ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру после ЕСПЧ по делу о чрезмерной продолжительности гражданского производства

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2017 року

м. Київ

Верховний Суд України в складі:

головуючого Охрімчук Л.І., 
суддів: Берднік І.С.,
Волкова О.Ф., 
Вус С.М.,
Гриціва М.І.,
Гуменюка В.І.,
Ємця А.А.,
Жайворонок Т.Є.,
Ковтюк Є.І.,
Короткевича М.Є.,
Кривенди О.В.,
Пошви Б.М.,
Прокопенка О.Б.,
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М.,
Школярова В.Ф., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції, Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року,

в с т а н о в и в:

У вересні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції (далі – Ленінський ВДВС Кіровоградського МУЮ), Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди.

Позивач зазначав, що до 2 грудня 1997 року перебував у трудових відносинах з Кіровоградським військторгом № 72. На момент звільнення роботодавець не провів належні позивачу виплати при звільненні.

Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 11 вересня 1998 року стягнув з роботодавця на користь позивача 1 тис. 834 грн 92 коп. Однак рішення суду не виконане у зв’язку з недостатністю майна в боржника та мораторієм на примусове стягнення, який накладено згідно з наказом Міністерства юстиції України на виконання Указу Президента України від 23 травня 2001 року № 1-14/616 та Закону України від 29 листопада 2001 року № 2864-ІІІ «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна».

Посилаючись на те, що: органи державної виконавчої служби не вжили заходів щодо своєчасного виконання зазначеного рішення суду, чим порушили норми Закону України «Про виконавче провадження»; обласне управління юстиції та Міністерство юстиції України не здійснило контроль за діяльністю органів державної виконавчої служби, а відповідні фінансові органи – за дотриманням законодавства про оплату праці; тривале невиконання судового рішення зумовило вторгнення у психічну сферу особистості та завдало позивачу моральної шкоди, яка виразилась у переживаннях, витрачанні часу, розладі сну, стані апатії, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, – позивач просив стягнути з держави Україна в особі Державної виконавчої служби Ленінського районного управління юстиції м. Кіровограда, Міністерства юстиції України, обласного управління юстиції шляхом списання з рахунку Головного управління Державного казначейства України на свою користь 1 тис. 754 грн 18 коп. збитків, пов’язаних зі знеціненням від інфляції суми, що підлягає стягненню за рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 11 вересня 1998 року; 22 тис. грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, 500 грн витрат на правову допомогу.
 
Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 2 грудня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: ухвалив відшкодувати позивачу за рахунок держави моральну шкоду, завдану бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, шляхом стягнення з Головного управління Державного казначейства України на користь позивача 1 тис. грн; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. 

Апеляційний суд Кіровоградської області 21 квітня 2009 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року змінив, виклавши його резолютивну частину щодо вимог про стягнення моральної шкоди в такій редакції: «Відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн, завдану йому бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, за рахунок коштів Державного бюджету України через Управління по обслуговуванню кошторисів бюджетних установ Державного казначейства України з єдиного казначейського рахунку». В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін.

Верховний Суд України ухвалою від 20 листопада 2009 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року повернув ОСОБА_1 з підстави, передбаченої частиною третьою статті 325 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України; у редакції Закону № 3570-IV від 16 березня 2006 року). 
 
У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначену ухвалу Верховного Суду України та частково рішення апеляційного суду і направити справу на новий розгляд до апеляційного суду з передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, а саме пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».

Підставою для перегляду зазначених судових рішень заявник вважає рішення Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року у справі «Саєнко та інші проти України», у тому числі й за заявою ОСОБА_1, яким установлено порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень, про наявність якого йому стало відомо 29 квітня 2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. 

За змістом частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися.
 
За змістом пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції кожен має право на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

Кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували вказану Конвенцію, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

Порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання такого рішення передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду з прав людини. 

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

У справі, яка переглядається, встановлено, що у вересні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди.

Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 2 грудня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: ухвалив відшкодувати позивачу за рахунок держави моральну шкоду, завдану бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, шляхом стягнення з Головного управління Державного казначейства України на користь позивача 1 тис. грн; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. 

Апеляційний суд Кіровоградської області 21 квітня 2009 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року змінив, виклавши його резолютивну частину щодо вимог про стягнення моральної шкоди в такій редакції: «Відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн, завдану йому бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, за рахунок коштів Державного бюджету України через Управління по обслуговуванню кошторисів бюджетних установ Державного казначейства України з єдиного казначейського рахунку». В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін.

Верховний Суд України ухвалою від 20 листопада 2009 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року повернув ОСОБА_1 з підстави, передбаченої частиною третьою статті 325 ЦПК України (у редакції Закону № 3570-IV від 16 березня 2006 року). 

Таким чином, загальна тривалість цивільного провадження у цій справі була надмірною – 5 років, 7 місяців та 7 днів. 

Згідно з рішенням четвертої секції Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року у справі «Саєнко та інші проти України» та додатками до нього ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини заяву про надмірну тривалість цивільного провадження та відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту. 

Цим рішенням оголошено прийнятними скарги заявників, у тому числі ОСОБА_1, щодо надмірної тривалості цивільних проваджень та відсутності в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту та постановлено, що заяви свідчать про порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень. Крім того, постановлено, що: a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам суми, зазначені в додатку (зокрема, ОСОБА_1 – 500 євро); ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; B) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. 

З огляду на зміст рішення Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року «Саєнко та інші проти України», у якому констатовано надмірну тривалість цивільних проваджень та відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту, Верховний Суд України вважає, що підстави для скасування судових рішень, про перегляд яких подано заяву, відсутні, оскільки можливість перегляду обумовлюється самим порушенням, установленим у рішенні Європейського суду з прав людини; повторний розгляд справи не відновить порушених прав ОСОБА_1, викликаних тривалістю цивільного провадження у справі за його позовом та не усуне такого недоліку як відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» такі заходи вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, удосконалення механізмів захисту прав людини на національному рівні. Обов’язок держави виплатити ОСОБА_1 компенсацію в розмірі 500 євро є справедливою сатисфакцією за встановлені зазначеним рішенням Європейського Суду з прав людини порушення Конвенції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук
Судді:
І.С. Берднік М.Є. Короткевич
О.Ф. Волков О.В. Кривенда
С.М. Вус Б.М. Пошва 
М.І. Гриців О.Б. Прокопенко
В.І. Гуменюк Я.М. Романюк
А.А. Ємець В.М. Сімоненко
Т.Є. Жайворонок В.Ф. Школяров 
Є.І. Ковтюк 
 
Постанова від 11 вересня 2017 року № 6-1012цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CCCE4E34500BF578C22581A10045EA28

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ отказал в пересмотре и указал, что учитывая содержание решения Европейского суда по правам человека от 23 марта 2017 «Саенко и другие против Украины», в котором констатировано чрезмерную продолжительность гражданских производств и отсутствие в национальном законодательстве эффективных средств правовой защиты, Верховный Суд Украины считает, что основания для отмены судебных решений, о пересмотре которых подано заявление, отсутствуют, поскольку возможность пересмотра обуславливается самим нарушением, установленным в решении Европейского суда по правам человека; повторное рассмотрение дела не восстановит нарушенных прав, вызванных продолжительностью гражданского производства по делу по его иску и не устранит такого недостатка как отсутствие в национальном законодательстве эффективных средств правовой защиты.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      2 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 2-а-2430/11
      Провадження N 11-130зва19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      за участю секретаря судового засідання Ключник А.Ю.,
      представника позивача - ОСОБА_2
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси (далі - управління ПФУ) про зобов'язання вчинити певні дії
      за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2014 року (судді Димерлій О.О., Єщенко О.В., Романішин В.Л.).
      ВСТАНОВИЛА:
      У квітні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив:
      - визнати дії управління ПФУщодо неправильного перерахунку пенсії протиправними;
      - зобов'язати управління ПФУ:
      здійснити перерахунок пенсії на підставі статей 40, 42 Закону України від 9 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон N 1058-IV) із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників на одну застраховану особу в цілому по Україні за 2010 рік, що становить 1982,63 грн;
      виплатити суми недоотриманої пенсії внаслідок неправильного застосування показника середньої заробітної плати з 1 березня 2011 року;
      у подальшому нараховувати пенсію згідно з останнім перерахунком у 2011 році із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників у середньому на одну застраховану особу в цілому по Україні за 2010 рік відповідно до положень статей 40, 42 Закону N 1058-IV з 1 квітня 2011 року;
      виплатити суми недоотриманої пенсії внаслідок неправильного застосування показника середньої заробітної плати при проведенні перерахунку пенсії у 2009 році, тобто за період з 2009 року по 1 березня 2011 року;
      - стягнути з відповідача кошти, затрачені на правову допомогу у розмірі 400 грн.
      Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 26 квітня 2011 року відкрито скорочене провадження у справі відповідно до вимог статті 183-2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) у редакції чинній на час звернення з позовом до суду, а також позов ОСОБА_1 в частині вимог про виплату недоотриманої пенсії за період з 1 січня 2009 року по 10 жовтня 2010 року залишено без розгляду.
      Приморський районний суд м. Одеси постановою від 30 травня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково:
      - визнав дії управління ПФУ щодо перерахунку пенсії ОСОБА_1 за період з 11 жовтня 2010 року по 1 березня 2011 року із застосуванням показника заробітної плати в середньому на одну особу в цілому по Україні за 2007 рік - неправомірними;
      - зобов'язав управління ПФУ нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 недоотриману пенсію за період з 11 жовтня 2010 року по 1 березня 2011 року відповідно до статей 40, 42 Закону N 1058-IV із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників за календарний рік, що передує року перерахунку пенсії, з урахуванням виплачених сум за цей період;
      - зобов'язав управління ПФУ здійснити нараховування пенсії ОСОБА_1 з 1 квітня 2011 року згідно з останнім перерахунком у 2011 році із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників у середньому на одну застраховану особу в цілому по Україні за 2010 рік відповідно до статей 40, 42 Закону N 1058-IV.
      У задоволенні інших позовних вимог суд відмовив.
      21 липня 2011 року управління ПФУ через суд першої інстанції подало апеляційну скаргу на постанову Приморського районного суду м. Одеси від 30 травня 2011 року.
      Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалами від 3 лютого 2012 року відкрив апеляційне провадження у цій справі та призначив до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження на 12 грудня 2014 року.
      Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2014 року скасовано постанову Приморського районного суду м. Одеси від 30 травня 2011 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
      Суд першої інстанції розглядав справу в порядку спрощеного провадження за статтею 183-2 КАС у редакції, чинній на час розгляду справу в апеляційному суді, тому апеляційну скаргу суд апеляційної інстанції розглядав у письмовому провадженні і постанова цього суду оскарженню не підлягала.
      18 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 березня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження, оскільки справа не підлягає касаційному розгляду на підставі частини десятої статті 183-2 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.
      13 лютого 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду заяву про перегляд постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС у чинній редакції, а саме у зв'язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.
      Обґрунтовуючи наявність згаданої підстави для перегляду судових рішень, заявник посилається на рішення Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 6 грудня 2018 року у справі "Ісаєв та інші проти України" в частині заяви ОСОБА_1 N 29820/15, та набуло статусу остаточного 6 березня 2019 року (далі - Рішення).
      Цим Рішенням було встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) при вирішенні судом, зокрема, справи ОСОБА_1.
      З огляду на встановлене в Рішенні Суду порушення принципу рівності сторін, що призвело до порушення права позивача на справедливий судовий розгляд, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2014 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 підтримав заяву про перегляд судових рішень та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Представник відповідача не з'явився в судове засідання, про дату, час та місце якого його було належно повідомлено.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши викладені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
      Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, узявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І).
      Пунктом 1 статті 6розділу І Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Одним з елементів закріпленого в цій статті права на справедливий суд є належне відправлення правосуддя.
      Статтею 7 КАС у редакції, чинній на момент розгляду цієї справи апеляційним судом, передбачено здійснення правосуддя в адміністративних судах за принципом рівності всіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом.
      Цей принцип реалізується, зокрема, наданням особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав і обов'язків, до яких, крім іншого, належить право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, а також право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення (стаття 49 КАС у згаданій редакції).
      Відповідно до частини першої статті 190 КАС в зазначеній редакції, суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття апеляційного провадження надсилає копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у справі, разом з копією апеляційної скарги, інформацією про їхні права та обов'язки і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу.
      За правилами частини другої цієї статті всі судові рішення, ухвалені суддею-доповідачем під час підготовки справи до апеляційного розгляду, викладаються у формі ухвал, копії яких надсилаються особам, які беруть участь у справі.
      Особи, які беруть участь у справі, мають право подати до адміністративного суду апеляційної інстанції заперечення на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом установленого судом апеляційної інстанції строку (частина перша статті 191 КАС).
      У пункті 8 розділу III Рішення Суд зазначив, що загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу (рішення від 23 червня 1993 року в справі "Руїз-Матеос проти Іспанії" (Ruiz-Mateos v. Spain), пункт 63), вимагає, щоб особу, щодо якої порушено провадження, було проінформовано про цей факт (рішення від 04 березня 2014 року в справі "Діліпак та Каракайя проти Туреччини" (Dilipak and Karakaya v. Turkey), заяви N 7942/05 та N 24838/05, пункт 77). Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її в явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі з апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи (рішення від 6 лютого 2001 року в справі "Беер проти Австрії" (Beer v. Austria), заява N 30428/96, пункти 17, 18).
      У пункті 9 розділу III Рішення вказано, що невручення стороні належним чином судових документів, може призвести до того, що вона може бути позбавлена можливості захищати себе у провадженні (рішення від 21 травня 2015 року в справі "Заводнік проти Словенії" (Zavodnik v. Slovenia), заява N 53723/13, пункт 70).
      Як убачається з пункту 11 розділу III Рішення, Суд вважає, що національні суди, розглянувши подані у справах заявників апеляційні скарги та не здійснивши спроб дізнатись, чи були вони вручені заявникам або чи були заявники повідомлені про апеляційні скарги будь-яким іншим шляхом, позбавили їх можливості надати зауваження щодо поданих у їхніх справах апеляційних скарг та не виконали свого обов'язку дотримуватися принципу рівності сторін. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
      За змістом пункту 1 статті 46 розділу II Конвенції держава Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV).
      Частиною першою статті 1 Закону N 3477-ІVвизначено, що виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону N 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.
      Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частини третя згаданої статті).
      Як установлено у Рішенні Суду та підтверджується матеріалами справи, суд апеляційної інстанції не повідомив позивача ОСОБА_1 про відкриття апеляційного провадження у справі, не направив копію апеляційної скарги управління ПФУ для реалізації права позивача на подання своїх заперечень. Отже, оскаржувану постанову належить визнати прийнятою з порушенням положень адміністративного процесуального законодавства, зокрема вимоги про розгляд справи з дотриманням передбаченого статтями 7 і 10 КАС принципу рівності всіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом.
      Характер установлених Судом процедурних порушень під час апеляційного перегляду справи за позовом ОСОБА_1, які лягли в основу його висновку про порушення Україною пункту 1 статті 6 розділу І Конвенції через недотримання принципу рівності сторін, ставлять під сумнів результат такого апеляційного перегляду.
      Наведена обставина в розумінні підпункту "b" підпункту "іі" пункту II Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N R (2000)2 від 19 січня 2000 року "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      Таким чином, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в контексті цієї справи можна усунути шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції з направленням справи до того самого суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства.
      Керуючись статтями 344, 355, 356, 359, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2014 року задовольнити.
      2. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий апеляційний розгляд до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко
      Судді Т.О. Анцупова Ж.М. Єленіна
      С.В. Бакуліна О.Р. Кібенко
      В.В. Британчук Л.М. Лобойко
      Ю.Л. Власов Л.І. Рогач
      М.І. Гриців О.М. Ситнік
      Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич
      В.І. Данішевська О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      2 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 753/10895/15-ц
      Провадження N 14-233звц19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      головуючого суддіКнязєва В. С.,
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      за участю
      секретаря судового засідання Брича Я.О.,
      представника позивача- адвоката Дроздовського Л.П.,
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_3 (далі також - позивач) про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року (далі також - заява про перегляд) у справі за його позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне територіальне управління юстиції у місті Києві в особі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві, про визнання батьківства та зобов'язання вчинити дії.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позову
      1. 11 червня 2015 року позивач звернувся з позовом, в якому просив:
      1.1. Визнати його батьком ОСОБА_6 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1.
      1.2. Зобов'язати відповідний відділ реєстрації актів цивільного стану м. Києва виключити відомості про ОСОБА_4 як батька дитини з актового запису про її народження, зазначивши замість нього позивача як батька дитини.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. У вересні 2005 року позивач познайомився з ОСОБА_5
      2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 в ОСОБА_5 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 народилася дитина. Вказаних відповідачів було записано батьками дитини в її свідоцтві про народження.
      2.3. Проведений аналіз ДНК підтвердив батьківство позивача щодо дитини. Відтоді позивач сприймає дитину як доньку, піклується про неї, бере участь в її вихованні та матеріально забезпечує. ОСОБА_4 матеріальної допомоги дитині не надає.
      2.4. У 2011 році позивач заповів дитині усе своє майно.
      2.5. Позивачу стало відомо, що ОСОБА_5 уклала новий шлюб і планує разом з дитиною переїхати на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччини.
      2.6. Потрібно захистити право дитини знати своїх батьків і отримувати піклування від них згідно зі статтею 7 Конвенції про права дитини.
      3. 9 листопада 2015 року позивач подав пояснення, в яких просив визнати поважними причини пропуску позовної давності. Вказав, що раніше не звертався з позовом до суду, оскільки ОСОБА_5 не чинила перешкод у здійсненні позивачем його батьківських прав. Для того, щоби запобігти штучному їх створенню і травмуванню дитини, позивач до суду не звертався та був вимушений утриматися від офіційного встановлення батьківства. Вважав причини пропуску позовної давності поважними, оскільки перешкоди в реалізації ним його прав як батька виникли на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 одноособово вирішила залишити територію України разом із дитиною та переїхати на постійне місце проживання за кордон.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 17 листопада 2015 року Дарницький районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким позов задовольнив:
      4.1. Визнав позивача батьком дитини.
      4.2. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві виключити відомості про ОСОБА_4, записаного батьком дитини, з актового запису про народження N 1689 (далі - актовий запис N 1689), вчиненого відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції м. Києва 30 листопада 2006 року.
      4.3. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві внести зміни до актового запису N 1689, зазначивши позивача батьком дитини та змінивши прізвище дитини з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ", а по батькові з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ".
      5. Мотивував рішення так:
      5.1. Позивач є біологічним батьком дитини.
      5.2. ОСОБА_5 визнала, що протягом життя дитини позивач матеріально опікувався нею, брав участь в її розвитку та вихованні, придбав ОСОБА_5 транспортний засіб для того, щоб вона привозила дитину до позивача, оскільки вдома, де проживала дитина, зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка й іншої дитини.
      5.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
      5.4. Обґрунтованими є доводи позивача щодо підстав нереалізації ним права на судовий захист протягом року від дня, коли він дізнався про те, що є батьком дитини.У позивача були підстави вважати, що ОСОБА_5 чинитиме штучні перешкоди фактичному здійсненню позивачем його батьківських прав та обов'язків. З метою уникнення такої ситуації і травмування дитини позивач до суду не звертався, проте фактично виконував обов'язки батька дитини.А тому причини пропуску позивачем позовної давності є поважними.
      5.5. Мають застосовуватися висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладені у рішеннях від 8 квітня 2004 року у справі "Хаас проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02) та від 7 серпня 1996 року у справі "Йогансен проти Норвегії" ("Johansen v. Norway", заява N 17383/90).
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 3 лютого 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким скасував рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.
      7. Мотивував рішення тим, що позовна давність за вимогами про визнання батьківства починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. А тому необґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про порушення його прав лише на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 повідомила про намір вийти заміж і виїхати на постійне місце проживання до іншої країни. Суд вказав, що позивач дізнався, що є батьком дитини, 24 липня 2007 року. Проте з позовом звернувся лише 11 червня 2015 року, тобто пропустивши позовну давність.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      8. 13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року.
      9. Мотивував ухвалу так:
      9.1. Обґрунтованими є висновки апеляційного суду про те, що позивач пропустив позовну давність.
      9.2. Відхилив доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправомірно застосував позовну давність, порушивши право біологічного батька на батьківство, оскільки відповідно до частини третьої статті 267 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України апеляційний суд застосував позовну даність на підставі заяви матері, поданої під час розгляду справи у суді першої інстанції.
      9.3. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував обставини справи щодо систематичного та сумлінного виконання позивачем його батьківських обов'язків і відсутність перешкод у спілкуванні з дитиною до 2015 року, оскільки спір про батьківство виник між позивачем і чоловіком матері дитини.
      9.4. Обставини цієї справи відрізняються від обставин справ, які розглянув ЄСПЛ і які не взяв до уваги апеляційний суд.
      9.5. Слід застосувати висновки ЄСПЛ, викладені у рішеннях від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" ("Saviny v. Ukraine", заява N 39948/06), від 7 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" ("Hunt v. Ukraine" заява N 31111/04), від 8 квітня 2004 року у справі "Гаазе проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02), від 6 липня 2010 року у справі "Гронмарк проти Фінляндії" ("Gronmark v. Finland", заява N 17038/04) і від 29 січня 2013 року у справі "Роман проти Фінляндії" ("Roman v. Finland", заява N 13072/05).
      Короткий зміст рішення ЄСПЛ
      10. 19 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "М. Т. проти України" ("M.T. v. Ukraine", заява N 950/17) (далі також - Рішення) щодо порушення у цій справі Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
      11. ЄСПЛ вказав, що у цій справі проблема стосується не дій держави, а неналежності захисту національними судами приватного життя позивача у спорі між приватними особами (§ 23 Рішення).
      11.1. Суди визнали, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання батьківства поза межами встановленого законодавством строку, та згідно з нормами законодавства мали повноваження поновити цей строк за наявності вагомих підстав.
      11.2. Клопочучи про поновлення строку, позивач наполягав, що він пропустив його з поважних причин, оскільки, доки йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною, не хотів порушувати її сімейне становище, оскільки в неї був законний батько. Позивач втрутився лише тоді, коли дізнався про рішення матері виїхати з країни разом з дитиною.
      11.3. Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини (наявність ймовірного біологічного батька, законного батька та вітчима), її фактичні стосунки з цими трьома чоловіками залишилися абсолютно непроаналізованими. А питання про те, чи було в найкращих інтересах дитини поновити позивачеві позовну давність, не було розглянуте. Отже, за таких обставин не було проведено жодного аналізу для забезпечення балансу між інтересами дитини та позивача щодо встановлення його батьківства (§ 25 Рішення), а суди апеляційної та касаційної інстанцій не забезпечили поваги до приватного життя позивача, на яке він має право відповідно до статті 8 Конвенції (§ 26 Рішення).
      12. З огляду на висновки за статтею 8 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що немає необхідності розглядати скаргу щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 29 Рішення).
      13. Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов'язав Україну впродовж трьох місяців сплатити позивачу 4 500 (чотири тисячі п'ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, й 1 500 (одну тисячу п'ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу.
      Рух заяви про перегляд судового рішення
      14. 23 квітня 2019 року позивач звернувся до Верховного Суду із заявою, в якій просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року й ухвалити нове рішення, яким скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
      15. 2 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення у цій справі на підставі Рішення та призначила справу до розгляду.
      16. 22 травня 2019 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
      17. Позивач вважає, що Рішення є підставою для відновлення настільки, наскільки це можливо, його попереднього юридичного стану. А тому, оскільки суд першої інстанції задовольнив його позовні вимоги, просить залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
      18. Мотивує заяву тим, що у Рішенні ЄСПЛ встановив порушення Україною статті 8 Конвенції, вказавши, на думку позивача, на законність рішення суду першої інстанції. А оскільки порушення прав позивача, гарантованих цією статтею, є триваючим, його може припинити тільки ухвалення остаточного та справедливого судового рішення.
      (2) Позиції інших учасників справи
      19. Відповідачі та третя особа позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи
      20. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представника позивача, оцінила доводи останнього та зміст встановлених у Рішенні порушень Україною міжнародних зобов'язань і у передбачених законодавством межах відповідно до підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків.
      21. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      22. Глава 3 Закону N 3477-IV передбачає, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
      23. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 Конвенції).
      24. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      25. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі (частина третя статті 10 Закону N 3477-IV).
      26. Застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
      27. Для цього слід враховувати Рекомендацію N R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:
      27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      28. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.
      29. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
      30. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов'язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      31. З огляду на те, що у Рішенні ЄСПЛ констатував порушення щодо позивача статті 8 Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не стала адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішень національних судів у частині, що не відповідає висновкам ЄСПЛ у справі позивача.
      32. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      32.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дитина, яка є донькою позивача та ОСОБА_5, що підтверджує результат дослідження, проведеного у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Євролаб", та визнає матір дитини.
      32.2. Позивач забезпечує дитину матеріально, бере участь в її розвитку та вихованні, придбав для ОСОБА_5 транспортний засіб, аби вона привозила дитину до нього, оскільки вдома де проживала дитина зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка та іншої дитини.
      32.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
      32.4. 22 травня 2015 року ОСОБА_5 уклала шлюб із ОСОБА_7.
      33. У Рішенні ЄСПЛ на підставі його практики вказав, що у таких справах має враховуватися справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами. Усі рішення щодо найкращих інтересів дитини повинні мати надзвичайне значення (§ 23 Рішення).
