ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о взыскании с предыдущего собственника недвижимости арендных платежей полученных после обращения на нее взыскания

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 жовтня 2017 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Ємця А.А., 
суддів: Берднік І.С. та Жайворонок Т.Є., 

за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Проект-А» – Андрійця Г.О. та Захарової О.О., публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» – Борецького Б.О. і Вакуленко О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Проект-А» (далі – ТОВ «Проект-А»), про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/500/15-г за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ТОВ «Проект-А» про стягнення 629 694 доларів США, що еквівалентно 9 923 977 грн 44 коп., і за зустрічним позовом ТОВ «Проект-А» до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (треті особи – товариство з обмеженою відповідальністю «Лайфселл», публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», товариство з обмеженою відповідальністю «ІБМ Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «ЗМ Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Групем», товариство з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «МСД Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Нікон», товариство з обмеженою відповідальністю «ЛЕГО Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Сандоз Україна» та підприємство з 100 % іноземними інвестиціями «Квінтайлс Україна») про стягнення 3 586 617 грн 87 коп.,

в с т а н о в и л а:

У січні 2015 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом до ТОВ «Проект-А» про стягнення 629 694 доларів США, що еквівалентно 9 923 977 грн 44 коп.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач безпідставно одержав доходи у вигляді орендної плати, отриманої від третіх осіб-орендарів упродовж квітня-червня 2013 року, хоча з 1 квітня 2013 року власником орендованих приміщень став позивач.

У квітні 2015 року позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, в якій він просив стягнути з відповідача 10 217 034 грн 42 коп. 

Водночас, у червні 2015 року ТОВ «Проект-А» направило до суду зустрічну позовну заяву про стягнення 3 586 617 грн 87 коп. витрат, які товариство здійснило на утримання будівлі адміністративно-побутового комплексу по вул. Амосова, 12, у м. Києві.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року вищевказане рішення суду у частині відмови в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» скасовано та прийнято нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з відповідача на користь позивача 10 217 034 грн 42 коп. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року залишено без змін.

В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про те, що всі договори оренди нерухомого майна (предмета іпотеки), що були укладені між ТОВ «Проект-А» та третіми особами без відповідної згоди іпотекодержателя (ПАТ «Укрсоцбанк»), є недійсними в силу прямих вказівок закону (частина третя статті 12 Закону України «Про іпотеку»), а, відтак, такі правочини є нікчемними в розумінні частини другої статті 215 ЦК України та не породжують жодних юридичних наслідків. Отже, орендні правовідносини відповідача з його контрагентами виникли неправомірно, а тому всі кошти, отримані Товариством на підставі нікчемних правочинів, є безпідставно отриманими доходами, які підлягають відшкодуванню Банку як легітимному власнику. 

Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову, оскільки Товариством не доведено належними засобами доказування понесення ним саме необхідних витрат, без проведення яких належне Банку нерухоме майно не могло бути збережено або могло значно погіршитися. 

До Верховного Суду України звернулося ТОВ «Проект-А» із заявою про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/500/15-г із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статей 1212, 1214 ЦК України.

В обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 910/15665/15.

Ухвалою Верховного Суду України від 14 липня 2017 року справу № 910/500/15-г допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою ТОВ «Проект-А» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у цій справі.

У заяві ТОВ «Проект-А» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року у справі № 910/500/15-г та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року і залишити в силі рішення Господарського суду м. Києва від 11 листопада 2015 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судами, 13 червня 2007 року між ПАТ «Укрсоцбанк» (позикодавець) та акціонерним товариством закритого типу «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» (далі – ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн», позичальник) укладено договір про надання невідновлюваної кредитної лінії № 18/062-КН.

Для забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Укрсоцбанк» та ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» укладено іпотечні договори: від 13 червня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрований в реєстрі за № 1423, за умовами якого в іпотеку банку передано адміністративно-побутову будівлю загальною площею 860, 7 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12 (літера А); від 

24 січня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрований в реєстрі за № 17, за умовами якого в іпотеку банку передано право оренди земельної ділянки площею 1, 8374 га, кадастровий номер 8000000000:72:214:0008, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Миколи Грінченка, 4 (нині – вул. Амосова, 12) у Солом’янському районі м. Києва з цільовим призначенням: для експлуатації та обслуговування комплексу нежитлових будівель виробничої бази з подальшою реконструкцією, та адміністративно-побутовий комплекс, що стане власністю іпотекодавця в майбутньому. 

Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2009 року у справі № 2/349 позовні вимоги ТОВ «Проект-А» задоволено повністю: визнано право власності на адміністративно-побутовий комплекс (літера С) загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12, та зобов’язано припинити дії, що порушують законні права власника адміністративно-побутового комплексу. 

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2011 року у справі № 2/349, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 30 травня 2012 року, рішення Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2009 року скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. 

Разом з тим, 24 лютого 2010 року ТОВ «Проект-А» отримано свідоцтво про право власності на адміністративно-побутовий комплекс (літера С) загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12. 

У зв’язку з порушенням позичальником зобов’язань за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 13 червня 2007 року № 18/062-КН, у червні 2012 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до господарського суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на майно відповідно до іпотечних договорів від 13 червня 2007 року № 1423 та від 24 січня 2008 року № 17. 

Рішенням Господарського суду м. Києва від 10 вересня 2012 року у справі № 5011-66/7999-2012, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2012 року та постановою Вищого господарського суду України від 26 лютого 2013 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» і ТОВ «Проект-А», третя особа – ПАТ «Фінексбанк», задоволено, а саме: у рахунок часткового погашення заборгованості ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» перед ПАТ «Укрсоцбанк» у розмірі 458 796 000 грн 00 коп. за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 13 червня 2007 року № 18/062-КН звернуто стягнення на предмети іпотеки згідно іпотечного договору від 24 січня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрованого в реєстрі за № 17, та іпотечного договору від 13 червня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрованого в реєстрі за № 1423 – адміністративно-побутову будівлю загальною площею 860,7 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера А); нежитловий будинок загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера С); нежитловий будинок загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12; нежитловий будинок загальною площею 3 388, 4 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12, шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк» та шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на адміністративно-побутову будівлю загальною площею 860, 7 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера А); нежитловий будинок загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера С); нежитловий будинок загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12; нежитловий будинок загальною площею 3 388, 4 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12. 

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 травня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 16 червня 2016 року, відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Проект-А» про перегляд за нововиявленими обставинами рішення господарського суду м. Києва від 10 червня 2012 року у справі № 5011-66/7999-2012, вказане рішення залишено без змін. 

Окрім того, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 7 червня 2013 року у справі № 826/6017/13-а, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2013 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 березня 2015 року, відмовлено у задоволенні позову ТОВ «Проект-А» про скасування рішення Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на будівлю адміністративно-побутового комплексу (літера С), загальною площею 18 405 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ , вул. Амосова, 12, за третьою особою – ПАТ «Укрсоцбанк», зобов’язання Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві внести до Державного реєстру прав відповідний запис про реєстрацію права власності на будівлю адміністративно-побутового комплексу (літера С), загальною площею 18 405 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12, за ТОВ «Проект-А» на підставі заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень (реєстраційний номер: 16730, дата і час реєстрації заяви: 11 січня 2013 року 14:39:51) та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер: 47738 від 16 січня 2013 року 14:12:31). 

Судами також встановлено, що ПАТ «Укрсоцбанк» набуло право власності на нежитловий будинок загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12 (літера С); нежитловий будинок загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12, на підставі чинного рішення господарського суду м. Києва від 10 вересня 2012 року у справі № 5011-66/7999-2012, а саме 1 квітня 2013 року право власності на нерухоме майно було зареєстроване за позивачем в Державному реєстрі прав на нерухоме майно за реєстровими № 996480000 та № 35126480000. 

Як вбачається з матеріалів справи, до моменту набуття Банком права власності на спірне нерухоме майно, право власності на таке майно було зареєстроване за ТОВ «Проект-А», яке здавало третім особам в оренду нежитлові приміщення, розміщені у вказаних будівлях, та отримувало грошові кошти в якості орендних платежів. 

Предметом позову є вимоги Банку про стягнення 10 217 034 грн 42 коп. безпідставно одержаних ТОВ «Проект-А» доходів у вигляді орендної плати, отриманої відповідачем упродовж квітня-червня 2013 року від третіх осіб – орендарів нежитлових приміщень, законним власником яких з 1 квітня 2013 року став позивач. 

ПАТ «Укрсоцбанк» на обгрунтування підстав позову посилалося на статтю 41 Конституції України, статті 316, 1212, 1214 ЦК України та частину першу статті 4, частину третю статті 3, частину дванадцяту статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно», на підставі яких у відповідача виник обов’язок сплатити позивачу всі доходи, які він одержав або міг одержати від здавання в оренду приміщень нежитлового будинку загальною площею 18 405 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12 (літера С) та приміщень нежитлового будинку загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12, з моменту реєстрації за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на вказане нерухоме майно. Розраховуючи суму позову, позивач виходив з розміру орендованого орендарями приміщення, розміру орендної плати за квітень, травень і червень 2013 року, так як в цей період орендні правовідносини щодо даного майна у відповідача існували з третіми особами по справі ¬– товариством з обмеженою відповідальністю «Лайфселл», публічним акціонерним товариством «Платинум Банк», товариством з обмеженою відповідальністю «ІБМ Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «ЗМ Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «Групем», товариством з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «МСД Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «Нікон», товариством з обмеженою відповідальністю «ЛЕГО Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «Сандоз Україна» та підприємством з 100 % іноземними інвестиціями «Квінтайлс Україна». 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову та приймаючи нове рішення про задоволення позову повністю, апеляційний господарський суд виходив з того, що в силу частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку», усі договори оренди нерухомого майна, укладені відповідачем з третіми особами без відповідної згоди на те іпотекодержателя – ПАТ «Укрсоцбанк», є нікчемними, як наслідок, отримані Товариством в період з квітня по червень 2013 року суми орендної плати є доходами, одержаними відповідачем без достатньої правової підстави, та підлягають відшкодуванню Банку як законному власнику. При цьому, суд зазначив, що не мають істотного правового значення для справи обставини запізнілого повідомлення третіх осіб про набуття Банком права власності на орендовані ними приміщення, а також невжиття позивачем своєчасних дій щодо переоформлення прав орендодавця за договорами оренди, оскільки підставою позову є стягнення з відповідача доходів, отриманих в період безпідставного володіння майном в порядку статей 1212, 1214 ЦК України, а положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Вищий господарський суд України, переглядаючи справу в касаційному порядку, погодився з висновком суду апеляційної інстанції.

Водночас, у долученій заявником копії постанови Вищого господарського суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 910/15665/15 зроблено висновок про обгрунтованість рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову банку з тих підстав, що всупереч частині четвертій статті 319 ЦК України банк, набувши право власності на приміщення, у період з квітня до червня 2013 року не вжив усіх належних заходів щодо фактичного вступу у право власності цим майном, зокрема, щодо його утримання і розпорядження, не вчинив жодних дій, спрямованих на оформлення переходу від ТОВ «Проект-А» до ПАТ «Укрсоцбанк» правомочностей орендодавця за договорами оренди та, відповідно, права на отримання орендних платежів, тоді як ТОВ «Проект-А» протягом цього часу продовжував реалізовувати правомочності орендодавця за договорами зі своїми контрагентами, ніс тягар витрат з утримання спірного майна та виконання інших обов’язків орендодавця вказаного майна. 

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить з такого.

У частині четвертій статті 13 Конституції України визначено, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання.

Статтею 41 Основного Закону унормовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. 

Згідно з частиною першою статті 316 та частиною першою статті 317 правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною третьою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають із моменту такої реєстрації.

Відповідно до частини дванадцятої статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» датою і часом державної реєстрації прав та їх обтяжень вважається дата і час реєстрації відповідної заяви.

Частиною першою статті 770 ЦК України визначено, що у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця.

Частиною першою статті 1212 і пунктом 1 частини першої статті 1214 ЦК України встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов’язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. Із цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов’язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов’язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов’язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов’язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов’язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред’явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, у тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов’язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Таким чином, можна дійти висновку, що кондикція – це позадоговірний зобов’язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб’єктним складом підпадає під визначення зобов’язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Відтак, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно, що мало місце і в даних правовідносинах.

Зокрема, оскільки з 1 квітня 2013 року законним власником орендованих приміщень став позивач, а відповідач продовжував приймати від третіх осіб орендні платежі від здавання чужого майна в оренду, достеменно знаючи про реєстрацію права власності на орендоване майно за ПАТ «Укрсоцбанк», то суд апеляційної інстанції, з яким погодився Вищий господарський суд України, дійшов обгрунтованого висновку про задовлення позову.

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України погоджується з висновками судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо того, що доводи ТОВ «Проект-А» стосовно несвоєчасного повідомлення орендарів про набуття права власності банком на орендовані ними приміщення в даному випадку не мають правового значення, оскільки підставою позову в цій справі є стягнення з відповідача доходів, отриманих в період безпідставного володіння майном в порядку статей 1212, 1214 ЦК України, а положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Щодо рішення судів про відмову у задоволенні зустрічного позову, то слід констатувати, що заявником не наведено жодної підстави, визначеної статтею 11116 ГПК України, для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів саме що стосується розгляду зустрічного позову. Подана ТОВ «Проект-А» заява до Верховного Суду України взагалі не містить жодних заперечень чи обґрунтувань на спростування висновків про відмову у задоволенні зустрічного позову, тобто судові рішення в цій частині відповідачем не оскаржуються. 

Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. 

У зв’язку з викладеним Судова палата у господарських справах Верховного Суду України відмовляє у задоволенні заяви ТОВ «Проект-А», оскільки норми права у рішеннях, про перегляд яких подана заява, застосовані правильно. 

Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ТОВ «Проект-А» про перегляд судових рішень у справі № 910/500/15-г відмовити. 

Поновити виконання постанови Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року у справі № 910/500/15-г.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий А.А. Ємець
Судді: І.С. Берднік
Т.Є. Жайворонок 
 
Постанова від 25 жовтня 2017 року № 3-905гс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/786D1E9BD6333A3EC22581D1005E458E
 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ указал, что права лица, считающего себя собственником имущества, подлежат защите путем удовлетворения иска к владельца, с использованием правового механизма, установленного статьей 1212 ГК Украины, в случае наличия правовых отношений вещественно-правового характера непосредственно между владельцем и владельцем имущества. Такой способ защиты возможен путем применения кондикционный иска, если для этого есть основания, предусмотренные статьей 1212 ГК Украины, которые дают право истребовать у приобретателя это имущество, что имело место и в данных правоотношениях.

Таким образом банк получивший в собственность имущество, которое продолжает сдаваться в аренду, должен обращаться с иском не к добросовестным арендаторам оплачивающим аренду предыдущему собственнику, а непосредственно к предыдущему собственнику.

Интересным побочным результатом рассмотрения этого спора стал отказ предыдущему собственнику имущества во взыскании сумм потраченных на его содержание за период, когда собственником уже был ипотекодержатель и именно за этот период была взыскана сумма арендной платы.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: lizzie_w
      Здравствуйте, случайно наткнулась на ваш форум   и очень рада этому. У меня много взятых МФО около 20)))) из них на даный момент просрочеых -5. Я хотела честно все платить , не брала от них трубки чтоб не слушать бред в свой адрес. Вопрос вот в чем , я положила на карту деньги 4000 грн , хотела погасить и продлить некоторые. У меня они не большие по отдельности максимум наростают до 4000. И как только я положила деньги их тут же сняло (на скрине видно). На вопрос кто и куда их снял в онлайн поддержке сказали , что ответа нет куда их сняли , но я могу написать заявление на возврат средств котлрая будет рассмотрела в течении 45-120 дней и перевыпустить карту. А на горячей линии спросили у вас есть просрочки по микрозаймам ,я сказала да. Ну вот они их и сняли .я зашла на сайты просроченых микрозаймов и ни на одном сумма меньше не стала. Хотя некоторые могли вобще закрытся. Это я сказала привату , на что мне ответили обращайтесь непосредственно к этим микрозаймовым конторам. Вопрос. Что делать  с приватом , идти писать заявление ? Я напишу хотя на 99% уверена что они не вернут деньги. В эти конторы звонить не хочется , ато начнут пугать и все такое. Можно ли у приват банка узнать на какие счета переведены деньги ? В онлайн поддержке и по телефону мне так и не ответили конкретно на этот вопрос. А НУ сказали еще обратится в тех.поддержку этого загадочного WFP, но к сожалению я не нашлани сайта ни номера телефона поддержки. Помогите, пожалуйста, если кто знает, что делать. Всем добра и денег)

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      22 серпня 2018 року
      м. Київ
      справа N 752/18483/15-ц
      провадження N 61-16972св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Червинської М.Є.,
      суддів: Антоненко Н.О., Журавель В.І. (суддя-доповідач), Крата В.І., Курило В.П.,
      учасники справи:
      позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "ПоршеМобіліті" (відповідач за зустрічним позовом),
      відповідачі: ОСОБА_3 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_4,
      розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" та ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року у складі колегії суддів: Борисової О.В., Ратнікової В.М., Панченка М.М.,
      ВСТАНОВИВ:
      У листопаді 2016 року ТОВ "Порше Мобіліті" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави.
      Позов мотивований тим, що 28 серпня 2013 року між ТОВ "Порше Мобіліті" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 50010368, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 117 712,33 грн для купівлі автомобіля марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, з кінцевим терміном повернення кредиту 28 серпня 2018 року.
      Зобов'язання відповідача за указаним кредитним договором було забезпечено договором застави від 29 серпня 2013 року N 50010368, за умовами якого ОСОБА_3 надав в заставу автомобіль марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, реєстраційний номер НОМЕР_1.
      Невиконання відповідачем своїх обов'язків за договором призвело до виникнення заборгованості за кредитом у сумі 306 675,49 грн.
      Відповідно до листа Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України від 25 травня 2016 року N 31/27-1963 автомобіль, що був переданий в заставу, знятий з реєстраційного обліку для реалізації, внаслідок чого перереєстрований на ОСОБА_4
      З огляду на викладене та з урахуванням уточнень позовних вимог ТОВ "Порше Мобіліті" просило суд в рахунок часткового погашення боргу ОСОБА_3 за кредитним договором від 28 серпня 2013 року N 50010368 розмір якого станом на 27 жовтня 2015 року складає 306 675,49 грн. звернути стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, з об'ємом двигуна 1598 см3, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля з публічних торгів відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" та стягнути з ОСОБА_3 на користь ТОВ "Порше Мобіліті" суму штрафу в розмірі 14 714,04 грн відповідно до пункту 4.1.2. договору застави від 29 серпня 2013 року N 50010368.
      В лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати недійсним договір застави транспортного засобу від 29 серпня 2013 року N 50010368, посилаючись на те, що сторони не досягли згоди щодо усіх істотних умов кредитного договору, що фактично свідчить до його не укладення, а тому у сторін відсутні будь-які зобов'язання за ним.
      Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року позов ТОВ "Порше Мобіліті" задоволено частково.
      В рахунок часткового погашення боргу перед ТОВ "Порше Мобілілті" за кредитним договором від 28 серпня 2013 року N 50010368, розмір якого станом на 27 жовтня 2015 року становить 306 675,49 грн. звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, з об'ємом двигуна 1598 см3, 2013 року виробництва, державний номерний знак НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля з публічних торгів відповідно до Закону України "Про виконавче провадження".
      У задоволенні решти вимог за позовом ТОВ "Порше Мобіліті" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави відмовлено.
      У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ТОВ "Порше Мобіліті" про визнання договору застави недійсним відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 належним чином умов кредитного договору не виконував, а тому необхідно звернути стягнення на предмет застави в рахунок погашення його заборгованості перед ТОВ "Порше Мобіліті".
      Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд врахував, що ОСОБА_3 кредитний договір від 28 серпня 2013 року N 50010368 не оспорений та судом недійсним не визнаний, а тому доводи про його неукладеність, не є підставою в розумінні статей 203, 215 ЦК України для визнання недійсним договору застави транспортного засобу.
      Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 в розмірі 306 675,49 грн за кредитним договором N 50010368 від 28 серпня 2013 року скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.
      В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ТОВ "Порше Мобіліті" за кредитним договором N 50010368 від 28 серпня 2013 року в розмірі 280 755,49 грн. з яких 36 647,69 грн - сума простроченої заборгованості зі сплати чергових платежів за кредитом та відшкодуванню страхових внесків; 276,32 грн - сума 3 % річних за час прострочення за кредитом та відшкодування страхових платежів; 328,93 грн - сума інфляційних втрат за час прострочення кредиту; 921,07 грн - сума пені за прострочення виконання зобов'язань зі сплати чергових платежів за кредитом та відшкодування страхових внесків; 212 673,00 грн - сума заборгованості з дострокового повернення кредиту; 634,52 грн - сума заборгованості по процентам; 192,85 грн - сума 3 % річних за час прострочення виконання зобов'язань; 23 542,47 грн - штраф за порушення терміну повернення кредиту; 4 895,47 грн - штраф за направлені вимоги про сплату заборгованості, звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Volkswagen" модель Polo Sedan, з об'ємом двигуна 1598 кубічних см, 2013 року випуску, кузов N НОМЕР_3, державний номерний знак НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля з публічних торгів відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" за початковою ціною предмета застави в сумі 147 140,40 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В решті рішення залишено без змін.
      Апеляційний суд, ухвалюючи рішення, виходив з того, що суд першої інстанції всупереч статті 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" не зазначив у рішенні необхідних складових, зокрема, початкової ціни предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження.
      Визначаючи розмір боргу ОСОБА_3 перед перед ТОВ "Порше Мобіліті" апеляційний суд вказав, що правових підстав для стягнення штрафу в розмірі 25 920,00 грн на підставі пункту 8.2.5 Загальних умов кредитування немає.
      У червні 2017 року ТОВ "Порше Мобіліті" подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити рішення апеляційного суду та винести нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.
      Касаційна скарга мотивована тим, що висновки апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог ТОВ "Порше Мобіліті" про стягнення з ОСОБА_3 заподіяних збитків є передчасними, оскільки останнім неналежним чином виконуються умови кредитного договору.
      Зазначає, що договором застави передбачено застосування до заставодавця штрафних санкцій, і посилання суду на наявність кримінального провадження за заявою ОСОБА_3 за фактом викрадення транспортного засобу не може бути підставою для звільнення останнього від відповідальності в цій частині.
      Також вказує, що початкову ціну предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах необхідно визначити на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності під час проведення виконавчих дій.
      У червні 2017 року ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та відмовити ТОВ "Порше Мобіліті" у задоволенні позову.
      Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував усі аргументи, викладені нею в апеляційній скарзі, і того, що вона не може бути відповідачем у цій справі.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Порше Мобіліті" у зазначеній справі та витребувано її із суду першої інстанції.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 у зазначеній вище справі.
      У липні 2017 року до суду касаційної інстанції надійшли заперечення ОСОБА_4 на касаційну скаргу ТОВ "Порше Мобіліті", у яких вона вказує, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.
      У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України справу 752/18483/15-ц передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року справу N 752/18483/15-ц призначено до судового розгляду.
      Колегія суддів відхиляє аргументи касаційних скарг з таких підстав.
      Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Суд установив, що 28 серпня 2013 року між ТОВ "Порше Мобіліті" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 50010368, згідно з умовами якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 117 712,33 грн. еквівалент суми кредиту в іноземній валюті - 14 475,20 доларів США.
      Зобов'язання ОСОБА_3 перед ТОВ "Порше Мобіліті" за цим кредитним договором забезпечено договором застави від 29 серпня 2013 року N 50010368, згідно з умовами якого відповідач надав в заставу автомобіль марки "Volkswagen" модель Polo Sedan, кузов N НОМЕР_3, об'єм двигуна 1598 кубічних сантиметрів, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, що належав відповідачу на праві власності.
      Згідно з пунктом 1.1 договору застави за домовленістю сторін заставна вартість предмета застави становить 147 140,40 грн.
      Пунктом 2.1.1 договору застави визначено, що у разі невиконання заставодавцем зобов'язань за договором, зазначеним в пункті 1.3 цього договору - заставодержатель має право задовольнити за рахунок предмета застави свої вимоги у порядку, зазначеному у розділі 5 цього договору, у повному обсязі, включаючи основну суму боргу, проценти за користуванням кредитом, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання, неустойки, необхідні витрати на отримання предмета застави та його реалізацію.
      ОСОБА_3 належним чином умов кредитного договору не виконував, з огляду на що станом на 27 жовтня 2015 року його заборгованість перед ТОВ "Порше Мобіліті" становила 306 675,49 грн.
      Згідно з інформацією бази даних Єдиного державного реєстру МВС України предмет застави перебуває у власності ОСОБА_4
      Відповідно до частин першої, другої статті 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.
      Згідно з частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
      Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом (частини перша, друга статті 590 ЦК України).
      Застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи (частина перша статті 27 Закону України "Про заставу").
      Згідно зі статтею 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначаються, зокрема, загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження; опис рухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги обтяжувача; спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених статтею 26 цього Закону; початкова ціна предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження.
      Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ТОВ "Порше Мобіліті" за кредитним договором від 28 серпня 2013 року N 50010368.
      Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 щодо припинення договору застави колегія суддів відхиляє, оскільки застава зберігає силу у випадку переходу права власності на майно, що є предметом застави, до іншої особі.
      Інші аргументи касаційної скарги ОСОБА_4 також не можуть бути підставою для скасування рішення апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції враховав доводи, викладені нею в апеляційній скарзі, і в мотивувальній частині судового рішення дав їм відповідну правову оцінку.
      Крім того, суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог про включення до загального розміру боргу, що підлягає сплаті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження, суми штрафу в розмірі 14 714,04 грн відповідно до пункту 4.1.2 договору застави від 29 серпня 2013 року, оскільки предмет застави вибув з користування ОСОБА_3 внаслідок викрадення, щодо цієї події відкрито кримінальне провадження і ці обставини не заперечувалися ТОВ "Порше Мобіліті", доказів умисних дій відповідача ОСОБА_3 щодо зміни власника предмета застави позивач суду не надав.
      Доводи касаційної скарги щодо визначення апеляційним судом початкової ціни предмета застави для його подальшої реалізації на публічних торгах у розмірі 147 140,40 грн відхиляє колегія суддів, оскільки відповідно до статей 19, 57 Закону України "Про виконавче провадження" сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета застави, ніж та, що зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася, на що вказує Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року (справа N 235/3619/15-ц).
      Апеляційний суд правомірно виключив із загальної суми боргу збитки в розмірі 25 920 грн з огляду на таке.
      Пунктом 8.5 Загальних умов кредитування визначено, що збитки, заподіяні у зв'язку з неналежним виконанням кредитного договору, повинні бути відшкодовані винною стороною у повному обсязі, понад передбачені штрафні санкції.
      Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
      Витрати ТОВ "Порше Мобіліті", пов'язані з укладанням договору про надання юридичних послуг від 26 травня 2015 року, не є збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а тому аргументи, викладені в касаційній скарзі, указаних висновків суду не спростовують.
      Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
      Рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
      Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про залишення без задоволення касаційних скарг та залишення без змін рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року.
      Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" та ОСОБА_4 залишити без задоволення.
      Рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року залишити без змін.
      Поновити виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий М.Є. Червинська Судді Н.О. Антоненко В.І. Журавель В.І. Крат В.П. Курило
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Справа № 310/9135/17
      2/310/745/18
      РІШЕННЯ
      Іменем України
      03 серпня 2018 року м.Бердянськ
      Бердянський міськрайонний суд Запорізької області у складі:
      головуючого судді Дубровської Н.М.
      за участю секретаря судового засідання Гоноболіної О.І.
      представника позивача ОСОБА_1,
      представника відповідача ОСОБА_2,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в місті Бердянськ цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» до ОСОБА_3, треті особи Публічне акціонерне товариство «ОСОБА_4 ОСОБА_5», Публічне акціонерне товариство «Комерційний ОСОБА_6», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінстрим» про визнання права власності,-
      ВСТАНОВИВ:
      26 грудня 2017 року позивач в особі Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» (далі ТОВ «Міроіл») звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 про визнання права власності на предмет іпотеки. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 31 серпня 2007 року між ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» та відповідачем укладений кредитний договір № 010/17-22/549, за яким останньому надані кредитні кошти у розмірі 176000 доларів США зі строком остаточного повернення до 30 серпня 2017 р. зі сплатою 12,5 відсотків річних на залишок заборгованості по кредиту. Виконання зобовязань за вищевказаним кредитним договором було забезпечено договором іпотеки за № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р., предметом якого Банком та ОСОБА_3 визначене нерухоме майно, а саме ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташоване за адресою: вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області. Відповідач зобовязання по своєчасному поверненню кредиту та відсотків за користування не виконав і станом на 28 листопада 2014 р. виникла заборгованість по кредиту в сумі 87707,71 доларів США.
      Для стягнення вказаної заборгованості застосувавши своє право вимоги дострокового повернення кредиту АТ ОСОБА_4 ОСОБА_5» звернувся до суду. На підставі рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 14 квітня 2015 року, позов задоволений повністю та з ОСОБА_3 стягнута заборгованість за кредитним договором, станом на 28 листопада 2014 року в сумі 87707,71 доларів США.
      10 листопада 2017 року, відповідно до договору факторингу АТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по вказаному вище кредитному договору та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6 банк». У свою чергу, 10 листопада 2017 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6 банк» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору та договору іпотеки ТОВ «Фінстрим», яка є фінансовою компанією та діяла як комісіонер в інтересах та за рахунок ТОВ «Міроіл», виконуючи його доручення на підставі договору комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки від 10 листопада 2017 року. Придбане право вимоги за кредитним договором до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору № 010/17-22/549 від 31 серпня 2007 р. та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. стало власністю ТОВ «Міроіл» відповідно до п.2.5. вищевказаного договору комісії. Станом на час переходу до ТОВ «Міроіл» право вимоги за кредитним договором загальна сума заборгованості відповідача за розрахунком заборгованості, проведеного АТ ОСОБА_4 ОСОБА_5» на момент передачі прав становить 115088,19 доларів США. Позивач - ТОВ «Міроіл» як іпотекодержатель бажаючи скористатися своїм правом, передбаченим ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та п. 6.5.1 договору іпотеки, щодо набуття права власності на предмет іпотеки, звернулося до державного реєстратора Виконавчого комітету Бердянської міської ради з заявою про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Міроіл» на ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого по вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області. Своїм рішенням від 21 листопада 2017 р. за № 38247193 державний реєстратор відмовив у державній реєстрації права власності з огляду на наявність в державному реєстрі прав обтяжень № 22468302 від 22 вересня 2017 р. у вигляді арешту на спірне майно, накладеного постановою Бердянського мвськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області № 47866603 від 22 вересня 2017 р.; обтяження № 10248182 від 02 липня 2015 р. у вигляді арешту на спірне майно, зареєстрованого на підставі Ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області по справі № 310/5457/15-ц від 23 червня 201 5р.; наявності в єдиному реєстрі боржників запису щодо стягнення коштів з відповідача згідно виконавчого провадження № 53308465 на підставі наказу Господарського суду Запорізької області (згідно пошуків в автоматизованій системі виконавчого провадження, провадження відкрито 30 січня 2017 р.); відсутності письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві, та документу який підтверджує наявність факту завершення 30 денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги. Вважає, що наявність вищевказаних обтяжень, які перешкоджають реєстрації права власності спірного майна за ТОВ «Міроіл, порушують права позивача щодо переведення на нього права власності на предмет іпотеки.
      Представник позивача ТОВ «Міроіл» - ОСОБА_1, у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити. Просила суд звернути увагу, що відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Тому з огляду на вказане ТОВ «Міроіл» просить визнати право власності на спірний предмет іпотеки.
      Представник відповідача ОСОБА_2 позов не визнав ґрунтуючи свої заперечення викладені у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях проти позову про передачу права власності на предмет іпотеки (а.с. 152- 156, 182, 184). У судовому засіданні пояснив, що між сторонами є спір про заборгованість та її складових. Наголосив на тому, що можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, тому вимога про задоволення вимог іпотекодержателя повинна вирішуватися виключно у позасудовому порядку.
      Представник третьої особи ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» у судове засідання не зявився, з листа, що надійшов на адресу суду 23 лютого 2018 року вбачається прохання слухати справу без участі представника, з огляду на те, що даний спір між сторонами не впливає на прав та обовязки третьої особи. (а.с.149).
      Належним чином повідомлені треті особи, які не заявляють самостійних вимог ПАТ «Комерційний ОСОБА_6», ТОВ «Фінстрим» у судове засідання не зявилися, про причини неявки не сповістили, суд виходячи зі смислу ст. 223 ЦПК, розглядає справу по суті.
      Суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
      В судовому засіданні встановлено, що 31 серпня 2007 року між ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 010/17-22/549, за яким відповідачу надані кредитні кошти у розмірі 176000,00 доларів США зі строком остаточного повернення до 30 серпня 2017 р. зі сплатою 12,5 відсотків річних на залишок заборгованості по кредиту.(а.с. 9- 14)
      Виконання зобовязань за вищевказаним кредитним договором № 010/17-22/549 було забезпечено договором іпотеки за № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007р., посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_7 Предметом договору іпотеки Банком та ОСОБА_3 визначене нерухоме майно - ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташоване за адресою: вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області (а.с.21 -23).
      Відповідач зобовязання по своєчасному поверненню кредиту та відсотків за користування не виконав і станом на 28 листопада 2014р. виникла заборгованість по кредиту в сумі 87707,71 доларів США.
      Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 28 січня 2015 р., що набрало законної сили 11 квітня 2015 р. , позовні вимоги ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» задоволені, з ОСОБА_8 стягнута заборгованість за кредитним договором № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. станом на 28 листопада 2014 р. у сумі 87707,71 доларів США (а.с.25,26)
      Наразі в провадженні Бердянського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області перебуває виконавче провадження № 47866603 по примусовому виконанню виконавчого листа № 310/7764/14-ц, виданого Бердянським міськрайонним судом Запорізької області 20 травня 2015 р. про стягнення вказаної вище заборгованості з відповідача ОСОБА_3 (а.с.96,97)
      10 листопада 2017 р. згідно договору факторингу АТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору та по договору іпотеки АТ «Комерційний ОСОБА_6» (а.с.27-31 )
      В свою чергу , 10 листопада 2017 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору № 010/17-22/549 від 31 серпня 2007 р. та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. ТОВ «Фінстрім», яка є фінансовою компанією та діяла як комісіонер в інтересах та за рахунок ТОВ «Міроіл», виконуючи його доручення на підставі договору комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки від 10 листопада 2017 р.(а.с. 41-45, 53, 54)
      Відповідач ОСОБА_3, як боржник та іпотекодавець був повідомлений про відступлення прав вимоги (а.с.63 66).
      З матеріалів справи вбачається, що ТОВ «Міроіл» за вих.. № 159/07 від 21 листопада 2017 р., відповідачеві направлена вимога про виконання зобовязань (а.с.67, 68).
      Виходячи з розрахунку оцінювача ОСОБА_5 від 20 листопада 2017 р., ринкова вартість обєкту оцінювання - цілого убудованого нежитлового приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого по вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області, станом на 20 листопада 2017 р. складає 1056300 ( один мільйон пятдесят шість тисяч триста грн. без НДС. (а.с.71- 93).
      З огляду на те, що відповідач ОСОБА_3 не виконував взяті на себе зобов'язання, позивач ТОВ «Міроіл» просить суд визнати за товариством право власності на предмет іпотеки, за ринковою вартістю визначеною оцінювачем, яка складає 1056300 ( один мільйон пятдесят шість тисяч триста грн. 00 коп.
      Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
      Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України"Проіпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України"Проіпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".
      Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.
      Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).
      Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
      При вирішенні даної категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки.
      Відповідна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, і в Постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-38цс18.
      Розділом 6.4 вищевказаного Договору іпотеки врегульовано питання звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки у порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку», згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Згідно п.6.5.1 цього договору, у відповідності до ст. 36 Закону України «Про іпотеку» цей договір є договором про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі якого, останній на власний розсуд може: згідно статті 37 Закону України «Про іпотеку» набути права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобовязань іпотекодавця за кредитним договором. В цьому випадку цей Договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
      Так, за Договором іпотеки від 31 серпня 2007 року, сторони засвідчили, що право Іпотекодержателя зареєструвати право власності на Предмет іпотеки є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій Іпотекодержателя.
      Судом встановлено та не спростовується сторонами, що ОСОБА_3 не надав згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем. Доказів того, що відповідач своїми діями або бездіяльністю унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку матеріали справи не містять і не встановлено таких судом.
      Як вбачається, з рішення від 21 листопада 2017 р. за № 38247193 державний реєстратор відмовив у державній реєстрації права власності з огляду на наявність в державному реєстрі прав обтяжень № 22468302 від 22 вересня 2017 р. у вигляді арешту на спірне майно, накладеного постановою Бердянського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області № 47866603 від 22 вересня 2017 р.; обтяження № 10248182 від 02 липня 2015 р. у вигляді арешту на спірне майно, зареєстрованого на підставі Ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області по справі № 310/5457/15-ц від 23 червня 2015 р.; наявності в єдиному реєстрі боржників запису щодо стягнення коштів з відповідача згідно виконавчого провадження № 53308465 на підставі наказу Господарського суду Запорізької області (згідно пошуків в автоматизованій системі виконавчого провадження, провадження відкрито 30 січня 2017 р.); відсутності письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві, та документу який підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги.(а.с.69) Наведене рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень ТОВ «Міроіл» не оскаржено.
      Проаналізувавши вказані положення Договору та норм законодавства, суд приходить до висновку, що реєстрація права власності на предмет іпотеки як один з способів звернення стягнення на предмет іпотеки можлива на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя виключно в позасудовому порядку.
      Крім наведеного, у судовому засіданні встановлено про наявність спору між сторонами, оскільки відповідач не погоджується з розрахованою сумою заборгованості. Належні обрахування заборгованості та її складових позивачем не надано.
      Суд критично ставиться до обґрунтувань позовних вимог з посиланням на те, що наявність вищевказаних обтяжень, перешкоджає реєстрації права власності майна за ТОВ «Міроіл, що порушують права останнього щодо переведення на нього права власності на предмет іпотеки, оскільки наведене може бути усунуто у встановленому законом порядку.
      Також недоречно обґрунтовані позовні вимоги з посиланням на ст. 392 ЦК України, оскільки наразі ТОВ «Міроіл» не є власником майна, а є іпотекодержателєм.
      Оскільки сторони визначили позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності Іпотекодержателем, Законом не передбачено визнання за Іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду, суд, з урахуванням висновків правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-38цс18 дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
      Керуючись ст.ст. ст.ст.10,12,13,15, 212,263-265ЦПК , суд, -
      В И Р І Ш И В:
      У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» до ОСОБА_3, треті особи Публічне акціонерне товариство «ОСОБА_4 ОСОБА_5», Публічне акціонерне товариство «Комерційний ОСОБА_6», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінстрим», про визнання права власності на ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого за адресою: Запорізька область, м. Бердянськ, вул. Горького, 45 за ринковою вартістю, визначеною на підставі оцінки, виконаною субєктом оціночної діяльності станом на 20 листопада 2017 року, у розмірі 1056300 грн. 00 коп. відмовити.
      Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Запорізької області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
      Повний текст рішення складений 10 серпня 2018 року.
      Суддя ОСОБА_9 
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/76274326
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 липня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 522/2732/16-ц
      Провадження N 14-240цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління державної реєстрації Головного управління юстиції в Одеській області,
      розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року в складі колегії суддів Мостової Г.І., Євтушенко О.І., Карпенко С.О.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління державної реєстрації Головного управління юстиції в Одеській області, про скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна та
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2016 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що 29 грудня 2011 року ОСОБА_3 за договором позики отримав від ОСОБА_7 грошові кошти в розмірі 1 158 506,50 грн. що еквівалентно 145 000 доларам США.
      На забезпечення виконання зобов'язань 29 грудня 2011 року ОСОБА_3 передав ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки.
      29 грудня 2011 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, відповідно до якого визначено способи та порядок позасудового звернення стягнення не предмет іпотеки.
      Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 грудня 2013 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_7 заборгованість за договором позики в розмірі 10 010 609 грн. проте під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_7 відмовився від позову.
      14 листопада 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно за ОСОБА_7 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 грудня 2011 року зареєстровано право власності на спірну квартиру.
      Позивачі зазначали, що ОСОБА_7 незаконно отримав у власність спірну квартиру та відчужив її за договором купівлі-продажу від 16 травня 2015 року ОСОБА_5, який, у свою чергу, 19 травня 2015 року уклав договір іпотеки з ОСОБА_6, за яким передав вказану квартиру в іпотеку. 24 грудня 2015 року ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу продав спірну квартиру ОСОБА_6 Вважали, що вказані правочини укладені з порушенням вимог законодавства, оскільки договір купівлі-продажу від 16 травня 2015 року, договір іпотеки від 19 травня 2015 року та договір купівлі-продажу квартири від 24 грудня 2015 року - фіктивні, тобто не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а мали на меті приховання незаконної реєстрації права власності на цю квартиру за ОСОБА_7
      Позивачі вказували, що факт одночасного укладення договору іпотеки та договору купівлі-продажу між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 свідчить про зловмисну домовленість між собою, спрямовану на незаконне позбавлення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1 та виселення його та членів сім'ї.
      Крім того, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося із порушенням умов договору та вимог законодавства, яке полягало в тому, що ОСОБА_3 жодних письмових вимог від ОСОБА_7 про усунення порушень щодо виконання умов договору позики не отримував; у порушення пункту 8 договору про задоволення вимог іпотекодержателя ОСОБА_7 не надсилав жодних повідомлень про перехід до нього права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань за договором позики; звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося незважаючи на факт перебування квартири під арештом, який був незаконно знятий за рішенням суду, яке не набрало законної сили.
      ОСОБА_3, ОСОБА_4 просили визнати незаконною та скасувати проведену реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_7; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 16 травня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5;визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6
      Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2017 року провадження у справі у частині позовних вимог до ОСОБА_7 закрито у зв'язку зі смертю.
      Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
      Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що посилання позивачів на порушення процедури позасудового врегулювання питання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставними; позивачі не надали доказів фіктивності укладених договорів; посилання на зловмисну домовленість є припущенням; обтяження у вигляді заборони було накладено в інтересах ОСОБА_7 для унеможливлення відчуження спірної квартири позивачами і скасування арешту на вказану квартиру - не порушувало права позивачів.
      Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року залишено без змін.
      Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції та вказав, що права позивачів не порушено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року касаційну скаргу представника ОСОБА_3, ОСОБА_4 - ОСОБА_8 відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року залишено без змін.
      Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції керувався тим, що документи, на підставі яких реєстратором приймалося рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7, відповідали пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2013 року N 868 (далі - Порядок N 868), який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин; від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання ОСОБА_3 відмовився, що підтверджено відміткою працівника кур'єрської служби.
      12 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14, від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15, від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15; від 28 вересня 2016 року у справі N 826/14873/15 та постанову Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15, у яких, на його думку, по іншому застосовані норми матеріального права, а саме: частина друга статті 9, частини друга, тринадцята статті 15 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), пункти 15, 46 Порядку N 868, стаття 84 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року).
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      23 березня 2018 року Верховний Суд України передав заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 травня 2018 року відкрито провадження у справі.
      Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини другої статті 9, частин другої, тринадцятої статті 15 Закону N 1952-IV, пунктів 15, 46 Порядку N 868, статті 84 Закону N 3425-XII (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 вересня 2016 року у справі N 826/14873/15.
      Заявник також указує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанцій висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах частини другої статті 9, частин другої, тринадцятої статті 15 Закону N 1952-IV, пунктів 15, 46 Порядку N 868, статті 84 Закону N 3425-XII (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року), викладеним у постанові Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 грудня 2011 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошей, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав у борг від ОСОБА_7 1 158 506,50 грн. які зобов'язався повернути до 29 грудня 2012 року. Вказаний договір було пролонговано до 29 грудня 2013 року.
      Факт укладення вказаного договору сторонами не заперечувався.
      29 грудня 2011 року на забезпечення виконання зобов'язання за договором позики укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передав в іпотеку ОСОБА_7 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. Договір іпотеки посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Божемовською Н.В. за реєстровим N 1806.
      Одночасно з укладенням договору позики грошей та договору іпотеки 29 грудня 2011 року сторони уклали договір про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Згідно з пунктом 11 договору про задоволення вимог іпотекодержателя при зверненні стягнення на предмет іпотеки перехід права власності на предмет іпотеки відбувається після спливу 30-денного строку з моменту надіслання на адресу позичальника письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки, у разі невиконання зазначеної вимоги, шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя. Іпотекодавець надає згоду на таке набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, та у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником договору позики, додаткова згода іпотекодавця на набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки не потрібна (т. 2, а. с. 30).
      07 квітня 2014 року ОСОБА_7 склав заяву про порушення ОСОБА_3 зобов'язання за договором позики від 29 грудня 2011 року та попередження про те, що у разі невиконання вимоги про повернення позики в розмірі 1 158 506 грн 50 коп., право власності на предмет іпотеки перейде до нього відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 грудня 2011 року.
      Вказана заява посвідчена нотаріально, зареєстрована за N 523 та направлена на адресу ОСОБА_3, про що свідчить рекомендоване повідомлення кур'єрської служби "Weltex" від 05 травня 2014 року за N 00271510-ААWH із описом вкладеного, а саме "нотаріально посвідчена заява про виконання вимог та стягнення предмета іпотеки від 07 квітня 2014 року".
      Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 відмовився від отримання вказаної кореспонденції, що підтверджено підписом кур'єра (т. 2, а. с. 79).
      Зважаючи на викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що документи, на підставі яких реєстратором приймалося рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7, відповідали пункту 46 Порядку N 868, статтям 19, 24 Закону N 1952-IV, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання ОСОБА_3 відмовився, що підтверджено відміткою працівника кур'єрської служби і позивачами вказана обставина не спростована.
      Згідно зі статтею 84 Закону N 3425-ХІІ нотаріус передає заяви громадян, підприємств, установ та організацій іншим громадянам, підприємствам, установам і організаціям, якщо вони не суперечать закону та не містять відомостей, що порочать честь і гідність людини. Заяви передаються поштою із зворотним повідомленням або особисто адресатам під розписку. Заяви можуть передаватися також з використанням технічних засобів. На прохання особи, що подала заяву, їй видається свідоцтво про передачу заяви.
      Відповідно до пункту 46 Порядку N 868, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає:
      1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги;
      2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
      3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
      Згідно з вимогами статті 19 Закону N 1952-IV державна реєстрація прав проводиться, зокрема, на підставі: договорів, укладених у порядку, встановленому законом; інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.
      Відповідно до статті 24 Закону N 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.
      Суди зробили висновок, що відмова боржника від отримання письмової вимоги іпотекодавця про виконання порушеного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги, засвідчена працівником кур'єрської служби, свідчить про належне повідомлення боржника і дотримання вимог пункту 46 Порядку N 868.
      В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14, яка надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про те, що повідомлення Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта", яке не містить прізвища позивача або члена його сім'ї із зазначенням родинного зв'язку, не може вважатися належним доказом вручення позивачу вимоги про усунення порушення відповідно до пункту 46 Порядку N 868 та статті 15 Закону N 1952-IV. Тобто не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається.
      Із ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15 вбачається, що, відмовляючи у позові, суди керувалися тим, що повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, яке є вимогою про усунення порушень кредитного договору від 16 листопада 2007 року, направлено Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" позивачу 24 грудня 2014 року рекомендованим поштовим відправленням з повідомленнями про вручення та містить вказівку про його отримання особисто позивачем 16 січня 2015 року. Разом з тим позивач надав до суду копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон, який містить відмітку про перетин ним 06 січня 2015 року кордону України з Республікою Польща та перебування поза межами території України до 17 жовтня 2015 року. Зазначене не може вважатися виконанням вимог пункту 46 Порядку N 868 та статті 15 Закону N 1952-IV.
      З аналізу зазначеної ухвали також не вбачається, що встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається.
      Відповідно до наданих для порівняння ухвал Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15 та від 28 вересня 2016 року у справі 3 826/1873/15 суд касаційної інстанції залишив без змін постанови апеляційного суду з огляду на те, що на порушення пункту 46 Порядку N 868 державним реєстратором при прийнятті спірного рішення не перевірено надходження до позивача як іпотекодавця від іпотекодержателя іпотечного повідомлення з вказівкою на загальну суму боргових зобов'язань та граничний строк погашення боргових зобов'язань.
      У зазначених ухвалах убачаються інші підстави для відмови у позові, оскільки у справі, що переглядається, суди керувалися тим, що позивач відмовився від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання, а у наданих для порівняння - отримання чи неотримання попередження не підтверджено жодним чином.
      На підтвердження своїх доводів про те, що судові рішення у справі не відповідають викладеним у постанові Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанову Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15.
      У зазначеній постанові Верховний Суд України зробив висновок, що підтвердженням отримання позивачем письмової вимоги банку, яка пересилалася поштою рекомендованим листом, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, має бути повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року N 270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 12 травня 2006 року N 211.
      Як установили суди, таке повідомлення, як і документ про оплату послуг пересилання поштового відправлення, банк разом із іншими документами для проведення державної реєстрації права не подав. Тобто вимоги Порядку N 868 щодо надання документа, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя, не виконано. Тому державна реєстрація за банком права власності на земельну ділянку за неподання для цього передбачених пунктом 46 Порядку N 868 документів проведена державним реєстратором без дотримання положень статей 9 та 15 Закону N 1952-IV, а отже, рішення зазначеного суб'єкта владних повноважень від 09 лютого 2015 року N 19199600 про реєстрацію права власності є протиправним.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України, щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки правовідносини у справах не є подібними.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року - відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 523/6003/14-ц
      Провадження N 14-84цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - ОСОБА_4,
      розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_4 про перегляд
      рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року у складі судді Пепеляшкова О.С., рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року у складі колегії суддів Громіка Р.Д., Панасенкова В.О., Парапана В.О. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року у складі колегії суддів Ткачука О.С., Висоцької В.С., Євграфової Є.П., Умнової О.В., Фаловської І.М.
      у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору підряду укладеним, розірвання договору і відшкодування збитків,
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 27 липня 2013 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір, відповідно до умов якого останній зобов'язався за його завданням виконати підрядні будівельні роботи, зокрема здійснити реконструкцію фасаду житлового будинку по АДРЕСА_1 відповідно до проектно-кошторисної документації у строк до 01 жовтня 2013 року, а позивач зобов'язався здійснити оплату за виконання будівельних робіт.
      Договір між сторонами укладено в усній формі, при цьому жодна зі сторін не наполягала на письмовій формі договору.
      При укладанні договору сторони дійшли згоди щодо всіх умов, які є істотними: предмета, умов та строків виконання договору, місця його виконання та порядку оплати тощо. Після того як сторони узгодили кошторис, відповідач приступив до виконання будівельних робіт та отримав оплату в розмірі 115 тис. 450 грн 30 коп., про що склав відповідну розписку.
      Проте відповідач не закінчив розпочатих будівельних робіт з реконструкції фасаду в передбачений строк та, не попередивши про свої наміри позивача, припинив виконувати зобов'язання, належним чином ремонту не зробив, унаслідок чого ОСОБА_3 був змушений звернутися до іншої особи для закінчення будівельних робіт з реконструкції фасаду житлового будинку.
      Позивач зазначив, що невиконання ОСОБА_4 своїх зобов'язань спричинило збитки, які складаються з вартості робіт по демонтажу конструкцій та вартості робіт, виконаних відповідачем з дефектами й недоліками, вартості фасадних робіт, що виконуються новим підрядником, замість неякісних робіт.
      ОСОБА_3 просив визнати укладеним договір підряду від 27 липня 2013 року між ним та ОСОБА_4, визнати цей договір розірваним з 03 березня 2014 року і стягнути з ОСОБА_4 22 тис. 813 доларів США компенсації збитків у гривнях за курсом Національного банку України на момент ухвалення рішення у справі.
      Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 02 листопада 2015 року про виправлення описки, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано укладеним договір підряду між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Визнано розірваним договір підряду, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 293 тис. 911 грн 05 коп. компенсації збитків, понесені судові витрати у розмірі 2 тис. 939 грн 11 коп., а всього стягнуто 296 тис. 850 грн 16 коп. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
      Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що між сторонами виникли правовідносини з договору підряду, відповідно до яких відповідач зобов'язався здійснити реконструкцію фасаду будинку. Орієнтовний кошторис на загальну суму 166 тис. 326 грн 20 коп. складений ОСОБА_4 та надісланий ОСОБА_3 електронною поштою. Відповідач отримав від позивача всього 7 тис. 100 доларів США та 58 тис. 700 грн. але виконав роботу не в повному обсязі та неналежним чином. Стягуючи з відповідача компенсацію збитків у розмірі 293 тис. 911 грн 05 коп., суд керувався висновком експертизи.
      Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року змінено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 компенсацію збитків у розмірі 493 тис. 183 грн 40 коп. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
      Змінюючи рішення суду першої інстанції та стягуючи з відповідача на користь позивача компенсацію збитків у розмірі 493 тис. 183 грн 40 коп., суд апеляційної інстанції зазначав, що відповідно до частини другої статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      Не погодившись з указаними рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою.
      Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року в незміненій частині та рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року залишено без змін.
      Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про наявність правових підстав для визнання укладеним договору підряду між сторонами та його розірвання, компенсацією відповідачем збитків у вигляді витрат, які позивач мусить зробити для відновлення порушеного права. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру компенсації збитків, суд апеляційної інстанції правильно врахував, що більша частина авансування була здійснена в доларах США (про що свідчать розписки відповідача), ремонтно-відновлювальні роботи не виконувалися, а курс долара суттєво зріс, проведеною судовою експертизою обґрунтовано, що з метою відшкодування позивачу понесених збитків суму грошового зобов'язання необхідно визначити в доларах США.
      У липні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року.
      У заяві ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 202, частини третьої статті 203, статей 208, 638, 641, частини першої статті 875, частин першої і другої статті 877 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_4 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року, 24 жовтня 2012 року, 19 грудня 2012 року, 29 січня 2014 року, дві від 14 квітня 2016 року, 14 червня 2017 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року, 16 листопада 2011 року, 09 листопада 2016 року, 23 листопада 2016 року, 05 квітня 2017 року та 21 червня 2017 року.
      Ухвалою судді Верховного Суду України від 04 вересня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із Суворовського районного суду м. Одеси. Зупинено виконання судових рішень до закінчення розгляду справи у Верховному Суді України.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      11 січня 2018 року Верховний Суд України передав цивільну справу і заяву ОСОБА_4 про перегляд рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_4 подав заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення до суду із заявою) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      23 квітня 2018 року представник позивача - адвокат ОСОБА_5 подав відзив на заяву ОСОБА_4 про перегляд судових рішень, у якому просив залишити вказану заяву без задоволення.
      Доводи, наведені у заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року у справі N 6-38300св11;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року у справі N 6-19170св12;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року у справі N 6-34818св12;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 29 січня 2014 року у справі N 6-44440св13;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 6-5937св16;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 333/8041/14-ц;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року у справі N 184/623/14-ц;
      - ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 травня 2015 року у справі N 6-13014ск15;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року у справі N 6-40123св14;
      - ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року у справі N 6-1287ц15;
      - постанову Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року у справі N 41/496-45/115;
      - постанову Вищого господарського суду України від 16 листопада 2011 року у справі N 8/5027/374/2011;
      - постанову Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі N 910/31490/15;
      - постанову Вищого господарського суду України від 23 листопада 2016 року у справі N 916/1315/16;
      - постанову Вищого господарського суду України від 05 квітня 2017 року у справі N 910/18060/16;
      - постанову Вищого господарського суду України від 21 червня 2017 року у справі N 921/667/16-г/17.
      Заявник зазначає, що у вказаних судових рішенням по-іншому застосовано частину першу статті 202, частину третю статті 203, статті 208, 638, 641, частину першу статті 875, частини першу і другу статті 877 ЦК України, що є підставою для перегляду за пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      Установлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним.
      Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      Суди встановили, що 27 листопада 2012 року ОСОБА_3 уклав з інспекцією з благоустрою міста Одеської міської ради договір N 153 на тимчасове порушення існуючого благоустрою території міста Одеси з подальшим його відновленням та отримав право на встановлення тимчасового огородження з метою реконструкції об'єкта нерухомості (т. 1, а. с. 248).
      На запит суду щодо оформлення ОСОБА_3 паспорта фасаду будинку по АДРЕСА_1 надано відповідну копію (т. 1, а. с. 231?238).
      На підтвердження надання кошторисної документації позивач надав суду фотокопії доказів направлення 19 та 22 липня 2013 року відповідачем електронною поштою листів з кошторисом фасадних робіт, згідно з яким загальна кошторисна вартість будівельних робіт склала 166 тис. 326 грн 20 коп. (т. 1, а. с. 244?247).
      Згідно з копією розписки відповідача він отримав за період з 27 липня по 28 листопада 2013 року грошові кошти на придбання будівельних матеріалів та здійснення фасадних робіт у розмірі 7 тис. 100 доларів США та 58 тис. 700 грн (т. 1, а. с. 13, 14).
      12 лютого 2014 року під час перевірки якості виконаних відповідачем робіт між позивачем та ОСОБА_6 складено дефектний акт на капітальний ремонт, яким установлено факт неякісно виконаних ОСОБА_4 робіт та неможливості закінчення та приведення фасаду до стану, придатного до експлуатації, без попереднього демонтажу виконаного утеплення фасаду, декоративних елементів, розбору бетонного карнизу, відбивки штукатурки з поверхонь цегляних стін та стель тощо (т. 1, а. с. 44?48).
      Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 01 лютого 2014 року, складеним Товариством з обмеженою відповідальністю "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" (далі - ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз") на підставі ухвали суду від 19 червня 2014 року, виконані відповідачем будівельні роботи не відповідають вимогам нормативно-правових актів у галузі будівництва, фасад житлового будинку по АДРЕСА_1 потребує виконання робіт з часткового демонтажу існуючих елементів, виконаних відповідачем, для приведення його до стану, придатного до використання та відповідного вимогам норм і стандартів у галузі будівництва. Вартість робіт з демонтажу існуючих будівельних елементів, виконаних відповідачем, а також робіт з відновлювального ремонту для приведення фасаду у стан, придатний до експлуатації та відповідний нормам і стандартами у галузі будівництва, згідно з висновком експерта склала з урахуванням ПДВ 295 тис. 543 грн 49 коп. (т. 1, а. с. 142?185).
      Суди у справі визнали, що між сторонами виникли правовідносини договору підряду, відповідно до яких відповідач зобов'язався здійснити реконструкцію фасаду будинку, тому наявні підстави для стягнення з нього збитків у вигляді витрат, які позивач мусить зробити для відновлення порушеного права.
      Дослідивши надані для порівняння заявником ухваликолегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 6-5937св16, від 14 квітня 2016 року у справі N 333/8041/14-ц, від 08 травня 2015 року у справі N 6-13014ск15, а також постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі N 910/31490/15, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/1315/16, від 05 квітня 2017 року у справі N 910/18060/16 та від 21 червня 2017 року у справі N 921/667/16-г/17, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вони не є підставою для перегляду, оскільки обставини у цих справах не подібні до обставин у справі, про перегляд рішень у якій подано заяву.
      Зокрема, із зазначених судових рішень вбачається, що, на відміну від судового рішення, про перегляд якого подав заяву ОСОБА_4, між сторонами були укладені письмові договори підряду, у яких погоджені умови виконання робіт, підрядники отримали від замовників грошові кошти за виконання робіт і взяли на себе відповідальність за кваліфіковане виконання робіт, проте позивачам відмовлено у задоволенні позову про відшкодування збитків, оскільки вони не надали належних і допустимих доказів на підтвердження неналежної якості виконаних робіт та наявності вини відповідачів.
      Тобто порівняння наведених судових рішень судів касаційних інстанцій із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У справах досліджувалися надані сторонами докази щодо наявності вини відповідачів у завданні збитків неналежним виконанням ними робіт, а не встановлювалося, чи було належним чином дотримано форму договору підряду та досягнуто згоди з істотних умов, які необхідні для його укладення.
      Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року у справі N 6-1287ц15 відмовлено в допуску до провадження Верховного Суду України справи про відшкодування шкоди за заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 травня 2015 року.
      Зазначена ухвала постановлена Верховним Судом України не як судом касаційної інстанції, а за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права в подібних правовідносинах, тому вона не може бути підставою перегляду в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України.
      Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року у справі N 6-38300св11 суд касаційної інстанції не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що усний договір підряду в силу вимог статті 203 ЦК України є дійсним, оскільки з матеріалів справи не вбачається, яких істотних умов, необхідних для укладення договору підряду, сторони досягли, та якими доказами це підтверджено, тобто не дотримано вимог статей 875, 877, 882 цього Кодексу.
      В ухвалі від 24 жовтня 2012 року у справі N 6-19170св12 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що суди на порушення статей 875, 877, 882 ЦК України не з'ясували: яких істотних умов усного договору підряду щодо обсягу робіт, їх якості сторони досягнули і коли; початку та закінчення виконання робіт відповідачем; чи виконувалися роботи поетапно; як відбувалося їх прийняття позивачем і коли; чи оглядалася виконана робота позивачем; чи було при виявленні допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків позивачем негайно заявлено про це підрядникові; чи прийняв позивач роботу без/з перевіркою; на підставі якого нормативного акта вимагається наявність спеціального дозволу на виконання вказаних підрядних робіт.
      В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року у справі N 6-34818св12 суд касаційної інстанції керувався тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що в матеріалах справи немає жодних квитанцій, товарних чи касових чеків, квитків, талонів, або інших документів, виданих відповідачем, які б свідчили про укладення усного договору підряду (пункт 7 частини першої статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів"). За висновками експертизи проектно-кошторисна документація та технологічні карти на проведення робіт з реконструкції будинку відсутні (стаття 877 ЦК України).
      Ухвалою від 29 січня 2014 року у справі N 6-44440св13 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодилася з рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій, у яких суди дійшли висновків, що сторони не дотримались форми договору та не досягли істотних умов, необхідних для укладення договору підряду, а саме: щодо розроблення проектно-кошторисної документації, яка визначає обсяг та зміст робіт, ціни договору, строків початку та закінчення робіт, прав та обов'язків сторін, порядку розрахунку за виконані роботи, порядку здачі-приймання закінчених робіт, гарантій строків якості закінчених робіт, порядку усунення недоліків і відповідальності сторін за порушення умов договору. Крім того, для укладення договору підряду відповідач не мав спеціального дозволу на виконання окремих видів робіт. Тобто не дотримано вимог статей 843, 853, 875, 877, 882 ЦК України.
      Погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, яким відмовлено в позові про відшкодування збитків, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 14 червня 2017 року у справі N 184/623/14-ц зазначила, що неналежне виконання відповідачем проведених ремонтних робіт ґрунтується на припущеннях. Також суд наголосив, що між сторонами була укладена усна домовленість щодо проведення на замовлення позивача ремонтних робіт, тоді як за змістом статей 856, 875 ЦК України між сторонами має бути укладено договір у письмовій формі з викладенням усіх істотних умов.
      В ухвалі від 04 березня 2015 року у справі N 6-40123св14 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначила, що суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив тверджень відповідачів про те, що всупереч вимогам статей 875, 877, 882 ЦК України сторони в договорі підряду не погодили всіх істотних умов договору, зокрема не визначили складу та змісту проектно-кошторисної документації, а також тієї обставини, хто зі сторін цього договору зобов'язаний таку документацію підготувати. Стягуючи збитки за неналежне виконання підрядних робіт, зокрема за відступлення від вимог проектно-кошторисної документації, апеляційний суд не перевірив, чи передавалася відповідачам зазначена документація, та чи мали вони обов'язок невідступно її виконувати. У зв'язку з невстановленням фактичних обставин справи суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та направив справу на новий апеляційний розгляд.
      У постанові Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року у справі N 41/496-45/115, якою залишено без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову в позові про визнання договору дійсним, суд касаційної інстанції керувався тим, що за статтями 875, 877, 882ЦК України, які регулюють відносини будівельного підряду, істотними умовами такого договору є обсяг робіт, їх ціна та строки виконання. Отже, в оферті та в акцепті щодо виконання будівельних підрядних робіт повинна бути чітко виражена воля осіб щодо вказаних істотних умов. З листування між сторонами у справі, на яке посилається позивач, суди не встановили досягнення сторонами згоди щодо істотних умов договору будівельного підряду.
      Постановою Вищого господарського суду України від 16 листопада 2011 року у справі N 8/5027/374/2011 постанову суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції про відмову в позові про розірвання договору, повернення коштів - залишено в силі. Суд касаційної інстанції зазначив, що умову щодо погодження проектно-кошторисної документації (статті 875, 877 ЦК України) виконано не було, тому договір підряду є неукладеним.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 202, частини третьої статті 203, статей 208, 638, 641, частини першої статті 875, частин першої і другої статті 877 ЦК України.
      За положеннями пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
      Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      У частині третій статті 203 ЦК України закріплено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
      Згідно зі статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
      Відповідно до вимог статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
      У статті 641 ЦК України визначено, що пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна зі сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
      Відповідно до частин першої, третьої статті 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.
      Умова про предмет договору підряду є істотною. Предметом договору підряду є індивідуалізований результат праці підрядника на який спрямована узгоджена воля сторін.
      Умова щодо предмета договору підряду уточнюється ціною підрядних робіт.
      Ціна договору підряду - це грошова сума, належна підрядникові за виконане замовлення. За статтею 843 ЦК України у договорі підряду визначається або конкретна ціна роботи, або способи її визначення. Отже, ціна може бути визначена в тексті договору підряду безпосередньо, або у договорі підряду може зазначатися спосіб визначення ціни. Крім того, ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі, який містить постатейний перелік затрат на виконання робіт, є додатком до договору та його невід'ємною частиною.
      За відсутності цих умов ціну може встановити суд на основі звичайно застосовуваних за аналогічні роботи цін з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами.
      Таким чином, закріплене у ЦК України визначення договору підряду дає підстави для висновку про те, що це консенсуальний, двосторонній та оплатний договір. Причому консенсуальність договору підряду означає, що він визнається укладеним у момент одержання особою, що направила оферту, акцепту.
      Відповідно до статті 846 ЦК Українистроки виконання роботи або її окремих етапів установлюються в договорі підряду. Якщо в договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту.
      При цьому в оферті та в акцепті щодо виконання будівельних підрядних робіт повинна бути чітко виражена воля осіб щодо істотних умов договору.
      Досліджуючи надані докази (фотокопії направлення електронних листів та розписок), суди першої й апеляційної інстанцій не здійснили їх оцінки з погляду допустимості відповідно до вимог статті 59 ЦПК України (у редакції на час розгляду справи). Договір підряду в письмові формі між сторонами не укладався.
      Крім того, обов'язковою умовою виконання робіт з реконструкції житлового будинку є наявність у підрядника спеціального дозволу на виконання окремих видів робіт, що передбачено частиною третьою статті 837 ЦК України.
      Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 01 лютого 2014 року, складеним ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" на підставі ухвали суду від 19 червня 2014 року, при дослідженні матеріалів справи встановлено відсутність проектно-кошторисної документації, виготовленої в установленому законом порядку (т. 1, а. с. 143, зворот).
      У матеріалах справи також відсутня проектно-кошторисна документація та інші додатки до договору будівельного підряду, підписані обома сторонами з чітким переліком видів робіт та їх орієнтовною вартістю, які мав виконати відповідач як підрядник під час реконструкції фасаду житлового будинку.
      За вимогами частини першої статті 853 ЦК України замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право в подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.
      Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2012 року у справі N 23/236, обов'язок прийняти виконані роботи, а у випадку виявлення недоліків робіт негайно про них заявити (у тому числі шляхом мотивованої відмови від підписання акта виконаних робіт) закон покладає саме на замовника.
      Усі ці обставини залишені поза увагою як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядалися Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу в указаній редакції.
      За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а Велика Палата Верховного Суду не має повноважень встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку, тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_4 про перегляд судових рішень задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року та рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська