Recommended Posts

всем привет)
у меня, наверное, самая вопиющая ситуация с этими бандюками. кей-коллект, укрборг - все одно. у нас они вообще вошли в сговор с нотариусом и переписали на себя квартиру, и это после того, как исполнительная служба им отказала и закрыла дело по закону моратория, отправив документы в банк. они не долго думая, совершили незаконную сделку почти в 8 вечера того же дня. естественно, мы подали в суд на их компанию и нотариуса Егорову Марину. коллекторская компания тоже подала встречный иск на выселение (в квартире проживают 2 несовершеннолетних детей), - суд 1-й инстанции, а потом и апелляционный суд им отказали . но, видно, пользуясь тем, что в судах этот процесс затягивается, коллекторы не унывают и решили действовать жестче. 12 сентября 4 человека "решили поговорить", как они потом нам объяснили, - и в 7 утра ввалились в квартиру. муж не растерялся и повыкидывал их за порог. обидно, что все это видел наш старший несовершеннолетний сын. в шоке. на этом их визит не закончился и они 2 дня сидели в машине около подъезда, ожидая, когда же в квартире никого не будет. говорили, что будут сидеть, пока мы не поедем к ним в офис и не поговорим о возможных решениях вопроса. поехал муж и адвокат. там вообще цирк был по полной программе. они сразу сказали, что им нужны деньги, потому что содержать офис и платить зарплату сотрудникам нынче дорого!!!!
отвезли заявления в прокуратуру, мвд и отделение полиции (жаль, не отреагировали по факту и сразу не вызвали!!)в отделении до сих пор тянут резину , не могу добиться ЕРДР. хотели спихнуть дело на участкового, пока я не пошла к начальнику следствия в прошлую пятницу, - он покивал, пообещал, что следователь позвонит сегодня, 18.09., но , увы и ах, никто не позвонил и номер ЕРДР так и не присвоили. вот и напрашивается вывод, - как наша полиция нас "бережет". я так понимаю, чтобы правоохранительные органы хоть как-то реагировали, нужно массово собраться против  коллекторов и заваливать органы заявлениями. ищу таких же пострадавших, давайте кооперироваться. если не мы сами, то на полицию рассчитывать особо не приходится.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Если должностные лица любого уровня полномочий нарушают ваши права или законные интересы, принуждают к коррупционным действиям, граждане обязаны сообщить о таких правонарушениях по телефонам «Горячей линии» в органы государственной власти для проведения соответствующих проверок и принятия мер к восстановлению нарушенных прав.

Телефоны "горячей линии" МВД  Украины: 0-800-50-02-02, 044 278-36-83.
 

Источник:http://hotline.org.ua/hot-line-mbc-ukraine-kiev.html

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
2 часа назад, Алекc сказал:

Если должностные лица любого уровня полномочий нарушают ваши права или законные интересы, принуждают к коррупционным действиям, граждане обязаны сообщить о таких правонарушениях по телефонам «Горячей линии» в органы государственной власти для проведения соответствующих проверок и принятия мер к восстановлению нарушенных прав.

Телефоны "горячей линии" МВД  Украины: 0-800-50-02-02, 044 278-36-83.
 

Источник:http://hotline.org.ua/hot-line-mbc-ukraine-kiev.html

скажите, кому-то помогло?

я так понимаю, если они так откровенно наглеют, значит уверены в своей безнаказанности.

в любом случае, спасибо за ответ. буду везде звонить и писать.

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, viktory_k сказал:

я так понимаю, если они так откровенно наглеют, значит уверены в своей безнаказанности.

Да ни в чём они не уверены, просто надеются, что проканает, так как народ молчаливый и гнётся...

  • Like 4

Share this post


Link to post
Share on other sites

одна известная, достаточно недешевая известная адвокатская контора пытается меня убедить, что нужно договариваться с коллекторской компанией, так как кредит был продан банком и с банком нет смысла договариваться, даже если есть деньги. 

4 часа назад, Bolt сказал:

Да ни в чём они не уверены, просто надеются, что проканает, так как народ молчаливый и гнётся...

Вы тоже так считаете?

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, viktory_k сказал:

одна известная, достаточно недешевая известная адвокатская контора пытается меня убедить, что нужно договариваться с коллекторской компанией, так как кредит был продан банком и с банком нет смысла договариваться, даже если есть деньги. 

Договариваться НЕЛЬЗЯ ни с кем...!!! Это только Вам навредит в любом случае...!!!

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, viktory_k сказал:

Вы тоже так считаете?

Ну конечно я так считаю, раз так написал...))

  • Haha 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, viktory_k сказал:

полиция и дальше тянет резину и не открывает уголовное дело!!

Это в каком смысле "дальше"...? После чего дальше...? Вы подавали жалобу в суд на полицию...? Вы обжаловали бездействие полиции в суде и обязали их открыть КП...?

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 минуту назад, Bolt сказал:

Договариваться НЕЛЬЗЯ ни с кем...!!! Это только Вам навредит в любом случае...!!!

что делать с этими бандюганами????? как бороться??? подраться с ними что ли?? !!может, в таком случае полиция отреагирует!

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 минуты назад, Bolt сказал:

Это в каком смысле "дальше"...? После чего дальше...? Вы подавали жалобу в суд на полицию...? Вы обжаловали бездействие полиции в суде и обязали их открыть КП...?

да я надеялась, что обицянки начальника следствия все-таки окажутся правдой))) это было вчера. завтра подам жалобу в суд. 

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, viktory_k сказал:

что делать с этими бандюганами?????

А не реагировать на них никак не получается...

1 час назад, viktory_k сказал:

как бороться???

Обыкновенно, как все...

1 час назад, viktory_k сказал:

подраться с ними что ли?? !!может, в таком случае полиция отреагирует!

Отреагирует...))) Только не так как надо...

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 час назад, viktory_k сказал:

да я надеялась, что обицянки начальника следствия все-таки окажутся правдой))) это было вчера. завтра подам жалобу в суд. 

Обицянки о чём...?

Share this post


Link to post
Share on other sites
22 минуты назад, Bolt сказал:

Обицянки о чём...?

о том, что они назначат ЕРДР и начнут по делу работу

Share this post


Link to post
Share on other sites
24 минуты назад, Bolt сказал:

А не реагировать на них никак не получается...

Обыкновенно, как все...

Отреагирует...))) Только не так как надо...

хорошо, как все... и что мне делать, когда дверь выносить будут?! полицию вызывать? так они в таких случаях говорят при полиции, что ничего такого они не делают)))

Share this post


Link to post
Share on other sites
2 часа назад, viktory_k сказал:

о том, что они назначат ЕРДР и начнут по делу работу

Не понял, чего они назначат... и чего начнут... Это они Вам такую терминологию рассказали или Вы сами придумали...))

Share this post


Link to post
Share on other sites
2 часа назад, viktory_k сказал:

хорошо, как все... и что мне делать, когда дверь выносить будут?!

А если не будут, то что тогда... С чего Вы всерьёз поверили в это...

2 часа назад, viktory_k сказал:

полицию вызывать?

А есть варианты...

2 часа назад, viktory_k сказал:

так они в таких случаях говорят при полиции, что ничего такого они не делают)))

Вы это уже слышали как они говорят...

Share this post


Link to post
Share on other sites
8 часов назад, Bolt сказал:

Не понял, чего они назначат... и чего начнут... Это они Вам такую терминологию рассказали или Вы сами придумали...))

Что внесут справу в единый реестр досудовых розслидувань

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 часа назад, viktory_k сказал:

Что внесут справу в единый реестр досудовых розслидувань

Понятно, только не справу, а криминальне провадження... Подайте заяву официально и если не отреагируют, то тогда прямиком скаргу в суд...

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 минуту назад, Bolt сказал:

Понятно, только не справу, а криминальне провадження... Подайте заяву официально и если не отреагируют, то тогда прямиком скаргу в суд...

уже подали. хотят спихнуть на участкового. сегодня подаю скаргу в суд.

Share this post


Link to post
Share on other sites
Только что, viktory_k сказал:

уже подали. хотят спихнуть на участкового. сегодня подаю скаргу в суд.

То есть как я понимаю в ЕРДР они снова так и не внесли... Правильно скаргу подавайте на бездействие и на внесение в ЕРДР...

Share this post


Link to post
Share on other sites

я сразу подала официальное заявление в мвд, прокуратуру и районное отделение полиции. 12 сентября. в прокуратуре мне сказали не ждать, а сразу подавать жалобу через 24 часа после официальной заявы, т.к. ничего в полиции делать не будут. а я - лох все рассчитывала на их благоразумие. только время потеряла.

Share this post


Link to post
Share on other sites
2 минуты назад, Bolt сказал:

То есть как я понимаю в ЕРДР они снова так и не внесли... Правильно скаргу подавайте на бездействие и на внесение в ЕРДР...

скажите, сколько по времени такие жалобы рассматриваются?

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 минуты назад, viktory_k сказал:

скажите, сколько по времени такие жалобы рассматриваются?

Они быстро обычно рассматриваются, дней 10 положено...

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Справа № 465/1648/19
      Головуючий у 1 інстанції: Кузь В.Я.
      Провадження № 22-ц/811/1610/19
      Доповідач в 2-й інстанції: Курій Н.М.
      Категорія: 81
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 липня 2019 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
       головуючої - Курій Н.М.,
       суддів: Шеремети Н.О., Цяцяка Р.П.,
       за секретаря - Матяш С.І.,
      з участю представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - Блажевського П.І.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року, постановлену в складі головуючого - судді Кузь В.Я.,
      в с т а н о в и в:
      20.03.2019 року представником позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подано заяву про забезпечення позову. Заява обґрунтовується тим, що 03 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №1304/0308/98-001 від 03.03.2008 року. Згідно з п.п.1.1.,1.2. Кредитного договору, Банк зобов`язався надати Позичальнику споживчий кредит в сумі 83 000 доларів США зі строком користування до 02 березня 2018 року зі сплатою 11,9% відсотків річних. В забезпечення виконання Кредитного договору між ВАТ «Сведбанк» та Позивачем, було укладено Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антоновою В.І., за реєстровим №1717. Відповідно до Іпотечного договору, Іпотекодавець передав в іпотеку Іпотекодержателю в якості забезпечення виконання Іпотекодавцем зобов`язань за Договором кредиту №1304/0308/98-001 від 03.03.2008 року, нерухоме майно, а саме: двокімнатну квартиру, загальною площею 48,3 кв.м., яка знаходиться у АДРЕСА_1 .
      Позивачу стало відомо, що право власності на вищезазначену квартиру було зареєстровано за ТОВ ФК «Вектор Плюс» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Така інформація була отримана через Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна. Просила забезпечити позов шляхом накладення арешту та забороною вчиняти певні дії по відношенню до квартири. Вважає, вид забезпечення позову шляхом заборони вчиняти певні дії відповідає позовним вимогам та обставинам справи, з огляду на те, що відносно оспорюваної квартири вже зараз вчиняються дії, які порушують право користування квартирою.
      Зокрема, 25 вересня 2018 року двома представниками ТОВ ФК «Вектор Плюс» була вчинена спроба заволодіти майном та проникнути у квартиру. Повторна спроба представників ТОВ ФК «Вектор плюс» заволодіти майном була здійснена 05.03.2019 р. о 8.30 ранку. Працівники ТОВ ФК «Вектор плюс» наполягали, щоб їх пустили до квартири, пояснюючи це тим, що вони хочуть зробити фото майна, що там знаходиться для подальшої оцінки майна та його реалізації.
      Таким чином, у разі не задоволення судом заяви про забезпечення позову, відповідач матиме можливість і надалі порушувати майнові права позивача в частині користування квартирою.
      Крім того, спірна квартира АДРЕСА_2 , на даний час перебуває у власності ТОВ ФК «Вектор Плюс», останній має достатній обсяг правомочностей та можливість розпорядитися даним нерухомим майном.
      Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року відмовлено у задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову, за безпідставністю такої.
      Ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року оскаржила представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .
      В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що ухвала є незаконною, постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права. Посилається на те, що власником квартири АДРЕСА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Позивач вважає, що перехід права власності на належну їй квартиру відбувся незаконно (за відсутності правових підстав), що призвело до порушення її прав. У випадку не задоволення заяви про забезпечення позову ТОВ ФК «Вектор Плюс» має достатній обсяг правомочностей та можливість розпорядитися даним нерухомим майном поки тривають судові засідання. Водночас, ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» має об`єктивну можливість вчинення дій, які можуть утруднити чи унеможливити рішення суду у разі задоволення позову.
      Просить скасувати ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року, ухвалити нове рішення, яким заяву про забезпечення позову задовольнити.
      Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримала, посилаючись на доводи, які аналогічні доводам апеляційної скарги та просила ухвалу суду скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення заяви про забезпечення позову.
      Представник ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевський П.І. в судовому засіданні доводи апеляційної скарги заперечив, просив ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, оскільки наміру відчужувати спірну квартиру у ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» немає. У випадку задоволення апеляційним судом заяви про забезпечення позову, просив вирішити питання застосування зустрічного забезпечення.
      Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. в судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином (арк.спр.104, 106 виділених матеріалів), а тому апеляційний суд вважає, що розгляд справи необхідно проводити без його участі.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, законність і обґрунтованість ухвали суду, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з наступних підстав.
      Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що заявником не зазначено обґрунтування необхідності забезпечення позову, ціну позову про забезпечення якого просить заявник та інші відомості, які необхідні для забезпечення позову, що позбавляє суд визначити співмірність із заявленими позивачем вимогами відповідно до ч.3 ст. 150 ЦПК України. Також зазначив, що заявником не додано до матеріалів заяви правовстановлюючих документів на спірне житло із зазначенням даних про власника та підставу набуття права власності. Тому дійшов висновку, що вимога про забезпечення позову є безпідставною, необґрунтованою, заявником не наведено достатніх підстав для необхідності застосування забезпечення позову та відмовив у забезпеченні позову.
      Апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції з таких підстав.
      Із направлених до суду апеляційної інстанції матеріалів справи встановлено, що представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М., ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», в якому просила визнати незаконними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М., щодо проведення 03.07.2015 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_3 за ТзОВ Факторингова компанія «Вектор плюс». Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. індексний номер 22584599 від 03.07.2015 року, згідно з яким 03.07.2015 року внесено до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №10277904 про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на підставі договору іпотеки, реєстраційний номер№1717 від 03.03.2008 року.
      З метою забезпечення позову просила накласти арешт на квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам, у тому числі Державній виконавчій службі України вчиняти будь-які дії по передачі права користування квартири АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам, у тому числі Державній виконавчій службі України вчиняти будь-які дії щодо проникнення до квартири АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам проводити ремонтні роботи, реконструкцію, перепланування, здавати в оренду, найм, піднайм, безоплатне користування, укладати договори застави (іпотеки) або іншим способом передавати третім особам у платне або безоплатне користування квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам вселятися в квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам реєструватися в квартирі АДРЕСА_2 ; заборонити Департаменту надання адміністративних послуг вносити до реєстраційного обліку відомості про реєстрацію місця проживання будь-яких третіх осіб у квартирі АДРЕСА_2 ; заборонити Департаменту надання адміністративних послуг вносити до реєстраційного обліку відомості про зняття зареєстрованих осіб з реєстрації місця проживання за адресою: квартири АДРЕСА_2 .
      Доводи заяви обґрунтовувала тим, що види забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та забороною вчиняти певні дії відповідають позовним вимогам та обставинам справи, з огляду на те, що відносно оспорюваної квартири, вчиняються дії, які порушують право користування квартирою. Зокрема, представником ТОВ «ФК «Вектор Плюс» була вчинена спроба заволодіти майном та проникнути у квартиру. Тому у випадку не задоволення заяви про забезпечення позову відповідач матиме можливість і надалі порушувати майнові права позивача в частині користування квартирою, а набуття права власності на квартиру дає відповідачу обсяг правомочностей та можливість розпоряджатись даним нерухомим майном.
      Отже, у поданій заяві про забезпечення позову позивач зазначила про існування об`єктивних обставин, які свідчать про те, що невжиття заявлених заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позову.
      Відповідно до вимог статті 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
      Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі.
      Забезпечення позову по суті є обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
      Положеннями статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову. Одним із видів такого забезпечення є накладення арешту на майно, заборона вчиняти певні дії, тощо.
      Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України, види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
      Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
      Цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігти ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.
      Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог. Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може привести до порушення прав і законних інтересів інших осіб.
      При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
      Відповідно до роз`яснень п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
      Оскаржена ухвала суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
      Відмовляючи в задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції не оцінив обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, не з`ясував співмірність виду забезпечення позову, який просив застосувати позивач, позовним вимогам, не оцінив рівноцінності заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог, жодним чином не обґрунтував відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову, пославшись лише на загальні норми процесуального права та доводи заявника.
      Посилання суду першої інстанції на те, що заявником не надано до заяви правовстановлюючих документів на спірне житло із зазначенням даних про власника та підставу набуття права власності не відповідають дійсності, оскільки з надісланих матеріалів справи, судом апеляційної інстанції встановлено, що як до позовної заяви (арк. спр. 26-28) так і до заяви про забезпечення позову (арк. спр. 48-50) була долучена копія Інформаційна довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 12.03.2019 року (об`єкт нерухомого майна: квартира за адресою: АДРЕСА_1 , власником якої зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс»).
      З матеріалів справи встановлено, що предметом позову є визнання незаконними дій нотаріуса щодо проведення державної реєстрації права власності на квартиру та визнання протиправним та скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс».
      Для того, щоб уникнути ризику відчуження відповідачем спірного майна на користь третіх осіб та розпорядження відповідачем спірною квартирою, що може унеможливити або утруднити в майбутньому виконання рішення суду, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 і звернулась з заявою до суду про забезпечення позову.
      Враховуючи наявність факту оскарження правових підстав набуття права власності на нерухоме майно, з огляду на пред`явлення вимог майнового характеру, які забезпечуються арештом майна, співмірність заходів забезпечення позову заявленим вимогам тощо, у суду апеляційної інстанції наявні підстави для часткового вжиття заявлених позивачем заходів забезпечення позову, а саме: в частині накладення арешту на нерухоме майно, що належить Товариству з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею: 48,3 кв.м., житловою площею 31,9 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 672460246101; накладення заборони на вчинення правочинів щодо квартири та заборонити проводити реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання будь-яких осіб у квартирі АДРЕСА_2 .
      Оскільки позивачем ставиться під сумнів саме законність набуття права власності на нерухоме майно відповідачем, вжиті апеляційним судом заходи забезпечення позову є співмірними із заявленими позовними вимогами та відповідають предмету позову,а відтак в частині решти вимог заяви про забезпечення позову належить відмовити, задовольнивши частково заяву про забезпечення позову.
      Отже, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову, без перевірки наведених заявником обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову та без врахування положень частини 3 статті 153 ЦПК України, норма якої передбачає, що суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову для повного з`ясування фактичних обставин щодо поданої заяви про забезпечення позову, не обмежується доводами заяви і може викликати особу, яка подала заяву про забезпечення позову для надання пояснень або додаткових доказів, що підтверджують необхідність забезпечення позову, а у випадку, коли наданих заявником пояснень та доказів недостатньо для розгляду заяви про забезпечення позову, суд може призначити її розгляд у судовому засіданні з викликом сторін - частина 4 статті 153 ЦПК України.
      Таким чином, судом першої інстанції не з`ясовано обставин, що мають значення для вирішення заяви, не досліджено усіх, передбачених нормою процесуального права юридичних (доказових) фактів, наявність яких впливає на остаточний результат вирішення питання про забезпечення позову, що призвело до постановлення ухвали з порушенням норм процесуального права.
      Відповідно до приписів п.4 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
      За таких обставин, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, а ухвалу суду першої інстанції в силу п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову з вищенаведених підстав.
      Щодо заявленої усної вимоги представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевського П.І. про вирішення питання застосування зустрічного забезпечення, апеляційний суд зазначає наступне.
      Згідно із частиною першою статті 154 ЦПК України, суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення).
      Враховуючи наведене правило процесуального Закону, суд має право, але не зобов`язаний вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача.
      Випадки обов`язкового застосування зустрічного забезпечення встановлені частиною третьою статті 154 ЦПК України, відповідно до якої суд зобов`язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо: позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.
      Усна вимога представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевського П.І. про вирішення питання зустрічного забезпечення не містить належних обґрунтувань та доказів, яким чином у випадку застосування ухвалою суду заходів забезпечення позову, можуть бути завдані збитки ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», розмір цих збитків, які в розумінні ч.1 ст. 154 ЦПК України були б підставою для застосування судом зустрічного забезпечення. Разом з тим, представник стверджує про відсутність наміру у ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» вчинення дій щодо відчуження належної товариству на праві власності з 03.07.2015 року спірної квартири.
      З урахуванням наведеного, апеляційний суд доходить висновку про необґрунтованість вимоги представника Блажевського П.І. про застосування зустрічного забезпечення на час перегляду апеляційним судом ухвали Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року.
      Одночасно, апеляційний суд вважає за необхідне роз`яснитиТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», що воно не позбавлено права в порядку ст.154 ЦПК України звернутися до суду із заявою про застосування зустрічного забезпечення позову, зазначивши відповідні обставини та додавши необхідні докази.
      Керуючись п.2 ч.1 ст.374, ст.ст.381, 382 ЦПК України, суд 
      п о с т а н о в и в:
      Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року скасувати.
      Постановити нове рішення, яким заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову задовольнити частково.
      Накласти арешт на нерухоме майно, що належить Товариству з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» ЄДРПОУ: 38004195, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею: 48,3 кв.м., житловою площею 31,9 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 672460246101.
      Накласти заборону на вчинення правочинів щодо квартири АДРЕСА_2 .
      Накласти заборону проводити реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання будь-яких осіб у квартирі АДРЕСА_2 .
      Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена відповідно до положень ст.389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
      Повний текст постанови складено 26.07.2019 року.
      Головуючий Курій Н.М.
      Судді: Шеремета Н.О.
      Цяцяк Р.П.
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/83281176
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 227/1506/18
      Провадження N 14-66 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом першого заступника керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Донецької області (далі також - прокурор) в інтересах держави до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Агрофірма "Каравай" (далі разом - відповідачі), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору, - приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Яна Валеріївна (далі також - нотаріус), Головне управління (далі - ГУ) Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання договору міни недійсним
      за касаційною скаргою заступника прокурора Донецької області на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2018 року, ухвалене суддею Хоменком Д.Є., та постанову Донецького апеляційного суду від 23 жовтня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Краснощокової Н.С., Жданової В.С. і Корчистої О.І.
      Учасники справи:
      - позивач: перший заступник керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Донецької області, який подав позов в інтересах держави,
      - відповідачі: ОСОБА_1, ТзОВ "Агрофірма "Каравай" (представник - адвокат Білоголовий Ян Олегович),
      - треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору: приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В., ГУ Держгеокадастру у Донецькій області.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 27 квітня 2018 року прокурор звернувся до суду в інтересах держави з позовом, в якому просив визнати недійсним договір міни земельної ділянки на земельну ділянку, укладений відповідачами 14 липня 2016 року (далі - договір міни) у період дії заборони на відчуження, зокрема, земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв).
      2. Мотивував позов такими обставинами:
      2.1. За умовами договору міни ОСОБА_1 передала у власність TзOB "Агрофірма "Каравай" належну їй на праві власності та розташовану на території Никанорівської сільської ради Добропільського району Донецької області земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 площею 8,0388 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а TзOB "Агрофірма "Каравай" передало у власність ОСОБА_1 належну йому на праві власності та розташовану на території Новоторецької сільської ради Добропільського району Донецької області земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2 площею 0,1000 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      2.2. Згідно з договором міни ОСОБА_1 отримала грошову доплату у сумі 229 813,68 грн до моменту підписання та нотаріального посвідчення цього договору.
      2.3. Договір міни укладений з порушенням пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу (далі - ЗК) України у редакції, чинній на час укладення договору міни, яким була встановлена заборона відчуження, зокрема, земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв) (далі - заборона відчуження), і статті 14 Закону України від 5 червня 2003 року N 899-IV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (далі - Закон N 899-IV), яка передбачає, що у разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву.
      2.4. Відповідно до висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16, обмінюватися за схемою "пай на пай" земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV, тоді як у вказаній справі за умовами договору міни власники земельних ділянок передали у власність один одному належні їм ділянки, які не є земельними частками (паями) та складовими єдиного масиву.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 23 липня 2018 року Добропільський міськрайонний суд Донецької області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
      4. Мотивував рішення так:
      4.1. Згідно з пунктом 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, дозволено, як виняток, обмін земельної ділянки сільськогосподарського призначення на іншу земельну ділянку відповідно до закону.
      4.2. Відповідачі обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а тому на спірні правовідносини не поширюються приписи Закону N 899-IV; він регулює обмін розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок, але які ще незареєстровані відповідно до закону за власниками.
      4.3. Укладений відповідачами договір міни не є фіктивним чи удаваним у розумінні статей 234 і 235 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, оскільки відповідачі його виконали з дотриманням вимог чинного законодавства, а підстави для визнання цього договору недійсним - відсутні.
      4.4. Правовідносини, які виникли між відповідачами внаслідок укладення договору міни не суперечать підпункту "б" пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають приписам статей 203, 715 і 716 ЦК України.
      4.5. Відсутнє належне обґрунтування прокурором доведеності порушення інтересів держави у цій справі, оскільки негативні наслідки від визнання договору міни недійсним нестимуть тільки приватні особи, а не держава.
      4.6. Різними є фактичні обставини цієї справи та справи N 6-464цс16, у постанові від 12 жовтня 2016 року в якій Верховний Суд України сформулював висновок, на який звертає увагу прокурор.
      4.7. За змістом рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 22 травня 2018 року у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви N 846/16 і N 1075/16) (далі - рішення ЄСПЛ) втручання держави у право особи на мирне володіння майном (розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення) не є виправданим, а держава з часу введення в дію відповідної заборони не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення.
      4.8. Заборона внесення права на земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств і відчуження земельних ділянок, яка діє з 2001 року, є непропорційним обмеженням права приватної власності на землю та права на підприємницьку діяльність.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 23 жовтня 2018 року Донецький апеляційний суд прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін з огляду на таке:
      5.1. Суд першої інстанцій обґрунтовано дійшов висновку про те, що правовідносини сторін договору міни не регулюються Законом N 899-IV, дія якого поширюється на обмін розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які ще незареєстровані за власниками, тобто таких, які не можуть виступати об'єктом цивільних прав. Натомість, відповідачі обмінялися земельними ділянками з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які зареєстровані та є об'єктами цивільних прав.
      5.2. Суд першої інстанції правильно взяв до уваги те, що відповідачі уклали договір, діючи добровільно та розуміючи значення їхніх дій, і виконали його умови.
      5.3. Застосовуючи двосторонню реституцію у разі визнання договору міни недійсним, у ОСОБА_1 залишиться земельна ділянка, яка їй непотрібна через великий розмір і неможливість її обробляти самостійно, а крім того, ОСОБА_1 буде зобов'язана повернути ТзОВ "Агрофірма "Каравай" грошову доплату у сумі 229 813,68 грн. що поставить ОСОБА_1 у несправедливі умови. Натомість, ТзОВ "Агрофірма "Каравай" отримає земельну ділянку незначного розміру, яку неможливо належно використовувати у виробництві продукції.
      5.4. Доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16, від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, який був застосований у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 570/3834/16-ц і від 10 травня 2018 року у справі N 383/1146/15-ц, щодо можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай" " у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV, не можуть бути взяті до уваги, оскільки вказаний висновок був сформульований до ухвалення рішення ЄСПЛ.
      5.5. Доводи апеляційної скарги про те, що суд фактично зробив висновок стосовно невідповідності приписів ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, приписам Конституції України, - безпідставні. Суд таких висновків не зробив. Розглянувши позов, заявлений прокурором в інтересах держави про визнання недійсним договору, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для втручання держави у право відповідачів на мирне володіння їхнім майном.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 21 листопада 2018 року заступник прокурора Донецької області подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      7. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 23 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що існує необхідність відступити від сформульованого Верховним Судом України у постановах від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16 висновку щодо застосування пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, а також існує виключна правова проблема, яку необхідно вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
      10. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду підставою відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладеного у постановах від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16, вказав рішення ЄСПЛ, оскільки у ньому ЄСПЛ визнав, що запроваджена в Україні заборона відчуження порушує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Конституцію України; на підставі рішення ЄСПЛ власники земельних ділянок (паїв) отримали право звертатися до судів України з позовними заявами про відшкодування шкоди, завданої забороною на відчуження, зокрема, земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв).
      11. Наявність виключної правової проблеми Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтував необхідністю зміни у світлі рішення ЄСПЛ висловленого Верховним Судом України підходу до визначеної пунктом 15 розділу Х "Прикінцеві положення" ЗК України заборони на відчуження будь-яким способом земель сільськогосподарського призначення, зокрема на їх обмін. Крім того, колегія суддів вказала, що для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду могла би сформулювати позицію, відповідно до якої охочі продати землю мали би довести, що їхня справа - аналогічна фабулі справи, в якій ухвалене рішення ЄСПЛ, й отримати від суду дозвіл на відчуження земельних ділянок, зокрема, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв).
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Заступник прокурора Донецької області мотивує касаційну скаргу так:
      12.1. Земельні ділянки, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва не можуть бути відчужені, оскільки згідно з підпунктом "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції Закону України "Про внесення зміни до розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України" від 7 грудня 2017 року N 2236-VIII до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2019 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.
      12.2. Обміняними можуть бути земельні ділянки сільськогосподарського призначення "за схемою "пай на пай" " лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV, а у цій справі земельні ділянки, передані за договором міни, не є паями, оскільки вже виділені у натурі, оформлені державними актами на право власності на земельну ділянку та не є частинами єдиного масиву (виділені різним власникам і на території різних сільських рад); тому на об'єкти міни за договором міни розповсюджується заборона щодо їх відчуження.
      12.3. Договір міни укладений не для обміну земельними ділянками, а для того, щоби приховати реальний договір купівлі-продажу, оскільки у договір міни відповідачі включили умову про доплату.
      12.4. Суди не врахували висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16 і застосований у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 570/3834/16-ц і від 10 травня 2018 року у справі N 383/1146/15-ц.
      12.5. Рішення ЄСПЛ не може трактуватися як дозвіл на вільний обмін земельних ділянок сільськогосподарського призначення, а є лише підставою для внесення змін до законодавства.
      12.6. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави як позивач і належно обґрунтував порушення цих інтересів.
      (2) Доводи ТзОВ "Агрофірма "Каравай"
      13. 28 грудня 2018 року ТзОВ "Агрофірма "Каравай" подало відзив на касаційну скаргу. Просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскільки рішення судів попередніх інстанцій є законними й обґрунтованими з огляду на таке:
      13.1. Прокурор не довів порушення інтересів держави у цій справі, оскільки негативні наслідки від визнання правочину недійсним несуть приватні особи, а не держава.
      13.2. Закон N 899-IV не регулює міну земельних ділянок, право власності на які підтверджене відповідним державним актом, а лише міну земельних часток (паїв), права на які підтверджені сертифікатом.
      13.3. Пункт 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, встановив заборону відчуження у будь-який спосіб більшості видів земель сільськогосподарського призначення, крім випадків спадкування, обміну та вилучення для суспільного використання, а оскільки сторони уклали договір міни виділених в натурі земельних ділянок, дія заборони на такий договір міни не розповсюджується.
      (3) Доводи нотаріуса
      14. 28 грудня 2018 року нотаріус також подала відзив на касаційну скаргу. Просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскільки рішення судів попередніх інстанцій є законними й обґрунтованими.
      15. Вважає правильним висновок судів про те, що договір міни укладений з урахуванням вимог статей 79-1, 125, 126, 132, пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та статей 715 і 716 ЦК України.
      (4) Доводи інших учасників справи
      16. ОСОБА_1, ГУ Держгеокадастру у Донецькій області позиції щодо касаційної скарги та відзивів на неї не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо відповідності договору міни з доплатою забороні відчуження
      17. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      17.1. За договором міни відповідачі обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      17.2. ОСОБА_1 отримала у власність таку земельну ділянку, якою обмінялася з ТзОВ "Агрофірма "Каравай", у спадщину від ОСОБА_2. Відповідно до матеріалів справи останній набув цю земельну ділянку внаслідок виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості).
      17.3. Земельна ділянка, якою ТзОВ "Агрофірма "Каравай" обмінялося з ОСОБА_1, була утворена через поділ земельної ділянки, власником якої було це товариство та яку отримало внаслідок виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості).
      17.4. Обидві земельні ділянки призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      17.5. За договором міни ОСОБА_1 отримала грошову доплату у сумі 229 813,68 грн.
      17.6. Правовідносини, які виникли між відповідачами на підставі договору міни, не суперечать пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, а приписи статті 14 Закону N 899-IV до спірних правовідносин не застосовуються.
      18. Прокурор вважав, що договір міни відповідачі уклали з порушенням пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та статті 14 Закону N 899-IV.
      19. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (частина перша статті 41 Конституції України). Близький за змістом припис передбачає частина перша статті 317 ЦК України).
      20. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
      21. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України).
      22. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13 Конституції України).
      23. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
      24. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (частина перша статті 78 ЗК України).
      25. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частина друга статті 78 ЗК України).
      26. Земельне законодавство базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт "в" частини першої статті 5 ЗК України).
      27. Тобто, власник земельної ділянки має повноваження щодо володіння, користування та розпорядження нею, а держава не повинна втручатися у здійснення громадянами свого права розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
      28. Відповідно до підпункту "а" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни.
      29. Згідно з пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, не допускається:
      29.1. Купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб.
      29.2. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.
      29.3. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, в порядку, визначеному цим законом.
      29.4. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).
      30. Відповідно до Закону України "Про внесення зміни до розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо продовження заборони відчуження сільськогосподарських земель" від 6 жовтня 2016 року N 1669-VIII заборона відчуження у такому ж формулюванні продовжена до 1 січня 2018 року, а згідно із Законом України "Про внесення зміни до розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України" від 7 грудня 2017 року N 2236-VIII - до 1 січня 2019 року.
      31. Отже, заборона відчуження, встановлена пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, і яка діяла до 1 січня 2019 року, передбачає винятки, а саме:
      31.1. Можливість вилучення (викупу) земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності для суспільних потреб (див. пункт 29.1 цієї постанови).
      31.2. Можливість передання земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв) у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб (див. пункт 29.2 цієї постанови).
      31.3. Можливість зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами (див. пункт 29.2 цієї постанови).
      32. Виключення із заборони відчуження згідно з підпунктом "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону Верховний Суд України у постановах від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14 і від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16 витлумачив так:
      32.1. Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбаченому в Законі N 899-IV.
      32.2. Закон N 899-IV застосовується лише одноразово при переведенні земельної ділянки (паю) з невизначеними межами в закріплену на місцевості земельну ділянку з конкретним цільовим призначенням.
      32.3. Стаття 14 Закону N 899-IV передбачає, що у разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально.
      32.4. Частина перша статті 5 Закону N 899-IV встановлює що матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників, оформлюють сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.
      32.5. Згідно з цією статтею право на обмін земельних часток (паїв) можна реалізувати в період між проведенням зборів власників земельних часток (паїв) щодо розподілу земельних ділянок та видачею їхнім власникам державних актів на право власності на землю. Ні у ЗК України, ні в інших Законах України немає порядку міни земельних часток (паїв) в інших випадках.
      32.6. Об'єктами обміну можуть бути земельні ділянки сільськогосподарського призначення "за схемою "пай на пай" " та лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV.
      33. Суд апеляційної інстанції відхилив довід апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16 щодо можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай" " у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV, оскільки вказаний висновок був сформульований до ухвалення рішення ЄСПЛ.
      34. Суд першої інстанції, застосувавши висновки з рішення ЄСПЛ, вказав, що втручання держави у право особи на мирне володіння майном (розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення) не є виправданим, а держава з часу введення в дію відповідної заборони не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення.
      35. ЄСПЛ у рішенні від 22 травня 2018 року, що набуло статусу остаточного 22 серпня 2018 року, розглянув заяви Зеленчук Софії Степанівни (яка успадкувала від матері земельну частку (пай), а у 2006 році отримала документи про виділення цієї частки (паю) у натурі (на місцевості) як земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,5917 га) та Цицюри Віктора Антоновича (який успадкував від матері земельну частку (пай), а у 2008 році отримав документи про виділення її у натурі (на місцевості) як земельної ділянки для товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,41 га). Заявники стверджували, що законодавчі обмеження, накладені на них як на власників земель сільськогосподарського призначення, порушували їхні права, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
      36. ЄСПЛ дійшов таких висновків:
      36.1. Законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104).
      36.2. Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105).
      36.3. Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129).
      37. ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (§ 149), вважаючи, що це є достатньою справедливою сатисфакцією за будь-яку моральну шкоду, завдану заявникам (§ 156). Однак ЄСПЛ звернув також увагу на те, що якщо держава-відповідач необґрунтовано затягуватиме із вжиттям необхідних заходів загального характеру з метою виконання його рішення, з часом це може призвести до ситуації, коли присудження компенсації за статтею 41 Конвенції може, зрештою, стати виправданим, принаймні, для певних категорій власників землі сільськогосподарського призначення (§ 157).
      38. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що держава з часу введення в дію заборони відчуження не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення. Проте з огляду на зміст рішення ЄСПЛ обґрунтованим є також довід касаційної скарги про те, що це рішення ЄСПЛ не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг, зокрема обмін, земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.
      39. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Верховний Суд України застосував звужувальне тлумачення підпункту "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, щодо можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, оскільки на підставі статей 5 і 14 Закону N 899-IV встановив, що такий обмін може відбутися "за схемою "пай на пай" ".
      40. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (частина перша статті 79 ЗК України).
      41. Громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод (частина перша статті 131 ЗК України). Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог ЗК України (частина друга вказаної статті).
      42. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша та п'ята статті 203 ЦК України).
      43. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).
      44. Суди встановили, що ОСОБА_1 обміняла свою більшу за розміром земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на меншу за розміром земельну ділянку такого ж призначення, належну TзOB "Агрофірма "Каравай", за що отримала грошову доплату у сумі 229 813,68 грн. Вказане не суперечить частині третій статті 715 ЦК України щодо можливості встановлення доплати у договорі міни. Отже, необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що оскільки у договір міни відповідачі включили умову про доплату, цей договір укладений не для обміну земельними ділянками сільськогосподарського призначення, а для того, щоби приховати реальний договір їх купівлі-продажу.
      45. Крім того, договір міни є різновидом договору купівлі-продажу (§ 6 "Міна" розміщений у главі 54 "Купівля-продаж" ЦК України); сторонами договору міни, як і сторонами договору купівлі-продажу, є продавець і покупець (стаття 655, частина друга статті 715 ЦК України). Тому укладення договору міни з доплатою, як у цій справі, не приховує укладення договору купівлі-продажу.
      46. Частина перша статті 14 Закону N 899-IV встановлює один з випадків, коли можливий обмін земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, тоді як абзац одинадцятий частини першої статті 5 цього Закону у редакції, чинній на час укладення договору міни, передбачав повноваження сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.
      47. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
      48. По-перше, стаття 14 Закону N 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
      49. По-друге, заборона відчуження, визначена у підпункті "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
      50. По-третє, наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону N 899-IV у редакції, чинній на час укладення договору міни, повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку, не виключала можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).
      51. Отже, суди у цій справі, дійшовши правильних висновків щодо суті спору, помилково в основу своїх рішень поклали лише факт встановлення у рішенні ЄСПЛ порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції безвідносно до обставин справи та неправильно вважали, що Закон N 899-IV регулює виключно обмін розподілених і визначених у натурі земельних ділянок, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).
      52. Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв). Тому відповідний довід ТзОВ "Агрофірма "Каравай" є необґрунтованим.
      53. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави.
      54. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі N 823/378/16).
      55. У пункті 49 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      56. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір міни відповідає приписам статей 203 і 715 ЦК України та не суперечить підпункту "б" пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни.
      57. Крім того, Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду України щодо застосування підпункту "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року, стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай" " і відступає від цього висновку з огляду на таке:
      57.1. Підпункт "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, гарантував можливість обміну не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай), а земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.
      57.2. Частина перша статті 14 Закону N 899-IV не обмежувала випадки, за яких може бути проведений такий обмін, а визначала одну з можливостей обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      57.3. Частина третя статті 715 ЦК України передбачає можливість встановлення у договорі міни доплати.
      58. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висновок Верховного Суду України стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай" " стосувався припису підпункту "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року. А згідно із Законом України N 2498-VIII від 10 липня 2018 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні" у підпункті "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України слова "обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону" були замінені словами "обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків".
      59. Згідно з частиною другою статті 37-1 ЗК України, яка чинна з 1 січня 2019 року, власники земельних ділянок усіх форм власності, розташованих у масиві земель сільськогосподарського призначення, можуть обмінюватися такими земельними ділянками. Обмін (міна) земельної ділянки державної або комунальної власності, розташованої у масиві земель сільськогосподарського призначення, на іншу земельну ділянку, розташовану у цьому ж масиві, здійснюється лише у разі, якщо обидві земельні ділянки мають однакову нормативну грошову оцінку або різниця між нормативними грошовими оцінками становить не більш як 10 відсотків.
      (1.2) Щодо порушення інтересів держави у зв'язку з укладенням договору міни
      60. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, вказав, що відсутнє належне обґрунтування прокурором захисту інтересів держави. Натомість, у касаційній скарзі є довід щодо неправильності такого висновку.
      61. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
      62. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
      63. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзац другий частини третьої зазначеної статті).
      64. Відповідно до абзаців першого та другого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
      65. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України).
      66. У позовній заяві прокурор обґрунтував наявність у нього статусу позивача відсутністю у Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області повноважень на звернення до суду з позовними заявами про визнання правочинів недійсними, а необхідність захисту інтересів держави у сфері земельних правовідносин пояснив потребами у забезпеченні правомірного обігу майнових прав на обмежені у вільному обігу земельні ділянки сільськогосподарського призначення, захисті та визнанні лише тих прав на ці ділянки, які набуті та підтверджені у передбачений законом спосіб.
      67. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на особливий статус земель сільськогосподарського призначення, наявність заборони їх відчуження та відсутність в органів Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастру) повноважень на звернення до суду з позовними заявами про визнання правочинів недійсними прокурор обґрунтував необхідність представництва інтересів держави. Проте, оскільки Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів стосовно відсутності законних підстав для визнання договору міни недійсним, немає підстав вважати, що інтереси держави були порушені.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      68. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      69. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      70. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні, зокрема, його мотивувальної частини.
      71. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильне судове рішення, неправильно застосували норми права. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши у редакції цієї постанови мотивувальні частини рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2018 року та постанови Донецького апеляційного суду від 23 жовтня 2018 року.
      (2.2) Щодо судового збору
      72. Враховуючи правильність висновків судів першої й апеляційної інстанцій щодо суті спору, судовий збір, сплачений Прокуратурою Донецької області у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, слід покласти на Прокуратуру Донецької області.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      73. Встановлена пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).
      74. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).
      75. У разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону N 899-IV).
      76. Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону N 899-IV), а в редакції, чинній з 1 січня 2019 року, - до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку.
      77. Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).
      78. Стаття 14 Закону N 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
      79. Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
      80. Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону N 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 1 січня 2019 року - до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).
      81. Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви N 846/16 і N 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу заступника прокурора Донецької області задовольнити частково.
      2. Рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 23 жовтня 2018 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 23 жовтня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Гудима Д.А.
      Судді:
      Антонюк Н.О.
      Лященко Н.П.
      Бакуліна С.В.
      Прокопенко О.Б.
      Британчук В.В.
      Рогач Л.І.
      Золотніков О.С.
      Саприкіна І.В.
      Князєв В.С.
      Ситнік О.М.
      Лобойко Л.М.
      Уркевич В.Ю.
      Яновська О.Г.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      26 червня2019 року
      м. Київ
      Справа N 404/6160/16-к
      Провадження N 13-22кс19
      Велика Палата Верховного Суду в складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Яновської О.Г.,
      суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.
      за участю секретаря судового засідання - Сергійчук Л.Ю.,
      учасника судового провадження:
      прокурора - Чупринської Є.М.,
      розглянула у судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12016120020011440, за обвинуваченням ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Кіровограда, жителя АДРЕСА_1), у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України, за касаційною скаргою першого заступника прокурора Кіровоградської області на ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року, і
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ РІШЕННЯМИ СУДУ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕНЬ СУДІВ
      Ухвалою Кіровського районного суду міста Кіровограда від 07 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року, кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, закрито на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у зв'язку з відмовою потерпілої від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.
      Згідно пред'явленого обвинувачення 11 вересня 2016 року ОСОБА_1 під час сварки з потерпілою ОСОБА_2 кулаком завдав їй декількох ударів в обличчя та по голові, чим заподіяв останній легких тілесних ушкоджень.
      II. ПОЗИЦІЯ СКАРЖНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
      У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати зазначені судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Свої вимоги аргументує тим, що розгляд в суді першої інстанції відбувся за відсутності прокурора, участь якого у силу ст. 36 КПК України є обов'язковою. Заперечує правильність рішення суду про недопуск прокурора до участі у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення щодо ОСОБА_1, оскільки обвинувальний акт прокурором направлявся в суд і, позбавивши прокурора можливості брати участь в судовому засіданні, суд порушив принцип змагальності сторін, чим обмежив права потерпілої, адже вона мала би доводити фактичні обставини кримінального провадження за відсутності доказів на підтвердження обвинувачення.
      Позиції учасників судового провадження
      Прокурор у порядку ст. 434-2 КПК України подав клопотання про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи його тим, щосправа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. На обґрунтування заявлених вимог скаржник зазначав, що місцевим судом у порушення ч. 3 ст. 36 КПК України не було допущено прокурора Кіровоградської місцевої прокуратури, який здійснював нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_1 Вказані порушення, на думку прокурора, обмежили права потерпілої ОСОБА_2 та позбавили прокурора можливості реалізувати свої процесуальні права та обов'язки.
      Таким чином, на переконання скаржника, обов'язок доведення вини обвинуваченого суд поклав на потерпілу, яка, не маючи ані доказів, ані будь-яких матеріалів кримінального провадження, була позбавлена можливості довести фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення та підтвердити правильність кваліфікації дій обвинуваченого.
      В судовому засіданні прокурор Чупринська Є.М. просила задовольнити касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області. Під час судового засідання прокурор зазначила, щопроцесуальний порядок здійснення досудового розслідування та судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення не відрізняється від загального порядку, крім права потерпілого ініціювати таке провадження та обов'язку суду закрити його у випадку відмови потерпілого від обвинувачення.
      Рух справи за касаційною скаргою
      27 лютого 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою прокурора.
      Ухвалою судді ВССУ від 01 березня та 11 травня 2017 року витребувано матеріали кримінального провадження щодо ОСОБА_1. і призначено справу до розгляду.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та розпочав роботу Верховний Суд.
      Відповідно до пункту 4 параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, касаційні скарги (подання) на судові рішення у справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, передаються до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цим Законом.
      Кримінальне провадження відносно ОСОБА_1 за касаційною скаргою прокурора було призначено до розгляду Касаційним кримінальним судом.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 09 квітня 2019 року клопотання прокурора задоволено, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в ухвалі від 09 квітня 2019 рокузазначив, що підставами для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність розв'язання таких питань:
      1) Чи відноситься до функцій підтримання публічного обвинувачення участь прокурора у судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення?
      2) Чи включає в себе поняття "державне обвинувачення" провадження у формі приватного обвинувачення, з огляду на положення статей 129, 131-1 Конституції України частини 4 статті 26, частини 5 статті 340, статті 477 КПК України?
      3) Чи обов'язкова участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, з огляду на процесуальні гарантії сторін провадження, визначені у статті 22 КПК України?
      Велика Палата Верховного Суду, оцінивши наявність виключної правової проблеми в цьому кримінальному провадженні з урахуванням кількісного та якісного критеріїв, ухвалою від 14 травня 2019 року кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 прийняла до касаційного розгляду.
      III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, дослідила аргументи учасників кримінального провадження і дійшла таких висновків.
      Статтями 129, 131-1 Конституції України передбачено, що конституційною функцією прокурора і засадою судочинства є підтримання прокурором публічного обвинувачення в суді.
      Однак, кримінальне процесуальне законодавство оперує поняттям "державне обвинувачення", яке, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 3 КПК України є процесуальною діяльністю прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.
      Пункт 1 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII (далі - Закон N 1697-VII) серед функцій прокуратури визначає підтримання державного обвинувачення в суді.
      Отже, термінологія Конституції України та галузевого кримінального процесуального законодавства відрізняється визначенням такої функції прокуратури, як підтримання обвинувачення в суді.
      Однак, захист інтересів особи та суспільства, які постраждали під час вчинення кримінального правопорушення, що визначено ст. 2 КПК України як завдання кримінального провадження, є основною метою діяльності органів прокуратури, яку закріплено в Конституції України як підтримання публічного обвинувачення в суді. Такий підхід безумовно корелює з сучасними тенденціями розвитку правової держави та принципом верховенства права.
      Водночас, термінологічна колізія в частині конституційно-правового та галузевого визначення функції прокуратури може бути пояснена гармонізацією конституційно-правового регулювання функціонування органів прокуратури з відповідними міжнародними стандартами.
      Так, згідно з п. 12 Керівних принципів ООН щодо ролі обвинувачів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з профілактики злочинності і поводження з порушниками (27 серпня - 7 вересня 1990 р.), при виконанні своїх обов'язків обвинувачі захищають державні інтереси, діють об'єктивно, належним чином враховують положення підозрюваного та жертви і звертають увагу на всі обставини, що мають відношення до справи, незалежно від того, вигідні або невигідні вони для підозрюваного. Тож, державні інтереси з огляду на концепцію загального інтересу, прав і свобод людини, по суті є тотожними публічним інтересам.
      Відповідно до п. 1 Рекомендації REC (2000) 19 Комітету Міністрів державам-членам "Про роль служби публічного обвинувачення в системі кримінальної юстиції" (Ухвалена Комітетом Міністрів 6 жовтня 2000 року на 724-му засіданні заступників міністрів) "Публічні обвинувачі" - це державний орган, який від імені суспільства й у суспільних інтересах забезпечує правозастосування в разі, якщо порушення закону має наслідком кримінальне покарання, з урахуванням, з одного боку, прав особи, а з другого - потрібної дієвості системи кримінальної юстиції.
      Зважаючи на визначення приватного обвинувачення як інституту кримінального процесуального права, спрямованого на захист суто особистих інтересів потерпілого, такий вид обвинувачення не може бути ототожнений із публічним, в тому числі, державним обвинуваченням.
      Специфіка здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення регламентується главою 36 КПК України. Так, особливостями кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є: 1) підставою для початку досудового розслідування кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є подання потерпілим (фізичною чи юридичною особою) до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, заяви про вчинення кримінальних правопорушень, вичерпний перелік яких закріплено в ст. 477 КПК України (ч. 4 ст. 26, ч. 1 ст. 478 КПК України); 2) відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК України, його представника, від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження (ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України).
      Отже, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, як свідчить зміст глави 36 КПК України, має особливість стосовно початку такого провадження та його завершення. Жодних інших особливостей кримінального провадження у формі приватного обвинувачення ані главою 36 КПК України, ані іншими положеннями КПК України не передбачено. Тобто, після того, як кримінальне провадження розпочато за заявою потерпілого про вчинення кримінального правопорушення, що міститься у переліку таких правопорушень у ст. 477 КПК України, задіюється державно-владний ресурс органів досудового розслідування та прокуратури, який слугує подальшою рушійною силою здійснення досудового розслідування та підтримання обвинувачення під час судового розгляду.
      Таким чином, визначений КПК України процесуальний порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення за своєю правовою природою є приватно-публічним різновидом кримінального провадження і його варто розглядати як диференціацію форми такого провадження у межах загальної його форми, врегульованої КПК України.
      Обвинувачення може підтримуватися потерпілим та/або його представником лише у випадках передбачених ч. 3 ст. 338 КПК України (зміна прокурором обвинувачення в суді) та ч. 2 ст. 340 КПК України (відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення). Такий висновок корелює з п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України щодо віднесення до сторони обвинувачення потерпілого, його представника та законного представника тільки у випадках, установлених КПК України, та з п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК України, згідно з яким під час судового провадження потерпілий має право підтримувати обвинувачення в суді у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.
      Водночас, ч. 5 ст. 340 КПК України передбачає, що у випадку висловлення потерпілим згоди на підтримання обвинувачення в суді, якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення.
      Тлумачення норм КПК України в їх системному зв'язку дозволяє дійти висновку про те, що варто розрізняти поняття "кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення" та "підтримання потерпілим приватного обвинувачення".
      Якщо під "кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення" слід розуміти провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, з числа перелічених у ч. 1 ст. 477 КПК України та здійснюється в загальному порядку, передбаченому КПК України, то підтримання потерпілим приватного обвинувачення здійснюється лише у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.
      Тобто, кримінальне провадження, здійснюване на підставі ч. 5 ст. 340 КПК України, є окремою формою кримінального провадження, особливостями якої є: 1) підтримання обвинувачення потерпілим в суді; 2) відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК України, його представника від обвинувачення, є безумовною підставою для закриття кримінального провадження (ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України).
      Чинне кримінальне процесуальне законодавство встановлює, що судовий розгляд кримінального провадження здійснюється за обов'язкової участі сторін кримінального провадження, крім випадків, передбачених КПК України (ч. 2 ст. 318 КПК України). Відповідно до ч. 3 ст. 36 КПК України, участь прокурора в суді є обов'язковою, крім випадків, передбачених КПК України (таким випадком є відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення). Частина 2 ст. 318 та ст. 324 КПК України також не містять винятків, за яких участь прокурора була б не обов'язковою, так само як не містить таких винятків і глава 36 КПК України, яка встановлює порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Крім того, ст. 5 Закону N 1697-VII закріплює положення, що функції прокуратури України здійснюються виключно прокурорами.
      Виконання стороною обвинувачення процесуального обов'язку щодо досудового розслідування кримінального правопорушення у провадженнях у формі приватного обвинувачення та підтримання державного обвинувачення у суді є гарантією реалізації засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні їх переконливості перед судом, передбачених ст. 22 КПК України.
      Також, чинним КПК України не урегульований процесуальний порядок передання матеріалів кримінального провадження від прокурора до потерпілого у справах приватного обвинувачення з метою надання їх суду для дослідження та ухвалення законного, обґрунтованого та мотивованого судового рішення. Відтак втрачається сенс збирання доказів прокурором у стадії досудового розслідування.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вважає, що в тих випадках, коли усне слухання справи оцінюється як сприятливий фактор для судового рішення за "будь-яким кримінальним обвинуваченням" особи і в тих випадках, коли, отримавши адекватну можливість бути присутнім на судовому засіданні, захист не відмовився від неї, то присутність в суді прокурора, як правило, є необхідним, щоб уникнути законних сумнівів, які можуть виникнути щодо неупередженості суду (рішення ЄСПЛ у справах "Карелін проти Росії", заява N 926/08, п. 76; "Озеров проти Росії", заява N 64962/01, п. п. 52-54).
      Виходячи з викладеного вище, відсутність прокурора під час судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, свідчить: 1) про відсутність сторони обвинувачення (адже, потерпілий згідно з главою 36 КПК України не уповноважений підтримувати обвинувачення, а враховуючи його правовий статус, він і фактично неспроможний ефективно здійснювати збирання доказів та підтримувати обвинувачення самостійно); 2) про порушення засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 3) про відсутність балансу приватних та публічних інтересів у таких кримінальних провадженнях.
      У зв'язку з цим, участь прокурора у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення є додатковою правовою гарантією забезпечення прав потерпілого у кримінальному провадженні, а також сприяє повному, всебічному та об'єктивному розгляду справи.
      Висновки щодо застосування норм права
      На підставі викладеного вище Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків:
      1) участь прокурора у судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, врегульованому приписами глави 36 КПК України, відноситься до функції підтримання публічного обвинувачення;
      2) встановлений главою 36 КПК України процесуальний порядок здійснення кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення за правовою природою є приватно-публічною формою обвинувачення і не виключає повноважень прокурора щодо здійснення ним функцій процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення в суді, крім повноваження ініціювати кримінальне провадження за відсутності заяви потерпілого про злочин;
      3) участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення як гарантія забезпечення засад рівності та змагальності, а також захисту прав та законних інтересів потерпілого, є обов'язковою, крім випадку, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а потерпілий висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді (ч. 5 ст. 340 КПК України).
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що відмова прокурору в участі у судовому засіданні судом першої інстанції, а також судом апеляційної інстанції під час перегляду зазначеного судового рішення, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону (п. 3 ч. 2 ст. 412 КПК України).
      Відповідно до ч. 2 ст. 436 КПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції.
      Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України є, зокрема, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга першого заступника прокурора Кіровоградської області підлягає задоволенню, а ухвала Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року у справі N 404/6160/16- к - скасуванню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції з підстави істотного порушення вимог кримінального процесуального закону.
      Під час нового розгляду кримінального провадження суду першої інстанції необхідно здійснити судове провадження згідно з загальними вимогами з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, передбачених ч. 3 ст. 36 та главою 36 КПК України, забезпечуючи дотримання засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 412, 433, 434-1, 434-2, 436, 438, 442 КПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України, задовольнити.
      Ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повний текст постанови буде оголошено 01 липня 2019 року о 12.00 в приміщенні Верховного Суду.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко Т.О. Анцупова Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук В.В. Пророк Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік Д.А. Гудима О.Р. Кібенко В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      2 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 753/10895/15-ц
      Провадження N 14-233звц19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      головуючого суддіКнязєва В. С.,
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      за участю
      секретаря судового засідання Брича Я.О.,
      представника позивача- адвоката Дроздовського Л.П.,
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_3 (далі також - позивач) про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року (далі також - заява про перегляд) у справі за його позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне територіальне управління юстиції у місті Києві в особі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві, про визнання батьківства та зобов'язання вчинити дії.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позову
      1. 11 червня 2015 року позивач звернувся з позовом, в якому просив:
      1.1. Визнати його батьком ОСОБА_6 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1.
      1.2. Зобов'язати відповідний відділ реєстрації актів цивільного стану м. Києва виключити відомості про ОСОБА_4 як батька дитини з актового запису про її народження, зазначивши замість нього позивача як батька дитини.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. У вересні 2005 року позивач познайомився з ОСОБА_5
      2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 в ОСОБА_5 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 народилася дитина. Вказаних відповідачів було записано батьками дитини в її свідоцтві про народження.
      2.3. Проведений аналіз ДНК підтвердив батьківство позивача щодо дитини. Відтоді позивач сприймає дитину як доньку, піклується про неї, бере участь в її вихованні та матеріально забезпечує. ОСОБА_4 матеріальної допомоги дитині не надає.
      2.4. У 2011 році позивач заповів дитині усе своє майно.
      2.5. Позивачу стало відомо, що ОСОБА_5 уклала новий шлюб і планує разом з дитиною переїхати на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччини.
      2.6. Потрібно захистити право дитини знати своїх батьків і отримувати піклування від них згідно зі статтею 7 Конвенції про права дитини.
      3. 9 листопада 2015 року позивач подав пояснення, в яких просив визнати поважними причини пропуску позовної давності. Вказав, що раніше не звертався з позовом до суду, оскільки ОСОБА_5 не чинила перешкод у здійсненні позивачем його батьківських прав. Для того, щоби запобігти штучному їх створенню і травмуванню дитини, позивач до суду не звертався та був вимушений утриматися від офіційного встановлення батьківства. Вважав причини пропуску позовної давності поважними, оскільки перешкоди в реалізації ним його прав як батька виникли на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 одноособово вирішила залишити територію України разом із дитиною та переїхати на постійне місце проживання за кордон.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 17 листопада 2015 року Дарницький районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким позов задовольнив:
      4.1. Визнав позивача батьком дитини.
      4.2. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві виключити відомості про ОСОБА_4, записаного батьком дитини, з актового запису про народження N 1689 (далі - актовий запис N 1689), вчиненого відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції м. Києва 30 листопада 2006 року.
      4.3. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві внести зміни до актового запису N 1689, зазначивши позивача батьком дитини та змінивши прізвище дитини з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ", а по батькові з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ".
      5. Мотивував рішення так:
      5.1. Позивач є біологічним батьком дитини.
      5.2. ОСОБА_5 визнала, що протягом життя дитини позивач матеріально опікувався нею, брав участь в її розвитку та вихованні, придбав ОСОБА_5 транспортний засіб для того, щоб вона привозила дитину до позивача, оскільки вдома, де проживала дитина, зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка й іншої дитини.
      5.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
      5.4. Обґрунтованими є доводи позивача щодо підстав нереалізації ним права на судовий захист протягом року від дня, коли він дізнався про те, що є батьком дитини.У позивача були підстави вважати, що ОСОБА_5 чинитиме штучні перешкоди фактичному здійсненню позивачем його батьківських прав та обов'язків. З метою уникнення такої ситуації і травмування дитини позивач до суду не звертався, проте фактично виконував обов'язки батька дитини.А тому причини пропуску позивачем позовної давності є поважними.
      5.5. Мають застосовуватися висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладені у рішеннях від 8 квітня 2004 року у справі "Хаас проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02) та від 7 серпня 1996 року у справі "Йогансен проти Норвегії" ("Johansen v. Norway", заява N 17383/90).
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 3 лютого 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким скасував рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.
      7. Мотивував рішення тим, що позовна давність за вимогами про визнання батьківства починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. А тому необґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про порушення його прав лише на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 повідомила про намір вийти заміж і виїхати на постійне місце проживання до іншої країни. Суд вказав, що позивач дізнався, що є батьком дитини, 24 липня 2007 року. Проте з позовом звернувся лише 11 червня 2015 року, тобто пропустивши позовну давність.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      8. 13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року.
      9. Мотивував ухвалу так:
      9.1. Обґрунтованими є висновки апеляційного суду про те, що позивач пропустив позовну давність.
      9.2. Відхилив доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправомірно застосував позовну давність, порушивши право біологічного батька на батьківство, оскільки відповідно до частини третьої статті 267 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України апеляційний суд застосував позовну даність на підставі заяви матері, поданої під час розгляду справи у суді першої інстанції.
      9.3. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував обставини справи щодо систематичного та сумлінного виконання позивачем його батьківських обов'язків і відсутність перешкод у спілкуванні з дитиною до 2015 року, оскільки спір про батьківство виник між позивачем і чоловіком матері дитини.
      9.4. Обставини цієї справи відрізняються від обставин справ, які розглянув ЄСПЛ і які не взяв до уваги апеляційний суд.
      9.5. Слід застосувати висновки ЄСПЛ, викладені у рішеннях від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" ("Saviny v. Ukraine", заява N 39948/06), від 7 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" ("Hunt v. Ukraine" заява N 31111/04), від 8 квітня 2004 року у справі "Гаазе проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02), від 6 липня 2010 року у справі "Гронмарк проти Фінляндії" ("Gronmark v. Finland", заява N 17038/04) і від 29 січня 2013 року у справі "Роман проти Фінляндії" ("Roman v. Finland", заява N 13072/05).
      Короткий зміст рішення ЄСПЛ
      10. 19 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "М. Т. проти України" ("M.T. v. Ukraine", заява N 950/17) (далі також - Рішення) щодо порушення у цій справі Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
      11. ЄСПЛ вказав, що у цій справі проблема стосується не дій держави, а неналежності захисту національними судами приватного життя позивача у спорі між приватними особами (§ 23 Рішення).
      11.1. Суди визнали, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання батьківства поза межами встановленого законодавством строку, та згідно з нормами законодавства мали повноваження поновити цей строк за наявності вагомих підстав.
      11.2. Клопочучи про поновлення строку, позивач наполягав, що він пропустив його з поважних причин, оскільки, доки йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною, не хотів порушувати її сімейне становище, оскільки в неї був законний батько. Позивач втрутився лише тоді, коли дізнався про рішення матері виїхати з країни разом з дитиною.
      11.3. Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини (наявність ймовірного біологічного батька, законного батька та вітчима), її фактичні стосунки з цими трьома чоловіками залишилися абсолютно непроаналізованими. А питання про те, чи було в найкращих інтересах дитини поновити позивачеві позовну давність, не було розглянуте. Отже, за таких обставин не було проведено жодного аналізу для забезпечення балансу між інтересами дитини та позивача щодо встановлення його батьківства (§ 25 Рішення), а суди апеляційної та касаційної інстанцій не забезпечили поваги до приватного життя позивача, на яке він має право відповідно до статті 8 Конвенції (§ 26 Рішення).
      12. З огляду на висновки за статтею 8 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що немає необхідності розглядати скаргу щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 29 Рішення).
      13. Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов'язав Україну впродовж трьох місяців сплатити позивачу 4 500 (чотири тисячі п'ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, й 1 500 (одну тисячу п'ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу.
      Рух заяви про перегляд судового рішення
      14. 23 квітня 2019 року позивач звернувся до Верховного Суду із заявою, в якій просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року й ухвалити нове рішення, яким скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
      15. 2 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення у цій справі на підставі Рішення та призначила справу до розгляду.
      16. 22 травня 2019 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
      17. Позивач вважає, що Рішення є підставою для відновлення настільки, наскільки це можливо, його попереднього юридичного стану. А тому, оскільки суд першої інстанції задовольнив його позовні вимоги, просить залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
      18. Мотивує заяву тим, що у Рішенні ЄСПЛ встановив порушення Україною статті 8 Конвенції, вказавши, на думку позивача, на законність рішення суду першої інстанції. А оскільки порушення прав позивача, гарантованих цією статтею, є триваючим, його може припинити тільки ухвалення остаточного та справедливого судового рішення.
      (2) Позиції інших учасників справи
      19. Відповідачі та третя особа позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи
      20. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представника позивача, оцінила доводи останнього та зміст встановлених у Рішенні порушень Україною міжнародних зобов'язань і у передбачених законодавством межах відповідно до підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків.
      21. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      22. Глава 3 Закону N 3477-IV передбачає, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
      23. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 Конвенції).
      24. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      25. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі (частина третя статті 10 Закону N 3477-IV).
      26. Застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
      27. Для цього слід враховувати Рекомендацію N R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:
      27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      28. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.
      29. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
      30. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов'язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      31. З огляду на те, що у Рішенні ЄСПЛ констатував порушення щодо позивача статті 8 Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не стала адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішень національних судів у частині, що не відповідає висновкам ЄСПЛ у справі позивача.
      32. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      32.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дитина, яка є донькою позивача та ОСОБА_5, що підтверджує результат дослідження, проведеного у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Євролаб", та визнає матір дитини.
      32.2. Позивач забезпечує дитину матеріально, бере участь в її розвитку та вихованні, придбав для ОСОБА_5 транспортний засіб, аби вона привозила дитину до нього, оскільки вдома де проживала дитина зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка та іншої дитини.
      32.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
      32.4. 22 травня 2015 року ОСОБА_5 уклала шлюб із ОСОБА_7.
      33. У Рішенні ЄСПЛ на підставі його практики вказав, що у таких справах має враховуватися справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами. Усі рішення щодо найкращих інтересів дитини повинні мати надзвичайне значення (§ 23 Рішення).
      34. ЄСПЛ звернув увагу, що стосовно спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини (див. рішення від 22 березня 2012 року у справі "Каутзор проти Німеччини" ("Kautzor v. Germany", заява N 23338/09), та від 22 березня 2012 року у справі "Аренс проти Німеччини" ("Ahrens v. Germany", заява N 45071/09, § 74)). Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (див. рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року у справі "Ружанські проти Польщі" ("Rozanski v. Poland", заява N 55339/00, § 78). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (див. рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі "Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини" ("Krasztian Barnabas Tot v. Hungary", заява N 48494/06, § 33-38)) (§ 24 Рішення).
      35. Частини перша та друга статті 128 Сімейного кодексу України передбачають, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.
      36. Згідно з частиною першою статті 129 того ж кодексу особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
      37. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 Цивільного кодексу України).
      38. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 Цивільного кодексу України).
      39. Згідно з частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
      40. ЄСПЛ констатував, що порушення Конвенції допустили саме суди, які переглядали рішення суду першої інстанції. Останній проаналізував доводи позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності та дійшов висновку про обґрунтованість відповідних доводів позивача. Натомість апеляційний суд, з яким погодився суд касаційний, не спростував висновки суду першої інстанції, але відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що позивач пропустив позовну давність, не навів будь-які альтернативні підстави, які би пояснили його рішення, не з'ясував фактичні стосунки дитини з ймовірним біологічним батьком, законним батьком і вітчимом, а також не вирішив питання про відповідність найкращим інтересам дитини поновлення позивачеві позовної давності та розгляду позову. А тому не забезпечив баланс між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства (§ 25-26 Рішення).
      41. З огляду на зміст Рішення та факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій про те, що позивач є біологічним батьком дитини, утримує та виховує дитину протягом усього її життя, вчинив дії спрямовані на забезпечення майбутнього дитини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме висновки суду першої інстанції відповідають сформульованим у Рішенні висновкам ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
      42. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України).
      43. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву позивача про перегляд судового рішення обґрунтованою. А тому ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року слід скасувати, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року - залишити в силі.
      Керуючись статтями 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року задовольнити.
      2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року скасувати; рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська