Постановление ВСУ по пересмотру о границах оценки доказательств судом кассационной инстанции и возможности отмены любого решения кассации

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 листопада 2017 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Жайворонок Т.Є., 
суддів: Берднік І.С., 
Ємця А.А., 

за участю представників:

позивача – ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідача – ОСОБА_3, –

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Релігійної громади Свято-Дмитрівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви с. Красносілля Гощанського району (далі – Релігійна громада УПЦ) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року у справі № 918/553/16 за позовом Релігійної громади УПЦ до Релігійної громади Свято-Дмитрівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви – Київський Патріархат с. Красносілля Гощанського району (далі – Релігійна громада УПЦ – КП), третя особа – Рівненська обласна державна адміністрація (далі – Рівненська ОДА), про усунення перешкод у користуванні будівлею церкви,

в с т а н о в и л а:

У липні 2016 року Релігійна громада УПЦ звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 17 січня 2016 року представники новоствореної Релігійної громади УПЦ – КП незаконно заволоділи будівлею церкви в с. Красносілля Гощанського району Рівненської області (далі – с. Красносілля), розташованою на вул. Шевченка, 9б, та утримують її, порушуючи права володіння та користування позивача. Оскільки зазначене нерухоме майно з моменту будівництва перебуває у законному володінні та користуванні позивача, неправомірне його захоплення відповідачем порушує права позивача. Посилаючись на положення ст.ст. 16, 391 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), Релігійна громада УПЦ просила зобов’язати Релігійну громаду УПЦ – КП усунути перешкоди у користуванні та володінні цією спорудою.

Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на те, що церква споруджена у XVIII столітті силами мешканців села, а не силами позивача, і тому не могла перебувати в його володінні, оскільки Релігійну громаду УПЦ створено у 1991 році; у встановленому українським законодавством порядку в користування або володіння позивачеві не передавалася. У листопаді 2015 року члени громади церкви виявили бажання перейти від УПЦ Московського Патріархату до УПЦ Київського Патріархату, у зв’язку з чим фактично реорганізована релігійна громада продовжила користуватися єдиною культовою спорудою села згідно зі ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 5 вересня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено: зобов’язано Релігійну громаду УПЦ – КП усунути перешкоди в користуванні будівлею церкви по вул. Шевченка, 9б, у с. Красносілля шляхом повернення її у користування Релігійної громади УПЦ.

Постановою Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року постанову апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Релігійна громада УПЦ просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та залишити в силі постанову апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і на невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2009 року у справі № 21-1425во09.

В обґрунтування заяви про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК, до заяви додано копію постанови Вищого господарського суду України від 11 грудня 2002 року № 7/70-56.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню.

У справі, яка розглядається, судами встановлено, що будівля церкви, розташована по вул. Шевченка, 9б, у с. Красносілля була збудована наприкінці XVIII століття, є пам’яткою архітектури місцевого значення та експлуатується упродовж багатьох років. 

25 грудня 1945 року між виконавчим комітетом Гощанської районної Ради депутатів трудящих і релігійною громадою с. Красносілля укладено типовий договір про передачу в користування церковної будівлі та церковного майна (далі – Типовий договір), відповідно до умов якого виконавчий комітет передав, а релігійна громада прийняла у безстрокове та безкоштовне користування одноповерхову будівлю церкви з предметами культового використання. У додатках до Типового договору сторони перелічили інвентар, який передається, та навели список осіб, які підписали договір (т. 1, а.с. 17, 105–109).

У довідці від 20 червня 1946 року, виданій уповноваженим Ради зі справ Руської православної церкви при Раді міністрів СРСР Рівненської області, та довідках від 20 липня 1948 року № 79 і від 30 травня 1988 року № 66, виданих уповноваженим Ради зі справ Руської православної церкви при Рівненському облвиконкомі та уповноваженим Ради зі справ релігії при Раді Міністрів УРСР у Рівненській області відповідно, зазначено, що церковна громада с. Красносілля зареєстрована 16 вересня 1944 року за № 79 і користується будівлею церкви (т. 1, а.с. 18–20).

Між обласним відділом в справах будівництва та архітектури виконавчого комітету Рівненської обласної Ради народних депутатів (облвідділ) і церковною радою с. Красносілля (користувач) 20 січня 1988 року укладено охоронний договір на передачу пам’ятника архітектури (далі – Охоронний договір), відповідно до умов якого облвідділ передає користувачу, а користувач приймає у безоплатне користування будинок пам’ятника архітектури Дмитрівської церкви 1783 року з дзвіницею для використання приміщення цього пам’ятника для безпосереднього богослужіння. Користувач бере на себе повну відповідальність за збереження зазначеного майна (т. 1, а.с. 26–28). 

На виконання умов Охоронного договору облвідділ передав, а користувач прийняв у безстрокове безоплатне користування будівлю лише для проведення релігійних обрядів, про що 20 вересня 1988 року складено акт технічного огляду пам'ятника архітектури та передачі його в оренду/використання (т. 1, а.с. 29).

Охоронний договір та акт підписано представниками сторін і скріплено відбитком печатки облвідділу.

Рішенням виконавчого комітету Рівненської обласної ради Народних депутатів від 25 вересня 1991 року № 173 зареєстровано статут Релігійної громади УПЦ в с. Красносілля. Наведене також підтверджується свідоцтвом від 25 вересня 1991 року № 64 про реєстрацію статуту релігійної громади та випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 19 листопада 2015 року (т. 1, а.с. 9–15).

Згідно з довідкою від 10 листопада 2014 року № 582, виданою виконавчим комітетом Красносільської сільської ради Гощанського району Рівненської області, приміщення церкви св. Дмитра с. Красносілля, яке належить на праві власності церковній громаді, призначене для проведення богослужінь у молитовному залі (т. 1, а.с. 35).

Згідно з довідкою від 25 листопада 2015 року № 607, виданою виконавчим комітетом Красносільської сільської ради Гощанського району Рівненської області, у культовій будівлі церкви св. Дмитра с. Красносілля богослужіння здійснює релігійна громада УПЦ (т. 1, а.с. 36).

Розпорядженням голови Рівненської ОДА від 24 грудня 2015 року № 756 зареєстровано статут Релігійної громади УПЦ – КП с. Красносілля. Наведене також підтверджується свідоцтвом від 28 грудня 2015 року № 1623 про реєстрацію статуту Релігійної громади УПЦ – КП і випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 4 січня 2016 року (т. 1, а.с. 65–69).

Із січня 2016 року богослужіння у спірній церкві у с. Красносілля здійснюються Релігійною громадою УПЦ – КП, що вбачається із копії звіту про суми податкових пільг, копій виставлених та оплачених відповідачем рахунків-фактур за спожиту електричну енергію, копії виготовлених і виданих технічних паспортів на будівлю дзвіниці та на будівлю спірної церкви, копію договору добровільного страхування відповідачем зазначеної будівлі церкви від 1 березня 2016 року, довідкою Красносільської сільської ради від 11 березня 2016 року (т. 1, а.с. 76–85).

Як у відповідача, так і в позивача є технічні паспорти на спірну будівлю церкви від 25 квітня 2016 року та від 15 жовтня 2015 року відповідно (т. 1, а.с. 31–34, 70–75).

В обґрунтування заперечень відповідачем надано результати опитувань від 10 листопада 2015 року зі списками членів громади Свято-Дмитрівської церкви с. Красносілля, які виявили бажання перейти від Православної Церкви Московського Патріархату до Православної Церкви Київського Патріархату, засвідчені їхніми підписами. Крім того, відповідачем надано протокол загальних зборів громадян с. Красносілля від 15 листопада 2015 року, на яких, з урахуванням раніше проведеного опитування, прийнято рішення про перехід релігійної громади УПЦ Московського Патріархату до УПЦ Київського Патріархату та вирішено зареєструвати Релігійну громаду УПЦ – КП (т. 1, а.с. 55–62).

Документів, які б свідчили про право власності будь-якої зі сторін спору на спірну будівлю церкви та земельну ділянку під нею, не надано.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що:

– релігійна громада с. Красносілля користується спірною будівлею церкви на підставі Охоронного і Типового договорів;

– протягом 1946–1991 років на території с. Красносілля діяла релігійна громада Руської православної церкви, яка після набрання чинності Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» одержала правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації 25 вересня 1991 року статуту Релігійної громади УПЦ, тому позивач є правонаступником релігійної громади с. Красносілля;

– права релігійних громад, які в установленому порядку користувалися культовими будівлями і майном до введення у дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи. Зміна підпорядкованості релігійною громадою або перехід її у іншу віросповідну (конфесійну) приналежність не може тягти за собою втрату прав і зобов'язань цієї громади за усіма угодами, що були раніше укладені нею. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (у тому числі й безстрокові), укладені до або після введення у дію зазначеного Закону, можуть бути розірвані або припинені лише згідно підстав, передбачених ст.ст. 329–331 Цивільного кодексу Української РСР. Ці договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення у дію зазначеного Закону;

– на території с. Красносілля існує дві релігійні громади, і відповідач із 18 січня 2016 року користується спірною будівлею церкви самовільно, без правовстановлюючих документів, ним не доведено права займати зазначену будівлю;

– спірне нерухоме майно належить на праві власності державі. Будівля церкви жодній релігійній громаді у власність не передавалася (т. 1, а.с. 170–171);

– захист прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб за негаторним позовом надається у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, яке існувало до порушення права. Таким чином, позов про усунення перешкод у користуванні будівлею церкви підлягає задоволенню шляхом зобов’язання Релігійної громади УПЦ – КП повернути у користування Релігійній громаді УПЦ будівлю спірної церкви.

Скасовуючи постанову апеляційного суду та погоджуючись із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, Вищий господарський суд України виходив із того, що до правовідносин, які виникли до введення у дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», цей Закон застосовується до тих прав і обов'язків, що виникнуть після введення його в дію. За змістом положень зазначеного Закону культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається. Судами встановлено, що держава в особі органів, визначених ст. 17 зазначеного Закону, є власником культових будівель і майна. Разом із тим у розумінні наведеної норми державним органом, який реалізовує правомочності держави як власника спірної культової будівлі, є Рівненська ОДА. Проте доказів передачі Рівненською ОДА релігійним громадам у с. Красносілля культової будівлі матеріали справи не містять. Оскільки на території с. Красносілля діють дві релігійні громади, які бажають використовувати спірну будівлю церкви для задоволення духовних потреб, а взаємної згоди про спільне використання культової споруди не досягнуто, порядок користування культовою будівлею і майном повинен визначатися Рівненською ОДА. Водночас, приймаючи постанову про задоволення позову про зобов'язання усунути перешкоди в користуванні та володінні будівлею церкви шляхом повернення її у користування позивачеві, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що такі позовні вимоги не заявлялися, тим самим порушив принцип диспозитивності сторін у судовому процесі, закріплений ст. 129 Конституції України. Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що суд, вирішуючи спір між релігійними громадами щодо користування культовою будівлею, не вправі перебирати на себе повноваження органу виконавчої влади, передбаченого ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», та вирішувати питання, віднесені до компетенції такого органу.

Разом із тим у справі № 7/70-56 за позовом Свято-Іоано-Зачатіївської громади УПЦ, с. Тишковичі до Громади Святого Пророка Предтечі Хрестителя Господнього Іоана УПЦ – КП, с. Тишковичі, Грядівської сільської ради, с. Гряди про усунення перешкод у користуванні приміщенням храму та церковним майном, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції скасував постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позову та погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову з огляду на таке.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що рішенням виконавчого комітету Волинської обласної Ради від 24 грудня 1991 року Українській православній громаді – позивачу було надано статус юридичної особи під назвою «Іоано-Зачатіївська громада Української православної церкви». Рішення (розпорядження) про передачу у володіння чи користування культових будівель і майна приймається облдержадміністрацією за заявою релігійної громади. У матеріалах справи відсутні дані про звернення позивача до Волинської обласної державної адміністрації про передачу йому в безоплатне користування культової будівлі або укладення з ним договору на безоплатне користування. Отже, позивач не надав доказів щодо права володіння і користування майном, за захистом якого він звернувся.

Не погоджуючись із такими висновками апеляційного суду, суд касаційної інстанції виходив із того, що Іоано-Зачатіївська релігійна громада УПЦ с. Тишковичі є правонаступником попередньої відповідно до п.п. 3.4 постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Договір, що був укладений Тишковичівською релігійною громадою з виконкомом місцевої Ради народних депутатів 15 квітня 1986 року на право безоплатного користування майном, за формою і змістом відповідає діючому на той час законодавству, зокрема Положенню про релігійні об'єднання в Українській РСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради УРСР від 1 листопада 1976 року, Інструкції «Про облік релігійних об'єднань, молитовних будинків і споруд, а також про порядок реєстрації виконавчих органів релігійних об'єднань і служителів культу», затвердженій Радою у справах релігії при Раді Міністрів СРСР 31 жовтня 1968 року. Враховуючи, що відповідно до ч. 8 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством, Свято-Іоано-Зачатіївська громада УПЦ с. Тишковичі користується церковною спорудою на законних підставах.

У висновку Верховного Суду України, викладеному у наданій в обґрунтування заяви про перегляд із підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 11116 ГПК, постанові від 18 листопада 2009 року у справі № 21-1425во09 за скаргою Релігійної громади УПЦ на розпорядження виконуючого обов’язки голови Закарпатської обласної державної адміністрації від 26 квітня 2005 року № 218 «Про передачу у спільне почергове користування культових споруд», зазначено про таке щодо правомірності (можливості) передачі культової будівлі у почергове користування двом або більше релігійним громадам у випадку, коли ця будівля вже знаходиться у правомірному користуванні якоїсь однієї релігійної громади. За умовою від 30 травня 1954 року культову будівлю храм Різдва Богородиці передано виконкомом Перечинської районної ради депутатів трудящих у безстрокове та безоплатне користування православній громаді с. Зарічево. Остання на підставі зазначеної умови користується цією спорудою на час розгляду справи. Така умова є цивільно-правовою угодою, яка згідно з ч. 8 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» може бути розірвана або припинена лише в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Таким чином, культова будівля, що знаходиться у правомірному користуванні релігійної громади, не може бути передана у почергове користування двом або більше релігійним громадам у порядку, визначеному ч. 3 ст. 17 зазначеного Закону, до розірвання попередньої угоди в порядку та з підстав, передбачених цивільним законодавством України.

Забезпечуючи єдність судової практики, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. 

Згідно з положеннями ст.ст. 16, 391, 396 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів такого захисту може бути припинення дії, яка порушує право. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Відповідно до ст.ст. 13 і 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні громади одержують правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації їх статуту (положення).

Статтею 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено особливості користування майном релігійними громадами. Зокрема, встановлено, що релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам'яток історії та культури. Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається. 

Згідно з постановою Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 pоку 

№ 988-XII до приведення законодавства України у відповідність із Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» застосовуються чинні акти законодавства України, якщо вони не суперечать цьому Закону. Зазначений Закон застосовується до правовідносин, які виникли після введення його в дію. Щодо правовідносин, які виникли до введення в дію цього Закону, він застосовується до тих прав і обов'язків, що виникнуть після введення його в дію. Релігійні організації, зареєстровані до введення в дію цього Закону, у разі збереження віросповідної приналежності, для одержання правоздатності юридичної особи подають до 1 січня 1992 року органам, що здійснюють реєстрацію, лише статути (положення), які відповідають вимогам цього Закону. Постановою покладено в тому числі й на обласні державні адміністрації обов’язок забезпечити відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передачу у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням, зокрема, прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави; прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном у встановленому законом порядку. 

Таким чином, права релігійних громад, які в установленому порядку користувалися культовими будівлями і майном до введення у дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи. Права громад щодо володіння і користування цими будівлями і майном зберігаються також за їх правонаступниками. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (в тому числі й безстрокові), укладені до або після введення в дію зазначеного Закону, можуть бути розірвані або припинені лише відповідно до передбачених ЦК підстав. Зазначені договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення в дію цього Закону. Доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути довідки державних архівних установ, державного комітету у справах релігій, архівні документи церковних організацій, рішення місцевих органів влади та інші письмові докази.

Вирішуючи спори між релігійними громадами щодо користування культовими спорудами, слід виходити з того, що врахування обопільних прав і законних інтересів різних релігійних громад на спірні культові будівлі полягає у необхідності забезпечення віруючих усіх релігій, віровизнань та конфесійних угруповань рівними можливостями для відправлення культів у пристосованих для цього приміщеннях, як це передбачено Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». 

Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимоги релігійної громади, яка вважає себе володільцем культової будівлі, до іншої релігійної громади, яка самовільно заволоділа нею, про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні та володінні зазначеним майном.

За змістом положень ч. 1 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження рішення. 

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, ратифіковану Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі – Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 

Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

У рішенні в справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року (заяви № 29458/04 та № 29465/04) Європейський суд з прав людини вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. 

Таким чином, процедури перегляду судових рішень у касаційному порядку повинні відповідати вимогам ст. 6 Конвенції і положенням законодавства України та мають бути збалансовані з реальністю правового захисту та ефективністю рішень судів усіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права. 

Отже, переглядаючи постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2016 року, Вищий господарський суд України мав керуватися положеннями розділу ХІІ? ГПК, у тому числі ст.ст. 1115, 1117 ГПК, якими визначено порядок розгляду касаційної скарги та межі перегляду справи в касаційній інстанції. 

За змістом положень ст. 1115 ГПК у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду. 

Відповідно до ст. 1117 ГПК касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. 

Аналіз наведених процесуальних норм дає підстави для висновку, що за змістом своїх повноважень суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування норм матеріального і додержання норм процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій в конкретній справі стосовно її фактичних обставин, встановлених судами при розгляді справи попередніми інстанціями, та не наділений правом робити висновки, пов’язані з оцінкою доказів, зокрема щодо достовірності, достатності, переваги одних доказів над іншими.

У справі, яка розглядається, апеляційним судом на підставі наданих сторонами доказів встановлено, що Релігійна громада УПЦ є правонаступником релігійної громади с. Краснопілля, яка згідно з умовами чинних Типового та Охоронного договорів є користувачем спірної культової споруди. Позивач довів своє право користування церквою в с. Красносілля, на той час як відповідачем документів, що підтверджували би передачу цієї будівлі у його користування, не надано.

Разом із тим суд касаційної інстанції, узявши до уваги ті самі факти та обставини, встановлені апеляційним судом, здійснив їх переоцінку та дійшов висновку, що доказів передачі релігійним громадам у с. Красносілля культової будівлі матеріали справи не містять.

Отже, Вищий господарський суд України вийшов за межі своїх повноважень і порушив наведені вище норми процесуального права, тобто діяв не як суд, встановлений законом, що є перепоною у здійсненні належного судового провадження.

Відповідно до пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 цього Кодексу, у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі або полягає у порушенні правил підвідомчості (предметної підсудності), має право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції.

У зв'язку з наведеним заява Релігійної громади УПЦ підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року у справі № 918/553/16 – скасуванню з передачею справи на розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а:

Заяву Релігійної громади Свято-Дмитрівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви с. Красносілля Гощанського району задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року у справі № 918/553/16 скасувати, а справу передати на розгляд до суду касаційної інстанції. 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. 

Головуючий Т.Є. Жайворонок
Судді: І.С. Берднік
А.А. Ємець 

Постанова від 1 листопада 2017 року № 3-742гс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8DD5C70E98015667C22581D700385A80

[ANTIRAID]

ВСУ указал, что по содержанию своих полномочий суд кассационной инстанции проверяет правильность применения норм материального и соблюдения норм процессуального права судами первой и апелляционной инстанций в конкретном деле относительно его фактических обстоятельств, установленных судами при рассмотрении дела предыдущими инстанциями, и не наделен правом делать выводы, связанные с оценкой доказательств, в частности относительно достоверности, достаточности, преимущества одних доказательств перед другими.

Это дело демонстрирует довольно надуманный и искусственный подход к пересмотру дела.Также возникает вопрос о наличии или отсутствии конфликта интересов у судей относящихся к определенной религиозной конфессии и их прямой заинтересованности в результате рассмотрения этого спора.