ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру позволяющее при покупках в группе бесконечно затягивать с возвратом средств

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 18 жовтня 2017 року

 м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,
Сімоненко В.М.,
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про повернення коштів за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року,

в с т а н о в и л а :

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» (далі – ТОВ «Авто Просто») про повернення коштів, який під час розгляду справи уточнив, та остаточно просив стягнути з відповідача на свою користь 25 665 грн. 18 коп. сплачених за договором; 22 806 грн. 07 коп. інфляційних витрат; 3 % річних за час прострочення виконання зобов'язання у сумі 3 824 грн. 43 коп. та 1 500 грн. витрат на правову допомогу.

Свої вимоги позивач обгрунтовував тим, що 21 вересня 2011 року між ним та ТОВ «Авто Просто» укладено угоду НОМЕР 1, предметом якої є надання учаснику послуг системи «Авто Так», спрямованих на придбання автомобіля марки «ЗАЗ», модель «Форза». На виконання умов даної угоди позивач сплатив відповідачу 43 266 грн 33 коп., з яких 25 665 грн 18 коп. - чисті внески, проте, не зважаючи на це, автомобіль ним отримано не було. У зв'язку з цим за його заявою угоду було розірвано, а тому відповідно до п. 13.1. угоди відповідач повинен повернути йому чисті внески за право отримання автомобіля за угодою, натомість останній відмовився повернути йому грошові кошти у вищевказаному розмірі. 

Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 12 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 25 січня 2017 року, позов задоволено.

Стягнуто з ТОВ «Авто Просто» на користь ОСОБА_1 25 665 грн. 18 коп. коштів сплачених за договором, 22 806 грн. 07 коп. інфляційних витрат, 3 % річних за час прострочення виконання зобов'язання у сумі 3 824 грн. 43 коп. та 1 500 грн. витрат на правову допомогу, а всього - 53 796 грн. 31 коп.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року касаційну скаргу ТОВ «Авто Просто» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. 

У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Авто Просто» просить скасувати судове рішення у справі з ухваленням нового рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 907 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Суд установив, що 21 вересня 2011 року між позивачем та ТОВ «Авто Просто» було укладено угоду НОМЕР 1, предметом якої є надання учаснику послуг системи «Авто Так», спрямованих на придбання автомобіля марки «ЗАЗ», модель «Форза» за ціною 80 860 грн., угода укладена шляхом підписання сторонами угоди, додатку НОМЕР 2 та додатку НОМЕР 3, які є невід’ємними частинами угоди (а.с. 6-10).

На виконання умов даної угоди позивач сплатив відповідачу 43 266 грн. 33 коп., що підтверджується копіями квитанцій (а.с. 11-17, 19-24, 26-31, 33-36).

19 грудня 2013 року позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій повідомив про розірвання угоди та просив повернути сплачені ним внески.

Із відповіді ТОВ «Авто Просто» від 11 січня 2014 року вбачається, що відповідач розірвав угоду та повідомив позивача про те, що поверненню підлягають чисті внески, розраховані у відповідності до положень статті 13, п.13.3 додатку НОМЕР 3 до угоди. 

Пунктом 13.1 статті 13 угоди передбачено, що учасник, який не отримав автомобіль, має право розірвати угоду за власним бажання, про що має повідомити ТОВ «Авто Просто» у письмовій формі.

Сума чистих внесків, що підлягає поверненню, розраховується відповідно до поточної ціни автомобіля, дійсної в місяці, коли такий учасник повідомив ТОВ «Авто Просто» про розірвання Угоди, за вирахуванням відступного за відмову від угоди в розмірі 2 цілих чистих внесків.

Відповідно до розд. 1 Визначення термінів додатку НОМЕР 3 до угоди «Цілий чистий внесок – це частина щомісячного повного внеску, який використовується для оплати автомобіля. Половинний чистий внесок – це половина цілого чистого внеску».

Згідно з пунктом 2.6. ст. 2 додатку НОМЕР 3 до угоди чисті внески, сплачені учасником у встановлені строки та відповідно до поточної ціни автомобіля, дійсної на момент сплати, зараховуються як відсоток від вартості автомобіля, що у свою чергу є оплатою за товар – автомобіль.

Таким чином, в угоді чітко передбачено, що споживач оплачує кожного місяця частину ціни автомобіля. Крім того, сплачені чисті внески перерахунку (у зв’язку зі зміною ціни автомобіля) не підлягають. Після одержання автомобіля та реєстрації його на своє ім’я споживач зобов’язаний і надалі сплачувати кошти за автомобіль до повної його оплати – 100% від ціни автомобіля.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що ТОВ «Авто Просто» після розірвання угоди зобов’язане повернути позивачу чисті внески у розмірі 25 665 грн. 18 коп., розраховані у відповідності до положень ст. 13 п.13.3 додатку НОМЕР 3 до угоди, інфляційні втрати у сумі 22 806 грн.07 коп. та 3% річних від суми простроченого зобов’язання у розмірі 3 824 грн. 43 коп. При цьому, суд зазначив, що безпідставними є доводи відповідача щодо порядку повернення чистих внесків, передбачених статтею 13 додатка НОМЕР 3 до угоди, адже такі обставини, як пріоритетність повернення чистих внесків (черга із 8-ми осіб) та накопичення необхідної суми коштів у Фонді для повернення, не можуть бути підставою для відмови у захисті права позивача на отримання коштів, сплачених ним на виконання умов угоди.

Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, 01 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідно до підп. 13.4.2 п. 13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 до угоди у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали угоду. При цьому, пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі, коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер угоди якого є меншим. Відповідно до п. 13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 до угоди, кошти повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості. Відмовляючи у позові, суд дійшов висновку про передчасність задоволення вимог позивача з огляду на те, що ТОВ «Авто Просто» має повернути сплачені чисті внески учасникам системи, які розірвали угоди раніше.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 907 ЦК України, порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін.

Установлено, що укладена між сторонами угода розірвана за заявою позивача від 19 грудня 2013 року.

Статтею 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди сторони чітко визначили порядок і наслідки її розірвання.

Відповідно до п. 13.4.1. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди в першу чергу повертаються кошти учаснику, який розірвав угоду внаслідок настання наступних непередбачених обставин, що виникли під час дії угоди: отримання ним інвалідності або смерті свого подружжя, або набуття учасником статусу безробітного. За вимогою ТОВ «Авто Просто» учасник зобов'язується надавати документи, які підтверджують виникнення вищезазначених обставин. За підтверджених обставин згідно з цим пунктом, учаснику повертаються сплачені чисті внески без вирахування відступного.

Відповідно до п. п. 13.4.2 п.13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали Угоду, не посилаючись на обставини, викладені в попередньому пункті. При цьому, пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі, коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер угоди якого є меншим.

Як вбачається згідно з п. 13.4. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди, кошти повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості.

Відповідно до статті 10 Угоди підписання цієї Угоди та додатків до неї є підтвердженням факту ознайомлення, розуміння сторонами її умов та згоди сторін з усіма визначеннями, умовами та змістом Угоди й додатків до неї.

З такими умовами позивач погодилася, підписуючи Угоду.

У відповіді ТОВ «Авто Просто» від 22 липня 2016 року щодо повернення сплачених коштів зазначено, що перед позивачем існує черга із 8 учасників, повернення чистих внесків яким відбуватиметься раніше, ніж позивачу.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, відхиляючи доводи відповідача щодо порядку повернення чистих внесків (повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості), передбачених статтею 13 додатка НОМЕР 3 до угоди, дійшов до неправильного висновку про задоволення позову про стягнення коштів, не взявши до уваги, що передчасне повернення коштів ОСОБА_1 з Фонду для повернення коштів, порушує права інших учасників, які стоять в черзі на повернення коштів перед позивачем.

За таких обставин, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про передчасність вимог ОСОБА_1 з огляду на те, що ТОВ «Авто Просто» має повернути сплачені чисті внески 8 учасникам системи, які розірвали угоди раніше.

Таким чином, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з постановленням нового рішення суду – про відмову в задоволенні позову.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» задовольнити.

Рішення Миронівського районного суду Київської області від 12 жовтня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 25 січня 2017 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про повернення коштів – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» сплачений ним судовий збір в сумі 2 259 грн. 92 коп.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк
Судді: В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
В.М. Сімоненко

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
у справі за № 6-1584цс17 

Відповідно до статті 907 ЦК України, порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін.

Статтею 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди сторони чітко визначили порядок і наслідки її розірвання.

Відповідно до п. 13.4.1. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди в першу чергу повертаються кошти учаснику, який розірвав угоду внаслідок настання наступних непередбачених обставин, що виникли під час дії угоди: отримання ним інвалідності або смерті свого подружжя, або набуття учасником статусу безробітного. За вимогою ТОВ «Авто Просто» учасник зобов'язується надавати документи, які підтверджують виникнення вищезазначених обставин. За підтверджених обставин згідно з цим пунктом, учаснику повертаються сплачені чисті внески без вирахування відступного.

Відповідно до п. п. 13.4.2 п.13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали Угоду, не посилаючись на обставини, викладені в попередньому пункті. При цьому, пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі, коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер угоди якого є меншим.

Як вбачається згідно з п. 13.4. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди, кошти повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості.

У відповіді ТОВ «Авто Просто» від 22 липня 2016 року щодо повернення сплачених коштів зазначено, що перед позивачем існує черга із 8 учасників, повернення чистих внесків яким відбуватиметься раніше, ніж позивачу.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, відхиляючи доводи відповідача щодо порядку повернення чистих внесків (повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості), передбачених статтею 13 додатка № 2 до угоди, дійшов до неправильного висновку про задоволення позову про стягнення коштів, не взявши до уваги, що передчасне повернення коштів ОСОБА_1 з Фонду для повернення коштів, порушує права інших учасників, які стоять в черзі на повернення коштів перед позивачем.

Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк

Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-1584цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/411BBC553D161419C22581D30051EBC2
 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

После фактической легализации судьями ВСУ покупок в группах, ранее ими же признанными несправедливыми и недействительными, теперь эти же судьи ВСУ не дав оценки условиям договора фактически предоставили возможность организаторам таких схем не возвращать оплаченные участниками средства. 

  • Like 2
  • Sad 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 12.11.2017 в 22:05, ANTIRAID сказал:

После фактической легализации судьями ВСУ покупок в группах, ранее ими же признанными несправедливыми и недействительными, теперь эти же судьи ВСУ не дав оценки условиям договора фактически предоставили возможность организаторам таких схем не возвращать оплаченные участниками средства. 

Да уж.... 

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
On 12.11.2017 at 10:01 PM, ANTIRAID said:

 

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
у справі за № 6-1584цс17 

Відповідно до статті 907 ЦК України, порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін.

Статтею 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди сторони чітко визначили порядок і наслідки її розірвання.

Відповідно до п. 13.4.1. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди в першу чергу повертаються кошти учаснику, який розірвав угоду внаслідок настання наступних непередбачених обставин, що виникли під час дії угоди: отримання ним інвалідності або смерті свого подружжя, або набуття учасником статусу безробітного. За вимогою ТОВ «Авто Просто» учасник зобов'язується надавати документи, які підтверджують виникнення вищезазначених обставин. За підтверджених обставин згідно з цим пунктом, учаснику повертаються сплачені чисті внески без вирахування відступного.

Відповідно до п. п. 13.4.2 п.13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали Угоду, не посилаючись на обставини, викладені в попередньому пункті. При цьому, пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі, коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер угоди якого є меншим.

Як вбачається згідно з п. 13.4. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди, кошти повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості.

У відповіді ТОВ «Авто Просто» від 22 липня 2016 року щодо повернення сплачених коштів зазначено, що перед позивачем існує черга із 8 учасників, повернення чистих внесків яким відбуватиметься раніше, ніж позивачу.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, відхиляючи доводи відповідача щодо порядку повернення чистих внесків (повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості), передбачених статтею 13 додатка № 2 до угоди, дійшов до неправильного висновку про задоволення позову про стягнення коштів, не взявши до уваги, що передчасне повернення коштів ОСОБА_1 з Фонду для повернення коштів, порушує права інших учасників, які стоять в черзі на повернення коштів перед позивачем.

Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк

 

 

И где эта очередь с конкретными очередниками, чем подтверждается ее реальное существование? И кто из "очередников" получил "чистые взносы"?

"Катится, катится голубой вагон" мечт о судебной реформе под откос... Уже и подзаборные лохотронщики добрались до "стола заказов" ВСУ...

