Recommended Posts

всем привет)
у меня, наверное, самая вопиющая ситуация с этими бандюками. кей-коллект, укрборг - все одно. у нас они вообще вошли в сговор с нотариусом и переписали на себя квартиру, и это после того, как исполнительная служба им отказала и закрыла дело по закону моратория, отправив документы в банк. они не долго думая, совершили незаконную сделку почти в 8 вечера того же дня. естественно, мы подали в суд на их компанию и нотариуса Егорову Марину. коллекторская компания тоже подала встречный иск на выселение (в квартире проживают 2 несовершеннолетних детей), - суд 1-й инстанции, а потом и апелляционный суд им отказали . но, видно, пользуясь тем, что в судах этот процесс затягивается, коллекторы не унывают и решили действовать жестче. 12 сентября 4 человека "решили поговорить", как они потом нам объяснили, - и в 7 утра ввалились в квартиру. муж не растерялся и повыкидывал их за порог. обидно, что все это видел наш старший несовершеннолетний сын. в шоке. на этом их визит не закончился и они 2 дня сидели в машине около подъезда, ожидая, когда же в квартире никого не будет. говорили, что будут сидеть, пока мы не поедем к ним в офис и не поговорим о возможных решениях вопроса. поехал муж и адвокат. там вообще цирк был по полной программе. они сразу сказали, что им нужны деньги, потому что содержать офис и платить зарплату сотрудникам нынче дорого!!!!
отвезли заявления в прокуратуру, мвд и отделение полиции (жаль, не отреагировали по факту и сразу не вызвали!!)в отделении до сих пор тянут резину , не могу добиться ЕРДР. хотели спихнуть дело на участкового, пока я не пошла к начальнику следствия в прошлую пятницу, - он покивал, пообещал, что следователь позвонит сегодня, 18.09., но , увы и ах, никто не позвонил и номер ЕРДР так и не присвоили. вот и напрашивается вывод, - как наша полиция нас "бережет". я так понимаю, чтобы правоохранительные органы хоть как-то реагировали, нужно массово собраться против  коллекторов и заваливать органы заявлениями. ищу таких же пострадавших, давайте кооперироваться. если не мы сами, то на полицию рассчитывать особо не приходится.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Если должностные лица любого уровня полномочий нарушают ваши права или законные интересы, принуждают к коррупционным действиям, граждане обязаны сообщить о таких правонарушениях по телефонам «Горячей линии» в органы государственной власти для проведения соответствующих проверок и принятия мер к восстановлению нарушенных прав.

Телефоны "горячей линии" МВД  Украины: 0-800-50-02-02, 044 278-36-83.
 

Источник:http://hotline.org.ua/hot-line-mbc-ukraine-kiev.html

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, Алекc сказал:

Если должностные лица любого уровня полномочий нарушают ваши права или законные интересы, принуждают к коррупционным действиям, граждане обязаны сообщить о таких правонарушениях по телефонам «Горячей линии» в органы государственной власти для проведения соответствующих проверок и принятия мер к восстановлению нарушенных прав.

Телефоны "горячей линии" МВД  Украины: 0-800-50-02-02, 044 278-36-83.
 

Источник:http://hotline.org.ua/hot-line-mbc-ukraine-kiev.html

скажите, кому-то помогло?

я так понимаю, если они так откровенно наглеют, значит уверены в своей безнаказанности.

в любом случае, спасибо за ответ. буду везде звонить и писать.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, viktory_k сказал:

я так понимаю, если они так откровенно наглеют, значит уверены в своей безнаказанности.

Да ни в чём они не уверены, просто надеются, что проканает, так как народ молчаливый и гнётся...

  • Like 4

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

одна известная, достаточно недешевая известная адвокатская контора пытается меня убедить, что нужно договариваться с коллекторской компанией, так как кредит был продан банком и с банком нет смысла договариваться, даже если есть деньги. 

4 часа назад, Bolt сказал:

Да ни в чём они не уверены, просто надеются, что проканает, так как народ молчаливый и гнётся...

Вы тоже так считаете?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, viktory_k сказал:

одна известная, достаточно недешевая известная адвокатская контора пытается меня убедить, что нужно договариваться с коллекторской компанией, так как кредит был продан банком и с банком нет смысла договариваться, даже если есть деньги. 

Договариваться НЕЛЬЗЯ ни с кем...!!! Это только Вам навредит в любом случае...!!!

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, viktory_k сказал:

Вы тоже так считаете?

Ну конечно я так считаю, раз так написал...))

  • Haha 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, viktory_k сказал:

полиция и дальше тянет резину и не открывает уголовное дело!!

Это в каком смысле "дальше"...? После чего дальше...? Вы подавали жалобу в суд на полицию...? Вы обжаловали бездействие полиции в суде и обязали их открыть КП...?

  • Like 3

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 минуту назад, Bolt сказал:

Договариваться НЕЛЬЗЯ ни с кем...!!! Это только Вам навредит в любом случае...!!!

что делать с этими бандюганами????? как бороться??? подраться с ними что ли?? !!может, в таком случае полиция отреагирует!

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 минуты назад, Bolt сказал:

Это в каком смысле "дальше"...? После чего дальше...? Вы подавали жалобу в суд на полицию...? Вы обжаловали бездействие полиции в суде и обязали их открыть КП...?

да я надеялась, что обицянки начальника следствия все-таки окажутся правдой))) это было вчера. завтра подам жалобу в суд. 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, viktory_k сказал:

что делать с этими бандюганами?????

А не реагировать на них никак не получается...

1 час назад, viktory_k сказал:

как бороться???

Обыкновенно, как все...

1 час назад, viktory_k сказал:

подраться с ними что ли?? !!может, в таком случае полиция отреагирует!

Отреагирует...))) Только не так как надо...

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, viktory_k сказал:

да я надеялась, что обицянки начальника следствия все-таки окажутся правдой))) это было вчера. завтра подам жалобу в суд. 

Обицянки о чём...?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
22 минуты назад, Bolt сказал:

Обицянки о чём...?

о том, что они назначат ЕРДР и начнут по делу работу

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
24 минуты назад, Bolt сказал:

А не реагировать на них никак не получается...

Обыкновенно, как все...

Отреагирует...))) Только не так как надо...

хорошо, как все... и что мне делать, когда дверь выносить будут?! полицию вызывать? так они в таких случаях говорят при полиции, что ничего такого они не делают)))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, viktory_k сказал:

о том, что они назначат ЕРДР и начнут по делу работу

Не понял, чего они назначат... и чего начнут... Это они Вам такую терминологию рассказали или Вы сами придумали...))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, viktory_k сказал:

хорошо, как все... и что мне делать, когда дверь выносить будут?!

А если не будут, то что тогда... С чего Вы всерьёз поверили в это...

2 часа назад, viktory_k сказал:

полицию вызывать?

А есть варианты...

2 часа назад, viktory_k сказал:

так они в таких случаях говорят при полиции, что ничего такого они не делают)))

Вы это уже слышали как они говорят...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
8 часов назад, Bolt сказал:

Не понял, чего они назначат... и чего начнут... Это они Вам такую терминологию рассказали или Вы сами придумали...))

Что внесут справу в единый реестр досудовых розслидувань

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 часа назад, viktory_k сказал:

Что внесут справу в единый реестр досудовых розслидувань

Понятно, только не справу, а криминальне провадження... Подайте заяву официально и если не отреагируют, то тогда прямиком скаргу в суд...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 минуту назад, Bolt сказал:

Понятно, только не справу, а криминальне провадження... Подайте заяву официально и если не отреагируют, то тогда прямиком скаргу в суд...

уже подали. хотят спихнуть на участкового. сегодня подаю скаргу в суд.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, viktory_k сказал:

уже подали. хотят спихнуть на участкового. сегодня подаю скаргу в суд.

То есть как я понимаю в ЕРДР они снова так и не внесли... Правильно скаргу подавайте на бездействие и на внесение в ЕРДР...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

я сразу подала официальное заявление в мвд, прокуратуру и районное отделение полиции. 12 сентября. в прокуратуре мне сказали не ждать, а сразу подавать жалобу через 24 часа после официальной заявы, т.к. ничего в полиции делать не будут. а я - лох все рассчитывала на их благоразумие. только время потеряла.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 минуты назад, Bolt сказал:

То есть как я понимаю в ЕРДР они снова так и не внесли... Правильно скаргу подавайте на бездействие и на внесение в ЕРДР...

скажите, сколько по времени такие жалобы рассматриваются?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 минуты назад, viktory_k сказал:

скажите, сколько по времени такие жалобы рассматриваются?

Они быстро обычно рассматриваются, дней 10 положено...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти


  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, до ОСОБА_3 про вселення, зобов’язання не чинити перешкод у користуванні квартирою та надання дубліката ключів від вхідних дверей за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У грудні 2015 року, законний представник малолітнього ОСОБА_1 – ОСОБА_2, звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_1 є сином відповідача, з 9 квітня 2010 року зареєстрований у належній ОСОБА_3 квартирі АДРЕСА_1, у якій проживав від дня свого народження до червня 2015 року. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26 січня 2015 року відповідачу відмовлено у виселенні ОСОБА_1 з указаної квартири.
      Законний представник малолітнього ОСОБА_1 – ОСОБА_2, посилаючись на те, що дізналась, що відповідач під час літніх канікул малолітнього сина змінив замки на вхідних дверях, у зв’язку із чим чинить йому перешкоди в користуванні спірною квартирою, просила: вселити ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1; зобов’язати відповідача не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні цією квартирою та надати дублікат ключів від вхідних дверей.
      Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 27 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року, позов ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, задовольнив: вселив малолітнього ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1; зобов’язав ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 в користуванні цією квартирою, а також надати законному представнику ОСОБА_1 – ОСОБА_2 дублікат ключів від вхідних дверей зазначеної квартири; вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилив, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року залишив без змін.
      26 жовтня 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Зокрема заявник послався на положення статей 29, 316, 319, 321, 405 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статті 161 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 надав рішення й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня, 16 жовтня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року, 12 травня 2015 року, 11 липня 2016 року, а також постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року.
      У зв’язку з викладеним ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від
      21 березня 2017 року й рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2.
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      Суди установили, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, є сином ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а. с. 9).
      Відповідачу ОСОБА_3 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1, а також квартира АДРЕСА_2.
      Малолітній ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 9 квітня 2010 року, а з 2 червня до 31 жовтня 2015 року був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 14 травня 2015 року ОСОБА_2 виселено з квартири АДРЕСА_1 у зв'язку із закінченням строку договору найму. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26 січня 2015 року в частині відмови у виселенні малолітнього ОСОБА_1 із цієї квартири залишено без змін.
      Також установлено, що після виселення ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 22 травня 2015 року вона зареєструвалась як наймач у квартирі АДРЕСА_2 (а.с. 18).
      На підставі заяви відповідача Івано-Франківським міським відділом Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області було прийнято рішення про зняття малолітнього ОСОБА_1 з реєстрації в квартирі АДРЕСА_1 та про його реєстрацію з 2 червня 2015 року у квартирі АДРЕСА_2.
      Рішенням Івано-Франківського міського відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області від 31 жовтня 2015 року скасовано реєстрацію місця проживання малолітнього
      ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_2 (а. с. 36−38).
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що малолітній зареєстрований у спірній квартирі як член сім’ї власника квартири, тому має право на користування цією квартирою нарівні з її власником, оскільки іншої угоди про порядок користування цим житлом укладено не було.
      У постанові від 16 листопада 2016 року Верховний Суд України зазначив, що правом користування житлом, яке перебуває у власності особи, мають члени сім’ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
      У справі, за результатами розгляду якої прийнято надану заявником для порівняння постанову, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини.
      Підстави для висновку про те, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року не відповідає викладеному у вказаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні.
      Наданою для порівняння ухвалою від 12 травня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які керувались положеннями статей 9, 64, 156 ЖК УРСР, статтею 405 ЦК України, статтею 176 СК України, статтею 18 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства» (далі – Закон «Про охорону дитинства») та дійшли висновку про вселення позивачки з малолітньою дитиною (інвалідом дитинства) до спірного нерухомого майна, оскільки вона не проживала у спірному будинку певний час у зв’язку з потребою в лікуванні хворої дитини в різних медичних установах.
      Порівняння цієї ухвали із судовими рішеннями, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах від 17 квітня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року, 11 липня 2016 року суд касаційної інстанції зазначив, що під час вирішення спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
      У рішенні від 16 жовтня 2013 року суд касаційної інстанції зазначив, що виходячи з аналізу статей 1, 6, 9, 61 ЖК УРСР, статті 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, у якому особа постійно проживає, має передбачені статтею 64 ЖК УРСР права користування ним і на яке за особою зберігається таке право й у разі тимчасової відсутності. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що за особою, яка проживає у власника приміщення як член його сім’ї, не може бути визнано право користування цим приміщенням, якщо така особа зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні у будинку державного чи громадського фонду.
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року установлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
      Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
      Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (пункт 1 статті 18 цієї Конвенції).
      У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір’ю.
      Дитині законом та іншими засобами має бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, що дадуть їй змогу розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та соціально, здоровим і нормальним шляхом, в умовах свободи та гідності. При ухваленні з цією метою законів основною метою має бути найкраще забезпечення інтересів дитини (принцип 2 цієї Декларації).
      Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
      Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
      Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
      Частиною першою статті 18 Закону «Про охорону дитинства» передбачено, що держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
      Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
      Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
      За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
      Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
      За змістом статті 11 Закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
      Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
      За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права.
      З аналізу зазначених норм та з урахування практики Європейського суду з прав людини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків.
      Установивши, що матір та батько малолітнього ОСОБА_1 проживають окремо в різних квартирах, суди, вселяючи малолітню дитину в квартиру до батька, фактично визначили місце проживання дитини разом з батьком.
      При цьому суди не з’ясували чи не буде суперечити таке рішення інтересам малолітнього ОСОБА_1 та чи не спричинить йому шкоди, з огляду на його вік та стан здоров’я, а також на те, що він весь час проживає з матір’ю та перебуває на її утриманні, що встановлено рішенням суду про стягнення аліментів.
      Крім того, суди не взяли до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків та не встановили, чи забезпечує таке рішення, яке фактично визначає місце проживання дитини, її розвиток в спокійному та стійкому середовищі, в атмосфері любові, емоційної стабільності та матеріальної забезпеченості.
      З огляду на обставини справи судам необхідно вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; усебічно й повно дослідити обставини справи, взявши до уваги фактичний, емоційний, психологічний, матеріальний, віковий та медичний чинники, пропорційно й обґрунтовано оцінити інтереси дитини і з урахуванням цього ухвалити рішення, забезпечивши найкращі інтереси дитини.
      Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неоднаково застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. 
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді:
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-1945цс17
      Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року установлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
      Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
      За змістом статті 11 Закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
      Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
      За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права.
      З аналізу зазначених норм та з урахування практики Європейського суду з прав людини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 29 листопада 2017 року № 6-1945цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2D6841DF487B786FC22581F000448960
    • Автор: Канар
      После покупки дома, через 2 года, обнаружил что дом в ипотечном разбирательстве между банком и аферистами. Я ничего и не подозревал пока не привлекли соответчиком. Верю во всех Вас! Дела выкладываю по порядку с самого начала.
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      КОРАБЕЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД ОСОБА_1
      Справа № 488/4202/16-ц
      Провадження № 2/488/534/17 р.
      РІШЕННЯ
      Іменем України
      22.09.2017 року
      м. Миколаїв
      Корабельний районний суд м. Миколаєва у складі:
      головуючого судді Лазаревої Г.М..,
      при секретарі Сидоровій Т.А.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання протиправним та скасування рішення, -
      В С Т А Н О В И В:
      У листопаді 2016 року ОСОБА_2 (далі по тексту позивач, іпотекодавець, ОСОБА_2І.) звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3 (далі по тексту відповідач, П/Н ЧМНО ОСОБА_3А.), третя особа: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк».
      Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 29.01.2007 між нею та Закритим акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є третя особа, було укладено Кредитний договір №5МФ/2007 (далі по тексту Кредитний договір), в забезпечення виконання якого між тими ж сторонами було укладено Договір іпотеки, відповідно до умов якого позивач надала в іпотеку ЗАТ КБ «ПриватБанк» нерухоме майно, а саме: житловий будинок №26 по провулку Колективному у м. Миколаєві, що належить їй на праві власності. У 2016 році позивачу випадково стало відомо, що право власності на іпотечне майно було перереєстровано відповідачем за ПАТ КБ «ПриватБанк» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач вважає такі дії відповідача незаконними, оскільки: реєстрація права власності на будинок та земельну ділянку за ПАТ КБ «ПриватБанк» була здійснена відповідачем без достатніх правових підстав, з порушенням норм Закону України «Про іпотеку»; право власності на будинок та земельну ділянку було набуто ПАТ КБ «ПриватБанк» в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження житла; у відповідача було відсутнє право здійснення реєстрації права власності за ПАТ КБ «ПриватБанк» без вчинення нотаріальної дії з майном; відповідач не мав права реєструвати право власності на предмет іпотеки за ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки, не було дотримано порядку здійснення звернення стягнення на майно та реєстрації права власності, передбаченого Законом України «Про іпотеку».
      Представники позивача позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просили їх задовольнити.
      Відповідач до суду не зявився, причини неявки невідомі.
      Представник ПАТ КБ «ПриватБанк» у судовому засіданні заперечив щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_2, просив відмовити. У свої письмових запереченнях послався на те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з тих підстав, що застереження в іпотечному договорі повністю відповідає вимогам чинного законодавства, а тому є правовою підставою для реєстрації права власності ПАТ КБ «ПриватБанк» на іпотечне майно. Крім того, вважає, що не заслуговують на увагу посилання позивача на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки, іпотечне майно не є єдиною власністю та єдиним місцем проживання позивача. Водночас, вважає, що письмові вимоги направлялися ОСОБА_2, що підтверджується копією рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 14.03.2013 про звернення стягнення на предмет іпотеки та копією рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 10.02.2015 про виселення.
      Вислухавши пояснення представників позивача, представника ПАТ КБ «ПриватБанк», дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, враховуючи наступне.
      Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту ЦПК України), суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      За приписами ст.ст. 10, 11 ЦПК України, суд вирішує справи на засадах змагальності, не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб та в межах заявлених позовних вимог, на підставі поданих ними доказів.
      Відповідно до п. 21 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01 березня 2013 року №3, якщо орган державної влади та/або орган місцевого самоврядування (суб'єкт владних повноважень) бере участь у справі не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав; не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого учасника спору (наприклад, надання згоди іншому співвласнику житлового будинку на виконання переобладнання та перепланування), то залежно від змісту вимог і суб'єктного складу сторін справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.
      Позовні вимоги ОСОБА_2 виникли із цивільних правовідносин, спрямовані на захист цивільних прав позивача, а повноваження відповідача щодо здійснення реєстрації прав власності в даному випадку спрямовані на виникнення/припинення цивільних прав. З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що даний спір є спором про цивільне право, розгляд якого має здійснюватися в порядку цивільного судочинства. 
      Як вбачається з матеріалів справи, 29 січня 2007 року між позивачем та Закритим акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є третя особа, було укладено Кредитний договір, відповідно до умов якого позивач отримала кредитні кошти у розмірі 200000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 13,00% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 28.01.2014.
      В забезпечення виконання зобовязань за Кредитним договором 30.01.2007 між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» було укладено Договір іпотеки, відповідно до умов якого позивач надала в іпотеку ЗАТ КБ «ПриватБанк» нерухоме майно, а саме: житловий будинок №26 по провулку Колективному, що належить їй на праві власності.
      Як вбачається з належним чином завіреної копії Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо обєкта нерухомого майна від 02.11.2016, право власності на вищезазначений будинок та земельну ділянку, на якій розташований будинок, було зареєстровано за ПАТ КБ «ПриватБанк» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Реєстрація будинку була здійснена відповідачем 15.09.2016, запис про право власності №16458979, підстава виникнення права власності: Договір іпотеки, серія і номер: 540, виданий 30.01.2007, видавник: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_4
      Реєстрація земельної ділянки була здійснена П/Н ЧМНО ОСОБА_3 19.09.2016, запис про право власності №16511619, підстава виникнення права власності: Договір іпотеки, серія і номер: 540, виданий 30.01.2007, видавник: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_4
      Як вбачається із зазначеної Інформаційної довідки, реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулася на підставі Договору іпотеки.
      Дослідивши умови Договору іпотеки суд звертає увагу на положення п. 29 під назвою «Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якого:
      «29. Звернення стягнення на Предмет іпотеки за вибором Іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом:
      -переходу до Іпотекодержателя права власності на Предмет іпотеки, про що Іпотекодержатель зобовязаний письмово повідомити Іпотекодавця;
      -продажу Предмету іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку», для чого Іпотекодавець надає Іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та умовах, визначених на власний розсуд Іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені Іпотекодавця».
      Водночас, положення пункту 29 Договору іпотеки не є самостійною підставою для переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, оскільки, вказане положення Договору іпотеки не є застереженням в розумінні Закону України «Про іпотеку», а лише передбачає один із можливих способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
      У частині 3 статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент укладення Договору іпотеки) вказано, що договір про задоволення вимог Іпотекодержателя може передбачати:
      передачу Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону;
      право Іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
      Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент укладення Договору іпотеки), договір про задоволення вимог Іпотекодержателя, який передбачає передачу Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
      Отже, відповідно до Закону України «Про іпотеку», передача права власності на предмет іпотеки від Іпотекодавця до Іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобовязання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду України від 30.03.2016 у справі №6-1851цс15 та від 14.09.2016 у справі № 6-1219 цс16, які з огляду на положення ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для застосування судами України.
      Таким чином, неправомірними є дії відповідача в частині перереєстрації права власності іпотечного майна за ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки, між позивачем та ПАТ КБ «ПриватБанк» не укладався окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а положення Договору іпотеки під назвою «Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку» не передбачає перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, а є лише передумовою для укладення сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Також, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 судом приймається до уваги той факт, що матеріали цивільної справи не містять доказів того, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки, а відтак, нотаріусом не були дотримані положення ст. 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
      Поряд з цим, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 судом приймається до уваги те, що на момент вчинення відповідачем нотаріальної дії чинним був Закон України «Про Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»», відповідно до якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, якщо таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна не перевищує 250кв. метрів для житлового будинку.
      Дійсно, як вбачається з положень Кредитного договору ОСОБА_2 отримала грошові кошти у доларах США, тобто, кредит було надано ПАТ КБ «ПриватБанк» в іноземній валюті. Водночас, як вбачається з умов Іпотечного договору, житловий будинок з усіма господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться в м.Миколаєві по провулку Колективному, 26, загальною площею 179,56 кв.м., тобто, не перевищує 250 кв.метрів.Крім того, вказаний будинок є єдиним місцем проживання позивача, та у власності останньої не перебуває іншого нерухомого майна, що підтверджується належним чином завіреною Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо субєкта. Відповідно до зазначеної Інформаційної довідки, власником квартири №6 у будинку №4А на площі Катерининській у м. Одесі, є ОСОБА_5.
      Отже, твердження ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо наявності у ОСОБА_2 іншого житлового нерухомого майна, а саме: квартири №6, що знаходиться за адресою: м.Одеса, пл. Катерининська, 4А, спростовується матеріалами справи.
      Суд не приймає до уваги як належний та допустимий доказ долучену ПАТ КБ «Приват Банк» інформаційну довідку, яка сформована 05.07.2016 через веб-сайт ОСОБА_6, оскільки, така не прошита та не скріплена підписом особи, яка її сформувала; не зазначено, ким саме є особа, яка її сформувала, не надано повноважень цієї особи на вчинення таких дій. Крім того, суд звертає увагу на те, що така довідка датована 05.07.2016, а оскаржена позивачем нотаріальна дія щодо здійснення відповідачем реєстрації права власності на іпотечне майно здійснена 15.09.2016, тобто, за два місяці до перереєстрації.
      Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
      Водночас, ч. 1 ст. 59 ЦПК України передбачено, що суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
      Крім того, відповідно до п. 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень №1127 від 25.12.2015, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:
      1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
      2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;
      3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
      Тобто, ПАТ КБ «ПриватБанк» відповідно до вимог Порядку №1127 мали бути надані відповідачу в установленому порядку письмова вимога про усунення порушень та документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником такої вимоги.
      Більше того, направлення такої вимоги передбачено п. 29 Договору іпотеки.
      Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 не було направлено, у звязку з чим і не було отримано останньою письмову вимогу про усунення порушень.
      З рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, що міститься в матеріалах справи, неможливо встановити, що саме направлялося позивачу, у вказаних повідомленнях не зазначено номер вихідного номеру листа, у звязку з чим неможливо ідентифікувати, чи направлялася позивачу письмова вимога.
      Крім того, суд не може прийняти як належний доказ зазначені рекомендовані повідомлення, оскільки, за ПАТ КБ «ПриватБанк» зареєстровано право власності на будинок та земельну ділянку, тобто, відповідачем проводилися дії щодо реєстрації права власності на два обєкти нерухомого майна. Отже, зважаючи на це, ПАТ КБ «ПриватБанк» мало направити, а ОСОБА_2 мала отримати окремо, різними конвертами передбачену законом вимогу, зокрема повідомлення про намір кредитора реалізувати право власності на будинок та окремо повідомлення про намір кредитора реалізувати право власності на земельну ділянку. Водночас, всупереч зазначеному, ПАТ КБ «ПриватБанк» долучено повідомлення про намір реалізувати право власності на будинок та земельну ділянку одним листом, що є неприпустимим.
      Водночас, як вбачається з Правил надання поштового звязку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 №270, під час відправлення реєстрованого поштового відправлення в обєктах поштового звязку наноситься один штриховий ідентифікатор. Такий самий штриховий ідентифікатор наноситься при прийманні поштового відправлення. На першому ідентифікатору перші пять цифр ідентифікують індекс поштового відправлення відправника, а на другому штриховому ідентифікаторі перші пять цифр ідентифікують індекс поштового відправлення адресата. При прийманні поштових відправлень штриховий ідентифікатор наклеюється під адресою відправника. Не дозволяється загинання наклейки штрихового коду з однієї на іншу сторону реєстрового поштового відправлення. Крім цього, не дозволяється нанесення на штриховий ідентифікатор відбитків календарних штемпелів та іншої службової інформації, яка може призвести до неможливості зчитування штрихового коду. Разом з тим, як вбачається з рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, всупереч зазначеному, на останньому наявний лише один штриховий ідентифікатор з індексом поштового відправлення відправника, однак, відсутній штриховий ідентифікатор з індексом поштового відправлення, який наклеюється при прийнятті поштового відправлення. Зважаючи на відсутність останнього, рекомендоване повідомлення ніяким чином не могло повернутися на поштове відділення відправника, та момент звернення до відповідача знаходитися у ПАТ КБ «ПриватБанк».
      Окрім зазначеного, суд звертає увагу на відсутність даних про відправлення поштового відправлення за штриховим ідентифікатором №5400128204322, як таких, що не зареєстровані в системі, що вбачається з витягу з офіційного сайту українського державного підприємства поштового звязку «Укрпошта». 
      Не приймаються до уваги доводи представника ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що факт направлення письмових вимог встановлений судовими рішеннями, оскільки, такі рішення ухвалені значно раніше, ніж повідомлення, яке міститься в матеріалах справи (рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва про звернення стягнення на предмет іпотеки ухвалено 14.03.2013, рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва про виселення ухвалено 10.02.2015, а в матеріалах справи містяться повідомлення, на яких зазначена дата направлення 15.07.2016).
      Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог судом приймається до уваги постанова Верховного Суду України від 11.11.2014 у справі №21-357а14, відповідно до якої Верховний Суд України дійшов наступного висновку: наявність в Єдиному реєстрі заборон запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте.
      Як вбачається з ухвали Приморського районного суд м. Одеси від 06.02.2015 про вжиття заходів забезпечення позову у справі №522/2435/15 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про стягнення боргу на житловий будинок №26 по провулку Колективному у м. Миколаєві накладено арешт. Вказана ухвала не скасована та була актуальною на момент прийняття відповідачем оскаржуваних рішень.
      З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання протиправним та скасування рішення є такими, що підлягають задоволенню.
      Керуючись ст.ст. 3, 57-61, 208, 209, 213, 214, 215, 218, 223 ЦПК України, суд, -
      В И Р І Ш И В:
      Позовні вимоги ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити.
      Визнати дії приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3 щодо проведення 15.09.2016 державної реєстрації права власності на будинок, що знаходиться за адресою: Миколаївська область, м. Миколаїв, провулок Колективний, 26, за Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» незаконними;
      Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, індексний номер: 31452183 від 19.09.2016, згідно з яким 15.09.2016 внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №16458979 про державну реєстрацію права власності на будинок, що знаходиться за адресою: Миколаївська область, м. Миколаїв, провулок Колективний, будинок 26; реєстраційний номер обєкта нерухомого майна: 1030483948101, за Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» на підставі - Договору іпотеки від 30.01.2007;
      Визнати дії приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3 щодо проведення 19.09.2016 державної реєстрації права власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Миколаївська область, м.Миколаїв, провулок Колективний, 26, кадастровий номер: 4810136600:11:002:0006, площею: 0,045га, за Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк», незаконними;
      Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, індексний номер: 31504018 від 21.09.2016, згідно з яким 19.09.2016 внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №16511619 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Миколаївська область, м.Миколаїв, провулок Колективний, 26, кадастровий номер: 4810136600:11:002:0006, площею: 0,045га, за Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» на підставі - Договору іпотеки від 30.01.2007.
      Рішення може бути оскаржене протягом десяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Апеляційного суду Миколаївської області через Корабельний районний суд м. Миколаєва. 
      Суддя: Г.М. Лазарева
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/70173569
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Бердянського міжрайонного прокурора в інтересах держави до Бердянської міської ради, Управління Держземагентства у Бердянському районі Запорізької області, ОСОБА_1, третя особа – реєстраційна служба Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки за заявою ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року,
      в с т а н о в и л а :
      У червні 2013 року Бердянський міжрайонний прокурор (далі – прокурор) в інтересах держави звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що прокурорською перевіркою встановлено, що підпунктом 5.46 пункту 5 рішення Бердянської міської ради від 28 січня 2010 року «Про передачу в оренду, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок» затверджено проект відведення земельних ділянок та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею S_1 для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації АДРЕСА_1. На підставі цього рішення 
      ОСОБА_1 отримала державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на зазначену земельну ділянку та здійснила державну реєстрацію цього державного акта.
      Вважаючи, що проект відведення земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва ОСОБА_1 погоджено та затверджено з порушенням вимог водного, земельного та містобудівного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель рекреаційного призначення, розташована у м. Бердянську на території Бердянської коси в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря, проектна документація із землеустрою щодо її відведення затверджена оскаржуваним рішенням Бердянської міської ради без проведення обов’язкової державної експертизи землевпорядної документації, прокурор в інтересах держави просив визнати недійсними підпункт 5.46 пункту 5 рішення Бердянської міської ради від 28 січня 2010 року «Про передачу в оренду, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок»; визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею S_1 для ведення індивідуального дачного будівництва АДРЕСА_1, виданий на ім’я ОСОБА_1; скасувати державну реєстрацію зазначеного державного акта; зобов’язати управління Держземагентства у Бердянському районі Запорізької області скасувати державну реєстрацію спірної земельної ділянки; зобов’язати ОСОБА_1 повернути спірну земельну ділянку територіальній громаді м. Бердянська.
      Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 травня 2014 року позов прокурора в інтересах держави до Бердянської міської ради задоволено частково: визнано недійсним підпункт 5.46 пункту 5 рішення Бердянської міської ради від 28 січня 2010 року НОМЕР_2 «Про передачу в оренду, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок», яким передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею S_1 для ведення індивідуального дачного будівництва; визнано недійсним державний акт на право власності серії НОМЕР_1 на зазначену земельну ділянку та скасовано його державну реєстрацію. Зобов’язано управління Держземагентства у Бердянському районі Запорізької області скасувати державну реєстрацію спірної земельної ділянки та зобов’язано ОСОБА_1 повернути зазначену земельну ділянку територіальній громаді м. Бердянська.
      Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 8 квітня 2015 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 травня 2014 року в частині задоволення позовних вимог про скасування запису про державну реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку та зобов’язання управління Держземагентства у Бердянському районі Запорізької області скасувати державну реєстрацію спірної земельної ділянки скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог у цій частині відмовлено. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, відхилено, рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 травня 2014 року в залишеній без змін частині рішенням апеляційного суду та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 8 квітня 2015 року залишено без змін.
      13 вересня 2016 року від представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 до Верховного Суду України надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року, яка подана з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у поєднанні з пунктом 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (далі - Закон № 4176-VI). 
      Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 8 червня 2016 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника прокуратури, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      У справі, яка переглядається, суди, з’ясувавши питання щодо спливу строку позовної давності, дійшли висновку про те, що прокурор не пропустив такий строк на звернення до суду із зазначеним позовом і до спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон № 4176-VI, оскільки право на звернення до суду із цим позовом виникло у січні 2010 року й на момент набрання чинності Закону № 4176-VI (15 січня 2012 року) строк позовної давності не сплив, а тому звернення прокурора до суду з позовом у червні 2013 року відповідає вимогам пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI про право особи протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.
      Разом з тим у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15 зроблено правовий висновок, відповідно до якого норма пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України , яка діяла до набрання чинності Законом № 4176-VI, спрямована на захист власників та інших осіб, які мають речові права на майно, від неправомірних дій органів державної влади або органів місцевого самоврядування, отже, не може поширюватися на випадки звернення до суду прокурора з позовом в інтересах держави, а сплив позовної давності для зазначених спорів починається з дати, коли орган, в інтересах якого подано позов прокурором, дізнався про порушене право.
      Отже, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України правовому висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 257 ЦК України у поєднанні з пунктом 4 частини першої статті 268 цього Кодексу в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 4176-VI, тобто до 15 січня 2012 року. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Верховний Суд України виходить із такого.
      Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. 
      При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року, зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
      Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
      Однак зазначена норма матеріального права за своєю суттю направлена на захист прав власників та інших осіб від незаконних дій держави та її органів щодо порушення права власності або інших речових прав громадян з її боку.
      Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
      Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
      На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.
      Таким чином, суди безпідставно застосували до спірних правовідносин положення пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI.
      Оскільки під час розгляду справи слід встановити, з якого часу особі, в інтересах якої пред’явлено позов прокурором, стало відомо про порушене право, а Верховний Суд України відповідно до норм статей 3602, 335 ЦПК України не може встановлювати ці обставини, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.
      Тому судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 12 травня 2014 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 8 квітня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року скасувати в чатині задоволених позовних вимог, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
      у справі № 6-2304цс16
      Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. 
      При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року, зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
      Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
      Однак зазначена норма матеріального права за своєю суттю направлена на захист прав власників та інших осіб від незаконних дій держави та її органів щодо порушення права власності або інших речових прав громадян з її боку.
      Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
      Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
      На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.
      Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко
      Постанова від 15 листопада 2017 року № 6-2304цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/57AFE76D539227CEC22581E2004251CF