ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру об отсутствии денежных обязательств после решения суда о взыскании суммы и обязательности согласия обоих сторон для передачи спора в арбитраж (третейский суд) не смотря на наличие оговорки

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 жовтня 2017 року

м. Київ
 
Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Жайворонок Т.Є., 
суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., 
Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., 
Ємця А.А., Романюка Я.М., – 
 
за участю представника публічного акціонерного товариства «Укрнафта» – ОСОБА_1, 

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (далі – ПАТ «Укрнафта») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» (далі – ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз») до ПАТ «Укрнафта», товариства з обмеженою відповідальністю «Залізничсервіс» (далі – ТОВ «Залізничсервіс») про стягнення коштів,

в с т а н о в и л и:

У травні 2016 року ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» звернулося до суду з позовом про солідарне стягнення з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Залізничсервіс» на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) інфляційних втрат у сумі 66 105,98 грн та 3 % річних у сумі 12 295 грн, нарахованих за період невиконання судового рішення про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року, позов задоволено частково: стягнуто солідарно з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Залізничсервіс» на користь ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» 3 % річних у сумі 12 094,49 грн, інфляційні втрати в сумі 60 846,85 грн.

Постановою Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін. 

У заяві про перегляд з підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Укрнафта» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України.

В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 23 січня 2012 року у справі № 17/257, від 7 листопада 2012 року у справі № 5015/4353/11 та копії постанов Верховного Суду України від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02), від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а, від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11, від 28 березня 2012 року у справі № 6-36736вов10, від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13, від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14, від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрнафта», перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява ПАТ «Укрнафта» підлягає задоволенню.

Під час розгляду справи судами встановлено, що рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року, яке набрало законної сили 4 листопада 2015 року, на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Інтербізнесконсалт» (далі – ТОВ «Інтербізнесконсалт») стягнуто: з ПАТ «Укрнафта» 177 950 доларів США, що еквівалентно 3 745 847, 50 грн, суми попередньої оплати, перерахованої за умовами контракту від 11 грудня 2013 року № 309/2013 (далі – Контракт); солідарно з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «ТАС» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 10 000,00 доларів США заборгованості за неналежне виконання ними умов Контракту і договору поруки від 1 серпня 2014 року № 01-08-2014/2, що еквівалентно 210 500,00 грн, 70 630,41 грн витрат зі сплати судового збору, 15 000,00 грн витрат на послуги адвоката. 

На виконання цього судового рішення у справі № 910/15376/15 ПАТ «Укрнафта» перерахувало ТОВ «Інтербізнесконсалт» 3 745 847,50 грн (15 грудня 2015 року – 751 303,60 грн і 13 січня 2016 року – 2 994 543,90 грн).

Постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 910/15376/15 змінено резолютивну частину рішення щодо стягнення з ПАТ «Укрнафта» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 177 950 доларів США, що еквівалентно 3 745 847, 50 грн, заборгованості. Викладено цю частину в такій редакції: стягнути з ПАТ «Укрнафта» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 2 448 369,31 грн, що еквівалентно 6 323 183,06 російських рублів, заборгованості. В іншій частині рішення залишено без змін.

У справі, яка розглядається, позивач ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» просив застосувати положення ч. 2 ст. 625 ЦК за несвоєчасне виконання ПАТ «Укрнафта» рішення Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15.

Право вимоги в позивача виникло за угодою № 2 від 20 квітня 2016 року, укладеною між ТОВ «Інтербізнесконсалт» (первісний кредитор) і ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» (новий кредитор, позивач), про заміну кредитора в зобов’язанні, відповідно до умов якої, первісний кредитор відступив новому кредитору право вимоги виконання ПАТ «Укрнафта» зобов’язання, набутого первісним кредитором на підставі Контракту, та право вимоги виконання ТОВ «Залізничсервіс» зобов’язання, набутого первісним кредитором на підставі договору поруки від 2 серпня 2014 року № 02-08-2014/2, а новий кредитор компенсує вартість переданого зобов’язання відповідно до умов цієї угоди. Тобто передано права кредитора щодо наслідків невиконання рішення суду у справі № 910/15376/15.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15. А тому з урахуванням змін, унесених постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у цій справі, та з огляду на виконання рішення частинами, стягненню підлягають 3 % річних та інфляційні втрати за період невиконання судового рішення з 4 листопада 2015 року до 13 січня 2016 року. 

Водночас у наданій для порівняння копії постанови у справі № 17/257 за позовом про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу, стягнуту та сплачену за судовим рішенням, суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд, виходив із того, що цивільні права та обов’язки за рішенням суду можуть виникати тільки у випадках, установлених актами цивільного законодавства. Правила щодо попередньої оплати та відповідні правові наслідки встановлено ст. 693 ЦК, згідно з ч.ч. 2, 3 якої якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. 

Під час повторного перегляду цієї справи (№ 17/257-2/48-2012) постановою Вищого господарського суду України від 20 серпня 2012 року скасовано судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та прийнято нове рішення, яким позов у частині стягнення 3 % річних задоволено. Приймаючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із положень ст. 693 ЦК. Оскільки обов’язок відповідача сплачувати проценти встановлено ст. 693 ЦК, а вимога щодо процентів у розмірі, передбаченому ч. 2 ст. 625 ЦК, не порушує вищенаведені правові норми, то вимога позивача щодо стягнення з відповідача 3 % річних підлягає задоволенню.

У постановах Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі № 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11 викладено такі висновки. Чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК є необґрунтованим.

У постанові Верховного Суду України від 28 березня 2012 року у справі № 6-36736вов10 (у порядку перегляду судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами Судовою палатою у цивільних справах) викладено висновок, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. 

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15 за позовом про стягнення суми боргу з урахування інфляційних втрат і 3 % річних.

У постанові Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13 за позовом про стягнення попередньої оплати, інфляційних втрат і 3 % річних викладено такий висновок. Застосування судами ч. 2 ст. 625 ЦК щодо стягнення з відповідача суми індексу інфляції та 3 % річних є помилковим, оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором на поставку природного газу, не вважається грошовим зобов’язанням у розумінні ст. 625 ЦК.

У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14 за позовом про стягнення штрафів, пені та 3 % річних викладено такий висновок. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у частині стягнення 3 % річних, суд касаційної інстанції не звернув уваги, що ст. 625 ЦК передбачено можливість стягнення 3 % річних за прострочення саме грошового зобов’язання. Разом із тим, стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов’язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов’язань, а з інших підстав – повернення сплаченого авансу за непоставлений товар. За своєю суттю обов’язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов’язання в розумінні ст. 625 ЦК.

У постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 за позовом про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, 3 % річних та інфляційних втрат за час невиконання судового рішення про стягнення коштів в порядку двосторонньої реституції викладено такі висновки. Стаття 625 ЦК поширюється на грошове зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду.

Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Забезпечуючи єдність судової практики, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого.

1. За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.

Разом із тим, відповідно до положень ст. 11 ЦК рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов’язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, тобто за наявності прямої вказівки про це в законі, як установлено, наприклад, ч. 4 ст. 36, ст.ст. 43, 46, ч. 3 ст. 334, ч. 3 ст. 653 ЦК. 

Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов’язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує таке зобов’язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов’язують виникнення зобов’язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

Відповідно до ст. 655 ЦК за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Таким чином, договір купівлі-продажу є складним зобов’язанням, що складається з двох поєднаних між собою зобов’язань: по-перше, правовідношення, в якому продавець повинен передати майно, а покупець наділений правом вимагати виконання цього обов’язку; по-друге, правовідношення, в якому покупець зобов’язаний оплатити переданий товар, а продавець має право вимагати від покупця відповідної оплати.

Якщо договором встановлено обов’язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, установлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлено договором, – у строк, визначений відповідно до ст. 530 ЦК. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (ст. 693 ЦК).

У справі № 910/15376/15 судами встановлено, що покупець здійснив попередню оплату товару, обумовлену Контрактом, натомість продавець у встановлений строк товар не передав, унаслідок чого особа, якій покупець відступив право вимоги за Контрактом, звернулася до суду з позовом про повернення суми попередньої оплати на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК. Задовольняючи такий позов, суд стягнув суму попередньої оплати, застосувавши примус з метою захисту права кредитора на повернення грошових коштів. Суд установив, що боржник допустив порушення обов’язку передати відповідний товар, тобто право кредитора на повернення коштів виникло до прийняття рішення судом. Суд касаційної інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року) погодився з висновками судів попередніх інстанцій про незастосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 625 ЦК, оскільки вимогу про повернення попередньої оплати засновано на положеннях ч. 2 ст. 693 ЦК, а спірне зобов’язання не є грошовим.

Таким чином, судове рішення, яким задоволено вимогу про повернення попередньої оплати, не породжує, а підтверджує підставу виникнення приватноправового зобов’язання, у тому числі грошового характеру, яке виникло до, а не внаслідок прийняття такого судового рішення.

Предметом позову у справі, яка розглядається, є стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК, нарахованих за період з 4 листопада 2015 року (дата прийняття постанови апеляційним судом) до 13 січня 2016 року (остаточне виконання рішення суду), за невиконання судового рішення в справі № 910/15376/15 про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар. 

Отже, положеннями ст. 625 ЦК встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання. Визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Оскільки у справі, яка розглядається, право на повернення грошових коштів виникло у кредитора до звернення до суду внаслідок порушення боржником обов’язку передати кредиторові відповідний товар, це право не становить зміст основного зобов’язання. Грошовим є зобов’язання, що передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору. 

Зобов’язання поставити товар, передати річ, здійснити будівництво тощо не набуває характеру грошового внаслідок ухвалення судового рішення про повернення/стягнення коштів за його невиконання.

Частиною 3 ст. 693 ЦК законодавець передбачив спосіб захисту покупця товару, який здійснив попередню оплату, від неналежного виконання зобов’язань з боку продавця, відповідно до якої на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 ЦК від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов’язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця. 

Ураховуючи викладене, висновки судів у справі, яка розглядається, про те, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15 є помилковим.

2. У справі, яка розглядається, суд відмовив ПАТ «Укрнафта» в задоволенні клопотання про припинення провадження у справі у зв’язку з наявною арбітражною угодою, мотивуючи свій висновок відсутністю волі на укладення такої угоди сторін саме цього спору (вираженої в третейській угоді або застереженні) на його передачу на розгляд третейського суду.

У наданій для порівняння копії постанови у справі № 5015/4353/11 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що спір є підсудним Лондонському міжнародному арбітражному суду, оскільки він пов’язаний з виконанням договору про заставу частки у статутному капіталі, в якому було змінено одну зі сторін на підставі договорів уступки, тому зобов’язання за цим договором, у т.ч. і умова стосовно розгляду спору Лондонським міжнародним арбітражним судом, не змінились. 

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02) за позовом про стягнення грошового внеску до статутного капіталу (спір щодо відновлення первісного стану позивача як акціонера та засновника відповідача), позивач є стороною арбітражного застереження, яке міститься в установчому договорі, тому він повинен був звернутися для вирішення цього спору до арбітражу, передбаченого застереженням, – у Відні, Австрія. 

Постановою Верховного Суду України від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а за позовом про визнання недійсними договорів про блокування акцій та купівлі-продажу цінних паперів припинено провадження у справі з огляду на те, що спір щодо недійсності договору про блокування слід розглядати в контексті арбітражного застереження як такий, що виник у зв’язку з договором купівлі-продажу цінних паперів. Договором купівлі-продажу цінних паперів передбачено, що всі спори, які можуть виникнути з цього договору або у зв’язку з ним, підлягають передачі на розгляд до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС при ТПП України).

Забезпечуючи єдність судової практики в цьому питанні, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

Статтею 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода – це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Арбітражна угода укладається в письмовій формі.

Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 визначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб’єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб’єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з ч. 2 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених п. 4 ч. 1 цієї статті.

Водночас відповідно до положень ч. 2 ст. 124 Конституції України, ст. ст. 7, 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч. 1 ст. 16 ЦК, ч. 3 ст. 1 ГПК юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Тобто третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. У зв’язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов’язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається.

Відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, виключає можливість розгляду спору таким судом.

У разі відсутності такого застереження господарський суд зобов’язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду.

У справі, яка розглядається, судом установлено, що передбачене в п. 7.2 Контракту третейське застереження було укладено між ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Індустрія Феросплавів». Між ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» і ПАТ «Укрнафта» угоди про передачу спорів на розгляд МКАС при ТПП України укладено не було; про припинення провадження у справі з підстав передачі спору на розгляд арбітражем звернувся лише один з відповідачів.

Таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні клопотання ПАТ «Укрнафта» про припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК є правильними, а тому заява в частині перегляду рішень у справі № 910/8318/16 з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК, не підлягає задоволенню.

Ураховуючи викладене, рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанова Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанова Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з платіжними дорученнями від 21 липня 2016 року № 142-АБ16, від 20 жовтня 2016 року № 185-АБ16, від 24 січня 2017 року № 683-П17 ПАТ «Укрнафта» сплачено судовий збір у розмірі 1 515,80 грн за подання апеляційної скарги, 1 653,60 грн – за подання касаційної скарги, 1 791,40 грн – за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно.

Таким чином, з ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» підлягають стягненню на користь ПАТ «Укрнафта» витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4 960,80 грн. 

Керуючись п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и:

Заяву публічного акціонерного товариства «Укрнафта» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 задовольнити.

Рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року скасувати. 

Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» до публічного акціонерного товариства «Укрнафта», товариства з обмеженою відповідальністю «Залізничсервіс» про стягнення інфляційних втрат у сумі 66 105,98 грн та 3 % річних у сумі 12 295 грн відмовити. 

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» (код ЄДРПОУ 39274796) на користь публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (код ЄДРПОУ 00135390) витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4 960,80 грн (чотири тисячі дев’ятсот шістдесят гривень вісімдесят копійок).

Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий Т.Є. Жайворонок
Судді: І.С. Берднік
В.І. Гуменюк
А.А. Ємець
Н.П. Лященко
В.М. Сімоненко
Я.М. Романюк

Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-133гс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F3A00A19A74C9AC0C22581CB00562548

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ пришел к двум спорным, но довольно важным выводам:

1. Обязательства поставить товар, передать вещь, осуществить строительство и т.п. не приобретает характер денежного результате принятия судебного решения о возвращении / взыскания средств за его неисполнение.

Частью 3 ст. 693 ГК законодатель предусмотрел способ защиты покупателя товара, осуществил предварительную оплату, от ненадлежащего исполнения обязательств со стороны продавца, в соответствии с которой на сумму предварительной оплаты начисляются проценты в соответствии со ст. 536 ГК со дня, когда товар должен быть передан, до дня фактической передачи товара покупателю или возврата ему суммы предварительной оплаты. Договором может быть предусмотрена обязанность продавца уплачивать проценты на сумму предварительной оплаты со дня получения этой суммы от покупателя.

2. В соответствии с положениями ч. 2 ст. 124 Конституции Украины, ст. ст. 7, 8 Закона Украины «О судоустройстве и статусе судей», ч. 1 ст. 16 ГК, ч. 3 ст. 1 ГПК юрисдикция судов распространяется на все правоотношения, возникающие в государстве; никто не может быть лишен права на рассмотрение его дела в суде, к подсудности которого оно отнесено процессуальным законом; каждый человек имеет право обратиться в суд за защитой своего личного неимущественного или имущественного права и интереса; соглашение об отказе от права на обращение в хозяйственный суд является недействительным.

То есть третейское соглашение о передаче спора на рассмотрение третейского суда не является отказом от права на обращение в суд, а является одним из способов реализации права на защиту своих прав. В связи с изложенным у сторон существует исключительно правовая возможность, а не обязанность обращаться в третейский суд.

При этом ограничение права обращения в хозяйственный суд не допускается. Отсутствие взаимного согласия именно сторон спора на его разрешение коммерческим судом (арбитражем), оформленного соответствующей арбитражной оговоркой, независимо от предварительной договоренности об этом, исключает возможность рассмотрения спора таким судом.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!

Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.

Sign In Now

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      24 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 523/10225/15-ц
      Провадження N 14-159цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року (суддя Пепеляшкова О.С.) та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року (судді Комлева О.С., Журавльов О.Г., Кравець Ю.І.)
      у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до ОСОБА_11, Товариства з обмеженою відповідальністю "Південна будівельна компанія" про стягнення заборгованості за кредитним договором,
      УСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_11, Товариства з обмеженою відповідальністю "Південна будівельна компанія" (далі - ТОВ "Південна будівельна компанія") про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Позовну заяву мотивовано тим, що 23 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі - ВАТ "Кредитпромбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Кредитпромбанк" (далі - ПАТ "Кредитпромбанк") та ОСОБА_11 було укладено кредитний договір (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальнику було відкрито невідновлювальну кредитну лінію у розмірі 489 000,0 дол. США з розрахунку 13,6 % річних за користування кредитом на строк до 22 липня 2022 року.
      23 липня 2007 року та 12 січня 2009 року між ними було укладено додаткові угоди до Кредитного договору, якими було визначено інший графік погашення кредиту.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між банком та ТОВ "Південна будівельна компанія" 23 липня 2007 року було укладено договір поруки, відповідно до умов якого ТОВ "Південна будівельна компанія" зобов'язалось відповідати солідарно перед банком за своєчасне та повне виконання позичальником умов Кредитного договору.
      06 березня 2009 року ВАТ "Кредитпромбанк" звернулось до ОСОБА_11 з вимогою достроково повернути заборгованість за кредитом у зв'язку з порушенням строків повернення кредиту та сплати процентів у строк до 05 квітня 2009 року включно.
      Листом від 21 травня 2009 року ВАТ "Кредитпромбанк" було направлено ТОВ "Південна будівельна компанія" вимогу про дострокове повернення заборгованості та встановлено термін дострокового погашення - до 20 червня 2009 року.
      27 вересня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ПАТ "Дельта банк" було укладено договір купівлі-продажу прав, відповідно до умов якого ПАТ "Кредитпромбанк" передає (відступає) ПАТ "Дельта банк" право вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, в тому числі і за Кредитним договором, внаслідок чого ПАТ "Дельта банк" замінює ПАТ "Кредитпромбанк" як кредитора у зазначених зобов'язаннях та набуває право вимагати від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами.
      ОСОБА_11 належним чином умови Кредитного договору від 23 липня 2007 року не виконував, станом на 14 жовтня 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 11 184 790,42 грн. з яких: тіло кредиту - 6 109 123,17 грн. сума заборгованості за відсотками - 5 075 667,25 грн.
      Ураховуючи зазначене, ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду та просило стягнути солідарно з ОСОБА_11 та ТОВ "Південна будівельна компанія" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 11 184 790,42 грн.
      Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року позов ПАТ "Дельта банк" залишено без задоволення.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду після спливу позовної давності, про застосування якої заявлено представником відповідачів, що в силу частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для відмови у позові.
      Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта банк" в частині оскарження відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_11 про стягнення суми заборгованості за Кредитним договором відхилено.
      Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_11 про стягнення заборгованості за Кредитним договором залишено без змін.
      Зазначену ухвалу апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що немає підстав для задоволення позовних вимог ПАТ "Дельта банк" у зв'язку зі спливом позовної давності. Право звернення до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за Кредитним договором у кредитора виникло 06 квітня 2009 року. Перебіг позовної давності було перервано здійсненням платежу позичальником 31 серпня 2010 року, однак відлік почався знову з 01 вересня 2010 року відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України. До суду із зазначеним позовом банк звернувся 25 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено представником відповідача, що в силу частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови у позові.
      Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта банк" задоволено частково.
      Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ТОВ "Південна будівельна компанія" про стягнення заборгованості за Кредитним договором скасовано, провадження у справі в цій частині закрито.
      Зазначену ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що між ПАТ "Дельта банк" та ТОВ "Південна будівельна компанія", які є юридичними особами, виникли господарські правовідносини, позов ПАТ "Дельта банк" в частині вимог до ТОВ "Південна будівельна компанія" підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      У червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ "Дельта банк", в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, банк просить рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду від 26 квітня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідно до умов договору купівлі-продажу прав від 27 вересня 2013 року ПАТ "Дельта банк" стало новим кредитором у зобов'язанні за спірним Кредитним договором, боржником за яким є ОСОБА_11 Банк вважає, що суди неправомірно застосували до спірних правовідносин позовну давність, оскільки згідно з підпунктом 1.1 пункту 1 Кредитного договору датою повернення кредиту є 22 липня 2022 року, тому позовну давність необхідно рахувати з 2022 року, а не з 2010 року. Позивач також зазначив, що немає підстав вважати поруку припиненою і відповідно до умов договору поруки та статті 257 ЦК України перебіг строку позовної давності щодо вимог за договором поруки починається з 22 липня 2022 року.
      Крім того, суди залишили поза увагою ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від березня 2013 року про зупинення провадження у справі за позовом ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_12, ОСОБА_13, третя особа - ОСОБА_11, про звернення стягнення на предмет іпотеки за цим Кредитним договором від 23 липня 2007 року, тим самим суди не врахували, що відбулося переривання перебігу позовної давності відповідно до частини другої статті 264 ЦК України, що має суттєве значення для вирішення цієї справи.
      17 серпня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив касаційне провадження в справі за касаційною скаргою ПАТ "Дельта банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року і витребував матеріали цивільної справи N 523/10225/15-ц із суду першої інстанції.
      Особи, які беруть участь у розгляді справи, своїм правом надати заперечення на касаційну скаргу у строк, визначений ухвалою суду, не скористалися.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII).
      У підпункті 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      16 травня 2018 року справа надійшла з Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року справу призначено до розгляду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду, оскільки касаційна скарга містить доводи щодо порушення судами правил юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду вважала мотиви, на підставі яких постановлено зазначену ухвалу Верховного Суду, обґрунтованими та ухвалою від 02 квітня 2019 року прийняла справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      15 квітня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду від ОСОБА_11 надійшов відзив на касаційну скаргу ПАТ "Дельта банк", з клопотанням про поновлення строку для його подання, мотивованого тим, що ОСОБА_11 ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі не отримував. Оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження зворотнього, Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе прийняти відзив до розгляду.
      ОСОБА_11 зазначив, що суди правильно встановили час переривання позовної давності та обґрунтовано дійшли висновку про сплив позовної давності, тому позов ПАТ "Дельта банк" задоволенню не підлягає, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Суди встановили, що 23 липня 2007 року ПАТ "Кредитпромбанк" та ОСОБА_11 уклали Кредитний договір N 10/33/07-Zkln, за умовами якого позичальнику було відкрито невідновлювальну кредитну лінію у розмірі 489 000,0 дол. США з розрахунку 13,6 % річних за користування кредитом на строк до 22 липня 2022 року (а. с. 6-10).
      Додатковими угодами від 23 липня 2007 року та від 12 січня 2009 року сторони визначали та змінили графік погашення заборгованості за Кредитним договором (а. с. 11-16).
      23 липня 2007 року ВАТ "Кредитпромбанк" та ТОВ "Південна будівельна компанія" з метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором уклали договір поруки N 10/33-П/07-Zkln, відповідно до умов якого ТОВ "Південна будівельна компанія" як поручитель зобов'язалось відповідати солідарно перед банком за своєчасне та повне виконання позичальником умов Кредитного договору (а. с. 17-19).
      06 березня 2009 року ВАТ "Кредитпромбанк" звернулось до ОСОБА_11 з вимогою достроково повернути усю заборгованість за кредитом у зв'язку з порушенням строків повернення кредитної заборгованості та сплати процентів - у строк до 05 квітня 2009 року включно (т. 1, а. с. 164).
      З вимогою аналогічного змісту ВАТ "Кредитпромбанк" 21 травня 2009 року звернулося до ТОВ "Південна будівельна компанія" та встановило термін дострокового погашення заборгованості - до 20 червня 2009 року (т. 1, а. с. 163).
      Як убачається з копії акта приймання-передачі документації за договором купівлі-продажу прав вимоги від 27 вересня 2013 року, ПAT "Кредитпромбанк" передало (відступило) ПAT "Дельта банк" права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПAT "Дельта банк" замінило ПAT "Кредитпромбанк" як кредитора (стало новим кредитором) у зазначених зобов'язаннях, відповідно ПAT "Дельта банк" набуло право вимагати (замість ПAT "Кредитпромбанк") від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами (т. 1, а. с. 30, 31-36).
      Останній платіж за Кредитним договором було здійснено позичальником ОСОБА_11 31 серпня 2010 року, що підтверджується квитанцією (т. 1, а. с. 69).
      Станом на 14 жовтня 2014 року заборгованість за кредитом склала 11 184 790,42 грн. з яких тіло кредиту становило 6 109 123,17 грн. заборгованість за відсотками - 5 075 667, 25 грн (а. с. 24).
      Перевіряючи законність рішення апеляційної інстанції про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи (боржника), Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі, яка переглядається, до боржника та поручителя, пов'язаних солідарним обов'язком.
      Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема в разі неподільності предмета зобов'язання.
      Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені в частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
      Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу.
      Відтак з огляду на солідарний обов'язок боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.
      Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.
      Отже, за правилами ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання, та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з договорів кредиту та поруки.
      Зі змісту статті 15 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме в порядку цивільного судочинства.
      Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
      Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі юридичною особою ПАТ "Дельта банк" до фізичної особи ОСОБА_11 як позичальника за Кредитним договором, а також до поручителя (юридичної особи), який за умовами договору поруки погодився солідарно відповідати з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язань за Кредитним договором.
      Стаття 1 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій)обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, фізичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем - юридичною особою.
      При цьому ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.
      Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
      Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      Крім того, вирішення такого спору за правилами цивільного судочинства в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження того ж самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.
      Отже, критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника й поручителя в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз'єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов'язання залежно від суб'єктного складу останнього.
      Така правова позиція вже неодноразово була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року (провадження N 14-40цс18), 21 березня 2018 року (провадження N 14-41цс18), 25 квітня 2018 року (провадження N 14-74цс18), 30 травня 2018 року (провадження N 14-123цс18), 14 листопада 2018 року (провадження N 14-258цс18) та інших.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      Враховуючи викладене, рішення суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі щодо позовних вимог, заявлених до ТОВ "Південна будівельна компанія", не можна визнати законним, і воно підлягає скасуванню, а справа в цій частині - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Судові рішення в частині позовних вимог до боржника ґрунтуються на вимогах закону та встановлених обставинах, а тому підстав для їх скасування не вбачається.
      Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за Кредитним договором, право на вимогу за яким передано новому кредитору - ПАТ "Дельта банк".
      Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти.
      Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      Відповідно до пункту 4.2 Кредитного договору у разі недотримання позичальником умов кредитного договору та/або іпотечних договорів банк має право вимагати дострокового його розірвання, повернення одержаного кредиту, сплати нарахованих процентів за користування ним, відшкодування збитків, заподіяних банку внаслідок невиконання або неналежного виконання позичальником умов Кредитного договору.
      Згідно з установленими судами першої та апеляційної інстанцій обставинами первісний кредитор - ВАТ "Кредитпромбанк" скористався наданим йому частиною другою статті 1050 ЦК України та пунктом 4.2 Кредитного договору правом та пред'явив до позичальника вимогу про дострокове погашення кредитних зобов'язань.
      Надіславши 06 березня 2009 року відповідачу ОСОБА_11 вимогу про дострокове погашення заборгованості, ВАТ "Кредитпромбанк" змінило строк виконання основного зобов'язання у сторону зменшення до 05 квітня 2009 року. З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги про те, що відлік позовної давності має обраховуватися з 22 липня 2022 року не заслуговують на увагу.
      Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
      За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України).
      Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
      Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що строк позовної давності щодо стягнення із ОСОБА_11 заборгованості за Кредитним договором сплив 01 вересня 2013 року, оскільки право звернення до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за Кредитним договором виникло у позивача 06 квітня 2009 року, однак було перервано здійсненням платежу позичальником 31 серпня 2010 року, перебіг позовної давності почався знову з 01 вересня 2010 року відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України. Із цим позовом банк звернувся до суду 25 листопада 2014 року, тобто з пропущенням строку загальної позовної давності за вимогами до позичальника.
      Заміна сторін у зобов'язанні, відповідно до статті 262 ЦК України, не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, тобто після укладення 27 вересня 2013 року первісним і новим кредиторами договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами для ПАТ "Дельта банк" строки звернення до суду підлягають обчисленню так само, як і для ПАТ "Кредитпромбанк".
      З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що позивач пропустив строк звернення до суду з вимогою до ОСОБА_11 про стягнення заборгованості за Кредитним договором.
      Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
      Не заслуговують на увагу доводи, наведені у касаційні скарзі, щодо переривання позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України у зв'язку з тим, що банк звернувся з вимогами до іпотекодавців про звернення стягнення на предмети іпотеки в рахунок заборгованості за Кредитним договором в межах позовної давності та ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 березня 2013 року зупинено провадження у справі, з огляду на таке.
      Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
      Таким чином, позовна давність шляхом пред'явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред'явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов'язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред'явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб'єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.
      Інші, наведені у касаційній скарзі доводи, не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог до ОСОБА_11, тому підстави для скасування судових рішень в цій частині позовних вимог відсутні.
      Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Таким чином, касаційну скаргу ПАТ "Дельта банк" слід задовольнити частково, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року в частині вимог до ОСОБА_11 - залишити без змін, а ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Південна будівельна компанія" - скасувати, справу в цій частині направити до апеляційного суду для продовження розгляду.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 141, 400, 402-404, 409, 411, 416ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" задовольнити частково.
      Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року в частині вимог до ОСОБА_11 залишити без змін.
      Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Південна будівельна компанія" скасувати, справу в цій частині направити до апеляційного суду для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
    • By ЮліяВолодимирівна
      Друзі, прошу Вашої поради. Отримана ухвала про відкриття судового провадження третейським судом. Позов подав Приватбанк , відповідач-1 юридична особа якій був встановлений кредитний ліміт, відповідач-2 поручитель - звичайна фізична особа. В Умовах згаданих позивачем між банком і клієнтом існує третейське застереження, а по договору поруки між банком та поручителем відсутнє третейське застереження. Банк просить стягнути заборгованість солідарно, але я так розумію, що вирішувати питання щодо відповідальності поручителя має суд загальної юрисдикції.Зрозуміло, що кредит не споживчий і поручитель не є споживачем. Порадьте, що краще зараз вчинити? Подати клопотання про закриття провадження на підставі відсутності третейської угоди між позивачем та відповідачем-2?
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 465/646/11
      Провадження N 14-222цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) та касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року (у складі судді Мікули О.І.) та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) у цивільній справі за позовом Кредитної спілки "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів,
      ВСТАНОВИЛА:
      У липні 2010 року Кредитна спілка "Християнська злагода" (далі - КС "Християнська злагода") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитними договорами в сумі 1 млн 207 тис. 1 грн 84 коп., яка включає 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. позики, 23 тис. 666 грн витрат на правову допомогу, та звернути стягнення на передане в іпотеку майно в межах його вартості та інше майно, що перебуває у власності відповідачів.
      У грудні 2010 року КС "Християнська злагода", а також позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 звернулися з новим позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 було укладено кредитні договори, а саме: договір N 112/07 від 19 березня 2007 року, договір N 173/07 від 4 травня 2007 року, договір N 173/07 від 7 травня 2010 року, договір N 222/07 від 27 червня 2007 року, договір N 228/07-03 від 9 липня 2007 року, договір N 245/07 від 18 липня 2007 року, відповідно до яких ОСОБА_5 отримала кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп.
      З метою забезпечення зобов'язань за зазначеними кредитними договорами між сторонами було укладено договір іпотеки та договори поруки, згідно з якими поручителями за зобов'язаннями ОСОБА_5 виступили ОСОБА_8 та ОСОБА_9
      Водночас позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_3 є кредиторами КС "Християнська злагода", що підтверджується судовими рішеннями, однак кредитна спілка не має можливості виконати свої зобов'язання перед ними внаслідок невиконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитними договорами. КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум своєї заборгованості перед ними.
      З урахуванням уточнених позовних вимог позивачі просили:
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп., на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане ОСОБА_5 в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1;
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь КС "Християнська злагода" витрати за надання правової допомоги в сумі 23 тис. 666 грн. судовий збір у сумі 51 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн.
      Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп. на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як поручителі несуть солідарний обов'язок з виплати кредиту, однак лише в межах суми, за яку поручилися: ОСОБА_9 - 30 тис. грн. ОСОБА_8 - 605 тис. грн. Оскільки виконання зобов'язань за кредитом ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Згідно з договором про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум заборгованості КС "Християнська злагода" перед цими особами. Оскільки при заміні кредитора до нового кредитора переходять усі права в повному обсязі - як ті, що випливають зі змісту основного зобов'язання, так і ті, що забезпечують виконання вимоги кредитора, зокрема порука й іпотека, то позовні вимоги нових кредиторів є обґрунтованими в тій частині, що й вимоги кредитної спілки до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, та в розмірі, визначеному договором про відступлення права вимоги.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов КС "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 задоволено частково:
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року;
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року;
      - стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1 (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. XCIV площею 2,6 кв. м);
      - у задоволенні позовних вимог КС "Християнська злагода" до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 23 тис. 666 грн відмовлено.
      Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, ОСОБА_8 виступила поручителем з виконання зобов'язань ОСОБА_5, передбачених кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року, тому відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Оскільки виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки (квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 168 кв. м) є обґрунтованими. Доводи ОСОБА_5 та ОСОБА_8 про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості її правового статусу, визначеного законом, не мала права відступати право вимоги за кредитним договором ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, адже це не передбачено законом, суд відхилив як необґрунтовані. Недійсність укладеного договору про відступлення права вимоги прямо не встановлено законом, а відтак у силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правомірність такого договору презюмується.
      У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції не містить положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами поруки. Рішення суду першої інстанції фактично виконане ще в 2012 році. Оскаржуване рішення апеляційної інстанції передбачає подвійне стягнення на користь кредитної спілки заборгованості в сумі 439 тис. 635 грн 84 коп. в порушення прав та інтересів інших стягувачів. Для повернення заборгованості кредитній спілці достатньо суми стягнення солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 Вказує, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про стягнення з ОСОБА_5 та поручителів за відповідними кредитними договорами (N 173/07 від 4 і 7 травня 2007 року та N 112/07 від 19 березня 2007 року) не врахував тієї обставини, що право вимоги за цими кредитними договорами кредитна спілка відступила іншим кредиторам. Крім того, рішенням апеляційної інстанції стягнуто з ОСОБА_5 солідарно з ОСОБА_9 за кредитним договором N 112/07 439 тис. 635 грн 84 коп., хоча остання за цим договором отримала кредитні кошти в сумі 30 тис. грн., лише в межах зазначеної суми виступив поручителем і ОСОБА_9 також посилається на неправильний висновок апеляційного суду щодо відмови у стягненні витрат на правову допомогу.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, які знали про існування оскаржуваного рішення від 6 травня 2011 року, оскільки їх представники брали участь у судовому засіданні і за цей час вчинялися виконавчі дії в межах виконавчого провадження. Скасування рішення через тривалий час порушує принцип юридичної визначеності і є втручанням у право мирно володіти майном.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_5 звернулася з касаційною скаргою на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що кредитна спілка з огляду на її правовий статус не має права відступати право вимоги за кредитним договором. ОСОБА_5 вказує, що такий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15). Тому позивачі безпідставно набули право стягнення з неї заборгованості на підставі договору про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року. Крім того, безпідставно звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до договору іпотеки від 8 травня 2007 року, оскільки цей договір було укладено на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань саме за кредитним договором N 175/07 від 7 травня 2007 року, а докази про надання кредитних коштів за цим договором відсутні.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У квітні 2017 року КС "Християнська злагода" надала заперечення на касаційні скарги, в яких просить рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Заперечення мотивовано тим, що у кредитної спілки з огляду на її правовий статус немає права відступати право вимоги за кредитним договором. Також вважає неправильними висновки судів про задоволення вимог інших позивачів за рахунок іпотечного майна, оскільки прав за іпотечним договором вона не відступала.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 надали заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просять відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Заперечення мотивовано тим, що посилання ОСОБА_5 на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15), безпідставні, оскільки КС "Християнська злагода" відступила не право кредитодавця, а право кредитора без отримання будь-якої компенсації (доходу), зменшивши таким чином свою заборгованість перед членами кредитної спілки, за депозитні кошти яких було надано кредит ОСОБА_5 Вважають, що укладений договір про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року є договором цесії, а не договором факторингу, тоді як зазначені правові позиції стосуються укладення саме договору факторингу.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_7 надала додаткові заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просить відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      20 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
      Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором за участю кредитних спілок. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15) та від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, та врахувавши наведені доводи в запереченнях на касаційні скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки вона просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року з підстави невмотивованого поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, при цьому не порушує питання про скасування відповідної ухвали про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеним особам, а саме ухвали Апеляційного суду Львівської області від 15 липня 2016 року.
      Суди встановили, що 19 березня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 112/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 30 тис. грн строком до 19 березня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 1136 від 19 березня 2007 року та N 1192 від 21 березня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 5 тис. грн та 25 тис. грн відповідно.
      На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_9 було укладено договір поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року.
      4 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 100 тис. грн строком до 4 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 2032 від 4 травня 2007 року та N 2064 від 5 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 70 тис. грн та 30 тис. грн відповідно.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 505 тис. грн строком до 7 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 2647 від 10 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2772 від 15 травня 2007 року - 75 тис. грн., видаткового касового ордера N 2851 від 21 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2893 від 22 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2914 від 23 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2931 від 24 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 3126 від 2 червня 2007 року - 55 тис. грн.
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_8 було укладено відповідні договори поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року.
      27 червня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 222/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 25 тис. грн строком до 27 червня 2008 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 3614 від 27 червня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 25 тис. грн.
      9 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 228/07-03, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 500 тис. грн строком до 9 липня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів: N 4106 від 16 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 55 тис. 500 грн. N 4219 від 20 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4243 від 23 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4330 від 26 липня 2007 року - 25 тис. 743 грн. N 4101 від 6 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4704 від 9 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4822 від 15 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4972 від 22 серпня 2007 року - 43 тис. 757 грн.
      18 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 245/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 23 тис. 342 грн строком до 18 липня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 4172 від 18 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 23 тис. 342 грн.
      Таким чином, ОСОБА_5 за вищезазначеними договорами отримала кредитні кошти на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., які не повернула.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 175/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 1 млн 515 тис. грн. строком до 7 травня 2010 року (вимоги про стягнення заборгованості за цим договором не є предметом спору у цій справі).
      8 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_12, за умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку належне їй майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1, що складається з чотирьох кімнат житловою площею 88,3 кв. м та кухні, загальна площа квартири 168 кв. м (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. "XCIV" площею 2,6 кв. м).
      Пунктом 1.3 вказаного договору іпотеки передбачено, що іпотека за цим договором забезпечує повне виконання позичальником зобов'язань перед іпотекодержателем, що виникають із кредитного договору N 175/07, інших договорів, які укладені та/або будуть укладені між сторонами, за умовами яких іпотекодатель зобов'язується перед іпотекодержателем повернути отримані кредитні кошти в розмірі 1 млн 515 тис. грн., що на день укладення договору еквівалентно 300 тис. дол. США.
      7 грудня 2010 року між КС "Християнська злагода" (первісний кредитор) та ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 (нові кредитори) укладено договір про відступлення права вимоги.
      Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що первісний кредитор передає частину належного йому права вимоги, а нові кредитори приймають на себе право часткової вимоги, що належить первісному кредитору до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 згідно кредитних договорів N 112/07 від 19 березня 2007 року, 173/07 від 4 травня 2007 року, 175/07 від 7 травня 2007 року, 222/07 від 27 червня 2007 року, 228/07-03 від 9 липня 2007 року, 245/07 від 18 липня 2007 року, договору іпотеки від 8 травня 2007 року в частині сум заборгованості первісного кредитора перед новими кредиторами згідно договорів про залучення внесків на депозитні рахунки, на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Пунктом 2.3 зазначеного договору встановлено, що нові кредитори мають право вимагати від боржників (ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9.) виконання зобов'язань даного договору на користь: ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн 02 коп., ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн 44 коп., ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн 72 коп., ОСОБА_3 - 400 тис. грн., на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Задовольняючи частково позовні вимоги у справі яка розглядається, суди виходили з того, що позичальник за кредитними договорами ОСОБА_5 допустила неналежне виконання їх умов щодо повернення кредиту, кредитор в особі КС "Християнська злагода" у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншим фізичним особам - позивачам у справі, які правомірно ставлять питання про стягнення заборгованості за кредитом в межах відступлених їм вимог.
      Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема договорів.
      Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою та/або заставою.
      Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      Статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
      За змістом пункту 3.2 укладених між сторонами договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, завданих кредитору невиконанням або неналежним виконанням боржником умов договору позики.
      Зазначеним пунктом договорів передбачено солідарну відповідальність боржника та поручителів.
      При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.
      Згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з кредитного договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, за яким ОСОБА_5 отримала кредит у сумі 30 тис. грн.
      Отже, ОСОБА_9 несе солідарний обов'язок з виплати вказаного кредиту в межах 30 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Також згідно з договорами поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року ОСОБА_8 виступила поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_5, передбаченими кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року відповідно. Загальна сума кредиту за вказаними кредитними договорами становить 605 тис. грн.
      Таким чином, ОСОБА_8 несе солідарний обов'язок з виплати зазначеного кредиту в межах 605 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Відтак відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною.
      Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого.
      У цій справі укладено різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники.
      Саме до цього зводяться висновки суду апеляційної інстанції щодо солідарної відповідальності боржника з кожним поручителем окремо за окремими договорами поруки в межах забезпечених сум заборгованості.
      При цьому рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
      Разом з тим, в порушення зазначених вище норм закону, апеляційний суд стягнув солідарно з боржника та поручителя ОСОБА_9 на користь кредитної спілки заборгованість за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року в розмірі 439 тис. 635 грн 84 коп., в той час як розмір заборгованості за цим договором становить 30 тис. грн. згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 взяв на себе обов'язок відповідати за цим зобов'язанням саме в такому розмірі.
      Статтею 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV, тут і на далі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      У разі порушення іпотекодавцем зобов'язань, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право в разі невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки (стаття 12 Закону N 898-IV).
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 в зазначеному розмірі та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди виходили з того, що КС "Християнська злагода" відступила їм в установленому законом порядку вимоги за іпотечним договором.
      Разом з тим, поза увагою судів залишились вимоги статті 24 Закону N 898-IV, відповідно до якої правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
      Проте будь-які докази про наявність нотаріально посвідченого договору в матеріалах справи відсутні.
      Підставою для передачі та прийняття цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення кредитними спілками права вимоги за кредитними договорами.
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
      Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
      Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов'язанні.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
      Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
      За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.
      До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
      При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.
      Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.
      У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.
      З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.
      Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.
      Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.
      Аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа N 909/968/16).
      З огляду на викладене, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними та обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки зазначені помилки допущені судами першої та апеляційної інстанцій, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 0417/12398/2012
      Провадження N 14-553цс18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" до публічного акціонерного товариства "Акцент-банк", ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2015 року, ухвалене суддею Зосименко С.Г., та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року, ухвалене у складі колегії суддів Пономарь З.М., Баранніка О.П., Посунся Н.Є.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. У вересні 2012 року публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") звернулось до суду з позовною заявою до публічного акціонерного товариства "Акцент-банк" (далі - ПАТ "А-Банк"), ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави.
      2. Позовну заяву мотивовано тим, що 31 березня 2008 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитно-заставний договір N SUK0AK00070026, згідно з яким останній отримав кредит у сумі
      55 908,00 грн зі сплатою 15,96 % річних за користування кредитними коштами та кінцевим терміном повернення 30 березня 2015 року.Кредит надавався на придбання відповідачем автомобіля FORD моделі Fiesta 1.3, 2007 року випуску, тип ТЗ легковий комбі-В, номер кузова НОМЕР_1, номерний знак НОМЕР_2.
      3. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором у заставу банку було передано вищевказаний автомобіль.Крім того, зобов'язання за вказаним договором були забезпечені порукою у розмірі 10 000,00 грн відповідно до договору поруки, укладеного з ПАТ "А-Банк" 20 жовтня 2010 року N 167.
      4. ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконав, у зв'язку із чим станом на 13 липня 2012 року у нього виникла заборгованість у розмірі 90 963,40 грн. яка складається з 47 783,79 грн заборгованості за кредитом, 25 914,50 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, 1 633,28 грн заборгованості за комісією за користування кредитом, 11 062,14 грн пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 250,00 грн штрафу (фіксована частина), 4 319,69 грн штрафу (процентна складова).
      5. У зв'язку з наведеним позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 31 березня 2008 року N SUK0AK00070026 у сумі 90 963,40 грн витребувати у відповідача ОСОБА_3 та передати в заставу шляхом вилучення ПАТ КБ "Приватбанк" предмета застави - автомобіля FORD моделі Fiesta 1.3, 2007 року випуску, тип ТЗ легковий комбі-В, номер кузова НОМЕР_1, номерний знак НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_3, комплект ключів, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу; звернути стягнення на цей предмет застави шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ "Приватбанк" з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ "Приватбанк" усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; стягнути з відповідачів солідарно на користь ПАТ КБ "Приватбанк" 10 000,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      6. Рішенням Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави відмовлено. Провадження у частині позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ПАТ "А-Банк" про стягнення заборгованості закрито.
      7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав доказів повідомлення ОСОБА_3 про намір звернути стягнення на заставне майно та надіслання боржнику вимоги щодо погашення кредитної заборгованості, внесення даних про реєстрацію в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, даних про письмове повідомлення всіх обтяжувачів та боржника про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання з викладенням про це повної інформації, що передбачено ст. 27 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", не підтвердив.
      8. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року рішення Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у позові.
      9. Апеляційний суд вважав, що висновок суду першої інстанції не в повному обсязі відповідає вимогам закону та обставинам справи, та, враховуючи принцип диспозитивності, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет застави у зв'язку з їх необґрунтованістю.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      10. ПАТ КБ "Приватбанк" у касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, просило скасувати рішення Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. У касаційній скарзі ПАТ КБ "Приватбанк" зазначило, що суди не врахували тієї обставини, що банк неодноразово направляв відповідачу повідомлення про наявність простроченої заборгованості з вимогою її погасити. ПАТ КБ "Приватбанк" надало суду докази щодо наявності кредитної заборгованості, а відповідач не спростував їх. Вважало, що використання позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє права звернутися до суду. ПАТ КБ "Приватбанк" вказувало, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність обставин настання події дефолту, згідно з якими можливе звернення стягнення на предмет застави. Крім того, суди безпідставно закрили провадження у частині позовних вимог до ПАТ "А-Банк", оскільки відповідно до змісту спірних правовідносин та суб'єктного складу учасників цих правовідносин спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Щодо меж розгляду судом касаційної скарги
      12. 09 лютого 2017 рокуВищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ своєю ухвалою відкрив касаційне провадження у цій справі.
      13. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладений у новій редакції.
      14. Відповідно до п. 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      15. 07листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      16. Своє рішення суд мотивував тим, що позивач оскаржує рішення Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 рокуз підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      17. 22 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Позиція Верховного Суду
      18. ВеликаПалата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
      19. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      20. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      21. Відповідно до вимог ст. 15 ЦПК України, якою керувалися суди і яка була чинною на час ухвалення судових рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у ст. 19 ЦПК України у чинній редакції.
      22. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      23. Водночас при визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники.
      24. Відповідно до ч. 1 ст. 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
      25. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені ст. 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у ч. 1 цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
      26. Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, установлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (п. 1 ч. 2 ст. 12 цього Кодексу).
      27. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (п. 1 ч. 1 ст. 20 цього Кодексу).
      28. Суди попередніх інстанцій встановили, що позов про звернення стягнення на предмет застави був поданий до позичальника, який, на думку заявника, допустив неналежне виконання зобов'язання за кредитним договором, а також до поручителя - юридичної особи.
      29. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, закрив провадження у справі в частині позову до поручителя - юридичної особи, мотивувавши таке рішення тим, що вимога до цього відповідача не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства відповідно до приписів ч. 1, 2 ст. 15, 16 ЦПК України, а також ст. 12 ГПК України у редакціях, чинних на час розгляду справи.
      30. Так, ст. 16 ЦПК України не допускала об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.
      31. Разом із тим заявлена у цій справі позовна вимога про звернення стягнення на предмет застави з боржника та поручителя могла бути предметом окремого розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки ст. 15 ЦПК України та ст. 12 ГПК України у редакціях, чинних на час розгляду справи судами, не встановлювали відповідної заборони.
      32. Зі змісту ст. 15 ЦПК України (у редакції, яка діяла на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства.
      33. Разом з тим, крім предметного критерію, для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій.
      34. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у суді першої інстанції) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.
      35. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
      36. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      37. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження того ж самого предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
      38. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про необхідність закриття провадження у справі у частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а також вважає за необхідне відступити від правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постановах від 17 та 24 лютого 2016 року у справах N 6-1965цс15 та N 6-1009цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-2307цс15, від 06 й 27 квітня 2016 року у справах N 6-77цс16 та N 6-2974цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2578цс15, від 06 липня 2016 року у справі N 6-1047цс16.
      39. Позовні вимоги у цій справі до боржника і поручителя є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом.
      40. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
      41. Саме з цього виходила Велика Палата Верховного Суду, відступаючи від правового висновку щодо застосування вищезазначених норм процесуального права у подібних правовідносинах (постанови від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54цс18), від 27 червня 2018 року N 534/1898/14-ц (провадження N 14-215цс18), від 07 листопада 2018 року N 755/13532/15-ц (провадження N 14-319цс18)).
      42. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді та розглянутий судом першої інстанції на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок судів про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою.
      43. Таким чином, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог банку до поручителя - ПАТ "А-Банк", суди дійшли помилкового висновку, що цей спір віднесено до компетенції господарських судів.
      44. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у частині вирішення спору по суті позовних вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави з огляду на наступне.
      45. Суди встановили, що 31 березня 2008 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитно-заставний договір N SUK0AK00070026, за умовами якого останній отримав споживчий кредит у сумі 55 908 грн зі сплатою 15,96 % річних за користування кредитними коштами та кінцевим терміном повернення до 30 березня 2015 року. У пункті 17.1.3. договору зазначено, що кредитні кошти були надані на наступні цілі: 50 960,00 грн - на придбання автомобіля, 3 894, 80 грн - для сплати перших страхових платежів за договором страхування на перший рік дії кредиту, 34,00 грн за сплату коштів за реєстрацію предмета застави в Державному реєстрі застав рухомого майна, а також 1019,20 грн - для сплати винагороди банку за надання фінансового інструменту. За п. 2.2,17.8 кредитного договору для забезпечення повного і своєчасного виконання зобов'язань за договором ОСОБА_3 надав у заставу банку автомобіль FORD моделі Fiesta1.3, номерний знак НОМЕР_2. За п. 4.4.,17.8 договору погашення заборгованості здійснюється шляхом сплати щомісячних платежів, до яких входять платежі за винагородою (у випадку її наявності), проценти та кредитом (а. с. 9-13, т. 1). У додатку 1 до кредитно-заставного договору передбачено графік погашення кредиту та відповідні розміри щомісячних платежів (а. с. 14, т. 1).
      46. Зобов'язання за цим договором забезпечено також договором поруки від 20 жовтня 2010 року N 167, укладеним між ПАТ КБ "Приватбанк" та ПАТ "А-Банк", з обмеженням розміру відповідальності останнього сумою 10 000 грн (а. с. 7, т. 1).
      47. За розрахунком банку (а. с. 5, 6, т. 1) за вказаним кредитно-заставним договором, за ОСОБА_3 обліковується заборгованість, яка на 13 липня 2012 року становила 90 963,40 грн та складалась із 47 783,79 грн заборгованості за кредитом, 25 914,50 грн заборгованості за відсотками за користування кредитом, 1 633,28 грн заборгованості з комісії за користування кредитом, 11 062,14 грн пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором, 250 грн штрафу (фіксована частина), 4 319,69 грн штрафу (процентна складова).
      48. Згідно з актом від 31 березня 2008 року ОСОБА_3 передав ПАТ КБ "Приватбанк" у заставу в рахунок заборгованості за кредитним договором транспортний засіб - автомобіль FORD моделі Fiesta 1,3, номерний знак НОМЕР_2. Заборгованість ОСОБА_3 перед банком на час передачі автомобіля у заставу визначена у сумі 55 908,00 грн (а. с. 147, т. 1).
      49. Відповідно до ст. 589 ЦК України та ст. 20 Закону України від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.
      50. Відповідно до п. 17.1.5 кредитного договору кінцевим терміном погашення кредиту є 30 березня 2015 року.
      51. Поняття "подія дефолту" визначено у п. 12.1 кредитного договору, під яким, зокрема, слід розуміти затримання сплати позичальником частини наданого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць; перевищення заборгованості більш як на 10 % суми наданого кредиту; несплату позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5 % суми наданого кредиту; відмову позичальника в оформленні (переоформленні) будь-якого з договорів страхування відповідно до вимог ст. 3.4.3 договору тощо.
      52. Суди правомірно зазначили, що позовна заява банку взагалі не містить конкретних обставин, які б указували на настання конкретної, передбаченої кредитно-заставним договором події дефолту, яка була б підставою для звернення стягнення на предмет застави. Крім того, з наданого банком розрахунку заборгованості та з виписки з рахунку вбачається, що ОСОБА_3 фактично щомісячно сплачував платежі на погашення заборгованості.
      53. Разом із цим суди, відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог до ОСОБА_3, вірно керувались тим, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника та зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. ПАТ КБ "Приватбанк" не надано належних доказів повідомлення ОСОБА_3 про намір звернути стягнення на заставне майно та вимогу щодо погашення кредитної заборгованості.
      54. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову ПАТ КБ "Приватбанк" у частині вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      55. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      56. Відповідно до ч. 6 ст. 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      57. Ураховуючи викладене вище, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга в частині вимог про юрисдикцію є обґрунтованою. А тому рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2015 року і рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року необхідно скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог доПАТ "А-Банк", а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      58. В іншій частині рішення належить залишити без змін, оскільки воно ухвалено з дотриманням закону.
      Щодо судових витрат
      59. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Керуючись ч. 1 ст. 400, ч. 3 ст. 406, п. 2 ч. 1 ст. 409, ч. 6 ст. 411, ст. 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" задовольнити частково.
      2. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року в частині закриття провадження щодо позовних вимог до публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      3. У решті рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.
      Постанова ВеликоїПалати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.Р. Кібенко О.М. Ситнік
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Яновська О.Г.
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      06 лютого 2019 року
      м. Київ
      справа № 175/4753/15-ц
      провадження № 61-8449св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д. Д.,
      суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
      відповідач - ОСОБА_4,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року у складі судді Озерянської Ж. М. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року у складі колегії суддів: Посунся Н. Є., Баранніка О. П., Лисичної Н. М.,
      ВСТАНОВИВ:
      Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.
      Позовна заява мотивована тим, що 29 жовтня 2007 року між сторонами був укладений договір, за умовами якого банк передав відповідачу кредитну картку зі строком дії до жовтня 2009 року, з встановленим початковим кредитним лімітом на суму 3 000 дол. США. При порушенні позичальником зобов'язань по погашенню кредиту, він сплачує банку відсотки за користування кредитом у розмірі 1,6 % на місяць, розрахованих від суми залишку непогашеної заборгованості.
      У зв'язку з невиконанням позичальником умов договору утворилась заборгованість, яка станом на 27 серпня 2015 року складала 10 091,59 дол. США, з яких 2 879,42 дол. США - заборгованість за кредитом, 7 072,17 дол. США - заборгованість по процентам за користуванням кредитом, 140 дол. США - заборгованість за пенею та комісією, яку за вирахуванням стягнутої з відповідача судовим рішенням від 24 квітня 2012 року заборгованості у сумі 4 650,58 дол. США та штрафів у сумі 23,34 дол. США (фіксована частина) та 232,53 (процентна складова) позивач просив стягнути з відповідача.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що банк, звернувшись до суду у листопаді 2015 року, пропустив встановлений законом строк позовної давності, про застосування якого заявив відповідач та перебіг якого слід рахувати з дати ухвалення судом рішення про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором - 24 квітня 2012 року.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року відхилено апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк», рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Рішення апеляційного суду мотивовано пропуском банком строку позовної давності, перебіг якої слід рахувати з дати ухвалення судом рішення про стягнення з відповідача заборгованості за спірним кредитним договором і про застосування якої заявив відповідач. Кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
      У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати судові рішення із направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, а також не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій і процентів, передбачених умовами договору та ЦК України. Позивач має право на стягнення з відповідача щомісячних платежів у межах трирічного строку позовної давності, а саме з 26 листопада 2012 року до 25 листопада 2015 року.
      Відзив на касаційну скаргу відповідач не подала.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 175/4753/15-ц з Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      У лютому 2018 року провадження за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2019 року вказану справупризначено до розгляду.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Судами встановлено, що 29 жовтня 2007 року між ПАТ КБ «ПриваБанк» та ОСОБА_4 був укладений договір б/н, за умовами якого банк передав відповідачу кредитну картку зі строком дії до жовтня 2009 року, з встановленим початковим кредитним лімітом на суму 3 000 дол. США.
      У зв'язку з невиконання позичальником умов договору утворилась заборгованість, яка станом на 27 серпня 2015 року складала 10 091,59 дол. США, з яких 2 879,42 дол. США - заборгованість за кредитом, 7 072,17 дол. США - заборгованість по процентам за користуванням кредитом, 140 дол. США - заборгованість за пенею та комісією.
      Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2012 року задоволено позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором № б/н від 29 жовтня 2007 року станом на 14 червня 2011 року в сумі 43 364,88 грн, з яких: 2950,58 дол. США - заборгованість за кредитом, 2041,60 дол. США - заборгованість по процентам за користування кредитом, 129,99 дол. США - заборгованість по комісії, а також штрафи у сумі 62,74 дол. США (фіксована частина) та 256,11 дол. США (процентна складова).
      Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із обґрунтованості позовних вимог, однак у зв'язку із пропуском ПАТ КБ «ПриватБанк» позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, вважав за можливе застосувати наслідки спливу позовної давності, встановлені частиною четвертою статті 267 ЦК України.
      Проте погодитися з такими висновками судів не можна з огляду на таке.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      За правилами частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
      Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
      За змістом статей 256, 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.
      Відповідно до статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
      Так, вважаючи обґрунтованими позовні вимоги про стягнення заборгованості за тілом кредиту, суди попередніх інстанцій не врахували, що за рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2012 року заборгованість у повному обсязі за тим самим кредитним договором вже стягнута, а тому повторне стягнення кредиту всупереч положень статті 61 Конституції України призведе до подвійного стягнення заборгованості за одне й те ж саме зобов'язання, а тому в цій частині позовні вимоги є необґрунтованими, у зв'язку із чим суди помилково застосували до них позовну давність.
      Вказане стосується й нарахованих відсотків за період з 29 жовтня 2007 року по 23 квітня 2012 року, що залишилося поза увагою судів.
      Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
      Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      Таким чином, у справі, яка переглядається, вимоги банку про стягнення процентів та пені після жовтня 2009 року (закінчення строку кредитування) не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.
      Такі правові висновки, що не були враховані судами під час вирішення спору, узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18.
      Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
      За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Отже, у даній справі кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені, однак таких вимог банк не заявляв, у зв'язку із чим позовні вимоги про стягнення процентів та пені, нарахованих після закінчення строку дії кредитного договору, є необґрунтованими, а тому судами безпідставно застосовано позовну давність й до цих вимог.
      Відповідно до вимог частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Враховуючи те, що колегія суддів дійшла висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, Верховний Суд вважає за можливе вийти за межі вимог та доводів касаційної скарги.
      За таких обставин, оскільки у позивача було відсутнє право повторно стягувати заборгованість за тілом кредиту, проценти та пеню, нараховані в межах строку дії кредитного договору при наявності судового рішення про стягнення цих сум, а також проценти та неустойку після закінчення строку дії кредитного договору, а вимог про застосування наслідків, передбачених статтею 625 ЦК України, банк не заявляв, то у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі за його безпідставністю.
      Колегія суддів не бере до уваги посилання ПАТ КБ «ПриватБанк» на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, оскільки від цього правового висновку відступила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).
      Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості та підлягають скасуванню відповідно до вимог статті 412 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову у зв'язку із його необґрунтованістю.
      Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.
      Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року скасувати і ухвалити нове рішення.
      У задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник О. В. Білоконь Є. В. Синельников С. Ф. Хопта Ю. В. Черняк
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/79958126