ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о взыскании с предыдущего собственника недвижимости арендных платежей полученных после обращения на нее взыскания

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 жовтня 2017 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Ємця А.А., 
суддів: Берднік І.С. та Жайворонок Т.Є., 

за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Проект-А» – Андрійця Г.О. та Захарової О.О., публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» – Борецького Б.О. і Вакуленко О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Проект-А» (далі – ТОВ «Проект-А»), про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/500/15-г за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ТОВ «Проект-А» про стягнення 629 694 доларів США, що еквівалентно 9 923 977 грн 44 коп., і за зустрічним позовом ТОВ «Проект-А» до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (треті особи – товариство з обмеженою відповідальністю «Лайфселл», публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», товариство з обмеженою відповідальністю «ІБМ Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «ЗМ Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Групем», товариство з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «МСД Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Нікон», товариство з обмеженою відповідальністю «ЛЕГО Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Сандоз Україна» та підприємство з 100 % іноземними інвестиціями «Квінтайлс Україна») про стягнення 3 586 617 грн 87 коп.,

в с т а н о в и л а:

У січні 2015 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом до ТОВ «Проект-А» про стягнення 629 694 доларів США, що еквівалентно 9 923 977 грн 44 коп.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач безпідставно одержав доходи у вигляді орендної плати, отриманої від третіх осіб-орендарів упродовж квітня-червня 2013 року, хоча з 1 квітня 2013 року власником орендованих приміщень став позивач.

У квітні 2015 року позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, в якій він просив стягнути з відповідача 10 217 034 грн 42 коп. 

Водночас, у червні 2015 року ТОВ «Проект-А» направило до суду зустрічну позовну заяву про стягнення 3 586 617 грн 87 коп. витрат, які товариство здійснило на утримання будівлі адміністративно-побутового комплексу по вул. Амосова, 12, у м. Києві.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року вищевказане рішення суду у частині відмови в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» скасовано та прийнято нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з відповідача на користь позивача 10 217 034 грн 42 коп. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року залишено без змін.

В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про те, що всі договори оренди нерухомого майна (предмета іпотеки), що були укладені між ТОВ «Проект-А» та третіми особами без відповідної згоди іпотекодержателя (ПАТ «Укрсоцбанк»), є недійсними в силу прямих вказівок закону (частина третя статті 12 Закону України «Про іпотеку»), а, відтак, такі правочини є нікчемними в розумінні частини другої статті 215 ЦК України та не породжують жодних юридичних наслідків. Отже, орендні правовідносини відповідача з його контрагентами виникли неправомірно, а тому всі кошти, отримані Товариством на підставі нікчемних правочинів, є безпідставно отриманими доходами, які підлягають відшкодуванню Банку як легітимному власнику. 

Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову, оскільки Товариством не доведено належними засобами доказування понесення ним саме необхідних витрат, без проведення яких належне Банку нерухоме майно не могло бути збережено або могло значно погіршитися. 

До Верховного Суду України звернулося ТОВ «Проект-А» із заявою про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/500/15-г із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статей 1212, 1214 ЦК України.

В обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 910/15665/15.

Ухвалою Верховного Суду України від 14 липня 2017 року справу № 910/500/15-г допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою ТОВ «Проект-А» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у цій справі.

У заяві ТОВ «Проект-А» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року у справі № 910/500/15-г та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року і залишити в силі рішення Господарського суду м. Києва від 11 листопада 2015 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судами, 13 червня 2007 року між ПАТ «Укрсоцбанк» (позикодавець) та акціонерним товариством закритого типу «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» (далі – ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн», позичальник) укладено договір про надання невідновлюваної кредитної лінії № 18/062-КН.

Для забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Укрсоцбанк» та ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» укладено іпотечні договори: від 13 червня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрований в реєстрі за № 1423, за умовами якого в іпотеку банку передано адміністративно-побутову будівлю загальною площею 860, 7 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12 (літера А); від 

24 січня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрований в реєстрі за № 17, за умовами якого в іпотеку банку передано право оренди земельної ділянки площею 1, 8374 га, кадастровий номер 8000000000:72:214:0008, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Миколи Грінченка, 4 (нині – вул. Амосова, 12) у Солом’янському районі м. Києва з цільовим призначенням: для експлуатації та обслуговування комплексу нежитлових будівель виробничої бази з подальшою реконструкцією, та адміністративно-побутовий комплекс, що стане власністю іпотекодавця в майбутньому. 

Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2009 року у справі № 2/349 позовні вимоги ТОВ «Проект-А» задоволено повністю: визнано право власності на адміністративно-побутовий комплекс (літера С) загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12, та зобов’язано припинити дії, що порушують законні права власника адміністративно-побутового комплексу. 

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2011 року у справі № 2/349, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 30 травня 2012 року, рішення Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2009 року скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. 

Разом з тим, 24 лютого 2010 року ТОВ «Проект-А» отримано свідоцтво про право власності на адміністративно-побутовий комплекс (літера С) загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12. 

У зв’язку з порушенням позичальником зобов’язань за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 13 червня 2007 року № 18/062-КН, у червні 2012 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до господарського суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на майно відповідно до іпотечних договорів від 13 червня 2007 року № 1423 та від 24 січня 2008 року № 17. 

Рішенням Господарського суду м. Києва від 10 вересня 2012 року у справі № 5011-66/7999-2012, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2012 року та постановою Вищого господарського суду України від 26 лютого 2013 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» і ТОВ «Проект-А», третя особа – ПАТ «Фінексбанк», задоволено, а саме: у рахунок часткового погашення заборгованості ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» перед ПАТ «Укрсоцбанк» у розмірі 458 796 000 грн 00 коп. за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 13 червня 2007 року № 18/062-КН звернуто стягнення на предмети іпотеки згідно іпотечного договору від 24 січня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрованого в реєстрі за № 17, та іпотечного договору від 13 червня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрованого в реєстрі за № 1423 – адміністративно-побутову будівлю загальною площею 860,7 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера А); нежитловий будинок загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера С); нежитловий будинок загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12; нежитловий будинок загальною площею 3 388, 4 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12, шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк» та шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на адміністративно-побутову будівлю загальною площею 860, 7 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера А); нежитловий будинок загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера С); нежитловий будинок загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12; нежитловий будинок загальною площею 3 388, 4 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12. 

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 травня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 16 червня 2016 року, відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Проект-А» про перегляд за нововиявленими обставинами рішення господарського суду м. Києва від 10 червня 2012 року у справі № 5011-66/7999-2012, вказане рішення залишено без змін. 

Окрім того, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 7 червня 2013 року у справі № 826/6017/13-а, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2013 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 березня 2015 року, відмовлено у задоволенні позову ТОВ «Проект-А» про скасування рішення Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на будівлю адміністративно-побутового комплексу (літера С), загальною площею 18 405 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ , вул. Амосова, 12, за третьою особою – ПАТ «Укрсоцбанк», зобов’язання Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві внести до Державного реєстру прав відповідний запис про реєстрацію права власності на будівлю адміністративно-побутового комплексу (літера С), загальною площею 18 405 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12, за ТОВ «Проект-А» на підставі заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень (реєстраційний номер: 16730, дата і час реєстрації заяви: 11 січня 2013 року 14:39:51) та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер: 47738 від 16 січня 2013 року 14:12:31). 

Судами також встановлено, що ПАТ «Укрсоцбанк» набуло право власності на нежитловий будинок загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12 (літера С); нежитловий будинок загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12, на підставі чинного рішення господарського суду м. Києва від 10 вересня 2012 року у справі № 5011-66/7999-2012, а саме 1 квітня 2013 року право власності на нерухоме майно було зареєстроване за позивачем в Державному реєстрі прав на нерухоме майно за реєстровими № 996480000 та № 35126480000. 

Як вбачається з матеріалів справи, до моменту набуття Банком права власності на спірне нерухоме майно, право власності на таке майно було зареєстроване за ТОВ «Проект-А», яке здавало третім особам в оренду нежитлові приміщення, розміщені у вказаних будівлях, та отримувало грошові кошти в якості орендних платежів. 

Предметом позову є вимоги Банку про стягнення 10 217 034 грн 42 коп. безпідставно одержаних ТОВ «Проект-А» доходів у вигляді орендної плати, отриманої відповідачем упродовж квітня-червня 2013 року від третіх осіб – орендарів нежитлових приміщень, законним власником яких з 1 квітня 2013 року став позивач. 

ПАТ «Укрсоцбанк» на обгрунтування підстав позову посилалося на статтю 41 Конституції України, статті 316, 1212, 1214 ЦК України та частину першу статті 4, частину третю статті 3, частину дванадцяту статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно», на підставі яких у відповідача виник обов’язок сплатити позивачу всі доходи, які він одержав або міг одержати від здавання в оренду приміщень нежитлового будинку загальною площею 18 405 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12 (літера С) та приміщень нежитлового будинку загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12, з моменту реєстрації за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на вказане нерухоме майно. Розраховуючи суму позову, позивач виходив з розміру орендованого орендарями приміщення, розміру орендної плати за квітень, травень і червень 2013 року, так як в цей період орендні правовідносини щодо даного майна у відповідача існували з третіми особами по справі ¬– товариством з обмеженою відповідальністю «Лайфселл», публічним акціонерним товариством «Платинум Банк», товариством з обмеженою відповідальністю «ІБМ Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «ЗМ Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «Групем», товариством з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «МСД Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «Нікон», товариством з обмеженою відповідальністю «ЛЕГО Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «Сандоз Україна» та підприємством з 100 % іноземними інвестиціями «Квінтайлс Україна». 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову та приймаючи нове рішення про задоволення позову повністю, апеляційний господарський суд виходив з того, що в силу частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку», усі договори оренди нерухомого майна, укладені відповідачем з третіми особами без відповідної згоди на те іпотекодержателя – ПАТ «Укрсоцбанк», є нікчемними, як наслідок, отримані Товариством в період з квітня по червень 2013 року суми орендної плати є доходами, одержаними відповідачем без достатньої правової підстави, та підлягають відшкодуванню Банку як законному власнику. При цьому, суд зазначив, що не мають істотного правового значення для справи обставини запізнілого повідомлення третіх осіб про набуття Банком права власності на орендовані ними приміщення, а також невжиття позивачем своєчасних дій щодо переоформлення прав орендодавця за договорами оренди, оскільки підставою позову є стягнення з відповідача доходів, отриманих в період безпідставного володіння майном в порядку статей 1212, 1214 ЦК України, а положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Вищий господарський суд України, переглядаючи справу в касаційному порядку, погодився з висновком суду апеляційної інстанції.

Водночас, у долученій заявником копії постанови Вищого господарського суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 910/15665/15 зроблено висновок про обгрунтованість рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову банку з тих підстав, що всупереч частині четвертій статті 319 ЦК України банк, набувши право власності на приміщення, у період з квітня до червня 2013 року не вжив усіх належних заходів щодо фактичного вступу у право власності цим майном, зокрема, щодо його утримання і розпорядження, не вчинив жодних дій, спрямованих на оформлення переходу від ТОВ «Проект-А» до ПАТ «Укрсоцбанк» правомочностей орендодавця за договорами оренди та, відповідно, права на отримання орендних платежів, тоді як ТОВ «Проект-А» протягом цього часу продовжував реалізовувати правомочності орендодавця за договорами зі своїми контрагентами, ніс тягар витрат з утримання спірного майна та виконання інших обов’язків орендодавця вказаного майна. 

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить з такого.

У частині четвертій статті 13 Конституції України визначено, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання.

Статтею 41 Основного Закону унормовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. 

Згідно з частиною першою статті 316 та частиною першою статті 317 правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною третьою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають із моменту такої реєстрації.

Відповідно до частини дванадцятої статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» датою і часом державної реєстрації прав та їх обтяжень вважається дата і час реєстрації відповідної заяви.

Частиною першою статті 770 ЦК України визначено, що у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця.

Частиною першою статті 1212 і пунктом 1 частини першої статті 1214 ЦК України встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов’язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. Із цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов’язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов’язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов’язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов’язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов’язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред’явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, у тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов’язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Таким чином, можна дійти висновку, що кондикція – це позадоговірний зобов’язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб’єктним складом підпадає під визначення зобов’язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Відтак, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно, що мало місце і в даних правовідносинах.

Зокрема, оскільки з 1 квітня 2013 року законним власником орендованих приміщень став позивач, а відповідач продовжував приймати від третіх осіб орендні платежі від здавання чужого майна в оренду, достеменно знаючи про реєстрацію права власності на орендоване майно за ПАТ «Укрсоцбанк», то суд апеляційної інстанції, з яким погодився Вищий господарський суд України, дійшов обгрунтованого висновку про задовлення позову.

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України погоджується з висновками судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо того, що доводи ТОВ «Проект-А» стосовно несвоєчасного повідомлення орендарів про набуття права власності банком на орендовані ними приміщення в даному випадку не мають правового значення, оскільки підставою позову в цій справі є стягнення з відповідача доходів, отриманих в період безпідставного володіння майном в порядку статей 1212, 1214 ЦК України, а положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Щодо рішення судів про відмову у задоволенні зустрічного позову, то слід констатувати, що заявником не наведено жодної підстави, визначеної статтею 11116 ГПК України, для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів саме що стосується розгляду зустрічного позову. Подана ТОВ «Проект-А» заява до Верховного Суду України взагалі не містить жодних заперечень чи обґрунтувань на спростування висновків про відмову у задоволенні зустрічного позову, тобто судові рішення в цій частині відповідачем не оскаржуються. 

Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. 

У зв’язку з викладеним Судова палата у господарських справах Верховного Суду України відмовляє у задоволенні заяви ТОВ «Проект-А», оскільки норми права у рішеннях, про перегляд яких подана заява, застосовані правильно. 

Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ТОВ «Проект-А» про перегляд судових рішень у справі № 910/500/15-г відмовити. 

Поновити виконання постанови Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року у справі № 910/500/15-г.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий А.А. Ємець
Судді: І.С. Берднік
Т.Є. Жайворонок 
 
Постанова від 25 жовтня 2017 року № 3-905гс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/786D1E9BD6333A3EC22581D1005E458E
 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ указал, что права лица, считающего себя собственником имущества, подлежат защите путем удовлетворения иска к владельца, с использованием правового механизма, установленного статьей 1212 ГК Украины, в случае наличия правовых отношений вещественно-правового характера непосредственно между владельцем и владельцем имущества. Такой способ защиты возможен путем применения кондикционный иска, если для этого есть основания, предусмотренные статьей 1212 ГК Украины, которые дают право истребовать у приобретателя это имущество, что имело место и в данных правоотношениях.

Таким образом банк получивший в собственность имущество, которое продолжает сдаваться в аренду, должен обращаться с иском не к добросовестным арендаторам оплачивающим аренду предыдущему собственнику, а непосредственно к предыдущему собственнику.

Интересным побочным результатом рассмотрения этого спора стал отказ предыдущему собственнику имущества во взыскании сумм потраченных на его содержание за период, когда собственником уже был ипотекодержатель и именно за этот период была взыскана сумма арендной платы.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти


  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: Igor Krinitskiy
      Добрый день всем. Извините если "не туда"(офтоп).
      Ситуация такова: есть соседи квартирой ниже, жалуются что я их затапливаю. У них действительно потолок и пол стены мокрые. У меня все сухо и сделан ремонт. Соседка написала заявление в ЖЕК и они решили, что протечка у меня(актов никаких нету), требуют дать им доступ к стояку, который находится в вент. канале дома(не у меня в квартире). Как мне правильно поставить? Обязан ли я им давать доступ к стояку путем разбивания моей стены? И кто несет затраты по ущербу в следствии ремонтных работе? Что мне нужно требовать у ЖЕКа(документы, акты, расписки) в случае если они все-таки докажут что проблема моя?
      Ps:  стояк общий с квартирой через стенку и они недавно что-то там долбали, после чего соседка и начала жаловатся. 
      Спасибо за ответы.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 грудня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: 
      головуючого Гуменюка В.І.,
      суддів:
      Охрімчук Л.І., 
      Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому зазначав, що 9 липня 2010 року він та ОСОБА_2 уклали договір позики, відповідно до умов якого останній винен йому 286 тис. доларів США та зобов’язався повернути вказану суму грошей до кінця 2012 року. 
      ОСОБА_3 поручився відповідати перед позивачем за виконання боргових зобов’язань ОСОБА_2, про що 9 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір поруки. Оскільки в зазначений строк ОСОБА_2 борг не повернув, тому уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд стягнути солідарно на свою користь з відповідачів 286 тис. доларів США боргу, 34 тис. 664 доларів США інфляційних втрат, 13 тис. 586 доларів США – 3 % річних від простроченої суми, що за офіційним курсом Національного баку України (далі – НБУ) станом на 6 лютого 2015 року становило 7 млн 731 тис. 202 грн.
      Хустський районний суд Закарпатської області рішенням від 9 лютого 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
      Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 3 липня 2015 року вказане рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 9 лютого 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 млн 929 тис. 424 грн 18 коп., з яких: 6 млн 615 тис. 180 грн (286 тис. доларів США) – сума боргу за договором позики; 314 тис 244 грн 18 коп. (13 тис. 586 доларів США) – 3 % річних. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 лютого 2017 року вказане рішення суду апеляційної інстанції скасував, рішення суду першої інстанції залишив у силі. 
      У травні 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. 
      У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2017 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 3 липня 2015 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      Суди встановили, що ОСОБА_2 9 липня 2010 року власноручно написав розписку такого змісту: «Я, ОСОБА_1 (НОМЕР_1, виданий 7 вересня 1996 року) должен ОСОБА_1 двести восемьдесят шесть тысяч долларов США. Обязуюсь вернуть вышеуказанную сумму до конца 2012 года». 
      З метою забезпечення боргових зобов’язань ОСОБА_2 за вказаною розпискою 9 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір поруки.
      Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що зі змісту розписки слідує, що 9 липня 2010 року позивач не позичав відповідачу грошей, а розписка була написана відповідачем як гарантія надання позивачу посередницьких послуг з оформлення права власності на земельні ділянки, отже, між сторонами не виникли відносини, які випливають з договору позики, у зв’язку із чим відсутні правові підстави для стягнення боргу. 
      Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року, ухвалу цього ж суду від 18 вересня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року та 2 липня 2014 року.
      Ухвалюючи рішення від 14 вересня 2011 року та 18 вересня 2014 року про стягнення заборгованості за договором позики, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що згідно зі статтями 1046, 1047 ЦК України розписка є підтвердженням укладення договору позики, який вважається укладеним з моменту передачі грошей.
      Верховний Суд України у постановах від 18 вересня 2013 року та 2 липня 2014 року виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від його найменування і з огляду на установлені результати – робити відповідні правові висновки.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1046, 1047 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
      Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. 
      Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
      Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
      Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
      Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. 
      За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
      Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.
      У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову виходив з того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Суд встановив, що наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом розписки ОСОБА_2, яка підтверджує як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов’язання повернути ці кошти ОСОБА_1 до кінця 2012 року. Оскільки у визначений у розписці строк кошти ОСОБА_2 повернуті не були, у позивача були підстави для звернення з даним позовом.
      Суд касаційної інстанції на зазначене вище не звернув уваги та скасував законне та обґрунтоване рішення суду апеляційної інстанції.
      Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. 
      Таким чином, постановлене в справі судове рішення касаційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду апеляційної інстанції – залишенню в силі.
      Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року скасувати, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 3 липня 2015 року залишити в силі.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.І. Гуменюк 
      Судді:
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-996цс17
      Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. 
      Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
      Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
      За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
      Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 13 грудня 2017 року № 6-996цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F95AB69C4B58BDB9C2258204005C4A2B
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      6 грудня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів: Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
       
      за участю представника Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» − ОСОБА_1,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки,
      в с т а н о в и л а:
      У квітні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі − ПАТ «Укрсоцбанк») звернулось до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 17 травня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого позивач надав ОСОБА_3 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру грошові кошти в сумі 209 тис. доларів США зі сплатою 12,7 % річних та кінцевим терміном повернення до 16 травня 2032 року. На забезпечення цього зобов'язання між позивачем та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір НОМЕР_1, згідно з яким відповідачі передали в іпотеку трикімнатну квартиру загальною площею 54,9 м2, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 
      Оскільки ОСОБА_3 не виконувала умов кредитного договору та не сплачувала чергових платежів за кредитним договором, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на вищезазначену трикімнатну квартиру в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 17 травня 2007 року в розмірі 2 млн 633 тис. 374 грн 05 коп. У подальшому представник позивача, уточнивши позовні вимоги, просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на трикімнатну квартиру в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 17 травня 2007 року у розмірі 860 тис. грн.
      Печерський районний суд м. Києва рішенням від 23 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2013 року, позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на трикімнатну квартиру загальною площею 54,9 м2, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 і належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 травня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та зареєстрованого в реєстрі за НОМЕР_2 та в Державному реєстрі правочинів за НОМЕР_3, в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 17 травня 2007 року в розмірі 860 тис. грн; вирішив питання розподілу судових витрат. 
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без руху, визнав неповажними підстави, наведені в заяві про поновлення строку на касаційне оскарження, та надав строк для подання заяви про поновлення цього строку з наведенням інших підстав для поновлення та наданням відповідних доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку.
      Цей же суд ухвалою від 29 травня 2017 року відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі частини третьої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) – у зв’язку з пропуском без поважної причини строку на касаційне оскарження.
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 порушує питання про скасування ухваленого у справі судового рішення та направлення справи для розгляду до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частини першої статті 73, частини другої статті 325 цього Кодексу.
      На підтвердження своїх вимог ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня, 27 квітня, 30 травня 2017 року та постанови Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року, 1 березня 2017 року. 
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      Відмовляючи ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції виходив з відсутності поважних причин пропуску строку на касаційне оскарження ухвали суду апеляційної інстанції та відповідних доказів на підтвердження поважності пропуску цього строку. Крім того, суд не встановив, що пропуск строку на касаційне оскарження зумовлений діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема ненаправленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня в судовому засіданні.
      В ухвалах від 23 січня, 27 квітня, 30 травня 2017 року, наданих заявницею для порівняння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, поновивши скаржникам строк на касаційне оскарження та відкривши касаційні провадження у справах, дійшов висновку про поважність причин пропуску строку на касаційне оскарження, оскільки копії оскаржуваних рішень суд апеляційної інстанції надав скаржникам уже після спливу строку на їх касаційне оскарження.
      Крім того, у наданих для порівняння судових рішеннях міститься висновок про те, що однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення касаційного оскарження рішення суду. Несвоєчасне отримання судового рішення є поважною причиною пропуску строку на його оскарження.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.
      Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частиною першою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.
      За змістом абзацу другого частини третьої статті 328 ЦПК України якщо заяву не подано особою у зазначений строк або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження.
      Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинне бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. 
      Згідно зі статтею 313, частиною першою статті 218 ЦПК України рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.
      Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді.
      ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_5 були повідомлені про день та час слухання справи, але не були присутні 10 грудня 2013 року в судовому засіданні суду апеляційної інстанції (а.с. 217, 219, 223).
      На порушення вимог частини третьої статті 222 ЦПК України копію ухвали суду апеляційної інстанції належним чином, а саме рекомендованим листом з повідомленням про вручення, відповідачці та її представнику не було направлено, оскільки в матеріалах справи відсутні як зворотне повідомлення про вручення, так і сам невручений рекомендований лист з відміткою про причини його повернення. Наявний супровідний лист апеляційного суду від 10 грудня 2013 року про направлення копії ухвали до відома сторонам у справі не підтверджує факту отримання ними копії судового рішення (а.с. 229). 
      Отже, доводи ОСОБА_2 про те, що вона та її представник ОСОБА_5 не отримали копії оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції заслуговують на увагу.
      Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема ненаправленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня в судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.
      Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, суд не звернув уваги на те, що з вини суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_5 не отримали вчасно копії оскаржуваного судового рішення, у зв’язку із чим відповідачка була позбавлена права на подання касаційної скарги, а тому касаційний суд дійшов передчасного висновку щодо відмови у відкритті касаційного провадження.
      З огляду на зазначене, ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України, є незаконною та підлягає скасуванню з направленням справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України,
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити.
       
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року скасувати, справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.
       
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий: В.І. Гуменюк
      Судді: Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      Правовий висновок Верховного Суду України від 6 грудня 2017 року у справі
      № 6-1619 цс17
      Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.
      Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частиною першою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.
      Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді.
      Заявниця та її представник не були присутні у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, про день та час слухання справи були повідомлені, але копію ухвали суду апеляційної інстанції належним чином їм не було направлено.
      Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема ненаправленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь в справі, проте не була присутня в судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-1619цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E235A2D82C1CF652C2258204005C61B5
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М.,
      Охрімчук Л.І., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділення в натурі частини житлового будинку, встановлення порядку користування земельною ділянкою за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У березні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про виділення в натурі частини житлового будинку, встановлення порядку користування земельною ділянкою.
      ОСОБА_1 зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу від 8 червня 1979 року їй на праві власності належить 21/50 частина житлового будинку за АДРЕСА_1. Власником іншої частини будинку є відповідачка. Вказаний будинок знаходиться на земельній ділянці загальною площею S_1. Між ними склався порядок користування будинком, відповідно до якого вона займає кімнати «1-4», «1-5», «2-2», «2-3» будинку літ. «А», житлову прибудову літ. «А 1-2», а також користується навісом літ. «И», погребом літ. «пг-1», зливною ямою № 9, парканом № 4, № 7, водопровідним колодязем № 8.
      Відповідачка займає кімнати «1-1», «1-2», «1-3», «1-6», «1-7», «1-8», «1-9» будинку літ. «А», в її користуванні знаходиться сарай літ. «З», вбиральня літ. «Е», замощення «І», «ІІ», «ІІІ», зливна яма № 6, водопровід № 2, паркан № 5. 24 жовтня 2012 року кімнату літ. «А», навіс літ. «И», погріб літ. «пг-1» було виділено в квартиру НОМЕР_1.
      Позивачка просила виділити в натурі із майна, що перебуває у спільній частковій власності з відповідачкою 21/50 частину будинку та частину земельної ділянки, яка відповідає її частці у будинковолодінні.
      У подальшому позивачка змінила свої вимоги та з урахуванням перерозподілу часток просила виділити їй у натурі 29/100 частин спірного житлового будинку, а відповідачці ОСОБА_2 – 71/100 частину відповідно до варіанту розподілу зазначеного у висновку експерта від 3 березня 2015 року, стягнути відповідно до статті 377 ЦК України з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію у розмірі 33 тис. 400 грн та визначити порядок користування спірною земельною ділянкою, виділивши їй у користування частину згідно варіанту № 3, зазначеному у висновку експерта.
      Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено: виділено ОСОБА_1 у рахунок її частини в житловому будинку за АДРЕСА_1 у жилому будинку літ. «А»: кімнату «2-2» площею 14,2 кв. м, кімнату «2-3» площею 19,1 кв. м, загальною площею 33,3 кв. м, надвірні споруди: погріб літ. «пг 1» під літ. «А№-2», навіс літ. «И», 1/2 частину замощення літ. «І», паркан № 4, хвіртку № 7, водопровідний колодязь № 8, зливну яму № 9, які відповідають фактично існуючому порядку користування та складають 29/100 частин домоволодіння. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1. грошову компенсацію у розмірі 33 тис. 400 грн. Визначено порядок користування земельною ділянкою за АДРЕСА_1 загальною площею S_1, виділивши ОСОБА_1 у користування земельну ділянку площею S_2, позначену як «S-2» (зелений маркер) на додатку № 4 до висновку експертизи від 3 березня 2015 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Додатковим рішенням цього ж суду від 22 жовтня 2015 року ОСОБА_2 виділено в натурі в рахунок її частини в за АДРЕСА_1: у житловому будинку: літ. «А» кімнати «1-3», «1-4», «1-5», «1-6», «1-7», загальною площею 49,2 кв. м; надвірні споруди – погріб літ. «пг» під літ. «А», прибудова літ. «а2», сходи до літ. «а2», тераса до літ. «а2», 1/2 частина замощення «1», замощення «11», замощення «111», водопровід «2», водомір № 2, паркан № 5, зливна яма № 6, які відповідають фактично існуючому порядку користування та складають 71/100 частину домоволодіння. ОСОБА_2 виділено у користування земельну ділянку площею S_3, позначену як «S-1» (жовтий маркер) на додатку № 4 до висновку експертизи від 3 березня 2015 року.
      Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 17 листопада 2015 року вказані заочне та додаткове рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 про виділ в натурі 29/100 частини житлового будинку скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. У решті рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення суду першої інстанції в не скасованій частині та рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення в частині позовних вимог про встановлення порядку користування земельною ділянкою та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 120, 125 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) та статті 377 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року та 13 квітня 2016 року.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення в зазначеній частині підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 8 червня 1979 року, посвідченого нотаріусом Другої Запорізької Державної нотаріальної контори, зареєстрованого в реєстрі за НОМЕР_2 на праві приватної власності належить 21/50 частка житлового будинку із надвірними будівлями, що розташовані на земельній ділянці площею S_1 за АДРЕСА_1. ТОВ «Запорізьке МБТІ» право власності ОСОБА_1 на 21/50 частину будинку зареєструвало 13 червня 1979 року за реєстровим НОМЕР_3.
      Власником 29/50 частин цього ж будинку на підставі договору дарування від 3 липня 2008 року є відповідачка ОСОБА_2.
      Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради НОМЕР_4 від 13 липня 1959 року за вказаним житловим будинком закріплено площу землекористування у розмірі S_1.
      Згідно висновку експертизи жилий будинок складається з двох відокремлених квартир: квартири НОМЕР_5, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_2, та квартири НОМЕР_1, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_1.
      Скасовуючи рішення та додаткове рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 про виділення в натурі 29/100 частини житлового будинку та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що спорудження господарських будівель не є підставою для збільшення встановленого раніше розміру часток в праві власності на будинок; при здійсненні перебудов житлового будинку вимоги про перерозподіл часток співвласників у праві спільної часткової власності із виділенням в натурі новостворених часток, про що відсутня згода кожного із співвласників, не підлягають задоволенню.
      При цьому, залишаючи рішення та додаткове рішення суду першої інстанції без змін в частині визначення порядку користування земельною ділянкою, суд апеляційної інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що такий порядок відповідає розміру часток співвласників у вартості будинку, господарських будівель і споруд на час виникнення права власності на них.
      Надана ОСОБА_2 постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року не може бути прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, за результатом розгляду якої її ухвалено, предметом спору було визнання недійсними рішень та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.
      Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року викладено правову позицію, згідно з якою за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки слід застосовувати положення частини четвертої статті 120 ЗК України, за правилами якої особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення вказаної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 90 ЗК України (в редакції, що діяла на момент укладення договору купівлі-продажу частини будинку) на землях міст при переході прав власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі.
      Частиною першою статті 356 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що власність двох чи більше осіб з визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
      Відповідно до статей 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу.
      Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України.
      Частиною першою цієї статті передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку. 
      Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі. 
      За правилом частини другої статті 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
      Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди.
      Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю та споруди, на якій вони розміщені.
      Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об’єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
      Отже, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.
      При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.
      Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
      Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).
      Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи( частина п’ята статті 319 ЦК України).
      Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.
      Проте суди першої та апеляційної інстанції на наведене належної уваги не звернули та вирішуючи спір в частині вимог ОСОБА_1 про встановлення порядку користування спірною земельною ділянкою не встановили фактів, які підлягають встановленню у справі, зокрема наявність між попередніми співвласниками будинку угоди про порядок користування спірною земельною ділянкою, порядок користування земельною ділянкою з моменту набуття сторонами прав на земельну ділянку та наявність чи відсутність згоди обох сторін на такий порядок.
      Поза увагою суду залишився й той факт, що частки кожного з співвласників нерухомого майна в натурі не виділялись. При цьому судами узагалі не вказано межі земельних ділянок, якими сторони мають користуватися.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 17 листопада 2015 року, заочне рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 22 жовтня 2015 року в частині вимог про встановлення порядку користування земельною ділянкою скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді: В.І. Гуменюк
      В.М. Сімоненко
      Л.І. Охрімчук 
      Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 1 листопада 2017 року у справі
      № 6-2454цс16
      При застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.
      Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
      Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).
      Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п’ята статті 319 ЦК України).
      Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.
      Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-2454цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D92DEB797784B8EFC22582050038F7A2
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      УХВАЛА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 листопада 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
      головуючого Євтушенко О.І.,суддів: Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Мостової Г.І., Попович О.В.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції, державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, ОСОБА_7 про визнання недійсними електронних торгів, протоколу проведення торгів, акту про реалізацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на майно, визнання права власності на Ѕ частину квартири, за касаційними скаргами представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 та представника Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції - Сидорової Наталії Володимирівни на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 08 лютого 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У липні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції (далі - Ленінський ВДВС Миколаївського МУЮ), державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, ОСОБА_7 про визнання недійсними електронних торгів, протоколу проведення торгів, акту про реалізацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на майно.
      На обґрунтування своїх вимог позивач посилалася на те, що вона разом зі своїм чоловіком ОСОБА_10, з яким вона перебуває у шлюбі, є співвласниками трикімнатної квартири АДРЕСА_1. Іншого житла вона немає.
      У березні 2015 року Ленінським ВДВС Миколаївського МУЮ в рахунок погашення її чоловіком ОСОБА_10 заборгованості в сумі 363 866 грн 65 коп. за зведеним виконавчим провадженням № 26792642 на електронних торгах було реалізовано належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1, переможцем яких стала ОСОБА_7
      Посилаючись на те, що при продажу нерухомого майна були порушені її права як співвласника Ѕ квартири, що є спільним майном подружжя, квартиру було реалізовано без виділу частки боржника у виконавчому провадженні, продаж спірного майна суперечить вимогам ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» просила позов задовольнити.
      Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
      Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 08 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано у частині відмови у визнанні недійсними електронних торгів, протоколу проведення торгів, акту про реалізацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на майно, ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову.
      Визнано недійсними електронні торги, проведені 10 березня 2015 року Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України з продажу квартири АДРЕСА_1.
      Визнано недійсним протокол № 59730 проведення електронних торгів від 10 березня 2015 року та акт про реалізацію нерухомого майна з електронних торгів, складений державним виконавцем Сидоровою Н. В. та затверджений начальником Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції Павлюком П. М. щодо продажу цієї квартири.
      Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру, видане на ім'я ОСОБА_7
      В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      У касаційних скаргах заявники просять оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свої доводи порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
      Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
      У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги підлягають відхиленню з огляду на таке.
      Судами встановлено, що ОСОБА_10 згідно із договором купівлі-продажу від 9 жовтня 1996 року є власником квартири АДРЕСА_1.
      10 грудня 2012 року державним виконавцем Ленінського ВДВС Миколаївського МУЮ в рахунок погашення ОСОБА_10 заборгованості в сумі 363 866 грн 65 коп. за зведеним виконавчим провадженням № 26792642 складено акт опису й арешту майна, до якого включено квартиру АДРЕСА_1.
      10 березня 2015 року ДП «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України проведено електронні торги з реалізації спірної квартири за ціною 422700 грн., переможцем яких стала ОСОБА_7
      На підставі вказаних документів, якими оформлені електронні торги, приватним нотаріусом Сіряковою О.В. 10 квітня 2015 року на ім'я переможця ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру.
      Обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_6 посилалась на те, що з 02 липня 1988 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_10 Спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя, оскільки була придбана у 1996 року під час шлюбу з відповідачем. Тому відчуження належної їй частки в квартирі на електронних торгах без її згоди є порушенням її права як співвласника вказаного майна. Реалізація спірної квартири без виділу частки боржника у виконавчому провадженні суперечить вимогам ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження».
      За змістом приписів ч. 1 ст. 3 ЦПК України, ст. 15 ЦК Україникожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Відповідно до ст. 366 ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.
      У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається на належне боржникові інше майно (ч. 5 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      Відповідно до ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі, якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.
      Виходячи з ч. 1 ст. 22 КпШС у редакції, чинній на час придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, встановивши, що спірна квартира є спільною сумісною власністю ОСОБА_6 та ОСОБА_10 як така, що придбана ними у період шлюбу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відчуження належної позивачу частки у квартирі на електронних торгах без її згоди є порушенням права останньої як співвласника вказаного майна.
      Такі висновки апеляційного суду ґрунтуються на законі та узгоджуються з матеріалами справи.
      Доводи касаційних скарг про те, що позивач не повідомила державного виконавця про своє право на частку у спірній квартирі - безпідставні, оскільки в силу вимог ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, законодавець наділяє правом звернутися до суду із поданням для визначення частки боржника у спільному майні безпосередньо самого державного виконавця, яке останнім не було реалізовано у встановленому законом порядку. Натомість державний виконавець обмежився лише констатацією того факту, що спірна квартира зареєстрована лише на боржника ОСОБА_10 Проте сам по собі факт реєстрації спірного майна на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише тій особі, на ім'я якої воно зареєстровано, оскільки відповідно до ст. 22 КпШС у редакції, чинній на час придбання спірної квартири, таке майно є спільною сумісною власністю подружжя.
      Інші доводи касаційних скарг висновків апеляційного суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що не відповідає вимогам ст. 335 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.
      Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його зміни або скасування не встановлено.
      Відповідно до ст. 337 ЦПК України, розглянувши касаційну скаргу на рішення суду, суд касаційної інстанції відхиляє скаргу і залишає рішення суду без змін.
      Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
      у х в а л и л а:
      Касаційні скарги представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 та представника Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції - Сидорової Наталії Володимирівни відхилити.
      Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 08 лютого 2016 року залишити без змін. 
      Ухвала оскарженню не підлягає.
      Головуючий Судді: О.І. Євтушенко І.М. Завгородня Л.М. Мазур Г.І. Мостова О.В. Попович
      Справа № 489/4802/15-ц
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/70987331