ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о взыскании средств за несвоевременный расчет при увольнении из учреждения переведенного из зоны АТО

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Сектора медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою Державної установи «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», яка є правонаступником Сектора медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що вона працювала на посаді лікаря-невропатолога поліклініки Відділу медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі – ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, ГУ МВС України в Донецькій області відповідно), правонаступником якого є Сектор медичного забезпечення ГУ МВС України в Донецькій області (далі – СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області), а ІНФОРМАЦІЯ_1 була звільнена з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) – за згодою сторін, однак у день звільнення з нею не було проведено розрахунку відповідно до положень статті 116 цього Кодексу.

Збільшивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила стягнути солідарно з відповідачів на свою користь 16 тис. 804 грн 72 коп. нарахованої, але не виплаченої заробітної плати за період з вересня по листопад 2014 року, а також 46 тис. 432 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області рішенням від 24 червня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Апеляційний суд Донецької області 17 вересня 2015 року рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 червня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги

ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув на її користь із СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області 14 тис. 827 грн 71 коп. заборгованості із заробітної плати та 7 тис. грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з утриманням податків та обов’язкових платежів; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 листопада 2016 року касаційну скаргу

ГУ МВС України в Донецькій області відхилив, рішення Апеляційного суду Донецької області 17 вересня 2015 року залишив без змін.

23 серпня 2017 року до Верховного Суду України звернулася Державна установа «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області» (далі – ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області»), яка є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 94, 116, 117 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року, а також постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, 23 березня 2016 року та 31 травня 2017 року.

У зв’язку із цим ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області», яка є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що позивачка працювала на посаді лікаря-невропатолога поліклініки ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області.

Наказом начальника ГУ МВС України в Донецькій області від 30 березня 2015 року № 696 затверджено Положення про Сектор медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі – Положення).

Відповідно до пункту 1.6 розділу І Положення Сектору прямо і безпосередньо підпорядкована лікарня з поліклінікою ГУ МВС України в Донецькій області м. Маріуполя без права юридичної особи.

Пунктом 1.8 розділу І Положення визначено, що Сектор має статус юридичної особи, має свої рахунки в установах банків, печатку з державною символікою, бланки зі своїм найменуванням.

Відповідно до витягу з наказу начальника ГУ МВС України в Донецькій області від 14 листопада 2014 року за НОМЕР_1 ОСОБА_1 звільнено з посади з ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, у зв’язку з відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією (а. с. 55).

Суд апеляційної інстанції також установив, що відповідно до довідки начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 13 серпня 2015 року НОМЕР_2 СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області нарахував ОСОБА_1 заробітну плату в розмірі 4 тис. 573 грн 68 коп. за вересень 2014 року, 4 тис. 597 грн 73 коп. за жовтень 2014 року та 5 тис. 747 грн 65 коп. за листопад 2014 року (а.с. 113).

Згідно з випискою з банківського рахунку позивачки відповідач перерахував у жовтні 2014 року ОСОБА_1 заробітну плату в розмірі 91 грн 35 коп. (а.с. 127).

Відповідно до Положення про Державну установу «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», затвердженого наказом МВС України від 7 листопада 2015 року № 1430, ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області» є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивачці при звільненні не виплачено нараховану заробітну палату за вересень – листопад 2014 року в строки, визначені статтею 116 КЗпП України, у зв’язку із чим на її користь підлягає стягненню заборгованість із заробітної плати та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні із застосуванням принципу співмірності.

Наданою для порівняння ухвалою від 16 травня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з апеляційним судом, який, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу, установив, що позивачка була звільнена з роботи з 14 жовтня 2014 року, заборгованості із заробітної плати не було, тому дійшов висновку про відсутність підстав для застосування правил статті 117 КЗпП України.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, 23 березня 2016 року та 31 травня 2017 міститься висновок про те, що настання обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин), що встановлено висновком Донецької торгово-промислової палати, свідчить про відсутність вини в затримці виплати позивачу належних при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Таким чином, у справах, за результатами розгляду яких ухвалено надані заявником для порівняння рішення, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини.

Порівняння ухвали від 16 травня 2016 року, із судовими рішенням, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Підстави для висновку про те, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року не відповідає викладеному в указаних постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні.

Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області», яка є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада

2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року.

Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви Державної установи «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», яка є правонаступником Сектора медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді:
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко

Постанова від 15 листопада 2017 року № 6-1610цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0070F8DCEEEFEC7FC22581E1004BD0BA

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ не нашел неодинакового применения в деле о взыскании задолженности по заработной плате, среднего заработка за время задержки расчета при увольнении с предприятия переведенного из зоны АТО.

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      01 серпня 2018 року
      Київ
      справа №826/13355/17
      адміністративне провадження №К/9901/3538/17
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):
      головуючого - Бевзенка В.М.,
      суддів: Шарапи В.М., Данилевич Н.А.,
      за участі:
      секретаря судового засідання Ігнатенко О.В.
      позивача ОСОБА_1
      розглянувши у відкритому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/13355/17
      за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, провадження по якій відкрито 
      за касаційною скаргою Вищого адміністративного суду України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва (прийняту у складі головуючого судді - Катющенка В.П.) від 09 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Сорочка Є.О., суддів: Земляної Г.В., Ісаєнко Ю.А.) від 19 грудня 2017 року,
      ВСТАНОВИВ :
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вищого адміністративного суду України, в якому просив:
      Визнати протиправними дії Вищого адміністративного суду України щодо не нарахування і виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди згідно з нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII).
      Зобов'язати Вищий адміністративний суд України нарахувати і виплатити судді ОСОБА_1 суддівську винагороду відповідно до статті 135 Закону №1402-VIII з розрахунку посадового окладу у розмірі 40 000 грн. з відповідним коефіцієнтом - 1,25 та щомісячною доплатою за вислугу років у розмірі 60 відсотків посадового окладу, починаючи з 28 липня 2017 року, за мінусом виплачених з цієї дати зароблених коштів.
      Позовні вимоги обґрунтовано тим, що беручи до уваги рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів від 27 липня 2017 року №237/вс-17 ОСОБА_1 слід нараховувати суддівську винагороду відповідно до пунктів 22, 24 (1,б) Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      09 листопада 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва.
      Позов задовольнив частково.
      Визнав протиправними дії Вищого адміністративного суду України щодо не нарахування з 28 липня 2017 року судді ОСОБА_1 суддівської винагороди згідно з нормами Закону №1402-VIII.
      Зобов'язав Вищий адміністративний суд України з 28 липня 2017 року нарахувати і виплатити судді ОСОБА_1 суддівську винагороду у відповідності до статті 135 Закону №1402-VIII, з урахуванням: базового розміру посадового окладу - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня 2017 року, регіонального коефіцієнту 1,25 та щомісячної доплати за вислугу років - 60 відсотків, з урахуванням раніше виплачених сум.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді, має право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених Законом № 1402-VIII. Зазначено, що оскільки позивач є таким, що підтвердив відповідність займаній посаді, а отже має право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених Законом 1402-VIII.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      19 грудня 2017 року Київський апеляційний адміністративний суд вирішив:
      Апеляційну скаргу Вищого адміністративного суду України залишити без задоволення, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року - без змін.
      Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що підтвердження позивачем здатності здійснювати правосуддя у складі суду найвищого рівня, є підставою для отримання ним суддівської винагороди у Вищому адміністративному суді України у розмірі, передбаченому Законом № 1402-VIII.
      Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
      Вищий адміністративний суд України подав касаційну скаргу.
      У касаційній скарзі Вищий адміністративний суд України просить:
      Скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року у справі №826/13355/17, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. 
      Доводи сторони, яка подала касаційну скаргу:
      Доводи касаційної скарги ґрунтуються на тому, що суддя, підтвердивши здатність здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді Верховного Суду, матиме право на отримання суддівської винагороди у розмірі, передбаченому Законом №1402-VIII лише після того, як займе штатну суддівську посаду і здійснюватиме правосуддя у відповідному суді. На переконання відповідача, успішне проходження позивачем кваліфікаційного оцінювання у рамках процедури конкурсу на зайняття вакантної посади та підтвердження здатності здійснювати правосуддя у Верховному Суді не є підставою для висновку про підтвердження позивачем здатності здійснювати правосуддя у Вищому адміністративному суді України та, як наслідок, підставою для отримання позивачем суддівської винагороди у Вищому адміністративному суді України у розмірі, передбаченому Законом №1402-VIII.
      Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Вищого адміністративного суду України та установлено строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
      Позивачем подано відзив до суду касаційної інстанції в якому зазначено, що постанови судів попередніх інстанцій прийнято без порушень норм матеріального та процесуального права.
      ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27 липня 2017 року №237/вс-17 ОСОБА_1 визнано таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду.
      У зв'язку із цим, позивач 23 серпня 2017 року звернувся до відповідача із заявою, у якій просив нарахувати та виплачувати йому суддівську винагороду у розмірі, встановленому Законом №1402-VIII.
      Листом від 27 вересня 2017 року №1164/9-14/17 Вищий адміністративний суд України повідомив ОСОБА_1 про відсутність підстав для здійснення перерахунку суддівської винагороди. Мотивуючи відмову, відповідач керувався пунктами 7, 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII, статтями 83, 135 Закону №1402-VIII.
      Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з позовом.
      ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ
      Конституція України
      Частина друга статті 19. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Стаття 125. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.
      Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
      Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
      Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII.
      Стаття 1. Судова влада
      1. Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом.
      2. Судову владу реалізовують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур.
      Частина друга статті 31. Вищими спеціалізованими судами є:
      1. Вищий суд з питань інтелектуальної власності;
      2. Вищий антикорупційний суд.
      Частина перша статті 83. Кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями.
      Стаття 135. Суддівська винагорода
      Суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
      Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.
      Прикінцеві та перехідні положення Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII.
      Пункт 7. З дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов'язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).
      Пункт 22. Право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
      Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).
      Пункт 23. До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).
      Пункт 24. Розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить:
      1) з 1 січня 2017 року:
      а) для судді місцевого суду - 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
      б) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
      в) для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Оцінюючи обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
      Позивачем заявлено вимоги про нарахування і виплату йому суддівської винагороди, яка передбачена для вищого спеціалізованого суду.
      Законодавець закріпив можливість обрахування окладу суддівської винагороди винятково для судів першої, апеляційної інстанції, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду.
      Слід зауважити, що Вищими спеціалізованими судами в Україні є Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд. Натомість, позивач продовжував обіймати посаду судді Вищого адміністративного суду України та до жодного іншого суду переведений не був.
      Право на отримання суддівської винагороди відповідно до норм Закону №1402-VIII, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду не лише були визнані такими, що підтвердили здатність здійснювати правосуддя у відповідному судді, а й зайняли відповідне місце у рейтингу на зайняття вакантних посад, й фактично здійснюють правосуддя у відповідному суді.
      Суд вважає неможливим отримання позивачем суддівської винагороди відповідно до позовних вимог, оскільки фактично ОСОБА_1 не здійснює правосуддя у відповідному суді (Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду), а лише підтвердивши таку можливість. Тому на позивача не можуть поширюватись гарантії незалежності судді у вигляді суддівської винагороди , за нормами Закону №1402- VIII.
      Таким чином, доводи позивача, щодо нарахування і виплати йому суддівської винагороди згідно з нормами Закону №1402-VIII, є необґрунтованими.
      Виходячи із аналізу положень Закону №1402-VIII України, право на отримання суддівської винагороди за правилами частини другої статті 135 цього закону, виникає у судді за наявної сукупності таких умов:
       1) Проходження кваліфікаційного оцінювання, за результатами якого складено висновок про підтвердження здатності кандидата здійснювати судочинство у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України.
       2) Зайняття відповідної вакантному місцю в рейтингу суддів посади судді до відповідного суду, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України.
       3) Зарахування судді до штату відповідного суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України.
       4) Фактичне виконання своїх обов'язків, тобто здійснення правосуддя у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України.
       5) Законодавче закріплення розміру посадового окладу суддівської винагороди для судді суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України.
      Отже, лише за сукупної наявності цих умов у судді виникає право на суддівську винагороду, передбачену Законом №1402-VIII.
      Наявність у позивача лише деяких з зазначених умов не обумовлює виникнення права на отримання суддівської винагороди у розмірах зазначених в Законі №1402-VIII.
      Враховуючи наведене, Суд встановив неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права при ухваленні судових рішень.
      Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
      Згідно частини першої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      З урахуванням викладеного, Суд робить висновок, про необхідність скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції та прийнятті нового рішення, яким у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
      Під час розгляду справи, відповідач заявив клопотання про поворот виконання судового рішення у разі відмови у задоволенні позовних вимог.
      Відповідно до частини першої статті 380 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення, він, зокрема відмовляє в позові повністю.
      Стаття 381 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що поворот виконання рішення, зокрема, про присудження виплати заробітної плати чи іншого грошового утримання у відносинах публічної служби допускається, якщо скасоване рішення було обґрунтовано повідомленими позивачем завідомо неправдивими відомостями або поданими ним підробленими документами.
      Судами першої та апеляційної інстанції не було встановлено факту подачі позивачем неправдивих відомостей та підроблених документів, разом з тим, відповідач не надав ніяких відомостей чи фактів, якими це підтверджувалось.
      Враховуюче зазначене, Суд робить висновок про відсутність підстав для повороту виконання судового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, -
      ПОСТАНОВИВ :
      1. Касаційну скаргу Вищого адміністративного суду України задовольнити.
      2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії скасувати.
      3. Прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю.
      4. Відмовити Вищому адміністративному суду України у повороті судового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії.
      5. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і не оскаржується.
      Головуючий В.М.Бевзенко 
      Судді В.М.Шарапа
      Н.А.Данилевич
       
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/75644181
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      20 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 426/160/14-ц
      Провадження N 14-202 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянуласправу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області (далі також - відповідач) про захист прав, що виникли з трудових відносин
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 року, постановлену колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі: Лозко Ю.П., Романченка В.В., Заіки С.В.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_3,
      відповідач: Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. Позивач звернулася до суду з вказаним позовом, в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила:
      1.1. Зобов'язати відповідача провести розрахунок і виплатити їй індексацію заробітної плати за період з 10 березня 2011 року по 31 січня 2014 року;
      1.2. Визнати дії посадових осіб відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачеві такої індексації незаконними;
      1.3. Зобов'язати відповідача припинити ненарахування та невиплату їй сум індексації заробітної плати як такі, що порушують право позивача, та відновити становище, яке існувало до порушення.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      2. 28 квітня 2014 року Сватівський районний суд Луганської області ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги частково: зобов'язав відповідача провести позивачу розрахунок і виплату індексації заробітної плати з 10 березня 2011 року з урахуванням базового місяця для проведення індексації - лютого 2008 року, а у задоволенні інших позовних вимог - відмовив.
      3. Рішення суд першої інстанції мотивував, зокрема, тим, що позивача не було звільнено, а лиш переведено на рівнозначну посаду. Відтак, базовим місяцем для нарахування індексації при розрахунку заробітної плати мав бути лютий 2008 року. Суд дійшов висновку, що відповідач необґрунтовано застосував виданий ним наказ N 16 від 21 січня 2011 року "Про індексацію заробітної плати" для розрахунку зарплати позивача, оскільки цей наказ її безпосередньо не стосувався. Крім того, позивач не була ознайомлена з цим наказом, і в ньому відсутнє посилання на пункт 4.5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року N 1078, що мав бути застосований до спірних правовідносин. Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що обрані позивачем способи захисту цивільних прав та інтересів не передбачені частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України.
      4. 17 листопада 2015 року Сватівський районний суд Луганської області постановив ухвалу про відновлення втраченого судового провадження у цій справі.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 29 березня 2016 року Апеляційний суд Луганської області постановив ухвалу, якою скасував рішення Сватівського районного суду Луганської області від 28 квітня 2014 року та закрив провадження у справі.
      6. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що заявлені позовні вимоги стосуються заробітної плати (грошового утримання) державного службовця; відповідач є органом виконавчої влади та відповідно до покладених на нього завдань і функцій є суб'єктом владних повноважень. Апеляційний суд дійшов висновку, що між сторонами виник публічно-правовий спір, який має розглядатися за правилами адміністративної юрисдикції.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 25 квітня 2016 року позивач звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 25 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 рокуз підстав порушення цим судом правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Позивач вважає, що спір з приводу оплати праці не стосується здійснення відповідачем владних управлінських функцій, а тому не є публічно-правовим. Між сторонами відсутній спір щодо проходження публічної служби; спір не зумовлений невиплатою заробітної плати за час вимушеного прогулу чи виконання нижче оплачуваної роботи у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням. Вказане, на думку позивача, унеможливлює застосування до спірних правовідносин пункту 27 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року N 8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів", яким мотивована ухвала суду апеляційної інстанції.
      11. Позивач вказує на те, що її позовні вимоги не пов'язані з виконанням відповідачем владних управлінських функцій, а звернені до нього як до роботодавця, який порушив її трудові права.
      Позиція відповідача
      12. 15 червня 2016 року до суду надійшли письмові заперечення відповідача на касаційну скаргу, мотивовані тим, що спір виник з приводу проходження позивачем публічної служби. А тому відповідно до статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, що діяла на час подання позову, такий спір має розглядатися у суді адміністративної юрисдикції.
      13. Відповідач вказує на те, що позовні вимоги є пов'язаними з вимогами про стягнення заробітної плати державним службовцем під час проходження публічної служби, а тому мають розглядатися за правилами КАС України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      14. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних і трудових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      15. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      16. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      17. Згідно з частиною першою статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої вказаної статті). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19).
      18. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій).
      19. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4).
      20. Відтак, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби.
      21. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державну службу", чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.
      22. Згідно з частиною першою статті 2 вказаного Закону посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.
      23. Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України (абзац перший пункту 1 Положення про Пенсійний Фонд України, затвердженого Указом Президента України "Про Положення про Пенсійний фонд України" від 6 квітня 2011 року N 384/2011 і яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин).
      24. Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (пункт 7 вказаного Положення).
      25. Відповідно до пункту 1.1 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 30 квітня 2002 р. N 8-2 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 25 лютого 2008 р. N 5-5) управління Пенсійного фонду України у районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах є органами цього фонду, підпорядкованими відповідно головним управлінням фонду в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що разом з цими управліннями утворюють систему територіальних органів Пенсійного фонду України.
      26. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до наказу Управління Пенсійного фонду України в Троїцькому районі Луганської області N 25-0 від 22 грудня 2004 року позивач була призначена на посаду спеціаліста І категорії з призначення пенсій відділу пенсійного забезпечення цього управління. А згідно з наказом Управління Пенсійного фонду України в Троїцькому районі Луганської області N 7-0 від 9 березня 2011 року позивач була звільнена з посади головного спеціаліста відділу з призначення пенсій за переведенням для подальшої роботи в Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області відповідно до пункту 5 статті 36 Кодексу законів про працю України.
      27. Суд апеляційної інстанції встановив, що на підставі наказу Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області N 4-0 від 17 січня 2012 року позивач була призначена на посаду начальника відділу з призначення пенсій у вказане управління як така, що була зарахована до кадрового резерву на цю посаду зі збереженням тринадцятого рангу державного службовця.
      28. У запереченнях на касаційну скаргу позивач підтверджує, що робота відповідача в управлінні згідно із Законом України "Про державну службу" є державною службою, а остання є публічною службою.
      29. З огляду на вказане обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, що є суб'єктом владних повноважень.
      30. Предметом спору у цій справі є, зокрема, зобов'язання відповідача виплатити позивачеві індексацію заробітної плати за період з 10 березня 2011 року по 31 січня 2014 року. Суми виплат, пов'язаних з індексацією заробітної плати згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 р. N 5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 р. за N 114/8713, входять до складу фонду додаткової заробітної плати.
      31. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте, Велика Палата Верховного Суду вважає, що не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів.
      32. Отже, з огляду на висновок про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи про те, що спір, зокрема, щодо фонду додаткової заробітної плати є трудовим спором приватного характеру та не стосується проходження позивачем публічної служби.
      33. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з доводами відповідача та висновками суду апеляційної інстанції. про те, що спір, який розглядається, пов'язаний із проходженням позивачем публічної служби, і на нього згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      34. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      35. Відтак, доводи касаційної скарги, що стосуються встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судом апеляційної інстанції, рішення якого оскаржує позивач, не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції, оскільки це виходить за межі повноважень касаційного суду.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      36. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      37. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      38. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 року постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає касаційну скаргу без задоволення, а вказану ухвалу - без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      39. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      (3) Висновки про правильне застосування норм права
      40. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій (частина перша статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), зокрема на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої вказаної статті). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року (пункт 2 частини першої статті 19).
      41. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів.
      42. Вимоги публічних службовців про зобов'язання суб'єкта владних повноважень провести розрахунок і виплатити їм індексацію заробітної плати є пов'язаними з проходженням публічної служби, а тому такі вимоги слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 2 липня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України 
      25 липня 2018 року 
      м. Київ 
      справа № 552/3404/17
      провадження № 61-8881св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
      суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1,
      відповідачі: Полтавська обласна рада, Комунальне підприємство «Об'єднане готельне господарство»,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року у складі колегії суддів Пікуля В. П., Хіль Л. М., Лобова О. А.,
      ВСТАНОВИВ:
      У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Полтавської обласної ради, Комунального підприємства (далі - КП «Об`єднане готельне господарство») про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року його поновлено на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року. Вказане судове рішення було виконано лише 01 березня 2016 року, що підтверджується розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35, коли відбулося відновлення його прав та фактичне поновлення на роботі, хоча рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року допущено його негайне виконання в цій частині. Тому за вказаний період часу він має право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 38 589 грн 15 коп.
      Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року у складі судді Миронець О. К. позов задоволено. Стягнуто з КП «Об`єднане готельне господарство» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 38 589 грн 15 коп. Стягнуто з КП «Об`єднане готельне господарство» на користь держави судовий збір у розмірі 640 грн.
      Рішення місцевого суду мотивоване тим, що має місце вимушений прогул за час невиконання судового рішення з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року. До спірних правовідносин не може бути застосовано Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року, оскільки в ньому надано офіційне тлумачення положень частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 КЗпП України. При ухваленні рішення судом застосовано норми статті 236 КЗпП України, тому в даному випадку строки на подання позовної заяви не порушено.
      Додатковим рішенням Київського районного суду міста Полтави від 27 жовтня 2017 року відмовлено в задоволенні позову до Полтавської обласної ради.
      Додаткове рішення мотивоване тим, що при розгляді справи не встановлено факту порушення, невизнання чи оспорення Полтавською обласною радою прав позивача. 
      Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року апеляційну скаргу КП «Об`єднане готельне господарство» задоволено. Рішення Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про тривалість вимушеного прогулу за час невиконання судового рішення з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року - протягом 85 робочих днів, однак безпідставно не взяв до уваги заперечення представників відповідачів щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності, посилаючись на те, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. ОСОБА_1 був поновлений на роботі 01 березня 2016 року, проте звернувся до суду з позовом лише у червні 2017 року, тобто з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України. Позивачем не наведено та не надано доказів поважності причин пропуску, встановлених статтею 233 КЗпП України строків звернення до суду, тому підстави для поновлення пропущеного строку відсутні. 
      У лютому 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що він звернувся до суду з позовом про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а не з позовом про поновлення на роботі. 23 травня 2017 року на його адресу надійшла ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, якою залишено без змін рішення Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року у справі № 552/2929/15-ц за його позовом до Полтавської обласної ради, КП «Об'єднане готельне господарство» про визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної ради про накладення дисциплінарного стягнення, визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної ради про звільнення та поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. З моменту отримання ним ухвали суду касаційної інстанції у нього виникло право на звернення до органу, що порушив трудове законодавство, тобто до КП «Об`єднане готельне господарство». 24 травня 2017 року він звернувся до відповідача з вимогою про нарахування та виплату заробітної плати за період з 29 жовтня 2015 року по 01 березня 2016 року, так як вимушений прогул збільшився саме у цей період, однак 26 травня 2017 року отримав відповідь про повне виконання рішення суду першої інстанції та відсутність підстав для нарахування йому заробітної плати.Цей позов він пред'явив 06 червня 2017 року, тому підстав для застосування позовної давності не було, оскільки з часу отримання судового рішення касаційного суду не пройшло трьох місяців. Суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 233 та статті 235, 236 КЗпП України. Застосуванню підлягали частина друга статті 233 та стаття 236 КЗпП України. Також апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, так як не застосував Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ), яким змінено порядок розгляду цивільних справ.
      У березні 2018 року КП «Об`єднане готельне господарство» подало відзив на касаційну скаргу і просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду не входить до структури заробітної плати, за своєю природою є санкцією, яка застосовується до роботодавця у разі невиконання рішення суду. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду. Позовна давність не застосовується лише в тому випадку, якщо позов пред'явлений працівником щодо стягнення належної йому заробітної плати. Апеляційний суд врахував правові позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин.
      Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
      Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Судами встановлено, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Полтавської обласної ради від 16 квітня 2015 року за № 66 «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1.» та № 67 «Про звільнення директора КП «Об'єднане готельне господарство» ОСОБА_1.», поновлено його на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року. Рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання. Вказаним рішенням встановлено, що середній заробіток позивача складав 453 грн 99 коп. Середньоденний заробіток позивача складав 453 грн 99 коп.
      Відповідно до частини третьої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦПК України 2004 року), обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
      Вказаним рішенням з відповідача на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу до дня ухвалення рішення судом, тобто по 29 жовтня 2015 року.
      ОСОБА_1 поновлено на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35.
      Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
      Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
      Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.
      Як частиною першою статті 94 КЗпП України, так і частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
      Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 ЗаконуУкраїни «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.
      Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.
      Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення нароботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
      Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.
      Положення статті 236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.
      Отже, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України.
      Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
      Місцевим судом встановлено, що з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року мав місце вимушений прогул у зв'язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі позивача протягом 85 робочих днів. Середній заробіток за цей період становив 38 589 грн 15 коп.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що з КП «Об'єднане готельне господарство» на користь позивача підлягає стягненню 35 589 грн 15 коп. (85 днів х 453,99 грн (середньоденний заробіток позивача). Разом з тим місцевий суд правильно виходив з того, що позивачем не пропущено строк на подачу позовної заяви, оскільки його вимоги стосуються стягнення заробітної плати, звернення з якими до суду не обмежене будь-яким строком.
      Місцевим судом повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дано їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215 ЦПК України 2004 року правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 233 КЗпП України, оскільки заявлені позивачем вимоги відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.
      Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      Оскільки судом апеляційної інстанції безпідставно скасовано судове рішення місцевого суду, яке відповідає закону, то рішення апеляційного суду необхідно скасувати із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.
      Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року скасувати, а рішення Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року залишити в силі.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик 
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75580870
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      16 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 760/21151/15-ц
      Провадження N 14-142цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А.,
      Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року (суддя Коробенко С.В.), ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (судді Поліщук Н.В., Соколова В.В., Пікуль А.А.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року (Кадєтова О.В., Ізмайлова Т.Л., Карпенко С.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення про реєстрацію знака для товарів та послуг, визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг, зобов'язання вчинити певні дії і
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - Служба), ОСОБА_1, в якому просив суд: визнати незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнати недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1 та опубліковане 12 квітня 2010 року у бюлетені "Промислова власність" N 7; зобов'язати Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та здійснити публікацію таких відомостей в офіційному бюлетені "Промислова власність".
      Позовну заяву мотивовано тим, що 15 серпня 2006 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" видано свідоцтво України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за 29, 30, 31 та 43 класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі - МКТП). 12 квітня 2010 року зареєстровано знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", на посвідчення чого ОСОБА_1 видане свідоцтво України на знака для товарів і послуг НОМЕР_2 за 43 класом МКТП. 01 березня 2012 року між ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" і ТОВ "Фаетон-С" укладено ліцензійний договір на використання цього знаку із терміном дії договору до 01 березня 2016 року. 27 липня 2015 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" продовжило дію позначення та отримало нове свідоцтво НОМЕР_4. Позивач зазначає, що 29 липня 2015 року він придбав майнові права на цей знак для товарів та послуг, відомості про що опубліковані в офіційному бюлетені "Промислова власність" за N 19. ОСОБА_2 стверджував, що існування знака для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" порушує його права та інтереси, оскільки є схожим зі знаком, права на які належать йому та який зареєстрований раніше, а відтак цей знак не може перебувати під правовою охороною. Зазначав, що Служба при встановленні правової охорони неповно з'ясувала ці обставини та неправомірно видала свідоцтво.
      Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнано недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1; зобов'язано Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та опублікувати відповідні відомості в офіційному бюлетені "Промислова власність".
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.
      23 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1,2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час звернення із заявою).
      На підтвердження зазначених підстав для подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13, від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13, від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц, ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670, від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15, від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16.
      Ухвалою Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу).
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до абзацу другого частини другої статті 360? ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення із заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права судами касаційної інстанції різних юрисдикцій (цивільної, адміністративної та господарської).
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення сторін у справі.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      При цьому як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 серпня 2006 року Служба зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" та видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_3.
      12 квітня 2010 року Служба зареєструвала за класом 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" і видала ОСОБА_1 свідоцтво України НОМЕР_2.
      21 серпня 2014 року дія свідоцтва НОМЕР_3 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" припинилася.
      27 липня 2015 року Служба в порядку статті 22 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" і видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_4.
      29 липня 2015 року позивач придбав у власність майнові права на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4 у ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" на підставі договору про передачу майнових прав власності.
      Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 20 січня 2016 року по справі було призначено судову експертизу об'єктів інтелектуальної власності, проведення якої було доручено судовим експертам Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Національної академії правових наук України. Відповідно до висновку комісійної судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 23 червня 2016 року N 1081 знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 був схожим настільки, що його можна сплутати зі знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_3 на день подання заявки до Служби. Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2, застосовано до закладу громадського харчування "ІНФОРМАЦІЯ_1", є схожим настільки, що його можна сплутати із зареєстрованим за свідоцтвом України НОМЕР_3 знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 може ввести в оману споживачів щодо особи, яка надає послуги. Послуги, щодо яких зареєстровано знак за свідоцтвом України НОМЕР_2, є тотожними з послугами, щодо яких зареєстрований знак "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4. Свідоцтво України НОМЕР_2 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" було видано у період дії свідоцтва України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2", чим порушено норми статей 5, 6 статті 6 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (в редакції від 10 квітня 2008 року), оскільки наявність зареєстрованого як знак позначення, яке є тотожними або схожими настільки, що його можна сплутати із знаком, раніше зареєстрованим чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ним товарів і послуг, є підставою для відмови в наданні правової охорони. Суд наголошував, що оспорюване свідоцтво видане на ті ж самі послуги, що і належне позивачу свідоцтво, а тому надання послуг ОСОБА_1 під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" може призвести до того, що споживачі можуть плутати його із послугами, які надає позивач під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_2". Суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом у межах строку позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про порушення його права 29 липня 2015 року - під час укладення договору про передачу майнових прав на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 04 вересня 2017 року у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовив, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишив без змін. Ухвалу мотивував тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що рішення Служби за заявкою m 2008 20544 від 19 листопада 2008 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" суперечить закону, оскільки встановлено невідповідність цього знака умовам, за яких йому могла бути встановлена правова охорона. Суди також не встановили підстав для застосування строків позовної давності. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться за межами компетенції суду касаційної інстанції та не дають підстав вважати, що при розгляді справи було неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору.
      На підтвердження підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права, а саме статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній на час розгляду справи), заявником надано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц.
      В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 касаційний суд, залишаючи без змін постанову окружного адміністративного суду та ухвалу апеляційного адміністративного суду, погодився з висновками цих судів про часткове задоволення позову до Служби про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, виходячи з того, що предметом спору в правовідносинах є рішення суб'єкта владних повноважень, а позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг є похідними від спірного рішення органу владних повноважень, тобто зазначений спір має адміністративно-правовий характер.
      Отже, має місце неоднакове застосування норм процесуального права, а саме статей 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи).
      Усуваючи розбіжності в застосуванні норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
      Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та в наступному отримання заявником свідоцтва України на знак для товарів і послуг подальше оспорювання права власності на вказаний знак має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
      Саме такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 червня 2015 року у справі N 826/8805/14, провадження N 21-227а15. Підстав відступати від нього Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      Отже, у справі, що переглядається, спір стосується речового права -права власності на товарний знак, тому суди дійшли правильного висновку, що вирішення такого спору повинне здійснюватися за правилами цивільного судочинства та безпомилково застосували положення статей 15 ЦПК України та статті 17 КАС України.
      Разом з тим ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року N 760/20866/15-ц постановлена у справі, в якій позивач вважав протиправною відмову Служби у реєстрації знаків для товарів і послуг та просив визнати за ним право інтелектуальної власності на знаки для товарів та послуг, тобто у справі з іншим предметом і підставами позову, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права.
      В постанові Вищого господарського Суду України від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16, наданій для підтвердження підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 7 Закону України від 25 лютого 1994 року N 4038-XII "Про судову експертизу", касаційний суд скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про задоволення позову щодо визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг. Касаційний суд виходив з того, що суди допустили неправильне застосування вимог частини першої статті 47 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Водночас касаційний суд зазначав, що, приймаючи висновок судової експертизи як належний доказ у справі, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що проведення судової експертизи було доручено судом саме Інституту, тобто недержавній спеціалізованій установі, а не безпосередньо атестованому судовому експерту Коваленко Т.В. (яка не є працівником державної спеціалізованої установи).
      Отже, у справі, що переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для підтвердження неоднакового застосування касаційними судам статті 7 Закону України "Про судову експертизу", встановлено різні фактичні обставини справи, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права.
      У постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, наданій на обґрунтування підстави подання заяви про перегляд судових рішень, визначеної пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час вчинення відповідної процесуальної дії), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в позові в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з пропуском позовної давності, при цьому суд виходив із того, що позивач є власником свідоцтва України НОМЕР_5 від 15 березня 2004 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_3" відносно товарів 29, 30, 31, 32, 33 класу та послуг 42 класу МКТП, зареєстрованого на підставі заявки від 04 липня 2001 року N 2001074133, при цьому публікація про видачу спірного свідоцтва України на знак товарів і послуг здійснена 15 травня 2006 року, суд також зазначив, що позивач не навів жодних причин обґрунтування пропуску позовної давності.
      Отже, у зазначеній вище справі та справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимог, в тому числі і про визнання недійсним свідоцтва на знаки для товарів та послуг, та направив справу на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13 за позовом про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити діїрішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасував, а справу передав на розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статей 6 та 19 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", пункту 4 частини другої статті 129 Конституції України.
      На підтвердження неоднакового застосування касаційними судами статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", статті 2 Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 року, Закону України від 01 червня 2000 року N 1762-III "Про приєднання України до Ніццької угоди про Міжнародну класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків", пункту 4 статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13 та постанову Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15. У зазначених судових рішеннях та рішеннях у справі, що переглядається, суди виходили з того, що при вирішенні питання про недійсність свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з тим, що вже зареєстровано знаки, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, потрібно брати до уваги не клас товарів чи послуг, за якими видано свідоцтво, а безпосередньо перелік товарів і послуг, щодо яких зареєстровано знак. Тому немає підстав стверджувати про неоднакове застосування норм матеріального права судами касаційних інстанцій.
      На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням статті 22 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, якою касаційний суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання протиправним рішення щодо відмови в реєстрації знака та рішень про видачу свідоцтв на знаки для товарів і послуг, суди виходили з того, що заявлений за заявкою N m 2008 22032 знак не є тотожним зі знаком за свідоцтвом НОМЕР_6, оскільки вони не збігаються один з одним в усіх елементах. Отже, зазначена ухвала суду касаційної інстанції постановлена у справі з іншим предметом позову та фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм процесуального права.
      Відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      З урахуванням зазначеного вважати заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень обґрунтованою немає підстав.
      Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень), Велика Палата Верхового Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 826/808/16
      Провадження N 11-134ас18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу N 826/808/16 за позовом ОСОБА_3 до Національного банку України (далі - НБУ) про скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, зобов'язання виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу і вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди
      за заявою ОСОБА_3 про перегляд з підстави, передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року (у складі колегії суддів Літвінової Н.М., Ганечко О.М., Коротких А.Ю.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 21 червня 2017 року (суддя Пасічник С.С.),
      УСТАНОВИЛА:
      У січні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив:
      - скасувати наказ НБУ від 10 серпня 2015 року N 3723-к про звільнення ОСОБА_3;
      - поновити ОСОБА_3 на посаді головного економіста Департаменту фінансового моніторингу (далі - Департамент) НБУ з 22 грудня 2015 року;
      - зобов'язати НБУ переглянути посадовий оклад головного економіста ОСОБА_3 та привести його у відповідність із середніми значеннями аналогічних посад у Департаменті НБУ;
      - зобов'язати НБУ здійснити виплату ОСОБА_3 середнього заробітку (з урахуванням перегляду його посадового окладу головного економіста та приведенням його у відповідність із середніми значеннями аналогічних посад у Департаменті НБУ) за час вимушеного прогулу;
      - зобов'язати НБУ здійснити відрахування до корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ за час вимушеного прогулу ОСОБА_3;
      - стягнути з НБУ на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 300 000 грн.
      Позовні вимоги мотивовано тим, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача прийнято безпідставно. ОСОБА_3 зазначає, що НБУ при прийнятті оскаржуваного наказу грубо порушив вимоги статей 40, 42 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) та під час звільнення позивача не врахував його переважне право на залишення на роботі в силу вимог статті 42 КЗпП та положень Закону України від 28 лютого 1991 року N 796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон N 796-XII) і не запропонував іншу роботу (посаду) в межах кваліфікації позивача, досвіду роботи та професійних якостей і продуктивності праці.
      Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 9 березня 2017 року позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував наказ НБУ від 9 грудня 2015 року N 7019-к про звільнення ОСОБА_3 із займаної посади головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ з роботи 21 грудня 2015 року у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП; поновив ОСОБА_3 на посаді головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ з 22 грудня 2015 року; постановив стягнути з НБУ середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року в розмірі 178 454 грн 08 коп.; допустив до негайного виконання постанову суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп.У решті позовних вимог відмовив.
      Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 30 травня 2017 року скасував постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. і відмовив у задоволенні позовних вимог у цій частині. В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року залишив без змін.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 червня 2017 року на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року.
      Ухвалюючи таке рішення, Вищий адміністративний суд України зазначив, що після звільнення з НБУ позивач був працевлаштований та отримував заробітну плату, розмір якої за вказаний вище період становить 282 505 грн. а отже, перевищує суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу (178 454 грн 08 коп.). За таких обставин суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню, а скасування судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. є законним та обґрунтованим.
      Не погодившись із рішенням суду касаційної інстанції, ОСОБА_3 подав заяву про його перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстав, установлених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду.
      На обґрунтування заяви додано копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року (справа N 6-6514св12), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права при визначенні розміру середньої заробітної плати, яка підлягає до стягнення з роботодавця на користь працівника за весь період вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням працівника, а саме: частини другої статті 235 КЗпП, статті 27 Закону України від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР "Про оплату праці" та положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      А також ОСОБА_3 вважає, що оскаржувана ухвалу суду касаційної інстанції не відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (справа N 6-511цс16), щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 235 КЗпП.
      Заявник просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 21 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року залишити в силі.
      Верховний Суд України ухвалою від 7 листопада 2017 року відкрив провадження у справі для вирішення питання про усунення неоднакового застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      До набрання чинності КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) і припинення діяльності Верховного Суду України розгляд справи за позовом ОСОБА_3 про перегляд судових рішень цим судом не закінчено.
      На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 зазначену заяву супровідним листом від 12 січня 2018 року N 21-1889а17 передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 лютого 2018 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підпункт 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС у редакції Закону N 2147-VIII.
      Оскільки така справа відповідно до частини другої статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підлягала розгляду Верховним Судом України на спільному засіданні судових палат в адміністративних і цивільних справах Верховного Суду України, її на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАСу редакції Закону N 2147-VIII передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. До набрання чинності КАС у редакції Закону N 2147-VIII та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд заяви ОСОБА_3 про перегляд судових рішень цим судом не закінчено.
      Тому така заява на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАСу редакції Закону N 2147-VIII була передана до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені у заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Так, у справі, яка переглядається, суди встановили, що наказом НБУ від 6 березня 2015 року N 1441-к ОСОБА_3, головного економіста відділу ліцензування валютних операцій управління контролю та ліцензування валютних операцій Головного управління НБУ по м. Києву і Київській області, за його згодою переведено на посаду головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ як такого, що перебував в кадровому резерві, з 18 березня 2015 року.
      Постановою Правління НБУ від 18 вересня 2015 року N 619 "Про вдосконалення структури Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України", зокрема, виключено зі структури Департаменту фінансового моніторингу НБУ відділ фінансового моніторингу та зобов'язано директора Департаменту персоналу видати наказ про скорочення штату працівників Департаменту НБУ з урахуванням його нової організаційної структури.
      Наказом директора Департаменту персоналу від 21 вересня 2015 року N 4662-к "Про скорочення штату працівників Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України" скорочено штат та чисельність працівників відділу фінансового моніторингу південного регіону.
      19 жовтня 2015 року НБУ попередив ОСОБА_3 про його звільнення відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП, що підтверджується особистим підписом позивача на попередженні, копія якого наявна в матеріалах справи.
      Наказом НБУ від 9 грудня 2015 року N 7019-к "Про звільнення ОСОБА_3" ОСОБА_3 звільнено з роботи 21 грудня 2015 року у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП; виплачено ОСОБА_3 грошову компенсацію за невикористані 48 календарних днів щорічної основної відпустки за робочі роки з 10 листопада 2014 року до 21 грудня 2015 року; вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку (стаття 44 КЗпП); допомогу у розмірі трикратної середньомісячної заробітної плати (статті 21 Закону N 796-XII).
      Ухвалюючи рішення про задоволення вимог, суд першої інстанції виходив із того, що звільнення ОСОБА_3 відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а тому трудові права позивача підлягають захисту шляхом поновлення його на роботі на займаній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що після звільнення з НБУ позивач був працевлаштований та отримував заробітну плату, розмір якої за вказаний вище період становить 282 505 грн. а отже, перевищує суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу (178 454 грн 08 коп.). За таких обставин суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню, а скасування судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. є законним та обґрунтованим.
      Разом із тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року, наданій заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок про те, що зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу на отриману позивачкою суму вихідної допомоги по безробіттю є помилковим.
      Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд України в постанові від 25 травня 2016 року, яку ОСОБА_3 надав як приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
      Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
      Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
      Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу.
      Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
      Посилання апеляційного суду, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" є помилковим, оскільки викладені в ньому роз'яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП, яку виключено на підставі Закону України від 20 грудня 2005 року N 3248- IV "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України".
      Проте апеляційний суд на наведене не звернув належної уваги та безпідставно відмовив в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції.
      За таких обставин ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у зазначеній частині підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
      Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (у справі N 6-511цс16).
      Таким чином, на підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 241, 242, 243 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України у редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_3 задовольнити.
      2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України 21 червня 2017 рокув частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з Національного банку України на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. скасувати.
      3. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року в цій частині залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      У повному обсязі постанову складено 25 червня 2018 року.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська