Постановление ВСУ по пересмотру о возможности нарушения прав детей и законодательства при обращении взыскания на ипотеку

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 вересня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень,

в с т а н о в и л а :

У червні 2015 року прокурор Жовтневого району м. Харкова, правонаступником якого відповідно до ухвали Жовтневого районного суду м. Харкова від 6 квітня 2016 року є Харківська місцева прокуратура № 2, звернувся до суду з указаним вище позовом в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1, посилаючись на те, що 01 жовтня 2007 року між матір'ю останнього ОСОБА_3 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець) був укладений договір позики на суму 19 000 доларів США, строком до 10 вересня 2010 року.

Даний правочин був забезпечений договором іпотеки (предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_1) від 01 жовтня 2007 року.

У 2013 році ОСОБА_3 фактично передала квартиру у постійне користування ОСОБА_2.

Враховуючи те, що орган опіки та піклування не надавав згоду на укладення іпотечного договору, а також те, що відповідачка чинить перешкоди ОСОБА_1 у доступі до житла, Харківська місцева прокуратура № 2 просила визнати цей договір недійсним, виселити із квартири ОСОБА_2 та вселити в неї ОСОБА_1.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, позов Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 01 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватний нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за НОМЕР_1. У задоволенні решти позовних вимог Харківській місцевій прокуратурі № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 відмовлено. 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року залишено без змін. 

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення у справі з ухваленням нового рішення про відмову в позові, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), статті 40 Закону України «Про іпотеку», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей».

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України – ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.

Суд установив, що 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_3 позичила у ОСОБА_2 кошти в сумі 19 000 доларів США з кінцевим терміном повернення 01 вересня 2010 року. 

01 жовтня 2007 року зазначений договір позики був посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 та зареєстрований ним в реєстрі за НОМЕР_2.

В забезпечення виконання зобов’язань за договором позики 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 01 жовтня 2007 року, зареєстровано в реєстрі НОМЕР_1, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцеві. 

Відповідно до п. 1 договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, згідно з домовленістю сторін при виникненні у іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право за власним вибором продати предмет іпотеки або звернути його у свою власність в рахунок виконання забезпечення цією іпотекою зобов’язання. 

З довідки КП «Жилкомсервіс» від 22 квітня 2015 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 з 12 жовтня 2005 року по теперішній час та її син ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 12 жовтня 2005 року. 

У судовому засіданні суду першої інстанції приватний нотаріус ХМНО МЮУ ОСОБА_4 пояснив, що при укладенні сторонами договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року дозвіл органу опіки та піклування не надавався, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була представлена для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання в іпотечному майні неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї.

12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. На той час ОСОБА_1 було 16 років.

На підставі рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, в рахунок задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 01 жовтня 2007 року, було звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1.

25 травня 2015 року зазначене рішення набрало законної сили.

Визнаючи недійсним договір іпотеки, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосувавши положення статей 203, 215, 383 ЦК України, статтю 17 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», виходив з того, що оспорюваний договір іпотеки, предметом якого є квартира, в якій проживав та був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_1, був укладений без попередньої згоди органу опіки та піклування, внаслідок чого були порушені його житлові права.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України:

- від 20 січня 2016 року суд висловив правову позицію, що норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини ; 

- від 30 вересня 2015 року суд виходив з того, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування;

- від 30 вересня 2015 року, від 11 листопада 2015 року, від 25 листопада 2015 року суд висловив правову позицію, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні норм матеріального права, у справі, рішення в якій переглядаються, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. 

Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. 

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. 

За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. 

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.

У судовому засіданні суду першої інстанції з пояснень приватного нотаріуса ХМНО МЮУ ОСОБА_4 встановлено, що сторонами у договорі іпотеки від 01 жовтня 2007 року не надавалося дозволу органу опіки та піклування, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була надана для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання у квартирі АДРЕСА_1, неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї. 

Згідно розписки від 12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. Окрім того, ОСОБА_3 зазначила про відсутність у неї претензій до ОСОБА_2

Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено ОСОБА_3 зі спірної квартири. 

Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. 

Відповідач ОСОБА_2 неодноразово у своїх запереченнях та скаргах зазначала, що на час розгляду справи судом першої інстанції, а саме 19 вересня 2015 року, ОСОБА_1 виповнилося 18 років. 

Відтак, при ухваленні судом першої інстанції рішення, а саме 28 квітня 2016 року, застосування законодавства щодо захисту прав та законних інтересів дитини є помилковим, оскільки ОСОБА_1., в силу статті 6 СК України, вже не мав правовий статус дитини у зв’язку з досягненням ним повноліття, що свідчить про необґрунтованість вимог про усунення порушень прав та інтересів ОСОБА_1 як дитини. 

З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. 

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити. 

Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У позові Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення відмовити.

Стягнути з Харківської місцевої прокуратури № 2, яка діє в інтересах ОСОБА_1, на користь ОСОБА_2 2 218 грн. 72 коп. сплачених нею судових витрат.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
у справі за № 6-1414цс17 

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. 

Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. 

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. 

За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. 

Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено іпотекодавця зі спірної квартири. 

Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. 

З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. 
 
Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк

Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1414цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBD9B214A5CBE210C22581A300342F1A

[ANTIRAID]

Еще один пример заведомо неправосудного решения. Последствия искажения ВСУ норм права, игнорирование принципа Верховенства права, предвзятое отношение судей и патологическая неспособность принимать объективные и не предвзятые решения продемонстрированы в данном постановлении ВСУ в полном объеме. Судя по этому делу стороны фактически придумали спор, чтобы лишить малолетнее лицо права на недвижимость. ВСУ удовлетворил жалобу истицы исходя из следующего:

1. Существует заочное решение, которым в нарушение норм действующего законодательства обращено в судебном порядке взыскание на предмет ипотеки.

2. ВСУ сделал абсурдный и заведомо неправомерный вывод о том что этим заочным решением установлено правомерность и действительность оспариваемого по данному делу договора ипотеки, хотя в заочном производстве не ставился и не мог ставится, никоим образом не исследовался вопрос о его недействительности в связи с нарушением прав малолетнего лица.

Таким образом в своем желании помочь банкам ВСУ похоронил еще один процессуальный институт, а именно пересмотр дела за нововыявленными обстоятельствами. Таким образом решение принятое без участие сторон и не исследовавшее обстоятельства дела не может быть отменено, так как другим решением нельзя пересмотреть обстоятельства не исследованные в этом деле.

 

[west11]

Складывается впечатление, что стогнирующий ВСУ действует по принципу "выжженой земли", переступая через нормы законов, игнорируя здравый рассудок и окончательно потеряв совесть.. Интересно, сколько может стоить такая "банковско-ориентированная" правовая позиция ? В бескорыстность такого наглого лоббирования интересов банков что-то не верится...