ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру об обязательстве ФГВФЛ выплатить вкладчикам банка Надра в пределах гарантированной суммы валютные вклады по курсу на конец дня в который введена ВА

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Романюка Я.М.,
Суддів: Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача, стягнення коштів за договором банківського вкладу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року,

в с т а н о в и л а :

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просив стягнути з публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на свою користь 9 335 грн. 96 коп. за договором строкового банківського вкладу, строк якого закінчився до введення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Надра».

На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що 18 липня 2014 року між ним та ПАТ «КБ «Надра» було укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) НОМЕР_1, оформлений у межах ПУ «Перший», відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав, а банк прийняв на вкладний рахунок 2 000 доларів США строком на 3 місяці, зі ставкою 12,5 % річних. 

Після закінчення строку дії договору він звернувся до банку з вимогою про виплату вкладу, проте банк зобов'язання щодо повернення депозитних коштів та процентів належним чином не виконав. 20 жовтня 2014 року сума вкладу - 2 000 доларів США з процентами в розмірі 54,32 долари США була перерахована на його (позивача) поточний банківський рахунок, однак у подальшому фактично кошти виплачувались частинами з 20 жовтня 2014 року до 06 січня 2015 року; банк обґрунтовував такі виплати відсутністю належної до видачі суми готівки. За вказаний період виплачено 578 доларів США. 

З 06 лютого 2015 року в банку запроваджено тимчасову адміністрацію, а 24 квітня 2015 року позивачу виплачено кошти за вкладом згідно із сумою відшкодування, що гарантується Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, в розмірі 26 573 грн. 41 коп., що в еквіваленті за курсом Національного банку України (далі – НБУ) складає 1 148,87 доларів США. 

Позивач вважав, що має право на повернення недоплачених коштів за вкладом з невиплаченими процентами та на отримання передбачених договором процентів за використання депозитних коштів за період із дня витребування вкладу до дня запровадження тимчасової адміністрації, а також на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), за цей же період. 

Суди розглядали справу неодноразово.

Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2015 року позов задоволено частково. 

Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 за договором НОМЕР_1 строкового банківського вкладу (депозиту) без поповнення, оформленого в межах «ПУ «Перший» від 18 липня 2014 року, 7 897 грн. 50 коп., що в еквіваленті за офіційним курсом гривні до долара США, встановленим НБУ на 06 лютого 2015 року, становить 341,44 долари США, з яких: 327,45 доларів США - сума вкладу та проценти за договором на 20 жовтня 2014 року, що становило 7 573 грн. 91 коп.; 13,99 доларів США - 3 % річних за прострочення повернення вкладу з 20 жовтня 2014 року до 06 лютого 2015 року, що становило 323 грн. 59 коп. 

У решті позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 19 січня 2016 року зазначене рішення суду в частині вимог до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб скасовано та провадження у справі в цій частині закрито.

Рішенням цього ж суду від 19 січня 2016 року рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2015 року змінено, виключено з його резолютивної частини словосполучення «в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб». У решті рішення залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року скасовано рішення та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 19 січня 2016 року, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Останнім рішенням апеляційного суду Житомирської області від 01 листопада 2016 року скасовано рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Житомирської області від 01 листопада 2016 року залишено без змін. 

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, просить скасувати рішення суду касаційної інстанції з ухваленням нового рішення, яким надати висновок про правильне застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, а саме пункту 1 частини п’ятої, пункту 1 частини шостої статті 36, частин першої, п’ятої статті 26, статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» - ОСОБА_2, представника Фонду гарантування вкладів фізичних осіб – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Суд установив, що 18 липня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Надра» був укладений договір строкового банківського вкладу (депозиту) без поповнення, оформлений в межах «ПУ «Перший», відповідно до якого позивач передав, а банк прийняв на вкладний рахунок 2 000 доларів США строком на 3 місяці, зі ставкою 12,5 % річних.

20 жовтня 2014 року сума вкладу - 2 000 доларів США з відсотками в розмірі 54,32 долари США була перерахована на поточний банківський рахунок позивача.

21 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «КБ «Надра» з письмовою заявою про виплату вкладу.

У подальшому кошти виплачувались позивачу частинами з 20 жовтня 2014 року до 06 січня 2015 року. За цей період йому було виплачено всього 578 доларів США.

На підставі постанови Правління НБУ від 05 лютого 2015 року № 83 «Про віднесення ПАТ «КБ «Надра» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 05 лютого 2015 року № 26 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра», згідно з яким з 06 лютого 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію, на здійснення якої призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

З метою збереження активів неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Надра», запобігання втраті майна та збитків банку і Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, керуючись частиною четвертою статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 23 квітня 2015 року № 85 щодо продовження строків здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» та продовження повноважень уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» Стрюкової І.О. до 05 червня 2015 року включно.

Відповідно до постанови Правління НБУ від 04 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 113 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації банку та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Стрюкову І.О. строком на 1 рік з 05 червня 2015 року до 04 червня 2016 року включно.

24 квітня 2015 року через відділення банку - агента ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_1 отримав кошти в розмірі 26 573 грн. 41 коп., сплачені за вкладом згідно із сумою відшкодування, що гарантується Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.

Задовольняючи позов у частині сплати банком недоплаченої суми вкладу з розрахунку курсу долара США, встановленого 06 лютого 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що положенням пункту 1 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не передбачено застосування курсу іноземної валюти на початок дня початку процедури виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації або на такий момент. За таких обставин підлягає стягненню недоплачена сума та 3 % річних, оскільки ПАТ «КБ «Надра» не виконало умов договору та не здійснило виплати належних ОСОБА_1 грошових коштів, що знаходяться на його рахунку у відповідача.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновком якого погодився й касаційний суд, виходив з того, що суд першої інстанції не врахував положень пункту 1 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», згідно з яким вклади в іноземній валюті перераховуються в національну валюту України за офіційним курсом гривні, встановленим НБУ до іноземних валют на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації, а не за середньозваженим курсом продавців і покупців, а також не врахував доводів уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» про те, що офіційний курс гривні до іноземних валют на день початку процедури виведення банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації, тобто 06 лютого 2015 року о 09.00 год. Становив 1799,9763 грн. за 100 доларів США.

З урахуванням коштів, що були сплачені позивачу у період з 20 жовтня 2014 року до 06 січня 2015 року в сумі 578 доларів США, та 24 квітня 2015 року в сумі 26 573 грн. 41 коп., апеляційний суд вважав, що відповідачі повністю виплатили позивачу кошти за депозитним вкладом та проценти, що були нараховані станом на день закінчення договору (2 000 доларів США та 54,32 долари США).

Окрім того, оскільки на час ухвалення рішення у справі, тобто 03 листопада 2015 року, у банку вже було введено тимчасову адміністрацію (із 06 лютого 2015 року), то обґрунтованим є висновок про те, що стягнення коштів у будь-який інший спосіб, ніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є неможливим.

Разом з тим позивач протягом 30 календарних днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку не подав кредиторські вимоги уповноваженій особі Фонду на ліквідацію у ПАТ «КБ «Надра», тому згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» будь-які майнові вимоги позивача вважаються погашеними.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 грудня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з судом апеляційної інстанції щодо встановленого офіційного курсу гривні до долара США станом на 06 лютого 2015 року в розмірі 23, 1305 грн. за один долар США. 

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року, на яку також посилається заявник, суд касаційної інстанції керувався тим, що, вирішуючи спір та ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача вкладу з нарахованими за період дії договору процентами, суд правильно виходив з того, що зобов'язання банку з повернення вкладу належно не виконано, тому проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, по день фактичного їх повернення вкладникові. З урахуванням уведення із 06 лютого 2015 року тимчасової адміністрації банку проценти за користування вкладом та 3 % річних за несвоєчасне повернення вкладу мають бути нараховані і повернуті вкладнику за період з 20 жовтня 2014 року до 05 лютого 2015 року. Стягнення процентів за користування вкладом та пені за несвоєчасне повернення вкладу за період з 20 жовтня 2014 року по день уведення тимчасової адміністрації у банку - 05 лютого 2015 року не суперечить правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-247цс14.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року суд касаційної інстанції виходив з того, що пунктом 10 частини четвертої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлено, що Фонд не відшкодовує кошти за вкладами у банківських металах. Таким чином, гарантії Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не поширюються на відшкодування коштів за вкладами у банківських металах. Однак цим Законом передбачено порядок повернення вкладів у банківських металах. Статтею 27 цього ж Закону встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, а статтею 52 Закону визначено черговість та порядок задоволення вимог до банку, оплату витрат та здійснення платежів. 

Згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

1. Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. 

Згідно із статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Положеннями частини другої статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору.

Згідно із частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. 

Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). 

Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.

Таким чином проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, по день фактичного їх повернення вкладникові.

Відповідно до змісту статей 526 та 1058 ЦК України зобов’язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості користуватися цими коштами, зобов’язання банку з повернення вкладу не вважається виконаним і до банку слід застосувати відповідальність за порушення грошового зобов’язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України. 

За умовами пункту 2.2 укладеного між сторонами договору банківського вкладу від 18 липня 2014 року строк дії вкладу складав 3 місяці від дати фактичного його надходження на відповідний рахунок, тобто до 18 жовтня 2014 року.

Суди встановили, що 21 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «КБ «Надра» з письмовою заявою про виплату вкладу, чим засвідчив свій намір припинити дію договорів.

У зв’язку із цим банк був зобов’язаний повернути позивачу депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договорів.

Проте ПАТ «КБ «Надра» кошти виплачував позивачу частинами з 20 жовтня 2014 року до 06 січня 2015 року. За вказаний період позивачу було виплачено всього 578 доларів США.

24 квітня 2015 року через відділення банку - агента ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_1 отримав у межах суми відшкодування кошти в розмірі 26 573 грн. 41 коп., чим ПАТ «КБ «Надра» порушило свої грошові зобов’язання.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з банку на користь позивача процентів за банківським вкладом станом на 20 жовтня 2014 року, а також 3 % річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини п’ятої статті 1061, частини другої статті 625 ЦК України.

2. Окрім того, згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами.

Згідно зі статтею 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

Суд встановив, що 18 липня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Надра» був укладений договір строкового банківського вкладу (депозиту) без поповнення, оформлений у межах «ПУ «Перший», відповідно до якого позивач передав, а банк прийняв на вкладний рахунок 2 000 доларів США строком на 3 місяці, зі ставкою 12,5 % річних.

З огляду на зазначене, необґрунтованими є висновки суду апеляційної та касаційної інстанцій про відмову в позові, зокрема, з підстави статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 

3. Разом з тим із 06 лютого 2015 року в ПАТ «КБ «Надра» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації на підставі постанови Правління НБУ від 05 лютого 2015 року № 83. 

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 85 від 23 квітня 2015 року щодо продовження строків здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» продовжено повноваження уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» Стрюкової І.О. до 05 червня 2015 року включно.

Відповідно до постанови Правління НБУ від 04 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 113 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «КБ «НАДРА» Стрюкову І.О. строком на 1 рік з 05 червня 2015 року до 04 червня 2016 року включно.

Процедура виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульована Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним у спорах щодо виконання банком, у якому введено тимчасову адміністрацію чи розпочато процедуру ліквідації, своїх зобов'язань перед вкладниками (кредиторами).

Отже, до правовідносин, які склалися між сторонами, застосовуються спеціальні норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Відповідно до статті 3 цього Закону Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Згідно із частиною п’ятою статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації Фонд гарантування вкладів фізичних осіб має повне право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.

Пунктом 1 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.

Однак, пунктом 1 частини шостої статті 36 цього Закону (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, у національній валюті України.

Суди встановили, що 21 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «КБ «Надра» з письмовою заявою про виплату вкладу, чим засвідчив свій намір припинити дію договорів.

У зв’язку із цим банк був зобов’язаний повернути позивачу депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договорів.

З огляду на зазначене, обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», не поширюється на спірні правовідносини у справі, рішення в якій переглядаються. 

4. Згідно із частиною п’ятою статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відшкодування коштів за вкладом в іноземній валюті відбувається в національній валюті України після перерахування суми вкладу за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації.

За змістом частини першої статті 34 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) днем початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації є наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. 

Тобто в розумінні статей 26, 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» днем початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації є саме робочий, а не календарний день, і саме в цьому контексті слід розуміти зазначене уточнення. 

Порядок установлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів визначає Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затверджене постановою Правління НБУ № 496 від 12 листопада 2003 року (далі – Положення) на виконання норм статей 7, 15 та 36 Закону України «Про Національний банк України». 

Зазначене Положення – це нормативно-правовий акт НБУ, прийнятий у межах його компетенції, що регулює управління готівковим грошовим обігом. Положення не є нормативно-правовим актом, який регулює відносини, що виникають у зв’язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. 

Відповідно до пункту 2 Положення офіційний курс гривні до долара США установлюється щоденно. 

Пунктом 3 Положення передбачено, що офіційний курс гривні розраховується до долара США – як середньозважений курс продавців і покупців, що склався поточного робочого дня за даними Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ. 

Згідно з пунктом 11 Положення інформація про встановлені офіційні курси гривні до іноземних валют та банківських металів розміщується в міжнародній комп'ютерній мережі Інтернет.

На час виникнення спірних правовідносин у справі, рішення в якій переглядаються, пункт 9 зазначеного Положення діяв у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 і передбачав, що офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів діє з часу його встановлення. 

Згідно з інформацією, отриманою з офіційного сайту НБУ, 06 лютого 2015 року з 14:00 діяв офіційний курс гривні до долара США у розмірі 2313,0580 грн. за 100 доларів США. Такий курс було встановлено НБУ саме цього поточного робочого дня – 06 лютого 2015 року. Натомість курс 1799,9763 грн. за 100 доларів США було встановлено НБУ напередодні, 05 лютого 2015 року. Такий курс зберігав свою дію на початок 06 лютого 2015 року до встановлення поточного курсу. 

З огляду на зазначене Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України дійшла таких висновків. 

Застосовуючи частину п’яту статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у поєднанні із пунктом 2 Положення, а також пунктом 9 Положення у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 (чинній на час виникнення спірних правовідносин), слід виходити з того, що зазначена норма Закону перерахування вкладу в іноземній валюті в національну валюту пов’язує з курсом гривні, що установлений НБУ на конкретний день (у який розпочинається процедура виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації). Закон не містить обов’язку здійснити фактичний перерахунок вкладів саме в цей день, і не пов’язує здійснення такого перерахунку з конкретним моментом у часі (годиною, хвилиною) саме цього дня чи з курсом гривні, що діє саме в конкретний момент у часі (годину, хвилину) такого дня. Тому перерахування суми вкладу в іноземній валюті, зокрема доларах США, здійснюється за офіційним курсом гривні до цієї іноземної валюти, який установлений НБУ в той робочий день, на який припав початок процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації (у справі, рішення в якій переглядається, - 06 лютого 2015 року). 

Питання, зумовлене дією в різний час, але протягом одного й того самого робочого дня, двох різних курсів гривні до долара США, установлених НБУ в різні дні (цього робочого дня та напередодні), слід вирішувати з урахуванням визначеного законом і підзаконними актами НБУ порядку (процедури) встановлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів, що відображає економічну природу установлення офіційного курсу гривні. Якщо іншого спеціальним законом не передбачено, в ситуації, коли в період чинності Положення в редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 в один і той же день діють два різні курси гривні до долара США, правило пунктів 2 і 3 Положення про щоденне встановлення офіційного курсу гривні до долара США зумовлює необхідність застосовувати курс, установлений саме в цей поточний день за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку України, проведених цього ж поточного дня. 

Зміст наведених норм Положення (пункти 2, 3, 9) свідчить про те, що поняття «встановлення офіційного курсу гривні до іноземної валюти» і поняття «дія офіційного курсу гривні до іноземної валюти» не є тотожними за змістом та правовим значенням. Отже, при застосуванні частини п’ятої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» береться до уваги курс гривні до долара США, встановлений на певний день. При цьому не має самостійного правового значення той факт, що такий курс починає діяти не з початку, а лише з 14:00 того дня, коли він був установлений (у справі, рішення в якій переглядаються, - 06 лютого 2015 року). Цей факт також не дає підстав для застосування при перерахунку вкладу того офіційного курсу гривні до долара США, який був установлений НБУ в інший день, напередодні (у справі, рішення в якій переглядається, - 05 лютого 2015 року), незважаючи на те, що цей курс продовжував діяти певний час у першій половині поточного робочого дня до моменту оприлюднення нового, актуального курсу на цей поточний день. 

У справі, рішення в якій переглядаються, суд встановив, що із 06 лютого 2015 року у ПАТ «КБ «Надра» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації на підставі постанови Правління НБУ від 05 лютого 2015 року № 83.

За таких обставин у справі, рішення в якій переглядаються, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про застосування курсу гривні до долара США у розмірі 1799,9763 грн., який хоч і діяв 06 лютого 2015 року до 14:00, однак був установлений, за даними Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ, 05 лютого 2015 року, що не відповідає економічній природі курсу, який установлюється щоденно внаслідок проведення торгів на міжбанківському валютному ринку України. 

Суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково застосували курс гривні до долара США, що був установлений на день прийняття рішення від 05 лютого 2015 року № 26 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра», хоча початком запровадження тимчасової адміністрації є саме робочий день 06 лютого 2015 року.

Як убачається з матеріалів справи і встановлено судом, 20 жовтня 2014 року сума вкладу - 2000 доларів США з відсотками в розмірі 54, 32 долари США була перерахована банком на поточний банківський рахунок позивача, і в подальшому кошти в загальній сумі 578 доларів США були фактично отримані ним частинами шляхом видачі готівки в період з 20 жовтня 2014 року по 06 січня 2015 року. 

Тобто на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації - 06 лютого 2015 року розмір заборгованості за вкладом та відсотками становив 1476, 32 доларів США (2000 + 54, 32 - 578 = 1476, 32 доларів США), що не оспорювалось сторонами у справі, така ж позиція висловлена у письмових запереченнях банку (а.с. 63, т.1).

24 квітня 2015 року через відділення банку - агента ПАТ КБ «ПриватБанк» позивач отримав у межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, у національній валюті України кошти у розмірі 26 573, 41 грн., що за курсом гривні до долара США (26 573, 41 грн. / 2313, 0580) становило 1 148, 84 доларів США.

З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що розмір заборгованості за вкладом та відсотками, що підлягає стягненню на користь позивача, складає 327, 45 доларів США (1476, 32 - 1 148, 84 = 327, 45 доларів США), що згідно з офіційним курсом гривні до долара США, встановленим НБУ на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації (06 лютого 2015 року), становить 7 573, 92 грн. та 3 % річних. 

Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення статей 26, 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому рішення цих судів підлягають скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції як помилково скасованого. 

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Житомирської області від 01 листопада 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року скасувати, а рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2015 року залишити в силі. 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк
Судді 
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
у справі за № 6-1297цс17 

1. Відповідно до змісту статей 526 та 1058 ЦК України зобов’язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості користуватися цими коштами, зобов’язання банку з повернення вкладу не вважається виконаним і до банку слід застосувати відповідальність за порушення грошового зобов’язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України. 

2. Окрім того, згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами.

Згідно зі статтею 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

3. Згідно із частиною п’ятою статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації Фонд гарантування вкладів фізичних осіб має повне право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.

Пунктом 1 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.

Однак, пунктом 1 частини шостої статті 36 цього Закону (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, у національній валюті України.

4. Згідно із частиною п’ятою статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відшкодування коштів за вкладом в іноземній валюті відбувається в національній валюті України після перерахування суми вкладу за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації.

За змістом частини першої статті 34 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) днем початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації є наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. 

Порядок установлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів визначає Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затверджене постановою Правління НБУ № 496 від 12 листопада 2003 року (далі – Положення) на виконання норм статей 7, 15 та 36 Закону України «Про Національний банк України». 

Відповідно до пункту 2 Положення офіційний курс гривні до долара США установлюється щоденно. 

Пунктом 3 Положення передбачено, що офіційний курс гривні розраховується до долара США – як середньозважений курс продавців і покупців, що склався поточного робочого дня за даними Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ. 

Згідно з пунктом 11 Положення інформація про встановлені офіційні курси гривні до іноземних валют та банківських металів розміщується в міжнародній комп'ютерній мережі Інтернет.

На час виникнення спірних правовідносин у справі, рішення в якій переглядаються, пункт 9 зазначеного Положення діяв у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 і передбачав, що офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів діє з часу його встановлення. 

Згідно з інформацією, отриманою з офіційного сайту НБУ, 06 лютого 2015 року з 14:00 діяв офіційний курс гривні до долара США у розмірі 2313,0580 грн. за 100 доларів США. Такий курс було встановлено НБУ саме цього поточного робочого дня – 06 лютого 2015 року. Натомість курс 1799,9763 грн. за 100 доларів США було встановлено НБУ напередодні, 05 лютого 2015 року. Такий курс зберігав свою дію на початок 06 лютого 2015 року до встановлення поточного курсу. 

З огляду на зазначене Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України дійшла таких висновків. 

Застосовуючи частину п’яту статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у поєднанні із пунктом 2 Положення, а також пунктом 9 Положення у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 (чинній на час виникнення спірних правовідносин), слід виходити з того, що зазначена норма Закону перерахування вкладу в іноземній валюті в національну валюту пов’язує з курсом гривні, що установлений НБУ на конкретний день (у який розпочинається процедура виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації). Закон не містить обов’язку здійснити фактичний перерахунок вкладів саме в цей день, і не пов’язує здійснення такого перерахунку з конкретним моментом у часі (годиною, хвилиною) саме цього дня чи з курсом гривні, що діє саме в конкретний момент у часі (годину, хвилину) такого дня. Тому перерахування суми вкладу в іноземній валюті, зокрема доларах США, здійснюється за офіційним курсом гривні до цієї іноземної валюти, який установлений НБУ в той робочий день, на який припав початок процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації (у справі, рішення в якій переглядається, - 06 лютого 2015 року). 

Питання, зумовлене дією в різний час, але протягом одного й того самого робочого дня, двох різних курсів гривні до долара США, установлених НБУ в різні дні (цього робочого дня та напередодні), слід вирішувати з урахуванням визначеного законом і підзаконними актами НБУ порядку (процедури) встановлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів, що відображає економічну природу установлення офіційного курсу гривні. Якщо іншого спеціальним законом не передбачено, в ситуації, коли в період чинності Положення в редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 в один і той же день діють два різні курси гривні до долара США, правило пунктів 2 і 3 Положення про щоденне встановлення офіційного курсу гривні до долара США зумовлює необхідність застосовувати курс, установлений саме в цей поточний день за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку України, проведених цього ж поточного дня. 

Зміст наведених норм Положення (пункти 2, 3, 9) свідчить про те, що поняття «встановлення офіційного курсу гривні до іноземної валюти» і поняття «дія офіційного курсу гривні до іноземної валюти» не є тотожними за змістом та правовим значенням. Отже, при застосуванні частини п’ятої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» береться до уваги курс гривні до долара США, встановлений на певний день. При цьому не має самостійного правового значення той факт, що такий курс починає діяти не з початку, а лише з 14:00 того дня, коли він був установлений (у справі, рішення в якій переглядаються, - 06 лютого 2015 року). Цей факт також не дає підстав для застосування при перерахунку вкладу того офіційного курсу гривні до долара США, який був установлений НБУ в інший день, напередодні (у справі, рішення в якій переглядається, - 05 лютого 2015 року), незважаючи на те, що цей курс продовжував діяти певний час у першій половині поточного робочого дня до моменту оприлюднення нового, актуального курсу на цей поточний день. 

У справі, рішення в якій переглядаються, суд встановив, що із 06 лютого 2015 року у ПАТ «КБ «Надра» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації на підставі постанови Правління НБУ від 05 лютого 2015 року № 83.

За таких обставин у справі, рішення в якій переглядаються, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про застосування курсу гривні до долара США у розмірі 1799,9763 грн., який хоч і діяв 06 лютого 2015 року до 14:00, однак був установлений, за даними Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ, 05 лютого 2015 року, що не відповідає економічній природі курсу, який установлюється щоденно внаслідок проведення торгів на міжбанківському валютному ринку України.

Суддя Верховного Суду України  Я.М. Романюк

Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1297цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BD11356A8F2946DAC22581C4002FC0D7

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ в данном постановлении установил массовый обман валютных вкладчиков банка Надра, которым ФГВФЛ неправомерно установил курс пересчета вкладов по 1799,9763 грн. за 100 долларов США, вместо правильного курса - 2313,0580 грн. за 100 долларов США по которому должны были быть пересчитаны вклады.

Таким образом установлено фактически преступление должностных лиц ФГВФЛ и у вкладчиков появилась возможность в пределах гарантированной суммы получить свои вклады.

Кроме этого, ВСУ посчитал правомерным взыскание с банка санкций по ч.2 ст.625 ГК за несвоевременный возврат вклада до момента введения временной администрации. При это ФГВФЛ их также обязан выплатить в пределах гарантированной суммы.

Также ВСУ указал на обязанность даже на сегодняшний момент включить эти суммы в пределах гарантированной фондом в обязательную выплату.

У нас есть аналогичные иски в Окружном административном суде Киева. С этого момента ФГВФЛ обязан осуществить добровольно пересчет всем вкладчикам и произвести выплату в пределах гарантированной суммы.

Но это не коим образом на освобождает должностных лиц ФГВФЛ, административную раду ФГВФЛ, лиц уполномоченных на временную администрацию и ликвидацию банка Надра от уголовной ответственности к которой они вероятнее всего будут привлечены за циничное и грубое нарушение прав вкладчиков и подрыв доверия к банковской системе Украины. Главное, чтобы руководитель ФГВФЛ теперь Ворушилин не покинул страну.

  • Like 1
  • Thanks 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Весьма важное для вкладчиков постановление ВСУ
 
в первую очередь оно важно тем, что теперь все валютные вкладчики банка "Надра", в том числе и те, которые уже давно получили возмещение по своим вкладам в пределах 200 тыс. грн — теперь могут подать заявления в Фонд грабування о перерасчете и выплате им украденной Фондом курсовой разницы. Валютные вклады были выплачены по курсу 17.99, а должны были быть выплачены по курсу 23.13 — то есть только на этой курсовой разнице Фондом украдено около 28.6% денег валютных вкладчиков, почти треть!
 
при этом правовые заключения, изложенные в постановлениях ВСУ в силу части пятой статьи 13 Закона Украины "О судоустройстве и статусе судей" — являются ОБЯЗАТЕЛЬНЫМИ для всех субъектов властных полномочий, в том числе и для Фонда грабування. То есть для правоотношений вкладчиков с Фондом это постановление фактически имеет силу закона, и даже, в некотором смысле, даже сильнее закона, поскольку представляет собой его толкование и окончательное правоприменение
 
но есть важные последствия и для вкладчиков других банков — в частности, важно заключение ВСУ о том, что Фонд грабування обязан возместить вкладчику не только ту сумму, которая находилась на его счетах в момент ограбления банка мародёрской командой ФГВФЛ, но также и проценты, начисленные до этого дня но не зачисленные на счета вкладчика, а также и суммы, предусмотренные частью второй статьи 625 ЦК (инфляция+3% годовых в случае гривневого вклада, или просто 3% годовых в случае валютного вклада)
 
крайне важная позиция ВСУ ещё и в том, что Фонд грабування теперь не может "акцептировать" эти суммы в какую-нибудь седьмую или сорок седьмую очередь (то есть фактически украсть, поскольку в розничных банках все очереди после третьей являются абсолютной фикцией, Фонд всегда выгребает всё до копеечки в своей третьей очереди) — а обязан выплатить эти суммы вкладчику в пределах гарантируемых двухсот тысяч
 
но главное — желательно теперь инициировать шквал заявлений вкладчиков Надры в Фонд грабування о перерасчете и выплате недоплаченных 28.6%
 
то есть тот, кто получил 100 000 по валютному вкладу — может требовать недоплаченные 28 600 курсовой разницы
 
мне кажется, это не такие уж маленькие деньги, чтобы просто так простить их бандитам из Фонда грабування..
  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

классное-то оно классное, но исполнено вряд ли будет, там ответчик -- банк Надра

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

2. Окрім того, згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними...

Этот же прикол и с банкротством предприятий ( в т.ч. гос/коммун)

Интересно, когда гр-реформаторы предложат убрать эту херню?

И как на это смотрит ЕвроСуд? (такой практики не видел)

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 28.10.2017 в 14:30, ANTIRAID сказал:

Пунктом 3 Положення передбачено, що офіційний курс гривні розраховується до долара США – як середньозважений курс продавців і покупців, що склався поточного робочого дня за даними Системи ... 

На час виникнення спірних правовідносин у справі, рішення в якій переглядаються, пункт 9 зазначеного Положення діяв у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 і передбачав, що офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів діє з часу його встановлення...

06 лютого з 14:00 діяв офіційний курс гривні до долара США у розмірі 2313,0580 грн. за 100 доларів США... курс 1799,9763 грн. за 100 доларів США було встановлено НБУ напередодні, 05 лютого. Такий курс зберігав свою дію на початок 06 лютого до встановлення поточного курсу. 

 

Як нам повідомляв НБУ пару років тому, курс визначається станом на 12.00 поточного дня та діє до 11.59.59...

Також виникає логічно-юридичне питання: чи можна (спробувати) рахувати курс датою ПРОДОВЖЕННЯ Т.А.?!

Та як на всю цю галіматью дивиться ЕСПЛ?! (в кого хоч прийнято заяву? у нас по ФОРУМу євро-якби-суд дав звичайний відлуп)

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

европейцы уже давно по таким поводам высказались в том смысле, что если в какой-то стране живут дебилы, навыбиравшие себе законодателей, принимающих подобные законы, — то суд таким дебилам, увы, помочь уже ничем не может

 

то есть народ Украины таким замысловатым образом распорядился своим закондательным правом, что  ограбил сам себя, а значит сам себе злобный буратино

 

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти


  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Севеко» до ОСОБА_1 про повернення коштів, набутих без достатньої правової підстави, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У листопаді 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Севеко» (надалі – ТОВ «ТД «Севеко») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що у період із 7 грудня 2009 року по 26 вересня 2011 року ОСОБА_1 отримала від позивача грошові кошти в загальній сумі 2 млн 379 тис. грн на підставі договорів про поворотну фінансову допомогу, які між сторонами фактично не укладались. З огляду на це позивач вважає, що такі договори є нікчемними, а відтак відповідачка отримала кошти без достатньої правової підстави.
      Заочним рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 15 січня 2015 року позов задоволено. 
      Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2015 року заочне рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 15 січня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2015 року скасовано, а заочне рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 15 січня 2015 року залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування постановленої у справі ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 267, 1212, 1215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Інших норм матеріального, у тому числі й сімейного права, заявниця в заяві не вказала.
      На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року, 8 жовтня 2014 року, 8 липня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 2 липня, 22 січня 2014 року і 18 березня 2015 року відповідно у справах № 6-91цс14, 6-151цс13 та 6-25цс15.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Під час розгляду справи суди установили, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області від 31 липня 2014 року, засновником ТОВ «ТД «Севеко» є ОСОБА_2 – чоловік ОСОБА_1.
      Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 липня 2013 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, укладений 19 листопада 1994 року, розірвано.
      Згідно з банківськими виписками за період із 7 грудня 2009 року по 26 вересня 2011 року ОСОБА_1 отримала від ТОВ «ТД «Севеко» грошові кошти у розмірі 2 млн 379 тис. грн з призначенням платежу – надання поворотної фінансової допомоги на підставі договорів.
      Суди установили, що між сторонами договори про надання поворотної фінансової допомоги не підписувались і не укладались, отже, договірних відносин між сторонами немає.
      Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки грошові кошти набуті відповідачкою за договорами, які між сторонами не укладались, то такі кошти вважаються набутими без достатньої правової підстави, а тому відповідно до вимог статті 1212 ЦК України підлягають поверненню. При цьому суд зазначив, що позивач звернувся з позовом у межах строку позовної давності, який почав спливати з моменту направлення позивачем вимоги про повернення коштів відповідно до частини другої статті 530 ЦК України.
      З таким висновком погодився й суд касаційної інстанції, вказавши при цьому, що відповідачка не довела, що ці кошти були перераховані їй як засіб для існування, а тому не можуть вважатися такими, що не підлягають поверненню відповідно до статті 1215 ЦК України.
      Разом з тим надані заявницею судові рішення, зокрема ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2015 року та постанова Верховного Суду України від 18 березня 2015 року, на підтвердження неоднакового застосування судами та невідповідності висновкам, викладеним у цій постанові щодо застосування статті 267 ЦК України, не можуть слугувати належними прикладами, оскільки не свідчать про неоднакове застосування цієї норми права та про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права. 
      У наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року, 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції, установивши, що кошти, які були перераховані відповідачам, відносяться до виплат, визначених статтею 1215 ЦК України, зокрема до пенсії, зазначив, що безпідставно набуті особою кошти, що належать до таких виплат, за відсутності рахункової помилки з боку особи, яка добровільно провела їх виплату, та факту недобросовісності відповідача, не підлягають поверненню.
      У наданих заявницею постановах Верховного Суду України від 22 січня та 2 липня 2014 року у справах № 6-151цс13 № 6-91цс14 відповідно викладено правову позицію відповідно до якої До правовідносин щодо набуття грошових коштів без достатньої правової підстави, якщо ці кошти є пенсійною виплатою, яка проведена іншою особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача, застосуванню підлягають положення статті 1215 ЦК України, за якою зазначені грошові кошти поверненню не підлягають. При цьому правильність виконаних розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, отже, зазначене у статті 1215 ЦК України майно підлягає поверненню у разі наявності цих фактів.
      Отже, зі змісту наведених судових рішень та судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не вбачається неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених у заяві норм матеріального права, оскільки у справах встановлено різні фактичні обставини.
      З огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. 
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року відмовити. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Л.І. Охрімчук 
      Я.М. Романюк
      Постанова від 29 листопада 2017 року № 6-2904цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E13091420C8B855CC22581F0004BB8D5
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, до ОСОБА_3 про вселення, зобов’язання не чинити перешкод у користуванні квартирою та надання дубліката ключів від вхідних дверей за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У грудні 2015 року, законний представник малолітнього ОСОБА_1 – ОСОБА_2, звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_1 є сином відповідача, з 9 квітня 2010 року зареєстрований у належній ОСОБА_3 квартирі АДРЕСА_1, у якій проживав від дня свого народження до червня 2015 року. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26 січня 2015 року відповідачу відмовлено у виселенні ОСОБА_1 з указаної квартири.
      Законний представник малолітнього ОСОБА_1 – ОСОБА_2, посилаючись на те, що дізналась, що відповідач під час літніх канікул малолітнього сина змінив замки на вхідних дверях, у зв’язку із чим чинить йому перешкоди в користуванні спірною квартирою, просила: вселити ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1; зобов’язати відповідача не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні цією квартирою та надати дублікат ключів від вхідних дверей.
      Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 27 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року, позов ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, задовольнив: вселив малолітнього ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1; зобов’язав ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 в користуванні цією квартирою, а також надати законному представнику ОСОБА_1 – ОСОБА_2 дублікат ключів від вхідних дверей зазначеної квартири; вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилив, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року залишив без змін.
      26 жовтня 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Зокрема заявник послався на положення статей 29, 316, 319, 321, 405 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статті 161 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 надав рішення й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня, 16 жовтня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року, 12 травня 2015 року, 11 липня 2016 року, а також постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року.
      У зв’язку з викладеним ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від
      21 березня 2017 року й рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2.
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      Суди установили, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, є сином ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а. с. 9).
      Відповідачу ОСОБА_3 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1, а також квартира АДРЕСА_2.
      Малолітній ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 9 квітня 2010 року, а з 2 червня до 31 жовтня 2015 року був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 14 травня 2015 року ОСОБА_2 виселено з квартири АДРЕСА_1 у зв'язку із закінченням строку договору найму. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26 січня 2015 року в частині відмови у виселенні малолітнього ОСОБА_1 із цієї квартири залишено без змін.
      Також установлено, що після виселення ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 22 травня 2015 року вона зареєструвалась як наймач у квартирі АДРЕСА_2 (а.с. 18).
      На підставі заяви відповідача Івано-Франківським міським відділом Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області було прийнято рішення про зняття малолітнього ОСОБА_1 з реєстрації в квартирі АДРЕСА_1 та про його реєстрацію з 2 червня 2015 року у квартирі АДРЕСА_2.
      Рішенням Івано-Франківського міського відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області від 31 жовтня 2015 року скасовано реєстрацію місця проживання малолітнього
      ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_2 (а. с. 36−38).
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що малолітній зареєстрований у спірній квартирі як член сім’ї власника квартири, тому має право на користування цією квартирою нарівні з її власником, оскільки іншої угоди про порядок користування цим житлом укладено не було.
      У постанові від 16 листопада 2016 року Верховний Суд України зазначив, що правом користування житлом, яке перебуває у власності особи, мають члени сім’ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
      У справі, за результатами розгляду якої прийнято надану заявником для порівняння постанову, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини.
      Підстави для висновку про те, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року не відповідає викладеному у вказаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні.
      Наданою для порівняння ухвалою від 12 травня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які керувались положеннями статей 9, 64, 156 ЖК УРСР, статтею 405 ЦК України, статтею 176 СК України, статтею 18 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства» (далі – Закон «Про охорону дитинства») та дійшли висновку про вселення позивачки з малолітньою дитиною (інвалідом дитинства) до спірного нерухомого майна, оскільки вона не проживала у спірному будинку певний час у зв’язку з потребою в лікуванні хворої дитини в різних медичних установах.
      Порівняння цієї ухвали із судовими рішеннями, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах від 17 квітня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року, 11 липня 2016 року суд касаційної інстанції зазначив, що під час вирішення спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
      У рішенні від 16 жовтня 2013 року суд касаційної інстанції зазначив, що виходячи з аналізу статей 1, 6, 9, 61 ЖК УРСР, статті 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, у якому особа постійно проживає, має передбачені статтею 64 ЖК УРСР права користування ним і на яке за особою зберігається таке право й у разі тимчасової відсутності. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що за особою, яка проживає у власника приміщення як член його сім’ї, не може бути визнано право користування цим приміщенням, якщо така особа зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні у будинку державного чи громадського фонду.
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року установлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
      Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
      Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (пункт 1 статті 18 цієї Конвенції).
      У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір’ю.
      Дитині законом та іншими засобами має бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, що дадуть їй змогу розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та соціально, здоровим і нормальним шляхом, в умовах свободи та гідності. При ухваленні з цією метою законів основною метою має бути найкраще забезпечення інтересів дитини (принцип 2 цієї Декларації).
      Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
      Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
      Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
      Частиною першою статті 18 Закону «Про охорону дитинства» передбачено, що держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
      Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
      Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
      За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
      Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
      За змістом статті 11 Закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
      Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
      За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права.
      З аналізу зазначених норм та з урахування практики Європейського суду з прав людини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків.
      Установивши, що матір та батько малолітнього ОСОБА_1 проживають окремо в різних квартирах, суди, вселяючи малолітню дитину в квартиру до батька, фактично визначили місце проживання дитини разом з батьком.
      При цьому суди не з’ясували чи не буде суперечити таке рішення інтересам малолітнього ОСОБА_1 та чи не спричинить йому шкоди, з огляду на його вік та стан здоров’я, а також на те, що він весь час проживає з матір’ю та перебуває на її утриманні, що встановлено рішенням суду про стягнення аліментів.
      Крім того, суди не взяли до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків та не встановили, чи забезпечує таке рішення, яке фактично визначає місце проживання дитини, її розвиток в спокійному та стійкому середовищі, в атмосфері любові, емоційної стабільності та матеріальної забезпеченості.
      З огляду на обставини справи судам необхідно вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; усебічно й повно дослідити обставини справи, взявши до уваги фактичний, емоційний, психологічний, матеріальний, віковий та медичний чинники, пропорційно й обґрунтовано оцінити інтереси дитини і з урахуванням цього ухвалити рішення, забезпечивши найкращі інтереси дитини.
      Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неоднаково застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. 
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді:
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-1945цс17
      Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року установлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
      Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
      За змістом статті 11 Закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
      Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
      За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права.
      З аналізу зазначених норм та з урахування практики Європейського суду з прав людини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 29 листопада 2017 року № 6-1945цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2D6841DF487B786FC22581F000448960
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І.,
      Романюка Я.М., 
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Хлібодар» до ОСОБА_1, Фермерського господарства «Мороз А.П.» про визнання договору оренди землі недійсним, застосування наслідків його недійсності, визнання поновленим договору оренди землі та визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Хлібодар» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У квітні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Хлібодар» (далі – ТОВ «Агрофірма «Хлібодар») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, Фермерського господарства «Мороз А.П.» (далі – ФГ «Мороз А.П.») про визнання договору оренди землі недійсним, застосування наслідків його недійсності, визнання поновленим договору оренди землі та визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі. 
      Позивач зазначав, що 17 березня 2005 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір оренди землі, відповідно до якого остання передала йому в користування належну їй земельну ділянку S_1 на території Знам'янської Другої селищної ради Знам'янського району Кіровоградської області строком на 10 років. 
      Позивач повідомив відповідачку про поновлення (продовження) дії договору оренди з наданням відповідних проектів додаткової угоди, однак ОСОБА_1 висловила заперечення проти такого поновлення.
      25 грудня 2015 року відповідачка уклала договір оренди зазначеної земельної ділянки з ФГ «Мороз А.П.».
      Посилаючись на те, що позивач як орендар продовжував користуватися орендованою земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, протягом одного місяця після закінчення цього строку орендодавець не надіслав йому листа-повідомлення про заперечення у поновленні зазначеного договору, позивач на підставі частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі» просив: визнати недійсним договір оренди землі від 25 грудня 2015 року та застосувати наслідки його недійсності; визнати поновленим договір оренди землі від 17 березня 2005 року; визнати додаткову угоду до договору оренди землі від 17 березня 2005 року укладеною на запропонованих ним умовах.
      Знам'янський міськрайонний суд Кіровоградської області рішенням від 27 липня 2016 року позовні вимоги ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» задовольнив: визнав недійсним договір оренди землі від 25 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ФГ «Мороз А.П.»; застосував наслідки недійсності правочину та скасував запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права оренди вказаної земельної ділянки за ФГ «Мороз А.П.»; визнав поновленим договір оренди землі від 17 березня 2005 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Агрофірма «Хлібодар»; визнав додаткову угоду до цього договору оренди землі укладеною на запропонованих ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» умовах.
      Апеляційний суд Кіровоградської області 19 жовтня 2016 року рішення Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 27 липня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «Агрофірма «Хлібодар».
       
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 березня 2017 року рішення апеляційного суду залишила без змін.
       
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2016 року ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі», частини першої статті 203, частини першої статті 215, статей 764, 777 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
      На обґрунтування заяви ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2017 року та постанови Верховного Суду України від 12 жовтня і 23 листопада 2016 року. 
       
      Заслухавши суддю-доповідача, представника ТОВ «Агрофірма «Хлібодар», перевіривши наведені в заяві ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
       
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
       
      Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
       
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 березня 2005 року між ОСОБА_1 (орендодавець) та ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» (орендар) укладено договір оренди землі, відповідно до якого орендодавець передала орендарю в користування належну їй земельну ділянку S_1 на території Знам'янської Другої селищної ради Знам'янського району Кіровоградської області строком на 10 років.
      Після спливу передбаченого статтею 33 Закону України «Про оренду землі» строку (а саме через два місяці після закінчення строку договору оренди землі) ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» листом-повідомленням від 8 травня 2015 року поінформувало орендодавця про свій намір поновити договір оренди землі та надіслало проекти відповідної додаткової угоди до цього договору.
      У червні 2015 року ОСОБА_1 направила на адресу ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» лист, яким повідомила орендаря про відмову в поновленні вказаного договору оренди землі та підписанні додаткових угод до нього.
      25 грудня 2015 року ОСОБА_1 уклала з ФГ «Мороз А.П.» договір оренди землі, за яким передала останньому в користування спірну земельну ділянку. 
       
      Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ТОВ «Агрофірма «Хлібодар», суд першої інстанції виходив з того, що протягом одного місяця з моменту закінчення строку договору оренди землі орендодавець жодних заперечень щодо поновлення цього договору оренди орендарю не надсилала, орендар продовжував користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, та дійшов висновку про те, що оспорюваний договір оренди землі вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором, на підставі частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі». Крім того, оскільки станом на дату укладення договору оренди з ФГ «Мороз А.П.» земельна ділянка перебувала в оренді ТОВ «Агрофірма «Хлібодар», відповідачка не мала права повторно передавати її в оренду, тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 215, частини першої статті 203 ЦК України з огляду на те, що укладений з порушенням вимог статей 30, 319, 525, 526, 651 цього Кодексу та статті 15 Закону України «Про оренду землі».
       
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «Агрофірма «Хлібодар», апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. 
      При цьому установивши, що орендар повідомив орендодавця про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк після спливу передбаченого статтею 33 Закону України «Про оренду землі» строку (8 травня 2015 року); орендодавець повідомила орендаря про неможливість укладення додаткової угоди про поновлення строку дії договору оренди землі на той самий строк і на тих самих умовах після спливу встановленого вказаною нормою строку (2 червня 2015 року), суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для поновлення договору оренди від 17 березня 2005 року та визнання недійсним договору оренди землі від 25 грудня 2015 року, укладеного між відповідачами.
       
      Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2017 року суд касаційної інстанції зазначив про наявність правових підстав, передбачених статтею 33 Закону України «Про оренду землі», для поновлення договору оренди землі, оскільки позивач є добросовісним орендарем, конклюдентні дії якого (продовження користування спірною земельною ділянкою та внесення орендної плати після закінчення строку дії договору оренди землі) свідчать про його намір поновити договір оренди землі, строк дії якого закінчився; орендар у встановлений статтею 33 Закону України «Про оренду землі» строк повідомив орендодавця про свій намір поновити договір оренди землі з проектом додаткової угоди до нього; орендодавець не звертався до орендаря протягом одного місяця після закінчення строку дії договору з листом-повідомленням про заперечення у його поновленні й за судовим захистом щодо неповноти та несвоєчасності сплати орендарем орендної плати. 
      Отже, у справі, за результатами перегляду якої постановлено цю ухвалу, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини. Порівняння наведеного судового рішення із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. 
      У постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:
      - у частині першій статті 777 ЦК України законодавець закріпив переважне право наймача, який належно виконує свої обов'язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачив певну процедуру здійснення цього права. Крім того, стаття 764 ЦК України передбачає такий правовий механізм, як поновлення договору найму, який зводиться по суті до автоматичного продовження попередніх договірних відносин на той самий строк без укладення нового договору за умови, по-перше, що наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, та, по-друге, відсутні заперечення наймодавця протягом одного місяця. 
      Позивач як орендар земельної ділянки, переважне право якого на поновлення договору оренди землі на новий строк підтверджене судовим рішенням, має право на оспорювання цього договору. Установивши факт укладення договору оренди земельної ділянки від 15 жовтня 2013 року з порушенням вимог статті 33 Закону України «Про оренду землі» і прав заявника, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про його недійсність на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України (постанова від 12 жовтня 2016 року);
      - у частині першій статті 777 ЦК України законодавець закріпив переважне право наймача, який належно виконує свої обов'язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачив певну процедуру здійснення цього права. Право наймача, встановлене статтею 777 ЦК України, є переважним, тобто за своєю правовою природою воно є привілеєм носія такого права, який має перевагу на укладення відповідних договорів перед третіми особами. За відсутності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі з попереднім добросовісним орендарем та за відсутності попереднього повідомлення останнього щодо наміру укладення нового договору оренди з новим орендарем, право особи на реалізацію свого переважного права, передбачене статтею 777 ЦК України та статтею 33 Закону України «Про оренду землі», буде порушеним, а така поведінка орендодавця відносно попереднього орендаря буде недобросовісною. 
      Ураховуючи зазначене, суди повинні встановити наявність вчинення орендарем конклюдентних дій, а саме продовження носієм переважного права користуватися спірною земельною ділянкою та внесення ним відповідної орендної плати після закінчення строку дії договору, що свідчило б про його намір скористатися своїм переважним правом та поновити договір оренди землі, строк дії якого закінчився, і підтверджувало б наявність підстав для визнання недійсним договору оренди з новим орендарем, а договору оренди землі з носієм переважного права – поновленим (постанова від 23 листопада 2016 року).
       
      Отже, вказані постанови Верховного Суду України не свідчать про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
       
      Таким чином, відсутні правові підстави для перегляду ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2016 року.
       
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
       
      У задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Хлібодар» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2016 року відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Я.М. Романюк 
      В.М. Сімоненко
       
      Постанова від 29 листопада 2017 року № 6-1291цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A57EF77D0E5809A5C22581EF004D9D65
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії – Львівського обласного управління Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про стягнення коштів за договором банківського вкладу та за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії – Львівського обласного управління АТ «Ощадбанк» до ОСОБА_1 про визнання договору банківського вкладу нікчемним за заявою Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії – Львівського обласного управління АТ «Ощадбанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У травні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, в якому, мотивуючи свої вимоги тим, що банк узятих на себе зобов'язань зі сплати відсотків та з повернення депозитних коштів не виконав, просила стягнути з відповідача на свою користь кошти в розмірі 22500 євро за договором банківського вкладу, 540,04 євро відсотків за вкладом та 85,07 євро - 3 % річних.
      У червні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк») звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору банківського вкладу нікчемним, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що банк не має жодних даних щодо укладення ОСОБА_1 договору банківського вкладу та внесення до каси банку грошових коштів на виконання умов договору, а документи, якими позивачка підтверджує внесення коштів на вклад, не відповідають нормативно-правовим актам у сфері банківської діяльності та не підтверджують факту дотримання письмової форми правочину між позивачкою та банком. 
      Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 22 лютого 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов АТ «Ощадбанк» в особі філії – Львівського обласного управління АТ «Ощадбанк» задоволено. 
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 17 травня 2016 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, а в задоволенні зустрічного позову АТ «Ощадбанк» в особі філії – Львівського обласного управління АТ «Ощадбанк» відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2016 року касаційну скаргу АТ «Ощадбанк» в особі філії – Львівського обласного управління АТ «Ощадбанк» відхилено, рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 травня 2016 року залишено без змін.
      У січні 2017 року АТ «Ощадбанк» в особі філії – Львівського обласного управління АТ «Ощадбанк» звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 17 жовтня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права – статті 1059 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), пункту 8 глави 2 розділу III Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337 (далі – Інструкція № 337), пункту 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 (далі – Інструкція № 174).
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня, 1 червня та 16 листопада 2016 року й постанови Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року та від 16 листопада 2016 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, чи з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним.
      Під час розгляду справи суди установили, що 5 червня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ «Ощадбанк» укладено договір банківського вкладу, за яким ОСОБА_1 зобов'язалася внести на вкладний (депозитний рахунок) 22500 євро строком на 13 місяців, а банк зобов’язався повернути депозит 5 липня 2014 року з виплатою 6,5 % річних. 
      Згідно із заявою на внесення готівки від 05 червня 2013 року НОМЕР_1 ОСОБА_1 внесла кошти в сумі 22500 євро на рахунок НОМЕР_2, відкритий у цьому ж банку.
      Відповідно до заяв про видачу готівки від 08 липня, 6 серпня, 4 вересня, 9 жовтня, 12 листопада та 9 грудня 2013 року ОСОБА_1 отримувала відсотки за депозитним вкладом.
      Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що заява на внесення готівки НОМЕР_1 від 5 червня 2013 року не відноситься до прибуткових касових документів, передбачених вимогами Інструкції №174, та не засвідчує факту прийняття банком від відповідача готівки на вклад. Крім того, долучений до позовної заяви договір на вклад «Депозитний» на ім’я фізичної особи, складений за формою, яка не відповідає типовим формам договорів на вклад, що були затверджені постановою правління АТ «Ощадбанк» № 131 від 15 квітня 2008 року і були чинними станом на дату, яка зазначена в договорі.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічного позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що спірний договір відповідає чинному законодавству, що регулює зазначені правовідносини, оскільки має просту письмову форму й містить усі умови, необхідні для такого договору: розмір вкладу, розмір відсотків за користування вкладом, порядок їх нарахування, строк дії договору. Крім того, апеляційний суд дійшов висновку, що заяви про видачу готівки відповідають вимогам пункту 2.9 глави 2 розділу ІV Інструкції № 174.
      Натомість у наданих заявником ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня, 1 червня та 16 листопада 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог, під час розгляду справ в аналогічних правовідносинах виходив з того, що надані позивачами квитанції на підтвердження внесення ними як вкладниками коштів на депозитні рахунки не є належними та допустимими доказами, оскільки не відповідають вимогам, установленим нормативними актами у сфері банківської діяльності.
      У постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року та 16 листопада 2016 року викладено правовий висновок, згідно з яким письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. 
      Отже, існує неоднакове застосування судами статті 1059 ЦК України, пункту 8 глави 2 розділу III Інструкції № 337, пункту 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції № 174.
      Усуваючи розбіжності в застосуванні зазначених норм матеріального права, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
      За правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.
      Висновки щодо правильного застосування статті 1059 ЦК України з урахуванням норм пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, пункту 8 глави 2 розділу ІІІ Інструкції № 337 (Інструкція втратила чинність згідно з постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 про затвердження нової Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні), що наведені в постановах Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, на які у своїй заяві посилається АТ «Ощадбанк», зводяться до такого.
      Договір банківського вкладу є реальним, оплатним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Договір банківського вкладу є нікчемним, якщо не додержано письмової форми. Така форма вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. 
      Таким чином, суд касаційної інстанції та Верховний Суд України в наданих для порівняння судових рішеннях, зазначали про необхідність перевірки судами нижчих інстанцій у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, доводів і доказів сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу та щодо розмірів вкладів, про необхідність дослідження документів про укладення договорів, про обов’язковість оцінки всіх доказів, перевірки та проведення розрахунків сум і наведення відповідних результатів у судовому рішенні. 
      Згідно з пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 червня 2011 року за № 790/19528, яка прийнята на заміну Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, банк (філія, відділення) зобов’язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
      Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час її виконання), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. 
      Такі висновки відповідають правовим висновкам щодо застосування зазначених у заяві норм матеріального права, викладеним в постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14 та від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1286цс16. 
      У справі, судові рішення в якій переглядаються, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, на положення інших, ніж зазначено у ЦК України, норм матеріального права уваги не звернув та ухвалив помилкове рішення про задоволення первісного позову та про відмову у зустрічному позові.
      Натомість суд першої інстанції дійшов правильних по суті висновків щодо застосування наведених норм матеріального права під час розгляду цієї справи.
      За таких обставин ухвалені в справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, яке було помилково скасовано судом апеляційної інстанції.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії – Львівського обласного управління АТ «Ощадбанк» задовольнити.
      Рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 травня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2016 року скасувати та залишити в силі рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 лютого 2016 року.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
      у справі № 6-109цс17
      Договір банківського вкладу є реальним, оплатним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Договір банківського вкладу є нікчемним, якщо не додержано письмової форми. Така форма вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. 
      Згідно з пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 червня 2011 року за № 790/19528, яка прийнята на заміну Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, банк (філія, відділення) зобов’язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
      Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час її виконання), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. 
      Таким чином, судам нижчих інстанцій необхідно у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, перевіряти доводи і докази сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу та щодо розмірів вкладів, досліджувати документи про укладення договорів, перевіряти проведення розрахунків, суми і наводити відповідні результати у судовому рішенні. 
      Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко
      Постанова від 29 листопада 2017 року № 6-109цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A2A36E3B865BF22CC22581ED005B8CF2