Recommended Posts

всем привет)
у меня, наверное, самая вопиющая ситуация с этими бандюками. кей-коллект, укрборг - все одно. у нас они вообще вошли в сговор с нотариусом и переписали на себя квартиру, и это после того, как исполнительная служба им отказала и закрыла дело по закону моратория, отправив документы в банк. они не долго думая, совершили незаконную сделку почти в 8 вечера того же дня. естественно, мы подали в суд на их компанию и нотариуса Егорову Марину. коллекторская компания тоже подала встречный иск на выселение (в квартире проживают 2 несовершеннолетних детей), - суд 1-й инстанции, а потом и апелляционный суд им отказали . но, видно, пользуясь тем, что в судах этот процесс затягивается, коллекторы не унывают и решили действовать жестче. 12 сентября 4 человека "решили поговорить", как они потом нам объяснили, - и в 7 утра ввалились в квартиру. муж не растерялся и повыкидывал их за порог. обидно, что все это видел наш старший несовершеннолетний сын. в шоке. на этом их визит не закончился и они 2 дня сидели в машине около подъезда, ожидая, когда же в квартире никого не будет. говорили, что будут сидеть, пока мы не поедем к ним в офис и не поговорим о возможных решениях вопроса. поехал муж и адвокат. там вообще цирк был по полной программе. они сразу сказали, что им нужны деньги, потому что содержать офис и платить зарплату сотрудникам нынче дорого!!!!
отвезли заявления в прокуратуру, мвд и отделение полиции (жаль, не отреагировали по факту и сразу не вызвали!!)в отделении до сих пор тянут резину , не могу добиться ЕРДР. хотели спихнуть дело на участкового, пока я не пошла к начальнику следствия в прошлую пятницу, - он покивал, пообещал, что следователь позвонит сегодня, 18.09., но , увы и ах, никто не позвонил и номер ЕРДР так и не присвоили. вот и напрашивается вывод, - как наша полиция нас "бережет". я так понимаю, чтобы правоохранительные органы хоть как-то реагировали, нужно массово собраться против  коллекторов и заваливать органы заявлениями. ищу таких же пострадавших, давайте кооперироваться. если не мы сами, то на полицию рассчитывать особо не приходится.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Если должностные лица любого уровня полномочий нарушают ваши права или законные интересы, принуждают к коррупционным действиям, граждане обязаны сообщить о таких правонарушениях по телефонам «Горячей линии» в органы государственной власти для проведения соответствующих проверок и принятия мер к восстановлению нарушенных прав.

Телефоны "горячей линии" МВД  Украины: 0-800-50-02-02, 044 278-36-83.
 

Источник:http://hotline.org.ua/hot-line-mbc-ukraine-kiev.html

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, Алекc сказал:

Если должностные лица любого уровня полномочий нарушают ваши права или законные интересы, принуждают к коррупционным действиям, граждане обязаны сообщить о таких правонарушениях по телефонам «Горячей линии» в органы государственной власти для проведения соответствующих проверок и принятия мер к восстановлению нарушенных прав.

Телефоны "горячей линии" МВД  Украины: 0-800-50-02-02, 044 278-36-83.
 

Источник:http://hotline.org.ua/hot-line-mbc-ukraine-kiev.html

скажите, кому-то помогло?

я так понимаю, если они так откровенно наглеют, значит уверены в своей безнаказанности.

в любом случае, спасибо за ответ. буду везде звонить и писать.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, viktory_k сказал:

я так понимаю, если они так откровенно наглеют, значит уверены в своей безнаказанности.

Да ни в чём они не уверены, просто надеются, что проканает, так как народ молчаливый и гнётся...

  • Like 4

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

одна известная, достаточно недешевая известная адвокатская контора пытается меня убедить, что нужно договариваться с коллекторской компанией, так как кредит был продан банком и с банком нет смысла договариваться, даже если есть деньги. 

4 часа назад, Bolt сказал:

Да ни в чём они не уверены, просто надеются, что проканает, так как народ молчаливый и гнётся...

Вы тоже так считаете?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, viktory_k сказал:

одна известная, достаточно недешевая известная адвокатская контора пытается меня убедить, что нужно договариваться с коллекторской компанией, так как кредит был продан банком и с банком нет смысла договариваться, даже если есть деньги. 

Договариваться НЕЛЬЗЯ ни с кем...!!! Это только Вам навредит в любом случае...!!!

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, viktory_k сказал:

Вы тоже так считаете?

Ну конечно я так считаю, раз так написал...))

  • Haha 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, viktory_k сказал:

полиция и дальше тянет резину и не открывает уголовное дело!!

Это в каком смысле "дальше"...? После чего дальше...? Вы подавали жалобу в суд на полицию...? Вы обжаловали бездействие полиции в суде и обязали их открыть КП...?

  • Like 3

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 минуту назад, Bolt сказал:

Договариваться НЕЛЬЗЯ ни с кем...!!! Это только Вам навредит в любом случае...!!!

что делать с этими бандюганами????? как бороться??? подраться с ними что ли?? !!может, в таком случае полиция отреагирует!

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 минуты назад, Bolt сказал:

Это в каком смысле "дальше"...? После чего дальше...? Вы подавали жалобу в суд на полицию...? Вы обжаловали бездействие полиции в суде и обязали их открыть КП...?

да я надеялась, что обицянки начальника следствия все-таки окажутся правдой))) это было вчера. завтра подам жалобу в суд. 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, viktory_k сказал:

что делать с этими бандюганами?????

А не реагировать на них никак не получается...

1 час назад, viktory_k сказал:

как бороться???

Обыкновенно, как все...

1 час назад, viktory_k сказал:

подраться с ними что ли?? !!может, в таком случае полиция отреагирует!

Отреагирует...))) Только не так как надо...

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, viktory_k сказал:

да я надеялась, что обицянки начальника следствия все-таки окажутся правдой))) это было вчера. завтра подам жалобу в суд. 

