ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о порядке и возможности изъятия земельных участков НАН Украины и отраслевых АН

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Васильківського міжрайонного прокурора Київської області, що діє в інтересах держави в особі Державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики Національної Академії Наук України» до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, третя особа – Управління Держкомзему у м. Василькові та Васильківському районі Київської області, про скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акту на право власності на землю, визнання права постійного користування на землю за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У липні 2010 року Васильківський міжрайонний прокурор Київської області, який діє в інтересах держави в особі Державного підприємства «Дослідне сільськогогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики Національної академії наук України» (далі – ДП «ДСВ ІФРГ НАН України») звернувся до суду з позовом до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта про право власності на землю, зобов’язання передати земельну ділянку.

Позивач зазначав, що 20 травня 2002 року ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» видано державний акт на право постійного користування землею площею S_1. 

Господарський суд Київської області рішенням від 31 грудня 2008 року задовольнив позов Глевахівської селищної ради про припинення ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» права постійного користування земельною ділянкою загальною площею S_2 та її вилучення. 

Глевахівська селищна рада Васильківського району Київської області рішенням від 8 травня 2009 року вилучені від ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» земельні ділянки передала у власність фізичних осіб, у тому числі відповідачів у справі, з виданням державних актів на право власності на землю. 

Господарський суд Київської області 21 жовтня 2010 року скасував у зв’язку з нововиявленими обставинами вказане рішення суду від 31 грудня 2008 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області про припинення права користування позивачем спірною земельною ділянкою. 

Земельні ділянки знаходяться у межах земель, переданих у постійне користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України». При введенні каталогу координат на земельну ділянку цього підприємства до автоматизованої системи координат ведення державного земельного кадастру управлінням Держкомзему у Васильківському районі Київської області встановлено, що земельні ділянки, які передані у власність відповідачів, перекривають зовнішні межі земельної ділянки «ДСВ ІФРГ НАН України».

Посилаючись на те, що передача спірних земель у власність фізичним особам порушує права ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» як законного землекористувача, зокрема, рішення від 8 травня 2009 року в частині надання у власність відповідачам земельних ділянок за рахунок земель, що перебували у постійному користуванні позивача, прийнято Глевахівською селищною радою Васильківського району Київської області з перевищенням повноважень та порушенням частини третьої статті 5 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3065-ІІІ «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» (далі – Закон № 3065-ІІІ; тут і далі – у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), положень частини п’ятої статті 116, частини дев’ятої статті 149 та частини другої статті 150 Земельного кодексу України (далі – ЗК України; тут і далі – у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), прокурор просив визнати незаконним та скасувати рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 8 травня 2009 року в частині передачі у власність відповідачів земельних ділянок; визнати недійсними відповідні державні акти на право власності на земельні ділянки, видані відповідачам, та скасувати їх державну реєстрацію; визнати право постійного користування відповідними земельними ділянками за ДП «ДСВ ІФРГ НАН України»; витребувати на користь останнього спірні земельні ділянки.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року, у задоволенні позову Васильківського міжрайонного прокурора Київської області відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2017 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено, судові рішення у справі залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення свого позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 84, 149, 150 ЗК України та частини третьої статті 5 Закону № 3065-ІІІ.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2012 року, 24 вересня 2014 року, 10 лютого, 23 листопада, 29 грудня 2016 року, 6 та 16 березня, 12 квітня 2017 року та постанови Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року та 26 жовтня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 травня 2002 року ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» видано державний акт на право постійного користування землею площею S_1.

Рішенням Господарського суду Київської області від 31 грудня 2008 року, залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 30 квітня 2009 року, вилучено у ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» земельну ділянку площею S_2 та передано її до земель запасу Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області.

Рішенням Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 8 травня 2009 року вилучені від ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» земельні ділянки передано у власність фізичних осіб, у тому числі відповідачів у справі, з виданням державних актів на право власності на землю. 

Рішенням Господарського суду Київської області від 21 квітня 2010 року, залишеним без змін постановами Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 2 липня 2010 року та Вищого господарського суду України від 23 червня 2011 року, вказане рішення суду першої інстанції від 31 грудня 2008 року скасовано у зв’язку з нововиявленими обставинами та в задоволенні позову Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області про припинення права користування позивачем спірною земельною ділянкою відмовлено. 

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора, суд першої інстанції, з висновками якого погодились й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на момент прийняття Глевахівською селищною радою Васильківського району Київської області рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність відповідачам ця земельна ділянка на підставі судового рішення була вилучена з користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» та передана до земель запасу Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, тому на спірні правовідносини не поширюються норми частини дев’ятої статті 149 та частини другої статті 150 ЗК України щодо порядку вилучення земельних ділянок; крім того, зазначене підприємство не внесено до відповідного Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави, відтак на ці правовідносини не поширюються й вимоги частини третьої статті 5 Закону № 3065-ІІІ. Крім того, суд вважав, що позивач не надав доказів, що спірна земельна ділянка, яка передана у власність відповідачам, знаходиться в межах земель, переданих у постійне користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України». 

Разом з тим в наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2012 року, 24 вересня 2014 року, 10 лютого, 23 листопада, 29 грудня 2016 року, 6 та 16 березня, 12 квітня 2017 року, за позовами прокурора про визнання незаконними та скасування рішень селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок, суд касаційної інстанції дійшов висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог прокурора з огляду на те, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах земель, переданих у постійне користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» за рахунок особливо цінних земель, проте їх вилучення відбулося з порушенням вимог частини третьої статті 5 Закону № 3065-ІІІ (відбулося без згоди Президії НАН України) та вимог частини дев’ятої статті 149, частини другої статті 150 ЗК України (не проводилося Кабінетом Міністрів України та відбулося без погодження Верховної Ради України).

У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року та 26 жовтня 2016 року міститься висновок про те, що за положеннями статті 84 ЗК України, статті 6 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Національної академії наук України, державних галузевих академій наук належать до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність.

Вилучення земельних ділянок Національної академії наук України та галузевих академій наук може здійснюватися лише за згодою Президії Національної академії наук України та президій галузевих академій наук відповідно до ЗК України. 

Примусове припинення права користування земельними ділянками ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» є неправомірним, а у Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області відсутні правові підстави для розпорядження цими земельними ділянками.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5 Закону № 3065-ІІІ, статей 84, 149, 150 ЗК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. 

Відповідно до частини першої статті 24 ЗК України державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям надаються земельні ділянки із земель державної і комунальної власності у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 

Стаття 150 ЗК України визначає склад особливо цінних земель і регулює порядок їх вилучення.

Так, за змістом цієї статті землі дослідних полів науково-дослідних установ є особливо цінними і можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об’єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України. 

Підстави припинення права користування земельною ділянкою передбачені статтею 141 ЗК України, а саме:

- добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; 

- вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; 

- припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; 

- використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; 

- використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; 

- систематична несплата земельного податку або орендної плати. 

Правове регулювання вилучення земельних ділянок, наданих у постійне користування із земель державної чи комунальної власності, закріплене у статті 149 ЗК України.

Згідно із частинами першою – третьою цієї статті земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. 

Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу. 

Вирішуючи спір, суди виходили з того, що на час прийняття Глевахівською селищною радою Васильківського району Київської області рішення про передачу у власність відповідачів спірних земельних ділянок право постійного користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» земельними ділянками було припинено, оскільки ці земельні ділянки були вилучені та передані до земель запасу Глевахівською селищною радою Васильківського району Київської області на підставі рішення Господарського суду Київської області від 31 грудня 2008 року, яке на той час було чинним.

Однак суди залишили поза увагою, що зазначене судове рішення було скасоване у зв’язку з нововиявленими обставинами рішенням Господарського суду Київської області від 21 квітня 2010 року, залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 2 липня 2010 року, з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області про припинення права постійного користування земельною ділянкою, її вилучення, визнання недійсним та скасування державної реєстрації державного акту.

Вищий господарський суд України постановою від 23 червня 2011 року постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 2 липня 2010 року залишив без змін. 

Таким чином, зазначене судове рішення Господарського суду Київської області від 31 грудня 2008 року не може вважатися відповідним юридичним фактом, з яким земельний закон пов’язує припинення права користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» зазначеними земельними ділянками. 

Разом з тим, Вищий господарський суд України постановою від 23 червня 2011 року встановив, що відповідно до статуту, зареєстрованого Васильківською районною державною адміністрацією 23 жовтня 2001 року, ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» є правонаступником ДСВ НАН України, створеного згідно з розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 9 листопада 1961 року № 1427-р. Цим же розпорядженням підприємству виділено S_3 із земель колгоспу «Україна» та S_4 неосвоєних земель забудови.

За положеннями статті 84 ЗК України, статті 6 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Національної академії наук України, державних галузевих академій наук належать до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність. 

Відповідно до статті 5 Закону № 3065-ІІІ об’єкти майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук використовуються відповідно до законодавства України, а також статуту Національної академії наук України та статутів галузевих академій наук, а також статутів організацій, що віднесені до їх відання.

Вилучення земельних ділянок Національної академії наук України та галузевих академій наук може здійснюватися лише за згодою Президії Національної академії наук України та президій галузевих академій наук відповідно до ЗК України.

Зважаючи на зазначене, у справі, яка переглядається, суди дійшли передчасного висновку про те, що примусове припинення права користування земельними ділянками ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» є правомірним, та що у Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області були наявні правові підстави для розпорядження цими земельними ділянками.

Крім того, належним чином не з’ясували чи накладаються земельні ділянки передані у власність відповідачам на землі, які перебувають в користуванні ДП «ДСВ ІФРГ НАН України».

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статті 5 Закону № 3065-ІІІ, статей 84, 149, 150 ЗК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року та рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді: В.І. Гуменюк
В.М. Сімоненко
Л.І. Охрімчук 
 
Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 27 вересня 2017 року у справі
№6-935цс17

Підстави припинення права користування земельною ділянкою передбачені статтею 141 ЗК України, зокрема: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати. 

Правове регулювання вилучення земельних ділянок, наданих у постійне користування із земель державної чи комунальної власності, закріплене у статті 149 ЗК України. Згідно із частинами 1-3 цієї статті земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Судове рішення, скасоване судом апеляційної інстанції, не може вважатися відповідним юридичним фактом, з яким земельний закон пов’язує припинення права користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» зазначеними земельними ділянками.

За положеннями статті 84 ЗК України, статті 6 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Національної академії наук України, державних галузевих академій наук належать до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність.

Відповідно до статті цього Закону об’єкти майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук використовуються відповідно до законодавства України, а також статуту Національної академії наук України та статутів галузевих академій наук, а також статутів організацій, що віднесені до їх відання.

Вилучення земельних ділянок Національної академії наук України та галузевих академій наук може здійснюватися лише за згодою Президії Національної академії наук України та президій галузевих академій наук відповідно до ЗК України.

Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-935цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7C25FA92AEE4F147C22581DF00418252

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ указал, что в соответствиями с положениям статьи 84 ЗК Украины, статьи 6 Закона Украины «О разграничении земель государственной и коммунальной собственности» земельные участки, используемые для обеспечения деятельности Национальной академии наук Украины, отраслевых академий наук относятся к землям государственной собственности, которые не могут передаваться в коммунальную и частную собственность.

В соответствии со статьей этого Закона объекты имущественного комплекса Национальной академии наук Украины и отраслевых академий наук используются в соответствии с законодательством Украины, а также устава Национальной академии наук Украины и уставов отраслевых академий наук, а также уставов организаций, отнесенных к их ведению.

Изъятие земельных участков Национальной академии наук Украины и отраслевых академий наук может осуществляться только с согласия Президиума Национальной академии наук Украины и президиумов отраслевых академий наук в соответствии с ЗК Украины.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Ничего нового ВСУ не сказал, ИМХО решение нельзя отнести к разряду новаций, а жаль... 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      20 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 750/3322/17
      Провадження N 14-110цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Чернігівської місцевої прокуратури до Чернігівської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу у довгострокову оренду земельної ділянки, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 03 листопада 2017 року, ухвалене у складі колегії суддів: Харечко Л.К., Вінгаль В.М., Лакізи Г.П. та
      ВСТАНОВИЛА:
      У березні 2017 року Чернігівська місцева прокуратура звернулася до суду з позовом до Чернігівської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування п. 4.8 рішення 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва", яким затверджено проект відведення та передано ОСОБА_3 земельну ділянку в довгострокову оренду строком до 25 квітня 2024 року для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1 площею 0,078 га, та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 14 травня 2014 року, укладеного між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3
      Позовна заява мотивована тим, що земельна ділянка передана у користування на порушення положень Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та вимог Закону України від 06 вересня 2005 року N 2807-IV "Про благоустрій населених пунктів", оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель загального користування та є провулком, яким користуються мешканці вулиць АДРЕСА_1. Передача вказаної земельної ділянки ОСОБА_3 унеможливлює її використання за призначенням. Зазначене свідчить про порушення відповідачами прав та інтересів територіальної громади міста, а також впливає на функціонування дорожньо-транспортної інфраструктури.
      Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 20 липня 2017 року у задоволенні позову Чернігівської місцевої прокуратури відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які б свідчили про те, що орендар отримав земельну ділянку за рахунок земель загального користування, а також, що оспорюваний договір оренди суперечить чинному законодавству, інтересам держави та територіальної громади. Також суд дійшов висновку, що позов сформульований некоректно, а саме - викладено прохання визнати незаконною передачу в оренду земельної ділянки площею 0,078 га, хоча фактично орендарю передавалася земельна ділянка площею 0,0078 га, а також позов не містить посилання про необхідність повернення земельної ділянки орендодавцю та не містить фактичних даних про те, які саме інтереси держави та територіальної громади були порушені внаслідок укладення цього правочину.
      Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 03 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов Чернігівської місцевої прокуратури задоволено частково.
      Визнано незаконним п. 4.8 рішення 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва", яким затверджено проект відведення та передано ОСОБА_3 земельну ділянку в довгострокову оренду строком до 25 квітня 2024 року для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1, площею 0,0078 га.
      Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 14 травня 2014 року, укладений між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3 В іншій частині позову відмовлено. Розподілено судові витрати.
      Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що оскаржене рішення Чернігівської міської ради про затвердження проекту відведення та передачу земельної ділянки ОСОБА_3 є незаконним, оскільки прийнято з порушенням вимог закону і законних прав та інтересів мешканців вулиць АДРЕСА_1 на користування цією земельною ділянкою, яка є провулком та відноситься до земель загального користування і її цільове призначення не змінювалось.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій проситьскасувати рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга мотивована тим, що, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, апеляційний суд залишив поза увагою Рішення Конституційного Суду України від 01 квітня 2010 року N 10-рп/2010 у справі N 1-6/2010, відповідно до якого за будь-яких обставин не допускається скасування рішення органу місцевого самоврядування, якщо це рішення потягло певні наслідки, як-то укладення договору оренди, тощо.
      Касаційна скарга також містить посилання на те, що вимоги щодо скасування рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних правовідносин підлягають розгляду виключно у порядку адміністративного судочинства.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції.
      14 лютого 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 03 листопада 2017 року та витребував справу із суду першої інстанції.
      05 березня 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду призначив справу до розгляду.
      14 березня 2018 року від заступника прокурора Чернігівської області надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому останній погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо незаконності прийнятого Чернігівською міською радою рішення від 25 квітня 2014 року (п. 4.8) "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва", оскільки передана ОСОБА_3 земельна ділянка є провулком (проїздом) загального користування, який є об'єктом благоустрою м. Чернігова, а тому передача цієї земельної ділянки для індивідуальних потреб є незаконною. Виходячи із цього правильним є висновок суду щодо наявності підстав для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 14 травня 2014 року, укладеного між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3 Крім того, заступник прокурора Чернігівської області вважав помилковим посилання ОСОБА_3 у касаційній скарзі щодо розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства.
      21 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до п. 4 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Враховуючи те, що заявник оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної і суб'єктної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
      Апеляційний суд встановив, що рішенням 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою, про передачу земельних ділянок у власність, оренду громадянам для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення садівництва" затверджено проект відведення та передачі ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0078 га на АДРЕСА_1 (кадастровий номер НОМЕР_1) в довгострокову оренду строком до 25 квітня 2024 року для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).
      14 травня 2014 року між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3 укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого орендар прийняв від орендодавця у довгострокове платне користування земельну ділянку на АДРЕСА_1 площею 0,0078 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), зі сплатою орендної плати у розмірі 9 грн 36 коп. на рік.
      У п. 13 цього договору зазначено, що цільове (функціональне) призначення земельної ділянки - землі житлової та громадської забудови.
      З проекту землеустрою щодо відведення в оренду ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0078 га на АДРЕСА_1, що міститься у матеріалах справи, вбачається, що останній звертався до приватного підприємства "Гео Граф" з заявою про виготовлення проекту землеустрою зазначеної земельної ділянки на підставі рішення 33 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 30 вересня 2013 року, яким було надано дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки при умові розроблення та затвердження в установленому порядку землевпорядної документації протягом року. На виконання цього рішення проект землеустрою був розроблений та погоджений управлінням архітектури та містобудування, а також управлінням Держземагентства у Чернігівському районі Чернігівської області та в подальшому був затверджений на 40 сесії міської ради 6 скликання.
      Проте Державна інспекція сільського господарства у Чернігівській області в ході проведеної перевірки встановила, що передана в оренду ОСОБА_3 земельна ділянка є провулком, що з'єднує дві вулиці - АДРЕСА_1, наявність якого підтверджується містобудівною документацією - планом м. Чернігова М1:500. У зв'язку з цим управлінням архітектури та містобудування відкликало свій висновок про погодження проекту землеустрою ОСОБА_3
      Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що земельна ділянка площею 0,0078 га, яка була відведена ОСОБА_3, сформована за рахунок земель житлової та громадської забудови прибудинкової території та є провулком між вулицями АДРЕСА_1. Передача в оренду земельної ділянки загального користування порушує права мешканців цих вулиць.
      Відтак апеляційний суд правильно вказав про незаконність прийнятого Чернігівською міською радою рішення про затвердження проекту відведення та передачу земельної ділянки ОСОБА_3 площею 0,0078 га на АДРЕСА_1 та недійсність договору оренди цієї земельної ділянки, укладеного між Чернігівською міською радою та ОСОБА_3
      Наведені у касаційній скарзі доводи щодо належності справи до адміністративної юрисдикції відхиляються з таких підстав.
      Відповідно до ст. ст. 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) передбачає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій (далі - суб'єкт владних повноважень).
      З огляду на положення ст. ст. 3, 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб'єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      Таким чином, до адміністративної юрисдикції відносяться ті справи, які виникають зі спорів в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один із його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
      Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
      Згідно з ч. ч. 1, 4 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
      Згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
      Земельний кодекс України (далі - ЗК України) є, зокрема, тим актом цивільного законодавства, який передбачає, що підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.
      Так, відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 78 ЗК Україниправо власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно з ч. 1 ст. 116 ЗК Українигромадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
      За положеннями ст. 122 ЗК Українивирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, через які також згідно зі ст. ст. 83, 84 ЗК Українинабувається та реалізується право комунальної власності на землю та право державної власності на землю. Комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
      Статтею 80 ЗК України передбачено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
      Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.
      З аналізу наведеного вище вбачається, що у зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.
      Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних правовідносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за ст. 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права оренди земельної ділянки), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
      Крім того, питання щодо юрисдикції спору було предметом розгляду апеляційного суду Чернігівської області, який за результатом перегляду ухвали Деснянського районного суду м. Чернігова від 04 квітня 2017 року про відмову у відкритті провадження у цій справі 04 травня 2017 року постановив ухвалу про її скасування та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції у порядку цивільного судочинства.
      З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення суду апеляційної інстанції - таким, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Відповідно до ч. 1 ст. 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду,
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      Рішення апеляційного суду Чернігівської області від 03 листопада 2017 року залишити без змін.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      20 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 317/2520/15-ц
      Провадження N 14-157 цс 18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом прокурора Запорізького району Запорізької області в інтересах держави в особі Головного управління (далі також - ГУ) Держгеокадастру у Запорізькій області до Запорізької районної державної адміністрації (далі також - РДА) Запорізької області, ОСОБА_3, за участю третьої особи без самостійних вимог - Реєстраційної служби Запорізького районного управління юстиції Запорізької області, про визнання незаконними та скасування розпоряджень голови Запорізької РДА Запорізької області, визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки
      за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 6 жовтня 2016 року, ухваленого колегією суддів судової палати у цивільних справах: Воробйовою І.А., Поляковим О.З., Спас О.В.
      Учасники справи:
      позивач: ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області, від імені якого в інтересах держави звернувся прокурор Запорізького району Запорізької області;
      відповідачі:Запорізька РДА Запорізької області, ОСОБА_3;
      третя особа без самостійних вимог: Реєстраційна служба Запорізького районного управління юстиції Запорізької області.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 17 серпня 2015 року прокурор Запорізького району Запорізької області звернувся до суду з вказаним позовом, який мотивувала тим, що ОСОБА_3, подаючи до Запорізької РДА Запорізької області заяву про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, порушив приписи статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" в редакції, чинній на той час, не надавши обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. Крім того, на момент подання вказаної заяви ОСОБА_3 вже був засновником і керівником фермерського господарства "СВАМ" (далі - ФГ "СВАМ") та займався фермерським господарством. А тому передання цій юридичній особі земельної ділянки без проведення земельних торгів (аукціону) є порушенням вимог Конституції України, Земельного кодексу України та Закону України "Про фермерське господарство".
      2. Позивач просив суд:
      2.1. Поновити позовну давність для звернення до суду;
      2.2. Визнати незаконним і скасувати розпорядження голови Запорізької РДА Запорізької області від 11 жовтня 2010 року N 1697 "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на території Миколай-Пільської сільської ради громадянину ОСОБА_3" (далі - розпорядження N 1697), від 27 лютого 2012 року N 174 "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 12 років громадянину ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства, розташованої на території Миколай-Пільської сільської ради" (далі - розпорядження N 174);
      2.3. Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 21 березня 2012 року, укладений Запорізькою РДА Запорізької області з ОСОБА_3 (далі - договір оренди земельної ділянки);
      2.4. Скасувати державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки від 21 березня 2012 року, укладеного Запорізькою РДА Запорізької області з ОСОБА_3;
      2.5. Зобов'язати ОСОБА_3 повернути земельну ділянку площею 33,0281 га і вартістю 855 948 грн (кадастровий номер НОМЕР_1), яка розташована на території Миколай-Пільської сільської ради Запорізького району Запорізької області (далі - земельна ділянка), на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 31 березня 2016 року Запорізький районний суд Запорізької області ухвалив рішення, яким у відмовив позові Запорізької місцевої прокуратури N 2, встановивши, що відповідно до пункту 11 розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року N 1697-VІІ Запорізька місцева прокуратура N 2 здійснює процесуальне правонаступництво Прокуратури Запорізького району Запорізької області.
      4. Суд мотивував рішення тим, що позивач пропустив позовну давність. Вказане суд підтвердив листом прокурора Запорізького району Запорізької області від 27 січня 2010 року N 416 "Про надання інвестиційного паспорту району та переліків прийнятих протягом місяця розпоряджень", яким прокурор просив щомісячно до 10 числа наступного місяця надавати до прокуратури району в електронному вигляді розпорядження голови Запорізької РДА, видані у попередньому місяці; листом Запорізької РДА Запорізької області від 10 листопада 2010 року N 0118/05-21, яким прокурора Запорізького району Запорізької області було повідомлено про те, що Запорізька РДА Запорізької області надала перелік розпоряджень за жовтень 2010 року в електронному вигляді, та листом Запорізької РДА Запорізької області від 6 березня 2012 року N 0118/05-21, яким прокурора Запорізького району Запорізької області було повідомлено про те, що Запорізька РДА Запорізької області надала перелік розпоряджень за лютий 2012 року у паперовому вигляді.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 6 жовтня 2016 року Апеляційний суд Запорізької області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про задоволення позову в цілому.
      6. 1 грудня 2016 року Апеляційний суд Запорізької області постановив додаткове рішення про розподіл судових витрат у цій справі.
      7. Рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки листи Запорізької РДА Запорізької області від 10 листопада 2010 року, від 7 лютого 2012 року та від 6 березня 2012 року не містять додатків, переліку розпоряджень, що направлялися до Прокуратури Запорізького району Запорізької області.
      8. Суд встановив, що за змістом листів Запорізької РДА Запорізької області від 7 лютого 2012 року та від 6 березня 2012 року розпорядження N 174 не могло бути скероване до прокуратури, оскільки воно ще не було видане, а в листі від 6 березня 2012 року зазначено, що направляються документи, видані протягом січня 2012 року (тоді як суд першої інстанції встановив, що згідно з листом від 6 березня 2012 року Запорізька РДА Запорізької області надала перелік розпоряджень саме за лютий 2012 року).
      9. Крім того, звертаючись до Запорізької РДА Запорізької області із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, ОСОБА_3, як зазначив суд, не надав обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, що є порушенням вимог частини першої статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" у редакції, чинній на час такого звернення.
      10. На думку суду апеляційної інстанції, формування земельного фонду вже створеного та зареєстрованого відповідно до законодавства України ФГ "СВАМ" і передання останньому земельної ділянки без проведення земельних торгів (аукціону) здійснені з порушенням вимог Конституції України, Земельного кодексу України та Закону України "Про фермерське господарство".
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. 25 жовтня 2016 року ОСОБА_7 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій стверджує про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування цим судом норм матеріального права.
      12. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Запорізької області від 6 жовтня 2016 року та залишити без змін рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 31 березня 2016 року.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      13. 28 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Ухвалу суд обґрунтував тим, що ОСОБА_3 оскаржує рішення Апеляційного суду Запорізької області від 6 жовтня 2016 року з підстав порушення цим судом правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції порушив підвідомчість розгляду справ, адже договір оренди земельної ділянки підписаний ОСОБА_3 від імені ФГ "СВАМ", а підпис засвідчений печаткою цієї юридичної особи. Тому спір має розглядатися у Господарському суді Запорізької області згідно з Господарським процесуальним кодексом України.
      16. Зі зверненням до практики Європейського суду з прав людини ОСОБА_7 також скаржиться на незастосування судом апеляційної інстанції наслідків спливу позовної давності, а також зазначає, що на момент виділення йому земельної ділянки процедура виділення земельних ділянок з проведенням торгів була скасована.
      Позиції інших учасників справи
      17. 17 лютого 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення керівника Запорізької місцевої прокуратури N 2 на касаційну скаргу, в яких вказується на те, що договір оренди земельної ділянки укладений з ОСОБА_3 саме як з громадянином, а не з юридичною особою, про що свідчить відсутність у договорі будь-яких реквізитів юридичної особи, про яку ОСОБА_3 зазначає у касаційній скарзі.
      18. На думку прокурора, початок перебігу позовної давності закон пов'язує не з моментом поінформованості про вчинення дії чи прийняття рішення, а з моментом, коли прокурор став обізнаний про наявність тих порушень законодавства, які він визначає як підставу позову. Доводи прокурор обґрунтовує правовою позицією Верховного Суду України, сформульованою у постановах від 2 вересня 2008 року у справі N 3-3376 к 08, від 20 серпня 2013 року у справі N 3-18 гс 13 та в ухвалі від 25 квітня 2012 року у справі N 6-15350 вов 10. Вказує на те, що йому стало відомо про передання земельних ділянок в оренду ОСОБА_3 лише 28 квітня 2015 року - після того, як була отримана відповідна інформація з Державної інспекції сільського господарства.
      19. Прокурор також зазначає, що передання громадянину земельної ділянки для ведення фермерського господарства здійснюється без проведення земельних торгів (аукціону) тоді, коли земельна ділянка передається громадянину, який виявив бажання займатися фермерським господарством, саме для створення такого господарства як юридичної особи та реєстрації його у встановленому законом порядку, а не для розширення вже існуючого фермерського господарства.
      20. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      21. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      22. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
      23. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України).
      24. Отже, на момент звернення до суду у цій справі сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці.
      25. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
      26. Відтак, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів відбувається залежно від їхнього предмета та суб'єктного складу їх учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є юридичні особи та фізичні особи-підприємці, розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства.
      27. Прокурор звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним і скасувати розпорядження N 1697 і N 174, визнати недійсним укладений відповідачами договір оренди земельної ділянки, скасувати державну реєстрацію цього договору та зобов'язати ОСОБА_3 повернути земельну ділянку на користь держави. Позовні вимоги мотивував, зокрема, тим, що ОСОБА_3 на час отримання земельної ділянки вже був керівником ФГ "СВАМ" і займався фермерським господарством.
      28. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" (далі також - Закон) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.
      29. Згідно з частиною першою статті 7 Закону у зазначеній редакції для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації.
      30. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону у вказаній редакції).
      31. Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього.
      32. Суди попередніх інстанцій встановили, що на момент видання головою Запорізької РДА Запорізької області розпоряджень N 1697 і N 174 й укладення з ОСОБА_3 договору оренди земельної ділянки ФГ "СВАМ", засновником якого він був, вже набуло статус юридичної особи.
      33. Перевіряючи дотримання судами норм процесуального права щодо суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що надана ОСОБА_7 згідно з розпорядженнями N 1697 та N 174 в оренду для ведення фермерського господарства земельна ділянка фактично була передана ним у користування його ж ФГ "СВАМ". Вказане суд апеляційної інстанції встановив на підставі повідомлення Державної податкової інспекції у Запорізькому районі Головного управління Державної фіскальної служби у Запорізькій області від 23 квітня 2015 року (вих. N 835/10/08-08-15) про те, що ФГ "СВАМ" використовує земельну ділянку площею 33,0281 га для ведення фермерського господарства. Тобто, відбулася заміна орендаря земельної ділянки: права й обов'язки орендаря за договором оренди земельної ділянки перейшли до фермерського господарства, а тому сторонами спору є юридичні особи.
      34. Крім того, суд першої інстанції встановив, що до пункту 1.4 Статуту ФГ "СВАМ" були внесені зміни, згідно з якими це фермерське господарство використовує земельну ділянку площею 33,0281 га поряд із земельною ділянкою площею 5,5312 га, наданою в оренду відповідно до договору оренди від 1 лютого 2010 року, укладеного з ОСОБА_8
      35. За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.
      36. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що у цій справі спір є пов'язаним з наданням без проведення земельних торгів в оренду земельної ділянки існуючому фермерському господарству шляхом надання в оренду додаткової земельної ділянки для ведення фермерського господарства його засновнику і подальшого передання цієї ділянки у користування ФГ "СВАМ".
      37. Спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування, із зареєстрованими в установленому порядку фермерськими господарствами мають розглядатися за правилами господарського судочинства.
      38. Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі N 348/992/16-ц.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      39. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі.
      40. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
      41. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      42. Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      43. Враховуючи те, що позовні вимоги мають розглядатися за правилами господарського, а не цивільного судочинства, ВеликаПалата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. Отже, рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 31 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 6 жовтня 2010 року слід скасувати, а провадження у справі - закрити.
      (2.2) Щодо судових витрат
      44. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      45. Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України).
      46. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір").
      (3) Висновки про правильне застосування норм права
      47. За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України "Про фермерське господарство" після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.
      48. Відтак, спори, пов'язані з наданням без проведення земельних торгів в оренду земельної ділянки існуючому фермерському господарству шляхом надання в оренду додаткової земельної ділянки для ведення фермерського господарства його засновнику і подальшого передання цієї ділянки у користування фермерського господарства, мають розглядатися за правилами господарського судочинства.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      2. Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 31 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 6 жовтня 2016 року скасувати.
      3. Провадження у справі за позовом прокурора Запорізького району Запорізької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області, ОСОБА_3, третя особа без самостійних вимог - Реєстраційна служба Запорізького районного управління юстиції Запорізької області, про визнання незаконними та скасування розпоряджень голови Запорізької районної державної адміністрації, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 2 липня 2018 року.
       
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      20 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 697/2751/14-ц
      Провадження N 14-85цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І.,Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Канівської міжрайонної прокуратури Черкаської області (далі - Канівська прокуратура) до Канівської районної державної адміністрації Черкаської області (далі - Канівська РДА), ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Реєстраційної служби Канівського міськрайонного управління юстиції (далі - Реєстраційна служба), треті особи: Державна інспекція сільського господарства в Черкаській області, управління Держземагентства у Канівському районі Черкаської області, приватний нотаріус Канівського районного нотаріального округу Стеблина Євгеній В'ячеславович, про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та скасування їх державної реєстрації за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року (у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Червинської М.Є., Коротуна В.М., Мазур Л.М., Писаної Т.О., Попович О.В.) та рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року (у складі колегії суддів: Новікова О.М., Храпка В.Д., Вініченка Б.Б.) з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, і
      УСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2014 року Черкаський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до суду з позовом до Канівської РДА, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Реєстраційної служби, треті особи: Державна інспекція сільського господарства у Черкаській області, управління Держземагентства у Канівському районі Черкаської області, приватний нотаріус Канівського районного нотаріального округу Стеблина Є.В., про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та скасування їх державної реєстрації.
      На обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що відведення земельних ділянок площею по 0,5 га для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Григорівської сільської ради та передача їх у власність ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 відбулися з порушенням вимог ст. ст. 20, 116, 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст. 50 Закону України "Про землеустрій", ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Проект землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок, межі яких раніше в натурі не визначалися, не розроблявся та не погоджувався з уповноваженими на це органами. Зважаючи на те, що розпорядження голови Канівської РДА від 27 березня 2007 року N 191 та від 11 квітня 2007 року N 238 суперечать вимогам Конституції України, Закону України "Про землеустрій", ЗК України в частині передачі у приватну власність земельних ділянок ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, вони мають бути визнані незаконними та скасовані, а видані на ім'я вказаних осіб державні акти підлягають визнанню недійсними. У подальшому зазначені земельні ділянки за договорами купівлі-продажу були відчужені ОСОБА_7
      Виходячи із положень ч. 1 ст. 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договори купівлі-продажу від 18 січня 2008 року є такими, що порушують публічний порядок, тобто - нікчемними. У зв'язку з цим державні акти на право власності на землю, видані на ім'я ОСОБА_7, також підлягають визнанню недійсними, оскільки отримані на підставі нікчемних договорів купівлі-продажу земельних ділянок.
      У квітні 2015 року у зв'язку з ліквідацією Черкаської міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері Канівською міжрайонною прокуратурою вимоги даного позову були збільшені та викладені у новій редакції, а саме прокурор просив визнати незаконним та скасувати розпорядження Канівської РДА від 11 квітня 2007 року N 238 "Про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" в частині передачі у приватну власність земельних ділянок ОСОБА_4 та ОСОБА_5 площею по 0,5 га кожному. Визнати незаконним та скасувати розпорядження Канівської РДА від 27 березня 2007 року N 191 "Про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" в частині передачі у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_6 площею 0,5 га. Визнати недійсними державні акти на право власності на землю від 16 квітня 2007 року, видані ОСОБА_4 та ОСОБА_5, та від 02 квітня 2007 року, виданий ОСОБА_6 Визнати недійсними державні акти на право власності на землю від 28 лютого 2008 року, видані на ім'я ОСОБА_7 Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 11 грудня 2014 року, прийняте державним реєстратором Реєстраційної служби.
      Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 22 липня 2015 року позов Канівської прокуратури задоволено у повному обсязі. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Канівської РДА від 11 квітня 2007 року N 238 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" в частині передачі у приватну власність земельних ділянок ОСОБА_4 та ОСОБА_5 площею по 0,5 га кожному. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Канівської РДА від 27 березня 2007 року N 191 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" в частині передачі у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_6 площею 0,5 га. Визнано недійсними державні акти на право власності на землю від 16 квітня 2007 року серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_4, від 16 квітня 2007 року серії НОМЕР_2, виданий ОСОБА_5, від 2 квітня 2007 року серії НОМЕР_3, виданий ОСОБА_6 Визнано недійсними державні акти на право власності на землю від 28 лютого 2008 року серії НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, що видані на ім'я ОСОБА_7 Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 17894348 від 11 грудня 2014 року, прийняте державним реєстратором Реєстраційної служби Канівського міськрайонного управління юстиції. Розподілено судові витрати.
      Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову Канівської міжрайонної прокуратури Черкаської області.
      Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року залишено без змін.
      У червні 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року.
      У заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, а саме: неоднакового застосування судами касаційної інстанції ст. ст. 257, 261, 267, 268 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також у зв'язку із невідповідністю оскаржуваних судових рішень викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Ухвалою Верховного Суду України від 04 липня 2017 року відкрито провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із Канівського міськрайонного суду Черкаської області.
      10 липня 2017 року Верховний Суд України отримав вищезазначену справу та передав її на розгляд судді Верховного Суду України.
      Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Ухвалою судді Верховного Суду України від 17 серпня 2017 року справу призначено до розгляду на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України N 2747-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції.
      Згідно з п. п. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      06 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до п. п. 2 п. 1 розд. XIII вищезазначених Перехідних положень ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      19 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України в редакції, чинній на час подання заяви, заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України в редакції, чинній на час подання заяви, заява про перегляд судових рішень у цивільних справах також може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що розпорядженням голови Канівської РДА від 11 квітня 2007 року N 238 "Про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" ОСОБА_4, ОСОБА_5 передано у приватну власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Григорівської сільської ради, кожна площею по 0,5 га.
      Аналогічним розпорядженням від 27 березня 2007 року N 191 "Про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" ОСОБА_6 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Григорівської сільської ради площею 0,5 га.
      На підставі вказаних розпоряджень видано державні акти на право власності на земельну ділянку ОСОБА_4 - серії НОМЕР_1, ОСОБА_5 - серії НОМЕР_2, ОСОБА_6 - серії НОМЕР_3.
      На підставі договорів купівлі-продажу земельної ділянки від 18 січня 2008 року, посвідчених приватним нотаріусом Канівського районного нотаріального округу Стеблиною Є.В., ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5, кожний окремо, продали вказані земельні ділянки ОСОБА_7 Останній, на підставі цих договорів, отримав державні акти на право власності на спірні земельні ділянки серії НОМЕР_4, N НОМЕР_6 та N НОМЕР_5.
      Згідно з повідомленням управління Держземагентства у Канівському районі Черкаської області від 04 лютого 2014 року N 01-09/1235 на підставі технічної документації проведено об'єднання земельних ділянок приватної форми власності ОСОБА_7 площами по 0,5 га, у результаті чого було сформовано нову земельну ділянку площею 1,5 га.
      Задовольняючи позов прокурора, суд першої інстанції дійшов висновку про невідповідність чинному законодавству оспорюваних розпоряджень Канівської РДА від 27 березня 2007 року та 11 квітня 2007 року про передачу у власність відповідачам спірних земельних ділянок та наявність підстав для визнання недійсними державних актів про право власності на спірні земельні ділянки. Разом із цим суд першої інстанції вважав, що, звернувшись до суду із цим позовом 10 листопада 2014 року, прокурор не пропустив строк позовної давності, оскільки виходячи із положень п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України, який діяв на час прийняття оскаржуваних розпоряджень Канівською РДА, позовна давність не поширювалася на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що передача у власність відповідачам спірних земельних ділянок відбулася з порушенням вимог ст. ст. 116, 118 ЗК України, ст. ст. 20, 50 Закону України "Про землеустрій", п. 2 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2004 року N 677. Водночас суди вважали, що положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюється на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності та на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
      У даній справі спірні розпорядження були прийняті Канівською РДА в березні та квітні 2007 року, у той час як прокурор звернувся із вказаним позовом у листопаді 2014 року, тобто з пропущенням строку позовної давності, про застосування якого представником відповідача ОСОБА_7 - ОСОБА_14 до суду першої інстанції була подана відповідна заява (а. с. 236 - 241, т. 6). При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що клопотання про поновлення строку прокуратурою не заявлено, доказів поважності причин такого строку не надано.
      Заступник Генерального прокурора України зазначає, що суди касаційної інстанції під час розгляду справ за подібних предмета спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшли неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. Крім того, рішення суду касаційної інстанції, ухвалене у цій справі, не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      На обґрунтування заяви заступник Генерального прокурора України надав копії ухвали Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі N 6-15350вов10 за заявою про визнання рішень незаконними, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок недійсними і зобов'язання вчинити певні дії; постанови Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі N 3-18гс13 за позовом про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними; постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-209цс14 за позовом про визнання договору доручення частково недійсним, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки, державних актів на право приватної власності на земельну ділянкута розпорядження районної державної адміністрації недійсними, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, визнання права власності на земельну ділянку та відшкодування моральної шкоди; постанови Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі N 3-125гс15 за позовом про визнання незаконними та скасування рішень; постанови Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510ц15 за позовом про визнання рішень ради незаконними та витребування земельної ділянки; постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року у справі N 4/5009/7265/11 за позовом про визнання частково недійсним рішення, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння; ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі N 367/3618/15-ц за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на землю недійсними, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння та від 22 лютого 2017 року у справі N 6-25250св16 за позовом про визнання незаконними та скасування розпорядження і рішення, визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна, державного акта на право власності та свідоцтва про право власності на нерухоме майно недійсними.
      Аналізуючи наведені вище судові рішення, ВеликаПалата Верховного Суду виходить з наступного.
      У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-209цс14 за позовом ОСОБА_15 до ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, відділу Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області, Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, третя особа? Головне управління юстиції у Київській області, про визнання договору доручення частково недійсним, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки, державнихактів на право приватної власності на земельну ділянкута розпорядження районної державної адміністрації недійсними, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, визнання права власності на земельну ділянку та відшкодування моральної шкоди, зазначено, що відповідачі заявляли про застосування позовної давності, однак на час звернення прокурора до суду з вищезазначеним позовом (квітень 2010 року), позовна давність на такі вимоги не поширювалась (п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України), тому підстави для застосування позовної давності відсутні.
      В ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі N 6-15350вов10 за заявою міжрайонного природоохоронного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Управління з питань контролю за використанням та охороною земель у місті Києві та Київській області, Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, Козинської селищної ради Обухівського району Київської області до виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_2, ОСОБА_28, товариства з обмеженою відповідальністю "Київщина-Інвест" про визнання рішень незаконними, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок недійсними, зобов'язання вчинити певні дії, суд скасував рішення попередніх судових інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки мало місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст. 261 ЦК України, і вважав, що норми, установлені ч. 1 ст. 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів; перебіг позовної давності в такому разі починається від дня, коли прокурор довідався або міг довідатися про порушення інтересів держави.
      У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі N 3-18гс13 за позовом прокурора Малиновського району м. Одеси в інтересах держави, Фонду державного майна України та відкритого акціонерного товариства "Холдінгова компанія "Краян" до товариства з обмеженою відповідальністю "Юг-Сервіс-06" та приватного підприємства "Ліардон" про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги, суд встановив, що прокуратура не була стороною оспорюваних угод і про обставини, які стали підставою звернення до суду, прокуратура дізналася лише у листопаді 2011 року (з листа Фонду державного майна України). З посиланням на положення ч. 1 ст. 261 ЦК України суд дійшов висновку, що звернення прокурора із цим позовом (у грудні 2011 року) відбулося у межах строку позовної давності, а оскільки Вищий господарський суд України цього не дослідив, то справу було направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
      У постанові Судових палат у господарських та цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі N 3-125гс15 за позовом першого заступника прокурора Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, державного підприємства Міністерства оборони України "Запорізький автомобільний ремонтний завод" (військова частина А0652) до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області про визнання незаконними та скасування рішень, Верховний Суд України погодився із висновком суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до позивача строку позовної давності з огляду на приписи Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" підп. 2 п. 2, підп. 3 п. 5 "Прикінцевих та перехідних положень" якого виключено п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України та встановлено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта, зокрема, органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.
      У постанові Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510цс15 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, комунального підприємства "Бучанське управління житлово-комунального господарства Бучанської міської ради" до Бучанської міської ради, ОСОБА_29 про визнання незаконними рішень ради та витребування земельної ділянки, так само як і у вищезазначеній постанові з посиланням на положення п. 5 "Прикінцевих та перехідних положень" до Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" (далі - Закон N 4176-VI), Верховний Суд України погодився із висновком суду касаційної інстанції про те, що звернення прокурора із цим позовом до суду відбулося у межах строку позовної давності.
      Указані вище постанови Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки вони стосуються інших фактичних обставин.
      Разом із цим надані заступником Генерального прокурора України постанова Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року у справі N 4/5009/7265/11 за позовом заступника прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до виконавчого комітету Бердянської міської ради, приватного акціонерного товариства "Приазовкурорт", треті особи: приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", комунальне підприємство "Бердянське бюро технічної інвентаризації", про визнання частково недійсними рішення, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_30, третя особа - Комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство", про визнання рішення ради та державного акта на право власності на землю недійсними, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння та від 22 лютого 2017 року у справі за позовом прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави до Березанської районної державної адміністрації, Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області, ОСОБА_31, ОСОБА_32 про визнання розпорядження і рішення ради незаконними та їх скасування, визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна, державного акта на право власності та свідоцтва про право власності на нерухоме майно недійсними, свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Зокрема, відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
      Відповідно до п. 5 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
      Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
      З огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
      На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.
      Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
      При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
      Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України).
      Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України.
      Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
      Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
      Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно вказавши про те, що положення ст. 268 ЦК України на дані правовідносини не поширюється, безпідставно зазначив про відсутність у справі клопотання прокурора про поновлення строку на оскарження розпоряджень Канівської РДА від 27 березня 2007 року та від 11 квітня 2007 року. Указана заява прокуратури наявна у матеріалах справи.
      При цьому, вирішуючи питання щодо дотримання строків звернення до суду за захистом своїх прав, апеляційному суду належало встановити коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення права держави на спірні земельні ділянки, натомість суд зосередився на тому, що вказав про відсутність доказів, які б засвідчили поважність причин пропуску строків позовної давності. Такої ж позиції дотримувався і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Разом з тим всупереч вимогам ч. 1 ст. 261 ЦК України суди належним чином не з'ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Доводи прокурора та висновки суду першої інстанції про те, що таке право виникло після проведеної у квітня 2014 року прокурорської перевірки, вищестоящими судами спростовані не були.
      Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 257, 261, 267 ЦК України, в тій частині, що стосується визначення початку перебігу строку позовної давності і, яка має визначатися у даній справі не з дати ухвалення рішень, які оскаржуються, а від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Вказане потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Ураховуючи те, що апеляційний суд не встановив всіх обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, не з'ясував та не перевірив, з якого моменту прокурор довідався або міг довідатися про порушення державних інтересів, ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, ст. 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      16 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 760/21151/15-ц
      Провадження N 14-142цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А.,
      Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року (суддя Коробенко С.В.), ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (судді Поліщук Н.В., Соколова В.В., Пікуль А.А.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року (Кадєтова О.В., Ізмайлова Т.Л., Карпенко С.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення про реєстрацію знака для товарів та послуг, визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг, зобов'язання вчинити певні дії і
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - Служба), ОСОБА_1, в якому просив суд: визнати незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнати недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1 та опубліковане 12 квітня 2010 року у бюлетені "Промислова власність" N 7; зобов'язати Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та здійснити публікацію таких відомостей в офіційному бюлетені "Промислова власність".
      Позовну заяву мотивовано тим, що 15 серпня 2006 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" видано свідоцтво України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за 29, 30, 31 та 43 класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі - МКТП). 12 квітня 2010 року зареєстровано знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", на посвідчення чого ОСОБА_1 видане свідоцтво України на знака для товарів і послуг НОМЕР_2 за 43 класом МКТП. 01 березня 2012 року між ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" і ТОВ "Фаетон-С" укладено ліцензійний договір на використання цього знаку із терміном дії договору до 01 березня 2016 року. 27 липня 2015 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" продовжило дію позначення та отримало нове свідоцтво НОМЕР_4. Позивач зазначає, що 29 липня 2015 року він придбав майнові права на цей знак для товарів та послуг, відомості про що опубліковані в офіційному бюлетені "Промислова власність" за N 19. ОСОБА_2 стверджував, що існування знака для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" порушує його права та інтереси, оскільки є схожим зі знаком, права на які належать йому та який зареєстрований раніше, а відтак цей знак не може перебувати під правовою охороною. Зазначав, що Служба при встановленні правової охорони неповно з'ясувала ці обставини та неправомірно видала свідоцтво.
      Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнано недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1; зобов'язано Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та опублікувати відповідні відомості в офіційному бюлетені "Промислова власність".
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.
      23 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1,2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час звернення із заявою).
      На підтвердження зазначених підстав для подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13, від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13, від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц, ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670, від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15, від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16.
      Ухвалою Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу).
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до абзацу другого частини другої статті 360? ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення із заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права судами касаційної інстанції різних юрисдикцій (цивільної, адміністративної та господарської).
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення сторін у справі.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      При цьому як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 серпня 2006 року Служба зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" та видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_3.
      12 квітня 2010 року Служба зареєструвала за класом 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" і видала ОСОБА_1 свідоцтво України НОМЕР_2.
      21 серпня 2014 року дія свідоцтва НОМЕР_3 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" припинилася.
      27 липня 2015 року Служба в порядку статті 22 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" і видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_4.
      29 липня 2015 року позивач придбав у власність майнові права на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4 у ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" на підставі договору про передачу майнових прав власності.
      Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 20 січня 2016 року по справі було призначено судову експертизу об'єктів інтелектуальної власності, проведення якої було доручено судовим експертам Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Національної академії правових наук України. Відповідно до висновку комісійної судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 23 червня 2016 року N 1081 знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 був схожим настільки, що його можна сплутати зі знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_3 на день подання заявки до Служби. Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2, застосовано до закладу громадського харчування "ІНФОРМАЦІЯ_1", є схожим настільки, що його можна сплутати із зареєстрованим за свідоцтвом України НОМЕР_3 знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 може ввести в оману споживачів щодо особи, яка надає послуги. Послуги, щодо яких зареєстровано знак за свідоцтвом України НОМЕР_2, є тотожними з послугами, щодо яких зареєстрований знак "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4. Свідоцтво України НОМЕР_2 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" було видано у період дії свідоцтва України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2", чим порушено норми статей 5, 6 статті 6 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (в редакції від 10 квітня 2008 року), оскільки наявність зареєстрованого як знак позначення, яке є тотожними або схожими настільки, що його можна сплутати із знаком, раніше зареєстрованим чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ним товарів і послуг, є підставою для відмови в наданні правової охорони. Суд наголошував, що оспорюване свідоцтво видане на ті ж самі послуги, що і належне позивачу свідоцтво, а тому надання послуг ОСОБА_1 під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" може призвести до того, що споживачі можуть плутати його із послугами, які надає позивач під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_2". Суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом у межах строку позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про порушення його права 29 липня 2015 року - під час укладення договору про передачу майнових прав на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 04 вересня 2017 року у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовив, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишив без змін. Ухвалу мотивував тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що рішення Служби за заявкою m 2008 20544 від 19 листопада 2008 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" суперечить закону, оскільки встановлено невідповідність цього знака умовам, за яких йому могла бути встановлена правова охорона. Суди також не встановили підстав для застосування строків позовної давності. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться за межами компетенції суду касаційної інстанції та не дають підстав вважати, що при розгляді справи було неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору.
      На підтвердження підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права, а саме статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній на час розгляду справи), заявником надано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц.
      В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 касаційний суд, залишаючи без змін постанову окружного адміністративного суду та ухвалу апеляційного адміністративного суду, погодився з висновками цих судів про часткове задоволення позову до Служби про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, виходячи з того, що предметом спору в правовідносинах є рішення суб'єкта владних повноважень, а позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг є похідними від спірного рішення органу владних повноважень, тобто зазначений спір має адміністративно-правовий характер.
      Отже, має місце неоднакове застосування норм процесуального права, а саме статей 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи).
      Усуваючи розбіжності в застосуванні норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
      Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та в наступному отримання заявником свідоцтва України на знак для товарів і послуг подальше оспорювання права власності на вказаний знак має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
      Саме такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 червня 2015 року у справі N 826/8805/14, провадження N 21-227а15. Підстав відступати від нього Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      Отже, у справі, що переглядається, спір стосується речового права -права власності на товарний знак, тому суди дійшли правильного висновку, що вирішення такого спору повинне здійснюватися за правилами цивільного судочинства та безпомилково застосували положення статей 15 ЦПК України та статті 17 КАС України.
      Разом з тим ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року N 760/20866/15-ц постановлена у справі, в якій позивач вважав протиправною відмову Служби у реєстрації знаків для товарів і послуг та просив визнати за ним право інтелектуальної власності на знаки для товарів та послуг, тобто у справі з іншим предметом і підставами позову, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права.
      В постанові Вищого господарського Суду України від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16, наданій для підтвердження підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 7 Закону України від 25 лютого 1994 року N 4038-XII "Про судову експертизу", касаційний суд скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про задоволення позову щодо визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг. Касаційний суд виходив з того, що суди допустили неправильне застосування вимог частини першої статті 47 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Водночас касаційний суд зазначав, що, приймаючи висновок судової експертизи як належний доказ у справі, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що проведення судової експертизи було доручено судом саме Інституту, тобто недержавній спеціалізованій установі, а не безпосередньо атестованому судовому експерту Коваленко Т.В. (яка не є працівником державної спеціалізованої установи).
      Отже, у справі, що переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для підтвердження неоднакового застосування касаційними судам статті 7 Закону України "Про судову експертизу", встановлено різні фактичні обставини справи, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права.
      У постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, наданій на обґрунтування підстави подання заяви про перегляд судових рішень, визначеної пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час вчинення відповідної процесуальної дії), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в позові в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з пропуском позовної давності, при цьому суд виходив із того, що позивач є власником свідоцтва України НОМЕР_5 від 15 березня 2004 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_3" відносно товарів 29, 30, 31, 32, 33 класу та послуг 42 класу МКТП, зареєстрованого на підставі заявки від 04 липня 2001 року N 2001074133, при цьому публікація про видачу спірного свідоцтва України на знак товарів і послуг здійснена 15 травня 2006 року, суд також зазначив, що позивач не навів жодних причин обґрунтування пропуску позовної давності.
      Отже, у зазначеній вище справі та справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимог, в тому числі і про визнання недійсним свідоцтва на знаки для товарів та послуг, та направив справу на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13 за позовом про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити діїрішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасував, а справу передав на розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статей 6 та 19 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", пункту 4 частини другої статті 129 Конституції України.
      На підтвердження неоднакового застосування касаційними судами статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", статті 2 Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 року, Закону України від 01 червня 2000 року N 1762-III "Про приєднання України до Ніццької угоди про Міжнародну класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків", пункту 4 статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13 та постанову Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15. У зазначених судових рішеннях та рішеннях у справі, що переглядається, суди виходили з того, що при вирішенні питання про недійсність свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з тим, що вже зареєстровано знаки, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, потрібно брати до уваги не клас товарів чи послуг, за якими видано свідоцтво, а безпосередньо перелік товарів і послуг, щодо яких зареєстровано знак. Тому немає підстав стверджувати про неоднакове застосування норм матеріального права судами касаційних інстанцій.
      На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням статті 22 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, якою касаційний суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання протиправним рішення щодо відмови в реєстрації знака та рішень про видачу свідоцтв на знаки для товарів і послуг, суди виходили з того, що заявлений за заявкою N m 2008 22032 знак не є тотожним зі знаком за свідоцтвом НОМЕР_6, оскільки вони не збігаються один з одним в усіх елементах. Отже, зазначена ухвала суду касаційної інстанції постановлена у справі з іншим предметом позову та фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм процесуального права.
      Відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      З урахуванням зазначеного вважати заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень обґрунтованою немає підстав.
      Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень), Велика Палата Верхового Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 2/1712/783/2011
      Провадження N 14-228цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - релігійна громада парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату (далі - релігійна громада УПЦ КП),
      відповідачі: Рівненська обласна державна адміністрація (далі - Рівненська ОДА), релігійна громада парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви (далі - релігійна громада УПЦ),
      розглянула в порядку письмового провадження заяву релігійної громади УПЦ КП про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року
      у цивільній справі за позовом релігійної громади УПЦ КП до Рівненської ОДА, релігійної громади УПЦ про скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання права власності на нерухоме майно,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2011 року релігійна громада УПЦ КП звернулася до суду із позовом до Рівненської ОДА, релігійної громади УПЦ про скасування рішення виконавчого комітету Ровенської обласної Ради народних депутатів (далі - Ровенська облрада) від 03 грудня 1991 року N 221 (пункт 1.2) в частині безоплатного повернення культової будівлі і майна (храму Казанської ікони Божої Матері) у власність релігійної громади УПЦ с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області. Визнати право власності на культову будівлю та майно (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, за релігійною громадою УПЦ КП, зареєстрованої розпорядженням Представника Президента України в Рівненській області від 09 серпня 1993 року N 353.
      Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням виконавчого комітету Ровенської облради від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" зареєстровано статут релігійної громади УПЦ у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області та повернуто безоплатно культову будівлю і майно у власність цієї громади.
      Позивач вказував, що під час прийняття оспорюваного рішення Ровенською облрадою не були з'ясовані питання щодо походження, джерел формування та правового статусу культової споруди (храму) до його передачі в 1939 році на користь держави СРСР.
      Крім того, не було з'ясовано питання про належність храму саме релігійній громаді УПЦ, а культова будівля та майно в с. Заболотинці (раніше с. Кнерути) Млинівського району Рівненської області на момент їх передачі у державну власність у 1939 році належали релігійній громаді Української автокефальної православної церкви (далі - релігійна громада УАПЦ) на території Західної України, яка входила до складу Польщі. Ця ж обставина додатково підтверджується листом єпископа Волинського та Рівненського на запит Московського патріархату про підпорядкованість церкви в 1923-1939 роках Волинській єпархії.
      Також факт належності релігійних громад та їх майна, в тому числі і в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, до ієрархічної структури УПЦ КП встановлений рішенням Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року, в якому вказано, що ще в червні та жовтні 1990 року Український екзархат православної церкви отримав адміністративну незалежність від Московського патріархату і набув самостійного статусу як УПЦ, проте зі збереженням канонічного підпорядкування останньому. Саме цього конфесійного напряму і дотримується релігійна громада с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, статут якої був зареєстрований оскаржуваним рішенням відповідача та на користь якої повернуто храм з церковним майном.
      Позивач зазначав, що 25 та 26 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський православний собор, за рішеннями якого були об'єднані в єдину релігійну організацію УПК КП, яка є правонаступником УПЦ та УАПЦ, а рішення Харківського архієрейського собору УПЦ від 27 травня 1992 року не були визнані Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України як такі, що ухвалені з порушенням статуту УПЦ. Вищевикладені обставини вказують, що культова будівля з церковним майном в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області не перебували у власності релігійної громади УПЦ на момент їх безкоштовної передачі (а не повернення), а була у власності УАПЦ до передачі її майна на користь держави, а згодом об'єднана в єдину релігійну організацію - УПЦ КП.
      Неодноразові звернення релігійної громади УПЦ КП до Рівненської ОДА про скасування свого рішення про передачу храму з церковним майном на користь жителів села, що входять до релігійної громади УПЦ, керівництво якої ухиляється від виконання рішення загальних зборів жителів села про утворення єдиної релігійної громади конфесійного спрямування Київського патріархату, залишені без задоволення з посиланням на те, що релігійна громада УПЦ є власником храму з церковним майном, а тому вважає, що спір, що виник з приводу припинення права власності на об'єкти нерухомості, вирішується в судовому порядку.
      Рішенням Млинівського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року касаційну скаргу релігійної громади УПЦ КПвідхилено, рішення Млинівського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року залишено без змін.
      У лютому 2016 року релігійна громада УПЦ КП звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження обставин, зазначених у заяві про перегляд судових рішень, заявник посилається на рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6, постанову Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47, рішення Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72, постанову Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53, ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08, у яких, на його думку, по-іншому застосовано статті 37, 39 Цивільного кодексу Української РСР, статтю 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статті 5, 61, 309 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви).
      Ухвалою судді Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року відкрито провадження у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      10 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву релігійної громади УПЦ КП про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 рокудо Верховного Суду.
      Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки релігійна громада УПЦ КП подала заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, господарської та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 37, 39 ЦК Української РСР, статті 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статей 5, 61, 309 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6;
      - постанову Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47;
      - рішення Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72;
      - постанову Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53;
      - ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року;
      - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08.
      Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Як вбачається з матеріалів справи, заява релігійною громадою УПЦ КП подана, у тому числі з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, зокрема статей 5, 61, 309 ЦПК України.
      Оскільки вказані норми цивільного процесуального законодавства не регулюють порядок провадження у справі, правила підсудності чи компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ, то Велика Палата Верховного Суду правових підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права з огляду на положення пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України не вбачає.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно із архівною довідкою від 19 листопада 2013 року N 792/01.22 у документах Волинської духовної консисторії є картки реєстрації православних церков Дубенського повіту за 1925-1939 років, в яких зазначено, що в с. Кнерути (Клегаїу) (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області) у 1890 році побудовано церкву на честь Казанської ікони Божої Матері. Церква дерев'яна, візантійського стилю, побудована за кошти парафіян (т. 2, а. с. 236).
      Крім того, відповідно до даних архіву Варшавської православної митрополії XXVI/II "Список-перелік штатних і нештатних парафій та філій, а також штатів духовенства Волинської Єпархії" на момент переходу у власність держави церкви Казанської ікони Божої Матері нею користувалася релігійна громада Польської автокефальної церкви, що об'єктивно підтверджується копією довідки православного Митрополита Варшавського і всієї Польщі N 440/2002 від 31 грудня 2002 року, з якої вбачається, що територія теперішньої Рівненської області в період 1918-1939 років входила на той час до складу територій колишнього Волинського воєводства разом з усіма православними парафіями того регіону. Також православні парафії колишніх воєводств: Львівського, Тернопільського, Поліського, Гродненського, Вільнюського - належали до Польської автокефальної православної церкви, які були утворені (виділені) з Російської православної церкви (далі - РПЦ) (т. 2, а. с. 49).
      08 січня 1946 року Свято-Казанська Богородична церква (храм Казанської ікони Божої Матері) с. Кнерути Острожецького району Рівненської області (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області) була передана в користування місцевій православній громаді (т. 2, а. с. 14-34).
      Водночас суди з'ясували, що рішенням виконавчого комітету Ровенської облради від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" повернуто безоплатно у власність релігійної громади УПЦ в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області культову будівлю та майно (т. 1, а. с. 4-7).
      03 грудня 1991 року було зареєстровано статут УПЦ, керівний орган якої розташовано та діяльність якої поширюється на с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області (т. 2, а. с. 60).
      Релігійна громада УПЦ с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області зареєстрована як юридична особа 03 грудня 1991 року (т. 1, а. с. 127).
      25-26 червня 1992 року Всеукраїнський православний собор в м. Києві постановив об'єднати УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ КП, яка є правонаступником УПЦ та УАПЦ, всіх договорів та угод, укладених ними до нинішнього дня, та всіх її коштів, майна рухомого і нерухомого, включаючи храми, монастирі, учбові заклади та інше. Всі банківські рахунки УПЦ та УАПЦ стають рахунками УПЦ КП (т. 1, а. с. 22-23).
      Релігійна громада УПЦ КП с. Заболотинці Млинівського району зареєстрована як юридична особа 09 серпня 1993 року (т. 1, а. с. 11).
      Статут релігійної громади УПЦ КП с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області зареєстрований 08 серпня 2005 року (т. 1, а. с. 33).
      Відмовляючи у позовіу справі, що переглядається, місцевий суд і суд апеляційної інстанції керувалися тим, що оскільки спірна культова будівля (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, збудована за кошти парафіян, тому вона на той час вважалася власністю відповідної релігійної громади та з моменту її зведення і до теперішнього часу є діючою і проведення релігійних обрядів в ній ніколи не припинялося. При цьому підтвердження належності спірного майна УАПЦ відсутні.
      У зв'язку із наведеним, оскаржуваним рішенням Рівненської облради юридично закріплено та офіційно підтверджено відповідним державним органом безоплатне повернення у власність релігійної громади УПЦ у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області культової будівлі і майна, оскільки на момент прийняття такого (03 грудня 1991 року) у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області діяла та була зареєстрована лише одна релігійна громада УПЦ, яка й звернулася до органу державної влади із відповідним клопотанням.
      Також суди попередніх інстанцій зазначили, що на момент повернення безоплатно у власність релігійній громаді УПЦ культової будівлі та майна постанови Всеукраїнського православного собору (25-26 червня 1992 року) не існувало, а релігійною громадою УПЦ КП не надано підтверджень того, що вона є правонаступником православної релігійної громади, яка діяла в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області до 1991 року. При цьому згідно зі статутом позивача релігійна громада УПЦ КП є новоутвореною релігійною громадою станом на 1993 рік, а на момент повернення спірного майна відповідачу в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області не було жодних інших православних релігійних громад іншої конфесійної приналежності, а також на вищевказане культове майно не претендувала й офіційно зареєстрована на той час УАПЦ, тому Ровенська облрада не мала правових підстав для відмови релігійній громаді УПЦ у задоволенні її заяви про повернення вищевказаної церкви із іншим церковним майном.
      Крім того, судом апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що фактично має місце спір між нинішніми та колишніми членами однієї і тієї ж релігійної громади, оскільки незначна частина членів релігійної громади УПЦ у травні 1993 року перейшла в підпорядкування УПЦ КП, однак більшість відмовилася, у зв'язку із чим була створена релігійна громада УПЦ КП, яка стала претендувати на спірне культове майно, посилаючись на постанову Всеукраїнського помісного об'єднавчого собору від 25-26 червня 1992 року.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій.
      Вбачається, що рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6 та постанова Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47, надані заявником як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, ухвалені в одній справі, де релігійна громада УПЦ КП с. Милостів Рівненського району Рівненської області заявила вимогу про визнання недійсним розпорядження Рівненського облвиконкому (тепер Рівненська ОДА) від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" щодо повернення культової будівлі релігійній громаді УПЦ с. Милостів Рівненського району Рівненської області.
      При цьому колегія суддів по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України як суд касаційної інстанції погодилася з висновком суду про задоволення позову та скасування згаданого розпорядження органу виконавчої влади з огляду на відсутність доказів того, що споруда Свято-Троїцького храму в с. Милостів Рівненського району Рівненської області була власністю релігійної громади УПЦ чи РПЦ на момент її націоналізації та перехід у державну власність, оскільки за змістом статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" поверненням культових будівель і майна у власність вважається повернення будівель і майна у власність тих релігійних організацій, що були власниками будівель і майна на момент їх переходу у власність держави.
      Тобто у цьому випадку судами, на відміну від рішення у вищевказаній справі, яку заявником надано для прикладу неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, встановлено, що спірна культова споруда збудована за кошти парафіян єдиної православної релігійної громади, що була на той момент у с. Кнерути (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області), при цьому докази втрати права власності релігійною громадою на неї відсутні, а спір виник між колишніми членами однієї і тієї ж релігійної громади УПЦ, частина яких у 1993 році перейшла до новоствореної релігійної громади УПЦ КП.
      Також унаданих для порівняння заявником рішенні Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72 та постанові Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53, які прийняті в одній і ті й же справі за заявою релігійної громади УПЦ КП с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Вищого арбітражного суду України від 14 серпня 1998 року, було визнано недійсним рішення Рівненського облвиконкому від 25 вересня 1991 року N 173 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" в частині повернення релігійній громаді УПЦ с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області храму Святої ВеликомучениціПараскеви і житлового будинку, оскільки судами було достовірно встановлено, що спірна культова будівля до переходу (націоналізації) її у державну власність (1939 рік) релігійній громаді РПЦ не належала, вона перебувала у користуванні УАПЦ.
      Такого висновку арбітражний суд дійшов з огляду на виявлену в архівних матеріалах книгу приходу і витрачання коштів, які збиралися з прихожан на будівництво спірної будівлі храму з 1897 року, яку вважав доказом перебування культової споруди на території Польщі, а тому радянською владою не був націоналізований, а також достовірно встановлений факт того, що до 1944 року храм належав релігійній громаді УАПЦ, яка до цього часу діяла в с. Дядьковичі, а з 1944 року до 1991 року ним користувалася релігійна громада РПЦ, що спростовує висновок суду про право власності РПЦ на храм до переходу його у державну власність.
      Провівши аналіз зазначеного рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлені судом фактичні обставини не є подібними з обставинами справи, рішення у якій переглядається, оскільки в цій справі судами встановлено, що документи, які б підтверджували належність УАПЦ культової будівлі та майна (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, чи права користування нею до (націоналізації) набуття державою права власності, а також на момент прийняття постанови Всеукраїнського православного собору, від 25-26 червня 1992 року у матеріалах справи відсутні.
      Відповідно до ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08, яка надана заявником для порівняння, предметом судового розгляду у справі були позовні вимоги релігійної громади УПЦ КП Стрітенської парафії про визнання незаконним та скасування рішення Прилуцької міської ради від 28 квітня 2007 року "Про передачу приміщення краєзнавчого музею (Стрітенського собору)" з огляду на те, що, приймаючи оскаржуване рішення, орган місцевого самоврядування перевищив свої повноваження, оскільки діяв всупереч вимогам пункту 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", тому що вирішення цього питання належить до повноважень органу державної влади - відповідної обласної державної адміністрації.
      Суд касаційної інстанції не погодився з рішенням судів попередніх інстанцій про відмову у позові та їх висновками про те, що Прилуцька міська рада діяла в межах своєї компетенції, визначеної пунктом 30 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", оскільки спірне нерухоме майно - приміщення краєзнавчого музею не є культовою спорудою, перебувало у комунальній власності та знаходилося на балансі її виконавчого комітету, а, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий адміністративний суд України вказав про передчасність їх висновку та поверхове дослідження фактичних обставин справи при визначенні статусу будівлі. При цьому Вищим адміністративним судом України зазначено про те, що органом місцевого самоврядування жіночому монастирю передане спірне нерухоме майно саме у розпорядження, однак статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено передачу культових споруд лише у користування або повернення у власність.
      Отже, у зазначених справах також наявні різні фактичні обставини, до яких застосовано відповідний матеріальний закон, оскільки у цій справі позивачем не оскаржується прийняте органом виконавчої влади рішення з підстав прийняття його за межами владних повноважень, наданих йому Конституцією та законами України, а також відсутній спір між сторонами щодо належності будівлі та майна до категорії культових споруд.
      З наданої для порівняння заявником ухвали Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 рокувбачається, що предметом судового розгляду були позовні вимоги про визнання незаконним розпорядження голови Рівненської ОДА від 12 лютого 2001 року N 82 "Про передачу кульових будівель с. Дядьковичі та с. Милостів Рівненського району" в частині, що стосується передачі культової будівлі Свято-Троїцької церкви с. Милостів".
      Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про визнання вказаного рішення органу виконавчої влади незаконним, Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України виходила з того, що Рівненська ОДА під час його прийняття не дотрималася вимог статей 5, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про свободу совісті та релігійні організації" і не врахувала, що з часу набрання чинності Законом в 1991 році жодна з релігійних громад с. Милостів у встановленому порядку спірним приміщенням храму не користувалася, інших храмів крім Свято-Троїцької Церкви в селі немає.
      Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, на ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року в якій посилається релігійна громада УПЦ КП на обґрунтування своєї заяви про перегляд судового рішення, наявні різні обставини щодо встановлених судами фактів правомірності користування спірною культовою спорудою, оскільки у цій справі встановлено, що на момент набуття чинності Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" єдиною релігійною громадою у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області була релігійна громада УПЦ, якій і передано спірну культову споруду, яка з моменту її зведення і до теперішнього часу є діючою і проведення релігійних обрядів в ній ніколи не припинялося, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 5, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".
      Порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви релігійної громади парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська