ANTIRAID

Постановление ВАСУ о неправомерном отказе в выдаче строительного паспорта на земельный участок отнесенный после передачи его в собственность к рекреационной зоне

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" серпня 2017 р.

м. Київ

К/800/35694/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі

суддів: Мороз Л.Л.,
Смоковича М.І.,
Калашнікової О.В.,

за участю: секретаря судового засідання Коцюрби В.М.,

представника позивача ОСОБА_3,
представника відповідача Бардиша Є.М.

розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_5 звернувся суду з позовом до Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради, в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні будівельного паспорта та поверненню пакета документів, доданих до заяви позивача від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорта на забудову земельної ділянки за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова; зобов'язати відповідача надати позивачу будівельний паспорт на забудову земельної ділянки розміром 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова.

Постановою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, стягнути судові витрати та зобов'язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення.

Перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановлено, ОСОБА_5 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова.

Цільове призначення вказаної земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

25.03.2015 р. ОСОБА_5 звернувся до відповідача із заявою про надання йому будівельного паспорта на забудову земельної ділянки, проте листом відповідача від 27.03.2015 р. № 923 заяву та додані до неї документи було повернуто.

Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2015 р. у справі № 405/2778/15 визнано протиправними дії Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради по поверненню заяви ОСОБА_5 від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорту на забудову земельної ділянки. Зобов'язано Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради розглянути заяву ОСОБА_5 від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорту на забудову земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1), розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова у відповідності до вимог законодавства з урахуванням висновків суду.

Відповідач на виконання вказаної постанови суду повторно розглянувши заяву позивача від 25.03.2015 року, в листі від 04.05.2016 року повідомив про відмову у наданні позивачеві будівельного паспорта і повернув додані до заяви документи. При цьому причиною відмови у наданні будівельного паспорта та повернення документів зазначена невідповідність намірів забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації з посиланням на рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456, яким територія між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова визначена рекреаційною зоною активного відпочинку.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, висновки якого підтримав суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456, яким було затверджено план зонування території м. Кіровограда, зазначена позивачем земельна ділянка знаходиться в рекреаційній зоні активного відпочинку, а тому відмова відповідача у наданні будівельного паспорта відповідає приписам Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки.

Колегія суддів не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до ст. 27 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» забудова присадибних, дачних і садових земельних ділянок може здійснюватися на підставі будівельного паспорта забудови земельної ділянки (далі - будівельний паспорт).

Будівельний паспорт визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 300 квадратних метрів, господарських будівель і споруд, гаражів, елементів благоустрою та озеленення земельної ділянки.

Будівельний паспорт складається з текстових та графічних матеріалів.

За наявності плану зонування території розроблення будівельного паспорта здійснюється на його підставі.

Проектування на підставі будівельного паспорта здійснюється без отримання містобудівних умов та обмежень. Для об'єктів, зазначених у частині першій цієї статті, розроблення проекту будівництва здійснюється виключно за бажанням замовника.

Надання будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження відповідної заяви та пакета документів, перелік яких визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

Порядок видачі та форма будівельного паспорта визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

Згідно п. 2.1 Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 103 від 05.07.2011 року (далі - Порядок), видача будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури безпосередньо, через центри надання адміністративних послуг та/або через Єдиний державний портал адміністративних послуг. Будівельний паспорт надається уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження пакета документів, до якого входять: заява на видачу будівельного паспорта зі згодою замовника на обробку персональних даних за формою, наведеною у додатку 1 до цього Порядку; засвідчена в установленому порядку копія документа, що засвідчує право власності або користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію; ескізні наміри забудови (місце розташування будівель та споруд на земельній ділянці, відстані до меж сусідніх земельних ділянок та розташованих на них об'єктів, інженерних мереж і споруд, фасади та плани поверхів об'єктів із зазначенням габаритних розмірів, перелік систем інженерного забезпечення, у тому числі автономного, що плануються до застосування, тощо); проект будівництва (за наявності); засвідчена в установленому порядку згода співвласників земельної ділянки (житлового будинку) на забудову.

Пунктом 2.4 Порядку передбачено, що пакет документів для видачі будівельного паспорта або внесення змін до нього повертається уповноваженим органом містобудування та архітектури замовнику, зокрема, з підстав невідповідності намірів забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, детальним планам територій, планувальним рішенням проектів садівницьких та дачних товариств, державним будівельним нормам, стандартам і правилам.

Рішенням Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456 «Про затвердження містобудівної документації «План зонування території міста Кіровограда» було затверджено містобудівну документацію «План зонування території міста Кіровограда», згідно якої земельні ділянки між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова у м. Кіровограді, в тому числі і належна позивачу земельна ділянка, відноситься до рекреаційної зони активного відпочинку Р-2.

Суди попередніх інстанцій встановили, що вказане рішення міської ради є чинним та відомості про його оскарження у встановленому законом порядку, в тому числі і позивачем, відсутні.

Таким чином, суди виходили з того, що намір ОСОБА_5 проводити будівництво на належній йому земельній ділянці дійсно не відповідає чинним вимогам містобудівної документації, а саме плану зонування міста Кіровограда, у зв'язку з чим відповідач правомірно повернув пакет документів позивачу.

Також, суди врахували, що правомірність прийняття Кіровоградською міською радою рішення від 17.09.2013 року № 2456, зокрема в частині віднесення належної позивачу земельної ділянки до рекреаційної зони активного відпочинку, не є предметом даного адміністративного позову.

Проте, на думку колегії суддів, висновки судів є помилковими з огляду на те, що у спірних правовідносинах не застосовано частину 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Так, частиною 5 статті 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що встановлення режиму забудови територій, визначених для містобудівних потреб, не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, зміни адміністративно-територіальних меж до моменту вилучення (викупу) земельних ділянок.

Частиною 2 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що зміна функціонального призначення територій не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, які були передані (надані) у власність чи користування до встановлення нового функціонального призначення територій.

Забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

У зв'язку з відмовою відповідачем видати будівельний паспорт позивачу, порушено право останнього на забудову земельної ділянки в межах її цільового призначення.

Крім того, частиною 3 статті 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» також передбачено, що зонування території здійснюється з дотриманням, зокрема, вимог урахування попередніх рішень щодо планування і забудови території.

Рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456 «Про затвердження містобудівної документації «План зонування території міста Кіровограда», яким належна позивачу земельна ділянка була віднесена до рекреаційної зони активного відпочинку, прийняте без врахування частини 3 статті 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»

Таким чином, відповідач, відмовляючи позивачу у видачі будівельного паспорта, діяв неправомірно, з порушенням прав позивача, а суди, застосувавши у спірних правовідносинах пункт 2.4 Порядку та проігнорувавши частину 3 статті 18, частину 2 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», частину 1 статті 41 Конституції України, не застосували акти вищої юридичної сили, чим порушили частину 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин, позовні вимоги є обґрунтованими, а тому судові рішення належить скасувати з прийняттям нового рішення, яким позов задовольнити.

Керуючись ст. ст. 94, 220, 221, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Постанову Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року у цій справі скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позов задовольнити.

Визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні будівельного паспорта та поверненню пакета документів, доданих до заяви позивача від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорта на забудову земельної ділянки за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова.

Зобов'язати Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради видати ОСОБА_5 будівельний паспорт на забудову земельної ділянки розміром 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова.

Присудити ОСОБА_5 з місцевого бюджету Кіровоградської міської ради судові витрати у сумі 3637 (три тисячі шістсот тридцять сім) гривень 05 коп.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав передбачених ст.ст.237-239 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/68505840

Справа № 405/4066/16-а (2-а/405/83/16)

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВАСУ указал, что должна применятся часть 4 статьи 9 Кодекса административного судопроизводства Украины, согласно которой в случае несоответствия нормативно-правового акта Конституции Украины, закона Украины, международному договору, согласие на обязательность которого предоставлено Верховной Радой Украины, или иному правовому акту суд применяет правовой акт, имеющий высшую юридическую силу.

Таким образом действия местных властей принявших решение отнести участок принадлежащий истцу к рекреационной зоне, без учета наличия на этот участок права собственности с другим назначением, и на основании этого отказавшие в выдаче строительного паспорта, признаны незаконными.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Очередной (третий) обзор практики ЕСПЧ, который содержит информацию по делу MINAK AND OTHERS v. UKRAINE, в которой нарушение ст. 6 Конвенции было констатировано в связи с не уведомлением заявителей об апелляционных жалобах, поданных в их делах, а также по делу NDAYEGAMIYE-MPORAMAZINA v. SWITZERLAND, которая касается так называемого юрисдикционного иммунитета рассмотрения споров, связанных с увольнением лиц, работающих в международных организациях, представляющих свое государство.
      https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/Oglyad_rishen_ESPL_3.pdf
      Oglyad_rishen_ESPL_3.pdf
    • Автор: ANTIRAID

      п/п
      Справа
      (назва, дата прийнятого рішення)
      Правові позиції та прояви порушення констатовані ЄСПЛ
      1
      «Гулян проти Вірменії»
      20 вересня 2018 року
      Суд вже наголошував, що особи взяті під варту, знаходяться в уразливому становищі, та що влада повинна захищати їх. Як наслідок, якщо особа взята під варту у відділення поліції здоровою та, якщо буде встановлено, що вона постраждала після звільнення, держава зобов’язана надавати обґрунтоване пояснення того, як ці ушкодження були спричинені. 
      Особи, відповідальні за розслідування, повинні бути незалежними від тих, хто був причетним або може бути залучений до подій. Це означає не лише відсутність ієрархічних або інституційних зв’язків, а й практичну незалежність. Вимога про оперативність неявна у цьому контексті. Крім того, розслідування має бути доступним для сім’ї потерпілого в тій мірі, в якій це необхідно для захисту їх законних інтересів. Також має бути елемент громадської перевірки розслідування, ступінь якого може відрізнятися залежно від конкретного випадку
      2
      «Бучинська проти України»
      30 квітня 2015 року
      Розглядаючи матеріали справи з урахуванням своєї практики, Суд вважає, що у цій справі Уряд не надав достатніх аргументів для виправдання дванадцятирічної тривалості провадження. У зв’язку з цим Суд зазначає, що національні органи влади самі визнавали численні випадки бездіяльності та затримки, а також помилки у своїх листах до заявниці та дорученнях про повернення справи для подальшого розслідування після повторюваних постанов про зупинення досудового слідства або закриття кримінальної справи. Загалом, ґрунтуючись на матеріалах справи, Суд не може дійти висновку, що органи влади зробили усе від них залежне для забезпечення оперативного та всебічного вжиття заходів для збору доказів, встановлення місцезнаходження та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні замаху на життя заявниці. Констатовано порушення ст. 2 Конвенції
      3
      «Горовенки та Бугара проти України»
      12 січня 2012 року
      Суд повторює, що стаття 2 зобов’язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й вживати належних заходів для того, щоб захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Вона може застосовуватися у випадках, пов’язаних з вимогою персонального захисту однієї або кількох осіб, яких можна заздалегідь визначити як потенційних жертв діянь, що можуть призвести до смерті та у справах, що стосуються обов’язку надавати загальний захист суспільству. За останніх обставин такий прямий обов’язок охоплює широкий спектр сфер  та, зокрема, виникатиме у контексті будь-якої діяльності, чи то публічної, чи то ні, яка може стосуватися права на життя.
      4
       «Шульга проти України»
      12 листопада 2015 року
      Суд зауважує, що кримінальне провадження, в рамках якого заявник також подав цивільний позов, тривало вісім років та дев’ять місяців і було закрито на підставі висновку про невинуватість водія у ДТП зі смертельними наслідками, незважаючи на відсутність відповідного висновку експерта щодо цього. Хоча експертом було зазначено, що відсутність приборів освітлення і світлоповертачів на велосипеді дружини заявника була причиною зіткнення, у зв’язку з відсутністю належним чином отриманих доказів залишається нез’ясованим, чи було це головною або єдиною причиною ДТП. Отже, як видається, зі спливом майже дев’яти років та з огляду на постанову про закриття кримінальної справи у зв’язку з неефективністю розслідування, подання заявником цивільного позову стало марним 
      Суд доходить висновку, що було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.
      5
      «Сергій Шевченко проти України»
      4 квітня 2006 року
      Якщо порушення права на життя або фізичну недоторканість спричинено не навмисно, позитивний обов’язок створити “ефективну судову систему” не передбачає обов’язкової вимоги порушити кримінальне провадження у кожній справі і може бути дотриманий, якщо жертвам доступні цивільні, адміністративні або навіть дисциплінарні засоби захисту. Проте, мінімальна вимога до такої системи полягає в тому, що особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежні від тих, які причетні до подій, які розслідуються. Мається на увазі ієрархічна або інституційна незалежність, а також практична незалежність.
      Відповідно, система, яка вимагається статтею 2, має передбачати незалежне та безстороннє розслідування, яке відповідає певним мінімальним стандартам щодо ефективності. Таким чином, компетентні органи мають діяти з належною наполегливістю і за своєю ініціативою порушувати провадження, яке здатне по-перше, встановити обставини, за яких сталась подія, та недоліки діяльності системи; по-друге, встановити, хто саме з представників державних органів був причетний до події. Вимога щодо публічності також застосовується у цьому контекст
      6
      «Шимшек та інші проти Турції»
      26 липня 2005 року
      Відповідно до положень ст. 2 Конвенції використання співробітниками поліції смертоносної сили може бути виправданим за певних обставин, але ця стаття не надає їм повну свободу дій. Хоча демонстранти не вели себе мирно, і поліції прийшлося зіштовхнутися з супротивом і актами насилля зі сторони демонстрантів, співробітники поліції стріляли в демонстрантів, не застосувавши спочатку до засобів менш небезпечним для життя людини (сльозоточивий газ, водоструйні пушки або резинові пулі). В ході індиценту не діяв принцип, закріплений в законодавстві Турції, що співробітники поліції можуть застосовувати вогнепальну зброю лише в обмежених випадках. У співробітників поліції, які приймали участь в розгоні демонстрантів, була велика свобода дій, і був відсутній чіткий і централізований порядок віддання наказів. За таких обставин використання сили для розгону демонстрантів, внаслідок чого загинули сімнадцять чоловік, перевищувало межу абсолютно необхідного застосування сили в значенні положень ст. 2 Конвенції.
      7
      «Басюк проти України»
      5 листопада 2015 року
       
      Суд зазначає, що дійсно, згідно з його прецедентною практикою іноді цивільне відшкодування, а не кримінальне переслідування є достатнім для того, щоб задовольнити вимоги ст. 2 Конвенції. Проте, якщо не було встановлено ані відповідних фактів смерті потерпілого, ані відповідальності причетних до справи сторін, тоді також відсутні підстави для формування чіткої позиції щодо того, які засоби правового захисту — цивільні чи кримінальні — були б найбільш відповідними за певних обставин.
      Суд також зауважує, що заявник кожного разу обирав засоби захисту, передбачені кримінальним законодавством, та висловлював свій намір подати цивільний позов. Той факт, що він так і не подав зазначений позов, не може ставитися йому у вину, тому що у будь-якому випадку його було позбавлено можливості подати цивільний позов в рамках кримінального провадження, оскільки не було складено обвинувального акту, яким визначався б відповідач, до якого такий позов можна було б подати.
      Суд зазначає, що розслідування ДТП, яка сталася у вересні 2005 року, тривало більше восьми років та станом на листопад 2013 року все ще перебувало на стадії досудового слідства, а також не залишає поза увагою чотири повернення справи на додаткове розслідування та зауважує, що кримінальну справу за фактом ДТП було порушено, а заявника у ній визнано потерпілим більше ніж через три з половиною роки після смерті його доньки, при цьому автомобіль, який здійснив наїзд, було долучено до речових доказів майже через п’ять з половиною років після ДТП. У світлі наведеного вище Суд дійшов висновку, що за фактом смерті пані Є. не було проведено ефективного розслідування, а заявникові не було забезпечено ефективні засоби правового захисту та констатував порушення ст. 2 Конвенції в її процесуальному аспекті
      8
      «Сергій Шевченко проти України»
      4 квітня 2006 року
      Суд дійшов висновку про порушення обов’язку держави-відповідача відповідно до статті 2 Конвенції в зв’язку з непроведенням ефективного та незалежного розслідування факту смерті особи та що розслідування не забезпечило достатню прозорість та захист інтересів найближчого родича (батька померлої особи).
      9
      «Шиянов проти України»
      2 червня 2016 року
      Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень або винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту (ст. 2 Конвенції)
      10
      «Юрій Ілларіонович Щокін проти України»
      3 жовтня 2013 року
      ЄСПЛ визнав порушення статті 2 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку зі смертю Щ.О. під час перебування під вартою, а також статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті, оскільки розслідування обставин, які призвели до смерті сина заявника, не було проведено державними органами з належною ретельністю. Суд також визнав порушення статті 3 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку з катуванням, якого зазнав Щ.О. під час перебування під вартою та порушення статті 3 конвенції в її процесуальному аспекті, оскільки держава не провела повного та ефективного розслідування всіх обставин справи.
      11
      «Салахов та Іслямова проти України»
      14 березня 2013 року
       
          Суд встановив порушення статті 2 Конвенції в контексті матеріального аспекту з огляду на недотримання державою позитивного обов’язку щодо захисту здоров’я та життя заявника. Зокрема, йому було відмовлено в терміновій госпіталізації, яку він вимагав протягом двох тижнів; він тримався під вартою без будь-якого обґрунтування, перебуваючи при цьому в критичному стані, і всупереч рекомендаціям лікарів під час перебування в лікарні його постійно тримали в наручниках, що спричинило погіршення стану здоров’я
      12
       
      «Холодков і Холодкова проти України»
      7 травня 2015 року
      Суд повторює, що обов’язок охороняти право на життя за статтею 2 Конвенції, взятий у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в… Конвенції», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, якщо осіб було вбито у результаті застосування сили.
      Будь-який недолік у розслідуванні, який підриває його здатність встановити причину смерті або винних осіб, ставитиме під сумнів дотримання цього стандарту.
      Також існує вимога щодо оперативності та розумної швидкості, яка є безумовною у цьому контексті.
      Станом на квітень 2013 року (майже через одинадцять років) кримінальна справа, спрямована на встановлення винних у насильницькій смерті сина заявників та притягнення їх до відповідальності, все ще знаходилася на розгляді суду першої інстанції. Відповідно Суд констатував порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.
      13
      «Чумак проти України»
      19 травня 2016 року
       
      «Гонгадзе проти України»
      8 листопада 2005 року
       
      «Кац та інші проти України»
      18 грудня 2008 року
      Суд нагадує, що для того, щоб розслідування могло вважатися ефективним, воно має призвести до встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але є обов’язком вжиття заходів. Розслідування, яке проводиться безстороннім органом влади, та яке є швидким, ретельнім та відкритим для родичів померлої особи, має вважатися ефективним.
      14
      «Коктиш проти України»
      10 грудня 2009 року
      Якщо Договірна держава депортує іноземця, який уже наразився або ризикує наразитися в запитуючій країні на явне незабезпечення справедливого судового розгляду його справи, за результатами якого його засудили або можуть засудити до смертної кари, може постати питання за статтями 2 і 3 Конвенції.
      Вислання особи Договірною державою Конвенції може послужити підставою для порушення питання за статтею 3 Конвенції, а отже, і про відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі видачі запитуючій країні такій особі насправді загрожує поводження, заборонене ст. 3 Конвенції. За таких обставин зі ст. 3 Конвенції випливає обов’язок не видавати цю особу такій державі
      15
      «Хамідкарієв проти Росії»
      26 січня 2017 року
      Якщо влада держави-учасника знає про те, що особі загрожує реальна і безпосередня небезпека з огляду на те, що в разі переміщення ким-небудь в іншу країну вона наразиться на реальну і неминучу небезпеку тортур і жорстокого поводження, вони відповідно до положень Конвенції зобов’язані в рамках своїх повноважень прийняти оперативні заходи, які можна було б явно чекати в цілях запобігання такій небезпеці
       
       
       
      16
       
       
       
      «Корнейкова та Корнейков проти України»
      24 березня 2016 року
      Застосування до хворої або слабкої особи наручників або приковування її не відповідає вимогам безпеки та означає невиправдане приниження незалежно від того, чи є воно умисним, чи ні.
      Суд, надаючи ваги тому факту, що особу весь час охороняли три працівниці конвою (цей захід, на думу Суду, був достатньо серйозним для запобігання будь-яким потенційним ризикам), вважає, що застосування наручників  до жінки під час перейм та одразу після пологів, становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. У зв’язку з чим Суд констатував порушення ст. 3 Конвенції.
           Суд вважає, що сукупний вплив недостатнього харчування заявниці, неналежної організації санітарно-гігієнічних умов тримання її та її новонародженого сина, а також недостатньої тривалості прогулянок вочевидь набули такої інтенсивності, що спричинили їй фізичні та психічні страждання, які становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження з нею та її дитиною. Відповідно у зв’язку з побутовими умовами тримання заявників у СІЗО було порушення статті 3 Конвенції.
      17
      «Рудяк проти України»
      4 грудня 2014 року
      Суд вважав «нелюдським» поводження, яке, серед іншого, було умисним, застосовувалось кілька годин поспіль та спричинило або власне тілесні ушкодження, або сильні фізичні та душевні страждання. Він вважав поводження таким, що «принижує гідність», якщо воно викликало у його жертв відчуття страху, страждання та неповноцінності, здатних принизити та зганьбити їх.
      Зважаючи на серйозність ушкоджень заявника та відсутність будь-яких інших пояснень їхнього походження, Суд доходить висновку, що представники держави піддавали заявника нелюдському поводженню. Відповідно, було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.
      18
      «Нечипорук і Йонкало проти України»
      від 21 липня 2011 року
       
      «Жизіцький проти України»
      19 лютого 2015 року
       
      «Григор’єв проти України»
      15 травня 2012 року
      Застосування до людини електроструму є особливо серйозною формою поганого поводження, яке може викликати сильний біль і  жорстокі  страждання,  а  отже  має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до будь-яких тривалих розладів здоров’я. Констатовано порушення статті 3 Конвенції 19
       «Свинарєнко та Сляднєв проти Росії»
      17 липня 2014 року,
       
      «Сарбан проти Молдови»
      4  жовтня 2005 року,
       
      «Рамішвілі та Кохреідзе проти Грузії»
      27 січня 2009 року,
       
      «Ашот Харутюнян проти Вірменії» 15 червня 2010 року,
       
      «Ходорковський проти Росії»
       31 травня 2011 року
      ЄСПЛ визнає порушенням ст. 3 Конвенції застосування металевого загородження (грат) у залі судового засідання за наявності, наприклад, металевих грат на вікнах зали судового засідання, співробітників правоохоронних органів, які забезпечують безпеку під час розгляду справи, тощо.
      Так, у рішенні «Свинаренко та Сляднєв проти Росії» Суд постановив, що тримання особи у металевій клітці під час суду само по собі (з огляду на його об’єктивно принизливий характер, несумісний з нормами цивілізованої поведінки, яка є характерною ознакою демократичного суспільства) становило публічне приниження людської гідності у порушення статті 3 Конвенції.
      Відмова у наданні права на приватне та конфіденційне спілкування із захисником без втручання з боку конвою може призвести до порушення права на справедливий суд
      20
      «Горковлюк та Кагановський проти України»
      04 жовтня 2018 року
      В постанові прокурора немає жодних ознак вжиття яких-небудь слідчих дій для встановлення істини та притягнення до відповідальності винних осіб. Хоча під час події працівники міліції були у цивільному одязі та не мали жодного дозволу на затримання першої заявниці, законність застосування ними сили до неї ніколи не ставилася під сумнів. Суд також звертає увагу на різні процесуальні перешкоди та упущення державних органів, які не давали першій заявниці можливості оскаржити до судів постанову прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи.
      Слід зазначити, що державні органи зрештою дійшли висновку, що перша заявниця просто захищала своє майно та репутацію від незаконних дій працівників міліції. Проте, незважаючи на такий висновок, перша заявниця виступала в ролі обвинуваченої у цьому провадженні. Більше того, органам влади знадобилося дев’ять з половиною років, щоб дійти цього висновку, і він жодним чином не вплинув на відповідальність працівників міліції у зв’язку з небезпідставною скаргою першої заявниці на жорстоке поводження.
      У світлі зазначеного, Суд доходить висновку, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування скарги першої заявниці на жорстоке поводження працівників міліції.  Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо першої заявниці.
      21
      «Уржанов проти України»
      14 грудня 2017 року
       
      «Д.С. проти України»
      9 листопада 2017 року
       
      «Єременко та Кочетов проти України»
      14 червня 2018 року
       
      «Грабовський проти України»
      29 листопада 2018 року
      Суд нагадує, зокрема, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і у сукупності з іншими недоліками 
      22
      «Луценко проти України (№ 2)»,
      21 жовтня 2015 року
      Суд дійшов висновку, що недостатність особистого простору (2,86 кв. м) у заявника під час тримання його під вартою у камері № 158 у СІЗО з 28 грудня 2010 року до 28 квітня 2011 року сама по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції. У зв’язку з цим Європейський суд констатував, що умови тримання заявника під вартою у цей період були такими, що принижують гідність, а тому було порушення статті 3 Конвенції.
      Крім того, ЄСПЛ зауважив, що, незважаючи на відсутність попередніх судимостей заявника, а також те, що він підозрювався у вчиненні ненасильницького злочину, заявника, широко відомого політика, тримали на лаві за металевими ґратами впродовж усіх засідань суду з травня 2010 року до лютого 2012 року. У зв’язку з цим ЄСПЛ дійшов висновку, що заходи безпеки у залі суду з огляду на їх сукупний вплив були за даних обставин надмірними та могли безсумнівно сприйматися заявником і громадськістю як такі, що принижують гідність. Отже, було порушення статті 3 Конвенції.
      23
      «Чантурідзе проти Росії»
      28 листопада 2017 року
      Інші аспекти тримання заявника під вартою, які в сукупності з проблемою переповненості ЄСПЛ вважає несумісним із захистом від нелюдського і принижуючого гідність поводження, полягають у відсутності в камері проточної води, надзвичайно тісних дворах для прогулянок і у відсутності занять, як в камері, так і за її межами
      24
      «Євген Петренко проти України»
      29 січня 2015 року
      Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися «ефективним», воно має в принципі призвести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але обов’язком вжиття заходів. Державні органи повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для збереження доказів, що стосуються події, включаючи показання свідків, висновки судових експертиз тощо. Будь-які недоліки розслідування, які підривають його здатність до встановлення причин заподіяння ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які також передбачаються у цьому контексті.
      Також Суд вказує, що стаття 3 Конвенції категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Що стосується позбавленої свободи особи, застосування фізичної сили, необхідність якої не була суворо зумовлена її власною поведінкою, принижує людську гідність та по суті є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції
      25
      Щербакова проти України
      20 вересня 2018 року
       
       
      «Ушаков та Ушакова проти України»
      18 червня 2015 року
       
      «Карабет та інші проти України»
      17 січня 2013 року
      Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій стосовно фактів, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Більше того, слід нагадати, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, – як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, – і коли у таких осіб під час їх ув’язнення з’являються тілесні ушкодження або якщо вони помирають, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. У такому випадку тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення. В аспекті статті 3 Конвенції
      26
      «Кулик проти України»
      2 лютого 2017 року
       
      «Шульмін та інші проти Росії»
      17 липня 2018 року
      Суд наголошує, що утримання людини в металевій клітці під час судового процесу ображає людську гідність, оскільки таке поводження має об’єктивно принижуючий характер і несумісне зі стандартами цивілізованої поведінки, що є відмінною рисою демократичного суспільства. Суд одноголосно постановив, що мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо умов тримання заявника під вартою в дні суду, включаючи поміщення його в металеву клітку в залі суду, і щодо умов його перевезення на судові слухання і назад
      27
      «А.Н. проти України»
      29 січня 2015 року
      Суд встановив згідно з процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, що національні органи влади не провели ефективне розслідування за скаргами заявника на жорстоке поводження і не забезпечили вжиття необхідних заходів для збору доказів у справі.
      Зазначені недоліки становили порушення процесуального аспекту цього положення Конвенції.
      28
      «Душка проти України»
      3 лютого 2011 року
      Висновку щодо порушення ст. 3 Конвенції в зв’язку з поганим поводженням з заявником ЄСПЛ дійшов з огляду на висновки лікарів щодо часу заподіяння тілесних ушкоджень, що збігався з часом перебування заявника під вартою, та з огляду на ненадання державою-відповідачем пояснень щодо причин їх виникнення. Крім того, ЄСПЛ вказав, що обставини справи свідчать, що правоохоронні органи використали адміністративний арешт заявника, щоб зламати опір та скористатись його уразливим станом для отримання зізнання у вчиненні злочину. Таку практику особливо з огляду на вік заявника (неповнолітній) ЄСПЛ визнав як нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.
      ЄСПЛ встановив порушення cт. 3 Конвенції в зв’язку з не проведенням ефективного розслідування скарг заявника на погане поводження з огляду на те, що більше 3 років правоохоронні органи не могли встановити обставини, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень, та винних осіб.
      29
      «Зякун проти України»
      25 лютого 2016 року
       «Іглін проти України»
      12 січня 2012 року
      «Горбатенко проти України»
      28 листопада 2013 року
      «Родзевілло проти України»
      14 січня 2016 року
      Суд нагадує, що допустимість в якості доказів показань, отриманих в результаті катування або інших видів жорстокого поводження у порушення статті 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому (статті 6 Конвенції). Цей висновок застосовується незалежно від доказової цінності відповідних тверджень і від того, чи мало їх використання вирішальним для засудження підсудного судом
      30
      «Закшевський проти України»
      від 17 березня 2016 року
      Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою, зокрема, брак особистого простору у розпорядженні заявника у поєднанні з відсутністю можливості для прогулянок впродовж майже трьох місяців тримання його під вартою, становили таке, що принижує гідність, поводження. Відповідно у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.
      31
      «Сокіл проти України»
      22 жовтня 2015 року
      у випадках, коли висуваються скарги за статтею 3 Конвенції, Суд повинен здійснити «особливо ретельний аналіз». У такій ролі, звертаючи особливу увагу на вразливість заявників з огляду на тримання їх під вартою, Суд вважає, що саме Уряд має надати правдоподібні та переконливі докази на підтвердження того, що зазначений заявник під час тримання під вартою отримував комплексну та належну медичну допомогу.
      Суд зазначає, що докази, надані Урядом на підтвердження свого доводу про те, що медична допомога заявнику була належною та що він отримував призначені ліки у повному обсязі, є незадовільними. Копія медичної картки заявника — дуже низької якості та у багатьох місцях є непридатною для читання.
      Зважаючи, зокрема, на ненадання адміністрацією СІЗО своєчасного та відповідного лікування від ВІЛ-інфекції, Суд доходить висновку, що під час тримання під вартою заявникові не було надано належної медичної допомоги, що становило нелюдське, та таке, що принижує гідність, поводження у порушенні статті 3 Конвенції.
      32
      «Тимченко проти України»
      13 жовтня 2016 року
      Суд нагадує, що будь-яке розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, та не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати їх як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати всіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді з’ясуванню причин тілесних ушкоджень або встановленню винних осіб, ставитиме під загрозу дотримання цього стандарту
      33
      «Сергій Антонов проти України»
      22 жовтня 2015 року
      Жорстоке поводження, яке досягає такого мінімального рівня жорстокості, зазвичай включає у себе фактичне завдання тілесних ушкоджень або сильне фізичне або душевне страждання. Проте навіть за їх відсутності у випадку, коли поводження принижує або ганьбить особу, демонструючи відсутність поваги до її людської гідності чи нехтування її людською гідністю, або викликає відчуття страху, тривоги, неповноцінності, здатне зламати моральний/фізичний опір особи, його можна характеризувати як таке, що принижує людську гідність, і воно також підпадатиме під заборону статті 3 Конвенції
      В цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що несвоєчасне діагностування працівниками СІЗО захворювань заявника та ненадання йому під час тримання його під вартою швидкої і комплексної медичної допомоги становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.
      34
      «Алєксанян проти Росії»
      22 грудня 2008 року
       
      «MARTZAKLIS та інші проти Греції»
      9 липня 2015 року
       
      «Акименко проти Росії»
      6 лютого 2018 року
      Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні того, який саме рівень охорони здоров’я вимагався у контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненого та повинен враховувати «практичні потреби ув’язнення»
      35
      «Буглов проти України»
      10 липня 2014 року
      З урахуванням того, що на державу покладається тягар доведення, згідно з яким вона має надати правдоподібне пояснення тілесних ушкоджень, яких зазнала особа під час перебування під контролем міліції, Суд доходить висновку, що Уряд не встановив належним чином, що застосування до заявника сили було законним та абсолютно необхідним, а також, що тілесні ушкодження заявника не були наслідком жорстокого поводження під час його перебування під вартою у міліції. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що заявник зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження.
      36
      «Луньов проти України»
      22 жовтня 2015 року
       
      Суд зазначає, що у цій справі у заявника по прибутті до установи тримання під вартою було діагностовано низку серйозних захворювань. Зокрема, у заявника було діагностовано III клінічну стадію ВІЛ-інфекції, хронічний бронхіт, токсичну енцефалопатію та невропатію, спричинену тривалим вживанням наркотичних речовин, та залишкові зміни після перенесеного туберкульозу. Суд також зазначає, що незважаючи на діагностування у заявника низки серйозних захворювань та ВІЛ-інфекції, протягом більш ніж року йому не надавалося жодного лікування. Суд вважає, що тривале ненадання заявникові належної медичної допомоги у зв’язку з його ВІЛ-інфекцією та іншими захворюваннями під час тримання його під вартою становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.
      Крім того, Суд зауважує, що окрім недоліків, вказаних національними органами влади — таких як непроведення певних процесуальних дій,- слід зазначити, що первинне медичне обстеження, яке згодом стало підставою для численних висновків про відсутність у заявника тілесних ушкоджень, було поверховим. Воно, вочевидь, мало на меті встановити, чи були у заявника проблеми зі здоров’ям, які вимагали хірургічного втручання, та чи міг він перебувати під вартою, а не встановити наявність у заявника тілесних ушкоджень. З огляду на відсутність остаточного рішення, встановлені національними органами влади недоліки та незабезпечення доказової бази через те, що не було проведено належного медичного обстеження заявника, Суд доходить висновку, що у цій справі було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
      37
      «Поміляйко проти України»
      11 лютого 2016 року
      ЄСПЛ констатував порушення Україною норми ст. 3Конвенції, оскільки жінку було викликано до міліції, після чого її відразу було госпіталізовано до лікарні, де лікарі зафіксували численні тілесні ушкодження на її тілі та на її ж вимогу відразу проінформували міліцію щодо походження таких ушкоджень, згодом заявниця була вимушена пройти тривалий курс лікування. Окрім того, в Рішенні наголошено, що з огляду на початкове розслідування фактів заподіяння тілесних ушкоджень працівниками того ж відділу міліції, де й працювали фігуранти протиправних дій щодо заявниці, численні випадки ініціювання та припинення розслідування злочину щодо жінки органами прокуратури в ході яких не вдалося встановити будь-яких причин походження тілесних ушкоджень на тілі особи «поза розумним сумнівом».
      Суд зазначає, що органи прокуратури було повідомлено про жорстоке поводження із заявницею негайно після її звільнення. Спочатку слідство проводилося відділом міліції, в якому працювали працівники міліції, що, як стверджувалося, жорстоко поводилися із заявницею. Отже, не можна вважати, що таке слідство супроводжувалося гарантіями незалежності та безсторонності. Суд встановив, що небажання органів влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг підозрюваних у злочинах на жорстоке поводження становить системну проблему у розумінні статті 46Конвенції. З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику, Суд доходить висновку, що у цій справі також не було здійснено серйозної спроби розслідування тверджень заявниці про жорстоке поводження. Як наслідок ЄСПЛ також констатував порушення Україною норми ст. 3 Конвенції через відсутність належного та ефективного розслідування злочину за скаргою заявниці щодо протиправних діянь працівників міліції стосовно неї під час її виклику до правоохоронного органу.
      38
      «Аднаралов проти України»
      27 листопада 2014 року
       
      «Тарасов проти України»
      31 жовтня  2013 року
       
      «Серіков проти України»
      23 липня 2015 року
       
      «Бочаров проти України»
      17 березня 2011 року
      Розслідування серйозних скарг на жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, серед іншого, покази свідків та висновки судових експертиз. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень та винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту.
      У цій справі, зважаючи на серйозні недоліки (неналежна якість розслідування неодноразово визнавалася самими національними органами влади, і наслідком цього було повернення справи на додаткові перевірки та розслідування) та загальну тривалість розслідування (тривало понад десять років) Суд вважає, що національні органи влади не виконали свій обов’язок щодо ефективного розслідування скарг заявника на жорстоке поводження. Відповідно за цим пунктом також було порушення статті 3 Конвенції.
      39
      «Орлик проти України»
      11 лютого 2016 року
       
      «Басенко проти України»
      26 листопада 2015 року
      Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження мало місце з боку приватних осіб. Згідно з мінімальними критеріями ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, таке розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю  Коли слідство призводить до вчинення процесуальних дій в національних судах, процесуальні вимоги статті 3 Конвенції виходять за рамки стадії досудового слідства — вимогам статті 3 Конвенції має відповідати все провадження в цілому, включаючи судовий розгляд по суті. Це означає, що національні суди за жодних обставин не повинні допускати випадків, за яких завдання тілесних і моральних страждань залишатиметься безкарним. Це важливо для забезпечення громадської впевненості у принципі верховенства права і його підтримки, а також у попередженні будь-яких ознак толерантності органів влади до незаконних дій або співучасті у них
      40
      «Алексахін проти України»
      19 липня 2012 року
       
      «Савін проти України»
      16 лютого 2012 року
      Окрім жорстокості поводження ознакою катування є також наявність мети такого поводження, як це встановлено у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Так стаття 1 цієї Конвенції визначає катування як умисне заподіяння сильного болю або страждання, щоб inter alia отримати відомості, покарати або залякати.
      Суд зазначає, що у цій справі національні суди встановили, що заявник зазнав тяжких тілесних ушкоджень, що загрожували його життю під час їх заподіяння. Жорстоке поводження полягало у застосуванні сльозогінного газу, ударі ногою та низці ударів. У результаті такого поводження заявник зазнав сильного болю та став інвалідом.
      Суд також зазначає, що немає доказів того, що поведінка заявника вимагала застосування сили, не кажучи вже про настільки жорстокі дії. За таких обставин це дуже жорстоке поводження беззаперечно було націлене на залякування та приниження заявника, та, можливо, сприяння отриманню зізнання, оскільки згідно з поясненнями X. він вважав, що заявник брав участь у бійці, а отже, міг вчинити злочин. Ці елементи є достатніми для ЄСПЛ, щоб дійти висновку про те, що заявника було піддано катуванню всупереч статті 3 Конвенції
      41
      «Савченко проти України»
      22 липня 2016 року
      У цій справі ЄСПЛ визнав порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням органами влади розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження працівників міліції. Суд звернувся до своєї попередньої практики у справах проти України та дійшов висновку, що у цій справі, як і у багатьох інших справах проти України (ЄСПЛ зробив посилання на справу «Каверзін проти України», вказавши на існування в Україні системної проблеми непроведення ефективного розслідування скарг на жорстоке поводження), органи влади продемонстрували небажання забезпечити проведення швидкого та ретельного розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження працівників міліції. Матеріальний аспект статті 3 Конвенції був порушений з огляду на неналежні умови тримання заявника під вартою, а також умови перевезення з однієї установи тримання під вартою в іншу.
      42
      «Каверзін проти України»
      15 травня 2012 року
      Застосування наручників до засудженого, якого  конвоювали троє охоронців у супроводі службового собаки, застосовувався до засудженого до довічного позбавлення волі, що був повністю сліпим та вимагав сторонньої допомоги для забезпечення життєвих потреб, є порушенням статті 3 Конвенції, як таке, що становило нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження
      43
      «Чміль проти України»
      29 жовтня 2015 р
      ЄСПЛ вважає, що, відповідно до версій подій обох сторін, існує достатньо доказів “поза розумним сумнівом”, що заявник був підданий жорстокому поводженню з боку міліції, що є порушенням матеріального аспекту статті 3 Конвенції. Європейський суд визнав порушення процесуального аспекту статті 3 з огляду на неефективність розслідування скарги за фактом завдання заявникові тілесних ушкоджень. Таким чином, Суд вважає, що розслідування скарги заявника було необґрунтовано тривалим та мало недоліки, які визнали й національні органи влади, а також, що висновки розслідування не були засновані на наявних доказах. Зокрема, 8 вересня 2005 року прокурор дійшов висновку, що заявник отримав травми впавши, але ніхто, включаючи міліціянтів, ніколи не давав показання, що бачив падіння заявника. Це ж стосується рішення від 2 квітня 2009 року про припинення кримінального провадження, коли будь-які висновки про те, чи міг заявник отримати травми за обставин, описаних ним, або описаних міліціянтами, були відсутні. Констатовано порушення ст. 3 Конвенції (матеріальний та процесуальний аспекти)
      44
      «Баришева проти України»
      14 березня 2017 року
      Суд нагадує, що поняття ефективного заходу правового захисту щодо тверджень про жорстоке поводження також тягне за собою ефективний доступ особи, яка подала скаргу, що процедури слідства
      45
      «Сорінг проти Сполученого Королівства»
      7 липня 1989 року
      Органи Конвенції не вирішують питання про наявність чи відсутність можливих, а не реальних порушень Конвенції. Але в тих випадках, коли заявник стверджує, що  рішення про його екстрадицію призведе до порушення статті 3 в силу передбачуваних наслідків у запитуваній його екстрадиції країні, необхідно відійти від цього принципу з огляду на серйозність та невідворотність характеру передбачуваної шкоди.
      Таким чином, рішення держави — учасниці про видачу може стати порушенням статті 3 Конвенції, і внаслідок цього потягнути відповідальність держави відповідно до Конвенції, якщо були вагомі підстави вважати, що «видана особа» зіштовхнеться з реальним ризиком бути підданою катуванню або нелюдському або принижуючим гідність поводженню або покаранню в країні, що вимагає його екстрадиції. щоб покласти таку відповідальність необхідно оцінити умови в цій країні зіставляючи їх з вимогами статті 3 Конвенції.
      46
      «Хомулло проти України»
      27 листопада 2014 року
      У цій справі Європеський суд, серед іншого, дійшов висновку, що національні суди застосували до заявика екстрадиціний арешт в порушення положень національного законодавства, а також не забезпечили ретельного розгляду скарг заявника про неправомірність застосування до нього екстрадиційного арешту. Констатовано порушення пунктів 1 та 4 статті 5 Конвенції
      47
      «Будан проти України»
      15 грудня 2015 року
      Цим рішенням, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2016 року, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку з необґрунтованим обранням неповнолітньому заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
      Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що, по-перше, у заявника було постійне місце проживання в Одеській області, де він жив зі своєю матір’ю, матеріальне становище якої не є фактором, що має враховуватися при ухваленні рішення про взяття заявника під варту; по-друге, органами влади не розглядалася можливість передачі заявника під нагляд його матері відповідно до ст. 436 КПК, незважаючи на те, що було відомо її ім’я та місце проживання. Зокрема, національні органи влади не повідомили матір про затримання заявника або не доклали будь-яких зусиль для збирання й оцінки інформації про її бажання та здатність впродовж розслідування забезпечувати його належну поведінку, а також не надали правової оцінки можливості передати неповнолітнього під нагляд батьків.
      48
      «Савченко проти України»
      22 липня 2016 року
      ЄСПЛ констатував порушення статті 5 Конвенції з огляду на те, що органам міліції не було документально зафіксовано затримання заявника. Тримання заявника під вартою здійснювалося без відповідно судового рішення та протягом необмеженого часу. Рішення національних судів про тримання заявника під вартою були неналежно обґрунтовані. Суди застосовували формалістичний підхід до перегляду законності рішень тримання заявника під вартою. ЄСПЛ вказав на відсутність у національному законодавстві процедури, відповідної до якої заявник міг вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою.
      49
       
      «Ічин та інші проти України»
      21 грудня 2010 року
       
       
      Неповнолітніх заявників 05 січня 2004 року було допитано працівниками міліції щодо вчиненої 31 грудня 2003 року крадіжки. Під час допиту заявники зізнались у вчиненні вказаного злочину.
      14 січня 2004 року Нахімовський районний суд м. Севастополя виніс постанову про поміщення заявників у приймальник-розподільник для неповнолітніх, в якому вони перебували до 13 лютого 2004 року. Жодних слідчих дій протягом цього періоду не проводилось.
      Слідчий 03 березня 2004 року порушив щодо заявників кримінальну справу за фактом вчинення крадіжки. 26 квітня 2004 року слідчий виніс постанову про закриття кримінальної справи щодо заявників з огляду на те, що вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру.
      Розглянувши справу, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що позбавлення заявників свободи не було здійснено з метою їх доправлення до суду, який встановить обґрунтованість кримінального обвинувачення щодо них (п. 1 (с) ст. 5 Конвенції), оскільки кримінальна справа щодо них була порушена через 20 днів після їх звільнення, зважаючи на їх вік, вони не могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності та жодних слідчих дій протягом позбавлення їх свободи здійснено не було. Воно також не мало на меті застосування наглядових заходів виховного характеру (п. 1 (d) ст. 5 Конвенції), зважаючи на відсутність як фактичних виховних заходів, так і нормативного регулювання щодо їх забезпечення під час тримання заявників у вказаному закладі.
      50
      «Ічин та інші проти України»
      21 грудня 2010 року
      Суд повторює, що в контексті затримання неповнолітніх розуміння «наглядових заходів виховного характеру» не повинно зводитися лише до шкільного навчання, воно має охоплювати багато аспектів здійснення представниками держави батьківських прав заради благополуччя і для захисту інтересів відповідної особи… як видно із внутрішнього законодавства приймальники-розподільники передбачені для тимчасової ізоляції різних категорій неповнолітніх, у тому числі і неповнолітніх, які вчинили злочин. Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх не передбачають достатньо чітко, що в приймальниках-розподільниках має бути організована освітня робота, а профілактичні та освітні заходи, передбачені цими положеннями, включають у себе тільки збір даних про можливу участь неповнолітніх у злочинній діяльності. Таким чином, Суд вважає, що затримання заявників також не підпадає під допустимі виключення статті 5 § 1 (d)
      51
      «Бєлоусов проти України»
      7 листопада 2013 року
      Європейський суд визнав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 18 до 22 липня 2005 року з огляду на те, що 18 липня 2005 року органами міліції не було документально зафіксовано затримання заявника, а протокол затримання було складено тільки ввечері 19 липня 2005 року; оформлення статусу заявника як затриманого за підозрою у вчиненні злочину відкладалося без будь-якого розумного пояснення; строк тримання заявника під вартою без відповідного судового рішення перевищив строк, дозволений законодавством.
      52
      «Корнійчук проти України»
      30 січня 2018 року
      Конвенція, головним чином, вимагає, щоб будь-який арешт або затримання ґрунтувалися на положеннях національного законодавства, але вона також стосується якості закону, вимагаючи від нього відповідності принципу верховенства права, притаманному всім статтям Конвенції 
      53
      «Корнейкова проти України»
      19 січня 2012 року
      19 квітня 2005 року заявницю, яка на той час була неповнолітньою, було затримано працівниками Дзержинського РВ Харківського МУ ГУМВС України в Харківській області за підозрою у вчиненні нею тяжкого злочину.
      21 квітня 2005 року Дзержинський районний суд м. Харкова задовольнив подання про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Захисник заявниці оскаржив цю постанову, стверджуючи про незаконність застосування до заявниці такого запобіжного заходу.
      ЄСПЛ визнано порушення:
      — підпункту «с» п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що у протоколі затримання заявниці не було наведено чітких підстав для такого затримання, а зазначені у ньому посилання були стандартними та не були проаналізовані у світлі обставин конкретної справи заявниці;
      — підпункту «с» п. 1 та п. 3 ст. 5 Конвенції з огляду на необґрунтованість постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2005 року про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскільки при її постановленні не було належним чином враховано стан здоров’я заявниці та те, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виключних випадках;
      — пункту 4 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що апеляційний суд розглядав скаргу заявниці на постанову про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за її відсутності.
      54
      «Свершов проти України»
      27 листопада 2008 року
      У п. 63 цього рішення в обґрунтування порушення ст. 5 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що національні суди при розгляді питання про продовження тримання під вартою неповнолітнього жодного разу не розглядали можливості обрання альтернативного запобіжного заходу замість тримання під вартою і, посилаючись переважно на тяжкість злочинів, продовжували тримати заявника під вартою на підставах, які не можна вважати «відповідними і достатніми».
      Також визнаючи наявність порушення п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ у п. 64 зазначив, що «взято до уваги й те, що, хоча захисник закликав враховувати вік неповнолітнього заявника, органи влади, як видно з матеріалів справи, ніколи не брали до уваги цей факт, коли виносили рішення про тримання його під вартою».
      55
      «Корнійчук проти України»
      30 січня 2018 року
      Презумпція завжди діє на користь звільнення. Національні органи судової влади повинні, з дотриманням принципу презумпції невинуватості, дослідити всі факти, що свідчать на користь чи проти існування згаданої вимоги про громадський порядок або виправдовують відступ від норми статті 5, та мають навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення. По суті, саме на підставі причин, наведених у цих рішеннях, та встановлених фактів, зазначених заявником у своїх скаргах, Суд має дійти висновку про наявність або відсутність порушення пункту 3 статті 5. Аргументи на користь чи проти звільнення не повинні бути «загальними та абстрактними». Якщо законодавство передбачає презумпцію щодо факторів, які стосуються підстав продовження тримання під вартою, то існування конкретних фактів, що переважають принцип поваги до особистої свободи, має бути переконливо продемонстровано 
      56
      «Баришевський проти України»
      26 лютого 2015 р
      Суд постановив, що коли національні суди продовжують застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, щоразу використовуючи схожі, якщо не сказати шаблонні, формулювання, не продемонструвавши, що вони насправді зважають на плин часу, тоді порушуються вимоги пункту 3 статті 5 Конвенції. У цій справі серйозність пред’явлених заявникові обвинувачень і ризик його втечі або рецидиву злочинної діяльності було наведено у першій постанові про взяття його під варту. Це обґрунтування не змінилося з плином часу. На жодній із стадій національні суди не розглядали будь-які інші запобіжні заходи в якості альтернативи триманню під вартою
      57
      «Синькова проти України»
      27 лютого 2018 року
      Суд зазначає, що сам факт знаходження в списку розшукуваних не означає, що особа переховується від правосуддя. Важливим фактом при вимірі ризику того, що особа переховується від правосуддя, являється фактична поведінка підозрюваного, а не його офіційний статус в якості «особи в списку розшукуваних». З огляду на фактичну поведінку заявниці ЄСПЛ констатував відсутність порушення  пункту 1 статті 5 Конвенції у цьому відношенні.
      58
      «Нечипорук і Йонкало проти України»
       21 квітня 2011 року
       
       
      ЄСПЛ констатував серед інших порушень :
      — порушення п. 3 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заявник постав перед суддею тільки через шість днів після затримання, що не відповідає вимозі «негайності», передбаченої вказаним положенням, а також у зв’язку з неналежністю обґрунтування рішень про продовження тримання заявника під вартою у відповідні періоди;
      — порушення п. 4 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заяви заявника про звільнення його з-під варти не були розглянуті судом без зволікань.
      Суд зазначає, що заявник декілька разів зізнавався у вчиненні розбійного нападу і вбивства під час перших допитів, коли не мав допомоги захисника, і, безсумнівно, зазнав обмеження в доступі до захисника в тому, що його зізнання, надані працівникам міліції, були використані для його засудження. Хоча заявник повторив свої зізнання у присутності захисника, суд вважає, що обмеження права цієї особи на захист від самого початку не було усунуто під час судового розгляду, оскільки суди адекватно не відреагували на скаргу заявника щодо поганого поводження.
      59
      «Криволапова проти України»
      2 жовтня 2018 року
      Суд ухвалив, що виправдання будь-якого періоду утримання під вартою, незалежно від його тривалості, має бути переконливо продемонстрованим органами влади. Виправдання, які були визнані такими, що містять «важливі» і «достатні» причини (на додаток до існування обґрунтованої підозри) в прецедентному праві Суду включали такі обґрунтування, як небезпеку втечі, ризик здійснення тиску на свідків або зміни речових доказів, ризик змови, ризик повторного здійснення правопорушення, ризик спричинення громадського безладу і необхідність захисту затриманого
      60
      «Прокопенко проти України»,
       20 січня  2011 року
      Згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції саме лише існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, а тому в судовому рішенні судові органи зобов’язані, розглянувши можливість обрання альтернативних запобіжних заходів, навести інші підстави для подальшого тримання особи під вартою.
      61
      «Ассенов та інші проти Болгарії»
      28 жовтня 1998 року
      Тримання під вартою має застосовуватись до неповнолітнього лише у виняткових випадках, як крайня міра, з визначенням якомога коротших термінів такого тримання та із забезпеченням періодичного перегляду через короткі проміжки часу підстав для його застосування чи продовження. Констатовано порушення статті 5 Конвенції
      62
      «Боротюк проти України»
      16 грудня 2010 року
      Суд зазначає, що Суд наголошує на тому, що згідно з другою частиною пункту 3 статті 5 Конвенції особу, обвинувачену у правопорушенні, має бути звільнено до судового розгляду, якщо держава не доведе існування «відповідних і достатніх» підстав для подальшого тримання її під вартою. Щоб дотримати цієї вимоги, національні судові органи повинні дослідити усі факти за і проти існування реального суспільного інтересу, який, за належного врахування принципу презумпції невинуватості, виправдовує відступ від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відмовляють у задоволенні клопотання про звільнення. Суд дійшов висновку, що продовжуване тримання заявника під вартою відбувалося без відповідних і достатніх підстав, а отже, було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
      63
      «Луценко проти України»
      3 липня 2012 року
      Інші підстави для взяття заявника під варту, а саме відмова від надання показань та визнання своєї вини, за своїм характером суперечать такому важливому елементу концепції справедливого суду як право не свідчити проти себе та презумпції невинуватості. В контексті вибору, чи застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту, чи ні, наведення таких підстав видається таким, що викликає особливе занепокоєння, оскільки вони вказують на те, що особу може бути піддано покаранню за користування своїми основними правами на справедливий суд. Суд також стурбований тим фактом, що національні суди погодились з такими підставами під час прийняття постанови про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та залишення її без змін.
      Суд доходить висновку, що подальше тримання заявника під вартою також становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
      64
      «Кущ проти України»
      3 грудня 2015 року
       
      «Тараненко проти Росії»
      15 травня 2014 року
      ЄСПЛ нагадує, що він вже встановлював в інших справах, що така повторювана в Україні практика, за якої судові рішення, ухвалені під час судового розгляду, не встановлюють строків подальшого тримання під вартою, і скоріше залишають без змін обраний запобіжний захід, а не розглядають питання про продовження його застосування, суперечить вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції.
      Розглядаючи скаргу, в аспекті п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ зауважив, що, продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, та, посилаючись головним чином на тяжкість обвинувачень та гіпотетичний ризик переховування заявника, національні органи залишали тримання заявника під вартою без змін на підставах, які, з огляду на його тривалість, не можуть вважатися «достатніми» . Наведених вище міркувань для Європейського суду було достатнім, аби дійти висновку, що відбулося порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
      65
      «Соловей і Зозуля проти України»
      27 листопада 2008 р.
      Тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав визнається несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим в п. 1 ст. 5 цієї Конвенції
      66
      «Харченко проти України»
      10 лютого 2011 року,
       
      «Барський проти України»
      28 вересня 2017 року
       
      «Кущ проти України»
      3 грудня 2015 року
       
      «Красюков та інші проти України»
      3 травня 2018 року
       
      Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише наведенням переліку законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 372/2592/15-ц
      Провадження N 14-339цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.,
      за участю секретаря Гогуся В.О.,
      учасники справи:
      представник Генеральної прокуратури України - Халанчук О.С.,
      представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_5,
      розглянула у судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд
      рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року у складі колегії суддів Лівінського С.В., Волохова Л.А., Мельника Я.С. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Червинської М.Є., Завгородньої І.М., Мазур Л.М.,
      у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київський лісгосп") до Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА), ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_4, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, про визнання недійсними розпоряджень обласної державної адміністрації та державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок та
      УСТАНОВИЛА:
      У червні 2015 року прокурор звернувся до суду із цим позовом. Позовну заяву мотивовано тим, що прокуратура Київської області за результатами вивчення законності відведення земель лісогосподарського призначення на території Обухівського району Київської області встановила, що розпорядженнями Київської ОДА від 07 квітня 2008 року N N 444-470 вилучено з постійного користування ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки лісогосподарського призначення на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області (далі - Сільрада) загальною площею 26,73 га, змінено їх цільове призначення, затверджено проект землеустрою та передано у власність 27 громадянам для ведення особистого селянського господарства.
      Прокурор зазначив, що на підставі вказаних розпоряджень Управління Держкомзему в Обухівському районі Київської області 05 серпня 2008 року видало 27 громадянам і зареєструвало державні акти на земельні ділянки.
      Деякі громадяни в подальшому за договорами купівлі-продажу відчужили отримані земельні ділянки загальною площею 22,77 га ОСОБА_6, яка у вересні 2009 року отримала державні акти на право власності на спірні земельні ділянки.
      ОСОБА_6 здійснила поділ земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, у результаті чого утворилися дві окремі земельні ділянки.
      Крім того, прокурор зауважив, що інші власники відчужили на підставі договорів купівлі-продажу спірні земельні ділянки загальною площею 3,96 га ОСОБА_7, яка у листопаді 2009 року також отримала державні акти на право власності на ці земельні ділянки.
      Ураховуючи наведене й ту обставину, що зміна цільового призначення спірних земельних ділянок та передача їх у власність відбулася незаконно, оскільки Київська ОДА не мала права розпоряджатися цими земельними ділянками, прокурор просив суд: визнати недійсними розпорядження Київської ОДА від 07 квітня 2008 року N N 444-470; визнати недійсними видані ОСОБА_6 та ОСОБА_7 державні акти на право власності на земельні ділянки; витребувати з володіння ОСОБА_6 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 22,77 га, розташовані в адміністративних межах Сільради; витребувати з володіння ОСОБА_7 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 3,96 га, розташовані в адміністративних межах Сільради.
      Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року позовпрокурора задоволено. Визнано недійсними розпорядження Київської ОДА від 07 квітня 2008 року N N 444-470. Визнано недійсними видані ОСОБА_6 державні акти на право власності на земельні ділянки по 0,99 га кожна, а саме: серії: НОМЕР_3, кадастровий номер НОМЕР_1; серії НОМЕР_2, кадастровий номер НОМЕР_4; серії НОМЕР_5, кадастровий номер НОМЕР_6; серії НОМЕР_7, кадастровий номер НОМЕР_8; серії НОМЕР_9, кадастровий номер НОМЕР_10; серії НОМЕР_11, кадастровий номер НОМЕР_12; серії НОМЕР_13, кадастровий номер НОМЕР_14; серії НОМЕР_15, кадастровий номер НОМЕР_16; серії НОМЕР_17, кадастровий номер НОМЕР_18; серії НОМЕР_19, кадастровий номер НОМЕР_20; серії НОМЕР_21, кадастровий номер НОМЕР_22; серії НОМЕР_23, кадастровий номер НОМЕР_24; серії НОМЕР_25, кадастровий номер НОМЕР_26; серії НОМЕР_27, кадастровий номер НОМЕР_28; серії НОМЕР_29, кадастровий номер НОМЕР_30; серії НОМЕР_31, кадастровий номер НОМЕР_32; серії НОМЕР_33, кадастровий номер НОМЕР_34; серії НОМЕР_35, кадастровий номер НОМЕР_36; серії НОМЕР_37, кадастровий номер НОМЕР_38; серії НОМЕР_39, кадастровий номер НОМЕР_40; серії НОМЕР_41, кадастровий номер НОМЕР_42; серії НОМЕР_43, кадастровий номер НОМЕР_44; серії НОМЕР_45, кадастровий номер НОМЕР_10. Визнано недійсними видані ОСОБА_34 державні акти на право власності на земельні ділянки площею по 0,99 га кожна, а саме: серії НОМЕР_46, кадастровий номер НОМЕР_47; серії НОМЕР_48, кадастровий номер НОМЕР_49; серії НОМЕР_50, кадастровий номер НОМЕР_51; серії НОМЕР_52, кадастровий номер НОМЕР_53. Витребувано з володіння ОСОБА_6 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 22,7700 га з кадастровими номерами: НОМЕР_54, НОМЕР_55, НОМЕР_4, НОМЕР_8, НОМЕР_6, НОМЕР_10, НОМЕР_12, НОМЕР_16, НОМЕР_56, НОМЕР_18, НОМЕР_20, НОМЕР_22, НОМЕР_24, НОМЕР_26, НОМЕР_28, НОМЕР_30, НОМЕР_32, НОМЕР_34, НОМЕР_36, НОМЕР_38, НОМЕР_40, НОМЕР_42, НОМЕР_44, НОМЕР_57, що розташовані в адміністративних межах Сільради. Витребувано з володіння ОСОБА_7 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 3,96 га з кадастровими номерами НОМЕР_47, НОМЕР_49, НОМЕР_51, НОМЕР_53, які розташовані в адміністративних межах Сільради. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      При вирішенні справи судом першої інстанції застосовано положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), що стосуються позбавлення власності особи та вказано, що позов прокурора не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном; спірні земельні ділянки відносилися до земель лісогосподарського призначення та до категорії лісів і вибули з володіння держави в особі КМУ та з користування ДП "Київський лісгосп" поза їх волею; правові акти індивідуальної дії голови Київської ОДА спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га, розпорядження якими відноситься до повноважень КМУ, отже голова Київської ОДА перевищив надані законом повноваження.
      Крім того, рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що прокурор, звернувшись у червні 2015 року з указаним позовом до суду в інтересах держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" про оскарження розпоряджень Київської ОДА від07 квітня 2008 року, не пропустив визначену статтею 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) загальну позовну давність, оскільки дізнався про осіб, що порушують право держави на спірні земельні ділянки з довідки старшого слідчого в особливо важливих справах Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України Калужинського А. в рамках здійснення досудового розслідування кримінального провадження N 42012000000000007 від 21 листопада 2012 року за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною п'ятою статті 191, частиною третьою статті 209, частинами другою, третьою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
      Також суд першої інстанції послався на те, що прокурор не отримував копії оскаржуваного розпорядження Київської ОДА, при цьому КМУ, який з 08 квітня 2012 року від імені держави здійснює повноваження власника та розпорядника спірної земельної ділянки, розташованої на території земель лісогосподарського призначення, не брав участі у вилученні земельної ділянки, подальшому користуванні нею та зміні її цільового призначення.
      Рішенням Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові прокурора.
      Суд апеляційної інстанції застосував наслідки спливу позовної давності, зазначивши, що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, визначена статтею 257 ЦК України. Дія Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" не поширюється на спірні правовідносини, оскільки цей Закон прийнято після спливу позовної давності.
      Апеляційним судом причини пропущення позовної давності не встановлено.
      Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про порушення порядку вилучення вказаних земельних ділянок лісогосподарського призначення з користування ДП "Київський лісгосп" та передачу у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року залишено без змін.
      Суд касаційної інстанції зазначив, що, незважаючи на перевищення своїх повноважень головою Київської ОДА під час розпорядження спірними земельними ділянками, позов прокурора не підлягає задоволенню, оскільки до суду з позовом про оскарження розпоряджень голови Київської ОДА, прийнятих 07 квітня 2008 року, він звернувся лише в червні 2015 року, тобто з пропуском трирічного строку давності, що є самостійною підставою для відмови в позові.
      12 грудня 2017 року заступник Генерального прокурора України Стрижевська А.А. звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судових рішень висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 261, 267, 387 та 388 ЦК України.
      На підтвердження зазначених обставин подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на: ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року в справі N 6-33249св16; постанови Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року в справах N 904/9643/16 та N 904/10339/16, від 16 травня 2017 року в справі N 909/837/16, від 24 листопада 2017 року в справі N 5017/3702/2012; постанови Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року в справі N 6-3006цс16, від 12 липня 2017 року в справі N 6-2458цс16, від 12 квітня 2017 року в справі N 6-1852цс16, від 22 березня 2017 року в справі N 6-3063цс16, від 05 жовтня 2016 року в справі N 6-604гс16, від 08 червня 2016 року в справі N 6-3029цс16, у яких, на думку заявника, по-іншому, ніж в ухвалі касаційного суду, про перегляд якої подано заяву, а також у рішенні суду апеляційної інстанції застосовані згадані вище норми матеріального права.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      У січні 2018 року заяву заступника Генерального прокурора України Стрижевської А.А. разом зі справою N 372/2592/15-ц передано до Верховного Суду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VІІІпровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      За правилами підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      Ухвалою судді Верховного Суду від 25 січня 2018 року відкрито провадження у справі та витребувано цивільну справу з Обухівського районного суду Київської області, а ухвалою від 06 червня 2018 року справу призначено до розгляду.
      Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року), якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII,якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана заступником Генерального прокурора України Стрижевською А.А. з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року) справа повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня2018 рокуприйнято для продовження розгляду вказану цивільну справу за заявою заступника Генерального прокурора України Стрижевської А.А. про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року та призначено справу до розгляду.
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень
      На підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-33249св16, постанови Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справах N 904/9643/16 та N 904/10339/16, від 16 травня 2017 року у справі N 909/837/16 та від 24 листопада 2017 року у справі N 5017/3702/2012.
      Заявник указує на невідповідність оскаржуваних судових рішень висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах статей 257, 261, 267, 387 та 388 ЦК України, викладеним у постановах Верховного Суду України: від 04 жовтня 2017 року у справі N 6- 3006цс16, від 12 липня 2017 року у справі N 6-2458цс16, від 12 квітня 2017 року у справі N 6-1852цс16, від 22 березня 2017 року у справі N 6-3063цс16, від 05 жовтня 2016 року у справі N 6-604гс16, від 08 червня 2016 року у справі N 6-3029цс16.
      Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Під час розгляду справи, рішення у якій переглядаються, суди встановили, що 07 квітня 2008 року Київською ОДА прийняті розпорядження N N 444-470, якими вилучено з постійного користування ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки, розташовані на території Сільради, змінено їх цільове призначення із земель лісогосподарського на землі сільськогосподарського призначення та передано у власність відповідно ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_4, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33 кожному земельну ділянку площею 0,99 га для ведення особистого селянського господарства.
      05 серпня 2008 року ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_4, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, кожен окремо, отримали державні акти на право власності на земельні ділянки площею 0,9900 га, що знаходяться на території Сільради, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.
      03 вересня 2008 року ОСОБА_30, ОСОБА_28, ОСОБА_27, ОСОБА_26, ОСОБА_25, ОСОБА_24, ОСОБА_4, ОСОБА_23, ОСОБА_22, ОСОБА_20, ОСОБА_17, ОСОБА_16, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_8, кожен окремо, з одного боку, та ОСОБА_6 з іншого уклали договори купівлі-продажу земельних ділянок загальною площею 22,77 га, що розташовані на території Сільради, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.
      04 та 07 вересня 2009 року ОСОБА_6 отримала державні акти на право власності на вищевказані земельні ділянки з відповідними кадастровими номерами: НОМЕР_57, НОМЕР_51, НОМЕР_40, НОМЕР_53, НОМЕР_36, НОМЕР_34, НОМЕР_32, НОМЕР_30, НОМЕР_28, НОМЕР_20, НОМЕР_18, НОМЕР_16, НОМЕР_14, НОМЕР_10, НОМЕР_8, НОМЕР_6, НОМЕР_4, НОМЕР_1, НОМЕР_10, НОМЕР_42, НОМЕР_26, НОМЕР_24, НОМЕР_22 та НОМЕР_12.
      Також суди встановили, що інші власники, кожен окремо, відчужили на підставі договорів купівлі-продажу належні їм земельні ділянки загальною площею 3,96 га ОСОБА_7, яка 10 листопада 2009 року отримала державні акти на право власності на земельні ділянки площею по 0,99 га кожна, що знаходяться на території Сільради, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, з кадастровими номерами НОМЕР_38, НОМЕР_44, НОМЕР_53, НОМЕР_49 та НОМЕР_47.
      На підставі матеріалів лісовпорядкування 2003 року земельні ділянки з указаними кадастровими номерами перебували в користуванні ДП "Київський лісгосп", а саме Козинськоголісництва, кв. 48, 49, 50, і відносилися до нелісових земель.
      29 серпня 2014 року старшим слідчим в особливо важливих справах Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України видано довідку щодо наявності підстав для застосування представницьких повноважень, у якій зазначалося про проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні N 42012000000000007 від 21 листопада 2012 року за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною п'ятою статті 191, частиною третьою статті 209, частинами другою, третьою статті 358 КК України, за фактом заволодіння невстановленими особами земельними ділянками на території Київської області шляхом обману в особливо великих розмірах за попередньою змовою групою осіб.
      Прокурор, звертаючись із указаним позовом, зазначив, що спірні земельні ділянки лісового фонду у вигляді єдиного масиву, площа якого перевищувала 1 га, перебували в державній власності, постійним користувачем цих ділянок було ДП "Київський лісгосп", права на розпорядження ними Київська ОДА не мала, оскільки такі повноваження належать виключно КМУ, який відповідних рішень не приймав.
      Отже, вказані землі вибули з державної власності всупереч законодавства та волі держави в особі уповноваженого на те органу, що дає підстави для пред'явлення вимог про визнання недійсними нормативно-правових актів органу виконавчої влади та документів, що підтверджують право власності на земельну ділянку, і витребування землі із чужого незаконного володіння на користь спеціалізованого державного підприємства.
      Відхиляючи касаційну скаргу прокурора та залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, касаційний суд указав на пропуск скаржником встановленої законодавством позовної давності (стаття 257 ЦК України).
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року в справі N 6-33249св16, наданій заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, касаційний суд не погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що право власності на спірну земельну ділянку відповідача посвідчується державним актом, який не визнано недійсним і який не є нікчемним (його недійсність не встановлена законом), то відсутні правові підстави для витребування вказаної земельної ділянки від відповідача. Касаційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції про витребування з незаконного володіння відповідача на користь держави в особі КМУ земельної ділянки площею 0,15 га, вартістю 100,00 грн на підставі статті 388 ЦК України з огляду на встановлений цим судом факт про те, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили.
      Однак судами на відміну від цієї справи, не розглядалося питання застосування статті 267 ЦК України, а рішення органу місцевого самоврядування про передачу у приватну власність земельної ділянки вже було визнано недійсним заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 19 лютого 2014 року.
      У постанові Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року в справі N 904/9643/16, наданій заступником Генерального прокурора України на підтвердження неоднакового застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих норм матеріального права, касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про витребування у відповідача - ТОВ "ТУЛС" майна, що є комунальною власністю, оскільки воно вибуло з власності міськради поза волею власника в результаті продажу, проведеного у процедурі ліквідації у справі про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя", з укладенням в наступному договору купівлі-продажу. Дії ліквідатора з формування ліквідаційної маси КЖЕП "Лівобережжя", продажу майна, відповідні торги та укладений договір купівлі-продажу визнані недійсними за рішенням суду, прийнятим у справі про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя".
      Правовідносини не є подібними через те, що стосуються продажу майна комунального підприємства у справі про банкрутство, оскільки дії ліквідатора КЖЕП "Лівобережжя" з формування ліквідаційної маси, продажу майна і торги були визнані недійсними раніше за рішенням суду.
      Аналогічних по суті висновків дійшов Вищий господарський суд України у постанові від 13 вересня 2017 року в справі N 904/10339/16, де спір з приводу витребування майна пов'язаний із розглядом справи про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя" і визнання недійсними правочинів та неправомірних дій з включення майна до ліквідаційної маси та продаж його ліквідатором. Строк позовної давності вираховувався з моменту недійсності угоди, за якою вибуло спірне майно, встановленої ухвалою у справі про банкрутство.
      Наданою для порівняння постановою колегії суддів Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року в справі N 909/837/16 суд касаційної інстанції, залишаючи касаційну скаргу виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін, керувався, зокрема, тим, що оскаржуваним рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 22 травня 2007 року N 228 спірне приміщення надано в оренду для виробничих потреб орендаря, а саме для встановлення абонентського виносу ЦАТС. Тобто використання частини приміщення школи не має відношення до здійснення навчально-виховного процесу навчального закладу. Під час прийняття й укладення оспорюваного договору мало місце порушення норм частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" та пункту 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою головного державного санітарного лікаря України від 14 серпня 2001 року N 63.
      Отже, правовідносини в цих справах не є подібними, оскільки виникли з договору оренди нежитлової будівлі між органом місцевого самоврядування і юридичною особою та з приводу оскарження розпорядження закладу освіти, що регулюються спеціальним законом (пункт 5 статті 63 Закону України "Про освіту").
      Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України постановою від 24 листопада 2016 року в справі N 5017/3702/2012, на яку також посилається заявник, залишила без змін ухвалу суду апеляційної інстанції, погодилися з висновками судів попередніх інстанцій про те, що укладення Тарутинською районною державною адміністрацією спірних договорів від 29 грудня 2007 року відбулося з перевищенням повноважень, оскільки згода Міністерства оборони України на передачу спірної земельної ділянки Тарутинській районній державній адміністрації не надавалась, Міністерство оборони України не зверталося з поданням про відмову від земель оборони, що розташовані у Тарутинському районі Одеської області, зокрема, про відмову від користування земельною ділянкою Тарутинського артполігону, за рахунок якого передано в оренду земельну ділянку за оспореними договорами оренди.
      В даному випадку правовідносин не є подібними, оскільки виникли з приводу земель оборони, які мають спеціальне врегулювання, крім того, суд касаційної інстанції в указаній постанові зазначив про відсутність правових підстав для застосування строку позовної давності з огляду на недоведеність відповідачами тієї обставини, коли саме прокурор та позивачі дізналися про порушення своїх прав.
      Отже, порівняння наведених вище судових рішень із судовими рішеннями, які переглядаються, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційних інстанцій під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких судами касаційних інстанцій постановлено ухвали, надані для порівняння, виникли різні правовідносини.
      У постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року в справі N 6-3006цс16, наданій заявником для порівняння, Судова палата у цивільних справах цього суду не погодилася із висновками судів попередніх інстанцій про пропуск позивачем позовної давності на звернення з вимогою до відповідачів, в тому числі фізичних осіб, Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області про визнання державного акта недійсним як такого, що виготовлений неправильно, а саме з помилкою при визначенні координат та конфігурації суміжних земельних ділянок, з огляду на положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України в редакції, чинній до 15 січня 2012 року, за змістом якої позовна давність не поширювалася на вимоги власників та інших осіб на захист права власності або іншого речового права, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, у зв'язку із чим справу в цій частині, а також у частині вирішення вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Тобто правовідносини не є подібними, оскільки спір виник щодо земельної ділянки, яка передана у власність двох фізичних осіб з приводу помилок при визначенні координат та накладення суміжних земельних ділянок.
      У наданій для порівняння заступником Генерального прокурора України постанові від 12 липня 2017 року в справі N 6-2458цс16 Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2015 року, не погодився з висновком про те, що оскільки земельна ділянка вибула з володіння власника - держави незаконно, на підставі підробленого рішення селищної ради, яке було скасоване рішенням суду від 12 березня 2014 року, а державний акт, виданий на ім'я набувача за цим рішенням селищної ради, визнаний недійсним рішенням суду від 22 травня 2014 року, то прокурор, подавши позовну заяву в грудні 2014 року, звернувся до суду з позовними вимогами в межах трирічного строку позовної давності. Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України керувався тим, що суди попередніх інстанцій повинні були встановити, з якого моменту з огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" з віндикаційним позовом, оскільки суди, пославшись на те, що моментом порушення права держави на спірні земельні ділянки є момент їх незаконного вилучення з постійного користування державного підприємства (2007 рік), не врахували положень закону та не з'ясували можливості реалізувати це право в примусовому порядку через суд у 2007 році.
      Отже, правовідносини не є подібними із тими, що у справі про перегляд рішень у якій подано заяву, оскільки рішеннями суду в іншій справі визнано незаконними та скасовано розпорядження, на підставі яких відповідачі отримали земельні ділянки.
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 22 березня 2016 року в справі N 6-3063цс16, на яку також посилається заявник, рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 22 березня 2016 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2016 року скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки не погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про застосування позовної давності судом за власною ініціативою та зауважила, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість її застосування пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції (частина третя статті 267 ЦК України).
      Правовідносини не є подібними із правовідносинами у даній справі, оскільки спір виник між двома фізичними особами щодо набуття права власності на земельну ділянку попереднім власником і відповідач не заявляв про застосування позовної давності.
      Постановою Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в справі N 6-604гс16, наданою заявником для порівняння, відмовлено в задоволенні заяви ТОВ "Аверс Строй" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року у справі N 916/2129/15. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції положень статті 388 ЦК України у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у справах з подібних правовідносин, зазначила, що правовідносини, пов'язані з вибуттям об'єкта з комунальної власності, становлять суспільний публічний інтерес, а незаконність рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого об'єкт вибув з комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає, у зв'язку із чим погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про витребування у ТОВ "Аверс Строй" на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежитлових приміщень N 503, загальною площею 246,3 кв. м, що розташовані на вул. Ланжеронівській (Ласточкіна), 8 у м. Одесі, зазначивши при цьому, що не вбачається невідповідності втручання держави у право власності ТОВ "Аверс Строй" критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном.
      Тобто правовідносини виникли з приводу розпорядження комунальною власністю за цивільно-правовим договором і не є подібними.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду також не вбачає невідповідності судових рішень, викладеним у перелічених вище постановах Верховного Суду України висновках щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, з огляду на те, що у зазначених справах наявні різні фактичні обставини.
      Проте в наданих для порівняння постановах:
      - від 12 квітня 2017 року в справі N 6-1852цс16 Верховний Суд України не погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо вирішення спору, пред'явленого прокурором в інтересах ДП "ДСВ ІФРГ НАН України", про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок. Суд керувався тим, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права. При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того ж моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, у зв'язку із чим Верховний Суд України скасував ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року та рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2015 року та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для виконання вимог частини першої статті 261 ЦК України та з'ясування тієї обставини, коли державне підприємство, в інтересах якого прокурор звернувся з позовом до суду, довідалося або могло довідатися про порушення свого права;
      - від 08 червня 2016 року в справі N 6-3029цс15 Верховний Суд України, переглядаючи аналогічний спір тому, про перегляд якого подано заяву, не погодився з висновком судів попередніх інстанцій у частині вирішення питання про сплив позовної давності в справі за позовом прокурора в інтересах держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп", дійшов висновку, що на такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності. Вказав, що на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів, у зв'язку із чим, керуючись положеннями статей 335, 360-2 та підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360 ЦПК України, скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та справу направив на розгляд до суду першої інстанції для встановлення та перевірки, з якого моменту саме КМУ, а не прокурор в інтересах якого звернувся останній, довідався або міг довідатися про порушення свого права.
      Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судових рішень апеляційного та касаційного судів викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 261 ЦК України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами зазначеної норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
      За частиною другою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та розгляду справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій) у випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси.
      На прокуратуру відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.
      Статтею 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій) передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також указує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. І лише в разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і набуває статусу позивача.
      Верховний Суд України в постановівід 03 лютого 2016 року у справі N 6-75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
      Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
      Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
      При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
      Однак суди апеляційної та касаційної інстанцій, вирішуючи вказаний спір, дійшли передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня видання головою Київської ОДА оскаржуваних розпоряджень від 07 квітня 2008 року, не звернули уваги на те, що прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі КМУ та КП "Київський лісгосп", та не встановили, коли саме і в особі якого органу КМУ довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності.
      Крім того, будь-якого обґрунтування висновку, що Київська ОДА мала намір відчужити цілісні території лісів площею 22,79 га та 3,96 га мотивувальна частина судових рішень не містить. Також суди неповно встановили фактичні обставини, оскільки не з'ясували, яке цільове призначення відповідно до статті 55 ЗК України земель, що є предметом спору.
      За змістом частин першої, другої статті 360-4 ЦПК України суд задовольняв заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених статтею 355 цього Кодексу та за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд мав право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.
      Оскільки у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неоднаково і неправильно застосували норми матеріального права, зокрема положення частини першої статті 261 ЦК України, що призвело до ухвалення незаконних рішень, однак Велика Палата Верховного Суду не має повноважень встановлювати фактичні обставини у справі, досліджувати докази і надавати їм правову оцінку, тому рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до апеляційного суду.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що під час розгляду справи суду апеляційної інстанції також необхідно врахувати практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) при вирішенні судами спорів, пов'язаних із визнанням недійсним (скасуванням) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого у добросовісного набувача виникло право власності на земельну ділянку, який неодноразово встановлював порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції, предметом безпосереднього регулювання якого є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
      Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
      ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
      Критерій "законності" означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
      Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
      Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.
      "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
      У справах "Рисовський проти України" (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" (рішення від 16 лютого 2017 року, заява N 43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю.
      Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов'язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов'язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.
      Саме такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року в справі N 14-76цс18 за наслідками усунення правової проблеми та розбіжностей під час вирішення вказаної категорії спорів національними судами, які витребовували майно від добросовісного набувача без надання будь-якої компенсації та, зокрема, вищевикладеними рішеннями ЄСПЛ у подібних справах про порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування.
      Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на розгляд до апеляційного суду, розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву заступника Генерального прокурора України Стрижевської Анжели Анатоліївни задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      07 листопада 2018 року
      м. Київ
      Провадження N 13-34зво18
      Велика Палата Верховного Суду в складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Британчука В.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула заяву ОСОБА_3 про перегляд постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 07 травня 2014 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом,
      за участю секретаря судового засідання Холявчука А.А.,
      учасників судового провадження:
      прокурора Генеральної прокуратури України Чупринської Є.М.,
      ВСТАНОВИЛА:
      Історія провадження у кримінальній справі
      10 листопада 2010 року щодо ОСОБА_3 порушено кримінальну справу за ч. 3 ст. 368 Кримінального Кодексу України (далі - КК)
      11 листопада 2010 року ОСОБА_3 затримано в порядку ст. 115 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК 1960 року).
      Постановою від 12 листопада 2010 року Голосіївський районний суд м. Києва продовжив строк затримання ОСОБА_3 до десяти діб.
      19 листопада 2010 року ОСОБА_3 пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК.
      У цей же день Голосіївський районний суд м. Києва обрав ОСОБА_3 запобіжний захід у вигляді взяття під варту.
      Цю постанову місцевого суду залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2010 року.
      Постановою того ж місцевого суду від 10 січня 2011 року ОСОБА_3 продовжено строк тримання під вартою до трьох місяців.
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2011 року вказану постанову місцевого суду залишено без змін.
      Голосіївський районний суд м. Києва постановою від 10 лютого 2011 року продовжив ОСОБА_3 строк тримання під вартою до чотирьох місяців.
      Апеляційний суд м. Києва постановою від 10 березня 2011 року продовжив ОСОБА_3 строк тримання під вартою до шести місяців.
      12 травня 2011 року прокуратура Голосіївського району м. Києва передала Голосіївському районному суду м. Києва для розгляду кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_3 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368, ч. 5 ст. 191 КК.
      Цей місцевий суд постановою попереднього розгляду справи від 10 червня 2011 року кримінальну справу призначив до судового розгляду на 15 червня 2011 року та залишив щодо ОСОБА_3 без зміни запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
      Також цей суд постановами від 11 серпня 2011 року та 12 березня 2012 року відхилив клопотання ОСОБА_3 про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на підписку про невиїзд, а постановою від 5 лютого 2014 року залишив без задоволення клопотання підсудного про скасування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
      11 березня 2014 року ОСОБА_3 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з клопотанням про звільнення його з під варти.
      Слідчий суддя Шевченківського районного суду м. Києва ухвалою від 14 квітня 2014 року заяву ОСОБА_3 щодо незаконного тримання під вартою задовольнив та звільнив його з-під варти в залі суду.
      Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 07 травня 2014 року скасував вищевказану ухвалу слідчого судді, а матеріали за заявою ОСОБА_3 повернув Шевченківському районному суду м. Києва на новий розгляд у зв'язку з порушенням слідчим суддею правил територіальної підсудності та розгляду заяви за Кримінальним процесуальним Кодексом України (далі - КПК), замість КПК 1960 року.
      Слідчий суддя Шевченківського районного суду м. Києва під час повторного розгляду заяви ОСОБА_3 про звільнення з-під варти ухвалив 27 травня 2014 року рішення про направлення заяви до Голосіївського районного суду м. Києва за підсудністю.
      У зв'язку з неодноразовою неявкою підсудного у судові засідання цей суд постановою від 10 вересня 2014 року оголосив ОСОБА_3 у розшук та зупинив провадження у справі до його розшуку.
      Постановою від 21 квітня 2016 року суд кримінальну справу щодо ОСОБА_3 повернув прокурору Київської місцевої прокуратури N 1 на додаткове розслідування.
      Цю постанову було скасовано Апеляційним судом м. Києва ухвалою від 22 серпня 2017 року, а кримінальну справу повернуто на новий судовий розгляд в суд першої інстанції.
      На даний час розгляд кримінальної справи щодо ОСОБА_3 не закінчено. Вона перебуває у провадженні Голосіївського районного суду м. Києва.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 липня 2017 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року.
      Стислий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Красюков та інші проти України" від 12 квітня 2018 року (заява N 71560/13), яке набуло статусу остаточного 03 травня 2018 року (у текст рішення 23 травня 2018 року було внесено зміни), констатовано порушення щодо ОСОБА_3 підпункту "с" п. 1, п. 3 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у зв'язку з надмірною тривалістю досудового тримання заявника під вартою, незаконним досудовим триманням під вартою з 10 травня по 10 червня 2011 року (не було ухвалено жодної постанови), відсутністю у постанові суду від 10 червня 2011 року дати закінчення тримання під вартою та обґрунтування продовження строку тримання заявника під вартою.
      ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити ОСОБА_3 5900 євро відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
      Зміст заяви про перегляд судового рішення
      У заяві (з доповненнями до неї) про перегляд постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року (попередній розгляд кримінальної справи) та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року у зв'язку з встановленням рішенням ЄСПЛ у справі "Красюков та інші проти України" порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні його справи судом, ОСОБА_3 (далі - заявник) порушує питання про скасування ухвали суду апеляційної інстанції з закриттям провадження та скасування постанови попереднього розгляду кримінальної справи в частині обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
      Обґрунтовуючи необхідність перегляду судових рішень, заявник мотивує це законністю та обґрунтованістю ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду від 14 квітня 2014 року, якою його було звільнено з-під варти. Зазначає, що при існуванні нескасованої ухвали Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року, продовжує діяти рішення про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, яке було ухвалено постановою попереднього розгляду Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року. Заявник вважає, що саме такий захід індивідуального характеру зможе відновити його попередній юридичний стан.
      Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 459, ч. 3 ст. 463 КПК встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, є виключною обставиною і заяви про перегляд судового рішення за такою обставиною розглядаються Великою Палатою Верховного Суду.
      Мотивування та висновки Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який вважав за необхідне залишити заяву без задоволення, вивчивши наявні матеріали за заявою та перевіривши наведені у заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Держава Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції).
      Це відбувається шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві з огляду на ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
      Крім того, відповідно до ст. 2 Закону N 3477-IV та ст. 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом, іншими нормативно-правовими актами.
      Згідно з абз. 9 ч. 1 ст. 1 Закону N 3477-IV виконання рішення суду передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      Згідно зі ст. 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      Положення глави 3 Закону N 3477-IV передбачають, що констатоване ЄСПЛ порушення Конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних заходів.
      Згідно зі ст. 10 цього Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      Ці положення узгоджуються з Рекомендацією N R (2000)2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" від 19 січня 2000 року, прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів, згідно з якою повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      У заяві ОСОБА_3 про перегляд ухвали апеляційного суду та постанови попереднього розгляду місцевого суду висловлено прохання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ такого заходу індивідуального характеру, як розгляд справи зі скасуванням судового рішення апеляційного суду з закриттям провадження та скасування постанови попереднього розгляду кримінальної справи в частині обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
      Разом з тим, рішення ЄСПЛ не містить висновку про те, що встановлені стосовно ОСОБА_3 порушення Конвенції були спричинені такими рішеннями судів, існування яких й надалі зумовлює шкідливі наслідки, яких не можна усунути (виправити) іншим способом, аніж їх скасуванням (ухвали апеляційного та постанови місцевого судів).
      ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що ОСОБА_3 у нових скаргах (поданих після прийняття ЄСПЛ первинної скарги) вказував на несправедливість апеляційного провадження, що завершилося постановленням ухвали апеляційного суду від 07 травня 2014 року, та відмови у задоволенні апеляційної скарги заявника на постанову суду першої інстанції від 10 вересня 2014 року. Також скаржився за п. 1 ст. 6 Конвенції, що його не було повідомлено про засідання апеляційного суду від 07 травня 2014 року, яке відбулося за його відсутності. Він також посилався на підпункт "с" п. 1 ст. 5 та ст. 18 Конвенції, вказуючи, що апеляційний суд відмовив у розгляді справи по суті, та відхилив його апеляційну скаргу на постанову від 10 вересня 2014 року, якою суд першої інстанції постановив затримати його та доставити до суду для подальшого обрання запобіжного заходу.
      ЄСПЛ вважав, що нові скарги не є уточненням первинної скарги заявника, і вважав недоречним розглядати ці питання окремо. Ухвалив розглянути їх в окремій заяві.
      При цьому ЄСПЛ визнав обґрунтованими скарги щодо надмірної тривалості тримання під вартою на досудовому слідстві, незаконного тримання під вартою без ухвалення відповідного процесуального рішення, а також на відсутність у постанові місцевого суду від 10 червня 2011 року дати закінчення тримання під вартою та обґрунтування продовження строку тримання під вартою.
      За наслідками розгляду заяви ОСОБА_3 ЄСПЛ вирішив надати йому справедливу сатисфакцію у вигляді присудження 5900 євро компенсації у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
      Загальні принципи, яких дотримувався ЄСПЛ при розгляді заяви ОСОБА_3, а саме оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв'язку із цим грошова компенсація, дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за цих обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, що існували до вчинення порушень.У таких випадках засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання цих заходів покладається на компетентні органи державної влади.
      З урахуванням наведеного та з огляду на зазначені норми міжнародного і національного законодавства встановлене ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для перегляду судових рішень лише в тому випадку, коли можна досягти на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції.
      Стосовно ОСОБА_3 таке повне відновлення, зокрема шляхом скасування ухвали апеляційного суду (порушень Конвенції під час постановлення цієї ухвали в рішенні ЄСПЛ не констатовано) та постанови суду першої інстанції неможливе.
      Визнані порушення прав заявника мали місце у минулому, а на час розгляду заяви ОСОБА_3 Великою Палатою Верховного Суду він не зазнає негативних наслідків порушень тих його прав, яких було визнано ЄСПЛ (не знаходиться під вартою).
      Враховуючи, що з рішення ЄСПЛ не вбачається підстав для перегляду судових рішень щодо ОСОБА_3, його заяву має бути залишено без задоволення.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК (в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII. Далі - Закон N 2147-VIII), параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_3 про перегляд постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 07 травня 2014 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом залишити без задоволення.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя - доповідач В.В. Британчук
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      О.С. Золотніков Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 1326/1314/2012
      Провадження N 14-358звц18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря Гогуся В.О.,
      учасників справи:
      представник позивача - ОСОБА_3,
      відповідач - ОСОБА_4,
      представник відповідача - ОСОБА_5,
      розглянула у судовому засіданні
      заяву ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами
      рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року в складі колегії суддів Федоришина А.В., Берези В.І., Штефаніци Ю.Г. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року в складі колегії суддів Гримич М.К., Висоцької В.С., Умнової О.В.
      у цивільній справі за позовом військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (далі - Національна академія) до ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третіособи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про виселення
      з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом,
      УСТАНОВИЛА:
      У серпні 2011 року військовий прокурор Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Національної академії звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 20 серпня 2001 року керівництво академії у тимчасове користування відповідачам надало кімнату АДРЕСА_1.
      Спеціальний ордер для вселення, передбачений нормами Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) відповідачам не видавався, договір найму житлового приміщення з ними не укладався, відповідачі у трудових відносинах з Національною академією не перебувають, у зв'язку із чим прокурор просив виселити ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 з кімнати АДРЕСА_1 без надання їм іншого житлового приміщення.
      Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2012 року в задоволенні позову військового прокурора Львівського гарнізону відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі законно набули право бути орендарями у зв'язку з попередньою військовою службою ОСОБА_9 З огляду на чинні положення законодавства щодо соціального захисту колишніх військовослужбовців та членів їхніх сімей і на те, що на момент розгляду справи ОСОБА_7 була неповнолітньою, відповідачів не можна було виселити з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року апеляційну скаргу Національної академії задоволено частково. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2012 року скасовано і позов військового прокурора Львівського гарнізону задоволено. Виселено ОСОБА_9, ОСОБА_4., ОСОБА_6, ОСОБА_7 з кімнати АДРЕСА_1 без надання їм іншого житлового приміщення.
      Суд апеляційної інстанції керувався тим, що у матеріалах справи відсутні дані про прийняття компетентними органами рішення про надання відповідачам житла у гуртожитку і сторони цього факту не заперечували. Вселення сім'ї ОСОБА_9 до гуртожитку без прийняття такого рішення і спеціального ордера, хоч і на підставі погодження з командуванням військової установи, не породжує у них правових гарантій на користування житлом у гуртожитку, як це передбачено ЖК УРСР і Законом України від 20 грудня 1991 року N 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" для осіб, які на відповідній правовій підставі займають таке житло. Суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин норми статті 132 ЖК УРСР та Закону України від 04 вересня 2008 року N 500-VI "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" про заборону виселення з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення, оскільки таке право пов'язане з правомірним проживанням у гуртожитку та користуванням ним.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 відхилено. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року залишено без змін.
      Суд касаційної інстанції зазначив, що суд апеляційної інстанції повно встановив фактичні обставини справи на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів, правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин і з урахуванням зібраних доказів зробив обґрунтований висновок про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про задоволення позову.
      02 серпня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заяваОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв'язку із встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами.
      Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, заявники посилаються на рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9проти України", ухвалене за результатами розгляду їх заяви N 17365/14.
      Заявники просили скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року та залишити в силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2012 року.
      Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      У заяві про перегляд судових рішень, постановлених судами України у справі за позовом військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Національної академії до ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про виселення, заявники зазначали, що рішенням ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9 проти України", ухваленим за результатами розгляду заяви N 17365/14, поданої ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, установлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами.
      Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 17 серпня 2018 року відкрито провадження у зв'язку з виключними обставинами у цивільній справі N 1326/1314/2012.
      На виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 17 серпня 2018 року Міністерство юстиції України 27 серпня 2018 року направило суду копію автентичного перекладу українською мовою рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9проти України", якенабуло статусу остаточного.
      11 вересня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання за підписом начальника Національної академії про залишення без задоволення заяви відповідачів та про розгляд справи за відсутності представника Національної академії.
      21 вересня 2018 року військовий прокурор Львівського гарнізону звернувся до Великої Палати Верховного Суду з відзивом на заяву про перегляд судових рішень у зв'язку з виключними обставинами, у якому просив залишити рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій без змін.
      Позиція Великої Палати Верхового Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.
      З урахуванням видів судових рішень предметом перегляду є судові рішення, передбачені частинами першою, третьою-п'ятою статті 258 ЦПК України, а саме рішення, постанови, ухвали та судові накази.
      При зверненні із заявою ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 посилалися на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судових рішень, ухвалених судами України при розгляді зазначеної справи.
      Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства України.
      Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв'язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судомлише за наявності таких умов:
      1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи, або які унеможливлювали судовий розгляд;
      2) ці рішення національних судів України набрали законної сили;
      3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ);
      4) у такому рішенні міжнародної установи констатовано порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;
      5) у такому рішенні міжнародної установи зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні судового контролю за виконанням судових рішень;
      6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника;
      7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      Зазначене узгоджується з висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 20 березня 2018 року у справі N 14-12звц18, від 28 березня 2018 року у справі N 14-46звц18, від 17 квітня 2018 року у справі N 14-3звц18.
      У справі, яка переглядається, рішенням ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9проти України" (далі - Рішення) визнано прийнятними скарги ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та встановлено порушення національними судами статті 8 Конвенції відносно них (заяву у частині скарг, поданих ОСОБА_9, вилучено з реєстру справ відповідно до підпункту "а" пункту 1 статті 37 Конвенції).
      Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      У пункті 27 Рішення зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", пункт 44, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції", заява N 27013/07, підпункт "?" пункту 148 та пункт 155).
      У своєму Рішенні ЄСПЛ констатував, що рішення про оскаржуване виселення ухвалено Апеляційним судом Львівської області виключно на підставі того, що законного підґрунтя для вселення не було ab initio з огляду на те, що державний заклад, якому належала будівля, не оформив його належним чином. ЄСПЛ із цього приводу визнав, що рішення про виселення було ухвалено компетентним судом у результаті змагального провадження та мало певне підґрунтя у національному законодавстві (пункти 28, 29 рішення).
      Разом з тим ЄСПЛ у пунктах 31-33 Рішення зазначив, що оскаржуване рішення не ґрунтувалося на належних підставах, а, отже, не було необхідним у демократичному суспільстві. Коли національні суди дійшли висновку, що вселення не відповідало чинному законодавству, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар.
      Крім того, не було розглянуто, зокрема, питання про те, що з моменту вселення відповідачів до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років, заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх орендарями, протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов'язані з орендою.
      Як зазначив ЄСПЛ, підхід, застосований національним судами сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників (див., наприклад, рішення від 24 квітня 2012 року у справі "Йорданова та інші проти Болгарії", заява N 25446/06, пункт 123, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції", заява N 27013/07,пункт 156).
      Із цього приводу ЄСПЛ звернув увагу на аргумент Уряду України, що будь-яке право на тимчасове проживання у відповідному житловому приміщенні було тісно пов'язане зі статусом військовослужбовця ОСОБА_9, та що це право було втрачено у зв'язку з його звільненням з військової служби. ЄСПЛ готовий був визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності, проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду України з цього приводу були відхилені (абзац 2 пункту 33 рішення).
      ЄСПЛ констатував, що мало місце порушення статті 8 Конвенції (пункт 35 Рішення).
      У пункті 44 Рішення ЄСПЛ зазначив, що заявники не подали жодних вимог щодо справедливої сатисфакції, тому в нього немає підстав щось присуджувати.
      Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законами України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) та від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами.
      Відповідно до статті 1 Закону N 3477-IV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      Згідно зі статтею 10 Закону N 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      Згідно з абз. 2 частини третьої статті 429 ЦПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      У даному випадку ЄСПЛ констатував, що національні суди при розгляді справи не встановили фактичних обставин справи щодо користування заявниками спірним житловим приміщенням, не надали оцінки доказам сторін та не врахували усі доводи, що спричинило порушення прав заявників.
      У рішенні від 11 січня 2007 року у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" ЄСПЛ зазначив, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою ЄСПЛ (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої вбачається, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.
      З огляду на викладене та на обставини справи суд повинен вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; всебічно й повно дослідити обставини справи, тобто виконати дії, які суд касаційної інстанції не уповноважений здійснювати. Тому судові рішення у справіпідлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, який наділений повноваженнями відповідно до статті 376 ЦПК України, оскільки саме судом апеляційної інстанції були допущені порушення щодо дослідження аргументів, викладених в апеляційній скарзі з урахуванням принципів законності, необхідності обмежень у демократичному суспільстві та пропорційності.
      Керуючись підпунктом 3 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення", статтями 259, 268, 272, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.