Обицянки о чём...?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
22 минуты назад, Bolt сказал:

Обицянки о чём...?

о том, что они назначат ЕРДР и начнут по делу работу

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
24 минуты назад, Bolt сказал:

А не реагировать на них никак не получается...

Обыкновенно, как все...

Отреагирует...))) Только не так как надо...

хорошо, как все... и что мне делать, когда дверь выносить будут?! полицию вызывать? так они в таких случаях говорят при полиции, что ничего такого они не делают)))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, viktory_k сказал:

о том, что они назначат ЕРДР и начнут по делу работу

Не понял, чего они назначат... и чего начнут... Это они Вам такую терминологию рассказали или Вы сами придумали...))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, viktory_k сказал:

хорошо, как все... и что мне делать, когда дверь выносить будут?!

А если не будут, то что тогда... С чего Вы всерьёз поверили в это...

2 часа назад, viktory_k сказал:

полицию вызывать?

А есть варианты...

2 часа назад, viktory_k сказал:

так они в таких случаях говорят при полиции, что ничего такого они не делают)))

Вы это уже слышали как они говорят...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
8 часов назад, Bolt сказал:

Не понял, чего они назначат... и чего начнут... Это они Вам такую терминологию рассказали или Вы сами придумали...))

Что внесут справу в единый реестр досудовых розслидувань

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 часа назад, viktory_k сказал:

Что внесут справу в единый реестр досудовых розслидувань

Понятно, только не справу, а криминальне провадження... Подайте заяву официально и если не отреагируют, то тогда прямиком скаргу в суд...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 минуту назад, Bolt сказал:

Понятно, только не справу, а криминальне провадження... Подайте заяву официально и если не отреагируют, то тогда прямиком скаргу в суд...

уже подали. хотят спихнуть на участкового. сегодня подаю скаргу в суд.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, viktory_k сказал:

уже подали. хотят спихнуть на участкового. сегодня подаю скаргу в суд.

То есть как я понимаю в ЕРДР они снова так и не внесли... Правильно скаргу подавайте на бездействие и на внесение в ЕРДР...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

я сразу подала официальное заявление в мвд, прокуратуру и районное отделение полиции. 12 сентября. в прокуратуре мне сказали не ждать, а сразу подавать жалобу через 24 часа после официальной заявы, т.к. ничего в полиции делать не будут. а я - лох все рассчитывала на их благоразумие. только время потеряла.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 минуты назад, Bolt сказал:

То есть как я понимаю в ЕРДР они снова так и не внесли... Правильно скаргу подавайте на бездействие и на внесение в ЕРДР...

скажите, сколько по времени такие жалобы рассматриваются?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 минуты назад, viktory_k сказал:

скажите, сколько по времени такие жалобы рассматриваются?

Они быстро обычно рассматриваются, дней 10 положено...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      17 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 826/17908/14
      Провадження N 11-790апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 січня 2015 року (суддя Кузьменко В.А.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року (у складі колегії суддів Хрімлі О.Г., Ганечко О.М., Літвіної Н.М.) у справі N 826/17908/14 за позовом Закритого акціонерного товариства "Київгума" (далі - ЗАТ "Київгума") до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві (далі - Реєстраційна служба ГУЮ у м. Києві), державних реєстраторів речових прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Радченко Альони Леонідівни та Кравця Олександра Валентиновича (далі - державний реєстратор), треті особи: ОСОБА_3, Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрінформсервіс" (далі - ТОВ "Укрінформсервіс"), ОСОБА_6, про визнання протиправними та скасування рішень і свідоцтв, зобов'язання вчинити певні дії,
      УСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2014 року ЗАТ "Київгума" звернулося до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Реєстраційної служби ГУЮ у м. Києві, державних реєстраторів Радченко А.Л. та Кравця О.В., треті особи: ОСОБА_3, ТОВ "Укрінформсервіс", ОСОБА_6, у якому просило:
      - визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Радченко А.Л. від 03 березня 2014 року N 11331032 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень;
      - скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 03 березня 2014 року, індексний N НОМЕР_1;
      - зобов'язати Реєстраційну службу ГУЮ у м. Києві скасувати запис N 4848623 про право власності ОСОБА_3 на об'єкт незавершеного будівництва нежитлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав),
      - визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Кравця О.В. від 30 липня 2014 року N 14807086 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень;
      - скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 30 липня 2014 року, індексний N НОМЕР_2;
      - зобов'язати Реєстраційну службу ГУЮ у м. Києві скасувати запис N 6514843 про право власності ОСОБА_6 на об'єкт незавершеного будівництва нежитлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 в Державному реєстрі прав.
      Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 28 січня 2015 року позов задовольнив. Визнав протиправними та скасував рішення державного реєстратора Радченко А.Л. від 03 березня 2014 року N 11331032 та свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 03 березня 2014 року, індексний N НОМЕР_1. Визнав протиправними та скасував рішення державного реєстратора Кравця О.В. від 30 липня 2014 року N 14807086 та свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 30 липня 2014 року, індексний N НОМЕР_2. Зобов'язав Реєстраційну службу ГУЮ у м. Києві внести до Державного реєстру прав записи про скасування державної реєстрації права власності на об'єкти незавершеного будівництва, що розташовані за адресами: АДРЕСА_1 (запис про право власності 4848623) та АДРЕСА_2 (запис про право власності 6514843).
      Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 23 червня 2016 року скасував рішення суду першої інстанції в частині зобов'язання Реєстраційної служби ГУЮ у м. Києві внести до Державного реєстру прав записи про скасування державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна та прийняв у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Не погодившись із такими судовими рішеннями, 18 липня 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 січня 2015 року й постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, оскільки цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 19 липня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 26 червня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції.
      З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 08 липня 2002 року N 1330 було дозволено ЗАТ "Київгума" здійснити проектування та реконструкцію дитячого оздоровчого табору під дитячий оздоровчий комплекс сімейного типу на АДРЕСА_2
      Рішенням Київської міської ради від 29 травня 2003 року N 487/647 "Про оформлення права користування земельними ділянками" за ЗАТ "Київгума" оформлено право довгострокової оренди на 25 років земельної ділянки площею 9,42 га для експлуатації та обслуговування дитячого оздоровчого табору на АДРЕСА_1 в м. Києві.
      20 серпня 2003 року між ЗАТ "Київгума" та Київською міською радою укладений договір оренди земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1.
      17 грудня 2004 року між ЗАТ "Київгума" та ТОВ "Укрінформсервіс" укладено договір N 17-12/04 про пайову участь у реконструкції дитячого оздоровчого табору, відповідно до якого позивач виступив замовником реконструкції, а ТОВ "Укрінформсервіс" здійснювало випуск цінних паперів та фінансування реконструкції вказаного комплексу.
      Відповідно до додатку N 2 договору N 17-12/04 ЗАТ "Київгума" за актами приймання-передачі передало ТОВ "Укрінформсервіс" всі корпуси типу "А", "В" і "С" в оздоровчому комплексі, розташованому за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1.
      В свою чергу, між ТОВ "Укрінформсервіс" та інвесторами - ОСОБА_6, ОСОБА_3 укладені інвестиційні договори, відповідно до умов яких інвестори здійснювали фінансування реконструкції певних корпусів шляхом придбання облігацій, емітованих ТОВ "Укрінформсервіс".
      17 липня 2012 року ТОВ "Укрінформсервіс" уклав інвестиційний договір N ИД-22А-1 з ОСОБА_6, предметом якого є інвестування будівництва нежитлової будівлі корпусу "А" в об'єкті реконструкції N 22, а 25 квітня 2012 року з ОСОБА_3 був укладений інвестиційний договір N ИД-ЗВ-2, предметом якого є інвестування будівництва нежитлової будівлі корпусу "В" в об'єкті реконструкції N 3, які знаходяться за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1.
      21 серпня 2012 року між ЗАТ "Київгума" та ОСОБА_6 укладено договір про передачу функцій замовника будівництва об'єкта, а саме корпусу типу "А" в об'єкті реконструкції N 22, за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1.
      Аналогічний договір ЗАТ "Київгума" уклало 20 вересня 2012 року з ОСОБА_3, відповідно до якого їй передано функції замовника будівництва на об'єкт корпусу "В" в об'єкті реконструкції N 3, за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1.
      Після виконання умов інвестиційних договорів майнові права на об'єкти нерухомості передані за актами прийому-передачі від 23 липня 2012 року - інвестору ОСОБА_6 (корпус "А" в об'єкті реконструкції N 22), а від 20 вересня 2011 року - інвестору ОСОБА_3 (корпус "В" в об'єкті реконструкції N 3), які знаходяться за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1.
      03 березня 2014 року державний реєстратор Радченко А.Л. прийняла рішення N 11331032 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на об'єкт незавершеного будівництва - нежитловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1.
      На підставі вказаного рішення до Державного реєстру прав внесено запис N 4848623 про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на об'єкт незавершеного будівництва - нежитловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 і видано свідоцтво про право власності від 03 березня 2014 року, індексний N НОМЕР_1 на це нерухоме майно.
      30 липня 2014 року державний реєстратор Кравець О.В. прийняв рішення N 14807086 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на об'єкт незавершеного будівництва - нежитловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2.
      На підставі цього рішення до Державного реєстру прав внесено запис N 6514843 про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на об'єкт незавершеного будівництва - нежитловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 і видано свідоцтво про право власності на зазначене майно від 30 липня 2014 року, індексний N НОМЕР_2.
      Вважаючи рішення відповідачів про реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_6 та ОСОБА_3 протиправними і прийнятими всупереч вимогам Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), ЗАТ "Київгума" звернулося до суду із цим адміністративним позовом.
      Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).
      Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Україниє переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень
      (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).
      Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Як вбачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли внаслідок укладення між учасниками справи низки договорів, зокрема, про пайову участь, інвестиційного договору, договору про передачу функцій замовника будівництва.
      Порушуючи питання про скасування рішень державних реєстраторів від 30 липня 2014 року N 14807086 та від 03 березня 2014 року N 11331032, ЗАТ "Київгума" позовні вимоги обґрунтовує тим, щореєстраційні дії з оформлення права власності на нерухоме майно за ОСОБА_6 та ОСОБА_3 вчинені за відсутності для цього підстав, а саме, неподання третіми особами документів, які підтверджують право на виконання будівельних робіт та речових прав на земельну ділянку, так як державна реєстрація права власності на об'єкти незавершеного будівництва проводиться лише за забудовником, а таким забудовником і користувачем земельної ділянки є позивач, а не треті особи у справі.
      На противагу доводам позивача ОСОБА_3 у касаційній скарзі стверджує, що забудовниками і замовниками спірних об'єктів будівництва, були саме треті особи, і право власності на об'єкти незавершеного будівництва вони набули відповідно до ст. 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України від 18 вересня 1991 року N 1560-XII "Про інвестиційну діяльність".
      Тобто, оскаржуючи проведення реєстраційних дій та прийняття рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкти нерухомого майна за третіми особами, позивач фактично оспорює набуте ОСОБА_6 та ОСОБА_3право власності на ці об'єкти, оскільки зазначає, що реєстрація права власності проводиться лише за забудовником, яким вважає себе, а тому такі вимоги є похідними від вирішення судом питання щодо правомірності набуття третіми особами права власності на спірне нерухоме майно на підставі укладених договорів.
      За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Статтею 16 цього Кодексу передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
      Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
      Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
      Аналіз зазначених обставин справи та норм права дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень, а стосується захисту його приватного інтересу, оскільки спір щодо реєстраційних дій, здійснених на підставі укладених договорів, стосується спору про право цивільне, в межах якого можуть бути вирішені й питання пов'язані з реєстрацією прав власності на будівлі.
      Скасування рішень державного реєстратора з проведення реєстраційних дій щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, на підставі яких ОСОБА_6 та ОСОБА_3 отримали свідоцтва на право власності, обов'язково будуть впливати на майнові права тих фізичних осіб, щодо яких ці реєстраційні дії буде скасовано, оскільки питання правомірності укладення угод та їх виконання, на підставі яких здійснено реєстрацію, обов'язково постане перед судом, який буде вирішувати цей спір.
      Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про належність розгляду справи в порядку адміністративного судочинства є помилковими, оскільки стосуються набутого права власності на об'єкти нерухомого майна третіми особами, що потребує встановлення судом обставин правомірності його набуття та виходить за межі компетентності адміністративних судів, а тому підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.
      Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю і закриває провадження у справі з підстав, установлених ст. 238 КАС України, а саме якщо справу не належить розглядами за правилами адміністративного судочинства.
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 січня 2015 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року скасувати.
      Провадження у адміністративній справі за позовом Закритого акціонерного товариства "Київгума" до реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві, державних реєстраторів речових прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Радченко Альони Леонідівни та Кравця Олександра Валентиновича, треті особи: ОСОБА_3, Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрінформсервіс", ОСОБА_6, про визнання протиправними та скасування рішень і свідоцтв, зобов'язання вчинити певні дії, закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 вересня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 817/2398/15
      Провадження N 11-354апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Мамонової І.В.,
      представника третьої особи - Ковалевського Є.В.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ "ФК "Вектор Плюс") на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2015 року (суддя Сало А.Б.) та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року (судді Котік Т.С., Жизневська А.В., Малахова Н.М.) у справі N 817/2398/15 за позовом ОСОБА_4 до державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни (далі - державний реєстратор), третя особа - ТОВ "ФК "Вектор Плюс", про визнання протиправним і скасування рішення та
      ВСТАНОВИЛА:
      У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до державного реєстратора, у якому просила визнати протиправним і скасувати рішення відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 30 квітня 2015 року індексний номер 21043927, яким здійснено державну реєстрацію права власності за ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на об'єкт нерухомого майна - АДРЕСА_1 (номер запису про право власності НОМЕР_1; далі - спірна квартира).
      На обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначила, що оскаржуване рішення відповідача є протиправним, оскільки при його прийнятті відповідач не діяв у межах, у спосіб та порядку, визначеному законодавством. Так, жодних нотаріальних дій щодо нерухомого майна приватний нотаріус не вчиняв, відтак не набув повноважень державного реєстратора; нотаріус не перевіряв поданих заявником документів для здійснення реєстрації права власності, зокрема щодо своєчасного повідомлення боржника про намір звернути стягнення на майно в позасудовому порядку; рішення відповідача порушило права двох малолітніх дітей, які зареєстровані та проживають у спірній квартирі. Крім того, на підставі положень Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" належна позивачу на праві приватної власності квартира не може бути примусово стягнута (відчужена) без згоди власника.
      Рівненський окружний адміністративний суд постановою від 04 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року, адміністративний позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 30 квітня 2015 року, індексний номер 21043927, про державну реєстрацію за ТОВ "ФК "Вектор Плюс" права власності на об'єкт нерухомого майна - спірну квартиру (номер запису про право власності НОМЕР_1).
      Не погодившись із постановленими у справі судовими рішеннями, ТОВ "ФК "Вектор Плюс" у касаційній скарзі зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій неналежним чином дослідили обставини справи, помилково витлумачили норми права, здійснили неправильну правову кваліфікацію спору, що призвело до неправильного застосування норм матеріального та процесуального права й ухвалення незаконних і необґрунтованих рішень. На думку скаржника, система нотаріату не входить до системи органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, нотаріус не є суб'єктом, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Установивши зазначені обставини, суд мав дійти висновку, що позов пред'явлений до особи, яка не може бути відповідачем в адміністративній справі, і відповідно до статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) закрити провадження у справі. Крім того, в касаційній скарзі зазначається, що, прийнявши оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким здійснено державну реєстрацію права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за ТОВ "ФК "Вектор Плюс", відповідач не порушив вимог чинного законодавства.
      На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовної заяви ОСОБА_4
      Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 08 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження за скаргою ТОВ "ФК "Вектор Плюс", копії касаційної скарги надіслано учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У січні 2018 року вказану касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 27 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду.
      На час розгляду справи позивач і відповідач заперечень (відзивів) на касаційну скаргу не подали.
      У судовому засіданні 11 вересня 2018 року представник ТОВ "ФК "Вектор Плюс" підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити з викладених у ній підстав.
      Заслухавши суддю-доповідача, виступ представника третьої особи, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність її часткового задоволення.
      Суди попередніх інстанцій установили, що 30 вересня 2008 року ОСОБА_4 та Відкрите акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - Банк) уклали договір про надання споживчого кредиту N 1701/0908/71-140 (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого Банк надав ОСОБА_4 кредит у розмірі 39000 доларів США, тоді як остання зобов'язалася в порядку та на умовах, визначених указаним договором, повертати кредит, сплачувати відсотки за користування кредитом, комісію та інші платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені графіком погашення кредиту.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та Банком укладено договір іпотеки від 30 вересня 2008 року N 1701/0908/71-140-Z-1 (далі - договір іпотеки), посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Стафійчук С.Є., згідно з яким іпотекодавець (позивач) передав іпотекодержателю (Банку) в іпотеку нерухоме майно, а саме спірну квартиру.
      28 листопада 2012 року Банк відступив право вимоги ТОВ "ФК "Вектор Плюс" відповідно до договору факторингу N 15 та договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки до позивача за зобов'язаннями за кредитним договором.
      30 квітня 2015 року на підставі заяви уповноваженої особи ОСОБА_7 від 30 вересня 2008 року державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_2, номер запису про право власності НОМЕР_1), а саме про державну реєстрацію за ТОВ "ФК "Вектор Плюс" права власності на об'єкт нерухомого майна - спірну квартиру.
      Не погодившись із таким рішенням відповідача, ОСОБА_4 звернулася за захистом своїх прав до адміністративного суду з відповідним позовом.
      Обставин справи її учасники під сумнів не ставлять.
      Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірну квартиру перейшло до третьої особи у справі, ВеликаПалата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
      Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 (N 826/366/16) та N 11-192апп18 (N 815/6956/15) відповідно).
      При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі.
      Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" задовольнити частково.
      2. Постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2015 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року у справі N 817/2398/15 за позовом ОСОБА_4 до державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс", про визнання протиправним і скасування рішення - скасувати, а провадження в цій справі закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко
      С.В. Бакуліна Л.І. Рогач
      В.В. Британчук О.М. Ситнік
      Д.А. Гудима О.С. Ткачук
      В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 вересня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 2а-1768/11
      Провадження N 11-678 апп18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Франківського районного суду м. Львова від 21 березня 2016 року (суддя Ванівський Ю.М.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2016 року (судді Старунський Д.М., Багрій В.М., Рибачук А.І.) у справі N 2а-1768/11 за позовом прокурора Франківського району м. Львова в інтересах ОСОБА_3 до Львівської міської ради (далі - Міськрада), ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання частково нечинною ухвали Міськради та скасування державного акта про право власності на земельну ділянку і
      ВСТАНОВИЛА:
      У серпні 2011 року прокурор Франківського району м. Львова звернувся до суду в інтересах ОСОБА_3 з позовом до Міськради, ОСОБА_4 таОСОБА_5, в якому просив:
      - визнати нечинною ухвалу відповідача від 09 вересня 2010 року N 3922 в частині передачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у власність земельної ділянки площею 0,0100 га, що розташована на АДРЕСА_1;
      - скасувати виданий ОСОБА_4, ОСОБА_5 та зареєстрований 31 грудня 2010 року за НОМЕР_1 державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0100 га, яка призначена для обслуговування гаража у АДРЕСА_1.
      На обґрунтування позову прокурор послався на те, що 17 червня 2011 року на адресу Прокуратури Франківського району м. Львова надійшло звернення мешканців будинку АДРЕСА_1, зокрема ОСОБА_6, ОСОБА_3, щодо порушення їхніх законних прав на безпечні умови проживання, а також щодо незаконних дій при оформленні права власності на збірно-розбірний гараж та оформлення права власності на земельну ділянку.
      Суди розглядали справу неодноразово.
      Франківський районний суд м. Львова постановою від 21 березня 2016 року у задоволенні адміністративного позову відмовив.
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 07 липня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив частково: постанову суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
      Зокрема, на думку скаржника, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що після оформлення відповідно до чинного законодавства права власності на земельну ділянку виник спір про право цивільне, а тому спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 вересня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У січні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 30 травня 2018 року прийняв справу до провадження, а ухвалою від 05 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      Відповідачі відзивів на касаційну скаргу не надіслали.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
      Суди попередніх інстанцій установили, що рішенням виконкому Ленінської районної ради депутатів трудящих від 13 січня 1970 року N 17 ОСОБА_7 - інваліду Великої Вітчизняної війни дозволено встановити збірно-розбірний гараж на подвір'ї будинку АДРЕСА_1
      Франківський районний суд м. Львова рішенням від 29 березня 2010 року задовольнив позов ОСОБА_9 до Міськради про визнання права власності на спадкове майно та ухвалив визнати право власності на металевий гараж, який встановлений на фундаменті, площею 18,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
      Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" зареєструвало право власності ОСОБА_9 на вказаний гараж.
      Відповідно до договорів купівлі-продажу від 25 та 29 червня 2010 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 придбали у ОСОБА_9 по 1/2 частині гаражу, та зареєстрували право власності на нього.
      Міськрада ухвалою від 09 вересня 2010 року передала ОСОБА_4 у власність земельну ділянку площею 0,0100 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, для обслуговування гаражу, установивши обмеження через заборону зміни цільового використання земельної ділянки.
      31 грудня 2010 року ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на земельну ділянку.
      Вважаючи, що орган місцевого самоврядування надав громадянам земельну ділянку на території, яка призначена для обслуговування будинку НОМЕР_2, прокурор в інтересах мешканців цього будинку (зокрема ОСОБА_3.) звернувся до суду.
      Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що справа належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Закриваючи провадження в справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що оскаржуване рішення Міськради є актом індивідуальної дії, вичерпало свою юридичну силу після реалізації, а саме після одержання власником земельної ділянки документів, що посвідчують право власності, та його державної реєстрації, а тому вказана справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. При цьому апеляційний суд роз'яснив позивачу право на звернення до суду для захисту порушеного права в порядку цивільного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим указаний висновок суду апеляційної інстанцій з огляду на таке.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Як установлено матеріалами справи, прокурор Франківського району м. Львова звернувся до суду в інтересах ОСОБА_3 з позовом до Міськради, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання нечинною ухвали (рішення) відповідача від 09 вересня 2010 року N 3922 в частині передачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у власність земельної ділянки та скасування виданого на підставі цього рішення державного акта на право власності на земельну ділянку.
      Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
      Отже, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
      При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах N 761/33504/14-а та N 802/950/17-а відповідно.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято апеляційним судом з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цього суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2016 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      УХВАЛА
      19 липня 2018 року
      Київ
      справа №822/1169/17
      адміністративне провадження №К/9901/48834/18
      Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Берназюка Я.О., перевіривши касаційну скаргу заступника прокурора Вінницької області
      на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року
      за позовом ОСОБА_2
      до Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області
      про визнання протиправним та скасування розпорядження,
      ВСТАНОВИВ:
      Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року позов ОСОБА_2 до Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження задоволено частково.
      На вищезазначену постанову заступником керівника Городоцької місцевої прокуратури подано апеляційну скаргу.
      Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року апеляційну скаргу заступника керівника Городоцької місцевої прокуратури залишено без задоволення, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року - без змін.
      Заступник прокурора Вінницької області (далі також - скаржник), не погодившись з постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року та постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року, 20 квітня 2018 року подав касаційну скаргу до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2018 року вказану касаційну скаргу залишено без руху та надано скаржнику строк у десять днів з дня вручення копії ухвали для усунення недоліків.
      14 травня 2018 року на виконання вимог ухвали про залишення касаційної скарги без руху заступник прокурора Вінницької області подав суду касаційної інстанції обгрунтування звернення суду з касаційною скаргою у даній справі.
      Так, прокурор обгрунтовує наявність інтересів держави порушенням порядку передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності, які ще у 2011 році відповідно до оскаржуваного у справі розпорядження голови Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області (далі також - Волочиська РДА) були законсервовані та вилучені з господарського використання на постійний строк, оскільки для цих земель передбачено заліснення, що унеможливлює їх повторне віднесення до земель сільськогосподарського призначення. Прийнятими Головним управлінням Держгеокадастру у Хмельницькій області наказами № 22-13481-СГ від 31 травня 2016 року "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" та № 22-27828-СГ від 20 жовтня 2016 року "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" порушуються інтереси держави, які полягають в необхідності дотримання законодавчо встановлених вимог щодо ефективного і раціонального використання земельних ресурсів шляхом консервації малопродуктивних та деградованих земель, передача у власність яких суперечить принципам регулювання земельних відносин в Україні, які закріплені в статті 14 Конституції України та статті 5 Земельного кодексу України.
      Після надходження на адресу Городоцької місцевої прокуратури ухвали Волочиського районного суду Хмельницької області від 17 жовтня 2017 року про відновлення провадження у справі № 671/479/17 прокурором було з'ясовано, що постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року у справі № 822/1169/17 позов ОСОБА_2 до Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області задоволено і постанова набрала законної сили. Волочиською РДА не вжито жодних заходів з метою оскарження незаконного судового рішення, що порушує інтереси держави. У зв'язку з тим, що захист державних інтересів не здійснено уповноваженим органом - Волочиською РДА, заступником керівника Городоцької місцевої прокуратури постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року у справі № 822/1169/17 оскаржено в апеляційному порядку. Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення. При цьому Волочиською РДА не вжито жодних заходів з метою оскарження рішення суду апеляційної інстанції.
      Зазначає, що звернення прокурора до суду з касаційною скаргою зумовлено необхідністю захисту порушених інтересів держави при розпорядженні земельною ділянкою державної форми власності, що виразилося у незаконній передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, яка розташована за межами населених пунктів Рябіївської сільської ради Волочильського району Хмельницької області, та відсутністю реагування на незаконне судове рішення з боку органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а саме - Волочиської районної державної адміністрації.
      При цьому всупереч вимогам статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та ухвали Верховного Суду від 02 травня 2018 року прокуром не надано жодного доказу на підтвердження своєї позиції, обмежившись посиланням "прокурором було з'ясовано".
      Частиною четвертою статті 5 КАС України передбачено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України.
      Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
      Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
      Згідно з частинами третьою, четвертою статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
      Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
      Разом з тим, частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
      Аналіз частин третьої, четвертої статті 53 КАС України у взаємозв'язку зчастиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави вважати, що участь прокурора в судовому процесі в адміністративних судах (в тому числі касаційне оскарження судових рішень) стає можливою за умови, крім іншого, обгрунтування підстав для звернення до суду, а саме нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтвердження відсутності такого органу.
      Таким чином, згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
      1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
      2) у разі відсутності такого органу.
      Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
      У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
      "Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
      "Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
      "Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
      Суд звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
      Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
      Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
      Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
      Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
      Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
      У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право:
      1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом;
      2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.
      Аналіз частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обгрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.
      Крім того, відповідно до пункту 5 статті 28 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.
      Суд враховує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами судового розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року).
      Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, п. 27).
      Пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, свідчить про те, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
      У відповідності до частини другої статті 332 КАС України та пункту 7 частини четвертої статті 169 КАС України позовна заява (касаційна скарга) повертається позивачеві (скаржнику), якщо відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави або для звернення до суду особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.
      Згідно з частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
      Так, у наданому суду касаційної інстанції обгрунтуванні прокурором не доведено необхідності захисту інтересів держави саме прокурором, а також не обгрунтовано підстави звернення до суду, зокрема, з касаційною скаргою до Верховного Суду, від імені суб'єкта владних повноважень, до компентенції якого віднесені відповідні повноваження, з наданням належних доказів, які би підтверджували встановлення прокурором наявності підстав для представництва у відповідності до статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
      З урахуванням вищенаведеного суд прийшов до висновку, що підстави для звернення прокурора з касаційною скаргою до суду в інтересах держави відсутні, а вказана скарга підлягає поверненню.
      Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом в постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та від 10 травня 2018 року у справі № 918/323/17, ухвалах від 07 травня 2018 року у справі № 910/18283/17 та від 16 травня 2018 року у справі № 826/13768/16.
      Керуючись статтями 5, 53, 169, 248, 332, 355, 359 КАС України,
      УХВАЛИВ:
      1. Відмовити у прийнятті касаційної скарги заступника прокурора Вінницької області на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року за позовом ОСОБА_2 до Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження.
      2. Повернути скаржнику касаційну скаргу та додані до скарги матеріали.
      3. Надіслати учасникам справи копію ухвали про повернення касаційної скарги.
      4. Роз'яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє права на повторне звернення до Верховного Суду.
      5. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання.
      6. Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя Я.О. Берназюк
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75424056
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      17 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 402/428/16-ц
      Провадження N 14-327цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - ОСОБА_4,
      третя особа - орган опіки та піклування Йосипівської сільської ради Ульяновського району Кіровоградської області (далі - орган опіки та піклування),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5
      на рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року у складі судді Терновенко А.В. та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2017 року у складі колегії суддів Франко В.А., Потапенка В.І., Черненко В.В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - орган опіки та піклування, про визначення місця проживання малолітньої дитини та
      ВСТАНОВИЛА:
      У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що із січня 2004 року по вересень 2007 року він та ОСОБА_4 перебували у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу, мають спільну дитину - сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, який після припинення фактичних шлюбних відносин залишився проживати зі своєю матір'ю ОСОБА_4 У березні 2016 року відповідачка переїхала до іншого міста на постійне місце проживання, однак малолітній ОСОБА_6 відмовився змінювати місце проживання у зв'язку з погіршенням відносин з матір'ю та її співмешканцем. Також дитина не бажає змінювати школу і хоче проживати з батьком. На думку позивача, син повинен проживати саме з ним, оскільки на теперішній час він має власний бізнес, стабільний самостійний істотний дохід, його робочий день дозволяє відвозити сина до школи, займатися з ним підготовкою до уроків, проводити разом дозвілля та іншим чином піклуватися про нього. Крім того, він проживає разом зі своєю матір'ю, яка перебуває на пенсії та має сили й бажання доглядати за своїм онуком, коли позивача не буде вдома. Він проживає у будинку із сучасним ремонтом та обладнанням, де створені всі умови для проживання та виховання дитини, у сина є умови для занять і відпочинку, окрема кімната, яка облаштована дитячими меблями та комп'ютером, є полиці з дитячими книгами та іграшками. Крім того, позивач вважає, що зміна школи негативно вплине на психоемоційний стан дитини. Натомість відповідач не має постійного доходу для матеріального забезпечення умов проживання їхнього сина. Офіційно ОСОБА_4 не працевлаштована та мешкає у квартирі своєї знайомої в іншому місті. Позивач вважає, що проживання з ним відповідає інтересам сина. Він не чинитиме жодних перешкод для спілкування матері із сином і готовий зі свого боку сприяти тому, щоб дитина не була позбавлена піклування матері.
      Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з ним за адресою: АДРЕСА_1
      Рішенням Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_3 за місцем постійного проживання батька на АДРЕСА_1.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, незважаючи на принцип Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року (далі - Декларація прав дитини), яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, суд при прийнятті рішення керується пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яким передбачено, що в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а зібрані у справі докази з урахуванням думки дитини та висновку органу опіки та піклування вказують на те, що проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_3 найкраще забезпечить інтереси дитини.
      Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 відхилено. Рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року залишено без змін.
      Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що інтереси дитини у вирішенні цього спору є першочерговими і за сукупності доказів, наданих сторонами, обставин справи суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що саме проживання з батьком відповідатиме інтересам дитини. Апеляційний суд також зауважив, що ОСОБА_4 зустрічного позову про визначення місця проживання дитини з нею до суду не подавала.
      У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не дослідили всіх наведених відповідачем обставин, указаних у запереченнях на позовну заяву. Суди не врахували принципу 6 Декларації прав дитини, яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, яких під час судового розгляду встановлено не було. Апеляційний суд розглянув справу, незважаючи на клопотання представника відповідача про неможливість прибуття в судове засідання у зв'язку з важкими погодними умовами, що є безумовною підставою для скасування судового рішення.
      У червні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких посилається на те, що судові рішення попередніх інстанцій є законними й обґрунтованими, а наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують. Позивач указує на те, що посилання в касаційній скарзі на неврахування доказів, чи недослідження будь-яких обставин судами є неправдивими, оскільки суди дослідили усі надані сторонами докази та з'ясували всі наведені обставини, а ОСОБА_4 протягом усього часу розгляду справи в суді першої інстанції штучно затягувала її розгляд, зловживаючи своїми процесуальними правами.
      У червні 2017 року орган опіки та піклування подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких указує на законність оскаржуваних судових рішень та просить відхилити касаційну скаргу, оскільки проживання малолітньої дитини сторін з батьком найкращим чином буде відповідати інтересам дитини.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження, а ухвалою від 27 червня 2018 року - справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на статті 402, 404, підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та принципу 6 Декларації прав дитини, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-564цс17.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін, при цьому також вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України.
      Суди у справі, що розглядається, установили, що батьками малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, є ОСОБА_3 та ОСОБА_4
      У період із 2007 року до березня 2016 року дитина за спільною згодою батьків проживала з матір'ю ОСОБА_4 Із березня 2016 року дитина почала проживати з батьком, оскільки мати залишила постійне місце проживання у м. Благовіщенському та виїхала на місце постійного проживання до м. Херсона. Спір щодо місця проживання малолітньої дитини виник у сторін у травні 2016 року, після того, як ОСОБА_4 виявила бажання забрати дитину на постійне місце проживання до м. Херсона. Добровільної спільної згоди щодо визначення місця проживання малолітньої дитини за місцем проживання матері сторони не досягли. Із заявою про визначення місця проживання малолітньої дитини до органу опіки та піклування сторони не зверталися.
      21 липня 2016 року розпорядженням першого заступника голови Благовіщенської районної державної адміністрації від 21 липня 2016 року N 174-р вирішено питання про право участі ОСОБА_4 у вихованні малолітнього сина та спілкуванні з ним, який, як установлено, проживає з батьком ОСОБА_3 на АДРЕСА_1.
      Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд керувався тим, що і позивач, і відповідачка мають позитивні характеристики.
      Позивач працює на постійній основі в Приватному підприємстві "Агро форт" виконавчим директором, має постійний заробіток.
      Починаючи з народження дитини до теперішнього часу батько бере участь у вихованні дитини, що підтвердила ОСОБА_4
      Згідно з довідкою відділу державної виконавчої служби Ульяновського територіального управління юстиції від 18 травня 2016 року N 211/02/1 відсутня заборгованість з виплати аліментів.
      На підтвердження позовних вимог позивач надав суду акти обстеження житлово-побутових умов від 27 квітня та 20 вересня 2016 року.
      Відповідно до сертифіката про проходження профілактичного наркологічного огляду від 22 вересня 2016 року серії 1ОААЕ N 112155 та висновку про стан здоров'я від 04 травня 2016 року ОСОБА_3 визнаний здоровим.
      Відповідачка працює в Херсонській обласній клінічній лікарні на посаді фельдшера-лаборанта лабораторного відділення з 01 червня 2016 року.
      Доказів про житлово-побутові умови ОСОБА_4 суду не надано.
      Відповідно до сертифікату про проходження профілактичного наркологічного огляду від 23 травня 2016 року серії 2РРР N 808380 та довідок про стан здоров'я від 27 травня 2016 року ОСОБА_4 визнана здоровою.
      На підставі зібраних у справі доказів суд вважав установленим, що ОСОБА_4, виїхавши на постійне місце проживання до м. Херсона, створила іншу сім'ю, перебуває у фактичних шлюбних відносинах з іншим чоловіком, з яким у малолітнього ОСОБА_6 склалися напружені відносини, про що заявив сам малолітній у своїй розповіді та підтвердила свідок ОСОБА_8 Крім цього, на час виїзду до м. Херсона ОСОБА_4 залишила свого малолітнього сина бабі ОСОБА_8, яка проживає в іншій місцевості, та яка передала малолітнього ОСОБА_6 його батькові ОСОБА_3 і повернулася по нього лише в травні 2016 року.
      Висновком органу опіки та піклування від 08 грудня 2016 року визнано за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_6 з його батьком ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1.
      Відповідно до статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
      Згідно з абзацом другим принципу 7 Декларації прав дитини найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за її освіту і навчання; ця відповідальність лежить перш за все на батьках.
      При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
      Визначаючи місце проживання дитини з батьком, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, надав належну оцінку наявним у справі доказам, на підставі яких достатньо повно установив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
      Зокрема, зібрані докази свідчать про те, що позивач постійно піклується про дитину, бере участь у духовному та фізичному розвиткові; за межами шкільного навчання дитина відвідує додаткові заняття з іноземної мови, гуртки, є членом клубу дитячого боулінгу (м. Умань); батько вчить з дитиною уроки; на час розгляду справи дитина надає більшої прихильності батькові; у позивача наявне упоряджене жиле приміщення, створено умови належного виховання та розвитку дитини. За бажанням малолітнього ОСОБА_6 батько не заперечує щодо спілкування з матір'ю та бабами.
      Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед установленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
      Зі змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що суди надали належну оцінку зібраним у справі доказам, достатньо повно встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
      Суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
      Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303, 304 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) перевірив наведені в апеляційній скарзі доводи та навів висновки на їх спростування, внаслідок чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам статті 315 цього Кодексу.
      Наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
      Стосовно постанов Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-564цс17, від висновків яких щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
      Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
      Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі "C.G. та інші проти Болгарії", заява N 1365/07; пункт 170 рішення від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", заява N 21722/11).
      Як неодноразово зазначав ЄСПЛ, формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31, 32 рішення від 11 листопада 1996 рокуу справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11).
      Принцип правової визначеності, на думку ЄСПЛ, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви у м. Люпені проти Румунії", заява N 76943/11). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі "С. В. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92).
      Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів у тлумаченні, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба у з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (пункт 65 рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11; пункт 93 рішення від 21 жовтня 2013 року у справі "Дель Ріо Прада проти Іспанії", заява N 42750/09).
      У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що, незважаючи на принцип 6 Декларації прав дитини, яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, суд при прийнятті рішення надає перевагу частині першій статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року та керується цією нормою, яка передбачає, що в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а зібрані у справі докази з урахуванням думки дитини та висновку органу опіки та піклування вказують на те, що проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_3 найкраще забезпечить інтереси дитини.
      Натомість у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2445цс16, у якій також розглядалося питання визначення місця проживання малолітньої дитини, зазначено, що у принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір'ю.
      Подібні висновки про обов'язковість судів брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини про те, що малолітня дитина не повинна бути розлучена зі своєю матір'ю, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, містяться й у постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі N 6-564цс17.
      Таким чином, у зазначених постановах Верховний Суд України зробив висновок про те, що до правовідносин, що виникають з визначення місця проживання дитини, суди повинні обов'язково застосовувати норми принципу 6 Декларації прав дитини про недопустимість розлучення дитини з матір'ю, крім випадків, коли є виняткові обставини.
      У статтях 8, 9 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
      У статті 10 ЦПК України визначений виключний перелік законодавчих актів, відповідно до яких суд повинен розглядати справи.
      Згідно із частинами першою - п'ятою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
      Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
      Крім того, суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
      Також суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
      Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
      Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 29 червня 2004 року N 1906-IV "Про міжнародні договори України" (далі - Закон N 1906-IV) міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).
      У пунктах "а", "b" частини першої статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року визначено, що для цілей цієї Конвенції "договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування; "ратифікація", "прийняття", "затвердження" і "приєднання" означають, залежно від випадку, міжнародний акт, який має таке найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов'язковість для неї договору.
      Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону N 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України.
      Декларація прав дитини не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою.
      Таким чином, Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
      Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
      Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
      У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
      За частинами першою, другою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
      Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
      При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір'ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов'язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.
      У частині першій статті 3 цієї Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
      При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому, як правильно вважала колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
      Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
      Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.
      Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
      Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.
      З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
      Ухвалюючи рішення у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв'язки із сім'єю, крім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі "Мамчур проти України", заява N 10383/09).
      У зазначених справах ЄСПЛ не визначав обов'язкового врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини.
      Підсумовуючи, слід зазначити, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
      У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов'язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір'ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
      Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      Суди при вирішенні цього спору врахували указані завдання цивільного судочинства з огляду на установлені обставини справи та зміст оскаржуваних судових рішень.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на вказане, оскаржувані судові рішення у цій справі необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.
      Рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська