20 листопада 2015 року № 12241070006053576 та провести державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу - КП «Транспортна інфраструктура», які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - Єдиний державний реєстр), пов`язаних зі зміною керівника (особи, що призначена до органу управління юридичної особи) на ОСОБА_1 на підставі постанови суду, винесеної за цим позовом, з дати винесення такої постанови.
      2. На обґрунтування своїх позовних вимог зазначив, що оскаржуване розпорядження відповідача є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки ОСОБА_1 на посаді директора КП «Транспортна інфраструктура» протягом усього часу сумлінно і належним чином виконував свої посадові обов`язки, натомість був звільнений до закінчення терміну дії трудового контракту під час перебування його на лікарняному, що суперечить вимогам чинного законодавства.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська постановою
      від 11 січня 2016 року позов задовольнив частково.
      4. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою
      від 12 квітня 2016 року постанову Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 11 січня 2016 року скасував, провадження у справі закрив.
      5. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу звільнення з посади керівника комунального підприємства, а оскільки така посада не відноситься до посад публічної служби, то й спір не є публічно-правовим, стосується трудових відносин та має бути вирішений у порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційних скаргах вимог
      6. Не погодившись із таким рішенням апеляційного суду, КП «Транспортна інфраструктура» та ОСОБА_1 подали касаційні скарги, у яких посилаються на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просять скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      7. Зазначають, зокрема, про те, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки спірні правовідносини виникли внаслідок видання посадовою особою органу місцевого самоврядування розпорядження про звільнення позивача, яке, на думку скаржників, є правовим актом індивідуальної дії.
      Позиція інших учасників справи
      8. Заперечень на касаційні скарги від інших учасники справи не надходило.
      Рух касаційних скарг
      9. Вищий адміністративний суд України ухвалами від 19 квітня 2016 року відкрив касаційні провадження у цій справі.
      10. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС) викладено в новій редакції.
      11. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС визначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      12. Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 19 серпня 2019 року прийняв касаційні скарги до свого провадження та призначив цю справу до розгляду.
      13. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 21 серпня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради, треті особи: КП «Транспортна інфраструктура», відділ реєстрації, про визнання протиправним і скасування розпорядження та поновлення на посаді передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС.
      14. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 грудня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      15. Суди встановили, що позивача розпорядженням Дніпропетровського міського голови від 06 червня 2012 року № 499-рк призначено на посаду директора КП «Транспортна інфраструктура» із 06 червня 2012 року за контрактом.
      16. 06 червня 2012 року між Дніпропетровською міською радою в особі першого заступника міського голови Крупського А. Ф. та ОСОБА_1 укладено трудовий контракт, пунктом 6.1 якого визначено строк його дії: з 06 червня 2012 року до 06 червня 2017 року.
      17. Відповідно до розпорядження виконуючого обов`язки Дніпропетровського міського голови від 16 листопада 2015 року № 1059-ок ОСОБА_1 звільнено з посади директора КП «Транспортна інфраструктура» за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, передбачених трудовим контрактом, відповідно до пункту 3 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.
      18. При цьому згідно з витягом з Єдиного державного реєстру
      від 20 листопада 2015 року керівником КП «Транспортна інфраструктура» з цього ж дня зазначено ОСОБА_2 (за контрактом).
      19. Вважаючи розпорядження виконуючого обов`язки Дніпропетровського міського голови від 16 листопада 2015 року № 1059-ок протиправним та зазначаючи, що відділ реєстрації на підставі рішення суду у цій справі має скасувати реєстраційну дію від 20 листопада 2015 року № 12241070006053576 та провести державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу - КП «Транспортна інфраструктура», які містяться в Єдиному державному реєстрі, пов`язаних зі зміною керівника (особи, що призначена до органу управління юридичної особи) на ОСОБА_1 , позивач звернувся до суду з цим позовом.
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      20. Положеннями статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      21. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, якщо не зазначено інше) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      22. Пунктом 1 частини першої статті 3 КАС визначено, що справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      23. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      24. Згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
      25. При цьому, пунктом 15 частини першої статті 3 КАС визначено, що публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      26. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у чинній редакції), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, а також визначено поняття публічної служби.
      27. Щоб спір набув ознак публічно-правового в контексті статті 17 КАС, правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійснення нею службової діяльності.
      28. Разом з тим суди встановили, що посада позивача не відноситься до посад публічної служби, ОСОБА_1 , перебуваючи у трудових відносинах з КП «Транспортна інфраструктура», не здійснював службову діяльність у розумінні статті 17 КАС, оскільки не був державним службовцем.
      29. Частиною першою статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних рішень) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      30. Отже, спір, що виник у зв`язку зі звільненням працівника з посади, трудова діяльність на якій не пов`язана з проходженням публічної служби, має вирішуватись за правилами цивільного судочинства.
      31. Аналогічну правову позицію Велика Палата Верховного Суду висловила, зокрема, в постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/6612/17, від 27 березня 2019 року у справі № 814/2514/17.
      32. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок апеляційного суду про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, а стосується трудових відносин та має вирішуватись судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України.
      33. Відносно вимог щодо зобов`язання відділу реєстрації скасувати реєстраційну дію та провести державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, пов`язаних зі зміною керівника на ОСОБА_1 на підставі постанови суду, слід зазначити таке.
      34. Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 17 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, подається примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про зміни, що вносяться до Єдиного державного реєстру. Таким чином, для внесення змін до Єдиного державного реєстру в частині відомостей про керівника юридичної особи має подаватися рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про призначення або поновлення на роботі керівника. Судове рішення про поновлення на роботі керівника замінює собою відповідне рішення уповноваженого органу управління юридичної особи. Отже, в разі ухвалення судового рішення про поновлення на роботі керівника таке судове рішення є підставою для внесення запису про керівника до Єдиного державного реєстру.
      35. Отже, вказані вимоги позивача по суті не є самостійними позовними вимогами, а охоплюються обраним ним належним способом захисту у виді поновлення на роботі, тому теж не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      36. Викладені в касаційних скаргах доводи щодо помилковості висновків суду апеляційної інстанції не підтвердилися під час перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      37. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      38. За змістом частини першої статті 350 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      39. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС (у чинній редакції) якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      40. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 350, 356, 359 КАС (у чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційні скарги Комунального підприємства «Транспортна інфраструктура» Дніпропетровської міської ради та ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2016 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. С. Князєв
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 89252064