ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о взыскании средств за несвоевременный расчет при увольнении из учреждения переведенного из зоны АТО

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 голос

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Сектора медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою Державної установи «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», яка є правонаступником Сектора медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що вона працювала на посаді лікаря-невропатолога поліклініки Відділу медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі – ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, ГУ МВС України в Донецькій області відповідно), правонаступником якого є Сектор медичного забезпечення ГУ МВС України в Донецькій області (далі – СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області), а ІНФОРМАЦІЯ_1 була звільнена з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) – за згодою сторін, однак у день звільнення з нею не було проведено розрахунку відповідно до положень статті 116 цього Кодексу.

Збільшивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила стягнути солідарно з відповідачів на свою користь 16 тис. 804 грн 72 коп. нарахованої, але не виплаченої заробітної плати за період з вересня по листопад 2014 року, а також 46 тис. 432 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області рішенням від 24 червня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Апеляційний суд Донецької області 17 вересня 2015 року рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 червня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги

ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув на її користь із СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області 14 тис. 827 грн 71 коп. заборгованості із заробітної плати та 7 тис. грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з утриманням податків та обов’язкових платежів; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 листопада 2016 року касаційну скаргу

ГУ МВС України в Донецькій області відхилив, рішення Апеляційного суду Донецької області 17 вересня 2015 року залишив без змін.

23 серпня 2017 року до Верховного Суду України звернулася Державна установа «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області» (далі – ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області»), яка є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 94, 116, 117 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року, а також постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, 23 березня 2016 року та 31 травня 2017 року.

У зв’язку із цим ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області», яка є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що позивачка працювала на посаді лікаря-невропатолога поліклініки ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області.

Наказом начальника ГУ МВС України в Донецькій області від 30 березня 2015 року № 696 затверджено Положення про Сектор медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі – Положення).

Відповідно до пункту 1.6 розділу І Положення Сектору прямо і безпосередньо підпорядкована лікарня з поліклінікою ГУ МВС України в Донецькій області м. Маріуполя без права юридичної особи.

Пунктом 1.8 розділу І Положення визначено, що Сектор має статус юридичної особи, має свої рахунки в установах банків, печатку з державною символікою, бланки зі своїм найменуванням.

Відповідно до витягу з наказу начальника ГУ МВС України в Донецькій області від 14 листопада 2014 року за НОМЕР_1 ОСОБА_1 звільнено з посади з ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, у зв’язку з відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією (а. с. 55).

Суд апеляційної інстанції також установив, що відповідно до довідки начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 13 серпня 2015 року НОМЕР_2 СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області нарахував ОСОБА_1 заробітну плату в розмірі 4 тис. 573 грн 68 коп. за вересень 2014 року, 4 тис. 597 грн 73 коп. за жовтень 2014 року та 5 тис. 747 грн 65 коп. за листопад 2014 року (а.с. 113).

Згідно з випискою з банківського рахунку позивачки відповідач перерахував у жовтні 2014 року ОСОБА_1 заробітну плату в розмірі 91 грн 35 коп. (а.с. 127).

Відповідно до Положення про Державну установу «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», затвердженого наказом МВС України від 7 листопада 2015 року № 1430, ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області» є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивачці при звільненні не виплачено нараховану заробітну палату за вересень – листопад 2014 року в строки, визначені статтею 116 КЗпП України, у зв’язку із чим на її користь підлягає стягненню заборгованість із заробітної плати та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні із застосуванням принципу співмірності.

Наданою для порівняння ухвалою від 16 травня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з апеляційним судом, який, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу, установив, що позивачка була звільнена з роботи з 14 жовтня 2014 року, заборгованості із заробітної плати не було, тому дійшов висновку про відсутність підстав для застосування правил статті 117 КЗпП України.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, 23 березня 2016 року та 31 травня 2017 міститься висновок про те, що настання обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин), що встановлено висновком Донецької торгово-промислової палати, свідчить про відсутність вини в затримці виплати позивачу належних при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Таким чином, у справах, за результатами розгляду яких ухвалено надані заявником для порівняння рішення, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини.

Порівняння ухвали від 16 травня 2016 року, із судовими рішенням, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Підстави для висновку про те, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року не відповідає викладеному в указаних постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні.

Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області», яка є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада

2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року.

Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви Державної установи «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», яка є правонаступником Сектора медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді:
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко

Постанова від 15 листопада 2017 року № 6-1610цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0070F8DCEEEFEC7FC22581E1004BD0BA

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ не нашел неодинакового применения в деле о взыскании задолженности по заработной плате, среднего заработка за время задержки расчета при увольнении с предприятия переведенного из зоны АТО.

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 320/8269/15-ц
      Провадження N 14-83цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" (далі - ТОВ "Порше Мобіліті"), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хижняк Андрій Миколайович,
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділ державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Маловічко С.В., Кочеткової І.В., Кримської О.М.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Порше Мобіліті", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Хижняка А.М., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню,
      ВСТАНОВИЛА:
      У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ТОВ "Порше Мобіліті", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Хижняка А.М., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.
      Позивач указував на те, що 07 липня 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хижняк А.М. вчинив виконавчий напис про звернення стягнення на належний йому транспортний засіб, переданий ним у заставу відповідачу для задоволення за рахунок коштів, отриманих від його реалізації, вимог у розмірі 237 976,94 грн за кредитним договором від 24 квітня 2013 року.
      При цьому ОСОБА_3 зазначив, що заборгованість, вказана у згаданому виконавчому написі на момент його вчинення, була спірною, оскільки обчислена у гривневому еквіваленті за курсом долара США, без урахування тих фактів, що кредит він отримував у національній валюті та, що Національний банк України не видавав ТОВ "Порше Мобіліті" генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій та індивідуальну ліцензію на використання іноземної валюти, у зв'язку із чим позивач також оскаржив у судовому порядку й укладений 24 квітня 2013 року з ТОВ "Порше Мобіліті" кредитний договір.
      При цьому, ОСОБА_3 зауважив, що не отримував вимоги від ТОВ "Порше Мобіліті" про дострокове погашення усієї суми заборгованості за кредитним договором, зазначеної у спірному виконавчому написі, крім того відповідач як обтяжувач не зареєстрував у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі - Реєстр) відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.
      Позивач просив визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис N 947, вчинений 07 липня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняком А.М., про звернення стягнення на транспортний засіб марки "Volkswagen", модель "Polo", номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2, 2013 року випуску, колір синій, реєстраційний номер НОМЕР_1, що передано ним у заставу ТОВ "Порше Мобіліті" для задоволення за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу, вимог у розмірі 237 976,94 грн за кредитним договором від 24 квітня 2013 року.
      Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Виконавчий напис N 947, виданий 07 липня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняком А.М., про звернення стягнення на згаданий вище транспортний засіб марки "Volkswagen", що на праві власності належить ОСОБА_3 та переданий ним для задоволення вимог ТОВ "Порше Мобіліті" за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу, у розмірі 237 976,94 грн за кредитним договором від 24 квітня 2013 року, визнано таким, що не підлягає виконанню.
      Рішення місцевого суду мотивовано тим, що вказана у виконавчому написі сума заборгованості за кредитним договором не є безспірною, оскільки нарахована ТОВ "Порше Мобіліті", виходячи з курсу гривні до іноземної валюти всупереч умовам кредитного договору, який до того ж оспорюється ОСОБА_3 у суді. Крім того, немає підтвердження отримання позивачем вимоги про дострокову сплату кредитної заборгованості в зазначеному у спірному виконавчому написі розмірі, у тому числі й за рахунок звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, як і здійснення реєстрації цих відомостей у Реєстрі, що свідчить про недотримання обтяжувачем позасудового порядку звернення стягнення на предмет застави та суперечить вимогам статей 24, 26, 27 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (далі - Закон N 1255-IV).
      Вказані обставини суд першої інстанції вважав достатніми підставами для задоволення позову ОСОБА_3.
      Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 рокускасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
      Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що наявне зворотне повідомлення про вручення поштового відправлення хоча й без підпису позивача, однак свідчить про отримання останнім 09 червня 2015 року вимоги ТОВ "Порше Мобіліті"; відмінність розміру заборгованості за кредитним договором, зазначеної у виконавчому написі, від указаної в повідомленні у бік зменшення з огляду на обумовлений сторонами її розміру цілому та щомісячні обов'язкові платежі зокрема, в еквіваленті іноземної валюти - долара США до національної валюти - гривні, полягає у зміні офіційного валютного курсу, а збільшення її розміру відбулося у зв'язку з нарахуванням штрафу за недотримання ОСОБА_3 умов цього договору, що не вказує на його спірність; до заяви ТОВ "Порше Мобіліті" надало нотаріусу всі необхідні для вчинення виконавчого напису документи.
      Крім того, апеляційний суд вважав, що пред'явлення ОСОБА_3 до суду позову про визнання кредитного договору недійсним уже після вчинення спірного виконавчого напису на його законність не впливає та правового значення при вирішенні питання про визнання цього документа таким, що не підлягає виконанню, не має.
      В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції зазначив, що ТОВ "Порше Мобіліті" як фінансова установа має право вимагати від позивача сплату суми заборгованості за кредитним договором у гривнях з урахуванням зміни валютного курсу, що не потребує наявності у відповідача генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, а період виникнення заборгованості не перевищує трьох років.
      Таким чином, суд апеляційної інстанції визнав наведені в апеляційній скарзі ТОВ "Порше Мобіліті" доводи обґрунтованими, у зв'язку із чим зробив висновок про відсутність порушень вимог законодавства під час вчинення нотаріусом спірного виконавчого напису.
      У листопаді 2016 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року, в якій посилався на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права і просив його скасувати, а рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 року залишити в силі.
      Наведені в касаційній скарзі доводи
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивовано тим, що під час вирішення справи суд апеляційної інстанції не врахував, що зазначена у виконавчому написі нотаріуса сума заборгованості є спірною у зв'язку з обчисленням її відповідачем з урахуванням курсу долара США до гривні, хоча кошти за кредитним договором позивач отримав у національній валюті, а генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій та індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти у ТОВ "Порше Мобіліті" немає; повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання з указаною в ньому сумою загального розміру невиконаної вимоги (237 976,94 грн), що зазначена у спірному виконавчому написі нотаріуса, позивач не отримував і повідомлення про вручення поштового відправлення не підписував, а відомості про реєстрацію такого відправлення у відділенні поштового зв'язку взагалі відсутні; сума заборгованості, зазначена в повідомленні від 19 травня 2015 року, відрізняється від указаної в оспорюваному виконавчому написі.
      Крім того, у касаційній скарзі заявник зауважив, що ТОВ "Порше Мобіліті" як обтяжувач, незважаючи на вимоги частини третьої статті 24 Закону N 1255-IV свого обов'язку щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не виконало, а також що виконавчий напис від 07 липня 2015 року інформації про строк, за який здійснюється стягнення, не містить.
      20 грудня 2016 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою.
      У лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ТОВ "Порше Мобіліті" на касаційну скаргу, у яких зазначено, що розрахунок суми заборгованості відповідає умовам укладеного від 24 квітня 2013 року між товариством та ОСОБА_3 кредитного договору, у якому сторони погодили сплату коштів у рахунок погашення заборгованості з урахуванням обмінного курсу валют, що не суперечить вимогам законодавства, а невідповідність суми, зазначеної в повідомленні, сумі, вказаній у виконавчому написі, спричинило коливання курсу валют, що не свідчить про спірність розміру кредитної заборгованості; вимогу про дострокове повернення суми кредиту позивач отримав, однак дій, спрямованих на її виконання, не вчинив.
      За таких обставин ТОВ "Порше Мобіліті" вважало, що вчинило усі дії, обов'язкові для видачі виконавчого напису, та надало документи, визначені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року N 1172 (далі - Перелік N 1172); виконавчий документ містить усі необхідні реквізити, а посилання заявника на необхідність зазначення в ньому періоду за який провадиться стягнення кредитної заборгованості, є безпідставним, оскільки товариство як кредитор змінило строк виконання основного зобов'язання шляхом пред'явлення вимоги саме про повне дострокове погашення усієї заборгованості за кредитним договором, включаючи сплату процентів за весь час користування кредитними коштами і штрафні санкції за порушення його умов, а не за певний період, у зв'язку із чим касаційну скаргу ОСОБА_3 просило залишити без задоволення, а рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року - без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року справу призначено до розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      З указаної ухвали вбачається, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважає, що спори про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, містять виключну правову проблему з огляду на наявність неоднакової правозастовчої практики в указаних справах.
      Зокрема, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду посилається як на приклад:
      - постанову Вищого господарського суду України від 16 січня 2017 року у справі N 910/29733/15, де зазначено, що Закон N 1255-IV не визначає порушення терміну реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження як підставу для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, а також указано, що позивач у встановленому процесуальному порядку не спростував належними та допустимими доказами тієї обставини, що сума заборгованості перед банком відрізняється від зазначеної у спірному виконавчому написі, з урахуванням суми боргу, визначеної у повідомленні-вимозі банку, та вартості предмета застави за спірним виконавчим написом.
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року у справі N 461/3895/16, де зроблено висновок про відсутність правових підстав для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, оскільки боржник не довів порушення своїх прав чи законних інтересів внаслідок відсутності у виконавчому написі вказівки про те, що обтяжувач до початку процедури звернення стягнення зареєстрував у Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.
      - постанову Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року у справі N 923/299/16, у якій суд касаційної інстанції погодився з правильністю висновків судів попередніх інстанцій про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, з огляду на відсутність у матеріалах справи документів, які б свідчили про виконання обтяжувачем вимог частини третьої статті 24 Закону N 1255-IV, у якій визначено, що обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2017 року у справі N 755/13563/16-ц, де містяться аналогічні висновки про необхідність надання документів, які б свідчили про виконання обтяжувачем вимог частини третьої статті 24 Закону N 1255-IV у якій визначено, що обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.
      - постанову суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі N 310/9293/15, де суд касаційної інстанції не погодився з висновками суду першої та апеляційної інстанцій про законність виконавчого напису нотаріуса без з'ясування того, чи встановлено безспірність вимог обтяжувача, чи дотримано було ним процедури повідомлення заставодержателя відповідно до вимог Закону України "Про заставу", а також із тих підстав, що розмір заборгованості, який заставодержатель запропонував погасити боржнику, відрізняється від розміру заборгованості, зазначеного в заяві на вчинення виконавчого напису, та виконавчому написі нотаріуса, тобто вказані суми не узгоджувалися з боржником та не були безспірними.
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначає, що з наведених прикладів убачається, що суди по-різному застосовують як норми Закону N 1255-IV, так і правові норми щодо способів захисту в контексті визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Неодноразове ухвалення судових рішень, які суперечать одне одному, може створити ситуацію юридичної невизначеності, що спричинить зменшення довіри до судової системи, тоді як ця довіра є важливим елементом держави, що керується принципом верховенства права (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Вінчіч та інші проти Сербії", заява N 44698/06).
      Право на справедливий суд, визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), також пов'язане з вимогами єдиного застосування закону. Розбіжності в тлумаченні правових норм можуть сприйматися як невід'ємна риса судової системи, що складається з певної мережі судів. Тобто різні суди можуть дійти неоднакових, але водночас раціональних та обґрунтованих висновків стосовно подібного юридичного питання, з подібними фактичними обставинами. Однак за певних обставин суперечливі рішення національних судів, особливо найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції. У цьому контексті треба проаналізувати: чи глибинні та довготривалі розбіжності в судовій практиці національних судів, чи національне право пропонує засоби для подолання таких розбіжностей, чи ці засоби застосовуються, і якщо застосовуються, то якими є наслідки (рішення ЄСПЛ у справі "Томіч та інші проти Чорногорії", заява N 18650/09, у справі "Шахін і Шахін проти Туреччини", заява N 13279/05).
      Верховний суд повинен забезпечувати єдність судової практики, щоб виправляти непослідовності та в такий спосіб підтримувати громадську довіру до судової системи (рішення ЄСПЛ "Альбу та інші проти Румунії", заява N 34796/09).
      Беручи до уваги відсутність єдності судової практики указаної категорії справ судів господарської та цивільної юрисдикції, а також наявність у кожній із цих юрисдикцій протилежних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, з метою забезпечення єдності правозастосовної практики як Верховним Судом, так і місцевими й апеляційними судами, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити про таке.
      Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України).
      Законом N 1255-IV визначено правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.
      Пунктом 1 частини першої статті 21 Закону N 1255-IVдо забезпечувальних обтяжень належить застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 ЦК України, що виникає на підставі договору.
      За змістом статті 22 Закону N 1255-ІV обтяження може забезпечувати виконання боржником дійсної існуючої вимоги або вимоги, яка може виникнути в майбутньому. За рахунок предмета обтяження обтяжувач має право задовольнити свою вимогу за забезпеченим обтяженням зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій договором. Розмір забезпеченої обтяженням вимоги визначається на момент її задоволення і включає: 1) відшкодування витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги і зверненням стягнення на предмет обтяження; 2) сплату процентів і неустойки; 3) сплату основної суми боргу; 4) відшкодування збитків, завданих порушенням боржником забезпеченого зобов'язання або умов обтяження; 5) відшкодування витрат на утримання і збереження предмета обтяження.
      Згідно із частиною першою статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
      Відповідно до частини першої статті 590 ЦК Українизвернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.
      За змістом статті 20 Закону України "Про заставу" встановлено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави.
      У частині першій статті 23 Закону N 1255-IVy редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин передбачено, що відповідно до забезпечувального обтяження обтяжувач має право в разі порушення боржником забезпеченого обтяженням зобов'язання або договору, на підставі якого виникло забезпечувальне обтяження, одержати задоволення своєї вимоги за рахунок предмета обтяження в черговості згідно із встановленим пріоритетом.
      Статтею 26 Закону N 1255-IV визначено позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, серед яких і реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса.
      Згідно із частиною першою статті 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.
      Частиною першою статті 50 цього Закону визначено, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду.
      Отже, можливість звернення стягнення на предмет застави передбачена як загальним Законом України "Про нотаріат", так і спеціальним - Законом N 1255-IV.
      При цьому частинами першою, третьою статті 24 Закону N 1255-IV установлено порядок звернення стягнення на предмет застави. Зокрема, звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом.
      Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави.
      Така вимога узгоджується з частиною першою статті 27 Закону N 1255-IV, згідно з якою обтяжувач, який має намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку, зобов'язаний надіслати боржнику та іншим обтяжувачам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.
      Тобто законодавець визначив, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника та зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.
      Вказані вимоги є імперативними і не виконуються на розсуд стягувача.
      У статті 27 Закону N 1255-IV передбачені вимоги до повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Це повідомлення повинне містити таку інформацію: 1) зміст порушення, вчиненого боржником; 2) загальний розмір не виконаної боржником забезпеченої обтяженням вимоги; 3) опис предмета забезпечувального обтяження; 4) посилання на право іншого обтяжувача, на користь якого встановлено зареєстроване обтяження, виконати порушене зобов'язання боржника до моменту реалізації предмета обтяження або до переходу права власності на нього обтяжувачу; 5) визначення позасудового способу звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, який має намір застосувати обтяжувач; 6) вимогу до боржника виконати порушене зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу протягом 30 днів з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.
      Згідно зі статтею 28 Закону N 1255-IV якщо протягом 30 днів з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження зобов'язання боржника, виконання якого забезпечене обтяженням, залишається невиконаним і в разі якщо предмет забезпечувального обтяження знаходиться у володінні боржника, останній зобов'язаний на вимогу обтяжувача негайно передати предмет обтяження у володіння обтяжувача. До закінчення процедури звернення стягнення обтяжувач зобов'язаний вживати заходи щодо збереження відповідного рухомого майна згідно з вимогами, встановленими статтею 8 цього Закону.
      Закон N 1255-IV пов'язує подальші дії стягувача не лише з виконанням чи невиконанням боржником вимоги усунути порушення зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу, але й установлює відповідний строк для такого виконання - протягом 30 днів, та пов'язує початок спливу цього строку з моментом реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а отже, і подальших дій зі звернення стягнення на предмет застави.
      Тобто ухилення від надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а також недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження вважаються порушеннями, які унеможливлюють вчинення нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави.
      Порядок ведення Реєстру та внесення відомостей до нього врегульовано статтею 42 Закону N 1255-IV, згідно з якою держателем Реєстру є уповноважений центральний орган виконавчої влади. До Реєстру вносяться, зокрема, відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.
      Частиною четвертою статті 43 Закону N 1255-IV визначено, що відомості про звернення стягнення на предмет обтяження згідно зі статтею 24 цього Закону реєструються держателем або реєстратором Реєстру на підставі заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України або індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів та посилання на звернення стягнення на предмет обтяження.
      Порядок ведення Реєстру затверджено постановою Кабінету Міністрів Українивід 05 липня 2004 року N 830 (далі - Порядок N 830).
      Пунктом 4 Порядку N 830 визначено, що державна реєстрація відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження проводиться шляхом внесення до Реєстру запису.
      У пункті 5 Порядку N 830 передбачено, що державна реєстрація приватних обтяжень рухомого майна проводиться будь-яким нотаріусом або його помічником, які відповідно до законодавства отримали ідентифікатор доступу до Реєстру, а також адміністратором Реєстру та його філіями на підставі відповідного договору.
      А у пункті 6 цього Порядку вказано, що заяву про виникнення, зміну, припинення обтяжень, а також про звернення стягнення на предмет обтяження (далі - заява) у паперовій формі підписує обтяжувач, справжність підпису якого нотаріально засвідчується (крім випадків подання заяви щодо публічних обтяжень та випадків подання заяви нотаріусу, яким безпосередньо вчинено дію, спрямовану на виникнення, зміну, припинення обтяження, а також на звернення стягнення на предмет обтяження).
      Процедуру вчинення виконавчого напису врегулювано у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року N 296/5 (далі - Порядок N 296/5). Для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява (підпункт 2.1пункту 2 глави 16 розділу ІІПорядку N 296/5), а нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем, передбачені Переліком N 1172, та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року (стаття 88 Закону України "Про нотаріат", підпункти 3.1, 3.2 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку N 296/5).
      Підпунктом 3.5 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку N 296/5 передбачено, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у Переліку N 1172, а якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус має право витребувати їх у стягувача, а якщо для вчинення виконавчого напису, крім документа, що встановлює заборгованість, необхідно подати й інші документи, зазначені в цьому Переліку, то вони до виконавчого напису не приєднуються, а залишаються у матеріалах нотаріальної справи (підпункт 2.2 пункту 2 та підпункт 3.6 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку N 296/5).
      Разом з тим, відсутність у Законі України "Про нотаріат" та в Порядку N 296/5 вимоги до нотаріуса провести перевірку дотримання стягувачем норм спеціального Закону N 1255-IV щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та спливу тридцятиденного строку з моменту реєстрації не свідчить про можливість невиконання нотаріусом цих вимог, оскільки в разі розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами перевага надається спеціальному, якщо його скасовано виданим пізніше загальним актом.
      Тобто, в цьому випадку необхідно дотримуватися вимог Закону N 1255-IV. Встановлення нотаріусом на стадії відкриття нотаріального провадження, що заява стягувача не містить такої інформації або стягувач не надав необхідних документів, що підтверджують зазначені обставини, перешкоджає вчиненню нотаріусом виконавчого напису.
      При цьому неподання стягувачем на вимогу нотаріуса на стадії підготовки до вчинення нотаріального провадження доказів реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет застави є підставою для відмови у вчиненні нотаріальної дії на підставі пункту 2 частини першої статті 49 Закону України "Про нотаріат", а невчинення нотаріусом дій щодо вжиття заходів про витребування від обтяжувача згаданої інформації та документів на її підтвердження і, як наслідок, вчинення виконавчого напису без таких документів вказує на незаконність нотаріальної дії як виконаної без усіх необхідних даних.
      У зв'язку з викладеним Велика Палата Верховного Суду вважає, що факт недотримання стягувачем положень частини третьої статті 24 та частини першою статті 27 Закону N 1255-IV і нездійснення ним до вчинення виконавчого напису реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження є достатньою правовою підставою для визнання за рішенням суду виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання визначення судами безспірності суми заборгованості під час розгляду справ про оскарження законності вчинення нотаріусом виконавчого напису, вже досліджене Верховним Судом України.
      Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі N 6-158цс15 зазначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком N 1172, нотаріус під час вчинення виконавчого напису не встановлює права та обов'язки учасників правовідносин, а лише перевіряє наявність необхідних документів.
      У постанові Верховного Суду України від 04 березня 2015 року у справі N 6-27цс15 зазначено, що наявність спору про розмір заборгованості у суді на час вчинення виконавчого напису спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника.
      Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі N 6-141цс14 та від 05 липня 2017 року у справі N 6-887цс17.
      Так, у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі N 6-887цс17 міститься правовий висновок про те, що суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком N 1172. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. У цій постанові також зазначено, що законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлює суд відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів.
      Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що сам по собі факт подання стягувачем відповідних документів нотаріусу не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого (постанова Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі N 6-887цс17). При цьому лише та обставина, що у виконавчому написі зазначено більшу суму заборгованості за кредитом, ніж у повідомленні, не свідчить про наявність спору про розмір заборгованості (постанова Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі N 6-158цс15). Під час розгляду справ такої категорії суд перевіряє право стягувача на вчинення вказаної дії, повноваження щодо вчинення нотаріальних дій нотаріуса та встановлює той факт, чи дійсно розмір заборгованості, що підлягає стягненню, у тому числі розмір процентів, неустойки (штрафу, пені), якщо такі належать до стягнення, відповідає сумі, вказаній у виконавчому документі, та залежно від встановленого ухвалює рішення про відмову чи задоволення позову.
      Щодо суті позовних вимог про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, то Велика Палата Верховного Суду, здійснюючи повноваження суду касаційної інстанції з перегляду рішення суду апеляційної інстанції за касаційною скаргою ОСОБА_3, перевіривши наведені в ній доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Суди встановили, що 24 квітня 2013 року між ОСОБА_3 та ТОВ "Порше Мобіліті" укладено кредитний договір, за умовами якого позивач отримав 114 940, 06 грн (в еквіваленті 14 110,00 доларів США) та додатково 35 158,15 грн (в еквіваленті 4 316,00 доларів США) строком на 60 місяців на умовах сплати 9,90 % за користування кредитними коштами та 2,50 % разової комісії за надання кредиту (т. 1, а. с. 8).
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 26 квітня 2013 року сторони уклали договір застави транспортного засобу, предметом якого є належний ОСОБА_3 автомобіль марки "Volkswagen", модель "Polo", кузов N НОМЕР_2, об'єм двигуна 1 598 куб. см, 2013 року випуску (т. 1, а. с. 9-12, 12 зворот).
      У зв'язку з порушенням позивачем умов кредитного договору та існування простроченої заборгованості, ТОВ "Порше Мобіліті" зазначило, що направило боржнику повідомлення від 19 травня 2015 року про дострокове повернення кредиту та сплату заборгованості, у якому заборгованість позивача становить 229 953,32 грн. у тому числі: дострокове повернення невиплаченої суми кредиту в розмірі 9 060,60 доларів США (в еквіваленті 196 388,51 грн згідно з обмінним курсом), несплачені чергові платежі (прострочені відсотки та прострочена сума основного боргу) в розмірі 29 356,89 грн та штрафні санкції відповідно пункту 8.3 договору в розмірі 4 207,92 грн. а також штраф у розмірі 20 % від суми кредиту, що складає 22 988,01 грн. Цим повідомленням позичальника попереджено, що у випадку неповернення суми кредиту та несплати заборгованості протягом 30 календарних днів з дати одержання цієї вимоги кредит та заборгованість будуть стягнуті примусово, у тому числі за рахунок заставленого автомобіля (т. 1, а. с. 75).
      Згідно з наявною у матеріалах справи фотокопією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення позивач його отримав 09 червня 2015 року (т. 1, а. с. 76).
      Оскільки ОСОБА_3 у визначені кредитором строки заборгованості не сплатив, 03 липня 2015 року ТОВ "Порше Мобіліті" звернулося до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису, у якій зазначено: суму дострокового погашення кредиту в розмірі 9 060,60 доларів США (в еквіваленті 190 499,12 грн за обмінним курсом), несплачені чергові платежі в розмірі 20 865,66 грн. штраф згідно з пунктом 8.3 кредитного договору в розмірі 3 624,15 грн. а також штраф у сумі 22 988,01 грн у зв'язку з невиконанням вимоги від 19 травня 2015 року, а всього 237 976, 94 грн (т. 1, а. с. 51).
      Крім того, суди попередніх інстанцій установили, що ТОВ "Порше Мобіліті" до вищевказаної заяви надало нотаріусу документи згідно з Переліком N 1172, зокрема: оригінал кредитного договору від 24 квітня 2013 року, оригінал договору застави від 26 квітня 2013 року та вимогу про дострокове повернення кредиту, докази направлення та отримання цієї вимоги боржником.
      Зазначені обставини в частині отримання повідомлення про дострокове повернення кредиту позивач оспорював.
      07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис, яким зобов'язано звернути стягнення на транспортний засіб марки "Volkswagen", модель "Polo", номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2, 2013 року випуску, колір синій, реєстраційний номер НОМЕР_1, що належить на праві власності ОСОБА_3, згідно із договором застави від 26 квітня 2013 року для задоволення за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу, запропоновано задовольнити вимоги ТОВ "Порше Мобіліті" на суму 237 976,94 грн (т. 1, а. с. 129).
      17 липня 2015 року ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві відкрив виконавче провадження за спірним виконавчим написом від 07 липня 2015 року (т. 1, а. с. 13, 13 зворот).
      Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 указав на спірність суми, визначеної відповідачем у виконавчому написі від 07 липня 2015 року, оскільки позивач звертався до відповідача зі зверненнями (заявами) щодо перегляду умов кредитування, зміни валюти кредитування (конвертації в гривню за взаємовигідним курсом) та зміни графіку платежів (т. 1, а. с. 15, 16).
      Крім того, позивач на підтвердження вказаних підстав зазначив про те, що в провадженні Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області перебуває справа за його позовом до ТОВ "Порше Мобіліті" про порушення прав споживача (N 320/6620/15-ц), предметом якої є кредитний договір від 24 квітня 2013 року, у зв'язку з невиконанням якого приватним нотаріусом вчинено спірний виконавчий напис; в указаній справі призначено судову економічну експертизу (т. 1, а. с. 17-22, 23, 23 зворот, 130-132).
      Ці обставини суд першої інстанції визнав такими, що свідчать про спірність суми кредитної заборгованості та порушення порядку звернення стягнення на предмет застави.
      Переглядаючи рішення місцевого суду та вказуючи на законність (безспірність) визначеного у виконавчому написі розрахунку заборгованості, суд апеляційної інстанції керувався тим, що на момент вчинення приватним нотаріусом спірної нотаріальної дії (07 липня 2015 року) в суді не існувало спору щодо розміру заборгованості за кредитним договором від 24 квітня 2013 року, оскільки з позовною заявою про оспорення цього правочину ОСОБА_3 до суду звернувся лише 30 липня 2015 року.
      Крім того, сам по собі факт звернення позивача до ТОВ "Порше Мобіліті" та відповідь кредитора від 22 жовтня 2014 року, у якій міститься пропозиція щодо підписання додаткової угоди до договору з метою зменшення щомісячних платежів, жодним чином не спростовує висновку апеляційного суду про безспірність заборгованості боржника.
      Суд апеляційної інстанції, зазначаючи про правильність визначення суми кредитної заборгованості ОСОБА_3, з огляду на курс іноземної валюти - долара США до національної валюти - гривні, обґрунтовано послався на погоджені сторонами основні умови укладеного між ними кредитного договору від 24 квітня 2013 року.
      Крім того, у зв'язку з наявністю у ТОВ "Порше Мобіліті" свідоцтва про реєстрацію цього товариства як фінансової установи від 02 липня 2009 року воно має право надавати фінансові послуги, в тому числі й ОСОБА_3 за кредитним договором від 24 квітня 2013 року.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що в цьому випадку посилання позивача на обчислення заборгованості в еквіваленті до обмінного курсу гривні до долара США у Публічному акціонерному товаристві "Креді Агріколь Банк" (далі - ПАТ "Креді Агріколь Банк") як на порушення вимог чинного законодавства не є обґрунтованим, оскільки загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 ЦК України, серед яких, зокрема, свобода договору.
      За змістом положень статей 626, 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК України).
      Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      У кредитному договорі від 24 квітня 2013 року, укладеному між ТОВ "Порше Мобіліті" та ОСОБА_3, зазначено, що усі платежі за кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовується до еквіваленту суми кредиту в доларах США, визначеному до курсу ПАТ "Креді Агріколь Банк".
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що кредитний договір не є предметом спору в указаній справі, а також виходить із встановленого статтею 204 ЦК України принципу презумпції правомірності правочину, оскільки рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 травня 2016 року у справі N 320/6620/15 у задоволенні позову ОСОБА_3 до ТОВ "Порше Мобіліті" відмовлено, а згідно з даними з Єдиного реєстру судових рішень ухвалою від 07 липня 2016 року Апеляційного суду Запорізької області (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58839555), а також ухвалою від 24 травня 2017 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67004491) вказане рішення місцевого суду залишено без змін.
      ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо законності вчинення приватним нотаріусом виконавчого напису від 07 липня 2015 року з огляду на таке.
      Як убачається з позовної заяви, позивач також оспорював у судовому засіданні обставини щодо направлення йому та отримання безпосередньо ним повідомлення про дострокове повернення кредиту та попередження про звернення стягнення на предмет застави від 19 травня 2015 року, у зв'язку із чим у справі за його клопотанням Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області призначив судову почеркознавчу експертизу.
      На неодноразові вимоги суду оригінал згаданого поштового відправлення відповідач не надав, а тому експертизу неможливо було провести у зв'язку із відсутністю об'єкта дослідження.
      Суди попередніх інстанцій по-різному визнавали факт, для з'ясування якого експертиза була призначена.
      При цьому суд апеляційної інстанції, вважаючи достатніми доказами отримання копії повідомлення про вручення поштового відправлення без особистого підпису отримувача, не врахував, що таке повідомлення всупереч пункту 106 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року N 270, є неналежним доказом, оскільки в ньому немає підпису отримувача. При цьому, маючи підтвердження ухилення відповідача від надання оригіналу бланка повідомлення, про що зазначено в рішенні суду першої інстанції, апеляційний суд визнав указаний факт всупереч статті 146 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи, не встановивши інших обставин, не навівши доводів на спростування висновку суду першої інстанції, фактично безпідставно переоцінивши доказ.
      Крім того, суд апеляційної інстанції, вказуючи на законність вчинення нотаріусом оспорюваної дії, залишив поза увагою обставину звернення позивача із цим позовом та вказану ним правову підставу для визнання спірного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, як невнесення відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та їх відсутність у Реєстрі, та не надав їй жодної правової оцінки.
      Також апеляційний суд не врахував, що звернення стягнення на предмет застави пов'язується саме з реєстрацією у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження та сплив тридцятиденного строку для добровільного виконання боржником свого зобов'язання.
      Приватний нотаріус не перевірив реєстрації стягувачем у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, не врахував, що звернення стягнення на предмет застави може бути розпочате лише в разі невиконання боржником свого зобов'язання протягом тридцяти днів з дня реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню, оскаржуване рішення апеляційного суду - скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі, оскільки суд правильно вирішив спір, а правильне по суті і законне рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Статтею 26 Закону N 1255-IV визначено види позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, серед яких і реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса.
      Згідно із частиною першою статті 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.
      Отже, можливість звернення стягнення на предмет застави передбачена як загальним Законом України "Про нотаріат", так і спеціальним - Законом N 1255-IV.
      При цьому частинами першою, третьою статті 24 Закону N 1255-IV встановлено порядок звернення стягнення на предмет застави. Зокрема, звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом.
      Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави.
      Така вимога узгоджується із частиною першою статті 27 Закону N 1255-IV, згідно з якою обтяжувач, який має намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку зобов'язаний надіслати боржнику та іншим обтяжувачам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.
      Тобто законодавець визначив, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання та зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.
      Вказані вимоги є імперативними і не виконуються на розсуд стягувача.
      Закон N 1255-ІVпов'язує можливість звернення стягнення на предмет застави не лише з виконанням чи невиконанням боржником вимоги усунути порушення зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу, але й встановлює відповідний строк для такого виконання - протягом 30 днів, та пов'язує початок спливу вказаного строку з моментом реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а отже, і подальших дій зі звернення стягнення на предмет застави.
      Тобто ухилення від надіслання боржнику повідомлення про порушення запеченого обтяженням зобов'язання, реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а також недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження вважаються порушеннями, які унеможливлюють вчинення нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави.
      Відсутність у Законі України "Про нотаріат" та в Порядку N 296/5 вимоги до нотаріуса провести перевірку дотримання стягувачем норм спеціального Закону N 1255-IV щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та спливу тридцятиденного строку з моменту такої реєстрації не свідчить про можливість невиконання нотаріусом цих вимог, оскільки при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами перевага надається спеціальному, якщо його не скасовано виданим пізніше загальним актом.
      Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 413, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
      Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року скасувати, рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      30 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 810/7225/14
      Провадження N 11-459ас18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Саприкіної І.В.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження заяву Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Кімберлі-Кларк Україна" про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року у справі N 810/7225/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Кімберлі-Кларк Україна" до Київської міської митниці Державної фіскальної служби, Київської митниці Міндоходів, Київської митниці Державної фіскальної служби, Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Кімберлі-Кларк Україна" (далі - ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна") звернулося з позовом до Київської міської митниці Державної фіскальної служби (далі - Київська міська митниця ДФС), Київської митниці Міндоходів, Головного управління Державної казначейської служби України в м. Києві (далі - ГУ ДКС України в м. Києві), Головного управління Державної казначейської служби України в Київській області (далі - ГУ ДКС України в Київській області), у якому просило:
      1) визнати протиправною бездіяльність Київської міської митниці ДФС, що виявилась у невнесенні змін до митних декларацій за заявами позивача: від 20 жовтня 2014 року N 348-10, 349-10, 350-10, 351-10, 352-10, 353-10, 354-10, 355-10, 356-10, 359-10, 360-10, 361-10, 362-10, 363-10, 365-10, 366-10, 367-10, 369-10, 370-10, 371-10, 372-10, 373-10, 374-10, 375-10, 376-10, 377-10, 378-10, 381-10, 382-10, 385-10, 386-10, 387-10, 389-10, 390-10, 391-10, 392-10, 395-10, 396-10, 397-10, 398-10, 399-10, 400-10, 401-10, 402-10, 403-10, 404-10, 405-10, 406-10; від 04 листопада 2014 року N 480-11, 481-11, 482-11, 483-1, 484-11, 485-11, 496-11, 497-11, 498-11, 500-11, 501-11, 507-11, 508-11, 514-11, 518-11, 519-11; від 07 листопада 2014 року N 530-11, 531-11, 532-11, 533-11, 534-11, 535-11, 536-11, 537-11, 538-11, 539-11, 541-11, а також неповерненні за заявами позивача від 20 жовтня 2014 року N 407-10, від 07 листопада 2014 року N 528-11, 542 сплачених сум податку на додану вартість (далі - ПДВ);
      2) визнати протиправною бездіяльність Київської митниці Міндоходів, що виявилась у невнесенні змін до митних декларацій за заявами позивача: від 20 жовтня 2014 року N 408-10, 409-10, 410-10, 411-10, 412-10, 413-10, 414-10, 415-10, 416-10, 417-10, 418-10, 419-10, 420-10, 421-10, 422-10, 423-10, 429-10, 430-10, 431-10, 432-10, 433-10 434-10, 435-10, 436-10, 437-10, 439-10, 440-10, 441-10, 442-10, 443-10, 444-10, 445-10, 446-10, 447-10, 448-10; від 13 листопада 2014 року N 542-11, 543-11, 544-11, 553-11, 554-11, 555-11, 556-11, а також неповерненні за заявами позивача від 20 жовтня 2014 року N 465-10, від 07 листопада 2014 року N 542-11 сплачених сум ПДВ;
      3) стягнути з Державного бюджету України (через Київську міську митницю ДФС) на користь позивача помилково (надміру) сплачені кошти ПДВ у загальній сумі 6292750,09 грн;
      4) стягнути з Державного бюджету України (через Київську митницю Міндоходів) на користь позивача помилково (надміру) сплачені кошти ПДВ у загальній сумі 3289280,49 грн.
      На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на неправомірну відмову митних органів у внесенні змін до митних декларацій та поверненні коштів. Позивач також зазначив, що нібито при заповненні митних декларацій під час митного оформлення товарів (дитячі підгузки Huggies, жіночі гігієнічні прокладки Kotex i Lidie та жіночі гігієнічні тампони Kotex), які є медичними виробами та ввозились на територію України, ним були допущені помилки в частині визначення ставки оподаткування ПДВ товарів - замість ставки 7 % від митної вартості товару в деклараціях зазначено ставку оподаткування в розмірі 20 %, що призвело до надмірної сплати податку до державного бюджету.
      Київський окружний адміністративний суд постановою від 29 січня 2015 року позовні вимоги задовольнив повністю: визнав протиправними рішення Київської міської митниці ДФС від 03 грудня 2014 року N 67/6/26-63-04 про відмову у внесенні змін до митних декларацій ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" за його заявами, а також від 18 грудня 2014 року N 415/6/26-70-25-04 про відмову в поверненні надміру сплачених коштів ПДВ; визнав протиправним рішення Київської митниці Міндоходів від 25 листопада 2014 року N 06.1-47/4/15-9009 про відмову у внесенні змін до митних декларацій ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" за його заявами та поверненні з Державного бюджету України надміру сплачених коштів ПДВ; стягнув з Державного бюджету України (за операціями з митного оформлення товарів через Київську міжрегіональну митницю Міндоходів) на користь ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" надміру сплачені кошти ПДВ у загальній сумі 6292750,09 грн. стягнув з Державного бюджету України (за операціями з митного оформлення товарів через Київську митницю Міндоходів) на користь ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" надміру сплачені кошти ПДВ у загальній сумі 3289280,49 грн.
      Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 21 травня 2015 року скасував постанову Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2015 року та прийняв нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна".
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 28 січня 2016 року відхилив касаційну скаргу ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" та залишив постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2015 року без змін.
      Постанова суду апеляційної інстанції, з якою погодився й касаційний суд, мотивована відсутністю правових підстав для оподаткування імпортованих позивачем товарів за ставкою ПДВ у розмірі 7 %. За правовою позицією судів ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" самостійно визначило грошове зобов'язання за ставкою ПДВ у розмірі 20 % та сплатило митні платежі в повному обсязі, тобто таке грошове зобов'язання по імпортним митним деклараціям є узгодженим.
      27 січня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" про перегляд цим судом ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року за правилами п. 1 ч. 1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Як на підставу для перегляду зазначеної ухвали заявник посилається на постанову Вищого господарського суду України від 06 грудня 2016 року у справі N 910/7664/16, ухвали Вищого адміністративного суду України від 08 листопада 2016 року у справі N К/800/18315/16, від 19 квітня 2016 року у справі N К/800/15415/15, від 08 липня 2015 року у справі N К/800/33363/13 і від 16 грудня 2014 року у справі N К/800/51869/14.
      Верховний Суд України ухвалою від 07 березня 2017 року відкрив провадження у цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 1 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) установлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      12 січня 2018 року заяву ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 13 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII).
      За приписами підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Оскільки справа за вказаними заявами згідно із ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в адміністративних та господарських справах, то її відповідно до підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) передано до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який згідно з підп. 1 п. 1 зазначеного розділу КАС України здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 квітня 2018 року прийняла до розгляду заяву ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження на 30 травня 2018 року.
      23 травня 2018 року заявник подав до Великої Палати Верховного Суду додаткові пояснення, в яких просив розглянути його заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року з урахуванням доданих до заяви рішень касаційних судів як на підтвердження неоднакового застосування судами норм матеріального права.
      Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке.
      ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" у період з 02 липня по 10 вересня 2014 року здійснювало ввезення на митну територію України (імпорт) товарів (дитячих підгузків Huggies, жіночих гігієнічних прокладок Kotex i Lidie та жіночих гігієнічних тампонів Kotex), митне оформлення яких здійснювалось через Київську міжрегіональну митницю Міндоходів (правонаступник - Київська міська митниця ДФС) та через Київську митницю Міндоходів (правонаступник - Київська митниця ДФС). Загалом у цей період позивач здійснив митне оформлення на підставі митних декларацій загальною вартістю 7 3707927,55 грн із застосуванням 20 % ставки ПДВ до оподаткування вказаних операцій.
      З матеріалів справи вбачається, що задекларований товар було випущено у вільний обіг без затримок після сплати належних митних платежів, згідно з митними деклараціями.
      В подальшому ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" звернулося до Київської міської митниці ДФС із заявами від 20 жовтня 2014 року N 407-10, від 07 липня 2014 року N 528-11 та N 542; до Київської митниці Міндоходів із заявами від 20 жовтня 2014 року N 465-10, від 07 листопада 2014 року N 542-11, які мотивовані тим, що товариством при визначенні ставки ПДВ допущено помилки у визначені розміру ставки ПДВ при розмитнені товарів. На його думку, застосуванню підлягає ставка ПДВ у розмірі 7 %, оскільки вони вважають, що імпортовані на територію України товари відносяться до медичних виробів.
      Київська міська митниця ДФС та Київська митниця Міндоходів відмовили у внесенні змін до митних декларацій та у поверненні позивачеві надміру сплачених сум ПДВ.
      Вважаючи такі дії відповідачів протиправними, ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" звернулося до суду із вказаним позовом.
      Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      За правилами п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень у адміністративних справах є: (…) неоднакове застосування судом (судами) касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (…).
      Однією з підстав звернення із такою заявою до суду ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" зазначило про неоднакове, на його думку, застосування Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме застосування п. 37 Положення про митні декларації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2012 року N 450 (далі - Положення N 450) щодо права суб'єктів господарювання вносити зміни до митних декларацій. На підтвердження вказаного заявник додав до заяви постанову Вищого господарського суду України від 06 грудня 2016 року у справі N 910/7664/16.
