ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о невозможности одновременного применения обычной и повышенной процентной ставки в договоре с Универсалбанком

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 жовтня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І.,
Романюка Я.М. Лященко Н.П., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» про визнання договору та додатку до нього частково недійсними за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Універсал банк» (далі - ПАТ «Універсал банк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого у нього станом на 6 березня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 39071,73 грн, з яких тіло кредиту - 6734,24 грн, заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом - 9666,82 грн; заборгованість за підвищеними відсотками - 22670,67 грн.

У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що визначений кредитним договором розмір підвищеної процентної ставки є несправедливим, про що йому стало відомо лише у січні 2014 року, а тому просив визнати недійсним пункт 2.3 зазначеного вище договору, а також додаток до нього в частині визначення розміру підвищеної процентної ставки.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2016 року, позов ПАТ «Універсал банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал банк» прострочену заборгованість у розмірі 39071,73 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. 

У серпні 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року, у якій він просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення про задоволення позову частково, а саме стягнути з нього на користь банку 4722,52 грн, з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 549, 254, 256-258, 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 

На підтвердження зазначених підстав заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого і дві ухвали від 29 квітня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 і 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Оскільки заявник у прохальній частині заяви просить переглянути судові рішення у справі лише в частині заявленого первісного позову, то справа в частині зустрічного позову не переглядається. 

Справу суди розглядали неодноразово.

Під час розгляду справи суди установили, що 26 вересня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 7000,00 грн з кінцевим терміном повернення до 25 вересня 2012 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит шляхом списання щомісячних платежів у розмірі 290,14 грн та сплатити проценти за користування кредитом за ставкою 38,6 % річних.

Відповідно до пункту 2.3 кредитного договору з урахуванням внесених до нього змін за користування кредитом понад установлений строк (прострочення терміну сплати щомісячного платежу) встановлюється підвищена процентна ставка у розмірі 115,8 %. Якщо оплата простроченої суми основного боргу позичальника не була здійснена протягом перших трьох календарних днів з дати прострочення сплати суми основного боргу, то на прострочену суму основного боргу позичальника нараховується підвищена процентна ставка, починаючи з першого дня виникнення такого прострочення.

Останнє внесення коштів на погашення заборгованості ОСОБА_1 здійснив 29 квітня 2011 року.

Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та про відмову у зустрічному позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що сторони досягли домовленості та уклали кредитний договір, в якому передбачили умови його виконання, у тому числі і щодо сплати підвищеної відсоткової ставки у разі прострочення виконання зобов’язання, а тому ці умови повинні виконуватись. Суд також зазначив, що банк не пропустив строк позовної давності, оскільки звернувся з позовом до спливу трирічного строку з дня останньої сплати коштів на погашення заборгованості. 

Надані заявником для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого і 29 квітня (№ 6-2244св15) 2015 року не можуть бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд направив справи на новий розгляд, оскільки суди попередніх інстанцій не установили фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року (№ 6-32385св14) суд касаційної інстанції зазначив, що подвійна та підвищена процентні ставки відносяться за своєю правовою природою до неустойки, передбаченої статтею 549 ЦК України і не вважаються платою за користування кредитними коштами.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2014 року та 19 березня 2013 року викладено правовий висновок, відповідно до якого перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 549 та статей 256-259 ЦК України щодо застосування судами строків загальної та спеціальної позовної давності. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно із частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. 

Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). 

Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом.

При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. 

Відповідно до частини третьої статті 213 цього Кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

За визначенням статті 549 ЦК України неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань.

Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності.

Як встановили суди, передбачене кредитним договором підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією – неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк.

Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику – це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору.

Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня).

Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству.

Отже, з аналізу викладеного можна зробити висновок, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки і застосовується до вимог кредитора за основним зобов’язанням. Для забезпечувального зобов’язання, зокрема у вигляді сплати неустойки, застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Щодо інших видів забезпечувальних зобов’язань, установлених у договорі, таке обмеження не передбачено.

Отже, банк мав право на звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за підвищеною відсотковою ставкою в межах загального строку позовної давності – трьох років (стаття 257 ЦК України) з дня виникнення такого права.

Таким чином, у даному випадку відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору для визначення позовної давності щодо сплати підвищених процентів за прострочення повернення чергового щомісячного платежу не можуть застосовуватися правила, визначені законом для неустойки. 

Отже, виходячи зі змісту та нведених у заяві доводів, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, правильно виходили з того, що підвищена процентна ставка за порушення виконання зобов’язання не вважається неустойкою і до таких вимог застосовується загальна позовна давність у три роки.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Правова природа підвищеної процентної ставки, визначеної у договорі, дає підстави для висновку про те, що нарахування підвищеної відсоткової ставки можливе лише після настання строку погашення чергового щомісячного платежу за умови прострочення такої сплати і не може застосовуватись одночасно з нарахуванням звичайної відсоткової ставки за користування кредитом.

Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо перевірки розрахунку ціни позову з урахуванням цих вимог. 

Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції відповідно до вищевказаних положень чинного законодавства згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року задовольнити частково.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року в частині задоволення первісного позову скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Я.М. Романюк 

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
у справі №6-1964цс16

Згідно із частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. 

Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). 

Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом.

При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. 

Відповідно до частини третьої статті 213 цього Кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

За визначенням статті 549 ЦК України неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань.

Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності.

Як встановили суди, передбачене кредитним договором підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією – неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк.

Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику – це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору.

Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня).

Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству.

Отже, з аналізу викладеного можна зробити висновок, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки.

Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко

Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-1964цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/540A7CF27E9F372AC22581CC0035FD78

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ указал, что поскольку стороны не определили указанные повышенные проценты как проценты от суммы неисполненного или ненадлежаще исполненного или несвоевременно выполненного денежного обязательства за каждый день просрочки исполнения, то правовая природа таких процентов не может быть истолковано как неустойка (штраф, пеня). И соответственно на такие суммы распространяется общая исковая давность в три года.

Однако начисление повышенной процентной ставки возможно только после наступления срока погашения очередного ежемесячного платежа при условии просрочки такой уплаты и не может применяться одновременно с начислением обычной процентной ставки за пользование кредитом.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 342/180/17
      Провадження N 14-131цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк),
      відповідач - ОСОБА_1,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
      на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року у складі судді Ничик Г.І. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року у складі колегії суддів Васильковського В.М., Горейко М.Д., Проскурніцького П.І.
      у цивільній справі за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У лютому 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 18 лютого 2011 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачкою анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг.
      Позивач зазначав, що за умовами вказаного договору позичальник отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку. Своїм підписом у заяві відповідачка підтвердила, що підписана нею заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua складає договір про надання банківських послуг.
      ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала, на вимоги про погашення заборгованості не реагувала, унаслідок чого станом на 02 лютого 2017 року утворилася заборгованість у розмірі 47 325,26 грн. з яких: 16 058,07 грн - заборгованість за тілом кредиту, 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами, та нарахованих за порушення умов кредитного договору 23 465,55 грн - пені, а також 500,00 грн - штрафу (фіксована частина), 2 229,77 грн - штрафу (процентна складова).
      Посилаючись на викладене, АТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути з ОСОБА_1 вказану суму заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 37 188,94 грн. в тому числі: заборгованість за тілом кредиту у розмірі 16 058,07 грн. несплачені проценти за користування кредитними коштами у розмірі 5 071,87 грн та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов договору. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з неї на користь банку. У анкеті-заяві позичальника зобов'язання зі сплати штрафів відсутні. Умови та Правила не є складовою укладеного між сторонами кредитного договору. Пеня нарахована банком у межах річного строку спеціальної позовної давності, а тому заява про її застосування до вказаних вимог не може бути задоволена. Оскільки нарахована банком пеня значно перевищує розмір основної суми боргу, тому на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) сума пені підлягає зменшенню.
      Суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-2320цс16.
      Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року залишено без змін.
      Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення вказаної суми кредитної заборгованості.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову банку відмовити.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували її доводів про те, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", згідно з якими банк самостійно може встановлювати та змінювати кредитний ліміт та умови кредитування клієнтів нею не підписувались. Цей документ також не містить дати його підписання представником позивача.
      Зауважила, що судами попередніх інстанцій не встановлено підтверджень того, що ці Умови та Правила були додатком до підписаної нею анкети-заяви.
      Крім того, вказувала, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитної картки "Універсальна" не містить підпису позичальника, не датований як документ.
      Вважала, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", а також Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" не можна вважати складовими частинами укладеного між нею та позивачем кредитного договору.
      При цьому посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15).
