Постановление ВСУ по пересмотру о правомерности взыскания инфляционных потерь в соответствии со ст. 625 ГК по депозиту украденному сотрудниками банка

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 листопада 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року, 

в с т а н о в и л а:

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») про відшкодування майнової та моральної шкоди.

ОСОБА_1 зазначав, що у період з 23 березня 2005 року по 13 червня 2007 року він вніс до Новотроїцького відділення ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 7 тис. 550 грн з метою покладення їх на депозитний рахунок. Грошові кошти було прийнято працівником банку ОСОБА_2 в рахунок оформленого депозитного договору НОМЕР_1, про що свідчить відповідна відмітка у договорі.

У подальшому з’ясувалося, що працівник банку ОСОБА_2 отриманні від позивача кошти на банківський рахунок не внесла, а присвоїла їх шляхом підробки депозитного договору з внесенням до нього завідомо неправдивих відомостей, за що вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року вона була засуджена за скоєння злочину, передбаченого частиною п’ятою статті 191 Кримінального кодексу України.

Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 2 жовтня 2014 року стягнуто на його користь із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» майнову шкоду в сумі 6 тис. 500 грн на підставі статті 1172 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Вказане рішення виконано банком 20 лютого 2015 року.

Посилаючись на те, що грошові кошти за час, який минув з моменту викрадення працівниками банку до моменту їх повернення, значно знецінились унаслідок інфляції, позивач просив стягнути з відповідача на його користь компенсацію в розмірі 7 тис. 189 грн.

Крім того позивач вважав, що винними діями працівників банку йому заподіяно моральної шкоди, яка виявилася у душевних стражданнях у зв’язку із втратою майна. На відшкодування моральної шкоди просив стягнути 15 тис. грн.

Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 12 травня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 7 тис. 189 грн на відшкодування майнової шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 17 червня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, апеляційну скаргу ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено частково, рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 12 травня 2015 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 майнової шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду апеляційної інстанції скасовано, справу передано на новий апеляційний розгляд.

Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 10 грудня 2015 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відхилено, рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 12 травня 2015 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року відмовлено ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року та 2 квітня 2014 року, постанови Верховного Суду України від 29 січня 2014 року та 13 січня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року встановлено, що у період з 23 березня 2005 року по 13 червня 2007 року працівник ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» ОСОБА_2 прийняла від ОСОБА_1 7 тис. 550 грн, про що зробила відмітки в договорі від 23 березня 2005 року НОМЕР_1 для зарахування на рахунок останнього, проте грошові кошти на рахунок не внесла, рахунок фактично не відкрила, а умисно розтратила кошти, передавши їх ОСОБА_3.

З метою приховування вчиненого розкрадання грошових коштів підробила вищевказаний договір, шляхом внесення в нього завідомо неправдивих відомостей, спричинивши у такий спосіб ОСОБА_1 майнової шкоди.

Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 2 жовтня 2014 року із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 стягнуто 6 тис. 500 грн на підставі частини першої статті 1172 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). 

14 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до банку із заявою про добровільне виконання рішення суду та згідно з платіжним дорученням від 17 лютого 2015 року НОМЕР_2 банк перерахував позивачу 6 тис. 500 грн.

З листа Банку від 6 серпня 2007 року щодо розгляду заяви позивача про переоформлення договору НОМЕР_1 вбачається, що на рахунку позивача обліковуються кошти в сумі 1 тис. грн, на які відповідно до умов договору нараховані 216 грн 18 коп. відсотків. Кошти в сумі 6 тис. 500 грн на рахунок не надходили, що підтверджується вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк має в повному обсязі відшкодувати шкоду, яка полягає в інфляційних втратах понесених позивачем від знецінення його грошових коштів за весь період, коли з вини працівників відповідача він був позбавлений можливості ними користуватися.

Разом з тим у справах, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року та 2 квітня 2014 року в яких надані заявником для порівняння, суди встановили, що підставою для звернення до суду з позовом про стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, слугувало невиконання рішення суду, яке набуло чинності, про відшкодування шкоди у зв’язку з дорожньо-транспортною пригодою та стягнення моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я при виконанні трудових обов’язків (відповідно). В ухвалах міститься висновок про те, що оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, то до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов’язання (стаття 625 ЦК України).

У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року міститься висновок про те, що покладення на особу передбаченої статтею 1172 ЦК України відповідальності, яка застосовується в деліктних правовідносинах, виключає одночасне застосування норм права, які передбачають відповідальність за порушення договірних правовідносин.

У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року міститься висновок про те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу входить до складу грошового зобов’язання та виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів. При наявності у справі судового рішення, яким вже було встановлено розмір завданої шкоди та відповідно стягнуто її, такий розмір шкоди відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи і суд не вправі змінювати його, в тому числі шляхом застосування положень статті 625 ЦК України.

Отже, порівняння наведених судових рішень, на які у своїй заяві посилається ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» із судовим рішенням у справі, яка переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді справ з тотожними предметами спору, підставами позову та з аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

За таких обставин вважати заяву ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Херсонської області від 10 грудня 2015 року та рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 12 травня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді:
В.І. Гуменюк
В.М. Сімоненко
Л.І. Охрімчук 
 
Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-353цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1FC952899ADDAF45C22581D700389E60

[ANTIRAID]

ВСУ не найдя неодинакового применения, согласился с судами низших инстанций, которые исходили из того, что банк в полном объеме должен возместить вред, заключающийся в инфляционных потерях понесенных истцом от обесценивания его денежных средств за весь период, когда по вине работников ответчика он был лишен возможности ими пользоваться.