Збірник документів Ради Європи «Безпека журналістів»
Автор:
ANTIRAID, в Судебная практика Европейского суда по правам человека
-
Пользователи
-
Похожий контент
-
Автор: ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 червня 2018 року
м. Київ
Справа N 2а-525/2012 (2603/2661/12)
Провадження N 11-304зва18
ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
головуючого Князєва В.С.,
судді-доповідача Золотнікова О.С.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
за участю секретаря судового засідання - Мамонової І.В.,
Учасники справи:
представник відповідача (Міністерства внутрішніх справ України) - Отрода Т.Ю.,
представник відповідача (Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна страхова компанія "Оранта") - Кучма О.Л.,
розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_5 про перегляд постанови Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року (судді Грегуль О.В., Бабко В.В., Шевчук О.П.), ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року (судді Хрімлі О.Г., Коротких А.Ю., Файдюк В.В.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року (судді Штульман І.В., Олексієнко М.М., Рецебуринський Ю.Й.) в адміністративній справі N 2а-525/2012 (2603/2661/12) за позовом ОСОБА_5 до Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України), Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі - ГУПФУ), Відкритого акціонерного товариства Національна акціонерна страхова компанія "Оранта" (далі - ВАТ НАСК "Оранта") про зобов'язання вчинити дії та
ВСТАНОВИЛА:
У червні 2007 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до МВС України, ГУПФУ, ВАТ НАСК "Оранта", у якому з урахуванням неодноразово уточнених позовних вимог просив:
- визнати незаконними рішення (дії) МВС України про перерахунок пенсії в частині визначення розміру: посадового окладу, щомісячної доплати за вислугу 20 і більше років на посадах слідчих у розмірі 100 % суми пенсії та премії;
- зобов'язати МВС України надати довідку до ГУПФУ про розмір його грошового забезпечення, врахувавши до грошового забезпечення, з якого нараховується пенсія: посадовий оклад у розмірі 185 грн. щомісячну доплату за вислугу 20 і більше років на посадах слідчих у розмірі 100 % суми пенсії, виходячи з 80 % грошового забезпечення, премію у розмірі місячного грошового забезпечення;
- зобов'язати ГУПФУ здійснити перерахунок раніше призначеної йому пенсії з 1 січня 2005 року;
- визнати недійсною довідку N 15/3-3, видану МВС України 27 січня 2004 року, про місячне грошове утримання;
- зобов'язати ВАТ НАСК "Оранта" здійснити розрахунок грошового утримання на день виплати страхової суми, до якого врахувати: посадовий оклад у розмірі 185 грн. щомісячну надбавку за службу на посадах слідчих понад 15 років у розмірі 25 % до окладів грошового утримання, щомісячну доплату за службу на посадах слідчих понад 20 років у розмірі 100 % від суми пенсії з 80 %, щомісячну надбавку за особливі умови служби у розмірі 50 % окладів грошового утримання, надбавку за безперервну службу у розмірі 90 % грошового утримання, премію у розмірі 33,3 % грошового утримання, з якого перерахувати страхову суму;
- зобов'язати МВС України здійснити виплату йому одноразової грошової допомоги, врахувавши до грошового забезпечення, з якого нараховується грошова допомога, посадовий оклад у розмірі 1250 грн.
Деснянський районний суд міста Києва постановою від 08 червня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року, відмовив ОСОБА_5 у задоволенні адміністративного позову.
На обґрунтування постановлених судових рішень суди першої і другої інстанцій вказали про відсутність порушення прав позивача при нарахуванні та виплаті належних йому при звільненні грошових сум та пенсій.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнив частково. Суд касаційної інстанції скасував постанову Деснянського районного суду міста Києва від 08 червня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_5 до ВАТ НАСК "Оранта" про зобов'язання вчинити дії, а провадження у справі в цій частині закрив. В іншій частині постанову Деснянського районного суду міста Києва від 08 червня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року Вищий адміністративний суд України залишив без змін.
Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_5 до ВАТ НАСК "Оранта" про зобов'язання вчинити дії, Вищий адміністративний суд України керувався тим, що спір в цій частині підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Залишаючи без змін постанову Деснянського районного суду міста Києва від 08 червня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року в іншій частині, Вищий адміністративний суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність позовних вимог ОСОБА_5 до МВС України та ГУПФУ, оскільки відповідно до наказу МВС України від 07 червня 2002 року N 218 о/с позивачу правомірно встановлено посадовий оклад у розмірі 180 грн. а усі інші види грошового забезпечення обчислені з урахуванням встановленого окладу та є такими, що відповідають чинному законодавству.
21 березня 2018 року ОСОБА_5 подав до Великої Палати Верховного Суду заяву про перегляд постанови Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. Позивач просить скасувати постановлені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, позивач зазначив, що 12 березня 2018 року Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) повідомив ОСОБА_5 про приєднання його заяви N 26724/17 до заяви N 56576/08 ОСОБА_6 проти України та постановлення на його користь остаточного рішення. На думку заявника, встановлення Судом порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) є підставою для перегляду судових рішень у справі N 2а-525/2012 (2603/2661/12).
Представник ПАТ "НАСК "Оранта" у відзиві на заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами просить судові рішення залишити без змін.
Позивач та представник ГУПФУ, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, до суду не з'явилися.
Представники відповідачів - МВС України та ПАТ "НАСК "Оранта" у судовому засіданні просили відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_5
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в заяві ОСОБА_5 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
Відповідно до пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
Утілення таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами при розгляді справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема й у частинах першій та другій статті 6 КАС України.
На підставі статті 46 Конвенції та статті 2 Закону N 3477-IV держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
За статтею 41 Конвенції якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
З визначення, наведеного у статті 1, а також зі змісту глави 3 Закону N 3477-IV вбачається, що рішення ЄСПЛ може бути виконане шляхом: виплати стягувачеві грошової компенсації (відшкодування), вжиття додаткових заходів індивідуального характеру та/або вжиття заходів загального характеру.
Згідно зі статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.
Цією ж нормою права передбачено, що відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам від 19 січня 2000 року N R (2000) 2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
- коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
- коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
Міністерство юстиції України надало копію рішення ЄСПЛ у справі "Гриценко та інші проти України" разом з його автентичним перекладом українською мовою.
З названого рішення ЄСПЛ у справі "Гриценко та інші проти України" та додатків до нього вбачається, що ОСОБА_5 подав до ЄСПЛ заяву N 26724/17, у якій скаржився, зокрема, на надмірну тривалість цивільного провадження та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
22 лютого 2018 року ЄСПЛ ухвалив остаточне рішення у справі "Гриценко та інші проти України" (далі - Рішення), у якому констатував порушення Україною, в тому числі і щодо ОСОБА_5, пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю цивільного провадження.
У мотивувальній частині Рішення ЄСПЛ зазначив, що розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватися у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявників та відповідних органів влади, а також важливість предмета спору для заявників (рішення у справі "Фридлендер проти Франції" (Frydlender v. France), заява N 30979/96). У справі "Красношапка проти України" (N 23786/02 від 30 листопада 2006 року) Суд уже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються в цій справі (пункти 7 та 8 Рішення).
Крім того, ЄСПЛ указав, що розглянувши всі наявні матеріали, не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті цих скарг. З огляду на свою практику із цього питання ЄСПЛ констатував, що у цій справі тривалість проваджень була надмірною і не відповідала вимозі "розумного строку", а також, що заявники не мали ефективного засобу юридичного захисту щодо цих скарг (пункти 9 та 10 Рішення).
Із цих підстав ЄСПЛ оголосив прийнятними скарги, у тому числі скаргу ОСОБА_5, щодо надмірної тривалості цивільних проваджень та відсутності в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту. Постановив, що ці скарги свідчать про порушення пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції та зобов'язав державу-відповідача сплатити заявникам суми, зазначені в додатку до Рішення (пункти 3 й 4 резолютивної частини Рішення).
Як убачається з додатка до Рішення, ОСОБА_5 (заява N 26724/17) присуджено 900 євро як відшкодування моральної та матеріальної шкоди і судових та інших витрат.
З огляду на прийняття ЄСПЛ Рішення ОСОБА_5 просить переглянути постанову Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 рокуу справі N 2-а-525/12 з подальшим їх скасуванням та прийняттям нового рішення про задоволення його позову.
Як зазначено вище, рішення суду може бути переглянуте в разі встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
Водночас у розумінні статті 10 Закону N 3477-IV повторний розгляд справи є засобом для забезпечення відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, як додаткового заходу індивідуального характеру, що вживається з метою виконання рішення ЄСПЛ.
Системний аналіз цих правових норм дає підстави для висновку про те, що встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для перегляду судових рішень лише у випадку, якщо такий перегляд забезпечить відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції.
У випадку, що розглядається, ЄСПЛ констатував порушення національними судами вимог розумності строку розгляду справ та відсутності ефективного засобу юридичного захисту щодо скарг із цього приводу, у зв'язку із чим ОСОБА_5 було присуджено компенсацію на відшкодування моральної й матеріальної шкоди, судових та інших витрат в розмірі 900 євро.
При цьому Рішення не містить указівок на порушення національними судами при розгляді справи ОСОБА_5 положень законодавства під час вирішення цієї справи по суті позовних вимог.
Зазначені питання не були предметом дослідження ЄСПЛ при ухваленні Рішення, тому встановлені в ньому конвенційні порушення Україною щодо надмірної тривалості розгляду справи не ставлять під сумнів результат оскаржуваних судових рішень.
Наслідки судових рішень, про перегляд яких ставиться питання в заяві ОСОБА_5, не пов'язані з установленим ЄСПЛ порушенням права на ефективний засіб юридичного захисту у зв'язку з недотриманням правила "розумного строку розгляду".
Таким чином, ураховуючи встановлене в Рішенні порушення положень Конвенції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для застосування додаткових заходів індивідуального характеру у вигляді відновлення провадження в адміністративній справі шляхом скасування судових рішень, оскільки можливість їх перегляду обумовлюється змістом констатованих ЄСПЛ порушень. Повторний же розгляд справи не відновить порушеного права заявника на розгляд справи протягом розумного строку, а також права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.
У цій справі обов'язок держави виплатити ОСОБА_5 компенсацію в розмірі 900 євро є справедливою сатисфакцією за встановлені Рішенням порушення Конвенції.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 368 КАС України за результатами перегляду рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 344, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_5 про перегляд постанови Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року у справі N 2а-525/2012 (2603/2661/12) за виключними обставинами з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Повний текст постанови складено 06 липня 2018 року.
Головуючий: Князєв В.С.
Суддя-доповідач О.С. Золотніков
Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко
С.В. Бакуліна Л.І. Рогач
В.В. Британчук І.В. Саприкіна
Д.А. Гудима О.М. Ситнік
В.І. Данішевська О.С. Ткачук
Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич
Н.П. Лященко О.Г. Яновська
Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
-
Автор: ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 червня 2018 року
м. Київ
Справа N 2а-26/08
Провадження N 11-274зва17
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Прокопенка О.Б.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року (у складі суддів Семененка Я.В., Стежко В.А., Баранник Н.П.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (у складі суддів Юрченко В.В., Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г., Стародуба О.О., Тракало В.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області (далі - управління праці Міськради), третя особа - начальник управління праці Міськради Семак Олександр Геннадійович, про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,
УСТАНОВИЛА:
У травні 2006 року ОСОБА_2 звернулась до суду з указаним позовом.
Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 1 березня 2003 року була прийнята на роботу спеціалістом І категорії - бухгалтером відділу бухгалтерського обліку та звітності управління праці Міськради. 1 липня 2004 року вона була переведена на посаду директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян цього управління Міськради. Відповідно до наказу начальника управління праці Міськради від 15 лютого 2006 року N 21 були проведені заходи щодо зміни організації виробництва і праці управління.
Наказом начальника управління праці Міськради від 12 квітня 2006 року N 62-к на виконання наказу від 15 лютого 2006 року N 21 ОСОБА_2 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП).
Вважаючи своє звільнення з роботи незаконним, ОСОБА_2 просить скасувати накази від 15 лютого 2006 року N 21 та від 12 квітня 2006 року N 62-к, поновити її на роботі на посаді директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян управління праці Міськради, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн.
Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області постановою від 21 лютого 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив.
Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 липня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 лютого 2008 року скасував, а провадження в адміністративній справі закрив.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без зміни.
У березні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду заяву про перегляд постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (як убачається зі змісту заяви) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС, а саме у зв'язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
У заяві ОСОБА_2 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення - про задоволення її позовних вимог.
Підставою для перегляду зазначених судових рішень ОСОБА_2 вважає рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2017 року "ОСОБА_2 проти України", заява N 55339/07 (далі - Рішення, ЄСПЛ, Суд відповідно), яким установлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо права заявниці на доступ до суду (пункт 3 резолютивної частини Рішення).
ОСОБА_2 вважає, що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи за її позовом до управління праці Міськради про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
У відзиві на заяву ОСОБА_2 відповідач просить у її задоволенні відмовити. Наводить доводи про те, що управління праці Міськради при звільненні ОСОБА_2 не порушило вимог КЗпП, тому вважає що підстав для задоволенні її позовних вимог немає.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року і призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені у заяві доводи та доводи відзиву відповідача, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, узявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І).
Пунктом 1 статті 6Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
У пункті 16 Рішення Суд нагадує, що відповідно до його практики пункт 1 статті 6 Конвенції втілює "право на суд", за яким право на доступ до суду (тобто право ініціювати провадження у національних судах) становить лише один з його аспектів. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (зокрема, рішення від 4 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France), пункт 36; від 28 лютого 2008 року у справі "Церква села Сосулівка проти України", заява N 37878/02, пункт 50).
ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця мала можливість ініціювати провадження у національних судах, проте вони зрештою не розглянули по суті її позовні вимоги щодо поновлення на роботі, встановивши, що вони не мали юрисдикції стосовного цього питання, незважаючи на той факт, що процесуальні вимоги прийнятності були дотримані (пункт 18 Рішення).
У пункті 23 цього РішенняСуд послався на згадану справу "Церква села Сосулівка проти України", в якій він установив, що аналогічна ситуація свідчила про відмову у правосудді, що порушило саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявницю було позбавлено її права на доступ до суду, відповідно було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (пункт 24 Рішення).
За змістом пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV).
Частиною першою статті 1 Закону N 3477-ІVвизначено, що виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону N 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.
Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина третя згаданої статті).
Як установлено у Рішенні та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 звернулася з адміністративним позовом до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, який 21 лютого 2008 року ухвалив постанову про відмову в задоволенні її позовних вимог. Заявниця подала апеляційну скаргу. Постановою від 16 липня 2008 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі, оскільки вона мала розглядатися в порядку цивільного судочинства, бо позивач ОСОБА_2 не була державним службовцем. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін, а ухвалою від 14 квітня 2011 року заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року залишив без задоволення.
У пункті 20 Рішення ЄСПЛ дійшов висновку, що Вищий адміністративний суд Українивідмовився слідувати ухвалам Верховного Суду України, який визначив адміністративну юрисдикцію щодо справи заявниці. Оскільки Верховний Суд України є найвищим органом судової влади України, який здійснює офіційне тлумачення законодавства, заявниця мала законне сподівання, що ця ухвала не буде поставлена під сумнів.
Як убачається із матеріалів справи, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області рішенням від 24 жовтня 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 грудня 2006 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до управління праці Міськради про визнання наказу недійсним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2007 року N 6-6012св07 вказані судові рішення скасовані, а справу передано до суду першої інстанції для розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до цієї ухвали Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки спір у справі стосується проходження державної служби, то він має розглядатися в порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 210, 211).
Наведена обставина в розумінні підпункту "b" підпункту "іі" пункту II Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N R (2000)2 від 19 січня 2000 року "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
Таким чином, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи можна усунути шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи до апеляційного суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства.
Керуючись статтями 243, 355, 356, 359, 368, 369КАС, Велика Палата Верховного Суду.
ПОСТАНОВИЛА:
1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд судових рішень задовольнити.
2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року скасувати, а справу передати на новий апеляційний розгляд.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
-
Автор: ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 червня 2018 року
м. Київ
Справа N 2а-14/11
Провадження N 11-264зва18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Саприкіної І.В.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
за участю:
секретаря судового засідання - Комісаренко В.Д.,
представника заявника - ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 про перегляд за виключними обставинами постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року (у складі суддів Щербака А.А., Малиш Н.І., Мельника В.В.) у справі N 2а-14/11 за адміністративним позовом ОСОБА_5 до управління Пенсійного фонду України в Довгинцівському районі м. Кривого Рогу Дніпропетровської області (далі - Управління ПФУ) про визнання неправомірною відмови в перерахунку пенсії та зобов'язання здійснити перерахунок пенсії з підстави, визначеної п. 3 ч. 5 ст. 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України),
УСТАНОВИЛА:
У вересні 2010 року ОСОБА_5 звернувся до Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив визнати неправомірною відмову Управління ПФУ у проведенні перерахунку пенсії із застосуванням показника середньої заробітної плати в цілому по Україні за календарний рік, що передує року перерахунку, тобто за 2009 рік, і зобов'язати відповідача здійснити такий перерахунок, починаючи з 01 січня 2010 року.
На обґрунтування позову ОСОБА_5 зазначив, що Управління ПФУ здійснило перерахунок пенсії всупереч вимогам ст. 42 Закону України від 09 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV), застосувавши показник середньої заробітної плати за 2007 рік замість показника, який передує року здійснення перерахунку, чим обмежило його право на пенсійне забезпечення в повному обсязі.
Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу постановою від 18 лютого 2011 року адміністративний позов задовольнив частково. Визнав неправомірною відмову Управління ПФУ щодо застосування середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України за 2009 рік, відповідно до вимог ст. 40, 42 Закону N 1058-IV під час проведення перерахунку призначеної позивачу пенсії. Зобов'язав відповідача здійснити ОСОБА_5 перерахунок та виплату пенсії із застосуванням середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України за 2009 рік, починаючи з 01 січня 2010 року згідно з вимогами ст. 40, 42 Закону N 1058-IV. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 26 червня 2012 року скасував постанову Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 18 лютого 2011 року та відмовив у задоволенні позову.
Рішення суду апеляційної інстанції в касаційному порядку не переглядалося й набрало законної сили з моменту постановлення (ст. 254 КАС України у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції), оскільки справа в суді першої інстанції розглядалася в порядку скороченого провадження, передбаченого ст. 183-2 цього Кодексу (у вказаній редакції).
Тобто ці рішення суди обох інстанцій прийняли без виклику сторін та без їх повідомлення про дату засідання за наявними у справі матеріалами.
Згодом ОСОБА_5 подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяву проти України, у якій скаржився на порушення своїх прав за ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (далі - Конвенція), а саме на те, що національний суд не повідомив його про здійснення апеляційного провадження у справі, у зв'язку із чим він був позбавлений можливості подати заперечення стосовно поданої апеляційної скарги.
03 жовтня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "ОСОБА_5 проти України" (далі - Рішення) за заявою ОСОБА_5 N 18656/13, яким постановив, що Україна порушила стосовно заявника п. 1 ст. 6 Конвенції - право на справедливий суд у зв'язку з недотриманням принципу рівності сторін.
Рішення ЄСПЛ набуло статусу остаточного 03 січня 2018 року.
13 березня 2018 року ОСОБА_4 як представник ОСОБА_5 подав до Верховного Суду заяву про перегляд за виключними обставинами постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року у справі N 2а-14/11 на підставі п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) і просив скасувати зазначене рішення, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Заяву мотивовано тим, що постанова суду апеляційної інстанції не ґрунтується на принципі верховенства права та вимогах закону, прийнята без дотримання вимог п. 1 ст. 6 Конвенції, про що зазначено в рішенні ЄСПЛ.
При цьому зауважено, що під час прийняття рішення апеляційний суд порушив принцип рівності сторін, не повідомивши ОСОБА_5 про відкриття апеляційного провадження у справі, у зв'язку із чим у нього не було можливості скористатися правом подати заперечення на апеляційну скаргу та викласти доводи на підтримку своєї позиції.
Крім того, заявник посилається на порушення судом апеляційної інстанції вимог, передбачених ч. 1 ст. 190 та ч. 3 ст. 191 КАС України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції), якими встановлено обов'язок направлення копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у розгляді справи, з метою надання заперечень на апеляційну скаргу, що також вплинуло на змагальність сторін. Рішення, прийняте за результатами апеляційного розгляду справи, також не було направлене на адресу ОСОБА_5
Міністерство юстиції України надало копію Рішення ЄСПЛ разом з його автентичним перекладом українською мовою.
У судовому засіданні представник заявника - ОСОБА_4 підтримав заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Крім того зазначив, що Велика Палата Верховного Суду вже розглядала аналогічні справи про перегляд судових рішень за виключними обставинами і дійшла висновку про необхідність скасування рішень апеляційних судів.
Представник Управління ПФУ відзиву на заяву не подав, до суду не з'явився, хоча йбув належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання.
Розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_5, заслухавши доводи його представника, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно з п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
У Рішенні ЄСПЛ постановив, що національними судами було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції, де визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Також у своєму Рішенні ЄСПЛ, указавши на порушення Україною п. 1 ст. 6 Конвенції, керувався тим, що національне законодавство України містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін процесу про ключові процесуальні дії та дотримання таким чином принципу рівності сторін і зберігання відповідної інформації, адже загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу.
Так, у п. 36 Рішення ЄСПЛ звернув увагу, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Кожній стороні має бути надана можливість представити свою справу за таких умов, що не ставить їх у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Під загрозою стоїть упевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (рішення у справі "Беер проти Австрії"). Невручення належним чином судових документів може позбавити сторони можливості захищати себе у провадженні (рішення у справі "Заводнік проти Словенії").
У п. 37 - 39 рішення ЄСПЛ зазначив, що в цій справі для забезпечення дотримання принципу рівності сторін заявнику мала бути забезпечена можливість подати відзив на апеляційну скаргу, подану в його справі. При цьому національне законодавство передбачало конкретну процедуру для того, щоб заявник фактично міг скористатися такою можливістю. Насамперед КАС України містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін про ключові процесуальні дії та дотримання таким чином принципу рівності сторін і зберігання відповідної інформації. Спеціальні норми вимагали, щоб у випадку надсилання судових документів поштою їх направляли рекомендованою кореспонденцією. Більше того, особа, яка вручає документ, мала повернути до суду розписку про одержання, а національне законодавство чітко вимагало, щоб таку розписку було долучено до матеріалів справи.
Як убачається зп. 42 Рішення, ЄСПЛ дійшов висновку про недоведеність вручення заявнику копії апеляційної скарги або ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.
В п. 47, 48 Рішення ЄСПЛ установив, що всупереч національному законодавству, та незважаючи на зусилля заявника захистити свої інтереси, йому не було надіслано копії поданої в його справі апеляційної скарги і відповідно позбавлено реалізації права на подання заперечень на неї, що призвело до порушення принципу рівності сторін (рішення у справі "Беер проти Австрії" та рішення у справі "Салов проти України").
Українським законодавством було визначено принципи адміністративного судочинства, серед яких - рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом (ст. 7 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом).
Цей принцип реалізується, зокрема, наданням особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав та обов'язків, до яких, крім іншого, віднесено право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, а також право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення (ст. 49 КАС України в указаній редакції).
Пунктом 2 ч. 1 ст. 190 КАС України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції) передбачалося, що суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття апеляційного провадження надсилає копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у справі, разом з копією апеляційної скарги, інформацією про їхні права й обов'язки та встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу.
Усі судові рішення, ухвалені суддею-доповідачем під час підготовки справи до апеляційного розгляду, викладаються у формі ухвали. Копії ухвал надсилаються особам, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 190 КАС України в згаданій вище редакції).
Таким чином, як установлено в Рішенні ЄСПЛ та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_5 не було повідомлено про апеляційне провадження в його справі, унаслідок чого він був позбавлений можливості надати свої заперечення щодо поданої Управлінням ПФУ апеляційної скарги, що призвело до порушення принципу рівності сторін.
Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в ст. 1 розділу І Конвенції.
За змістом ст. 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.
Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з абз. 9 ч. 1 ст. 1 Закону N 3477-ІV виконання рішення ЄСПЛ передбачає а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
Статтею 10 Закону N 3477-ІV передбачено, що з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
З огляду на характер (зміст) дій суду апеляційної інстанції під час вирішення справи за позовом ОСОБА_5, конкретний прояв яких було встановлено в Рішенні ЄСПЛ, можна дійти висновку, що було порушено гарантії справедливого судового розгляду, а саме принцип рівності сторін, згідно з яким кожній стороні має бути надана можливість представити справу, включаючи докази у справі, за таких умов, щоб сторона не перебувала в гіршому становищі, ніж інша.
Отже, рішення суду апеляційної інстанції в контексті обставин справи належить визнати таким, що постановлено з порушенням положень адміністративного процесуального законодавства.
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справах: N 2а-2573/11, 2а-3683/11, N 2а-4552/11 на підставі прийнятого 27 червня 2017 року ЄСПЛ рішення у справі "Лазаренко та інші проти України".
Зважаючи на зміст та висновки, викладені в Рішенні ЄСПЛ щодо порушень Конвенції та вимог національного законодавства в контексті цієї справи, а також порушень норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду встановила, що ці порушення можна усунути шляхом скасування постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року з направленням справи до апеляційного суду на новий розгляд для постановлення рішення відповідно до вимог процесуального законодавства.
Ураховуючи викладене та керуючись ст. 344, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 задовольнити.
Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
Повний текст постанови суду складено 15 червня 2018 року.
-
Автор: ANTIRAID
ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Д.А. Гудими та В.С. Князєва
Справа N 9-484/2004 (Со-77/04)
Провадження N 13-9зво18
Короткий виклад історії справи
1. 15 листопада 2002 року слідчий слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ (далі також - СУ ГУ МВС) України в м. Києві порушив кримінальну справу за частиною першою статті 176 Кримінального кодексу (далі також - КК) України на підставі результатів розгляду матеріалів перевірки, проведеної працівниками Департаменту протидії злочинності у сфері економіки МВС України в м. Києві (далі також - ДПЗСЕ), за фактом порушення авторського права корпорації "Майкрософт", що завдало матеріальної шкоди у великому розмірі.
2. 20 серпня 2002 року згідно з вказаними матеріалами під час проведення огляду офісного приміщення приватних підприємців ОСОБА_4 (далі також - заявник) та ОСОБА_5 було вилучене належне їм майно, що знаходилося у цьому приміщенні, а також в автомобілі та гаражі.
3. 20 листопада 2002 року постановою слідчого СУ ГУ МВС України в м. Києві вилучене майно було приєднане до матеріалів кримінальної справи як речові докази, які постановлено зберігати у ДПЗСЕ до вирішення питання відповідно до закону.
4. 25 квітня 2006 року вказані матеріали кримінальної справи передані до слідчого відділу (далі - СВ) Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ (далі - РУ ГУ МВС) України в м. Києві для організації подальшого розслідування.
5. 19 вересня 2008 року слідчий СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві зупинив досудове слідство у кримінальній справі на підставі пункту 3 частини першої статті 206 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі також - КПК 1960 року) через невстановлення особи, яка вчинила злочин; кримінальна справа була передана до архіву СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві для зберігання.
6. Неодноразові звернення заявника до правоохоронних органів залишалися без розгляду по суті. Так, 4 квітня 2004 року СУ ГУ МВС України в м. Києві у відповідь на звернення заявника повідомило про відсутність підстав для порушення кримінальної справи щодо нього.
7. 25 лютого 2005 року СУ ГУ МВС України в м. Києві відмовило у задоволені заяви ОСОБА_4 про закриття справи через відсутність складу злочину.
8. Заявник також оскаржив у судовому порядку постанову про порушення кримінальної справи.
9. 26 червня 2003 року Шевченківський районний суд м. Києва постановою відмовив у задоволенні цієї скарги, оскільки згідно з частиною шостою статті 234 КПК 1960 року оскаржити можна лише постанову про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи.
10. 17 вересня 2003 року Апеляційний суд м. Києва ухвалою скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 26 червня 2003 року, а провадження у справі закрив.
11. 13 липня 2004 року Верховний Суд України ухвалою змінив рішення апеляційного суду: виключив з ухвали вказівку про закриття провадження у справі, а матеріали справи направив Шевченківському районному суду м. Києва для розгляду по суті.
12. 14 жовтня 2004 року Шевченківський районний суд м. Києва постановою задовольнив скаргу заявника, скасувавши постанову слідчого СУ ГУ МВС України в м. Києві від 15 листопада 2002 року про порушення кримінальної справи.
13. 24 грудня 2004 року Апеляційний суд м. Києва ухвалою скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року та відмовив у задоволенні скарги заявника.
14. Апеляційний суд в ухвалі зазначив, що суд першої інстанції, не перевіривши допустимість доказів, вдався до їх оцінки, що не мав права робити, оскільки така перевірка здійснюється на стадії досудового слідства або під час розгляду справи по суті. Недотримання порядку порушення кримінальної справи, передбаченого частиною другою статті 98 КПК 1960 року (щодо конкретної особи, а не за фактом вчинення злочину), як вказав апеляційний суд, можна виправити заходами реагування з боку прокурора. А крім того, порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину не завдало невиправної шкоди заявнику, яка би вимагала скасування відповідної постанови.
15. 25 липня 2005 року Верховний Суд України постановою відмовив заявнику у витребуванні матеріалів справи для перевірки та зазначив, що в касаційному порядку можуть бути перевірені лише судові рішення, якими закінчено провадження у справі. А тому відповідно до вимог статті 383 КПК 1960 року касаційна скарга на ухвалу апеляційного суду не може бути предметом розгляду суду касаційної інстанції.
16. 7 липня 2016 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Зосимов проти України" ("Zosymov v. Ukraine", заява N 4322/06) постановив рішення (далі - рішення ЄСПЛ), в якому встановив такі порушення прав заявника:
16.1. Щодо стверджуваного незаконного обшуку (огляду) офісу заявника, його автомобіля та гаража, вилучення та зберігання працівниками міліції його майна, а також відсутності у нього можливості подати відповідні скарги - порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (національне законодавство не передбачало достатніх гарантій проти свавілля працівників міліції та не відповідало вимогам якості закону у розумінні Конвенції, а тому оскаржуване втручання не було здійснено "згідно із законом");
16.2. Щодо права власності на майно, яке було приєднане до матеріалів кримінальної справи як речові докази, - порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (оскільки для повернення такого майна заявник мав дочекатися результатів відповідного кримінального провадження, яке було протягом багатьох років зупинене без будь-яких перспектив прогресу; національне законодавство не надавало заявнику жодних засобів оскарження необхідності зберігання його майна працівниками міліції; у заявника була відсутня можливість ініціювати перегляд незалежним національним органом влади своєчасно із наданням необхідних процесуальних гарантій законності вилучення та зберігання майна протягом тривалого часу).
16.3. Щодо відсутності ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарг заявника за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції - порушення статті 13 Конвенції.
17. За наслідками розгляду справи заявника ЄСПЛ присудив йому справедливу сатисфакцію у розмірі 6 000 євро компенсації моральної шкоди за вказані порушення Конвенції.
18. Заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань. Просив, зокрема, скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишити в силі постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року.
19. Мотивував тим, що постанова суду першої інстанції є законною й обґрунтованою, а повернути йому як власнику вилучені речі можна лише у випадку скасування постанови про порушення кримінальної справи, оскільки лише тоді вони втратять статус речових доказів. Заявник вважав, що саме такий захід індивідуального характеру зможе відновитийого попередній юридичний стан.
20. 30 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду постановою залишила заяву про перегляд судових рішень без задоволення (далі - постанова). Зокрема, ВеликаПалата Верховного Суду вважала, що відсутні підстави для задоволення вимоги заявника про забезпечення "такого заходу індивідуального характеру як розгляд справи зі скасуванням судового рішення апеляційного суду як незаконного".
21. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову так:
21.1. Рішення ЄСПЛ не містить висновку про те, що встановлені стосовно заявника порушення Конвенції "були спричинені рішенням судової установи, яке ухвалене в межах кримінальної справи та надалі зумовлює шкідливі наслідки, що не можуть бути усунуті (виправлені) іншим способом, аніж скасуванням ухвали апеляційного суду";
21.2. ЄСПЛ визнав обґрунтованими лише скарги щодо незаконного обшуку (огляду) офісу, автомобіля та гаража заявника, вилучення та зберігання правоохоронними органами його майна та відсутності в нього можливості подати відповідні скарги;
21.3. Стосовно заявника повне відновлення (restitutio in integrum) попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції, а тим більше шляхом скасування ухвали апеляційного суду, неможливе, оскільки ЄСПЛ констатував порушення Конвенції на стадії досудового розслідування кримінальної справи та не встановив жодних порушень судами України вимог закону та Конвенції, з огляду на що відсутні підстави для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною і для її скасування.
Підстави для висловлення окремої думки та мотиви, якими вона обґрунтована
22. Не можемо погодитися з думкою більшості колег, які підтримали постанову в частині відмови у задоволенні вимоги заявника скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишити в силі постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року.
23. Вважаємо, що ця вимога заявника для забезпечення відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), мала бути задоволеною.
24. На жаль, застосований Великою Палатою Верховного Суду формальний підхід до вирішення зазначеної вимоги без звернення до приписів Конституції України та Конвенції лише підтвердив відсутність у правовій системі України як до, так і після ухвалення рішення ЄСПЛ, ефективного засобу юридичного захисту права власності заявника.
25. Більше того, на наш погляд, у вказаній частині постанова Великої Палати Верховного Суду не є належним механізмом виконання рішення ЄСПЛ щодо захисту права власності заявника, який би мав бути забезпеченим на національному рівні для виконання зобов'язання України за пунктом 1 статті 46 Конвенції.
Щодо права на оскарження постанови про порушення кримінальної справи
26. На момент звернення заявника та розгляду його скарги на постанову про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину КПК 1960 року не передбачав можливості такого оскарження, оскільки постанова не стосувалася заявника.
27. Вказана формальна перешкода для оскарження постанови про порушення кримінальної справи у судовому порядку була тим обмеженням права на судовий захист, яке дозволяло органам досудового слідства створювати ситуації, в одну з яких потрапив заявник, майно якого більш ніж 15 років має статус речових доказів у кримінальній справі, що не розслідується.
28. Лише з 18 січня 2007 року, а саме з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи" N 462-V від 14 грудня 2006 року, прямо гарантована можливість звернення до суду зі скаргою на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину, особою, інтересів якої стосується ця справа, з достатнім обґрунтуванням порушення прав і законних інтересів такої особи.
29. У рішенні суду першої інстанції, яке заявник просив залишити в силі, ще 14 жовтня 2004 року було встановлено, що на час порушення кримінальної справи орган досудового слідства фактично надав заявнику статус підозрюваного, що підтверджується зверненням слідчого до суду з поданням про проведення обшуку за місцем проживання заявника та його дружини, а також постановами судді про проведення такого обшуку.
30. Шевченківський районний суд м. Києва постановою від 14 жовтня 2004 року скасував постанову слідчого про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину. В основу обґрунтування вказаного рішення за відсутності відповідних приписів КПК 1960 року, на нашу думку, правомірно покладене право заявника на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України, що має вищу юридичну силу, ніж згаданий КПК (багато приписів якого не відповідали ні Конституції України, ні Конвенції).
Щодо застосування restitutio in integrum у цій справі
31. Заявник ставив перед Великою Палатою Верховного Суду питання, зокрема, про поновлення його права власності на вилучені речі, а ЄСПЛ у своєму рішенні якраз і встановив незаконність їх вилучення та порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
32. Оскільки pacta sunt servanda, тобто кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись (стаття 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів), Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, в яких вона є стороною (пункт 1 статті 46 Конвенції).
33. Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон) передбачає, що рішення ЄСПЛ може бути виконане шляхом виплати відшкодування (статті 8-9), вжиття додаткових заходів індивідуального характеру (статті 10-12), а також заходів загального характеру (статті 13-15).
34. З метою забезпечення відновлення порушених конвенційних прав, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: 1) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції та протоколів до неї (restitutio in integrum), зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом; 2) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ (стаття 10 Закону).
35. У Рекомендації N R (2000) 2, ухваленій 19 січня 2000 року, Комітет міністрів Ради Європи зазначив, що практика здійснення нагляду за виконанням рішень Суду показує, що у виняткових випадках повторний розгляд справи або поновлення провадження є найбільш ефективним, якщо не єдиним, засобом досягнення restitutio in integrum.Тому Комітет міністрів закликав держави-учасниці Ради Європи запровадити механізм перегляду справи після встановлення ЄСПЛ порушення Конвенції, особливо у разі:
i) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
ii) коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що: a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
36. ЄСПЛ наголошував, що "процедура відновлення провадження у справі повинна забезпечувати можливість органам держави-відповідача дотриматися висновків та духу рішення Суду, а також процесуальних гарантій, закріплених у Конвенції. … відновлення провадження, в ході якого було порушено Конвенцію, не є самоціллю; це лише засіб, хоча й ключовий, що може бути використаний для досягнення конкретної мети - повного та належного виконання рішення Суду" (рішення у справі ""Швейцарський союз проти ферм" проти Швейцарії (N 2)" від 30 червня 2009 року (""Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT)" v. Switzerland (No. 2)"), заява N 32772/02, § 90).
37. Згідно зі статтею 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору.
38. Юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї (пункт 1 статті 32 Конвенції).
39. ЄСПЛ неодноразово вказував, що "держава-відповідач, яка порушила Конвенцію або протоколи до неї, зобов'язана виконати рішення Суду у будь-якій справі, стороною в якій вона є. Тобто, часткове або повне невиконання рішення Суду є підставою для міжнародно-правової відповідальності Договірної держави. Відповідна Договірна держава зобов'язана не тільки виплатити потерпілим кошти, присуджені Судом як справедливу сатисфакцію, але й вжити заходи індивідуального характеру та/або, за необхідності, заходи загального характеру, спрямовані на припинення встановленого Судом порушення та усунення його негативних наслідків з метою повернути заявника, наскільки це можливо, у стан, в якому він перебував би, якби вимоги Конвенції не було порушено" (рішення у справі ""Швейцарський союз проти ферм" проти Швейцарії (N 2)" від 30 червня 2009 року (""Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT)" v. Switzerland (No. 2)"), заява N 32772/02, § 85).
40. Тобто, рішення ЄСПЛ має виконуватися державою не лише формально (для забезпечення дотримання визначених національним законом процедур), але й фактично (з метою повернути заявника настільки, наскільки це можливо, у стан, в якому він перебував би, якби вимоги Конвенції не було порушено).
41. Виконуючи рішення ЄСПЛ, держава повинна враховувати цілі Конвенції, зокрема пункту 1 статті 32 і пункту 1 статті 46 Конвенції, а також наступну практику застосування цих статей.
42. Велика Палата Верховного Суду згідно з Рекомендацією Комітету міністрів Ради Європи N R (2000) 2, на наш погляд, мала встановити, що заявник і далі зазнає значних (з огляду на вартість вилученого у нього майна) негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, а саме постанови про порушення кримінальної справи від 15 листопада 2002 року (до матеріалів якої було приєднане вилучене у заявника майно), у скарзі на яку 24 грудня 2004 року відмовив Апеляційний суд м. Києва, скасувавши постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. Крім того, видається очевидним, що рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що в основі визнаного порушення права власності заявника лежали суттєві процедурні недоліки (хай навіть і пов'язані з недосконалістю КПК 1960 року), які ставлять під серйозний сумнів результат провадження на національному рівні за скаргою на постанову про порушення кримінальної справи.
43. Натомість, Велика Палата Верховного Суду дійшла прямо протилежних висновків: врахувала присуджену ЄСПЛ компенсацію моральної шкоди, завданої порушеннями статей 8 і 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї, як одну з підстав (поряд з "оцінкою та аналізом наведених ЄСПЛ фактів і констатованим характером (змістом) порушень Конвенції"), щоби "вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які [мабуть, маються на увазі конвенційні права] за цих обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, що існували до вчинення порушень".
44. З огляду на це може складатися враження, що 6 000 євро, присуджених ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду вважала грошовою компенсацією не моральної шкоди, а збитків від втрати майна, долученого в якості речових доказів до кримінальної справи. Хоча з тексту рішення ЄСПЛ випливає, що справедлива сатисфакція не була спрямована на покриття матеріальних втрат заявника.
45. Крім того, висновок Великої Палати Верховного Суду про неможливість відновлення юридичного стану заявника, який він мав до порушення його конвенційних прав, зокрема і права власності, не ґрунтується на попередньо наведеній у постанові Великої Палати Верховної Суди аргументації. Чому неможливо відновити право власності заявника, з тексту постанови Великої Палати Верховного Суду незрозуміло. А твердження у вказаній постанові про те, що "у таких випадках [як у справі заявника] засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру" можна розглядати як спробу Великої Палати Верховного Суду усунутися від застосування принципу restitutio in integrum у цій справі.
46. Свідченням цьому є і висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що "таке повне відновлення [становища заявника], а тим більше шляхом скасування ухвали апеляційного суду, неможливе, оскільки ЄСПЛ констатував порушення Конвенції щодо заявника на стадії досудового розслідування кримінальної справи та не встановив жодних порушень судами України вимог закону та Конвенції, у зв'язку із чим відсутні підстави для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною та її скасування".
47. Вочевидь, відновлення права власності заявника на майно, долучене до матеріалів кримінальної справи в якості речових доказів, не може бути частиною заходів загального характеру, а також ніяк не пов'язане з відшкодуванням завданої заявникові моральної шкоди, аналізом причин порушення Конвенції в його справі та з пошуком шляхів усунення цих порушень, які відомі та зрозумілі, виходячи зі змісту рішення ЄСПЛ.
48. Крім того, констатація порушення Конвенції щодо заявника на стадії досудового розслідування кримінальної справи та відсутність порушень судами України вимог Конвенції під час розгляду скарги заявника на постанову про порушення кримінальної справи, не є свідченням "відсутності підстав для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною та її скасування".
49. Видається, що Велика Палата Верховного Суду надто вузько витлумачила припис пункту 2 частини третьої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року N 4651-VI (далі - КПК 2012 року), стверджуючи, що вона має право переглядати судові рішення та за наявності для цього підстав втручатися в них у випадку, коли міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановить порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи лише судом.
50. Якщо ЄСПЛ встановив порушення конвенційних прав на стадії досудового розслідування, і такі порушення не були усунуті під час розгляду відповідного питання судом на національному рівні, навряд чи є підстави стверджувати, що відсутні порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом (навіть за відсутності рішення ЄСПЛ про визнання порушення статті 6 Конвенції). Допущені на стадії досудового розслідування порушення конвенційного права власності "отруїли" подальше судове провадження за скаргою заявника на постанову про порушення кримінальної справи. Зрештою, як видається, поняття "вирішення справи судом" (пункт 2 частини третьої статті 459 КПК 2012 року) за аналогією з поняттям "справедливий суд" (пункт 1 статті 6 Конвенції) може охоплювати і стадії провадження, що передують власне судовому розгляду.
51. Встановленого ЄСПЛ порушення права власності заявника на майно, долучене в якості речових доказів до вказаної справи, достатньо для того, аби держава відновила це право найбільш ефективним способом. На нашу думку, таке відновлення можливе шляхом скасування ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишення в силі постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. По-перше, саме остання у ситуації заявника може вважатися ефективним засобом відновлення його права власності (Велика Палата Верховного Суду в постанові не надала оцінки доводам заявника про те, що повернути йому як власнику вилучені речі можна у випадку скасування постанови про порушення кримінальної справи, оскільки лише тоді вони втратять статус речових доказів). По-друге, інших ефективних засобів відновлення цього права у процедурі виконання рішення ЄСПЛ законодавство України не передбачає. По-третє, рішення ЄСПЛ, зокрема, в частині вжиття заходів індивідуального характеру має бути належно виконане згідно з пунктом 1 статті 46 Конвенції незалежно від того, який "арсенал" юридичних засобів передбачає національне законодавство і які повноваження має Велика Палата Верховного Суду згідно з процесуальним законом.
52. Відтак, застосування формального підходу до виконання рішення ЄСПЛ у цій справі, зокрема, з посиланням на приписи внутрішнього законодавства, яке за змістом не передбачає конкретних ефективних засобів юридичного захисту права власності заявника, на наш погляд, не може бути виправданим.
53. ЄСПЛ неодноразово висловлювався стосовно неприйнятної практики Верховного Суду України, який, незважаючи на встановлення у рішенні ЄСПЛ серйозних порушень конвенційних прав, відмовляв заявникам у перегляді відповідних національних судових рішень. Так, у рішенні в справі "Бочан проти України N 2" від 5 лютого 2015 року ("Bochan v. Ukraine (no. 2)", заява N 22251/08, § 64) ЄСПЛ зазначив, що "обґрунтування Верховного Суду України можна тлумачити лише як "грубе свавілля" або "відмову у правосудді" у тому розумінні, що викривлений виклад рішення 2007 року у першій справі "Бочан проти України" ("Bochan v. Ukraine") призвів до руйнування намагань заявниці домогтися розгляду у рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу її майнових вимог на підставі рішення Суду у попередній справі".
54. Як видається, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року теж відмовила заявнику у правосудді, застосувавши такий, що не узгоджується з духом Конвенції, підхід до виконання рішення ЄСПЛ в частині виправлення допущеного Україною порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
55. Тим самим Велика Палата Верховного Суду фактично спонукала заявника самостійно виконувати рішення ЄСПЛ, а саме: з метою захисту порушеного державою права власності написати заяву, на підставі якої інформація про кримінальне правопорушення у справі, в якій у заявника було вилучено як речові докази майно, буде внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Після цього у кримінальному провадженні згідно з КПК 2012 року будуть розпочаті слідчі дії, а заявник зможе застосувати механізми захисту, передбачені цим КПК. Проте, вочевидь, виконання рішення ЄСПЛ не може бути обов'язком заявника, а тим більше таким, що по суті зумовлює ініціювання ним слідчих дій (які можуть бути спрямовані проти самого заявника) для повернення майна, долученого у 2002 році до матеріалів зданої в архів кримінальної справи.
56. У рішенні ЄСПЛ вказав, що розтлумачене компетентними судовими органами національне законодавство не передбачало жодних процесуальних гарантій, які давали би можливість оскаржити дії працівників міліції. Тому ЄСПЛ визнав порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю у заявника ефективних національних засобів юридичного захисту, зокрема його права власності (§ 94).
57. Відмовивши у задоволенні вимоги заявника про скасування ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та про залишення в силі постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року, Велика Палата Верховного Суду фактично підтвердила, що в Україні з 2002 року відсутні ефективні засоби юридичного захисту права власності заявника.
Судді Великої Палати Верховного Суду Д.А. Гудима В.С. Князєв
-
Автор: ANTIRAID
Державний герб України
Справа № 761/22623/15-к
Провадження № 1-кп/761/174/2017
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 жовтня 2017 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Мартинова Є.О.,
суддів Слободянюка П.Л., Циктіча В.М.,
за участю секретаря Савченко Т.В.,
прокурорів Приходька І.С., Кабанець Л.В.,
захисників Кюрджиєва Т.П., Рибіна В.В.,
обвинуваченого ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 111, ч. 3 ст. 407 КК України, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22014000000000328 від 04 серпня 2014 року,
В С Т А Н О В И В:
Шевченківським районним судом м. Києва здійснюється розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 111, ч. 3 ст. 407 КК України, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22014000000000328 від 04 серпня 2014 року.
У зв'язку з неможливістю закінчити судовий розгляд у даному судовому засіданні, судом в порядку, визначеному ст. 331 КК України, на обговорення учасників поставлено питання щодо доцільності подальшої дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного відносно ОСОБА_3, термін дії якого спливає до наступного судового засідання.
Прокурор Приходько І.С. просив суд про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного відносно ОСОБА_3, зазначивши при цьому, що підстав для зміни запобіжного заходу ОСОБА_3 на інший не вбачається, оскільки ризики, встановлені ст. 177 КПК України, продовжують існувати та не зменшилися. Крім того, за наявності обвинувачення за ст. 111 КК України будь-які альтернативні, триманню під вартою, запобіжні заходи не підлягають застосуванню щодо обвинуваченого.
Прокурор Кабанець Л.В. підтримала позицію прокурора Приходька І.С.
Захисники обвинуваченого Рибін В.В. та Кюрджиєв Т.П. вважають, що підстави для продовження дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відсутні, посилаючись на те, що прокурором не надано будь-яких доказів тієї обставини, що ОСОБА_3 має наміри ухилятися від суду. Обвинувачення, висунуте останньому є необґрунтованим. Крім того, на думку захисників, прокурор в чергове не довів наявність жодного ризику, встановленого вимогами ст. 177 КПК України, у зв'язку з чим стороною захисту внесено на розгляд колегії суддів клопотання про зміну запобіжного заходу ОСОБА_3, обраного у виді тримання під вартою, з подальшим застосуванням до останнього запобіжного заходу у виді домашнього арешту.
Обвинувачений ОСОБА_3, підтримавши своїх захисників, заперечував щодо продовження відносно нього дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою.
Вислухавши думку учасників процесу, перевіривши матеріали кримінального провадження, суд приходить до наступного висновку.
Так, відповідно до вимог ст. 2 КПК України завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Статтею 177 КПК України встановлено, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті.
Згідно з ч. 1 ст. 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, що свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Положенням статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що нікого не може бути позбавлено свободи, крім установлених цією статтею Конвенції випадків і відповідно до процедури, встановленої законом.
Вирішуючи питання про існування передбачених кримінальним процесуальним законом ризиків неправомірної процесуальної поведінки обвинуваченого, суд відмічає, що ризиком у даному випадку є дія, яка може вчинитися з високим ступенем ймовірності.
На думку сторони обвинувачення, на даний час не зменшилися та продовжують існувати ризики щодо переховування обвинуваченого ОСОБА_3 від суду та незаконного впливу на свідків у даному кримінальному провадженні.
Разом із цим, надаючи оцінку можливості обвинуваченого переховуватися від суду, колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини у справі «В. проти Швейцарії», зокрема те, що небезпеку переховування не можна вимірювати тільки залежно від суворості можливого покарання, її треба визначати з урахуванням характеру підозрюваного, його моральних якостей, наявності у нього коштів, зв'язків з державою, у якій його переслідують.
Керуючись наведеним, суд враховує дані про особу обвинуваченого ОСОБА_3, його соціальний статус, наявність у нього міцних соціальних та сімейних зв'язків, а також його репутацію та майновий стан.
Сукупність зазначених даних, за обставин недоведення прокурором в судовому засіданні будь-яких обставин, які б вказували на наявність реальних або можливих намірів ухилення ОСОБА_3 від суду або реальних намірів вдатися до таких дій, приводить до висновку про безпідставність існування такого ризику.
Водночас, відповідно до ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як на підставах та у порядку, встановлених законом.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР ратифікована Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод .
Таким чином, з моменту ратифікації Конвенції Держава Україна та її органи влади взяли на себе зобов'язання визнати юрисдикцію Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), керуватись його рішеннями та при вирішенні будь-якого питання діяти через призму визнання людини та її прав та свобод найвищою цінністю.
Відповідно Суд стверджує, що вимога законності не може бути задоволена лише шляхом дотримання національного законодавства, яке само по собі повинно відповідати Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Плесо проти Угорщини»), тому позбавлення волі може бути цілком законним з точки зору внутрішнього права, однак, бути свавільним, виходячи зі змісту Конвенції, порушуючи тим самим її положення (рішення ЄСПЛ у справі «А. та інші проти Об'єднаного Королівства»).
З наведеного витікає, що рішення суду про застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою/продовження строку дії такого запобіжного заходу буде обґрунтованим не лише, якщо воно відповідає внутрішньому законодавству, але й постановлене з урахуванням положень Конвенції та рішень Європейського суду.
Так, у справі «Маккей проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ зазначив, що основна мета статті 5 Конвенції полягає у запобіганні свавільного або безпідставного позбавлення волі особи.
ЄСПЛ під час вирішення справи «Медведев та інші проти Франції» зауважив, що право на свободу і особисту недоторканість має першочергове значення у «демократичному суспільстві» у значенні, передбаченому Конвенцією.
Відповідно до п. «с» ст. 5 Конвенції законними є арешт або затримання, здійснені з метою допровадження особи до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.
У той же час, Європейський суд зазначає, що національний суд, який вирішує питання про взяття особи під варту, повинен визначити, чи виправдовують інші підстави, наведені органом досудового розслідування, позбавлення особи свободи.
Суд у рішенні по справі «Белчев проти Болгарії» наголосив, що обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи повинно бути переконливо доведено державними органами.
Кримінальний процесуальний закон покладає аналогічний обов'язок на сторону обвинувачення, зазначаючи, що остання має довести суду, крім обґрунтованості обвинувачення та наявності ризиків не процесуальної поведінки особи, ще й неможливість застосування більш м'якого запобіжного заходу.
Так, відповідно до п. 54 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зенцов і інші проти Російської Федерації» до визнання винним обвинувачений повинен вважатися невинним, і мета даного положення, по суті, вимагає попереднього звільнення, якщо тривале утримання під вартою більш не являється обґрунтованим.
Особа, обвинувачувана у вчиненні злочину, має бути завжди звільнена до суду, за винятком випадків, коли Держава може довести, що існують «істотні і достатні» причини для обґрунтування безперервного утримання під вартою».
Згідно з п. 88 рішення Європейського суду з прав людини від 05 лютого 2013 року у справі «Мхітарян проти Російської Федерації» на національній владі лежить обов'язок встановити існування конкретних фактів, які можуть стати підставою для продовження строку тримання під вартою. Перекладання на затриману особу тягаря доведення цих аргументів рівносильно скасуванню правила статті 5 Конвенції, яка оголошує взяття під варту винятком з права на свободу, яке допустимо тільки в суворо визначених обставинах.
Національні судові органи повинні розглядати всі факти, які свідчать за і проти наявності суспільного інтересу, що виправдовує, з належним урахуванням принципу презумпції невинуватості, відступ від принципу поваги свободи особистості, і викладати їх в своїх рішеннях про відмову в задоволенні клопотань про звільнення осіб з під варти.
Відповідно до ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Не може продовження терміну утримання обвинуваченого під вартою бути застосовано і з тієї причини, що у справі, на думку обвинувачення, очікується призначення покарання у вигляді позбавлення свободи - рішення ЄСПЛ «Панченко проти Росії», «Ілійков проти Болгарії», «Летіли проти Франції», «Худойоров проти Росії», «Рохліна проти Росії».
Відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97 ВР кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція ЄСПЛ викладена у п. 60 рішення від 06 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому суду в разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України.
Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції (п. 85 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року).
Підвищені вимоги до судового розгляду кримінальних справ у порядку КПК України ґрунтуються на існуючій практиці ЄСПЛ та мають враховуватися судами з огляду на положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006р. оскільки одним із найбільш частих порушень прав людини, визнаних ЄСПЛ у справах проти України, є необґрунтоване ухвалення судами рішень про продовження строку тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою.
Прецедентне право Конвенції сформулювало чотири базових причини для відмови у звільненні: а) ризик того, що підсудний не з'явиться в судове засідання; б) ризик того, що підсудний вживатиме заходів для запобігання відправленню правосуддя; в) скоїть інші правопорушення; г) стане причиною порушення громадського порядку (справи: «Смирнова проти Росії» «Пірузян проти Вірменії». «Тирон проти Румунії»).
Ризик втечі обвинуваченого не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку.
Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших факторів, які можуть або підтвердити існування ризику втечі або вказати, що такий ризик маловірогідний і необхідність в утриманні особи під вартою відсутня (рішення «Панченко проти Росії»).
Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (рішення «Бекчиєв проти Молдови»). Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (рішення ЄСПЛ «Сулаоя проти Естонії»). При цьому, ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного особою під вартою (п. 64 рішення ЄСПЛ «Ноймайстер проти Австрії»).
У той час як серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув'язнення особи (рішення ЄСПЛ «Ідалов проти Росії», «Гарицький проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»).
Відповідно до ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно з частиною 1 та 2 ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого.
Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу.
Частиною 3 ст. 331 КПК України передбачено, що незалежно від наявності клопотань суд зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців.
До спливу продовженого строку суд зобов'язаний повторно розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, якщо судове провадження не було завершене до його спливу.
При вирішенні клопотання про зміну обраного відносно ОСОБА_3 запобіжного заходу для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд згідно змісту вимог ст. 178 КПК України та практики Європейського суду з прав людини, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, повинен врахувати тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа та особисті обставини життя особи, які можуть свідчити на користь збільшення або зменшення ризику переховування від правосуддя чи інших способів неналежної процесуальної поведінки.
Згідно зі ст. 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого судом порушення, а також усунення підстави для надходження до суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в суді.
З огляду на викладене, суд звертає увагу на рішенні у справі «Єлоєв проти України» від 06 листопада 2008 року, відповідно до якого зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою.
До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами.
Зазначена правова позиція також викладена в рішеннях Європейського суду з прав людини по справах «Яблонський проти Польщі», «Іловецький проти Польщі».
Відповідно до ч. 5 ст. 176 КПК України запобіжні заходи у вигляді особистого зобов'язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які обвинувачуються у вчинення злочинів, передбачених ст. 109-114, 258- 258-5, 260-261 КК України.
Тобто у розумінні національного законодавства відсутня альтернатива застосування іншого запобіжного заходу ніж тримання під вартою.
Однак, враховуючи вказану норму Закону, виходячи з розумності строків розгляду справи, захисту прав людини, закріплених в Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є очевидним той факт, що ч. 5 ст. 176 КПК України вступає в протиріччя з нормами міжнародного права.
Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії.
Статтею 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Таким чином, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ратифікована Україною 17 липня 1997 року і з цього часу є невід'ємною частиною національного Законодавства.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини доцільність продовження строку тримання під вартою ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування.
Кожне наступне продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються та їх аналіз, як підстава для втручання в право особи на свободу.
В судовому засіданні під час розгляду провадження щодо ОСОБА_3 стороною обвинувачення не було надано достатнього обґрунтування ризику ухилення від останнього від суду з посиланням на конкретні докази його реального існування.
У свою чергу, з урахуванням колишньої посади обвинуваченого його військового звання (вищий командний склад), колишніх службових зв'язків, суд схиляється до переконання про існування достатньої ймовірності ризику намагань з боку ОСОБА_3 впливу на свідків обвинувачення.
Лише періодичне (кожних два місяці протягом трьох років з листопада 2014 по жовтень 2017 ) перерахування стороною обвинувачення ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України, на даному етапі судового розгляду не дає суду можливості встановити ані міру таких ризиків, ані їх актуальність.
У своїх рішеннях по справах «Кудла проти Польщі», «Ухань проти України», «Хумматов проти Азербайджану», «Петухов проти України», Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що держава повинна забезпечити тримання ув'язненої особи в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а також належним чином забезпечити її здоров'я та добробут з огляду на практичні потреби ув'язнення.
Таким чином, зважаючи на правову позицію, викладену в рішенні Європейського суду з прав людини «Харченко проти України», відповідно до якої при розгляді клопотанні про обрання або ж продовження строку тримання під вартою обов'язково має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів, а також на те, що обвинувачений ОСОБА_3 вже три роки перебуває під вартою без належного доведення стороною обвинувачення підстав продовження відносно нього виняткового запобіжного заходу, колегія суддів приходить до висновку про необхідність задоволення клопотання сторони захисту про зміну обраного ОСОБА_3 запобіжного заходу та застосування до нього такого запобіжного заходу як домашній арешт з покладенням обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України.
На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори», ст.ст. 8, 9, 176-178, 181, 193-196, 331, 532 КПК України, суд,
У Х В А Л И В:
Клопотання сторони захисту про зміну обвинуваченому ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, запобіжного заходу - задовольнити.
Змінити з 13 жовтня 2017 року обвинуваченому ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт із забороною цілодобово залишати місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_1.
На підставі ч. 5 ст. 194 КПК України покласти на обвинуваченого ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, наступні обов'язки:
-прибувати до суду за його першою вимогою;
-не відлучатися з м. Києва без дозволу суду;
-повідомляти суд про зміну свого місця проживання;
-утримуватися від спілкування зі свідками обвинувачення у кримінальному провадженні;
-здати на зберігання до суду паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, а також інші документи, які дають право на виїзд з України та в'їзд в Україну.
-носити електронний засіб контролю.
Строк дії обов'язків щодо обвинуваченого ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, визначити тривалістю 60 (шістдесят) днів, тобто до 12 грудня 2017 року включно.
Виконання ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту покласти на співробітників Шевченківського УП ГУ НП в м. Києві, а контроль за його виконанням - на прокурора, який підтримує державне (публічне) обвинувачення у даному кримінальному провадженні.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Судді:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69565735
-
-
Темы
-
.jpg.8798bcfee7ff97156bc03c005d80b552.thumb.jpg.f7c3ba54e4e10a527c41f191358a6d9e.jpg)