      Також зазначала, що невід'ємною частиною кредитного договору згідно з пунктами 2.1.1.2., 2.1.1.12.13 витягу з Умов та Правил є Пам'ятка клієнта, яка видається позичальнику, визначає, зокрема умови кредитування, вид кредитної картки. Така Пам'ятка у матеріалах справи відсутня, нею не підписувалась, що підтверджує відсутність між сторонами відносин кредитування.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 відкрито касаційне провадження у зазначеній справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 27 лютого 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі N 6-144цс14.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому судовому рішенні Верховного Суду України з огляду на таке.
      Суди установили, що 18 лютого 2011 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого в свою чергу є АТ КБ "ПриватБанк" укладено кредитний договірз ОСОБА_1, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн. шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у Приватбанку, отримавши платіжну картку таперсональний ідентифікаційний номер для авторизації.
      У заяві зазначено, що відповідачка згодна з тим, що ця заява разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг, а також, що вона ознайомилась та погодилась з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які були надані їй для ознайомлення в письмовому вигляді.
      До кредитного договору банк додав Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті https://privatbank.ua/terms/.
      Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором станом на 02 лютого 2017 року становить 47 325,26 грн і складається із: заборгованості за тілом кредиту - 16 058,07 грн. заборгованості за процентами за користування кредитними коштами - 5 071,87 грн. нарахованих пені за несвоєчасне виконання умов договору - 23 465,55 грн. а також 500 грн - штраф (фіксована частина), та 2 229,77 грн - штраф (процентна складова).
      Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
      За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
      У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
      Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
      Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
      За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
      У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ "ПриватБанк").
      Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
      За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
      Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
      За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
      Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
      Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
      Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
      У заяві позичальника від 18 лютого 2011 року процентна ставка не зазначена.
      Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.
      Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками на поточну і прострочену заборгованість за користування кредитними коштами, а також пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами.
      Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 18 лютого 2011 року, посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/як невід'ємні частини спірного договору.
      Витягом з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витягом з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, в тому числі: пільговий період користування коштами, процентна ставка, права та обов'язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема пеня за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань та їх розміри і порядок нарахування, а також містяться додаткові положення, в яких зокрема визначено дію договору (12 місяців з моменту підписання), позовну давність щодо вимог банку - 50 років (пункт 1.1.7.31 згаданих Умов), та інші умови.
      При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів та Витяг з Умов розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування.
      Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ "ПриватБанк" в період - з часу виникнення спірних правовідносин (18 лютого 2011 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (20 лютого 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
      За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
      При цьому, згідно з частиною четвертою статті 60 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях.
      Аналогічна норма міститься й у ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII (частина шоста статті 81).
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
      Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
      Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15).
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об'єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід'ємну складову змісту договору.
      У постанові від 24 вересня 2014 року у справі N 6-144цс14 Верховний Суд України зазначив, що сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п'яти років відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (стандарт).
      У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше у постанові від 24 вересня 2014 року (провадження N 6-144цс14), що було обов'язковим згідно з частиною першою статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття постанови) відсутнє.
      У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказувала, що суди попередніх інстанцій безпідставно взяли уваги при визначенні розміру заборгованості Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, включивши у платіж за кредитом, згідно із ставками, розміром та порядком нарахуванням визначені цими документами 5 071,87 грн несплачених процентів за користування кредитними коштами і 16 059,00 грн пені за порушення умов договору.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123).
      ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36).
      З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає про відступ від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження N 6-144цс14).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах даної справи не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань.
      Вказані обставини правильно встановлені судами попередніх інстанцій під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідачки на користь АТ КБ "ПриватБанк" штрафів за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань, де суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 штрафів у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 2 229,77 грн (процентна складова) у зв'язку з безпідставністю позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов'язку відповідачки по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 18 лютого 2011 року, вказавши, що Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору.
      Однак, суди попередніх інстанцій зробили суперечливий, та такий, що ґрунтується на припущеннях висновок про наявність правових підстав для стягнення на користь банку 5 071,87 грн процентів за користування кредитом і 16 059,00 грн пені за недотримання умов кредитного договору як таких, що передбачені договором. Суди погодилися, що їх розмір та підстави стягнення визначені сторонами в самому договорі, за відсутності обґрунтованих підтверджень прийняття відповідачкою цих умов, що є неприпустимим, фактично визнавши Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, складовою частиною спірного кредитного договору в частині права банку здійснювати такі нарахування.
      Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов'язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред'явив.
      В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України.
      Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів.
      Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
      Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.
      Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
      Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
      Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
      У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
      У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII).
      Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону N 1023-ХІІспоживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
      У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів", прийняті 09 квітня 1985 року N 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
      Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року N 543/96-В "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 11 липня 2013 року у справі N 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
      З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
      Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 АТ КБ "ПриватБанк" дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону N 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк.
      Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
      Згідно із частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Отже, що рішення судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, необхідно скасувати в частині стягнення 5 071,87 грн процентів за користування кредитними коштами та пені у розмірі 16 059,00 грн за невиконання умов кредитного договору, відмовивши у задоволенні позовних вимог у цій частині.
      Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 18 лютого 2011 року у вигляді заяви-анкети, підписаної сторонами, не містить і строку повернення кредиту (користування ним).
      Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ "ПриватБанк" не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
      Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд обґрунтовано зазначили про наявність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника суми непогашеного тіла кредиту в розмірі 16 058,07 грн.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов кредитного договору, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові.
      В іншій частині рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко
      С.В. Бакуліна В.С. Князєв
      В.В. Британчук Л.М. Лобойко
      Ю.Л. Власов Н.П. Лященко
      М.І. Гриців О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова 
      Іменем України
      12 червня 2019 року
      м. Київ
      справа № 756/11327/16-ц
      провадження № 61-1823св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Висоцької В. С.,
      суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство «Авант-Банк»,
      відповідач - ОСОБА_1 ,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року у складі судді Шевчука А. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Прокопчук Н. О., Саліхова В. В., Семенюк Т. А.,
      ВСТАНОВИВ:
      Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У вересні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Авант-Банк» (далі - ПАТ «Авант-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
      Позовна заява мотивована тим, що 27 квітня 2012 року між сторонами укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на поточні потреби у розмірі 1 000 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 % річних на строк до 26 жовтня 2015 року.
      Оскільки позичальник належним чином не виконав свої кредитні зобов`язання, то станом на 22 серпня 2016 року утворилася заборгованість перед банком у розмірі 985 158,20 грн, з яких: заборгованість за тілом кредиту - 705 228,92 грн, заборгованість зі сплати процентів - 100 581,82 грн, пеня - 179 347,46 грн.
      На підставі викладеного ПАТ «Авант-Банк» просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 985 158,20 грн.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року позов задоволено.
      Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Авант-Банк» заборгованість за договором про встановлення кредитного ліміту на поточний рахунок фізичної особи з використанням платіжної картки від 27 квітня 2012 року у розмірі 985 158,20 грн.
      Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Авант-Банк» судовий збір у розмірі 14 777,40 грн.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 систематично не виконує взяті на себе за кредитним договором зобов`язання щодо своєчасного та у повному обсязі погашення кредиту, відсотків за його користування, комісії за користування кредитом, допустив заборгованість зі сплати кредиту (основного боргу) у розмірі 705 228,92 грн, зі сплати процентів за користування кредитом - 100 581,82 грн, зі сплати пені - 179 347,46 грн.
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого утворилася заборгованість за кредитним договором. Розрахунок, поданий позивачем, відповідачем не спростований, свого розрахунку ним до суду першої інстанції не подано, не долучено такого й до апеляційної скарги.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не взято до уваги, що розрахунок заборгованості здійснено невірно, він є необґрунтованим та недоведеним.
      У матеріалах справи відсутні належні докази, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів.
      У правовідносинах між банком та позичальником не дотриманого розумного балансу між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків та охоронюваними законом інтересами споживачів.
      Судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції не було надано належної правової оцінки тим обставинам, що після закінчення строку дії договору відсотки за користування кредитом підлягають стягненню у розмірі облікової ставки Національного банку України.
      Доводи інших учасників справи
      Інший учасник справи не скористався своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2018 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      19 червня 2019 справу передано до Верховного Суду.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Суди встановили, що 27 квітня 2012 року між ПАТ «Авант-Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на поточні потреби у розмірі 1 000 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 % річних на строк до 26 квітня 2013 року.
      У подальшому за згодою сторін були укладені додаткові договори до кредитного договору, зокрема змінено кінцевий строк кредитування на 26 жовтня 2015 року.
      Пунктами 6.3.2, 6.3.3 кредитного договору встановлено обов`язок відповідача здійснювати погашення заборгованості за кредитним лімітом не пізніше дати закінчення періоду безперервного користування кредитним лімітом, а також в інші строки, що вказані у цьому договорі, сплачувати проценти за користування кредитним лімітом у порядку та в строки, передбачені пунктом 4.3 цього договору.
      Згідно з пунктом 7.2 кредитного договору (в редакції додаткового договору від 26 квітня 2013 року № 6) у випадку порушення строків повернення кредитного ліміту та/або сплати нарахованих процентів за користування ним, комісій та інших платежів, передбачених цим договором, банк має право вимагати, а позичальник зобов`язаний сплатити банку у п`ятиденний термін від дати прострочення виконання зобов`язання пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення, від простроченої суми, за кожний день прострочення виконання та 3 (три) проценти річних від простроченої суми, а також суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
      Апеляційний суд встановив, що обставина перерахування кредитних коштів на рахунок, відкритий на ім`я ОСОБА_1 , підтверджується випискою по особовим рахункам з 27 квітня 2012 року до 08 лютого 2017 року, що міститься в матеріалах справи.
      Відповідач належним чином не виконав свої кредитні зобов`язання, тому виникла заборгованість за кредитним договором.
      Відповідно до наданого банком розрахунку станом на 22 серпня 2016 року заборгованість ОСОБА_1 перед ПАТ «Авант-Банк» за кредитним договором становить 985 158, 20 грн, яка складається з: простроченої заборгованості - 705 228,92 грн; нарахованих процентів - 100 581,82 грн; пені -179 347,46 грн.
      Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
      Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий до 26 жовтня 2015 року.
      Відтак, у межах строку кредитування до 26 жовтня 2015 рокувідповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти частинами (траншами) у межах кредитного ліміту (пункт 5.1 кредитного договору), достроково (пункт 5.2 кредитного договору).
      Починаючи з 26 жовтня 2015 року, відповідач мав обов`язок незалежно від пред`явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором.
      Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
      З огляду на вказане, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України банк мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом.
      Вказані вище висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18.
      Після спливу строку дії кредитного договору, у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, проте суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином наданий банком розрахунок в частині нарахування процентів за користування кредитом після закінчення його дії.
      Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на доводи апеляційної скарги в цій частині та не дав їм належної правової оцінки, не мотивував своїх висновків у цій частині.
      Разом з тим, не можна погодитися з висновками апеляційного суду й щодо розміру пені.
      Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.
      Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
      Можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується.
      Як встановлено вище, апеляційний суд не правильно визначив період нарахування відсотків за кредитним договором та їх розмір, відповідно, неправильно й нарахував штрафні санкції за порушення грошового зобов`язання.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені, тому суд касаційної інстанції позбавлений можливості усунути вказані недоліки і перевірити доводи позивача та відповідачів, оскільки вони потребують встановлення обставин, які не були встановлені судом.
      Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Отже, ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.
      Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. С. Висоцька
      Судді А. І. Грушицький
      І. В. Литвиненко
      В. В. Сердюк
      І. М. Фаловська
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/82541275
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 331/5054/15-ц
      Провадження N 14-164 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІЄСА" (далі також - відповідач) про стягнення коштів
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року, ухвалене суддею Жуковою О.Є., та на постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Кримської О.М., Дашковської А.В. і Подліянової Г.С.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_1 (представник - адвокат Гришин Станіслав Володимирович);
      відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Дієса" (представник - адвокат Білека Юрій Іванович).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 22 липня 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив стягнути з відповідача 708 335,74 грн за придбаний товар, інфляційні втрати в розмірі 55 250,19 грн і 3 % річних у розмірі 14 613,06 грн.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. У період з 14 до 31 березня 2015 року включно позивач замовив і купив у відповідача через магазин " Ельдорадо ", розташований за адресою: м. Запоріжжя, проспект Леніна (Соборний), 53 (далі - магазин), пральні машини у кількості 89 штук (далі - товар) вартістю 708 335,74 грн. яку сплатив готівкою.
      2.2. Відповідач не виконав обов'язок передати товар, який придбав позивач.
      2.3. 30 квітня 2015 року позивач звернувся до відповідача з грошовою вимогою, яку той проігнорував, товар не передав, а отримані гроші не повернув.
      Короткий зміст рішень суду, ухвалених під час первинного розгляду справи
      3. 26 лютого 2016 року Жовтневий районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив повністю.
      4. 7 квітня 2016 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
      5. 2 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував вказані судові рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Мотивував ухвалу тим, що суди першої й апеляційної інстанцій не встановили характер спірних правовідносин, норми матеріального права, які слід застосувати; не перевірили доводи відповідача про те, що, купуючи товар, позивач діяв не як фізична особа, а як підприємець; не надали належної правової оцінки договору N 15/839, який позивач 23 лютого 2015 року уклав з відповідачем як фізична особа-підприємець; дійшли передчасного висновку про розгляд справи за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. 13 березня 2017 року Жовтневий районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги: стягнув з відповідача на користь позивача 708 335,74 грн. інфляційні втрати у розмірі 55 250,19 грн і 3 % річних у розмірі 14 613,06 грн.
      7. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність у сторін господарсько-правового зобов'язання з огляду на таке:
      7.1. Позивач придбав товар не на виконання договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який має ознаки договору поставки.
      7.2. Відповідач не надав жодних заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що відповідають предмету позовних вимог, оскільки у нього таких документів немає.
      7.3. З огляду на відсутність будь-яких елементів господарсько-правового зобов'язання на спірні відносини поширюються приписи Закону України "Про захист справ споживачів".
      7.4. Грошова вимога, яку позивач додав до позовної заяви, не відповідає ознакам належного доказу в розумінні статті 58 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки у цій вимозі немає інформації щодо предмета доказування.
      7.5. Квитанції, які позивач додав до позовної заяви, підтверджують факт готівкового розрахунку між сторонами, тоді як у господарських зобов'язаннях оплата має бути у безготівковій формі.
      7.6. Згідно з фіскальними чеками 25 березня 2015 року сума готівкового розрахунку між позивачем і відповідачем становила 162 356,78 грн. а 26 березня 2015 року - 164 027,78 грн. Якби позивач оплатив 162 356,78 грн і 164 027,78 грн протягом одного дня саме як фізична особа-підприємець, то це означало би, що відповідач має нести адміністративну відповідальність за перевищення меж готівкового розрахунку з фізичною особою-підприємцем за статтею 163-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Однак у матеріалах справи немає постанови про притягнення посадових осіб відповідача до адміністративної відповідальності за перевищення суми готівкових розрахунків з позивачем як з фізичною особою-підприємцем.
      7.7. Проведення сторонами готівкового розрахунку на суму, що значно перевищує 10 000 грн протягом доби, свідчить, що позивач придбав товар як фізична особа, а не фізична особа-підприємець.
      7.8. Торгівельний об'єкт, розташований за адресою: м. Запоріжжя, проспект Леніна (Соборний), 53, не є товарним складом або магазин-складом, тобто він не призначений для оптової торгівлі. А тому правовідносини сторін засновані на договорах роздрібної купівлі-продажу побутової техніки. Роздрібна купівля-продаж виключає будь-яку господарську діяльність зі сторони позивача, оскільки він є кінцевим споживачем продукції як фізична особа.
      7.9. Факт реєстрації позивача як суб'єкта підприємницької діяльності не обмежує його право бути споживачем, якщо купівля товару має ознаки цивільно-правового договору.
      8. Наявність підстав для задоволення позову суд обґрунтував так:
      8.1. Свідки ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і допитаний як свідок позивач, підтвердили факт придбання позивачем у березні 2015 року товару в магазині шляхом оплати готівкою.
      8.2. Наданий відповідачем відеозапис не є належним доказом на підтвердження відсутності факту оплати позивачем товару, оскільки у деяких записах неможливо встановити час, дату та місце їх здійснення.
      8.3. Виявлення у квітні 2015 року в магазині нестачі коштів на суму 794 160,63 грн. а також звернення відповідача із заявою до прокуратури щодо вчинення керівництвом цього магазину шахрайських дій не є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки споживач не несе відповідальності за дії матеріально-відповідальних працівників відповідача. Останній має право у спосіб, встановлений чинним законодавством, стягнути з винних осіб кошти, нестачу яких він виявив.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      9. 2 серпня 2018 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалив постанову, якою залишив рішення суду першої інстанції без змін.
      10. Мотивував постанову так:
      10.1. Відповідач не надав жодних заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що відповідають предмету позовних вимог та визначені умовами договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року як обов'язкові під час виконання вказаного договору. Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні відносини сторін виникли поза межами зазначеного договору та на підставі Закону України "Про захист прав споживачів".
      10.2. У матеріалах справи відсутні відомості про те, що позивач придбав товар з метою здійснення підприємницької діяльності.
      10.3. Наявність в особи статусу підприємця не обмежує її цивільну право- та дієздатність як фізичної особи.
      10.4. Позивач придбав товар у роздрібному магазині за готівку.
      10.5. Претензія фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. від 24 квітня 2015 року та грошова вимога фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 від 25 червня 2015 року не підтверджують існування у сторін господарських відносин щодо товару. Таким підтвердженням можуть бути первинні документи.
      10.6. Доводи апелянта про те, що господарські відносини відповідача та фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 існували більше трьох років (до моменту подання позову), і впродовж них позивач придбав у відповідача товари на суму понад 25 млн. грн. не є підставою вважати, що товар, якого стосується цей спір, позивач придбав як фізична особа-підприємець.
      10.7. У матеріалах справи немає первинних документів, які свідчили би про передання товару позивачеві.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. 7 серпня 2018 року відповідач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      12. 20 серпня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою зупинив виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі.
      13. 20 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1.1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Відповідач обґрунтовує касаційну скаргу так:
      15.1. З 2001 року позивач зареєстрований як фізична особа-підприємецьі регулярно здійснював діяльність з оптового та роздрібного продажу електропобутової техніки через низку торговельних точок.
      15.2. Протягом усього періоду співпраці фізична особа-підприємець ОСОБА_1 придбав у відповідача товари на суму понад 25 млн. грн.
      15.3. Суди першої й апеляційної інстанцій не оцінили докази у справі, а саме: претензію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. N б/н від 24 квітня 2015 року; претензію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. N б/н від 25 червня 2015 року; договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року; видаткові та товарно-транспортні накладні, які є у матеріалах справи; адвокатський запит адвоката Яценка Д.В. від 25 квітня 2015 року N 20/04/2015; обставини придбання позивачем товару як споживачем у розумінні пункту 22 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів"; документальне оформлення передання товару від продавця (магазину) до споживача відповідно до чинних правил продажу; матеріали кримінального провадження N 12015080020001178.
      15.4. Претензії від 24 квітня 2015 року та від 25 червня 2016 року, а також фіскальні чеки підтверджують системність практики придбання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 товарів у відповідача дрібним оптом за готівку на підставі фіскальних чеків. А тому суди розглянули справу з порушенням правил юрисдикції.
      15.5. Суди першої й апеляційної інстанцій не зазначили, для яких особистих потреб позивач придбав товар.
      15.6. Відповідач повністю виконав зобов'язання перед позивачем.
      15.7. Досудове розслідування у кримінальному провадженні N 1201500020001178 встановило, що старший касир ОСОБА_2 надавала незаконні вказівки на видання товару без фактичної оплати, зокрема, фізичній особі-підприємцюОСОБА_1. Обґрунтовує висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України N 6/11.1/1309 від 15 вересня 2016 року.
      (1.2) Позиції інших учасників справи
      16. 4 січня 2019 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить рішення судів першої й апеляційної інстанцій залишити без змін.
      17. Мотивував відзив так:
      17.1. Відповідач не довів обставини, зазначені у касаційній скарзі. Так, сторони проводили розрахунки, форма яких неприпустима для господарсько-правових зобов'язань, що, на думку позивача, підтверджує цивільно-правовий характер спору.
      17.2. Суди першої й апеляційної інстанцій повністю виконали сформульовані в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 рокувказівки, встановили дійсний суб'єктний склад правовідносин, а також правильно оцінили договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року.
      17.3. Суди не встановили, а відповідач не довів, що позивач мав намір використовувати товар для підприємницьких цілей.
      17.4. Обвинувальний акт щодо ОСОБА_2 не є допустимим доказом у цивільній справі, оскільки вину у вчиненні кримінального правопорушення підтверджує лише обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили, а такого вироку щодо вказаної особи нема.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.
      21. Відповідно до частин першої та другої статті 1 ГПК України у зазначеній редакції підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
      22. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України).
      23. Отже, на момент звернення до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці.Фізичні особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, мали право бути позивачами у господарському суді лише у випадках, передбачених законодавчими актами України.
      24. Частина друга статті 55 Господарського кодексу (далі -ГК) України визначає суб'єктами господарювання: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
      25. Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього кодексу.
      26. У справі, яка розглядається, позивач звернувся з позовом, в якому просив стягнути з відповідача кошти через невиконання останнім зобов'язання за договором купівлі-продажу.
      27. Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд вважав, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про розгляд цього спору за правилами цивільного судочинства, не оцінивши належно докази, зокрема, договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який уклали позивач як фізична особа-підприємець і відповідач. Крім того, суд касаційної інстанції вказав, що суди не перевірили доводи відповідача про те, що, купуючи товар, позивач діяв не як фізична особа, а як фізична особа-підприємець.
      28. Під час нового розгляду справи суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      28.1. Позивач придбав у відповідача товар на суму 708 335,74 грн через магазин роздрібної торгівлі, що не є товарним складом чи магазин-складом.
      28.2. Позивач оплатив товар готівкою через касу відповідача, а останній видав позивачеві розрахункові документи (фіскальні чеки) на підтвердження факту оплати. Вказане підтверджують документальні докази, а також свідки ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і допитаний у судовому засіданні як свідок позивач.
      28.3. 30 квітня 2015 року позивач як фізична особа згідно із Законом України "Про захист прав споживачів" звернувся до відповідача з грошовою вимогою на суму 708 335,74 грн. яку останній не задовольнив.
      28.4. Відповідач не надав заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що визначені обов'язковими згідно з пунктами 2.1.3, 2.3.1, 2.3.3, 2.3.8, 3.1, 4.3, 6.2 договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який відповідач уклав з позивачем як з фізичною особою-підприємцем. Представник відповідача на судовому засіданні не заперечував, що зазначені документи у відповідача відсутні.
      28.5. Грошову вимогу, датовану 25 червня 2015 року, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 не підписав, а зміст цієї вимоги не стосується предмета спору.
      29. Частина третя статті 175 ГК України передбачає, що зобов'язання майнового характеру, які виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами-громадянами, не є господарськими та регулюються іншими актами законодавства.
      30. Суди не встановили, що спірні правовідносини пов'язані зі здійсненням позивачем господарської діяльності, і що саме у цих відносинах позивач діяв як фізична особа-підприємець, як і не встановили обставини придбання чи фактичного використання позивачем товару для здійснення господарської діяльності.
      31. З урахуванням встановлених фактичних обставин справи суди першої й апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач придбав товар як споживач, а не на виконання договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який він з відповідачем укладав як фізична особа-підприємець.
      32. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року у справі N 2-7615/10, від 5 червня 2018 року у справі N 522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі N 216/181/16-ц). Змістовно близьких висновків дійшли суди першої й апеляційної інстанцій у цій справі.
      33. Отже, той факт, що позивач і відповідач мають фінансово-господарські відносини, зокрема, за договором N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який суди дослідили, не може свідчити про те, що позивач придбав товар саме як фізична особа-підприємець і для зайняття підприємницькою діяльністю.
      34. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду не погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами відповідача щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства. Крім того, необґрунтованими є і доводи касаційної скарги про те, що суди першої й апеляційної інстанцій не виконали вказівки касаційного суду під час нового розгляду справи.Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, вирішуючи питання про юрисдикцію суду у цій справі, суди встановили правовий статус позивача у спірних правовідносинах, визначилися з характером цих відносин і надали оцінку доказам, на необхідність належного дослідження яких вказав суд касаційної інстанції.
      (1.2) Щодо суті спору
      35. Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
      36. Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (частина перша статті 662 ЦК України).
      37. Стаття 663 ЦК України передбачає, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.
      38. Відповідно до частини другої статті 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
      39. Згідно з частиною першою статті 665 ЦК України у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
      40. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (частина друга статті 693 ЦК України).
      41. Відповідно до частин першої і третьої статті 698 ЦК України за договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його. До відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця-фізичної особи, не врегульованих цим кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів.
      42. Отже, у законодавстві України щодо регулювання договору роздрібної купівлі-продажу встановлений пріоритет ЦК України перед актами законодавства про захист прав споживачів (див. постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі N 362/2159/15-ц).
      43. У пункті 7 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що договір - це усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами.
      44. Суди першої й апеляційної інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи фіскальних чеків та інших документів встановили, що у сторін виникли зобов'язальні правовідносини: позивач оплатив вартість товару готівкою, а відповідач товар позивачеві не передав.
      45. Суди оцінили електронні накладні відповідача на внутрішнє переміщення товарів, вказавши, що ці документи не відповідають вимогам законодавства щодо форми їх складення, оскільки у них відсутня інформація, передбачена у наказі Міністерства статистики України від 21 червня 1996 року N 1193 "Про затвердження типових форм первинних облікових документів з обліку сировини та матеріалів". Зазначені накладні про переміщення товарів із основного складу на проміжний склад (кросс-док), а далі з проміжного складу (кросс-доку) на склад магазинів не підтвердили факт передання товару позивачеві. Суди встановили відсутність первинних документів, на підставі яких цей факт можна би було встановити.
      46. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову про стягнення з відповідача вартості оплаченого позивачем товару.
      47. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      48. Оскільки відповідач не виконав зобов'язання з передання товару позивачеві та не повернув на вимогу позивача сплачену останнім вартість товару, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про задоволення позову і в частині стягнення з відповідача боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних.
      49. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      50. Отже, з огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними доводи касаційної скарги щодо неналежного встановлення судами обставин справи та відхиляє доводи відповідача, спрямовані на переоцінку доказів.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      51. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      52. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).
      53. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду, що рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанова Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. А тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      54. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскарженого судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
      55. Враховуючи наведений припис, Велика Палата Верховного Суду поновлює виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року, виконання якого зупинив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду згідно з ухвалою від 20 серпня 2018 року.
      (2.2) Щодо судових витрат
      56. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419, частиною третьою статті 436 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІЄСА" залишити без задоволення.
      2. Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року залишити без змін.
      3. Поновити виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна В.С. Князєв О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • By Vdihtiar
      Здравствуйте!
      Ситуация поражает своей новизной. Мой брат набрал кредитов в разных микрозаймах ( Швидко Гроші , Кредит Касса, Гроші Всім и т.д.)в количестве 7 штук. Платить нечем, поэтому коллекторы обрывают телефоны мне и родителям. Пробовали просто игнорировать, но посыпались письма и угрозы ужесточились . Кроют матом и угрожают физической расправой. Законность их действий под сомнением. Можно притянуть коллекторов к ответственности ? Угрозы насчет расправы это для запугивания или действительно имеют место быть ? Какая наиболее эффективная тактика поведения с коллекторами и этими микрозаймами ?