ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о взыскании с предыдущего собственника недвижимости арендных платежей полученных после обращения на нее взыскания

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 жовтня 2017 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Ємця А.А., 
суддів: Берднік І.С. та Жайворонок Т.Є., 

за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Проект-А» – Андрійця Г.О. та Захарової О.О., публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» – Борецького Б.О. і Вакуленко О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Проект-А» (далі – ТОВ «Проект-А»), про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/500/15-г за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ТОВ «Проект-А» про стягнення 629 694 доларів США, що еквівалентно 9 923 977 грн 44 коп., і за зустрічним позовом ТОВ «Проект-А» до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (треті особи – товариство з обмеженою відповідальністю «Лайфселл», публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», товариство з обмеженою відповідальністю «ІБМ Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «ЗМ Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Групем», товариство з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «МСД Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Нікон», товариство з обмеженою відповідальністю «ЛЕГО Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Сандоз Україна» та підприємство з 100 % іноземними інвестиціями «Квінтайлс Україна») про стягнення 3 586 617 грн 87 коп.,

в с т а н о в и л а:

У січні 2015 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом до ТОВ «Проект-А» про стягнення 629 694 доларів США, що еквівалентно 9 923 977 грн 44 коп.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач безпідставно одержав доходи у вигляді орендної плати, отриманої від третіх осіб-орендарів упродовж квітня-червня 2013 року, хоча з 1 квітня 2013 року власником орендованих приміщень став позивач.

У квітні 2015 року позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, в якій він просив стягнути з відповідача 10 217 034 грн 42 коп. 

Водночас, у червні 2015 року ТОВ «Проект-А» направило до суду зустрічну позовну заяву про стягнення 3 586 617 грн 87 коп. витрат, які товариство здійснило на утримання будівлі адміністративно-побутового комплексу по вул. Амосова, 12, у м. Києві.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року вищевказане рішення суду у частині відмови в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» скасовано та прийнято нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з відповідача на користь позивача 10 217 034 грн 42 коп. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року залишено без змін.

В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про те, що всі договори оренди нерухомого майна (предмета іпотеки), що були укладені між ТОВ «Проект-А» та третіми особами без відповідної згоди іпотекодержателя (ПАТ «Укрсоцбанк»), є недійсними в силу прямих вказівок закону (частина третя статті 12 Закону України «Про іпотеку»), а, відтак, такі правочини є нікчемними в розумінні частини другої статті 215 ЦК України та не породжують жодних юридичних наслідків. Отже, орендні правовідносини відповідача з його контрагентами виникли неправомірно, а тому всі кошти, отримані Товариством на підставі нікчемних правочинів, є безпідставно отриманими доходами, які підлягають відшкодуванню Банку як легітимному власнику. 

Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову, оскільки Товариством не доведено належними засобами доказування понесення ним саме необхідних витрат, без проведення яких належне Банку нерухоме майно не могло бути збережено або могло значно погіршитися. 

До Верховного Суду України звернулося ТОВ «Проект-А» із заявою про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/500/15-г із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статей 1212, 1214 ЦК України.

В обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 910/15665/15.

Ухвалою Верховного Суду України від 14 липня 2017 року справу № 910/500/15-г допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою ТОВ «Проект-А» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у цій справі.

У заяві ТОВ «Проект-А» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року у справі № 910/500/15-г та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року і залишити в силі рішення Господарського суду м. Києва від 11 листопада 2015 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судами, 13 червня 2007 року між ПАТ «Укрсоцбанк» (позикодавець) та акціонерним товариством закритого типу «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» (далі – ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн», позичальник) укладено договір про надання невідновлюваної кредитної лінії № 18/062-КН.

Для забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Укрсоцбанк» та ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» укладено іпотечні договори: від 13 червня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрований в реєстрі за № 1423, за умовами якого в іпотеку банку передано адміністративно-побутову будівлю загальною площею 860, 7 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12 (літера А); від 

24 січня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрований в реєстрі за № 17, за умовами якого в іпотеку банку передано право оренди земельної ділянки площею 1, 8374 га, кадастровий номер 8000000000:72:214:0008, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Миколи Грінченка, 4 (нині – вул. Амосова, 12) у Солом’янському районі м. Києва з цільовим призначенням: для експлуатації та обслуговування комплексу нежитлових будівель виробничої бази з подальшою реконструкцією, та адміністративно-побутовий комплекс, що стане власністю іпотекодавця в майбутньому. 

Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2009 року у справі № 2/349 позовні вимоги ТОВ «Проект-А» задоволено повністю: визнано право власності на адміністративно-побутовий комплекс (літера С) загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12, та зобов’язано припинити дії, що порушують законні права власника адміністративно-побутового комплексу. 

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2011 року у справі № 2/349, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 30 травня 2012 року, рішення Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2009 року скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. 

Разом з тим, 24 лютого 2010 року ТОВ «Проект-А» отримано свідоцтво про право власності на адміністративно-побутовий комплекс (літера С) загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12. 

У зв’язку з порушенням позичальником зобов’язань за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 13 червня 2007 року № 18/062-КН, у червні 2012 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до господарського суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на майно відповідно до іпотечних договорів від 13 червня 2007 року № 1423 та від 24 січня 2008 року № 17. 

Рішенням Господарського суду м. Києва від 10 вересня 2012 року у справі № 5011-66/7999-2012, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2012 року та постановою Вищого господарського суду України від 26 лютого 2013 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» і ТОВ «Проект-А», третя особа – ПАТ «Фінексбанк», задоволено, а саме: у рахунок часткового погашення заборгованості ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» перед ПАТ «Укрсоцбанк» у розмірі 458 796 000 грн 00 коп. за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 13 червня 2007 року № 18/062-КН звернуто стягнення на предмети іпотеки згідно іпотечного договору від 24 січня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрованого в реєстрі за № 17, та іпотечного договору від 13 червня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрованого в реєстрі за № 1423 – адміністративно-побутову будівлю загальною площею 860,7 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера А); нежитловий будинок загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера С); нежитловий будинок загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12; нежитловий будинок загальною площею 3 388, 4 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12, шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк» та шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на адміністративно-побутову будівлю загальною площею 860, 7 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера А); нежитловий будинок загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера С); нежитловий будинок загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12; нежитловий будинок загальною площею 3 388, 4 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12. 

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 травня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 16 червня 2016 року, відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Проект-А» про перегляд за нововиявленими обставинами рішення господарського суду м. Києва від 10 червня 2012 року у справі № 5011-66/7999-2012, вказане рішення залишено без змін. 

Окрім того, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 7 червня 2013 року у справі № 826/6017/13-а, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2013 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 березня 2015 року, відмовлено у задоволенні позову ТОВ «Проект-А» про скасування рішення Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на будівлю адміністративно-побутового комплексу (літера С), загальною площею 18 405 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ , вул. Амосова, 12, за третьою особою – ПАТ «Укрсоцбанк», зобов’язання Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві внести до Державного реєстру прав відповідний запис про реєстрацію права власності на будівлю адміністративно-побутового комплексу (літера С), загальною площею 18 405 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12, за ТОВ «Проект-А» на підставі заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень (реєстраційний номер: 16730, дата і час реєстрації заяви: 11 січня 2013 року 14:39:51) та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер: 47738 від 16 січня 2013 року 14:12:31). 

Судами також встановлено, що ПАТ «Укрсоцбанк» набуло право власності на нежитловий будинок загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12 (літера С); нежитловий будинок загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12, на підставі чинного рішення господарського суду м. Києва від 10 вересня 2012 року у справі № 5011-66/7999-2012, а саме 1 квітня 2013 року право власності на нерухоме майно було зареєстроване за позивачем в Державному реєстрі прав на нерухоме майно за реєстровими № 996480000 та № 35126480000. 

Як вбачається з матеріалів справи, до моменту набуття Банком права власності на спірне нерухоме майно, право власності на таке майно було зареєстроване за ТОВ «Проект-А», яке здавало третім особам в оренду нежитлові приміщення, розміщені у вказаних будівлях, та отримувало грошові кошти в якості орендних платежів. 

Предметом позову є вимоги Банку про стягнення 10 217 034 грн 42 коп. безпідставно одержаних ТОВ «Проект-А» доходів у вигляді орендної плати, отриманої відповідачем упродовж квітня-червня 2013 року від третіх осіб – орендарів нежитлових приміщень, законним власником яких з 1 квітня 2013 року став позивач. 

ПАТ «Укрсоцбанк» на обгрунтування підстав позову посилалося на статтю 41 Конституції України, статті 316, 1212, 1214 ЦК України та частину першу статті 4, частину третю статті 3, частину дванадцяту статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно», на підставі яких у відповідача виник обов’язок сплатити позивачу всі доходи, які він одержав або міг одержати від здавання в оренду приміщень нежитлового будинку загальною площею 18 405 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12 (літера С) та приміщень нежитлового будинку загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12, з моменту реєстрації за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на вказане нерухоме майно. Розраховуючи суму позову, позивач виходив з розміру орендованого орендарями приміщення, розміру орендної плати за квітень, травень і червень 2013 року, так як в цей період орендні правовідносини щодо даного майна у відповідача існували з третіми особами по справі ¬– товариством з обмеженою відповідальністю «Лайфселл», публічним акціонерним товариством «Платинум Банк», товариством з обмеженою відповідальністю «ІБМ Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «ЗМ Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «Групем», товариством з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «МСД Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «Нікон», товариством з обмеженою відповідальністю «ЛЕГО Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «Сандоз Україна» та підприємством з 100 % іноземними інвестиціями «Квінтайлс Україна». 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову та приймаючи нове рішення про задоволення позову повністю, апеляційний господарський суд виходив з того, що в силу частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку», усі договори оренди нерухомого майна, укладені відповідачем з третіми особами без відповідної згоди на те іпотекодержателя – ПАТ «Укрсоцбанк», є нікчемними, як наслідок, отримані Товариством в період з квітня по червень 2013 року суми орендної плати є доходами, одержаними відповідачем без достатньої правової підстави, та підлягають відшкодуванню Банку як законному власнику. При цьому, суд зазначив, що не мають істотного правового значення для справи обставини запізнілого повідомлення третіх осіб про набуття Банком права власності на орендовані ними приміщення, а також невжиття позивачем своєчасних дій щодо переоформлення прав орендодавця за договорами оренди, оскільки підставою позову є стягнення з відповідача доходів, отриманих в період безпідставного володіння майном в порядку статей 1212, 1214 ЦК України, а положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Вищий господарський суд України, переглядаючи справу в касаційному порядку, погодився з висновком суду апеляційної інстанції.

Водночас, у долученій заявником копії постанови Вищого господарського суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 910/15665/15 зроблено висновок про обгрунтованість рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову банку з тих підстав, що всупереч частині четвертій статті 319 ЦК України банк, набувши право власності на приміщення, у період з квітня до червня 2013 року не вжив усіх належних заходів щодо фактичного вступу у право власності цим майном, зокрема, щодо його утримання і розпорядження, не вчинив жодних дій, спрямованих на оформлення переходу від ТОВ «Проект-А» до ПАТ «Укрсоцбанк» правомочностей орендодавця за договорами оренди та, відповідно, права на отримання орендних платежів, тоді як ТОВ «Проект-А» протягом цього часу продовжував реалізовувати правомочності орендодавця за договорами зі своїми контрагентами, ніс тягар витрат з утримання спірного майна та виконання інших обов’язків орендодавця вказаного майна. 

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить з такого.

У частині четвертій статті 13 Конституції України визначено, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання.

Статтею 41 Основного Закону унормовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. 

Згідно з частиною першою статті 316 та частиною першою статті 317 правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною третьою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають із моменту такої реєстрації.

Відповідно до частини дванадцятої статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» датою і часом державної реєстрації прав та їх обтяжень вважається дата і час реєстрації відповідної заяви.

Частиною першою статті 770 ЦК України визначено, що у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця.

Частиною першою статті 1212 і пунктом 1 частини першої статті 1214 ЦК України встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов’язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. Із цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов’язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов’язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов’язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов’язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов’язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред’явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, у тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов’язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Таким чином, можна дійти висновку, що кондикція – це позадоговірний зобов’язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб’єктним складом підпадає під визначення зобов’язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Відтак, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно, що мало місце і в даних правовідносинах.

Зокрема, оскільки з 1 квітня 2013 року законним власником орендованих приміщень став позивач, а відповідач продовжував приймати від третіх осіб орендні платежі від здавання чужого майна в оренду, достеменно знаючи про реєстрацію права власності на орендоване майно за ПАТ «Укрсоцбанк», то суд апеляційної інстанції, з яким погодився Вищий господарський суд України, дійшов обгрунтованого висновку про задовлення позову.

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України погоджується з висновками судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо того, що доводи ТОВ «Проект-А» стосовно несвоєчасного повідомлення орендарів про набуття права власності банком на орендовані ними приміщення в даному випадку не мають правового значення, оскільки підставою позову в цій справі є стягнення з відповідача доходів, отриманих в період безпідставного володіння майном в порядку статей 1212, 1214 ЦК України, а положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Щодо рішення судів про відмову у задоволенні зустрічного позову, то слід констатувати, що заявником не наведено жодної підстави, визначеної статтею 11116 ГПК України, для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів саме що стосується розгляду зустрічного позову. Подана ТОВ «Проект-А» заява до Верховного Суду України взагалі не містить жодних заперечень чи обґрунтувань на спростування висновків про відмову у задоволенні зустрічного позову, тобто судові рішення в цій частині відповідачем не оскаржуються. 

Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. 

У зв’язку з викладеним Судова палата у господарських справах Верховного Суду України відмовляє у задоволенні заяви ТОВ «Проект-А», оскільки норми права у рішеннях, про перегляд яких подана заява, застосовані правильно. 

Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ТОВ «Проект-А» про перегляд судових рішень у справі № 910/500/15-г відмовити. 

Поновити виконання постанови Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року у справі № 910/500/15-г.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий А.А. Ємець
Судді: І.С. Берднік
Т.Є. Жайворонок 
 
Постанова від 25 жовтня 2017 року № 3-905гс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/786D1E9BD6333A3EC22581D1005E458E
 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ указал, что права лица, считающего себя собственником имущества, подлежат защите путем удовлетворения иска к владельца, с использованием правового механизма, установленного статьей 1212 ГК Украины, в случае наличия правовых отношений вещественно-правового характера непосредственно между владельцем и владельцем имущества. Такой способ защиты возможен путем применения кондикционный иска, если для этого есть основания, предусмотренные статьей 1212 ГК Украины, которые дают право истребовать у приобретателя это имущество, что имело место и в данных правоотношениях.

Таким образом банк получивший в собственность имущество, которое продолжает сдаваться в аренду, должен обращаться с иском не к добросовестным арендаторам оплачивающим аренду предыдущему собственнику, а непосредственно к предыдущему собственнику.

Интересным побочным результатом рассмотрения этого спора стал отказ предыдущему собственнику имущества во взыскании сумм потраченных на его содержание за период, когда собственником уже был ипотекодержатель и именно за этот период была взыскана сумма арендной платы.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      07 травня 2018 року
      м. Київ
      справа N 712/16783/14-ц
      провадження N 61-9262св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      Ступак О.В. (суддя-доповідач), Погрібного С.О., Усика Г.І.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк"
      відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,
      розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року у складі головуючого судді Троян Т.Є. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 06 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Сіренка Ю.В., Міщенка С.В., Демченка В.А.,
      ВСТАНОВИВ:
      У грудні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Позовна заява мотивована тим, що 08 травня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 85 000,00 доларів США з терміном повернення до 08 травня 2018 року, зі сплатою щомісячних ануїтентних платежів у розмірі 1 005,00 доларів США.
      З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за даним кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4, ОСОБА_5, укладено договір іпотеки, згідно з умова якого ОСОБА_5 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1.
      08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" (правонаступник АКІБ "УкрСиббанк") та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, на підставі якого до ПАТ "Дельта Банк" перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним 08 травня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4
      Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 квітня 2015 року у задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 18 серпня 2015 року рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 квітня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за кредитним договором від 08 травня 2008 року у розмірі 117 305,28 дол. США, що еквівалентно 1 519 190,89 грн. перед ПАТ "Дельта Банк" звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: на нерухоме майно - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, шляхом передачі іпотекодержателю ПАТ "Дельта Банк" вказаного предмета іпотеки у власність. Визнано за ПАТ "Дельта Банк" право власності на нерухоме майно - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_4, ОСОБА_5 передати ПАТ "Дельта Банк" правовстановлюючі документи на предмет іпотеки - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, ключі від вхідних дверей, документи, що характеризують об'єкт нерухомості та інші документи, передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868 "Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно". В іншій частині позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 квітня 2015 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 18 серпня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Уточнивши позовні вимоги ПАТ "Дельта Банк" остаточно просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки та визнати право власності на предмет іпотеки за ПАТ "Дельта Банк" вартість якої, згідно висновку оціночної діяльності, складає 516 174,00 грн.
      Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 23 березня 2016 року залучено до участі у розгляді даної справи в якості співвідповідача ОСОБА_6
      Останнім рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони визначили позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності іпотекодержателем, а законом не передбачено визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду, з урахуванням висновків, викладених Верховним Судом України у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15.
      Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 06 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" відхилено. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року залишено без змін.
      Постановляючи ухвалу про відхилення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 06 жовтня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої і апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що умови договору відповідачі належним чином не виконують, кредит не погашають, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Крім того, зазначає, що під час розгляду справи в суді змінився власник предмету іпотеки з незалежних від заявника обставин та без його згоди, однак ці обставини не скасовують і не припиняють іпотеку, а отже договір іпотеки є чинним і всі його умови діють і на цей час.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
      15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
      У лютому 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду вказану цивільну справу.
      Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк".
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Судом встановлено, що 08 травня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 85 000,00 доларів США з терміном повернення до 08 травня 2018 року, зі сплатою щомісячних ануїтентних платежів у розмірі 1 005,00 доларів США.
      З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за даним кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк" та відповідачами укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_5 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1.
      08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" (правонаступник АКІБ "УкрСиббанк") та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого до ПАТ "Дельта Банк" перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним 08 травня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4
      Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 березня 2012 року визнано недійсним, з моменту його вчинення, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 07 квітня 2008 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 Право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_8 згідно витягу КП ЧООБТІ N 33959984.
      ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_8 підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 від 15 січня 2015 року.
      Згідно відповіді Першої Черкаської державної нотаріальної контори від 29 лютого 2016 року вих. 358/01-16 після смерті ОСОБА_8 із заявою про прийняття спадщини звернулась ОСОБА_6 Із заявами про відмову від спадщини ніхто не звертався, свідоцтво про право на спадщину станом на 29 лютого 2016 року не видавалось. Як вбачається із копії заяви про прийняття спадщини ОСОБА_6 є донькою ОСОБА_8 та на момент її смерті була зареєстрована та проживала за адресою квартири, що є предметом іпотеки.
      У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
      Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
      Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Стаття 33 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
      Статтею 36 Закону, яка має назву: "Позасудове врегулювання", передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:
      передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону;
      право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
      В свою чергу, статтею 37 Закону, яка має назву: "Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки", передбачає, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
      Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
      Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що стаття 37 Закону не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.
      Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Таким чином, суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.
      Такий висновок суду відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, на яку містить посилання у рішеннях суду першої і апеляційної інстанцій, а також висновкам Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 21 березня 2018 року N 14-38цс18.
      У названій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про відсутність підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, крім того вказала наступне.
      Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.
      Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.
      З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.
      Встановивши, що визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, відповідно до якого, позивач має право реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, суди попередніх інстанцій правильно вирішили спір.
      Доводи касаційної скарги про те, що банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом, не забороненим законодавством, в тому числі за рішенням суду не заслуговують на увагу, оскільки стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.
      Інші наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.
      Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
      Оскаржувані рішення судів першої і апеляційної інстанцій містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам статей 213-215, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.
      Таким чином, розглядаючи зазначений позов, суди повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
      Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
      Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення.
      Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 06 жовтня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Судді: Ступак О.В.
      Погрібний С.О.
      Усик Г.І.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      07 травня 2018 року
      м. Київ
      справа N 488/3183/14-ц
      провадження N 61-1065св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      Ступак О.В. (суддя-доповідач), Погрібного С.О., Усика Г.І.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк"
      відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,
      третя особа - Державна реєстраційна служба України,
      розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 01 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Коломієць В.В., Лівінського І.В., Шаманської Н.О.,
      ВСТАНОВИВ:
      У червні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Державна реєстраційна служба України, про звернення стягнення на предмет іпотеки, визнання права власності та припинення права власності, виселення та витребування документів.
      Позовна заява мотивована тим, що 31 січня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11292036000, відповідно до умов якого остання отримала кредит в сумі 70 800,00 доларів США, зі сплатою 13,4 % річних за користування кредитом, який зобов'язалась повернути у повному обсязі в строк до 30 січня 2015 року.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором відповідач ОСОБА_4 передав в іпотеку банку житловий будинок загальною площею 118,0 кв. м, житловою площею 70,3 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, про що 31 січня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки N б/н.
      08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, у тому числі, за кредитним та іпотечним договорами, укладеними між АКІБ "УкрСиббанк" і відповідачами.
      Зазначав, що ОСОБА_5 умови кредитного договору не виконує, в зв'язку із чим станом на 21 березня 2014 року її заборгованість становить 134 324,46 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 1 357 912,84 грн. яка складається із: заборгованості за кредитом - 67 540,86 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 682 784,07 грн. заборгованості за процентами за користування кредитом - 66 783,60 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 675 128,77 грн.
      Посилаючись на викладене, ПАТ "Дельта Банк" просило в рахунок погашення вищевказаної заборгованості ОСОБА_5 за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: житловий будинок з прилеглими до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом передачі банку права власності на вказане майно; припинити право власності ОСОБА_4 на вказаний житловий будинок та визнати право власності на нього за ПАТ "Дельта Банк", виселити з житлового будинку всіх осіб, які зареєстровані та проживають за цією адресою; витребувати від ОСОБА_4 правовстановлюючі документи на вказаний будинок.
      Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 29 квітня 2015 року у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", яким встановлена заборона на примусове звернення стягнення на іпотечне майно, що є забезпеченням валютних кредитів. В задоволенні решти позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" суд також відмовив, оскільки вони є похідними від вищевказаної вимоги.
      Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 01 грудня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" задоволено частково. Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 29 квітня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено з інших підстав.
      Суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення тим, що при вирішенні такої категорії справ суди повинні установити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Крім того, стаття 392 ЦК України, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює таке право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Тому в судовому порядку позовні вимоги про визнання права власності підлягають задоволенню лише з указаних підстав.
      У грудні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 01 грудня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що умови договору відповідачі належним чином не виконували, кредит не погасили, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що є правовою підставою для реєстрації права власності за іпотекодержателем.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
      15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
      У січні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду вказану цивільну справу.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Ухвалою колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 лютого 2018 року касаційне провадження у цій справі було зупинено на підставі пункту 1 частини першої статті 252 ЦПК України до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі N 760/14438/15-ц, постановлених у подібних правовідносинах.
      Ухвалою колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2018 року поновлено касаційне провадження у справі N 488/3183/14-ц.
      Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк".
      Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін з огляду на таке.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Судом встановлено, що 31 січня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11292036000, відповідно до умов якого остання отримала кредит в сумі 70 800,00 доларів США, зі сплатою 13,4 % річних за користування кредитом, який зобов'язалась повернути у повному обсязі в строк до 30 січня 2015 року (а. с. 11-18).
      З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за вказаним кредитним договором 31 січня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач передав в іпотеку банку житловий будинок загальною площею 118,0 кв. м, житловою площею 70,3 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_4 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Миколаївської міської ради Миколаївської області 03 січня 2008 року (а. с. 19-22).
      08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, у тому числі, за кредитним та іпотечним договорами, укладеними між АКІБ "УкрСиббанк" і відповідачами (а. с. 39-43, 187-225).
      У зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 умов кредитного договору станом на 23 березня 2014 року її заборгованість становила 134 324,46 доларів США, що за курсом НБУ на час звернення ПАТ "Дельта Банк" з даним позовом до суду еквівалентно 1 357 912,84 грн. який складається із: заборгованості за кредитом - 67 540,86 доларів США та заборгованості за процентами за користування кредитом - 66 783,60 доларів США (а. с. 185).
      Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відповідачі не мають на праві власності іншого нерухомого житлового майна, окрім житлового будинку, який є предметом договору іпотеки (а. с. 240-252).
      Відповідно до довідки комунального підприємства дирекції єдиного замовника "Океан" від 24 липня 2014 року N 2801 відповідачі є зареєстрованими та проживають за адресою іпотечного майна, а саме: АДРЕСА_1 (а. с. 95).
      Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Стаття 33 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
      Статтею 36 Закону, яка має назву: "Позасудове врегулювання", передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:
      передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону;
      право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
      В свою чергу, статтею 37 Закону, яка має назву: "Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки", передбачає, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
      Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
      Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що стаття 37 Закону не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.
      Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Таким чином, суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.
      Такий висновок суду відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, на яку містить посилання у оскаржуваному рішення апеляційного суду, а також висновкам Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 21 березня 2018 року N 14-38цс18.
      У названій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про відсутність підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, крім того вказала наступне.
      Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.
      Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.
      З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.
      Встановивши, що визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, відповідно до якого, позивач має право реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, суд апеляційної інстанції правильно вирішив спір.
      Доводи касаційної скарги про те, що банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом, не забороненим законодавством, в тому числі за рішенням суду не заслуговують на увагу, оскільки стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.
      Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
      Оскаржуване рішення апеляційного суду містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам статей 213-215, 316 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.
      Таким чином, розглядаючи зазначений позов, апеляційний суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
      Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
      Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення.
      Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 01 грудня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Судді: Ступак О.В.
      Погрібний С.О.
      Усик Г.І.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      25 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 922/371/16
      Провадження N 12-25зг18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М.
      та представника позивача (відповідача за зустрічним позовом) - Яціва О.Р.,
      представників відповідача (позивача за зустрічним позовом) - Харитонова О.В.,
      Поддимая А.Б.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року (головуючий суддя Карабань В.Я., судді Корнілова Ж.О., Нєсвєтова Н.М.) у справі N 922/371/16 Господарського суду Харківської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" до Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про стягнення 5 082 691,40 грн. за зустрічним позовом Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" про стягнення 232 409,10 грн
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У лютому 2016 року Публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - позивач, банк, ПАТ АБ "Укргазбанк") звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" (далі - відповідач, товариство, ПрАТ "Інюрполіс") про стягнення 5082691,40 грн. які були сплачені згідно з актом здачі-приймання виконаних робіт N 223 від 10 жовтня 2012 року.
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовано такими обставинами:
      - відповідач не виконав умов укладеної з позивачем генеральної угоди N 10.11.2002 від 09 листопада 2010 року в частині стягнення заборгованості з боржника - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова енергія світу";
      - сплачені банком товариству кошти в розмірі 5082691,40 грн набуті останнім безпідставно та підлягають стягненню на користь позивача.
      1.3. Як на правову підставу позову позивач посилається на статті 526, 901 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      1.4. Заперечуючи проти позову, відповідач стверджує, що правові підстави для повернення на користь банку раніше отриманої відповідачем суми винагороди відсутні.
      1.5. Відповідач зазначає, що отримані від позивача грошові кошти не можна кваліфікувати як безпідставно набуті, оскільки згідно з умовами договору підставою для їх сплати були акт здачі-приймання виконаних робіт та рахунок-фактура.
      1.6. У лютому 2016 року ПрАТ "Інюрполіс" звернулось до Господарського суду Харківської області із зустрічним позовом до ПАТ АБ "Укргазбанк" про стягнення 232409,10 грн заборгованості за надані юридичні послуги щодо стягнення коштів з контрагентів-боржників.
      1.7. Позовні вимоги за зустрічним позовом обґрунтовано такими обставинами:
      - у період з 20 жовтня 2015 року по 04 січня 2016 року товариство надало банку юридичні послуги на спірну суму боргу за укладеними з ПАТ АБ "Укргазбанк" генеральними угодами, проте банк цих послуг не оплатив.
      1.8. Як на правову підставу зустрічного позову товариство посилається на статті 16, 526, 625 ЦК України, статтю 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
      1.9. Заперечуючи проти зустрічних позовних вимог, банк стверджує про припинення правовідносин сторін за генеральними угодами та скасування з листопада 2015 року довіреностей, виданих банком товариству, з огляду на що підстави для стягнення спірної суми за юридичні послуги відсутні.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. 09 листопада 2010 року між ПАТ АБ "Укргазбанк" (замовник) та ПрАТ "Інюрполіс" (виконавець) було укладено генеральну угоду про надання юридичних послуг та виконання юридичних робіт N 10.11.2002 (далі - генеральна угода N 1).
      2.2. Надалі сторони у справі укладали додаткові угоди до генеральної угоди N 1, а саме: N 1, 3, 8 від 09 лютого 2011 року, N 9, 11 від 26 квітня 2011 року.
      2.3. 13 березня 2015 року між ПАТ АБ "Укргазбанк" (замовник) та ПрАТ "Інюрполіс" (виконавець) було укладено генеральну угоду про надання юридичних послуг та виконання юридичних робіт N 15.02.2014 (далі - генеральна угода N 2), а також додаткову угоду N 2 до генеральної угоди N 2.
      2.4. За умовами пункту 2.2.4 генеральних угод N 1, 2 банк зобов'язався надати працівникам ПрАТ "Інюрполіс" довіреності для представництва інтересів ПАТ АБ "Укргазбанк".
      2.5. Кожна додаткова угода передбачала окремий предмет роботи щодо стягнення заборгованості з конкретних позичальників ПАТ АБ "Укргазбанк" та звернення стягнення на предмет іпотеки.
      2.6. За період з 21 жовтня 2015 року по 04 січня 2016 року товариство склало акти здачі-приймання виконаних робіт від 04 січня 2016 року на загальну суму 232409,10 грн.
      2.7. 11 січня 2016 року ПрАТ "Інюрполіс" направило на адресу ПАТ АБ "Укргазбанк" лист від 04 січня 2016 року N 03-01 з проханням підписати акти здачі-приймання виконаних робіт та оплатити їх відповідно до наданих рахунків.
      2.8. У відповідь на цей лист банк листом від 03 лютого 2016 року N 117/1036/2016 повідомив про відмову від підписання актів здачі-приймання виконаних робіт.
      2.9. Відмову від підписання актів здачі-приймання виконаних робіт мотивовано тим, що банк неодноразово письмово повідомляв ПрАТ "Інюрполіс" про скасування довіреностей на представництво інтересів ПАТ АБ "Укргазбанк" з листопада 2015 року та про припинення правовідносин за генеральними угодами.
      2.10. 03 листопада 2015 року (лист N 117/9437/2015) та 03 грудня 2015 року (лист N 117/10393/2015) банк письмово повідомляв про відмову від отримання юридичних послуг та про відкликання довіреностей, які до цього часу банку не повернуті, що, за оцінкою суду, підтверджує обізнаність ПрАТ "Інюрполіс" про їх скасування.
      2.11. 03 грудня 2015 року банк листом N 1172/10381/2015 додатково направив повідомлення юристам ПрАТ "Інюрполіс" про припинення дії їх довіреностей.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 27 квітня 2016 року у справі N 922/371/16, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13 липня 2016 року, у задоволенні первісного позову відмовлено; зустрічний позов задоволено частково; стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПрАТ "Інюрполіс" 219649,10 грн заборгованості та 3294,76 грн судового збору.
      3.2. Постановою Вищого господарського суду України від 24 жовтня 2016 року рішення судів попередніх інстанцій скасовано у частині зустрічних позовних вимог, а справу в цій частині направлено на новий розгляд; в іншій частині судові рішення залишено без змін.
      3.3. За наслідком нового розгляду справи рішенням Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року в задоволенні зустрічного позову відмовлено.
      3.4. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року рішення Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року скасовано; прийнято нове рішення, яким зустрічний позов задоволено частково; стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПрАТ "Інюрполіс" 194981,60 грн заборгованості, 2924,72 грн судового збору за подання зустрічного позову, 3217,20 грн судового збору за подання апеляційної скарги; в решті зустрічних позовних вимог відмовлено.
      3.5. Постановою Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року скасовано, рішення Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року залишено у силі.
      3.6. Рішення судів першої та касаційної інстанції в частині зустрічного позову умотивовані посиланням на обставини письмового повідомлення банком товариства про припинення дії довіреностей з підстави їх скасування з 15 листопада 2015 року, а тому товариство не мало права вчиняти дії та представляти інтереси банку в судових органах, а послуги фактично не могли бути надані на правових підставах.
      3.7. Рішення суду апеляційної інстанції в частині зустрічного позову умотивовано посиланням на те, що у спірний період з листопада по грудень 2015 року у судових засіданнях від імені ПАТ АБ "Укргазбанк" разом з працівниками ПрАТ "Інюрполіс" брали участь штатні працівники банку, що, на думку суду, свідчить про фактичну згоду банку з представленням його інтересів цим товариством. Суд апеляційної інстанції також виходив з того, що правовідносини сторін за генеральними угодами не вичерпуються представництвом за довіреностями, а тому скасування зазначених довіреностей саме по собі не може бути підставою для висновку про припинення правовідносин ПАТ АБ "Укргазбанк" та ПрАТ "Інюрполіс" щодо надання останнім юридичних послуг банку.
      4. Короткий зміст вимог і доводів, наведених у заяві про перегляд судових рішень
      4.1. 14 грудня 2017 року ПрАТ "Інюрполіс" звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми матеріального права.
      4.2. Заявник просить скасувати рішення суду першої та постанову суду касаційної інстанції, натомість залишити в силі постанову суду апеляційної інстанції.
      4.3. Заявник зазначає, що Вищий господарський суд України при прийнятті постанови неправильно застосував частину другу статті 249 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якою визначено обов'язок особи, яка видала довіреність і згодом скасувала, негайно повідомити про це представника.
      4.4. Доводи заявника зводяться до того, що надання доказів про направлення на адресу представника відомостей щодо скасування довіреності є недостатнім.
      4.5. Заявник наголошує, що представник вважається повідомленим належним чином тільки в тому випадку, коли є докази, що він отримав таке повідомлення та ознайомився з ним.
      4.6. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанцій однієї і тієї ж норми матеріального права товариство додало до заяви копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року у справі N 6-46221св12 та постанови Вищого господарського суду України від 23 березня 2011 року у справі N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07), у яких, на думку заявника, суди, застосувавши до спірних правовідносин ту саму норму матеріального права, дійшли протилежних висновків про те, що направлення нотаріусом заяви про скасування довіреності за відсутності доказів отримання цієї заяви особою не є підставою вважати, що особа знала чи могла знати про її скасування.
      4.7. ПАТ АБ "Укргазбанк" надало пояснення на заяву ПрАТ "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16, відповідно до яких, на думку банку, обставини у справі, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, різняться з обставинами у справах N 6-46221св12 та N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07).
      4.8. Крім того, у судовому засіданні ПрАТ "Інюрполіс" надало пояснення на заяву про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16, у якому міститься додаткове обґрунтування підстав перегляду постанови з посиланням на статтю 651 ЦК України та немає посилання на обставини неоднакового застосування судами частини другої статті 249 цього Кодексу.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 111-16 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      5.2. Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
      5.3. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предметів спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      5.4. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду.
      5.5. Предметом розгляду в справі, що переглядається, є вимоги за первісним позовом про стягнення 5082691,40 грн. які були сплачені згідно з актом здачі-приймання виконаних робіт N 223 від 10 жовтня 2012 року, та вимоги за зустрічним позовом про стягнення 232409,10 грн заборгованості за надані юридичні послуги щодо стягнення коштів з контрагентів-боржників.
      5.6. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову, Вищий господарський суд України, пославшись на норми статті 249 ЦК України, керувався тим, що довіритель скористався своїм правом на відмову від представництва шляхом письмового повідомлення представника про відкликання відповідних довіреностей та припинення взаємовідносин сторін, а відповідач за первісним позовом був обізнаним про скасування його довіреностей.
      5.7. Водночас в ухвалі від 13 березня 2013 року у справі N 6-46221св12 Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ при вирішенні спору про визнання недійсними договорів купівлі-продажу транспортного засобу та витребування майна, пославшись на норми частини другої статті 249 ЦК України, зазначив, що оскільки позивач підтвердив, що самостійно не повідомляв повірених осіб про скасування довіреності, то направлення нотаріусом заяви позивача про скасування довіреності за відсутності в справі даних про отримання ними цієї заяви, не є підставою вважати, що відповідачі знали чи могли знати про її скасування.
      5.8. У постанові від 23 березня 2011 року у справі N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07) Вищий господарський суд України при вирішенні спору про визнання недійсним рішення загальних зборів та стягнення штрафних санкцій, пославшись на норми статті 249 ЦК України, зазначив, що лист приватного нотаріуса не є належним доказом повідомлення представника про скасування довіреності, оскільки немає доказів отримання цього листа та ознайомлення з ним особою.
      5.9. Відповідно до положень частини другої статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.
      5.10. Юридичне значення такого повідомлення полягає в тому, що довіреність, яка скасована, зберігає чинність щодо представника, особи, яку представляють, прав та обов'язків третьої особи, з якою представник уклав правочин, до тих пір, допоки вони не довідаються або не матимуть змоги довідатися про скасування довіреностей.
      5.11. У справі N 922/371/16, яка переглядається, судами першої та касаційної інстанцій встановлено факт обізнаності відповідача за первісним позовом про скасування банком відповідних довіреностей.
      5.12. Натомість, вирішуючи спір у справах N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07) та N 6-46221св12, суди касаційних інстанцій виходили з обставин відсутності належних доказів повідомлення представника про скасування довіреності.
      5.13. Отже, зі змісту оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України та зі змісту зазначених рішень судів касаційної інстанції не вбачається підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах за однакових встановлених судами фактичних обставин.
      5.14. Оскільки факт подібності правовідносин у наведених заявником випадках не підтвердився, підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права немає.
      5.15. Відповідно до частини першої статті 111-26 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення із заявою, Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16 відмовити.
      2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.
      3. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      25 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 925/3/17
      Провадження N 12-53гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Уркевича В.Ю.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Королюка І.В.,
      учасники справи:
      позивач - Національне антикорупційне бюро України (представники - Семенчук М.А., Ярчак І.С.),
      відповідач - Публічне акціонерне товариство "Азот" (представники - адвокати Демидас Д.А., Вєдєрнікова О.С.),
      відповідач - Публічне акціонерне товариство "Черкасиобленерго" (представник - не з'явився),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Державне підприємство "Енергоринок" (представники - адвокати Стилик О.Ю., Калінін М.В.),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядник майна Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" арбітражний керуючий Литвин В.В. (представник - не з'явився),
      розглянула у судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року (головуючий суддя - Короткевич О.Є., судді Куровський С.В., Удовиченко О С.) та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року (головуючий суддя - Майданевич А.Г., судді Гаврилюк О.М., Коротун О.М.) у справі N 925/3/17 Господарського суду Черкаської області за позовом Національного антикорупційного бюро України до Публічного акціонерного товариства "Азот", Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Державне підприємство "Енергоринок", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядник майна Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" арбітражний керуючий Литвин В.В., про визнання угоди недійсною.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У січні 2017 року Національне антикорупційне бюро України (далі - НАБУ) звернулося до Господарського суду Черкаської області з позовом до Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Азот" і ПАТ "Черкасиобленерго" про визнання недійсною угоди у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог від 21 червня 2016 року N 202-09/45.
      2. На обґрунтування позовних вимог НАБУ зазначило про невідповідність спірної угоди вимогам статті 4, частини другої статті 15-1, статті 26 Закону України "Про електроенергетику", пункту 6.3 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31 липня 1996 року N 28 (далі - ПКЕЕ), а також інтересам держави і суспільства.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. 24 травня 2005 року між Відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ) "Черкасиобленерго" як постачальником та ВАТ "Азот" як споживачем укладено договір постачання електричної енергії N 524-213/24 (далі - договір).
      4. У подальшому ВАТ "Черкасиобленерго" та ВАТ "Азот" на вимогу пункту 5 розділу XVII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про акціонерні товариства" були перейменовані у ПАТ "Черкасиобленерго" і ПАТ "Азот" відповідно.
      5. Пунктом 1 договору передбачено, що постачальник електричної енергії (ПАТ "Черкасиобленерго") постачає електричну енергії споживачу (ПАТ "Азот"), а споживач оплачує постачальнику електричної енергії її вартість та здійснює інші платежі згідно з умовами договору та додатками до договору, що є його невід'ємними частинами.
      6. Суди попередніх інстанцій встановили, що за поставлену ПАТ "Черкасиобленерго" на виконання договору у січні 2016 року активну електричну енергію ПАТ "Азот" не оплатило 15 млн грн вартості спожитої електричної енергії, що призвело до утворення заборгованості.
      7. 25 травня 2016 року ПАТ "Азот" і ПАТ "Черкасиобленерго" уклали між собою договір про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги N 188-304, відповідно до якого розмір фінансової допомоги становить 15 млн грн (пункти 2.1, 4.2 договору N 188-304). Строк повернення фінансової допомоги - до 15 червня 2016 року.
      8. 21 червня 2016 року ПАТ "Азот" направило ПАТ "Черкасиобленерго" заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог N 202-09/45, якою здійснено зарахування та припинення зобов'язань ПАТ "Азот" перед ПАТ "Черкасиобленерго" за договором по оплаті активної електроенергії на суму 15 млн грн та зобов'язань ПАТ "Черкасиобленерго" перед ПАТ "Азот" щодо повернення отриманих за договором N 188-304 грошових коштів на суму 15 млн грн та про припинення зобов'язань між цими особами щодо сплати вказаної суми коштів.
      9. Звертаючись із позовом до суду, НАБУ зазначило, що ця угода у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог суперечить вимогам закону та укладена з метою, що завідомо суперечить інтересам держави, і за доведення будь-якої з цих підстав така угода повинна бути визнана недійсною.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      10. Господарський суд Черкаської області рішенням від 14 березня 2017 року у позові відмовив повністю.
      11. Господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання угоди недійсною з мотивів її невідповідності вимогам законодавства чи укладеності з наміром порушення прав держави.
      12. Київський апеляційний господарський суд постановою від 07 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року, рішення Господарського суду Черкаської області від 14 березня 2017 року скасував. Позов задовольнив і визнав недійсною угоду у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог від 21 червня 2016 року N 202-09/45.
      13. Приймаючи зазначену постанову, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що в цьому випадку внаслідок здійсненого за заявою ПАТ "Азот" від 21 червня 2016 року N 202-09/45 зарахування зустрічних однорідних вимог відповідачі знехтували вимогами Закону України "Про електроенергетику" і ПКЕЕ щодо оплати вартості поставленої електричної енергії виключно шляхом перерахування коштів споживачем на поточний рахунок із спеціальним режимом використання енергопостачальника. Сторони фактично провели розрахунки за поставлену електричну енергію в іншому форматі без використання поточного рахунку із спеціальним режимом використання енергопостачальника і тим самим уникнули перерахування іншим учасникам оптового ринку електричної енергії коштів із такого поточного рахунку за відповідним алгоритмом оптового ринку електричної енергії, що в силу статті 26 Закону України "Про електроенергетику" не вважається оплатою спожитої ПАТ "Азот" у січні 2016 року електричної енергії.
      Короткий зміст заяви про перегляд судових рішень
      14. 14 грудня 2017 року ПАТ "Азот" подало до Верховного Суду України заяву про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви), у якій просило ці судові рішення скасувати, а рішення Господарського суду Черкаської області від 14 березня 2017 року залишити в силі.
      15. Заявник вказує на те, що, приймаючи оскаржену постанову, Вищий господарський суд України помилково дійшов висновку, що НАБУ як орган, який створений для захисту інтересів держави, має право на звернення до суду із позовами про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України, з огляду на приписи Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" і на виконання покладених на нього завдань та (або) обов'язків. Заявник також не погоджується з висновками суду касаційної інстанції про те, що угода у формі заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог є такою, що вчинена з порушенням норм чинного законодавства, а саме частини другої статті 15-1, статті 26 Закону України "Про електроенергетику", та суперечить інтересам держави.
      16. На підтвердження наведених вище підстав для подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у цій справі ПАТ "Азот" до заяви додало копії постанов Вищого господарського суду України від 28 квітня 2009 року у справі N 37/436, від 20 січня 2010 року у справі N 37/436-42/416, від 13 червня 2012 року у справі N 26/387, від 09 серпня 2012 року у справі N 34/8, від 04 листопада 2014 року у справі N 910/6732/14, від 23 червня 2016 року у справі N 904/6558/15, від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 09 березня 2017 року у справі N 922/6436/15, від 16 травня 2017 року у справі N 910/1424/16, від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 02 червня 2015 року у справі N К/800/9751/15, від 20 жовтня 2015 року у справі N К/800/34970/15, від 05 квітня 2016 року у справі N К/800/68227/14 та копії постанов Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15, від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15, у яких, за твердженням заявника, по-іншому, ніж в судових рішеннях, про перегляд яких він просить суд, застосовано норми матеріального права.
      17. Крім того, ПАТ "Азот" просило відшкодувати йому судові витрати за рахунок позивача.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      18. За змістом підпункту 1 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у господарських справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      19. 01 лютого 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з Верховного Суду України надійшла заява ПАТ "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року.
      20. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 лютого 2018 року допустив справу до провадження Верховного Суду, відкрив провадження за заявою ПАТ "Азот", здійснив підготовчі дії, витребував з Господарського суду Черкаської області матеріали справи, надіслав копії заяви особам, які беруть участь у справі, встановив термін подання пояснень до 23 лютого 2018 року. 22 та 23 лютого надійшли письмові пояснення від Державного підприємства "Енергоринок" та НАБУ.
      21. За підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      22. На підставі цих норм процесуального права Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 березня 2018 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду заяву ПАТ "Азот" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у цій справі.
      23. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що в судових рішеннях, на які посилається заявник як на підставу неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України, застосовуючи в подібних правовідносинах одні й ті самі норми матеріального та процесуального права, що й у постанові Вищого господарського суду України, про перегляд якої подано заяву, дійшли протилежних правових висновків про відсутність законодавчих обмежень для здійснення зарахування зустрічних однорідних вимогна підставі аналізу положень статей 598, 601, 602 Цивільного кодексу України, статей 151, 26 Закону України "Про електроенергетику".
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      24. Заява ПАТ "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у справі N 925/3/17 подана з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви).
      25. Як доказ неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (пункт 1 частина перша статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви), до заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 28 квітня 2009 року у справі N 37/436, від 20 січня 2010 року у справі N 37/436-42/416, від 13 червня 2012 року у справі N 26/387, від 09 серпня 2012 року у справі N 34/8, в яких суд встановив відсутність законодавчих обмежень для здійснення зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі статті 601 Цивільного кодексу України.
      26. Також до заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 16 травня 2017 року у справі N 910/1424/16, від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, в яких суд касаційної інстанції проаналізував та застосував ті ж норми законодавства, що й у цій справі, однак дійшов висновку про недоведеність підстав для визнання спірних правочинів недійсними та повернув справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.
      27. Заявник також вказує на ухвали Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 20 жовтня 2015 року у справі N 826/3917/14, від 02 червня 2015 року у справі N 826/17716/14, від 05 квітня 2016 року у справі N 2а/1570/6741/11, предметом судового розгляду у яких є законність проведення зарахування зустрічних однорідних вимог за зобов'язаннями, що випливають з господарських договорів за наявності спеціального законодавства, що регулює порядок здійснення розрахунків за такими договорами. На підставі аналізу норм статей 598, 601, 602 Цивільного кодексу України суд, при розгляді цих справ, дійшов висновку, що випадки недопустимості припинення зобов'язань зарахуванням вимог повинні бути прямо передбачені у законі або у договорі між сторонами таких однорідних зобов'язань. При цьому вказав на те, що норми статей 15-1, 26 Закону України "Про електроенергетику", як і спірні договори, не містять заборони припинення зобов'язань зарахуванням зустрічної вимоги.
      28. Як доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права (пункт 2 частина перша статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви) до заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 04 листопада 2014 року у справі N 910/6732/14, від 23 червня 2016 року у справі N 904/6558/15, від 09 березня 2017 року у справі N 922/6436/15, в яких зауважено на тому, що наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а отже, є необхідність встановлення у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов. Заявник вказує, що НАБУ не є органом, що наділений правом подавати позови в інтересах держави, оскільки наявність такого повноваження не передбачено ні статтею 2 Господарського процесуального кодексу України, ні нормами Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України".
      29. Також ПАТ "Азот" стверджує, що суди апеляційної та касаційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, не врахували правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15 (пункт 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви), про можливість зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, за наявності умов, встановлених статтею 601 Цивільного кодексу України, та відсутності випадків, передбачених статтею 602 Цивільного кодексу України, за яких зарахування зустрічних вимог не допускається.
      30. Також вказує, що оскаржуване рішення суду касаційної інстанції щодо визнання правочину недійсним відповідно до частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України внаслідок невідповідності інтересам держави і суспільства не відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15.
      31. У судовому засіданні представник заявника зазначив про необхідність дотримання принципу рівності перед законом і судом, а також про порушення принципу правової визначеності в оскаржуваній постанові судом касаційної інстанції.
      (2) Позиція інших учасників справи
      32. Позивач і Державне підприємство "Енергоринок" у своїх письмових поясненнях зазначають, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, прийнятим відповідно до фактичних обставин справи та з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права. Також вказують, що Вищий господарський суд України під час винесенні оскаржуваної постанови не допустив неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права та невідповідності постанови, яка переглядається, висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, у зв'язку з чим підстав для скасування судових рішень у цій справі немає.
      33. Заяву про перегляд судових рішень просять залишити без задоволення, а постанову Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року - без змін.
      34. Інші учасники справи письмово свою позицію стосовно заяви ПАТ "Азот" не виклали, проте у судовому засіданні просили в задоволенні заяви відмовити.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів заявника
      35. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент подання заяви) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному в постанові Верховного Суду України, висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
      36. Проаналізувавши правові висновки, викладені в постанові Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у цій справі та у постановах Вищого господарського суду України від 28 квітня 2009 року у справі N 37/436, від 20 січня 2010 року у справі N 37/436-42/416, від 13 червня 2012 року у справі N 26/387, від 09 серпня 2012 року у справі N 34/8, від 04 листопада 2014 року у справі N 910/6732/14, від 23 червня 2016 року у справі N 904/6558/15, від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 09 березня 2017 року у справі N 922/6436/15, від 16 травня 2017 року у справі N 910/1424/16, від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 02 червня 2015 року у справі N К/800/9751/15, від 20 жовтня 2015 року у справі N К/800/34970/15, від 05 квітня 2016 року у справі N К/800/68227/14 та постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15, від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      37. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог, встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      38. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду.
      39. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      40. Так, у справах N 26/387, N 37/436-42/416 та N 37/436, що розглядалися Вищим господарським судом України, виникли правовідносини з продажу ДП "НАЕК "Енергоатом" електричної енергії на оптовому ринку електроенергії та купівлі ДП "НАЕК "Енергоатом" такої електроенергії в оптового ринку електроенергії, а направлені заяви у цих справах про зарахування зустрічних однорідних вимог були спрямовані на припинення зобов'язань з оплати електроенергії, яка була ДП "НАЕК "Енергоатом" вироблена, продана на оптовому ринку електроенергії та придбана для власних потреб. Розглядаючи ці справи, суди зазначили, що відповідно до абзацу третього пункту 6 постанови Кабінету міністрів України від 05 травня 2000 року N 755 "Про утворення державного підприємства "Енергоринок" допускається зарахування зустрічних однорідних вимог у разі купівлі електричної енергії на оптовому ринку електричної енергії України постачальником, який був власником проданої ним цьому ринку електроенергії для використання її на власні потреби.
      41. У справі, про перегляд якої просить заявник, виникли правовідносини з постачання-споживання електричної енергії, які регулюються спеціальним нормативно-правовим актом - Законом України "Про електроенергетику" (статті 4, 15-1, 26 цього Закону), відповідно до якого регулювання відносин в електроенергетиці має особливості, визначені цим Законом, а саме - розрахунки за спожиту електричну енергію проводяться виключно коштами шляхом їх перерахування споживачем електричної енергії на поточний рахунок із спеціальним режимом використання постачальника електричної енергії.
      42. Проте у судових рішеннях, що надані для порівняння, суди застосовували інший нормативно-правовий акт - постанову Кабінету Міністрів України від 05 травня 2000 року N 755, якою передбачені випадки розрахунків за куплену на оптовому ринку електричну енергію шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. Викладене вказує на відсутність неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      43. У постановах Вищого господарського суду України від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 16 травня 2017 року у справі N 910/26687/14 та від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, копії яких надано заявником на підтвердження підстав для перегляду судового рішення відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви), суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справи передав на новий розгляд до суду першої інстанції для з'ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення спору і безпосередньо впливають на висновок суду про наявність або відсутність підстав для задоволення позову. Ці постанови не містять висновків, які б свідчили про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.
      44. Ухвали Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 02 червня 2015 року у справі N К/800/9751/15, від 20 жовтня 2015 року у справі N К/800/34970/15, від 05 квітня 2016 року у справі N К/800/68227/14, на які заявник посилається як на доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не можуть бути прикладом судового рішення, в якому норми матеріального права застосовано по-іншому, оскільки предметом спору у цих справах визнання протиправною та скасування вимоги Контрольно-ревізійного управління щодо усунення порушень фінансово-господарської діяльності, виявлених ревізією, та про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень; тобто предмет спору суттєво відрізняється від предмета спору у справі, що розглядається, оскільки не стосується відносин, що виникають при постачанні-споживанні електричної енергії.
      45. Отже, у цих ухвалах Вищого адміністративного суду України, на які заявник посилається як на доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, та у постанові суду касаційної інстанції у справі, яка розглядається, предмет спору та фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними.
      46. У справі N 34/8, на яку заявник посилається як на доказ неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, суди встановили, що на підтвердження погашення заборгованості за рішеннями суду відповідач направив заяву про припинення зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. При цьому до цих правовідносин суди застосували лише положення статті 601 Цивільного кодексу України. У той же час у справі, що переглядається, суди комплексно застосували як приписи наведеної норми цивільного законодавства, так і спеціальні норми права, закріплені у статтях 15-1, 26 Закону України "Про електроенергетику". Відтак суди не допустили неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права.
      47. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень господарських судів могла бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - під час оскарженння судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ.
      48. У справі, яка переглядається, позивачем виступає НАБУ. Пунктом 13 частини першої статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" НАБУ та його працівникам для виконання покладених на них обов'язків, які визначені у статті 16 цього Закону, надається право за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України (порядок подання такого позову визначено статтями 1, 2 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви), а у справах N 922/6436/15, N 904/6558/15, N 910/6732/14, на які посилається заявник, як на доказ неоднакового застосування одних і тих самих норм процесуального права, Вищий господарський суд України не застосовував норми статей 1, 2 та 21 цього Кодексу в контексті наявності права державного правоохоронного органу на подання позову про визнання недійсною угоди.
      49. Отже, зважаючи на відмінність фактичних обставин у названих справах та у справі, що розглядається, а звідси - й на відсутність подібних правовідносин, суди касаційних інстанцій не допустили неоднакового застосування статей 1, 2 та 21 Господарського процесуального кодексу (в редакції, чинній на час подання заяви).
      50. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви)заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      51. Доводи заявника про невідповідність рішення суду касаційної інстанції у справі, що переглядається, викладеному в постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15, від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15, висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права також не можна визнати обґрунтованими з огляду на таке.
      52. У справі N 3-255гс15 предметом спору було стягнення заборгованості за поставлений природний газ, де суд застосував норми права, які регулюють відносини у сфері постачання-споживання природного газу, а саме положення Закону України "Про засади функціонування ринку природного газу", в той час як у справі, яка переглядається, виникли відносини щодо невідповідності угоди про зарахування зустрічних однорідних вимог вимогам Закону України "Про електроенергетику" та ПКЕЕ, а отже, правовідносини у цих справах не є подібними, а звідси й відсутні підстави для врахування судом висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 24 червня 2015 року.
      53. Як убачаться із судових рішень у справах N 6-166цс15, N 6-1528цс15, при вирішенні спорів Верховний Суд України застосовував норми частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України щодо нікчемності договору як такого, що порушує публічний порядок, проте у справі, що розглядається, НАБУ посилалося на суперечність угоди інтересам держави і суспільства (частина третя статті 228 Цивільного кодексу України), а отже, суди не встановлювали обставини щодо порушення публічного порядку внаслідок вчинення оспорюваної угоди та нікчемності правочину за нею.
      54. За таких обставин правовий висновок суду касаційної інстанції у цій справі не суперечить викладеному у постановах Верховного Суду України N 3-255гс15, N 6-166цс15, N 6-1528цс15 висновку щодо застосування норм матеріального права, оскільки правовідносини між сторонами у зазначених справах та у справі, яка переглядається, не є аналогічними.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень
      55. Відповідно до частини першої статті 11126 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      56. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не виявила обставин, які б свідчили про неоднакове застосування норм матеріального права при вирішенні справи, у задоволенні заяви ПАТ "Азот" слід відмовити.
      Щодо судових витрат
      57. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача.
      58. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про відмову у задоволенні заяви ПАТ "Азот" судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на заявника.
      Керуючись пунктами 1 і 2 розділу XI "Перехідні положення", статтею 315 Господарського процесуального кодексу України, статтею 11126 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент подання заяви), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року у справі N 925/3/17 відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повний текст постанови складений 02 травня 2018 року.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      11 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа № 758/1303/15-ц
      Провадження № 14-68цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д. А.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В.С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до військової частини А0515 (далі також - відповідач) про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Корчевного Г. В., Слободянюк С. В. і Лапчевської О. Ф.
      Учасники справи:
      - позивач: ОСОБА_3,
      - відповідач: військова частина А0515.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У лютому 2015 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми.
      2. Позовна заява мотивована тим, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року відповідач був зобов'язаний провести позивачеві перерахунок і виплату одноразової грошової допомоги, призначеної відповідно до статей 9 і 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
      3. З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання з виплати одноразової грошової допомоги у сумі 250 632,00 грн, позивач з урахуванням поданих у жовтні 2015 року уточнених позовних вимог просив стягнути на його користь інфляційні втрати та три проценти річних за період з 1 листопада 2014 року по 13 листопада 2014 року на загальну суму 2 331,00 грн.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 16 листопада 2015 року Подільський районний суд міста Києва рішенням позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача 2 063,00 грн інфляційних втрат, 267,00 грн процентів і 233,00 грн судового збору.
      5. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що правовідносини сторін виникли у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, а тому є підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 18 січня 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалою скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі.
      7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що заявлені позовні вимоги мають розглядатися у порядку адміністративного судочинства, оскільки постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2013 року про виплату одноразової грошової допомоги у розмірі 48-місячного грошового забезпечення була ухвалена на підставі акта адміністративного законодавства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. У березні 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
      9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 січня 2016 року та передати справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Короткий зміст ухвали судукасаційної інстанції
      10. 14 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      11. Ухвала мотивована тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 січня 2016 року з підстав порушення цим судом правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Позивач вважає, що спір за статтею 625 ЦК України щодо цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов'язання під час виконання судового рішення в адміністративній справі про виплату одноразової грошової допомоги має вирішуватись у порядку цивільного судочинства попри те, що одним із учасників справи є суб'єкт владних повноважень.
      (2) Позиція відповідача
      13. Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що спірні відносини є адміністративно-правовими, оскільки виникають щодо виплати одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності на підставі актів адміністративного законодавства (Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 року №499).
      14. На думку відповідача, спір виник про захист прав та інтересів у публічно-правових, а не у цивільно-правових відносинах.
      15. Вважає, що положення статті 625 ЦК України не застосовуються до правовідносин, які не є договірними та регулюються спеціальним законодавством.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції
      16. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
      17. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. У цій статті визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто, дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
      18. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.
      19. Відповідач має грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджує постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року про перерахунок і виплату одноразової грошової допомоги у сумі 250 632,00 грн, призначеної відповідно до статей 9 і 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
      20. З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання з виплати одноразової грошової допомоги у сумі 250 632,00 грн, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України.
      21. Тому Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що у цій справі суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права до спірних правовідносин.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      22. Згідно з положеннями пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      23. Відповідно до частини четвертої статті 410 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      24. Оскільки касаційна скарга є обґрунтованою, Велика Палата Верховного Суду скасовує ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року, а справу передає до вказаного суду для продовження розгляду.
      (2.2) Щодо судовихвитрат
      25. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки про правильне застосування норм права
      26. Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто, дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
      27. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      28. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.
      29. З огляду на це справа про застосування відповідно до статті 625 ЦК України заходів відповідальності за порушення грошового зобов'язання, підтвердженого чинним судовим рішенням, навіть якщо учасником цього зобов'язання є суб'єкт владних повноважень, розглядається залежно від суб'єктного складу у порядку цивільного чи господарського судочинства.
      З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      2. Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року скасувати, а справу передати для продовження розгляду до Апеляційного суду м. Києва.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Повний текст постанови підписаний 17 квітня 2018 року.
      Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач В. І. ДанішевськаІ. В. Саприкіна О. С. ЗолотніковО. М. Ситнік О. Р. КібенкоО. С. Ткачук В. С. КнязєвВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоО. Г. Яновська
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/73469624