  • Like 1
  • Sad 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти


  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      23 січня 2018 року
      м. Київ
      справа № 202/10128/14-ц
      провадження № 61-1856 св 17
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Стрільчука В. А.,
      суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1,
      відповідач - публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк»,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2015 року у складі суддів: Прозорової М. Л., Максюти Ж. І., Макарова М. О.,
      ВСТАНОВИВ:
      У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк») про стягнення безпідставно списаних коштів та відшкодування моральної шкоди.
      На обґрунтування заявлених вимог зазначала, що 20 лютого 2014 року відповідач відкрив їй картковий рахунок НОМЕР_1 (Золота картка для виплат) для отримання соціальних виплат по народженню дитини та догляду за нею до досягнення трирічного віку. Крім того, вона отримала кредитну картку «Gold» НОМЕР_2, зі встановленим кредитним лімітом у розмірі 5 000 грн 00 коп.
      16 вересня 2014 року о 3 год. 35 хв. їй надійшло два sms-повідомлення з номера 10060 про те, що з її особових рахунків НОМЕР_1 (Золота картка для виплат) та кредитної картки «Gold» НОМЕР_2 списано 10 000 грн 00 коп. та 4 000 грн 00 коп., додатково також нараховано комісію у розмірі 160 грн 00 коп. У зв'язку з тим, що списання коштів відбулось несанкціоновано, вона за телефоном гарячої лінії звернулась до ПАТ «КБ «ПриватБанк» з вимогою заблокувати відкриті на її ім'я картки та повідомила про факт шахрайства. Крім того, звернулась з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення до міліції. По даному факту СВ Індустріальним РВ ДМУ ГУМВС України у Дніпропетровській області було розпочато кримінальне провадження № 12014040660003376 за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України (шахрайство вчинене з використанням електронно-обчислюваної техніки).
      На письмову вимогу до відповідача про повернення списаних з поточних рахунків грошових коштів та проведення службового розслідування за фактом несанкціонованого списання з її рахунків коштів, отримала лист № 20.1.0.0./7-20140916/106 від 2 жовтня 2014 року про відмову в задоволенні її вимог, з підстав несумлінного виконання нею, як клієнтом банку, умов зберігання та використання інформації в каналі зв'язку.
      Посилаючись на те, що жодного розпорядження про списання коштів вона не давала, будь-яких дій, що могли би призвести до списання грошових коштів, не вчиняла, та те, що банк не виконав покладені на нього обов'язки щодо збереження її коштів, просила суд стягнути з ПАТ «КБ «ПриватБанк» на її користь безпідставно списані кошти у розмірі 14 160 грн 00 коп, а також відповідно до положень статтей 23, 1167 ЦК України, статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів» на відшкодування моральної шкоди - 7 000 грн 00 коп.
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 серпня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
      Стягнуто з ПАТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму безпідставно списаних коштів у розмірі 14 160 грн 00 коп.
      Стягнуто з ПАТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди - 1 000 грн 00 коп.
      Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що списання коштів відповідачем здійснено незаконно, оскільки ОСОБА_1 не вчинила жодних дій щодо розпорядження на списання грошових коштів зі своїх рахунків, а тому банк порушив взяті на себе зобов'язання в частині збереження коштів клієнта. Розмір відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями відповідача, суд вважав достатнім у сумі 1 000 грн 00 коп.
      Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2015 року апеляційну скаргу ПАТ «КБ «ПриватБанк» задоволено, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 серпня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що списання коштів з рахунків позивача було здійснене через «фітингову» схему шахраїв, яка розрахована на неуважність користувача системи «Приват-24», недостатню захищеність персональних комп'ютерів від вірусів, а тому відповідно до Умов і правил надання банківських послуг саме клієнт несе відповідальність за зберігання картки, пін-коду, а також збитки у разі використання картки третіми особами. Ураховуючи зазначене, суд дійшов висновку, що відсутні підстави для стягнення безпідставно списаних грошових коштів та відшкодування моральної шкоди.
      У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2015 року, залишити в силі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 серпня 2015 року, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 розпорядження на списання грошових коштів з її рахунків, пін-код чи будь-яку особисту інформацію нікому не надавала, а тому зазначене вище списання грошових коштів є таким, що здійснене банком незаконно та з порушенням обов'язку збереження грошових коштів на рахунках його клієнта.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
      Відповідно до статті 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.
      Відповідно допунктів 6.7, 6.8 Положення «Про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», затвердженого постановою Правління Національного банку України № 223 від 30 квітня 2010 року банку разі здійснення недозволеної або некоректно виконаноїплатіжної операції, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися або які були виконані некоректно, негайно відшкодовує платнику суму такої операції та, за необхідності, відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Користувач не несе відповідальності заздійснення платіжних операцій, якщо и спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред'явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.
      Зазначені норми є спеціальними для спірних правовідносин.
      Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-71цс15.
      Ураховуючи відсутність обставин, які безспірно доводять, що позивач своїми діями чи бездіяльністю сприяла втраті, незаконно мувикористанню пін-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціюватиплатіжні операції, не встановлено, правильним є висновок суду першої інстанції про несанкціоноване списання грошових коштів з рахунків ОСОБА_1, у зв'язку із чим вони підлягають поверненню.
      Суд апеляційної інстанції при перегляді справи в апеляційному порядку зазначеного не врахував та помилково вважав, що наявна вина ОСОБА_1 у списанні грошових коштів з її рахунків.
      Висновки апеляційного суду про те, що спірні операції були проведені через систему «Приват-24» із застосуванням «фітингової» схеми шахраїв, яка розрахована на неуважність користувачів системи «Приват-24» та недостатню захищеність персональних комп'ютерів від комп'ютерних вірусів, що виключає вину ПАТ «КБ «ПриватБанк», є помилковими, оскільки ґрунтуються на припущеннях, а не наявних в матеріалах справи доказах, які б підтверджували, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню пін-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.
      Тим більше, як убачається з результатів службового розслідування, проведеного ДБ ГО «фітингова» схема шахраїв розрахована не тільки на неуважність користувачів системи «Приват-24» та недостатню захищеність їх персональних комп'ютерів від комп'ютерних вірусів, а й на наявність особливостей деяких сервісів системи «Приват-24», які шахрай може використовувати для обману користувачів системи.
      Безпідставним є і посилання суду апеляційної інстанції, як на правову підставу відповідальності позивача за несанкціоноване списання грошових коштів з її рахунків, на положення пунктів 1.1.5.5, 1.1.5.13, 1.1.5.14, 2.7.3.1.13 Умов і правил надання банківських послуг, які в матеріалах справи відсутні. Відповідач на виконання вимог частини третьої статті 10, частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, які були чинними на момент розгляду справи в судах попередніх інстанцій) не надав суду зазначених вище Умов та правил надання банківських послуг, які є складовою частиною укладеного між сторонами договору. Відтак, висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивач взяв на себе зобов'язання щодо понесення збитків у зв'язку із несанкціонованим доступом до особистої інформації клієнта при реєстрації у системі «Приват-24», також ґрунтуються на припущенні, а не наявних в матеріалах справи доказах, які б підтверджували зазначене.
      Ураховуючи зазначене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до скасування рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення безпідставно списаних грошових коштів, ухваленого згідно із законом, а тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.
      Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Стягуючи з відповідача на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 1 000 грн, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що між сторонам існують договірні відносини, та не перевірив чи передбачено умовами укладеного договору про надання банківських послуг право клієнта на відшкодування моральної шкоди.
      Згідно з положеннями пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної шкоди розглядаються зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень; у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної шкоди.
      Правовідносини сторін випливають з договірних відносин щодо надання банківських послуг.
      Згідно зі статтею 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов'язання, якщо таке відшкодування встановлено договором або законом.
      Правила статті 1167 ЦК України регулюють позадоговірні (деліктні) відносини.
      Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законом.
      Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року у справі № 6-1575цс16.
      З наявних в матеріалах справи складових частин договору про надання банківських послуг (заяви позичальника) не передбачено відшкодування моральної шкоди за порушення договірних зобов'язань. Відсутні також підстави для відшкодування моральної шкоди з підстав, передбачених Законом України «Про захист прав споживачів».
      Таким чином, не встановлено обставин, з якими закон пов'язує право позивача на відшкодування моральної шкоди, а тому висновок суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди є помилковим.
      Беручи до уваги зазначене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального права, не урахував договірний характер правовідносин, які виникли між сторонами, та передбачені законом випадки відшкодування моральної шкоди, а тому відповідно до положень статтей 400, 412 ЦПК України рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2015 року скасувати.
      Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 серпня 2015 року в частині часткового задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.
      Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про відшкодування моральної шкоди.
      В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 серпня 2015 року залишити без змін.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. А. Стрільчук
      Судді: С. О. Карпенко
      В.О. Кузнєцов
      С.О. Погрібний
      Г.І. Усик
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 грудня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: 
      головуючого Гуменюка В.І.,
      суддів:
      Охрімчук Л.І., 
      Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому зазначав, що 9 липня 2010 року він та ОСОБА_2 уклали договір позики, відповідно до умов якого останній винен йому 286 тис. доларів США та зобов’язався повернути вказану суму грошей до кінця 2012 року. 
      ОСОБА_3 поручився відповідати перед позивачем за виконання боргових зобов’язань ОСОБА_2, про що 9 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір поруки. Оскільки в зазначений строк ОСОБА_2 борг не повернув, тому уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд стягнути солідарно на свою користь з відповідачів 286 тис. доларів США боргу, 34 тис. 664 доларів США інфляційних втрат, 13 тис. 586 доларів США – 3 % річних від простроченої суми, що за офіційним курсом Національного баку України (далі – НБУ) станом на 6 лютого 2015 року становило 7 млн 731 тис. 202 грн.
      Хустський районний суд Закарпатської області рішенням від 9 лютого 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
      Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 3 липня 2015 року вказане рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 9 лютого 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 млн 929 тис. 424 грн 18 коп., з яких: 6 млн 615 тис. 180 грн (286 тис. доларів США) – сума боргу за договором позики; 314 тис 244 грн 18 коп. (13 тис. 586 доларів США) – 3 % річних. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 лютого 2017 року вказане рішення суду апеляційної інстанції скасував, рішення суду першої інстанції залишив у силі. 
      У травні 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. 
      У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2017 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 3 липня 2015 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      Суди встановили, що ОСОБА_2 9 липня 2010 року власноручно написав розписку такого змісту: «Я, ОСОБА_1 (НОМЕР_1, виданий 7 вересня 1996 року) должен ОСОБА_1 двести восемьдесят шесть тысяч долларов США. Обязуюсь вернуть вышеуказанную сумму до конца 2012 года». 
      З метою забезпечення боргових зобов’язань ОСОБА_2 за вказаною розпискою 9 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір поруки.
      Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що зі змісту розписки слідує, що 9 липня 2010 року позивач не позичав відповідачу грошей, а розписка була написана відповідачем як гарантія надання позивачу посередницьких послуг з оформлення права власності на земельні ділянки, отже, між сторонами не виникли відносини, які випливають з договору позики, у зв’язку із чим відсутні правові підстави для стягнення боргу. 
      Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року, ухвалу цього ж суду від 18 вересня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року та 2 липня 2014 року.
      Ухвалюючи рішення від 14 вересня 2011 року та 18 вересня 2014 року про стягнення заборгованості за договором позики, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що згідно зі статтями 1046, 1047 ЦК України розписка є підтвердженням укладення договору позики, який вважається укладеним з моменту передачі грошей.
      Верховний Суд України у постановах від 18 вересня 2013 року та 2 липня 2014 року виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від його найменування і з огляду на установлені результати – робити відповідні правові висновки.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1046, 1047 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
      Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. 
      Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
      Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
      Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
      Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. 
      За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
      Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.
      У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову виходив з того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Суд встановив, що наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом розписки ОСОБА_2, яка підтверджує як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов’язання повернути ці кошти ОСОБА_1 до кінця 2012 року. Оскільки у визначений у розписці строк кошти ОСОБА_2 повернуті не були, у позивача були підстави для звернення з даним позовом.
      Суд касаційної інстанції на зазначене вище не звернув уваги та скасував законне та обґрунтоване рішення суду апеляційної інстанції.
      Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. 
      Таким чином, постановлене в справі судове рішення касаційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду апеляційної інстанції – залишенню в силі.
      Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року скасувати, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 3 липня 2015 року залишити в силі.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.І. Гуменюк 
      Судді:
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-996цс17
      Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. 
      Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
      Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
      За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
      Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 13 грудня 2017 року № 6-996цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F95AB69C4B58BDB9C2258204005C4A2B
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      6 грудня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів: Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
       
      за участю представника Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» − ОСОБА_1,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки,
      в с т а н о в и л а:
      У квітні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі − ПАТ «Укрсоцбанк») звернулось до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 17 травня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого позивач надав ОСОБА_3 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру грошові кошти в сумі 209 тис. доларів США зі сплатою 12,7 % річних та кінцевим терміном повернення до 16 травня 2032 року. На забезпечення цього зобов'язання між позивачем та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір НОМЕР_1, згідно з яким відповідачі передали в іпотеку трикімнатну квартиру загальною площею 54,9 м2, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 
      Оскільки ОСОБА_3 не виконувала умов кредитного договору та не сплачувала чергових платежів за кредитним договором, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на вищезазначену трикімнатну квартиру в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 17 травня 2007 року в розмірі 2 млн 633 тис. 374 грн 05 коп. У подальшому представник позивача, уточнивши позовні вимоги, просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на трикімнатну квартиру в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 17 травня 2007 року у розмірі 860 тис. грн.
      Печерський районний суд м. Києва рішенням від 23 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2013 року, позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на трикімнатну квартиру загальною площею 54,9 м2, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 і належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 травня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та зареєстрованого в реєстрі за НОМЕР_2 та в Державному реєстрі правочинів за НОМЕР_3, в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 17 травня 2007 року в розмірі 860 тис. грн; вирішив питання розподілу судових витрат. 
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без руху, визнав неповажними підстави, наведені в заяві про поновлення строку на касаційне оскарження, та надав строк для подання заяви про поновлення цього строку з наведенням інших підстав для поновлення та наданням відповідних доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку.
      Цей же суд ухвалою від 29 травня 2017 року відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі частини третьої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) – у зв’язку з пропуском без поважної причини строку на касаційне оскарження.
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 порушує питання про скасування ухваленого у справі судового рішення та направлення справи для розгляду до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частини першої статті 73, частини другої статті 325 цього Кодексу.
      На підтвердження своїх вимог ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня, 27 квітня, 30 травня 2017 року та постанови Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року, 1 березня 2017 року. 
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      Відмовляючи ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції виходив з відсутності поважних причин пропуску строку на касаційне оскарження ухвали суду апеляційної інстанції та відповідних доказів на підтвердження поважності пропуску цього строку. Крім того, суд не встановив, що пропуск строку на касаційне оскарження зумовлений діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема ненаправленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня в судовому засіданні.
      В ухвалах від 23 січня, 27 квітня, 30 травня 2017 року, наданих заявницею для порівняння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, поновивши скаржникам строк на касаційне оскарження та відкривши касаційні провадження у справах, дійшов висновку про поважність причин пропуску строку на касаційне оскарження, оскільки копії оскаржуваних рішень суд апеляційної інстанції надав скаржникам уже після спливу строку на їх касаційне оскарження.
      Крім того, у наданих для порівняння судових рішеннях міститься висновок про те, що однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення касаційного оскарження рішення суду. Несвоєчасне отримання судового рішення є поважною причиною пропуску строку на його оскарження.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.
      Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частиною першою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.
      За змістом абзацу другого частини третьої статті 328 ЦПК України якщо заяву не подано особою у зазначений строк або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження.
      Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинне бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. 
      Згідно зі статтею 313, частиною першою статті 218 ЦПК України рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.
      Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді.
      ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_5 були повідомлені про день та час слухання справи, але не були присутні 10 грудня 2013 року в судовому засіданні суду апеляційної інстанції (а.с. 217, 219, 223).
      На порушення вимог частини третьої статті 222 ЦПК України копію ухвали суду апеляційної інстанції належним чином, а саме рекомендованим листом з повідомленням про вручення, відповідачці та її представнику не було направлено, оскільки в матеріалах справи відсутні як зворотне повідомлення про вручення, так і сам невручений рекомендований лист з відміткою про причини його повернення. Наявний супровідний лист апеляційного суду від 10 грудня 2013 року про направлення копії ухвали до відома сторонам у справі не підтверджує факту отримання ними копії судового рішення (а.с. 229). 
      Отже, доводи ОСОБА_2 про те, що вона та її представник ОСОБА_5 не отримали копії оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції заслуговують на увагу.
      Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема ненаправленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня в судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.
      Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, суд не звернув уваги на те, що з вини суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_5 не отримали вчасно копії оскаржуваного судового рішення, у зв’язку із чим відповідачка була позбавлена права на подання касаційної скарги, а тому касаційний суд дійшов передчасного висновку щодо відмови у відкритті касаційного провадження.
      З огляду на зазначене, ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України, є незаконною та підлягає скасуванню з направленням справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України,
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити.
       
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року скасувати, справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.
       
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий: В.І. Гуменюк
      Судді: Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      Правовий висновок Верховного Суду України від 6 грудня 2017 року у справі
      № 6-1619 цс17
      Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.
      Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частиною першою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.
      Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді.
      Заявниця та її представник не були присутні у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, про день та час слухання справи були повідомлені, але копію ухвали суду апеляційної інстанції належним чином їм не було направлено.
      Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема ненаправленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь в справі, проте не була присутня в судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-1619цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E235A2D82C1CF652C2258204005C61B5
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 листопада 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М.,
      Охрімчук Л.І., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділення в натурі частини житлового будинку, встановлення порядку користування земельною ділянкою за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У березні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про виділення в натурі частини житлового будинку, встановлення порядку користування земельною ділянкою.
      ОСОБА_1 зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу від 8 червня 1979 року їй на праві власності належить 21/50 частина житлового будинку за АДРЕСА_1. Власником іншої частини будинку є відповідачка. Вказаний будинок знаходиться на земельній ділянці загальною площею S_1. Між ними склався порядок користування будинком, відповідно до якого вона займає кімнати «1-4», «1-5», «2-2», «2-3» будинку літ. «А», житлову прибудову літ. «А 1-2», а також користується навісом літ. «И», погребом літ. «пг-1», зливною ямою № 9, парканом № 4, № 7, водопровідним колодязем № 8.
      Відповідачка займає кімнати «1-1», «1-2», «1-3», «1-6», «1-7», «1-8», «1-9» будинку літ. «А», в її користуванні знаходиться сарай літ. «З», вбиральня літ. «Е», замощення «І», «ІІ», «ІІІ», зливна яма № 6, водопровід № 2, паркан № 5. 24 жовтня 2012 року кімнату літ. «А», навіс літ. «И», погріб літ. «пг-1» було виділено в квартиру НОМЕР_1.
      Позивачка просила виділити в натурі із майна, що перебуває у спільній частковій власності з відповідачкою 21/50 частину будинку та частину земельної ділянки, яка відповідає її частці у будинковолодінні.
      У подальшому позивачка змінила свої вимоги та з урахуванням перерозподілу часток просила виділити їй у натурі 29/100 частин спірного житлового будинку, а відповідачці ОСОБА_2 – 71/100 частину відповідно до варіанту розподілу зазначеного у висновку експерта від 3 березня 2015 року, стягнути відповідно до статті 377 ЦК України з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію у розмірі 33 тис. 400 грн та визначити порядок користування спірною земельною ділянкою, виділивши їй у користування частину згідно варіанту № 3, зазначеному у висновку експерта.
      Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено: виділено ОСОБА_1 у рахунок її частини в житловому будинку за АДРЕСА_1 у жилому будинку літ. «А»: кімнату «2-2» площею 14,2 кв. м, кімнату «2-3» площею 19,1 кв. м, загальною площею 33,3 кв. м, надвірні споруди: погріб літ. «пг 1» під літ. «А№-2», навіс літ. «И», 1/2 частину замощення літ. «І», паркан № 4, хвіртку № 7, водопровідний колодязь № 8, зливну яму № 9, які відповідають фактично існуючому порядку користування та складають 29/100 частин домоволодіння. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1. грошову компенсацію у розмірі 33 тис. 400 грн. Визначено порядок користування земельною ділянкою за АДРЕСА_1 загальною площею S_1, виділивши ОСОБА_1 у користування земельну ділянку площею S_2, позначену як «S-2» (зелений маркер) на додатку № 4 до висновку експертизи від 3 березня 2015 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Додатковим рішенням цього ж суду від 22 жовтня 2015 року ОСОБА_2 виділено в натурі в рахунок її частини в за АДРЕСА_1: у житловому будинку: літ. «А» кімнати «1-3», «1-4», «1-5», «1-6», «1-7», загальною площею 49,2 кв. м; надвірні споруди – погріб літ. «пг» під літ. «А», прибудова літ. «а2», сходи до літ. «а2», тераса до літ. «а2», 1/2 частина замощення «1», замощення «11», замощення «111», водопровід «2», водомір № 2, паркан № 5, зливна яма № 6, які відповідають фактично існуючому порядку користування та складають 71/100 частину домоволодіння. ОСОБА_2 виділено у користування земельну ділянку площею S_3, позначену як «S-1» (жовтий маркер) на додатку № 4 до висновку експертизи від 3 березня 2015 року.
      Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 17 листопада 2015 року вказані заочне та додаткове рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 про виділ в натурі 29/100 частини житлового будинку скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. У решті рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення суду першої інстанції в не скасованій частині та рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення в частині позовних вимог про встановлення порядку користування земельною ділянкою та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 120, 125 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) та статті 377 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року та 13 квітня 2016 року.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення в зазначеній частині підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 8 червня 1979 року, посвідченого нотаріусом Другої Запорізької Державної нотаріальної контори, зареєстрованого в реєстрі за НОМЕР_2 на праві приватної власності належить 21/50 частка житлового будинку із надвірними будівлями, що розташовані на земельній ділянці площею S_1 за АДРЕСА_1. ТОВ «Запорізьке МБТІ» право власності ОСОБА_1 на 21/50 частину будинку зареєструвало 13 червня 1979 року за реєстровим НОМЕР_3.
      Власником 29/50 частин цього ж будинку на підставі договору дарування від 3 липня 2008 року є відповідачка ОСОБА_2.
      Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради НОМЕР_4 від 13 липня 1959 року за вказаним житловим будинком закріплено площу землекористування у розмірі S_1.
      Згідно висновку експертизи жилий будинок складається з двох відокремлених квартир: квартири НОМЕР_5, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_2, та квартири НОМЕР_1, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_1.
      Скасовуючи рішення та додаткове рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 про виділення в натурі 29/100 частини житлового будинку та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що спорудження господарських будівель не є підставою для збільшення встановленого раніше розміру часток в праві власності на будинок; при здійсненні перебудов житлового будинку вимоги про перерозподіл часток співвласників у праві спільної часткової власності із виділенням в натурі новостворених часток, про що відсутня згода кожного із співвласників, не підлягають задоволенню.
      При цьому, залишаючи рішення та додаткове рішення суду першої інстанції без змін в частині визначення порядку користування земельною ділянкою, суд апеляційної інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що такий порядок відповідає розміру часток співвласників у вартості будинку, господарських будівель і споруд на час виникнення права власності на них.
      Надана ОСОБА_2 постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року не може бути прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, за результатом розгляду якої її ухвалено, предметом спору було визнання недійсними рішень та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.
      Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року викладено правову позицію, згідно з якою за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки слід застосовувати положення частини четвертої статті 120 ЗК України, за правилами якої особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення вказаної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 90 ЗК України (в редакції, що діяла на момент укладення договору купівлі-продажу частини будинку) на землях міст при переході прав власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі.
      Частиною першою статті 356 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що власність двох чи більше осіб з визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
      Відповідно до статей 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу.
      Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України.
      Частиною першою цієї статті передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку. 
      Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі. 
      За правилом частини другої статті 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
      Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди.
      Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю та споруди, на якій вони розміщені.
      Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об’єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
      Отже, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.
      При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.
      Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
      Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).
      Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи( частина п’ята статті 319 ЦК України).
      Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.
      Проте суди першої та апеляційної інстанції на наведене належної уваги не звернули та вирішуючи спір в частині вимог ОСОБА_1 про встановлення порядку користування спірною земельною ділянкою не встановили фактів, які підлягають встановленню у справі, зокрема наявність між попередніми співвласниками будинку угоди про порядок користування спірною земельною ділянкою, порядок користування земельною ділянкою з моменту набуття сторонами прав на земельну ділянку та наявність чи відсутність згоди обох сторін на такий порядок.
      Поза увагою суду залишився й той факт, що частки кожного з співвласників нерухомого майна в натурі не виділялись. При цьому судами узагалі не вказано межі земельних ділянок, якими сторони мають користуватися.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 17 листопада 2015 року, заочне рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 22 жовтня 2015 року в частині вимог про встановлення порядку користування земельною ділянкою скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді: В.І. Гуменюк
      В.М. Сімоненко
      Л.І. Охрімчук 
      Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 1 листопада 2017 року у справі
      № 6-2454цс16
      При застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.
      Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
      Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).
      Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п’ята статті 319 ЦК України).
      Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.
      Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-2454цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D92DEB797784B8EFC22582050038F7A2
    • Автор: Zdorov7
      Вітаю!
      Вже 8 місяців не працює ліфт( Звернувся до жеку, вони кажуть що будинок має заборгованість з електроенергії 28500 грн поки не сплатити ее включать. Подав позов. Відповідач прийшов на судове засідання розказав що він всіх знає, все рішає, на наступні не ходив. Заочне рішення, набрало законної сили 12.12.2017.
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/70079128
      Але, з 20.09.17 наш будинок передано «Жилкомсервіс». Про що нас офіційно ніхто не повідомив, ну оголошення на під'їзді якесь наче було. Договір з попереднім «мобількомусервіс» не розторгнуто з новим жилкомсервіс не підписано. 
      Я надіслав заяву про добровільне виконання і копії рішення і виконавчого листа мобількомусервіс і жилкомсервіс. Перші отримали 19.12 інші не заберають лист, пошта првторне повідомлення надсилає.
      Підкажіть будь ласка, як змусити виконати рішення, щоб включили ліфт!
      Звернутися до суду із заявою про зміну сторони, а потім до виконавчої служби? Чи і так звернутися до виконавчої а вони потім самі до суду про зміну правонаступник ж є...
      Чи реально виконати рішення суду?
      І ще, відповідач знаходиться в Харківському районі, будинок у Харкові то до якої двс звертатися, адже «3. Виконання рішення, яке зобов’язує боржника вчинити певні дії, здійснюється виконавцем за місцем вчинення таких дій.». Новий жек у Харкові.