Постановление ВСУ по пересмотру об отказе во взыскании морального ущерба в связи с содержанием в СИЗО при дальнейшем закрытии уголовного дела
Считаете ли Вы решение законным и справедливым?
1 member has voted
-
Пользователи
No members to show
-
Similar Content
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 травня 2020 року
м. Київ
Справа № 912/2385/18
Провадження № 12-194гс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді-доповідача Кібенко О. Р.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
за участю секретаря судового засідання Чепака І. В.,
учасників справи:
позивача - заступника керівника Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області в інтересах держави в особі Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області та Східного офісу Державної аудиторської служби України (представник - прокурор Офісу Генерального прокурора Атаєва Д. К.),
відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртранссервіс-груп» (представники Макаров С. О., Пащенко О. О., Титикало Р. С.),
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21 травня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Кощеєва І. М., Кузнецової І. Л., Широбокової Л. П.,
у справі за позовом заступника керівника Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області в інтересах держави в особі:
1) Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області (далі - Устинівська РДА),
2) Східного офісу Державної аудиторської служби України (далі - Східний офіс Держаудитслужби)
до відповідачів:
1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртранссервіс-груп» (далі - ТОВ «Укртранссервіс-груп»),
2) відділу освіти, молоді та спорту Устинівської РДА (далі - Відділ освіти)
про визнання недійсними додаткових угод та стягнення 90 577,26 грн.
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог та заперечень
1. У вересні 2018 року прокурор звернувся до Господарського суду Кіровоградської області з позовом в інтересах держави в особі Устинівської РДА та Східного офісу Держаудитслужби до ТОВ «Укртранссервіс-груп» та Відділу освіти, в якому просив визнати недійсними додаткові угоди № 1-3 від 24 жовтня 2017 року, № 4 від 15 листопада 2017 року до укладеного відповідачами договору № 17-91 про постачання природного газу від 23 жовтня 2017 року, а також стягнути з ТОВ «Укртранссервіс-груп» на користь бюджету надмірно сплачені грошові кошти в розмірі 90 577,26 грн.
2. На обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що оспорювані додаткові угоди суперечать пункту 2 частини четвертої статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі», оскільки вони укладені без належного підтвердження коливання цін на ринку природного газу в період виконання умов договору, що у свою чергу спричинило державі збитки у вигляді надмірно сплачених грошових коштів в оспорюваній сумі.
3. У позовній заяві прокурор посилався на порушення інтересів держави, зазначав про необхідність їх захисту та стверджував про наявність у нього підстав для звернення до суду, а саме:
- Відділ освіти порушив вимоги чинного законодавства, принципи максимальної економії та ефективності, недискримінації учасників, які призвели до безпідставної заміни істотних умов договору та зростання ціни за одиницю товару, покладення на бюджетну установу економічно невигідних зобов`язань щодо витрачання бюджетних коштів, а порушення процедури державних закупівель та укладення відповідних додаткових угод унеможливило раціональне та ефективне використання бюджетних коштів, створило загрозу інтересам держави;
- органами, уповноваженими державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є Устинівська РДА як орган, що здійснює фінансування та управління майном Відділу освіти, а також Східний офіс Держаудитслужби як орган державного фінансового контролю на території Кіровоградської області;
- на виконання частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурором перед поданням позову у серпні 2018 року направлені повідомлення Устинівській РДА про намір здійснити представництво інтересів держави шляхом подання позовної заяви в інтересах Устинівської РДА, Східного офісу Держаудитслужби до Відділу освіти та ТОВ «Укртранссервіс-груп» про визнання недійсними додаткових угод та стягнення з останнього надмірно сплачених грошових коштів за постачання газу в розмірі 90 577,26 грн. Проте ці органи не вжили заходів до оспорювання додаткових угод, про що повідомили прокуратуру листами (лист Устинівської РДА № 01-27/161/0.4 від 30 серпня 2018 року, лист Східного офісу Держаудитслужби № 04-25-17/6034 від 09 серпня 2018 року);
- 02 лютого 2018 року Олександрійською місцевою прокуратурою Кіровоградської області до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 42018121070000002 внесено відомості про кримінальне провадження за фактом привласнення грошових коштів під час проведення публічних закупівель природного газу за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 191 Кримінального кодексу України.
4. ТОВ «Укртранссервіс-груп» подало відзив на позовну заяву прокурора, в якому, зокрема, стверджувало про відсутність відомостей про нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави зі сторони позивачів, в особі яких подано позов; зазначало, що підставами для укладення додаткових угод є довідки Асоціації «Газові трейдери України» та лист Харківської торгово-промислової палати, що свідчать про коливання цін на ринку природного газу.
5. Відділ освіти у письмових поясненнях повідомив, що спірні додаткові угоди до договору про постачання природного газу підписані з метою уникнення соціальної напруги, оскільки опалювальний сезон уже був розпочатий, ліміти на газ не заведені, а закуплений газ використовувся для опалення закладів загальної та середньої освіти. Позицію прокуратури підтримав.
Фактичні обставини справи, установлені судами
6. Відділом освіти проведено відкриті торги щодо закупівлі природного газу обсягом 61 400 куб. м з терміном постачання до 31 грудня 2017 року та очікуваною вартістю 645 823,32 грн. У них узяли участь дві юридичні особи: ТОВ «Укртранссервіс-груп» з остаточною пропозицією 445 727 грн та Дочірнє підприємство «Центргаз» Відкритого акціонерного товариства «Кіровоградгаз» з остаточною пропозицією 448 220 грн. Відповідно до протоколу розгляду тендерних пропозицій від 10 жовтня 2017 року № 5 переможцем визнано ТОВ «Укртранссервіс-груп».
7. 23 жовтня 2017 року Відділ освіти (споживач) та ТОВ «Укртранссервіс-груп» (постачальник) уклали договір № 17-91 на постачання природного газу (далі - Договір), відповідно до умов якого постачальник зобов`язався забезпечити постачання природного газу споживачу для його власних потреб, а споживач - приймати природний газ та своєчасно оплачувати його вартість. Плановий обсяг постачання газу - 61,4 тис. куб. м (пункт 2.1 Договору); ціна договору становить 7 259,40 грн за 1 тис. куб. м; загальна вартість усього обсягу поставки складає 445 727,16 грн (пункт 4.1 Договору).
8. У подальшому між відповідачами укладено чотири додаткових угоди до Договору, в яких збільшено його первісну ціну, визначену за результатами відкритих торгів, та зменшено обсяги постачання газу, а саме:
- № 1 від 24 жовтня 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 7 980 грн, обсяг постачання - до 55,855 тис. куб. м);
- № 2 від 24 жовтня 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 8 780 грн, обсяг постачання - до 50,766 тис. куб. м);
- № 3 від 24 жовтня 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 9 200 грн, обсяг постачання - до 48,448 тис. куб. м);
- № 4 від 15 листопада 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 9 900 грн, обсяг постачання - до 45,022 тис. куб. м).
9. На виконання Договору та додаткових угод до нього ТОВ «Укртранссервіс-груп» поставило, а Відділ освіти отримав та оплатив природний газ у таких обсягах та за такими цінами:
- у жовтні 2017 року - обсягом 2 759 куб. м за ціною 9 200 грн за 1 тис. куб. м на загальну суму 25 382,81 грн (оплачено 07 листопада 2017 року згідно з платіжним дорученням № 612);
- у листопаді 2017 року - обсягом 18 234 куб. м за ціною 9 900 грн за 1 тис. куб. м на загальну суму 180 516,60 грн (оплачено 08 грудня 2017 року згідно з платіжним дорученням № 673);
- у грудні 2017 року - обсягом 23 512 куб. м за ціною 10 200 грн за 1 тис. куб. м на загальну суму 239 827,75 грн (оплачено 27 грудня 2017 року згідно з платіжним дорученням № 744).
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
10. Господарський суд Кіровоградської області рішенням від 18 січня 2019 року позов задовольнив.
11. Суд першої інстанції зазначив, що оспорювані додаткові угоди суперечать положенням пункту 2 частини четвертої статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі».
12. Одночасно суд зауважив, що прокурор обґрунтував наявність інтересів держави порушенням законності у сфері публічних закупівель; правильно визначив органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; підтвердив наявність підстав для представництва інтересів держави у справі, оскільки позивачі не вжили заходів для усунення порушень Закону України «Про публічні закупівлі» та оскарження відповідних додаткових угод; письмово повідомив Устинівську РДА та Східний офіс Держаудитслужби про наявність підстав для представництва в суді до звернення з цим позовом у порядку частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Також суд указав, що надмірна формалізація поняття інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17).
13. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 21 травня 2019 року рішення Господарського суду Кіровоградської області від 18 січня 2019 року скасував, позовну заяву прокурора залишив без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
14. Суд апеляційної інстанції послався на відсутність обставин, які б свідчили про невиконання або неналежне виконання Устинівською РДА та Східним офісом Держаудитслужби, які є самостійними юридичними особами з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів держави, пов`язаних із раціональним та ефективним використанням державних коштів; факт незвернення позивачів з позовом протягом певного періоду без з`ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору не свідчить про неналежне виконання такими органами своїх функцій із захисту інтересів держави. Також апеляційний суд зазначив про недостатність для прийняття позовної заяви до розгляду самого лише посилання в ній на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, оскільки у такому випадку прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють установлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо). На обґрунтування цих висновків суд апеляційної інстанції послався на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, а також у інших постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року у справі № 926/03/18, від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18.
Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
15. У червні 2019 року заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи до цього ж суду для продовження розгляду.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
16. Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави через ненадання ним доказів бездіяльності уповноважених органів (позивачів). Стверджує, що чинним законодавством не встановлено переліку доказів, які прокурор повинен надати суду на підтвердження нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави відповідним суб`єктом владних повноважень, а наявність повноважень в органу державної влади та свідоме ігнорування їх виконання може вважатися нездійсненням захисту інтересів держави. Посилається на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 910/3486/18, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і в разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює відповідний орган, а прокурор не зобов`язаний установлювати причини, з яких позивач не здійснює захисту інтересів держави.
Доводи інших учасників справи
17. Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали.
18. Від ТОВ «Укртранссервіс-груп» надійшли письмові пояснення, відповідно до яких відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову без змін.
Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
19. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 16 жовтня 2019 року на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому вказала на наявність виключної правової проблеми, вирішення якої сприятиме забезпеченню єдності судової практики, дотриманню принципу верховенства права, складовою якого є юридична визначеність, та принципу пропорційності, тобто розумного балансу між приватними й публічними інтересами.
20. На думку колегії суддів, закріплені законодавством умови та випадки, коли прокурор має право здійснювати представництво в суді законних інтересів держави («якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень»), не можна назвати виключними, чітко сформульованими і передбачуваними у застосуванні, про що свідчить і неоднозначна та неоднакова судова правозастосовна практика.
21. За висновками колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, які обґрунтовані нормами статей 19, 131-1 Конституції України, статей 53, 174 ГПК України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру», рішеннями Конституційного Суду України від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017, від 05 та 20 червня 2019 року № 4-р(II)/2019, № 6-р/2019, виключну правову проблему щодо підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурором, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики,становить питання: чи зобов`язаний прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі, окрім обґрунтування сутності порушень інтересів держави та необхідності їх захисту, обґрунтовувати також визначені законом підстави для звернення до суду шляхом:
- додання до позовної заяви доказів, які підтверджують, що захист законних інтересів держави не здійснюється, зокрема доказів вчинення передбачених законом дій щодо порушення прокурором відповідного провадження у разі встановлення ним ознак адміністративного чи кримінального правопорушення;
- обґрунтування та доведення суду причин, через які захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (чи в такому разі достатньо самого лише посилання в позовній заяві прокурора на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття позову прокурора до розгляду).
22. Також колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ставить питання щодо правових наслідків у випадку, якщо суд після відкриття провадження у справі за результатами розгляду справи встановить відсутність підстав для представництва інтересів держави в суді (прокурор не обґрунтував сутності порушень інтересів держави та необхідності їх захисту, не зазначив визначених законом підстав для звернення до суду, не дотримався процедури, передбаченої абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»), які, на думку колегії суддів, потребують правового висновку Великої Палати Верховного Суду, а саме:
- чи свідчить відсутність підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави про відсутність процесуальної дієздатності;
- які виникають правові наслідки, якщо суд після відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, установить відсутність підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави з таким позовом.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Щодо підстав звернення прокурора до суду
23. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
24. Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
25. Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
26. Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
27. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).
28. У постанові колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 містяться такі правові висновки стосовно представництва прокурором держави в суді:
- з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу в питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено;
- прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України);
- участь прокурора в судовому процесі можлива, крім іншого, за умови обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме: має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах компетентним органом або підтверджено його відсутність (частини третя, четверта статті 53 ГПК України, частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»);
- щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні компетентний орган, який відсутній або всупереч вимогам закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду;
- підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема (але не виключно): повідомленням прокурора на адресу відповідного компетентного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від такого органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
29. Отже, в цій справі колегія суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що для підтвердження судом підстав для представництва інтересів прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом.
30. У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків щодо застосування норм права:
- прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, а також у разі його відсутності. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший, другий частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»);
- наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідний компетений орган. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва, прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»);
- прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає компетентний орган. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача;
- оскільки повноваження органів влади, зокрема й щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень у компетентного органу здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах;
- якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність компетентного органу, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган.
31. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 21 грудня 2018 року у справі № 922/901/17 зробила висновок, що саме лише посилання в позовній заяві на те, що компетентний орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. У такому разі прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють встановлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо). Аналогічні висновки були зроблені й у інших постановах колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16, 17, 18 квітня 2019 року у справах № 925/650/18, № 923/560/18, № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, а також у постанові колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18.
32. Про необхідність обґрунтування та з`ясування судом причин, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, зазначено також і в рішеннях Верховного Суду у складі колегій суддів інших касаційних судів (постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі № 802/4083/15-а, від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18; постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 906/240/18, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18770/17, від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 та інші; постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 201/5279/16, від 04 вересня 2019 року у справах № 372/1688/17-ц, № 448/764/17 та інші).
33. Водночас у постанові від 16 квітня 2019 року у справі № 910/3486/18 колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і в разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний установлювати причини, з яких позивач не здійснює захисту своїх інтересів.
34. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 зроблено висновок, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади с. Городище та звернення до суду з таким позовом.
35. Таким чином, перед Великою Палатою Верховного Суду постали такі питання: 1) чи повинен прокурор доводити бездіяльність компетентного органу або ж достатньо простого посилання на таку бездіяльність у позові при обґрунтуванні підстав для представництва; 2) якими доказами прокурор має доводити бездіяльність компетентного органу; 3) чи зобов`язаний прокурор перед зверненням до суду з`ясовувати причини бездіяльності такого органу або ж достатньо доведення самого факту бездіяльності без зазначення і доведення суду її причин.
36. Урегульовуючи розбіжності у викладених вище правових позиціях, Велика Палата Верховного Суду уточнює висновки, зроблені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 та 18 квітня 2019 року у справах № 923/560/18 та № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18.
37. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
38. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
39. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
40. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
41. Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
42. Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.
43. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
44. Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
45. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
46. У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
47. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
48. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно із частиною четвертою статті 53 ГПК України має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу, про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.
49. Натомість аналіз судової практики Верховного Суду в питанні про те, як саме слід діяти суду, якщо він установить відсутність підстав для звернення прокурора з позовом в інтересах держави вже після відкриття провадження у справі, свідчить про її неоднаковість.
50. Так, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18 зазначив, що обставини дотримання прокурором установленої частинами третьою, четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. А відсутність у такому випадку законних підстав для представництва інтересів держави свідчить про заявлення позову особою, яка не має процесуальної дієздатності, та є підставою для залишення позову без розгляду відповідно до пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України. Аналогічні висновки щодо застосування цієї норми викладені у постановах цього ж касаційного суду від 26 лютого 2019 року у справі № 920/284/18, від 03 і 17 квітня 2019 року у справах № 909/63/18 та № 916/641/18 відповідно, від 31 липня 2019 року у справі № 916/2914/18, від 06 серпня 2019 року у справі № 912/2529/18.
51. Процесуальна дієздатність - це здатність особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (стаття 44 ГПК України). У випадку звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави в особі компетентного органу фактичним позивачем є держава, і саме вона набуває процесуальної дієздатності і є учасником справи. Для цілей залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України процесуальна дієздатність має бути відсутня саме в учасника справи (позивача або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), а не його представника. З огляду на вказане помилковим є залишення без розгляду на підставі цього припису позову, поданого прокурором в особі компетентного органу в інтересах держави, через відсутність у прокурора як представника держави процесуальної дієздатності або через відсутність у нього підстав для звернення до суду. Отже позов прокурора не може бути залишений без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України.
52. В інших випадках Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходив з необхідності ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову прокурора, якщо він не обґрунтував підстав представництва інтересів держави в особі позивачів у суді. Так, у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18 цей касаційний суд скасував ухвалу про залишення позову без розгляду, що була постановлена судом першої інстанції, на підставі пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України, зазначивши, що, з`ясувавши обставини відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі позивачів у даній справі, судам слід було відмовити в позові, а не залишати позов без розгляду. У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 909/569/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду послався на те, що прокурор звернувся в інтересах особи, яка не має статусу позивача у справах щодо оскарження процедур закупівлі, проведених відповідно до Закону України «Про публічні закупівлі», і господарські суди правомірно відмовили в задоволенні позову. У постановах від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 та від 16 квітня 2019 року у справі № 925/650/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду залишив без змін судові рішення апеляційної інстанції, якими відмовлено в задоволенні позову прокурора в такому випадку.
53. Втім, відмова у позові, поданому прокурором за навності компетентного органу, через те, що прокурор не підтвердив підстав для представництва, означатиме неможливість повторного звернення як прокурора, так і самого органу як позивача в інтересах держави.
54. З метою забезпечення єдності судової практики у питанні застосування положень ГПК України у справах за позовами прокурорів Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України (залишення позову без розгляду). Такого ж висновку щодо застосування наведеної норми процесуального права дійшов і Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2019 року у справі № 925/226/18.
55. При вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями цього органу чи бездіяльністю. Для врахування цих обставин стаття 55 ГПК України передбачає такі правила:
- якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (учасником, акціонером) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави;
- відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.
56. Втім, у перелічених у цій статті випадках ідеться про активні дії компетентного органу, який як учасник процесу та сторона спору (позивач) не підтримує позовних вимог або подає заяву про залишення позову без розгляду чи про відмову від позову. Якщо ж позов подано прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, і такий орган не здійснює процесуальних дій як позивач, його представник не з`являється у судові засідання, а суд уже після відкриття провадження у справі встановлює, що прокурор не підтвердив підстави для представництва, то, як і зазначено у пункті 54 цієї постанови, позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України (залишення позову без розгляду).
57. Відповідно до статті 246 ГПК України суд також може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (у тому числі якщо підписана прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності.
Щодо залишення позову без розгляду
58. Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що Устинівська РДА, якій підзвітний Відділ освіти, та Східний офіс Держаудитслужби є компетентними органами, уповноваженими державою на здійснення функцій контролю за використанням коштів державного бюджету, зокрема для здійснення закупівель на потреби закладів освіти на території Кіровоградської області.
59. Втім, суд дійшов висновку про те, що прокурор не обґрунтував наявності визначених законодавством підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, зокрема не довів, що компетентні органи, яких прокурор зазначив як позивачів, не здійснюють своїх повноважень щодо захисту інтересів держави.
60. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з наведеним висновком виходячи з таких міркувань.
61. Як зазначалося вище, суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржувану постанову, якою рішення суду першої інстанції скасував, а позовну заяву прокурора залишив без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України з посиланням на те, що позов подано особою, яка не має процесуальної дієздатності.
62. Однак, відкриваючи провадження у цій справі, суд першої інстанції установив відповідність поданої прокурором позовної заяви вимогам статей 162, 164 ГПК України. Жодних недоліків цієї заяви в частині відсутності обґрунтування прокурором підстави для здійснення представництва інтересів держави суд першої інстанції не виявив і позовну заяву прокурора як з цих, так і з інших підстав без руху не залишив. Натомість за результатами розгляду справи по суті суд ухвалив рішення від 18 січня 2019 року про задоволення позову.
63. Суд першої інстанції установив, що прокурор зазначив у позовній заяві підставу для здійснення ним представництва, тобто виконав вимогу частини п`ятої статті 162 ГПК України. Проте суд апеляційної інстанції вважав зазначену підставу помилковою та вказав, що прокурор не надав доказів, які б свідчили про невиконання або неналежне виконання Устинівською РДА та Східним офісом Держаудитслужби, які є самостійними юридичними особами з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів держави, пов`язаних із раціональним та ефективним використанням державних коштів. При цьому апеляційний суд указав, що факт незвернення позивачів з позовом протягом певного періоду без з`ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору не свідчить про неналежне виконання компетентними органами своїх функцій із захисту інтересів держави. Також апеляційний суд зазначив про недостатність посилання в позовній заяві лише на невиконання або неналежне виконання відповідних повноважень компетентним органом, оскільки в такому випадку прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють установлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо).
64. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 73 ГПК України).
65. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (статті 74, 77 ГПК України).
66. Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 162 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
67. Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.
68. Як убачається з матеріалів справи, на виконання частин третьої - п`ятої статті 53 ГПК України і частин третьої, четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Устинівською РДА та Східним офісом Держаудитслужби, які не вжили заходів до оспорювання додаткових угод у судовому порядку, про що вони повідомили прокуратуру відповідними листами (тобто навів підставу для представництва інтересів держави); зазначив, що порушення процедури державних закупівель та укладення відповідних додаткових угод унеможливило раціональне та ефективне використання бюджетних коштів, чим обґрунтував порушення інтересів держави (тобто навів підстави для звернення з позовом).
69. Устинівська РДА та Східний офіс Держаудитслужби, надаючи відповідь прокурору на його звернення, свою позицію щодо порушення інтересів держави жодним чином не висловили, про наміри самостійно звернутися з позовом чи провести перевірку щодо виявлених прокуратурою фактів не заявили, водночас не спростували й твердження прокурора щодо виявлених порушень законодавства. Такі дії були оцінені прокурором як бездіяльність.
70. З огляду на вищевикладене помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про ненаведення прокурором у цій справі підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді.
71. Аргументи сторін, що не стосуються мотивів, наведених у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду не аналізує з огляду на зазначені висновки щодо порушень норм процесуального права, допущені судом апеляційної інстанції.
ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
Щодо суті касаційної скарги
72. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
73. Підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України).
74. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи до цього суду для продовження розгляду.
Щодо розподілу судових витрат
75. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами вирішення спору.
ВИСНОВОК ПРО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА
76. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
77. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
78. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
79. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
80. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
81. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
82. Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
83. Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області задовольнити.
2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21 травня 2019 року у справі № 912/2385/18 скасувати.
3. Справу № 912/2385/18 направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя-доповідач О. Р. Кібенко
Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
В. В. Британчук Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців В. В. Пророк
Д. А. Гудима Л. І. Рогач
В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 90458902
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
іменем України
30 червня 2020 року
м. Київ
справа № 727/2878/19
провадження № 14-516цс19
ВеликаПалатаВерховногоСудуускладі:
судді -доповідача Пророка В. В.,
суддівАнцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.
розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Національної поліції в Чернівецькій області (далі - відповідач, ГУНП в Чернівецькій області) про зняття арешту з майна
за касаційною скаргою позивача, якого представляє ОСОБА_2 , на ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівці від 15 березня 2019 року, постановлену суддею Чебан В. М., та постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Яремки В. В., Кулянди І. Ю. й Одинака О. О.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
(1) Короткий зміст вимог позовної заяви
1. У березні 2019 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Чернівці з позовом до відповідача про зняття арешту з майна.
2. Мотивував позов так:
2.1. 14 лютого 2017 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Чернівці в межах кримінального провадження № 12017260040000279 накладено арешт на його автомобіль марки БМВ 520, номерний знак НОМЕР_1 .
2.2. 26 листопада 2018 року постановою слідчого Шевченківського відділення поліції Чернівецького відділу поліції ГУНП в Чернівецькій області зазначене кримінальне провадження закрито за відсутністю складу кримінального правопорушення.
2.3. Скасувати арешт зазначеного автомобіля після закриття відповідного кримінального провадження та закінчення досудового розслідування у порядку кримінального судочинства неможливо. Арешт майна за відсутності правових підстав для цього порушує право власності позивача.
(2) Короткий зміст рішень судів першої й апеляційноїінстанцій
3. 15 березня 2019 року Шевченківський районний суд міста Чернівці ухвалою відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки встановив, що вимоги позивача повинні розглядатись у межах кримінального судочинства, враховуючи те, що відповідний арешт на майно був накладений у межах кримінального провадження.
4. 24 квітня 2019 року Чернівецький апеляційний суд постановою апеляційну скаргу представника позивача залишив без задоволення, а ухвалу районного суду - без змін.
(3) Короткий зміст вимог касаційної скарги
5. 16 травня 2019 року представник позивача подав касаційну скаргу на ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівці від 15 березня 2019 року і постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року. Стверджуючи про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просив відповідні судові рішення скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
6. Мотивував касаційну скаргу тим, що вимоги особи, які ґрунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються в порядку цивільного судочинства за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту.
(4) Рух справи в суді касаційної інстанції
7. 28 травня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження у справі.
8. 4 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з мотивів наявності в касаційній скарзі позивача доводів про порушення правил юрисдикції.
9. 18 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
10. Позивач мотивував касаційну скаргу так:
10.1. Арешт, накладений на майно позивача, порушує його право користування та розпорядження цим майном на власний розсуд.
10.2. Спори щодо зняття з майна арешту, накладеного в порядку кримінального судочинства, незважаючи на завершення кримінального провадження виправданням власника цього майна або закриттям кримінального провадження не належать до юрисдикції адміністративного суду.
10.3. Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року (далі - КПК України 2012 року) не передбачає процесуального механізму скасування арешту майна після закриття слідчим кримінального провадження та закінчення досудового розслідування. У слідчого судді відсутні повноваження вирішувати питання про скасування арешту майна після закінчення досудового розслідування в кримінальному провадженні.
10.4. Позивач уже звертався до суду з клопотанням про скасування арешту майна за правилами кримінального судочинства. Шевченківський районний суд м. Чернівці ухвалою від 24 січня 2019 року у справі № 727/731/19 відмовив у задоволенні цього клопотання, мотивуючи тим, що досудове розслідування у кримінальному провадженню №12017260040000279 закінчене, а тому вирішення порушеного у клопотанні питання не належить до компетенції слідчого судді.
10.5. Оскільки позивач не може захистити своє право на майно в порядку кримінального судочинства, таке право має бути захищене за правилами цивільного судочинства.
(2) Позиція інших учасників справи
11. Відповідач відзив на касаційну скаргу не надав.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
(1.1) Щодо юрисдикції суду
12. Стаття 124 Конституції України передбачає, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
14. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.
15. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
16. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
17. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України).
18. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
19. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
20. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона вже неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства, та вказала на таке:
21.1. Спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за Кримінально-процесуальним кодексом України (далі - КПК України 1960 року) та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц) або КПК України 2012 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11). Залежно від суб`єктного складу учасників цього спору його слід розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.
21.2. Якщо арешт накладений на майно особи, щодо якої за КПК України 1960 року була порушена кримінальна справа, але надалі постанову про порушення кримінальної справи за тим же процесуальним законом суд скасував, не вирішивши питання про зняття зазначеного арешту, спір про звільнення цього майна з-під арешту слід розглядати за правилами цивільного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 766/21865/17).
21.3. Якщо арешт накладений на майно особи під час досудового розслідування за правилами КПК України 1960 року, ця особа була засуджена, і вирок не виконаний, однак до її засудження інша особа на підставі судового рішення стала власником відповідного майна, то вирішення питання щодо зняття такого арешту здійснюється за правилами кримінального судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 569/4374/16-ц).
21.4. Якщо арешт накладений на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, розпочатого в період дії КПК України 1960 року і такого, що триває, а кримінальне провадження не передане до суду на час набрання чинності КПК України 2012 року, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 335/12096/15-ц з урахуванням ухвали про виправлення описки від 3 липня 2018 року, від 17 жовтня 2018 року у справі № 461/233/17 та від 7 листопада 2018 року у справі № 296/8586/16-ц).
21.5. Якщо арешт накладений за КПК України 2012 року на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року(постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц).
22. Частиною першою статті 1 КПК України 2012 року встановлено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.
23. Правовідносини щодо арешту майна, накладеного в межах кримінального провадження, регулюються главою 17 КПК України 2012 року. За змістом статті 173 цього Кодексу питання про накладення арешту на майно вирішують слідчий суддя або суд.
24. Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (частина перша статті 174 КПК України 2012 року).
25. Отже, у випадках, визначених вказаною статтею, власник або інший володілець майна під час досудового розслідування не позбавлений права звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна.
26. Згідно із частиною третьою статті 174 КПК України 2012 року прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.
27. Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначене судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частина четверта статті 174 КПК України 2012 року).
28. Втім, частини третя та четверта статті 174 КПК України 2012 року регулюють порядок вирішення питання про скасування арешту майна у двох випадках: судом - за наслідками розгляду кримінальної справи та прокурором - одночасно з винесенням ним постанови про закриття кримінального провадження. Натомість у цій справі кримінальне провадження закрив постановою слідчий, який згідно з приписами КПК України 2012 року, на відміну від прокурора, не наділений повноваженнями скасовувати арешт майна, накладений ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування.
29. Згідно із частиною третьою статті 26 КПК України 2012 року слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.
30. Окремою формою судової діяльності відповідно до КПК України 2012 року є судовий контроль, який реалізує слідчий суддя, за додержанням законів органами досудового розслідування та прокурором. Зміст і характер судового контролю в межах кримінального процесу пов`язаний передусім із необхідністю забезпечення прав і свобод людини як на стадії досудового розслідування кримінального провадження, так і після його закінчення.
31. На слідчого суддю покладена функція судового контролю за дотриманням прав і свобод осіб у кримінальному провадженні, зокрема,під час досудового розслідування (пункт 18 частини першої статті 3 КПК України 2012 року), і він наділений повноваженнями накладати арешт на майно та його скасовувати (статті 173 і 174 цього Кодексу). Крім того, у КПК України 2012 року немає заборони ініціювати перед слідчим суддею, коли кримінальне провадження вже закрив слідчий, питання про скасування арешту на майно, накладеного під час досудового розслідування ухвалою слідчого судді на підставі приписів цього Кодексу. З огляду на вказане, беручи до уваги відсутність у слідчого повноважень, при закритті кримінального провадження самостійно скасувати арешт, накладений на майно ухвалою слідчого судді, Велика Палата Верховного Суду вважає, що для гарантування прав і свобод осіб, на майно яких ухвалою слідчого судді за КПК України 2012 року накладений арешт у кримінальному провадженні, саме слідчий суддя, здійснюючи судовий контроль, повноважний за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна в порядку, передбаченому частиною другою статті 174 цього Кодексу, вирішити питання про скасування такого арешту після закриття слідчим кримінального провадження.
32. Таким чином, у разі, якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право на майно, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, а останнє закрив своєю постановою слідчий, має право звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту в порядку кримінального судочинства. Такий порядок захисту права на майно є ефективним, оскільки забезпечить відновлення права власника або іншого володільця майна, на яке був накладений арешт слідчим суддею у кримінальному провадженні.
33. Отже, установивши, що арешт на транспортний засіб накладено в кримінальному провадженні за правилами КПК України 2012 року, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що питання про зняття такого арешту треба розглядати за правилами кримінального судочинства.
34. Стосовно доводу касаційної скарги про те, що питання про скасування арешту майна слідчий суддя уже вирішував за правилами кримінального судочинства та відмовив у задоволенні відповідного клопотання позивача, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач не позбавлений права звернутися до слідчого судді з новим клопотанням про скасування арешту майна, обґрунтувавши його, зокрема, висновками, сформульованими у цій постанові.
(1.2) Щодо відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду
35. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на її висновки, сформульовані в постанові від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц за позовом фізичної особи до Головного управління Національної поліції в Київській області та Головного управління Державної фіскальної служби в Київській області про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальній справі за правилами КПК України 1960 року та незнятого після закриття кримінальної справи постановою слідчого від 24 грудня 2010 року:
35.1. КПК України 1960 року, так само як і чинний КПК України, не передбачають застосування слідчим, слідчим суддею процесуальних норм у закритій кримінальній справі.
35.2. Справу про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальній справі за правилами КПК України 1960 року та незнятого після закриття кримінальної справи постановою слідчого від 24 грудня 2010 року, слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Вирішення порушеного позивачем питання про звільнення майна з-під арешту в порядку кримінального судочинства потребувало би відновлення кримінального провадження (кримінальної справи), яке закрито постановою органу досудового слідства у зв`язку з відсутністю складу злочину. Для такого відновлення необхідним є скасування процесуальних рішень, якими держава в особі уповноважених органів відмовилася від кримінального переслідування позивача. Початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв`язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача і таким чином призведе до погіршення його правового становища. Означений спосіб розв`язання порушеного позивачем питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту його прав та законних інтересів.
35.3. Скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, після закриття справи не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин.
36. Отже, у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала загальний висновок щодо неможливості вирішення за правилами кримінального судочинства питання про звільнення майна з-під арешту після закриття кримінального провадження постановою органу досудового розслідування.
37. Натомість дещо інші, але такі, які теж можуть сприйматися як висновки загального характеру щодо юрисдикції суду у випадку вимоги про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальному провадженні за правилами КПК України 2012 року, Велика Палата Верховного Суду зробила в таких постановах:
37.1. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що в разі якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право власності, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право оскаржити ці дії та звернутися до суду про скасування арешту лише в порядку кримінального судочинства.
37.2. У постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц, у якій з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки, скасування арешту майна та заборони його відчуження звернувся іпотекодержатель, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в разі якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право власності, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право оскаржити такі дії та звернутися до суду про скасування арешту лише в порядку кримінального судочинства.
37.3. У постанові від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, у якій позивач, який не був учасником кримінального провадження, просив зняти арешт з квартири, накладений у порядку, визначеному КПК України 2012 року, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, які, встановивши, що спірне майно визнано речовими доказами в кримінальному провадженні, вказали, що клопотання власника майна має розглядати слідчий суддя за місцем досудового розслідування в кримінальному провадженні або суд під час судового розгляду.
37.4. У постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц за позовом іпотекодержателя про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальному провадженні ухвалою слідчого судді за правилами КПК України 2012 року, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що питання про скасування вказаного арешту треба розглядати за правилами кримінального судочинства в порядку, визначеному вказаним Кодексом.
37.5. У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц, у якій іпотекодержатель просив звільнити іпотечне майно з-під арешту, накладеного, зокрема, на підставі ухвали слідчого судді в межах кримінального провадження в порядку, визначеному КПК України 2012 року, Велика Палата Верховного Суду вказала, що питання про зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому цим Кодексом порядку. А тому спір у цій частині вимог не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
38. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень ця рада вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
39. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
40. У разі коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому її рішенні, згідно із частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди мають враховувати той висновок, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, у якій зафіксований відступ від попереднього (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3)).
41. Враховуючи сформульований у цій постанові висновок у справі № 727/2878/19 про необхідність вирішення за правилами кримінального судочинства питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року, та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції суду за таких обставин Велика Палата Верховного Суду відступає від її висновку, сформульованого в пункті 49 постанови 15 травня 2019 рокуу справі № 372/2904/17-ц, у частині того, що питання про скасування арешту майна, накладеного за КПК України 2012 року, після закриття слідчим кримінального провадження слід вирішувати за правилами цивільного судочинства.
42. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та незнятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Натомість питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, має вирішувати слідчий суддя за правилами кримінального судочинства.
43. Стосовно постанов від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18 і від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що вказані справи не стосувалися ситуації, коли кримінальне провадження було закрите на момент звернення до суду з вимогою про звільнення майна з-під арешту.
(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(2.1) Щодо суті касаційної скарги
44. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), що набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
45. Оскільки касаційна скарга у справі № 727/2878/19 подана 16 травня 2019 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX,Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
46. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України у вказаній редакції).
47. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України у тій же редакції).
48. З огляду на висновки щодо аргументів касаційної скарги слід залишити її без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівці від 15 березня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року, якими відмовлено у відкритті провадження у справі, оскільки заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, - без змін.
(2.2) Щодо судових витрат
49. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
50. Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Велика Палата Верховного Суду розподіл судових витрат не здійснює.
(3) Висновки щодо застосування норм права
51. Спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та незнятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи, слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
52. Питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна вирішує слідчий суддя в порядку, передбаченому статтею 174 цього Кодексу.
Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , якого представляє ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
2. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівці від 15 березня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
В. В. Пророк
Судді:
Т. О. Анцупова
В. С. Князєв
С. В. Бакуліна
Л. М. Лобойко
Ю. Л. Власов
Н. П. Лященко
М. І. Гриців
О. Б. Прокопенко
Д. А. Гудима
Л. І. Рогач
В. І. Данішевська
О. М. Ситнік
Ж. М. Єленіна
О. С. Ткачук
О. С. Золотніков
В. Ю. Уркевич
О. Р. Кібенко
Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформили судді Єленіна Ж. М. і Гудима Д. А.
Джерело: ЄДРСР 90458966
-
By ANTIRAID
Постанова
Іменем України
30 червня 2020 року
м. Київ
Справа № 333/6816/17
Провадження № 14-87 цс 20
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді -доповідача Лященко Н. П.,
суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.
розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Державної аудиторської служби України (далі - ДАС), головного державного фінансового інспектора ДАС Павлової Оксани Володимирівни (далі - інспектор), Комунальної установи «Запорізька обласна клінічна лікарня» Запорізької обласної ради (далі - ЗОКЛ) про визнання інформації недостовірною та відкликання довідки
за касаційною скаргою Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України (далі - САП) на рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 15 лютого 2018 року, ухвалене суддею Фунжим О. А., та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 червня 2019 року, прийняту колегією суддів у складіБєлки В. Ю., Онищенка Е. А., Маловічко С. В.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
(1) Вступ
1. Справу у суді ініціював керівник ЗОКЛ, який оскаржив довідку, складену інспектором ДАС за результатами перевірки дотримання законодавства під час закупівельних процедур. Позивач вважав, що у довідці є неправдиві відомості про нього,які принижують честь, гідність і ділову репутацію. Тому просив визнати ці відомості недостовірними, а саму довідку - відкликати. Суд першої інстанції погодився з тим, що у довідці є недостовірна інформація, але відмовив у позові через те, що ця інформація не була поширена, а знаходиться у матеріалах кримінального провадження. Апеляційний суд це судове рішення скасував і теж відмовив у позові, але з інших підстав: вважав, що у довідці немає згадки про позивача, а, крім того, довідка отримана у кримінальному провадженні. САП подала касаційну скаргу, стверджуючи, що провадження у справі слід закрити. У цій справі Велика Палата Верховного Суду має вирішити таку проблему: чи можна за правилами цивільного судочинства визнавати недостовірними відомості, зафіксовані у документах, які були джерелами доказів у кримінальному провадженні?
(2) Короткий зміст позовних вимог
2. У листопаді 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив:
2.1. Визнати недостовірними відомості відносно нього, які зазначені у довідці інспектора ДАС, складеній 19 червня 2017 року за результатами перевірки дотримання законодавства Запорізькою обласною державною адміністрацією (далі - Запорізька ОДА) та ЗОКЛ під час закупівельних процедур (далі - довідка).
2.2. Зобов`язати ДАС відкликати довідку не пізніше наступного дня з дати набрання законної сили рішенням суду.
3. Мотивував позов такими обставинами:
3.1. Позивач є керівником ЗОКЛ. 19 червня 2017 року інспектор ДАС взяла участь у перевірці дотримання Запорізькою ОДА та ЗОКЛ законодавства України під час закупівельних процедур. Перевірку проводила на підставі документів, наданих САП за період з 1 січня до 31 грудня 2012 року включно.За результатами перевірки інспектор ДАС склала довідку, в якій, на думку позивача, є твердження з недостовірною інформацією. Вжиті у довідці висловлювання є неправдивими та дають підстави вважати, що ЗОКЛ в особі позивача як керівника провела закупівлю товарів та уклала з порушенням чинного законодавства України низку договорів, які не мали економічного обґрунтування та призвели до витрат грошей з місцевого бюджету.
3.2. На підставі відомостей з довідки у необмеженого кола осіб склалася негативна думка щодо позивача як особи, яка вчинила протиправні дії, що призвели до значних матеріальних збитків.
(3) Короткий зміст рішень суду першої інстанції
4. 15 лютого 2018 року Комунарський районний суд міста Запоріжжя постановив ухвалу, якою допустив прокурора САП до участі у справі.
5. Того ж дня суд ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив.Мотивував тим, що відомості про позивача у довідці є такими, що не відповідають дійсності, мають негативний характер, чим порушуються особисті немайнові права позивача. Однак ці відомості не були поширені, оскільки направлені до правоохоронного органу в межах кримінального провадження.
(4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
6. 26 червня 2019 року Запорізький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення суду першої інстанції, а у задоволенні позову відмовив з інших підстав. Мотивував так :
6.1. У довідці немає згадки про позивача, зокрема як про керівника ЗОКЛ.
6.2. Інспектора ДАС залучили як спеціаліста для аналізу матеріалів кримінального провадження за зверненням старшого групи прокурорів під час здійснення САП процесуального керівництва у кримінальному провадженні Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) за фактом вчинення службовими особами Запорізької ОДА та ЗОКЛ кримінальних правопорушень під час державних закупівель медичного транспорту й обладнання. Участь посадової особи ДАС як спеціаліста у перевірках, які проводять правоохоронні органи, необхідна для використання спеціальних знань. За наслідками таких перевірок спеціаліст надає довідкову інформацію, яку оформлює відповідною довідкою, а не актом ревізії чи висновком. Ця довідка спрямовується виключно до правоохоронного органу, який проводить досудове розслідування у кримінальному провадження.
6.3. Джерелом інформації, про яку стверджував позивач, є довідка аудитора як спеціаліста, складена у межах кримінального провадження. Відомості з довідки могли би бути предметом аналізу на достовірність, оскільки такий документ не є актом ревізії чи висновком перевірки, але тільки якщо він неотриманий у кримінальному провадженні.
6.4. Збереження інформації у кримінальному провадженні гарантує інститут таємниці досудового розслідування. Тому суд першої інстанції правильно визнав, що поширення зазначеної позивачем інформації, викладеної у довідці, не відбулося.
6.5. Підстав для закриття провадження у справі немає, оскільки спір за предметом треба розглядати за правилами цивільного судочинства.
(5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
7. У серпні 2019 року САП звернулась із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Комунарського районного суд міста Запоріжжя від 15 лютого 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 червня 2019 року і закрити провадження у справі.
(6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
8. 13 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував тим, що САП оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
9. Крім того, на думку колегії суддів, у справі № 333/6816/17 є виключна правова проблема щодо можливості розгляду за правилами цивільного судочинства вимоги про визнання недостовірною інформації, викладеної у документах, які можна визнати джерелами доказів у кримінальному провадженні. Постановлення Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі № 333/6816/17 є необхідним для подальшого розвитку права та забезпечення єдності судової практики.
10. Наявність виключної правової проблеми Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтував так :
10.1. На розгляді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду є (були) справи з подібними вимогами, як і у справі № 333/6816/17: позивачі просять спростувати наведені у підозрах про вчинення кримінального правопорушення, експертних висновках, аудиторських довідках, протоколах інвентаризаційної комісії тощо відомості, які можуть бути визнані доказом в іншій справі, зокрема у кримінальній.
10.1.1. У справі № 332/293/17 фізична особа просила спростувати недостовірну інформацію, наведену в аудиторському звіті Державної фінансової інспекції у Запорізькій області. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 2 жовтня 2019 року погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову та виснував, що позивач обрав спосіб захисту порушеного права, який не відповідає характеру відносин сторін спору. Згідно зі статтею 13 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» у судовому або адміністративному порядку можна оскаржити дії або бездіяльність посадових осіб органу державного фінансового контролю. Відносини щодо проведення уповноваженими органами державного фінансового аудиту суб`єктів господарювання державного сектору економіки, складання за його результатами аудиторського звіту та надання до нього зауважень регулюються спеціальними нормами публічного права, а відносини сторін засновані на владному підпорядкуванні однієї іншій. Тому цивільно-правові способи захисту прав та інтересів цих сторін не застосовуються. Поширена стосовно позивача інформація не є тією, яку можна визнати недостовірною у порядку захисту цивільних прав та інтересів особи у суді. Тобто, суд касаційної інстанції вважав, що позивач обрав неналежний спосіб захисту права. Висновку про можливість розгляду заявлених вимог за правилами іншого судочинства у постанові немає.
10.1.2. У справі № 757/4403/16-ц фізична особа звернулась до суду з позовом до Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації, поширеної представниками відповідачів під час спільних брифінгів.Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 3 квітня 2019 року погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що у порядку цивільного судочинства не можна розглядати спір про спростування інформації органу досудового розслідування про проведення процесуальних дій, їх хід і здобуті результати, оскільки таку інформацію слід оцінювати у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом. Інформація, яку позивач просив визнати недостовірною, взята з контексту конференції, на якій не стверджувалося про його винуватість у вчиненні кримінальних правопорушень, а зазначалося, що слідство вивчає питання причетності позивача до участі у протиправних діях. Тому презумпція невинуватості не була порушена.
10.1.3. У справі № 638/2304/17 фізична особа звернулася з позовом до іншої фізичної особи про визнання недійсним договору дарування коштів. за З апеляційною скаргою звернувся орган державної фіскальної служби, який стверджував, що справу ініційовано з метою уникнення оподаткування та скасування податкових повідомлень-рішень щодо відповідача. Апеляційний суд постановив ухвалу про закриття апеляційного провадження, оскільки скаржник не надав доказів порушення його права рішенням суду першої інстанції. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 5 вересня 2019 рокувказав, щозавданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Ці учасники не мають використовувати приватно-правовий інструментарій для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з-під арешту або створення преюдиціального рішення суду для публічних відносин. З огляду на цей висновок суд касаційної інстанції скасував ухвалу про закриття апеляційного провадження та направив справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
10.2. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, висловлену в ухвалі від 13 травня 2020 року, за правилами цивільного судочинства не можна розглядати позови про спростування інформації, яка є у вироках, інших судових рішеннях, а також у постановах органів досудового слідства, висновках судових експертиз, рішеннях органів державної влади, місцевого самоврядування тощо, для яких закон установив інший порядок оскарження. У цивільній справі недопустимою є оцінка достовірності висновку відповідного органу, викладеного в акті перевірки (експертному висновку, аудиторській довідці, протоколі інвентаризаційної комісії тощо), одержаного в межах досудового розслідування у кримінальному провадженні, справі про адміністративне правопорушення, дисциплінарній, іншій справі.
10.3. Однакове правозастосування забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність усіх перед ним і юридичну визначеність у державі, яка керується верховенством права, а також впливає на громадське розуміння справедливості та правосуддя і на рівень довіри до суду. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень може спричинити порушення права на справедливий суд, гарантованого у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
11. САП мотивував касаційну скаргу так:
11.1. Позивач оскаржив дії інспектора ДАС, вчинені у кримінальному провадженні під час збирання стороною обвинувачення доказів. Просить зобов`язати відкликати довідку, складену під час досудового розслідування у цьому провадженні, та визнати недостовірною інформацію, зафіксовану у довідці. Довідка є джерелом доказів у кримінальному провадженні, в якому обвинувальний акт уже направлений для розгляду до Комунарського районного суду міста Запоріжжя. Обставини цієї справи та кримінального провадження у частині дотримання законодавства Запорізькою ОДА та ЗОКЛ під час проведення закупівельних процедур є взаємопов`язаними.
11.2. Сторона захисту обвинуваченого, який є позивачем у справі № 333/6816/17, вживає заходи для визнання неналежними та недопустимими відомостей, зафіксованих у довідці, шляхом її оскарження у порядку як цивільного, так і адміністративного судочинства. 20 березня 2019 року Велика Палата Верховного Суду розглянула адміністративну справу № 808/3230/17 за позовом ЗОКЛ до ДАС (треті особи - ОСОБА_1 , інспектор ДАС, САП), предметом якого була правомірність дій ДАС з виділення інспектора як спеціаліста для участі у перевірці з питань дотримання законодавства у кримінальному провадженні. За наслідками перегляду ухвалених у справі судових рішень Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову про закриття провадження у справі через те, що оскаржені дії ДАС не створюють для ЗОКЛ юридичних наслідків. А тому ці правовідносини не породжують виникнення публічно-правового спору, віднесеного до юрисдикції адміністративного суду.
11.3. Вирішення питання про належність і допустимість, зокрема про достовірність, наведеної у довідці інформаціїяк доказу у кримінальному провадженні відповідно до статті 87 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) є виключною компетенцією суду під час розгляду кримінальної справи. Тому провадження у цивільній справі треба закрити.
(2) Позиції інших учасників справи
12. У вересні 2019 року ДАС та інспектор ДАС подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили її задовольнити. Підтримали доводи касаційної скарги про те, що правовідносини, які виникають під час досудового розслідування, є кримінально-процесуальними. А тому заявлені позивачем вимоги не є такими, які можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
13. ЗОКЛ відзив на касаційну скаргу не подала.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
14. Предметом позову є дві пов`язані вимоги: про визнання недостовірною інформації, викладеної у довідці, отриманій від інспектора ДАСпід час досудового розслідування та долученій до матеріалів кримінального провадження, а також про зобов`язання ДАС відкликати довідку. Суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили рішення за цими вимогами, відмовивши у позові. Натомість САП вважає, що їх не можна було розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки спір стосується вирішення питання про належність і допустимість доказів у кримінальному провадженні. А це питання не можна розглянути поза межами останнього. Тому САП наполягає на тому, що провадження у справі слід закрити. Велика Палата Верховного Суду з доводами касаційної скарги погоджується.
15. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
16. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
17. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами.
18. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).Аналогічний припис є у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами.
19. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
20. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
21. Суди попередніх інстанцій встановили такі обставини:
21.1. 1 червня 2017 року прокурор САП Генеральної прокуратури України звернувся до ДАС із листом про виділення компетентного спеціаліста для проведення перевірки в рамках кримінального провадження № 4201308004000048 від 7 листопада 2013 року за фактом вчинення службовими особами Запорізької ОДА та ЗОКЛ під час державних закупівель медичного транспорту й обладнання кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною другою статті 364, частиною першою статті 366 КК України.
21.2. 6 червня 2017 року заступник голови ДАС повідомив у листі Генеральну прокуратуру України про виділення спеціаліста для вказаної мети.
21.3. 19 червня 2017 року залучений на підставі статті 71 КПК України інспектор ДАС за результатами перевірки склав довідку, яку 22 червня 2017 року направив у Генеральну прокуратуру України.
22. Суди обох інстанцій звернули увагу, що довідка знаходиться у матеріалах кримінального провадження, проте оцінили цей факт з позиції того, що інформація, відображена у довідці, не була розповсюджена. Хоча апеляційний суд вказав, що відомості з довідки могли би бути предметом аналізу на достовірність, якщо б вона не була отримана у кримінальному провадженні, проте виснував про відмову у позові, а не про закриття провадження у справі, як наполягає САП у касаційній скарзі.
23. Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (стаття 2 КПК України).
24. Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (стаття 84 КПК України).
25. Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження (частина друга статті 91 КПК України). Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим кодексом (частина друга статті 93 КПК України).
26. САП у касаційній скарзі вказує на те, що позивач - обвинувачений у кримінальному провадженні - вживає заходи для визнання неналежними та недопустимими у тому провадженні доказів шляхом подання позовів за правилами як цивільного судочинства у справі № 333/6816/17, так і адміністративного судочинства у справі № 808/3230/17, яку Велика Палата Верховного Суду розглянула 20 березня 2019 року.
27. Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесіможливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим. Такі позови не підлягають судовому розгляду.
28. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій помилково виснували про те, що спірні правовідносини є цивільними. Такі відносини виникли з приводу збирання й оцінки на предмет належності та допустимості доказу, отриманого у кримінальному провадженні. Тому розгляд заявлених вимог як позовних не може відбуватися за правилами жодного виду судочинства. Доводити недостовірність інформації, зафіксованої у довідці, протиправність складання останньої, неналежність і недопустимість доказів позивач має у кримінальному провадженні на відповідній стадії кримінального процесу, а не заявляючи позовні вимоги до органу, в якому працює інспектор, і до самого інспектора (див. такожвисновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 808/3230/17 за позовом ЗОКЛ до ДАС про визнання протиправними дій ДАС з виділення інспектора ДАС, який є одним із відповідачів у справі № 333/6816/17, для участі у кримінальному провадженні № 42013080040000048 як спеціаліста з метою перевірки дотримання ЗОКЛ законодавства під час закупівель медичного транспорту й обладнання).
29. Більше того, у цивільному процесі позивачем і відповідачем можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Фізичні особи, навіть якщо вони і займають певні посади, не можуть бути сторонами цивільного процесу як посадові особи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц (пункти 84-93), від 28 листопада 2018 року у справі № 383/2/17 (пункти 56-63), від 12 грудня 2018 року у справі № 591/1272/18 (пункти 38.1-38.7), від 15 травня 2019 року у справі № 554/10058/17). Незважаючи на це, одним із відповідачів у цій справі позивач вказав інспектора.
30. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 45)).
31. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
32. Відсутність у позивача юридичної можливості спростувати інформацію, відображену у довідці, поза межами кримінального процесу є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що аргументи позивача про недостовірність відповідної інформації має перевірити суд у кримінальному провадженні, в якому дані, зафіксовані у довідці, є доказом.
(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(2.1) Щодо суті касаційної скарги
33. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
34. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу САП, розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, які діяли до набрання чинності тим Законом.
35. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі (пункт 5 частини першої статті 409 ЦПК України).
36. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частини перша та друга статті 414 ЦПК України).
37. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
38. Велика Палата Верховного Суду виснує, що касаційну скаргу слід задовольнити: рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 15 лютого 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 червня 2019 рокускасувати, а провадження у справі - закрити (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 914/881/17 (пункти 33-37), від 30 січня 2019 року у справі № 803/3/18 (пункт 34), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 810/5854/14).
(2.2) Щодо судових витрат
39. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
40. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).
(3) Висновки щодо застосування норм права
41. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).
42. Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесіможливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим. Такі позови не підлягають судовому розгляду. У відкритті провадження за ними слід відмовляти на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а у разі, якщо провадження було відкрите, - закривати його на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частинами першою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А :
1. Касаційну скаргу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України задовольнити.
2. Рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 15 лютого 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 червня 2019 року скасувати.
3. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної аудиторської служби України, головного державного фінансового інспектора Державної аудиторської служби України Павлової Оксани Володимирівни, Комунальної установи «Запорізька обласна клінічна лікарня» Запорізької обласної ради про визнання інформації недостовірною та відкликання довідки - закрити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
Н. П. Лященко
Судді:
Т. О. Анцупова
В. С. Князєв
С. В. Бакуліна
Л. М. Лобойко
Ю. Л. Власов
О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців
В. В. Пророк
Д. А. Гудима
Л. І. Рогач
В. І. Данішевська
О. М. Ситнік
Ж. М. Єленіна
О. С. Ткачук
О. С. Золотніков
В. Ю. Уркевич
О. Р. Кібенко
Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А.
Джерело: ЄДРСР 90458909
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 липня 2020 року
м. Київ
Справа № 1-42/2004
Провадження № 13-87зво19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В. С.,
судді-доповідача Яновської О.Г.,
суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
за участю секретаря судового засідання Сергійчук Л.Ю.,
засудженого ОСОБА_1 (в режимі відеоконференції),
захисників Ковальчук І.В., Бойкової І.А., Гнатюк Г.І.,
прокурора Антонець О.В.
розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою ОСОБА_1 та доповненнями до неї захисників Ковальчук І.В. та Бойкової І.А. про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року, ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року та постанови Верховного Суду України від 16 травня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом,
ВСТАНОВИЛА :
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
1. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Джанкоя АР Крим, мешканця м. Ялти, громадянина України, визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених: частиною 1 статті 15, частиною 4 статті 187 Кримінального кодексу України 2001 року (далі - КК України); та частиною 2 статті 17, частиною 3 статті 142; частиною 2 статті 17, частиною 3 статті 215-3; частиною 2 статті 17, пунктами «а», «г», «ж», «з», «і» статті 93; статті 190-1; частиною 2 статті 17, пунктами «г», «з» статті 93; пунктами «а», «в», «ж», «з», «і» статті 93, частини 3 статті 215-3; частини 3 статті 142; частиною 2 статті 145 КК; частиною 1 статті 263 та статті 69 КК України 1960 року (далі - КК України 1960 року).
2. На підставі статті 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим засудженому визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
3. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується.
4. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні особливо тяжких та тяжких злочинів, що були вчинені за таких обставин.
5. Напочатку 2001 року ОСОБА_1 вступив у озброєну банду, організовану ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Засуджені придбали у невстановленої слідством особи пістолет «ТТ» і бойові припаси до нього, ножі з метою вчинення нападів. Ця група осіб, у тому числі в складі банди, неодноразово передавали пістолет разом із бойовими припасами один одному для вчинення злочинів.
6. У січні 2001 року ОСОБА_5 надав ОСОБА_1 житло в кв. АДРЕСА_1 , показав йому пістолет «ТТ» та запропонував вчинити розбійний напад на директора ВАТ «Українські пухові вироби» ОСОБА_6 із метою заволодіння грошима в особливо великому розмірі (250 000 грн). Засуджені розробили план нападу, розподілили ролі між собою та залучили до участі невстановлену слідством особу. ОСОБА_1 озброївся пістолетом із боєприпасами. Нападники приїхали до м. Пирятин, де ОСОБА_2 разом із невстановленою слідством особою чекав у власному автомобілі наближення автомобіля потерпілого та мав подати фарами сигнал ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , котрі перебували біля мосту.
7. Відповідно до відведеної йому ролі, ОСОБА_1 мав кинути дошку із цвяхами під колеса автомобіля «БМВ-740», а після того, як автомобіль з`їде у кювет, засуджені, погрожуючи застосуванням насильства, мали заволодіти грішми, а в разі вчинення опору - вбити усіх осіб в автомобілі. Проте, довести злочин до кінця члени групи не змогли з незалежних від них причин, оскільки автомобіль «БМВ-740» у якому перевозилися гроші, поїхав іншою дорогою.
8. 26 травня 2001 року, коли ОСОБА_1 проходив між 2 та 3 поверхами будинку АДРЕСА_2 , його зупинили співробітники ППСМ ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , котрі несли патрульно-постову службу по охороні громадського порядку. Щоб уникнути затримання за незаконне зберігання вогнепальної зброї, ОСОБА_1 із метою вбивства працівників міліції, здійснив сім пострілів на ураження вказаних осіб. Своїми діями засуджений спричинив ОСОБА_7 поранення живота, тяжке тілесне ушкодження, яке є небезпечним для життя потерпілого в момент його заподіяння та поранив ногу ОСОБА_8 , спричинивши короткочасний розлад здоров`я потерпілому. Після вчинення замаху на життя працівників правоохоронного органу ОСОБА_1 , за допомоги ОСОБА_2 , переховувався в будинку на території дачного кооперативу в Оболонському районі м. Києва.
9. Весною 2001 року ОСОБА_3 роздобув інформацію про директора ресторану «Сантори» - ОСОБА_9 . З метою розбійного нападу на вказану особу, засуджені почали за нею стежити. Розробили план нападу, відповідно до якого їм необхідно було заволодіти швидкісним автомобілем, щоб його реалізувати. Засуджені спланували за допомогою викраденого автомобіля в районі Московського мосту влаштувати ДТП, під час якої заволодіти автомобілем ОСОБА_9 , її привезти до місця проживання, де вони шляхом розбійного нападу мали проникнути в її житло, заволодіти майном, а саму вбити з метою приховування злочину. Діючи згідно плану, з метою незаконного заволодіння транспортним засобом, 2 червня 2001 року, біля 20 год, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , озброївшись пістолетом та ножем приїхали автомобілем ОСОБА_2 на вул. Набережно-Крещатицьку в м. Києві. Обравши автомобіль «Ніссан-Максима», яким керувала ОСОБА_10 , засуджені поїхали за нею слідом. Згідно домовленості, ОСОБА_2 мав зайти в будинок за ОСОБА_10 , вбити її, ключі від автомобіля передати ОСОБА_1 , котрий мав забрати автомобіль зі стоянки. Проте засуджені не змогли довести злочинний намір до кінця з причин, які не залежали від їх волі. Оскільки в під`їзді будинку, до якого зайшла ОСОБА_10 , перебували люди, нападники не вчинили нападу, повернулися до свого автомобіля. У той же день біля 21-22 год засуджені обрали автомобіль «Форд-Скорпіо» КБ «Бліц-таксі», вирішили вбити таксиста з метою заволодіння його майном та транспортним засобом. Розподіливши ролі між собою, ОСОБА_1 автомобілем ОСОБА_2 поїхав за вказаним таксі, а ОСОБА_2 , озброївшись кухонним ножем, зупинив це таксі, сів у нього і спрямував до АДРЕСА_3 . Приїхавши до місця призначення, біля 23 год ОСОБА_2 із метою вбивства, напав на водія таксі ОСОБА_11 , наніс йому удари ножем, спричинив численні колото-різані рани грудей, живота, від яких останній помер. ОСОБА_2 заволодів належними 10 доларами США потерпілого. У цей же час ОСОБА_1 перебував поруч у автомобілі ОСОБА_2 щоб у разі необхідності надати допомогу співучаснику злочину. Засуджені розмістили труп на сидінні автомобіля, вивезли його до паркової зони, де сховали на березі р. Дніпра по вул. Дніпровській набережній у м. Києві. З огляду на те, що директор ресторану «Сантори» закінчила роботу і не перебувала на робочому місці, а також те, що правоохоронні органи могли розшукувати автомобіль, засуджені двома автомобілями виїхали з м. Києва і по дорозі на м. Остер зупинилися у лісовому масиві, де шляхом підпалу знищили автомобіль «Форд-скорпіо», чим спричинили матеріальну шкоду на суму 20 000 грн, заподіявши тяжкі наслідки.
10. 03 червня 2001 року, о другій половині дня під час вживання алкогольних напоїв за місцем проживання ОСОБА_1 у будинку АДРЕСА_4 , ОСОБА_12 заявив, що впізнав його як особу, котра стріляла в працівників міліції, і що повідомить про це до правоохоронних органів. З метою приховати вчинений злочин щодо працівників міліції, маючи умисел на вбивство ОСОБА_12 , засуджений напав на нього. Під час нападу ОСОБА_1 наніс потерпілому удари по голові, чим спричинив лінійний перелом потиличної кістки, крововилив під м`яку оболонку і тканину головного мозку, та 12 ударів кухонним ножем у шию та спину. Унаслідок спричинених діями засудженого поранень, наступила смерть потерпілого.
11. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року вирок суду щодо ОСОБА_1 в частині засудження за статтею 69 КК України 1960 року скасовано, справу закрито. Перекваліфіковано його дії за одним із епізодів обвинувачення з частини 2 статті 17 - частини 3 статті 142, частини 2 статті 17 - частини 3 статті 215-3, частини 2 статті 17 - пунктів «а», «з», «і» статті 93 КК України 1960 року на частину 1 статті 17 - частину 3 статті 142, частину 1 статті 17 - частину 3 статті 215-3, частину 1 статті 17 - пункти «а», «з», «і» статті 93 КК України 1960 року, призначено покарання за кожне з цих діянь та ухвалено вважати ОСОБА_1 засудженим на підставі статті 42 КК України 1960 року за сукупністю злочинів, передбачених частиною 2 статті 17 - частиною 3 статті 142, частиною 2 статті 17 - частиною 3 статті 215-3, частиною 2 статті 17 - пунктами «а», «г», «ж», «з», «і» статті 93 КК України, статтею 190-1, пунктами «а», «в», «ж», «з», «і» статті 93, частиною 3 статті 215-3, частиною 2 статті 145, частиною 3 статті 142, частиною 1 статті 17 - частиною 3 статті 142, частиною 1 статті 17 - частиною 3 статті 215-3, 1 статті 17 - пунктами «а», «г», «з» статті 93 КК України 1960 року, частиною 1 статті 15 - частиною 4 статті 187, частиною 1 статті 263 КК України, до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є власністю засудженого.
12. 21 жовтня 2010 року рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «ОСОБА_1 проти України» встановлено порушення Україною статей 3, 13, пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). Водночас ЄСПЛ не встановлено порушень пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції щодо тривалості провадження у справі та відсутності ефективних засобів юридичного захисту проти такої тривалості.
13. ОСОБА_1 звернувся із заявою до Верховного Суду України (далі - ВСУ) про перегляд судових рішень, постановлених щодо нього. За наслідком судового розгляду, постановою ВСУ від 16 травня 2011 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування вироку Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року.
14. ВСУ дійшов висновку, що засобом компенсації заявнику може бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання вказаних заходів покладається на компетентні органи державної влади.
Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
15. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) у справі «ОСОБА_1 проти України №2» від 12 березня 2019 року (заява №41216/13), яке набуло статусу остаточного 09 вересня 2019 року, констатовано порушення Україною вимог статті 3 Конвенції у зв`язку з відсутністю належної медичної допомоги, доступної заявнику, під час тримання його під вартою з 03 липня 2010 року.
16. Також ЄСПЛ констатував порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.
17. Водночас Судом визнано неприйнятною скаргу заявника за статтею 3 Конвенції щодо побутових умов тримання його під вартою у Херсонській виправній колонії № 61 і Херсонському СІЗО.
18. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 750 (сімсот п`ятдесят) євро на відшкодування матеріальної шкоди; 10 000 (десять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди, якої заявник зазнав у зв`язку з відсутністю належної медичної допомоги з 03 липня 2010 року; 10 000 (десять тисяч) євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді та 20 (двадцять) євро в якості компенсації поштових та інших витрат.
ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника
19. У заяві та доповненнях до неї засуджений ОСОБА_1 , захисники Ковальчук І.В. та Бойкова І.А. порушують питання про перегляд судових рішень, просять скасувати вирок Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року та постанову Верховного Суду України від 16 травня 2011 року, а справу направити на новий судовий розгляд.
20. ОСОБА_1 вважає, що в цілому судовий розгляд кримінальної справи щодо нього не відповідає вимогам статті 6 Конвенції. Посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема, порушення його права на захист під час затримання в червні 2001 року. Наполягає на тому, що здійснений 16 травня 2011 року Верховним Судом України перегляд його справи на підставі Рішення ЄСПЛ «ОСОБА_1 проти України» від 21 жовтня 2010 року, не забезпечив відновлення його порушених прав, оскільки щодо нього не вжито на рівні держави додаткових заходів індивідуального характеру. Просить суд визнати, що подальше відбування ним покарання у виді довічного позбавлення волі, яке не передбачає можливості умовно-дострокового звільнення або звільнення за хворобою, є для нього смертною карою з невизначеним терміном виконання. Стверджує, що його перебування в тюрмі порушуватиме його право на життя та становитиме нове порушення Україною положень Конвенції.
21. На обґрунтування доповнень до заяви ОСОБА_1 захисники наводять аргументи, аналогічні викладеним у заяві засудженого та рішенні ЄСПЛ.
22. У судовому засіданні засуджений та захисники підтримали позицію, викладену у заяві та доповненнях.
23. Прокурор висловилась про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 та його захисників.
ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
Загальні положення щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
24. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Вказана гарантія реалізується шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві, зокрема, з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон № 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
25. Крім того, відповідно до статті 2 Закону № 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
26. Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
27. Положеннями глави 3 Закону № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
28. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
29. Згідно з частиною 3 статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
30. У Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація № R (2000) 2) Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо:
- коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
- коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
Щодо застосування заходів, направлених на відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum)
31. Звертаючись із заявою про скасування судових рішень у кримінальній справі та направлення справи на новий судовий розгляд, заявник порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ права на такий захід індивідуального характеру як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
32. З урахуванням Рекомендації № R (2000) 2, Велика Палата Верховного Суду розглядає підстави для вирішення питання про призначення нового розгляду справи за заявами ОСОБА_1 та захисників.
33. Зокрема, як убачається з Рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України №2», визнаючи порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з відсутністю належної медичної допомоги, доступної заявнику, під час тримання його під вартою з 03 липня 2010 року, Суд указав, що вказаною статтею Конвенції покладено на державу обов`язок захищати фізичне благополуччя осіб, позбавлених свободи, наприклад, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги.
34. Розглядаючи питання, чи було реагування держави на захворювання заявника ефективним, Суд проаналізував ту обставину, що ОСОБА_1 страждав на рецидив ТБ легень, це стало підставою для його переведення 03 липня 2010 року до Херсонської виправної колонії, яка спеціалізувалася на лікуванні ТБ.
35. Суд взяв до уваги аргументи заявника, який стверджував про ненадання йому належного паліативного лікування під час тримання під вартою.
36. Дійшовши висновку про порушення положень Конвенції щодо заявника у зв`язку з неспроможністю органів влади забезпечити охорону його здоров`я під час тримання під вартою з 03 липня 2010 року і надалі, ЄСПЛ указав на відсутність в Україні будь-яких законодавчих норм щодо забезпечення паліативного лікування в установах виконання покарань (пункти 71-72, 152 Рішення).
37. Розглядаючи твердження заявника, що його покарання у виді довічного позбавлення волі було таким, яке неможливо скоротити, ЄСПЛ звернув увагу на загальні принципи, сформульовані у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства (VinterAnd Othersv The UnitedKingdom), пункти 103-122).
38. Згідно вказаних принципів Конвенцією не заборонено застосування покарання у виді довічного позбавлення волі до осіб, яких було визнано винними у вчиненні особливо тяжких злочинів. Однак, щоб таке покарання відповідало вимогам статті 3 Конвенції, воно має бути dejure ide factoтаким, яке може бути скороченим, що означає як наявність у засудженого перспективи звільнення, так і можливості перегляду. Такий перегляд повинен охоплювати оцінку наявності законних підстав пенологічного характеру для подальшого тримання засудженого під вартою. До цих підстав належить покарання, стримування, захист суспільства та реабілітація.
39. Тому закріплені у національному законодавстві критерії та умови перегляду повинні бути достатньо чіткими та визначеними, а також відображати відповідну практику Суду. Визначеність у цьому питанні є не тільки загальною вимогою принципу верховенства права, а й лежить в основі процесу реабілітації, який може ускладнитися, якщо порядок перегляду покарання та перспективи звільнення є неясними або невизначеними. Отже, засуджені, яким було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, мають право від самого початку знати, що вони повинні зробити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов (пункт 168 Рішення).
40. Застосовуючи вказані принципи у справі за заявою ОСОБА_1 , Суд зазначив, що в Україні засуджені до довічного позбавлення волі можуть розраховувати на звільнення лише у двох випадках: якщо вони страждають на серйозне захворювання, несумісне з подальшим триманням під вартою, або якщо помилувані Президентом (пункти 73 ,74, 79, 82 і 86 Рішення).
41. Проте у першому випадку подальше одужання, якщо таке можливо, означає кінець свободи цієї особи та її повернення до установи виконання покарань (пункти 73, 169 Рішення).
42. Водночас, зміна покарання у виді довічного позбавлення волі у зв`язку зі смертельним захворюванням означає лише те, що засудженому дозволяється померти вдома або у хоспісі, а не у стінах установи виконання покарань, не може вважатися «перспективою звільнення» (Рішення ЄСПЛ у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (VinterAnd Othersv The UnitedKingdom), заява № 66069/09 та 2 інші, пункт 127, та «Матіошаітіс та інші проти Литви» (Matiosaitis and others v. Lithuania), заява № 22662/13 та 7 інших, пункт 162).
43. Міжнародною судовою установою в рамках справи за заявою ОСОБА_1 проаналізовано законодавство та практику здійснення президентського помилування, що є єдиною можливістю пом`якшити покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні.
44. Суд дійшов висновку, що засуджені, яким обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, від самого початку не знають, що вони повинні робити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов.
45. Разом із тим, ЄСПЛ погодився з аргументами скаржника, що обчислення двадцятирічного строку позбавлення волі, що замінює довічне позбавлення волі у випадку президентського помилування, тлумачиться по-різному. Підстави для застосування обчислення невідомі (пункти 157, 176 Рішення). Існуючий Порядок помилування в Україні не зобов`язує ні Комісію у питаннях помилування, ні Президента України обґрунтовувати свої рішення, прийняті за клопотаннями про помилування.
46. Крім того, відсутність у Президента України та підконтрольних йому органів державної влади зобов`язання обґрунтовувати свої рішення за клопотаннями про помилування, обтяжується відсутністю процедури будь-якого судового перегляду цих рішень.
47. Суд визнав, що за таких обставин здійснення засудженими до довічного позбавлення волі свого права на перегляд їхнього покарання через президентське помилування не захищено достатніми процесуальними гарантіями.
48. З урахуванням викладеного Суд указав, що в Україні президентські повноваження щодо здійснення помилування ґрунтується на принципі гуманності, а не порядку, заснованому на пенологічних підставах із незалежними процесуальними гарантіями щодо перегляду ситуації засудженого для можливої зміни його покарання у виді довічного позбавлення волі.
49. Давши оцінку статистичній інформації, ЄСПЛ зазначив, що наразі в Україні було задоволено лише одне клопотання про помилування засудженої до довічного позбавлення волі (пункт 93 Рішення), це означає, що на практиці такі засуджені не мають перспектив на задоволення їхніх клопотань про помилування (пункт 186 Рішення).
50. Сукупність проаналізованих вищенаведених фактів дали можливість Суду дійти до висновку про порушення статті 3 Конвенції, у зв`язку з тим, що покарання ОСОБА_1 у виді довічного позбавлення волі неможливо скоротити.
51. Як убачається з рішення Суду, міжнародні стандарти вимагають, щоб у осіб, котрих засуджено до довічного позбавлення волі, існувала реалістична перспектива звільнення від такого покарання. Такі засуджені мають право знати, коли та на яких підставах може бути розглянуте питання про їхнє дострокове звільнення.
52. ЄСПЛ указав, що в Україні для засуджених до довічного позбавлення волі немає реального механізму перегляду призначеного покарання за вироком суду, оскільки процедура помилування, котра передбачена статтею 87 Кримінального кодексу України, є невизначеною, має винятковий характер та застосовується стосовно індивідуально визначеної особи.
53. Судом встановлено, що існуючий в Україні режим для засуджених до довічного позбавлення волі є несумісним з метою реабілітації.
54. Міжнародна судова установа констатувала в цій справі, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, що свідчить про наявність системної проблеми, для вирішення якої вимагається вжиття заходів загального характеру.
55. Суд зазначив, що характер встановленого за статтею 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави відповідача вимагається впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі.
56. Тож, встановлені порушення Конвенції щодо ОСОБА_1 полягають у відсутності в Україні будь-яких законодавчих норм щодо забезпечення паліативного лікування засуджених в установах виконання покарань, а також відсутності законодавчих підстав пенологічного характеру, які забезпечують особам, засудженим до довічного позбавлення волі, перспективу реального звільнення або перегляду призначеного покарання.
57. Таким чином, у справі «ОСОБА_1 проти України №2» ЄСПЛ установлено системну проблему в Українському законодавстві, яку можна подолати заходамизагального характеру, спрямованими на усунення її першопричини, шляхом внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування.
58. Інші доводи ОСОБА_1 були відхилені. При цьому, рішення ЄСПЛ не містить вказівок на те, що встановлені щодо заявника порушення Конвенції свідчать, що рішення національних судів у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 суперечать Конвенції, або в основі констатованих порушень лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні, або що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими в межах кримінальної справи, які й надалі зумовлюють шкідливі наслідки і не можуть бути усунуті іншим способом, як під час повторного розгляду справи.
59. Загальні принципи, яких дотримувався Європейський суд при розгляді заяви ОСОБА_1 , - оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв`язку з цим грошова компенсація дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у виді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень.
60. У таких випадках засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції і пошук шляхів усунення цих порушень та вжиття зазначених у статті 13 Закону № 3477-IV заходів загального характеру.
61. За вказаною нормою цього Закону № 3477-IV такі заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлено рішенням Європейського суду, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження заяв до Суду проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Європейському суді.
62. Водночас, за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 . Європейський суд постановив, що Україна повинна сплатити заявнику 750 євро на відшкодування матеріальної шкоди, 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, 10 000 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді та 20 євро в якості компенсації поштових та інших витрат.
63. Виконання в цій частині рішення ЄСПЛ державою є одним із засобів компенсації засудженому порушень його конвенційних прав.
64. Однак будь-яких порушень права заявника на справедливий суд (статті 6 Конвенції) з боку національних судів ЄСПЛ не встановлено.
65. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що повторний розгляд справи не може бути адекватним способом поновлення прав заявника, порушення яких визнано рішенням ЄСПЛ, оскільки такі порушення не є наслідком судових рішень, ухвалених на національному рівні, про скасування яких звернувся заявник та його захисники.
Щодо повноважень суду при перегляді судових рішень за виключними обставинами та щодо меж такого перегляду
66. Заявник та захисники у своїх клопотаннях та заявах одночасно із скасуванням постановлених щодо заявника судових рішень ставлять питання про зупинення виконання судових рішень щодо ОСОБА_1 на підставі положень ч. 3 ст. 466 КПК України. По суті заявник просить переглянути призначене йому покарання у виді довічного позбавлення волі.
67. Варто зауважити, що ОСОБА_1 звертався до суду з клопотанням про звільнення його від відбуття покарання в зв`язку і з хворобою. Так, 23 грудня 2013 року заявник подав клопотання про звільнення за хворобою відповідно до статті 84 КК України. 17 червня 2014 року Суворовський районний суд м. Херсона відмовив у задоволенні клопотання заявника, оскільки його захворювання не входило до переліку захворювань, які вимагали дострокового звільнення (пункт 74). 21 серпня 2014 року Апеляційний суд Херсонської області залишив рішення суду першої інстанції без змін. Як і районний суд, він дійшов висновку, що передумов для звільнення за хворобою не було, а захворювання заявника не перешкоджало йому відбувати покарання.
68. Вирішуючи питання про зупинення виконання судових рішень щодо ОСОБА_1 або про перегляд призначеного йому покарання у виді довічного позбавлення волі, Велика Палата виходить з таких міркувань.
69. У Рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 зазначено, що окремим виявом справедливості є відповідність покарання вчиненому злочину, адже покарання за злочин повинно бути домірним злочину.
70. Таким чином, застосування державою найтяжчого виду покарання - довічного позбавлення волі - обумовлюється принципом соціальної доцільності, а також принципом співмірності відповідальності вчиненому злочину.
71. У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово зазначав, що саме по собі покарання у виді довічного позбавлення волі не може вважатись нелюдським покаранням чи покаранням, що принижує гідність особи. Зокрема, в рішенні у справі Sawoniuk v. United Kingdom(№ 63716/00) (Савонюк проти Сполученого Королівства) від 29 травня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що питання про відповідність строку позбавлення волі тяжкості злочину виходить поза межі сфери дії Конвенції.
72. І лише непом`якшуване довічне позбавлення волі являє собою порушення статті 3 ЄКПЛ. Так, поясненням цьому є те, що особа не може бути ізольована, якщо немає обгрунтованих пенологічних підстав для цієї ізоляції, включаючи кару, стримування, забезпечення громадської безпеки та виправлення, баланс між якими необов`язково є статичним і може змінитися в ході відбування покарання. Відповідно, лише шляхом проведення перегляду обгрунтованості продовження ізоляції у відповідний момент відбування покарання ці фактори або зміни можуть бути належним чином оцінені «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (Vinter and othersv. United Kingdom), № 66069/09, 130/10 and3896/10, 9 липня 2013 року, п. 111).
73. Водночас, у статтях 27, 28 Конституції України визначений обов`язок держави забезпечувати ефективну систему національного захисту конституційних прав людини, в тому числі, шляхом розроблення відповідного нормативно-правового регулювання. Тому, на думку ЄСПЛ, той факт, що засуджена особа відбуває тривалий термін ув`язнення, не зменшує позитивного зобов`язання держави щодо захисту населення; держава може виконати це зобов`язання, продовжуючи утримувати під вартою довічно ув`язнених до тих пір, поки вони залишаються небезпечними (див., наприклад, «Майорано та інші проти Італії» (Маіоrаnо аnd Оhеrsvs Italy) пункт 49).
74. Довічне ув`язнення не можна вважати таким, що не може бути скороченим тільки через те, що на практиці воно може відбутися в повному обсязі. Для цілей статті 3 достатньо того факту, що довічне ув`язнення може бути скорченим де-юре і де-факто (див. пункт 98 Рішення Кафкаріс проти Кіпру (Kafkaris v. Cyprus); див. також пункт 49 Рішення Ласло Маг`яр проти Угорщини (Laszlo Magyar v Hungary) пункт 40).
75. У Рішенні по справі Вінтер та інші проти Сполученого Королівства (Vinter andothers v. United Kingdom) ЄСПЛ зазначив, що в контексті довічного ув`язнення стаття 3 Конвенції має тлумачитися як така, що вимагає зменшення покарання через перегляд, який дозволяє національним органам оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваюче утримання в ізоляції (див. пункт 119).
76. Разом з тим, ЄСПЛ зазначив, що механізм відповідного перегляду повинен гарантувати встановлення в кожному конкретному випадку чи виправдовується утримання під вартою законними пенологічними підставами, і повинен дозволяти всім довічно ув`язненим передбачити з певним ступенем ймовірності, що їм потрібно зробити, щоб спробувати домогтися звільнення, і за яких умов (див. Маіоrаnо аnd Оhеrs vs Italy («Майорано та інші проти Італії», пункт 71).
77. Таким чином, Велика Палата доходить таких висновків: а) довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі ЄКПЛ, та не являє собою порушення її статті 3; б) лише нескорочуване довічне позбавлення волі є порушенням статті 3 ЄКПЛ; в) відсутнє порушення статті 3 ЄКПЛ в тому випадку, коли існує нормативно визначений на національному рівні та практично ефективний механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі; г) механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі дозволяє національним органам оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваюче утримання в ізоляції.
78. В національному законодавстві України, як зазначив ЄСПЛ, існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак, вдосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін і доповнень є прерогативою законодавчої гілки влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо нормотворення, які належать саме законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя.
79. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якого охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, в тому числі і на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону № 3477-IV.
80. З урахуванням тієї обставини, що на момент розгляду Великою Палатою Верховного Суду необхідних змін до національного законодавства на виконання рішення ЄСПЛ «ОСОБА_1 проти України №2» законодавчим органом не внесено, порядок та умови перегляду призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі нормативно не визначені, Верховний Суд позбавлений можливості розглянути питання про перегляд призначеного покарання ОСОБА_1 у виді довічного позбавлення волі, як про це просить заявник.
81. Крім того, як убачається із заяви ОСОБА_1 , як на підставу для скасування судових рішень та призначення нового судовго розгляду справи, крім ухваленого рішення ЄСПЛ «ОСОБА_1 проти України №2», засуджений посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема, порушення його права на захист під час затримання в червні 2001 року.
82. Зазначені доводи заяви ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду відхиляє, оскільки вони виходять за межі визначеного законом предмета перегляду судових рішень як відповідно до Глави 32-1 КПК 1960 року, так і відповідно до чинної на момент перегляду Глави 34 КПК України, адже такі доводи заявника не були предметом розгляду в ЄСПЛ.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А :
заяву ОСОБА_1 та доповнення до заяви захисників Ковальчук І.В. та Бойкової І.А. про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року, ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року та постанови Верховного Суду України від 16 травня 2011 рокуу зв`язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом залишити без задоволення.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя
В. С. Князєв
Суддя-доповідач
О.Г. Яновська
Судді:
Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна
О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко Л. М. Лобойко Л. І. Рогач О. М. Ситнік О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич
Джерело: ЄДРСР 90411145
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 квітня 2020 року
м. Київ
Справа № 826/2106/17
Провадження № 11-1055апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді -доповідача Гриціва М. І.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2019 року (суддя Качур І. А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2019 року (судді Собків Я. М., Ісаєнко Ю. А., Файдюк В. В.) у справі № 826/2106/17 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання дій протиправними, зобов`язанням вчинити певні дії та
ВСТАНОВИЛА:
1. У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувсядо суду з позовом до Офісу Генерального прокурора як правонаступника Генеральної прокуратури України; далі - ГПУ), в якому просив:
- визнати протиправною відмову ГПУ надати інформацію та копії документів на підставі адвокатського запиту за підписом адвоката Кравченка А. В. в інтересах ОСОБА_1 , викладену в листі від 29 грудня 2016 року № 14/3-31676-09;
- зобов`язати службових осіб ГПУ на підставі вищезгаданого адвокатського запиту у порядку статті 24 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) надати адвокату Кравченку А . В. копії: супровідного листа, яким речі, вилучені під час проведення обшуку 19 січня 2015 року за адресою: АДРЕСА_1 , ГПУ направила до Департаменту юстиції та (або) інших компетентних органів США; листів (звернень, запитів тощо), які надалі направлялись (або станом на момент розгляду цього адвокатського запиту були підготовлені, але не направлені) ГПУ до Департаменту юстиції та (або) інших компетентних органів США з питань, які стосуються використання вищевказаного вилученого майна та (або) можливості його повернення власнику (у разі їх наявності); відповідей, отриманих ГПУ за результатами розгляду визначених вище листів (заяв, звернень тощо) та (або) будь-які інші документи, у яких відображено відомості про подальше спрямування та (або) використання вилучених речей і документів (у разі їх наявності).
Позовні вимоги мотивував тим, що в адвокатському запиті не ставилося питання щодо предмету розслідування, яке проводиться правоохоронними органами Сполучених Штатів Америки, чи проведення ними слідчих (інших процесуальних) дій у ході такого розслідування; отримання доказів тощо. У письмовому зверненні адвоката йшлося про надання інформації щодо місцезнаходження та процесуального стану майна, належного ОСОБА_1 . Використання службовими особами ГПУ формулювань про те, що така інформація містить конфіденційний зміст, не відповідає вимогам міжнародного та національного законодавства.
2. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 21 січня 2019 року позов задовольнив.
Цей суд дійшов висновку про те, що орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, керівники підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, яким направлено адвокатський запит, в розрізі частини другої статті 24 Закону №5076-VІ зобов`язані не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію, копії документів, крім інформації з обмеженим доступом і копій документів, у яких міститься інформація з обмеженим доступом.
Положення законодавства, навіть і Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК України), не передбачають віднесення інформації, що запитувалася позивачем, до категорії конфіденційної (з обмеженим доступом) чи захищеної законом таємниці. В адвокатському запиті не ставилось питань, що прямо та (або) опосередковано могли б стосуватись предмету розслідування, яке проводиться правоохоронними органами Сполучених Штатів Америки; проведених ними слідчих (інших процесуальних) дій у ході такого розслідування, отриманих ними доказів тощо, тобто відомостей, які належать до предмету таємниці слідства та доступ до яких обмежується для забезпечення ефективності розслідування.
Вжиття заходів, спрямованих на недопущення розголошення даних, які розкривають зміст розслідування, що належить до таємниці слідства, не включає в собі надання інформації про місцезнаходження та процесуальний статус майна, що надається його власнику (володільцю).
3. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 20 травня 2019 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.
4. ГПУ не примирилася з рішеннями судів попередніх інстанцій і в червні 2019 року звернулася з касаційною скаргою.
Серед доводів незгоди з рішеннями судів попередніх інстанцій посилається також на порушення судами правил предметної юрисдикції. З посиланням на правозастосовну практику автор касаційної скарги вважає, що спірні відносини стосувалися надання інформації та копій документів, у тому числі листування між ГПУ та Департаментом юстиції США щодо вилученого в ході обшуку майна, який свідчить про необхідність його розгляду за нормами КПК України, а не в адміністративному суді.
5. У відзиві на касаційну скаргу представник позивача - адвокат Кравченко А. В., зазначив, що надання відомостей щодо належного позивачу майна жодним чином не може зашкодити проведенню досудового розслідування та не може порушувати таємницю досудового розслідування. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
6. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 вересня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно до частини шостої статті 346 КАС України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 січня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядкуписьмового провадження без виклику учасників справи.
7. Відповідаючи на порушені в касаційній скарзі питання про порушення правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду перевірила матеріали справи, дослідила доводи касаційної скарги й заперечення проти неї, висловленні у відзиві представника позивача, й дійшла висновку про таке.
З матеріалів справи вбачається, що 19 січня 2016 року слідчий слідчого відділу Управління Служби безпеки України в Одеській області (далі - слідчий СВ УСБУ в Одеській області) на підставі ухвали слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси провів обшук в квартирі номер АДРЕСА_2 й вилучив звідти майно ОСОБА_1 . Обшук в квартирі ОСОБА_1 службові особи СВ УСБУ в Одеській області проводили на виконання запиту про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування. Кримінальне провадження здійснюється в країні, яка надіслала запит про міжнародну правову допомогу в кримінальному провадженні, у справах за фактами комп`ютерного шахрайства. В Україні обшук провадився на прохання компетентних органів США, які в рамках надання міжнародної правової допомоги на виконання умов Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах допомоги, підписаного 22 липня 1998 року та ратифікованого Україною 10 лютого 2000 року (далі - Договір про правову допомогу від 1998 року), звернулися із запитом до ГПУ як центрального органу України, який розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів про міжнародну правову допомогу в кримінальному провадженні під час досудового розслідування
З матеріалів справи, принаймні з пояснень кожної зі сторін, випливає також, що отримані під час обшуку речі були надіслані стороні, що запитувала про них. Надсилання результатів обшуку оформлялись та супроводжувалися відповідними листами.
Як установили суди, адвокат Кравченко А. В. для отримання інформації, необхідної для забезпечення належного здійснення захисту прав та законних інтересів ОСОБА_1 , звернувся до Управління міжнародно-правового співробітництва та Європейської інтеграції ГПУ. Із адвокатським запитом, у якому просив надати відомості та копії документів щодо процесуального статусу та місцезнаходження майна, належного ОСОБА_1 та вилученого в нього 19 січня 2015 року слідчим СВ УСБУ в Одеській області під час проведення обшуку, а також інші документи, перелік яких наведений у прохальній частині позовної заяви.
ГПУ листом від 29 грудня 2016 року № 14/3-31676-09 відмовила у наданні запитуваної інформації та копії документів.
ГПУ звістила запитувача інформації про те, що на підставі Договору про правову допомогу від 1998 року впродовж 2009-2015 років до ГПУ надійшла низка запитів Департаменту юстиції США про надання правової допомоги у кримінальних справах за фактами комп`ютерного шахрайства.
Департамент США на підставі частини п`ятої статті 5 цього Договору зробив застереження, яке запитувана сторона зобов`язана забезпечити, щодо конфіденційності запитів про міжнародну правову допомогу та таємності даних американського кримінального розслідування.
У відповіді стисло описується послідовність дій ГПУ з виконання запиту і надсилання його результатів стороні, що надіслала запит, а також повідомляється, що ГПУ контролює питання повернення до України вилученого майна.
ГПУ запевнила, що в разі надходження до України зазначених предметів вони невідкладно будуть повернуті власнику.
Послалася прокуратура й на те, що надання копій документів, що стосуються виконання міжнародних доручень, суперечитиме частині першій статті 222 КПК України (недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування) та чинному для України міжнародному договору у сфері правової допомоги.
Відмову ГПУ надати на оформлений як адвокатський запит документи та інформацію про майно ОСОБА_1 , вилучене під час здійснення процесуальної дії, ОСОБА_1 розцінив як дії суб`єкта владних повноважень, що прямо суперечать положенням чинного законодавства України й тому змусили його звернутися до адміністративного суду за захистом своїх законних прав та інтересів.
8. У касаційній скарзі ГПУ головним чином акцентує увагу на порушенні судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції. Як вважає автор скарги, у розумінні частини першої статті 572 КПК України особи, які вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю органів державної влади, їх посадових чи службових осіб, вчинених у зв`язку з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, завдання шкоди їхнім правам, свободам чи інтересам, мають право оскаржити рішення, дію чи бездіяльність до суду.
ГПУ вважає, що суб`єкти, визначені в цих нормах, є носіями спеціальних владних процесуальних повноважень, що виконують функцію, обумовлену завданням кримінального судочинства. Законність процесуальних актів, дій чи бездіяльності, вчинених під час здійснення процесуальних повноважень, не може перевірятись за межами передбаченого законодавством контролю. Оскільки вимоги позивача стосувалися дій органів досудового розслідування під час виконання слідчих дій, тому, як гадає ГПУ, ці відносини є кримінальними, й на спір, який виникає в межах цих правовідносин, поширюються вимоги кримінального процесуального законодавства.
9. Позивач у позовній заяві й у відзиві на касаційну скаргу щодо доводів останньої про порушення правил предметної юрисдикцій зосереджує увагу насамперед на формі і змісті звернення до ГПУ як суб`єкта владних повноважень. Позивач вважає, що запитування інформації про слідчу дію у формі адвокатського запиту зобов`язує адресата розглядати таке звернення саме як запит на інформацію без фактичного вникання в суть та характерні властивості запитуваних відомостей і документів. Обов`язок прокуратури надати таку інформацію, а звідси - у разі її ненадання - має розцінюватися як порушення і невиконання вимог статей 20 та 24 Закону № 5076-VI, які передбачають, що адвокатський запит є формою отримання адвокатом відомостей та копій документів безпосередньо необхідних адвокату для надання допомоги клієнту.
З погляду ОСОБА_1 , його вимоги є вимогами зі сфери інформаційних правовідносин. Право на отримання інформації щодо себе прямо передбачено статтею 34 Конституції України та статтями 5, 11 Закону України від 03 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ «Про інформацію» (далі - Закон № 2657-ХІІ). Реалізувати його право громадянин України має право на власний розсуд як шляхом безпосереднього звернення до компетентного органу, у розпорядженні якого перебуває така інформація, так і через уповноваження на вчинення таких дій інших осіб у порядку, передбаченому законодавством України, навіть чином, регламентованим Законом № 5076-VI.
У сенсі сказаного позивач підсумовує, що порушення ГПУ гарантій адвокатської діяльності в частині забезпечення оперативного надання інформації за поданим у його інтересах адвокатським запитом про нього та належне йому майно, на підставі частини першої статті 5 КАС України дає йому право звернутися до адміністративного суду за захистом свого означеного права на інформацію.
10. Суди попередніх інстанцій розглянули спір у цій справі за правилами адміністративного судочинства. Ухвалюючи рішення на користь позивача, суди в основному погодилися з доводами останнього про порушення його права на отримання певних відомостей та копій документів про вилучене під час обшуку майно, яке ГПУ порушила тим, що на адвокатський запит надати відомості та документи про майно позивача, якими вона володіє як розпорядника інформації, відмовила в цьому всупереч вимогам статей 20, 24 Закону № 5076-VI.
11. Верховний Суд у питаннях дотримання предметної юрисдикції спорів неодноразово констатував, що головним, визначальним критерієм для розмежування і визнання, на які спори поширюється і підлягає застосування те чи те судочинства, є суть (зміст) спірних правовідносин, предмет спору, тобто те благо, відносно якого виникає правове відношення між суб`єктами, які мають суб`єктивні права і юридичні обов`язки.
Залежно від змісту, природи, якісно-ціннісних ознак правовідносин вони можуть бути регулятивними, якими є більшість цивільних, трудових, сімейних та інших, серед них й інформаційних відносин, які складаються з природних, набутих чи встановлених для осіб юридичних прав та обов`язків, або охоронними, зміст яких полягає в застосуванні зазвичай до правопорушників або іноді до інших осіб, які потрапляють у сферу цих відносин, заходів державного примусу, санкцій; вони зустрічаються в основному в кримінальних чи адміністративно-деліктних правовідносинах і, як правило, пов`язані з юридичною відповідальністю.
Якщо будь-яким чином видиме право особи зазнає втручання, посягання чи негативного впливу у формі дії, бездіяльності чи рішення з боку іншого суб`єкта відносин, на якому лежить юридичний обов`язок вчинити певні юридично значимі дії або утриматися від них, то може виникнути юридичний конфлікт або правовий спір між кількома суб`єктами (учасниками правовідносин), який знаходить свій вияв у протистоянні, протидії тому, хто через відмінні, протилежні, несумісні інтереси, потреби, знання, систему цінностей посягає на суб`єктивні права особи, яка їх захищає від такого посягання.
Виникнення спору зумовлює й спонукає до належного застосування матеріально-правової норми, яка регулює спірні відносини та захищає порушене право чи інтереси.
Вибір, визначення й окреслення відповідного матеріально-правового регулювання спірних відносин тягне застосування вторинних процесуальних норм, які регламентують питання юрисдикції спорів, встановлюють порядок та строк їх розгляду, визначають коло осіб, які є сторонами (учасниками) відповідного судочинства, їх права та обов`язки, а також запроваджують умови, критерії, ознаки, за якими належить визначати суд, встановлений законом, якому юрисдикційно підсудний спір. Процесуальні норми передбачають настання правових наслідків для особи, яка пред`явила спір не до суду відповідної юрисдикції, й покладають обов`язок на суд суворо дотримуватись правил про підсудність спорів.
Треба також визнати, що Верховний Суд нерідко у своїй практиці зазначав, що визначення юрисдикції спору залежить від положень закону, які відносять той чи інший спір до відповідної (цивільної, господарської, адміністративної) юрисдикції.
У цих рішення на прикладах конкретних обставин робилися висновки про те, що правильний вибір юрисдикції інколи залежить від суб`єктного складу учасників спірних правовідносин.
12. Гарантоване Конституцією і регламентоване законами України право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб передбачає можливість вибору форми та порядку захисту стверджуваного порушення своїх прав чи інтересів, часу звернення до суду. Кожен вільний у виборі способу захисту свого права, а у випадках, визначених процесуальним законом, місцезнаходження суду.
Водночас право на оскарження в розрізі положень частин першої, другої статті 55 та частини третьої статті 124 Основного Закону України про захист прав і свобод людини і громадянина судом, про гарантування права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб те, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення, а у передбачених законом випадках й на розгляд інших справ, зобов`язує кожного, хто вважає, що його право порушено, звертатися до суду, встановленого законом, тобто до того суду, який наділений повноваженнями на розгляд таких справ. Якщо особа вирішила захистити своє право в суді, який не має юрисдикції на розгляд такої справи, суд, до якого вона звернулася за захистом, повинен ухвалити відповідне рішення з висновком про порушення правил предметної юрисдикції й рекомендувати звернутися до суду, якому підсудний спір. Мірилом для такого висновку має бути істинна фактична та правова оцінка, кваліфікація суті (змісту) спірних правовідносин; визначення, яке право, ким і вимоги яких матеріально-правових норм були порушені. На визначення суті спірних правовідносин не повинна впливати інтерпретація їх автором звернення до суду, якщо із сукупності фактичних передумов об`єктивно можливо визначити правову природу спірних правовідносин.
У цьому місці в контексті обставин справи, що переглядається, доречно послатися на актуальну й натепер мотивацію Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6рп/2001, у якому суд на підставі чинного на той час законодавства роз`яснив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості під час розслідування кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства та прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися в порядку, встановленому згаданим вище Кодексом, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери. Із цього слідує, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення ними досудового розслідування виконують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Такі дії не є способом реалізації посадовими особами органів прокуратури та досудового розслідування своїх владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства.
13. Суди попередніх інстанцій, коли ухвалювали оскаржені рішення, насамперед виходили з того, що ініційований ОСОБА_1 спір містить вимоги про порушення права на отримання інформації та низку документів, якими володіє ГПУ як розпорядник інформації і яку вона створила (набула) в рамках надання міжнародної правової допомоги іноземній державі під час здійснення на території останньої кримінального провадження.
З мотивації судових рішень випливає, що суди не сприймали відомості про обшук в квартирі ОСОБА_1 , віднайдення і вилучення з неї майна позивача, оформлення результатів обшуку і пересилання їх (результатів) державному органу, який на території України на виконання запиту про міжнародну правову допомогу в кримінальному провадженні доручив провести обшук, інакше як процесуальну слідчу дію, проведену в межах КПК України. Але поряд із цим процедуру проведення обшуку, наслідки цієї процесуальної слідчої дії та документальне їх оформлення в межах виконання міжнародного правового запиту на правову допомогу за зовнішніми, візуальними ознаками оцінили і поширили на них розуміння чи поняття відомостей та документів, які охоплюються загальним поняттям інформації, право на отримання якої регламентується положеннями Закону № 2657-ХІІ України й, серед іншого, забезпечується у формі обов`язкового надання відомостей чи документів на адвокатський запит, поданий відповідно до вимог Закону № 5076-VI
У судових рішення справи, що переглядається, зроблено висновок про те, що предмет позову містить безпосередню матеріально-правову вимогу до відповідача зі сфери інформаційних відносин, а також відносин, що виникли та стосуються адвокатської діяльності і регулюються згаданим вище Законом № 5076-VI. За цими характеристиками спір фактично визнано таким, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.
14. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує, що рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).
Пункти 1-3 частини першої статті 4 КАС України адміністративною справою визначають переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому:
хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи,
а адміністративним судом - суд, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ.
За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
У розумінні положень пункту 2 частини шостої статті 12 КАС України до юрисдикції адміністративних судів належать справи щодо оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;
Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України).
15. У Преамбулі Закону № 2657-ХІІ записано, що цей Закон регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.
За частиною першою статті 1 Закону № 2657-ХІІ під документом розуміється матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі; під поняттям захист інформації - сукупність правових, адміністративних, організаційних, технічних та інших заходів, що забезпечують збереження, цілісність інформації та належний порядок доступу до неї; за терміном інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді; а під суб`єктом владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, інший суб`єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства.
Відповідно до частини першої статті 2 цього Закону основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.
За статтею 5 Закону № 2657-ХІІ кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Згідно з абзацами другим-четвертим частини першої статті 6 цього Закону право на інформацію забезпечується: створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов`язком суб`єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення.
За частиною другою цією статті право на інформацію не є абсолютним чи безумовним. Це право може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
У статті 10 наводиться перелік видів інформації, а в наступних статтях розкривається зміст цих видів інформації. Зокрема, згідно зі статтею 17 цього Закону під правовою інформацією розуміються будь-які відомості про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо. Джерелами правової інформації є Конституція України, інші законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань. З метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів фізичним та юридичним особам держава забезпечує офіційне видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після їх прийняття.
16. На перший погляд, за зовнішніми, формальними, буквальними вираженнями загального нормативного визначення поняття «інформація» як будь-яких відомостей та/або даних, зафіксованих на певних (матеріальних чи електронних) носіях, наче не відрізняються від поняття «відомості» чи «обставини», які виникають, створюються, здобуваються та закріплюються в межах кримінально-правових відносин, під час кримінального провадження із переслідування особи, яка вчинила діяння заборонене законом про кримінальну відповідальність.
У межах кримінального провадження, яке складається зі стадій досудового розслідування і судового провадження, під час здійснення процесуальних дій у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, здобуваються, фіксуються й оформляються відомості та документи про фактичний й юридичний склад діяння, яке посягає на об`єкти захисту права.
Проте відомості про кримінальне правопорушення (про злочин), обставини його скоєння, про процесуальні дії у зв`язку із вчиненням такого діяння, про конкретний склад суб`єктів одного чи кількох кримінальних проваджень, про статус, права та обов`язки учасників таких відносин, про стадії та етапи кримінального провадження, про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування, про порядок вчинення процесуальних дій, пов`язаних з наданням міжнародної правової допомоги на території України та оскарження рішення, дій чи без діяльності органів державної влади, їх посадових осіб у зв`язку з наданням такої допомоги та інші відомості, які охоплюються предметом кримінально-правового регулювання, за змістом, значенням, сферою виникнення та функціонування, за причинами виникнення, за правовим механізмом регулювання цих відносин, за способом і джерелами встановлення відомостей про вчинення забороненого нормами закону України про кримінальну відповідальність діяння, або виконання процесуальний дій у зв`язку із вчиненням діяння, не можуть ототожнюватися й охоплюватися загальним поняттям інформації в сенсі положень Закону № 2657-ХІІ.
Відомості і документи в кримінальному провадження - це конкретне індивідуально виражене знання чи річ про подію порушення об`єкта права, який перебуває під охороною кримінально-правової норми права. Ці відомості встановлюються спеціальними процесуальними засобами. За їх допомогою відбувається вирішення справи, під яким у кримінально-правовому значенні може розумітися встановлення наявності або відсутності події із зовнішніми і внутрішніми ознаками, які мають певне кримінально-правове значення, а також застосування до події відповідної правової норми через пізнання її шляхом тлумачення або аналогії.
Інформація про подію кримінально-караного діяння та його наслідки із джерела фактичних відомостей про якусь частину події набуває ознак джерела доказу після перетворення, трансформації цієї інформації шляхом застосування процесуальних дій, передбачених КПК України.
Процесуальні дії провадяться в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом. Вони провадяться за наявності для цього відповідних підстав та передумов, передбачених законом. Вони не можуть провадитися за межами кримінального провадження. Сторона обвинувачення не повинна порушувати прав особи, щодо якої здійснюється процесуальна дія. Особа яка вважає, що під час досудового розслідування, яке провадиться на території України, або під час здійснення процесуальної дії у зв`язку з вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України), має право оскаржити рішення, дія чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування до суду.
Правила кримінального провадження, проведення окремих процесуальних дій, зокрема обшуку, провадяться однаково на всій території України. Загальні правила досудового розслідування однакової мірою мають застосовуватися й до випадків, коли в рамках міжнародного співробітництва під час кримінального провадження надається міжнародна правова допомога при проведення процесуальних дій.
17. Міжнародна правова допомога полягає у проведенні компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою (пункт 1 частина перша статті 541 КПК України).
Запит про міжнародну правову допомогу в кримінальному провадженні складається і надсилається до уповноваженого (центрального) органу України органом, який здійснює це кримінальне провадження, а саме, відповідно до частини першої статті 551 КПК України, судом, прокурором або слідчим за погодженням з прокурором. Уповноваженим (центральним) органом є орган, уповноважений від імені держави розглянути запит компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи і вжити заходів з метою його виконання чи направити до іншої держави запит компетентного органу про надання міжнародної правової допомоги.
Такими центральними органами згідно зі статтею 545 КПК України є, зокрема, Офіс Генерального прокурора.
Порядок направлення запиту до іншої держави, порядок розгляду уповноваженим (центральним) органом України запиту іншої держави або міжнародної судової установи про таку допомогу і порядок виконання такого запиту визначаються КПК України та чинними міжнародними договорами України.
Зокрема, за частинами першою, другою статті 560 КПК України орган, якому було доручено виконання запиту, після здійснення необхідних процесуальних дій надсилає всі отримані матеріали уповноваженому (центральному) органу України. <�…>. Документи, отримані внаслідок виконання запиту, засвідчуються гербовою печаткою компетентного органу, який проводив процесуальні дії, та передаються уповноваженому (центральному) органу України для передання запитуючій стороні без перекладу, якщо інше не передбачено міжнародним договором.
Згідно зі статтею 561 цього Кодексу на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які процесуальні дії, передбачені цим Кодексом або міжнародним договором.
Якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання відповідного дозволу в порядку, передбаченому цим Кодексом, навіть якщо законодавство запитуючої сторони цього не передбачає. Підставою для вирішення питання щодо надання такого дозволу є матеріали звернення компетентного органу іноземної держави. У разі якщо при зверненні за допомогою в іноземній державі необхідно виконати процесуальну дію, для проведення якої в Україні потрібен дозвіл прокурора або суду, така процесуальна дія потребує надання відповідного дозволу прокурором або судом у порядку, встановленому цим Кодексом, лише у разі, якщо це передбачено міжнародним договором або є обов`язковою умовою надання такого виду допомоги за законодавством запитуваної сторони. При цьому строк дії такого дозволу не обмежується, а належно засвідчена копія дозволу долучається до матеріалів запиту (статті 562 КПК України).
За частинами першою-третьою, сьомою статті 568 КПК України на підставі запиту про міжнародну правову допомогу відповідні органи України проводять передбачені цим Кодексом процесуальні дії, а також інші передбачені спеціальним законом дії з метою виявлення та арешту майна, грошей і цінностей, що відповідають будь-якій з ознак, передбачених частиною першою статті 962 Кримінального кодексу України [випадки застосування спеціальної конфіскації], а також майна, яке належить підозрюваним, обвинуваченим або засудженим особам. При накладенні арешту на майно, зазначене в частині першій цієї статті, забезпечуються необхідні заходи, зокрема передбачені пунктом 5 частини шостої статті 100 цього Кодексу, з метою його збереження до прийняття судом рішення щодо такого майна, про що повідомляють запитуючій стороні. За запитом запитуючої сторони виявлене майно: може бути передане компетентному органу запитуючої сторони як доказ у кримінальному провадженні з дотриманням вимог статті 562 цього Кодексу або для повернення власнику; може бути конфісковане, якщо це передбачено вироком чи іншим рішенням суду запитуючої сторони, які набрали законної сили. Передання майна, на яке накладено арешт, а також конфіскованого майна може бути відкладено, якщо це необхідно для досудового розслідування та судового розгляду в Україні або розгляду спору про права інших осіб.
Згідно із частинами першою-третьою статті 572 КПК України особи, які вважають, що рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб, вчинених у зв`язку з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, завдано шкоди їхнім правам, свободам чи інтересам, мають право оскаржити рішення, дії та бездіяльність до суду. Якщо неправомірними діями чи бездіяльністю органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб, а також присутніх при виконанні запиту представників запитуючої сторони завдана шкода фізичним або юридичним особам, то ці особи мають право вимагати її відшкодування за рахунок держави. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб та відшкодування завданої шкоди здійснюється у порядку, передбаченому законами України.
За частиною першою статті 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади України, їх посадових осіб чи службових осіб здійснюється відповідно до глави 26 КПК України (оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування). У частині першій статті 303 цього Кодексу передбачено перелік рішень, дій та бездіяльності, які можуть бути оскаржені до суду на досудовому провадженні, а також коло осіб, які мають право це зробити, а в частині другій цієї статті - порядок розгляду скарг на інші рішення та дії слідчого чи прокурора, які не передбачені частиною першою цієї статті.
18. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вжите в частині третій статті 572 КПК України формулювання про те, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб та відшкодування завданої шкоди здійснюється у порядку, передбаченому законами України, треба розуміти так, що у разі оскарження рішення, дії чи бездіяльності цих органів та осіб, вчинених у зв`язку з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, які були порушені, недотримані чи не виконані під час здійснення процесуальних дій на досудовому провадженні, застосовуються положення КПК України й передбачені цим Кодексом правила кримінального процесуального судочинства.
Якщо скарга міститиме вимоги про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішенням, діями чи бездіяльністю органів державної влади України, їх посадовими чи службовими особами, має застосуватися судочинство, яке поширюється на вимоги про відшкодування завданої шкоди. Коли запитуватиметься будь-яка правова інформація, що перебуває поза сферою кримінального провадження, виконанням процесуальних дій у зв`язку з вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, то за наявності для цього підстав й у разі оскарження відмови в наданні такої інформації, застосуються правила юрисдикції, яким підсудні спори в цій сфері правовідносин.
19. Як зазначено в преамбулі Закону № 5076-VI, цей Законвизначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні.
За пунктами 1, 2, 5-7, 9 частини першої статті 1 цього Закону під терміном «адвокат» розуміється фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту; захист - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення; клієнт - фізична або юридична особа, держава, орган державної влади, орган місцевого самоврядування, в інтересах яких здійснюється адвокатська діяльність; представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Згідно зі статтею 19 цього Закону видами адвокатської діяльності є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; <�…>; надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні; представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами; <�…>.Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.
У статті 20 цього Закону встановлені професійні права адвоката. За частиною першою цієї статті під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема, звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб).
За частинами першою статті 24 Закону 5076-VI адвокатським запитом визначається письмове звернення адвоката до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об`єднань про надання інформації, копій документів, необхідних адвокату для надання правової допомоги клієнту. <�…>. Адвокатський запит не може стосуватися надання консультацій і роз`яснень положень законодавства. Надання адвокату інформації та копій документів, отриманих під час здійснення кримінального провадження, здійснюється в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом.
20. Наведені законодавчі положення дають підстави стверджувати, що подання адвокатом адвокатського запиту до органу державної влади про надання певної інформації на підставі положень Закону № 5076-VI не робить і не надає такому зверненню форми та якості критерія, що сам по собі визначає форму судочинства, оскільки професійні права адвоката й вибір видів та способів здійснення адвокатської діяльності корелюються умовами природи спірних правовідносин, у яких адвокат у відповідній формі та порядку надає послуги клієнту. Інакше кажучи, якщо адвокат захищає особу, яку звинуватили у злочині, або надає правову допомогу свідку у кримінальному провадженні (пункт 2 частина перша статті 66 КПК України), представляє інтереси фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, його повноваження адвоката мають здійснюватися з урахуванням положень процесуальних норм права, які регулюють порядок звернення за захистом від стверджуваного порушення права і відповідно професійні права адвоката, як представника (захисника, репрезентанта) клієнта.
21. Повертаючись до обставин справи за позовом ОСОБА_1 , треба зазначити, що ОСОБА_1 звернувся до ГПУ зі зверненням про надання відомостей про слідчу процесуальну дії - про обшук у його помешканні, про результати обшуку, про майно, яке звідти було вилучено, стан майна після обшуку, його місце знаходження, документальні підтвердження того, як вилучене під час обшуку майно відповідно до вимог процесуального закону направлялось, як виконане, стороні, яка запитувала про надання міжнародної правової допомоги у кримінальному провадженні на території України.
З обставин та суті спору видно, що обшук проводився в кримінальному провадженні, як процесуальна дія відносно вчиненого діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Обшук проводився відповідно до правил кримінального процесуального законодавства України й на території України. Як згадано вище, незгода з діями органів державної влади, які проводили обшук в рамках надання міжнародної правової допомоги, може бути оскаржена і з огляду на описані предмет та суть спору відповідно до положень статті 572 та глави 26 КПК України оскаржуються за правилами кримінального судочинства.
Відтак можна виснувати, що прокурори в межах реалізації повноважень із надання міжнародної правової допомоги у кримінальному провадженні, яка відбувається через виконання процесуальної дії у зв`язку з вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, не створюють інформації, доступ до якої гарантується положеннями Закону № 2657-ХІІ й у цій частині не здійснюють публічно-владних управлінських функцій.
Оскільки спір у цій справі виник у зв`язку з протиправними, на переконання позивача, діями та бездіяльністю посадових та службових осіб органів прокуратури, вчинених або не вчинених останніми в рамках надання правової допомоги у кримінальних справах за фактами комп`ютерного шахрайства, перевірка правомірності таких діянь з огляду на положення пункту 2 частини другої статті 19 КАС України знаходиться поза межами юрисдикції адміністративного суду; їх оскарження має здійснюватися, як мовлено вище, у порядку встановленому КПК.
22. У цій справі суди першої та апеляційної інстанцій, якщо зважити на суть спірних правовідносин та їх суб`єктний склад, неправильно застосували норми матеріального й процесуального права та дійшли хибного й необґрунтованого висновку про поширення юрисдикції адміністративного суду на позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними дій відповідачів та зобов`язання вчинити дії, перелічені в позовній заяві.
23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
На підставі пункту 5 частини першої статті 349 цього Кодексу суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 КАС України, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень із закриттям провадження у справі.
За частиною третьою статті 354 КАС України в редакції Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі за позовом ОСОБА_1 положення процесуальних законів про передачу справу до суду відповідної юрисдикції не можуть бути застосовані, позаяк до провадження, яке здійснюється за правилами кримінального процесуального законодавства, не можуть направлятися для розгляду звернення у формі позовної заяви. КПК України не передбачає оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування шляхом подання позовної заяви, які притаманні для інших видів судочинства. Відсутність у КПК України позовної форми оскарження рішень, дій та бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора унеможливлює й передачу цієї справи до суду кримінальної юрисдикції за наслідками касаційного перегляду.
До сказаного слід додати, що доповнення про передачу справи до суду відповідної юрисдикції після рішення про закриття провадження справи в тій юрисдикцій, у якій вона була розглянута, Законом № 460-IX були внесені до КАС України, Цивільного процесуального та Господарського процесуального кодексів України, але не в КПК України, що своєю чергою дає підстави вважати, що передача справи з підстав, передбачених статтею 354 КАС України, має відбуватися в межах юрисдикцій, які регулюються цими Кодексами.
Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне поінформувати позивача ОСОБА_1 , що з оскарженням дій чи рішення ГПУ з підстав, сформульованих в його позовній заяві, він може звернутися до суду кримінальної юрисдикції.
Керуючись статтями 238, 345, 349, 350, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора як правонаступника Генеральної прокуратури України задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2019 року скасувати.
Провадження у справі № 826/2106/17 за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про визнання дій протиправними, зобов`язанням вчинити певні дії - закрити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя -доповідач М. І. Гриців
Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
В . В. Британчук О. Б. Прокопенко
Ю. Л. Власов В. В. Пророк
Д. А. Гудима Л. І. Рогач
В. І. Данішевська О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
О. С. Золотніков О. Г. Яновська
В. С. Князєв
Джерело: ЄДРСР 90021608
-
-
Темы
-
