Постановление ВСУ после ЕСПЧ об отмене решения ВРЮ и Указа президента и восстановлении судьи на работе

[ANTIRAID]

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
11 вересня 2017 року

м. Київ

Верховний Суд України у складі:

головуючого
суддів: Прокопенка О.Б., 
Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф.,
 
при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., 
за участю представників: 
позивача – ОСОБА_2,
Вищої ради правосуддя – Белінської О.В.,
Президента України – Мишковець О.В.,

– розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України, Вищої ради юстиції (на сьогодні – Вища рада правосуддя; далі – ВРЮ) про визнання незаконним та скасування рішення від 7 червня 2010 року № 453/0/15-10 «Про внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги» (далі – Рішення ВРЮ) та скасування Указу Президента України від 18 червня 2010 року № 709/2010 «Про звільнення суддів» [у частині звільнення з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 у зв’язку з порушенням присяги судді (далі – Указ Президента України),

в с т а н о в и в:

У липні 2010 року ОСОБА_1 звернувся із адміністративним позовом до ВРЮ та Президента України про визнання незаконним і скасування Рішення ВРЮ та скасування Указу Президента України.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив про те, що ВРЮ прийняла Рішення з порушенням процедури, встановленої Законом України «Про Вищу раду юстиції» та Регламентом Вищої ради юстиції, затвердженим рішенням ВРЮ від 4 жовтня 2010 року № 791/0/15-10, оскільки на засідання ВРЮ, що відбулося 7 червня 2010 року, його не запросили. Саме Рішення ВРЮ вважає необґрунтованим, упередженим та таким, що прийнято без урахування усіх обставин справи. Посилається на те, що Указ Президента України видано за відсутності матеріалів ВРЮ, в тому числі подання Президенту України від 7 червня 2010 року «Про звільнення з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 за порушення присяги», оскільки вказані документи станом на 18 червня 2010 року до Адміністрації Президента України не надходили.

Суд установив, що ОСОБА_1 Указом Президента України від 22 серпня 2007 року був призначений на посаду судді окружного адміністративного суду міста Києва строком на 5 років, а 19 вересня 2007 року прийняв присягу судді.

10 червня 2010 року ВРЮ внесла подання № 39/0/12-10 «Про звільнення суддів з посад» і Указом Президента України від 18 червня 2010 року № 709/2010 року «Про звільнення суддів» ОСОБА_1 звільнено з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги судді.

Підставою для прийняття Рішення ВРЮ і внесення подання стали такі обставини.

2 лютого 2010 року Всеукраїнська громадська організація (далі – ВГО) «Федерація спортивного покеру України» та ВГО «Федерація покеру України» звернулися з позовом до Міністерства юстиції України (далі – Мін’юст), третя особа – Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, про визнання нечинним рішення Мін’юсту про скасування наказу про державну реєстрацію нормативно-правового акта та скасування наказу від 9 грудня 2009 року № 2403/5 (далі – наказ від 9 грудня 2009 року).

3 лютого 2010 року суддя ОСОБА_1, розглядаючи клопотання ВГО «Федерація спортивного покеру України» та ВГО «Федерація покеру України» про вжиття заходів забезпечення заявленого адміністративного позову, постановив ухвалу, якою зупинив дію наказу від 9 грудня 2009 року до вирішення справи по суті.

ВРЮ, приймаючи Рішення, виходила з того, що, застосувавши зазначений вид забезпечення позову, суддя ОСОБА_1 фактично висловив свою думку стосовно обґрунтованості позовних вимог до розгляду справи по суті, діяв в інтересах позивача, ігноруючи вимоги чинного законодавства України та впроваджені обмеження у сфері здійснення грального бізнесу, фактично створив умови для існування грального бізнесу до вирішення справи по суті.

За висновками ВРЮ вчинені суддею ОСОБА_1 дії при постановленні ухвали про забезпечення позову порочать звання судді, викликають сумнів у його об’єктивності, неупередженості, свідчать про несумлінне виконання суддею своїх службових обов’язків і є підставою для внесення подання про звільнення його з посади судді за порушення присяги.

Вищий адміністративний суд України постановою від 27 січня 2011 року позов задовольнив частково: визнав незаконними Рішення ВРЮ та Указ Президента України. Відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ВРЮ про скасування Рішення ВРЮ.

Ухвалою від 1 лютого 2011 року цей суд виправив описку в постанові від 27 січня 2011 року, виклавши резулятивну частину в такій редакції:

«Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати незаконним рішення Вищої ради юстиції від 7 червня 2010 року № 453/0/15-10 «Про внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги». 

Відмовити ОСОБА_1 в задоволенні іншої частини позовних вимог».

У своєму рішенні суд зазначив, що на час прийняття ВРЮ Рішення не була перевірена законність постановленої ОСОБА_1 ухвали про забезпечення позову в установленому процесуальним законом порядку, а саме судом апеляційної інстанції. До того ж у цій справі 13 травня 2010 року вже була прийнята постанова, якою позовні вимоги ВГО «Федерація спортивного покеру України» та ВГО «Федерація покеру України» задоволені повністю з мотивів відсутності правової підстави для прийняття Мін’юстом наказу від 9 грудня 2009 року, який був предметом оскарження. Це судове рішення залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2010 року. В ухвалі про забезпечення позову суддя ОСОБА_1 зазначив мотиви, на підставі яких дійшов висновку про очевидні ознаки протиправності оспорюваного нормативно-правового акта, і закони, якими керувався при винесенні рішення. До того ж, задовольняючи позовні вимоги, суд послався на ті ж самі мотиви та норми закону, що свідчить про протиправність наказу від 9 грудня 2009 року. Заходи забезпечення позову вжиті у спосіб та строки, передбачені законом. 

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що при розгляді справи не було встановлено фактів, які б свідчили про умисне порушення закону позивачем або його несумлінність, тому відсутні особливі обставини, з якими законодавство України пов’язує звільнення судді за порушення присяги, а отже, позовні вимоги в частині визнання незаконним Рішення підлягають задоволенню, у зв’язку з тим, що підстав для внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді не було.

Крім того, суд зазначив, що оскільки до повноважень Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції не належить скасування актів Президента України і ВРЮ, то позовні вимоги щодо скасування Рішення ВРЮ та Указу Президента України задоволенню не підлягають.

Не погодившись із рішенням Вищого адміністративного суду України щодо нього, у червні 2011 року ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини (далі – Суд) заяву проти України, в якій скаржився: за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року № ETS № 005, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі – Конвенція), – на те, що провадження стосовно його звільнення було несправедливим та суперечило принципу незалежного і безстороннього суду; за статтею 8 Конвенції – на те, що звільнення значним чином вплинуло на його приватне життя.

З огляду на схожість заяви ОСОБА_1 з іншими заявами, поданими до Суду громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об’єднані відповідно до пункту 1 Правила 42 Регламенту Суду. 

19 січня 2017 року Суд ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України», зокрема і за заявою ОСОБА_1 № 35336/11, яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача: пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності; статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.

Суд також постановив, що упродовж трьох місяців від дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникам суми, зазначені у Додатку II, а також додатково суми будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Зокрема, ОСОБА_1 присуджено відшкодування моральної шкоди в сумі 5000 євро та відповідно до пункту 159 (а) рішення Суду одинадцятьом заявникам, серед яких і ОСОБА_1, – спільно суму у розмірі 11 000 євро відшкодування судових та інших витрат, понесених під час проваджень у Суді.

Рішення Суду набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року.

У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення з підстави, встановленої пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, ОСОБА_1 просить постанову Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року та ухвалу цього ж суду від 1 лютого 2011 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог і в цій частині ухвалити нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1 повністю, а саме: 

1 скасувати Рішення ВРЮ;

2 визнати незаконним та скасувати Указ Президента України в частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва;

3 поновити ОСОБА_1 на посаді судді окружного адміністративного суду міста Києва з 18 червня 2010 року.

У судовому засіданні представник позивача підтримав заяву про перегляд рішень Вищого адміністративного суду України, навів доводи на її обґрунтування. 

Представник Вищої ради правосуддя просила рішення Вищого адміністративного суду скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд у той же суд.

Представник Президента України, вважаючи оскаржуване позивачем рішення Вищого адміністративного суду України законними та обґрунтованими, просила відмовити у задоволенні заяви про їх перегляд. 

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, що беруть участь у справі, перевіривши викладені у заяві доводи, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Щодо скарг заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції Суд у своєму рішенні зазначив, що національні органи, розглядаючи справи заявників, не були незалежними і неупередженими. Суд послався на висновки у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 109-31), у якій було встановлено, що провадження у ВРЮ і Верховній Раді України характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки. 

Суд зазначив, що у справі ОСОБА_1 подання ВРЮ щодо ухвалення остаточного рішення про звільнення заявників було внесено не до Верховної Ради України, а Президенту України. Оскільки частина процесу прийняття рішень була покладена на Президента України, що мав значні виконавчі повноваження, видається, що цей етап національного провадження не забезпечував основних гарантій судового процесу, передбачених статтею 6 Конвенції. Суд вважає, що ця відмінна особливість проміжного етапу комплексної національної процедури не впливає на загальний висновок стосовно того, що на національному рівні не було забезпечено принципів незалежності і неупередженості.

Суд вважав, що згадані висновки є однаково застосовними до заяв, що розглядаються, та постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо усіх заявників, а відтак і ОСОБА_1, у зв’язку з недотриманням принципів незалежності і неупередженості.

Також у рішенні Суду йдеться про те, що у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 166-67 та 173-85) Суд встановив, що звільнення заявника з посади судді становило втручання у його приватне життя, а також, що таке втручання не відповідало вимогам «якості закону», а тому не було правомірним у розумінні статті 8 Конвенції. Ці висновки застосовні і до заяв, що розглядаються, і Суд не вбачає причин відступати від них. 

Таким чином, як констатовано у рішенні Суду, було порушення статті 8 Конвенції щодо усіх заявників.

Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV), іншими нормативно-правовими актами.

За абзацом дев’ятим частини першої статті 1 Закону № 3477-ІV виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду. 

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

У рішенні Суд повідомив, що, беручи до уваги рішення Вищого адміністративного суду України у справі за позовом ОСОБА_1, в.о. Президента України 18 березня 2014 року скасував Указ Президента України від 18 червня 2010 року щодо звільнення ОСОБА_1 19 березня 2014 року ОСОБА_1 було поновлено на посаді судді (пункти 40, 41).

У справі «Куликов та інші проти України» Суд зазначив, що станом на сьогодні в Україні впроваджується повномасштабна судова реформа, яка включає внесення змін до Конституції України та законів України, а також інституційні зміни. У зв’язку із цим Суд не в змозі на даний час оцінити ефективність відновлення національного провадження, якщо заявники цього вимагатимуть. Проте, враховуючи обсяг та обставини заяв, що розглядаються, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними. Таким чином, Суд не дотримується підходу, обраного у справі «Олександр Волков» (пункт 208), щодо вказівки про вжиття заходів індивідуального характеру та відхиляє відповідне прохання. 

Стаття 17 Закону № 3477-IV встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону – практику Суду та Європейської комісії з прав людини.

Суд зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania).

Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта.

Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права».

Згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини третьої статті 243 КАС суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і прийняти нове судове рішення чи змінити судове рішення.

Відповідно до частини другої статті 11 КАС суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

В.о. Президента України О. Турчинов Указом від 18 березня 2014 року № 311/2014 у огляду на постанову Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року (з урахуванням ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 лютого 2011 року) скасував положення Указу Президента України від 18 червня 2010 року щодо звільнення ОСОБА_1. 

За таких обставин, враховуючи висновки Суду, відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини третьої статті 243 КАС постанова Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року та ухвала цього ж суду від 1 лютого 2011 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

Заяву представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року та ухвалу цього ж суду від 1 лютого 2011 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати; в цій частині ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Скасувати рішення Вищої ради юстиції від 7 червня 2010 року № 453/0/15-10 «Про внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги».

Визнати незаконним Указ Президента України від 18 червня 2010 року № 709/2010 «Про звільнення суддів» у частині звільнення з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 у зв’язку з порушенням присяги судді.

Поновити ОСОБА_1 на посаді судді окружного адміністративного суду міста Києва з 18 червня 2010 року.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Б. Прокопенко
Судді:
І.С. Берднік
С.М. Вус 
В.І. Гуменюк 
Т.Є. Жайворонок 
М.Є. Короткевич 
Н.П. Лященко 
Б.М. Пошва 
В.М. Сімоненко
О.Ф. Волков
М.І. Гриців
А.А. Ємець
Є.І. Ковтюк
О.В. Кривенда
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.Ф. Школяров

Постанова від 11 вересня 2017 року № 21-882а17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/711AB3833CE9002DC22581A700424763

[ANTIRAID]

ЕСПЧ приняв решение в деле заявителя и установив нарушения п.1 ст. 6 Конвенции (право на справедливый суд) и ст. 8 Конвенции (право на уважение частной и семейной жизни) на фоне отмененного незаконно пребывающим на должности и.о. Президента Украины Турчиновым самого Указа об увольнении судьи, фактически не оставил шансов судьям ВСУ восстановить незаконно уволенного судью на должности с 2010 года.

На сегодня становится актуальным внесение прямых норм возлагающих материальную ответственность по компенсации всех расходов государства Украина непосредственно на членов Высшей рады правосудия за принятия незаконных решений. Получаемая ими сегодня зарплата в 250 000 грн вполне способна компенсировать значительную часть расходов государства.