Постановление ВСУ о исчислении сроков при рассмотрении трудовых споров и не отнесении к фонду оплаты труда расходов на командировку

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року,

в с т а н о в и л а:

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі – АТ «Дельта банк»), про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

ОСОБА_1 зазначав, що в період із 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 працював у АТ «Дельта банк» на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі наказу НОМЕР_1.

Позивач вважав, що при звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ним не було проведено повного розрахунку, а саме не сплачено компенсацію витрат на відрядження у розмірі 346 грн 88 коп., що встановлено рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили, а тому відповідач на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) має сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто з АТ «Дельта банк» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року в розмірі 37 тис. 249 грн 75 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року відмовлено уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта банк» у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень АТ «Дельта банк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 117, 233 КЗпП України, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення АТ «Дельта банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 серпня 2015 року, 2 березня 2016 року, 25 травня 2017 року, постанови Верховного Суду України від 21 січня 2015 року та 13 березня 2017 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника АТ «Дельта банк» – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 в період з 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 перебував з АТ «Дельта банк» в трудових відносинах, працюючи на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. Прийнятий на роботу на підставі наказу НОМЕР_2 від 17 жовтня 2013 року, звільнений з роботи на підставі наказу НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1.

При звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ОСОБА_1 не проведено повного розрахунку, а саме, не сплачено компенсацію витрат на відрядження в розмірі 104 грн 50 коп.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачу на час звільнення незаконно не виплачено компенсації витрат на відрядження в сумі 104 грн 50 коп., що є підставою для стягнення на його користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 117, 233 КЗпП України посилається у своїй заяві АТ «Дельта банк», суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в разі часткового задоволення позовних вимог підлягає зменшенню з урахуванням істотності суми заборгованості порівняно із середнім заробітком та принципу співмірності.

Крім того, в ухвалі від 5 серпня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що заявлена позивачем сума невиплачених йому коштів не входить до фонду оплати праці, а тому позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, а отже, в позові слід відмовити.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, у разі якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду.

Оскільки у справі, яка переглядається, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум суд, який розглядав спір щодо стягнення невиплаченої компенсації за відрядження, задовольнив частково, а саме стягнув на його користь 104 грн 50 коп., тоді як позивач заявляв вимоги на 673 грн 87 коп., наявні підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні.

Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України.

Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітною платою є винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

До структури заробітної плати, визначеної у статті 2 цього Закону, входять: основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 Закону України «Про оплату праці»).

Згідно з підпунктом 3.15 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, не належать до фонду оплати праці витрати на відрядження: добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення.

З огляду на викладене та встановлені судами обставини про те, що заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а з рішення Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року позивачу стало відомо про порушення свого права на отримання витрат на відрядження, позивач пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року.

Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, тому відповідно до частини другої статті 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема щодо поважності причин пропуску позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року та рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк
Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко

Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі
№ 6-1638цс17

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України.

Заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а про порушення свого права на отримання цих витрат позивачу стало відомо з рішення суду від 12 жовтня 2015 року, отже він пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року.

Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1638цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A54456E1A072AB92C22581BE002AF8ED

[ANTIRAID]

Это решение ВСУ продемонстрировало отношение банков к своим сотрудникам в части оплаты труда. ВСУ указал, что заявленная истцом сумма невыплаченных расходов на командировку не входит в фонд оплаты труда, кроме того в соответствии со статьей 233 КЗоТ Украины работник может обратиться с заявлением о разрешении трудового спора непосредственно в районный, районный в городе, городской или горрайонный суд в трехмесячный срок со дня, когда он узнал или должен был узнать о нарушении своего права, а по делам об увольнении - в месячный срок со дня вручения копии приказа об увольнении либо со дня выдачи трудовой книжки.