ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о порядке взыскания дополнительных расходов на ребенка

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 вересня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів: 
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на дитину за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року, 

в с т а н о в и л а :

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на дитину. 

Позивачка зазначала, що перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який розірвано на підставі рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 31 липня 2012 року. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3.

Апеляційний суд Чернігівської області рішенням від 10 лютого 2015 року зменшив розмір аліментів, що стягуються за рішенням Щорського районного суду Чернігівської області від 31 липня 2012 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітньої дитини – ОСОБА_3, з 1/4 до 1/6 частини доходу щомісячно, але не менше за 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку з дня набрання рішенням законної сили до досягнення дитиною повноліття.

У липні 2016 року, будучи неповнолітнім, ОСОБА_3 вступив до Чернігівського кооперативного технікуму Чернігівської облспоживспілки, про що укладено договір про підготовку молодшого спеціаліста. Плата за перший рік навчання склала 7 тис. 390 грн. Крім того, ОСОБА_3 проживає в гуртожитку при технікумі, вартість проживання за один місяць становить 310 грн. За шість місяців проживання позивачка сплатила 1 тис. 860 грн.

Позивачка також зазначала, що за останні півтора року, починаючи з червня 2015 року, їх син декілька разів хворів на ГРВІ, гострий фаринголарингіт. Загалом на лікування було витрачено 510 грн 47 коп.

У цілому додаткові витрати, понесені позивачкою на утримання неповнолітньої дитини, склали 10 тис. 552 грн 27 коп.

Посилаючись на те, що аліменти в розмірі 1/6 частини доходу, які сплачує відповідач, є недостатніми; її заробітна плата не дозволяє забезпечувати дитину всім необхідним та платити за навчання, позивачка просила стягнути з відповідача 1/2 частину понесених нею додаткових витрат, пов'язаних з лікуванням, навчанням, проживанням у гуртожитку їхньої неповнолітньої дитини, у розмірі 5 тис. 276 грн 13 коп.

Щорський районний суд Чернігівської області рішенням від 14 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 25 квітня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 255 грн 24 коп. додаткових витрат на утримання дитини – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
 
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 29 травня 2017 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 
 
У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначене судове рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 185, 199 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
 
На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
 
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
 
Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
 
У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано на підставі рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 31 липня 2012 року. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3.

Апеляційний суд Чернігівської області рішенням від 10 лютого 2015 року зменшив розмір аліментів, що стягуються за рішенням Щорського районного суду Чернігівської області від 31 липня 2012 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 з 1/4 до 1/6 частини доходу щомісячно, але не менше за 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку з дня набрання рішенням законної сили до досягнення дитиною повноліття. 

З червня 2015 року та протягом останніх півтора року ОСОБА_3 хворів; перебував на амбулаторному лікуванні у серпні 2016 року; позивачка витратила на його лікування 510 грн 47 коп., що підтверджується належними доказами.

За довідкою Чернігівського кооперативного технікуму Чернігівської облспоживспілки від 20 жовтня 2016 року ОСОБА_3 навчається у цьому технікумі; стипендію не отримує; навчання платне.

Позивачка понесла витрати на його навчання у цьому технікумі в розмірі 7 тис. 390 грн та на проживання в гуртожитку в розмірі 1 тис. 860 грн. 

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що у випадках, коли дитина потребує матеріальної допомоги у зв'язку з навчанням до досягнення нею 23 років, правила статті 185 СК України щодо обов'язку батьків брати участь у додаткових витратах на дитину, викликаних особливими обставинами, не застосовуються; оплата вартості навчання та проживання неповнолітньої дитини в гуртожитку не відноситься до таких витрат, тому правові підстави для їх стягнення з відповідача відсутні. При цьому суд вважав, що спірні правовідносини регулюються нормами статті 199 СК України, якою передбачений обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання. Суд також дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки грошових коштів у розмірі половини понесених нею витрат на лікування неповнолітньої дитини.

Разом з тим у наданій заявницею для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав, передбачених статтею 185 СК України, для стягнення додаткових витрат на дитину, викликаних особливими обставинами, а саме витрат з вартості навчання у медичному коледжі за період з 31 липня 2012 року до 9 липня 2015 року, тобто до досягнення дитиною повноліття. 
 
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 185, 199 СК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
 
Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Частинами першою – третьою статті 181 СК України передбачено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними; за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі; за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
 
Положеннями статей 180, 183, 185, 193, 198, 199 СК України визначаються декілька способів виконання цього обов’язку, зокрема: утримання неповнолітньої дитини, на що стягуються аліменти у частках від заробітку (доходу) або в твердій грошовій сумі (статті 180, 183); участь батьків у додаткових витратах на дитину, викликаних особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо) (стаття 185); утримання дитини, яка перебуває в закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому закладі, при цьому якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини, влаштованої до державного або комунального або іншого закладу, аліменти можуть бути стягнуті з них на загальних підставах (стаття 193); обов’язок батьків утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, а також якщо повнолітні діти продовжують навчання і потребують матеріальної допомоги до досягнення ними 23 років, за умови, що батьки можуть надавати таку допомогу (стаття 198).

СК України виходить з принципу рівності прав та обов'язків батьків. Відповідно до закону брати участь у додаткових витратах зобов'язані обоє з батьків, незалежно від того, з ким з них проживає дитина. При визначенні розміру стягнення з одного з батьків суд відносить частину витрат на іншого.

Згідно із частиною першою статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). 

Це положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких надається цією статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат, у тому числі у зв'язку з розвитком певних її здібностей. Визначення таких особливих обставин відноситься до компетенції суду, і вони є індивідуальними в кожному конкретному випадку.

За частиною другою статті 185 СК України розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
 
Вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, суди повинні враховувати, в якій мірі кожен із батьків зобов’язаний брати участь у цих витратах з огляду на матеріальне та сімейне становище сторін та інші інтереси й обставини, що мають істотне значення. У випадку, коли матеріальне становище батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, вони можуть бути компенсовані лише частково. 

Ураховуючи зазначені обставини, суд визначає розмір додаткових витрат на дитину, зумовлених особливими обставинами, одному з батьків у твердій грошовій сумі.

Наявність таких додаткових витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про їх стягнення. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини.

У цих випадках ідеться про фактично зазнані або передбачувані витрати, тому їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі.

У справі, яка переглядається, установивши, що ОСОБА_3 є неповнолітньою особою, продовжує навчання на платній основі у Чернігівському кооперативному технікумі Чернігівської облспоживспілки, суди не з’ясували можливості участі батька у зазначених додаткових витратах, не встановили обставин, що можуть бути визнані істотними для вирішення спору про участь одного з батьків у додаткових витратах на дитину, зокрема стан здоров’я, матеріальне становище батьків, наявність у них інших неповнолітніх дітей, непрацездатних дружини, чоловіка, батьків, повнолітніх дітей тощо, та з урахуванням цих обставин, не визначили розміру додаткових витрат на дитину, зумовлених особливими обставинами, одному з батьків у твердій грошовій сумі відповідно до статті 185 СК України. 

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 185, 199 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи в частині вирішення позовних вимог про стягнення витрат, пов'язаних з навчанням та проживанням у гуртожитку неповнолітньої дитини, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у цій частині.
 
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, що можуть бути визнані істотними для вирішення спору про участь одного з батьків у додаткових витратах на дитину, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд у частині вирішення позовних вимог про стягнення витрат, пов'язаних з навчанням та проживанням у гуртожитку неповнолітньої дитини, до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
 
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :
 
Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 квітня 2017 року та рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 14 березня 2017 року скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат, пов'язаних з навчанням та проживанням у гуртожитку неповнолітньої дитини, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
 
Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-1489цс17

Згідно із частиною першою статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). 

Це положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких надається цією статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат, у тому числі у зв'язку з розвитком певних її здібностей. Визначення таких особливих обставин відноситься до компетенції суду, і вони є індивідуальними в кожному конкретному випадку.

За частиною другою статті 185 СК України розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, суди повинні враховувати, в якій мірі кожен із батьків зобов’язаний брати участь у цих витратах з огляду на матеріальне та сімейне становище сторін та інші інтереси й обставини, що мають істотне значення. У випадку, коли матеріальне становище батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, вони можуть бути компенсовані лише частково. 

Ураховуючи зазначені обставини, суд визначає розмір додаткових витрат на дитину, зумовлених особливими обставинами, одному з батьків у твердій грошовій сумі.

Наявність таких додаткових витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про їх стягнення. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини.

У цих випадках ідеться про фактично зазнані або передбачувані витрати, тому їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1489цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/632225501FF0836BC22581AE004DE25A
 

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ указал, что решая вопрос о размере средств, подлежащих взысканию на дополнительные расходы, суды должны учитывать, в какой степени каждый из родителей обязан участвовать в этих расходах учитывая материальное и семейное положение сторон и другие интересы и обстоятельства, имеющие существенное значение. В случае, когда материальное положение родителей не позволяет обеспечить полную оплату дополнительных расходов, они могут быть компенсированы лишь частично.

При этом наличие таких дополнительных расходов должно доказать лицо, заявляющее исковые требования об их взыскании. Эти средства являются дополнительными, в отличие от средств, получаемых одним из родителей на содержание ребенка. В этих случаях речь идет о фактически понесенные или предполагаемых расходах, поэтому их необходимо определять в твердой денежной сумме.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      2 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 753/10895/15-ц
      Провадження N 14-233звц19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      головуючого суддіКнязєва В. С.,
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      за участю
      секретаря судового засідання Брича Я.О.,
      представника позивача- адвоката Дроздовського Л.П.,
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_3 (далі також - позивач) про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року (далі також - заява про перегляд) у справі за його позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне територіальне управління юстиції у місті Києві в особі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві, про визнання батьківства та зобов'язання вчинити дії.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позову
      1. 11 червня 2015 року позивач звернувся з позовом, в якому просив:
      1.1. Визнати його батьком ОСОБА_6 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1.
      1.2. Зобов'язати відповідний відділ реєстрації актів цивільного стану м. Києва виключити відомості про ОСОБА_4 як батька дитини з актового запису про її народження, зазначивши замість нього позивача як батька дитини.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. У вересні 2005 року позивач познайомився з ОСОБА_5
      2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 в ОСОБА_5 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 народилася дитина. Вказаних відповідачів було записано батьками дитини в її свідоцтві про народження.
      2.3. Проведений аналіз ДНК підтвердив батьківство позивача щодо дитини. Відтоді позивач сприймає дитину як доньку, піклується про неї, бере участь в її вихованні та матеріально забезпечує. ОСОБА_4 матеріальної допомоги дитині не надає.
      2.4. У 2011 році позивач заповів дитині усе своє майно.
      2.5. Позивачу стало відомо, що ОСОБА_5 уклала новий шлюб і планує разом з дитиною переїхати на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччини.
      2.6. Потрібно захистити право дитини знати своїх батьків і отримувати піклування від них згідно зі статтею 7 Конвенції про права дитини.
      3. 9 листопада 2015 року позивач подав пояснення, в яких просив визнати поважними причини пропуску позовної давності. Вказав, що раніше не звертався з позовом до суду, оскільки ОСОБА_5 не чинила перешкод у здійсненні позивачем його батьківських прав. Для того, щоби запобігти штучному їх створенню і травмуванню дитини, позивач до суду не звертався та був вимушений утриматися від офіційного встановлення батьківства. Вважав причини пропуску позовної давності поважними, оскільки перешкоди в реалізації ним його прав як батька виникли на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 одноособово вирішила залишити територію України разом із дитиною та переїхати на постійне місце проживання за кордон.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 17 листопада 2015 року Дарницький районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким позов задовольнив:
      4.1. Визнав позивача батьком дитини.
      4.2. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві виключити відомості про ОСОБА_4, записаного батьком дитини, з актового запису про народження N 1689 (далі - актовий запис N 1689), вчиненого відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції м. Києва 30 листопада 2006 року.
      4.3. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві внести зміни до актового запису N 1689, зазначивши позивача батьком дитини та змінивши прізвище дитини з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ", а по батькові з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ".
      5. Мотивував рішення так:
      5.1. Позивач є біологічним батьком дитини.
      5.2. ОСОБА_5 визнала, що протягом життя дитини позивач матеріально опікувався нею, брав участь в її розвитку та вихованні, придбав ОСОБА_5 транспортний засіб для того, щоб вона привозила дитину до позивача, оскільки вдома, де проживала дитина, зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка й іншої дитини.
      5.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
      5.4. Обґрунтованими є доводи позивача щодо підстав нереалізації ним права на судовий захист протягом року від дня, коли він дізнався про те, що є батьком дитини.У позивача були підстави вважати, що ОСОБА_5 чинитиме штучні перешкоди фактичному здійсненню позивачем його батьківських прав та обов'язків. З метою уникнення такої ситуації і травмування дитини позивач до суду не звертався, проте фактично виконував обов'язки батька дитини.А тому причини пропуску позивачем позовної давності є поважними.
      5.5. Мають застосовуватися висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладені у рішеннях від 8 квітня 2004 року у справі "Хаас проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02) та від 7 серпня 1996 року у справі "Йогансен проти Норвегії" ("Johansen v. Norway", заява N 17383/90).
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 3 лютого 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким скасував рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.
      7. Мотивував рішення тим, що позовна давність за вимогами про визнання батьківства починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. А тому необґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про порушення його прав лише на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 повідомила про намір вийти заміж і виїхати на постійне місце проживання до іншої країни. Суд вказав, що позивач дізнався, що є батьком дитини, 24 липня 2007 року. Проте з позовом звернувся лише 11 червня 2015 року, тобто пропустивши позовну давність.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      8. 13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року.
      9. Мотивував ухвалу так:
      9.1. Обґрунтованими є висновки апеляційного суду про те, що позивач пропустив позовну давність.
      9.2. Відхилив доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправомірно застосував позовну давність, порушивши право біологічного батька на батьківство, оскільки відповідно до частини третьої статті 267 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України апеляційний суд застосував позовну даність на підставі заяви матері, поданої під час розгляду справи у суді першої інстанції.
      9.3. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував обставини справи щодо систематичного та сумлінного виконання позивачем його батьківських обов'язків і відсутність перешкод у спілкуванні з дитиною до 2015 року, оскільки спір про батьківство виник між позивачем і чоловіком матері дитини.
      9.4. Обставини цієї справи відрізняються від обставин справ, які розглянув ЄСПЛ і які не взяв до уваги апеляційний суд.
      9.5. Слід застосувати висновки ЄСПЛ, викладені у рішеннях від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" ("Saviny v. Ukraine", заява N 39948/06), від 7 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" ("Hunt v. Ukraine" заява N 31111/04), від 8 квітня 2004 року у справі "Гаазе проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02), від 6 липня 2010 року у справі "Гронмарк проти Фінляндії" ("Gronmark v. Finland", заява N 17038/04) і від 29 січня 2013 року у справі "Роман проти Фінляндії" ("Roman v. Finland", заява N 13072/05).
      Короткий зміст рішення ЄСПЛ
      10. 19 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "М. Т. проти України" ("M.T. v. Ukraine", заява N 950/17) (далі також - Рішення) щодо порушення у цій справі Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
      11. ЄСПЛ вказав, що у цій справі проблема стосується не дій держави, а неналежності захисту національними судами приватного життя позивача у спорі між приватними особами (§ 23 Рішення).
      11.1. Суди визнали, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання батьківства поза межами встановленого законодавством строку, та згідно з нормами законодавства мали повноваження поновити цей строк за наявності вагомих підстав.
      11.2. Клопочучи про поновлення строку, позивач наполягав, що він пропустив його з поважних причин, оскільки, доки йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною, не хотів порушувати її сімейне становище, оскільки в неї був законний батько. Позивач втрутився лише тоді, коли дізнався про рішення матері виїхати з країни разом з дитиною.
      11.3. Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини (наявність ймовірного біологічного батька, законного батька та вітчима), її фактичні стосунки з цими трьома чоловіками залишилися абсолютно непроаналізованими. А питання про те, чи було в найкращих інтересах дитини поновити позивачеві позовну давність, не було розглянуте. Отже, за таких обставин не було проведено жодного аналізу для забезпечення балансу між інтересами дитини та позивача щодо встановлення його батьківства (§ 25 Рішення), а суди апеляційної та касаційної інстанцій не забезпечили поваги до приватного життя позивача, на яке він має право відповідно до статті 8 Конвенції (§ 26 Рішення).
      12. З огляду на висновки за статтею 8 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що немає необхідності розглядати скаргу щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 29 Рішення).
      13. Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов'язав Україну впродовж трьох місяців сплатити позивачу 4 500 (чотири тисячі п'ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, й 1 500 (одну тисячу п'ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу.
      Рух заяви про перегляд судового рішення
      14. 23 квітня 2019 року позивач звернувся до Верховного Суду із заявою, в якій просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року й ухвалити нове рішення, яким скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
      15. 2 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення у цій справі на підставі Рішення та призначила справу до розгляду.
      16. 22 травня 2019 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
      17. Позивач вважає, що Рішення є підставою для відновлення настільки, наскільки це можливо, його попереднього юридичного стану. А тому, оскільки суд першої інстанції задовольнив його позовні вимоги, просить залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.
      18. Мотивує заяву тим, що у Рішенні ЄСПЛ встановив порушення Україною статті 8 Конвенції, вказавши, на думку позивача, на законність рішення суду першої інстанції. А оскільки порушення прав позивача, гарантованих цією статтею, є триваючим, його може припинити тільки ухвалення остаточного та справедливого судового рішення.
      (2) Позиції інших учасників справи
      19. Відповідачі та третя особа позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи
      20. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представника позивача, оцінила доводи останнього та зміст встановлених у Рішенні порушень Україною міжнародних зобов'язань і у передбачених законодавством межах відповідно до підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків.
      21. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      22. Глава 3 Закону N 3477-IV передбачає, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
      23. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 Конвенції).
      24. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      25. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі (частина третя статті 10 Закону N 3477-IV).
      26. Застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
      27. Для цього слід враховувати Рекомендацію N R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:
      27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      28. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.
      29. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
      30. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов'язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      31. З огляду на те, що у Рішенні ЄСПЛ констатував порушення щодо позивача статті 8 Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не стала адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішень національних судів у частині, що не відповідає висновкам ЄСПЛ у справі позивача.
      32. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      32.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дитина, яка є донькою позивача та ОСОБА_5, що підтверджує результат дослідження, проведеного у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Євролаб", та визнає матір дитини.
      32.2. Позивач забезпечує дитину матеріально, бере участь в її розвитку та вихованні, придбав для ОСОБА_5 транспортний засіб, аби вона привозила дитину до нього, оскільки вдома де проживала дитина зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка та іншої дитини.
      32.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.
      32.4. 22 травня 2015 року ОСОБА_5 уклала шлюб із ОСОБА_7.
      33. У Рішенні ЄСПЛ на підставі його практики вказав, що у таких справах має враховуватися справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами. Усі рішення щодо найкращих інтересів дитини повинні мати надзвичайне значення (§ 23 Рішення).
      34. ЄСПЛ звернув увагу, що стосовно спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини (див. рішення від 22 березня 2012 року у справі "Каутзор проти Німеччини" ("Kautzor v. Germany", заява N 23338/09), та від 22 березня 2012 року у справі "Аренс проти Німеччини" ("Ahrens v. Germany", заява N 45071/09, § 74)). Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (див. рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року у справі "Ружанські проти Польщі" ("Rozanski v. Poland", заява N 55339/00, § 78). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (див. рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі "Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини" ("Krasztian Barnabas Tot v. Hungary", заява N 48494/06, § 33-38)) (§ 24 Рішення).
      35. Частини перша та друга статті 128 Сімейного кодексу України передбачають, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.
      36. Згідно з частиною першою статті 129 того ж кодексу особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
      37. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 Цивільного кодексу України).
      38. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 Цивільного кодексу України).
      39. Згідно з частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
      40. ЄСПЛ констатував, що порушення Конвенції допустили саме суди, які переглядали рішення суду першої інстанції. Останній проаналізував доводи позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності та дійшов висновку про обґрунтованість відповідних доводів позивача. Натомість апеляційний суд, з яким погодився суд касаційний, не спростував висновки суду першої інстанції, але відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що позивач пропустив позовну давність, не навів будь-які альтернативні підстави, які би пояснили його рішення, не з'ясував фактичні стосунки дитини з ймовірним біологічним батьком, законним батьком і вітчимом, а також не вирішив питання про відповідність найкращим інтересам дитини поновлення позивачеві позовної давності та розгляду позову. А тому не забезпечив баланс між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства (§ 25-26 Рішення).
      41. З огляду на зміст Рішення та факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій про те, що позивач є біологічним батьком дитини, утримує та виховує дитину протягом усього її життя, вчинив дії спрямовані на забезпечення майбутнього дитини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме висновки суду першої інстанції відповідають сформульованим у Рішенні висновкам ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
      42. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України).
      43. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву позивача про перегляд судового рішення обґрунтованою. А тому ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року слід скасувати, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року - залишити в силі.
      Керуючись статтями 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року задовольнити.
      2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року скасувати; рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 357/17852/15-ц
      Провадження N 14-199цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року (у складі судді Протасової О.М.) та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року (у складі суддів Олійника В.І., Сержанюка А.С., Суханової Є.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5, третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, про визнання незаконним вивезення дитини, визначення місця її проживання, відібрання дитини та відшкодування моральної шкоди,
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1998 до 2010 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народився син ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_8. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року шлюб розірвано та визначено місце проживання сина ОСОБА_9 з матір'ю.
      3 березня 2011 року між сторонами укладено договір про участь у вихованні сина ОСОБА_9, яким передбачено, що: батько за попередньою домовленістю з матір'ю має право безперешкодно спілкуватися з дитиною; кожен з батьків має право за згодою іншого з батьків тимчасово вивозити дитину для оздоровлення та на відпочинок за межі м. Біла Церква Київської області, а за кордон (з тією ж метою) - за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків; на період виїзду матері за кордон дитина до повернення матері проживатиме з батьком; батьки зобов'язуються не чинити перешкод один одному у спілкуванні з дитиною; у період перебування за кордоном батька або матері вони мають право бути обізнаними про зміну місця проживання дитини та інші її пересування у випадку виїзду за межі м. Біла Церква, а також отримувати будь-яку іншу інформацію, яка стосується розвитку дитини.
      Після розірвання шлюбу ОСОБА_5 майже увесь час проживала в Арабській Республіці Єгипет, а сини проживали разом з позивачем. ОСОБА_10 перебував на матеріальному утриманні ОСОБА_6, відвідував школу у м. Біла Церква Київської області та знаходився під медичним наглядом. Позивач не перешкоджав спілкуванню матері з сином ОСОБА_11 телефоном та іншими засобами електронного зв'язку, а під час її приїзду до України не перешкоджав особисто спілкуватися з дітьми та брати їх до себе.
      Під час свого останнього приїзду до України у червні 2015 року ОСОБА_5 взяла до себе сина ОСОБА_9 під приводом спілкування, однак, від'їжджаючи за межі України, без відома та згоди позивача вивезла сина до Арабської Республіки Єгипет, не повідомивши про його місцезнаходження та перешкоджаючи спілкуванню з ним шляхом телефонного зв'язку та через мережу Інтернет.
      З початком навчального року 1 вересня 2015 року ОСОБА_8 не приступив до навчання у м. Біла Церква Київської області. Відповідачка порушила умови договору про участь у вихованні дитини і права свого сина на вільне спілкування з батьком та братом, а також на отримання освіти рідною мовою та гарантовану державою охорону здоров'я.
      На підставі викладеного ОСОБА_6 з урахуванням уточнених позовних вимог просив: визнати незаконним вивезення ОСОБА_5 неповнолітнього сина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2, за кордон України; зобов'язати ОСОБА_5 повернути ОСОБА_12 до постійного місця проживання на території України у м. Біла Церква Київської області; визначити місце проживання ОСОБА_12 з батьком ОСОБА_6; відібрати ОСОБА_12 від ОСОБА_5 та передати батьку ОСОБА_6; стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 345 600 грн моральної шкоди.
      Заперечуючи проти позову, ОСОБА_5 посилалася на те, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року, на яке міститься посилання у договорі про участь у вихованні сина ОСОБА_9, визначено місце проживання дитини разом з його матір'ю без зазначення адреси. Фактичним місцем проживання відповідачки у 2010 році було м. Шарм-ель-Шейх в Арабській Республіці Єгипет. Вона матеріально забезпечена, працює менеджером-розпорядником у дайвінг-клубі, отримує високу заробітну плату, орендує трикімнатну квартиру з належними житловими умовами у спокійному та чистому районі міста, дитині забезпечено якісне навчання у міжнародній школі, відвідування секцій і гуртків, оздоровлення та медичне забезпечення, якісний відпочинок та достойні умови життя. За час проживання з матір'ю в м. Шарм-ель-Шейх в Арабській Республіці Єгипет покращились здоров'я, моральний стан та фізичний розвиток ОСОБА_9. Відповідачка зазначила, що не перешкоджає спілкуванню сина з рідними та усіляко цьому сприяє, ОСОБА_8 активно спілкується з братом ОСОБА_13, має можливість спілкуватися телефоном та через мережу Інтернет з батьком, що підтверджується відповідними роздруківками. Натомість позивач під час її приїздів до України створював перешкоди у спілкуванні з дитиною, надавав матері дитини, а потім скасовував дозволи на вивезення сина на оздоровлення, вивозив дітей за кордон на час її перебування в Україні, створював негативний моральний образ матері в очах сина, обмежував їх спілкування. Лентюгова ОСОБА_14. просила у задоволенні позову відмовити, оскільки вивезення сина ОСОБА_9 здійснено без порушень законодавства України, на підставі усіх необхідних документів, з попереднім прийняттям неповнолітнього ОСОБА_9 на консульський облік та відповідає найкращим інтересам дитини, яка бажає проживати з матір'ю.
      Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року позов задоволено частково. Визнано незаконним вивезення ОСОБА_5 4 червня 2015 року до Арабської Республіки Єгипет неповнолітнього сина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 20 000 грн моральної шкоди та 358 грн судового збору, а всього - 20 358 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка порушила вимоги чинного законодавства та умови укладеного між сторонами договору, тому вимога позивача про визнання незаконним вивезення відповідачкою 4 червня 2015 року без його згоди за межі України сина ОСОБА_9 є обґрунтованою. Неправомірними діями відповідачки позивачу завдано моральної шкоди. Разом з тим вимога про відібрання дитини та зобов'язання відповідачки повернути сина ОСОБА_9 не відповідає нормам статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо способу захисту порушеного права, оскільки порядок повернення дитини у випадку її вивезення без обов'язкової згоди одного з батьків визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 28 жовтня 1980 року, згідно з якою в Україні центральним органом з виконання передбачених цією Конвенцією функцій, а також співробітництва з компетентними органами за кордоном визначено Міністерство юстиції України, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визначення місця проживання дитини, суд виходив з того, що це питання вже вирішено судом, який визначив місце її проживання з матір'ю, а вимогу про зміну місця проживання дитини позивач не заявляв.
      Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року клопотання відповідачки про закриття провадження у справі задоволено. Закрито апеляційне провадження у справі в частині вимоги про визначення місця проживання дитини. При цьому апеляційний суд керувався положеннями пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, згідно з яким суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
      Постановою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди та відмови у задоволенні позовних вимог про відібрання дитини, ухвалено в цій частині нове рішення. Позовні вимоги про відібрання дитини задоволено. Повернуто неповнолітнього ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2, від ОСОБА_5 та передано батьку ОСОБА_6. Відмовлено у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. У решті рішення місцевого суду залишено без змін.
      Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що до вивезення за кордон ОСОБА_12 навчався у школі, був соціально адаптованим, забезпеченим медичним обслуговуванням та мав соціальний захист України. Навчання, заняття у гуртках та спілкування з друзями на території Арабської Республіки Єгипет не може бути фактом адаптації незаконно вивезеного неповнолітнього ОСОБА_9, який перебуває за межами батьківщини в іншому мовному та релігійному середовищі. Відповідачка протиправно, без згоди позивача, вивезла ОСОБА_12 за межі України, внаслідок чого змінилося його звичне соціальне, культурне та мовне середовище, порушені соціальні зв'язки, що однозначно впливає на його подальше життя, розвиток і виховання обома батьками, до того ж ОСОБА_12 у його віці потребує особливої уваги з боку батька.
      У вересні 2018 року ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Гаро Г.О., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Касаційну скаргу мотивовано, зокрема, тим, що суди порушили правила як предметної (вимога про визнання виїзду незаконним мала розглядатися адміністративним судом), так і суб'єктної юрисдикції (вимога про визнання виїзду незаконним і повернення дитини в Україну відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей повинна розглядатися за зверненням уповноваженого центрального органу Арабської Республіки Єгипет судовим чи адміністративним органом на території цієї держави).
      ОСОБА_5 вказувала, що позивачу, який хотів визнати незаконним виїзд дитини за кордон, потрібно було звертатись до відповідного суду адміністративної юрисдикції з позовною заявою до органів Державної прикордонної служби України, на яку покладається запобігання та недопущення перетину державного кордону України особами, яким обмежено у праві виїзду. Оскарження дій (бездіяльності) Державної прикордонної служби України здійснюється безпосередньо до адміністративного суду відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      З огляду на наведене ОСОБА_5 заявила клопотання про передачу поданої нею касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Обґрунтовуючи неправильне застосування судами норм матеріального права, ОСОБА_5 послалась на те, що вивезення неповнолітнього сина ОСОБА_9 було здійснено відповідно до вимог законодавства. Зокрема, Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57 (далі - Правила), встановлено, що виїзд дитини, яка не досягла 16 років, у супроводі одного з батьків здійснюється без нотаріальної згоди другого з батьків за наявності у закордонному паспорті того з батьків, з ким виїжджає дитина, або у проїзному документі дитини відмітки про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном. На час перетинання ОСОБА_5 державного кордону України разом із сином ОСОБА_11 вони перебували на консульському обліку в Посольстві України в Арабській Республіці Єгипет. Жодних обмежень під час прийняття їх на консульський облік не встановлено, що підтверджується наданими судам листами Міністерства закордонних справ України та перевіркою, проведеною Бориспільською місцевою прокуратурою. Оскільки суд визначив місце проживання дитини разом з матір'ю без зазначення адреси, таким місцем може бути й адреса в іншій країні. Суд не надав оцінки доказам, наданим на підтвердження того, що відповідачка забезпечує спілкування дитини з братом і батьком, натомість позивач доказів порушення його прав на спілкування не надав; не врахував найкращі інтереси дитини та думку самої дитини, що не відповідає вимогам статті 160 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Суд застосував норми Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка не підлягала застосуванню до спірних правовідносин. Норми статті 162 СК України щодо відібрання дитини застосовуються до того з батьків, з ким дитина не проживала і хто самочинно змінив її місце проживання, визначене судом з іншим із батьків, а тому зазначена норма не підлягає застосуванню до цих правовідносин.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано строк на подання відзиву, зупинено виконання рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року та постанови Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року за клопотанням ОСОБА_5
      ОСОБА_6 подав відзив на касаційну скаргу, у якому заперечував проти задоволення касаційної скарги та просив поновити строк на подання цього відзиву у зв'язку з пропуском строку, встановленого ухвалою суду, проте доказів такого поновлення у матеріалах справи немає.
      ОСОБА_5, в інтересах якої діє адвокат Гаро Г.О., подала відповідь на відзив ОСОБА_6 на касаційну скаргу, у якому проти доводів позивача заперечувала.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 20 березня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення апеляційним судом правил предметної та суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року справу прийнято та призначено до розгляду.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з таких міркувань.
      Суди встановили, що з 1998 до 2010 року ОСОБА_6 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_8. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року шлюб розірвано та визначено місце проживання сина ОСОБА_9 з матір'ю.
      Місце проживання відповідачки згідно з даними її паспорта зареєстровано у м. Біла Церква Київської області.
      3 березня 2011 року між сторонами укладено та нотаріально посвідчено договір про участь у вихованні сина ОСОБА_9, яким передбачено, що: місцем проживання дитини до досягнення нею повноліття є місце проживання матері згідно з рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 року; батько за попередньою домовленістю з матір'ю має право безперешкодно спілкуватися з дитиною; кожен з батьків має право за згодою іншого з батьків тимчасово вивозити дитину для оздоровлення та відпочинку за межі м. Біла Церква Київської області, а за кордон (з тією ж метою) - за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків; на період виїзду матері за кордон дитина до повернення матері проживатиме з батьком; батьки зобов'язуються не чинити перешкод один одному у спілкуванні з дитиною; у період перебування за кордоном батька або матері вони мають право бути обізнаними про зміну місця проживання дитини та інші її пересування у випадку виїзду за межі м. Біла Церква, а також отримувати будь-яку іншу інформацію, яка стосується розвитку дитини; сторони договору зобов'язуються виконувати його умови та сприяти один одному у виконанні своїх обов'язків, а рішення щодо здобуття дитиною освіти приймати за взаємною згодою з урахуванням думки дитини.
      4 червня 2015 року ОСОБА_17 перетнув кордон України через пункт пропуску Бориспіль та вилетів до Арабської Республіки Єгипет у супроводі матері ОСОБА_5, що підтверджується інформацією, наданою у листі першого заступника Головного центру обробки інформації Державної прикордонної служби України від 10 червня 2015 року N 64/л-2924.
      Нотаріальної згоди на вивезення дитини за кордон її батько не надавав.
      Перетин державного кордону України у супроводі матері без нотаріальної згоди батька здійснено на підставі відмітки про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві України за кордоном.
      У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      За правилами частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України в чинній редакції.
      Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено у частині першій статті 19 КАС України у чинній редакції.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим позов пред'явлено ОСОБА_6 з підстав порушення ОСОБА_5 його права на спілкування та участь у вихованні дитини, що свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Позивач не порушує питання про дотримання суб'єктом владних повноважень (Державною прикордонною службою України) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій установленого законом порядку прийняття рішень під час перетину державного кордону громадянами України. Вимога про визнання незаконним виїзду дитини за кордон обґрунтована, зокрема, порушенням одним із батьків договору про участь у вихованні дитини, норм СК України і пов'язана з вирішенням інших позовних вимог.
      За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Аналогічна норма містилась у статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції.
      Відтак наведені в касаційній скарзі доводи про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, не знайшли підтвердження.
      Щодо решти наведених у касаційній скарзі доводів слід зазначити таке.
      Установлено, що судовим рішенням визначено місце проживання дитини разом з матір'ю. Умови договору про участь у вихованні дитини, укладеного між позивачем і відповідачем, також передбачають проживання дитини з матір'ю відповідно до цього судового рішення. При цьому адреса місця проживання в судовому рішенні не зазначена.
      Разом з тим положення договору про участь у вихованні дитини передбачають, що вивезення неповнолітнього ОСОБА_9 одним з батьків за кордон має відбуватися за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків.
      Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
      Статтею 313 ЦК України встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
      Пунктами 3, 4 Правил (у редакції, чинній на час виїзду неповнолітнього ОСОБА_9 з матір'ю за кордон) установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
      Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків здійснюється, якщо в паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном.
      Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про незаконність вивезення дитини за кордон виходячи з положень договору про участь у вихованні дитини, норм СК України та Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Оцінку доказам взяття дитини на консульський облік та наявності відповідної відмітки під час перетину державного кордону України судами належним чином, з урахуванням усіх обставин справи не надано.
      Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
      Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
      Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
      Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
      Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
      Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
      Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.
      Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      Ця стаття охоплює, зокрема, питання втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
      Так, рішенням у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.
      На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть переважати інтереси батьків.
      При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
      Хоча, безумовно, вивезення неповнолітньої дитини матір'ю за кордон без згоди батька є порушенням його інтересів, проте суд має врахувати найкращі інтереси дитини виходячи з установлених обставин щодо визначеного в судовому порядку місця проживання дитини, забезпечення тим із батьків, з ким визначено місце проживання дитини, повного і гармонійного фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку, а також рівня життя, необхідного для такого розвитку; заслухати думку дитини та урахувати обставини, які склалися та існують на час ухвалення судового рішення.
      Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.
      Натомість суди на порушення вимог закону не з'ясували й не зазначили думку дитини стосовно обставин, що безпосередньо стосуються її життя, адже на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції дитина перебувала у віці, що дозволяє сформулювати власні погляди; не встановили, чи прижилась дитина у новому середовищі з огляду на те, що з моменту її виїзду за кордон до дня ухвалення апеляційним судом рішення про її повернення минуло більше трьох років; не з'ясували, які умови для її життя, здоров'я та розвитку створила мати, з якою на час ухвалення судового рішення визначено місце проживання дитини та з якою дитина проживає.
      Суд апеляційної інстанції помилково послався на положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей як на підставу для повернення неповнолітнього ОСОБА_9 позивачеві, а суд першої інстанції послався на положення цієї Конвенції як на підставу для визнання вивезення дитини незаконним.
      Відповідно до статті 1 зазначеної Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.
      Вказана Конвенція застосовується до будь-якої дитини, що постійно проживає в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу (стаття 4).
      Тобто положення щодо повернення дитини на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей підлягають застосуванню у відносинах між Договірними державами, які визначають центральний орган для виконання функцій, покладених Конвенцією на такі органи.
      Україна приєдналася до цієї Конвенції згідно із Законом України від 11 січня 2006 року N 3303-IV "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей". Проте суди не пересвідчилися, чи Арабська Республіка Єгипет є Договірною стороною цієї Конвенції та чи погодила її застосування у відносинах з Україною, а тому дійшли помилкових висновків про можливість застосування її положень до спірних правовідносин.
      Статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, встановлено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Аналогічні норми містяться у статті 263 ЦПК України у чинній редакції.
      Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.
      Задовольняючи вимогу про відібрання дитини від матері, апеляційний суд всупереч наведеним вимогам закону в мотивувальній частині не навів жодних норм, які стали підставою для задоволення цієї вимоги.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про відібрання дитини, апеляційний суд разом з тим вирішив повернути неповнолітнього ОСОБА_12 від ОСОБА_5 та передати його батькові, вирішивши в такий спосіб іншу позовну вимогу, щодо якої залишив рішення суду першої інстанції без змін. Таким чином, з приводу вимоги про повернення дитини існує два протилежних рішення суду.
      Закривши ухвалою провадження у справі в частині вимоги про визначення місця проживання дитини, апеляційний суд не скасував в цій частині рішення суду першої інстанції, а скасувавши постановою зазначене рішення лише в частині відібрання дитини та стягнення моральної шкоди, в іншій частині залишив його без змін. Отже і в цій частині вимог існують два протилежні судові рішення.
      Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги, заявленої на підставі статті 162 СК України, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не надав доказів заподіяння йому моральної шкоди, завданої самочинною зміною відповідачем місця проживання дитини.
      Відповідно до статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.
      Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання, і не можуть застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки місце проживання неповнолітнього ОСОБА_9 було визначено судом саме з відповідачкою.
      Таким чином, на порушення вищезазначених вимог норм процесуального права суди не встановили дійсні обставини справи, не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами права, які їх регулюють, не дали належної правової оцінки зібраним доказам.
      Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
      У касаційній скарзі ОСОБА_5 просила скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року, постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Разом із тим ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року закрито провадження у справі в частині позовної вимоги про визначення місця проживання дитини, в задоволенні якої відмовлено судом першої інстанції.
      При цьому апеляційний суд рішення міськрайонного суду в цій частині не скасував, що призвело до грубого порушення норм процесуального права та одночасного існування двох різних результатів розгляду однієї позовної вимоги. Скасування виключно оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, якими вирішено усі позовні вимоги, без скасування ухвали апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині однієї з цих вимог перешкоджатиме подальшому провадженню у справі та її розгляду судом першої інстанції спочатку відповідно до заявлених вимог.
      З огляду на викладене оскаржувані судові рішення та ухвала Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 року, ухвалу та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 333/6020/16-ц
      Провадження N 14-616цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - ОСОБА_4,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3
      на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів Воробйової І.А., Бєлки В.Ю., Онищенка Е.А.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів, та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 14 квітня 2007 року вона та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2012 року розірвано.
      Сторони мають двох дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2.
      Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2012 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 аліменти на двох неповнолітніх дітей у розмірі 3 200,00 грн щомісячно, починаючи з 03 вересня 2012 року до їх повноліття.
      Відповідач не сплачує аліменти, станом на 10 жовтня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 129 032,25 грн.
      Просила стягнути з ОСОБА_4 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів за весь час прострочення у розмірі 1 172 672,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 травня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів у розмірі 350 000,00 грн. В іншій частині позову відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач має перед позивачкою заборгованість зі сплати аліментів, тому наявні правові підстави для стягнення з нього неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів у розмірі, який підтверджується наданим позивачем розрахунком. Враховуючи майновий стан відповідача, суд на підставі частини другої статті 196 Сімейного кодексу України (далі - СК України) зменшив розмір неустойки.
      Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 травня 2017 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 48 704,00 грн пені за прострочення сплати аліментів на утримання дітей.
      Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилося стягнення аліментів, при цьому сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались. Суд послався на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 02 листопада 2016 року у справі N 6-1554цс16.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У січні 2018 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення суду апеляційної інстанції скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що пеня нараховується на всю суму несплати аліментів (заборгованості) за кожен день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тим місяцем, протягом якого не проводилось стягнення. Пеня нараховується до дня ухвалення судом рішення.
      На підтвердження своїх доводів ОСОБА_3 послалася на правові позиції, викладені Верховним Судом України у постановах від 11 вересня 2013 року у справі N 6-81цс13, від 01 жовтня 2014 року у справі N 6-149цс14, від 25 листопада 2015 року у справі N 6-2022цс15, від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2696цс15, які по-іншому визначають порядок обчислення неустойки зі сплати аліментів, ніж ті, про які зазначив апеляційний суд.
      Позиція інших учасників справи
      У березні 2018 року від ОСОБА_4 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просив залишити скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін, зазначаючи, що суд ухвалив законне й обґрунтоване рішення.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 21 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях (постановах) Верховного Суду України, а саме: від 02 листопада 2016 року у справі N 6-1554цс16; від 16 березня 2016 року у справі N 6-2589цс15; від 03 лютого 2016 року у справі N 6-1477цс15; від 16 березня 2016 року у справі N 6-300цс16.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Також Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке.
      Суди установили, що рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2012 року шлюб між сторонами розірвано. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 аліменти на двох неповнолітніх дітей у розмірі 3200,00 грн щомісячно, починаючи з 03 вересня 2012 року до повноліття дітей (т. 1, а. с. 12).
      Постановою державного виконавця Комунарського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Лавровою К.А. від 30 вересня 2016 року відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа N 2/0808/1996/2012, виданого Жовтневим районним судом м. Запоріжжя, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 аліментів на двох неповнолітніх дітей (т. 1, а. с. 15).
      Відповідно до розрахунку державного виконавця заборгованість ОСОБА_4 зі сплати аліментів на дочку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, та дочку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, станом на 10 жовтня 2016 року склала 129 032,25 грн (т. 1, а. с. 14).
      Згідно з наданим позивачкою розрахунком загальна сума неустойки (пені), що визначена додаванням сум неустойки за кожний з місяців заборгованості, склала 1 172 672,00 грн.
      Верховний Суд України зробив два правових висновки щодо порядку обчислення пені у разі виникнення заборгованості зі сплати аліментів.
      Зобов'язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинно виконуватися щомісяця, тому суд повинен з'ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, встановити строк, до якого кожне із цих зобов'язань мало бути виконано, та з урахуванням встановленого обчислити розмір пені, виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня їх фактичної сплати чи до дня ухвалення судом рішення, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму.
      Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі N 6-81цс13 та від 01 жовтня 2014 року у справі N 6-149цс14, і саме таким порядком обчислення неустойки (пені) зі сплати аліментів керувався суд першої інстанції при ухваленні рішення. При цьому суд застосував частину другу статті 196 СК України та зменшив розмір неустойки з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.
      У пізніше прийнятих постановах від 02 листопада 2016 року у справі N 6-1554цс16, від 16 березня 2016 року у справі N 6-2589цс15, від 03 лютого 2016 року у справі N 6-1477цс15, від 16 березня 2016 року у справі N 6-300цс16 Верховний Суд України відступив від правової позиції щодо застосування частини першої статті 196 СК України та змінив порядок обчислення неустойки (пені) зі сплати аліментів, зазначивши, що неустойка у вигляді пені обчислюється у відсотках від суми невиконаних або неналежно виконаних зобов'язань, які виникають у боржника щомісяця, тому й пеня має триваючий характер і обчислюється за прострочення кожного зобов'язання окремо. З урахуванням правової природи пені як дієвого стимулу належного виконання обов'язку та виходячи з того, що аліменти призначаються та виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом статті 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. При цьому сума заборгованості зі сплати аліментів за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались.
      При визначенні розміру пені за прострочення сплати аліментів Велика Палата Верховного Суду проаналізувала норми чинного законодавства у сфері сімейних правовідносин.
      Відповідно до Закону України від 26 квітня 2001 року N 2402-III "Про охорону дитинства" у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, він визначав охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет. Основні засади державної політики у цій сфері грунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини, та з метою забезпечення прав дитини на такі умови життя, які будуть достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку дитини.
      Відповідно до частини другої статті 141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
      Можна зробити висновок, що обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов'язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку.
      Зазначений висновок підтверджується і наявністю відповідальності за ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків, як передбачено у частині четвертій статті 155 СК України.
      Крім того, відповідно до Закону України від 17 травня 2017 року N 2037-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів" аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини.
      Цей припис підтверджує довід про підвищений захист прав дитини.
      У статті 179 СК України послідовно зазначається, що аліменти призначені для утримання дитини і не можуть бути використані не за цільовим призначенням.
      Статтею 180 СК України встановлено обов'язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
      За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі (частина третя статті 182 СК України у редакції, чинній на час ухвалення рішення про стягнення аліментів).
      У будь-якому випадку, чи то у разі стягнення аліментів у частці від доходу, чи у твердій грошовій, цей платіж є періодичним і повинен сплачуватися платником аліментів кожного місяця.
      Тобто, у разі несплати аліментів у поточному місяці, з 01 числа наступного місяця виникає заборгованість, яка тягне відповідальність у вигляді неустойки.
      Згідно з частиною першою статті 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі 1 % від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.
      Правило про стягнення неустойки (пені) у розмірі 1 % від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення полягає в тому, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів враховується розмір несплачених аліментів за кожен місяць та кількість днів прострочення за кожним платежем окремо.
      Аліменти нараховуються щомісячно, тому строк виконання цього обов'язку буде різним, а отже, кількість днів прострочення сплати аліментів за кожен місяць також буде різною.
      Законодавець установив розмір пені - 1 % за кожен день прострочення та період, за який нараховується пеня - за кожен день, починаючи з наступного, у який мала бути здійснена сплата аліментів за відповідний місяць, але таке зобов'язання не було виконане, і до дня, у який проведена сплата заборгованості чи до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені.
      Таке правило застосовується у разі прострочення виконання зобов'язання зі сплати аліментів за місяць, у який вони мали бути сплачені.
      Розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов'язання не включається до строку заборгованості) та помножити та 1 відсоток.
      Тобто формула така: заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1 %.
      За цим правилом обраховується пеня за кожним простроченим місячним платежем.
      Загальний розмір пені становить суму розмірів пені, обрахованої за кожним місячним (періодичним) платежем.
      У разі виплати аліментів частинами, необхідно зазначити, що якщо такі часткові платежі вчинені протягом місяця, у якому повинні сплачуватися аліменти, і їх загальна сума становить місячний платіж, визначений у рішенні суду про стягнення аліментів, вважається, що той з батьків, який повинен сплачувати аліменти, виконав ці зобов'язання.
      У разі, якщо місячний платіж сплачено не у повному розмірі, то пеня буде нараховуватися з першого дня місяця, наступного за місяцем сплати чергового платежу, на різницю між розміром, який мав бути сплачений на утримання дитини, та розміром фактично сплачених аліментів з урахуванням строку прострочення та ставки пені - 1 %.
      Строк прострочення вираховується з урахуванням раніше зазначеного правила і починає перебіг з першого дня місяця, наступного за місяцем внесення періодичного платежу, до дня, який передує дню сплати заборгованості.
      У разі, якщо заборгованість зі сплати аліментів погашено частково в іншому місяці, то визначення пені на заборгованість зі сплати аліментів розраховується з урахуванням розміру несплаченої частки аліментів за певний місяць з дня сплати частки місячного платежу і до дня, який передує дню погашення заборгованості за відповідним місячним платежем, помножену на 1 %.
      Визначаючи розмір пені за порушення строків сплати аліментів, суд першої інстанції застосував саме таке правило та реалізував своє право на зменшення розміру пені, дослідивши обставини справи, докази, надані сторонами, та здійснивши їх правову оцінку, відповідно до частини другої статті 196 СК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123).
      ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "С. В. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36).
      З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 02 листопада 2016 року у справі N 6-1554цс16, від 16 березня 2016 року у справі N 6-2589цс15, від 03 лютого 2016 року у справі N 6-1477цс15, від 16 березня 2016 року у справі N 6-300цс16, і вважає, що пеня за заборгованість зі сплати аліментів нараховується на весь розмір несплачених у відповідному місяці аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення.
      Розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов'язання не включається до строку заборгованості) та помножити та 1 відсоток. Тобто, заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1 %.
      За цим правилом обраховується пеня за кожним простроченим місячним платежем.
      Загальний розмір пені становить суму розмірів пені, обрахованої за кожним місячним (періодичним) платежем.
      У разі виплати аліментів частинами, необхідно зазначити, що якщо такі часткові платежі вчинені протягом місяця, у якому повинні сплачуватися аліменти, і їх загальна сума становить місячний платіж, визначений у рішенні суду про стягнення аліментів, вважається, що той з батьків, який повинен сплачувати аліменти, виконав ці зобов'язання.
      У разі, якщо місячний платіж сплачено не у повному розмірі, то пеня буде нараховуватися з першого дня місяця, наступного за місяцем сплати чергового платежу, на різницю між розміром, який мав бути сплачений на утримання дитини, та розміром фактично сплачених аліментів з урахуванням строку прострочення та ставки пені - 1 %.
      Строк прострочення вираховується з урахуванням раніше зазначеного правила і починає перебіг з першого дня місяця, наступного за місяцем внесення періодичного платежу, до дня, який передує дню сплати заборгованості.
      У разі, якщо заборгованість зі сплати аліментів погашено частково в іншому місяці, то визначення пені на заборгованість зі сплати аліментів розраховується з урахуванням розміру несплаченої частки аліментів за певний місяць з дня сплати частки місячного платежу і до дня, який передує дню погашення заборгованості за відповідним місячним платежем, помножену на 1 %.
      Аналогічно вирішено питання у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі 572/1762/15-ц (провадження N 14-37цс18), проте помилково наведено формулу, за якою обчислення пені за несплату або прострочення сплати аліментів передбачає врахування кожного місяця окремо, а не за кожен день прострочення сплати аліментів.
      Відповідно до вимог статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_3 з урахуванням частини другої статті 196 СК України.
      Велика Палата Верховного Суду зауважує, що як суд касаційної інстанції, вона не наділена повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку. Разом з тим, при встановленні обставин справи та дослідженні доказів судом першої інстанції не допущено порушення процесуальних норм, отже його висновок щодо зменшення розміру пені не спростований.
      Апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та скасування законного й обґрунтованого рішення суду першої інстанції, тому ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      Згідно з пунктом 3 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" (далі - Закон N 3674-VI) від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів чи зміну способу їх стягнення, а також заявники у разі подання заяви щодо видачі судового наказу про стягнення аліментів.
      ОСОБА_3 відповідно до пункту 3 частини першої статті 5 Закону N 3674-VI звільнена від сплати судового збору. Таким чином, на відповідача покладаються судові витрати за подання позовної заяви та касаційної скарги позивачкою (на підставі ставок, що діяли на момент вчинення процесуальної дії) з урахуванням пропорційності задоволених вимог у розмірі 6 890,00 грн (1 378 * 5) та 8 268,00 грн (6 890,00 * 120 %) відповідно, а всього - 15 158,00 грн. що підлягають стягненню в дохід державного бюджету України.
      Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Відповідно до вимог зазначеної статті, пункту 3 частини першої статті 5 Закону N 3674-VIта з урахуванням того, що рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року підлягає скасуванню, додаткове рішення Апеляційного суду Запорізької області від 01 березня 2018 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 6 517,94 грн судового збору за подання апеляційної скарги також має бути скасоване.
      Керуючись статтями 141, 259, 268, 400, 409, 413, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року та додаткове рішення Апеляційного суду Запорізької області від 01 березня 2018 року скасувати, рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 травня 2017 року залишити в силі.
      Стягнути з ОСОБА_4 (АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) 15 158 (п'ятнадцять тисяч сто п'ятдесят вісім) гривень судового збору у дохід держави.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • By ais
      Такая ситуация:
      До 2014 год женщина с несовершеннолетним ребенком проживала в гражданском браке в Крыму в доме гражданского мужа, который был куплен им ранее. Ребенок от гражданского мужа. Все были прописаны в доме. После событий 2014 года женщина с ребенком вернулись в родне в Украину, получили статус беженцев, гражданский муж остался в Крыму, связи с ним более не поддерживаются. Сейчас гражданский муж подал в суд (Крым) на снятие с регистрации женщины и ребенка, т.к. у него есть намерение продать свой дом.
      Интересует три вопроса:
      1. имеет ли ребенок какие то права на этот дом, т.к. это дом его отца (уже гражданина РФ)?
      2. как решается вопрос с алиментами, если отец проживает в Крыму и уже гражданин РФ?
      3. как быть с судом о снятии с регистрации из дома гражданского мужа (Крым) - возражать, соглашаться (подчиниться) или что то иное?
      В общем, прошу подсказать, в какую сторону двигаться и с чего начать?