ANTIRAID

Постановление ВАСУ об отмене постановлений НБУ о неплатежеспособности и отзыве лицензии банка Киевская Русь

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2017 року

м. Київ

К/800/35885/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого Донця О.Є.,
суддів: Голяшкіна О.В.,
Мороза В.Ф.,

при секретарі Кальненко О.І.,

за участю представника позивача - ОСОБА_2, представника Національного банку України - Маслової В.М., представника Фонд гарантування вкладів фізичних осіб - Шевченка Ю.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Національного банку України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Національного банку України, третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання протиправними та скасування постанов, зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2015 року ОСОБА_5 звернувся до окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Національного банку України, третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання протиправними та скасування постанов, зобов'язання вчинити певні дії, в якому просив:

- визнати протиправною та скасувати постанову правління Національного банку України від 19.03.2015 рок № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних»;

- визнати протиправною та скасувати постанову правління Національного банку України від 16.07.2015 року № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь»;

- зобов'язати Національний банк України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації.

Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 27.07.2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 було відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 було задоволено. Постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 27.07.2016 року - скасовано та ухвалено нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_5 - задоволено.

Визнано протиправною та скасовано постанову Правління Національного банку України від 19.03.2015 року № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних».

Визнано протиправною та скасовано постанову Правління Національного банку України від 16.07.2015 року № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь».

Зобов'язано Національний банк України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації.

У касаційній скарзі Національний банк України, не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, посилаючись на допущені судом порушення норм матеріального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 та залишити в силі постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 27.07.2016 року.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, рішення судів щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_5 є акціонером ПАТ «Банк Київська Русь», якому належить 29,4 % акцій у статутному капіталі даного товариства.

На виконання постанови правління Національного банку України від 12.05.2014 року № 272 «Про здійснення діагностичного обстеження банків» ПАТ «Банк «Київська Русь» подало до Національного банку України план капіталізації, яким передбачено збільшення статутного капіталу Банку на 182 млн. грн. у строк до 28.02.2015 року.

Постановою правління Національного банку України від 11.12.2014 року № 805/БТ «Про затвердження капіталізації банків 2 та 3 груп за результатами їх діагностичного обстеження» було затверджено програму капіталізації ПАТ «Банк «Київська Русь», яка передбачає докапіталізацію банку в розмірі 199 млн. грн. у строк до 28.02.2015 року.

Станом на 04.03.2015 року ПАТ «Банк «Київська Русь» залучено на рахунок 5004 «Внески за незареєстрованим статутним капіталом» кошти на суму 75 млн. грн.

У зв'язку з невиконанням ПАТ «Банк «Київська Русь» плану капіталізації правлінням Національного банку України 05.03.2015 року було прийнято постанову № 165/БТ «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії проблемних».

19 березня 2015 року правлінням Національного банку України було прийнято постанову № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних», якою, зокрема встановлено невиконання банком плану капіталізації, значні ризики для вкладників і кредиторів Банку та зазначено, що за результатами аналізу даних статистичної звітності банку станом на 17.03.2015 року встановлено погіршення показників його діяльності після віднесення до категорії проблемних, зменшення обсягу високоліквідних активів на 14 млн. грн., збільшення обсягів негативно класифікованих активів на 84 млн. грн., прострочення кредитів на 24 млн. грн., погіршення якості кредитного портфелю, продовження відливу коштів фізичних осіб, зниження нормативу поточної ліквідності, розбалансованість активів і пасивів, зменшення ліміту короткої відкритої валютної позиції банку.

За результатами розгляду пропозиції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь» та пояснювальної записки Департаменту банківського нагляду правлінням Національного банку України 16.07.2015 року прийнято постанову № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь».

Вважаючи постанови Національного банку України від 19.03.2015 року № 190 та від 16.07.2015 року № 460 протиправними, ОСОБА_5 звернувся до суду з даним позовом.

Статтею 2 Закону України «Про Національний банк України» визначено, що Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Національний банк України»,

банківське регулювання - одна із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства;

банківський нагляд - система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

Згідно із статтею 55 Закону України «Про Національний банк України», головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України.

Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.

Структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків визначено Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Статтею 66 Закону України «Про банки та банківську діяльність» передбачено, що державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах, зокрема, адміністративне регулювання здійснюється щодо реєстрації банків і ліцензування їх діяльності; встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; нагляд за діяльністю банків; надання рекомендацій щодо діяльності банків.

Відповідно до статті 67 Закону «Про банки і банківську діяльність», метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.

Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.

Національний банк України для цілей банківського нагляду має право отримувати від державних органів та інших осіб інформацію, у тому числі конфіденційну, щодо фінансового/майнового стану засновників банку та осіб, що набувають або збільшують істотну участь у банку, їх ділової репутації, джерел походження коштів, що використовуватимуться для формування статутного капіталу банку.

При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників, банківських груп, учасників банківських груп усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності. У разі якщо Національний банк України при здійсненні банківського нагляду дійшов висновку, що система управління ризиками банку є неефективною та/або неадекватною, банк зобов'язаний на вимогу Національного банку України невідкладно розробити та подати на погодження Національному банку України відповідний план заходів, спрямованих на усунення недоліків.

Пунктом 12 частини 1 статті 73 Закону «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного.

Статтею 75 Закону «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії проблемних за умови його відповідності хоча б одному з таких критеріїв:

1) банк протягом звітного місяця допустив зменшення на 5 і більше відсотків: щоденного розміру регулятивного капіталу нижче встановленого нормативно-правовими актами Національного банку України мінімального розміру регулятивного капіталу - п'ять і більше разів та/або значення нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу нижче встановленого нормативно-правовими актами Національного банку України нормативного значення цього нормативу - два і більше разів;

2) банк не виконав вимогу вкладника або іншого кредитора, строк якої настав п'ять і більше робочих днів тому, та/або встановлено факти невідображення в бухгалтерському обліку документів клієнтів банку, що не виконані банком у встановлений законодавством України строк;

3) системне порушення банком законодавства, що регулює питання запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму;

4) банк протягом звітного місяця допустив зменшення на 5 і більше відсотків значення хоча б одного з нормативів ліквідності нижче мінімальних нормативних значень, встановлених нормативно-правовими актами Національного банку України, що розраховуються: за щоденними розрахунками - п'ять і більше разів; щодекади - два і більше разів; 4-1) обсяг негативно класифікованих активів банку (крім санаційного) становить 40 відсотків і більше загальної суми активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку України;

5) банк не має ефективних та адекватних систем внутрішнього контролю та/або управління ризиками, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку;

6) систематичне подання та/або оприлюднення недостовірної інформації або звітності з метою приховування реального фінансового стану банку, у тому числі щодо операцій із пов'язаними з банком особами.

Національний банк України має право віднести банк до категорії проблемних з інших підстав, визначених нормативно-правовими актами Національного банку України.

Рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею.

Проблемному банку забороняється використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки в національній та іноземній валюті. Проведення розрахунків здійснюється виключно через консолідований кореспондентський рахунок у Національному банку України.

Ця норма не поширюється на операції щодо виконання зобов'язань у міжнародних та внутрішньодержавних платіжних системах і системах розрахунків та на операції з цінними паперами, що здійснюються згідно із законодавством.

Проблемний банк у строк до 180 днів зобов'язаний привести свою діяльність у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України.

Проблемний банк зобов'язаний у строк до семи днів повідомити Національний банк України про заходи, які він вживатиме з метою приведення своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, та на вимогу Національного банку України повідомляти його про хід виконання цих заходів.

Національний банк України протягом 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних має право прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Національний банк України зобов'язаний не пізніше ніж через 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Часиною 1 статті 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі:

1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним;

2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України;

3) невиконання банком протягом п'яти робочих днів поспіль двох і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами та/або встановлення фактів невідображення в бухгалтерському обліку документів клієнтів банку, що не виконані банком у встановлений законодавством строк, після віднесення банку до категорії проблемних;

5) виявлення фактів здійснення банком після віднесення його до категорії проблемного операцій (крім нарахування відсотків за вкладами, отримання клієнтами банку заробітної плати, аліментів, пенсій, стипендій, інших соціальних, державних виплат), оформлення (переоформлення) договорів, внаслідок яких зобов'язання перед фізичними особами в межах гарантованої суми відшкодування збільшуються за рахунок зменшення зобов'язань перед фізичними особами, які перевищують гарантовану суму відшкодування, та/або зобов'язань перед фізичними особами, які не підпадають під гарантії Фонду гарантування фізичних осіб, та/або юридичними особами;

6) невиконання банком, віднесеним до категорії проблемного, розпорядження, рішення Національного банку України (у тому числі про застосування заходів впливу/санкцій) та/або вимоги Національного банку України щодо усунення порушень банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України протягом визначеного Національним банком України строку.

Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 1 Закону України «Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків», у разі якщо банк не надав програму капіталізації/план реструктуризації банку, що відповідає вимогам Національного банку України, або учасники банку не спроможні забезпечити рівень капіталізації, передбачений частиною першою цієї статті, Національний банк України приймає рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних із застосуванням процедур, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Частиною 1 статті 44 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що Національний банк України приймає рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду та з інших підстав, передбачених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Так, статтею 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що банк може бути ліквідований:

1) за рішенням власників банку;

2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Національний банк України має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо:

1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію;

2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії;

3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.

Національний банк України приймає рішення про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб протягом п'яти днів з дня отримання такої пропозиції Фонду.

Порядок відкликання банківської ліцензії у банку, що ліквідується за ініціативою власників, визначається нормативно-правовими актами Національного банку України.

Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, повідомляє про це банк та надсилає рішення до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб у день отримання рішення Національного банку України про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Процедура ліквідації банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з дня внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Національний банк України вносить запис до Державного реєстру банків про ліквідацію банку на підставі отриманого від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішення про затвердження ліквідаційного балансу та звіту ліквідатора.

Відповідно до пункту 3.3 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою правління Національного банку України від 17.08.2012 року № 346, рішення про застосування заходу впливу приймає Правління Національного банку або Комітет з питань нагляду та регулювання діяльності банків, нагляду (оверсайту) платіжних систем (далі - Комітет з питань нагляду) відповідно до цього Положення.

Факт здійснення банком ризикової діяльності установлює Правління Національного банку або Комітет з питань нагляду.

Національний банк має право зробити висновок про здійснення банком ризикової діяльності на підставі результатів аналізу звітності банку, за результатами банківського нагляду, перевірок дотримання банками вимог валютного законодавства або законодавства з питань фінансового моніторингу.

Ознаками здійснення банком ризикової діяльності, зокрема, можуть бути:

1) здійснення банком операцій (прямо або опосередковано), що не мають очевидної економічної доцільності (сенсу);

2) здійснення опосередкованого кредитування пов'язаних із банком осіб;

3) невключення до переліку пов'язаних із банком осіб, які мають ознаки пов'язаності з банком, та з якими банк здійснює операції прямо чи опосередковано;

4) здійснення операцій з цінними паперами, що мають ознаки фіктивності;

5) використання банком фінансових інструментів, що призводить до штучного поліпшення фінансового результату банку або викривлення його звітності;

6) дострокове повернення строкових коштів, залучених від пов'язаних з банком осіб;

7) одноразове грубе або систематичні порушення банком законодавства у сфері готівкового обігу.

Відповідно до підпункту 9 пункту 12.2 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, Національний банк має право віднести банк до категорії проблемних у разі здійснення ризикової діяльності.

Згідно із пунктом 12.5 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, банк (філія іноземного банку) подає у строк, визначений статтею 75 Закону про банки:

заходи щодо приведення своєї діяльності у відповідність до вимог банківського законодавства;

план фінансового оздоровлення, розроблений та затверджений згідно з вимогами, викладеними в розділі IV цього Положення, якщо віднесення банку до категорії проблемних пов'язане з погіршенням фінансового стану банку.

Відповідно до пункту 13.1 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, Національний банк приймає рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі наявності хоча б однієї з підстав, передбачених банківським законодавством.

Виходячи із вищенаведених норм, Національний банк України наділений повноваженнями здійснювати нагляд за банками, а в разі виявлення порушення ними вимог чинного законодавства - застосовувати до них заходи впливу, різновидами яких є віднесення банку до категорії проблемних, визнання банку неплатоспроможним та його ліквідація.

Застосування зазначених заходів впливу є правомірним лише у разі наявності для цього відповідних правових підстав, дотримання НБУ законодавчо визначеної процедури їх застосування, строків притягнення Банку до відповідальності та реалізації головної мети банківського нагляду - забезпечення стабільності банківської системи і захист інтересів вкладників і кредиторів відповідного Банку.

Умови частини 6 статті 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо зобов'язання проблемного банку у строк до 180 дніів привести свою діяльність у відповідність із вимогами законодавства слід розуміти так, що даний обов'язок повинно бути виконано банком у будь-який момент, але не пізніше дня спливу шестимісячного строку.

Наведений строк є законодавчою гарантією для проблемного банку від потенційних протиправних дій та рішень Національного банку як державного владного суб'єкта.

Натомість частини 8, 9 статті 75 цього Закону допускають протилежну фактичну і правову ситуацію, оскільки нормативні конструкції цих приписів, які виражені у словосполученнях «протягом 180 днів з дня...» та «не пізніше ніж через 180 днів», передбачають прийняття Національним банком рішень щодо проблемного банку ще до того, як він приведе свою діяльність у відповідність до вимог законодавства.

Таким чином, приписи частин 6, 8, 9 статті 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є нечіткими, неузгодженими і непередбачуваними у застосуванні, адже допускають декілька варіантів юридично значимої поведінки суб'єктів правовідносин та множинне розуміння їх прав та обов'язків, що є порушенням принципу правової визначеності.

Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості та однозначності правових норм, зокрема передбачуваності (прогнозованості) законодавчої політики в соціальній сфері та стабільності правових норм. Тож, принцип правової визначеності вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій та правовідносин, що виникають.

Правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб'єкта (якщо однією зі сторін спору є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна відповідати за недоліки своєї законодавчої діяльності відповідно до правила пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням.

Правило пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням використовується у публічно-правовій галузі фінансового права, під дію якого підпадає й діяльність Національного банку України у частині здійснення банківського нагляду.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 03.04.2008 року у справі «Корецький та інші проти України» зазначено, що закон має бути сформульований з достатньою чіткістю. Щоб положення національного закону відповідали цим вимогам, він має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права особи. Закон має достатньо чітко визначати межі дискреції суб'єкта влади та порядок її реалізації.

Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що постановою Національного банку України від 05.03.2015 року № 165/БТ, якою ПАТ «Банк «Київська Русь» визнано проблемним через невиконання ним рішення Національного банку України про збільшення статутного капіталу (плану капіталізації банку), однак, конкретного строку у межах 180 днів, продовж якого банк мав привести свою діяльність у відповідність до законодавства, вказаною постановою не встановлено, реальної можливості провести процедури фінансового оздоровлення банку не надано та вже через 14 календарних днів (10 робочих, банківських днів) його визнано неплатоспроможним, тобто вищезазначену нечіткість законодавчих норм відповідачем не було використано в інтересах особи (позивача) та з метою забезпечення банківської стабільності і забезпечення інтересів інших фізичних і юридичних осіб - вкладників, кредиторів.

Як встановлено судом, ПАТ «Банк «Київська Русь» 12.03.2015 року, тобто у межах семиденного строку з дня визнання його проблемним, як того вимагає стаття 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність», повідомив Національний банк України про заходи, які він вживатиме з метою приведення своєї діяльності у відповідність до законодавства, а саме про заходи для виконання плану його капіталізації та про їх хід - прийняття Загальними зборами акціонерів Банку рішення від 05.12.2014 року про приватне розміщення акцій загальною номінальною вартістю 182000000,00 грн., реєстрацію 13.01.2015 року випуску акцій та проспекту їх емісії в Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку, укладання з учасниками договорів купівлі-продажу акцій на вищевказану суму, внесення 23.02.2015 року учасниками коштів на суму 74800000,00 грн. та здійснення іншої частини внесків у розмірі 107200000,00 грн. та повне виконання плану капіталізації банку до 15.04.2015 року.

Однак, Національний банк України не взяв до уваги вищевказане повідомлення ПАТ «Банк «Київська Русь» та не врахував вимоги спеціального закону в галузі цінних паперів - Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», який регулює процедуру емісії акцій та їх викупу, яка не може бути проведена за кілька днів та прийняв оскаржувану постанову від 19.03.2015 року № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних».

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Оскільки, відповідачем не доведено правомірності прийняття оскаржуваної постанови від 19.03.2015 року № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних», а зібраними у справі доказами підтверджена її протиправність, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, визнавши протиправною та скасувавши дану постанову.

Враховуючи, що постанова Національного банку України від 16.07.2015 року № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь» є похідною від постанови Національного банку України від 19.03.2015 року № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних», яка є протиправною, дана постанова також підлягає скасуванню.

Відповідно до частини 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно із вищевказаними нормами права, особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.

В розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.

Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.

Враховуючи вимоги Кодексу адміністративного судочинства України, особа повинна довести факт порушення її прав чи охоронюваних законом інтересів оскаржуваним рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень.

Із наведених положень вбачається, що суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин.

Пунктом 10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі» передбачено, що резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.

Оскільки, вимога про зобов'язання Національний банк України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації є такою, що прогнозує можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє, дана вимога задоволенню не підлягає.

Статтею 225 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд касаційної інстанції має право змінити судове рішення, якщо у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, а судове рішення, яке змінюється, є помилковим тільки в частині.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29- 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 225, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Касаційну скаргу Національного банку України - задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 року - змінити.

Рішення в частині зобов'язання Національного банку України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації - скасувати та прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог в цій частині - відмовити.

В решті постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України в порядку, передбаченому статтями 235 - 244 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді: О.Є. Донець
О.В. Голяшкін
В.Ф. Мороз
 
http://reyestr.court.gov.ua/Review/67092383

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВАСУ согласился с постановлением апелляции в части признаний противоправным и отмены постановление правления Национального банка Украины от 19.03.2015 рок № 190 «Об отнесении ПАО« Банк Киевская Русь »к категории неплатежеспособных», а также признании противоправным и отмены постановление правления Национального банка Украины от 16.07.2015 года № 460 «Об отзыве банковской лицензии и ликвидации ПАО« Банк Киевская Русь ». Однако отказал в части возложения обязанности на Национальный банк Украины предоставить возможность ПАО «Банк Киевская Русь» в течение разумного срока провести действия по финансовому оздоровлению банка после проведенных мероприятий по его ликвидации. Основанием, как и в большинстве случаев послужило отсутствие правовой определенности, в части предоставления срока банку для приведения его деятельности в соответствии с законодательством.

Однако результатом этого решения не стало прекращение ликвидации банка, которой занимается ФГВФЛ. Таким образом для вкладчиков этого банка решение практически бесполезное.

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

С постановлением апелляционного суда можно ознакомиться здесь: 

С ответом НБУ по поводу дальнейшей судьбы банка можно ознакомится здесь: 

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      25 лютого 2020 року
      м. Київ
      Справа № 2-82/09
      Провадження № 14-734свц19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді (судді-доповідача) - Ткачука О.С.,
      суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      за участю секретаря судового засідання - Войтовича С.М.,
      від позивача - адвокат Тарахкало М.О. (свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю №1066, який діє на підставі ордеру Серія ВВ №1001578),
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 , подану представником Тарахкалом Михайлом Олександровичем , про перегляд Верховним Судом за виключними обставинами ухвали Апеляційного суду Одеської області від 05 жовтня 2005 року, постановленої колегією суддів у складі Заведей В.Н., Косогор Г.О., Ісаєвої Н.В., рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 06 березня 2009 року, ухвалене суддею Граніним В.Л., ухвали Апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2009 року, постановленої колегією суддів у складі Кварталової А.М., Плавич Н.Д., Левенця Б.Б., ухвали Верховного Суду України від 14 травня 2010 року, постановленої колегією суддів у складі Охрімчук Л.І., Левченка Є.Ф., Сеніна Ю.Л.,
      у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Малиновського районного відділу Одеського міського управління ГУМВС України в Одеській області в особі ВГІРФО Хмельницького РВ, треті особи: державний нотаріус Другої Одеської державної нотаріальної контори Гур`янова Людмила Геннадіївна, Друга Одеська державна нотаріальна контора, про визнання недійсними довіреності, договору купівлі-продажу та дублікату договору дарування, усунення перешкод у користуванні власністю, зобов`язання зняти з реєстраційного обліку, відшкодування матеріальної шкоди; за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , державного нотаріуса Другої Одеської державної нотаріальної контори Гур`янової Людмили Геннадіївни про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання добросовісним набувачем, визнання права власності та зобов`язання зняти з реєстраційного обліку,
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У квітні 2001 року, липні 2002 року та травні 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду із окремими позовами, які в подальшому ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 02 лютого 2006 року об`єднано в одне провадження.
      2. Позови обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 . Проте 26 вересня 2000 року ОСОБА_6 , діючи від його імені та на підставі підробленої, на його думку, довіреності, відчужив цю квартиру ОСОБА_5
      3. Враховуючи викладене, позивач, з урахуванням уточнень позовних вимог, просив визнати довіреність на ім`я ОСОБА_6 , дублікат договору дарування, виданий ОСОБА_6 для укладення договору купівлі-продажу, та договір купівлі-продажу зазначеної квартири від 26 вересня 2000 року недійсними, зобов`язати ОСОБА_5 не чинити перешкод у користуванні належною йому квартирою, зобов`язати Хмельницький ВМ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області зняти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з реєстраційного обліку в зазначеній квартирі, стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на його користь 61 тис. грн. матеріальної шкоди.
      4. У березні 2007 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що вона придбала зазначену вище квартиру за договором купівлі-продажу від 26 вересня 2000 року. Цей договір вона уклала зі ОСОБА_6 , який діяв на підставі довіреності, виданої власником квартири - ОСОБА_1 , відтак вважає себе добросовісним набувачем.
      5. Також ОСОБА_5 посилалася на те, що 11 серпня 2006 року прокурор Малиновського району м. Одеси порушив кримінальну справу за фактом підробки документа - довіреності від 01 серпня 2000 року, виданої на ім`я ОСОБА_6 . У межах зазначеної кримінальної справи її визнано потерпілою.
      6. Враховуючи викладене, позивачка просила визнати договір купівлі-продажу квартири від 26 вересня 2000 року дійсним, визнати її добросовісним набувачем, визнати за нею право власності на зазначену квартиру та зобов`язати Хмельницький ВМ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області зняти ОСОБА_1 з реєстраційного обліку в цій квартирі.
      Короткий зміст судових рішень
      7. Справа судами розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 06 березня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2009 року та ухвалою Верховного Суду України від 14 травня 2010 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволено частково. Визнано за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Зобов`язано ВГІРФО Хмельницького РВ ОМУ УМВС України в Одеській області зняти ОСОБА_1 з реєстраційного обліку у зазначеній квартирі. В іншій частині позову ОСОБА_5 відмовлено.
      Рух заяви про перегляд судових рішень
      8. У грудні 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 , подана його представником - Тарахкалом М.О. , про перегляд за виключними обставинами ухвали Апеляційного суду Одеської області від 05 жовтня 2005 року, рішення Малиновського районного суду м Одеси від 06 березня 2009 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2009 року, ухвали Верховного Суду України від 14 травня 2010 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв`язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні зазначеної справи судом.
      9. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року відкрито провадження за виключними обставинами у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції та призначено справу до судового розгляду.
      Короткий опис обставин справи
      10. Судами встановлено, що 16 березня 1999 року ОСОБА_1 передав належну йому квартиру АДРЕСА_1 у безстрокове користування ОСОБА_3 , який зобов`язався проживати у цій квартирі, оплачувати комунальні послуги та нести відповідальність за збереження рухомого майна, що знаходиться у цій квартирі.
      11. 26 вересня 2000 року ОСОБА_6 , діючи від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 26 лютого 2000 року, відчужив цю квартиру ОСОБА_5
      12. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що він не мав наміру відчужувати зазначену вище квартиру, а довіреність від 26 лютого 2000 року на ім`я ОСОБА_6 , на підставі якої ця квартира продана ОСОБА_5 , підроблена.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      13. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява про перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      14. Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.
      15. З урахуванням видів судових рішень предметом перегляду є судові рішення, передбачені частинами першою, третьою - п`ятою статті 258 ЦПК України, а саме рішення, постанови, ухвали та судові накази.
      16. При зверненні із заявою ОСОБА_1 посилався на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судових рішень, ухвалених судами України при розгляді зазначеної справи, і розгляд таких заяв є компетенцією Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 425 ЦПК України.
      17. Так, 24 жовтня 2019 року Європейський суд з прав людини постановив рішення у справі «Якущенко проти України» («Yakushchenko v. Ukraine», заява № 57706/10), яке набуло статусу остаточного 24 січня 2020 року (далі - рішення ЄСПЛ).
      18. ЄСПЛ встановив порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (§ 2-4 резолютивної частини рішення ЄСПЛ).
      19. За змістом п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
      20. ЄСПЛ вказав на те, що ОСОБА_1 стверджував, що не планував продаж квартири, і що довіреність, яку використав ОСОБА_6 в угоді продажу, була підробленою. У підтримку цих тверджень заявник посилався, зокрема, на твердження нотаріуса про те, що вона не засвідчувала таку довіреність, на витяг з реєстру нотаріуса, який демонстрував, що оскаржувана довіреність не була зареєстрована у відповідному реєстрі, і на висновок експерта про те, що заявник довіреність не підписував (§ 29 рішення ЄСПЛ).
      21. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суди виходили із того, що він не надав доказів наведеним вище твердженням, а лист нотаріуса про те, що вона не засвідчувала оскаржувану довіреність, суди відмовилися взяти до уваги, не обґрунтувавши підстав для такої відмови. ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що, оскільки цей лист стосувався суті спору, а також безпосередньо дійсності оскаржуваного договору, суди не повинні були відкидати цей доказ у такий загальний та зневажливий спосіб (§ 30 рішення ЄСПЛ).
      22. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що національні суди звинувачували заявника у тому, що він не клопотав про виклик нотаріуса як третьої особи, проте не уточнили конкретну підставу для надання нотаріусу такого процесуального статусу (§ 30 рішення ЄСПЛ).
      23. ЄСПЛ також наголосив, що пізніше національні суди відмовилися розглянути зміст наданого нотаріусом витягу з реєстру, оскільки, на їхню думку, цей документ не був підписаний нотаріусом на кожній сторінці. Однак національні суди не навели в обґрунтування такого технічного міркування жодного посилання на відповідні процесуальні вимоги. Крім того, вони залишили без відповіді твердження заявника, що всі сторінки витягу були склеєні, прошиті нитками, а потім скріплені печаткою з підписом нотаріуса на останній сторінці (§ 31 рішення ЄСПЛ).
      24. ЄСПЛ вважав, що було дуже важливо належно вирішити ці питання, враховуючи, що суди також не взяли до уваги експертний висновок, який спростовував достовірність підпису заявника на оскаржуваній довіреності. Отримавши цей експертний висновок, в якому стверджувалося, що заявник не підписував довіреність, суди відхилили його, головним чином, на тій підставі, що оригінал довіреності не було надано експерту та не було досліджено під час судового розгляду. Проте вони не з`ясували, чи міг заявник взагалі надати оригінал довіреності, яку, як він стверджував, він ніколи не підписував. Незважаючи на вказані обставини, суди використали відсутність оригіналу довіреності проти заявника, щоб відмовити у задоволенні його позову (§ 32 рішення ЄСПЛ).
      25. Виходячи з наведеного, ЄСПЛ дійшов висновку, що національні суди не виконали свого обов`язку обґрунтувати свої рішення та не розглянули послідовні та важливі аргументи заявника. Сукупність зазначених процесуальних недоліків дала ЄСПЛ підстави зробити висновок про те, що відмова у задоволенні позову заявника була свавільною. Відтак, ЄСПЛ констатував порушення судами при розгляді зазначеної справи пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 33 рішення ЄСПЛ).
      26. У § 41 Рішення ЄСПЛ зазначив, що оскільки причинно-наслідкового зв`язку між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, яку вимагав відшкодувати заявник, не вбачається, ця вимога відхиляється. Проте ЄСПЛ визнав за доцільне присудити заявнику 2 400 євро на відшкодування моральної шкоди.
      27. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законами України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) та від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами.
      28. Відповідно до статті 1 Закону № 3477-IV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      29. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      30. Згідно з абз. 2 частини третьої статті 429 ЦПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      31. Загальні вимоги до судового рішення були передбачені у статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах, згідно з якою рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      32. Відповідно до вимог частин третьої та четвертої статті 212 ЦПК України (у вказаній редакції) обов`язком суду є оцінка належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
      33. Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Ця вимога корелюється з вимогами статті 214 ЦПК України у вказаній редакції, що при ухваленні рішення суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовано вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджені. Крім того, суд зобов`язаний розглянути усі позовні вимоги й ухвалити відповідне рішення.
      34. Цих вимог при ухваленні судових рішень з огляду на висновки у рішенні ЄСПЛ дотримано не було.
      35. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи представника заявника стосовно того, що вона повинна застосувати у цій справі такий самий підхід, який був нею застосований у справах про перегляд за виключними обставинами судових рішень у зв`язку з встановленням Європейським судом з прав людини у справах «Малий проти України» (заява № 14486/07) й «Алахвердян проти України» (заява № 12224/09) порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судами відповідних кримінальних справ.
      36. Національні суди у справі № 2-82/09 повинні виконати вимоги чинного процесуального закону та рішення ЄСПЛ в частині встановлення обставин справи (зокрема з огляду на залишені раніше без відповідного реагування аргументи заявника про те, що всі сторінки наданого нотаріусом витягу з реєстру були склеєні, прошиті нитками, а потім скріплені печаткою з підписом нотаріуса на останній сторінці, та про те, що заявник не міг надати оригінал довіреності, яку він ніколи не підписував), а також в частині необхідності дослідження доказів, які не були належно досліджені (вказаних у рішенні ЄСПЛ листа нотаріуса про те, що вона не засвідчувала оскаржувану довіреність, наданого нотаріусом витягу з реєстру й експертного висновку, в якому стверджувалося, що заявник не підписував ту довіреність), і оцінки усієї сукупності доказів у справі.
      37. Згідно з частиною другою статті 429 ЦПК України справа розглядається судом за правилами, встановленими цим кодексом для провадження, у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. А за змістом статті 25 ЦПК України перегляд судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, здійснює Верховний Суд у касаційному порядку.
      38. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      39. Констатовані ЄСПЛ порушення потребують нового дослідження доказів та встановлення тих обставин, які не були відповідно досліджені та встановлені під час розгляду цієї справи судами. Вказане виходить за межі повноважень Великої Палати Верховного Суду в силу прямої вказівки на це в частині першій статті 400 ЦПК України. Велика Палата Верховного Суду самостійно не досліджує докази, а надає правову оцінку тим доказам, що вже були належно досліджені судами нижчих інстанцій. Вона не може оцінювати недосліджені або неналежно досліджені докази, а також не може самостійно встановлювати обставини справи, якщо цього не зробили суди попередніх інстанцій.
      40. З огляду на викладене та на обставини справи суд повинен вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, забезпечивши таким чином виконання завдань цивільного судочинства. Зважаючи на це, судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 259, 268, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Заяву ОСОБА_1 , подану представником Тарахкалом Михайлом Олександровичем , про перегляд судових рішень Верховним Судом у зв`язку з виключними обставинами задовольнити частково.
      Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 06 березня 2009 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2009 року та ухвалу Верховного Суду України від 14 травня 2010 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Малиновського районного суду м. Одеси.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      Т .О. Анцупова Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук В.В. Пророк
      М.І. Гриців Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич
      Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
      О.Р. Кібенко
      Повний текст постанови виготовлено 02 березня 2020 року
      Джерело: ЄДРСР 88265311
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 761/9584/15-ц
      Провадження № 14-623цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула у письмовому провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач; представник - ОСОБА_2 ) до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра», відповідач) про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
      за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Борисової О. В., Усика Г. І., Гаращенка Д. Р., і
      за касаційною скаргою відповідача на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року у складі судді Кондратенко О. О. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року у складі колегії суддів Борисової О. В., Усика Г. І., Гаращенка Д. Р.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У квітні 2015 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до відповідача, в якому зазначив, що до 16 лютого 2009 року він працював у Відкритому акціонерному товаристві «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра».
      2. 25 грудня 2008 року письмовим розпорядженням ВАТ «КБ «Надра» № 549 «Про впровадження нового продукту та проведення семінарів для співробітників банку» (далі - Розпорядження № 549) впроваджувався новий продукт «Від тисячі до мільйона», у зв`язку з чим з 27 по 30 грудня 2008 року проводилися семінари для співробітників цього банку департаментом управління персоналом і департаментом змін та інновацій роздрібної мережі.
      3. Проведення семінарів серед працівників відповідача передбачалось також відповідно до розпорядження віце-президента ВАТ «КБ «Надра» від 06 січня 2009 року № 3 «Про впровадження нового продукту на площадках продажу» (далі - Розпорядження № 3) з 12 по 28 січня 2009 року.
      4. Незважаючи на те, що неробочими днями були 27, 28 грудня 2008 року, 17, 18, 24 та 25 січня 2009 року, у період з 27 по 30 грудня 2008 року та з 12 по 28 січня 2009 року позивач виконував трудові обов`язки з проведення семінарів у Харківському регіональному управлінні ПАТ «КБ «Надра».
      5. Вважаючи, що відповідач, порушуючи трудове законодавство, не оплатив роботу у вихідні дні у подвійному розмірі, не надав інших днів відпочинку та під час звільнення з роботи позивача не виплатив йому відповідної компенсації, позивач просив стягнути з відповідача компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 3 443,96 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати (індексацію) у зв`язку з порушенням відповідачем строків її виплати в сумі 1 932,06 грн, а також середній заробіток за час затримки розрахунку відповідача при звільненні позивача у сумі 440 529,65 грн.
      Короткий зміст судових рішень
      6. 28 травня 2015 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив заочне рішення, яким позов задовольнив. Стягнув з відповідача на користь позивача грошову компенсацію за роботу у вказані вихідні дні в грудні 2008 року - січні 2009 року в сумі 3 443,88 грн, компенсацію (індексацію) втрати частини заробітної плати у сумі 1 932,06 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 451 148,27 грн, а всього - 456 524,21 грн, які визначені судом без утримання податку з доходів фізичних осіб й інших обов`язкових платежів.
      7. Заочне рішення суд мотивував тим, що позивач відповідно до розпоряджень № 549 та № 3 залучався до виконання робіт у вихідні дні - 27, 28 грудня 2008 року, 17, 18, 24, 25 січня 2009 року. Відповідач не оплатив за виконану позивачем роботу у ці вихідні дні, а тому зобов`язаний виплатити йому згідно зі статтею 72 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) компенсацію за роботу у вихідні дні за правилами статті 107 КЗпП України з урахуванням індексації заробітної плати, передбаченої статтею 95 КЗпП України, та відповідно до статей 116, 117 КЗпП України - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача. Зокрема, визначивши середньоденну заробітну плату позивача, суд першої інстанції стягнув середній заробіток за період із 17 лютого 2009 року (наступний день після звільнення) до 28 травня 2015 року (день ухвалення судом першої інстанції заочного рішення у справі).
      8. 27 серпня 2015 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року у частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки відповідачем розрахунку при звільненні позивача скасував, у задоволенні цієї частини позовних вимог відмовив. У зв`язку із цим зменшив загальну суму стягнення із 456 524,21 грн до 5 375,94 грн. У решті заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      9. 29 березня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) постановив ухвалу, якою касаційні скарги відповідача в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» (далі - уповноважена особа Фонду) та позивача задовольнив частково: рішення Апеляційного суду міста Києва від 27 серпня 2015 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      10. 12 вересня 2017 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким апеляційну скаргу відповідача в особі уповноваженої особи Фонду задовольнив частково: заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 451 148,27 грн змінив, зменшивши розмір стягнутого з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із 451 148,27 грн до 251 830,81 грн; загальну суму, яка мала бути стягнута з відповідача на користь позивача, зменшив з 456 524,21 грн до 257 206,75 грн; в іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      11. Апеляційний суд, змінюючи заочне рішення суду першої інстанції, керувався тим, що позивач звільнився з роботи 16 лютого 2009 року та, знаючи про порушене право, звернувся з позовом до суду лише у квітні 2015 року, тобто більше ніж через шість років після його звільнення. Апеляційний суд урахував, що розмір середньої заробітної плати позивача за два останніх місяці перед його звільненням становив 6 170,44 грн, а сума заборгованості - 3 443,88 грн, що становило 55,82 % від зазначеного розміру середньої заробітної плати позивача.
      12. Застосувавши принципи справедливості та співмірності, апеляційний суд зменшив розмір стягнутого на користь позивача середнього заробітку за час затримки відповідачем розрахунку при звільненні позивача із 451 148,27 грн до 251 830,81 грн (55,82 % від суми середнього заробітку позивача за весь час затримки відповідачем розрахунку з ним при його звільненні). Апеляційний суд застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 квітня 2016 року в справі за провадженням № 6-113цс16. Залишаючи в іншій частині заочне рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, порушивши вимоги трудового законодавства, не виплатив позивачеві заробітну плату за роботу у вихідні дні в сумі 3 443,88 грн. Несвоєчасно виплачена працівнику сума заробітної плати за роботу у вихідні дні підлягає індексації у встановленому законодавством порядку (стаття 95 КЗпП України).
      Короткий зміст вимог касаційних скарг
      13. У вересні 2017 року позивач через його представника звернувся до ВССУ з касаційною скаргою, в якій, стверджуючи про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, а заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року - залишити в силі.
      14. У жовтні 2017 року відповідач звернувся до ВССУ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, ухвалити нове рішення у справі про відмову в задоволенні позову.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      15. Згідно з ухвалами судді ВССУ від 02 вересня та від 30 жовтня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.
      16. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      17. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      18. У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
      19. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року справа призначена до судового розгляду, а ухвалою від 12 грудня 2018 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини третю та п`яту статті 403 ЦПК України.
      20. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в зазначеній ухвалі від 12 грудня 2018 року вказав, що предметом спору є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. При вирішенні справи виникають різні підходи до застосування принципу співмірності та зменшення розміру середнього заробітку за відсутності спору про розмір належних до виплати сум після звільнення працівника і за умови задоволення таких позовних вимог у повному обсязі.
      21. З метою формування єдиної правозастосовної практики існує необхідність у межах розгляду цієї справи надати тлумачення статті 117 КЗпП України, оскільки судова практика щодо її застосування різниться.
      22. Як приклад різного застосування припису цієї статті права колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду наводить:
      22.1. Судові рішення Верховного Суду України від 11 липня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1434цс16, № 6-1430цс16, № 6-1440ц16, від 14 вересня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1442цс16, № 6-1438цс16, № 6-1437цс16, від 15 вересня 2016 року у справі за провадженням № 6-1779ц16 за позовами звільнених працівників відповідача про стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні, компенсації частини втрати заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку у грудні 2008 року - січні 2009 року, в яких зроблено висновок, що в разі невиплати працівникові компенсації за роботу у вихідний день у грошовій формі в подвійному розмірі або ненадання іншого дня відпочинку та невиплати звільненому працівникові з вини власника або уповноваженого ним органу зазначеної компенсації за роботу у вихідний день з роботодавця підлягають стягненню: компенсація за роботу у вихідні дні, компенсація втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні стягується за весь період його затримки;
      22.2. Судові рішення Верховного Суду України від 08 вересня 2010 року у справі за провадженням № 25953св09, від 03 липня 2013 року у справі за провадженням № 6-60цс13, від 20 листопада 2013 року у справі за провадженням № 6-114цс13, від 21 січня 2015 року у справі за провадженням № 6-195цс14, від 05 жовтня 2016 року у справі за провадженням № 6-2405цс16, від 14 грудня 2016 року у справі за провадженням № 6-788цс16, в яких зазначено, що у разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи;
      22.3. Постанову Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 за позовом звільненого працівника до підприємства про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в якій міститься правовий висновок про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. При розгляді цієї справи суд узяв до уваги і такі обставини як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати та застосував принцип співмірності і зменшив розмір відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
      22.4. Постанову Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі за провадженням № 6-837цс15, у якій викладено правовий висновок, аналогічний тому, що міститься у постанові від 27 квітня 2016 року в справі за провадженням № 6-113цс16, але Верховний Суд України скасував рішення суду першої інстанції та ухвалу касаційної інстанції і залишив у силі рішення апеляційного суду, яким суд зменшив суму стягненнясереднього заробітку за час прострочення виконання відповідного зобов`язання роботодавцем;
      22.5. Постанову Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі за провадженням № 6-259цс17, в якій суд зазначив, що застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду.
      23. З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, враховуючи загальнообов`язковість та остаточність судового рішення, кількість протилежних за висновками рішень судів касаційної інстанції, вважав за потрібне запровадження єдиної правозастосовної практики.
      24. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду також зазначив, що є підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16.
      25. 27 грудня 2018 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Узагальнені доводи касаційної скарги позивача
      26. Апеляційний суд неправильно застосував положення статей 47, 116, 117 КЗпП України. Зменшуючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, апеляційний суд не врахував, що вимоги в частині стягнення оплати праці за роботу у вихідні дні були задоволені в повному обсязі, а не частково, а тому стягнутий середній заробіток за час затримки розрахунку не підлягав пропорційному зменшенню на частину незадоволених позовних вимог, оскільки таких не було.
      27. Апеляційний суд не врахував, що відповідно до норм трудового законодавства саме на роботодавця покладається обов`язок доведення факту здійснення усіх належних працівникові виплат, зокрема при його звільненні, та без будь-яких звернень працівника.
      28. Крім того, апеляційний суд не зауважив, що невиконання відповідачем вимог щодо обліку виконаних позивачем робіт та ненарахування оплати праці за ці виконані роботи фактично позбавило позивача можливості бути обізнаним про відповідні невиплачені кошти, а отже, і можливості заявити про це при звільненні.
      29. Скаржник також зазначав, що згідно зі статтею 117 КЗпП України при вирішенні справи юридично значимими могли бути лише такі обставини: невиплата належних працівникові сум при звільненні; відсутність на момент судового розгляду спору щодо фактичного та остаточного розрахунку відповідача з позивачем у частині оплати його праці за роботу у зазначені вихідні дні. Положеннями статей 21, 47, 65, 116, 117 КЗпП України, статті 30 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон про оплату праці) на працівника не покладено обов`язку звертатись до роботодавця з досудовими заявами та повідомленнями при звільненні.
      30. Крім того, апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду України з питань застосування положень статті 117 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладених у його ухвалах від 11 липня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1434ц16, № 6-1430цс16, № 6-1440ц16, а також у його постановах від 14 вересня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1442цс16, № 6-1438цс16, № 6-1437цс16 та від 15 вересня 2016 року у справі за провадженням № 6-1779ц16.
      (2) Узагальнені доводи касаційної скарги відповідача
      31. Касаційну скаргу мотивовано тим, що згідно з положеннями статті 72 КЗпП України передбачено компенсацію саме за роботу у вихідний день, а не факт видання внутрішнього документа про можливість залучення до такої роботи. Проте відповідно до табеля виходу на роботу працівників за грудень 2008 року - січень 2009 року відсутні відомості щодо роботи позивача у вказані ним вихідні дні. У разі направлення працівника у відрядження на нього поширюється режим робочого часу того підприємства, до якого він відряджений. Замість днів відпочинку, невикористаних за час відрядження, інші дні відпочинку після повернення з відрядження не надаються (пункт 9 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року № 59).
      32. На думку відповідача, сам факт наявності розпоряджень від 25 грудня 2008 року № 549 та від 06 січня 2009 року № 3 не створює для відповідача наслідків порушення статей 71, 72 КЗпП України, оскільки доказів про перебування позивача у відрядженні та про фактичну роботу у вихідні дні матеріали справи не містять.
      33. Зазначене відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 21 жовтня 2015 року в аналогічній справі за провадженням № 6-176цс15, у якій зазначено, що наявність розпоряджень № 549 та № 3 не дає підстави стверджувати про порушення прав позивача щодо невиплати грошової компенсації за його роботу у вихідні дні, тому відсутні підстави для задоволення позову в частині стягнення компенсації за роботу у вихідні дні.
      34. Суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень не застосували до спірних правовідносин статтю 36 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон про гарантування вкладів), відповідно до якого під час запровадження тимчасової адміністрації в банку не здійснюється: нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку.
      ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ЯКІ ВСТАНОВИЛИ СУДИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ
      35. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач працював у ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є відповідач, на посаді начальника відділу індивідуального коучингу центру коучингу та супроводження управління розвитку персоналу департаменту управління персоналом та був звільнений із 16 лютого 2009 року наказом від 13 лютого 2009 року № 83-м за власним бажанням (стаття 38 КЗпП України).
      36. Згідно з пунктом 1.2 Розпорядження № 549 відповідальних осіб банку зобов`язано направити співробітників на семінари з 27 по 29 грудня 2008 року згідно зі списками (додатки 2-33).
      37. Додатком № 33 до розпорядження № 549 передбачено місце проведення семінарів, дата їх проведення, особу, яка їх проводить. В зазначеному додатку позивача вказано в якості особи, яка з 27 грудня 2008 року по 30 грудня 2008 року проводить семінари в Харківському регіональному управлінні ВАТ КБ «НАДРА». При цьому 27 та 28 грудня 2008 року були неробочими днями - субота та неділя відповідно.
      38. Розпорядженням віце-президента банку від 06 січня 2009 року №3 «Про впровадження нового продукту на площадках продажу» передбачено, що у зв`язку з впровадженням нового продукту «Від тисячі до мільйону один крок» з 12 по 28 січня 2009 року, п. 1.1 направлено співробітників згідно з додатком 1 та п.2.1 розпорядження зобов`язано прийняти співробітників Управління розвитку персоналу та Центру ефективності роботи ребрендованих площадок продажу.
      39. Додатком № 1 до розпорядження № 3 передбачено місце проведення семінарів, дата їх проведення, особу, яка їх проводить. У зазначеному додатку позивач вказаний в якості особи, яка в період з 12 січня по 28 січня 2009 року проводить семінари в Харківському регіональному управлінні BAT КБ «НАДРА». Неробочими днями в цей період були 17 січня 2009 року (субота), 18 січня 2009 року (неділя), 24 січня 2009 року (субота), 25 січня 2009 року (неділя).
      40. За належним позивачу картковим рахунком в ВАТ КБ «НАДРА», на виконання заходів до вищезазначених розпоряджень, відповідач зарахував 26 грудня 2008 року на картковий рахунок позивача грошові кошти в сумі з 323 грн., а 09 січня 2009 року - 9000 грн., з призначенням: «за відрядження».
      41. Пунктом 3.1 колективного договору ВАТ «КБ «Надра» від 31 липня 2007 року (далі - Колективний договір) для працівників банку встановлено п`ятиденний робочий тиждень з двома вихідними.
      42. Пунктом 4.7. Колективного договору передбачено, що адміністрація зобов`язується здійснювати оплату праці працівників за роботу у святкові та неробочі дні у подвійному розмірі, що зазначається у наказі або за бажанням працівника, що працював у вихідний чи неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку у визначений ним день.
      43. У пункті 5.1.2. Колективного договору визначено, що при відрядженні працівників: якщо датою відрядження є вихідний день, то після повернення з відрядження надається інший день відпочинку; якщо працівник спеціально відряджається для роботи у вихідні або святкові й неробочі дні, то йому виплачується компенсація за роботу в ці дні у розмірі, визначеному чинним законодавством України. При виконанні трудових обов`язків у вихідний день таким працівникам за згодою сторін надається інший день відпочинку або грошова компенсація у подвійному розмірі, про що обов`язково зазначається у наказі (п. 5.1.10. колективного договору).
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів у справі
      (1.1) Щодо позовних вимог про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати
      44. Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Положення цієї статті КЗпП України кореспондують частині першій статті 1 Закону про оплату праці.
      45. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій (частина друга статті 2 Закону про оплату праці).
      46. Згідно зі статтею 34 Закону про оплату праці компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги в порядку, встановленому чинним законодавством.
      47. Згідно з пунктом 2.1.6 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року № 5, фонд основної заробітної плати включає нарахування винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов`язків). До його складу належить оплата праці за час перебування у відрядженні.
      48. Дія Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427, поширюється на підприємства, установи та організації усіх форм власності і господарювання і застосовується в усіх випадках порушення встановлених термінів виплати заробітної плати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток.
      49. Статтею 72 КЗпП України передбачено, що робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі. Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами статті 107 КЗпП України.
      50. Згідно зі статтею 107 КЗпП України робота у святковий і неробочий день оплачується у подвійному розмірі відрядникам - за подвійними відрядними розцінками. На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.
      51. Суди попередніх інстанцій встановили, що мало місце як залучення відповідачем позивача до виконання відповідних робіт у зазначені вихідні дні, так і виконання позивачем цих робіт у ці вихідні дні, заробітну плату за які відповідач не нарахував та не виплатив позивачу. Інші дні відпочинку позивачу не надавалися. При звільненні позивача відповідач не здійснив йому оплати вказаної роботи. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що законним і обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо порушення права позивача на оплату праці. Доводи відповідача цих висновків не спростовують та зводяться до незгоди з установленими судами обставинами справи.
      52. Виходячи з установлених обставин справи, суди попередніх інстанцій обґрунтовано задовольнили позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації за його роботу у вихідні дні в грудні 2008 року - січні 2009 року в сумі 3 443,88 грн та компенсацію (індексацію) втрати частини заробітної плати в сумі 1 932,66 грн на підставі статті 34 Закону про оплату праці, згідно з якою компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги в порядку, встановленому чинним законодавством.
      53. Необґрунтованими є посилання відповідача на невідповідність висновків судів висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 761/7471/14-ц (провадження № 6-176цс15), оскільки в тій справі, відмовляючи в задоволенні заяви про перегляд судових рішень, Верховний Суд України вказав, що у наданих для порівняння судових рішеннях в інших справах встановлено різні фактичні обставини справи, що не є неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, тобто не висловлював висновку щодо правильного застосування у подібних правовідносинах норм матеріального чи процесуального права.
      (1.2) Щодо непоширення приписів статті 36 Закону про гарантування вкладів на зобов`язання банку щодо виплати заробітної плати
      54. У частині вимог про стягнення заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати помилковим є твердження відповідача про те, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені рішення, не застосували до спірних правовідносин положеннястатті 36 Закону про гарантування вкладів, згідно з якою під час тимчасової адміністрації не здійснюється: нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку, оскільки пункт 3 частини шостої цієї статті передбачає, що ці обмеження не поширюються на зобов`язання банку щодо виплати заробітної плати.
      55. Ураховуючи зазначене про структуру заробітної плати, початок процедуриліквідації банку, про наслідки якої зазначено у статтях 46, 48 Закону про гарантування вкладів, не тягне за собою обмеження прав працівників (колишніх працівників) такого банку на отримання заробітної плати відповідно до пункту 3 частини шостої статті 36 Закону про гарантування вкладів. Крім того, статтею 43 Конституції України гарантоване право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом. Це право кореспондується з вимогами статті 97 та гарантіями статті 233 КЗпП України, статті 21 Закону про оплату праці.
      56. Таким чином, запровадження в банківській установі тимчасової адміністрації чи початок її ліквідації не може бути підставою для відмови у захисті судом права працівника щодо виплати заробітної плати.
      (1.3) Щодо застосування положень статті 36 Закону про гарантування вкладів до вимог про стягнення відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
      57. Відповідно до висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц (провадження № 14-263цс18), від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16 (провадження № 12-20гс18), від 25 січня 2018 року у справі № 711/2644/16-ц (провадження № 61-505св17), у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 757/5583/15-ц (провадження № 6-350цс17), від 20 січня 2016 року у справі № 127/2709/15-ц (провадження № 6-2001цс15), відступати від яких немає підстав, запровадження тимчасової адміністрації банку та початок його ліквідації унеможливлюють стягнення з банку коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом про гарантування вкладів.
      58. Відповідно до висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), обмеження, встановлені статтею 36 Закону про гарантування вкладів, поширюються також і на вимоги до банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація або розпочата ліквідація, про стягнення відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, які за своєю природою хоч і стосуються відповідальності роботодавця за несвоєчасне виконання зобов`язань з оплати праці, проте не є вимогами про стягнення заробітної плати.
      59. У постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) Верховний Суд, погодившись з висновком Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16), ще раз підтвердив відмінність вимог про стягнення заробітної плати та вимог про стягнення з роботодавця відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
      60. Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
      61. З огляду на це задоволення позову про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку з позивачем при звільненні не допускає стягнення з відповідача коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом про гарантування вкладів. Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» такі вимоги підлягають задоволенню в сьому чергу.
      62. Відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України треба розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником, до дня, що передує запровадженню тимчасової адміністрації банку.
      63. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Як зазначено вище, відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою. Водночас Велика Палата Верховного Суду враховує, що звернення працівника про стягнення відшкодування пов`язане з порушенням законодавства про оплату праці, а відповідно до статті 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.
      64. Оскільки розрахунок з позивачем мав бути здійснений відповідачем 16 лютого 2009 року, а з 06 лютого 2015 року у відповідача запроваджено тимчасову адміністрацію, то розрахунок відшкодування відповідно до статті 117 КЗпП України слід було виконати за період з 17 лютого 2009 року до 05 лютого 2015 року включно.
      65. Натомість суд першої інстанції виконав розрахунок за період з 17 лютого 2009 року до 28 травня 2015 року включно, тобто належний період розрахунку збільшений на 112 днів. Суд апеляційної інстанції цієї помилки не виправив.
      66. За розрахунком суду першої інстанції, здійсненим, виходячи з 1572 днів прострочення роботодавцем, розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, становив 451 148, 27 грн. Отже, такий розрахунок має бути скоригований виходячи з того, що період, за який має здійснюватися нарахування, становить 1572 - 112 = 1460 днів. Таким чином, розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, становить 451 148, 27 х 1460 : 1572 = 419 005,39 грн.
      (1.4) Щодо зменшення суми відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
      67. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
      68. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      69. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
      70. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захистправа працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
      71. Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
      72. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
      73. Певні намагання віднайти такий баланс простежуються у судових рішеннях Верховного Суду України(зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16), окремі з яких згадані Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      74. Приймаючи рішення про необхідність розгляду справи № 761/9584/15-ц Великою Палатою Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16.
      75. Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).
      76. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
      77. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
      78. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
      79. Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
      80. Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги таке.
      81. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
      82. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
      83. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
      84. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
      85. Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
      86. Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
      87. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
      88. Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
      89. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
      90. Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
      91. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
      91.1. Розмірпростроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.
      91.2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
      91.3. Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
      91.4. Іншіобставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
      92. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
      93. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц).
      94. Застосування до обставин справи № 761/9584/15-ц критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України:
      94.1. Позивач звернувся до суду з цим позовом у квітні 2015 року, тобто зі спливом більш ніж шести років після звільнення з роботи, яке мало місце 16 лютого 2009 року.
      94.2. Відповідно до матеріалів справи та встановлених судами попередніх інстанцій обставин позивач не довів, що звернувся на момент звільнення до відповідача з вимогою про відповідні виплати щодо роботи у вихідні дні. Суд апеляційної інстанції встановив, що таке право позивач реалізував лише у квітні 2015 року, подавши позов. Суди не встановили, що позивач не знав про це його право, зокрема, не був ознайомлений із Колективним договором, або що були інші обставини, які заважали реалізувати зазначене право.
      94.3. Відповідач заперечував проти права позивача на компенсацію за роботу у вихідні дні, а тому факт порушення цього права та сума відповідної компенсації були встановлені лише під час судового розгляду.
      94.4. Сума компенсації позивачу за роботу у вихідні дні (3 443,88 грн), яку встановили суди попередніх інстанцій, є більш ніж у сто разів меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (419 005,39 грн).
      94.5. Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
      94.6. З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 11 000,00 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
      95. Тому у відповідній частині рішення суду апеляційної інстанції підлягає зміні з ухваленням рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення за статтею 117 КЗпП за час затримки розрахунку при звільненні позивача відшкодування у сумі 11 000 грн.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      96. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      97. Ураховуючи зазначене на підставі оцінених аргументів учасників справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги позивача та відповідача необхідно задовольнити частково: змінити рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови та зменшивши стягнутий судом першої інстанції з відповідача на користь позивача розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку з 451 148 грн 27 коп. до 11 000 грн 00 коп., та відповідно зменшивши загальну суму стягнених коштів.
      (2.2) Щодо судових витрат
      98. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      99. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).
      100. За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      101. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон про судовий збір) у редакції, чинній на час подання позову (квітень 2015 року), позивач був звільнений від сплати судового збору у цій справі. За подання у справі апеляційної та касаційної скарг у серпні 2015 року відповідач судовий збір не сплачував, за подання касаційної скарги у вересні 2015 року та касаційної скарги у вересні 2017 року позивач також не сплачував судовий збір.
      102. Відповідно до платіжного доручення від 20 жовтня 2017 року № 31499_6 відповідач сплатив судовий збір у сумі 4 384,80 грн за подання касаційної скарги. Відповідач не надав інших розрахунків документально підтверджених судових витрат.
      103. Учасники справи не заявляли до відшкодування судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      104. З урахуванням висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та постанові Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16) з 01 вересня 2015 року працівник не вважається звільненим від сплати судового збору за звернення до суду з позовними вимогами про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
      105. За результатом касаційного розгляду судові рішення змінені зі зменшенням суми коштів, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача. Отже, відповідач має право на пропорційну компенсацію за рахунок позивача судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. В іншій частині судовий збір за подання касаційної скарги покладається на відповідача.
      106. Оскільки загальна сума стягнення з відповідача на користь позивача за результатами розгляду касаційної скарги зменшена з 257 206,75 грн до 16 375,94 грн, тобто касаційна скарга задоволена в сумі 257 206,75 - 16 375,94 = 240830,81 грн, то на користь відповідача з позивача підлягає стягненню 4 384,80 х 240830,81 : 257 206,75 = 4 105,63 грн витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
      Керуючись статтями 141, 259, 268, 400, 409, 412, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Частково задовольнити касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» та ОСОБА_1 .
      2. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року змінити:
      - викласти його мотивувальну частину в редакції цієї постанови;
      - викласти абзаци третій і четвертий його резолютивної частини у такій редакції:
      «Зменшити стягнутий з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на користь ОСОБА_1 розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку з 451 148 грн (чотирьохсот п`ятдесяти однієї тисячі ста сорока восьми) грн 27 коп. до 11 000 (одинадцяти тисяч) грн 00 коп.
      Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2015 року в частині зазначення загальної суми, яка підлягає стягненню з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на користь ОСОБА_1 змінити з 456 524 грн (чотирьохсот п`ятдесяти шести тисяч п`ятиста двадцяти чотирьох) грн 21 коп. на 16 375 (шістнадцять тисяч триста сімдесят п`ять) грн 94 коп.».
      В іншій частині рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року залишити без змін.
      3. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» витрати зі сплатисудового збору за подання касаційної скарги у сумі 4 105 (чотири тисячі сто п`ять) грн 63 коп.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Виконавчий лист на примусове виконання постанови може бути отриманий у Шевченківському районному суді міста Києва.
      Суддя-доповідач
      О. М. Ситнік
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      Повний текст постанови складений та підписаний 24 лютого 2020 року
      Джерело: ЄДРСР 87952206
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 лютого 2020 року
      м. Київ
      Справа № 1-4/06
      Провадження № 13-38зво19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Яновської О.Г.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситник О. М., Уркевича В. Ю.,
      за участю секретаря судового засідання Сергійчук Л.Ю.,
      засудженого ОСОБА_1 ,
      захисника Токарева Г.В.,
      прокурора Антонець О.В.,
      розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
      1. Вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року засуджено ОСОБА_1 за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частиною 2 статті 186, частинами 3, 4 статті 187, частиною 3 статті 262, статтею 257, частиною 2 статті 345, частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України), до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
      2. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується.
      3. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні умисного вбивства двох осіб, організації банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, участі в ній, вчиненні п`яти розбійних нападів у тому числі в складі банди, грабежі, незаконному поводженні зі зброєю, умисному заподіянні працівникові правоохоронного органу легкого тілесного ушкодження за наступних обставин.
      4. На початку серпня 2004 року у ОСОБА_7 , який займався операціями з золотими виробами, виник умисел вчинити розбійний напад на територіальний відділ "Північний" Дніпропетровської філії комерційного банку "Правекс-Банк", розташований у м. Дніпропетровську, по проспекту ім. Газети "Правди", 62.
      5. ОСОБА_8 як пособник, запропонував ОСОБА_1 співучасть у злочині, надав інформацію щодо часу, місця, способу вчинення злочину, інших обставин, необхідних для реалізації злочинного умислу. Засуджені розподілили ролі, придбали у с. Підгороднє Дніпропетровської області мисливську рушницю, з якої ОСОБА_1 виготовив обріз. За порадою ОСОБА_7 , ОСОБА_1 домовився з ОСОБА_6 про співучасть у вчиненні розбійного нападу.
      6. 18 серпня 2004 року о 12 год. 13 хвл. згідно розробленого плану ОСОБА_6 і ОСОБА_1 , переконавшись, що в приміщенні філії банку перебуває невелика кількість людей, шляхом вільного доступу проникли до нього, ОСОБА_6 погрожуючи обрізом працівнику міліції-охоронцю ОСОБА_9 , наказав усім присутнім не рухатись. ОСОБА_1 вважаючи, що за склом стенда знаходяться золоті зливки, розбив його молотком, заволодів майном, яке належало TOB "Північне" ДФ КБ "Правекс-Банк" на загальну суму 3 005 грн. 96 коп.
      7. Він же, долаючи опір працівника міліції-охоронця ОСОБА_9 , завдав два удари молотком по голові останньому, чим спричинив потерпілому легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров`я. ОСОБА_8 , виконуючи відведену йому роль, збув викрадене майно - муляжі зливків банківського золота.
      8. Відповідно до розробленого ОСОБА_10 плану, ОСОБА_1 16 вересня 2004 року о 16 год. 30 хвл. у приміщенні магазину " ІНФОРМАЦІЯ_4 " за адресою АДРЕСА_5, де розташовувалася ювелірна майстерня ПП "ОСОБА_26", під приводом придбання ювелірних виробів, запропонував майстру ОСОБА_11 показати прикраси, після чого, застосовуючи до нього насильство, яке не є небезпечним для життя та здоров`я потерпілого, відкрито заволодів чужим майном, спричинивши матеріальну шкоду ОСОБА_12 , на загальну суму 2 950 грн. Викрадені золоті вироби ОСОБА_1 передав ОСОБА_13 який їх збув.
      9. За пособництвом ОСОБА_3 , ОСОБА_1 отримав інформацію про матеріальний стан подружжя ОСОБА_15 , котрі проживали за адресою: АДРЕСА_1 . Зловмисники домовилися про вчинення розбою.
      10. 12 жовтня 2004 року о 20 год. 25 хвл., ОСОБА_1 , підготувавши знаряддя для вчинення розбійного нападу - ніж і молоток, прийшов до будинку за вказаною адресою, увійшовши в довіру за згодою ОСОБА_15 , проник у будинок, у якому напав на останнього.
      11. ОСОБА_1 , виходячи за межі домовленості з ОСОБА_10 , маючи умисел на умисне вбивство з користі двох осіб, завдав удари ножем та молотком у різні частини тіла ОСОБА_15 . Коли на шум до коридору вийшла ОСОБА_16 , засуджений, з особливою жорстокістю, в присутності неповнолітнього ОСОБА_17 , спричиняючи йому особливі страждання, завдав удари молотком по голові та тілу ОСОБА_16
      12. За допомогою клейкої стрічки і ганчірок ОСОБА_1 зв`язав руки та ноги потерпілим і неповнолітньому, заволодів грошима у сумі 2 500 доларів США, що відповідно до курсу НБ України на дату вчинення злочину становило 13 267 грн. 75 коп.
      13. Смерть ОСОБА_15 настала в результаті гострої крововтрати внаслідок проникаючого колото-різаного поранення грудної клітки з пошкодженням серця. Смерть ОСОБА_16 настала від відкритої черепно-мозкової травми, яка супроводжувалась переламами кісток черепа і ускладнилась крововиливами в головний мозок. Неповнолітньому ОСОБА_18 спричинено крововиливи різних частин тіла - легкі тілесні ушкодження.
      14. Крім того, ОСОБА_8 , володіючи інформацією про існування по АДРЕСА_2 ювелірної майстерні, яка належала ОСОБА_19 , за попередньою змовою з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 1 листопада 2004 року о 9 год. 25 хвл., розподілили між собою ролі, відповідно до яких ОСОБА_8 та ОСОБА_20 спостерігали за навколишньою обстановкою, а ОСОБА_1 з метою нападу під приводом замовлення ювелірних виробів увійшов у довіру ОСОБА_19 , застосував до нього насильство, небезпечне для його життя та здоров`я, завдав декілька ударів молотком по голові потерпілого, заволодів чужим майном на загальну суму 98 735 грн. 43 коп., спричинивши потерпілому матеріальну шкоду в особливо великому розмірі. Після цього ОСОБА_1 передав викрадене майно ОСОБА_13 для реалізації.
      15. У кінці грудня 2004 року ОСОБА_1 незаконно, без відповідного дозволу, придбав у м. Бердянську Запорізької області в невстановленої слідством особи мисливську рушницю марки "Б", із якої незаконно виготовив обріз, зберігав його при собі, перевіз у квартиру АДРЕСА_3 , де незаконно зберігав разом із іншими боєприпасами до моменту вилучення працівниками міліції - 15 січня 2005 року.
      16. ОСОБА_8 та ОСОБА_1 після організації з метою нападу на підприємства, установи, організації та окремих громадян у грудні 2004 року озброєної банди, до складу якої увійшов ОСОБА_20 , вчинили ряд тяжких злочинів за таких обставин.
      17. 6 січня 2005 року о 9 год. 55 хвл. ОСОБА_8 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , розробили план і розподілили між собою ролі розбійного нападу на магазин "Київстар", прибули до будинку № 55, по проспекту К. Маркса у м . Дніпропетровську . ОСОБА_8 спостерігав за обстановкою, а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , шляхом вільного доступу проникли до приміщення магазину. ОСОБА_1 , погрожуючи ОСОБА_21 насильством, небезпечним для її життя та здоров`я, завдав їй удар у живіт обрізом мисливської рушниці, від чого остання впала. З метою подолання волі ОСОБА_21 , засуджений застосував медичний препарат "Галатан", від дії якого вона знепритомніла. У свою чергу ОСОБА_2 , заволодів майном, що належало ОСОБА_22 , спричинивши матеріальну шкоду на загальну суму 46 988 грн.
      18. Крім того, у ОСОБА_7 та ОСОБА_1 на початку січня 2005 року виник умисел на вчинення розбійного нападу на магазин " Жіночі прикраси", розташований по АДРЕСА_4 . З цією метою зловмисники залучили до співучасті своїх знайомих ОСОБА_5 та ОСОБА_4
      19. Відповідно до розробленого плану 14 січня 2005 року о 9 год. 45 хвл. ОСОБА_1 , озброєний обрізом, ОСОБА_4 , який мав при собі молоток, та ОСОБА_5 проникли до приміщення магазину. ОСОБА_2 , спостерігав за обстановкою, а ОСОБА_8 знаходився поблизу магазину, чекаючи на викликане таксі, забезпечуючи таким чином залишення учасникам місця злочину.
      20. ОСОБА_1 в приміщенні магазину, погрожував застосуванням обрізу працівнику міліції - охоронцю ОСОБА_23 , завдав ним удари по голові останньому, оскільки той почав чинити опір, заволодів табельною зброєю ОСОБА_23 - пістолетом Макарова та боєприпасами до нього, які без передбаченого законом дозволу, зберігаючи при собі, перевіз до свого місця проживання.
      21. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з метою вчинення розбійного нападу відштовхнули відвідувача магазину ОСОБА_25 , а ОСОБА_1 , застосував до нього насильство, небезпечне для його життя та здоров`я, завдав декілька ударів по голові потерпілого. Після цього ОСОБА_4 та ОСОБА_5 молотком розбили скло в торгових вітринах, заволоділи ювелірними виробами на загальну суму 61 391 грн., чим спричинили ВАТ "Київський ювелірний завод" матеріальну шкоду у великому розмірі.
      22. ОСОБА_8 , виконуючи відведену йому роль, збував викрадені ювелірні вироби.
      23. Ухвалою Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року вирок апеляційного суду щодо засуджених залишено без зміни.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      24. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) у справі «Малий проти України»(Malyy v. Ukraine) від 11 квітня 2019 року констатовано порушення Україною під час досудового розслідування вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі -Конвенція) у зв`язку з відсутністю у заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року. Також ЄСПЛ констатував порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою у Дніпропетровському СІЗО та у зв`язку з триманням заявника у металевій клітці під час судових засідань у Верховному Суді України. Крім того, Судом установлено, що Україна не дотрималася своїх зобов`язань за статтею 34 Конвенції у зв`язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його заяви до Суду.
      25. За висновками Суду порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції полягало у тому, що право ОСОБА_1 на правову допомогу було обмежено, оскільки його первинні, зізнавальні показання, отримані за відсутності правової допомоги. Заявник також не мав захисника під час пред`явлення осіб для впізнання 12 травня 2005 року, коли син потерпілих А. впізнав у ньому нападника.
      26. Судом встановлено, що при наданні 28 січня 2005 року ОСОБА_1 зізнавальних показань у вчинені розбійного нападу та вбивства за обтяжуючих обставин, правова допомога не надавалася, хоча на час проведення зазначених процесуальних дій санкцією закону України про кримінальну відповідальність за такий злочин, як умисне вбивство за обтяжуючих обставин, передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі, що зумовлювало необхідність обов`язкового забезпечення підозрюваного (обвинуваченого) кваліфікованою правовою допомогою.
      27. Міжнародна судова установа констатувала невідповідність національного судового провадження вимогам справедливості у зв`язку з тим, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні за обвинуваченням у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, розглянутому загалом, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства.
      28. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 8 000 (вісім тисяч) євро на відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
      ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника
      29. У заяві про перегляд судових рішень засуджений ОСОБА_1 порушує питання про скасування вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року, ухвали Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року і направлення справи на новий судовий розгляд на підставі констатованого ЄСПЛ у справі «Малий проти України» порушення національним судом прав засудженого за статтею 3 Конвенції, пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 та статті 34 Конвенції.
      30. Як на істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону засуджений посилається на використання при постановленні обвинувального вироку як частини доказової бази результатів процесуальних дій за його участю, проведених за відсутності захисника, - наданні 28 січня 2005 року первинних зізнавальних показань у вчиненні розбійного нападу та вбивства за обтяжуючих обставин й пред`явлення особи для впізнання 12 травня 2005 року.
      31. На обґрунтування своєї позиції заявник наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      32. 28 грудня 2019 року заявник ОСОБА_1 подав уточнену заяву про перегляд, в якій просить скасувати вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року щодо його засудження в тій частині судових рішень, в якій встановлено міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом.
      33. У судовому засіданні засуджений та захисник підтримали позицію, викладену у заяві. Зазначили про необхідність застосування заходу індивідуального характеру з відновлення попереднього юридичного стану заявника шляхом скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 в частині його засудження за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частиною 4 статті 187 КК України.
      34. Прокурор заперечувала щодо задоволення вимог заявника та висловила низку аргументів на користь того, що порушення прав ОСОБА_1 можуть бути виправлені без скасування судових рішень. Прокурор вказала на повноваження Великої Палати Верховного Суду змінити судові рішення в частині виключення з обсягу доказової бази первинні показання ОСОБА_1 , при отриманні яких ЄСПЛ і було встановлено порушення права завника на захист.
      ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      35. Рішення ЄСПЛ у справі «Малий проти України» від 11 квітня 2019 року набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту 2 статті 28 Конвенції.
      36. В цьому рішенні міжнародна судова установа визнала, що в основі порушення Україною конвенційних зобов`язань лежали допущені у справі суттєві процедурні помилки.
      37. Зокрема, як видно з матеріалів справи, при постановленні обвинувального вироку суд першої інстанції послався в обґрунтування своїх висновків на явку з повинною ОСОБА_1 (т. 3, а. с. 197), в якій він вказував, що заявник за змовою з ОСОБА_3 здійснив розбійний напад, а також на показання про обставини вчиненого злочину, котрі давалися ОСОБА_1 в якості підозрюваного під час допиту (т. 3, а. с. 198-199, 202-207), явку з повинною та показання ОСОБА_3 (т. 3, а.с. 194-196, 210-212), якими підтверджено домовленість про напад з метою заволодіння грошовими коштами подружжя ОСОБА_15 , протокол пред`явлення особи для впізнання, за даними якого потерпілий ОСОБА_18 по тілобудові та голосу впізнав у ОСОБА_1 особу, котра здійснила розбій та вбивство його батьків (т. 9, а.с. 234).
      38. У зазначених явці з повинною та показаннях ОСОБА_1 докладно повідомляв про обставини підготовки до вчинення розбою разом із ОСОБА_3 , вчинення безпосередньо ним нападу на подружжя ОСОБА_15 , під час якого заявник вийшов за межі домовленостей із співучасником злочину та вчинив вбивство за обтяжуючих обставин.
      39. Як встановлено ЄСПЛ, засудження заявника за вчинення вбивства за обтяжуючих обставин головним чином ґрунтувалося на його зізнавальних показаннях, наданих 28 січня 2005 року за відсутності захисника.
      40. ЄСПЛ також взято до уваги неузгодженості щодо процесуального статусу заявника на початковій стадії провадження. Як констатовано міжнародною судовою установою, з матеріалів справи незрозуміло, коли та на якій підставі працівники міліції стали підозрювати заявника у вчиненні вбивства. Суд звернув увагу, що до середини січня 2005 року головним підозрюваним у вбивстві був син потерпілих.
      41. 15 січня 2005 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні непов`язаних злочинів, але жодних ознак того, що до 28 січня 2005 року працівники міліції підозрювали його у вбивстві, не було.
      42. Водночас проведення слідчих дій та наступні події вказували на існування підстав для підозри заявника до його явки з повинною. З цього слідує, що на момент, коли заявник почав робити «явку з повинною» у самостійному конвенційному розумінні вже існували «кримінальні обвинувачення», які вимагали застосування гарантій статті 6 Конвенції, а заявник мав право на доступ до захисника під час його першого допиту.
      43. Зокрема, 28 січня 2005 року після надання заявником зізнавальних показань у вчиненні вбивства слідчим було складено протокол про допущення захисника до провадження «за клопотанням обвинуваченого».
      44. Суд зазначив, що, як убачається з номеру справи, це провадження стосувалося розслідування вбивства. Незрозуміло, чому на цій стадії провадження заявник мав процесуальний статус «обвинуваченого», оскільки лише 01 лютого 2005 року заявник підписав протокол, яким роз`яснювалося йому право на захист як підозрюваному. У цьому протоколі заявник зазначив, що «в той момент послуг захисника не потребував». У той же день, заявник під час допиту як підозрюваний повторив свої зізнавальні показання у вчиненні подвійного вбивства. Він письмово вказав, що до нього не застосовувалися заходи «фізичного та психічного впливу».
      45. Згідно з інформацією наданою Урядом, кримінальне провадження за підозрою у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах щодо заявника, було порушено лише 04 лютого 2005 року.
      46. Проте, 28 січня 2005 року при наданні заявником зізнавальних показань у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин правова допомога йому не надавалася.
      47. Рішенням ЄСПЛ встановлено, що заявник почав отримувати правову допомогу в справі, пов`язаній з вчиненням вбивства, 10 лютого 2005 року (пункт 26 Рішення). Документів, які б доводили, що він підтримав свої зізнавальні показання, коли йому вже надавалася допомога захисника, немає.
      48. Суд також вказав, що заявник не мав захисника під час пред`явлення особи для впізнання 12 травня 2005 року, коли син потерпілих, впізнав у ньому нападника (пункт 29 Рішення). Аргумент захисника заявника про те, що його належним чином не було поінформовано про вказану слідчу дію, залишився без відповіді. Національні суди не розглянули доводи заявника про те, що під час слідчої дії пред`явлення особи для впізнання його зовнішній вигляд значно відрізнявся від інших учасників (пункт 117 Рішення).
      49. Висновки й аргументи міжнародної судової установи, в тому числі, ґрунтуються на положеннях Конституції України та Кримінально-процесуального закону України 1960 року (далі - КПК України 1960 року).
      50. Так, відповідно до статті 59 Конституції України, статей 43, 43-1 КПК України 1960 року підозрюваний, обвинувачений має право користуватися правовою допомогою захисника і мати побачення з ним до першого допиту. Реалізація права на захист є одним із основоположних принципів кримінального судочинства.
      51. Відповідно до вимог пункту 4 частини 1 статті 45 КПК України 1960 року участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов`язковою, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув`язнення - з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.
      52. Наведена норма закону стосується і складання протоколу явки з повинною, відібрання первинних показань при допиті особи, обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину.
      53. Згідно з вимогами пункту 3, частини 2 статті 370 КПК України 1960 року порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінального-процесуального закону та безумовною підставою для скасування вироку.
      54. Суди зазначені вимоги закону не врахували при постановленні судових рішень.
      55. Як убачається з матеріалів справи, під час судового слідства заявник давав зізнавальні показання щодо всіх епізодів розбійних нападів, крім одного. В ході судового розгляду, ОСОБА_1 відмовився від своїх зізнавальних показань у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, посилаючись на те, що давав їх під тиском за відсутності захисника.
      56. Встановлюючи винуватість заявника, суд першої інстанції не перевірив належним чином доводів ОСОБА_1 про порушення слідчим його права на захист, незважаючи на кваліфікацію його дій за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115 КК України, котра вимагала обов`язкової участі захисника з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.
      57. Не перевірялися судом і твердження заявника про те, що його було примушено до відмови від послуг адвоката, після чого проводилися слідчі дії, у ході яких він давав визнавальні показання проти себе.
      58. Більш того, зазначені процесуальні недоліки не було виправлено під час судового розгляду, а порушення права на захист ОСОБА_1 не знайшли належної правової оцінки у вироку суду першої інстанції.
      59. На аналогічні порушення, як на підставу для скасування вироку, ОСОБА_1 та його захисник посилалися у касаційних скаргах до Верховного Суду України. Зокрема, у скарзі захисник наполягав, що заявник не був причетний до вбивства при обтяжуючих обставинах. Вказував на те, що ОСОБА_1 дав «явку з повинною» щодо вчинення вбивства в управлінні карного розшуку УМВС в Дніпропетровській області, тоді як досудове розслідування здійснювалося Кіровським відділом міліції. Ця обставина, на думку захисника, підтверджувала сумнів у добровільності зізнавальних показань заявника.
      60. Захисником стверджувалося, що ОСОБА_1 не отримував правової допомоги, коли давав зізнавальні показання. Навіть тоді, коли заявник мав захисника, слідчі дії здійснювалися за його відсутності, зокрема це стосувалося пред`явлення особи для впізнання 12 травня 2005 року, про яку захисника не було повідомлено вчасно.
      61. Захисник посилався на істотні процесуальні порушення проведення цієї слідчої дії, а також зазначав, що суд обґрунтував винуватість ОСОБА_1 показаннями ОСОБА_3 , від яких останній відмовився, мотивуючи, що давав їх під тиском.
      62. Як убачається з ухвали Верховного Суду України, ці аргументи скаржників не було належним чином перевірено.
      63. Розглядаючи доводи касаційних скарг заявника та його захисника, Верховний Суд України, усупереч вимогам статті 395 КПК України 1960 року, обмежився лише посиланням на докази винуватості ОСОБА_1 , законність отримання яких ставилася під сумнів скаржниками.
      64. Оцінюючи вплив допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав заявника на справедливість судового провадження, ЄСПЛ виходив з того, що суди першої й касаційної інстанцій під час обґрунтування своїх висновків про доведеність висунутого ОСОБА_1 обвинувачення в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин використали письмові докази, які отримано за відсутністю в заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року.
      65. Виходячи з викладеного та оцінюючи загальну справедливість судового розгляду щодо ОСОБА_1 , ЄСПЛ дійшов висновку, що в порушеному щодо заявника кримінальному провадженні за обвинуваченням у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, під час судового розгляду не було виправлено процесуальних недоліків (відсутність у заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року), які виникли на стадії досудового слідства, і у зв`язку з цим було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статі 6 Конвенції.
      Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      66. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      67. Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права.
      68. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону № 3477-IV Рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання Україною.
      69. Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.
      70. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      71. Згідно з пунктом ІІ Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи з відновленням провадження визнається адекватним способом поновлення прав і його пропонується застосовувати особливо:
      і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що (а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції або (b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      72. Очевидно, що засудження особи та відбування нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень.
      73. Оскільки право на захист належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна умова забезпечення права на справедливий судовий розгляд, порушення цього права є однією з беззаперечних підстав для скасування вироку та інших рішень у провадженні.
      74. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного судового розгляду з відновленням провадження у справі.
      75. Згідно з частиною першою статті 467 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК), при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції. Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК.
      76. Відповідно до статті 433 КПК, якою визначаються межі перегляду судом касаційної інстанції, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
      77. Констатуючи порушення прав заявника, ЄСПЛ визнав, що первинні зізнавальні показання ОСОБА_1 , отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів обвинувачення проти нього (пункт 116 Рішення). Цей доказ вини завника не може бути використаний внаслідок очевидної його недопустимості, що обумовлена встановленими ЄСПЛ істотними порушеннями прав завника під час його отримання.
      78. Іншими доказами, на які суди посилалися, обґрунтовуючи винуватість заявника у вбивстві двох осіб, були: 1) показання обвинуваченого ОСОБА_3 , який стверджував про надання їх під тиском правоохоронних органів; 2) показання неповнолітнього сина потерпілих, якого тримали під вартою упродовж трьох місяців та який спочатку зізнався у вбивстві своїх батьків, наданні під час пред`явлення особи для впізнання; 3) вилучений светр заявника, як речовий доказ, вочевидь з обмеженою доказовою силою (пункти 7, 19, 27, 28 Рішення).
      79. Зазначені докази, як випливає з рішення ЄСПЛ, мають сприйматись критично із урахуванням процесуальних порушень, допущених при їх отриманні, їх обмеженій доказовій силі щодо доведення вини заявника.
      80. Оцінюючи ці докази, Велика Палата має приділити особливу увагу достатності сукупності цих доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
      81. Враховуючи той факт, що встановленні порушення прав заявника вплинули на загальну справедливість судового розгляду та мали наслідком обмеження його прав, пов`язаних із процесом доказування (представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом), вважаємо, що сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, є недостатньою для підтвердження або спростування доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях. Крім того, виправлення встановлених порушень прав заявника потребує здійснення повторного дослідження наявних доказів та обумовлює необхідність переоцінки їх достовірності.
      82. Велика Палата виходить із того, що в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника лежать суттєві процедурні помилки, які ставлять під сумнів результати усього судового провадження, свідчать про невідповідність вимогам Конвенції вироку щодо ОСОБА_1 в частині визнання заявника винуватим в умисному вбивстві, а отже дають підстави вважати його засудження несправедливим.
      83. Виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлені рішення суду у кримінальній справі щодо заявника в частині епізоду розбійного нападу й умисного вбивства ОСОБА_1 , подружжя ОСОБА_15 не можуть залишатися в силі та підлягають скасуванню.
      Щодо меж перегляду судових рішень за виключними обставинами та відповідних повноважень Великої Палати Верховного Суду
      84. Констатований ЄСПЛ характер порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, дають підстави вважати, що виправлення цих порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи за епізодом обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні злочинів за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, ч. 4 ст. 187 КК України.
      85. Під час нового розгляду суду необхідно дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам з точки зору їх допустимості, належності, достовірності та достатності у своєму взаємозв`язку для висновку про винуватість чи невинуватість засудженого ОСОБА_1 у вчиненні злочинів за цим епізодом обвинувачення.
      86. Що стосується інших Конвенційних порушень, які визнано ЄСПЛ, зокрема, порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою у Дніпровському СІЗО, порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з триманням заявника у металевій клітці під час судових засідань у Верховному Суді України, статті 34 Конвенції у зв`язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його заяви до Суду, Велика Палата Верховного Суду, зазначає наступне.
      87. Ці визнанні ЄСПЛ порушення прав заявника мали місце в минулому, а на період розгляду заяви ОСОБА_1 . Великою Палатою Верховного Суду він не зазнає тих негативних наслідків, які встановлено міжнародною судовою установою.
      88. З огляду на викладене, повторний розгляд справи саме з цих підстав не може бути адекватним способом поновлення прав заявника, порушення яких визнано рішенням ЄСПЛ, оскільки: 1) заявник не продовжує зазнавати негативних наслідків від таких порушень, 2) заявнику була призначена справедлива сатисфакція за встановлені порушення його прав, 3) порушення його прав не були наслідком судових рішень, ухвалених на національному рівні.
      89. Констатований міжнародною судовою установою зміст порушень прав заявника під час досудового розслідування вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції дають підстави вважати, що їх виправлення можливо здійснити під час нового судового розгляду, оскільки на цій стадії відновить свою дію принцип презумпції невинуватості заявника і він зможе реалізувати своє право на захист у порядку, встановленому КПК України 1960 року.
      90. Водночас, установлене ЄСПЛ недотримання права ОСОБА_1 на захист не вплинуло на законність і обґрунтованість судових рішень у частині засудження заявника за іншими епізодами злочинів, оскільки порушень конвенційних прав заявника під час судового провадження у іншій частині обвинувачення міжнародною судовою установою констатовано не було.
      91. Норми статті 400-21 КПК України 1960 року, якими регламентовано повноваження суду за результатами перегляду судових рішень з підстави, встановленої пунктом другим частини першої статті 400-12 КПК України 1960 року, передбачають можливість часткового скасування судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд у відповідній частині.
      92. Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, щодо яких ЄСПЛ констатував порушення Україною Конвенції, то задоволення вимог ОСОБА_1 про скасування винесених щодо нього вироку та ухвали у тій частині, в якій не встановлено жодних порушень Україною міжнародних зобов`язань, буде виходом суду за межі вказаного перегляду та порушенням принципу правової визначеності.
      93. Виходячи з наведеного, вимоги заяви ОСОБА_1 про скасування вироку і ухвали суду за іншими епізодами обвинувачення є безпідставними, а тому не можуть бути предметом перевірки Великої Палати Верховного Суду.
      Щодо підсудності кримінальної справи під час нового розгляду
      94. Кримінальну справу щодо ОСОБА_1 розглянув Апеляційний суд Дніпропетровської області, якому на час розгляду були підсудні справи про злочини, за вчинення яких Кримінальним кодексом України передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі (пункт 2 частини 1 статті 34 КПК України 1960 року).
      95. Після внесення Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VІ змін до КПК України 1960 року всі кримінальні справи розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами (стаття 33 КПК України 1960 року в редакції цього Закону).
      96. У зв`язку зі зміною кримінально-процесуального законодавства судом першої інстанції у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 повинен бути місцевий суд, який визначається для розгляду конкретної справи за правилами територіальної підсудності, встановленими статтями 37, 38 КПК України 1960 року.
      97. З огляду на зазначене, новий розгляд справи має здійснюватися місцевим судом Дніпропетровської області, визначеним Дніпровським апеляційним судом.
      Щодо запобіжного заходу
      98. Міжнародною судовою установою не було констатовано порушень конвенційних прав під час судового провадження у частині обвинувачення заявника за скоєння злочинів, за які засуджено ОСОБА_1 національним судом і визначено таке покарання:
      - за частиною 3 статті 187 КК України 7 років позбавлення волі;
      - за частиною 3 статті 262 КК України 10 років позбавлення волі;
      - за статтею 257 КК України 7 років позбавлення волі;
      - за частиною 2 статті 186 КК України 5 років позбавлення волі;
      - за частиною 2 статті 345 КК України 3 роки позбавлення волі;
      - за частиною 1 статті 263 КК України 3 роки позбавленні волі.
      99. Остаточне покарання на підставі статті 70 КК України призначалося судом у вироку ОСОБА_1 шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим.
      100. Строк покарання ОСОБА_1 обчислювався з моменту затримання - з 15 січня 2005 року.
      101. Велика Палата констатує, що із частковим скасуванням вироку в частині засудження ОСОБА_1 за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частини 4 статті 187 КК України припиняються правові підстави для продовження тримання його в умовах позбавлення свободи в порядку виконання призначеного судом покарання.
      102. Водночас, призначене покарання за іншими епізодами злочинів, за які засуджено ОСОБА_1 цим же вироком суду, на момент розгляду його заяви Великою Палатою Верховного Суду, заявник уже відбув.
      103. У заявника виникає право не залишатися позбавленим волі інакше, ніж за умов, визначених у параграфі 1 статті 5 Конвенції.
      104. Відповідно до частини 1 статті 129 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
      105. У зв`язку з викладеним у суду виникає потреба визначитися із запобіжним заходом щодо ОСОБА_1
      106. Після скасування вироку суду на стадії виключного провадження не існує іншого суду, окрім Великої Палати Верховного Суду, який би міг вирішити щодо заявника питання про запобіжний захід.
      107. Запобіжні заходи передбачені статтями 148, 149 КПК України 1960 року застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого за наявності достатніх підстав вважати, що ця особа намагатиметься ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжити злочинну діяльність, з метою запобігти таким спробам.
      108. Принцип недоторканності особи закріплений у статті 14 КПК України 1960 року, як один з основоположних у кримінальному судочинстві. Складовою цього принципу є обов`язок держави негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком.
      109. Ця вимога національного законодавства узгоджується з практикою ЄСПЛ у справі « Руслан Яковенко проти України» (Ruslan Yakovenko v. Ukraine) від 04 червня 2015 року, де Суд визнав невиправданим продовжуване тримання заявника під вартою, яке не було частиною строку його покарання у вигляді позбавлення волі (пункти 67, 70).
      110. Обґрунтування будь-якого строку тримання під вартою, незалежно від того, наскільки коротким він є, має бути переконливо продемонстроване державними органами (пункт 69 рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), пункт 266 рішення від 30 квітня 2013 року у справі «Тимошенко проти України» (Timoshenkov. Ukraine), пункт 125 рішення від 15 жовтня 2015 року у справі «Бєлозоров проти Росії та України»(Belozorov v. Russia and Ukraine)).
      111. Відповідно до практики ЄСПЛ тримання особи під вартою без відповідного судового рішення, а також на підставі рішень суду, винесених на стадії судового розгляду за процедурою КПК України 1960 року без визначення кінцевих строків тримання під вартою, суперечить вимогам статті 5 Конвенції (пункт 98 рішення від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine)).
      112. Запобіжні заходи (домашній арешт та тримання під вартою), які обмежують гарантоване частиною 1 статті 29 Конституції України право людини на свободу та особисту недоторканність, можуть бути застосовані судом на новій процесуальній стадії - стадії судового провадження, зокрема під час підготовчого судового засідання, лише за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановлених законом.
      113. Такий підхід відповідає практиці ЄСПЛ, який у рішенні від 15 грудня 2016 року у справі «Ігнатов проти України» (Ignatovv. Ukraine) вказав, що судовий контроль на новій процесуальній стадії при продовженні дії запобіжних заходів, пов`язаних з обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність, має відбуватися з обґрунтуванням підстав такого продовження (пункт 36).
      114. ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні особливо тяжких, насильницьких злочинів за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частини 4 статті 187 КК України, однак із урахуванням обставин, встановлених Рішенням ЄСПЛ, тяжкість висунутих звинувачень сама по собі не може виступати достатньою підставою для взяття заявника під варту.
      115. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звільнити ОСОБА_1 з-під варти.
      Зважаючи на викладене та керуючись статтями 148, 149, 149-1, 150, 155, 156, 165, 370, 400-21, 400-22, 400-24 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду,
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити.
      Вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року щодо засудження ОСОБА_1 за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частини 4 статті 187 КК України - скасувати.
      Направити справу в цій частині на новий судовий розгляд.
      Вважати ОСОБА_1 засудженим за скоєння таких злочинів:
      - за частиною 3 статті 187 КК України - до 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна;
      - за частиною 2 статті 186 КК України - до 5 років позбавлення волі;
      - за частиною 2 статті 345 КК України - до 5 років позбавлення волі;
      - за частиною 1 статті 263 КК України - до 3 років позбавлення волі;
      - за статтею 257 КК України - до 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна;
      - за частиною 3 статті 262 КК України - до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.
      У відповідності до статті 70 КК України визначити ОСОБА_1 остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.
      У решті судові рішення щодо ОСОБА_1 залишити без зміни.
      Дніпровському апеляційному суду визначити підсудність справи за конкретним місцевим судом.
      ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з-під варти звільнити негайно.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      О.Г. Яновська
      Судді:
      Н. О. Антонюк С. В. Бакуліна В. В. Британчук М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна
      О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко Л. І. Рогач О. М. Ситнік В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 87703415
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      10 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 925/698/16
      Провадження № 12-17 гс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді
      Князєва В. С.,
      судді-доповідача
      Бакуліної С. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання:
      Федорченка В. М.,
      учасників справи:
      Приватного акціонерного товариства «Юрія» в особі представників:
      адвоката Пекар А. О.,
      адвоката Салюка С. М.,
      адвоката Тинної Д. С.,
      адвоката Уразгільдєєва Т. Н.,
      Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест ресурс» в особі представників:
      адвоката Богушка О. В.,
      адвоката Маліневського О. М.,
      адвоката Степанека О. М.,
      адвоката Тиліпського Д. В.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу, відкриту за позовом Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» (в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» Білої Ірини Володимирівни) до Публічного акціонерного товариства «Первомайський молочноконсервний комбінат», Товариства з обмеженою відповідальністю «Молочна компанія «Волошкове поле» та Публічного акціонерного товариства «Юрія» про стягнення 39 562 812,41 грн,
      за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Юрія» на рішення Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 22 червня 2016 року Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» (далі - ПАТ «Український інноваційний банк», позивач) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Український інноваційний банк» (далі - Уповноважена особа Фонду, Фонд) Білої І. В. звернулось до Господарського суду Черкаської областіз позовом до Публічного акціонерного товариства «Первомайський молочноконсервний комбінат» (далі - ПАТ «ПМК»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Молочна компанія «Волошкове поле» (далі - ТОВ «МК «Волошкове поле») та Публічного акціонерного товариства «Юрія» (далі - ПАТ «Юрія») про стягнення на свою користь:
      - солідарно з ПАТ «ПМК» та ТОВ «МК «Волошкове поле» заборгованості за кредитним договором від 05 лютого 2007 року № 12-070201 про відкриття відновлювальної мультивалютної кредитної лінії в сумі 39 562 812,41 грн (далі - кредитний договір від 05 лютого 2007 року), яка складається з: строкова кредитна заборгованість - 15 950 000,00 грн; прострочена кредитна заборгованість - 15 026 363,13 грн; строкові проценти за кредитом - 812 494,78 грн; прострочені проценти за кредитом - 3 882 578,28 грн; строкова заборгованість за комісією - 50 780,93 грн; прострочена заборгованість за комісією - 271 848,76 грн; пеня за несвоєчасне погашення кредиту - З 049 372,39 грн; пеня за несвоєчасне погашення процентів за кредитом - 480 622,73 грн; пеня за несвоєчасне погашення комісії - 38 751,41 грн;
      - солідарно з ПАТ «ПМК» та ПАТ «Юрія» заборгованості за кредитним договором від 05 лютого 2007 року, яка складається з: строкова кредитна заборгованість - 15 950 000,00 грн; прострочена кредитна заборгованість - 15 026 363,13 грн; строкові проценти за кредитом - 812 494,78 грн; прострочені проценти за кредитом - 3 882 578,28 грн; строкова заборгованість за комісією - 50 780,93 грн; прострочена заборгованість за комісією - 271 848,76 грн; пеня за несвоєчасне погашення кредиту - З 049 372,39 грн; пеня за несвоєчасне погашення процентів за кредитом - 480 622,73 грн; пеня за несвоєчасне погашення комісії - 38 751,41 грн;
      - у дольовому порядку з відповідачів відшкодування сплаченого судового збору в сумі 206 700,00 грн за подання цього позову.
      2. Позовна заява мотивована тим, що 05 лютого 2007 року Акціонерне товариство «Український інноваційний банк» (правонаступником якого є ПАТ «Український інноваційний банк») (далі - АТ «Український інноваційний банк») як банк з однієї сторони та Закрите акціонерне товариство «Первомайський молочноконсервний комбінат» (правонаступником якого є ПАТ «Первомайський молочноконсервний комбінат») (далі - ЗАТ «ПМК») як позичальник з другої сторони уклали кредитний договір від 05 лютого 2007 року, згідно якого банк надав позичальнику цільовий кредит на поповнення обігових коштів та здійснення поточної господарської діяльності, яка передбачена статутом позичальника, на умовах мультивалютної кредитної лінії терміном до 04 лютого 2010 року включно (граничний термін повернення кредиту) з лімітом по кредитній лінії в сумі 2 000 000,00 доларів США, або еквіваленті в гривні по курсу Національного банку України (далі - НБУ) на дату видачі кредитних коштів (1 долар США - 5,05 грн).
      3. Позичальник зобов`язався сплачувати зазначеному банку проценти річних у гривні та доларах США відповідно до умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року, які нараховуються на фактичну суму заборгованості за кредитом із розрахунку фактичної кількості днів періоду нарахування процентів на основі календарної кількості днів у році і підлягають сплаті на дату платежів по процентам за кредитом у гривнях/доларах США на рахунок, передбачений кредитним договором від 05 лютого 2007 року. Крім того, за невикористання кредиту у гривні та у доларах США позичальник щомісячно сплачує банку комісію, передбачену цим кредитним договором.
      4. Згідно із кредитним договором від 05 лютого 2007 року позичальник сплачує банку пеню у разі порушення строків сплати процентів та або комісій за кредитом, порушення граничного терміну повернення кредиту.
      5. Зазначені сторони кредитного договору від 05 лютого 2007 року з 18 квітня 2007 року по 17 червня 2015 року укладали додаткові угоди №№ 1-29 до цього кредитного договору, якими зокрема погодили ліміт заборгованості по кредитній лінії (розмір кредиту) в сумі 42 550 000,00 грн, порядок видачі (вибірки кредитних коштів) і повернення кредиту, процентну ставку за користування кредитом та строк надання кредиту до 10 грудня 2016 року, умови щодо забезпечення кредиту (далі також - кредитний договір від 05 лютого 2007 року).
      6. 01 серпня 2013 року АТ «Український інноваційний банк» як банк з однієї сторони, ТОВ «МК «Волошкове поле» як поручитель з другої сторони та ПАТ «ПМК» як позичальник з третьої сторони уклали договір поруки № 1, згідно з умовами якого поручитель бере на себе зобов`язання перед банком відповідати по зобов`язанням позичальника, виконання яких поручитель контролює самостійно, що виникають з умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року (далі - договір поруки № 1).
      7. З 10 вересня 2013 року по 17 червня 2015 року сторонами договору поруки № 1 були укладені додаткові договори №№ 1-4 до договору поруки № 1, якими вносились зміни до цього договору поруки, зокрема пов`язані із зазначеною зміною умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року щодо розміру ліміту заборгованості по кредитній лінії (розмір кредиту), процентної ставки за користування кредитом та зазначеного строку надання кредиту (далі також - договір поруки № 1).
      8. Також 01 серпня 2013 року АТ «Український інноваційний банк» як банк з однієї сторони, ПАТ «Юрія» як поручитель з другої сторони та ПАТ «ПМК» як позичальник з третьої сторони уклали договір поруки № 2, згідно з умовами якого поручитель бере на себе зобов`язання перед банком відповідати по зобов`язанням позичальника, виконання яких поручитель контролює самостійно, що виникають з умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року (далі - договір поруки № 2).
      9. З 10 вересня 2013 року по 17 червня 2015 року сторонами договору поруки № 2 були укладені додаткові договори №№ 1-4 до договору поруки № 2, якими вносились зміни до цього договору поруки, зокрема пов`язані із зазначеною зміною умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року щодо розміру ліміту заборгованості по кредитній лінії (розмір кредиту), процентної ставки за користування кредитом та зазначеного строку надання кредиту (далі також - договір поруки № 2).
      10. Позивач видавав позичальнику кредитні кошти за кредитним договором від 05 лютого 2007 року, а позичальник отримав ці кредитні кошти і провів часткове погашення виданого кредиту, але, на думку позивача, з порушенням умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року. За розрахунком позивача станом на 10 червня 2016 року утворилась зазначена заборгованість ПАТ «ПМК» за кредитним договором від 05 лютого 2007 року.
      Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
      11. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 27 вересня 2016 року за заявою Публічного акціонерного товариства «УКРІНКОМ» (далі - ПАТ «УКРІНКОМ») від 23 вересня 2016 року (отриманої цим судом 26 вересня 2016 року), у зв`язку зі зміною найменування юридичної особи, замінено назву позивача з ПАТ «Український інноваційний банк» на ПАТ «УКРІНКОМ» (т. 1, а.с. 213-215, 226, 229-231).
      12. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 30 травня 2017 року за заявою ПАТ «Українська інноваційна компанія» від 30 травня 2017 року, у зв`язку зі зміною найменування юридичної особи, замінено назву позивача з ПАТ «УКРІНКОМ» на ПАТ «Українська інноваційна компанія» (т. 2, а.с. 22-23, 47-49).
      13. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року, з урахуванням думки представників позивача, ПАТ «ПМК» та ПАТ «Юрія»:
      - відмовлено у задоволенні клопотань ПАТ «ПМК» та ПАТ «Юрія» про залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 81 Господарського процесуального кодексу України від 06 листопада 1991 року № 1798-XII (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, якщо не вказано інше, далі - ГПК України 1991); про припинення провадження у цій справі (№ 925/698/16) на підставі частини четвертої статті 17 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про банкрутство), пункту 2 частини першої статті 80 ГПК України 1991;
      - припинено провадження у цій справі (№ 925/698/16) в частині зазначених позовних вимог ПАТ «Українська інноваційна компанія» до ПАТ «ПМК»;
      - залишено без розгляду позов у цій справі в частині вимог ПАТ «Українська інноваційна компанія» до ТОВ «МК «Волошкове поле».
      14. Ухвала Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року мотивована тим, що ПАТ «Український інноваційний банк» 11 серпня 2016 року звернулось із заявою до Господарського суду Миколаївської області про визнання його грошових вимог до ПАТ «ПМК» у справі про банкрутство № 915/715/16. Заборгованість за кредитним договором від 05 лютого 2007 року, яка є предметом позовних вимог у цій справі (№ 925/698/16), включена до заяви про визнання кредиторських вимог позивача, яку було подано у справі про банкрутство ПАТ «ПМК» (№ 915/715/16).
      15. Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 04 квітня 2017 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 11 травня 2017 року, заява позивача про визнання його грошових вимог до ПАТ «ПМК» у справі про банкрутство № 915/715/16 задоволена частково: вимоги позивача до ПАТ «ПМК» у сумі 58 401 723,40 грн (включаючи вимоги, які є предметом спору у цій справі № 925/698/16) внесені окремо до реєстру вимог кредиторів ПАТ «ПМК» як забезпечені заставою (іпотекою) майна боржника. Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону про банкрутство та пункту 2 частини першої статті 80 ГПК України 1991 провадження у цій справі (№ 925/698/16) в частині вимог позивача до ПАТ «ПМК» підлягає припиненню.
      16. Ураховуючи процесуальні наслідки вибуття з цієї справи (№ 925/698/16) ПАТ «ПМК», приймаючи до уваги, що умовами договорів поруки №№ 1 і 2 від 01 серпня 2013 року не передбачена солідарна відповідальність поручителів між собою, позивач у своєму клопотанні від 06 липня 2017 року на підставі частини першої статті 58, пункту 5 частини першої статті 63 та частини четвертої статті 81 ГПК України 1991 просив суд першої інстанції залишити без розгляду його позов у частині зазначених вимог до ТОВ «МК «Волошкове поле». Також просив розглянути по суті і задовольнити його зазначені позовні вимоги до ПАТ «Юрія» (т. 2, а.с. 86-90).
      17. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року позов ПАТ «Український інноваційний банк» задоволено частково: стягнуто з ПАТ «Юрія» на користь Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» (далі - ПАТ «Українська інноваційна компанія») заборгованість по зазначеному кредитув сумі 18 034 815,28 грн та відшкодування судового збору в сумі 94 224,20 грн, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      18. Рішення Господарського суду Черкаської областімотивоване тим, що на підставі умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року, договорів поруки №№ 1 та 2, аналізу статей 193, 202 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року № 436-IV (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - ГК України), статей 509, 525, 526, 530, 546, 553, 554, 598, 599, 610-612, 1054 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - ЦК України), Господарський суд Черкаської області встановив, що позов є обґрунтованим і таким, що підлягає частковому задоволенню. Суд також застосував частину третю статті 35 ГПК України 1991 щодо обставин справ.
      19. Згідно із умовами кредитного договору від 05 лютого 2007 року, в тому числі додаткового договору № 29 від 17 червня 2015 року до нього, і договору поруки № 2 боржник ПАТ «ПМК», а відтак і поручитель ПАТ «Юрія», взяли на себе зобов`язання повернути суму зазначеного кредиту з відповідними процентами до 10 грудня 2016 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Тому обґрунтованим суд вважає заперечення ПАТ «Юрія» (т. 2, а.с. 131-136) в частині безпідставності вимог позивача про стягнення спірних сум заборгованості, заявлених до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України, оскільки порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду України (далі - ВСУ), викладеним у постановах, прийнятих за результатами розгляду справ аналогічних категорій.
      20. ПАТ «Українська інноваційна компанія» на вимогу суду подало 02 жовтня 2017 року (т. 2, а.с. 146-148) обґрунтований розрахунок заборгованості відповідача за кредитним договором від 05 лютого 2007 року за період з 22 грудня 2015 року по 22 червня 2016 року, тобто з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України. За цим розрахунком загальна сума заборгованості становить 18 034 815,28 грн, у тому числі: 15 950 000,00 грн - строкова заборгованість за кредитом; 1 694 647,20 грн - прострочена заборгованість за процентами; 230 098,36 грн - строкова заборгованість за процентами; 99 360,66 грн - прострочена комісія за обслуговування кредиту; 57 212,72 грн - пеня за порушення строків сплати процентів; 3 496,34 грн - пеня за порушення строків сплати комісії. Цей розрахунок відповідачем належними і допустимими доказами не спростовано, судом прийнято до уваги, тому позов підлягає задоволенню у цій сумі вимог.
      21. Предметом цього спору є вимога про дострокове погашення боргу по зазначеному кредиту. За цільовим призначенням кредит не є споживчим, тому інші заперечення ПАТ «Юрія» щодо передчасності вимог зі сплати заборгованості за період вересня 2016 - грудня 2016 року та необґрунтованості вимог про стягнення сум комісії по кредиту і пені на суму комісії суд визнає безпідставними і відхиляє. Наведені цим відповідачем в обґрунтування своєї відповідної позиції приклади судової практики Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, правові висновки ВСУ, викладені в постановах, прийнятих за результатами розгляду справ аналогічних категорій, ґрунтуються на обставинах, відмінних від тих, що встановлені у цій справі.
      22. Судові витрати стягнуті відповідно до статті 49 ГПК України 1991.
      Короткий зміст судового рішення апеляційної інстанції
      23. ПАТ «Юрія», не погоджуючись із судовими рішеннями суду першої інстанції, подало до Київського апеляційного господарського суду дві апеляційні скарги від 03 листопада 2017 року (т. 3, а.с. 7-36) та від 10 листопада 2017 року (т. 3, а.с. 40-73).
      24. В апеляційній скарзі від 03 листопада 2017 року ПАТ «Юрія» просило скасувати зазначену ухвалу Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року та прийняти нове рішення, залишивши позов без розгляду, стягнути судові витрати.
      25. В апеляційній скарзі від 10 листопада 2017 року ПАТ «Юрія» просило скасувати рішення Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року та прийняти нове рішення, відмовивши у задоволенні позовних вимог, стягнути судові витрати.
      26. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року за заявою ТОВ «ФК «Інвест ресурс» від 29 листопада 2017 року про заміну сторони правонаступником, у зв`язку з передачею до ТОВ «ФК «Інвест ресурс» від Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Афінаж» (далі - ТОВ «ФК «Афінаж») права вимоги по кредитному договору від 05 лютого 2007 року та договорам поруки №№ 1 та 2 на підставі договору факторингу від 20 жовтня 2017 року № 1/10-17, двох договорів від 20 жовтня 2017 року без номеру про відступлення права вимоги за договорами поруки №№ 1 та 2 відповідно, укладених між ТОВ «ФК «Інвест ресурс» та ТОВ «ФК «Афінаж», замінено позивача з ПАТ «Українська інноваційна компанія» на ТОВ «ФК «Інвест ресурс». Зазначені права вимоги належали ТОВ «ФК «Афінаж» на підставі договору від 12 вересня 2017 року № 12/09/17-1 про відступлення відповідних прав вимоги, укладеного між ТОВ «ФК «Афінаж» та ПАТ «Українська інноваційна компанія» (т. 2, а.с. 82-157, 160-164).
      27. У цей же день Київський апеляційний господарський суд розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ПАТ «Юрія» від 03 листопада 2017 року (т. 3, а.с. 158-159) та прийняв постанову у цій справі № 925/698/16 (т. 3, а.с. 165-177) (далі - Постанова апеляційної інстанції 1), згідно якої вирішено:
      - апеляційну скаргу ПАТ «Юрія» залишити без задоволення;
      - ухвалу Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року у справі № 925/698/16 залишити без змін.
      28. Також 04 грудня 2017 року Київський апеляційний господарський суд розглянув у відкритому судовому засіданні зазначену апеляційну скаргу ПАТ «Юрія» від 10 листопада 2017 року (т. 3, а.с. 178-179) та прийняв постанову у цій справі № 925/698/16 (т. 3, а.с. 180-190) (далі - Постанова апеляційної інстанції 2), згідно якої вирішено:
      - апеляційну скаргу ПАТ «Юрія» залишити без задоволення;
      - рішення Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року у справі № 925/698/16 залишити без змін, резолютивну частину рішення викласти у наступній редакції: «Позов задовольнити частково. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Юрія», код ЄДРПОУ 00447853, місцезнаходження: 18030, м. Черкаси, вул. Вербовецького, буд. 108 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест Ресурс» (місцезнаходження: 04070, м.Київ, вулиця Почайнинська, буд. 62, офіс, 3; код ЄДРПОУ 40343349) - 18 034 815,28 грн заборгованості по кредиту, 94 224 грн 20 коп. судового збору. У задоволенні решти позовних вимог у частині стягнення 21 527 997 грн 13 коп. заборгованості по кредиту, 112 475 грн 80 коп. судового збору - відмовити».
      29. Постанова апеляційної інстанції 2 мотивована тим, що предметом спору у справі, що розглядається, є вимога ПАТ «Українська інноваційна компанія» до ПАТ «Юрія» про стягнення 39 562 812,41 грн заборгованості станом на 10 червня 2016 року на підставі кредитного договору від 05 лютого 2007 року та договору поруки № 2, яка складалась із: 15 950 000,00 грн - строкова заборгованість по кредиту; 15 026 363,13 грн - прострочена заборгованість по кредиту; 812 494,78 грн - строкова заборгованість за відсотками, 3 882 578,28 грн - прострочена заборгованість за відсотками; 50 780,93 грн - комісія за обслуговування кредиту; 271 848,76 грн - прострочена комісія за обслуговування кредиту; 3 049 372,39 грн - пеня за порушення строків сплати кредиту; 480 622,73 грн - пеня за порушення строків сплати процентів; 38 751,41 грн - пеня за порушення строків сплати комісії.
      30. Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами прийняття рішення судом першої інстанції, зокрема дійшов висновку, що доводи ПАТ «Юрія» в апеляційній скарзі щодо передчасності вимог зі сплати відповідної заборгованості за період вересень 2016 - грудень 2016 року не мають прийматись до уваги судовою колегією, оскільки предметом спору є вимога про дострокове погашення боргу по кредиту.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      31. 08 грудня 2017 року ПАТ «Юрія» подало касаційну скаргу до Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ), вважаючи, що суди попередніх інстанцій прийняли судові рішення, неправильно застосувавши норми матеріального права та порушивши норми процесуального права. Виходячи зі змісту касаційної скарги ПАТ «Юрія», судове рішення апеляційної інстанції, яке оскаржується, - Постанова апеляційної інстанції 2.
      32. ПАТ «Юрія» оскаржує судові рішення судів попередніх інстанцій у частині стягнення з нього на користь позивача заборгованості по кредиту в сумі 18 034 815,28 грн та відшкодування судового збору в сумі 94 224,20 грн. У касаційній скарзі ПАТ «Юрія» просить:
      - скасувати рішення Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 рокута постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року в оскаржуваній частині;
      - прийняти нове рішення, відмовивши у задоволенні позовних вимог позивача;
      - стягнути з позивача на користь ПАТ «Юрія» відшкодування судових зборів за подання ним апеляційної та касаційної скарг, які у загальній сумі становлять 475 410,00 грн.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      33. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - ГПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією ГПК України, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією ГПК України.
      34. Згідно з частиною першою статті 286 ГПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      35. Згідно з частиною першою статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням статті 300 ГПК України.
      36. У визначених ГПК України випадках перегляд судових рішень судом касаційної інстанції здійснюється, зокрема Великою Палатою Верховного Суду (частина третя статті 33 ГПК України).
      37. Відповідно до частини першої статті 303 ГПК України питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи з підстав, передбачених частинами третьою - шостою статті 302 ГПК України.
      38. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду (далі - КГС) від 19 січня 2018 року, крім іншого, відкрите касаційне провадження у цій справі, зупинене виконання рішення Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року, переглянутого в апеляційному порядку Київським апеляційним господарським судом,до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
      39. КГС відповідно до частини п`ятої статті 233 ГПК України, не виходячи до нарадчої кімнати, 05 грудня 2018 року постановив (т. 5, а.с. 288) змінити назву відповідача у цій справі Публічного акціонерного товариства «Юрія»на Приватне акціонерне товариство «Юрія» (далі, в залежності від контексту та моменту у часі, стосовно якого згадується, також - ПАТ «Юрія») на підставі клопотання ПАТ «Юрія» від 24 жовтня 2018 року про відповідну зміну назви відповідача та доданих до нього документів (т. 5, а.с. 12-40).
      40. КГС декілька разів зупиняв провадження у цій справі відповідно до вимог законодавства. Ухвалою КГС від 17 грудня 2018 року поновлене провадження у цій справі.
      41. Ухвалою КГС від 23 січня 2019 року залишена без задоволення заява ТОВ «ФК «Інвест ресурс» про здійснення процесуального правонаступництва та задоволене клопотання ТОВ «ФК «Інвест ресурс»про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України (справа містить виключну правову проблему, вирішення якої має суттєве значення для розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики). Зокрема, у цій справі (№ 925/698/16) необхідно встановити обсяг прав та обов`язків позивача як правонаступника банківської установи у кредитно-банківських, цивільних, депозитних та інших правовідносинах, визначивши чи відбулась зміна назви банку та виключення банківської діяльності з його видів діяльності, чи реалізація цього відповідає вимогам Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про банки), чи можна з урахуванням висновків щодо зазначеного вважати ПАТ «Українська інноваційна компанія»правонаступником відповідного банку, що передбачає право ТОВ «ФК «Інвест ресурс»вимагати з відповідачів сплати заборгованості по кредитному договору від 05 лютого 2007 року. Виключна правова проблема полягає у визначеності в цій справі щодо застосування до припинення юридичної особи та її зобов`язань вимог статті 104, глави 50 (припинення зобов`язань) ЦК України та статей 2, 15, 17 Закону про банки.
      42. 07 лютого 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      43. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року справа прийнята до провадження Великою Палатою Верховного Суду та призначена до розгляду в судовому засіданні, учасники справи повідомлені, що їх явка не є обов`язковою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      44. Доводи ПАТ «Юрія», з урахуванням його касаційної скарги та пояснень до неї, зводяться до такого: враховуючи зміст статті 103 ГПК України 1991, Постанова апеляційної інстанції 2, в резолютивній частині якої вказано про одночасне залишення рішення суду першої інстанції без змін та зміну його резолютивної частини шляхом заміни ПАТ «Українська інноваційна компанія» на ТОВ «ФК «Інвест ресурс», містить реалізацію взаємовиключних повноважень апеляційного суду, що не відповідає вимогам ГПК України 1991.
      45. Постанову Правління НБУ від 24 грудня 2015 року № 934 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» до категорії неплатоспроможних» (далі - Постанова НБУ про неплатоспроможність банку) та рішення виконавчої дирекції Фонду від 24 грудня 2015 року № 239 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Укрінбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» (далі - Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію) були визнані незаконними та скасовані постановою Окружного адміністративного суду міста Києва (далі - ОАСК) від 16 березня 2016 року у справі № 826/1162/16, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду (далі - КААС) від 14 квітня 2016 року та Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 31 серпня 2016 року. Постановою ВСУ від 24 жовтня 2017 року зазначені судові рішення скасовані та ухвалене нове рішення, яким у задоволенні відповідних позовних вимог щодо скасування зазначених актів відмовлено.
      46. Також рішенням виконавчої дирекції Фонду від 22 березня 2016 року № 385 (далі - Рішення Фонду про ліквідацію банку) на підставі постанови Правління НБУ від 22 березня 2016 року № 180 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Український інноваційний банк» (далі - Постанова НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку) вирішено припинити здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Український інноваційний банк» з 22 березня 2016 року, розпочато процедуру ліквідації банку з 23 березня 2016 року по 22 березня 2018 року.
      47. Рішення Фонду про ліквідацію банку та Постанова НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку були скасовані постановою ОАСК від 29 квітня 2016 року у справі № 826/5325/16, залишеною без змін ухвалою КААС від 31 серпня 2016 року та ухвалою ВАСУ від 23 листопада 2016 року. Попри це ПАТ «Юрія» вважає, що правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, відносини між Фондом, банками та НБУ, повноваження Фонду щодо ліквідації банків визначаються Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про гарантування вкладів). У силу приписів статті 36 Закону про гарантування вкладів усі дії, вчинені органами управління ПАТ «Український інноваційний банк», як то зміна найменування юридичної особи, укладення договорів про відступлення права вимоги, видача довіреностей на представництво інтересів тощо, не породжують настання юридичних наслідків, оскільки вчинені всупереч положень Закону про гарантування вкладів, тобто без належних на те повноважень.
      48. На думку ПАТ «Юрія», враховуючи зазначене, ПАТ «Український інноваційний банк» є особою, яка не має права вимоги у цій справі (№ 925/698/16). Також Законом про банки не передбачене правонаступництво при ліквідації банку. Зміни до свого статуту, включаючи зміну назви, реєструються банком після їх погодження НБУ. Відповідно, перехід прав та обов`язків від ПАТ «Український інноваційний банк» до інших осіб, які заявляли вимоги у якості позивача у цій справі (№ 925/698/16), не міг відбуватись на підставі виключення цим банком із своєї назви слова «банк» та виключення з видів своє діяльності «діяльності комерційних банків» без дотримання процедури, передбаченої статтями 2, 16, 26, 28, 46 та 78 Закону про банки. Залучаючи до участі у справі ТОВ «ФК «Інвест ресурс», суд апеляційної інстанції здійснив неправомірну заміну, оскільки не встановив правовідносини між ТОВ «ФК «Інвест ресурс» та ПАТ «Юрія», зокрема не дослідив та не відобразив у своєму судовому рішенні факти та підстави виконання фактором частини першої статті 1082 ЦК України. Отже, зазначені особи не набули прав ПАТ «Український інноваційний банк», у тому числі й права відповідної вимоги до ПАТ «Юрія» за кредитним договором від 05 лютого 2007 року та договором поруки № 2.
      49. Також ПАТ «Юрія» в касаційній скарзі посилається на відсутність у матеріалах справи документів, які б підтверджували надання банком позичальнику кредитних коштів, а також, які б підтверджували часткове виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, їх суми та дати перерахувань, внаслідок чого неможливо об`єктивно оцінити правомірність заявлених позивачем вимог. Вважає розрахунок, який був наданий позивачем до позовної заяви, та уточнений розрахунок, який був наданий на вимогу суду, неналежними доказами на підтвердження наведених обставин, оскільки такі не підкріплені жодним доказом щодо передачі та часткового погашення кредитних коштів.
      50. У своїх поясненнях ПАТ «Юрія» також зазначає, що Верховний Суд має врахувати відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові КГС від 14 лютого 2018 року у справі № 910/7828/17, якою залишено без змін постанову апеляційної інстанції щодо скасування рішення суду першої інстанції за позовом ПАТ «Українська інноваціна компанія» до Приватного акціонерного товариства «Оболонь» (далі - ПрАТ «Оболонь»), та відмови у задоволенні цього позову.
      51. В судовому засіданні представники ПАТ «Юрія» підтримали доводи касаційної скарги.
      (2) Позиція ТОВ «ФК «Інвест ресурс»
      52. 05 січня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ТОВ «ФК «Інвест ресурс»на касаційну скаргу ПАТ «Юрія», у якому просить відхилити касаційну скаргу та залишити судові рішення судів попередніх інстанцій без змін. ТОВ «ФК «Інвест ресурс» також надало ряд пояснень у справі, які разом з відзивом зводяться до такого.
      53. З моменту відкликання у нього банківської ліцензії ПАТ «Український інноваційний банк» відповідно до законодавства втратило право здійснювати банківську діяльність і втратило ознаки банку в розумінні абзацу четвертого частини першої статті 2 Закону про банки, втратило статус банку, однак не втратило статусу юридичної особи з належною юридичним особам правоздатністю та правосуб`єктністю. У Державному реєстрі банків до теперішнього часу значиться, що ПАТ «Український інноваційний банк» перебуває в процесі ліквідації. Однак після скасування Постанови НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку у справі № 826/5325/16, у зв`язку з невиконанням судового рішення щодо відновлення банківської ліцензії ПАТ «Український інноваційний банк» не набув статусу банку. Чинне законодавство не містить заборон щодо прийняття рішень органами управління акціонерним товариством рішень про перейменування, зміну місцезнаходження та видів діяльності.
      54. КГС своєю постановою від 14 листопада 2018 року у справі № 905/1328/17 по суті визнав можливість втрати статусу банку без застосування реорганізації та/або ліквідації банку та подальшого його функціонування як звичайної юридичної особи, зважаючи на той факт, що чинним законодавством не передбачено повернення банківської ліцензії. Цей правовий висновок має бути прийнятий до уваги.
      55. Таким чином, враховуючи також результати судових розглядів справи № 826/1162/16, під час зміни назви ПАТ «Український інноваційний банк», під час зміни статуту цього банку 13 липня 2016 року та подальшої зміни статуту ПАТ «УКРІНКОМ» (реєстрація 03 квітня 2017 року), здійснення правочинів, за якими перейшли відповідні права вимоги до ТОВ «ФК «Інвест ресурс», органи правління ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») діяли відповідно до статутів цих юридичних осіб, оскільки стаття 36 Закону про гарантування вкладів застосуванню не підлягала. Відповідні реєстраційні дії цих акціонерних товариств не були визнані в судовому порядку недійсними.
      56. Правомірність зазначених дій органів управління ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») підтверджується також встановленими обставинами та правовими висновками у справах №№ 826/14033/17, 826/11199/16, 910/19381/16.
      57. ТОВ «ФК «Інвест ресурс» вважає, що у судових рішеннях у інших судових справах за участю цих юридичних осіб є преюдиційно встановлені обставини, що підтверджують законність переходу прав та обов`язків від ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») (зокрема справи №№ 910/4815/17, 910/10651/16, 910/3414/17), у зв`язку з тим, що ВГСУ констатував факт відповідних змін у статуті ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «УКРІНКОМ»/ПАТ «Українська інноваційна компанія» (зокрема факт зміни назви відповідної юридичної особи).
      58. Також на думку ТОВ «ФК «Інвест ресурс» Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду (далі - КЦС) встановив факт переходу прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «Українська інноваційна компанія», приймаючи свої постанови від 21 березня 2018 року та 20 червня 2018 року у справах № 183/5433/13-ц та № 442/5241/12-ц відповідно. Разом з тим протиріччя цих висновків КЦС висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду (далі - ОП КГС) у справі № 910/8117/17, викладених у постанові від 03 серпня 2018 року, стали підставою для звернення ТОВ «ФК «Інвест ресурс» до Верховного Суду з клопотанням про передачу цієї справи (№ 925/698/16) на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      59. ТОВ «ФК «Інвест ресурс» посилається на ряд інших судових справ (зокрема про стягнення з ПАТ «УКРІНКОМ» заборгованості за депозитними договорами ПАТ «Український інноваційний банк», про визнання зобов`язань припиненими шляхом зарахування зустрічних вимог) як доказ переходу прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «Українська інноваційна компанія» через те, що в цих справах ПАТ «Українська інноваційна компанія» зазначається як правонаступник ПАТ «Український інноваційний банк».
      60. Зміна назви юридичної особи не є реорганізацією цієї юридичної особи, зокрема перетворенням, якщо не змінюється організаційно-правова форма цієї юридичної особи. Цю правову позицію підтверджено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 914/3587/14, а також науковими висновками Київського регіонального центру правових наук Національної академії правових наук України від 12 березня 2018 року та від 19 березня 2018 року, які зводяться до того, що зміна назви юридичної особи не тягне за собою правонаступництва, оскільки не має наслідком появу нового учасника цивільних відносин.
      61. ПАТ «Український інноваційний банк» та, наразі, ПАТ «Українська інноваційна компанія» мають ідентифікаційний номер 0583988. Відповідно до пункту 6 Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України (далі - Єдиний реєстр), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року № 118 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 червня 2005 року № 499 (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Положення про ЄДРПОУ), на думку ТОВ «ФК «Інвест ресурс», це означає, що ПАТ «Українська інноваційна компанія» є носієм прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк».
      62. Отже 13 липня 2017 року щодо ПАТ «Український інноваційний банк» не відбувалось виділу, злиття, перетворення, поділу або приєднання. Реорганізація цього банку не відбулася. ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «Українська інноваційна компанія» є однією і тією ж юридичною особою з одним і тим же обсягом прав та обов`язків. З 13 липня 2016 року ця юридична особа існує як ПАТ «УКРІНКОМ» (у подальшому ПАТ «Українська інноваційна компанія»).
      63. Чинне законодавство не передбачає відкликання банківської ліцензії як підстави для припинення кредитного договору й втрати кредитором права вимоги за цим договором до боржника. Це також підтверджується висновком експерта у галузі права від 12 березня 2018 року, наданим Національною академією правових наук України. Законодавство чітко передбачає як спосіб виведення банку з ринку введення ліквідаційної процедури банку, відкликання банківської ліцензії та реалізації майна банку, наявність цього механізму підтверджує, що у випадку втрати банківської ліцензії фінансовою установою, права вимоги за кредитними договорами продовжують існувати та не припиняються.
      64. ПАТ «Українська інноваційна компанія» після проведення державної реєстрації змін від 13 липня 2016 року та 03 квітня 2017 року стало правонаступником кредитора - ПАТ «Український інноваційний банк» за кредитними договорами та договорами забезпечення, укладеними останнім з ПАТ «ПМК». У статуті ПАТ «Українська інноваційна компанія» чітко зазначено, що це акціонерне товариство є набувачем прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «УКРІНКОМ». ТОВ «ФК «Інвест ресурс» отримало відповідне право вимоги до відповідачів у цій справі (№ 925/698/16) також у відповідності до вимог законодавства.
      65. В судовому засіданні представники ТОВ «ФК «Інвест ресурс» заперечили проти задоволення касаційної скарги, оскаржувані судові рішення просили залишити без змін.
      66. Інші доводи ТОВ «ФК «Інвест ресурс» не здатні вплинути на висновки касаційного суду, зокрема відповідно до положень статті 300 ГПК України, та не приймаються до уваги.
      (3) Позиція Фонду, уповноважена особа якої подала позов у цій справі
      67. 24 жовтня 2018 року представником уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Український інноваційний банк» Оберемком Романом Анатолійовичем подано до Верховного Суду заяву про здійснення процесуального правонаступництва. Також Фондом від імені ПАТ «Український інноваційний банк» Великій Палаті Верховного Суду надані пояснення у справі від 15 березня 2019 року та інформація у зверненні від 16 липня 2019 року. На думку Фонду, питання, які вирішуються у цій справі (№ 925/698/16), можуть вплинути на права та обов`язки Фонду з огляду на таке.
      68. Фонд вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно назвав у своєму судовому рішенні ПАТ «УКРІНКОМ» правонаступником ПАТ «Український інноваційний банк», а ПАТ «Українська інноваційна компанія» правонаступником ПАТ «УКРІНКОМ». Фонд просить Верховний Суд врахувати правові висновки КГС, викладені у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 910/7828/17 (далі - Постанова КГС у справі № 910/7828/17), які зводяться до того, що ПАТ «Українська інноваційна компанія» не є правонаступником ПАТ «Український інноваційний банк». Також Фонд вважає необхідним взяти до уваги обставини, встановлені у судових рішеннях, прийнятих у справах № 826/1161/16, № 826/5325/16 та № 826/14033/17.
      69. Посилання ТОВ «ФК «Інвест ресурс» на постанови КЦС від 21 березня 2018 року у справі № 183/5433/13-ц та від 20 червня 2018 року у справі № 442/5241/12-ц як такі, що містять правові висновки, які підтверджують правонаступництво ПАТ «Українська інноваційна компанія» щодо прав ПАТ «Український інноваційний банк» за кредитними договорами за участю останнього, є безпідставними, оскільки у зазначених справах Суд не вивчав та не вирішував питання правонаступництва банківської установи.
      70. Правонаступництво відбувається як щодо прав, так і щодо обов`язків, а ПАТ «УКРІНКОМ» бажало лише отримати права ПАТ «Український інноваційний банк» та не вважає необхідним нести обов`язки ПАТ «Український інноваційний банк». Зокрема, у інших судових справах по зобов`язанням ПАТ «Український інноваційний банк» суди встановили на підставі відзивів ПАТ «УКРІНКОМ» на позовні заяви щодо задоволення вимог кредиторів зазначеного банку, що ПАТ «УКРІНКОМ» розглядає початок своєї діяльності як юридичної особи, діяльність якої не пов`язана з діяльністю комерційних банків, з 13 липня 2016 року, тому задоволення вимог кредиторів ПАТ «Український інноваційний банк» має здійснювати Фонд (наприклад судові рішення у справах №№ 913/51/17, 913/14/17, 913/56/17, 913/29/17, 913/28/17, 913/60/17, 913/764/17, 913/833/17, 913/586/18).
      71. Щодо ПАТ «Український інноваційний банк» було розпочато ліквідаційну процедуру. Рішення уповноважених органів, за якими почалась така процедура, були скасовані в судовому порядку, але фізично цей банк на ринок не повернувся. Фондом було прийнято цей банк, у якого була наявна банківська ліцензія, в управління від діючих керівників ПАТ «Український інноваційний банк», призначення яких було погоджене НБУ. Отже, ПАТ «Український інноваційний банк» не має права здійснювати банківську діяльність, а його керівники не є повноважними як керівники банку до моменту, коли власники ПАТ «Український інноваційний банк» приведуть його діяльність у відповідність вимогам законодавства, після чого НБУ проінспектує ПАТ «Український інноваційний банк» та підтвердить відповідність його діяльності вимогам законодавства, правомочність його керівників. У силу своєї специфіки та законодавчого регулювання банк не може бути безконтрольним суб`єктом і або перебуває під наглядом НБУ, або виводиться з ринку Фондом з метою спрямування коштів, отриманих від реалізації активів банку в процедурі його ліквідації, на розрахунки з кредиторами банку.
      72. На думку Фонду, з урахуванням правових висновків ОП КГС, викладених у постанові від 03 серпня 2018 року у справі № 910/8117/17 (далі - Постанова ОП КГС у справі № 910/8117/17), статті 512 ЦК України до ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») у порядку, передбаченому діючим законодавством не перейшло право відповідної вимоги ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «Юрія» по кредитному договору від 05 лютого 2007 року та договору поруки № 2. Отже, єдиною можливою юридичною особою, якій належать та можуть належати всі права та обов`язки ПАТ «Український інноваційний банк» (наразі ПАТ «Українська інноваційна компанія», код ЄДРПОУ 05839888), може бути лише ПАТ «Український інноваційний банк», від імені якого може діяти повноважна Уповноважена особа Фонду.
      73. Інші доводи Фонду не здатні вплинути на висновки касаційного суду, зокрема відповідно до положень статті 300 ГПК України, та не приймаються до уваги.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій
      74. Згідно з частиною першою статті 26 ГПК України Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій.
      75. Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      76. Частинами першою та другою статті 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Частина третя цієї статті передбачає, що у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
      77. Частина третя статті 3 ГПК України передбачає, що судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      78. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 236 ГПК України).
      79. Зокрема обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 75 ГПК України).
      80. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта статті 300 ГПК України).
      81. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ГПК України).
      82. Якщо спірні відносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права). Забороняється відмова у правосудді з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини (частини десята та одинадцята статті 11 ГПК України).
      83. Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої).
      (1.1.) Щодо спеціальної правосуб`єктності банківської установи
      84. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (стаття 80 ЦК України). Глава 7 ЦК України містить загальні положення про юридичну особу.
      85. Правосуб`єктність юридичної особи, тобто здатність бути учасником відповідних цивільних правовідносин, виникає з моменту державної реєстрації останньої відповідно до закону (частина перша статті 80, частина четверта статті 91 ЦК України) та є універсальною (частина перша статті 91 ЦК України) і статутною, тобто визначається на підставі установчих документів та закону (частина друга статті 81, частина перша статті 87, частини перша та друга статті 92 ЦК України).
      86. Спеціальна правосуб`єктність юридичних осіб (частина третя статті 91 ЦК України) встановлюється для юридичних осіб, які здійснюються окремі види діяльності, для здійснення яких законом передбачено отримання спеціального дозволу (ліцензії).
      87. Таким видом діяльності, що вимагає спеціальної правосуб`єктності юридичної особи, зокрема, є і банківська діяльність.
      88. Умови та порядок створення, державної реєстрації, ліцензування діяльності та реорганізації банків, вимоги щодо статуту, формування статутного капіталу та інших фондів, а також здійснення функцій банків встановлюються Законом про банки. Законодавство про господарські товариства та про кооперацію поширюється на банки в частині, що не суперечить ГК України та Закону про банки (частина п`ята статті 336 ГК України). Це положення кореспондує статті 92 ГК України.
      89. Товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструються НБУ в порядку, визначеному законодавством України про банки і банківську діяльність (частина третя статті 6 Закону України від 19 вересня 1991 року №1576-XII «Про господарські товариства [в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про господарські товариства].
      90. Особливості правового статусу, створення, діяльності, припинення, виділу акціонерних товариств, що провадять діяльність на ринках фінансових послуг, визначаються законами, що регулюють порядок надання фінансових послуг та здійснення банківської діяльності. У разі суперечності норм Закону про акціонерні товариства з нормами законів, що регулюють порядок надання фінансових послуг та здійснення банківської діяльності, норми законів, що регулюють порядок надання фінансових послуг та здійснення банківської діяльності, мають перевагу (частина шоста статті 1 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» [в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про акціонерні товариства].
      91. Особливості правового статусу, порядку створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків визначаються Законом про банки та Законом про гарантування вкладів (згідно із частиною другою статті 6 Закону про банки).
      92. Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру (частини перша та третя статті 90 ЦК України). Цьому кореспондує частина перша статті 2 Закону про господарські товариства. Разом з тим частина четверта статті 3 Закону про акціонерні товариства уточнює, що повне найменування акціонерного товариства українською мовою повинне містити назву його типу (публічне чи приватне) і організаційно-правової форми (акціонерне товариство). Це кореспондує частині першій статті 15 Закону про банки.
      93. Суб`єкт господарювання не має права у своїй назві використовувати слово «банк» без реєстрації цього суб`єкта як банку в НБУ, крім випадків, передбачених законом (частина сьома статті 334 ГК України). У частині третій статті 15 Закону про банки уточнено відповідні винятки (не розповсюджуються на ПАТ «Український інноваційний банк»), а також вказано, що слово «банк» та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані НБУ як банк і мають банківську ліцензію.
      94. Відповідно до частини першої статті 2 Закону про банки:
      - банк - юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків (абзац четвертий);
      - банківська діяльність - залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб (абзац восьмий);
      - державний реєстр банків - реєстр, що ведеться Національним банком України і містить відомості про державну реєстрацію усіх банків (абзац чотирнадцятий).
      95. Вищим органом управління банку є загальні збори учасників банку, що вирішують будь-які питання діяльності банку (частина перша статті 37 Закону про банки).
      96. Відповідно до частини шостої статті 334 ГК України банки у своїй діяльності керуються ГК України, Законом про банки, іншими законодавчими актами.
      97. Зміни до статуту банку підлягають державній реєстрації відповідно до законодавства з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з урахуванням особливостей, встановлених Законом про банки (частина друга статті 16 Закону про банки). Цьому кореспондує частина перша статті 7 Закону про господарські товариства, яка передбачає, що зміни, які сталися в установчих документах товариства і які підлягають державній реєстрації, реєструються відповідно до порядку, визначеному Законом України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» [у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про держреєстрацію].
      98. Державне регулювання діяльності банків здійснюється НБУ, зокрема у формі адміністративного регулювання, до складу якого входить: реєстрація банків і ліцензування їх діяльності; встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; нагляд за діяльністю банків; надання рекомендацій щодо діяльності банків (пункт 1 частини першої статті 66 Закону про банки).
      99. НБУ, зокрема, здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі, здійснює погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках, веде Державний реєстр банків (пункти 8 та 9 частини першої статті 7 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» [в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про НБУ]. Повноваження Правління НБУ визначені статтею 15 Закону про НБУ.
      100. При здійсненні банківського нагляду НБУ має право вимагати від банків та їх керівників, банківських груп, учасників банківських груп усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів НБУ для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності (згідно із частиною п`ятою статті 67 Закону про банки).
      101. Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності (частина друга статті 67 Закону про банки).
      102. У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об`єктом перевірки НБУ відповідно до Закону про банки, банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 Закону про банки, або наявності інших підстав, передбачених статтею 73 Закону про банки, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належать: віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного, відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку (пункти 12 та 13 частини першої статті 73 Закону про банки). Порядок застосування цих заходів впливу визначається нормативно-правовими актами НБУ (частина перша статті 74 Закону про банки).
      103. Ліцензування певних видів господарської діяльності є засобом державного регулювання у сфері господарювання, спрямованим на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів (частина перша статті 14 ГК України). Банківська ліцензія - документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність (абзац десятий частини першої статті 2 Закону про банки).
      104. Ліквідація банку - процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень Закону про банки та Закону про гарантування вкладів (згідно із абзацом тридцять п`ятим частини першої статті 2 Закону про банки). Цьому визначенню кореспондує пункт 6 частини першої статті 2 Закону про гарантування вкладів.
      105. Банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду (пункти 1 та 2 частини першої статті 77 Закону про банки). Пункту 2 частини першої статті 77 Закону про банки кореспондує частина перша статті 44 Закону про гарантування вкладів.
      106. Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених Законом про гарантування вкладів (частина перша статті 3 Закону про гарантування вкладів). Відносини, що виникають, зокрема у зв`язку із виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідацією банків між Фондом, банками та НБУ, відповідні повноваження Фонду регулюються Законом про гарантування вкладів, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ (частини перша та третя статті 1 Закону про гарантування вкладів).
      107. Регулятивні повноваження Фонду, визначені Законом про гарантування вкладів, поширюються на всі банки в Україні. Банки зобов`язані дотримуватися нормативно-правових актів Фонду та виконувати вимоги, встановлені Фондом у межах його повноважень (частина друга статті 30 Закону про гарантування вкладів).
      108. На виконання свого основного завдання Фонд у порядку, передбаченому Законом про гарантування вкладів, здійснює, зокрема процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження всіх або частини активів і зобов`язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку (пункт 8 частини другої статті 4 Закону про гарантування вкладів).
      109. Відповідно до частини першої статті 2 Закону про гарантування вкладів:
      - виведення неплатоспроможного банку з ринку - заходи, які здійснює Фонд стосовно банку, віднесеного до категорії неплатоспроможних, щодо виведення його з ринку одним із способів, визначених статтею 39 Закону про гарантування вкладів (пункт 2);
      - неплатоспроможний банк - банк, щодо якого НБУ прийняв рішення про віднесення до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом про банки (пункт 8);
      - проблемний банк - банк, щодо якого НБУ прийняв рішення про віднесення до категорії проблемних у порядку, передбаченому Законом про банки і нормативно-правовими актами НБУ (пункт 12);
      - тимчасова адміністрація - процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому Законом про гарантування вкладів (пункт 16).
      110. Частина друга статті 76 Закону про банки передбачає, що НБУ не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, повідомляє про це рішення Фонд для вжиття ним заходів, передбачених Законом про гарантування вкладів.
      111. Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (частина перша статті 34 Закону про гарантування вкладів). З дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення (частина перша статті 36 Закону про гарантування вкладів). Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до Закону про гарантування вкладів, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання (частина п`ята статті 34 Закону про гарантування вкладів).
      112. Відповідно до частини четвертої статті 34 Закону про гарантування вкладів тимчасова адміністрація припиняється після виконання плану врегулювання або в інших випадках за рішенням виконавчої дирекції Фонду.
      113. НБУ не здійснює банківський нагляд за банком, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, здійснюється ліквідація, крім отримання звітності та інформації до Кредитного реєстру в установленому НБУ порядку (частина третя статті 76 Закону про банки).
      114. Частина п`ята статті 76 Закон про банки передбачає, що НБУ поновлює банківський нагляд за банком у день отримання рішення Фонду про припинення повноважень куратора Фонду у зв`язку з приведенням діяльності банку у відповідність із вимогами банківського законодавства України щодо дотримання нормативів капіталу та ліквідності.
      115. Фонд у день отримання рішення НБУ про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону про гарантування вкладів (частина п`ята статті 77 Закону про банки).
      116. Фонд розпочинає процедуру ліквідації банку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, крім випадку, коли ліквідація здійснюється за ініціативою власників банку (частина четверта статті 44 Закону про гарантування вкладів). З дня початку процедури ліквідації банку, зокрема припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління [ради директорів]) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв`язку з ліквідацією банку (пункт 1 частини другої статті 46 Закону про гарантування вкладів). Повноваження Фонду під час здійснення ліквідації банку врегульовані статтею 48 Закону про гарантування вкладів.
      117. Процедура ліквідації банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з дня внесення запису про це до Єдиного реєстру (згідно із частиною шостою статті 77 Закону про банки). Цьому кореспондують частина п`ята статті 91 ГК України та частина третя статті 53 Закону про гарантування вкладів. Рішення щодо виключення відомостей про банк з Державного реєстру банків приймає уповноважена посадова особа НБУ на підставі документів, передбачених законодавством України, отриманих від Фонду або ліквідаційної комісії банку, що ліквідується, за рішенням власників (згідно із пунктом 3.1 глави 3 розділу ІІІ Положення про заходи впливу). Пакети документів для обох випадків закріплені в пункті 3.2 глави 3 розділу ІІІ Положення про заходи впливу.
      118. Національний банк України вносить запис до Державного реєстру банків про ліквідацію банку на підставі отриманого від Фонду рішення про затвердження ліквідаційного балансу та звіту ліквідатора (частина сьома статті 77 Закону про банки).
      119. Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень, зокрема має право заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду (згідно із пунктом 5 частини другої статті 37 Закону про гарантування вкладів).
      120. Рішення, що приймаються відповідно до Закону про гарантування вкладів НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені Законом про гарантування вкладів, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Оскарження рішень, визначених частиною першою цієї статті, не зупиняє виконання оскаржуваного рішення або дії (стаття 54 Закону про гарантування вкладів).
      121. Банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб (стаття 79 Закону про банки).
      122. Рішення НБУ, його службовців можуть бути оскаржені до суду виключно з метою встановлення законності таких рішень. Оскарження рішення, акта або дії НБУ не зупиняє їх виконання. Забезпечення позову шляхом зупинення рішень, актів НБУ, а також встановлення для НБУ заборони або обов`язку вчиняти певні дії не допускається (стаття 74 Закону про НБУ).
      123. НБУ може в установленому цим Положенням порядку відмінити/достроково відмінити застосовані заходи впливу. Рішення про відміну/дострокову відміну застосованого заходу впливу приймає Правління НБУ або Комітет з питань нагляду в межах своїх повноважень (пункт 4.4. глави 4 розділу І Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затверджене постановою Правління НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 вересня 2012 року за № 1590/21902 [у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Положення про заходи впливу].
      124. Єдиний реєстр - це автоматизована система збирання, накопичення та опрацювання даних про юридичних осіб всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання, відокремлені підрозділи юридичних осіб, що знаходяться на території України, а також відокремлені підрозділи юридичних осіб України, що знаходяться за її межами (згідно із пунктом 1 Положення про ЄДРПОУ).
      125. Підставою для внесення до Реєстру або виключення з нього даних щодо суб`єктів, а також внесення змін до Реєстру є надходження від державного реєстратора до органу державної статистики інформації про вчинення реєстраційних дій, передбачених Законом про держреєстрацію (пункт 12 Положення про ЄДРПОУ).
      126. Ідентифікаційний код зберігається за суб`єктом, якому він присвоєний, протягом усього періоду його існування і є єдиним. У разі перетворення юридичної особи, крім центральних органів виконавчої влади, за правонаступником зберігається її ідентифікаційний код. У разі припинення юридичної особи шляхом приєднання до іншої юридичної особи та створення на базі юридичної особи, що припинилася, відокремленого підрозділу ідентифікаційний код такої юридичної особи залишається за відокремленим підрозділом. В інших випадках припинення юридичної особи присвоєння її ідентифікаційного коду новоствореним суб`єктам забороняється (пункт 6 Положення про ЄДРПОУ).
      127. Отже, відповідно до статті 92 та частини п`ятої статті 336 ГК України, частини третьої статті 6 Закону про господарські товариства, частини шостої статті 1 Закону про акціонерні товариства, частини першої статті 1, статті 3 та частини другої статті 6 Закону про банки в Україні діє спеціальне законодавство, яке регулює утворення банків їх статусу та припинення, здійснення ними/припинення банківської діяльності (далі - банківське законодавство), до якого, зокрема, входять Закон про банки, Закон про НБУ, Закон про гарантування вкладів, нормативно-правові акти НБУ, також ЦК України, ГК України, інші закони в частині, що не суперечить попереднім зазначеним нормативним документам, та визначають зміст спеціальної правосуб`єктності банківської установи.
      (1.2) Щодо обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, та обставин, що мають преюдиційне значення
      128. Статті 32, 34, 35 ГПК України 1991 визначають, що є доказами в рамках судового розгляду справи, які вимоги до них висуваються. Зокрема, стаття 35 ГПК України 1991 кореспондує статті 75 ГПК України.
      129. Суди попередніх інстанцій також керуються частиною третьою статті 82 ГПК України 1991, яка у загальному кореспондує за змістом частини четвертої статті 236 ГПК України з урахуванням відмінностей, які діяли на момент її чинності.
      130. Згідно з встановленими судами попередніх інстанцій обставин цієї справи (№ 925/698/16) та обставин, які встановлені судами в інших справах та мають преюдиційне значення для цієї справи, 01 жовтня 2015 року Правлінням НБУ прийнята постанова № 659/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «УКРІНБАНК» до категорії проблемних», якою віднесено ПАТ «Український інноваційний банк» до категорії проблемних банків. Ця постанова НБУ не оскаржена та не скасована на момент розгляду цієї справи (№ 925/698/16) Великою Палатою Верховного Суду. Отже, ПАТ «Український інноваційний банк» відповідно до постанови НБУ зберігає статус проблемного.
      131. Постановою НБУ про неплатоспроможність банку 24 грудня 2015 року ПАТ «Український інноваційний банк» було віднесено до категорії неплатоспроможних та згідно з Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію в цьому банку запроваджено тимчасову адміністрацію строком на три місяці з 25 грудня 2015 року по 24 березня 2016 року (включно) та призначено Уповноважену особу Фонду для здійснення цих повноважень.
      132. Постановою ОАСК від 16 березня 2016 року у справі № 826/1162/16 визнані незаконними та скасовані з моменту їх прийняття Постанова НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію, суд зобов`язав НБУ надати 95 днів на відновлення платоспроможності цього банку. Це судове рішення оскаржене в апеляційній інстанції.
      133. 22 березня 2016 року відповідно до пункту 2 частини першої статті 77 Закону про банки на підставі відповідного звернення Фонду Правлінням НБУ винесена Постанова НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку. Цього ж дня виконавчою дирекцією Фонду прийняте Рішення Фонду про ліквідацію банку, згідно з яким розпочата процедура ліквідації ПАТ «Український інноваційний банк», призначена Уповноважена особа Фонду та делеговані всі повноваження ліквідатора цього банку.
      134. 14 квітня 2016 року ухвалою КААС у справі № 826/1162/16 відмовлено у задоволенні апеляційних скарг, постанова ОАСК від 16 березня 2016 року (незаконність та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію) залишена без змін. Це судове рішення оскаржене в касаційній інстанції.
      135. Ухвалою ВАСУ від 28 квітня 2016 року у справі № 826/1162/16 зупинене виконання постанови ОАСК від 16 березня 2016 року та ухвали КААС від 14 квітня 2016 року.
      136. Постановою ОАСК від 29 квітня 2016 року у справі № 826/5325/16 визнані протиправними та скасовані з моменту їх прийняття Постанова НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку, суд зобов`язав НБУ вчинити всі необхідні дії щодо відновлення функціонування ПАТ «Український інноваційний банк» у якості банківської установи - в обсязі та стані, який існував на 22 березня 2016 року. Судове рішення, зокрема, ґрунтується на незаконності та скасуванні Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію у справі № 826/1162/16. Це судове рішення оскаржене в апеляційному порядку.
      137. Ухвалою від 13 липня 2016 року у справі № 826/5325/16 КААС відмовив у задоволенні апеляційних скарг, постанова ОАСК від 29 квітня 2016 року (незаконність та скасування Постанови НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку) залишена без змін. Це судове рішення оскаржене в касаційній інстанції.
      138. 13 липня 2016 року наглядовою радою ПАТ «Український інноваційний банк» було ініційовано проведення позачергових загальних зборів акціонерів, на яких прийнято рішення про перейменування ПАТ «Український інноваційний банк»на ПАТ «УКРІНКОМ», змінене місцезнаходження акціонерного товариства, затверджено нову редакцію його статуту, змінені види діяльності товариства за Класифікацією видів економічної діяльності (виключено «діяльність комерційних банків», за КВЕД: 64.19) та призначені голова правління і члени правління (далі - організаційні зміни банку від 13 липня 2016 року). Державна реєстрація відповідних змін до установчих документів банку була проведена цього ж дня приватним нотаріусом (реєстраційна дія № 10741050132038947). Відповідно до пункту 1.1 статуту акціонерного товариства у редакції від 13 липня 2016 року ПАТ «УКРІНКОМ» продовжує свою діяльність на підставі цього статуту шляхом зміни найменування з ПАТ «Український інноваційний банк» на ПАТ «УКРІНКОМ», яке є правонаступником всіх прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк».
      139. Ухвалою від 31 серпня 2016 року у справі № 826/1162/16 ВАСУ відмовив у задоволенні касаційних скарг та залишив без змін постанову ОАСК від 16 березня 2016 року та ухвалу КААС від 14 квітня 2016 року (незаконність та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію). До ВСУ була подана заява про перегляд судового рішення касаційної інстанції з підстави неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.
      140. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 27 вересня 2016 року у цій справі (№ 925/698/16) замінена назва позивача з ПАТ «Український інноваційний банк» на ПАТ «УКРІНКОМ».
      141. Ухвалою від 23 листопада 2016 року у справі № 826/5325/16 ВАСУ відмовив у задоволенні касаційних скарг та залишив без змін постанову ОАСК від 29 квітня 2016 року та ухвалу КААС від 13 липня 2016 року (незаконність та скасування Постанови НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку). До ВСУ було подано заяву про перегляд судового рішення касаційної інстанції з підстави неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Ухвалою ВСУ від 13 квітня 2017 року відкрите провадження у справі № 826/5325/16.
      142. Відповідно до рішення позачергових загальних зборів акціонерів ПАТ «УКРІНКОМ» від 28 березня 2017 року знову змінена назва акціонерного товариства на ПАТ «Українська інноваційна компанія» (далі - організаційні зміни банку від 28 березня 2017 року), реєстрація здійснена 03 квітня 2017 року (реєстраційна дія № 10701200000007396). Відповідно до пункту 1.1 статуту акціонерного товариства у редакції від 18 березня 2017 року ПАТ «Українська інноваційна компанія» продовжує свою діяльність на підставі цього статуту шляхом зміни найменування з ПАТ «УКРІНКОМ» на ПАТ «Українська інноваційна компанія», яке є набувачем всіх прав та обов`язків ПАТ «УКРІНКОМ» та ПАТ «Український інноваційний банк».
      143. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 30 травня 2017 року у цій справі (№ 925/698/16) замінено назву позивача з ПАТ «УКРІНКОМ» на ПАТ «Українська інноваційна компанія».
      144. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року у цій справі (№ 925/698/16) частково задоволені позовні вимоги.
      145. Постановою ВСУ від 24 жовтня 2017 року у справі № 826/1162/16 скасовані судові рішення судів попередньої інстанції відмовлено в задоволенні позовних вимог щодо визнання незаконним та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію.
      146. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року у цій справі (№ 925/698/16) ПАТ «Українська інноваційна компанія» як позивач замінено на ТОВ «ФК «Інвест ресурс». Цього ж дня у цій справі прийняті зазначені Постанови апеляційної інстанції 1 та 2.
      147. 14 грудня 2017 року ОАСК своєю постановою у справі № 826/14033/17 задовольнив позовні вимоги ПАТ «Українська інноваційна компанія», визнав незаконними та скасував Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію. Фактично основним аргументом судового рішення, як і у справі № 826/1161/16, є недотримання НБУ строку очікування у 180 днів перед прийняттям відповідної постанови. Це судове рішення було оскаржене в апеляційній інстанції.
      148. 14 лютого 2018 року КГС у своїй постанові у справі № 910/7828/17 (за позовом ПАТ «Українська інноваційна компанія» до Приватного акціонерного товариства «Оболонь» про стягнення кредитної заборгованості) дійшов висновку, що права та обов`язки ПАТ «Український інноваційний банк» як банку не можуть вважатися такими, що перейшли до ПАТ «Українська інноваційна компанія» в силу організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та 28 березня 2017 року.
      149. Постановою від 20 лютого 2018 року у справі № 826/14033/17 КААС залишив без змін постанову ОАСК від 14 грудня 2017 року (визнання незаконним та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію). Це судове рішення було оскаржене у касаційній інстанції.
      150. 21 березня 2018 року постановою КЦС у справі № 183/5433/13-ц задоволена касаційна скарга ПАТ «Український інноваційний банк» у спорі щодо кредитних зобов`язань перед банком фізичних осіб.
      151. 20 червня 2018 року постановою КЦС у справі № 442/5241/12-ц задоволена касаційна скарга ПАТ «Українська інноваційна компанія» у спорі щодо кредитних зобов`язань перед банком юридичної особи та їх забезпечення фізичною особою.
      152. 03 серпня 2018 року Постановою ОП КГС у справі № 910/8117/17, зокрема, закріплено правовий висновок, що права та обов`язки ПАТ «Український інноваційний банк» як банку не можуть вважатися такими, що перейшли до ПАТ «Українська інноваційна компанія» в силу організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та 28 березня 2017 року.
      153. 09 серпня 2019 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - КАС) у справі № 826/14033/17 відмовлено у задоволенні касаційних скарг, залишені без змін постанова ОАСК від 14 грудня 2017 року та постанова КААС від 20 лютого 2018 року щодо визнання незаконним та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію. КАС не погодився з судами попередніх інстанцій щодо необхідності НБУ вичікувати 180 днів для прийняття відповідної постанови, але вказав на свою незгоду з цією постановою (та похідним рішенням Фонду), по суті рішення НБУ, у зв`язку з відсутністю обґрунтованих підстав для прийняття такого рішення регулятором.
      154. Однак, відповідні висновки не можуть прийматись до уваги Великою Палатою Верховного Суду як встановлені обставини, оскільки є лише правовою оцінкою іншим судом встановлених обставин справи. З урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у п. 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
      155. Отже, на момент звернення (22 червня 2016 року) з позовом Уповноваженої особи Фонду до Господарського суду Черкаської області у цій справі (№ 925/698/16) судові рішення у справі № 826/1162/16 (про незаконність та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку й Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію) були зупинені ухвалою ВАСУ, а рішення ОАСК у справі № 826/5325/16 (про незаконність та скасування Постанови НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку) не набрало чинності через його оскарження в апеляційній інстанції.
      156. На момент здійснення організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та їх державної реєстрації судові рішення у справі № 826/1162/16 про незаконність та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку й Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію були все ще зупинені ухвалою ВАСУ. Провадження у судовій справі № 826/14033/17 ще не було відкрите. Постанова НБУ № 659/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «УКРІНБАНК» до категорії проблемних» продовжувала діяти.
      157. На момент розгляду Великою Палатою Верховного Суду цієї справи (№ 925/698/16) ще не ухвалене остаточне рішення у справі № 826/5325/16, у якій було подано до ВСУ заяву про перегляд судового рішення касаційної інстанції та відкрите провадження.
      158. Той факт, що в окремих судових справах, на які посилаються сторони спору, ПАТ «Українська інноваційна компанія» визнає свої зобов`язання перед кредиторами ПАТ «Український інноваційний банк», а в окремих заперечує такі зобов`язання, не дає підстав для надання переваг правовій оцінці, здійсненій судами у таких справах, які підтверджують або спростовують наявність у ПАТ «Українська інноваційна компанія» прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк».
      159. Київський апеляційний господарський суд приймав ухвалу від 04 грудня 2017 року про заміну позивача у цій справі (№ 925/698/16) на ТОВ «ФК «Інвест ресурс» та Постанову апеляційної інстанції 2 після прийняття ВСУ постанови від 24 жовтня 2017 року у справі № 826/1162/16 (незаконність та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію), на обставини та правові висновки якої посилались сторони цієї справи (№ 925/698/16). Суд першої інстанції у цій справі (№ 925/698/16) приймав свої ухвали про зміну найменування позивача та рішення по суті позову до прийняття ВСУ зазначеної постанови від 24 жовтня 2017 року.
      160. Разом з тим, в окремих судових рішеннях у судових справах, на які посилаються сторони спору (зокрема, судові рішення у справах №№ 913/51/17, 913/14/17, 913/56/17, 913/29/17, 913/28/17, 913/60/17), у мотивувальній частині судами встановлено, що ПАТ «Українська інноваційна компанія» (ПАТ «УКРІНКОМ») позиціонує себе як юридичну особу, яка розпочала свою діяльність лише з 13 липня 2016 року як ПАТ «УКРІНКОМ» та яка не займається банківською діяльністю, а тому не несе зобов`язань ПАТ «Український інноваційний банк» як банку. Це вказує на свідому вибірковість визнання самим ПАТ «Українська інноваційна компанія» (ПАТ «УКРІНКОМ») отримання прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк». Крім того, як встановлено судами у цих судових справах, ПАТ «Українська інноваційна компанія» щоб довести необхідність звернення кредиторів відповідного банку з їх вимогами не до нього, а до Фонду, посилається на Постанову НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку (за якими фактично розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Український інноваційний банк»), попри їх оскарження ним же у справі № 826/5325/16 та судове рішення ВАСУ від 23 листопада 2016 року щодо скасування цієї постанови НБУ та рішення Фонду. Таким чином,ПАТ «Українська інноваційна компанія» саме визнає наявність процедури ліквідації зазначеного банку, враховуючи, що відповідно до банківського законодавства тільки це може бути підставою для задоволення вимог кредиторів цього банку Фондом.
      161. Зазначене також вступає в протиріччя з правовими висновками, зробленими КАС у справі № 826/14033/17, щодо права ПАТ «Українська інноваційна компанія» позиватися у цьому судовому процесі як «інша особа, яка охоплюється наглядовою діяльністю НБУ». Це також не узгоджується з аргументами про те, що ПАТ «Українська інноваційна компанія» не мала узгоджувати з НБУ організаційні зміни банку від 13 липня 2016 року та 28 березня 2017 року, оскільки не є банком, а отже, не підпадає під нагляд НБУ.
      162. Добровільне та чітко виявлене бажання ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія»), яких ТОВ «ФК «Інвест ресурс» заявляє як правонаступників або правонаслідувачів відповідного банку, відмовитись від банківської діяльності шляхом реєстрації зазначених змін у своєму статуті ще до винесення остаточних рішень касаційною інстанцією у судових спорах щодо запровадження у цьому банку тимчасової адміністрації, відкликання ліцензії та початку процедури ліквідації банку (зокрема, у справах №№ 826/1162/16, 826/5325/16, 826/14033/17) ставить під сумнів можливість порушення НБУ або Фондом прав саме такого утворення як ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія»)з урахуванням відкликання банківської ліцензії та неможливості здійснювати банківську діяльність ПАТ «Український інноваційний банк».
      163. Згідно з резолютивною частиною постанови КЦС від 21 березня 2018 року у справі № 183/5433/13-ц задоволена касаційна скарга саме ПАТ «Український інноваційний банк». Питання правонаступництва або переходу прав та обов`язків від ПАТ «Український інноваційний банк» як банку до ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») по суті не вивчалось. У справі № 442/5241/12-ц резолютивна частина судового рішення апеляційної інстанції від 04 травня 2017 року (хронологічно після здійснення організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та 28 березня 2017 року) містить відмову в задоволенні позову саме ПАТ «Український інноваційний банк», а мотивувальна частина цього судового рішення не містить жодної інформації про звернення ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») з вимогою замінити позивача. Постановою КЦС від 20 червня 2018 року у справі № 442/5241/12-ц задоволена касаційна скарга, подана вже ПАТ «Українська інноваційна компанія». При цьому суд також не вивчав питання правонаступництва або переходу прав та обов`язків від ПАТ «Український інноваційний банк» як банку до ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») по суті. Отже, обставини, встановлені КЦС у зазначених двох справах, не можуть розглядатись з урахуванням всього вищезазначеного як такі, що є преюдиційними та доводять наявність прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк» у ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія»).
      164. Аналогічно зазначеному, враховуючи зміст правових висновків у Постанові КГС у справі № 910/7828/17 та Постанові ОП КГС у справі № 910/8117/17, інші судові рішення у інших справах, на які посилаються сторони, в тексті яких вказано про правонаступництво між відповідним банком та ПАТ «Українська інноваційна компанія»або констатований факт здійснення організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та 28 березня 2017 року, як підтвердження переходу прав та обов`язків цього банку до ПАТ «Українська інноваційна компанія», не мають беззаперечного значення для визначення відповіді на питання, з приводу якого справу було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      165. У межах розгляду справи № 905/1328/17, учасниками якої не є сторони цього судового спору, КГС не робив правових висновків, про які вказує ТОВ «ФК «Інвест ресурс», зокрема щодо можливості виведення банку з ринку поза межами вимог банківського законодавства. У цьому випадку це є власні інтерпретація та тлумачення стороною спору висновків Верховного Суду.
      166. У справі № 910/19381/16 ПАТ «УКРІНКОМ» звернулось до господарського суду з позовом до Фонду, Уповноваженої особи Фонду (третя особа - НБУ) з вимогою про зобов`язання вчинити дії, в тому числі, крім іншого, зобов`язати Фонд та Уповноважену особу Фонду провести спільно з ПАТ «УКРІНКОМ» інвентаризацію всього майна та документації ПАТ «Український інноваційний банк», переданих Уповноваженій особі Фонду під час запровадження тимчасової адміністрації в цьому банку, за результатами якої скласти акт і передати все майно та документацію цього банку ПАТ «УКРІНКОМ». Господарський суд міста Києва своїм рішенням від 09 лютого 2017 року відмовив у задоволенні позову. Постановою від 06 липня 2017 року Київський апеляційний господарський суд частково скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив вимоги ПАТ «Українська інноваційна компанія» в зазначеній частині вимог ПАТ «УКРІНКОМ». КГС своєю постановою від 15 січня 2019 року скасував судове рішення апеляційної інстанції в зазначеній частині вимог ПАТ «УКРІНКОМ», вважаючи, що ПАТ «УКРІНКОМ» не доведене заявлене порушення його прав, у тому числі у зв`язку з тим, що Фонд здійснював повернення майна та документів ПАТ «Український інноваційний банк». Тому доводи ТОВ «ФК «Інвест ресурс», які ґрунтуються на задоволенні вимог ПАТ «УКРІНКОМ» у справі № 910/19381/16, не заслуговують на увагу.
      167. У справі № 826/11199/16 Фонд звернувся до ОАСК з позовом до приватних нотаріусів, які здійснювали реєстрацію організаційних змін банку від 13 липня 2017 року та 28 березня 2017 року, вимагаючи їх скасувати як незаконні. ОАСК постановою від 14 квітня 2017 року відмовив у задоволенні позову, оскільки встановив, що станом на 13 липня 2016 року Постанова НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію були скасовані судовими рішеннями у справі № 826/1162/16, а Постанова НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку були скасовані судовими рішеннями у справі № 826/5325/16, що відновило повноваження органів управління банку. Також ОАСК вказав, що не знайшов підстав вважати порушеними безпосередньо права Фонду в результаті зазначених дій нотаріусів. КААС погодився з висновками суду першої інстанції та ухвалою від 08 червня 2017 року залишив відповідну постанову ОАСК без змін. Зокрема КААС уточнив, що заявлене Фондом порушення могло стосуватись прав та обов`язків НБУ, але НБУ до суду з відповідними позовними вимогами не звертався. Ці судові рішення залишив без змін КАС постановою від 19 квітня 2019 року, погодившись із відповідними висновками судів попередніх інстанцій.
      168. Обставини справи № 826/11199/16 не є визначальними для Великої Палати Верховного Суду з точки зору вирішення питання переходу прав ПАТ «Український інноваційний банк» як банку до ПАТ «Українська інноваційна компанія», яке не є банком, поза процедурами регулювання банківської діяльності спеціальним законодавством, в зв`язку з таким. В межах цієї справи (№ 925/698/16) не оскаржуються реєстраційні дії нотаріусів. У рамках справи № 826/11199/16 перед судами стояло завдання визначитись з наявністю або відсутністю у діях нотаріусів протиріччя з вимогами законодавства, яке регулює їх діяльність та державну реєстрацію юридичних осіб. Відповідне питання щодо прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк» не розглядалось. Суд у справі № 826/11199/16 не вивчав питання виведення банку з ринку шляхом зміни його назви та виключення банківської діяльності з переліку видів діяльності акціонерного товариства, не встановлював такого права за органами управління відповідного банку. Крім того, суди не звернули увагу на те, що станом на 13 липня 2017 року виконання судових рішень щодо скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію у справі № 826/1162/16 були зупинені ухвалою ВАСУ від 28 квітня 2016 року. КАС, приймаючи свою відповідну постанову, не звернув увагу на постанову ВСУ від 24 жовтня 2017 року у справі № 826/1162/16, якою були скасовані всі попередні судові рішення у справі № 826/1162/16, а Постанова НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію залишені в силі. Факт усунення відповідним банком підстав для дії в цьому банку тимчасової адміністрації або запровадження щодо нього ліквідаційної процедури відповідно до вимог банківського законодавства, яке регулює банківську діяльність, (приведення своєї діяльності у відповідність до таких вимог), судами у цій справі не встановлювався.
      169. Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить преюдиційних обставин, встановлених у справі № 826/11199/16, які б підтверджували безспірність переходу прав ПАТ «Український інноваційний банк» як банку до ПАТ «Українська інноваційна компанія», яке не є банком, поза процедурами регулювання банківської діяльності спеціальним законодавством.
      170. Відповідно до матеріалів справи ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») мають один й той самий ідентифікаційний код юридичної особи № 0583988. Дата реєстрації цих юридичних осіб, зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань(далі також - Єдиний реєстр), також збігається. Однак в Єдиному реєстрі відсутній запис про те, що ПАТ «Українська інноваційна компанія» є правонаступником ПАТ «Український інноваційний банк» (пункт 29 частини першої статті 9 Закону про держреєстрацію), такий запис міститься лише в статуті цієї юридичної особи.
      171. Загальна послідовність дій НБУ та Фонду щодо проблемного банку ПАТ «Український інноваційний банк» відповідає загальній послідовності дій, передбачених банківським законодавством щодо проблемного банку. НБУ та Фонд реалізовували повноваження, якими наділені відповідно до банківського законодавства. У межах судових справ №№ 826/1162/16, 826/5325/16 та 826/14033/17 ставились під сумнів обґрунтованість підстав реалізації зазначених дій НБУ та Фонду.
      172. Суди попередніх інстанцій не встановили, а сторони не довели, що реалізація повного комплексу організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та від 28 березня 2017 року була узгоджена з НБУ та останній погодив усі відповідні зміни в діяльності ПАТ «Український інноваційний банк», про що був внесений запис щодо реєстрації статуту цього банку в новій редакції до Державного реєстру банків. Те ж стосується виключення ПАТ «Український інноваційний банк» з Державного реєстру банків та факту закінчення ліквідації цього банку відповідно до частини п`ятої статті 91 ГК України, статті 77 Закону про банки, статті 53 Закону про гарантування вкладів, відміни/дострокової відміни за ініціативою НБУ застосованих ним до цього банку заходів впливу. У судових справах, на які посилаються сторони спору, також не встановлено преюдиційних обставин, які б це підтверджували.
      173. Судами попередніх інстанцій у цій справі (№ 925/698/16) встановлено, що Уповноважена особа Фонду на момент звернення до суду (22 червня 2016 року) мала відповідні повноваження діяти від імені ПАТ «Український інноваційний банк». Суди попередніх інстанцій в межах цієї судової справи не приймали судових рішень на користь Уповноваженої особи Фонду. Заявлена у суді вимога не є вимогою Уповноваженої особи Фонду, а є вимогою відповідного банку. Факту того, що ПАТ «Український інноваційний банк» відмовився від вимог, заявлених від його імені Уповноваженою особою Фонду в межах цієї судової справи, не встановлено. Також не встановлено, що ПАТ «Український інноваційний банк» заперечує проти захисту відповідних своїх прав щодо вимог по кредитному договору від 05 лютого 2007 року та договору поруки № 2. Враховуючи це, рішення суду по суті відповідної вимоги банку до свого боржника не залежить від подальшого встановлення або скасування повноважень Уповноваженої особи Фонду.
      174. В українському законодавстві існує прогалина щодо правового регулювання відновлення банківської діяльності після відкликання НБУ банківської ліцензії, на підставі скасування відповідного рішення НБУ судом через юридично-організаційні порушення його прийняття НБУ, в тому числі за умов подальшої фактичної невідповідності проблемного банку вимогам банківського законодавства, та виконання яких є передумовою наявності у банку зазначеної ліцензії. Разом з тим законодавством також не встановлено, що скасування рішення уповноваженого державного органу про введення тимчасової адміністрації у проблемному банку або закінчення строку дії цієї адміністрації без подальших дій НБУ та Фонду щодо цього банку, передбачених банківським законодавством, означає припинення тимчасової адміністрації в такому проблемному банку, скасування реалізації НБУ та Фондом подальших обов`язкових процедур, передбачених банківським законодавством, зокрема статтями 63, 67, 73, 74, 77 Закону про банки та статтями 1, 3, 4, 34, 36, 44, 46, 48, 53 Закону про гарантування вкладів.
      (1.3) Щодо переходу прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «Українська інноваційна компанія»
      175. У разі припинення діяльності суб`єкта господарювання шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, господарський суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Про заміну або про відмову заміни сторони чи третьої особи її правонаступником господарський суд виносить ухвалу (частини перша та третя статті 25 ГПК України 1991).
      176. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти (пункти 1 та 4 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частини перша статті 14 ЦК України). У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події (частина шоста статті 11 ЦК України).
      177. Суб`єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства (частина п`ята статті 5 ГК України).
      178. Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватись від дій, які б могли б порушити права інших осіб, не допускається зловживання правом в інших формах.
      179. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 ЦК України).
      180. До відносин щодо припинення господарських зобов`язань застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (частина третя статті 202 ГК України). Припинення зобов`язання регулюється главою 50 ЦК України.
      181. Юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Особливості припинення банку як юридичної особи встановлюються законом (частини перша та четверта статті 104 ЦК України). Частинам першій та четвертій статті 104 ЦК України кореспондує частина перша статті 59 та частина перша статті 91 ГК України. Частині першій статті 104 ЦК України також кореспондує частина перша статті 79 Закону про акціонерні товариства.
      182. Особливості ліквідації банків встановлюються Законом про банки (згідно із частиною четвертою статті 110 ЦК України).
      183. Реорганізація банку - злиття, приєднання, виділення, поділ банку, перетворення його організаційно-правової форми, наслідком яких є передача, прийняття його майна, коштів, прав та обов`язків правонаступникам (абзац сороковий частини першої статті 2 Закону про банки).
      184. У разі реорганізації банку шляхом перетворення до таких правовідносин не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи. Під час проведення реорганізації банку шляхом перетворення кредитори не мають права вимагати від банку припинення чи дострокового виконання зобов`язання (частина третя статті 26 Закону про банки).
      185. Власники банку мають право розпочати процедуру ліквідації банку за рішенням загальних зборів лише після надання на це згоди НБУ та за умови відкликання банківської ліцензії. Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаченому законодавством про ліквідацію юридичних осіб, у разі якщо НБУ після отримання рішення власників про ліквідацію банку не виявив ознак, за якими цей банк може бути віднесено до категорії проблемного або неплатоспроможного. В іншому випадку НБУ відмовляє в погодженні згідно з пунктом 2.4. глави 2 розділу ІІІ Положення про заходи впливу. Якщо банк, який ліквідується за ініціативою власників, віднесено НБУ до категорії проблемних або неплатоспроможних, НБУ та Фонд вживають щодо нього заходи, передбачені Законом про банки та Законом про гарантування вкладів (згідно із статтею 78 Закону про банки).
      186. Правління банку зобов`язане протягом трьох робочих днів інформувати НБУ, зокрема про: про кандидатуру на призначення на посаду керівника банку, зміну юридичної адреси і місцезнаходження банку, наявність хоча б однієї з підстав для віднесення банку до категорії проблемних або неплатоспроможних або для відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку, припинення банківської діяльності (згідно із пунктами 1, 2, 5 та 6 частини першої статті 46 Закону про банки).
      187. Банк подає документи для проведення державної реєстрації змін до статуту банку після їх погодження НБУ. Перелік документів та порядок погодження змін до статуту банку встановлюються НБУ. НБУ приймає рішення про погодження змін до статуту банку або про відмову в їх погодженні не пізніше місячного строку з дня подання повного пакета документів. НБУ в установленому ним порядку вносить відповідний запис до Державного реєстру банків після проведення державної реєстрації змін до установчих документів (частини четверта та шоста-восьма статті 16 Закону про банки).
      188. Погодження змін, що вносяться до статутів банків, регулюються, зокрема главою 1 розділу VII Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою Правління НБУ від 08 вересня 2011 року № 306, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2011 року за № 1203/19941 (далі - Положення про ліцензування банків). Погодження призначення та визначення відповідності професійної придатності та ділової репутації керівників банку, керівника підрозділу внутрішнього аудиту (у разі їх зміни) регулюється главою 3 розділу VII Положення про ліцензування банків. Зокрема, відповідно до пункту 1.8 глави 1 розділу VII Положення про ліцензування банків банк у разі зміни свого найменування зобов`язаний у новій редакції статуту зробити запис про правонаступництво банку з новим найменуванням щодо передачі йому всього майна, прав і зобов`язань банку з попереднім найменуванням.
      189. Документи, що подаються для державної реєстрації, повинні відповідати переліку вимог, передбаченому частиною першою статті 15 Закону про держреєстрацію, зокрема установчі документи банків, інших юридичних осіб, які згідно із законом підлягають погодженню (реєстрації) відповідно Національним банком України, іншими державними органами, подаються з відміткою про їх погодження відповідним органом (пункт 10).
      190. Правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після початку процедури виведення Фондом банку з ринку, є нікчемними (частина третя статті 36 Закону про гарантування вкладів).
      191. Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень цього Закону та інших законів України (частина перша статті 4 Закону про банки). Цьому кореспондує частина перша статті 334 ГК України.
      192. Відповідно до частини другої статті 1 Закону про банки метою цього Закону є правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків, створення сприятливих умов для розвитку економіки України та підтримки вітчизняного товаровиробника. Цим завданням кореспондує мета банківського нагляду, визначена у частині першій статті 67 Закону про банки, а також мета банківського регулювання, визначена у частині першій статті 55 Закону про НБУ.
      193. Банківський нагляд - система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзац четвертий статті 1 Закону про НБУ).
      194. Метою Закону про гарантування вкладів є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв`язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України (стаття 1 Закону про гарантування вкладів).
      195. Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку (частина перша статті 55 Закону про гарантування вкладів).
      196. Тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду (частина перша статті 35 Закону про гарантування вкладів). Особливості передачі активів і зобов`язань неплатоспроможного банку визначені статтею 40 Закону про гарантування вкладів.
      197. У разі відповідності банку, який віднесений до категорії неплатоспроможних, критеріям, встановленим нормативно-правовими актами Фонду, виконавча дирекція Фонду затверджує план врегулювання, в якому зазначено, що найменш витратним способом виведення банку з ринку є ліквідація банку з відшкодуванням з боку Фонду коштів за вкладами фізичних осіб у порядку, встановленому Законом про гарантування вкладів, та подає НБУ пропозицію щодо відкликання банківської ліцензії та ліквідації такого банку. У такому разі тимчасова адміністрація припиняється у день отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку (згідно із частиною другою статті 39 Закону про гарантування вкладів).
      198. Відшкодування вкладникам коштів за їх вкладами після прийняття рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку з підстав, передбачених частиною другою статті 77 (відкликання банківської ліцензії) Закону про банки закріплене статтею 26 Закону про гарантування вкладів, яка також передбачає відповідне набуття Фондом статусу кредитора відповідного банку. Завершує Фонд відповідні виплати у день подання документів для внесення до Єдиного реєстру запису про ліквідацію банку як юридичної особи.
      199. Не допускається втручання органів державної влади та інших державних органів чи їх посадових та службових осіб, будь-яких юридичних чи фізичних осіб у виконання функцій і повноважень Національного банку, Ради Національного банку, Правління Національного банку чи службовців Національного банку інакше, як в межах, визначених Конституцією України та Законом про НБУ (частина перша статті 53 Закону про НБУ). Цьому положенню кореспондує частина сьома статті 3 Закону про гарантування вкладів стосовно гарантій незалежності Фонду.
      200. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов`язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом. Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом (частини четверта та п`ята статті 5 Закону про банки).
      201. Законодавче регулювання питань, пов`язаних з виконанням НБУ своїх функцій, установлюється або змінюється виключно Законом про НБУ. Зміна положень Закону про НБУ може здійснюватися виключно шляхом внесення змін до Закону про НБУ (частина третя статті 53 Закону про НБУ).
      202. Відповідно до змісту положень банківського законодавства лише реорганізація банку передбачає правонаступництво. Способи реорганізації банку передбачені статтею 26 Закон про банки. До реорганізації не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи.
      203. Зміна назви акціонерного товариства (банку) без зміни його організаційно-правової форми, виключення з його назви слова «банк», виключення з видів його діяльності «діяльності комерційних банків» (КВЕД: 64.19) не є ані перетворенням цієї юридичної особи в розумінні статті 108 ЦК України (статті 87 Закону про акціонерні товариства), ані виділом в розумінні статті 109 ЦК України (статті 86 Закону про акціонерні товариства), ані припиненням шляхом злиття, приєднання або поділу в розумінні статті 106 ЦК України (статей 83-85 Закону про акціонерні товариства). Попри те, що правовий висновок щодо застосування норм права у справі № 914/3587/14 (постанова від 24 квітня 2019 року) Велика Палата Верховного Суду зробила стосовно зміни найменування (типу) акціонерних товариств з відкритого або закритого на публічне або приватне, Велика Палата Верховного Суду не бачить підстав відходити від правового висновку, зробленого у мотивувальній частині зазначеного судового рішення (пункт 50), відповідно до якого сама лише зміна найменування (типу) юридичної особи не означає її реорганізації, зокрема, перетворення, якщо при цьому не змінюється організаційно-правова форма такої особи.
      204. Отже, в результаті організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та від 28 березня 2017 року нова банківська установа відповідно до вимог статті 17 Закону про банки не утворилась.
      205. Власники ПАТ «Український інноваційний банк», приймаючи рішення про відмову від «банківської діяльності», висловили своє бажання припинити таку діяльність, яка є складовою спеціальної правосуб`єктності банку як юридичної особи, але вони не звернулись до існуючої процедури ліквідації банку за їх рішенням, передбаченої статтею 78 Закону про банки, погодження якої з боку НБУ неможливе в силу чинності у відповідного банку статусу проблемного, що відповідає як статті 78 Закону про банки так і пункту 2.4 глави 2 розділу ІІІ Положення про заходи впливу.
      206. Також відповідно до банківського законодавства реорганізація банку або його ліквідація за рішенням власників має відбуватись за погодження з НБУ. Відповідного погодження не встановлено. Разом з тим банківським законодавством, зокрема статтями 16 та 46 Закону про банки, також передбачено інформування та погодження з НБУ змін до статуту банку, а також їх реєстрацію тільки після погодження таких змін НБУ. Однак весь обсяг організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та від 28 березня 2017 року не погоджувався НБУ, попри те, що таке погодження є обов`язковим.
      207. Банківське законодавство не передбачає правонаступництво у разі ліквідації банку. Крім того, з урахуванням частини шостої статті 77 Закону про банки, частини третьої статті 53 Закону про гарантування вкладів, пункту 3.1 глави 3 розділу ІІІ Положення про заходи впливу ліквідація банку ані за ініціативою НБУ, ані за ініціативою власників банку не може вважатись завершеною, оскільки не відповідає вимогам цих нормативних положень, що визначають момент закінчення ліквідації банку.
      208. Отже, не залежно від того чи проведена ліквідація банку чи ні, банк зобов`язаний узгоджувати внесення змін до свого статуту з НБУ відповідно до вимог банківського законодавства. Ця вимога чинна незалежно від чинності Постанови НБУ про неплатоспроможність банку, Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію, Постанови НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку, Рішення Фонду про ліквідацію банку.
      209. Правочину між ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «УКРІНКОМ» щодо передачі прав та обов`язків банку не відбулось, правонаступництва в розумінні процедури реорганізації також. Іншої передбаченої статтею 512 ЦК України зміни кредитора в особі ПАТ «Український інноваційний банк» на ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») не доведено.
      210. Враховуючи зазначене та встановлені обставини щодо учасників цієї справи (№ 925/698/16), відсутні підстави стверджувати про зміну кредитора у зобов`язанні по кредитному договору від 05 лютого 2007 року та договору поруки № 2 або припинення цього зобов`язання відповідно до умов глави 50 ЦК України.
      211. Стаття 15 Закону про банки дійсно передбачає, що слово «банк» може бути тільки в назві юридичної особи, яка зареєстрована НБУ як банк та має банківську ліцензію. З тієї точки зору, що ПАТ «Український інноваційний банк» є зареєстрованим НБУ як банк, але втратив банківську ліцензію та не відновив її, може видатися, що у цьому є певна невідповідність статті 15 Закону про банки. Однак розуміння статті 15 Закону про банки має не виходити за межі інших положень банківського законодавства. Дослівне тлумачення статті 15 Закону про банки в тому контексті, що відкликання банківської ліцензії призводить до необхідності виключення з назви банку слова «банк», не відповідає суті подальших процедур щодо банку, у якого відкликана банківська ліцензія, передбачених цим законодавством. Законом не передбачено виключення з назви банку слова «банк» після відкликання ліцензії банку. Банківським законодавством передбачена послідовність процедур для випадку відкликання банківської ліцензії. Перебування банку у цих процедурах з наявним у його назві словом «банк» не порушує мети спеціальних вимог до назви банку та слова «банк» у його назві, оскільки відсутність банківської ліцензії припиняє банківську діяльність банку але не припиняє сам банк з його існуючими правами та обов`язками, які виникли в результаті банківської діяльності до відкликання банківської ліцензії.
      212. За змістом положень банківського законодавства (зокрема, статей 5, 74, 79 Закону про банки) недоліки в процедурах, зокрема виведення банку з ринку, можуть усуватись як незаконні та такі, що можуть порушувати права банку. Але самі по собі такі недоліки не можуть бути підставою для скасування загальної процедури виведення банку з ринку, поновлення його банківської ліцензії за наявності статусу проблемного (напр. частина десята статті 40, частина шоста статті 41, частина дванадцята статті 42 Закону про гарантування вкладів). Відповідне не спростовується зазначеною прогалиною в правовому регулюванні питання відкликання банківської ліцензії.
      213. Скасування судом процедури виведення банку з ринку лише на підставі порушень порядку реалізації цієї процедури без спростування підстав, передбачених банківським законодавством для її ініціювання та реалізації, призводить до перебирання на себе судом функцій НБУ та Фонду як спеціальних органів, наділених банківським законодавством відповідними притаманними лише їм повноваженнями. Реалізація судом своїх повноважень у зазначений спосіб не відповідає вимогам статті 6, частини другої статті 19 Конституції України, статті 53 Закону про НБУ, статті 3 Закону про гарантування вкладів.
      214. Суд має лише усувати порушення в зазначеній процедурі, забезпечуючи законний захист прав зацікавлених сторін цієї процедури.
      215. Велика Палата Верховного Суду має розглянути питання того, чи перейшло від ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») право вимоги за кредитним договором від 05 лютого 2007 року та договором поруки № 2, яке виникло як результат здійснення ліцензованої банківської діяльності, з метою з`ясування на користь якої юридичної особи має бути здійснене стягнення за відповідною вимогою, визначене судом першої інстанції, та вирішення правової проблематики, яка склалась щодо визначення переходу прав та обов`язків від банківської установи до юридичної особи, яка не має статусу банку, фактично шляхом виключення з назви цієї банківської установи слова «банк» та виключення цією банківською установою з видів своєї діяльності «діяльності комерційних банків» (КВЕД: 64.19).
      216. Дії керівництва банку, пов`язані з самостійним відновленням власних повноважень та внесенням відповідних змін до статуту ПАТ «Український інноваційний банк», не можуть виправдовуватись невиконанням НБУ перед банком своїх зобов`язань щодо повернення банківської ліцензії на підставі судових рішень у справах №№ 826/5325/16 та 826/14033/17, оскільки виконання цим банком вимог законодавства до його діяльності, як підстава отримання цієї ліцензії, є першочерговим.
      217. Якщо банк вважає, що діями НБУ здійснене незаконне втручання у діяльність банку, то він має захищати свої права відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 5 Закону про банки, вимагаючи відшкодування заподіяної шкоди у порядку, визначеному законом.
      218. Виконання судових рішень у справах №№ 826/5325/16 та 826/14033/17 має відбуватись відповідно до статті 115 ГПК України 1991 (статей 326 та 327 ГПК України), а не шляхом створення керівництвом банку власних процедур виведення банку з ринку, оскільки фактично суть організаційних змін банку від 13 липня 2016 року зводиться до створення власної процедури виведення проблемного банку з ринку без врахування спеціальної процедури, повноважень НБУ та Фонду, механізмів захисту кредиторів банку, передбаченої банківським законодавством.
      219. ТОВ «ФК «Інвест ресурс» у своїх поясненнях також вказує на те, що «законодавство чітко передбачає як спосіб виведення банку з ринку введення ліквідаційної процедури банку, відкликання банківської ліцензії та реалізації майна банку» (т. 7, а. с. 73), аргументуючи існування прав, які виникли із здійснення особою банківської діяльності, після відкликання у такої особи банківської ліцензії та припинення нею здійснення банківської діяльності. Отже, воно визнає існування єдиної зазначеної спеціальної процедури виведення відповідного банку з ринку як передумови існування та гарантування прав за його кредитними договорами.
      220. Права банка щодо його боржників комплексно пов`язані з його зобов`язаннями перед кредиторами. У зв`язку з цим не може процес виконання зобов`язань проблемним банком здійснюватися в порядку ліквідації цього банку, а реалізація його прав бути відділеною від цього процесу. Зокрема, відповідно до банківського законодавства (частини 6 статті 38, частини першої та п`ятої статті 52 Закону про гарантування вкладів) Фонд забезпечує вимоги кредиторів банку за рахунок реалізації вимог банку до боржників.
      221. Реорганізація банку в іншу особу, або передача прав та обов`язків банку іншій особі за іншими правочинами, навіть зміна назви, якщо це тягне трансформацію носія таких прав та обов`язків, має проводитись у спосіб, який відповідає закону, а за наявності прогалин в законодавчому регулюванні загальним принципам законодавства, в першу чергу спеціального, яке регулює банківську діяльність як специфічний вид діяльності. Не можуть ставитись діями однієї особи під загрозу система банківського нагляду, встановлена банківським законодавством, та реалізація мети цього законодавства.
      222. Виведення банку з ринку шляхом виключення слова «банк» з його назви та «банківської діяльності» з видів його діяльності законом не передбачено. Попри те, що закон не містить прямої заборони вказаних рішень керівників банку як таких, здійснення цього без узгодження з НБУ не відповідає загальним принципам банківського законодавства.
      223. Якщо юридична особа бажає припинити банківську діяльність, то вона має як банк вийти з ринку за процедурами, які передбачені законодавством, що регулює здійснення банківської діяльності в Україні, для виведення банку з ринку під наглядом НБУ та за участю Фонду.
      224. Рішення про здійснення змін у статуті відповідного банку є підставою для державної реєстрації цих змін лише за умови дотримання встановленої законом процедури погодження таких змін. Дії щодо реєстрації змін до статуту банку мають здійснюватися відповідно до частини першої статті 68 Конституції України та частин другої, третьої статті 13 ЦК України, не руйнуючи систему координації та організації банківського ринку, передбачену банківським законодавством, зокрема Законом про банки та Законом про гарантування вкладів. Порушення такого порядку не відповідає публічному порядку, а також ставить під загрозу гарантовані права інших осіб, передбачені законодавством.
      225. Враховуючи зазначене, відповідна прогалина в правовому регулюванні повернення банківської ліцензії не дає підстав вважати, що на банк не розповсюджуються вимоги банківського законодавства, в тому числі і ті, що передбачають обов`язок конкретної послідовності дій Фонду щодо банку, якого визнано проблемним та який цього статусу не змінив.
      226. Отже, перехід прав та обов`язків від ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «УКРІНКОМ» та наступних осіб, які заявляли про своє отримання прав та обов`язків цього банку, не міг відбуватись лише на підставі виключення кредитною установою із своєї назви слова «банк» та виключення з видів своє діяльності «банківської діяльності» без дотримання вимог банківського законодавства. Організаційні зміни банку від 13 липня 2016 року та від 28 березня 2017 року не відповідають вимогам банківського законодавства.
      227. НБУ може поновити банківську ліцензію ПАТ «Український інноваційний банк» у разі приведення своєї діяльності у відповідність до вимог законодавства, яке регулює банківську діяльність в Україні.
      228. Однак ПАТ «Український інноваційний банк» не доведено, що його стан як банку та діяльність відповідають або приведені у відповідність до вимог спеціального законодавства, яке регулює банківську діяльність. Протилежне також не спростовано доказами у справі. Судами не встановлено, а учасниками спору не доведено, що план заходів та план фінансового оздоровлення по відповідному банку було виконано в повному обсязі. Постанова Правління НБУ від 01 жовтня 2015 року № 659/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «УКРІНБАНК» до категорії проблемних» не оскаржена та не скасована.
      229. Враховуючи те, що ПАТ «Український інноваційний банк» не було припинено чи змінено у встановленому законом порядку на ПАТ «УКРІНКОМ», а відтак й ПАТ «Українська інноваційна компанія» не набуло прав банку, відсутні юридичні підстави набуття ТОВ «ФК «Інвест ресурс» (чи ТОВ «ФК «Афінаж») права відповідної вимоги до ПАТ «Юрія», попри будь-які заявлені ТОВ «ФК «Інвест ресурс» товариством правовідносини факторингу між ПАТ «Українська інноваційна компанія» та ТОВ «ФК «Інвест ресурс» (чи ТОВ «ФК «Афінаж»), оскільки відповідні правочини не відповідають частині першій статті 203 ЦК України та є нікчемними у силу частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 36 Закону про гарантування вкладів.
      230. Предметом спору у цій судовій справі не є відкликання банківської ліцензії відповідного банку. Наявність прав цього банку щодо зобов`язань його боржників по кредитному договору від 05 лютого 2007 року та договору поруки № 2 не залежить від наявності в нього банківської ліцензії, оскільки остання є лише однією з умов здійснення банківської діяльності, а не реалізації прав та обов`язків, набутих у результаті цієї діяльності.
      231. Водночас у рамках цього спору Великій Палаті Верховного Суду необхідно вирішити, який суб`єкт є належним позивачем у справі, тобто якій особі належить право вимоги за кредитним договором від 05 лютого 2007 року та договором поруки № 2, за захистом якої звернувся позивач у судовій справі № 925/698/16. Відповідно до цього, враховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що таким суб`єктом був та залишається банківська установа - ПАТ «Український інноваційний банк», відповідне право якого не переходило ані до ПАТ «УКРІНКОМ»/ ПАТ «Українська інноваційна компанія», ані до ТОВ «ФК «Інвест ресурс».
      232. Суди попередніх інстанцій у цій судовій справі (№ 925/698/16), вирішуючи питання переходу прав та обов`язків відповідного банку, передбачених кредитним договором від 05 лютого 2007 року та договором поруки № 2, неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють здійснення банківської діяльності в Україні, порушили вимоги статей 43 та 101 ГПК України 1991 відповідно до інстанцій розгляду цієї справи.
      233. Припинення банком банківської діяльності можливе виключно у порядку, передбаченому Законом про банки та Законом про гарантування вкладів шляхом:
      - ліквідації банку за рішенням власників після надання на це згоди НБУ, за відсутності ознак, за якими цей банк може бути віднесено до категорії проблемного або неплатоспроможного, або
      - виведення неплатоспроможного банку з ринку під контролем Фонду у разі віднесення НБУ такого банку до категорії проблемних або неплатоспроможних.
      234. Стосовно належного суб`єкта, уповноваженого представляти банк у спірних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що після запровадження Фондом у банку тимчасової адміністрації, повноважний суб`єкт на управління банком та представництво банку визначається виключно Фондом відповідно до положень п. 17 частини першої статті 2, статей 34, 37, 44, 48 Закону про гарантування вкладів.
      235. Скасування судом або визнання неправомірним (незаконним) рішення Фонду про запровадження тимчасової адміністрації чи початок процедури ліквідації банку не означає автоматичного припинення управління банком Фондом.
      236. Управління банком Фондом у такому разі припиняється лише після прийняття НБУ рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, відновлення банківської ліцензії і повернення банку під нагляд НБУ.
      (1.4) Щодо розміру заборгованості за договорами поруки
      237. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду вказує, що відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      238. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      239. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
      240. З огляду на імперативні приписи статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги.
      241. Суд першої інстанції ухвалою від 27 червня 2016 року зобов`язав позивача до дня засідання через канцелярію суду подати усі документи в обґрунтування позовних вимог та оригінали цих документів для огляду в судовому засіданні.
      242. Водночас, задовольняючи позовні вимоги у рішенні від 06 жовтня 2017 року, Господарський суд Черкаської області не звернув уваги на невиконання позивачем зазначених вимог та обмежився лише посиланням на те, що на виконання вимог ухвали суду від 18 вересня 2017 року позивач 02 жовтня 2017 року подав обґрунтований розрахунок заборгованості відповідача за кредитним договором за період з 22 грудня 2015 року по 22 червня 2016 року. Цей розрахунок відповідачем належними і допустимими доказами не спростовано, судом погоджено, тому позов підлягає задоволенню в такому розмірі.
      243. Суд зазначив, що за результатом розгляду кредиторських вимог позивача у справі № 915/715/16 про банкрутство ПАТ «ПМК» ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 04 квітня 2017 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 11 травня 2017 року і постановою Вищого господарського суду України від 20 вересня 2017 року, заява позивача про визнання його грошових вимог до ПАТ «ПМК» у справі про банкрутство № 915/715/16 задоволена частково, вимоги позивача до ПАТ «ПМК» у розмірі 58 401 723,40 грн (у тому числі вимоги, які є предметом спору у справі № 925/698/16) внесені окремо до реєстру вимог кредиторів ПАТ «МПК» як забезпечені заставою (іпотекою) майна боржника.
      244. На підтвердження обґрунтованості вимог у цій справі суд першої інстанції послався на частину другу статті 35 ГПК України (в чинній, на час розгляду справи редакції) - факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
      245. Разом із цим слід зауважити, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про преюдиційність обставин у правовідносинах з ПАТ «Юрія» за кредитними зобов`язаннями, що виникли між ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «ПМК», вважав їх встановленими господарськими судами в інших справах та такими, що не потребують доказування сторонами у цій справі.
      246. Так, задовольняючи частково позовні вимоги, та вирішуючи питання про стягнення суми заборгованості за кредитом з ПАТ «Юрія», яке не було учасником в інших справах, на які посилались сторони, суди попередніх інстанцій не дослідили дійсний розмір заборгованості за кредитним договором та не навели на підставі належних і допустимих доказів обґрунтування розрахунків таких сум, що підлягають стягненню з поручителя, при розгляді спору за позовом ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «Юрія» про стягнення 39 562 812,41 грн. На неподання позивачем належних доказів, що підтверджують передачу кредитних коштів та часткове виконання кредиту, ПАТ «Юрія» посилалося і в доводах апеляційної скарги (т. 3, а. с. 42), однак такі доводи залишилися без належного реагування суду апеляційної інстанції.
      247. Належне підтвердження факту укладення кредитного договору та отримання кредитних коштів не може обґрунтовуватися виключно розрахунком такої заборгованості, без безпосередньої оцінки судом доказів саме на підтвердження укладення кредитного договору та отримання кредитних коштів.
      248. Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить про те, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною права на справедливий і публічний розгляд справи.
      249. Вимога статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітися як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь вмотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів щодо прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
      250. За змістом частин першої, другої, п`ятої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
      251. Судові рішення у цій справі наведеним вимогам не відповідають.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      252. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
      253. З огляду на викладене, прийняті у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
      254. Під час нового розгляду суду необхідно, враховуючи наведене, встановити повноважну особу на представництво позивача в даній справі, перевірити доводи учасників справи, повно дослідити наявні в матеріалах справи розрахунки, навести та перевірити докази, на підставі яких встановити істотні для справи обставини, прийняти законне та обґрунтоване рішення.
      (2.2) Висновок щодо застосування норм права
      255. Будь-які зміни до статуту банку, у тому числі щодо зміни його найменування, незалежно від перебування банку під наглядом НБУ чи в управлінні Фонду, можливі виключно після їх погодження НБУ.
      256. Припинення банком банківської діяльності можливе виключно у порядку, передбаченому Законом про банки та Законом про гарантування вкладів шляхом:
      - ліквідації банку за рішенням власників після надання на це згоди НБУ, за відсутності ознак, за якими цей банк може бути віднесено до категорії проблемного або неплатоспроможного, або
      - виведення неплатоспроможного банку з ринку під контролем Фонду у разі віднесення НБУ такого банку до категорії проблемних або неплатоспроможних.
      257. Скасування судом або визнання неправомірним (незаконним) рішення Фонду про запровадження тимчасової адміністрації чи початок процедури ліквідації банку не означає автоматичного припинення управління банком Фондом.
      258. Управління банком Фондом у такому разі припиняється лише після прийняття НБУ рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, відновлення банківської ліцензії і повернення банку під нагляд НБУ.
      259. Після запровадження Фондом у банку тимчасової адміністрації, повноважний суб`єкт на управління банком та представництво банку визначається виключно Фондом відповідно до положень п. 17 частини першої статті 2, статей 34, 37, 44, 48 Закону про гарантування вкладів.
      (2.3) Щодо судових витрат
      260. Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина чотирнадцята статті 129 ГПК України).
      261. Оскільки справа передається на новий розгляд та розгляд справи не завершено, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Задовольнити частково касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Юрія».
      2. Скасувати рішення Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року. Направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Постанова оформлена суддею Пророком В. В. відповідно до частини 3 статті 314 ГПК України
      Повний текст постанови складений 13 грудня 2019 року.
      Джерело: ЄДРСР 87393947
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 січня 2020 року
      м. Київ
      справа № 917/1335/18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
      Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М. і Селіваненка В.П.,
      за участю секретаря судового засідання - Шевчик О.Ю.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство "Діамантбанк",
      представник позивача - не з`явився,
      відповідач - приватне акціонерне товариство "Кременчуцький завод дорожніх машин",
      представник відповідача - Василевська К.М., адвокат (ордер від 24.01.2020 № 1015356, свідоцтво від 07.12.2018 № 7283/10),
      розглянув касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин"
      на постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.11.2019 (головуючий Терещенко О.І., судді: Сіверін В.І. і Тихий П.В.)
      у справі № 917/1335/18
      за позовом публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" (далі - Банк)
      до приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин" (далі - Товариство) 
      про визнання недійсним одностороннього правочину - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698.
      За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд
      ВСТАНОВИВ:
      Банк звернувся до господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства про визнання недійсним одностороннього правочину - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) Товариства від 17.05.2017 № 42/698.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до умов договору кредитної лінії від 18.04.2017 № 048 (далі - Кредитний договір) з урахуванням додаткової угоди від 18.04.2017 № 1 до нього строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. був встановлений до 17.05.2017 включно. Лист (заява) від 17.05.2017 № 42/698 від Товариства отриманий Банком 17.05.2017, а тому строк виконання зобов`язання з повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. на момент подачі вказаного листа ще не настав, бо до кінця дня 17.05.2017 Товариство мало право погасити заборгованість за кредитним траншем у сумі 1 900 000,00 грн. За домовленістю сторін строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. відповідно до додаткової угоди від 23.06.2017 № 2 був продовжений до 23.06.2017, тому одна з вимог, яка необхідна для здійснення зарахування однорідних зустрічних вимог, а саме настання строку виконання зобов`язань, не була дотримана.
      Рішенням господарського суду Полтавської області від 10.09.2019 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, звертаючись з позовом до суду, Банк вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто самостійно визначив, яке його право є порушеним та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права. Водночас Банком не надано суду належних та допустимих доказів того, що заява від 17.05.2019 № 42/698 містить письмове волевиявлення Товариства на припинення зустрічних вимог зарахуванням та що її можна вважати заявою про зарахування зустрічних позовних вимог.
      Постановою Східного апеляційного господарського суду від 18.11.2019 оскаржуване рішення скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним односторонній правочин - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) Товариства від 17.05.2017 № 42/698.
      Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що:
      - обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 910/15361/17, яке набрало законної сили, повторного доведення не потребують, оскільки у розгляді даної справи беруть участь ті самі особи, щодо яких встановлено ці обставини, а при розгляді справи № 910/15361/17 судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій встановлено, що саме лист Товариства від 17.05.2017 № 42/698 за своїм змістом є заявою про зарахування зустрічних вимог;
      - за домовленістю сторін строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. відповідно до додаткової угоди № 2 продовжений до 23.06.2017, тобто одна з вимог, яка необхідна для здійснення зарахування однорідних зустрічних вимог, а саме настання строку виконання зобов`язань, не була дотримана;
      - задоволення вимог Товариства шляхом зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698, на чому наполягає Товариство, порушує встановлений Законом України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? порядок та черговість задоволення вимог кредиторів Банку і ставить у нерівне становище інших кредиторів Банку у порівнянні з Товариством, яке отримує задоволення своїх вимог не у тому порядку та черговості, як це передбачено статтею 52 вказаного Закону.
      Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Товариство звернулось до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.11.2019, а рішення господарського суду Полтавської області від 10.09.2019 залишити в силі.
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції:
      - дійшов помилкового висновку про підтвердження рішенням у справі № 910/15361/17, що лист Товариства від 17.05.2017 № 42/698 за своїм змістом є заявою про зарахування зустрічних вимог;
      - помилково застосував до спірних правовідносин статтю 52 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? та не застосував норму права, яка підлягає застосуванню, а саме статтю 46 вказаного Закону;
      - не врахував обставини, встановлені у рішеннях господарських судів у справі № 910/15361/17, а саме про дотримання встановлених законодавством вимог щодо наявності підстав для зарахування зустрічних однорідних вимог.
      Банк подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника Товариства, Касаційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
      Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, що Банком та Товариством (далі - вкладник) укладено договір банківського вкладу (депозиту) "Терміновий" від 28.03.2017 № 12-02-03-000021.170 (далі - Договір), за умовами якого вкладник розміщує банківський вклад на вкладному (депозитному) рахунку у банку № НОМЕР_1, відкритому вкладнику згідно з генеральним договором банківського вкладу (депозиту) від 03.02.2012 № 12-02-03-00002, сума вкладу - 2 000 000,00 грн., нарахування відсотків за вкладом становить 13,6 %, строк вкладу - 51 день, з 28.03.2017 по 17.05.2017 включно.
      Відповідно до пунктів 1.2.1, 2.1, 2.4 Договору дата повернення вкладу 18.05.2017; банк зобов`язаний повернути вкладнику суму вкладу в порядку та на умовах, встановлених Договором, здійснити примусове списання коштів у випадках, передбачених чинним законодавством України; вкладник має право: на отримання суми вкладу та нарахованих процентів у порядку та на умовах, встановлених Договором, на повернення вкладу після спливу строку вкладу в порядку, передбаченому Договором та чинним законодавством України (у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку України).
      18.04.2017 сторонами укладено Кредитний договір, згідно з умовами якого Банк (далі - кредитодавець) зобов`язується з 18.04.2017 по 17.05.2017 включно відкрити Товариству (далі - позичальник) відновлювальну кредитну лінію у розмірі 1 900 000,00 грн., кредитні кошти надаються позичальнику в межах відкритої за цим договором кредитної лінії зі сплатою позичальником процентів за користування кредитом у розмірі 15,1% річних, на забезпечення виконання зобов`язань за цим договором позичальник у день укладення цього договору забезпечує надання кредитодавцю в заставу визначене в Договорі майно, а також забезпечує надання кредитодавцю поруки відповідно до викладеного нижче: позичальник у день укладення цього договору надає в заставу кредитодавцю майнові права на суму 2 000 000,00 грн., що випливають з Договору (депозиту), укладеного Банком та позичальником, які (майнові права) полягають у праві вимагати від кредитодавця повернення грошових коштів у сумі 2 000 000,00 грн., розміщених позичальником у кредитодавця терміном до 17.05.2017 включно; порука відсутня.
      Додатковою угодою від 18.04.2017 № 1 до Кредитного договору передбачено, що кредитодавець надає позичальнику кредитні кошти у розмірі 1 900 000,00 грн., у межах кредитної лінії, відкритої згідно з Кредитним договором.
      Відповідно до додаткової угоди від 23.06.2017 № 2 до Кредитного договору кредитодавець відкриває позичальнику відновлювальну кредитну лінію у розмірі 1 900 000,00 грн. до 23.06.2017.
      18.04.2017 Банком (заставодержатель) та Товариством (заставодавець) укладено договір застави майнових прав на вклад № 048/1 (далі - Договір застави), за умовами якого заставодавець в забезпечення своєчасного та в повному обсязі виконання зобов`язання заставодавця за Кредитним договором передає заставодержателю в заставу належні йому на момент укладення цього договору майнові права вимоги за Договором, що укладений між заставодавцем та боржником (Товариством), предметом застави за цим договором є належні заставодавцю майнові права вимоги за Договором.
      Згідно з пунктом 2.2 Договору застави за згодою сторін вартість майнових прав, що належать заставодавцю за Договором та виступають предметом застави за цим договором, складає - 2 000 000,00 грн.
      Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 24.04.2017 № 264-рш/БТ "Про віднесення ПАТ "Діамантбанк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 24.04.2017 № 1684 "Про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ "Діамантбанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку", згідно з яким було розпочато процедуру виведення Банка з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації.
      Товариство листом від 17.05.2017 № 42/698 направлено на адресу позивача, платіжне доручення від 17.05.2017 № 6, яке Банком виконано не було у зв`язку з тим, що перерахування грошових коштів відповідно до наданого платіжного доручення призвело б до задоволення його вимог як кредитора Банку під час тимчасової адміністрації, що забороняється здійснювати в силу пункту 1 частини п`ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
      Згідно з рішенням Правління Національного банку України від 22.06.2017 № 394-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Діамантбанк" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 23.06.2017 № 2663 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Діамантбанк" та делегування повноважень ліквідатора банку", яким розпочата процедура ліквідації Банка за період з 24.06.2017 до 23.06.2019 включно.
      Листом від 29.06.2017 Товариство просило Банк здійснити погашення кредитної заборгованості за Кредитним договором коштами, які надані в забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором, а саме: коштами за Договором у сумі 2 000 000,00 грн., на що Банк листом від 19.07.2017 № 316/01л повідомив Товариство про відсутність підстав для заліку зустрічних однорідних вимог до моменту настання обставин, передбачених статтею 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
      Причиною виникнення спору в даній справі стало питання наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним одностороннього правочину - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698.
      Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що, звертаючись з позовом до суду, Банк вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто самостійно визначив, яке його право є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права. Проте Банком не надано суду належних та допустимих доказів того, що заява від 17.05.2019 № 42/698 містить письмове волевиявлення Товариства на припинення зустрічних вимог зарахуванням та що її можна вважати заявою про зарахування зустрічних позовних вимог.
      З такими висновками суду першої інстанції не погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на те, що при розгляді справи № 910/15361/17 за позовом Товариства до Банка про визнання зобов`язання припиненим судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій встановлено, що саме лист Товариства від 17.05.2017 № 42/698 за своїм змістом є заявою про зарахування зустрічних вимог.
      Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
      Преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
      Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
      Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктивний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
      Немає винятків стосовно преюдиціальності фактів, що не входили до предмета доказування в раніше розглянутій справі. Якщо суд помилково включив факт у предмет доказування, це не позбавляє його властивостей преюдиціального факту в розгляді іншої справи. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.
      Таким чином, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
      Преюдиціальні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акта, який набрав законної сили.
      Отже, обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 910/15361/17, яке набрало законної сили, повторного доведення не потребують, оскільки у розгляді даної справи беруть участь ті самі особи, щодо яких встановлено ці обставини.
      Що ж до строку виконання зобов`язань, то судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до умов Кредитного договору з урахуванням додаткової угоди від 18.04.2017 № 1 до нього строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. був встановлений до 17.05.2017 включно, лист (заява) від 17.05.2017 № 42/698 від Товариства був отриманий Банком 17.05.2017, тобто строк виконання зобов`язання з повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. на момент подачі вказаного листа ще не настав, оскільки до кінця дня 17.05.2017 позичальник мав право погасити заборгованість за вказаним кредитним траншем у сумі 1 900 000,00 грн.
      Водночас за домовленістю сторін строк повернення кредитного траншу в сумі 1 900 000,00 грн. відповідно до додаткової угоди № 2 був продовжений до 23.06.2017, а тому одна з вимог, яка необхідна для здійснення зарахування однорідних зустрічних вимог, а саме настання строку виконання зобов`язань, не була дотримана.
      Також судом апеляційної інстанції встановлено, що постанова Правління Національного банку України ?Про затвердження Інструкції про безготівкові рахунки в Україні в національній валюті? від 29.03.2001 № 135 втратила свою чинність у зв`язку із затвердженням Національним банком України Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (постанова Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22).
      Крім того, згідно з частиною четвертою статті 52 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження коштів від продажу майна (активів) банку після повного задоволення вимог попередньої черги. У разі якщо обсяг коштів, одержаних від продажу майна (активів), недостатній для повного задоволення всіх вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно до суми вимог, що належать кожному кредитору однієї черги. У разі відмови кредитора від задоволення визнаної в установленому порядку вимоги Фонд не враховує суму грошових вимог цього кредитора.
      Отже, стаття 46 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? містить заборону зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов`язань, прощення боргу, тощо та визначає випадки, на які зазначені обмеження не поширюються; стаття 52 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? визначає черговість задоволення вимог всіх кредиторів неплатоспроможного банку, в тому числі і тих кредиторів, вимоги яких задовольняються в результаті зарахування зустрічних однорідних вимог.
      Разом з тим, порушення визначеного статтею 52 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? принципу черговості ставить у нерівне становище інших кредиторів банку у порівнянні з кредитором, який отримує задоволення своїх вимог не в тому порядку та черговості, як це передбачено статтею 52 вказаного Закону.
      Таким чином, задоволення вимог Товариства шляхом зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698 порушує встановлений Законом України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб? порядок та черговість задоволення вимог кредиторів Банку і ставить у нерівне становище інших кредиторів Банку у порівнянні з Товариством, яке отримує задоволення своїх вимог не у тому порядку та черговості, як це передбачено статтею 52 вказаного Закону.
      Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції не врахував та не надав оцінки обставинам справи, умовам Кредитного договору, Договору та заяві Товариства від 17.05.2017 № 42/698 про зарахування зустрічних однорідних вимог, тому апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове, яким задовольнив позовні вимоги.
      Однак Касаційний господарський суд з такими висновками суду апеляційної інстанції не може погодитись, оскільки суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку обставинам справи, залишив поза увагою, що при розгляді справи № 910/15361/17 судами встановлено наявності правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання припиненим зобов`язання Товариства з повернення кредитного траншу в розмірі 1 900 000,00 грн. за Кредитним договором, оскільки наявні всі необхідні умови, передбачені пунктом 8 частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", для проведення зарахування зустрічних однорідних вимог сторін за Кредитним договором та Договору (депозиту) та для припинення взаємних грошових зобов`язань сторін шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.
      Відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
      Таким чином, зі змісту статті 75 ГПК України можна зробити висновок, що однією з цілей цієї норми законодавець визначив, у тому числі, і уникнення можливості різних висновків та тлумачень щодо наявних між сторонами обставин та правовідносин, що не відповідатиме принципу юридичної визначеності.
      Принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Юридична визначеність вимагає дотримання принципу res judicata. Остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження. Юридична визначеність також вимагає, щоб остаточні рішення судів були виконані. Відповідно до пункту 72 рішення Європейського Суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" (заява № 48553/99): "Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1, повинно тлумачитися в світлі преамбули Конвенції (995_004), яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів." Коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду (справи Європейського суду з прав людини "Брумареску проти Румунії", "Салов проти України").
      Судами під час розгляду справи № 910/15361/17 надавалася оцінка доводам Банку, з посиланням на положення статей 46, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", щодо неможливості зарахування зустрічних однорідних вимог, за результатами розгляду яких суди дійшли висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання зобов`язання припиненим, у зв`язку із правомірним зарахуванням зустрічних однорідних вимог у порядку статті 601 Цивільного кодексу України відповідно до поданої Товариством заяви.
      Отже, у межах розгляду даної справи відповідні обставини, встановлені у межах розгляду справи № 910/15361/17, - є такими, що не доводяться в силу положень частини четвертої статті 75 ГПК України.
      Враховуючи судові рішення у справі № 910/15361/17, якими встановлено наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання припиненим зобов`язання Товариства з повернення кредитного траншу в розмірі 1 900 000,00 грн. за Кредитним договором, оскільки наявні всі необхідні умови, передбачені пунктом 8 частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", для проведення зарахування зустрічних однорідних вимог сторін за Кредитним договором та Договору (депозиту) та для припинення взаємних грошових зобов`язань сторін шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які мають преюдиціальне значення в силу приписів статті 75 ГПК України, та виходячи з наведених положень законодавства, яким регулювалися спірні правовідносини, а також фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, колегія суддів Касаційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції у даній справі № 917/1335/18 про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним одностороннього правочину - зарахування однорідних зустрічних вимог на підставі листа (заяви) від 17.05.2017 № 42/698, з підстав викладених у даній постанові.
      Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
      Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
      Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      Згідно з приписами пункту 4 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      Частиною першою статті 312 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      За таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу Товариства задовольнити, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі з мотивів, викладених у даній постанові.
      У зв`язку з тим, що суд задовольняє касаційну скаргу та скасовує постанову суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції, суд покладає на Банк витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
      Керуючись статтями 129, 308, 311, 312, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд
      П О С Т А Н О В И В :
      1. Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин" задовольнити.
      2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.11.2019 у справі № 917/1335/18 скасувати.
      3. Рішення господарського Полтавської області від 10.09.2019 у справі № 917/1335/18 залишити в силі.
      4. Стягнути з публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" на користь приватного акціонерного товариства "Кременчуцький завод дорожніх машин" 3 524,00 грн. судового збору за розгляд касаційної скарги.
      Видачу відповідного наказу доручити господарському суду Полтавської області.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя І. Булгакова
      Суддя Т. Малашенкова
      Суддя В. Селіваненко
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/87214816