      34. ЄСПЛ звернув увагу, що стосовно спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини (див. рішення від 22 березня 2012 року у справі "Каутзор проти Німеччини" ("Kautzor v. Germany", заява N 23338/09), та від 22 березня 2012 року у справі "Аренс проти Німеччини" ("Ahrens v. Germany", заява N 45071/09, § 74)). Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (див. рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року у справі "Ружанські проти Польщі" ("Rozanski v. Poland", заява N 55339/00, § 78). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (див. рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі "Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини" ("Krasztian Barnabas Tot v. Hungary", заява N 48494/06, § 33-38)) (§ 24 Рішення).
      35. Частини перша та друга статті 128 Сімейного кодексу України передбачають, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.
      36. Згідно з частиною першою статті 129 того ж кодексу особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
      37. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 Цивільного кодексу України).
      38. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 Цивільного кодексу України).
      39. Згідно з частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
      40. ЄСПЛ констатував, що порушення Конвенції допустили саме суди, які переглядали рішення суду першої інстанції. Останній проаналізував доводи позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності та дійшов висновку про обґрунтованість відповідних доводів позивача. Натомість апеляційний суд, з яким погодився суд касаційний, не спростував висновки суду першої інстанції, але відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що позивач пропустив позовну давність, не навів будь-які альтернативні підстави, які би пояснили його рішення, не з'ясував фактичні стосунки дитини з ймовірним біологічним батьком, законним батьком і вітчимом, а також не вирішив питання про відповідність найкращим інтересам дитини поновлення позивачеві позовної давності та розгляду позову. А тому не забезпечив баланс між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства (§ 25-26 Рішення).
      41. З огляду на зміст Рішення та факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій про те, що позивач є біологічним батьком дитини, утримує та виховує дитину протягом усього її життя, вчинив дії спрямовані на забезпечення майбутнього дитини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме висновки суду першої інстанції відповідають сформульованим у Рішенні висновкам ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
      42. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України).
      43. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву позивача про перегляд судового рішення обґрунтованою. А тому ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року слід скасувати, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року - залишити в силі.
      Керуючись статтями 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року задовольнити.
      2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року скасувати; рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 520/6288/16-а
      Провадження N 11-9зва19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Князєва В.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гудими Д.А., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      за участю:
      секретаря судового засідання - Орєшко Ю.О.,
      представника позивача - Проценко О.О.,
      розглянула в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі міста Одеси про визнання дій неправомірними та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року (судді Запорожан Д.В., Романішин В.Л., Шляхтицький О.І.)
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. ОСОБА_1 у травні 2016 року звернувся до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі міста Одеси про визнання дій неправомірними та скасування рішення.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2. Київський районний суд м. Одеси розглянув справу в порядку скороченого провадження і постановою від 13 червня 2016 року позов задовольнив.
      Визнав неправомірними дії відповідача щодо відмови у здійсненні перерахунку раніше призначеної пенсії ОСОБА_1 у розмірі 90 % від суми місячного заробітку відповідно до статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" у редакції від 12 липня 2001 року N 963-III, яка діяла на момент призначення пенсії.
      Визнав протиправним та скасувати рішення Управління Пенсійного фонду України у Київському районі м. Одеси від 25 травня 2016 року N 133362 про відмову у здійсненні перерахунку пенсії за вислугу років, призначеної у розмірі 90 % від посадового окладу працівнику прокуратури Одеської області Левченку А.К. на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року N 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" у зв'язку із збільшенням посадового окладу відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2015 року N 1013 "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів".
      Зобов'язав відповідача здійснити з 01 червня 2016 року перерахунок та виплату позивачу пенсії відповідно до статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" у редакції від 12 липня 2001 року N 963-III, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року N 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" в розмірі 90 % від середнього заробітку на підставі довідки виданої прокуратурою Одеської області від 23 травня 2016 року N 9.
      3. Київський районний суд м. Одеси ухвалою від 03 жовтня 2016 року роз'яснив постанову Київського районного суду м. Одеси від 13 червня 2016 року.
      4. Суддя Одеського апеляційного адміністративного суду ухвалою
      від 16 лютого 2017 року відкрив апеляційне провадження за апеляційної скаргою Управління Пенсійного фонду України в Київському районі міста Одеси на постанову Київського районного суду м. Одеси від 13 червня 2016 року та призначив справу до розгляду в порядку письмового провадження.
      5. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 01 березня 2017 року постанову Київського районного суду м. Одеси від 13 червня 2016 року скасував та прийняв нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог
      6. У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року на підставі пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС, а саме - встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
      7. Обґрунтовуючи наявність згаданої підстави для перегляду судових рішень, заявник посилається на рішення Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ відповідно), ухвалене 06 грудня 2018 року у справі "Ісаєв та інші проти України", в частині заяви ОСОБА_1 N 66870/17, яке набуло статусу остаточного 06 березня 2019 року (далі - Рішення).
      8. Цим Рішенням було встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) при вирішенні судом, зокрема, справи ОСОБА_1.
      9. З огляду на встановлене в Рішенні Суду порушення принципу рівності сторін, що призвело до порушення права позивача на справедливий судовий розгляд, ОСОБА_1 просить постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
      Рух заяви
      10. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 11 січня 2019 року відкрив провадження за виключними обставинами у цій справі, а ухвалою від 01 квітня 2019 року призначив її до розгляду.
      Позиція інших учасників справи
      11. Від відповідача заяв чи клопотань до суду не надходило.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      12. Відповідно до пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
      13. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
      14. Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      15. Реалізація таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема в частинах першій та другій статті 6 КАС.
      16. З огляду на наведене та згідно зі статтею 46 Конвенції, статтею 2 Закону держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      17. Пунктом 1 статті 6 розділу I Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      18. Відповідно до статті 7 КАС (в редакції, чинній на момент розгляду справи судами) одним із принципів здійснення правосуддя в адміністративних судах є рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом.
      19. Положеннями статті 49 КАС (в редакції, чинній на момент розгляду справи судами) визначено, що особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуальні права і обов'язки. Особи, які беруть участь у справі, мають право: знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів; знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання і відводи; давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; знайомитися з технічним записом, журналом судового засідання, протоколом про вчинення окремої процесуальної дії і подавати письмові зауваження до них; робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень; оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів; користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом. Особи, які беруть участь у справі, можуть за власний рахунок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них.
      20. Відповідно до частини другої статті 186 КАС (в редакції, чинній на момент розгляду справи судами) апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
      21. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 190 КАС (в редакції, чинній на момент розгляду справи судами) суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття апеляційного провадження надсилає копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у справі, разом з копією апеляційної скарги, інформацією про їхні права та обов'язки і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу.
      22. Відповідно до частини другої статті 190 КАС (в редакції, чинній на момент розгляду справи судами) усі судові рішення, ухвалені суддею-доповідачем під час підготовки справи до апеляційного розгляду, викладаються у формі ухвали. Копії ухвал надсилаються особам, які беруть участь у справі.
      23. Крім того, положеннями частини першої статті 191 КАС (в редакції, чинній на момент розгляду справи судами) визначено, що особи, які беруть участь у справі, мають право подати до адміністративного суду апеляційної інстанції заперечення на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом встановленого судом апеляційної інстанції строку.
      24. У пункті 8 розділу III Рішення Суд вказав, що загальна концепція справедливого судового розгляду, яка охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу (рішення від 23 червня 1993 року у справі "Руїз-Матеос проти Іспанії", пункт 63), вимагає, щоб особу, щодо якої порушено провадження, було проінформовано про цей факт (рішення від 04 березня 2014 року у справі "Діліпак та Каракайя проти Туреччини", заяви N 7942/05 та N 24838/05, пункт 77). Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (рішення від 27 жовтня 1993 року у справах "Авотіньш проти Латвії", заява N 17502/07, пункт 119 та "Домбо Бехеєр Б.В. проти Нідерландів", пункт 33). Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі із апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи (рішення від 06 лютого 2001 року у справі "Беер проти Австрії", заява N 30428/96, пункти 17 - 18).
      25. Відповідно до пункту 9 розділу III Рішення у разі невручення стороні належним чином судових документів, вона може бути позбавлена можливості захищати себе у провадженні (рішення від 21 травня 2015 року у справі "Заводнік проти Словенії", заява N 53723/13, пункт 70).
      26. Суд у пункті 11 розділу III Рішення зазначив, що національні суди, розглянувши подані у справах заявників апеляційні скарги та не здійснивши спроб дізнатись, чи були вони вручені заявникам або чи були заявники повідомлені про апеляційні скарги будь-яким іншим чином, позбавили їх можливості надати зауваження щодо поданих у їхніх справах апеляційних скарг та не виконали свого обов'язку дотримуватися закріпленого у статті 6 Конвенції принципу рівності сторін.
      27. Згідно зі статтею 10 Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      28. З матеріалів справи вбачається, що суд апеляційної інстанції не вирішував питання поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, не повідомив позивача про відкриття апеляційного провадження у справі, про призначення справи до апеляційного розгляду, не направив ОСОБА_1 копію апеляційної скарги.
      29. Характер установлених Судом процедурних порушень під час апеляційного перегляду справи за позовом ОСОБА_1, які лягли в основу його висновку про порушення Україною пункту 1 статті 6 розділу І Конвенції через недотримання принципу рівності сторін та юридичної визначеності, ставлять під сумнів результат такого апеляційного перегляду.
      30. Наведена обставина в розумінні підпункту "b" підпункту "іі" пункту II Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N R (2000)2 від 19 січня 2000 року "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      31. Крім того, відповідно до пункту 5 частини третьої статті 353 КАС порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені в судовому рішенні.
      32. З матеріалів справи вбачається, що ухвала судді Одеського апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2017 року про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду суддею не підписана.
      Висновки за результатами розгляду заяви
      33. Відповідно до частини п'ятої статті 368 КАС за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      34. Таким чином, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи може бути усунуто шляхом скасування ухвали та постанови суду апеляційної інстанції з направленням справи до того самого суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства зі стадії відкриття апеляційного провадження у справі.
      Керуючись статтями 344, 353, 355, 356, 359, 368, 369 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судового рішення задовольнити частково.
      2. Ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2017 року та постанову цього ж суду від 01 березня 2017 року скасувати, а справу передати для продовження апеляційного розгляду до П'ятого апеляційного адміністративного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження у справі.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська О.С. Золотніков
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      14 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 800/283/17
      Провадження N 11-693заі18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання - Ключник А.Ю.,
      представників:
      позивача - ОСОБА_1, ОСОБА_2,
      відповідача - ОСОБА_11,
      третьої особи - Рохманова С.І.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Президента України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, про визнання незаконним та скасування Указу Президента України від 13 квітня 2016 року N 142/2016 "Про скасування рішення голови Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області" (далі - Указ, Первомайська РДА відповідно)
      за апеляційними скаргами ОСОБА_5, ОСОБА_3 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 3 травня 2018 року (судді Коваленко Н.В., Анцупова Т.О., Гімон М.М., Бучик А.Ю., Кравчук В.М.),
      УСТАНОВИЛА:
      10 жовтня 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати незаконним і скасувати Указ Президента України, яким скасовано розпорядження голови Первомайської РДА від 12 жовтня 2012 року N 470-р про зарахування земельної ділянки загальною площею 1553,97 га в межах території Ленінської сільської ради Первомайського району Миколаївської області (далі - Ленінська сільська рада) до земель запасу державної власності (далі - розпорядження РДА N 470-р).
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначила, щорозпорядження РДА N 470-р стало передумовою для прийняття розпоряджень N 471-р та N 523-р про надання дозволу громадянам України (775 особам) на складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства із земель запасу сільськогосподарського призначення в межах території Ленінської сільської ради та затвердження відповідного проекту землеустрою.
      Таким чином, на підставі скасованого Указом розпорядження РДА N 470-р та наступних за ним розпоряджень РДА земельні ділянки загальною площею 1553,97 га із земель запасу державної власності були передані у приватну власність 775 громадянам України, в тому числі й позивачу, які протягом 24-26 грудня 2012 року отримали державні акти на право власності на земельні ділянки.
      ОСОБА_3 вказала на те, що після отримання нею та іншими особами цих державних актів Президент України не мав права скасовувати розпорядження РДА, яке вичерпало власну дію фактом його виконання, адже з цього моменту адміністративні правовідносини припинились, замість них виникли цивільні правовідносини, і Президент України, видаючи Указ, вийшов за межі наданих йому Конституцією України та Законом України від 9 квітня 1999 року N 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" (далі - Закон N 586-XIV) повноважень, адже розпорядився землями приватної власності замість земель державної власності.
      Отже, на думку ОСОБА_3, скасування розпорядження РДА N 470-р порушує її право власності на землю.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 3 травня 2018 рокув задоволенні позову відмовив.
      У ході судового розгляду справи встановлено такі обставини.
      26 травня 2000 року Ленінською сільською радою прийнято рішення N 20 про передачу в приватну власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 764,15 га, ОСОБА_7 земельної ділянки площею 989,82 га.
      16 червня 2000 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 видано один на двох державний акт на право приватної власності на землю за НОМЕР_6 (далі - державний акт НОМЕР_6), згідно якого їм передано 1753,97 га землі (764,15+989,82=1753,97).
      Рішенням Первомайського районного суду Миколаївської області від 11 січня 2001 року у справі N 2-19, яке набрало законної сили, задоволено позов прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Ленінської сільської ради до ОСОБА_7 і ОСОБА_4 про визнання недійсним державного акта про право приватної власності на землю, визнано недійсним та скасовано державний акт НОМЕР_6 від 16 червня 2000 року.
      Підставою скасування акта стало те, що при прийнятті рішення про передачу ОСОБА_7 і ОСОБА_4 у приватну власність земельної ділянки загальною площею 1753,97 га Ленінською сільською радою порушено вимоги абзацу 3 пункту 4 Указу Президента України від 10 листопада 1994 року за N 666 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" щодо граничного розміру загальної площі земельної ділянки, що може бути в приватній власності громадянина, який не повинен перевищувати норм, встановлених Земельним кодексом України (далі - ЗКУ) для селянських (фермерських) господарств, тобто, згідно з частиною першою статті 52 цього Кодексу, не більше 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель.
      Іншою підставою для скасування державного акта на право приватної власності на землю стало те, що його було видано ОСОБА_7 і ОСОБА_4 один на двох, що не передбачено Постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 року N 2201 "Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею".
      ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1.
      Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2012 року у справі N 2-а/1421/119/2012 відмовлено ОСОБА_4 у задоволенні позовних вимог до відділу Держкомзему у Первомайському районі Миколаївської області про визнання протиправними дій по внесенню запису до Книги записів реєстрації державних актів на право приватної власності по Ленінській сільській раді, про скасування державної реєстрації державного акта за реєстраційним НОМЕР_6 на право приватної власності на землю, виданого 16 червня 2000 року Ленінською сільською радою на ім'я ОСОБА_7 та ОСОБА_4 та зобов'язання анулювати вказаний запис.
      12 жовтня 2012 року головою Первомайської РДА видано розпорядження N 470-р про зарахування земельної ділянки загальною площею 1553,97 га в межах території Ленінської сільської ради до земель запасу державної власності та розпорядження N 471-р про надання дозволу громадянам України на складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства із земель запасу сільськогосподарського призначення в межах території Ленінської сільської ради.
      20 листопада 2012 року головою Первомайської РДА видано розпорядження N 523-р, пунктом 1 якого затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам України (775 особам) для ведення особистого селянського господарства в межах території Ленінської сільської ради Первомайського району Миколаївської області, а пунктом 2 - передано безоплатно у приватну власність 775 особам (у тому числі й позивачу) земельні ділянки із сільськогосподарських земель запасу державної власності.
      Вказані особи протягом 24-26 грудня 2012 року отримали державні акти на право приватної власності, зокрема ОСОБА_3 отримала державний акт серії НОМЕР_1, об'єктом права власності за яким є земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_2, що зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за номером 482548401003596.
      Розпорядження Первомайської РДА від 12 жовтня 2012 року N 470-р, від 12 жовтня 2012 року N 471-р, від 20 листопада 2012 року N 523-р стали предметом перевірки в адміністративній справі N 814/1350/13-а за позовом ОСОБА_4 до Первомайської РДА про визнання недійсними та скасування цих розпоряджень.
      Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 травня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 5 грудня 2013 року, в позові відмовлено. Суд відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, оскільки не міг встановити за нею права на земельну ділянку, у зв'язку з чим скасування зазначених розпоряджень вважав неналежним способом захисту прав позивача (у подальшому Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 24 лютого 2016 року закрив провадження у зазначеній справі у зв'язку з наявністю спору про право та належністю вимог ОСОБА_4до розгляду в порядку цивільного судочинства).
      23 грудня 2014 року ОСОБА_4 отримала свідоцтва про право на спадщину за законом, якими державний нотаріус Першої первомайської державної нотаріальної контори Миколаївської області посвідчив, що на підставі статті 1261 Цивільного кодексу України ОСОБА_4 є спадкоємцем майна ОСОБА_7, а саме земельних часток (паїв) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП "Шлях Леніна" села Чаусове Друге Первомайського району Миколаївської області в умовних кадастрових гектарах, що належали спадкодавцю на підставі сертифікатів на земельну частку (пай), виданих Первомайською РДА, зареєстрованих у Книзі реєстрації сертифікатів на земельну частку (пай).
      У 2015 році до Президента України було направлено ряд звернень громадян з проханням забезпечити дотримання Конституції та законів України органами державної влади у Первомайському районі Миколаївської області.
      Так, народний депутат України ОСОБА_8 звернувся до Президента України з листом від 5 червня 2015 року N 5-295, в якому просив вжити заходів щодо захисту прав ТОВ "Агрофірма ОСОБА_4" та скасувати розпорядження Первомайської РДА від 12 жовтня 2012 року за N 470-р, від 12 жовтня 2012 року за N 471-р, від 20 листопада 2012 року за N 523-р, а також зобов'язати Первомайську РДА вжити вичерпних заходів щодо усунення наслідків виконання зазначених незаконних розпоряджень та відновлення законності в цьому питанні, зокрема щодо визнання недійсними державних актів про право власності на земельну ділянку, виданих 775 фізичним особам на виконання незаконних розпоряджень.
      Також із заявою (зареєстрованою в Адміністрації Президента України за N 22/036983-14К від 19 серпня 2015 року) щодо скасування незаконних розпоряджень Первомайської РДА від 12 жовтня 2012 року N 470-р, від 12 жовтня 2012 року N 471-р, від 20 листопада 2012 року N 523-р, з метою захисту прав сім'ї ОСОБА_4 та земель села Чаусово-2 від злочинних посягань, звернулися до Президента України ОСОБА_9. мешканці села Чаусово-2 Первомайського району Миколаївської області, які мають ренту та господарську допомогу з земель, якими користується сім'я ОСОБА_4, та які підтвердили факти, зазначені у листі народного депутата України ОСОБА_8 від 5 червня 2015 року N 5-295.
      Представник ОСОБА_4 - адвокат Рохманов С.І. своїм зверненням до Президента України від 29 вересня 2015 року N 89-Д/2015 підтримав звернення мешканців села Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області, просив скасувати зазначені вище розпорядження органу виконавчої влади.
      Указом Президента України від 13 квітня 2016 року N 142/2016 "Про скасування рішення голови Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області" скасовано розпорядження голови Первомайської РДА від 12 жовтня 2012 року N 470 "Про зарахування земельної ділянки в межах території Ленінської сільської ради до земель запасу державної власності", як таке, що суперечить Конституції та законам України, зокрема статтям 14 та 19 Конституції України, статтям 3, 6, 7, 21 Закону N 586-XIV, статтям 17, 19, 122 ЗКУ.
      Одночасно з оскаржуваним Указом Президент України 13 квітня 2016 року видав Розпорядження N 98-2016-рп "Про деякі розпорядження голови Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області", яким надав доручення голові Миколаївської обласної державної адміністрації, в тому числі й щодо скасування розпоряджень голови Первомайської РДА, що суперечать Конституції України та законам України, іншим актам законодавства України.
      На виконання вказаного Розпорядження 14 квітня 2016 року голова Миколаївської обласної державної адміністрації прийняв розпорядження N 130-р, яким скасовані розпорядження голови Первомайської РДА від 12 жовтня 2012 року N 471-р "Про надання дозволу громадянам України на складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства в межах території Ленінської сільської ради" та від 20 листопада 2012 року N 523-р "Про затвердження Проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам України (775 чоловік) для ведення особистого селянського господарства в межах території Ленінської сільської ради Первомайського району Миколаївської області".
      Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що Указ видано на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема, співмірюючи наслідки вчинюваних дій з метою діяльності Президента України щодо захисту прав громадян; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
      7 червня 2018 року представники позивача, а також ОСОБА_5, яка не бере участі у справі, однак вважає, що суд у згаданому вище рішенні вирішив питання про її права та інтереси, подали апеляційні скарги, у яких, посилаючись на недоведеність обставин, які суд визнав встановленими, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову та прийняти нову постанову про визнання протиправним і скасування Указу.
      Так, скаржники вказують, зокрема на те, що:
      - суд залишив поза увагою те, що розпорядження РДА N 470-р, N 471-р та N 523-р у сукупності стали правовими підставами виникнення у позивача та інших 774 осіб прав на землю в порядку статті 118 ЗКУ, а тому скасування Президентом України юридичної підстави, на якій виникло первісне право на землю, -розпорядження РДА N 470-р, становить втручання (не в інтересах суспільства) у право на мирне володіння своїм майном (земельними ділянками) ОСОБА_3 та інших осіб;
      - суд першої інстанції вийшов за межі власних повноважень, оскільки поза предметом доказування та визначених законом процедур адміністративного судочинства, без підтвердження доказами встановив наявність прав на спірну землю у третьої особи - ОСОБА_4, які не визнаються позивачем і ще 772 особами в цивільній справі N 484/5719/15-ц, ігноруючи при цьому встановлені у ході розгляду господарським судом справи N 915/1111/13 обставини вичерпання дії сертифікатами на право на земельну частку (пай) після їх реалізації подружжям ОСОБА_4, припинення права приватної власності на землю після скасування державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_6 рішенням суду 2001 року у справі N 2-19;
      - суд помилково не застосував положення частини другої статті 158 ЗКУ, статті 124 Конституції України, статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо вирішення земельних спорів з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, виключно судом, обов'язковості виконання судових рішень та неможливості привласнення функції судів іншими органами чи посадовими особами, що призвело до помилкового визнання судом законним Указу, який, за наявності між 775 особами та ОСОБА_4 спору про право власності, відповідач видав, перебравши на себе функції правосуддя, втрутившись у судове провадження N 484/5719/15-ц та фактично переглянувши судові рішення у справі N 915/1111/13, визнаючи при цьому сертифікати та право на землю ОСОБА_4 дійсними, чим порушив право на справедливий суд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція);
      У відзиві на апеляційні скарги представник Президента України просив залишити їх без задоволення, оскільки, на думку відповідача, Указ видано на підставі та в межах повноважень, визначених Конституцією та законами України, він направлений на усунення порушень законодавства та не вирішує питання права власності позивача.
      Представник Президента України вважає правильними висновки суду першої інстанції про те, що Первомайська РДА не мала права розпоряджатися спірною землею за неприпинення права власності на неї членів КСП "Шлях Леніна", отже, розпорядження голови Первомайської РДА N 470-р було видане всупереч статті 21 Закону N 586-XIV та статей 17, 122 ЗКУ, а відтак Президент України на виконання наданих йому частиною восьмою статті 118 Конституції України та частиною третьою статті 43 Закону N 586-XIV повноважень правомірно скасував згадане розпорядження.
      ОСОБА_4 у відзиві на апеляційні скарги зазначила, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування Указу, оскільки:
      - скасованим Указом розпорядженням голови Первомайської РДА N 470-р жодним чином не вирішувалися питання, пов'язані із виникненням, зміною чи припинення цивільних та інших прав чи обов'язків позивача, текст цього розпорядження не містить прямих чи непрямих посилань на позивача, його права чи обов'язки, відсутній і причинно-наслідковий зв'язок між ухваленням вказаного розпорядження та виникненням у позивача цивільного права, на яке він посилається;
      - Указом не встановлено прав і не визначено обов'язків ОСОБА_3;
      - Первомайська РДА вийшла за межі своїх повноважень, розпорядившись землею, яка не перебувала у державній власності, і відносно якої діяла (та діє) законодавча заборона (мораторій), передбачена підпунктом "б" пункту 15 Перехідних положень ЗКУ. Отже, Глава держави, здійснюючи передбачені законодавством функції контролю та нагляду, правомірно скасував розпорядження голови Первомайської РДА N 470-р. При цьому наявність спору між фізичними особами не є та не може бути підставою для невиконання Президентом України покладених на нього відповідно до Конституції України повноважень.
      У судовому засіданні представники позивача, відповідача та третьої особи підтримали, відповідно, апеляційні скарги та відзиви на неї, надали пояснення, аналогічні наведеним у зазначених процесуальних документах доводам.
      Дослідивши наведені в апеляційних скаргах доводи та надані на противагу їм аргументи, заслухавши учасників справи, перевіривши її матеріали, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з пунктом 2 статті 21 Закону N 586-XIV місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.
      Частиною першою статті 154 ЗКУ встановлено, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатися у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження.
      Згідно з частиною другою статті 6 Закону N 586-XIV розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.
      Відповідно до частини восьмої статті 118 Конституції України рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.
      Частиною третьою статті 43 Закону N 586-XIV встановлено, що розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.
      Відповідно до частини другої статті 102 Конституції України Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
      Згідно з пунктом 1 частини першої, частини третьої статті 106 Конституції України Президент України забезпечує незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
      Відповідно до пункту 9 частини третьої Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 року N 970/2006, Указами Президента України оформляються прийняті Президентом України на основі та на виконання Конституції і законів України рішення, зокрема, про скасування рішень голів місцевих державних адміністрацій.
      Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
      Частиною першою статті 6 КАС у редакції, чинній на час подання цього позову, було передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
      Особливості провадження у справах щодо оскарження актів Президента України, зокрема, розгляду справ щодо законності указів Президента України, визначалися статтею 171-1 КАС у зазначеній редакції, відповідно до частини другої якої такі акти оскаржувалися до Вищого адміністративного суду України.
      Частиною другою статті 2 КАС у редакції, чинній на час розгляду справи, передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
      1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
      2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
      3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
      4) безсторонньо (неупереджено);
      5) добросовісно;
      6) розсудливо;
      7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
      8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції всупереч завданню адміністративного судочинства та поза межами компетенції суду адміністративної юрисдикції при вирішенні публічно-правових спорів вдався до перевірки наявності прав та обов'язків у сфері приватноправових відносин та встановив цивільні права третьої особи, які є спірними та не визнаються позивачем та іншими особами в цивільній справі N 484/5719/15-ц за позовом ОСОБА_4 про визнання недійсними державних актів про право приватної власності на земельні ділянки та скасування державної реєстрації права власності.
      Так, суд першої інстанції правильно вказав в оскаржуваному рішенні на те, що оскільки юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори щодо законності рішень, дій, бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративним судом не може бути вирішено спір про права власності (правомірність його набуття) 775 осіб, серед яких і позивач у цій справі. Водночас суддійшов висновку про протиправність розпорядження Первомайської РДА N 470-р щодо зарахування земельної ділянки в межах території Ленінської сільської ради до земель запасу державної власності, яке не є предметом оскарження у цій справі, вважаючи доведеним у ході саме цього судового розгляду неприпинення права колективної власності членів КСП "Шлях Леніна" на цю землю (пункт 34.2 рішення) чи то наявність права власності у ОСОБА_4 на земельні частки (паї) на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом (пункт 17).
      Проте перевірка зазначених обставинзнаходиться поза предметом доказування та визначених законом процедур адміністративного судочинства.
      Зазначені обставини судом першої інстанції покладено в основу висновку про правомірність скасування Президентом України на здійснення ним передбачених законодавством функції контролю, нагляду і гарантування конституційних прав громадян розпорядження Первомайської РДА N 470-р, яке, на переконання зазначеного суду, є незаконним.
      При цьому оскаржуваний Указ не містить обґрунтування незаконності цього розпорядження, зокрема того, які саме обставини свідчать про порушення Первомайською РДА під час його видання статей 3, 6, 7, 21 Закону N 586-XIVтa статей 17, 19, 122 ЗКУ.
      У ході судового розгляду представником відповідача, у тому числі й на запит суду, не надано складених на підставі Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України документів, затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 року N 970/2006, (пояснювальної записки, довідкових та аналітичних матеріалів, довідки про погодження проекту тощо), які б містили обґрунтування необхідності видання Указу чи прогноз очікуваних правових наслідків його виконання.
      Разом з тим зі змісту звернень до Президента України, що надійшли від народного депутата ОСОБА_8, представника ОСОБА_4 та інших громадян - жителів села Чаусове-2, за якими відповідачем видано оскаржуваний Указ, убачається, що передумовою для порушення перед відповідачем питання про скасування, зокрема, розпорядження голови Первомайської РДА N 470-рстало незаконне, на думку авторів цих звернень, позбавлення ОСОБА_4 права власності на землю та протиправність набуття іншими особами права приватної власності на неї.
      При цьому згідно з частиною другою статті158 ЗКУ виключно судом розглядаються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб.
      Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи третьої особи про відсутність у ОСОБА_3 права на звернення до суду з цим позовом про скасування Указу Президента України з посиланням на те, що оскаржуваним Указом про скасування розпорядження голови Первомайської РДА N 470-ржодним чином не вирішувалися питання, пов'язані із виникненням, зміною чи припинення цивільних чи інших прав чи обов'язків позивача.
      Так, за змістом цього Указу формальновін не стосувався індивідуальних майнових прав 775 землевласників. Однак його слід оцінювати в контексті конкретних спірних правовідносин, які існували на час видання Указу, а саме спору між ОСОБА_4 та іншими особами, у тому числі й ОСОБА_3, щодо земельних ділянок.
      Розпорядженням голови Первомайської РДА N 470-р змінено правовий статус земель (їх зараховано до земель запасу), який у контексті обставин справи був визначальною умовою для наступного виникнення права власності на землю у 775 фізичних осіб (у тому числі позивача).
      На час видання Указу ці особи вже понад 3 роки мали необхідні документи, що підтверджували відповідно до вимог законодавства України їх право власності.
      Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.
      Отже, особу може бути позбавлено її майна лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності повинно бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.
      Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що у зв'язку з виданням Указу про скасування розпорядження голови Первомайської РДА N 470-р мало місце "втручання" у право позивача ОСОБА_3 на майно - земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_5, про право на яку позивачем отриманодержавний акт серії НОМЕР_1. І таке втручання не було правомірним з огляду на нижченаведене.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) виробив критерії оцінки дотримання статті 1 Першого протоколу. Вони наводяться у багатьох рішеннях. Наприклад, у справі "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04, рішення від 10 лютого 2010 року, пункти 38-39) ЄСПЛ навів загальні принципи застосування статті 1 Першого протоколу:
      - ця стаття по суті гарантує право власності і містить три окремі норми: перша норма, що сформульована у першому реченні частини першої та має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння своїм майном; друга, що міститься в другому реченні частини першої цієї статті, стосується позбавлення особи її майна і певним чином це обумовлює; третя норма, зазначена в частині другій, стосується, зокрема, права держави регулювати питання користування майном. Однак ці три норми не можна розглядати як "окремі", тобто не пов'язані між собою: друга і третя норми стосуються певних випадків втручання у право на мирне володіння майном і, отже, мають тлумачитись у світлі загального принципу, проголошеного першою нормою;
      - будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини першої статті 1, лише якщо забезпечено "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним;
      - вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права. Хоча проблему відносно тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з'ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції.
      Щодо дотримання при виданні Указу вимоги законності втручання слід зазначити, що стаття 118 Конституції України та частина третя статті 43 Закону N 586-XIV не містять застережень щодо обмежень повноваження Президента України на скасування розпоряджень голови державної адміністрації, які вже виконані та викликали певні правові наслідки для прав, свобод та інтересів осіб. Отже, Президент, видаючи оскаржуваний Указ, діяв на виконання зазначених норм, тобто "на підставі закону".
      Водночас, слід зауважити, що реалізація Президентом України зазначених повноважень не може здійснюватися без урахування прав та інтересів осіб, у яких на підставі скасовуваних у подальшому Президентом актів індивідуальної дії виникли певнісуб'єктивні права та охоронювані законом інтереси, і які заперечують проти їх зміни чи припинення.
      Тобто за існування спору про право у правовідносинах, зокрема земельних, які виникли у зв'язку з виданням акта індивідуальної дії, такий акт не може бути скасовано у позасудовому порядку, що відповідає закріпленому у частині другій статті158 ЗКУ правила, за яким виключно судом розглядаються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб.
      Щодо мети втручання, то стаття 1 Першого протоколу до Конвенції допускає можливість втручання у право на мирне володіння майном виключно "в інтересах суспільства". І на переконання Великої Палати Верховного Суду у спірних правовідносинах цієї вимоги не дотримано.
      Так, вказуючи на законність оскаржуваного Указу, суд першої інстанції дійшов висновку, що "легітимна мета", на досягнення якої він був спрямований, полягала не у забезпеченні захисту, відновлення чи реалізації права власності ОСОБА_4, а в тому, щоб відновити правовий стан дотримання органами виконавчої влади (Первомайською РДА) законів та Конституції України (пункт 34.7 рішення). Разом з тим за аргументами представника відповідача, які викладені у запереченнях на позов (а. с. 137 том 1) та які відображені у рішенні та не відхилені судом першої інстанції, Указ не порушує права власності громадян на землю, а навпаки направлений на захист таких прав.
      Слід також звернути увагу на те, що одночасно з оскаржуваним Указом Президент України 13 квітня 2016 року видав Розпорядження N 98-2016-рп "Про деякі розпорядження голови Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області", яким голові Миколаївської обласної державної адміністрації надано доручення, в тому числі й щодо скасування розпоряджень голови Первомайської РДА, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України.
      Видані 13 квітня 2016 року Указ N 142/2016 та Розпорядження голові Миколаївської обласної державної адміністрації N 98-2016-рп мають одну мету і їх слід оцінювати як частини єдиного процесу захисту прав осіб, що звернулися до Президента України, вказуючи, зокрема, на протиправність позбавлення ОСОБА_4 права власності на землю та незаконність державних актів про право приватної власності на цю землю інших 775 фізичних осіб (у тому числі право власності позивача).
      Тому можна дійти висновку, що видання Указу відбувалося на захист інтересів конкретних осіб, які звернулися до Президента України (зокрема ОСОБА_4).
      Отже, висновки суду про єдину й легітимну мету видання Указу - відновлення правового стану дотримання Первомайською РДА законів та Конституції України не відповідають встановленим у справі обставинам, за яких він був виданий, адже скасувавши розпорядження, які були передумовою надання земельних ділянок та виникнення права власності у 775 осіб, Президент України втрутився у сферу приватних правовідносин, ставши фактично на бік однієї зі сторін у правовому (земельному) спорі.
      Видання Указу викликало певні правові наслідки і може стати доказом у судових справах, пов'язаних із оспорюванням законності набуття права власності на земельні ділянки 775 громадянами. Правомірність отримання цими особами земельних ділянок у власність має вирішуватися судом у порядку цивільного провадження, яке наразі триває (справа N 484/5719/15-ц).
      Наведене, на переконання Великої Палати Верховного Суду, свідчить про недотримання гарантій, передбачених у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      Таким, чином Указ про скасування розпорядження голови Первомайської РДА N 470-р виданий Президентом України з використанням такого повноваження не з метою, з якою воно надано, необґрунтовано, а також без дотримання принципу безсторонності та пропорційності, висновки ж суду першої інстанції про відповідність Указу зазначеним критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС, не відповідають встановленим у справі обставинам.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
      За приписами пункту 3 частини першої статті 317 КАС підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
      Оскільки висновки суду першої інстанції про відповідність Указу наведеним вище критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС, не відповідають встановленим у справі обставинам, апеляційні скарги ОСОБА_5, ОСОБА_3 підлягають задоволенню, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 3 травня 2018 року - скасуванню з ухваленням нового - про задоволення позову.
      Керуючись статтями 243, 266, 310, 315, 317, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Апеляційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_5 задовольнити.
      2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 3 травня 2018 року скасувати.
      3. Позов ОСОБА_3 задовольнити.
      4. Визнати незаконним і скасувати Указ Президента України від 13 квітня 2016 року N 142/2016 "Про скасування рішення голови Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області".
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      24 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 1-24/2009
      Провадження N 13-1 зво19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Яновської О.Г.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.
      розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Перга Олевського району Житомирської області про перегляд вироку Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року й ухвали Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом,
      за участю секретаря судового засідання - Письменної Н.Д.,
      учасників судового провадження:
      прокурора - Чупринської Є.М.,
      заявника- ОСОБА_5., і
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
      1. Вироком Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року засуджено ОСОБА_5 за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 375, ч. 1 ст. 70 Кримінального кодексу України (далі - КК України) на 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в установах та організаціях незалежно від форм власності, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків, строком на 3 роки.
      2. На підставі ст. 75 КК України заявника звільнено від відбування основного покарання з випробуванням із іспитовим строком 3 роки.
      3. Відповідно до вимог ст. 54 КК України ОСОБА_5 позбавлено кваліфікаційного класу судді.
      4. Цим же вироком засуджено ОСОБА_7, щодо котрого не ставиться питання про перегляд судових рішень.
      5. За вироком суду ОСОБА_5 визнано винним у зловживанні службовим становищем, тобто умисному, з корисливих мотивів використанні службовою особою службового становища всупереч інтересам служби, що спричинило тяжкі наслідки охоронюваним законом правам, свободам та інтересам громадянина у виді підриву престижу та авторитету органу державної влади, та в постановленні суддею завідомо неправосудної постанови з корисливих мотивів.
      6. ОСОБА_5 обіймаючи посаду судді Радомишльського районного суду Житомирської області, знаючи, що ОСОБА_8 відбуває адміністративний арешт в ізоляторі тимчасового тримання Радомишльського райвідділу (далі - ІТТ Радомишльського райвідділу), 26 квітня 2007 року звернувся до керівництва установи з проханням про направлення останнього для виконання суспільно корисних робіт у приміщенні суду. Замість цього, за допомогою ОСОБА_9, котрий не був обізнаним про його злочинні наміри, ОСОБА_5 залучив ОСОБА_8 до виконання робіт на будівництві будинку свого батька за адресою: АДРЕСА_1
      7. На початку листопада 2007 року ОСОБА_5 вирішив повторно безоплатно використати ОСОБА_8 на будівельних роботах. Зловживаючи службовим становищем із корисливих мотивів, він вступив у злочинну змову з дільничним інспектором Радомишльського райвідділу - ОСОБА_7 та схилив його до вчинення службового злочину.
      8. ОСОБА_7, зловживаючи службовим становищем, діючи всупереч інтересам служби та в інтересах судді ОСОБА_5, у ранці 08 листопада 2007 року, звернувся з проханням до начальника ІТТ Радомишльського райвідділу - ОСОБА_10, доставити ОСОБА_8
      9. Усвідомлюючи, що ОСОБА_8 будь-якого правопорушення не вчиняв, ОСОБА_7, умисно склав на нього протокол про адміністративне правопорушення - дрібне хуліганство, ніби вчинене ОСОБА_8 08 листопада 2007 року об 11 год. 30 хв. у стані алкогольного сп'яніння за адресою вул. Русанівська, м. Радомишля, який власноруч підписав. До цього протоколу ОСОБА_7 долучив підроблені пояснення очевидців, після чого виніс постанову за справою про адміністративне правопорушення та разом із підробленими матеріалами передав заступнику начальника Радомишльського райвідділу для ознайомлення та скерування до суду.
      10. У цей же день, суддя ОСОБА_5. усвідомлюючи, що ОСОБА_8 адміністративного правопорушення не вчиняв, розглянув у своєму кабінеті справу про вчинення ОСОБА_8 адміністративного правопорушення за ст. 173 КУпАП, визнав його винним та ухвалив завідомо неправосудну постанову, застосувавши до ОСОБА_8 стягнення у виді адміністративного арешту строком на 15 діб.
      11. Оскільки ОСОБА_8 на виконання постанови Радомишльського районного суду Житомирської області відбував адміністративне стягнення в ІТТ Радомишльського райвідділу, ОСОБА_5 погодив питання про його залучення до суспільно корисних робіт у приміщенні суду. Водночас, замість цього, за допомогою ОСОБА_9, 11, 12, 17, 19, 20 та 21 листопада 2007 року залучав ОСОБА_8 до безоплатних робіт на будівництві свого батька.
      12. Ухвалою Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року вирок апеляційного суду, який переглядався щодо засуджених, змінено. Виключено з вироку суду додаткове покарання, призначене ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на підставі ст. 54 КК України. Виключено з мотивувальної частини вироку посилання на показання свідка ОСОБА_9 В решті вирок суду залишено без зміни.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      13. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі "Гриб проти України" (заява N 65078/10) від 14 грудня 2017 року, яке набуло статусу остаточного (далі - Рішення ЄСПЛ), констатовано порушення щодо ОСОБА_5 положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України (пункти 39, 72 Рішення ЄСПЛ).
      14. Щодо тверджень скарги заявника за пунктом 1 та підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, а саме, неявки у судове засідання свідків Ш. та І., використання їхніх показань, Суд постановив, що не було порушено пункт 1 та підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку із використанням показань Ш. та його неявкою у судове засідання та у зв'язку з визнанням допустимим доказом наданих ним під час досудового слідства показань І. проти заявника.
      15. Розглянувши інші доводи заявника з урахуванням усіх наявних документів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд дійшов висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
      16. Тому в решті вимог заява ОСОБА_5 визнана неприйнятною та необґрунтованою відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції (пункт 64 Рішення ЄСПЛ).
      17. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_5. 1 000 (одну тисячу) євро на відшкодування моральної шкоди і 105 євро - компенсації судових та інших витрат.
      Рух справи за заявою про перегляд судових рішень
      18. ОСОБА_5 не погодившись із постановленими щодо нього судовими рішеннями, звернувся до Верховного Суду із заявою про їх перегляд за виключними обставинами у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 року, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
      19. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 03 січня 2019 року задоволено клопотання ОСОБА_5 про поновлення процесуального строку, витребувано з Міністерства юстиції України автентичний переклад рішення ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 рокута відповідно до вимог статті 400-18 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України 1960 року), норми якої є застосовними відповідно до пункту 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК України), 463, 464 КПК України відкрито провадження у справі за заявою засудженого про перегляд судових рішень щодо нього за виключними обставинами та призначено до судового розгляду.
      20. Оскільки кримінальну справу щодо заявника розглянуто до набрання чинності КПК України за процедурою, передбаченою КПК України 1960 року, при здійсненні перегляду судових рішень заявою ОСОБА_5 за виключними обставинами мають застосовуватись положення Глави 32-1 КПК України 1960 року з урахуванням положень Глави 34 КПК України.
      II. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника
      21. У своїй заяві ОСОБА_5 порушує питання про перевірку законності та вмотивованості ухвали Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року, вироку Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року. В обґрунтування своїх вимог посилається на встановлення рішенням ЄСПЛ факту порушення Україною міжнародних зобов'язань, яке виразилось у недотриманні пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України.
      22. Крім того, заявник зазначив, що вирок та ухвалу суду в частині визнання його винним за ч. 2 ст. 375 КК України належить скасувати, а провадження у справі закрити за недоведеністю його винуватості у вчиненні злочину, а в частині визнання його винним за ч. 2 ст. 364 КК України, провадження у справі закрити за відсутністю складу злочину.
      23. На цих підставах ОСОБА_5 просить скасувати вирок та ухвалу суду, а кримінальну справу щодо нього закрити.
      24. Під час судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду заявник ОСОБА_5 підтримав заявлені вимоги, просив їх задовольнити.
      Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження
      25. Прокурор частково підтримала вимоги заяви ОСОБА_5 Вважає, що порушення Конвенції, встановлені ЄСПЛ, дають підстави для застосування лише таких заходів індивідуального характеру щодо ОСОБА_5 як новий розгляд кримінальної справи в суді касаційної інстанції.
      III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      26. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, доводи заявника й інших учасників судового провадження і з дотриманням передбачених законодавством меж та підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків.
      27. Як убачається з Рішення ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 року, Суд дійшов висновку про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України щодо ОСОБА_5 виходячи з наступного.
      28. З матеріалів кримінальної справи видно, що до Верховного Суду України на вирок Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року надійшло подання прокурора та касаційні скарги засуджених ОСОБА_7, ОСОБА_5 та його захисника Прокопчука В.О.
      29. Заявник в своїй касаційній скарзі вказував, що письмові показання свідка Ш. не можуть бути покладені в обґрунтування вироку суду, оскільки він їх не підписав і не був допитаним безпосередньо судом. Заявник також посилався на викривлення судом першої інстанції показань І. та поставив під сумнів їх достовірність.
      30. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 березня 2010 року в судовому засіданні задоволено клопотання засудженого ОСОБА_5 та його захисника про перенесення касаційного розгляду справи (т. 4, а. с. 479-480).
      31. Зі змісту судового рішення вбачається, що розгляд справи перенесено на 22 квітня 2010 року, про що було відомо ОСОБА_5, оскільки він був особисто присутнім у судовому засіданні.
      32. На виконання вимог ч. 3 ст. 392 КПК України 1960 року, 23 березня 2010 року іншим учасникам процесу, а також ОСОБА_5, було направлено письмове повідомлення про перенесення касаційного розгляду справи (т. 4, а. с. 481). Разом із тим, заявник у заяві до ЄСПЛ стверджував, що його не викликали на засідання Верховного Суду України, в якому був присутнім прокурор.
      33. 22 квітня 2010 року колегією суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України розглянуто кримінальну справу за касаційним поданням прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, касаційними скаргами засудженого ОСОБА_7, засудженого ОСОБА_5 та його захисника Прокопчука В.О., лише за участі прокурора, інші учасники в судове засідання не з'явилися.
      34. Розгляд справи касаційним судом проведено за правилами статей 394 КПК України 1960 року, за якими неявка учасників процесу на засідання суду не є перешкодою для розгляду справи, якщо інше не передбачено Кодексом або рішенням суду.
      35. Мотивуючи свої висновки про порушення Конвенції, ЄСПЛ виходив із того, що Верховний Суд України розглянув касаційну скаргу заявника за відсутності його та його захисника, тоді як прокурор був присутнім у засіданні. ЄСПЛ зазначив, що прокурор мав перевагу бути присутнім у засіданні Верховного Суду України та на відміну від сторони захисту мав можливість зробити усні зауваження, що мало на меті вплинути на думку суду. Посилаючись на свою попередню практику у справах щодо України, ЄСПЛ вказав, що процесуальна справедливість вимагала, щоб заявнику також була надана можливість зробити усні зауваження у відповідь.
      36. Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою правову позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
      37. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14 (3) (d)) вказується: "Кожен має право при розгляді будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, як мінімум, на такі гарантії на основі повної рівності: (d) бути засудженим в його присутності... ".
      38. ЄСПЛ визнає, що хоча право обвинуваченого бути судимим у його присутності в Конвенції прямо не згадується, воно має "першорядне значення". Під час слухання людина володіє таким процесуальним правом як право фізично постати перед судовим посадовцем ("Мулен проти Франції" (3710/406), (2010) § 118; "Оджалан проти Туреччини" (46221/99), Велика палата (2005) § 103; "Медведєв проти Франції" (3394/03), Велика палата (2010) § 118). Право обвинувачених на особисту присутність вимагає, щоб влада досить завчасно інформувала їх самих (а також їх захисників) про дату і місце слухань, викликала їх до суду.
      39. Водночас, обвинувачений можедобровільно відмовитися від здійснення свого права бути присутнім на судових слуханнях, проте така відмова має бути встановлена недвозначним чином, бажано в письмовій формі; супроводжуватися дотриманням гарантій, відповідних важливості такого рішення; і не повинна вступати в протиріччя з громадським інтересом ("Колоцца проти Італії" (9024/80), (1985) § 28; "Пуатрімоль проти Франції" (14032/88), (1993) § 31; "Ермі проти Італії" (18114/02), Велика палата (2006) § 73).
      40. До початку судового процесу за відсутності обвинуваченого суд зобов'язаний переконатися, що обвинувачений був належним чином повідомлений про судовий розгляд, а також про час і місце слухань. Контрольні механізми в галузі прав людини, які вважають судовий розгляд in absentia допустимим у виняткових обставинах, передбачають, що в цьому випадку суди зобов'язані ще суворіше дотримуватися права обвинуваченого на захист. До таких прав також відноситься право на допомогу адвоката, навіть якщо обвинувачений відмовився особисто бути присутнім на суді і вибрав захист за допомогою адвоката ("Пелладоах проти Нідерландів" (16737/90), (1994) § 41; "Пуатрімоль проти Франції" (14032 / 88), (1993) § 34).
      41. Однак, відповідно до матеріалів кримінальної справи, заявник та його адвокат були відсутні під час касаційного розгляду і були позбавлені можливості взяти особисту участь у ньому.
      42. Важливо також зауважити, що суд касаційної інстанції не встановив недвозначним чином відмову заявника та його адвоката від особистої присутності під час касаційного розгляду. Тим більше, що слухання справи попередньо було відкладено з ініціативи сторони захисту, що, в свою чергу, свідчило про бажання заявника та його адвоката бути присутніми особисто під час касаційного розгляду.
      43. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права.
      44. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону N 3477-IV Рішення ЄСПЛ є обов'язковими для виконання Україною.
      45. Згідно зі статтею 1 Закону N 3477-ІVпід виконанням рішення розуміється виплата стягувачеві відшкодування, вжиття заходів індивідуального та загального характеру.
      46. Додатковими заходами індивідуального характеру відповідно до статті 10 зазначеного Закону N 3477-IV є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції, що здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      47. Оскільки ЄСПЛ не визнав порушення права заявника на справедливий суд під час досудового та судового слідства в суді першої інстанції, то підстави для скасування вироку апеляційного суду, як про це ставиться питання ОСОБА_5, у Великої Палати Верховного Суду відсутні.
      48. Разом із тим, виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлена у кримінальній справі щодо ОСОБА_5 ухвала Верховного Суду України не може залишатися в силі та підлягає скасуванню.
      49. Констатований ЄСПЛ характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_5 судом касаційної інстанції.
      50. Відповідно до ч. 5 ст. 31, ч. 3 ст. 33 КПК України, кримінальне провадження у касаційному порядку здійснюється колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
      51. Доводи заяви ОСОБА_5 щодо незгоди із доведеністю його винуватості у вчиненні злочинів, його сумніви у висновках досудового слідства та суду, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що не належать до визначеного законом предмета перегляду судових рішень ані згідно з главою 32-1 КПК 1960 року, ані відповідно до чинної на момент перегляду глави 34 КПК України, оскільки такі заяви не були предметом розгляду в ЄСПЛ.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-22, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК України, параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду,
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_5 - задовольнити частково.
      Ухвалу Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року щодо ОСОБА_5 на підставі установлення міжнародною судовою установою, юрисдикцію якої визнано Україною, порушень міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
      Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.І. Данішевська Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.М. Ситнік Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич