Пользователи
- Velly
- ANTIRAID
Similar Content
- Постановление БП-ВС после ЕСПЧ о частичной отмене приговора в части исключения из него определенных доказательств однако оставления его в силе
  By ANTIRAID
  
  ПОСТАНОВА
  ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
  13 листопада 2019 року
  м. Київ
  Справа № 1-07/07
  Провадження № 13-36зво19
  Велика Палата Верховного Суду у складі:
  головуючого судді Князєва В. С.,
  судді-доповідача Лобойка Л. М.,
  суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В.,Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
  за участю секретаря судового засідання Косіциної Н. М.,
  засудженого (у режимі відеоконференції) ОСОБА_1 ,
  захисника Тарахкала М. О.,
  прокурора Чупринської Є. М.
  розглянула в судовому засіданні заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року, ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року, вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року (справа № 1-07/07) з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом та
  ВСТАНОВИЛА:
  Короткий зміст судових рішень
  1. Вироком Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року ОСОБА_1 засуджено за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 1, 4, 6, 11, 12 частини другої статті 115, частиною другою статті 125 Кримінального кодексу України (далі - КК), до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
  Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується.
  2. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочинів за таких обставин.
  У грудні 2004 року ОСОБА_2 замовила й організувала умисне вбивство ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з мотивів особистої неприязні, оскільки вважала їх винуватими у руйнуванні сімейних стосунків зі своїм співмешканцем ОСОБА_4 . Реалізуючи свій умисел, ОСОБА_2 підбурила до вчинення цього злочину ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , які виступили виконавцями вбивства.
  10 грудня 2004 року близько 19 години ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на виконання замовлення ОСОБА_2 , за попередньою змовою з нею та між собою, з метою позбавлення життя ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , озброєні наданими ОСОБА_2 ножами, прибули до належного сім`ї ОСОБА_8 домоволодіння АДРЕСА_1 . У приміщенні літньої кухні ОСОБА_1 , діючи з особливою жорстокістю, завдав ОСОБА_5 не менше двадцяти двох ударів, а ОСОБА_6 - не менше восьми ударів ножем у різні частини тіла, у тому числі у життєво важливі органи. Від отриманих тілесних ушкоджень ОСОБА_5 та ОСОБА_6 померли на місці події.
  Крім того, ОСОБА_1 спочатку помилково сприйняв присутню в помешканні сім`ї ОСОБА_9. за одну з осіб, котрих він мав убити на замовлення ОСОБА_2 , у зв`язку з чим завдав ОСОБА_9 одного удару ножем у грудну клітку і заподіяв легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я.
  3. Ухвалою Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року вирок щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 змінено шляхом виключення кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченої пунктом 6 частини другої статті 115 КК, - вчинення умисного вбивства з корисливих мотивів, і застосування судом за цим законом додаткового покарання - конфіскації майна. В решті вирок залишено без змін.
  Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
  4. Рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) від 16 квітня 2019 року у справі «Алахвердян проти України» набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту другого статті 28 Конвенції.
  5. Зазначеним рішенням ЄСПЛ констатував порушення Україною під час досудового розслідування в даній справі вимог підпункту «с» пункту третього та пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо ОСОБА_1 .
  6. За висновками Суду таке порушення полягало у відібранні в ОСОБА_1 12 грудня 2004 року явки з повинною і проведення з ним цього ж дня відтворення обстановки і обставин події у процесуальному статусі свідка без участі захисника, попри наявність фактичних і правових підстав офіційно обвинувачувати його у вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин. На час проведення зазначених процесуальних дій санкцією закону України про кримінальну відповідальність за такий злочин передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі, що зумовлювало необхідність обов`язкового забезпечення підозрюваного (обвинуваченого) кваліфікованою правовою допомогою.
  7. Міжнародна судова установа визнала невідповідність національного судового провадження вимогам статті 6 Конвенції в частині використання судами першої та касаційної інстанцій на обґрунтування своїх висновків про винуватість заявника у вчиненні вбивства даних явки з повинною і результатів відтворення обстановки і обставин події, проведених з порушенням його конвенційних прав.
  Зміст заяви про перегляд судових рішень
  8. У заяві про перегляд судових рішень засуджений ОСОБА_1 ставить питання про скасування вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року, ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року, вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року, ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року і направлення справи на новий судовий розгляд на підставі констатованого ЄСПЛ порушення національним судом прав заявника за пунктом першим та підпунктом «с» пункту третього статті 6 Конвенції.
  9. Як на істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону засуджений посилається на використання під час постановлення обвинувального вироку як частини доказової бази результатів процесуальних дій за його участю, проведених за відсутності адвоката, - явки з повинною та показань під час відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року. На обґрунтування своєї позиції заявник наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
  10. У судовому засіданні засуджений та захисник підтримали позицію, викладену в заяві. Мотивуючи наведене, захисник зазначив, що з урахуванням висновків міжнародної судової установи необхідно визнати недопустимими доказами як дані явки з повинною і протоколу відтворення обставновки і обставин події за участю ОСОБА_1 від 12 грудня 2004 року, так і похідні від них відомості, що містяться у подальших визнавальних показаннях заявника як підозрюваного і обвинуваченого, у тому числі на очних ставках з ОСОБА_2 та свідками і під час відтворення обстановки і обставин події у статусі підозрюваного, процесуальних документах про виявлення і вилучення у вказаних ОСОБА_1 місцях фрагментів спаленого одяту та светра зі слідами крові, а також установлені за результатами експертиз цих речових доказів. З огляду на викладене, на переконання захисника, вирішення питання про допустимість і достатність для висновків про доведеність чи недоведеність обвинувачення решти доказів потребує їх повторного дослідження й переоцінки у межах змагальної судової процедури, проте Верховний Суд, на відміну від суду першої інстанції, позбавлений процесуальних повноважень вчиняти ці дії.
  11. Прокурор наголосила на необхідності залишити заяву без задоволення, а судові рішення - без зміни. На обґрунтування своєї позиції звернула увагу, що вирок та ухвала у частині засудження ОСОБА_1 за умисне вбивство ґрунтуються не лише на його власних визнавальних показаннях, а і на сукупності інших доказів, порядок одержання яких не пов`язаний з визнаними ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав заявника. Додатково зазначила, що міжнародна судова установа у своєму рішенні не знайшла підстав вважати становище заявника під час відібрання явки з повинною і першого допиту особливо вразливим, не піддала сумніву добровільність його зізнання в убивстві і врахувала, серед іншого, факт зміни ОСОБА_1 показань лише через тривалий час після написання явки з повинною і проведення першого відтворення обстановки і обставин події, хоча починаючи з наступного дня він був забезпечений кваліфікованою правовою допомогою.
  ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
  Правові наслідки констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
  Докази вбивства, отримані з порушенням конвенційних прав заявника
  12. Відповідно до висновків, викладених у рішенні міжнародної судової установи, в основі порушення Україною міжнародних зобов'язань лежали суттєві процедурні помилки, які мали місце в частині недотримання права ОСОБА_1 на захист під час відібрання явки з повинною 12 грудня 2004 року, проведення з ним цього ж дня відтворення обстановки і обставин події та використання судом в обвинувальному вироку результатів зазначених процесуальних дій і похідних від них засобів доказування.
  13. Як видно з матеріалів справи, в цих явці з повинною і показаннях ОСОБА_1 докладно повідомляв обставини вчинення ним у співучасті з ОСОБА_3 умисного вбивства ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на замовлення ОСОБА_2 , яка мала особисту неприязнь до потерпілих на ґрунті ревнощів свого співмешканця ОСОБА_4 до ОСОБА_6 і підозри ОСОБА_5 у сприянні стосункам між ними.
  14. Як зазначав заявник, після вчинення злочину вони спалили свій одяг зі слідами крові на городі домоволодіння ОСОБА_3 , однак светр, у який він, ОСОБА_1 , був одягнений під час убивства, залишився в нього вдома (т. 1, а. с. 92-95, 128-133).
  15. Під час відтворення обстановки і обставин події на городі домоволодіння сім`ї ОСОБА_10 було виявлено фрагменти згорілого одягу. Крім цього, в подальшому за місцем проживання ОСОБА_1 виявлено та вилучено светр, результати експертного дослідження якого щодо наявності й ідентифікації слідів крові також було покладено судом в основу вироку поряд з іншими доказами (т. 1, а. с. 117, т. 3, а. с. 78-83).
  16. Процедуру відібрання в ОСОБА_1 явки з повинною і проведення з ним відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року міжнародна судова установа визнала несумісною з гарантіями, закріпленими у підпункті «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
  17. Зокрема, ЄСПЛ зауважив, що зазначена вище явка з повинною не була першим контактом ОСОБА_1 з правоохоронними органами. Зранку цього ж дня працівники міліції, які мали інформацію про вбивство ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , вже допитували заявника як свідка, і в цих показаннях він не повідомляв жодних даних про свою причетність до злочину і заперечував власну обізнаність щодо обставин його вчинення (т. 1, а. с. 87-88).
  18. Виходячи з наведеного, Суд дійшов висновку, що після висловлення ОСОБА_1 наміру написати явку з повинною слідчий мав розуміти її зміст, зокрема зізнання в умисному вбивстві двох осіб, і правові наслідки для заявника. Зазначені обставини створювали фактичні і правові підстави обвинувачувати ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 115 КК. Відповідно до статті 45 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК 1960 року) у справах про такі злочини участь захисника була обов`язковою з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.
  19. Проте ні під час відібрання явки з повинною, в якій заявник вже офіційно підтвердив свою участь в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин, ні в подальшому під час відтворення обстановки і обставин події його не було забезпечено кваліфікованою юридичною допомогою і не роз`яснено право мати захисника (пункти 55, 62 рішення; т. 1, а. с. 92-95, 128-133).
  20. Акцентував увагу ЄСПЛ і на тому, що обидві названі процесуальні дії проводилися з ОСОБА_1 у процесуальному статусі свідка, а не підозрюваного.
  21. Положення частини першої статті 431 КПК 1960 року пов`язували набуття особою статусу підозрюваного з двома альтернативними обставинами: затриманням її за підозрою у вчиненні злочину; застосуванням щодо особи запобіжного заходу до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого. Жодної з зазначених процесуальних дій щодо ОСОБА_1 на час відібрання в нього явки з повинною та відтворення обстановки і обставин події за його участю 12 грудня 2004 року в установленому законом порядку здійснено і задокументовано не було.
  22. Водночас, як установлено ЄСПЛ, перед допитом заявника як свідка 12 грудня 2004 року працівники правоохоронних органів прибули до нього додому, попросили прослідувати з ними до слідчого і доставили до Татарбунарського відділу міліції. Беручи до уваги короткі проміжки часу між цим допитом (з 10.00 до 11.00 год.), подальшим відібранням явки з повинною у приміщенні цієї ж установи (з 14.20 до 16.00 год), проведенням відтворення обстановки і обставин події (з 16.30 до 19.53 год) й оформленням затримання відповідним протоколом у порядку статті 115 КПК 1960 року (19.30 год), Суд поставив під сумнів наявність в ОСОБА_1 реальної можливості залишити відділ міліції з моменту прибуття туди у супроводі уповноважених службових осіб аж до офіційного документування його затримання (т. 1, а. с. 87, 88, 92-95, 104, 128-133).
  23. Нормами КПК 1960 року, чинного на час проведення у справі досудового слідства, момент затримання конкретно не визначався, однак, виходячи зі змісту статей 106, 115 КПК 1960 року, набуття особою статусу затриманого і його правові наслідки пов`язувалися з оформленням відповідного протоколу.
  24. Із прийняттям нині чинного Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК 2012 року) правове регулювання моменту затримання зазнало докорінних змін. Зокрема, згідно зі статтею 209 цього Кодексу особа вважається затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному такою особою.
  25. Відповідні зміни є проявом тенденції приведення національного законодавства у відповідність до закріплених практикою ЄСПЛ міжнародних стандартів, згідно з якими під час вирішення питань, пов`язаних із втручанням у гарантовані Конвенцією права людини, безумовний пріоритет надається внутрішньому змісту юридично значущих дій над зовнішньою формою їх вираження.
  26. Наведене з достатньою переконливістю свідчить про те, що ОСОБА_1 , постійно знаходячись під контролем працівників міліції 12 грудня 2004 року, по суті впродовж усього цього часу був затриманим. Попри те, що Судом не було констатовано свавільного затримання ОСОБА_1 у період з 10.00 до 19.30 год 12 грудня 2004 року і порушення прав заявника за статтею 5 Конвенції, перебування його під контролем правоохоронних органів без процесуального оформлення затримання на час відібрання явки з повинною і відтворення обстановки та обставин події підтверджує висновок міжнародної судової установи про те, що у відповідний час ОСОБА_1 лише формально перебував у статусі свідка, хоча фактично з ним поводилися як із підозрюваним.
  27. З огляду на зазначене, одержання працівниками міліції явки з повинною від заявника по суті мало ознаки допиту в умовах затримання як підозрюваного, під час якого ОСОБА_1 зізнався у вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин. Зазначене зумовлювало додаткову необхідність невідкладного надання заявнику офіційного статусу підозрюваного (обвинуваченого) в цьому злочині і залучення захисника-адвоката до всіх слідчих дій за його участю.
  28. Поводження з заявником як з підозрюваним додатково підтверджує і та обставина, на яку звернув увагу ЄСПЛ, що згідно з відеозаписом відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року під час цієї процесуальної дії слідчий звертався до ОСОБА_1 як до «підозрюваного» (пункт 11 рішення).
  29. Водночас у протоколі відтворення обстановки і обставин події заявника офіційно названо «особою, котра написала явку з повинною» (т. 1, а. с. 128). Проте такого процесуального статусу норми КПК 1960 року не передбачали, а з огляду на обставини справи альтернативно можливими для ОСОБА_1 були статуси свідка, підозрюваного або обвинуваченого.
  30. На час відібрання явки з повинною і відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року заявник формально користувався правами й обов`язками свідка, що позбавляло його наданих законом підозрюваному гарантій бути забезпеченим кваліфікованою правовою допомогою.
  31. Істотно обмежувала ОСОБА_1 у здійсненні свого права на захист під час відтворення обстановки і обставин події і та обставина, що свідок, на відміну від підозрюваного (обвинуваченого), підлягає кримінальній відповідальності за статтею 384 КК за завідомо неправдиві показання. Хоча і про таку відповідальність заявника перед слідчою дією не попереджали, однак невизначеність його процесуального статусу, на переконання Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата), суттєво перешкоджала ОСОБА_1 правильно розуміти зміст і обсяг своїх прав та обов`язків і могла завадити ефективному використанню відповідних прав і вибору позиції захисту.
  32. Як на порушення вимог Конвенції Суд вказав і на нероз`яснення заявнику перед відтворенням обстановки і обставин події права не свідчити проти себе, хоча на рівні національного законодавства таке право гарантовано кожному частиною першою статті 63 Конституції України і конкретизовано щодо свідка у кримінальній справі спеціальною нормою пункту 6 частини першої статті 691 КПК 1960 року (пункти 11, 56 рішення, т. 1, а. с. 128).
  33. Міжнародна судова установа акцентувала увагу на тому, що лише після проведення відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року, коли були зібрані необхідні докази злочинної діяльності заявника, йому було офіційно пред`явлено обвинувачення за частиною другою статті 115 КК й надано необхідні гарантії (пункти 12, 62 рішення).
  34. Виходячи з викладеного ЄСПЛ констатував факт обмеження без вагомих підстав права ОСОБА_1 на захист під час відібрання явки з повинною та проведення відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року.
  35. Наведених процесуальних недоліків не було виправлено і під час судового розгляду. Зокрема, порушення права ОСОБА_1 на захист не знайшли належної правової оцінки у вироку суду першої інстанції.
  36. На ці ж самі порушення як на підставу для скасування вироку заявник посилався у касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду України. У цій скарзі засуджений акцентував увагу на тому, що він мав бути забезпечений обов`язковою кваліфікованою правовою допомогою з моменту написання явки з повинною. Однак цей аргумент не був належним чином розглянутий судом касаційної інстанції і в ухвалі відповіді на нього не надано (пункт 66 рішення).
  37. Оцінюючи правові наслідки допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав заявника, міжнародна судова установа взяло до уваги, що суди першої й касаційної інстанцій під час обґрунтування своїх висновків про доведеність висунутого ОСОБА_1 обвинувачення в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин використали дані його явки з повинною і протоколу відтворення обстановки і обставин події від 12 грудня 2004 року. Відповідних правових наслідків не змінює той факт, що суди посилалися на ці процесуальні документи не в переліку доказів винуватості заявника у злочині, а під час спростування його доводів про істотне порушення органами досудового слідства вимог кримінально-процесуального закону (пункти 28, 31, 65 рішення). Адже дії правоохоронних органів, які становили визнане ЄСПЛ порушення права заявника за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, національні суди оцінили як правомірні й по суті констатували допустимість доказів, одержаних у такий спосіб.
  Докази, які є «плодами отруєного дерева»
  38. Відповідно до сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree), якщо джерело доказів є недопустимим, всі інші дані, одержані з його допомогою, будуть такими ж (рішення у справах «Гефген проти Німеччини», пункти 50-52 рішення у справі «Шабельник проти України (№ 2)», пункт 66 рішення у справі «Яременко проти України (№ 2)»). Зазначена доктрина передбачає оцінку не лише кожного засобу доказування автономно, а і всього ланцюга безпосередньо пов`язаних між собою доказів, з яких одні випливають з інших та є похідними від них. Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом.
  39. Як видно з матеріалів даної справи і взято до уваги міжнародною судовою установою, в явці з повинною і показаннях під час відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року ОСОБА_1 не лише повідомив про вчинення ним подвійного вбивства, а й надав інформацію, за допомогою якої одержано окремі речові докази - светр, у який заявник був одягнений під час убивства, і фрагменти спаленого одягу (пункти 55, 62, 63 рішення).
  40. Дані про вилучення светра під час виїмки за місцем проживання ОСОБА_1 і виявлення на ньому за висновками судово-імунологічної і судово-медичної генотипоскопічної експертиз слідів крові, яка могла належати ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , а також щодо встановленого в результаті криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів способу спалювання куртки заявника, фрагменти якої було виявлено на території домоволодіння ОСОБА_10 під час відтворення обстановки і обставин події з ОСОБА_1 12 грудня 2004 року, суд використав у вироку як частину доказової бази (т. 1, а. с. 128-133, 117; т. 3, а. с. 78-83, т. 9, а. с. 210, 211, 232-238).
  41. Як визнала міжнародна судова установа, наслідки початкових показань ОСОБА_1 , за допомогою яких було одержано й частину інших доказів на підтвердження його обвинувачення у вбивстві, перешкодили заявнику в подальшому ефективно відмовитися від зазначених свідчень (пункт 63 рішення).
  42. Виходячи з наведеного, не можуть бути визнані допустимими доказами і всі подальші визнавальні показання заявника як підозрюваного та обвинуваченого, в тому числі під час відтворення обстановки і обставин події 14 грудня 2004 року та на очних ставках із ОСОБА_2 , свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 , навіть попри те, що допити ОСОБА_1 як підозрюваного та обвинуваченого, відтворення обстановки і обставин події за його участю від 14 грудня 2004 року й очна ставка між ним та ОСОБА_2 проводилися за участю захисника після роз'яснення ОСОБА_1 передбачених законом процесуальних прав (т. 1, а. с. 119-127, 164-168, 220-225; т. 2, а. с. 1-11, 51-57, 98, 99; т. 4, а. с. 141-145). Водночас, як видно з матеріалів справи, під час очних ставок зі свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 ОСОБА_1 , який був уже офіційно затриманий за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 115 КК, всупереч вимогам пункту четвертого частини першої статті 45 КПК 1960 року не забезпечувався кваліфікованою правовою допомогою (т. 2, а. с. 51-57).
  43. Не ґрунтується на вимогах кримінально-процесуального закону і врахування Верховним Судом України на підтвердження доведеності пред'явленого заявнику обвинувачення його пояснень під час проведення судово-психіатричної експертизи, які за змістом є аналогічними початковим визнавальним показанням (т. 3, а. с. 213-215). Тим більше, що мета відповідного експертного дослідження обмежувалася вирішенням питання про осудність ОСОБА_1 , а не встановленням фактів вчинення ним протиправних дій.
  Нормативне обґрунтування висновків щодо недопустимості доказів убивства, отриманих з порушенням конвенційних прав заявника, і доказів, які є «плодами отруєного дерева»
  44. Оцінюючи законність і обґрунтованість вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року у контексті констатованих Судом порушень Україною міжнародних зобов`язань, Велика Палата звертає увагу, що на час прийняття цих судових рішень були чинними Конституція України і Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України».
  Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
  До таких договорів належить Конвенція, ратифікована Україною на підставі Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
  45. Як передбачено частиною першою статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню відповідно до норм міжнародного права.
  46. Органи державної влади, до відання яких віднесені питання, що регулюються міжнародними договорами України, згідно з частиною першою статті 16 зазначеного Закону забезпечують виконання зобов`язань, узятих за такими договорами.
  47. Таким чином, під час розгляду справи суди зобов`язані були дотримуватися вимог Конвенції як частини національного законодавства.
  48. Викладені у рішенні висновки міжнародної судової установи щодо характеру і правових наслідків порушення конвенційних прав заявника узгоджуються з нормами національного законодавства, чинного на час постановлення вироку й ухвали.
  Зокрема, згідно з частиною першою статті 65 КПК 1960 року доказами у кримінальній справі є «всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи».
  Відтак обов`язковим критерієм допустимості доказів є спосіб їх одержання, що ґрунтується на дотриманні визначеного законом порядку. Порушення такого порядку є безумовною перешкодою для використання доказів на підтвердження винуватості особи у вчиненні злочину. Адже, згідно з частиною третьою статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.
  49. Велика Палата погоджується з позицією сторони захисту (пункт 10 цієї постанови) і вважає, що не ґрунтуються на дотриманні вимог кримінально-процесуального закону висновки судів у частині врахування як допустимих доказів винуватості ОСОБА_1 у вбивстві даних: явки з повинною заявника; протоколу відтворення обстановки і обставин події від за участю ОСОБА_1 як свідка; протоколів допитів заявника як підозрюваного й обвинуваченого; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 як підозрюваного; протоколів очних ставок між заявником і ОСОБА_2 , свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 у частині показань ОСОБА_1 ; протоколу виїмки за місцем проживання заявника светра зі слідами речовими бурого кольору; висновків судово-імунологічної та судово-медичної генотипоскопічної експертиз за результатами дослідження цього речового доказу; висновку криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів за результатами дослідження фрагментів спаленого одягу, виявлених і вилучених у домоволодінні ОСОБА_10 ; висновку судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 у частині пояснень заявника експерту про свою участь у вчиненні злочинів (т. 1, а. с. 92-95, 117, 119-133, 164-168, 220-225; т. 2, а. с. 1-11, 51-57, 98, 99; т. 3, а. с. 78-83, 213-215; т. 4, а. с. 141-145, т. 9, а. с. 210, 211, 232-238). Посилання на ці докази підлягають виключенню з судових рішень.
  50. Отримання доказів унаслідок порушення права особи на захист і їх подальше використання судом на підтвердження висунутого особі обвинувачення є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону у розумінні статті 370 КПК 1960 року і згідно з пунктом 1 частини першої статті 398 цього Кодексу становлять підстави для скасування або зміни судових рішень.
  Допустимі докази
  51. Проте виключення з вироку й ухвали зазначених доказів не впливає на законність і обґрунтованість висновків суду в частині визнання ОСОБА_1 винуватим у вчиненні злочинів, за які його засуджено, кримінально-правової кваліфікації його дій та призначення покарання. Відповідні висновки ґрунтуються на сукупності інших доказів, зміст яких докладно наведено у вироку і які були досліджені в судовому засіданні, ретельно перевірені й оцінені судом відповідно до вимог статті 67 КПК 1960 року. Невідповідності процедури одержання цих засобів доказування вимогам Конвенції міжнародною судовою установою не встановлено.
  52. Зокрема, визнаючи пред`явлене ОСОБА_1 обвинувачення доведеним, суд першої інстанції поклав в основу вироку: послідовні показання потерпілої ОСОБА_9 під час досудового слідства і в судовому засіданні 23 червня 2005 року про те, що коли вона перебувала в домоволодінні сім`ї ОСОБА_8 , у приміщення літньої кухні зайшли ОСОБА_1 із ОСОБА_3 , ОСОБА_1 одразу завдав їй ножового поранення і на її очах вбив ОСОБА_5 та ОСОБА_6 численними ударами ножем; досліджені в судовому засіданні показання ОСОБА_3 як підозрюваного та обвинуваченого, в тому числі під час відтворення обстановки і обставин події й на очній ставці з ОСОБА_2 , надані в присутності захисника, в яких він підтверджував ці ж самі обставини вбивства ОСОБА_1 двох жінок на замовлення ОСОБА_2 ; надані на досудовому слідстві й оголошені судом показання потерпілого ОСОБА_14 та показання в судовому засіданні свідка ОСОБА_15 , які дізналися про обставини позбавлення життя ОСОБА_5 та ОСОБА_6 від ОСОБА_9 (т. 1, а. с. 135-140, 143-149, 154-159, 226-232; т. 2, а. с. 13-24, 81-83, 93, 94, 115-123, 143-148; т. 4, а. с. 60, 61, 151-154; т. 5, а. с. 93-114, 126-130, т. 10, а. с. 61-73, 149-зворот- 153, 193 , 198-зворот- 201, 206 , 256-зворот-258, 262-зворот-263 ) .
  53. Початкові показання засудженого ОСОБА_3 і показання потерпілої ОСОБА_9 узгоджуються з дослідженими судом на підставі статті 306 КПК 1960 року показаннями свідка ОСОБА_13 під час досудового слідства про те, що 12 грудня 2004 року приблизно о 19 год. ОСОБА_1 і ОСОБА_3 приходили додому до ОСОБА_2 , де перебувала і свідок, ОСОБА_1 був дуже наляканий, поводився нервово й одразу попросив ОСОБА_13 залишити їх із ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 195-202, т. 2, а. с. 43-46, 55-57, 64-66).
  54. На користь висновку про безпосереднє заподіяння ОСОБА_1 ножових поранень потерпілим свідчили й оголошені в судовому засіданні на підставі статті 306 КПК 1960 року показання під час досудового слідства свідка ОСОБА_16 - матері ОСОБА_3 , яка на прохання останнього прала штани ОСОБА_1 і бачила, що вони були забруднені речовиною, схожою на кров (т. 2, а. с. 84-86, т. 10, а. с. 100-зворот).
  55. Відомості, зазначені ОСОБА_9 і ОСОБА_3 , узгоджувалися зі слідовою картиною, зафіксованою у протоколі огляду місця події, і з даними висновків судово-медичних та медико-криміналістичних експертиз щодо характеру, кількості, локалізації завданих ОСОБА_5 , ОСОБА_6 і ОСОБА_9 тілесних ушкоджень, механізму, знарядь їх заподіяння і причинно-наслідкового зв`язку ножових поранень, спричинених ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , з їх смертю (т. 1, а. с. 6-13; т. 3, а. с. 5-10, 18-26, 34; т. 4, а. с. 6-9, 18-20, 42-47).
  56. Доводи ОСОБА_1 та його захисника щодо обмови заявника ОСОБА_3 внаслідок застосування недозволених методів слідства, недостовірності показань ОСОБА_9 , наявності в обох засуджених алібі були ретельно перевірені судами першої та касаційної інстанцій й аргументовано спростовані у вироку й ухвалі. У контексті наведеного Велика Палата звертає увагу, що в порядку виключного (екстраординарного) судового провадження на підставі, передбаченій пунктом другим частини першої статті 40012 КПК 1960 року, не здійснюється повторного касаційного перегляду судових рішень, а їх законність і обґрунтованість перевіряється лише з точки зору впливу встановленого ЄСПЛ недотримання Україною міжнародних зобов`язань на загальну справедливість судового розгляду. З огляду на зазначене, керуючись принципом юридичної визначеності, Велика Палата в межах відповідного провадження не перевіряє правильності оцінки судами доказів, кримінально-правової кваліфікації діянь, дотримання вимог кримінально-процесуального закону і вирішення інших питань, які не пов`язані з констатованими міжнародною судовою установою порушеннями прав особи, визначених Конвенцією.
  57. Оцінюючи вплив недотримання конвенційних прав ОСОБА_1 під час проведення окремих процесуальних дій на результати судового провадження загалом, Велика Палата враховує позицію міжнародної судової установи в рішеннях, у яких було встановлено невідповідність вимогам статті 6 Конвенції провадження у Верховному Суді України щодо перегляду вироків з підстав констатованих ЄСПЛ порушень державою міжнародних зобов`язань, зокрема у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2).
  58. Проте обставини цієї справи істотно відрізняються від обставин, покладених в основу зазначених вище рішень ЄСПЛ, і такі відмінності мають істотне значення з точки зору правових наслідків допущеного у кримінальній справі недотримання вимог Конвенції.
  59. Зокрема, за висновками Суду, викладеними у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2), несправедливість провадження у Верховному Суді України була зумовлена не самим по собі прийняттям за результатами перегляду цим судом справи, процедура якого не передбачає повноважень досліджувати й оцінювати докази, рішення про зміну вироку шляхом виключення посилання на окремі засоби доказування, а, насамперед, у повторному врахуванні доказів, порядок одержання яких не відповідав вимогам Конвенції, похідних від них відомостей і в обґрунтуванні власного рішення іншою інформацією, використання якої в наведений спосіб було несумісним із гарантіями справедливого судового розгляду.
  60. Як слідує зі змісту рішення ЄСПЛ у справі «Яременко проти України» (№ 2), Верховний Суд України за результатами виключного (екстраординарного) судового провадження лише закріпив допущені під час досудового слідства і судового розгляду порушення конвенційних прав заявника, оскільки знову визнав належними і допустимими доказами винуватості ОСОБА_17 у вмисному вбивстві його показання, відібрані, за викладеними в першому рішенні висновками міжнародної судової установи, з істотним обмеженням права на захист і на мовчання, за обставин, що викликали обґрунтовані сумніви в їх добровільності. У контексті наведеного ЄСПЛ звернув увагу, що інші докази, якими Верховний Суд України вмотивував свою постанову, не мали вирішального характеру і по суті були непрямими (пункти 1-13, 65, 66 зазначеного рішення).
  61. В рішенні у справі «Шабельник проти України» (№ 2) констатовано недотримання вимог статті 6 Конвенції під час перегляду справи у зв`язку з тим, що Верховний Суд України, визнаючи законними й обґрунтованими висновки суду першої інстанції про доведеність висунутих заявнику обвинувачень, послався на докази, похідні від показань ОСОБА_18 на початку досудового слідства. Зазначені показання були одержані внаслідок констатованих міжнародною судовою установою в першому рішенні порушень конвенційних прав Шабельника, а доказове значення покладених в основу рішення Верховного Суду України даних протоколу огляду місця події і висновків експертиз ґрунтувалося лише на співставленні зафіксованої в них інформації з показаннями заявника, недопустимими з точки зору вимог Конвенції (пункти 51, 52). Тобто наведені результати оглядів місця події й експертних досліджень були «плодами отруєного дерева». Окрім цього, окремим порушенням права ОСОБА_18 на справедливий судовий розгляд Суд визнав використання Верховним Судом України як доказу винуватості заявника в умисному вбивстві його пояснень під час проведення судово-психіатричної експертизи, мета якої обмежувалася вирішенням питання про його осудність, хоча суд першої інстанції на висновок зазначеної експертизи у даному контексті не посилався (пункт 53).
  62. Натомість у цій справі показання ОСОБА_3 , потерпілої ОСОБА_9 , свідків, дані протоколів огляду місця події, висновків судово-медичних експертиз трупів ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , медико-криміналістичних експертиз не мають ні прямого, ні опосередкованого зв`язку з визнаними ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав ОСОБА_1 на початку досудового слідства.
  63. Зокрема, свідчення ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_16 і ОСОБА_13 стосувалися обставин, які кожен із них сприймав безпосередньо, а показання ОСОБА_14 і ОСОБА_15 - зі слів ОСОБА_9 , незалежно від відомостей, повідомлених ОСОБА_1 правоохоронним органам.
  64. Протоколи огляду місця події і зазначені вище висновки експертиз містять об`єктивну інформацію щодо наслідків і слідової картини злочину, зафіксовану й досліджену в установленому законом порядку. Факт виявлення трупів і слідів убивства на місці події не був пов`язаний із даними, одержаними від заявника. Наведений у вироку аналіз змісту відповідних протоколів і результатів експертних досліджень ґрунтується на їх співставленні не лише з показаннями ОСОБА_1 , а й з доказами, одержаними з інших процесуальних джерел, - показаннями засудженого ОСОБА_3 та потерпілої ОСОБА_9 .
  65. Як видно з матеріалів справи і протоколу судового засідання, суд у межах змагальної процедури допитував ОСОБА_3 , котрий під час судового розгляду відмовився від своїх початкових показань під час досудового слідства, свідків ОСОБА_15 і ОСОБА_16 (т. 10, а. с. 41-44, 61-73, 91-зворот-102). Потерпіла ОСОБА_9 давала показання в судовому засіданні 23 червня 2005 року в межах провадження, за результатами якого було постановлено попередній вирок. З метою з`ясування питань, пов`язаних із протиріччями у показаннях ОСОБА_3 та ОСОБА_16 під час досудового слідства і судового розгляду, суд дослідив їх початкові показання на підставі статей 301, 306 КПК 1960 року і надавши перевагу первісним свідченням, навів у вироку переконливі мотиви прийнятого рішення (т. 10, а. с. 100-зворот, 149-зворот-153, 161-зворот, 162, 193-196, 198-зворот-201, 206, 207).
  66. Під час судового розгляду ОСОБА_1 та його захиснику надавалися належні й достатні можливості поставити запитання іншому підсудному ОСОБА_3 , свідкам ОСОБА_15 і ОСОБА_16 , взяти участь у дослідженні показань потерпілих ОСОБА_14 і ОСОБА_9 , які в судових засіданнях 22 і 23 червня 2005 року допитувались стороною захисту, в тому числі безпосередньо ОСОБА_1 , показань свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_16 і ОСОБА_13 на досудовому слідстві і навести власні аргументи на заперечення свідчень, що викривали заявника у вчиненні злочинів. Відповідні аргументи були перевірені судом і обґрунтовано спростовані. Будь-яких порушень національним судом вимог статті 6 Конвенції, які були би пов`язані з порядком допиту ОСОБА_3 , потерпілих та свідків і способом використання їх показань у вироку, міжнародною судовою установою не встановлено. Тому, на переконання Великої Палати, залишення без зміни вироку в частині, що ґрунтується на показаннях зазначених осіб, не призведе до порушення права ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд в аспекті реалізації його права допитувати свідків обвинувачення, передбаченого пунктом «d» статті 6 Конвенції.
  Спосіб виправлення допущених порушень
  67. Згідно з вимогами пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
  68. Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.
  69. Як зазначено у статті 10 цього Закону, додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Одним зі способів відновлення попереднього юридичного стану заявника є повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
  70. Відповідно до Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським Судом з прав людини» (1), прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація), зобов'язання держав-учасниць виконувати остаточні рішення ЄСПЛ за певних обставин включають вжиття інших заходів, окрім справедливої сатисфакції, яку присуджує Суд, згідно зі статтею 41 Конвенції, та/або загальних заходів, якими потерпілій стороні забезпечується, наскільки це можливо, відновлення попереднього правового становища, яке ця сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
  71. Пункт перший наведеного джерела міжнародного права рекомендує договірним сторонам забезпечити на національному рівні адекватні можливості досягнення restitutio in integrum, наскільки це можливо.
  72. Проте встановлення конкретних способів втілення цієї мети є компетенцією уповноважених органів держави і визначається нормами національного процесуального закону.
  73. Згідно з пунктом другим Рекомендації Комітет Міністрів закликає договірні сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо:
  і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
  іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що: а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
  Водночас, ні Рекомендація, ні Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» не встановлюють обмежень щодо того, суд якої інстанції має здійснювати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження. Адже процедури відповідного розгляду в різних правових системах істотно відрізняються і встановлюються в кожній державі нормами національного процесуального закону.
  Водночас перегляд Великою Палатою судових рішень на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов'язань під час вирішення справи судом як особливий порядок виключного судового провадження вже сам по собі є формою відновлення провадження і повторного розгляду справи.
  Крім цього, у розумінні пункту другого Рекомендації засудження особи та відбування нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень, які можуть бути виправлені виключно через повторний розгляд справи шляхом скасування цього судового рішення, лише у випадках, коли порядок постановлення вироку та/або його зміст загалом є несумісними з установленими Конвенцією гарантіями справедливого судового розгляду.
  За відсутності підстав для висновку, що визнані ЄСПЛ порушення прав особи призвели до несправедливості її засудження, виконання рішення міжнародної судової установи не вимагає відновлення юридичного становища, яке засуджений мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину.
  74. Практика ЄСПЛ не свідчить про безумовну відсутність у компетентної національної судової установи повноважень за результатами перегляду рішень судів з підстав констатованих Судом порушень конвенційних прав особи змінити ці рішення лише в частині використання доказів, одержаних у результаті відповідних порушень, без призначення нового розгляду у суді першої інстанції.
  75. Зокрема, як зазначено ЄСПЛ у рішенні від 30 червня 2009 року у справі «Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland», повторна процедура на національному рівні не є самоціллю; вона є лише засобом, який може бути задіяний для повного та належного виконання рішень Суду (пункт 90).
  Водночас держава-відповідач під наглядом Комітету Міністрів має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме своє юридичне зобов'язання за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі заходи відповідають наведеним у рішенні Суду висновкам (пункт 249 рішення від 13 липня 2000 року у справі «Scozzari and Giunta v. Italy»).
  76. Відповідно до орієнтирів дотримання міжнародних зобов`язань, наведених ЄСПЛ у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «MoreiraFerreira v. Portugal», відступ від принципу правовової визначеності є необхідним і виправданим у разі виявлення суттєвого недоліку попереднього провадження, яке може вплинути на результат справи, або у випадках, коли необхідність забезпечення відшкодування, особливо в контексті виконання рішень Суду, в цілому свідчить на користь поновлення провадження (пункт 62 рішення).
  77. На рівні національного процесуального закону порядок розгляду Великою Палатою справ у межах виключного (екстраординарного) судового провадження, в тому числі на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, регулюється нормами глави 34 КПК. Згідно з частиною першою статті 467 цього Кодексу при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами нового рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції.
  Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК.
  Згідно з частиною першою статті 436 цього Кодексу суд касаційної інстанції наділений правом, зокрема, змінити судові рішення.
  78. Як передбачено частиною першою статті 467 КПК, за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати це рішення повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. Проте право скасувати вирок та/або ухвалу з направленням справи на новий судовий розгляд є лише одним із альтернативних, яким повноваження Великої Палати в разі повного або часткового задоволення заяви про перегляд судових рішень не обмежуються.
  79. Норми аналогічного змісту щодо наслідків перегляду судових рішень Верховним Судом України з підстав установлення міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов'язань під час вирішення справи судом були встановлені статтею 40022 КПК 1960 року. Відповідно до частини третьої цієї статті суд наділявся правом у разі повного або часткового задоволення заяви про відповідний перегляд скасувати вирок та/або ухвалу і прийняти нове рішення або направити справу на новий судовий розгляд.
  80. Водночас зміна вироку за своїм змістом передбачає менший ступінь втручання в це судове рішення, порівняно з прийняттям Верховним Судом власного рішення, повноваження прийняти яке прямо передбачено спеціальними нормами процесуального права. Виходячи з викладеного здійснення відповідної зміни в порядку екстраординарного судового провадження не призведе до обмеження процесуальних прав особи, встановлених національним законом і визначених міжнародними стандартами.
  81. Приймаючи рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 , Велика Палата виходить із того, що хоча в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника і лежать окремі суттєві процедурні помилки, однак вони не ставлять під сумнів результатів усього судового провадження, не свідчать про невідповідність вимогам Конвенції вироку щодо ОСОБА_1 як у цілому, так і в частині визнання заявника винуватим в умисному вбивстві, а отже не дають підстав вважати його засудження несправедливим.
  Такий висновок Великої Палати не суперечить із позицією ЄСПЛ, висловленою у пункті 79 рішення «Алахвердян проти України» про те, що визнання порушень статті 6 пунктів 1 та 3 (с) в цій справі саме по собі є справедливою компенсацією понесеної заявником моральної шкоди і не означає, що він був несправедливо засуджений.
  82. Таким чином, виконання державою міжнародних зобов'язань за даних конкретних обставин не передбачає необхідності відновлення юридичного становища, яке ОСОБА_1 мав до постановлення щодо нього обвинувального вироку.
  83. Натомість, з огляду на констатований ЄСПЛ зміст порушень, стадію провадження, на якій вони були допущені, їх правову природу і юридичні наслідки, виправлення таких порушень можливо здійснити шляхом зміни вироку й ухвали і виключення з переліку доказів винуватості ОСОБА_1 в умисних убивствах за обтяжуючих обставин даних, одержаних у результаті недотримання його конвенційних прав, і похідних від них засобів доказування.
  Щодо впливу констатованого ЄСПЛ порушення права на захист заявника на судові рішення в частині інших злочинів та інших засуджених
  84. Встановлене ЄСПЛ недотримання права ОСОБА_1 на захист жодним чином не вплинуло на законність і обґрунтованість судових рішень у частині його засудження за умисне заподіяння ОСОБА_9 легких тілесних ушкоджень, кваліфіковане за частиною другою статті 125 КК, обвинувачення за якою не вимагає обов`язкової участі захисника. Порушень конвенційних прав заявника під час судового провадження у цій частині обвинувачення міжнародною судовою установою констатовано не було.
  85. Окрім наведеного, юридичні наслідки недотримання зазначених вище прав ОСОБА_1 поширюються лише на нього і не зачіпають інтересів інших засуджених у справі, які до ЄСПЛ не зверталися і порушень прав яких Судом не встановлено.
  86. Визначаючи найбільш доцільний спосіб виправлення констатованих міжнародною судовою установою процедурних помилок, необхідно дотримуватися справедливого балансу між захистом прав особи і принципом юридичної визначеності, який є одним із фундаментальних аспектів верховенства права і передбачає повагу до принципу res judicata - остаточності рішень суду.
  87. Засада остаточності судових рішень полягає в тому, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов`язкового рішення суду лише тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду (див. mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року, заява № 28342/95, пункти 61-62; «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 року, заява № 52854/99, пункти 51-52; «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03, пункт 40; «Устименко проти України» від 29 жовтня 2015 року, заява № 32053/13, пункт 46).
  88. Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, в частині наслідків констатованого ЄСПЛ недотримання Україною Конвенції, то задоволення вимог ОСОБА_1 про скасування винесених щодо нього вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року в тій частині, в якій не встановлено порушень державою міжнародних зобов`язань, а також скасування цього вироку та вищевказаної ухвали щодо інших засуджених, буде виходом суду за межі правових підстав перегляду та порушенням принципу юридичної визначеності.
  89. Виходячи з наведеного втручання у вирок та ухвалу в частині засудження ОСОБА_1 за злочин, передбачений статтею 125 КК, а також у частині засудження ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не ґрунтуватиметься на висновках міжнародної3 судової установи, вимогах національного кримінального процесуального закону і суперечитиме засаді остаточності судових рішень як одному з аспектів справедливості судового розгляду.
  Щодо перегляду вироку від 25 липня 2005 року та ухвали від 21 березня 2006 року
  90. Вимоги заяви ОСОБА_1 про скасування вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року та ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року є безпідставними, оскільки вирок від 25 липня 2005 року вже скасовано зазначеною вище ухвалою, а ухвала від 21 березня 2006 року не є остаточним судовим рішенням, яким би завершувався розгляд справи, а тому не може бути предметом перевірки Великої Палати.
  Зважаючи на викладене, керуючись статтями 40021, 40022 КПК 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК 2012 року, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду
  П О С Т А Н О В И Л А:
  Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково.
  Вирок Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року в частині засудження ОСОБА_1 за пунктами 1, 4, 11, 12 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України змінити.
  Виключити з вироку та ухвали посилання як на докази на дані: явки з повинною ОСОБА_1 ; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 як свідка; протоколів допитів ОСОБА_1 як підозрюваного й обвинуваченого; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 як підозрюваного; протоколів очних ставок між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 у частині показань ОСОБА_1 ; протоколу виїмки за місцем проживання заявника светра зі слідами речовини бурого кольору; висновків судово-імунологічної та судово-медичної генотипоскопічної експертиз за результатами дослідження цього речового доказу; висновку криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів за результатами дослідження фрагментів спаленого одягу, виявлених і вилучених у домоволодінні ОСОБА_10 ; висновку судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 у частині пояснень заявника експерту про свою участь у вчиненні злочинів.
  У решті судові рішення в цій частині і у повному обсязі в частині засудження ОСОБА_1 за частиною другою статті 125 КК залишити без змін.
  Постанова є остаточною і не може бути оскаржена.
  Головуючий суддя
  В. С. Князєв
  Суддя-доповідач
  Л. М. Лобойко
  Судді:
  Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна
  О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. М. Ситнік О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська
  Джерело: ЄДРСР 85869105
- Постановление ВС-КГС о возможности открытия исполнительного производства и взыскания средств с ликвидируемого банка по решению суда о взыскании депозита принятого до начала процедуры ВА
  By ANTIRAID
  
  Постанова
  Іменем України
  06 листопада 2019 року
  м. Київ
  справа № 761/14537/15-ц
  провадження № 61-43456св18
  Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
  головуючого - Висоцької В. С.,
  суддів : Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
  учасники справи:
  скаржник - ОСОБА_1 , заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит»,
  суб`єкт оскарження - державний виконавець Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремет Олександр Вікторович,
  розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року у складі судді Савицького О. А. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Вербової І. М., Лапчевської О. Ф.,
  ВСТАНОВИВ:
  Описова частина
  Короткий зміст позовних вимог
  У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремета О. В. (далі - Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві), заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»).
  Скарга мотивована тим, що 05 лютого 2018 року ОСОБА_1 отримав виконавчий лист про стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на його користь коштів у розмірі 109 976,50 грн.
  13 лютого 2018 року скаржник сплатив на рахунок Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у м. Києві авансовий внесок у розмірі 2 % від суми стягнення, а саме 2 199,53 грн, і в той же день пред`явив виконавчий лист до виконавчої служби з відповідною заявою про прийняття виконавчого листа до виконання, відкриття виконавчого провадження.
  12 березня 2018 року ОСОБА_1 отримав повідомлення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. від 16 лютого 2018 року про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки Національним банком України (далі - НБУ) прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника.
  Посилаючись на неправомірність повідомлення, бездіяльність державного виконавця щодо його направлення та повернення авансового внеску, у зв`язку з чим порушені права скаржника, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд:
  - визнати неправомірним та скасувати рішення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В.
  від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого
  05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва;
  - зобов`язати державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. прийняти до виконання виконавчий лист № 761/14537/15-ц, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі та інші дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду;
  - визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В.
  з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення
  від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва;
  - визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В.
  з 16 лютого по 15 березня 2018 року щодо повернення авансованого внеску в сумі 2 199,53 грн, сплаченого при пред`явленні до примусового виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва;
  - зобов`язати Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві у десятиденний строк повідомити суд про виконання ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги.
  Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
  Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня
  2018 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
  Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В.
  з 21 лютого по 15 березня 2018 року щодо повернення авансованого внеску в сумі 2 199,53 грн, сплаченого при пред`явленні до примусового виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
  У задоволенні решти вимог скарги відмовлено.
  Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що судом не встановлено з боку державного виконавця порушень вимог Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, немає необхідності для зобов`язання повідомляти суд про виконання ухвали, оскільки вказаний обов`язок для органу державної виконавчої служби встановлений законом.
  Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
  Постановою Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року в частині відмови у задоволенні скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, скасовано та постановлено нову постанову про задоволення скарги в цій частині.
  Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення
  від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
  В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
  Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при постановленні ухвали про часткове задоволення скарги, суд першої інстанції не врахував вимоги пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника.
  Короткий зміст вимог касаційної скарги
  У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог скарги:
  про визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва;
  зобов`язання державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. прийняти до виконання виконавчий лист № 761/14537/15-ц, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкриття виконавчого провадження та вчинення усіх необхідних та передбачених законом виконавчих та інших дій, спрямованих на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду і постановити нову ухвалу про задоволення скарги в цій частині.
  ОСОБА_1 зазначив, що суди допустили порушення норм процесуального права та неправильно застосували норми матеріального права.
  Судові рішення місцевого та апеляційного суду в іншій частині вимог скарги на дії (бездіяльність) та рішення державного виконавця в касаційній скарзі до Верховного Суду ОСОБА_1 не оскаржував.
  Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
  Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення суперечать нормам прямої дії: Конституції України, нормам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), оскільки виконання рішення є завершальною стадією судового процесу та невід`ємною складовою права на справедливий суд, гарантованого державою.
  Вказував, що дії та рішення державного виконавця та оскаржувані судові рішення порушують його право як стягувача на виконання рішення суду, гарантоване Конституцією України.
  Скаржник зазначав, що дії та рішення державного виконавця, а також норма пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» суперечать нормам Конституції України, нормам Конвенції, практиці ЄСПЛ, оскільки повністю унеможливлюють виконання рішення суду, яке набрало законної сили і є обов`язковим до виконання.
  З урахуванням наведеного, вказував на застосування частини шостої статті 10 ЦПК України, якою передбачено, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
  Крім того зазначив, що всі правові можливості виконати судове рішення, яке набрало законної сили, скаржник вичерпав, тому просив справу передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки невідповідність норми пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» нормам Конституції України, нормам Конвенції, практиці ЄСПЛ становить виключну правову проблему.
  Доводи інших учасників справи
  У липні 2019 року ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для її скасування відсутні, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
  Рух справи у суді касаційної інстанції
  Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
  Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року справу призначено до розгляду.
  Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
  Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року справу повернуто колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду касаційної скарги.
  Фактичні обставини справи, встановлені судами
  Суди встановили, що заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року № 761/14537/15-ц позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь позивача ОСОБА_1 5140,69 доларів США (сума заборгованості за депозитним договором, відсотки за користування грошовими коштами, 3 % річних). Відмовлено в задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені у відповідності до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» та щодо стягнення з відповідача моральної шкоди.
  Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 01 вересня 2015 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року залишено без змін.
  Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 01 вересня 2015 року залишено без змін.
  Постановою Верховного суду України від 13 березня 2017 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 вересня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року скасовано в частині стягнення пені, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому, Верховним судом України зроблено відповідний правовий висновок, згідно з яким вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.
  Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08 червня 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання за договором банківського вкладу від 26 січня 2015 року залишено без задоволення.
  Постановою Апеляційного суду міста Києва від 15 січня 2018 року вказане рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 червня 2017 року в частині вирішення вимог про стягнення пені скасовано та задоволено вказані вимоги частково. Стягнуто з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 109 976,50 грн.
  05 лютого 2018 року Шевченківський районний суд міста Києва видав виконавчий лист про стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 109 976,50 грн.
  13 лютого 2018 року ОСОБА_1 пред`явив вказаний виконавчий лист до виконання у Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві. При цьому сплатив авансований внесок в сумі 2 199,53 грн.
  16 лютого 2018 року державним виконавцем Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шереметом О. В. винесено повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання, яким повернуто ОСОБА_1 виконавчий лист № 761/14537/15-ц від 05 лютого 2018 року на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію боржника ПАТ «Банк «Фінанси та кредит».
  Суди встановили, що на підставі постанови Правління НБУ
  від 17 грудня 2015 року № 898 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 18 грудня
  2015 року № 230 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку».
  Мотивувальна частина
  Позиція Верховного Суду
  Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
  Касаційна скарга підлягає задоволенню.
  Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
  Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
  Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
  Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
  Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
  Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
  Зазначеним вимогам закону судові рішення в оскаржуваній частині не відповідають.
  Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
  Установлено , що спір у справі виник з приводу виконання судового рішення, яке набуло законної сили на стадії ліквідації банку (боржника у виконавчому провадженні).
  Зокрема предметом спору є застосування положень пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».
  Пунктом 4 частини четвертої статті 4 вказаного Закону передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника.
  Скарга на дії державного виконавця у цій справі обґрунтована тим, що остаточне судове рішення набрало законної сили, тому повернення без виконання виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» є порушенням його права на доступ до суду (статті 6 Конвенції) та права на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу Конвенції).
  Суди встановили, що постановою Правління НБУ від 17 вересня 2015 року № 612 відповідно до пункту 2 частини першої статті 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» АТ «Банк «Фінанси та Кредит» визнано неплатоспроможним.
  На підставі рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 17 вересня 2015 № 171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» було запроваджено тимчасову адміністрацію.
  Постановою Правління НБУ від 17 грудня 2015 року № 898 відповідно до статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківську ліцензію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» відкликано та прийнято рішення про ліквідацію банку. Відповідно до Постанови виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «Про початок процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку» від 18 грудня 2015 року № 230 розпочато процедуру ліквідації банку строком з 18 грудня 2015 року по 17 грудня 2017 року. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 27 листопада 2017 року № 5175 строк здійснення процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та Кредит» продовжено на два роки по 17 грудня 2019 року включно.
  Відмовляючи в задоволенні вимог скарги про визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа та зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі та інші дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду, суди виходили з того, що на момент подання виконавчого листа до виконання у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» здійснювалася процедура ліквідації банку-боржника.
  Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
  Згідно з пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення.
  Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
  Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом (Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-рп(ІІ)/2019).
  Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні також наголошує, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
  Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
  Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
  Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
  Відповідно до статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
  Згідно з частинами першою, другою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
  Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
  Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
  Встановлено, що заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року № 761/14537/15-ц (по суті спору) було ухвалене до введення тимчасової адміністрації у банку (17 вересня 2015 року), а згодом підчас його перегляду, скасовано лише в частині відмови у стягненні пені та задоволено позовні вимоги і в цій частині.
  Тобто у цій конкретній справі право вимагати примусове виконання судового рішення, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення пені у останнього виникло після введення тимчасової адміністрації в банку.
  Відповідно до статей 17, 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади забезпечують систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиці Суду.
  Відповідно до частин першої та четвертої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
  Виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
  Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення ЄСПЛ у справі «Артіко проти Італії»). Особливо це стосується права на доступ до правосуддя в світлі того демократичному суспільстві право на справедливий суд, а саме: не сподівання, що справа не лише буде розглянута, але й державна влада буде дотримуватися прийнятого судом у відповідній справі остаточного рішення, буде діяти з урахуванням встановлених в ньому юридичних фактів і прав осіб та забезпечуватиме таким чином виконання рішення суду.
  При цьому в рішенні ЄСПЛ у справі «Шмалько проти України» суд наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право па доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 pоку).
  У справі «Войтенко проти України» суд знову повторює, що ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок (рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії»).
  У рішенні Європейського суду з прав людини від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули цієї Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права, одним з основоположних аспектів якого є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхні рішення, що набрали законної сили, не може ставитися під сумнів (див. також справу «Брумареску проти Румунії»). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.
  Таким чином, відмовляючи в задоволенні скарги в частині визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа, суди у цій конкретній справі не врахували, що рішення апеляційного суду, на виконання якого видано виконавчий лист, набуло статусу остаточного, сторони його не оскаржували в касаційному порядку.
  Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у цій справі до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» у травні 2015 року, тобто до запровадження ліквідаційної процедури та внаслідок розгляду справи в судах різних інстанцій остаточне рішення у справі було ухвалене після відкликання банківської ліцензії банку-боржника.
  Враховуючи значний проміжок часу, що пройшов до ухвалення остаточного рішення, особа, яка захищала своє право на стягнення пені, могла втратити можливість заявити свої вимоги до банку відповідно до статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та не повинна нести додатковий тягар із повторного доведення своїх законних вимог відповідно до іншого механізму реалізації таких прав, встановленого державою.
  Завершальною стадією розгляду справи є виконання остаточного судового рішення.
  Наявність норми пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачено повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого документу, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника, не може суперечити принципу верховенства права, меті й завданням цивільного судочинства, які спрямовані на захист порушеного права та виконання остаточного судового рішення.
  Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 16 квітня 2018 року у справі № 910/11908/16.
  Відповідно до частин першої та другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний, зокрема, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
  Враховуючи вказане, суди першої та апеляційної інстанції у цій конкретній справі дійшли неправильного висновку про відмову в задоволенні скарги частково. Таким чином, з урахуванням встановлених обставин, колегія суддів дійшла висновку, що наявні підстави для задоволення скарги в частині визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа, а також зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист, відкриття виконавчого провадження та вчинення необхідних та передбачених законом виконавчих дій, спрямованих на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду.
  Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
  Відповідно до частин першої - третьої статті 411 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
  Отже, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення скарги на дії державного виконавця в цій частині.
  Судові рішення місцевого та апеляційного суду в частині задоволення вимог скарги на дії (бездіяльність) та рішення державного виконавця в касаційній скарзі до Верховного Суду ОСОБА_1 не оскаржував, тому судом касаційної інстанції не переглядаються.
  Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
  ПОСТАНОВИВ:
  Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
  Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року в частині відмови в задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві щодо визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця та зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист скасувати та постановити в цій частині нове судове рішення про задоволення скарги в цій частині.
  Визнати неправомірним та скасувати рішення державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
  Зобов`язати Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві прийняти до виконання виконавчий лист № 761/14537/15-ц, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду.
  Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
  Головуючий В. С. Висоцька
  Судді А. І. Грушицький
  І . В. Литвиненко
  В. В. Сердюк
  І. М. Фаловська
  Джерело: ЄДРСР 85614507
- Постановления БП-ВС о гражданской юрисдикции спора касательно снятия ареста наложенного по УПК 1960 года
  By ANTIRAID
  
  ПОСТАНОВА
  ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
  08 листопада 2019 року
  м. Київ
  справа № 450/1411/16
  провадження № 14-477цс19
  Велика Палата Верховного Суду у складі:
  судді-доповідача Ткачука О.С.,
  суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Яновської О.Г.
  розглянула у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління національної поліції у Львівській області, Управління державної реєстрації Львівської міської ради, третя особа: ОСОБА_2 , про звільнення майна з-під арешту, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 15 серпня 2017 року, ухвалене у складі суддів Шандри М.М., Левика Я.А., Струс Л.Б.
  ІСТОРІЯ СПРАВИ
  Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог
  1. У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління національної поліції у Львівській області, Управління державної реєстрації Львівської міської ради, третя особа: ОСОБА_2 , про звільнення з-під арешту земельної ділянки площею 0,1503 га, яка розташована на АДРЕСА_1 .
  2. Позов мотивовано тим, що відповідно до договору іпотеки від 22 червня 2010 року, позивач заначений в ньому іпотекодержателем вказаної земельної ділянки площею 0,1503 га, яка розташована на АДРЕСА_1 .
  3. Іпотекодавцем за вказаним договором зазначений ОСОБА_2 , який є власником цієї ділянки. Договір іпотеки було укладено для забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 22 червня 2010 року, за яким позивач позичив ОСОБА_3 кошти у розмірі 19 040 дол. США. У зв`язку з невиконанням зобов`язань за договором позики від 22 червня 2010 року позивач звернувся до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: на земельну ділянку площею 0,1503 га, яка розташована на АДРЕСА_1 .
  4. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 листопада 2015 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку шляхом продажу з прилюдних торгів. При зверненні стягнення на предмет іпотеки виявилось, що згідно з витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, записом № 3 від 14 листопада 2011 року в реєстрі вчинено напис про арешт вказаної земельної ділянки на підставі постанови про накладення арешту на майно в кримінальній справі № 141-3097 від 11 листопада 2011 року, що унеможливлює відповідне відчуження.
  5. Постановою від 11 листопада 2011 року заступника начальника ВРОВС СУ ГУМВС України у Львівській областіу кримінальній справі № 141-3097 накладено арешт на земельну ділянку площею 0,1503 га, розташовану на АДРЕСА_1 .
  6. Позивач зазначав, що оскільки ні він, ні ОСОБА_2 не є обвинуваченими у вказаній кримінальній справі, то порушуються права позивача щодо реалізації рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
  Короткий зміст рішення суду першої інстанції
  7. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 грудня 2016 року позов задоволено.
  8. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що постанова заступника начальника ВРОВС СУ ГУМВС України у Львівській області від 11 листопада 2011 року була винесена після реєстрації обтяження земельної ділянки та унеможливлює виконання рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 листопада 2015 року щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів з продажу предмету іпотеки, що порушує права та законні інтереси ОСОБА_1 як іпотекодержателя.
  Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
  9. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 15 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
  10. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у справі, не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не визначився з належним складом осіб, які повинні брати участь у справі, та дійшов передчасного висновку про задоволення позову, оскільки до участі у справі у встановленому законом порядку в якості відповідача не було залучено боржника - ОСОБА_2 , а також не було вирішено питання щодо залучення до участі у справі відповідного територіального органу Державної фіскальної служби України.
  Короткий зміст вимог касаційної скарги
  11. У касаційній скарзі, поданій у вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
  12. Касаційна скарга, мотивована тим, що арешт був накладений за нормами Кримінального процесуального кодексу України 1960 року (з наступними змінами і доповненнями), тому, питання зняття такого арешту повинно вирішуватись у відповідності з вимогами КПК України у редакції, чинній на момент накладення такого арешту - в порядку кримінального судочинства. Крім того, скаржник вважав, що у вказаному рішенні суду апеляційної інстанції зроблено помилковий висновок щодо необхідності вирішення питання щодо залучення до участі у справі відповідного територіального органу Державної фіскальної служби України.
  Короткий зміст заперечень на касаційну скаргу
  13. Відповідач - Управління державної реєстрації Львівської міської ради та третя особа - ОСОБА_2 подали заперечення на вказану касаційну скаргу, у якому просили залишити рішення суду апеляційної інстанції без змін, оскільки останнє є законним та обґрунтованим, з наведених у ньому підстав.
  Рух справи у суді касаційної інстанції
  14. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження та витребувані матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
  15. Підпунктом 4 п. 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше), Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
  16. У червні 2019 року матеріали цивільної справи передані до Верховного Суду.
  17. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
  18. 21 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
  19. 02 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
  Позиція Верховного Суду
  20. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
  21. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
  22. Згідно із ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
  23. За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
  24. Частиною 1 ст. 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
  25. Відповідно до ст. 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
  26. Так, судами було встановлено, що постановою від 11 листопада 2011 року заступника начальника ВРОВС СУ ГУМВС України у Львівській областіу кримінальній справі № 141-3097 накладено арешт наспірнуземельну ділянку площею 0,1503 га, розташовану на АДРЕСА_1 (зареєстровану на ОСОБА_2 ).
  27. При цьому згідно з п. 9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012 року питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
  28. Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
  29. У справі, яка переглядається, суди встановили, що арешт на спірне майно було накладено у кримінальній справі, у якій, зокрема ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є сторонами кримінального провадження.
  30. Відповідно до ч. 1 ст. 174 КПК України 2012 року підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
  31. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (ч. 2 ст. 174 КПК України 2012 року).
  32. Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (ч. 4 ст. 174 КПК України 2012 року).
  33. Отже, порядок скасування арешту майна, що накладений в межах кримінального провадження, встановлено ст. 174 КПК України 2012 року, і відповідно таке питання підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства.
  34. Проте, вказаний арешт на спірну земельну ділянку було накладено органом досудового слідства під час процесу досудового слідства у вказаній кримінальній справі на підставі положень КПК України 1960 року.
  35. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про розгляд зазначеної справи в порядку цивільного судочинства.
  36. Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року у справі № 6-26цс13 та Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/1247/18 (провадження № 12-99гс19) і підстав для відступлення від неї немає.
  37. За викладених обставин наведені в касаційній скарзі ОСОБА_1 доводи про відсутність підстав для розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства є необґрунтованими, а отже, касаційна скарга у цій частині не підлягає задоволенню.
  38. Стосовно інших доводів, наведених у касаційній скарзі, належить зазначити таке.
  39. Рішення суду апеляційної інстанції зроблено висновок щодо необхідності вирішення питання про залучення до участі у справі відповідного територіального органу Державної фіскальної служби України та в частині висновку, що ОСОБА_2 є одним з належних відповідачів по справі, з таких підстав.
  40. Судом апеляційної інстанції вказаний висновок зроблений з посиланням на те, що у випадках, коли арешт майна проводиться для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, підлягає вирішенню питання щодо відповідної участі у справі відповідного територіального органу Державної фіскальної служби України, а також на ту обставину, що вказана спірна земельна ділянка зареєстрована за ОСОБА_2
  41. При цьому відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
  42. Крім того, відповідно до ч. 1 ст.400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
  43. При цьому відповідно до п. 1 ч. 3 ст.411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
  44. Разом з тим, Великою Палатою Верховного Суду було встановлено, що судами попередніх інстанцій не в повному обсязі була проаналізована наявна в матеріалах справи на а.с. 73 копія постанови від 11 листопада 2011 року заступника начальника ВРОВС СУ ГУМВС України у Львівській області у кримінальній справі № 141-3097 щодо накладення арешту на спірну земельну ділянку площею 0,1503 га, розташовану на АДРЕСА_1 , щодо даних, які визначають мету накладення вказаного арешту, яка судами попередніх інстанцій не встановлена. При цьому, конкретизація такої мети арешту (з метою конфіскації чи з іншою метою) має визначальне значення для вирішення питання щодо необхідності залучення до участі у справі відповідного територіального органу Державної фіскальної служби України. При цьому, всупереч вимогам ч. 1 ст. 382 ЦПК України, у рішенні апеляційного суду не наведено доводів за якими цей суд не погодився з висновками суду першої інстанції та мотивів прийняття чи відхилення кожного аргументу, зокрема щодо складу учасників справи (в контексті питання щодо необхідності вирішення питання щодо участі у справі відповідного територіального органу Державної фіскальної служби України).
  45. Крім того, встановивши ту обставину, що вказана кримінальна справа перебуває в Залізничному районному суді м. Львова судами не була встановлена та проаналізована відповідна стадія кримінального судочинства, щодо закінчення судового розгляду вказаної кримінальної справи чи його тривання, зокрема, в контексті з'ясування даних щодо наявності чи відсутності по вказаному кримінальному провадженню остаточного судового рішення (вироку, тощо), яким воно закінчено (з відповідним, регламентованим КПК України вирішенням питань щодо такого майна, зокрема спірного, на яке було накладено арешт в порядку кримінального судочинства).
  46. Враховуючи вищевикладене, зазначені положення ст. 411 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що належить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та передати справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
  47. Відповідно до ч. 3 ст. 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
  48. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
  Щодо судових витрат
  49. Розподіл судових витрат не здійснюється у зв`язку з передачею справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
  Керуючись ст. 400, 402-404, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
  ПОСТАНОВИЛА:
  Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
  Скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 15 серпня 2017 року.
  Справу передати на новий судовий розгляд до Пустомитівського районного суду Львівської області.
  Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
  Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.
  Суддя -доповідач О.С. Ткачук
  Судді: Н.О. Антонюк О.С. Золотніков
  Т .О. Анцупова В.С. Князєв
  С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
  В.В. Британчук Н.П. Лященко
  Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
  М.І. Гриців В.В. Пророк
  Ж.М. Єленіна Л.І. Рогач
  О.Г. Яновська
  Джерело: ЄДРСР 85743694
- Постановление БП-ВС об уголовной юрисдикции вопросов связанных с возвратом суммы залога
  By ANTIRAID
  
  ПОСТАНОВА
  ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
  13 листопада 2019 року
  м. Київ
  Справа № 807/295/18
  Провадження № 11-184апп19
  Велика Палата Верховного Суду у складі:
  судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
  суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
  розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації в Закарпатській області (далі - ТУ ДСА в Закарпатській області) про зобов`язання вчинити певні дії
  за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 1 червня 2018 року (суддя Маєцька Н. Д.) та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2018 року (судді Довга О. І., Сапіга В. П., Улицький В. З.),
  УСТАНОВИЛА:
  У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила зобов`язати ТУ ДСА в Закарпатській області повернути грошову заставу у розмірі 42 тис. 630 грн (35 розмірів мінімальної заробітної плати), сплачену нею 12 лютого 2015 року на виконання ухвали Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 лютого 2015 року про обрання запобіжного заходу її чоловіку ОСОБА_2 .
  На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що на виконання ухвали Ужгородського міськрайонного суду від 11 лютого 2015 року про обрання запобіжного заходу щодо її чоловіка ОСОБА_2 вона внесла грошову заставу у розмірі 35 розмірів мінімальної заробітної плати (42 тис. 630 грн). Розгляд кримінальної справи по суті не було завершено, оскільки матеріали кримінального провадження по обвинуваченню ОСОБА_2 у вчиненні злочину знищено внаслідок пожежі в Іршавському районному суді Закарпатської області. На сьогоднішній час жодного кримінального провадження щодо ОСОБА_2 в судах загальної юрисдикції та органах досудового слідства на розгляді не знаходиться, у зв`язку із чим вважає, що є всі підстави для повернення їй застави.
  Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 1 червня 2018 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2018 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Суди зазначили, що заявлені вимоги підлягають розгляду за правилами кримінального судочинства.
  Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, 22 листопада 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування ухвали Закарпатського окружного адміністративного суду від 1 червня 2018 року та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2018 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
  У відзиві на касаційну скаргу ТУ ДСА у Закарпатські області просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
  Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 лютого 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з мотивів порушення судами правил предметної юрисдикції.
  Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 1 березня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Саприкіній І. В.
  Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 1 квітня 2019 року прийняла цю справу до розгляду та призначила її розгляд у порядку письмового провадження.
  4червня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 12/0/30-19, виданим на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи.
  Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 4 червня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенку О. Б.
  Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі та запереченні на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
  Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
  Отже, поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
  Відповідно до статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
  Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, а публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС).
  Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів.
  Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
  Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
  Відповідно до частини першої статті 1 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.
  Згідно зі статтею 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
  Правовідносини щодо застави в межах кримінального провадження регулюються, зокрема главою 18 «Запобіжні заходи, затримання особи» КПК.
  Як убачається з матеріалів справи, предметом спору у цій справі є вимоги позивачки про зобов`язання ТУ ДСА в Закарпатській області повернути грошову заставу, яка була сплачена у рамках кримінального провадження.
  Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання, які стосуються застави, застосованої як запобіжний захід у межах кримінального провадження, є кримінально-процесуальними правовідносинами і повинні вирішуватися в порядку кримінального судочинства.
  Таким чином, з огляду на суб`єктний склад та характер правовідносин у цій справі, наведені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_1 про поширення на неї юрисдикції адміністративного суду Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про необхідність розгляду питання про повернення застави в порядку кримінального судочинства.
  За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
  Оскільки закриття судами попередніх інстанцій провадження у цій справі відповідає правильному застосуванню норм матеріального та процесуального права, касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 1 червня 2018 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2018 року - без змін.
  Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
  ПОСТАНОВИЛА:
  1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
  2. Ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 1 червня 2018 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2018 року залишити без змін.
  Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
  Суддя-доповідач
  О. Б. Прокопенко
  Судді:
  Н. О. Антонюк
  О. Р. Кібенко
  Т. О. Анцупова
  В. С. Князєв
  С. В. Бакуліна
  Л. М. Лобойко
  В. В. Британчук
  Н. П. Лященко
  Ю. Л. Власов
  В. В. Пророк
  М. І. Гриців
  Л. І. Рогач
  Д. А. Гудима
  О. М. Ситнік
  В. І. Данішевська
  О. С. Ткачук
  Ж. М. Єленіна
  В. Ю. Уркевич
  О. С. Золотніков
  О. Г. Яновська
  Джерело: ЄДРСР 85776331