Постановление ВСУ по пересмотру о порядке взыскания алиментов с супруга после расторжения брака


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
16 серпня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2017 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 квітня 2016 року та заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 жовтня 2015 року, 
 
в с т а н о в и л а :

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів. 

Позивач зазначав, що з 21 жовтня 1995 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою; 29 вересня 2014 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення про розірвання цього шлюбу. 

1 лютого 2004 року позивачу встановлено ІІ групу інвалідності, яку з 1 лютого 2012 року встановлено довічно.

Посилаючись на те, що він утратив працездатність до розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги, а відповідачка може надавати таку допомогу, просив стягувати з неї на його утримання по 1/4 частині від її заробітку щомісячно, починаючи з дня пред'явлення цього позову.

Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 28 жовтня 2015 року (з урахуванням ухвали цього ж суду від 28 жовтня 2015 року про виправлення описки щодо дати ухвалення цього заочного рішення) позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: стягнув з відповідачки на утримання позивача по 1/4 частці всіх видів її прибутку щомісячно, починаючи з 10 квітня 2015 року.

Цей же суд ухвалою від 3 березня 2016 року відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 жовтня 2015 року.

Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 6 квітня 2016 року заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 жовтня 2015 року змінив у частині розміру аліментів, стягнувши з відповідачки на утримання позивача по 1/12 частині усіх видів її доходу щомісячно, починаючи з 10 квітня 2015 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 28 лютого 2017 року рішення суду апеляційної інстанцій залишила без змін. 

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2017 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 квітня 2016 року та заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 жовтня 2015 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 75 Сімейного кодексу України (далі – СК України); невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року, 21 листопада і 21 грудня 2016 року, ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року, 15 жовтня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 21 жовтня 1995 року до 29 вересня 2014 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі; 29 вересня 2014 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення про розірвання цього шлюбу. 

1 лютого 2004 року ОСОБА_1 встановлено ІІ групу інвалідності, яку з 1 лютого 2012 року встановлено довічно, і він отримує пенсію по інвалідності у розмірі 1 тис. 148 грн 72 коп.

Згідно з довідкою директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Любимівка» від 11 березня 2016 року ОСОБА_1 отримав орендну плату за земельний пай за 2014 рік у розмірі 4 тис. 107 грн та авансом – орендну плату за 2015 рік у розмірі 3 тис. грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що позивач до розірвання шлюбу став інвалідом ІІ групи та потребує матеріальної допомоги, яку відповідачка здатна йому надати. 

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру аліментів, які підлягають стягненню з відповідачки, апеляційний суд погодився з указаним висновком суду першої інстанції, однак, урахувавши відсутність доказів перебування будь-яких осіб на утриманні сторін, з додержанням принципу розумності та справедливості, дійшов висновку, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про наявність підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача аліментів у розмірі по 1/12 частині від доходу щомісячно. 

Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року, наданій заявницею для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про відсутність підстав для стягнення аліментів на утримання непрацездатного чоловіка на підставі частини четвертої статті 75 СК України, оскільки позивач отримує пенсію по інвалідності, розмір якої забезпечує йому прожитковий мінімум, установлений законом для осіб, які втратили працездатність. Аналогічний висновок про те, що право на утримання (аліменти) має непрацездатна особа, яка не забезпечена прожитковим мінімумом, міститься й в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2015 року та ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року, 21 листопада і 21 грудня 2016 року, наданих заявницею для порівняння.

У постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року, наданій заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що аліментні зобов’язання на утримання одного з подружжя можуть призначатися за наявності юридичних складових – сукупності певних умов, а саме: перебування в зареєстрованому шлюбі або у фактичних шлюбних відносинах після розірвання шлюбу (стаття 76 СК України); непрацездатність одного з подружжя; потреба в матеріальній допомозі; нижчий від прожиткового мінімуму рівень матеріального забезпечення. Таким чином право на утримання (аліменти) має непрацездатна особа, яка не забезпечена прожитковим мінімумом.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 75 СК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 

За положеннями частин другої–четвертої статі 75 СК України право на утримання (аліменти) має той із подружжя, хто є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Непрацездатним вважається той із подружжя, хто досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом І, ІІ чи ІІІ групи. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Право на утримання після розірвання шлюбу регламентується статтею 76 СК України, за змістом якої розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу; після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу; особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу.

Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави для висновку, що аліментні зобов’язання на утримання одного з подружжя можуть призначатися за наявності юридичних складових – сукупності певних умов, зокрема: перебування у зареєстрованому шлюбі або після розірвання шлюбу – якщо особа стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу, а також коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу; непрацездатність одного з подружжя; потреба в матеріальній допомозі; нижчий від прожиткового мінімуму рівень матеріального забезпечення. 

Таким чином право на утримання (аліменти) має зазначена вище непрацездатна особа, яка не забезпечена прожитковим мінімумом.

Саме такий по суті висновок міститься й у судових рішеннях, наданих заявницею для порівняння.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що на час звернення позивача до суду, а також на час розгляду справи апеляційним судом розмір пенсії позивача як інваліда ІІ групи становив 1 тис. 148 грн 72 коп.; крім того, він отримував орендну плату за земельний пай; на час розгляду справи позивач не був платником аліментів, утримання з його пенсії не проводились, отже, його доходи були вищими від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» визначено на 2015 рік прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з 1 січня 2015 року – 949 грн, з 1 вересня – 1 тис. 74 грн.

Отже, на час звернення з позовом до суду позивач отримував пенсію по інвалідності в розмірі 1 тис. 148 грн 72 коп., його доходи забезпечували йому прожитковий мінімум, встановлений законом для осіб, які втратили працездатність, а тому його не можна вважати особою, яка потребує матеріальної допомоги в розумінні частини четвертої статті 75 СК України. 

Зазначених обставин суди під час розгляду справи не врахували та неправильно застосували норми статті 75 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи; судове рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, не відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та прийняття нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити. 

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2017 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 квітня 2016 року та заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 жовтня 2015 року скасувати. 

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів відмовити. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-1111цс17
 
За положеннями частин другої–четвертої статі 75 СК України право на утримання (аліменти) має той із подружжя, хто є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Непрацездатним вважається той із подружжя, хто досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом І, ІІ чи ІІІ групи. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Право на утримання після розірвання шлюбу регламентується статтею 76 СК України, за змістом якої розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу; після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу; особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу.

Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави для висновку, що аліментні зобов’язання на утримання одного з подружжя можуть призначатися за наявності юридичних складових – сукупності певних умов, зокрема: перебування у зареєстрованому шлюбі або після розірвання шлюбу – якщо особа стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу, а також коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу; непрацездатність одного з подружжя; потреба в матеріальній допомозі; нижчий від прожиткового мінімуму рівень матеріального забезпечення. 

Таким чином право на утримання (аліменти) має зазначена вище непрацездатна особа, яка не забезпечена прожитковим мінімумом.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що на час звернення до суду позивач отримував пенсію по інвалідності в розмірі 1 тис. 148 грн 72 коп., його доходи забезпечували йому прожитковий мінімум, встановлений законом для осіб, які втратили працездатність, крім того, він отримував орендну плату за земельний пай; на час розгляду справи позивач не був платником аліментів, утримання з його пенсії не проводились, отже, його доходи були вищими від прожиткового мінімуму, встановленого законом, а тому його не можна вважати особою, яка потребує матеріальної допомоги в розумінні частини четвертої статті 75 СК України.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-1111цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D31E2381F16919F4C225818A00306C96

Link to post
Share on other sites

ВСУ указал, что алиментные обязательства на содержание одного из супругов могут назначаться при наличии юридических составляющих - совокупности определенных условий, в частности: пребывание в зарегистрированном браке или после расторжения брака - если лицо стало нетрудоспособным до расторжения брака или в течение одного года со дня расторжения брака, а также когда она стала инвалидом по истечении одного года со дня расторжения брака, если ее инвалидность была результатом противоправного поведения относительно нее бывшего мужа, бывшей жены во время брака; нетрудоспособность одного из супругов; потребность в материальной помощи; ниже прожиточного минимума уровня материального обеспечения.

Таким образом, право на содержание (алименты) имеет указанное выше неработоспособное лицо, не обеспеченное прожиточным минимумом.

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      08 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 2-1606/07
      Провадження № 14-662свц19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді -доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      за участю секретаря судового засідання - Лямзіної А. Д.
      представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Левчук Тетяни Василівни,
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року у складі колегії суддів Жизневської А. В., Малахової Н. М., Матюшенка І. В. та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року у складі колегії суддів Охрімчук Л. І., Мазурка В. А., Сеніна Ю. Л. з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Житомирського районного управління юстиції (далі - ВДВС Житомирського РУЮ), відділу державної виконавчої служби Богунського районного управління юстиції (далі - ВДВС Богунського РУЮ), відділу державної виконавчої служби Корольовського районного управління юстиції (далі - ВДВС Корольовського РУЮ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2 , про визнання дій державних виконавчих служб неправомірними та відшкодування моральної шкоди та
      ВСТАНОВИЛА
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання дій державних виконавчих служб неправомірними та відшкодування моральної шкоди. Під час розгляду справи уточнив та доповнив позовні вимоги. Просив визнати незаконними дії ВДВС Житомирського РУЮ, ВДВС Богунського РУЮ, ВДВС Корольовського РУЮ в частині нарахування заборгованості за аліментами і накладення арешту на майно та стягнути по 50 тис. грн з кожного відповідача на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями державних виконавців.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з позивача стягнено на користь ОСОБА_3 аліменти на дитину, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини всіх доходів щомісяця, починаючи з 20 березня 1996 року та до її повноліття, але не менше 25 % мінімальної заробітної плати. Виконавчий лист видано Богунським районним судом м. Житомира 06 грудня 2005 року у справі № 12-109/96, дублікат виконавчого листа від 28 березня 2006 року.
      03 листопада 2006 року державним виконавцем ВДВС Житомирського РУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 аліментів у строк до 10 листопада 2006 року та вказано розмір стягнення - 0,00 грн, у зв`язку із чим позивач сплатив 1 грн на зазначений у постанові рахунок.
      Під час звернення до державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ з питання про визначення розміру стягуваних аліментів позивач дізнався, що має заборгованість за аліментами в 75 тис. грн і його майно та кошти підлягають арешту.
      Пояснень з приводу причин виникнення та розміру заборгованості за аліментами державний виконавець не надав, посилаючись на відсутність матеріалів.
      Позивач вважав, що видана Державною податковою інспекцією м. Житомира (далі - ДПІ м. Житомира) відомість, на підставі якої ВДВС Богунського РУЮ та ВДВС Корольовського РУЮ нарахована заборгованість за аліментами, не відповідає вимогам закону та фактичному змісту, про що позивач зазначив у запереченнях від 28 лютого 2007 року на довідку ВДВС Корольовського РУЮ від 26 жовтня 2006 року.
      Крім того, арешт на майно ОСОБА_1 накладено постановою державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ від 08 листопада 2006 року з порушенням вимог частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки позивач регулярно та добровільно сплачував аліменти на дитину. Разом з тим у вказаній нормі передбачено, що арешт на майно може накладатися лише в разі неможливості стягнення аліментів із заробітної плати чи інших доходів боржника протягом трьох місяців підряд, якщо боржник не працює і не одержує доходів.
      Такими неправомірними діями державних виконавців, унаслідок яких у позивача настала тимчасова непрацездатність, йому заподіяно моральної шкоди, яку ОСОБА_1 оцінив у 150 тис. грн, які просив стягнути з відповідачів.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 09 листопада 2007 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними дії ВДВС Богунського РУЮ та ВДВС Корольовського РУЮ в частині нарахування заборгованості за аліментами ОСОБА_1 у розмірі 32 тис. 393 грн 85 коп. та 75 тис. 83 грн 5 коп. відповідно. Визнано неправомірними дії ВДВС Житомирського РУЮ в частині визнання цієї суми без перевірки, накладення арешту на майно позивача та залишення його звернень без розгляду. Стягнуто з кожного з відповідачів по 500 грн моральної шкоди на користь позивача. Стягнуто з кожного з відповідачів по 16 грн судового збору в дохід держави та по 2 грн 50 коп. витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що нарахування відповідачами заборгованості за аліментами в розмірі 75 тис. 83 грн 5 коп. на підставі відомостей з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб - платників податків проведено з порушенням вимог закону, зокрема Указу Президента України від 03 липня 1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб`єктів малого підприємництва», постанови Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146 «Про перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб». Про неправильне нарахування відповідачами заборгованості за аліментами свідчить і висновок призначеної судом з метою встановлення розміру фактичного доходу позивача судово-бухгалтерської експертизи. Крім того, залишення ВДВС Житомирського РУЮ звернень позивача без відповіді є порушенням вимог статті 11-1 Закону України «Про виконавче провадження». З огляду на зазначене неправомірними діями відповідачів позивачу спричинено моральних страждань.
      Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 09 листопада 2007 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 за безпідставністю.
      Суд апеляційної інстанції керувався тим, що при визначенні розміру заборгованості за аліментами не підлягає застосуванню податкове законодавство, оскільки жоден нормативний акт не визначає стягнення аліментів з певного виду доходу - чистого, сукупного чистого, валового, виручки, кошти стягуються на утримання дитини позивача, а не в дохід держави. Крім того, у відомостях з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб - платників податків зазначено про суми виплачених доходів підприємцю ОСОБА_1 на підставі поданої ним інформації. Відтак порушень з боку державних виконавців чинного законодавства щодо стягнення аліментів не встановлено.
      Ухвалою Верховного Суду України від 09 липня 2008 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року залишено без змін з огляду на те, що його ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 20 червня 2019 року у справі «Котенко та інші проти України» у пунктах 44-48 встановлено, що пункт1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов`язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов`язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (рішення у справах «Руіс Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, пункт 29, Серія A№ 303A, та «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-I). Ці принципи застосовувалися у низці справ проти України, в яких Суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення у справах «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine) від 15 листопада 2007 року заява № 22750/02, пункти 42-47, «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine) від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, пункт 25, та «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine) від 07 жовтня 2010 року), заява № 5231/04, пункти 18 і 19.
      Суд розглянув конкретні факти кожної справи відповідно до цих принципів, у тому числі і за заявою № 2575/09, поданої ОСОБА_1 .
      У пунктах 46, 47 та 48 рішення ЄСПЛ зазначено, що у судах ОСОБА_1 стверджував, що державні виконавці здійснили неправильний розрахунок його чистого доходу з метою визначення розміру його заборгованості за аліментами. На обґрунтування свого позову він посилався на висновок призначеної судом експертизи, яким було спростовано розрахунок державних виконавців. Суд першої інстанції задовольнив його позов, пославшись на цей висновок. Проте апеляційний суд відмовив у задоволенні позову, встановивши, що державні виконавці законно отримали інформацію про дохід заявника від податкових органів, і заявник не оскаржив цієї суми.
      ЄСПЛ зазначив, що, як убачається з матеріалів справи, заявник не оскаржив отриману державними виконавцями інформацію від податкових органів, оскільки суть його позову вочевидь полягала в іншому. Зокрема, він доводив, що зазначена податковими органами сума була не чистим доходом, а його валовим доходом. Проте не вбачається, що апеляційний суд розглянув по суті ключовий аргумент заявника про різницю між його чистим доходом та валовим. А також, пославшись на досить загальні підстави, суд не взяв до уваги висновок експерта та відмовив у задоволенні позову у зв`язку з необґрунтованістю. Нічого не свідчить про те, що згодом основне питання заявника було розглянуто Верховним Судом України.
      За цих обставин ЄСПЛ вважав, що національні суди не розглянули ключового аспекту позову заявника. З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
      ЄСПЛ постановив, що у заяві № 2575/09 (поданій ОСОБА_1 ) було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
      Зобов`язано упродовж трьох місяців державу-відповідача сплатити заявнику суму в розмірі 2 400 євро, та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватись. Відповідні суми мали бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховувати простий відсоток (simpleinterest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
      Рішення ЄСПЛ від 20 червня 2019 року у справі «Котенко та інші проти України» набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд
      У жовтні 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА _1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_1 посилається на рішення ЄСПЛ від 20 червня 2019 року у справі «Котенко та інші проти України», ухвалене за результатами розгляду його заяви № 2575/09.
      Зокрема, ОСОБА_1 зазначив, що за результатами розгляду його заяви ЄСПЛ ухвалив рішення, що у справі має місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»; апеляційний суд не розглянув по суті ключового аргументу про різницю між його чистим і валовим доходом та, пославшись на досить загальні підстави, не взяв до уваги висновок експерта та відмовив у задоволенні позову у зв`язку з необґрунтованістю. Верховний Суд України не звернув уваги на доводи щодо визначення розміру доходу, з якого обчислювались аліменти.
      На думку заявника, рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвала Верховного Суду України від 09 липня 2008 року є незаконними і необґрунтованими та підлягають скасуванню з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      Нагальність та актуальність скасування цих судових рішень заявник пояснив тим, що на час звернення із заявою про перегляд ВДВС Житомирського РУЮ продовжує вчиняти виконавчі дії зі стягнення з нього 74 тис. 925 грн 59 коп. заборгованості за аліментами у виконавчому провадженні № 41998831.
      Просив скасувати рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 09 липня 2008 року та залишити в силі рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 09 листопада 2007 року.
      Розгляд заяви про перегляд судових рішень
      24 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року залишила без руху. Встановила строк для усунення недоліків.
      11 листопада 2019 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду відкрито провадження за виключними обставинами у цивільній справі за заявою про перегляд, справу призначено до розгляду, витребувано справу із суду першої інстанції та копію рішення ЄСПЛ з її автентичним перекладом українською мовою із Секретаріату Уповноваженого у справах ЄСПЛ.
      03 грудня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов лист Житомирського районного суду Житомирської області від 22 листопада 2019 року, з якого вбачалося, що справу за вказаним позовом знищено за закінченням терміну зберігання.
      Ухвалою від 03 грудня 2019 року Велика Палата Верховного Суду направила матеріали у справі № 2-1606/07 до Житомирського районного суду Житомирської області для ініціювання відновлення втраченого судового провадження. Зупинила провадження за вказаною заявою ОСОБА_1 до надходження відновленого судового провадження.
      10 березня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла цивільна справа № 2-1606/07, втрачене провадження у якій відновлено ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 22 січня 2020 року.
      Ухвалою від 11 березня 2020 року Велика Палата Верховного Суду поновила провадження за заявою ОСОБА_1 та призначила справу до розгляду.
      28 квітня 2020 року надійшло клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 , у якому він просить відмовити в задоволенні заяви про перегляд у зв`язку з пропущенням строків, оскільки з дня набрання законної сили оскаржуваними судовими рішеннями - 13 лютого 2008 року та 09 липня 2008 року - пройшло понад 10 років.
      04 травня 2020 року надійшло клопотання ВДВС Житомирського РУЮ у якому зазначено, що вказану заяву про перегляд відповідач не визнає та просить залишити її без задоволення.
      Короткий опис обставин справи
      Суди встановили, що відповідно до рішення суду позивач сплачує на користь ОСОБА_3 аліменти на дитину, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 заробітку (доходу) щомісяця, починаючи з 20 березня 1996 року та до її повноліття, але не менше 25 % мінімальної заробітної плати (виконавчий лист видано Богунським районним судом м. Житомира 06 грудня 2005 року у справі № 12-109/96; дублікат виконавчого листа від 28 березня 2006 року).
      За змістом постанови ВДВС Корольовського РУЮ від 20 грудня 2005 року про закінчення виконавчого провадження залишок несплаченої позивачем суми за аліментами становить 0,00 грн, а заборгованість указана в розмірі 32 тис. 393 грн 85 коп. Розрахунки щодо цієї заборгованості відсутні.
      Згідно з довідкою-рахунком ВДВС Корольовського РУЮ від 26 жовтня 2006 року заборгованість ОСОБА_1 за аліментами з 01 жовтня 2003 року по 30 червня 2005 року становила 74 тис. 925 грн 59 коп.
      Така заборгованість указана й у постанові ВДВС Корольовського РУЮ про закінчення виконавчого провадження від 07 лютого 2014 року.
      03 листопада 2006 року державним виконавцем ВДВС Житомирського РУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 зазначених аліментів на дитину в строк до 10 листопада 2006 року та вказано розмір стягнення - 0,00 грн.
      08 листопада 2006 року постановою державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_1
      26 грудня 2006 року постановою начальника ДВС Житомирської області визнано такими, що відповідають вимогам Закону України «Про виконавче провадження», дії державного виконавця ДВС у Корольовському районі м. Житомира при виконанні виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 аліментів.
      У позові ОСОБА_1 вказував, що відомість, видана ДПІ м. Житомира, на підставі якої ВДВС Богунського РУЮ та ВДВС Корольовського РУЮ нарахували заборгованість за аліментами, не відповідає вимогам закону та фактичному змісту; державний виконавець визначив суму боргу на підставі валового доходу, отриманого позивачем як приватним підприємцем, без урахування витрат, понесених ним у ході цієї діяльності; арешт на майно позивача накладено постановою державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ від 08 листопада 2006 року з порушенням вимог частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки позивач регулярно та добровільно сплачував аліменти на утримання дитини; неправомірними діями державного виконавця, внаслідок яких у позивача настала тимчасова непрацездатність, позивачу завдано моральної шкоди.
      19 березня 2007 року ухвалою Житомирський районний суд Житомирської області призначив проведення судово-бухгалтерської експертизи у справі № 2а-20/07.
      За висновком судово-бухгалтерської експертизи у цивільній справі № 2а-20/07 від 08 червня 2007 року за період з 01 жовтня 2003 року по 30 червня 2005 року ОСОБА_1 мав дохід у розмірі 6 тис. 753 грн 10 коп., з якого повинен сплатити 1 тис. 650 грн 95 коп. аліментів. У довідці ДВС у Корольовському районі м . Житомира від 26 жовтня 2006 року відсутні відомості про розмір доходу ОСОБА_1 , з якого обчислені аліменти, що підлягають сплаті; сума нарахованих за результатами експертизи аліментів не відповідає сумі, вказаній у цій довідці. Установити причини, періоди та суми виникнення розбіжностей обчисленої за результатами експертного дослідження суми аліментів порівняно з указаною в довідці від 26 жовтня 2006 року неможливо у зв`язку з відсутністю розрахунків або будь-яких інших роз`яснень особи, яка склала довідку.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що провадження за заявою про перегляд підлягає закриттю з огляду на таке.
      Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      Також ЦПК України встановлено вимоги щодо строку звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами.
      Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Відповідно до статті 9 Основного Закону України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      Конвенцію ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства України.
      Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      Відповідно до частини першої статті 44 Конвенції рішення Великої палати ЄСПЛ є остаточним.
      Високі Договірні Сторони зобов`язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у пункті 1 статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      З урахуванням вимог, передбачених частиною першою статті 32 Конвенції щодо поширення юрисдикції ЄСПЛ на всі питання тлумачення і застосування Конвенції, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України щодо обов`язку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у контексті статті 124 Конституції України та статті 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» можна зробити висновок, що всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї є компетенцією ЄСПЛ, а застосування норм матеріального і процесуального права та вирішення справ при здійсненні правосуддя в Україні є виключними повноваженнями національних судів.
      Відносини, що виникають у зв`язку з виконанням рішень ЄСПЛ, урегульовано, зокрема, самою Конвенцією, рішеннями ЄСПЛ та статтями 26, 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася 14 травня 1986 року, а також Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV (далі - Закон № 3477-IV).
      Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у права людини.
      Принцип верховенства права закріплено й у статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»: суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
      Частини перша, друга, четверта, восьма статті 10 ЦПК України встановлюють, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України.
      В Україні діє Закон № 3477-IV. У його преамбулі передбачено, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконати рішення ЄСПЛ у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції протоколів до неї.
      Так, згідно з частиною першою статті 2 Закону № 3477-IV остаточне рішення ЄСПЛ є обов`язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції в будь-якій справі, у якій Україна виступає стороною.
      Разом з тим у частині другій зазначеної статті вказано, що порядок виконання рішення визначається цим Законом, Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що передбачені цим Законом.
      За змістом статті 10 Закону № 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру, якими є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutioin integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      Згідно із частиною третьою статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      Застосування принципу restitutioin integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
      Можна зробити висновок, що порядок відновлення попереднього юридичного стану особи шляхом повторного розгляду справи національними судами передбачено у спеціальних законах, якими є процесуальні кодекси відповідної юрисдикції, у цьому випадку - ЦПК України, норми яких і є обов`язковими до застосування.
      Необхідно звернути увагу і на Рекомендацію № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийняту Комітетом міністрів на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді: коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      У цьому випадку ОСОБА_1 вказував, що він продовжує зазнавати негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, яке прийнято з суттєвими процедурними помилками.
      Тому ця заява прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду як належним судом, до компетенції якого входить повноваження з перегляду судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      Разом з тим при розгляді заяви Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права. Він знаходить своє вираження в різних джерелах права, зокрема в практиці ЄСПЛ, тому повинен застосовуватися під час здійснення правосуддя в Україні під час розгляду конкретних справ.
      У звіті Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) від 25-26 березня 2011 року на підставі аналізу правових систем європейських держав у пошуках спільних складових, характерних як для «верховенства права», так і «правової держави», пропонується щонайменше 6 необхідних елементів, яких необхідно дотримуватися не лише формально, але й по суті, а саме: 1) законність, включно з прозорим, підзвітним і демократичним процесом прийняття законів; 2) правова визначеність; 3) заборона свавілля у прийнятті рішень; 4) доступ до правосуддя, що здійснюється незалежним і безстороннім судом, включно з можливістю оскаржити в суді адміністративні акти; 5) повага до прав людини; 6) недискримінація і рівність перед законом.
      Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу resjudicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію resjudicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
      У рішенні ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» підкреслено, що право на справедливий судовий розгляд судом, яке гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції, має тлумачитися в світлі преамбули до Конвенції, яка у відповідній частині свідчить, що принцип верховенства права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
      Це також знайшло своє повторення у пунктах 33, 34 рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України» Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, необхідно тлумачити в контексті Преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії» (Brumarescuv. Romania) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ECHR1999-VII). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу resjudicata (див. там же, пункт 62), тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи.
      Отже , Велика Палата Верховного Суду має врахувати, що рішення, у якому ЄСПЛ покладає на державу зобов'язання припинити порушення прав щоб таким чином, наскільки це можливо, поновити стан заявника, який мав місце до такого порушення.
      Разом з тим, Конвенція не містить положень, якими б Високі Договірні Сторони були зобов`язані передбачати у національному законодавстві можливість перегляду справ та провадження у справі для досягнення restitutio in integrum.
      Метою введення додаткових критеріїв є визначення тих виключних випадків, коли захист прав особи та імплементація рішень ЄСПЛ превалює над принципами, що лежать в основі доктрини res judicata.
      У підпункті "i" Рекомендації № R(2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи визначені випадки, коли потерпіла сторона продовжує відчувати вплив негативних наслідків від рішень національних судів, якщо не забезпечена справедлива сатисфакція.
      У справах про перегляд судових рішень, за заявами щодо яких ЄСПЛ присудив справедливу компенсацію, питання про те, яким чином таку компенсацію буде взято до уваги, повинне вирішуватися компетентним національним судом з урахуванням обставин конкретної справи.
      Отже, Велика Палата Верховного Суду при розгляді заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами бере до уваги, що вказаний спір у національних судах стосувався приватно-правових відносин між колишнім подружжям з приводу визначення розміру аліментів на дитину.
      У висновку ЄСПЛ міститься посилання лише на порушення процедури розгляду справи у суді апеляційної інстанції, а саме недостатню вмовтивованість неприйняття одного з доказів у справі, який, на думку позивача, мав визначальне значення, з чим погодився і ЄСПЛ.
      Разом з тим інших порушень норм Конвенції, а саме порушень права власності, на що посилалася представник ОСОБА_1 , у рішенні ЄСПЛ за заявою ОСОБА_1 не встановлено.
      У рішенні ЄСПЛ визначена сума справедливої сатисфакції ОСОБА_1 , у розмірі 2400 євро, яка співмірна з розміром заборгованості за аліментами, стягнутої за оскаржуваними судовими рішеннями.
      У ЦПК України урегульовано питання щодо порядку розгляду заяви про перегляд судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом та встановлені відповідні процесуальні строки, які є у тому числі й преклюзивними (статті 423, 424 цього Кодексу).
      Тобто , Велика Палата повинна визначити, чи дотримані строки звернення до суду особою, яка подала заяву про перегляд судових рішень.
      Рішення Апеляційного суду Житомирської області постановлене 13 лютого 2008 року, а ухвала Верховного Суду України - 09 липня 2008 року.
      Рішення ЄСПЛ ухвалив 20 червня 2019 року.
      У жовтні 2019 року надійшла заява про перегляд указаних рішень.
      Для вирішення питання про дотримання строків звернення із заявою та можливість її розгляду по суті необхідно застосувати процесуальний закон, чинний на час ухвалення національними судами оскаржуваних рішень.
      Відповідно до статті 319 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення Апеляційного суду Житомирської області, рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.
      За статтею 317 ЦПК України рішення та ухвали апеляційного суду проголошуються за правилами, встановленими статтею 218 цього Кодексу, за змістом якої рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошувалися негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Згідно із частиною першою статті 349 ЦПК України в редакції, чинній на час постановлення ухвали Верховного Суду України, рішення і ухвала суду касаційної інстанції набирали законної сили з моменту їх оголошення.
      Із заявою про перегляд судових рішень, які ухвалені та набрали законної сили у 2008 році, ОСОБА_1 звернувся лише у 2019 році, після прийняття ЄСПЛ рішення у справі «Котенко та інші проти України», тобто більше ніж через 10 років.
      У ЦПК України передбачені як підстави перегляду судових рішень за виключними обставинами, так і встановлено вимоги щодо звернення із заявою про перегляд судових рішень, а також окремо зазначено, які строки є преклюзивними, тобто такими, що поновленню не підлягають.
      Оскільки жодних положень щодо дій суду у випадку подання заяви про перегляд судового рішення з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань поза межами встановленого ЦПК України строку не визначено, необхідно керуватися положеннями цього Кодексу, які регламентують загальний порядок дій суду касаційної інстанції.
      У цьому випадку судові рішення, які ОСОБА_1 просив переглянути, ухвалені та набрали законної сили більше ніж за десять років до звернення ОСОБА _1 із заявою про їх перегляд.
      Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши як принципи так і правозастосовчу діяльність ЄСПЛ, межі компетенції держави у законотворчій діяльності та компетенцію суду щодо тлумачення і застосування норм права, керується принципом верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata.
      При зіставленні наслідків перегляду та відмови у перегляді судових рішень Велика Палата керується тим, що спір є приватноправовим, сторонами його є дві фізичні особи, стягнення стосується майнового забезпечення дитини, оскільки національними судами визначена заборгованість ОСОБА_1 за аліментами. У своєму рішенні ЄСПЛ указав лише на порушення процедури розгляду справи, а саме недостатню вмотивованість висновку суду апеляційної інстанції щодо переоцінки одного з доказів у справі - висновку експерта щодо розміру доходу ОСОБА_1 , з якого належало обчислювати розмір аліментів і заборгованості, ЄСПЛ присудив 2400 євро справедливої сатисфакції, що є співмірним із розміром заборгованості за аліментами, присудженими національними судами.
      З урахуванням існування преклюзивного, тобто такого що не підлягає поновленню, строку на звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, оскільки таке право обмежене щодо умов прийнятості скарги і саме таким чином врегульоване з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що процесуальним законодавством чітко визначені строки та наслідки їх пропуску щодо звернення із заявою про перегляд і їх поновлення є порушенням імперативної вимоги закону та зумовлює порушення принципу правової визначеності, який охоплює не лише змістовний принцип верховенства права, але й процедурний аспект, який грунтується на вимогах відповідності правотворчої та правозастосовної практики певним стандартам, зокрема ясності та несуперечності закону, застосування прийняття заяви на підставі закону.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для закриття провадження за заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами.
      Заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подана з підстав, визначених частиною третьою статті 423 ЦПК України, - не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили (пункт 2 частини другої статті 424 цього Кодексу).
      Частиною третьою статті 424 ЦПК України встановлено, що строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені.
      Порядок перегляду судових рішень за виключними обставинами визначений статтею 429 ЦПК України, за змістом частини другої якої справа розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 394 ЦПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
      Також у статті 396 ЦПК України передбачено можливість закриття касаційного провадження. Оскільки Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами, які такому перегляду не підлягають у зв`язку з пропуском десятирічного строку з дня набрання чинності такими рішеннями, провадження про перегляд підлягає закриттю.
      У цьому випадку судові рішення, які ОСОБА_1 просив переглянути, ухвалені та набрали законної сили більше ніж за десять років до звернення ОСОБА _1 із заявою про їх перегляд.
      Тому рішення Апеляційного суду Житомирської області постановлене 13 лютого 2008 року, та ухвала Верховного Суду України постановлена 09 липня 2008 року, перегляду за виключними обставинами не підлягають, а відкрите провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами цих судових рішень підлягає закриттю.
      Керуючись статтями 259, 268, 394, 396, 423, 424, 429 Цивільного процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду,
      ПОСТАНОВИЛА:
      Закрити провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Житомирського районного управління юстиції, відділу державної виконавчої служби Богунського районного управління юстиції, відділу державної виконавчої служби Корольовського районного управління юстиції, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2 , про визнання дій державних виконавчих служб неправомірними та відшкодування моральної шкоди з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91855204
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      04 березня 2020 року
      м. Київ
      справа № 682/3112/18
      провадження № 14-580цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Пророка В.В., Ситнік О.М.,
      розглянула у порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на дії і постанови державного виконавця та виконуючого обов`язки начальника Славутського міськрайонного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області, заінтересована особа - ОСОБА_2 , за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року, постановлену Шевчуком В.В., ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року, прийняті у складі суддів Талалай О.І., Корніюк А.П., П`єнти І.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування скарги
      1. У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою про визнання протиправними та скасування постанов державного виконавця Славутського міськрайонного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області (далі - державний виконавець, ДВС) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України та про накладення на нього штрафу за невиконання рішення суду, а також визнання незаконними дій в.о. начальника ДВС щодо визначення суми заборгованості по сплаті аліментів.
      2. Скарга мотивована тим, що він сплачував аліменти належним чином, проте це не було враховано при визначенні розміру заборгованості зі сплати аліментів. Крім того, при визначенні розміру заборгованості зі сплати аліментів в.о. начальника ДВС виходив із невірного розміру відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Також заявник посилався на те, що неврахування державним виконавцем фактичної сплати аліментів та невірного визначення суми заборгованості зі сплати аліментів стало підставою для необґрунтованого обмеження його у праві виїзду за межі України.
      Короткий зміст судових рішень
      3. Ухвалою Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
      4. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що державний виконавець не знав та не міг знати про сплату боржником аліментів на користь стягувача, тому дії державного виконавця щодо визначення розміру заборгованості та винесення постанов про встановлення для боржника тимчасових обмежень відповідали вимогам Закону України «Про виконавче провадження» і підстав для їх скасування немає.
      5. Постановою Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року в частині оскарження дій щодо визначення суми заборгованості за та постанов про встановлення тимчасових обмежень залишено без змін.
      6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що постанови державного виконавця про встановлення для боржника тимчасових обмежень прийняті 16 березня 2018 року, проте квитанції про сплату аліментів ОСОБА_1 пред`явив державному виконавцю лише у вересні 2018 року. Тобто у державного виконавця станом на момент прийняття оскаржених постанов не було відомостей про сплату останнім аліментів, відтак, ці постанови не можуть бути скасовані як незаконні.
      7. Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року в частині оскарження постанови державного виконавця про накладення штрафу скасовано. Провадження у справі в цій частині закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      8. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що постанова про накладення на боржника штрафу підлягає оскарженню в порядку адміністративного судочинства та не може бути предметом перегляду в порядку ЦПК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      9. У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просив скасувати ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року, ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та ухвалити нове рішення про задоволення його скарги.
      10. Касаційна скарга мотивована тим, що постанову про накладення на боржника штрафу державний виконавець прийняв у межах примусового виконання рішення суду у цивільній справі, тому і її оскарження повинно відбуватися у порядку цивільного судочинства. Крім того, ОСОБА_1 посилався на те, що рішенням суду із нього стягнули аліменти у розмірі 30% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, проте розрахунок в.о. начальника ДВС проведено із застосуванням 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, що призвело до збільшення розміру заборгованості зі сплати аліментів.
      Позиція Верховного Суду
      11. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
      12. Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
      13. Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, установлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
      14. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).
      15. Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
      16. Згідно зі статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі - у редакції, що діє на момент звернення скаржника до суду) (далі - Закон № 1404-VІІІ») виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      17. Відповідно до частини другої статті 63 Закону № 1404-VІІІ у разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
      18. Судами встановлено, що постановою державного виконавця від 16 березня 2018 року на ОСОБА_1 накладено штраф у розмірі 9 433 грн 50 коп. у зв`язку з несплатою останнім аліментів на суму 18 876 грн.
      19. За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.
      20. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      21. Отже, висловлювання «судом, встановленим законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      22. Частиною 2 ст. 74 Закону № 1404-VІІІ передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      23. З урахуванням вищенаведеного колегія суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла висновку, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
      24. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19), і підстав для відступлення від неї не вбачається.
      25. Враховуючи викладене вище, скарга ОСОБА_1 на постанову державного виконавця про накладення на нього штрафу не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинна розглядатися адміністративним судом. Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      26. За правилами частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      27. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 в частині оскарження ухвали Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року задоволенню не підлягає, а зазначену ухвалу слід залишити без змін.
      28. Щодо розрахунку заборгованості зі сплати аліментів та винесення державним виконавцем постанов про накладення на боржника тимчасових обмежень Велика Палата Верховного суду зазначає наступне.
      29. Судами встановлено, що в провадженні Славутського міськрайонного ВДВС ГТУЮ в Хмельницькій області перебуває виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа від 21 вересня 2009 року про стягнення з ОСОБА_1 аліментів на утримання неповнолітнього сина в розмірі 30% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку.
      30. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів» від 17 травня 2017 року № 2037-VIII частину другу статті 182 Сімейного кодексу України (далі - СК України) викладено в новій редакції, відповідно до якої розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
      31. Частиною першою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час винесення державним виконавцем постанов) порядок стягнення аліментів визначається законом.
      32. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
      33. Згідно частини другої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
      34. У частині першій статті 192 СК України передбачено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
      35. У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів. СК України передбачає підстави для зміни розміру аліментів, визначеного за рішенням суду, але не пов`язує їх зі способом присудження. Стаття 192 СК України тільки вказує на можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених в судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями статті 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів, визначений у певній твердій грошовій сумі та навпаки).
      36. Отже, у спірних правовідносинах підлягає застосуванню не тільки стаття 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (стаття 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», стаття 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», стаття 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»).
      37. Аналіз змісту статті 192 СК України свідчить, що зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України.
      38. Згідно статті 8 СК України якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
      39. Аналіз статті 8 СК України та частини першої статті 9 ЦК України дозволяє зробити висновок, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин.
      40. У частинах першій, другій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
      41. Усталеним є розуміння юридичних фактів як певних фактів реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків.
      42. У частині третій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
      43. Зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України, але є підставою для зміни мінімального розміру аліментів, зазначених у виконавчому листі у процедурі виконання та стягнення аліментів, та враховується під час визначення суми аліментів або заборгованості.
      44. Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII частину першу статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено абзацом другим, яким передбачено, що виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України. Тобто законодавством передбачений механізм, який надає можливість забезпечити виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень про стягнення аліментів у розмірі, нижчому ніж мінімальний гарантований розмір аліментів, встановлений законом на час стягнення.
      45. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що державний виконавець, розраховуючи заборгованість по аліментам, правильно виходив із мінімально граничного розміру аліментів на рівні 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
      46. Відповідно до частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців, державний виконавець виносить вмотивовані постанов: про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві користування вогнепальною мисливською, пневматичною та охолощеною зброєю, пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві полювання - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.
      47. Судами встановлено, що у боржника наявна заборгованість зі сплати аліментів, на підставі чого державний виконавець правомірно виніс постанови про встановлення тимчасових обмежень.
      48. Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1 в частині встановлення йому тимчасових обмежень, визначених частиною дев`ятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».
      49. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року (у незміненій апеляційним судом частині), ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року слід залишити без змін.
      Щодо судових витрат
      50. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 в частині оскарження ухвали Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року залишити без задоволення.
      Ухвалу Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 лютого 2019 року (у незміненій апеляційним судом частині), ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 червня 2019 року залишити без змін.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.С. Золотніков
      Т .О. Анцупова О.Р. Кібенко
      С.В. Бакуліна В.С. Князєв
      В.В. Британчук Л.М. Лобойко
      Ю.Л. Власов Н.П. Лященко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      Джерело: ЄДРСР 88376289
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      27 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 201/10329/16-ц
      Провадження № 14-496цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів : Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула у порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на дії державних виконавців, заінтересовані особи: Соборний відділ державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області та ОСОБА_2 , про скасування розрахунку заборгованості по аліментах за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2017 року, постановлену суддею Антонюком О.А., та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2017 року, постановлену у складі суддів Каратаєвою Л.О., Ткаченко І.Ю., Пищиди М.М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на неправомірні дії державних виконавців Соборного відділу державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області щодо розрахунку заборгованості по аліментах від 31 липня 2015 року.
      2. Заява мотивована тим, що дії державних виконавців відділу ДВС з розрахунку заборгованості є незаконними, оскільки з 03 листопада 2000 року по 15 жовтня 2009 року ОСОБА_2 як стягувач аліментів не подавала письмових заяв про примусове виконання судового рішення; крім того, відсутні докази підтвердження вручення скаржнику постанови про відкриття виконавчого провадження.
      Короткий зміст судових рішень
      3. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2017 року провадження по справі за скаргою ОСОБА_1 на протиправні дії державних виконавців, заінтересовані особи: Соборний відділ державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області та ОСОБА_2 , про скасування розрахунку заборгованості закрито.
      4. Судові рішення мотивовані тим, що до цивільної юрисдикції віднесені лише спори щодо рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень, які ухвалені судами за правилами Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України 2004 року. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, вказав, що справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень загальних судів та інших рішень, ухвалених за правилами ЦПК України 1963 року, відповідно до статті 181 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (у редакції, чинній на час постановлення ухвали) розглядаються за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      5. У липні 2017 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій просив скасувати судові рішення, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      6. Касаційна скарга мотивована порушенням судами норм процесуального права, які полягають у нез`ясуванні обставин справи та помилковому віднесенні спору до адміністративної юрисдикції.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      7. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 липня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її із суду першої інстанції.
      8. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року, яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладений у новій редакції.
      9. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      10. 21 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      11. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      12. 09 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Верховного Суду
      13. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
      14. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      15. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      16. 14 липня 2016 року скаржник звернувся до суду за правилами ЦПК України, який набрав чинності 1 вересня 2005 року, зі скаргою, в якій просив скасувати розрахунок заборгованості за виконавчим провадження, відкритим ще 4 листопада 2009 року. Спірні правовідносини виникли з приводу дій відділу ДВС з розрахунку заборгованості за аліментами у зв`язку з примусовим виконанням виконавчого листа № 2-3481/2000, виданого 3 листопада 2000 року.
      17. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку, що спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства відповідно до статті 181 КАС України у редакції, чинній на час подання скарги на дії державного виконавця, оскільки рішення суду про стягнення аліментів було ухвалене 23 жовтня 2000 року за правилами ЦПК України 1963 року. Проте Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів не погоджується.
      18. Згідно з частиною першою статті 181 КАС України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      19. Відповідно до частини дев`ятої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час розгляду скарги судами першої й апеляційної інстанцій) спір щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішується судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.
      20. Відповідно до частини четвертої статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» у вказаній редакції рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      21. Скаржник звернувся 14 липня 2016 року до суду не з адміністративним позовом, а зі скаргою на дії державного виконавця під час виконання судового рішення, обґрунтованою статтями 383 - 389 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, статтею 74 Закону України «Про виконавче провадження» та статтею 194 Сімейного кодексу України. Просив суд, який розглядав спір і ухвалив судове рішення, оцінити дії державного виконавця на предмет їх законності.
      22. Згідно зі статтею 383 ЦПК України у вказаній редакції сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їх права чи свободи.
      23. Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК України у тій же редакції).
      24. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій неправильно встановили наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цієї скарги.
      25. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки скаржник звернувся до суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії державного виконавця щодо розрахунку аліментів у порядку контролю за виконанням судового рішення, така скарга має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      26. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 201/10328/16-ц (провадження № 14-192цс18) і підстав для відступлення від цієї правової позиції немає.
      27. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      28. Згідно з частиною четвертою статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.
      29. Відповідно до частини четвертої та п`ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
      30. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити, а ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2017 року - скасувати й направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Щодо судових витрат
      31. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      32. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити до суду першої інстанції для продовження розгляду, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.
      Керуючись ст. ст. 400, 406, 409, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2017 року скасувати, справу направити до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська для продовження розгляду.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв
      Т .О. Анцупова Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Ю.Л. Власов В.В. Пророк
      М.І. Гриців Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      О.Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 86241647
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 333/6020/16-ц
      Провадження N 14-616цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - ОСОБА_4,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3
      на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів Воробйової І.А., Бєлки В.Ю., Онищенка Е.А.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів, та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 14 квітня 2007 року вона та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2012 року розірвано.
      Сторони мають двох дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2.
      Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2012 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 аліменти на двох неповнолітніх дітей у розмірі 3 200,00 грн щомісячно, починаючи з 03 вересня 2012 року до їх повноліття.
      Відповідач не сплачує аліменти, станом на 10 жовтня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 129 032,25 грн.
      Просила стягнути з ОСОБА_4 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів за весь час прострочення у розмірі 1 172 672,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 травня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів у розмірі 350 000,00 грн. В іншій частині позову відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач має перед позивачкою заборгованість зі сплати аліментів, тому наявні правові підстави для стягнення з нього неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів у розмірі, який підтверджується наданим позивачем розрахунком. Враховуючи майновий стан відповідача, суд на підставі частини другої статті 196 Сімейного кодексу України (далі - СК України) зменшив розмір неустойки.
      Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 травня 2017 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 48 704,00 грн пені за прострочення сплати аліментів на утримання дітей.
      Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилося стягнення аліментів, при цьому сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались. Суд послався на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 02 листопада 2016 року у справі N 6-1554цс16.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У січні 2018 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення суду апеляційної інстанції скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що пеня нараховується на всю суму несплати аліментів (заборгованості) за кожен день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тим місяцем, протягом якого не проводилось стягнення. Пеня нараховується до дня ухвалення судом рішення.
      На підтвердження своїх доводів ОСОБА_3 послалася на правові позиції, викладені Верховним Судом України у постановах від 11 вересня 2013 року у справі N 6-81цс13, від 01 жовтня 2014 року у справі N 6-149цс14, від 25 листопада 2015 року у справі N 6-2022цс15, від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2696цс15, які по-іншому визначають порядок обчислення неустойки зі сплати аліментів, ніж ті, про які зазначив апеляційний суд.
      Позиція інших учасників справи
      У березні 2018 року від ОСОБА_4 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просив залишити скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін, зазначаючи, що суд ухвалив законне й обґрунтоване рішення.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 21 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях (постановах) Верховного Суду України, а саме: від 02 листопада 2016 року у справі N 6-1554цс16; від 16 березня 2016 року у справі N 6-2589цс15; від 03 лютого 2016 року у справі N 6-1477цс15; від 16 березня 2016 року у справі N 6-300цс16.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Також Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке.
      Суди установили, що рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2012 року шлюб між сторонами розірвано. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 аліменти на двох неповнолітніх дітей у розмірі 3200,00 грн щомісячно, починаючи з 03 вересня 2012 року до повноліття дітей (т. 1, а. с. 12).
      Постановою державного виконавця Комунарського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Лавровою К.А. від 30 вересня 2016 року відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа N 2/0808/1996/2012, виданого Жовтневим районним судом м. Запоріжжя, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 аліментів на двох неповнолітніх дітей (т. 1, а. с. 15).
      Відповідно до розрахунку державного виконавця заборгованість ОСОБА_4 зі сплати аліментів на дочку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, та дочку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, станом на 10 жовтня 2016 року склала 129 032,25 грн (т. 1, а. с. 14).
      Згідно з наданим позивачкою розрахунком загальна сума неустойки (пені), що визначена додаванням сум неустойки за кожний з місяців заборгованості, склала 1 172 672,00 грн.
      Верховний Суд України зробив два правових висновки щодо порядку обчислення пені у разі виникнення заборгованості зі сплати аліментів.
      Зобов'язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинно виконуватися щомісяця, тому суд повинен з'ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, встановити строк, до якого кожне із цих зобов'язань мало бути виконано, та з урахуванням встановленого обчислити розмір пені, виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня їх фактичної сплати чи до дня ухвалення судом рішення, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму.
      Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі N 6-81цс13 та від 01 жовтня 2014 року у справі N 6-149цс14, і саме таким порядком обчислення неустойки (пені) зі сплати аліментів керувався суд першої інстанції при ухваленні рішення. При цьому суд застосував частину другу статті 196 СК України та зменшив розмір неустойки з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.
      У пізніше прийнятих постановах від 02 листопада 2016 року у справі N 6-1554цс16, від 16 березня 2016 року у справі N 6-2589цс15, від 03 лютого 2016 року у справі N 6-1477цс15, від 16 березня 2016 року у справі N 6-300цс16 Верховний Суд України відступив від правової позиції щодо застосування частини першої статті 196 СК України та змінив порядок обчислення неустойки (пені) зі сплати аліментів, зазначивши, що неустойка у вигляді пені обчислюється у відсотках від суми невиконаних або неналежно виконаних зобов'язань, які виникають у боржника щомісяця, тому й пеня має триваючий характер і обчислюється за прострочення кожного зобов'язання окремо. З урахуванням правової природи пені як дієвого стимулу належного виконання обов'язку та виходячи з того, що аліменти призначаються та виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом статті 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. При цьому сума заборгованості зі сплати аліментів за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались.
      При визначенні розміру пені за прострочення сплати аліментів Велика Палата Верховного Суду проаналізувала норми чинного законодавства у сфері сімейних правовідносин.
      Відповідно до Закону України від 26 квітня 2001 року N 2402-III "Про охорону дитинства" у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, він визначав охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет. Основні засади державної політики у цій сфері грунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини, та з метою забезпечення прав дитини на такі умови життя, які будуть достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку дитини.
      Відповідно до частини другої статті 141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
      Можна зробити висновок, що обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов'язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку.
      Зазначений висновок підтверджується і наявністю відповідальності за ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків, як передбачено у частині четвертій статті 155 СК України.
      Крім того, відповідно до Закону України від 17 травня 2017 року N 2037-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів" аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини.
      Цей припис підтверджує довід про підвищений захист прав дитини.
      У статті 179 СК України послідовно зазначається, що аліменти призначені для утримання дитини і не можуть бути використані не за цільовим призначенням.
      Статтею 180 СК України встановлено обов'язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
      За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі (частина третя статті 182 СК України у редакції, чинній на час ухвалення рішення про стягнення аліментів).
      У будь-якому випадку, чи то у разі стягнення аліментів у частці від доходу, чи у твердій грошовій, цей платіж є періодичним і повинен сплачуватися платником аліментів кожного місяця.
      Тобто, у разі несплати аліментів у поточному місяці, з 01 числа наступного місяця виникає заборгованість, яка тягне відповідальність у вигляді неустойки.
      Згідно з частиною першою статті 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі 1 % від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.
      Правило про стягнення неустойки (пені) у розмірі 1 % від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення полягає в тому, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів враховується розмір несплачених аліментів за кожен місяць та кількість днів прострочення за кожним платежем окремо.
      Аліменти нараховуються щомісячно, тому строк виконання цього обов'язку буде різним, а отже, кількість днів прострочення сплати аліментів за кожен місяць також буде різною.
      Законодавець установив розмір пені - 1 % за кожен день прострочення та період, за який нараховується пеня - за кожен день, починаючи з наступного, у який мала бути здійснена сплата аліментів за відповідний місяць, але таке зобов'язання не було виконане, і до дня, у який проведена сплата заборгованості чи до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені.
      Таке правило застосовується у разі прострочення виконання зобов'язання зі сплати аліментів за місяць, у який вони мали бути сплачені.
      Розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов'язання не включається до строку заборгованості) та помножити та 1 відсоток.
      Тобто формула така: заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1 %.
      За цим правилом обраховується пеня за кожним простроченим місячним платежем.
      Загальний розмір пені становить суму розмірів пені, обрахованої за кожним місячним (періодичним) платежем.
      У разі виплати аліментів частинами, необхідно зазначити, що якщо такі часткові платежі вчинені протягом місяця, у якому повинні сплачуватися аліменти, і їх загальна сума становить місячний платіж, визначений у рішенні суду про стягнення аліментів, вважається, що той з батьків, який повинен сплачувати аліменти, виконав ці зобов'язання.
      У разі, якщо місячний платіж сплачено не у повному розмірі, то пеня буде нараховуватися з першого дня місяця, наступного за місяцем сплати чергового платежу, на різницю між розміром, який мав бути сплачений на утримання дитини, та розміром фактично сплачених аліментів з урахуванням строку прострочення та ставки пені - 1 %.
      Строк прострочення вираховується з урахуванням раніше зазначеного правила і починає перебіг з першого дня місяця, наступного за місяцем внесення періодичного платежу, до дня, який передує дню сплати заборгованості.
      У разі, якщо заборгованість зі сплати аліментів погашено частково в іншому місяці, то визначення пені на заборгованість зі сплати аліментів розраховується з урахуванням розміру несплаченої частки аліментів за певний місяць з дня сплати частки місячного платежу і до дня, який передує дню погашення заборгованості за відповідним місячним платежем, помножену на 1 %.
      Визначаючи розмір пені за порушення строків сплати аліментів, суд першої інстанції застосував саме таке правило та реалізував своє право на зменшення розміру пені, дослідивши обставини справи, докази, надані сторонами, та здійснивши їх правову оцінку, відповідно до частини другої статті 196 СК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123).
      ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "С. В. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36).
      З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 02 листопада 2016 року у справі N 6-1554цс16, від 16 березня 2016 року у справі N 6-2589цс15, від 03 лютого 2016 року у справі N 6-1477цс15, від 16 березня 2016 року у справі N 6-300цс16, і вважає, що пеня за заборгованість зі сплати аліментів нараховується на весь розмір несплачених у відповідному місяці аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення.
      Розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов'язання не включається до строку заборгованості) та помножити та 1 відсоток. Тобто, заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1 %.
      За цим правилом обраховується пеня за кожним простроченим місячним платежем.
      Загальний розмір пені становить суму розмірів пені, обрахованої за кожним місячним (періодичним) платежем.
      У разі виплати аліментів частинами, необхідно зазначити, що якщо такі часткові платежі вчинені протягом місяця, у якому повинні сплачуватися аліменти, і їх загальна сума становить місячний платіж, визначений у рішенні суду про стягнення аліментів, вважається, що той з батьків, який повинен сплачувати аліменти, виконав ці зобов'язання.
      У разі, якщо місячний платіж сплачено не у повному розмірі, то пеня буде нараховуватися з першого дня місяця, наступного за місяцем сплати чергового платежу, на різницю між розміром, який мав бути сплачений на утримання дитини, та розміром фактично сплачених аліментів з урахуванням строку прострочення та ставки пені - 1 %.
      Строк прострочення вираховується з урахуванням раніше зазначеного правила і починає перебіг з першого дня місяця, наступного за місяцем внесення періодичного платежу, до дня, який передує дню сплати заборгованості.
      У разі, якщо заборгованість зі сплати аліментів погашено частково в іншому місяці, то визначення пені на заборгованість зі сплати аліментів розраховується з урахуванням розміру несплаченої частки аліментів за певний місяць з дня сплати частки місячного платежу і до дня, який передує дню погашення заборгованості за відповідним місячним платежем, помножену на 1 %.
      Аналогічно вирішено питання у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі 572/1762/15-ц (провадження N 14-37цс18), проте помилково наведено формулу, за якою обчислення пені за несплату або прострочення сплати аліментів передбачає врахування кожного місяця окремо, а не за кожен день прострочення сплати аліментів.
      Відповідно до вимог статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_3 з урахуванням частини другої статті 196 СК України.
      Велика Палата Верховного Суду зауважує, що як суд касаційної інстанції, вона не наділена повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку. Разом з тим, при встановленні обставин справи та дослідженні доказів судом першої інстанції не допущено порушення процесуальних норм, отже його висновок щодо зменшення розміру пені не спростований.
      Апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та скасування законного й обґрунтованого рішення суду першої інстанції, тому ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      Згідно з пунктом 3 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" (далі - Закон N 3674-VI) від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів чи зміну способу їх стягнення, а також заявники у разі подання заяви щодо видачі судового наказу про стягнення аліментів.
      ОСОБА_3 відповідно до пункту 3 частини першої статті 5 Закону N 3674-VI звільнена від сплати судового збору. Таким чином, на відповідача покладаються судові витрати за подання позовної заяви та касаційної скарги позивачкою (на підставі ставок, що діяли на момент вчинення процесуальної дії) з урахуванням пропорційності задоволених вимог у розмірі 6 890,00 грн (1 378 * 5) та 8 268,00 грн (6 890,00 * 120 %) відповідно, а всього - 15 158,00 грн. що підлягають стягненню в дохід державного бюджету України.
      Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Відповідно до вимог зазначеної статті, пункту 3 частини першої статті 5 Закону N 3674-VIта з урахуванням того, що рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року підлягає скасуванню, додаткове рішення Апеляційного суду Запорізької області від 01 березня 2018 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 6 517,94 грн судового збору за подання апеляційної скарги також має бути скасоване.
      Керуючись статтями 141, 259, 268, 400, 409, 413, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року та додаткове рішення Апеляційного суду Запорізької області від 01 березня 2018 року скасувати, рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 травня 2017 року залишити в силі.
      Стягнути з ОСОБА_4 (АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) 15 158 (п'ятнадцять тисяч сто п'ятдесят вісім) гривень судового збору у дохід держави.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • By ais
      Такая ситуация:
      До 2014 год женщина с несовершеннолетним ребенком проживала в гражданском браке в Крыму в доме гражданского мужа, который был куплен им ранее. Ребенок от гражданского мужа. Все были прописаны в доме. После событий 2014 года женщина с ребенком вернулись в родне в Украину, получили статус беженцев, гражданский муж остался в Крыму, связи с ним более не поддерживаются. Сейчас гражданский муж подал в суд (Крым) на снятие с регистрации женщины и ребенка, т.к. у него есть намерение продать свой дом.
      Интересует три вопроса:
      1. имеет ли ребенок какие то права на этот дом, т.к. это дом его отца (уже гражданина РФ)?
      2. как решается вопрос с алиментами, если отец проживает в Крыму и уже гражданин РФ?
      3. как быть с судом о снятии с регистрации из дома гражданского мужа (Крым) - возражать, соглашаться (подчиниться) или что то иное?
      В общем, прошу подсказать, в какую сторону двигаться и с чего начать?