      При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає, що ця постанова не є такою, що прийнята у подібних правовідносинах та може бути підставою для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України у цій справі, з наступних мотивів.
      У справі, яка розглядається, ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" оскаржує рішення Київської міської митниці ДФС та Київської митниці Міндоходів про відмову у внесенні змін до його митних декларацій та повернення, на його думку, надмірно сплаченого ПДВ. Позивач вважає, що митними органами протиправно відмовлено у внесенні змін до митних декларацій, а Вищий адміністративний суд України дійшов помилкового висновку, що позивач самостійно визначив у митних деклараціях грошове зобов'язання за ставкою 20 %, а тому такі декларації є узгодженими.
      Зокрема, за правовою позицією Вищого адміністративного суду, викладеною в ухвалі від 28 січня 2016 року, у разі якщо підприємство самостійно визначило суму, яка підлягає сплаті, то у митного органу немає правових підстав для повернення коштів, які на думку позивача, є надмірно сплаченими.
      Натомість, предметом господарського позову у справі N 910/7664/16, на яку посилається ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна", є стягнення з Державної казначейської служби України та Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) 999,91 грн матеріальної шкоди, завданої бездіяльністю КМУ, яка виразилась у ненаданні відповіді на звернення і недоповненні Положення N 450 розділом, що регулює порядок внесення змін до митної декларації на підставі самостійного рішення про необхідність коригування митної вартості після випуску товарів.
      Тобто, спірні правовідносини пов'язані зі стягненням завданої матеріальної шкоди.
      При вирішенні господарського спору суди керувались виключно нормами зобов'язального права та положеннями цивільного і господарського кодексів України, що стосуються зобов'язальних, приватноправових, а не публічно-правових відносин.
      Аналізуючи правовий зміст ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року, яка є предметом перегляду, та постанови Вищого господарського суду України у справі N 910/7664/16, Велика Палата Верховного Суду встановила, що у цих справах та відмінні правовідносини, а тому постанова Вищого господарського суду України від 06 грудня 2016 року безпідставно надана ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" у якості доказу неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що нібито спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Обґрунтовуючи свою заяву, ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" зазначило також про наявність підстав для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року у зв'язку із неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме порушення принципу стабільності, визначеного п. 4.1.9 Податкового кодексу України, що, на думку позивача, підтверджується ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08 листопада 2016 року, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку про безпідставність застосування в поточному році ставки податку, установленої в середині бюджетного року.
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується з наведеними аргументами заявника, з таких мотивів.
      У справі, яка розглядається, Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін постанову апеляційного суду, погодився з її висновком про необґрунтованість вимог позивача, зокрема з підстав, що на час розмитнення товарів діяли положення Постанови N 216, згідно із якими митне оформлення медичних виробів, які підлягають обкладанню ПДВ за ставкою 7 %, здійснювалось за умови відповідності товарів терміну "медичний виріб" у значенні, наведеному в підп. 9 п. 2 Технічного регламенту щодо медичних виробів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 жовтня 2013 року N 753 (далі - Технічний регламент N 753).
      Судом також зроблено висновок, що з наданих позивачем документів убачається, що товари, які були предметом митного оформлення, не є медичними виробами в розумінні Технічного регламенту N 753, а тому відсутні підстави для оподаткування цих товарів ПДВ за ставкою 7 %.
      Натомість в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 800/18315/16, яка надана ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" на підтвердження наведених доводів, підставою для звернення до суду було оскарження податкових повідомлень-рішень. Зокрема, у цьому судовому рішенні судом зроблено висновок, що ставка податку за користування надрами для видобування нафти у новому розмірі не підлягає застосуванню, оскільки відповідні зміни були прийняті в середині 2014 бюджетного року, що є прямим порушенням принципу стабільності. Такі правовідносини не є подібними до справи, яка є предметом цього розгляду, оскільки до імпортованих ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" товарів не застосовано ставку ПДВ у розмірі 7 %, у зв'язку з тим, що такі товари, враховуючи вимоги Постанови N 216 та Технічного регламенту N 753, не відносяться до медичних виробів, а не у зв'язку зі змінами податкового законодавства щодо розміру ставки ПДВ.
      ТОВ з II "Кімберлі-Кларк Україна" також зазначає про неоднакове, на його думку, застосування Вищим адміністративним судом України в подібних правовідносинах визначення ставки ПДВ у спірному періоді та класифікації медичних виробів митними органами на підставі Постанови N 216. За позицією заявника судом касаційної інстанції по-різному тлумачиться положення вказаної Постанови N 216 стосовно застосування ставки ПДВ у розмірі 7 % та щодо повноважень митних органів класифікувати товари як медичні вироби. На підтвердження вказаного товариством додано до заяви ухвали Вищого адміністративного суду України від 19 квітня 2016 року у справі N К/800/15415/15, від 08 липня 2015 року у справі N К/800/33363/13 і від 16 грудня 2014 року у справі N К/800/51869/14.
      Дослідивши ці ухвали, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вони не є такими, що прийняті у подібних правовідносинах та можуть бути підставою для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року у цій справі, оскільки у судових рішеннях, на які посилається заявник, предметом позову є правомірність винесеної картки відмови у митному оформленні і правомірність податкових повідомлень рішень, прийнятих за результатами проведених митними органами перевірок.
      Крім того, як убачається із заяви про перегляд, наведені в ній доводи щодо помилковості висновків касаційного суду, фактично зводяться до переоцінки обставин у справі та дослідження доказів, що суперечить нормам ст. 235 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду).
      Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 242 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про відмову у задоволенні заяви про перегляд судового рішення. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися (ч. 1 ст. 244 КАС України в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду).
      Ураховуючи викладене та керуючись ст. 241, 242, 244 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), підп. 1, 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Відмовити в задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Кімберлі-Кларк Україна" про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року у справі N 810/7225/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Кімберлі-Кларк Україна" до Київської міської митниці Державної фіскальної служби, Київської митниці Міндоходів, Київської митниці Державної фіскальної служби, Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач І.В. Саприкіна
      Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      О.С. Золотніков О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N П/9901/101/18
      Провадження N 11-217заі18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Князєва В.С.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю в. о. секретаря судового засідання - помічника судді Траута А.В.,
      учасники справи:
      представник позивача - ОСОБА_3,
      представник відповідача - Мишковець О.В.,
      представник третьої особи - Мажар Л.С.,
      розглянула в судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_6 до Президента України, третя особа - Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, про визнання протиправними та скасування Указів Президента України, поновлення на посаді
      за апеляційною скаргою Мишковець Оксани Валеріївни як представника Президента України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року (судді Стрелець Т.Г., Білоус О.В., Бевзенко В.М., Шарапа В.М., Смокович М.І.),
      УСТАНОВИЛА:
      У травні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправними та скасувати укази Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації" та від 17 травня 2014 року N 479/2014 "Про призначення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації"; поновити її на посаді члена Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації (далі - Комісія) із 17 травня 2014 року.
      На обґрунтування своїх вимог позивач послався на відсутність передбачених статтею 20 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1280-IV "Про телекомунікації" підстав для його звільнення з цієї посади та визначених Законом України від 16 грудня 1993 року N 3723-XII "Про державну службу" підстав для припинення його державної служби. При цьому позивач акцентував увагу на тому, що в оскаржуваному акті не вказано підстав для його звільнення.
      Суди розглядали справу неодноразово.
      Вищий адміністративний суд України постановою від 14 квітня 2016 року позов задовольнив частково, однак Верховний Суд України постановою від 25 жовтня 2016 року це рішення в частині задоволення позову скасував, а справу передав на новий судовий розгляд.
      25 січня 2018 року позивач уточнив свої позовні вимоги і просив суд: визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації"; поновити ОСОБА_6 на посаді члена Комісії з 20 травня 2014 року.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 30 січня 2018 року позов задовольнив.
      На зазначене судове рішення Мишковець О.В. як представник Президента України подала апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування цього рішення та ухвалення нового - про відмову в задоволенні позову.
      Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оспорюваний Указ Президента України підписано та видано в спосіб, передбачений Конституцією та законами України, при цьому наголошує, що норми законодавства не містять вимог стосовно обов'язкового обґрунтування у відповідному указі підстав припинення повноважень члена Комісії. Також, на думку скаржника, позивач підпадає під дію Закону України від 16 вересня 2014 року N 1682-VII "Про очищення влади". Крім того, апелянт акцентує увагу на тому, що правовідносини між Президентом України та членом Комісії не є трудовими, а стосуються проходження публічної служби й регулюються нормами спеціального законодавства, тому посилання суду попередньої інстанції на положення Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) є помилковим.
      Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.
      У судовому засіданні 22 травня 2018 року представник відповідача підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з наведених у ній мотивів. Також цю скаргу підтримав представник третьої особи. Представник позивача заперечив проти апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване судове рішення без змін.
      Як установив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Президент України Указом від 16 грудня 2011 року N 1140/2011 призначив ОСОБА_6 членом Комісії.
      Відповідно до Указу Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 на підставі частини першої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" та статті 112 Конституції України із займаних посад звільнено Голову Комісії та п'ятьох її членів, у тому числі ОСОБА_6
      Також установлено, що фактично позивача звільнено з посади 20 травня 2014 року.
      Задовольняючи позов, суд попередньої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскаржуваний Указ є протиправним та підлягає скасуванню в частині звільнення позивача з посади, оскільки його видано з недотриманням передбаченого статтею 20 Закону України "Про телекомунікації" порядку, а також відповідач не мотивував конкретних підстав звільнення. Водночас суд дійшов висновку, що з метою ефективного захисту та відновлення порушеного права позивача ОСОБА_6 потрібно поновити на попередній роботі.
      Перевіривши обґрунтованість рішення суду попередньої інстанції в межах наведених у апеляційній скарзі доводів, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Україна є правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, закони приймаються на її основі й мають відповідати їй (стаття 1, частини перша, другої статті 8 Основного Закону України).
      За правилами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України).
      Конституційні повноваження Президента України визначено статтею 106 Конституції України, відповідно до якої Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України.
      Отже, оскаржуваний Указ Президента України є нормативним актом індивідуальної дії, а тому має відповідати як Конституції, так і законам України.
      У пункті 17 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) визначено, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      Таким чином, будь-яка державна служба є публічною службою.
      За змістом частин першої та п'ятої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" Голова та члени Комісії є державними службовцями, призначаються на посади та звільняються з посад Президентом України шляхом видання відповідного указу.
      Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" Голова Комісії подає Президенту України пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад членів Комісії.
      Згідно із частиною четвертою цієї ж статті Голова або член Комісії може бути звільнений з посади у разі подання заяви про відставку, неможливості виконання обов'язків за станом здоров'я, припинення громадянства України, грубого порушення службових обов'язків, набрання законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні злочину, наявності інших підстав, передбачених законами.
      Повноваження Голови або члена Комісії припиняються у разі його смерті, визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим.
      Не можуть бути підставами для звільнення Голови або члена Комісії набуття повноважень новообраним Президентом України.
      Водночас, підстави припинення державної служби встановлені статтею 30 Закону України "Про державну службу", за змістом якої, крім загальних підстав, передбачених КЗпП, державна служба припиняється у разі: 1) порушення умов реалізації права на державну службу (стаття 4 цього Закону); 2) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтями 16 і 16-1 цього Закону; 3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (стаття 23 цього Закону); 4) відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії (стаття 31 цього Закону); 5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі (стаття 12 цього Закону); 6) відмови державного службовця від прийняття або порушення Присяги, передбаченої статтею 17 цього Закону; 7) притягнення державного службовця до кримінальної або адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення, пов'язані з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції".
      Вирішуючи спір, суд установив, що на момент прийняття оскаржуваного Указу Голова Комісії не подавав пропозиції Президенту України щодо звільнення позивача із займаної посади, при цьому ні в згаданому Указі, ні в будь-яких інших документах не зазначено й не мотивовано конкретних підстав звільнення позивача з посади, передбачених частиною четвертою статті 20 Закону України "Про телекомунікації" та статтею 30 Закону України "Про державну службу".
      З огляду на викладене не можна вважати, що оспорюваний Указ прийнято на підставі та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      У випадку, який розглядається, має місце виконання установчих функцій главою держави щодо формування органів державної влади й здійснення повноважень з підбору, підготовки та розстановки кадрів, яка спрямовується на структурні перетворення в державному апараті.
      Водночас це не означає, що на особу, яка працює на відповідній посаді, не розповсюджуються передбачені статтею 43 Конституції України гарантії захисту від незаконного звільнення.
      В апеляційній скарзі представник відповідача звертає увагу на відсутність у Законі України "Про телекомунікації" вимог щодо потреби обґрунтування у відповідному Указі підстав припинення повноважень члена Комісії.
      Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність у Законі України "Про телекомунікації" вимог стосовно відображення в акті мотивів його прийняття не повинна тлумачитися як можливість прийняття невмотивованого акта.
      За правилами пункту 8 Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 року N 970/2006, проект акта Президента України вноситься на паперовому носії разом із його електронною копією, а також із супровідним листом, пояснювальною запискою, довідковими та аналітичними матеріалами, довідкою про погодження проекту (із зазначенням посадових осіб, з якими погоджено проект акта), якщо інше не передбачено законами України, актами Президента України. Пояснювальна записка має містити обґрунтування необхідності видання акта, посилання на норми Конституції, законів України, на основі і на виконання яких пропонується видання відповідного акта Президента України, характеристику його основних положень, інформацію про нормативно-правове регулювання відповідного питання.
      З матеріалів справи вбачається, що Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 квітня 2017 року витребував у Адміністрації Президента України пояснювальну записку, довідковий та аналітичний матеріал до проекту Указу Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації".
      Проте відповідач вимог цієї ухвали не виконав, повідомивши про неможливість надання зазначених матеріалів у зв'язку з їх відсутністю.
      Відповідно до частини другої статті 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
      У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
      У розглядуваній справі відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, не довів, що на час прийняття ним спірного Указу існувала будь-яка з передбачених наведеними нормативно-правовими актами підстав для звільнення позивача з посади, та не зміг обґрунтувати, яка саме.
      Водночас не заслуговують на увагу посилання апелянта на положення Закону України "Про очищення влади", оскільки цей Закон набрав чинності
      16 жовтня 2014 року, тобто після прийняття спірного Указу. ЗгаданийЗакон має свої чітко окреслені межі, процедуру застосування та безпосередньо не відноситься до спірних правовідносин у цій справі.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду першої інстанції про протиправність та наявність у зв'язку з цим підстав для скасування оскаржуваного Указу в частині звільнення позивача з посади, є обґрунтованим.
      Також суд дійшов висновку, що оскільки позивача було звільнено незаконно, то його належить поновити на попередній роботі.
      Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 266 КАС Верховний Суд за наслідками розгляду справи може визнати акт Президента України протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині. При цьому пунктом 3 цієї ж правової норми передбачено право застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу.
      Згідно з пунктом 10 частини другої статті 245 КАС у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
      Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і тим самим взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      Положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України "Про телекомунікації", не врегульовано процедури поновлення на посаді члена Комісії в разі його незаконного звільнення.
      Отже, з метою ефективного відновлення порушених прав позивача та уникнення декларативності судового рішення суд попередньої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин окремі положення КЗпП.
      Згідно із частиною першою статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
      Оскільки під час розгляду справи було встановлено обставини незаконного звільнення ОСОБА_6 із займаної посади, то правильним є і висновок суду першої інстанції про те, що ефективним способом відновлення її порушеного права в такому разі є поновлення позивача на попередній роботі.
      Доводи апелянта з приводу того, що правовідносини між Президентом України та членом Комісії не є трудовими, а стосуються проходження публічної служби, врегульовані положеннями спеціальних законів і до них не можуть бути застосовані положення КЗпП, є помилковими, адже пріоритетність норм спеціальних законів не виключає можливості субсидіарного застосування норм трудового законодавства. Зокрема, це стосується випадків, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться безпосередньо в спеціальному законі.
      Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Доводи апеляційної скарги таких висновків суду не спростовують.
      Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      З огляду на викладене рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року підлягає залишенню без змін.
      Керуючись статтями 308, 310, 316, 322 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Апеляційну скаргу Мишковець Оксани Валеріївни як представника Президента України залишити без задоволення.
      2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
      Повний текст постанови складено 29 травня 2018 року.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      25 квітня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 524/10142/16-ц
      Провадження N 14-97цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді - Князєва В.С.,
      судді-доповідача - Лященко Н.П.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши заяву Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року (суддя Завгородня І.М.), рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року (судді Кузнєцова О.Ю., Дорош А.І., Триголова В.М.) в цивільній справі за позовом Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю,
      УСТАНОВИЛА:
      У грудні 2016 року Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Фонд) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3, в якому просив стягнути з відповідачки незаконно отриману допомогу по безробіттю в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп.
      Позовну заяву мотивовано тим, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Кременчуцький МРЦЗ) як така, що шукає роботу, вказавши, що не має постійного або тимчасового заробітку. Згідно із Законом України "Про зайнятість населення" їй було присвоєно статус безробітної та призначено допомогу по безробіттю. Актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення від 6 червня 2016 року N 50 було встановлено, що у період перебування на обліку в Кременчуцькому МРЦЗ з 23 липня 2015 року по 06 червня 2016 року відповідачка перебувала у цивільно-правових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю "Креативні стратегії" (далі - ТОВ "Креативні стратегії") з 01 листопада 2015 року. Тобто ОСОБА_3 не вважалася безробітною і не мала права на отримання допомоги. У добровільному порядку відповідачка незаконно отриману допомогу не повертає, у зв'язку з чим Фонд змушений був звернутися до суду.
      Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області рішенням від 03 квітня 2017 року позов задовольнив: постановив стягнути із ОСОБА_3 на користь Фонду незаконно отриману допомогу по безробіттю у розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. та сплачений судовий збір у розмірі 1 тис. 378 грн.
      Апеляційний суд Полтавської області рішенням від 19 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив: рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом Фонду до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю за касаційною скаргою Фонду на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час вчинення відповідних процесуальних дій).
      01 грудня 2017 року Фонд звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України), з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 36 Закону України від 02 березня 2000 року N 1533-III "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви Фонд посилався на ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року у справі N 2а-12597/11/1370 та від 09 квітня 2014 року у справі N 2а/2370/3606/2012, в яких, на думку заявника, по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано вказану норму матеріального права.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      29 січня 2018 року зазначену справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду.
      Ухвалою судді цього суду від 17 січня 2018 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано її матеріали з Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області.
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 березня 2018 року справу призначено до розгляду.
      Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, а отже, заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засідання відповідних судових палат Верховного Суду України.
      А тому, зазначені рішення у справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Законом N 2147-VIII.
      ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 29 березня 2018 року справу призначила до розгляду в судовому засіданні.
      Учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час і місце судового розгляду були повідомлені належним чином.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості задоволенню не підлягає.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 було надано статус безробітної згідно з наказом Кременчуцького МРЦЗ від 23 липня 2015 року N НТ150723. Звертаючись до Кременчуцького МРЦЗ, ОСОБА_3 зазначала, що вона не має постійного або тимчасового заробітку, в тому числі і за договорами цивільно-правового характеру. На виконання вимог пункту 18 частини другої статі 22 Закону України від 05 липня 2012 року N 5067-VI "Про зайнятість населення" Кременчуцький МРЦЗ провів розслідування страхового випадку відносно відповідачки шляхом звірки обміну даних з податковим органом. Начальник відділу організації працевлаштування населення Старостіна Н.В., заступник начальника відділу організації працевлаштування населення Деревянко Т.М. провели перевірку обґрунтованості виплат матеріального забезпечення, здійснених ОСОБА_3, направили запит до ТОВ "Креативні стратегії", що підтверджується актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 06 червня 2016 року N 50. Згідно з відповіддю ТОВ "Креативні стратегії" від 13 травня 2016 року, вихідний N 1-130516, ОСОБА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, отримувала доходи у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року за угодою цивільно-правового характеру від 01 листопада 2015 року, загальна сума доходу становила 2 тис. грн. Відповідно до наданого розрахунку сума отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 за період з 01 листопада 2015 року по 17 січня 2016 року складала 3 тис. 562 грн 32 коп. Наказом директора Кременчуцького МРЦЗ від 06 червня 2016 року N 116 прийнято рішення про повернення отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. як такої, що отримана незаконно. Цього ж дня відповідачці було направлено повідомлення про необхідність повернення нею виплаченої допомоги по безробіттю, за вихідним N 1550. Вказане повідомлення відповідачка отримала 08 червня 2016 року, що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправлення.
      У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідачка незаконно отримувала допомогу по безробіттю за період з 01 листопада 2015 року до 17 травня 2016 року, оскільки у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року вона мала дохід за угодою цивільно-правового характеру, укладеною з ТОВ "Креативні стратегії", від 01 листопада 2015 року на загальну суму 2 тис. грн.
      Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 03 квітня 2017 року та ухвалюючи власне рішення - про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що позивач не надав доказів, які б підтверджували факт укладення ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг, а законодавство пов'язує припинення реєстрації у центрі зайнятості та отримання виплат по безробіттю саме з фактом укладення цивільно-правового договору, а не фактом сплати підприємствами, установами чи організаціями податкових платежів. Суд здійснював витребування необхідних у справі доказів, проте відомості щодо укладення відповідачем договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг суду надані не були. Матеріали справи не містять доказів умисного невиконання ОСОБА_3 своїх обов'язків та зловживання ними, що могло б потягнути стягнення з неї сум виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг. Ні самого договору, ні навіть його копії суду так і не було надано. Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Фонду не підлягать задоволенню за недоведеністю.
      Разом з тим в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року, на яку у своїй заяві посилається заявник, суд касаційної інстанції виходив із того, що на момент звернення до Львівського міського центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю відповідачка мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який відповідачка позивача не повідомила. Суди попередніх інстанцій встановили, що між Відкритим акціонерним товариством "Страхова компанія "ПЗУ Україна" та ОСОБА_4 21 березня 2008 року укладений договір доручення N AGN.08.31486.001.AD, відповідно до пункту 2.1 якого відповідачка зобов'язувалася вчиняти за винагороду фактичні або юридичні дії, пов'язані з укладенням та обслуговуванням договорів страхування від імені та на користь страхової компанії. Пунктом 9.1 цього ж договору було визначено, що винагорода, яка належить повіреному, є доходом в розумінні статті 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб".
      В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 09 квітня 2014 року, касаційний суд виходив з того, що на момент звернення позивачки до Черкаського міського центру зайнятості із заявою про надання їй статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю, вона мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого є діяльність, спрямована на виконання відповідачкою робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який вона не повідомила позивача. Судами попередніх інстанцій встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Еулайф Груп" (далі - ТОВ "Еулайф Груп") та ОСОБА_4 укладено цивільно-правовий договір N 3873428 від 09 квітня 2009 року, відповідно до пункту 1.1 якого, консультант (відповідачка) зобов'язується на умовах, передбачених даним договором та за завданням ТОВ "Еулайф Груп" надавати посередницькі послуги зазначені в розділах 2-5 цього договору, у рамках діяльності Еулайф груп як страхового посередника на страховому ринку України, від імені і за дорученням страховиків, а Еулайф груп зобов'язується виплачувати консультанту винагороду (комісійні) в порядку та на умовах визначених цим договором (а. с. 14).
      Отже, в ухвалах наданих заявником для порівняння судами було встановлено факти укладення цивільно-правових договорів, предметом яких була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, такі договори були вивчені та досліджені судами та прийняті до уваги в якості належних та допустимих доказів. У справі, рішення в якій просить переглянути заявник, факт укладення договору цивільно-правового характеру між ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 не підтверджено належними та допустимими доказами, а висновки суду не можуть грунтуватися на припущеннях. Тобто, суди касаційної інстанції виходили з різних фактичних обставин справ, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав.
      Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Велика Палата Верхового Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ВЕРХОВНИЙ СУД
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      12.04.2018
      Київ
      К/9901/16797/18 817/925/14 
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
      головуючого - Стрелець Т. Г.,
      суддів - Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л.,
      розглянувши у порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 року у справі №817/925/14
      за позовом ОСОБА_1 до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди
      в с т а н о в и л а :
      У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області, в якому просив стягнути невиплачену заробітну плату за фактично відпрацьований час в розмірі 341 грн 77 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 224854 грн 14 коп. та моральну шкоду в розмірі 3000 грн.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем, в порушення статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), не проведено остаточного розрахунку із позивачем в день його звільнення.
      Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року позов задоволено повністю.
      Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року скасовано постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року, прийнято нове судове рішення про відмову задоволенні позовних вимог.
      Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року залишено без змін.
      Не погоджуючись з ухвалою суду касаційної інстанції, позивач звернувся до Верховного Суду України в порядку, передбаченому частиною 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діяла на момент такого звернення) із заявою про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 року у справі №817/925/14 з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України.
      У заяві про перегляд просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.
      Верховний Суд України ухвалою від 27 липня 2017 року відкрив провадження у справі.
      З початком роботи Верховного Суду зазначену справу, на підставі підпунктів 1, 7 пункту 1 Перехідних положень КАС (у редакції цього Кодексу, викладеній згідно із Законом України від 03.10.2017 № 2147-VIII), передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Згідно з підпунктом 1 пункту 1 Перехідних положень КАС у новій редакції заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      Верховний Суд ухвалою від 10 квітня 2018 року прийняв до провадження справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 у справі №817/925/14 за позовом ОСОБА_1 до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди.
      Як на приклад неоднакового правозастосування заявник посилається на ухвалу Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанову Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16.
      Як убачається зі змісту ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанови колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16, наданих позивачем як приклад неоднакового правозастосування, Верховний Суд України дійшов висновку, що згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
      В разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.
      У справі, що переглядається, Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 12 жовтня 2016 року дійшов висновку, що для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
      З цього приводу колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
      Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
      За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
      У частині другій статті 2 Закону України від 24 березня 1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
      У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону).
      Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
      Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
      Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.
      Частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
      Разом з тим, у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
      Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі №1-5/2012 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу дійшов наступних висновків.
      За статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
      Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
      Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
      Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.
      Згідно з частиною першою статті 233 Кодексу працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
      З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
      Разом з тим, зі змісту ухвали Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанови від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16, наданих позивачем як приклад неоднакового правозастосування, вбачається, що спір між сторонами виник саме через неповний, на думку позивачів, розрахунок з ними при звільненні із займаної посади.
      В ухвалі Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц предметом спору є, зокрема, стягнення невиплаченої вихідної допомоги під час розрахунку при звільненні, а у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16 - визнання незаконним звільнення та поновлення на роботі, стягнення невиплаченої заробітної плати, вихідної допомоги при звільненні, грошової допомоги у зв'язку з виходом на пенсію як наукового працівника та компенсації за вимушений прогул, де суди дійшли висновку, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. У разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.
      Разом з тим, у справі, що розглядається, предметом позову є несвоєчасний розрахунок із позивачем у день його звільнення, а не стягнення невиплачених при остаточному розрахунку коштів, які входять до складових заробітної плати, що за своєю суттю є трудовим спором, а не спором про порушення законодавства про оплату праці.
      Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися в ході судового розгляду, а тому, відповідно до норм статті 244 КАС України, у задоволенні заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №817/925/14 слід відмовити.
      Керуючись ст.ст. 239, 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, -
      постановила :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року - відмовити.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
      Головуючий Т.Г.Стрелець 
      Судді О.В.Білоус
      І.Л.Желтобрюх
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73355487