Постановление ВСУ по пересмотру о порядке взыскание средств за залитие


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 серпня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа – Комунальне підприємство «Добробут», про відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року, 
 
в с т а н о в и л а :

У липні 2015 року позивачі звернулися до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідачі неодноразово затоплювали їхню квартиру, востаннє це сталося 7 грудня 2014 року. Згідно з висновком експертного дослідження від 22 січня 2015 року НОМЕР_1 позивачам завдано матеріальних збитків на суму 4 тис. 519 грн, які вони просять стягнути з відповідачів разом з моральною шкодою, яку вони оцінили у 6 тис. грн.

Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 14 січня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з відповідачів на користь позивачів 4 тис. 519 грн майнової шкоди, 1 тис. 500 грн за проведення експертного дослідження. Стягнуто зі ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 1 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. 

Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 18 лютого 2016 року рішення міськрайонного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 190 Житлового кодексу Української РСР, статей 22, 23, 1166, 1167 Цивільного кодексу України (далі − ЦК України), пунктів 4, 7, 11 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 14 січня 2009 року № 5). 

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року та ухвалу Верховного Суду України від 2 червня 2010 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника позивача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Під час розгляду справи суди установили таке.

Позивачі є власниками квартири НОМЕР_2 АДРЕСА_1 згідно свідоцтва про право власності на житло від 13 січня 1998 року.

Відповідачі є власниками квартири НОМЕР_3, що знаходиться за тією ж адресою та розташована над квартирою позивачів. 

Упродовж 2014 року, у тому числі й 7 грудня 2014 року, квартира позивачів (кухня та ванна кімната) затоплювалась з розташованої вище квартири, в якій мешкають відповідачі.

Згідно з актом обстеження систем від 18 червня 2015 року на момент обстеження в квартирі НОМЕР_3 у ванній кімнаті та на кухні витоків та розгерметизації на трубопроводах не виявлено, трубопроводи знаходяться в задовільному стані. Цей акт складений через шість місяців від імовірного затоплення, без участі обслуговуючої організації систем загального користування - Комунального підприємства «Добробут»; не містить відомостей щодо самого затоплення, зокрема дат, причин, наслідки затоплення; акт складено за відсутності самих відповідачів, що позбавляє їх можливості подання доказів на його спростування.

Відповідно до висновку експертного дослідження НОМЕР_1 від 22 січня 2015 року приміщення квартири позивачів (кухня та ванна кімнати) були залиті внаслідок протікання води через дерев'яне перекриття із розміщеного вище приміщення кухні. Разом з цим експерт зазначив, що причина залиття експертом не досліджувалася, будь-які акти комісій про залиття відсутні. 

Допитана судом свідок ОСОБА_8, яка проживає поверхом нижче під позивачами, пояснила, що в грудні 2014 року, прийшовши додому з роботи, побачила, що зі стелі капає вода. Вона піднялася до сусідів, а коли повернулася, то вже і в її квартирі на кухні через мийку витікали нечистоти. У зв'язку із цим вона також викликала аварійну машину і в її квартирі прочищали труби. Витікання з мийок відбувається постійно, акти щодо затоплення не складались.

Згідно з повідомленнями комунального підприємства «Міськтепловоденергія» і позивачі, і відповідачі протягом 2014 року зверталися в диспетчерську службу цього підприємства з приводу затоплення. Згідно з журналом реєстрації заявок їхні заявки були виконані. При цьому причина затоплення не вказувалась.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з положеннями статті 1166 ЦК України саме відповідачі мали довести відсутність своєї вини у залитті квартири позивачів. 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що позивачі не довели факту залиття їхньої квартири, оскільки належних доказів, які б підтверджували факт залиття їхньої квартири, до матеріалів справи не додано. Зокрема, позивачі не надали комісійного акта, складеного за участю представників обслуговуючої організації, яким би було зафіксовано сам факт затоплення, а також причини затоплення та завдані пошкодження. 

Разом з тим у наданій заявницею ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2016 року суд касаційної інстанції, погодившись з висновком судів про задоволення позовних вимог, виходив з того, що обставини спричинення шкоди та встановлення відповідальних за її спричинення осіб підтверджені позивачами у справі належними доказами. 

В ухвалі Верховного Суду України від 2 червня 2010 року суд касаційної інстанції направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки у справі не були встановлені фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, зокрема суди, установивши факт залиття квартири, не з’ясували причини залиття квартири позивачів та не установили особу, відповідальну за завдану шкоду.

Отже, висновки, які містяться у судовому рішенні суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечать судовим рішенням, наданим заявницею на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року немає.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк

Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-2125цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A891366A85016C58C2258195003BE305

Link to post
Share on other sites

ВСУ не нашел неодинакового применения при отказе во взыскании ущерба за залитие и при этом указал, что отменяя решение суда первой инстанции и отказывая в удовлетворении исковых требований, суд апелляционной инстанции, с выводами которого согласился и суд кассационной инстанции, руководствовался тем, что истцы не довели факта затопления их квартиры, поскольку надлежащих доказательств, подтверждающих факт затопления их квартиры, в материалах дела нет. В частности, истцы не предоставили комиссионного акта, составленного с участием представителей обслуживающей организации, которым было бы зафиксировано сам факт затопления, а также причины затопления и причиненные повреждения.

  • Like 1
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ВИРОК
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ
      Апеляційного суду міста Києва в складі:
      головуючого судді Балацької Г.О.,
      суддів Горб І.М., Худика М.П.,
      при секретарі судового засідання Міленко О.В.,
      розглянувши в приміщенні суду у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні № 220 130 000 000 000 96 Башловки С.О., який брав участь у судовому провадженні, на вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 02 червня 2014 року відносно
      ОСОБА _2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Артемівськ Донецької області, громадянина України, працюючого радником Голови правління ПАТ "КБ Надра", зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, не судимого, -
      обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України,
      за участі прокурора Василенка С.В.,
      захисників ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      обвинуваченого, відносно якого ухвалений виправдувальний вирок ОСОБА_2, -
      В С Т А Н О В И Л А :
      Цим вироком ОСОБА_2 визнаний невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та виправданий у зв'язку з недоведеністю, що в його діянні є склад цього кримінального правопорушення.
      Як указано у вироку, ОСОБА_2 органом досудового розслідування обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, за наступних обставин.
      Так, 18 квітня 1991 року створено установу у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інноваційний комерційний банк "Таврика" та зареєстровано Державним банком СРСР за реєстраційним номером № 1448. Рішенням Установчих зборів від 29 червня 1993 року ТОВ "Інноваційний комерційний банк "Таврика" перетворено у Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк "Таврика" та зареєстровано Національним банком України (далі НБУ) 21 вересня 1993 року за реєстраційний № 53.
      На виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів банку від 20 липня 2009 року змінено назву банку на Публічне акціонерне товариство "Банк "Таврика" (далі ПАТ "Банк "Таврика"), яке стало правонаступником усіх прав та обов'язків ВАТ АБ "Таврика".
      23 лютого 2011 року Наглядовою Радою ПАТ "Банк "Таврика" прийнято рішення про обрання ОСОБА_2 виконуючим обов'язки Голови Правління ПАТ "Банк "Таврика" та подано до НБУ відповідні документи для погодження його кандидатури на вищевказану посаду.
      28 березня 2011 року за результатами розгляду поданих документів НБУ відмовлено в погодженні кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління ПАТ "Банк "Таврика" у зв'язку з відсутністю у нього бездоганної ділової репутації.
      У подальшому, 05 квітня 2011 року ПАТ "Банк "Таврика" звернувся до НБУ з клопотанням щодо повернення до розгляду кандидатури на посаду Голови Правління ОСОБА_2 після закінчення випробувального терміну, тобто після 23 червня 2011 року.
      28 грудня 2011 року Наглядова Рада ПАТ "Банк "Таврика" повторно звернулася до НБУ з метою погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління вищевказаного банку.
      23 січня 2012 року НБУ повторно повідомив ПАТ "Банк "Таврика" про непогодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду, у зв'язку з чим Наглядовою Радою ПАТ "Банк "Таврика" 30 січня 2012 року прийнято рішення про звільнення останнього від виконання обов'язків Голови Правління.
      При цьому, під час виконання обов'язків Голови Правління ПАТ "Банк "Таврика", у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року на ОСОБА_2, відповідно до п.п. 11.12 - 11.17 Статуту ПАТ "Банк "Таврика", затвердженого Загальними зборами акціонерів на підставі протоколу від 05 серпня 2011 року, погодженого НБУ 22 серпня 2011 року та зареєстрованого державним реєстратором 06 вересня 2011 року за № 10741050034000723 (далі Статут), покладались обов'язки керувати роботою банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання працівниками банку, тобто ОСОБА_2 тимчасово обіймав в установі посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.
      Відповідно до вимог ст. 36 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки зобов'язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов'язаннях. Банки зобов'язані формувати інші фонди та резерви на покриття збитків від активів відповідно до нормативно-правових актів НБУ.
      З цією метою, постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року затверджено "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", відповідно до якого банки зобов'язані здійснювати формування резервів під кредитні ризики за коштами, що містяться на кореспондентських рахунках, які відкриті в інших банках.
      Крім того, згідно зі ст. 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки організовують бухгалтерський облік відповідно до внутрішньої облікової політики, розробленої на підставі правил встановлених НБУ відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Бухгалтерський облік має забезпечувати своєчасне та повне відображення всіх банківських операцій та надання користувачам договірної інформації про стан активів і зобов'язань, результати фінансової діяльності та їх зміни.
      Разом з дим, ОСОБА_2, будучи службовою особою, у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року, неналежним чином виконував свої службові обов'язки, що спричинило настання тяжких наслідків, а саме прийняття 20 грудня 2012 року НБУ постанови № 548, якою ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також взяттям державою зобов'язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який знаходиться за адресою: м. Київ, б-р Т. Шевченка, 33-Б, чим було спричинено збитків державі на вищевказану суму.
      Так, 16 листопада 2011 року ПАТ "Банк "Таврика" відкрито кореспондентський рахунок № АТ971924000100462860 в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та отримано відповідний дозвіл шляхом присвоєння реєстраційного номеру відкритого кореспондентського рахунку в журналі обліку Головного управління НБУ по м. Києву та Київській області за № 11383 від 29 листопада 2011 року.
      22 грудня 2011 року між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" укладено договір позики на суму 50.000.000,0 доларів США для фінансування будівельних проектів в Україні, які повинні здійснюватися компанією ВАТ "Трест "Південзахідтрансбуд".
      Того ж дня, ОСОБА_2, виконуючи обов'язки Голови Правління ПAT "Банк "Таврика", перебуваючи за місцем своєї роботи за адресою: м. Київ вул. Дмитрівська, 92-94, на прохання колишнього Голови Наглядової Ради ПАТ "Банк "Таврика" ОСОБА_7, уклав з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" договір відповідального зберігання та застави грошових коштів в сумі 26.502.636,59 доларів США, які зараховано на вищевказаний кореспондентський рахунок, як гарантії забезпечення виконання взятих зобов'язань компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      Разом з тим, ОСОБА_2 внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, визначених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, не здійснив облік вищезазначеного зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави, а також не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      У результаті невиконання компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" своїх зобов'язань за договором позики від 22 грудня 2011 року з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", останній, діючи відповідно до умов договору відповідального зберігання та застави грошових коштів від 22 грудня 2011 року, укладеного ОСОБА_2, 27 листопада 2012 року провів списання коштів з кореспондентського рахунку ПАТ "Банк "Таврика" № АТ971924000100462860 у розмірі 26.502.636,59 доларів США.
      Таким чином, ОСОБА_2, діючи недбало, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, порушив вимоги ст.ст. 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність, а також вимоги "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, в частині обов'язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики.
      Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 своїх службових обов'язків, передбачених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, через несумлінне ставлення до них, останній не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов'язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити. Результатом укладання вищевказаного договору без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку, стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого, 20 грудня 2012 року НБУ прийнято постанову № 548, якою ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов'язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
      Таким чином, ОСОБА_2 обвинувачується у тому, що він своїми діями вчинив неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки державним інтересам у вигляді завдання майнової шкоди Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у сумі 26.502.632,50 доларів США, яка за офіційним курсом національної валюти України, встановленому НБУ відносно долара США станом на 27 листопада 2012 року склала 211.837.947,47, що на час вчинення злочину в 394.851 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, тобто вчинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 367 КК України.
      Обґрунтовуючи свої висновки про недоведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, суд зазначив, що стороною обвинувачення не доведено, що саме в результаті діяння ОСОБА_2 ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до неплатоспроможних та, як наслідок, завдано майнової шкоди Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, тобто, не доведено наявність причинного зв'язку між діянням обвинуваченого та спричиненням тяжких наслідків, які є кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 367 КК України.
      Не погоджуючись з прийнятим рішенням, прокурор у кримінальному провадженні, який брав участь у судовому провадженні, подав апеляційну скаргу з доповненнями, в якій просить вирок суду скасувати у зв'язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_2 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та призначити йому покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків у банківських і фінансових установах строком 1 рік, зі сплатою штрафу в розмірі 750 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, та, на підставі ст. 75 КК України, звільнити ОСОБА_2 від відбування призначеного покарання з іспитовим строком 3 роки.
      На обґрунтування апеляційних вимог прокурор послався на те, що рішення суду прийнято без повного та всебічного дослідження і аналізу всіх доказів у провадженні, без наведення відповідного спростування пред'явленого обвинувачення, надано перевагу доказам сторони захисту, не вказано, чому судом не взято до уваги докази сторони обвинувачення.
      А саме, як указано в апеляційній скарзі прокурора, ОСОБА_2, розраховуючи на усні зобов'язання ОСОБА_7, недбало віднісся до своїх службових обов'язків: підписавши договір, не забезпечив виконання вимог "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, переклавши покладені на нього обов'язки на колишнього Голову Наглядової Ради ПАТ "Банк "Таврика" ОСОБА_7; в порушення своїх посадових обов'язків не здійснив облік зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави і не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД"; не забезпечив внесення до звітів за формами № 302 "Звіт про класифіковані кредитні операції за формами власності" та № 604 "Звіт про розрахунок резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків" відомості щодо відображення зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави грошових коштів, укладеного між ПАТ "Банк "Таврика", компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" та "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", що спричинило тяжкі наслідки.
      Посилається прокурор і на те, що оцінка ризиків невиконання компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" перед "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", а також формування резерву грошових коштів банком, повинно передувати підписанню договору, оскільки вказана операція пов'язана з високим кредитним ризиком.
      Звертається увага, що судом при ухваленні виправдувального вироку взято до уваги доказ, наданий стороною захисту - копія протоколу засідання Наглядової Ради ПАТ "Банк "Таврика" від 28 листопада 2011 року про погодження укладання угоди депонування та застави коштів з австрійським банком і надання повноважень ОСОБА_2 на його підписання, який, на думку прокурора, є недопустимим, оскільки наданий суду в порушення вимог КПК України.
      Просить прокурор скасувати, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2013 року, арешт на рухоме та нерухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, акції, грошові кошти у будь-якій валюті у готівковому та безготівковому вигляді, які належать ПАТ "Київський ювелірний завод"- як необґрунтований у даному провадженні.
      В запереченнях на апеляційну скаргу прокурора обвинувачений ОСОБА_2, відносно якого ухвалений виправдувальний вирок, та захисник ОСОБА_3 вважають вирок суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
      Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення прокурора на підтримку доводів апеляційної скарги в повному обсязі, пояснення захисників та обвинуваченого, що заперечували проти задоволення апеляційних вимог прокурора, вважаючи вирок суду першої інстанції законним та обгрунтованим, допитавши свідка ОСОБА_8, дослідивши додатково докази на задоволення клопотань сторони обвинувачення та захисту, провівши судові дебати та вислухавши останнє слово ОСОБА_2, перевіривши матеріали провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а вирок суду - скасуванню з ухваленням нового вироку, виходячи з наступного.
      Приписами ст. 370 КПК України задекларована законність, вмотивованість та обґрунтованість судового рішення.
      Законним є рішення, ухвалене судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України.
      Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні та достатні мотиви та підстави його ухвалення.
      Дані вимоги закону судом першої інстанції під час судового провадження та ухваленні вироку належним чином не дотримані, оскільки висновки суду першої інстанції щодо недоведеності, що в діях ОСОБА_2 є склад правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, а тому, у відповідності до ст.ст. 409, 411 КПК України, вирок суду першої інстанції підлягає безспірному скасуванню з ухваленням нового вироку на підставі п. 3 ч. 1 ст. 407, ст. 418 КПК України.
      Проаналізувавши досліджені в судах першої та апеляційної інстанцій докази в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у неналежному виконанні службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки державним інтересам за наступних обставин.
      18 квітня 1991 року створено установу у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інноваційний комерційний банк "Таврика" та зареєстровано Державним банком СРСР за реєстраційним номером № 1448. Рішенням Установчих зборів від 29 червня 1993 року ТОВ "Інноваційний комерційний банк "Таврика" перетворено у Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк "Таврика" та зареєстровано Національним банком України (далі НБУ) 21 вересня 1993 року за реєстраційний № 53.
      На виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів банку від 20 липня 2009 року змінено назву банку на Публічне акціонерне товариство "Банк "Таврика" (код ЄДРПОУ 19454139, МФО 300788) (далі АТ "Банк "Таврика" або Банк), яке стало правонаступником усіх прав та обов'язків ВАТ АБ "Таврика".
      23 лютого 2011 року Наглядовою Радою АТ "Банк "Таврика" прийнято рішення про обрання ОСОБА_2 виконуючим обов'язки Голови Правління АТ "Банк "Таврика" та подано до НБУ відповідні документи для погодження його кандидатури на вищевказану посаду.
      28 березня 2011 року за результатами розгляду поданих документів НБУ відмовлено в погодженні кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління АТ "Банк "Таврика" у зв'язку з відсутністю у нього бездоганної ділової репутації.
      У подальшому, 05 квітня 2011 року АТ "Банк "Таврика" звернувся до НБУ з клопотанням щодо повернення до розгляду кандидатури на посаду Голови Правління ОСОБА_2 після закінчення випробувального терміну, тобто після 23 червня 2011 року.
      28 грудня 2011 року Наглядова Рада АТ "Банк "Таврика" повторно звернулася до НБУ з метою погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління вищевказаного банку.
      23 січня 2012 року НБУ повторно повідомив АТ "Банк "Таврика" про непогодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду, у зв'язку з чим Наглядовою Радою АТ "Банк "Таврика" 30 січня 2012 року прийнято рішення про звільнення останнього від виконання обов'язків Голови Правлінні.
      При цьому, під час виконання обов'язків Голови Правління АТ "Банк "Таврика", у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року на ОСОБА_2, відповідно до п.п. 11.12 - 11.17 Статуту АТ "Банк "Таврика", затвердженого Загальними зборами акціонерів на підставі протоколу від 05 серпня 2011 року, погодженого НБУ 22 серпня 2011 року та зареєстрованого державним реєстратором 06 вересня 2011 року за № 10741050034000723 (далі Статут), покладались обов'язки керувати роботою банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання працівниками банку, тобто ОСОБА_2 тимчасово обіймав в установі посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.
      Відповідно до вимог ст. 36 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки зобов'язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов'язаннях. Банки зобов'язані формувати інші фонди та резерви на покриття збитків від активів відповідно до нормативно-правових актів НБУ.
      З цією метою, постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року затверджено "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", відповідно до якого банки зобов'язані здійснювати формування резервів під кредитні ризики за коштами, що містяться на кореспондентських рахунках, які відкриті в інших банках.
      Крім того, згідно зі ст. 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки організовують бухгалтерський облік відповідно до внутрішньої облікової політики, розробленої на підставі правил встановлених НБУ відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Бухгалтерський облік має забезпечувати своєчасне та повне відображення всіх банківських операцій та надання користувачам договірної інформації про стан активів і зобов'язань, результати фінансової діяльності та їх зміни.
      Разом з цим, ОСОБА_2, будучи службовою особою, у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року, неналежним чином виконував свої службові обов'язки, що спричинило настання тяжких наслідків, а саме прийняття 20 грудня 2012 року НБУ постанови № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також взяттям державою зобов'язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який знаходиться за адресою: м. Київ, б-р Т. Шевченка, 33-Б, чим було спричинено збитків державі на вищевказану суму.
      Так, 16 листопада 2011 року АТ "Банк "Таврика" відкрито кореспондентський рахунок № АТ971924000100462860 в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та отримано відповідний дозвіл шляхом присвоєння реєстраційного номеру відкритого кореспондентського рахунку в журналі обліку Головного управління НБУ по м. Києву та Київській області за № 11383 від 29 листопада 2011 року.
      22 грудня 2011 року між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" укладено договір позики на суму 50.000.000,0 доларів США для фінансування будівельних проектів в Україні, які повинні здійснюватися компанією ВАТ "Трест "Південзахідтрансбуд".
      Того ж дня, ОСОБА_2, виконуючи обов'язки Голови Правління AT "Банк "Таврика", перебуваючи за місцем своєї роботи за адресою: м. Київ, вул. Дмитрівська, 92-94, на прохання колишнього Голови Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_7, уклав з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" договір відповідального зберігання та застави грошових коштів в сумі 26.502.636,59 доларів США, які зараховано на вищевказаний кореспондентський рахунок, як гарантії забезпечення виконання взятих зобов'язань компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      Разом з тим, ОСОБА_2 внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, визначених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, не здійснив облік вищезазначеного зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави, а також не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      У результаті невиконання компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" своїх зобов'язань за договором позики від 22 грудня 2011 року з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", останній, діючи відповідно до умов договору відповідального зберігання та застави грошових коштів від 22 грудня 2011 року, укладеного ОСОБА_2, 27 листопада 2012 року провів списання коштів з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" № АТ971924000100462860 у розмірі 26.502.636,59 доларів США.
      Таким чином, ОСОБА_2, діючи недбало, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, порушив вимоги ст.ст. 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність, а також вимоги "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, в частині обов'язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики.
      Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 своїх службових обов'язків, передбачених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, через несумлінне ставлення до них, останній не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов'язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити. Результатом укладання вищевказаного договору без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку, стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого, 20 грудня 2012 року НБУ прийнято постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов'язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
      Винуватість ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, підтверджуються сукупністю досліджених в судах першої та апеляційної інстанцій доказів.
      Згідно протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" № 25/23/02/01 від 23 лютого 2011 року, ОСОБА_2 було обрано в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" з 23 лютого 2011 року (а.п. 121 т. 2) та звільнено з 31 січня 2012 року у зв'язку з непогодженням його кандидатури Національним банком України, як указують дані протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" № НР/30/01/2012/01 від 30 січня 2012 року на підставі повідомлення Національного банку України № 41-42/293-758 від 23 січня 2012 року та наказу від 30 січня 2012 року, згідно якого ОСОБА_2, в подальшому, приступив з 01 лютого 2012 року до виконання обов'язків радника Голови Правління зі звільненням 15 липня 2012 року у зв'язку з припиненням трудового договору на підставі наказу № 183-о/с (а.п. 191-192, 240-241, 243, 244 т. 2).
      Отже, в період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року ОСОБА_2 виконував обов'язки Голови Правління АТ "Банк "Таврика"(Банк).
      Відповідно до п.п. 11.12 - 11.17 Статуту АТ "Банк "Таврика", затвердженого Загальними зборами акціонерів на підставі протоколу від 05 серпня 2011 року, погодженого НБУ 22 серпня 2011 року та зареєстрованого державним реєстратором 06 вересня 2011 року за № 10741050034000723 (далі Статут), в якому міститься посилання на те, що: 18 квітня 1991 року створено установу у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інноваційний комерційний банк "Таврика" та зареєстровано Державним банком СРСР за реєстраційним номером № 1448; рішенням Установчих зборів від 29 червня 1993 року ТОВ "Інноваційний комерційний банк "Таврика" перетворено у Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк "Таврика" та зареєстровано Національним банком України (далі НБУ) 21 вересня 1993 року за реєстраційним № 53; на виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів банку від 20 липня 2009 року змінено назву банку на Публічне акціонерне товариство "Банк "Таврика" (далі АТ "Банк "Таврика"), яке стало правонаступником усіх прав та обов'язків ВАТ АБ "Таврика", - на Голову Правління Банку покладались обов'язки керувати роботою банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання працівниками банку (а.п. 11-35 т. 3).
      Тобто, ОСОБА_2, виконуючи обов'язки Голови Правління Банку, тимчасово обіймав в установі посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.
      Як показував ОСОБА_2 в судах першої та апеляційної інстанцій, він дійсно з лютого 2011 року по січень 2012 року обіймав посаду виконуючого обов'язки Голови Правління АТ "Банк "Таврика", який розташований за адресою: м. Київ, вул. Дмитрівська, 92-94.
      У кінці грудня 2011 року його запросив до себе в кабінет, що знаходиться в приміщенні АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_9, який фактично був власником АТ "Банк "Таврика", на переговори з підписання Договору відповідального зберігання та застави (надалі Договір застави) з австрійським банком "Майнль Банк Акцієнгезельшафт". В кабінеті, крім ОСОБА_7, були присутні два менеджери австрійського банку та ОСОБА_10 - акціонер АТ "Банк "Таврика". Ознайомившись з наданими документами, він-ОСОБА_2. повідомив, що договір підготовлений неправильно, оскільки компанія "Вінтен Трейдинг ЛТД" є інвестором Банку, а тому, за регуляціями Національного банку України (НБУ), не можна проводити активні операції з інвестором в капітал банку. Після цього, його ознайомили з рішенням Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика", яка надала йому повноваження на підписання даного Договору застави з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт". ОСОБА_11 пояснив присутнім, що, з метою не порушення регуляції НБУ, необхідно за договором цесії (уступка, передача) перевести субординований борг компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД" на іншу компанію і цю дію зареєструвати в НБУ. Проте ОСОБА_7 йому вказав, що за браком часу, оскільки менеджери австрійського банку повинні через дві години бути на літаку, тому оформлення буде зроблено належним чином потім. Після цього, він-ОСОБА_2. підписав оферту - попередній договір. Ознайомившись з порядком вступу договору в силу - п. 10 Договору застави, він зрозумів, що це довга процедура, а тому, погодився з ОСОБА_7 поки не виносити питання підписання Договору застави на засідання Правління. Підписуючи оферту, він-ОСОБА_2. вважав, що через лімітну політику Правління АТ "Банк "Таврика" у нього завжди буде важіль не виконувати договір до врегулювання відносин з НБУ.
      В подальшому, в січні 2012 року НБУ відмовив АТ "Банк "Таврика" в погодженні його кандидатури на призначення Головою Правління Банку та він 30 січня 2012 року був звільнений з посади виконуючого обов'язки Голови Правління Банку.
      ОСОБА_11 резерви по операціях за грудень 2011 року не формував у зв'язку з тим, що за його каденцію не надходив оригінал угоди підписаний австрійським банком. Резерви за січень, які формуються до 7 числа по завершенню місяця, підписував його наступник, якому він передав справи за актом прийому-передачі.
      ОСОБА_11 не міг формувати резерв грошових коштів, якщо операція не облікована в банку.
      У разі, коли б договір прийшов підписаний австрійською стороною, то він повинен був реєструватися в журналі вхідної кореспонденції, потім цей договір повинен був потрапити до нього-ОСОБА_2., як до в.о. Голови Правління Банку, після чого повинні були даватися по ньому вказівки службам банку.
      Винним себе визнав лише в тому, що підписав Договір застави, як оферту. При цьому вважає, що "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" незаконно були списані кошти з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика", оскільки останнім порушено принципи Базельських угод щодо транспарентності ведення бізнесу.
      16 листопада 2011 року АТ "Банк "Таврика" було відкрито, зокрема, кореспондентський рахунок № АТ971924000100462860 в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", згідно повідомлення останнього (а.п. 204 т. 2), про що, в свою чергу, Банк повідомив Головне управління Національного банку України по м. Києву і Київській області 18 листопада 2011 року (а.п. 205 т. 2), яке надало дозвіл у вигляді присвоєння реєстраційного номеру відкритого кореспондентського рахунку, облікувавши його в журналі за № 113893 від 29 листопада 2011 року.
      Як видно з Договору позики від 22 грудня 2011 року, укладеного між компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" (у подальшому іменується як "Позичальник") та компанією "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" (надалі іменується як "Позикодавець"), Позикодавець погоджується надати Позичальнику, а останній погоджується прийняти від Позикодавця суму до 50.000.000 доларів США для фінансування ряду будівельних проектів в Україні, які здійснюються компанією АТ "УЗТС (а.п. 122-131, 132, 133-144, 145 т. 2).
      Згідно Договору відповідального зберігання та застави (Договір застави) від 22 грудня 2011 року, укладеного між АТ "Банк "Таврика" (надалі іменується як "Заставник") та "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" (надалі іменується як "Заставоутримувач"), з метою забезпечення зобов'язань компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" за договором позики від 22 грудня 2011 року, АТ "Банк "Таврика" погоджується заставити, зокрема, залишок коштів, які зберігаються на рахунку № 462861, власником якого є АТ "Банк "Таврика", відкритий в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт".
      Даний договір від імені Заставника АТ "Банк "Таврика" підписаний ОСОБА_2 (а.п. 147-155, 159-170 т. 2).
      Однак, за поясненнями самого ОСОБА_2, оскільки компанія "Вінтен Трейдинг ЛТД" є інвестором Банку, за регуляціями Національного банку України, не можна було проводити активні операції з інвестором в капітал Банку.
      Щодо неможливості укладення даного договору випливає і з пояснень свідка ОСОБА_8, яка, будучи уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Таврика", у тому числі в суді апеляційної інстанції, показала, що між АТ "Банк "Таврика" та компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" були укладені Договори про залучення коштів на умовах субординованого боргу за №№ 3, 4, 5 від 10 травня 2011 року, 16 грудня 2011 року та 10 травня 2012 року, які, відповідно до Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 року № 270 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 липня 2004 року за № 885/9484, зі змінами, - були зареєстровані в Національному банку України.
      Відповідно до п. 3.9 гл. 3 розділу III Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року № 368, зі змінами і доповненнями, та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 вересня 2001 року за № 841/6032, на період чинності зазначених Договорів про залучення коштів на умовах субординованого боргу, АТ "Банк "Таврика" не мав права на передачу Інвестору або пов'язаним з ним особам кошти убудь-якій формі: майно, кредит, будь-які операції з векселями, факторингові послуги, не покриті безумовним забезпеченням гарантії, поруки за кредиторів банку-боржника тощо, крім тих випадків, якщо таке передавання банком-боржником майна або векселів є сплатою процентів за залученими на умовах субординованого боргу коштами та оформлене відповідною угодою.
      Відповідно до вимог чинного законодавства, кошти, що залучені на умовах субординованого боргу, не можуть бути заставою за кредитами та іншимиопераціями банку-боржника. Зарахування зустрічних однорідних вимог за угодою про залучення субординованого боргу не допускається, а тому в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 не мав права укладати з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" Договір відповідального зберігання та застави грошових коштів на період дії Договорів про залучення коштів на умовах субординованого боргу, у тому числі - у виді оферти, а також одноособово приймати рішення про укладення даного договору чи взагалі підписувати договори.
      Про те, що ОСОБА_2 не мав права одноособово, без погодження з Наглядовою Радою Банку, вчиняти правочини, укладати будь-які договори (угоди) на суму, що перевищує 0,25 % статутного капіталу Банку, крім кредитних договорів, договорів банківського вкладу (депозиту), міжбанківських кредитних (депозитних договорів, договорів купівлі-продажу іноземної валюти та банківських металів, договорів оренди та договорів про надання послуг зв'язку - вказують приписи п.п. 32 п. 10.6 Статуту Банку.
      Вартість активів, переданих в заставу "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" становить 50.000.000 доларів США або 399.465.000 грн., що в 1,33 рази перевищує розмір статутного капіталу Банку (300.000.000 грн. на дату підписання договорів), що фактично стороною захисту не оспорюється.
      При цьому, колегія суддів не вважає беззастережним доказом у провадженні, наданий стороною захисту - копію протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" від 28 листопада 2011 року, згідно з яким прийнято рішення про погодження укладання угоди депонування та застави коштів з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та надання повноважень в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 щодо підписання зазначеної угоди (а.п. 3 т. 3).
      Даний висновок колегія суддів обґрунтовує тим, що оригінал чи копія вказаного документу в АТ "Банк "Таврика" відсутні. Ксерокопія даного протоколу надана суду першої інстанції 26 травня 2014 року захисником ОСОБА_3, за позицією якого він отримав її від адвоката Кузяєва, який, в свою чергу, джерело походження вказаного протоколу не пояснив (а.п. 36 т. 3).
      У будь-якому випадку, на переконання колегії суддів, навіть за умови прийняття Наглядовою Радою АТ "Банк "Таврика" 28 листопада 2011 року рішення про погодження укладання угоди депонування та застави коштів з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та надання повноважень в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 щодо підписання зазначеної угоди - не давала права ОСОБА_2 укладати Договір застави, оскільки це б суперечило регуляціям НБУ.
      Але, водночас, не можна не відмітити, що згідно змісту вказаного протоколу Наглядова Рада Банку погодила укладання угоди, а ніяким чином не оферти, дозвіл на останнє ОСОБА_2 і не потребував.
      Відповідно до вимог чинного законодавства та згідно з п. 11.10 Статуту АТ "Банк "Таврика", зокрема, голова Правління заступає на посаду після надання згоди на це Національним банком України, після чого, відповідно до розділу 11 Статуту, він має право діяти від імені Банку без довіреності, у тому числі, вчиняти правочини.
      В іншому випадку, як указують приписи п. 11.17, у разі неможливості виконання Головою Правління своїх повноважень за рішенням Наглядової Ради виконання повноважень покладається на одного з членів Правління. Інші особи можуть діяти від імені Банку у порядку представництва, передбаченому Цивільним кодексом України на підставі відповідних доручень (довіреностей) (а.п. 28-30 т. 3).
      Національний банк України листами від 28 березня 2011 року та від 23 січня 2012 року повернув пакет документів, наданий Банком для погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління АТ "Банк "Таврика", оскільки його кандидатура не відповідала вимогам ст. 42 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та п. 3.1 "е" Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 № 375, у зв'язку з відсутністю бездоганної ділової репутації (а.п. 204-241, 245-247 т. 2).
      Протоколи засідань Загальних зборів акціонерів та Наглядової Ради Банку не містять рішень щодо надання права ОСОБА_2 діяти від імені Банку на підставі доручення (довіреності).
      Не послався на наявність таких рішень і ОСОБА_2
      Про підписання в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 Договору застави стало відомо Банку лише 27 листопада 2012 року в момент списання коштів з кореспондентського рахунку банку, що було предметом розгляду Правління АТ "Банк "Таврика" 28 листопада 2012 року, яке 29 листопада 2012 року звернулося з запитом до Наглядової Ради Банку про надання інформації стосовно рішень, які приймались при укладанні договору про надання гарантії, та чи надавалися повноваження на підписання цього Договору в.о. Голови Правління ОСОБА_2 (а.п. 187, 188 т. 2).
      На звернення 28 листопада 2012 року АТ "Банк "Таврика" до "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", останній 29 листопада 2012 року направив необхідні документи, які підтверджували правомірність списання коштів з рахунку Банку - Договір позики та Договір застави.
      Свідкам ОСОБА_13 - ведучому економісту управління ризиків, а потім - начальнику управління ризиків АТ "Банк "Таврика", ОСОБА_14 - заступнику начальника управління кредитних операцій, а потім начальнику цього управління, про укладання 22 грудня 2011 року між АТ "Банк "Таврика" Договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, - не відомо.
      Крім цього, свідок ОСОБА_13 оцінку ризиків за Договором не проводив. Відомості щодо формування грошового резерву банку та кредитної справи за даним Договором, а також і про списання 26.502.636,59 доларів США 27 листопада 2012 року, у нього - відсутні.
      Свідок ОСОБА_14 не робила жодної звітності по цьому Договору та він не обліковувався у Банку. Про вказаний Договір їй стало відомо після списання коштів, та чи був оригінал Договору в Банку - вона не знає.
      Свідок ОСОБА_15 суду першої інстанції показала, що вона обіймала посаду головного бухгалтера в АТ "Банк "Таврика", а тому їй відомо про відкриття АТ "Банк "Таврика" кореспондентського рахунку в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт". При цьому їй нічого не відомо про укладення між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та АТ "Банк "Таврика" договору відповідального зберігання й застави. Зазначила, що вказаний договір не обліковувався в АТ "Банк "Таврика", оскільки не було оригіналу такого документу. Крім того, уточнила, що резерв коштів в банку формується тільки під операції, які обліковуються, якщо ж така операція не обліковувалася, то і резерв не формувався. Про вказаний договір дізналася після надходження з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" повідомлення про списання коштів з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" .
      Відповідно до даних протоколу засідання Правління АТ "Банк "Таврика" № ПР/28/11/2012/01 від 28 листопада 2012 року, у складі, у тому числі, членів Правління - ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_14, заслухавши начальника відділу кореспондентських відносин ОСОБА_17 щодо списання згідно виписки "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" в односторонньому порядку 26.502.933,50 доларів США, всі члени правління заявили, що жодного рішення Правління та Кредитного комітету, з якого у АТ "Банк "Таврика" виникали б зобов'язання перед третіми особами в заявленій - 26.502.933,50 доларів США або більшій сумі, вони не приймали і не підписували (а.п. 187-189 т. 2).
      Крім того, як указують дані протоколу Правління АТ "Банк "Таврика" № ПР/29/11/2012/03 від 29 листопада 2012 року, у зв'язку з виявленим, на підставі виписки "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", фактом списання з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" в односторонньому порядку 26.502.933,50 доларів США та у зв'язку з відсутністю в банку протоколів Правління і Наглядової Ради, якими би приймалось рішення про надання гарантії, було ухвалено звернутися із запитом до Наглядової Ради Банку про надання інформації стосовно рішень, які приймались при укладанні договору про надання гарантії та чи надавались повноваження на підписання цього договору в.о. Голови Правлянні ОСОБА_2, однак діюче керівництво Банку не володіло договорами та іншою інформацією, на підставі яких було вчинено списання, а відповідь з НаглядовоїРади Банком не отримана (а.п. 190, 213 т. 2).
      Ненадання відповіді Наглядовою Радою на звернення Правління АТ "Банк "Таврика" з приводу надання/ненадання ОСОБА_2 повноважень на підписання договорів з "МайнльБанк Акцієнгезельшафт" не вказує на наявність прийняття такого рішення, у тому числі і відповідно до протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" від 28 листопада 2011 року.
      Висновки суду першої інстанції та доводи сторони захисту про те, що, за відсутності оригіналу Договору застави, підписаний ОСОБА_2 Договір слід розцінити як оферту, що не повинна була обліковуватися в ПАТ "Банк "Таврика", і, як наслідок, не повинний був формуватися резерв для покриття кредитного ризику, - на увагу не заслуговують, виходячи з наступного.
      Як видно з Договору позики від 22 грудня 2011 року, укладеного між компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" (у подальшому іменується як "Позичальник") та компанією "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" (надалі іменується як "Позикодавець"), Позикодавець погоджується надати Позичальнику, а останній погоджується прийняти від Позикодавця суму до 50.000.000 доларів США для фінансування ряду будівельних проектів в Україні, які здійснюються компанією АТ "УЗТС" (а.п. 122-131, 132, 133-144, 145 т. 2).
      Під відбитком логотипу "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" стоїть дата 30 грудня 2011 року (а.п. 144 т. 2).
      Згідно Договору відповідального зберігання та застави, укладеного у той же день - 22 грудня 2011 року, що укладений між Заставником - АТ Банк "Таврика" та Заставоутримувачем - "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", Заставоутримувач є підготовленим за вказівкою Заставника і діє від імені Заставника з метою надання компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД" кредиту в обсязі до 50.000.000 доларів США згідно з умовами Договору позики від 22 грудня 2011 року, за формою та змістом, які викладені в Додатку № 1, який додається, який повинен бути укладений між Позичальником у якості позичальника та Заставоутримувачем у якості позикодавця.
      При цьому Заставник відкрив та повинен вести рахунок № 462861 (включаючи Допоміжні рахунки для внесення депозитів готівкою ("Заставний рахунок"), умови ведення якого зазначено в цьому Договорі та Загальних умовах здійснення банківських операцій, які додаються в якості Додатку № 2.
      З метою забезпечення зобов'язань Позичальника за Договором позики та будь-якими та всіма відповідними змінами доповненнями до нього, які Сторони можуть узгодити в майбутньому, заставник - АТ "Банк "Таврика" погоджується заставити всі свої майнові та інші права на Надане забезпечення та залишок коштів, які зберігаються в Заставному рахунку, на умовах цього договору застави.
      Згідно з умовами та положеннями Договору уступки прав забезпечення, за формою та змістом, які викладено в Додатку 3, який повинен бути укладений між Заставоутримувачем у якості цедента та Заставником у якості цедента ("Договір уступки прав забезпечення"), Заставоутримувач має право уступити будь-які та всі суми дебіторської заборгованості за договором позики Заставнику в якості цедента.
      На засвідчення цього Заставник та Заставоутримувач, діючи через своїх належних чином уповноважених представників, розпорядилися про належне оформлення цього Договору застави в день та рік, зазначені вище.
      Даний Договір застави підписаний Заставником - АТ Банк "Таврика" в особі ОСОБА_2 та Заставоутримувачем - "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", в особі Проф.К.Прюгер та Встд.Г.Вайс, 30 грудня 2011 року.
      До Договору долучені Додатки №№ 1, 2, 3 (а.п. 147-155, 156-158, 159-170, 171-173 т. 2).
      При цьому, однією з вимог Договору застави є надання АТ Банк "Таврика" до "Майнль Банк Акцієнгезельшафт": правовстановлюючих документів Банку, підтвердження справжності та чинності підписів, експертного висновку щодо відповідності чинному законодавству операції тощо.
      Хоча факт надання відповідних документів "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" документально не підтверджено, проте, за наявним SWIFT-повідомленням від 22 грудня 2011 року, адресованому "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", підтверджено закріплення за ОСОБА_2 виключного права підписання Договору застави (а.п. 174 -178 т. 2), а не на надане ОСОБА_2 право на підписання оферти, як на те послалася сторона захисту в суді апеляційної інстанції.
      Отже вручення 22 грудня 2011 року особисто представникам "МайнльБанк Акцієнгезельшафт" підписаного ОСОБА_2 22 грудня 2011 року Договору застави та підтвердження умов і положень Договору застави SWIFT-каналом, - дало підстави для підписання Договору "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" 30 грудня 2011 року, наслідком чого є виникнення між сторонами Договору.
      Крім того, згідно змісту Договору застави, його не можна визнати офертою - пропозицією певній стороні укласти угоду з урахуванням викладених умов, оскільки пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття, а також строк для відповіді на пропозицію укласти договір тощо - чого з Договору застави взагалі не вбачається.
      На переконання колегії суддів, без укладання Договору застави не був би прийнятним і Договір позики.
      При цьому, для легітимності Договору застави не має значення, якою стороною першочергово підписаний цей Договір, чи наявність/відсутність дати підписання Договору ОСОБА_2, чи неповне заповнення розділів-п.п. 7.02, 10.01 b)і), 10.01 b)v) Договору, які не є істотними, що мають наслідком визнання не укладення Договору (а.п. 179-185 т. 2).
      Що стосується розділу-п.п. 10.02 Договору застави, на які посилається сторона захисту, то, згідно його дослівному змісту, "...якщо Випадок невиконання зобов'язань за Договором позики стався до (зазначити дату), зобов'язання Сторін за цим Договором, за винятком зобов'язань Заставника за розділом 9.02 цього Договору, припиняють бути обов'язковими для сторін" - дані умови Договору застави саме в цьому розділі/підпункті також не є суттєвими, оскільки дата зобов'язання Сторін по Договору застави витікає, як з даного Договору застави - розділ 10.01, так і з Договору позики, з доповненнями, щодо періоду наявності позики, виконання якого і гарантовано Договором застави.
      Про те, що Договір застави не був офертою, свідчить і наступна дія/бездіяльність ОСОБА_2, який не оформлював в наступному пакет документів на переведення субординованого боргу компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД" на виконання регуляції НБУ з подальшим реєструванням дії в НБУ.
      Оскільки настав Випадок невиконання зобов'язань та з'явилися причини для дострокового погашення Позики, наданої за договором позики, та що настав термін оплати Зобов'язань Позичальника за договором позики, на виконання вимог Розділу 7.01 Договору застави "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", повідомив про це 26 листопада 2012 року АТ "Банк "Таврика" рекомендованою авіапоштою та попередньо надісланим факсом, після чого і відбулося списання з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" в односторонньому порядку 26.502.632,50 доларів США.
      Крім того, колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, визначених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту та ст. 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", не здійснив облік вищезазначеного зобов'язання за Договором застави, а також, всупереч ст. 36 Закону України "Про банки і банківську діяльність", постанови Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, щодо затвердження "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків" - не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД", що, з наведеним вище, потягло за собою тяжкі наслідки.
      А саме, відповідно до змісту довідки НБУ від 28 грудня 2012 року та заяви про кримінальне правопорушення від 08 квітня 2013 року, в силу певних подій, що відбулися, зокрема, протягом 21-23 листопада 2012 року, починаючи з 23 листопада 2012 року Банк неспроможний був виконувати зобов'язання перед вкладниками та кредиторами, а списання 27 листопада 2012 року коштів, розміщених на кореспондентському рахунку Банку в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" в сумі 26.502.632,50 доларів США, призвело до втрати АТ "Банк "Таврика" платоспроможності (а.п. 103-107, 212-239 т. 2), у зв'язку з чим 20 грудня 2012 року Національний банк України прийняв постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних (а.п. 47, 48 т. 3), а також взяттям державою зобов'язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, чим було спричинено збитків державі на вищевказану суму.
      За наведеним, в сукупності, колегія суддів приходить до висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у недбалості, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, який порушив вимоги ст.ст. 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність, а також вимоги "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, в частині обов'язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики, та у неналежному виконанні ОСОБА_2 своїх службових обов'язків, передбачених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, через несумлінне ставлення до них, останній не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання Договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов'язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити, результатом укладання якого без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку, стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого, 20 грудня 2012 року НБУ прийнято постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов'язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, а тому дії ОСОБА_2 колегія суддів кваліфікує за ч. 2 ст. 367 КК України, як неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки держаним інтересам у вигляді завдання майнової шкоди Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у сумі 26.502.632,50 доларів США, яка за офіційним курсом національної валюти України, встановленому НБУ відносно до долара США станом на 27 листопада 2012 року, склала 211.837.947,47 грн., що на час вчинення злочину у 394.851 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
      При призначенні ОСОБА_2 покарання колегія суддів, на виконання приписів ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину та особу винного.
      А саме, при призначенні ОСОБА_2 покарання колегія суддів враховує тяжкість вчиненого правопорушення, що віднесений законом до злочинів середньої тяжкості, дані про його особу, який вперше притягається до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується, у тому числі за місцем проживання (а.п. 249 т. 2, а.п. 231 т. 3, а.п. 100 т. 4).
      Обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання ОСОБА_2, колегія суддів не встановлено.
      За наведеним, в сукупності, на переконання колегії суддів, ОСОБА_2 слід призначити покарання в межах, встановлених в санкції ч. 2 ст. 367 КК України, з призначенням додаткових покарань, враховуючи конкретні обставини провадження.
      Проте, враховуючи тяжкість вчиненого злочину, вище наведені дані про особу ОСОБА_2, який також є інвалідом ІІ групи та страждає на тяжке захворювання (а.п. 66, 79 т. 5), колегія суддів приходить до висновку про можливість виправлення ОСОБА_2 без відбування основного покарання, а тому на підставі ст. 75 КК України звільняє його від відбування основного покарання з випробуванням, з встановленням іспитового строку, без покладання обов'язків, передбачених ст. 76 КК України, в редакції закону від 14 квітня 2009 року.
      Колегія суддів, приймаючи рішення про скасування вироку суду першої інстанції та ухваленні нового вироку скасовує, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2013 року, арешт на рухоме та нерухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, акції, грошові кошти у будь-якій валюті у готівковому та безготівковому вигляді, які належать ПАТ "Київський ювелірний завод", оскільки ПАТ "Київський ювелірний завод" не несе та не може нести відповідальності у даному кримінальному провадженні.
      За наведеним, апеляційна скарга прокурора у провадженні, який брав участь у судовому провадженні, підлягає задоволенню.
      Керуючись ст.ст. 404, 407, 418, 420 КПК України, колегія суддів, -
      З А С У Д И Л А:
      Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні Башловки С.О.,який брав участь у судовому провадженні, - задовольнити
      Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 02 червня 2014 року у кримінальному провадженні № 220 130 000 000 000 96 відносно ОСОБА_2, яким обвинувачений визнаний невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та виправданий у зв'язку з недоведеністю, що в його діянні є склад цього кримінального правопорушення, - скасувати у зв'язку з невідповідністю висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального правопорушення.
      Ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_2 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та призначити йому за цим законом покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків у банківських і фінансових установах строком 1 (один) рік зі сплатою штрафу в розмірі 750 (сімсот п'ятдесят) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 12.750 (дванадцять тисяч сімсот п'ятдесят) гривень.
      На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_2 від відбування призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.
      Скасувати, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2013 року, арешт на рухоме та нерухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, акції, грошові кошти у будь-якій валюті у готівковому та безготівковому вигляді, які належать ПАТ "Київський ювелірний завод" (ЄДРПОУ 00227229, м. Київ, вул. Голосіївська, 17).
      Вирок набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржений в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з дня його проголошення.
      С У Д Д І :
      Балацька Г.О. Горб І.М. Худик М.П.
      Джерело: ЄДРСР 65287111
    • By ANTIRAID
      ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 вересня 2020 року м. Київ № 826/15463/18
      Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Чудак О.М., за участю секретаря судового засідання Лисун А.А., представника позивача Куропати О.В., представника відповідача Мельниченко К.Г., у відсутність представників третьої особи, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду "Житло-Сервіс", про визнання незаконним та нечинним розпорядження,
      установив:
      21.09.2018 до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) з позовною заявою до Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (Виконавчий орган КМР (КМДА)) про визнання незаконним та нечинним повністю розпорядження «Про внесення змін до Тарифів та структури тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, які надають виконавці цих послуг, по кожному будинку окремо для здійснення розрахунків із споживачами залежно від оплати останніми не пізніше або після 20 числа місяця, що настає за розрахунковим» від 12.02.2018 №211, зареєстрованого в Головному територіальному управлінні юстиції у місті Києві 27.02.2018 за №50/1898.
      В обґрунтування заявлених вимог зазначила про незаконність оскаржуваного рішення, оскільки відповідачем затверджено тарифи та структури тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкової території житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , без перевірки їх економічної обґрунтованості та за відсутності необхідної документації. Окрім того, позивач стверджує на недотриманні порядку доведення до споживачів інформації з обґрунтуванням причин зміни тарифу. Так, зазначено, що інформація про необхідність корегування економічно обґрунтованих витрат на виробництво до відома споживачів не доводилася, на офіційному веб-сайті відповідача або в мережі Інтернет, у друкованих засобах масової інформації не публікувалась, у зв`язку з чим споживачі житлово-комунальних послуг не мали можливості приймати участь у встановленні цін/тарифів на ці послуги як передбачено чинним законодавством.
      Одночасно з відкриттям провадження у справі, судом залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» (02081, м. Київ, вул. Дніпровська набережна, 25Б).
      В судовому засіданні представники позивача позовні вимоги підтримали та просили суд їх задовольнити.
      Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечувала, зазначивши, що рішення прийнято у відповідності вимог законодавства. У відзиві на позовну заяву зазначено, що встановлювати ціни/тарифи на житлово-комунальні послуги віднесено до повноважень Київської міської державної адміністрації. Окрім того, зазначено, що згідно норм законодавства доведення інформації про зміну тарифу до мешканців шляхом розміщення оголошення в кожному конкретному будинку (на прибудинковій території) - є обов`язковою умовою для суб`єкта господарювання, а інші способи доведення інформації є додатковими. Так, про зміну тарифу 15.09.2017 вивішено відповідне оголошення, про що 18.09.2017 складено акт. Поряд із цим, відповідну інформацію до споживачів доведено шляхом розміщення оголошення в газеті «Хрещатик» від 03.11.2017 №114 (5027) арк. 14. Детальна інформація щодо обґрунтування переліку тарифів, розміщена на інформаційних стендах у під`їздах будинків, а також на офіційних сайтах КП «ГІОЦ» та КП «Житло-Сервіс».
      Також відповідач зазначає, що суб`єктом господарювання при здійсненні розрахунку тарифу на послугу з утримання будинку і споруд та прибудинкової території правомірно застосовано сумарну загальну площу квартир та нежитлових приміщень у житловому будинку на підставі техніко-економічних показників загальної характеристики будинку та прибудинкової території житлового будинку.
      Щодо економічного обґрунтування та походження встановлених тарифів відповідач зазначає, що розрахунки економічно обґрунтованих витрат на виробництво житлово-комунальних послуг здійснюють суб`єкти господарювання, предметом діяльності яких є надання таких послуг, а органи місцевого самоврядування встановлюють тарифи на житлово-комунальні послуги в розмірі не нижче економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво (надання). Так, у відповідному оголошенні в газеті «Хрещатик» КП «Житло-сервіс» повідомлено, що у зв`язку зі зміною рівня тарифів на електроенергію, центральне водопостачання, вивезення твердих побутових відходів, технічного обслуговування ліфтів, зростання вартості пальних матеріалів, інструменту, спецодягу та у зв`язку із необхідністю оптимізації роботи підприємства, тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій розраховані та подані на затвердження. Отже, суб`єктом господарювання до споживачів послуги доведено основні посилання на необхідність зміну тарифу на таку послугу.
      Представник третьої особи - КП «Житло-сервіс» проти задоволення позову також заперечував та просив суд відмовити в його задоволенні. У поясненнях щодо позову зазначено, що коригування розміру тарифів на послуги з утримання будинків та прибудинкових територій, зокрема, викликано збільшенням в 2017 році розміру мінімальної заробітної плати з 1600,00 грн. до 3200,00 грн., що спричинило зміну рівня тарифів на електроенергію, центральне опалення, вивезення твердих побутових відходів, технічного обслуговування ліфтів, зростання вартості пальних матеріалів, інструменту та спецодягу, про що також зазначалося в оголошенні газети. Економічно обґрунтовані планові (нормативні) витрати у формі деталізованого звіту щодо складових тарифу на послугу з утримання будинку і споруд та прибудинкових територій, складеного на підставі технічного паспорту на жилий будинок; вхідних даних по будинку, які приймали участь у розрахунку складових тарифу на відповідні послуги; схеми прибудинкової території по будинку. Отже, доводи позивача, що при встановленні тарифів не були використані дані технічного паспорту та інша необхідна документація відповідно до законодавства є необґрунтованими.
      Суд, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи встановив наступне.
      12.02.2018 Виконавчим органом КМР (КМДА) прийнято розпорядження «Про внесення змін до Тарифів та структури тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, які надають виконавці цих послуг, по кожному будинку окремо для здійснення розрахунків із споживачами залежно від оплати останніми не пізніше або після 20 числа місяця, що настає за розрахунковим» від 12.02.2018 №211.
      Із штампу, що проставлено на розпорядженні вбачається, що його зареєстровано в Головному територіальному управлінні юстиції у місті Києві 27.02.2018 за №50/1898.
      В розпорядженні зазначено, що останнє прийнято з метою надання послуг на належному рівні для забезпечення належного санітарно-гігієнічного, протипожежного, технічного стану будинків і споруд та прибудинкових територій.
      Розпорядженням внесено зміни до Тарифів та структури тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, які надають виконавці цих послуг, по кожному будинку окремо для здійснення розрахунків із споживачами залежно від оплати останніми не пізніше або після 20 числа місяця, що настає за розрахунковим (далі-Зміни), встановлених розпорядженням Виконавчого органу КМР (КМДА) від 30.09.2014 №1078, зареєстрованих в Головному управлінні юстиції у місті Києві 20.10.2014 за №42/1095 (у редакції розпорядження виконавчого органу КМР (КМДА) від 06.03.2015 №210).
      Як вбачається з затверджених оскаржуваним розпорядженням Змін у Розділі 4 «Дніпровський район» під пунктом 26 наведено тарифи для будинку АДРЕСА_1 , який обслуговує КП «Житло-сервіс».
      Не погоджуючись з наведеним розпорядженням, позивач, яка є власником квартири АДРЕСА_2 та звернулась в суд з даним позовом. Дана обставина не заперечується сторонами, що також вбачається з копії листа КП «Житло-сервіс» №110/823-Г-135 від 08.05.2018 адресованого ОСОБА_1 , в якому окрім наведення підстав підвищення тарифу зазначено також розмір особистої заборгованості з утримання будинку та прибудинкової території станом на 01.04.2018.
      Відповідно до частини першої статті 78 КАС України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
      Також судом встановлено, що 18.09.2017, що комісією КП «Житло-сервіс» складено акт про те, що 15.09.2017 вивішено оголошення (121 шт.) щодо вартості тарифу надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій для мешканців та власників нежитлових приміщень житлових будинків, що обслуговуються КП «Житло-сервіс» за 121-ю адресою, згідно додатку №1. У додатку, зокрема під номером 50 вказано будинку №21а на бульварі Верховної Ради (а.с. 43-44). Текст об`яви міститься на а.с. 46. В свою чергу, у газеті «Хрещатик» за 03.11.2017 №114 (5027) також розміщено об`яву відповідного змісту (а.с. 60).
      Наведені обставини судом оцінено з огляду на положення Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.2011 №869 (Порядок №869, чинний на момент виникнення спірних правовідносин).
      Цей Порядок визначає механізм формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій і поширюється на суб`єктів господарювання всіх форм власності, які надають послуги (далі - виконавці), суб`єктів господарювання всіх форм власності, що спеціалізуються на виконанні окремих послуг, на умовах субпідрядних договорів з виконавцями (далі - субпідрядники), органи місцевого самоврядування, власників, орендарів житлових будинків (гуртожитків), власників (наймачів) квартир (житлових приміщень у гуртожитках), власників нежитлових приміщень у житлових будинках (гуртожитках).
      Абзацом 7 пункту 2 Порядку №869 передбачено, що інформація про перелік послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, їх вартість, структуру тарифу, його зміну з обґрунтуванням її необхідності доводиться до відома споживачів у порядку, затвердженому Мінрегіоном.
      Порядок доведення до споживачів інформації про перелік житлово-комунальних послуг, структуру цін/тарифів, зміну цін/тарифів з обґрунтуванням її необхідності та про врахування відповідної позиції територіальних громад, затверджено Наказом Міністерства регіонального витку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 30.07.2012 №390 (Порядок №390, чинний на момент виникнення спірних правовідносин).
      У відповідності до пункту 2.4 даного Порядку №390 суб`єктами господарювання, що надають послугу з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, до відома споживачів доводиться така інформація:
      загальний розмір планованого тарифу (з податком на додану вартість), поданого до органу, уповноваженого встановлювати тарифи, для кожного конкретного будинку;
      перелік послуг, що входять до складу послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що надаватимуться в кожному конкретному будинку, та їх вартість;
      періодичність та строки надання послуг;
      обґрунтування причин зміни тарифу (зазначення розміру діючого тарифу та відсотка відшкодування затвердженим тарифом собівартості, планового економічно обґрунтованого тарифу, дати, коли тариф востаннє переглядався, причин перегляду тарифу, визначення відсотка зростання основних складових тарифу (заробітної плати, електроенергії, матеріалів), визначення відсотка підвищення тарифу тощо);
      інша додаткова інформація, визначена суб`єктом господарювання та/або органом, уповноваженим встановлювати тарифи.
      Зазначена інформація доводиться до відома споживачів шляхом розміщення на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування в мережі Інтернет (за наявності), в друкованому засобі масової інформації місцевої сфери розповсюдження (перевага надається друкованим засобам масової інформації органу місцевого самоврядування), веб-сайті суб`єкта господарювання (за наявності) та в кожному конкретному будинку (на прибудинковій території), зокрема на інформаційних стендах у під`їздах будинків та біля них.
      Суб`єкт господарювання може обрати один із вищеперелічених способів доведення інформації (крім розміщення в кожному конкретному будинку (на прибудинковій території), зокрема на інформаційних стендах у під`їздах будинків та біля них) як основний для розміщення всього масиву необхідної інформації, визначеної цим Порядком. За допомогою інших способів, передбачених в абзаці сьомому цього пункту, суб`єкт господарювання повідомляє споживачів про намір зміни тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій та обов`язково вказує на джерело розміщення всієї необхідної інформації, з якою без перешкод може ознайомитися споживач.
      Суб`єкт господарювання додатково може також доводити до відома споживачів інформацію про намір зміни тарифів за допомогою радіо, телебачення та способу, визначеного статутом територіальної громади. Вибір та використання додаткових способів доведення до споживачів інформації про намір зміни тарифів здійснюються за бажанням суб`єкта господарювання.
      З огляду на об`яву, що міститься на а.с. 46 та об`яву надруковану у газеті «Хрещатик» за 03.11.2017 №114 (5027) суд не погоджується з посиланнями позивача на порушення порядку повідомлення про прийняття оскаржуваного рішення.
      Стосовно підстав для прийняття оскаржуваного рішення в оскаржуваній частині судом встановлено наступне.
      Листом від 31.10.2017 №110/009-869 КП «Житло-Сервіс» директору Департаменту економіки та інвестицій направлено розрахункові матеріали та підтверджувальні документи згідно інформації адресного переліку житлових будинків, які обслуговує КП «Житлосервіс». У листі КП просить розглянуті доопрацьовані розрахункові матеріали нормативних витрат структури складової тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій для подальшого затвердження та встановлення (а.с. 63).
      Зокрема до листа долучено:
      - вхідні дані по будинку 21А по бульвару Верховної ради, які приймали участь у розрахунках складових тарифу на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, відповідно до Порядку формування тарифів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.2011 №869 з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2015 №515 (а.с. 64-69);
      - техніко-економічні показники загальної характеристики будинку та прибудинкової території житлового будинку на бульварі Верховної ради , 21-А (а.с. 70-73);
      - деталізований звіт щодо складових тарифу на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, розрахованих відповідно до Порядку формування тарифів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.2011 №869 з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2015 №515 (а.с. 74-83).
      Поряд із цим, відповідачем у справі до матеріалів справи долучено акт про приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту житлового комплексу з приміщеннями громадського призначення по бульвару Верховної ради, 21-А та 21-Б (а.с. 111-113), лист Департаменту економіки та інвестицій від 01.08.2017 №050/20-6159 про затвердження тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що адресовано КП «Житло-Сервіс» (а.с. 114) і на виконання якого КП «Житло-Сервіс» листом від 15.09.2017 №110/009-718 для проведення аналізу надано розрахункові матеріали нормативних витрат структури складової тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (а.с. 115), серед яких інформація адресного переліку житлових будинків, що потребують проведення аналізу структури складової тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, які обслуговує КП «Житло-Сервіс», розрахункові матеріали та підтверджувальні документи згідно інформації адресного переліку житлових будинків, які обслуговує КП «Житло-Сервіс».
      Про те, що розрахунки тарифів опрацьовано та про те, що тарифи буде включено до чергового проекту розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) КП «Житло-Сервіс» Департамент економіки та інвестицій повідомлено листом від 01.12.2017 №050/20-9976.
      Оцінюючи наведені обставини та визначаючись щодо позовних вимог з огляду на твердження позивача про затвердження тарифів без перевірки їх економічної обґрунтованості та за відсутності необхідної документації суд виходить з наступного.
      Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки визначає Закон України «Про житлово-комунальні послуги» №1875-IV (Закон №1875-IV), чинний на момент виникнення спірних правовідносин; втратив чинність з 01.05.2019).
      Відповідно до частини другої статті 8 Закону №1875-IV, стандарти, нормативи, норми, порядки і правила у сфері житлово-комунальних послуг розробляють і затверджують Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері технічного регулювання, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень та згідно із законодавством.
      Частиною другою статті 31 вказаного Закону, передбачено, що виконавці/виробники здійснюють розрахунки економічно обґрунтованих витрат на виробництво (надання) житлово-комунальних послуг і подають їх органам, уповноваженим здійснювати встановлення тарифів.
      У відповідності до частини третьої статті 31 Закону, органи місцевого самоврядування встановлюють тарифи на житлово-комунальні послуги в розмірі, не нижче економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво (надання).
      Абзацем 1 пункту 2 Загальної частини Порядку формування тарифів №869 визначено, що тариф на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (далі - тариф на послуги) є сукупною (загальною) вартістю надання таких послуг, розрахованою на основі економічно обґрунтованих планованих (нормативних) витрат, витрат на відшкодування втрат, планового прибутку та податку на додану вартість або єдиного податку.
      Відповідно до абзацу 4 пункту 2 Порядку формування тарифів, Тариф на послуги розраховується окремо за кожним будинком залежно від запланованих кількісних показників послуг, що фактично повинні надаватися для забезпечення належного санітарно-гігієнічного, протипожежного, технічного стану будинків і споруд та прибудинкових територій з урахуванням переліку послуг згідно з додатком до цього Порядку.
      Згідно з пункту 5 Порядку формування тарифів, калькуляційною одиницею є 1 кв. метр загальної площі, що перебуває у власності або наймі фізичної чи юридичної особи.
      Згідно з пунктом 7 Порядку формування тарифів, витрати з прибирання прибудинкової території (ручним та механізованим способами) (Впт) визначаються за формулою Впт = (Bp + Вм) : Пз.
      Де, зокрема, Пз - сумарна загальна площа (зазначена у технічному паспорті житлового будинку (гуртожитку) квартир (житлових приміщень у гуртожитку) та нежитлових приміщень у житловому будинку (гуртожитку) (якщо в технічному паспорті житлового будинку (гуртожитку) не відображені та невідкореговані площі, необхідні для розрахунку тарифу на послуги, застосовуються площі, які зазначені в актах, складених за результатами проведених обмірів житлового фонду).
      Згідно з пунктом 8 Порядку, витрати з прибирання сходових кліток (Вс) визначаються за формулою Вс = (Вр + Вм) : Пзжн
      Де, зокрема, Пзжн - сумарна загальна площа (зазначена у технічному паспорті житлового будинку (гуртожитку) квартир (житлових приміщень у гуртожитку) та нежитлових приміщень у житловому будинку (гуртожитку), які мають окремі виходи безпосередньо на сходові клітки, що влаштовані з урахуванням вимог державних будівельних норм та зазначені у технічних паспортах на нежитлові приміщення.
      З урахуванням наведеного, суд зазначає, що оскільки сумарна загальна площа квартир у будинку (Пз) та сумарна загальна площа, які мають окремі виходи безпосередньо на сходові клітки (Пзжн) виступають у якості ділителя у формулі, збільшення цієї площі зменшує суму, яка включається до тарифу, у зв`язку з чим зменшенням цієї суми порушуються права позивача, оскільки збільшується сума, яку позивач має платити; для розрахунку має використовуватися сумарна загальна площа, зазначена у технічному паспорті житлового будинку (гуртожитку) квартир (житлових приміщень у гуртожитку) та нежитлових приміщень у житловому будинку (гуртожитку); підставою для застосування іншої, ніж зазначено в технічному паспорті площі, є не наявність не відображених та невідкорегованих площ, необхідних для розрахунку тарифу на послуги.
      Таким чином, в даному випадку мають застосовуватися площі, які зазначені в актах, складених за результатами проведених обмірів житлового фонду.
      Разом з тим, як зазначає відповідач у відзиві на позовну заяву, на виконання пункту 7 та пункту 8 Порядку формування тарифу, суб`єктом господарювання надано «техніко-економічні показники загальної характеристики будинку та прибудинкової території житлового будинку на АДРЕСА_1 » що містять інформацію про загальні площі будинку, зокрема щодо загальної площі житлових квартир та загальної площі нежитлових приміщень, з огляду на що стверджує, що наданий документ і є актом складеним за результатами проведених обмірів житлового фонду, в розумінні змісту норми порядку.
      Відтак судом встановлено, що актів, складених за результатами проведених обмірів житлового фонду ні відповідачем, ні третьою особою не надано, відомостей про їх складення також не зазначено. При цьому, суд не вважає правомірним застосування площі не підтвердженої нормативно визначеним документом, а саме актом, складеним за результатами проведених обмірів житлового фонду. Суд вважає неприпустимим використання для встановлення тарифу даних, не підтверджених визначеними законодавством документами на власний розсуд особи, на користь якої встановлюється тариф.
      Відповідна позиція узгоджується з позицією Шостого апеляційного адміністративного суду наведеною у постанові від 22.07.2019 постановленої у справі №826/12927/18 предметом розгляду в якій є визнання протиправними та скасування розпорядження №211 від 12.02.2018 за аналогічних підстав.
      В даній справі постанова Шостого апеляційного адміністративного суду є остаточною, з огляду на те, що вона відносяться до справ незначної складності, що вбачається з ухвали від 03.10.2019 Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду постановленої в рамках вирішення питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою поданою на відповідне рішення суду апеляційної інстанції.
      Згідно із статтею 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
      Як зазначено в частині першій статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
      Згідно з частиною другою статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
      Враховуючи, що вимоги ОСОБА_1 в частині, яка стосується неї є обґрунтованими, відповідають дійсним обставинам та знайшли своє підтвердження в матеріалах справи, в той час, коли відповідачем належним чином наведені позивачем посилання в частині не спростовано, суд доходить висновку про необхідність захисту прав позивача в судовому порядку та задоволення позову частково.
      Вирішуючи питання про розподіл відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що відповідно до частин першої, третьої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
      При зверненні до суду з даною позовною заявою, ОСОБА_1 сплачено згідно наявної у справі квитанції судовий збір у розмірі 704,80 грн та заявлено одну вимогу немайнового характеру. За наслідками розгляду справи судом заявлену вимогу задоволено частково.
      Таким чином, суд вважає, що правильним буде визначення розміру компенсації позивачу судових витрат зі сплати судового збору у розмірі 352,40 грн за рахунок суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
      На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 77, 139, 242-246, 255, 264 КАС України, суд
      вирішив:
      Адміністративний позов ОСОБА_1 до Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду "Житло-Сервіс", про визнання незаконним та нечинним повністю розпорядження «Про внесення змін до Тарифів та структури тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, які надають виконавці цих послуг, по кожному будинку окремо для здійснення розрахунків із споживачами залежно від оплати останніми не пізніше або після 20 числа місяця, що настає за розрахунковим» від 12.02.2018 №211, зареєстрованого в Головному територіальному управлінні юстиції у місті Києві 27.02.2018 за №50/1898, - задовольнити частково.
      Визнати протиправним та нечинним розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 12.02.2018 №211 «Про внесення змін до тарифів та структури тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, які надають виконавці цих послуг, по кожному будинку окремо для здійснення розрахунків із споживачами залежно від оплати останніми не пізніше або після 20 числа місяця, що настає за розрахунковим» в частині встановлення тарифу та структури тарифу на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій по будинку АДРЕСА_1 .
      В іншій частині позовних вимог, - відмовити.
      Зобов`язати Виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) невідкладно після набрання рішенням суду законної сили опублікувати резолютивну частину рішення суду про визнання нормативно-правого акта протиправним та нечинним в окремій його частині у виданні, в якому було офіційно оприлюднено нормативно-правовий акт.
      Стягнути з Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 352,40 грн (триста п`ятдесят дві гривні сорок копійок) витрат по сплаті судового збору.
      Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 3 розділу VI «Прикінцеві положення» цього ж Кодексу.
      Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Повний текст рішення складено й проголошено в судовому засіданні 21.09.2020.
      Суддя О.М. Чудак
      Джерело: ЄДРСР 91659783
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      7 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 712/8916/17
      Провадження № 14-448цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - відповідачка) про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію
      за касаційною скаргою відповідачки на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року, ухвалене суддею Пересуньком Я. В., й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Сіренка Ю. В., Пономаренка В. В., Ювшина В. І.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 17 липня 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив стягнути солідарно з відповідачки, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 станом на 1 лютого 2017 року: 45 686,17 грн - заборгованості за спожиту теплову енергію, 5 703,23 грн - інфляційних витрат і 1 285,34 грн - три проценти річних.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. Позивач постачає теплову енергію для потреб опалення та гарячого водопостачання, зокрема, за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира).
      2.2. Відповідачі мають заборгованість перед позивачем за надані у квартирі житлово-комунальні послуги (поставлену теплову енергію), оскільки з січня 2011 року не вносять відповідну оплату, чим завдають шкоду позивачеві.
      2.3. 11 квітня 2017 року позивач звернувся до суду із заявою про видачу судового наказу щодо стягнення боргу з відповідачки.
      2.4. 12 травня 2017 року Соснівський районний суд міста Черкаси відмовив у прийнятті зазначеної заяви через наявність спору про право.
      2.5. Крім повернення боргу за спожиті послуги, відповідачі мають сплатити позивачеві три проценти річних й інфляційні втрати згідно з наданим розрахунком за період заборгованості з травня 2016 року до травня 2017 року включно.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 29 вересня 2017 року Соснівський районний суд міста Черкаси постановив ухвалу про залишення без розгляду позову в частині вимог до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також ухвалив рішення про часткове задоволення позовних вимог (з урахуванням ухвали цього ж суду від 6 жовтня 2017 року про виправлення описки), а саме: стягнув з відповідачки на користь позивача заборгованість за спожиту теплову енергію за період з квітня 2014 року «по 1 лютого 2017 року» у сумі 30 804,96 грн, три проценти річних - 983,39 грн, інфляційні втрати - 5 703,23 грн; в іншій частині позову відмовив через пропуск позовної давності.
      4. Мотивував рішення так:
      4.1. Сторони перебувають у фактичних договірних відносинах, в яких відповідачка як власниця квартири має обов`язок оплатити позивачеві надані ним послуги відповідно до кількості зареєстрованих у квартирі осіб.
      4.2. У вересні 2017 року відповідачка подала заяву про сплив позовної давності.
      4.3. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15, подання кредитором (виконавцем послуг) згідно з розділом ІІ Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. Тому, оскільки позивач у квітні 2017 року подав до суду заяву про видачу судового наказу щодо стягнення боргу з відповідачки, перебіг позовної давності був перерваний.
      4.4. Отже, обґрунтованою є вимога позивача про стягнення заборгованості у межах позовної давності за період з квітня 2014 року «по 31 січня 2017 року».
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 22 листопада 2017 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року.
      6. Мотивував ухвалу так:
      6.1. Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, висловленому у постанові від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13.
      6.2. Правовідносини сторін є грошовим зобов`язанням, в якому на боржника покладений обов`язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, а цьому обов`язку кореспондує право кредитора вимагати сплату грошей за надані ним послуги.
      6.3. Розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Оскільки за прострочення виконання грошового зобов`язання зі сплати отриманих житлово-комунальних послуг відповідальність несе відповідачка, а заборгованість за послуги позивач нараховував щомісяця, то загальна позовна давність починає спливати за кожним таким щомісячним платежем окремо.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 7 грудня 2017 року відповідачка подаладо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 1 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважаючи, що є достатньо обґрунтованих підстав для відступлення від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 і від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15. Мотивував ухвалу так:
      8.1. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виснував, що відповідачка з січня 2011 року жодного разу не вносила оплату за поставлені позивачем до її квартири послуги, а позивач 20 квітня 2017 року звертався із заявою про видачу судового наказу щодо стягнення з відповідачки, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованості, внаслідок чого перебіг позовної давності перервався. Тому суд стягнув заборгованість з урахуванням звернення позивача із заявою про видачу судового наказу за період з квітня 2014 року до 31 січня 2017 року включно.
      8.2. Суд першої інстанції застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15, згідно з яким «судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Ураховуючи, що судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення грошових коштів можна реалізувати у позовному провадженні та шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності».
      8.3. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14, згідно з яким, оскільки «судовий захист права кредитора на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності».
      8.4. У зазначених висновках Верховний Суд України надав розширювальне тлумачення приписів статті 264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо підстав для переривання перебігу позовної давності. Причиною для такого розширювального тлумачення стала неузгодженість матеріальних і процесуальних норм: на момент прийняття ЦК України у процесуальному законі не було правил про наказне провадження, а тому ЦК України не передбачав такої підстави для переривання перебігу позовної давності як подання кредитором заяви про видачу судового наказу. Із запровадженням у ЦПК України 2004 року інституту наказного провадження зміни до статті 264 ЦК України внесені не були. Тому у судовій практиці були спроби узгодити матеріальні та процесуальні норми щодо застосування позовної давності у наказному провадженні.
      8.5. У листі від 1 липня 2007 року «Практика розгляду судами цивільних справ у порядку наказного провадження» Верховний Суд України вказав, що «чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд. Відповідно до частин другої та третьої статті 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, а позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Зважаючи на це, суди не повинні відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Адже у разі винесення судового наказу щодо зобов`язання, за якими сплив строк позовної давності, боржник має право на скасування судового наказу».
      8.6. Натомість згідно з пунктом 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження» «наявність спору про право (пункт 2 частини третьої статті 100 ЦПК), що є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити, коли із доданих документів убачається пропуск позовної давності. Така вимога може бути вирішена лише у позовному провадженні (частина третя статті 267 ЦК)».
      8.7. Фактично існували два підходи до застосування позовної давності у наказному провадженні: а) позовна давність підтверджує наявність спору про право та виключає прийняття заяви про видачу судового наказу; б) суд не має враховувати позовну давність без заяви особи, а тому відсутні підстави відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Протилежні висновки у подібних правовідносинах не сприяють єдності правозастосовної практики.
      8.8. Навряд чи були підстави розширити зміст припису статті 264 ЦК України та виснувати про те, що подання кредитором заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності. Ця інтерпретація зроблена в інтересах кредитора без урахування інтересів боржника, в якого фактично немає можливості заявити про застосування позовної давності у наказному провадженні, а у суду - її врахувати.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. Відповідачка мотивувала касаційну скаргу так:
      9.1. У позивача з відповідачкою відсутній укладений договір про надання відповідних житлово-комунальних послуг.
      9.2. Позивач втратив право на судовий захист відповідно до статей 264 і 267 ЦК України.
      9.3. Суди допустили порушення норм процесуального права; у їхніх рішеннях є «неправдиві факти»; ці рішення є «завідомо неправосудними та незрозумілими», а докази, які підтверджують заборгованість відповідачки, є необґрунтованими.
      9.4. Суди помилково вказали 11 квітня 2017 року датою постановлення ухвали Соснівського районного суду міста Черкаси про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу щодо стягнення заборгованості, оскільки цю ухвалу суд постановив 12 травня 2017 року.
      (2) Позиція позивача
      10. Позивач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо обов`язку власниці квартири оплатити фактично надані житлово-комунальні послуги
      11. Суди попередніх інстанцій зазначили, що відповідачка не надала належних і допустимих доказів того, що у квартирі відсутнє централізоване опалення чи гаряче водопостачання, а також виснували, що у сторін склалися фактичні договірні відносини за відсутності письмового договору про надання відповідних житлово-комунальних послуг. Проте відповідачка заперечує наявність таких відносин, акцентуючи на відсутності зазначеного договору у письмовій формі.
      12. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що у сторін спору є фактичні договірні відносини щодо надання відповідних житлово-комунальних послуг, а відсутність укладеного письмового договору не звільняє відповідачку від обов`язку оплати за надані такі послуги.
      13. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).
      14. Спірні правовідносини виникли у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг і регулюються, зокрема, Законом України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон).
      15. Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є власник, споживач, виконавець, виробник (частина друга статті 19 Закону). Власником Закон визначає фізичну або юридичну особа, якій належить право володіння, користування та розпоряджання приміщенням, будинком, спорудою, житловим комплексом або комплексом будинків і споруд, зареєстроване у встановленому законом порядку (абзац сьомий частини першої статті 1 Закону). А споживачем є фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу (абзац чотирнадцятий частини першої статті 1 Закону).
      16. Відносини між учасниками у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах (частина перша статті 19 Закону).
      17. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).
      18. Договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою (частина перша статті 29 Закону).
      19. Споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (пункт 5 частини третьої статті 20 Закону).
      20. Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, хоч у частині першій статті 19 Закону й передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16).
      21. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України).
      22. За змістом частини перша статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      23. Вирішуючи питання про те, чи правильно суди першої й апеляційної інстанцій застосували норми права, Велика Палата Верховного Суду з огляду на наведений припис процесуального закону бере до уваги обставини, які встановили ці суди, та вважає неприйнятними аргументи касаційної скарги про «неправдиві факти», встановлені у судових рішеннях, необґрунтованість» доказів, що підтверджують ці факти, а також про «завідому неправосудність і незрозумілість» таких рішень.
      24. Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідачка є одноосібною власницею квартири, в якій мають зареєстроване місце проживання, окрім відповідачки, ще 5 осіб, і що позивач надав послуги з постачання теплової енергії. З огляду на це відповідачка як власник квартири, в якій були отримані житлово-комунальні послуги, мала обов`язок оплатити позивачеві їхню вартість. Але, як також установили суди, оскільки з січня 2011 року вона жодного разу не оплачувала за поставлені позивачем до квартири послуги, чим порушила його право, за захистом якого він звернувся до суду. З огляду на висновки судів Велика Палата Верховного Суду має перевірити, за який період можливе стягнення заборгованості, яка виникла у відповідачки.
      (1.2) Щодо переривання перебігу позовної давності
      25. Позивач звернувся до суду з позовом 17 липня 2017 року та заявив вимогу про стягнення боргу за житлово-комунальні послуги станом на 1 лютого 2017 року, а також трьох процентів річних й інфляційних втрат за період заборгованості з травня 2016 року до травня 2017 року включно (згідно з наданим розрахунком), вважаючи, що позовна давність стосовно оплати за постачання теплової енергії, яку відповідачка не вносила, починаючи з січня 2011 року, перервалася поданням заяви про видачу судового наказу. Відповідачка у суді першої інстанції до ухвалення ним рішення подала письмову заяву про застосування наслідків спливу позовної давності до всіх вимог позивача.
      26. Суд першої інстанції вважав, що позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за вказаний період була перервана поданням до суду у квітні 2017 року заяви про видачу судового наказу, але стягнув з відповідачки борг за період з квітня 2014 року до 31 січня 2017 року включно. Апеляційний суд погодився з судом першої інстанції щодо вирішення спору. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає, що інститут переривання позовної давності до спірних відносин незастосовний.
      27. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16(пункт 138)).
      28. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний закономінтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний закономінтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51)).
      29. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частини перша та друга статті 264 ЦК України). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя вказаної статті).
      30. Отже, переривання перебігу позовної давності передбачає, що внаслідок вчинення певних дій (або підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку, або подання кредитором позову до одного чи кількох боржників) перебіг відповідного строку, що розпочався, припиняється. Після такого переривання перебіг позовної давності розпочинається заново з наступного дня після підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку або після подання кредитором позову до одного чи кількох боржників (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц).
      31. Відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та частини першої статті 160 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати, судовий наказ є особливою формою судового рішення за певними вимогами, зокрема, і про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості (пункт 3 частини першої статті 96 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, пункт 3 частини першої статті 161 ЦПК України у редакції, чинній з тієї дати).
      32. Верховний Суд України сформулював висновок про те, що оскільки судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення коштів можна реалізувати у позовному провадженні та шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому ЦПК України, перериває перебіг позовної давності (постанови від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 і від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15). Аналогічно застосував приписи про переривання позовної давності і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 216/5756/15-ц.
      33. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведена інтерпретація норм права не врахувала інтересу боржника, зокрема у тому, щоби заявити про застосування позовної давності, а такої можливості у наказному провадженні немає. Більше того, стаття 100 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, не встановлювала підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу чи її повернення ні те, що з моменту виникнення права вимоги пройшов строк, який перевищує позовну давність, встановлену законом для такої вимоги, ні те, що пройшов строк, встановлений законом для пред`явлення позову в суд за такою вимогою. Натомість пункт 5 частини першої статті 165 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати, таку підставу для відмови у видачі судового наказу передбачає.
      34. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      35. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України чи Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 41)).
      36. Вирішуючи поставлене в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 1 серпня 2019 року питання про наявність підстав для відступу від наведеного вище висновку Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду зауважує таке:
      36.1. Інститут наказного провадження був запроваджений у цивільному процесі України з 1 вересня 2005 року, коли набрав чинності ЦПК України. ЦК України набрав чинності 1 січня 2004 року. З того часу приписи статті 264 цього кодексу про переривання перебігу позовної давності залишаються незмінними, а перелік підстав такого переривання є вичерпним.
      36.2. Наказне провадження як особливий спрощений вид провадження у цивільному судочинстві спрямоване на швидкий та ефективний захист безспірних прав особи шляхом видачі судового наказу, що одночасно є і судовим рішенням, і виконавчим документом, без судового засідання та без виклику заявника (стягувача) і боржника. Процес доказування для першого починається з моменту подання заяви про видачу судового наказу та закінчується прийняттям цієї заяви судом, тоді як для боржника цей процес розпочнеться, якщо він вирішить подати заяву про скасування судового наказу після отримання копії останнього. Звернення до суду із заявою про видачу судового наказу є правом, а не обов`язком особи, якій належить право вимоги, а також органів і осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 95 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, частина друга статті 160 ЦПК України у редакції, чинній з тієї дати).
      37. Як встановили суди попередніх інстанцій, до звернення з позовом позивач 20 квітня 2017 року подав до суду заяву про видачу судового наказу щодо стягнення з відповідачки, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 і ОСОБА_3 заборгованості за період з 1 січня 2011 року до 1 лютого 2017 року. А 12 травня 2017 року, як вірно стверджує відповідачка у касаційній скарзі, Соснівський районний суд міста Черкаси постановив ухвалу у справі № 712/5031/17 про відмову у прийнятті зазначеної заяви про видачу судового наказу (описка у даті постановлення цієї ухвали в описових частинах рішення суду першої інстанції від 29 вересня 2017 року й ухвали апеляційного суду від 22 листопада 2017 року у справі № 712/8916/17 не впливає на висновки Великої Палати Верховного Суду).
      38. Велика Палата Верховного Суду вважає, що подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з частиною другою статті 264 ЦК України з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 640/2704/16-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 травня 2018 року у справі № 903/509/17).Новий перебіг позовної давності (після його переривання) починається наступного дня після пред`явлення позову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц).
      39. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, висловленого у постановах від 21 січня 2015 року у справі № 6-214цс14 і від 13 січня 2016 року у справі № 6-931цс15, та від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, висловленого у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 216/5756/15-ц, про те, що подання кредитором (зокрема виконавцем послуг) в порядку, передбаченому ЦПК України, заяви про видачу судового наказу перериває перебіг позовної давності.
      (1.3) Щодо стягнення заборгованості за надані послуги
      40. Спірні правовідносини виникли з приводу несплати відповідачкою наданих позивачем житлово-комунальних послуг з постачання теплової енергії для потреб опалення та гарячого водопостачання квартири. Суди попередніх інстанцій задовольнили позов частково, стягнувши з відповідачки на користь позивача заборгованість за спожиту теплову енергію за період з квітня 2014 року до 31 січня 2017 року включно у сумі 30 804,96 грн, а також 983,39 грн розрахованих трьох процентів річних і 5 703,23 грн розрахованих інфляційних втрат за вказаний період та відмовивши в іншій частині вимог через пропуск позовної давності. Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що позов слід задовольнити частково, проте період розрахунку заборгованості та сума, яку слід стягнути, є відмінними від тих, які визначили суди.
      41. Плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно (частина перша статті 32 Закону).
      42. Розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк (пункт 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, у редакції, що була чинною впродовж періоду, за який позивач просить стягнути заборгованість).
      43. Як установили суди попередніх інстанцій, з січня 2011 року відповідачка жодного разу не оплачувала за надані позивачем послуги. Суди дослідили, зокрема, розрахунок заборгованості, згідно з яким позивач її нараховував за кожен календарний місяць надання послуг, починаючи з січня 2011 року.
      44. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      45. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).
      46. Оскільки заборгованість за житлово-комунальні послуги нараховувалась позивачем щомісяця, то, як правильно вказали суди попередніх інстанцій, перебіг загальної позовної давності слід відраховувати від кожного щомісячного платежу.
      47. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд першої інстанції, розраховуючи інфляційні втрати, правильно вказав, що платіж за квітень відповідачка мала внести до 20 травня відповідного року. Однак для розрахунку заборгованості власне за послуги з постачання теплової енергії для потреб опалення та гарячого водопостачання квартири суди не взяли до уваги нормативно визначений термін внесення відповідних платежів, а тому неправильно визначили день, з якого настало прострочення відповідачки за кожним місячним платежем.
      48. З огляду на те, що у позивача з відповідачкою є фактичні договірні відносини, тобто не визначений інший, ніж встановлений у пункті 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення термін внесення платежів, саме з 21 числа кожного місяця, наступного за тим, в якому були надані відповідні послуги, починається прострочення оплати цих послуг, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожним місячним платежем.
      49. Оскільки подання позивачем 20 квітня 2017 року заяви про видачу судового наказу не перервало загальної позовної давності, остання не спливла до тих щомісячних платежів, від моменту прострочення яких до дня звернення до суду з позовом не минуло 3 роки. Послуги, надані у червні 2014 року, відповідачка мала оплатити до 20 липня 2014 року включно (тобто позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за червень 2014 року минала 21 липня 2017 року). А позивач звернувся з позовом 17 липня 2017 року. Тому помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач має право на стягнення заборгованості за період з квітня, а не з червня 2014 року.
      50. Суд першої інстанції, висновки якого підтримав апеляційний суд, перевірив наданий позивачем розрахунок і встановив у межах підставних, на думку суду, вимог розмір заборгованості відповідачки, починаючи з квітня 2014 року. Велика Палата Верховного Суду, користуючись дослідженим судами розрахунком, визначила, що за виключенням вартості послуг, наданих у квітні та травні 2014 року, сума заборгованості за надані у період з червня 2014 року до січня 2017 року включно послуги становить 30 319,76 грн.
      (1.4) Щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат
      51. У позовній заяві позивач вказав, що, окрім повернення боргу за надані ним послуги, відповідачі мають сплатити позивачеві три проценти річних й інфляційні втрати та надав розрахунок, згідно з яким нарахував три проценти річних й інфляційні втрати за період прострочення з травня 2016 року до травня 2017 року включно. Проте суди стягнули з відповідачки такі проценти і втрати за період з червня 2014 року до січня 2017 року. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком судів не погоджується.
      52. У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункт 45)).
      53. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
      54. За відсутності оформлених договірних відносин, але в разі прострочення виконання грошового зобов`язання з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, на боржника покладається відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15).
      55. З огляду на те, що відповідачка, як встановили суди попередніх інстанцій, прострочила виконання грошового зобов`язання, вона на вимогу позивача повинна сплатити інфляційні втрати та три проценти річних від простроченої суми.
      56. За змістом частин першої та другої статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (аналогічні приписи є у частинах першій і третій статті 13 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).
      57. З огляду на принцип диспозитивності та заявлений позивачем у розрахунку період нарахування трьох процентів річних й інфляційних втрат за період прострочення оплати послуг з травня 2016 року до травня 2017 року включно (т. 1, а. с. 4-6), суди попередніх інстанцій помилково стягнули ці проценти та втрати за інший період (з квітня 2014 року до 1 лютого 2017 року), аніж заявив позивач.
      58. Окрім того, розраховуючи три проценти річних, суди не врахували, що початок періоду прострочення за кожним щомісячним платежем припадає на 21 число кожного наступного місяця. Тому сума заборгованості за процентами з травня 2016 року до травня 2017 року включно відповідно до заявленого позивачем та дослідженого судами розрахунку становить: за прострочення оплати послуг за травень 2016 року - 21,57 грн, за червень 2016 року - 20,37 грн, за липень 2016 року - 29,56 грн, за серпень 2016 року - 21,42 грн, за вересень 2016 року - 7,17 грн, за жовтень 2016 року - 25,99 грн, за листопад 2016 року - 28,61 грн, за грудень 2016 року - 23,63 грн, за січень 2017 року - 20,67 грн, за лютий 2017 року - 15,63 грн, за березень 2017 року - 6,56 грн, за квітень 2017 року - 1,34 грн, а разом - 222,52 грн, розрахованих за формулою: 3% річних від суми боргу за місячним платежем = сума боргу за один щомісячний платіж * 3 : 100 : кількість днів у році, коли мало місце прострочення * кількість днів прострочення цього щомісячного платежу у відповідному році.
      59. Оскільки індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць, то якщо сума боргу сплачується з 16 до останнього дня місяця включно, розрахунок інфляційних втрат починається з наступного за цим місяцем і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 916/1883/16 (пункт 43), від 8 травня 2019 року у справі № 904/2156/18, від 20 вересня 2019 року у справі № 904/4342/18 (пункт 46), від 14 січня 2020 року у справі № 924/532/19 (пункт 23), від 29 квітня 2020 року у справі № 910/1193/19 (пункт 5.2.8), від 18 червня 2020 року у справі № 904/3491/19 (пункт 9.11)).
      60. З огляду на вказане інфляційні втрати за прострочення оплати за послуги, надані, наприклад, у травні 2016 року, які мали бути оплачені до 20 червня 2016 року включно, слід розраховувати, з липня 2016 року. А станом на 31 травня 2017 року інфляційні втрати за оплату послуг, наданих у квітні та травні того року, не виникли у періоді, який позивач зазначив у його розрахунку, дослідженому судами. Тому відповідно до заявленого у цьому розрахунку заборгованості, на яку слід нарахувати інфляційні втрати за період з травня 2016 року до травня 2017 року, сума таких втрат, що має компенсувати відповідачка, становить: за прострочення оплати послуг за травень 2016 року - 104,78 грн, за червень 2016 року - 109,27 грн, за липень 2016 року - 180,2 грн, за серпень 2016 року - 125,68 грн, за вересень 2016 року - 37,44 грн, за жовтень 2016 року - 118,72 грн, за листопад 2016 року - 134,24 грн, за грудень 2016 року - 121 грн, за січень 2017 року - 101,88 грн, за лютий 2017 року - 58,42 грн, за березень 2017 року - 25,31 грн, а разом - 1 116,95 грн.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      61. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      62. Оскільки відповідачка подала касаційну скаргу у справі № 712/8916/17 7 грудня 2017 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
      63. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      64. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 410 ЦПК України у вказаній редакції).
      65. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України у зазначеній редакції).
      66. З огляду на наведену оцінку доводів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій, касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо застосування позовної давності, періоду нарахування заборгованості та розподілу судового збору; крім того, рішення суду першої інстанції, залишене без змін ухвалою апеляційного суду, треба змінити у резолютивній частині щодо періоду та сум стягнутих з відповідачки заборгованості за житлово-комунальні послуги, трьох процентів річних й інфляційних втрат; а у решті оскаржені судові рішення залишити без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      67. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      68. За подання позовної заяви позивач заплатив 1 600 грн судового збору (т. 1, а. с. 1).
      69. Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд першої інстанції зазначив, що позов спочатку поданий до трьох відповідачів, і за умови задоволення позову у первісному вигляді, кожен з них мав би сплатити по 533,33 грн судового збору. Оскільки позов до двох з них залишений без розгляду за заявою позивача, то з відповідачки на користь позивача відповідно до статті 88 ЦПК України у редакції, чинній на той час, підлягає стягненню судовий збір у розмірі 533,33 грн. Суд апеляційної інстанції указане рішення залишив без змін.
      70. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками. По-перше, суд першої інстанції розглянув позов по суті лише до відповідачки. По-друге, суд першої інстанції задовольнив частково позовні вимоги. З огляду на припис частини першої статті 88 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві -пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
      71. Оскільки Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу відповідачки, судові рішення у частині - змінила, зменшивши суму коштів, які слід стягнути з відповідачки на користь позивача, то слід провести новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої й апеляційної інстанцій, а також розподілити судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      72. За подання апеляційної скарги відповідачка заплатила 1 760 грн судового збору (т. 2, а. с. 90). Позивач теж подавав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції і заплатив таку ж суму судового збору (т. 2, а. с. 95). За подання касаційної скарги відповідачка сплатила 1 920 грн судового збору (т. 3, а. с. 106).
      73. Позивач заявив до стягнення 52 674,74 грн. Велика Палата Верховного Суду вважає підставними до стягнення загалом 31 659,23 грн, що складає приблизно 60,10 % від заявленої позивачем вимоги. З огляду на наведене позивач має право на стягнення з відповідачки (1 600 грн +1 760 грн) х 60,10 % : 100% = 2 019,36 грн. Своєю чергою відповідачка має право на стягнення з позивача (1 760 грн +1 920 грн) х (100% - 60,10 %) : 100% = 1 468,32 грн.
      74. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).
      75. З огляду на те, що на відповідачку покладається більша сума судових витрат, вона має сплатити позивачеві різницю: 2 019,36 грн - 1 468,32 грн = 551,04 грн.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      76. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України).
      77. Відносини між учасниками у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах (частина перша статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року).Надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах (частина перша статті 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 9 листопада 2017 року).
      78. Договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою (частина перша статті 29 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року). Договір про надання комунальної послуги укладається між виконавцем відповідної послуги та споживачем або особою, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача, або з управителем багатоквартирного будинку з метою постачання електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку (частина перша статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 9 листопада 2017 року).
      79. Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
      80. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частини перша та друга статті 264 ЦК України). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя вказаної статті).
      81. Переривання перебігу позовної давності передбачає, що внаслідок вчинення певних дій (або підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку, або подання кредитором позову до одного чи кількох боржників) перебіг відповідного строку, що розпочався, припиняється. Після такого переривання перебіг позовної давності розпочинається заново з наступного дня після підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку або після подання кредитором позову до одного чи кількох боржників.
      82. Подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з частиною другою статті 264 ЦК України з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи за її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.
      83. Споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (пункт 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року). Плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно (частина перша статті 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року). Споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору (частина перша статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 9 листопада 2017 року).
      84. Розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк (пункт 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, у первинній редакції).Розрахунковим періодом для оплати послуг, якщо інше не визначено договором, є календарний місяць. Оплата послуг здійснюється не пізніше 20 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом (місяцем), якщо договором не встановлено інший строк (пункт 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 року № 633, чинної з 30 серпня 2017 року).
      85. Якщо договором не встановлений інший термін, то з 21 числа кожного місяця починається період прострочення оплати наданих у попередньому місяці послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, а отже, і перебіг позовної давності щодо відповідного щомісячного платежу, за яким споживач допустив прострочення.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, статтею 400, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтями 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо застосування позовної давності, періоду нарахування заборгованості та розподілу судового збору.
      3. Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року, змінити у резолютивній частині, виклавши абзац другий останньої у такій редакції:
      «Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ; АДРЕСА_2 ) на користь Комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради» (ідентифікаційний код 02082522; вул. Остафія Дашковича, 62, м. Черкаси, 18001) заборгованість з оплати за постачання теплової енергії з червня 2014 року до січня 2017 року включно у розмірі 30 319 (тридцять тисяч триста дев`ятнадцять) грн 76 коп., а також нараховані за період прострочення оплати послуг з травня 2016 року до травня 2017 року включно три проценти річних - 222 (двісті двадцять дві) грн 52 коп. й інфляційні втрати - 1 116 (одну тисячу сто шістнадцять) грн 95 коп.».
      4. У решті рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 29 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2017 року залишити без змін.
      5. Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ; АДРЕСА_2 ) на користь Комунального підприємства теплових мереж «Черкаситеплокомуненерго» Черкаської міської ради» (ідентифікаційний код 02082522; вул. Остафія Дашковича, 62, м. Черкаси, 18001) 551(п`ятсот п`ятдесят одну) грн 04 коп. витрат зі сплати судового збору.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91460925
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 242/4741/16-ц
      Провадження № 14-515цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до Селидівського міського управління юстиції у Донецькій області про стягнення судових витрат та відшкодування моральної шкоди
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року, ухвалене колегією суддів Новіковою Г. В., Гапоновою А. В., Космачевською Т. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Селидівського міського суду Донецької області з позовом до Селидівського міського управління юстиції у Донецькій області (далі - Селидівське МУЮ у Донецькій області) про стягнення судових витрат та моральної шкоди.
      2. Позовні вимоги мотивовані тим, що у відділі державної виконавчої служби Селидівського МУЮ у Донецькій області (далі - ВДВС Селидівського МУЮ) перебуває на виконанні виконавчий лист, виданий Київським районним судом м. Донецька 01 червня 1993 року, згідно з яким ОСОБА_2 зобов`язаний повернути позивачу борг, але на момент подання позову він не виконаний.
      3. Ухвалою Київського районного суду міста Донецька від 16 березня 2012 року задоволена скарга ОСОБА_1 на дії ВДВС Селидівського МУЮ: визнано, що діями ВДВС Селидівського МУЮ порушені права позивача.
      4. Для звернення із зазначеною скаргою до суду позивач був змушений користуватися послугами адвоката, за які сплатив грошові кошти у сумі 26 435,00 російських рублів, що еквівалентно 6 608,00 грн.
      5. Також, на думку позивача, незаконними діями ВДВС Селидівського МУЮ йому завдані моральні страждання через неможливість протягом більше 20 років отримати свої грошові кошти, які, зокрема, виразилися у нервозності, відчутті безпорадності.
      6. ОСОБА_1 просив стягнути з ВДВС Селидівського МУЮ: витрати на оплату зазначеної правової допомоги у сумі 6 608,00 грн та відшкодування моральної шкоди у сумі 5 000,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      7. Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 17 листопада 2016 року замінений первісний відповідач - ВДВС Селидівського МУЮ, на належного - Селидівський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - Селидівський МВ ДВС).
      8. Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 23 грудня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з тих мотивів, що позивач не надав достатніх доказів для підтвердження того факту, що він, подаючи зазначену скаргу, скористався послугами фахівця у галузі права та сплатив за його послуги відповідну суму грошових коштів.
      9. Також суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для компенсації моральної шкоди, оскільки відповідно до ухвали Київського районного суду м. Донецька від 16 березня 2012 року передбачене задоволення скарги позивача, тому відновлення його порушеного права є достатньою компенсацією завданої позивачу моральної шкоди.
      10. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково: оскаржуване рішення суду першої інстанції скасоване, у задоволенні позову відмовлено, вирішене питання про розподіл судових витрат.
      11. Рішення суду апеляційної інстанції, крім іншого, мотивовано тим, що у спорі, де відповідачем є орган державної влади, необхідно у передбаченому процесуальним законом порядку вирішити питання про залучення до розгляду справи відповідного територіального органу Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), що не було зроблено судом першої інстанції.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      12. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року, в якій просить скасувати це рішення апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При цьому позивач посилається на порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.
      13. Касаційна скарга, крім іншого, мотивована тим, що територіальний орган ДКСУ не порушував його прав, а тому не повинен бути відповідачем у цій справі.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      14. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією ЦПК України, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією ЦПК України.
      15. Згідно із частиною першою статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      16. Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2019 року відкрите касаційне провадження у справі.
      17. 04 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо визначення належного відповідача у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, зокрема органами державної виконавчої служби. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 761/13921/15-ц (провадження № 6-99цс17).
      18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року справа прийнята для розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      19. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      20. Суди встановили, що ухвалою Київського районного суду м. Донецька від 16 березня 2012 року задоволена скарга ОСОБА_1 на неправомірні дії ВДВС Селидівського МУЮ та встановлено, що ВДВС Селидівського МУЮ неналежним чином виконував судове рішення від 19 травня 1993 року Київського районного суду м. Донецька щодо стягнення на користь позивача грошових коштів.
      21. Відмовляючи у компенсації моральної шкоди, суд першої інстанції зробив висновок, що ухвалою Київського районного суду м. Донецька від 16 березня 2012 року задоволена скарга позивача, тому відновлення його порушеного права є достатньою компенсацією завданої позивачу моральної шкоди.
      22. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що у спорі, де відповідачем є орган державної влади, необхідно у передбаченому процесуальним законом порядку вирішити питання про залучення до розгляду справи відповідного територіального органу ДКСУ. Розглядаючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, спричиненої ВДВС Селидівського МУЮ, суд першої інстанції розглянув справу без вирішення питання про залучення до участі у справі відповідного територіального органу ДКСУ. Незалучення до розгляду справи відповідного територіального органу ДКСУ є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення коштів з відповідного органу державної влади.
      23. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із цим висновком апеляційного суду з таких підстав.
      24. Згідно з частиною першою статті 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
      25. У частині першій статті 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
      26. Правовою підставою для цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.
      27. Відповідно до частини другої статті 2, частини першої статті 170 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
      28. Згідно частини другої статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
      29. Відповідно до частини другої статті 30 ЦПК України (в редакції, чинній на момент пред`явлення позову) позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
      30. Тлумачення частини другої статті 30 ЦПК України (в редакції, чинній на момент пред`явлення позову) дозволяє зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб`єктом який порушив права чи інтереси позивача.
      31. Так, сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов`язкового залучення до участі у справі відповідачем ДКСУ чи її територіального органу. У разі сприйняття подібного підходу до участі у справах про стягнення коштів, відшкодування шкоди завжди необхідно було б щоразу залучати суб`єкта, який здійснює управління рахунком, на якому розміщені грошові кошти відповідача.
      32. Разом із тим варто зауважити, що у практиці Верховного Суду існують різні підходи щодо визначення належного відповідача у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, зокрема органами державної виконавчої служби. Цей висновок зроблено на підставі аналізу постанов Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц, постанов Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2018 року у справі № 461/4137/14, від 01 серпня 2018 року у справі № 520/4116/16-ц та від 20 лютого 2019 року у справі № 489/515/17, постанов Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10 липня 2018 року у справі № 910/3007/16 та від 20 червня 2019 року в справі № 910/17999/17.
      33. У зазначених судових рішеннях Верховного Суду різняться висновки щодо статусу ДКСУ у справах, де відповідачами виступають державні органи (держава) як сторони спору, яка має здійснювати відшкодування за порушені права позивачів від імені держави у разі присудження такого відшкодування. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц погодилась з рішенням суду першої інстанції в частині стягнення відшкодування шкоди безпосередньо з органу державної влади, яким (посадовими чи службовими особами якого) її завдано, не вимагаючи залучення ДКСУ. Разом з тим у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 489/515/17 викладено висновок, який зводиться до того, що належними відповідачами у справах про відшкодування шкоди, заподіяної державою (зокрема, через неналежне забезпечення державною виконавчою службою виконання судового рішення), є держава Україна в особі Міністерства юстиції України та ДКСУ.
      34. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (RYSOVSKYY v. UKRAINE, № 29979/04, § 70, ЄСПЛ, від 20 жовтня 2011 року).
      35. ЄСПЛ також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
      36. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
      37. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК Україниу редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; нині - стаття 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      38. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
      39. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
      40. Згідно з практикою ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. BULGARIA»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).
      41. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31-32 рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції» («CANTONI v. FRANCE»), заява № 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява «№ 20372/11).
      42. Вирішуючи правову проблему, з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, Велика Палата Верховного Суду робить такі висновки.
      43. З урахуванням того, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку Верховного Суду України, який міститься у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 761/13921/15-ц (провадження № 6-99цс17), оскільки Верховний Суд України не робив висновку про обов`язкове залучення ДКСУ та неможливість задоволення позову у разі незалучення цього органу. Велика Палата Верховного Суду також вважає, що в ухвалі Верховного Суду від 04 вересня 2019 року, якою справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, міститься помилкове посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, оскільки в тій справі зроблений висновок про повернення сум виконавчого збору, надміру сплачених до Державного бюджету України, а не про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, і не зроблено висновку про обов`язкове залучення ДКСУ та неможливість задоволення позову у разі незалучення.
      44. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
      45. Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року № 4901-VI, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
      46. ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові.
      47. Враховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав незалучення відповідного територіального органу ДКСУ. Відмовивши у задоволенні позову з формальних міркувань, апеляційний суд не переглянув справу по суті.
      48. Вирішуючи позовні вимоги позивача в частині стягнення судових витрат Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа в цій части позовних вимог підлягає закриттю з огляду на таке.
      49. Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи.
      50. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується виключно процесуальним законодавством.
      51. Розподіл судових витрат у цивільній справі мав проводити суд, який ухвалював судове рішення у справі пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (стаття 88 ЦПК України, 2004 року).
      52. Судові витрати не є збитками в розумінні статті 22 ЦК України, не входять до складу ціни позову і не можуть стягуватися як збитки.
      53. У разі коли питання про судові витрати не було вирішено при ухваленні рішення, суд, що його ухвалив, вирішує питання відповідно до пункту 4 частини першої статті 220 ЦПК України 2004 за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи шляхом ухвалення додаткового рішення. У зв`язку з цим питання про судові витрати не можуть вирішуватись іншим судом або шляхом пред`явлення позову в іншій справі.
      54. Судові витрати були понесені позивачем в якості оплати послуг на правову допомогу при розгляді його скарги на дії ВДВС Селидівського МУЮ. Питання про відшкодування судових витрат не може вирішуватись іншим судом або шляхом пред`явлення позову в іншій справі.
      55. Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      56. Оскільки Селидівський міський суд Донецької області також розглянув вимогу про стягнення судових витрат та ухвалив рішення по суті, зазначене рішення першої інстанції, так само, як і рішення апеляційного суду, не відповідає вимогам закону та підлягає скасуванню у вказаній частині.
      57. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      58. Згідно з пунктами 2 та 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд; скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі у цій частині.
      59. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів
      60. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених у його статтях 19-22, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      61. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення моральної шкоди та направлення справи у цій частині до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, а також про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій у частині стягнення судових витрат та закриття провадження в справі у цій частині позовних вимог.
      Щодо судових витрат
      62. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      63. Оскільки справа передана для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, тобто її розгляд не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 5 частини першої статті 409, частиною третьою статті 411, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення моральної шкоди скасувати, справу у цій частині направити для продовження розгляду до Донецького апеляційного суду.
      Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 23 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року про відмову у задоволенні позову в частині стягнення судових витрат скасувати, провадження в справі у цій частині закрити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. В. Пророк
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Повний тест постанови складений 06 лютого 2020 року
      Джерело: ЄДРСР 87640679
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 638/15118/16-ц
      Провадження № 14-329цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Славія» (далі - ТОВ «Славія»),
      відповідач - ОСОБА_1 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
      на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 червня 2018 року у складі судді Шишкіна О. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року у складі колегії суддів Бурлака І. В., Кіся П. В., Яцини В. Б.
      у цивільній справі за позовом ТОВ «Славія» до ОСОБА_1 про відшкодування збитків та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У вересні 2016 року ТОВ «Славія» звернулося до суду із вказаним позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_1 на його користь 373 191,86 грн на відшкодування завданих збитків.
      На обґрунтування позовних вимог ТОВ «Славія» зазначило, що воно є власником автомобіля марки Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 .
      Указаним автомобілем користувався ОСОБА_1 для організації господарської діяльності ТОВ «Славія» у період з 11 листопада 2010 року по 17 вересня 2013 року, під час перебування на посаді генерального директора цього товариства.
      У зв`язку зі зміною директора ТОВ «Славія» 17 вересня 2013 року оформлено акт приймання-передачі справ, згідно з яким за відомостями бухгалтерського обліку на балансі ТОВ «Славія» обліковується автомобіль марки Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , однак, у наявності цього автомобіля не було.
      Станом на 01 січня 2013 року вартість автомобіля становила 113 290,00 грн, що еквівалентно 14 173,65 долара США, а станом на 15 вересня 2016 року - 373 191,86 грн.
      Позивач просив стягнути з відповідача вартість автомобіля на відшкодування збитків, завданих його неповерненням.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 червня 2018 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 27 червня 2018 року про виправлення описки, позов ТОВ «Славія» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Славія» 373 191,86 грн на відшкодування збитків та 5 597,89 грн судових витрат.
      Задовольняючи позов ТОВ «Славія», суд першої інстанції керувався тим, що неповернення відповідачем автомобіля, наданого йому в користування, обмежує право власності позивача, завдає йому майнової шкоди, що підлягає відшкодуванню у повному обсязі відповідачем як особою, яка її завдала. Суд відхилив як безпідставне клопотання відповідача про застосування спеціальної позовної давності в один рік, передбаченої статтею 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
      Постановою Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 червня 2018 року змінено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Славія» матеріальні збитки у розмірі 113 290,00 грн. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 червня 2018 року у частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Славія» судового збору в розмірі 1 280,00 грн скасовано, ухвалено у цій частині нове судове рішення про відмову в стягненні зазначених витрат.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, що шкода, завдана майну ТОВ «Славія», повинна бути відшкодована у повному обсязі особою, яка її завдала, тобто ОСОБА_1 . Однак апеляційний суд не погодився з визначеним судом першої інстанції розміром збитків. Апеляційний суд вважав, що балансова вартість автомобіля становить 113 290,00 грн, а тому саме такий розмір шкоди підлягає стягненню.
      Апеляційний суд відхилив посилання відповідача на порушення судом першої інстанції правил предметної юрисдикції, вказавши, що правовідносини між ТОВ «Славія» та ОСОБА_1 щодо стягнення збитків через неповернення автомобіля виникли після припинення повноважень ОСОБА_1 як посадової особи, не є за своєю суттю господарськими, не пов`язані з управлінням суб`єктом господарювання.
      Суд апеляційної інстанції також вказав на відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу спеціальної позовної давності в один рік, передбаченої статтею 233 КЗпП України, оскільки позивач просив відшкодувати матеріальну шкоду, завдану відповідачем не під час виконання його трудових обов`язків, а внаслідок неповернення майна товариства після його звільнення з роботи.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 червня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки наявним у справі доказам, не врахували, що справа повинна була розглядатися в порядку господарського судочинства, оскільки позов пред`явлено до нього, як до посадової особи товариства, повноваження якої припинено.
      Крім того, суди попередніх інстанцій помилково не застосували спеціальну позовну давність у один рік для позовів про стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, оскільки предметом позову є стягнення з відповідача матеріальних збитків, які, на думку позивача, завдано у період перебування у трудових відносинах з ТОВ «Славія» при виконанні обов`язків генерального директора.
      Посилався на те, що позивач не надав доказів прийняття ним указаного автомобіля від попереднього директора товариства, а акт приймання-передачі справ при зміні директора від 17 вересня 2013 року має односторонній характер та підписаний лише працівниками ТОВ «Славія», які є зацікавленими особами, при цьому доказів ухилення його від підписання цього акта позивач не надав.
      Вважав необґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з нього на користь позивача матеріальних збитків.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 15 травня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 червня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Суди встановили, що автомобіль Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , зареєстрований за ТОВ «Славія», про що свідчать копія свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 15 серпня 2003 року серії ХАС № 668579 та довідка Територіального сервісного центру Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області від 17 листопада 2015 року № 6348.
      11 листопада 2010 року рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Славія» № 53 ОСОБА_1 призначено на посаду генерального директора ТОВ «Славія».
      Згідно з копіями подорожніх листів від 28 грудня 2012 року та 30 квітня 2013 року автомобіль Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , використовувався ОСОБА_1
      17 вересня 2013 року рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Славія» № 64 звільнено з посади генерального директора ТОВ «Славія» ОСОБА_1 та призначено на цю посаду ОСОБА_2 , про що 17 вересня 2013 року видано відповідний наказ № 19к.
      Відповідно до пункту 10 розділу 7 акта приймання-передачі справ у зв`язку зі зміною директора від 17 вересня 2013 року за відомостями бухгалтерського обліку за ТОВ «Славія» обліковується автомобіль Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 .
      Указаний акт підписаний директором ТОВ «Славія» ОСОБА_2 , головним бухгалтером цього товариства ОСОБА_3 , майстром ОСОБА_4 , кладовщиком ОСОБА_5
      ОСОБА_1 , ознайомившись з указаним актом приймання-передачі, відмовився його підписувати, про що складено акт про відмову від підпису про ознайомлення з актом приймання-передачі справ при зміні директора (інвентаризації) ТОВ «Славія» від 17 вересня 2013 року.
      Згідно з відповіддю Управління Державтоінспекції від 24 листопада 2015 року № 209 звернення ТОВ «Славія» щодо оголошення у розшук та повернення автомобіля Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , яким, на думку позивача, незаконно користується ОСОБА_1 , направлено для проведення подальшої перевірки, прийняття рішення про внесення інформації до Єдиного реєстру досудових розслідувань та вжиття заходів реагування.
      За змістом відповіді Лозівського відділу поліції Головного управління національної поліції в Харківській області від 05 лютого 2017 року № 1561 триває досудове розслідування матеріалів кримінального провадження від 26 листопада 2015 року № 12015220380002901 щодо незаконного використання ОСОБА_1 автомобіля Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , який належить ТОВ «Славія»; місцезнаходження автомобіля не встановлено.
      Згідно зі звітом про експертну оцінку вартості майна від 01 січня 2013 року вартість автомобіля Mazda Tribute, 2003 року випуску, станом на 01 січня 2013 року становила 113 290,00 грн.
      Вирішуючи питання юрисдикційності спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
      Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Стосовно посилання у касаційній скарзі на те, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства слід зазначити таке.
      У поданому до суду в порядку цивільного судочинства позові ТОВ «Славія» просило стягнути з ОСОБА_1 на його користь 373 191,86 грн на відшкодування завданих збитків, завданих посадовою особою товариства неповерненням автомобіля, наданого йому у користування.
      На час звернення позивача до суду з цим позовом (вересень 2016 року) процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб`єктною підсудністю.
      Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      При цьому в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
      За положеннями статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
      Відповідно до пункту 4-1 частини першої статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю).
      Аналогічні положення містяться й у пункті 12 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, згідно з якою господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.
      У частині другій статті 89 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані:
      - діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями;
      - діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства;
      - діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію;
      - бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків;
      - іншими винними діями посадової особи.
      Із системного аналізу вказаних норм можна зробити висновок, що господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:
      - участь у спорі суб`єкта господарювання;
      - наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин;
      - наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції, такий спір виник між господарським товариством та його посадовою особою, стосується рішень, дій чи бездіяльності цієї посадової особи на виконання нею своїх повноважень з управління товариством, організацією діяльності товариства.
      Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачу завдано збитків унаслідок неповернення належного йому на праві власності автомобіля, яким користувався відповідач під час перебування на посаді генерального директора товариства.
      Таким чином, правовідносини, які виникли між ТОВ «Славія» та ОСОБА_1 щодо відшкодування збитків, завданих неповерненням автомобіля, стосуються дій або бездіяльності відповідача під час здійснення своїх повноважень як посадової особи. Вказані правовідносини за своєю суттю є господарськими, хоч і виявлені після звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора цього товариства.
      Викладене свідчить про те, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили суб`єктну юрисдикцію спору, помилково розглянули справу в порядку цивільного судочинства.
      У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, провадження у справі закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 255, частини першої статті 414 ЦПК України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне роз`яснити ТОВ «Славія», що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду.
      Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України).
      Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір»). Такого клопотання матеріали справи не містять.
      Керуючись статтями 255, 256, 409, 414-416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргуОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 червня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року скасувати.
      Провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Славія» до ОСОБА_1 про відшкодування збитків - закрити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86435690