ANTIRAID

Определение ВССУ об отмене решения о взыскании задолженности после решения суда в пользу Приватбанка

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

4 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      4
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      4
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Ухвала
іменем україни

04 жовтня 2017 року

м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,
суддів: Висоцької В.С., Іваненко Ю.Г.,
Кафідової О.В., ЛеванчукаА.О., 

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - на рішення апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду із указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 189 161,39 доларів США, що еквівалентно 4 445 292 грн 59 коп., та сплачений судовий збір.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 10 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит в сумі 44 600 доларів США на термін до 08 жовтня 2027 року.

З метою забезпечення належного виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов'язань за вказаним кредитним договором, цього ж дня між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки.

Посилаючись на те, що взятих на себе зобов'язань за вказаним кредитним договором відповідачі не виконують, у зв'язку із чим станом на 23 березня 2015 року мають заборгованість у сумі 1 891 161,55 доларів США, яку позивач просив солідарно стягнути з відповідачів на свою користь.

Заочним рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 125 025, 34 доларів США, що в еквіваленті становить 2 938 095 грн 49 коп., з яких: 2 285, 75 доларів США, що в еквіваленті становить 53 715 грн 12 коп., - заборгованість за кредитом, 44 001, 29 доларів США, що в еквіваленті становить 1 034 030 грн 32 коп., - заборгованість за процентами за користування кредитом, 13 929, 66 доларів США, що в еквіваленті становить 327 347 грн 01 коп., - заборгованість з комісії за користування кредитом, 60 216, 70 доларів США, що в еквіваленті становить 1 415 092 грн 45 коп., - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 4 591, 94 доларів США, що в еквіваленті становить 107 910 грн 59 коп., штрафи (фіксована частина).

У задоволенні решти позову відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року (далі - ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права

Статтею 213 ЦПК Українипередбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК Українипід час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судами встановлено, що 10 жовтня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит в сумі 44 600 доларів США на термін до 08 жовтня 2027 року.

10 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 92 314,28 доларів США у рахунок погашення заборгованості за вищевказаним кредитним договором.

Обґрунтовуючи позов, банк зазначив, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року про стягнення з відповідачів заборгованості, яка існувала станом на 02 липня 2010 року, не припиняє правовідносин сторін та не позбавляє позивача права на стягнення заборгованості за період з 03 липня 2010 року по 23 березня 2015 року, оскільки судове рішення виконано не було.

Апеляційним судом встановлено, що заборгованість станом на 23 березня 2015 року становить 189 161,55 дол. США та складається із: 2 285,75 доларів США - заборгованість за кредитом; 44 001,29 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 13 929,66 доларів США - комісія за користування кредитом;124 352,91 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язання за договором; 4 591,94 доларів США - штрафи (фіксована частина).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано розрахунку заборгованості за кредитом та процентами, а наданий розрахунок містить тільки інформацію щодо порядку та розрахунку заборгованості за пенею, інфляційним втратам та 3 % річних, як і не надано доказів на підтвердження посилань про неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором та з якого часу припинилися внесення щомісячних платежів.

При цьому районним судом зазначено, що позивач передчасно звернувся до суду із позовною вимогою, оскільки до матеріалів справи долучено лише копії вимоги, яка не підтверджена, що така вимога отримана саме боржником.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що після ухвалення рішення про стягнення заборгованості Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська правовідносини сторін кредитного договору не припинялися, а тому наявність судового рішення про дострокове стягнення кредиту не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права банку на отримання, зокрема процентів за користування коштами, штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України.

Колегія суддів суду касаційної інстанції не може погодитись з такими висновками апеляційного суду з огляду на наступне.

Відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Вказаним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

За положеннями ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Враховуючи вищевикладене та відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Проте суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України на зазначені вище положення закону уваги не звернув,не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, належним чином не дослідив надані банком докази, не перевірив розрахунок банку відносно стягнення пені та штрафу, не визначився з тим, чи не є це застосуванням подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Допущене судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, згідно вимог ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого судового рішення і направлення справи на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий О.С. Ткачук
Судді: В.С. Висоцька
Ю.Г.Іваненко
О.В. Кафідова
А.О. Леванчук

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69420209

Share this post


Link to post
Share on other sites

Это наше решение. В очередной раз ВССУ отменил незаконное решение судей апелляционного суда Киева, не понятно почему очень лояльно относящихся к банкам обворовавшим людей и направил на новое рассмотрение в суд апелляционной инстанции.

Основанием послужило не соблюдение ранее опять же нами полученной правовой позиции ВСУ о незаконности одновременного взыскания пени и штрафа. Однако в суд так и не предоставлен был расчет задолженности банком, в связи с чем суд первой инстанции правомерно вообще отказал в иске. Пора понять, что банки не обладают привилегиями в суде и не освобождены от необходимости доказывания и предоставления доказательств еще в суд первой инстанции, а особенно Приватбанк.

  • Like 3

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By Mercato®
      Вот, на досуге написал статью.
      Еще 2 года назад обращения ко мне касательно кредитов в небанковских финансовых учреждениях (микрофинансовых организациях, МФО) составляли не более 20% от общего числа. Сегодня эта цифра на уровне 75-85%.
      МФО (будем использовать эту аббревиатуру для удобства) отличаются использованием крайне наглых и противозаконных коллекторских методов и приемов. Кроме того, как стало уже всем очевидно, сознательно идут на нарушение законодательства, пытаясь "выжать" из заемщика по максимуму.
      Такое положение вещей вызывает у "клиентов", как и практикующих кредитных юристов, крайнее обоснованное негодование и желание дать ответный бой. Еще большее непонимание вызывает бездействие Нацкомфинуслуг, хотя этот государственный орган обязан контролировать такие организации, защищать заемщиков и применять законные механизмы воздействия на вымогателей.
      Но обо всем по порядку.
      Читать дальше >>>
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 жовтня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 303/2408/16-ц
      Провадження № 14-361цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство «Юніон Стандарт Банк» (далі - ПАТ «Юніон Стандарт Банк», банк),
      відповідачі: Фермерське господарство «Михайлик» (далі - ФГ «Михайлик»), ОСОБА_5, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ФГ «Михайлик» та ОСОБА_3 - ОСОБА_4
      на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року у складі судді Кость В. В. та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня 2017 року у складі колегії суддів Кондора Р. Ю., Куштана Б. П., Собослоя Г. Г.
      у цивільній справі за позовом ПАТ «Юніон Стандарт Банк» до ФГ «Михайлик», ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У березні 2016 року ПАТ «Юніон Стандарт Банк» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 24/04-15 у розмірі 2 021 874,59 грн.
      На обґрунтування вимог позивач зазначив, що за вказаним кредитним договором ФГ «Михайлик» отримало кредит у розмірі 1 200 000,00 грн строком до 13 січня 2016 року зі сплатою 30 % річних.
      На забезпечення виконання зобов`язання того ж дня банк уклав з ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договори поруки № 27/04-15-П-1, 27/04-15-П-2 та 27/04-15-П-3, відповідно до яких поручителі зобов`язалися солідарно відповідати разом з позичальником перед кредитором за порушення виконання зобов`язань за кредитним договором.
      У зв`язку із неналежним виконанням ФГ «Михайлик» умов зазначеного договору станом на 28 вересня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 2 021 874,59 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, заборгованості за відсотками - 388 365,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 370 422,34 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 63 086,65 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року позов ПАТ «Юніон Стандарт Банк» задоволено частково: стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_5 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» заборгованість за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 у розмірі 1 602 365,60 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, заборгованість за відсотками - 388 365,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 10 000,00 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 4000,00 грн; стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» заборгованість за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 у розмірі 1 602 365,60 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, заборгованість за відсотками - 388 365,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 10 000,00 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 4000,00 грн; стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» заборгованість за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 у розмірі 1 602 365,60 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, заборгованість за відсотками - 388 365,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 10 000,00 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 4 000,00 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Вирішуючи спір, суд першої інстанції керувався тим, що у зв`язку із порушенням боржником кредитного зобов`язання, яке забезпечене порукою, боржник і поручителі несуть відповідальність перед кредитором як солідарні боржники.
      При цьому суд вважав, що заборгованість позичальника підтверджена належними доказами відповідно до цивільних процесуальних норм і відповідачами не спростована.
      Водночас суд зробив висновок про можливість зменшення нарахованої позивачем пені на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) з посиланням на наявність істотних обставин, пов`язаних з фінансово-матеріальним становищем відповідачів.
      Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Юніон Стандарт Банк» задоволено частково: рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року у частині відмови у задоволенні позову ПАТ «Юніон Стандарт Банк» до ФГ «Михайлик», ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення боргу щодо стягнення пені за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 360 422,34 грн та пені за несвоєчасне повернення процентів у розмірі 59 086,65 грн скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 стягнуто на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_5 пеню за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 360 422,34 грн та пеню за несвоєчасне повернення процентів - 59 086,65 грн; стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» пеню за несвоєчасне повернення кредиту - 360 422,34 грн та пеню за несвоєчасне повернення процентів - 59 086,65 грн; стягнуто солідарно з ФГ «Михайлик» та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк» пеню за несвоєчасне повернення кредиту - 360 422,34 грн та пеню за несвоєчасне повернення процентів - 59 086,65 грн. Виключено з першого абзацу резолютивної частини рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року слово «частково» та збільшено загальний розмір стягнутих коштів до 2 021 874,59 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині щодо стягнення пені за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 360 422,34 грн і пені за несвоєчасне повернення процентів - 59 086,65 грн та ухвалюючи у цій частині нове рішення, апеляційний суд вважав, що відсутні правові підстави для зменшення розміру пені, передбачені частиною третьою статті 551 ЦК України. Зокрема, апеляційний суд зазначив, що оскільки загальний розмір пені складає 27,29 % від загального розмірі боргу за кредитом і процентами, при цьому розмір пені щодо прострочення сплати кредиту складає 30,87 % від суми боргу, а розмір пені щодо прострочення сплати процентів складає 16,24 % від суми відповідного боргу, то розміри пені як загалом, так і у відповідних частинах є істотно меншими від сум боргу.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У квітні 2017 року представник ФГ «Михайлик» та ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій неповно з`ясували обставини, які мають значення для справи, неналежним чином дослідили надані докази у їх сукупності, зокрема, що стосується розміру заборгованості.
      Разом з тим, вирішуючи спір у частині стягнення заборгованості за кредитним договором з ФГ «Михайлик» на користь ПАТ «Юніон Стандарт Банк», суди попередніх інстанцій помилково вважали, що справа в цій частині позовних вимог підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір виник між юридичними особами, а тому у цій частині підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 червня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за вказаною касаційною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 05 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Суди встановили, що за договором про відкриття кредитної лінії від 14 квітня 2015 року № 27/04-15 і додатковою угодою № 1 до цього договору ПАТ «Юніон Стандард Банк» надало ФГ «Михайлик» кредит у розмірі 1 200 000,00 грн строком по 13 січня 2016 року зі сплатою 30 % річних.
      Відповідно до графіка повернення кредиту такий належало сплатити трьома платежами по 400 000,00 грн кожен 05 листопада та 05 грудня 2015 року, а також 13 січня 2016 року.
      Умовами договору передбачалося, зокрема, що:
      - у разі невиконання чи несвоєчасного виконання позичальником боргових зобов`язань за договором банк має право нарахувати та стягнути, а позичальник - сплатити банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент такої сплати, від суми невчасно виконаного (невиконаного) платежу за кожний день з дати виникнення обставин, що є підставою для застосування пені (несвоєчасне погашення заборгованості), до дати припинення цих обставин; нарахування та сплата пені проводиться за весь час існування простроченої заборгованості без застосування встановлених законодавством обмежувальних строків та припиняється у день повного погашення заборгованості; понесені збитки відшкодовуються стороною у повному розмірі понад неустойку (пункт 6.1);
      - у випадку порушення позичальником пунктів 5.2.4 - 5.2.7, 5.2.9, 5.2.17 - 5.2.18 позичальник сплачує банку штраф у розмірі 1000,00 грн за кожен випадок порушення (пункт 6.2);
      - до усіх вимог, що випливають з цього договору, встановлюється позовна давність у 5 років, включаючи вимоги, щодо яких законодавством встановлена спеціальна чи обмежена позовна давність (пункт 8.3).
      Також умовами договору передбачено право банку вимагати у разі порушення зобов`язань позичальником дострокового повернення кредиту та сплати всієї суми заборгованості за договором включно зі штрафними санкціями (пункти 2.4, 3.7).
      Виконання зобов`язань позичальником забезпечено порукою ОСОБА_5 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , з кожним із яких банк уклав 14 квітня 2015 року окремий договір поруки (№ 27/04-15-П-1, 27/04-15-П-2 і 27/04-15-П-3 відповідно). За умовами договорів поруки кожен із поручителів поручився перед кредитором за виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором і зобов`язався солідарно із ним відповідати перед кредитором у повному обсязі за порушення (невиконання) зобов`язань боржником, сплативши заборгованість (пункти 2.1, 2.2, 3.2 договорів поруки).
      Пунктом 5.1 кожного з договорів поруки сторони узгодили, що порука діє з моменту укладення договору протягом усього строку користування кредитом та до моменту, що наступить пізніше: припинення строку дії кредитних договорів, належного виконання усіх вимог кредитора; непред`явлення кредитором вимоги про погашення поручителем заборгованості позичальника не тягне припинення поруки; кредитор вправі пред`явити вимогу поручителю про погашення заборгованості позичальника протягом 3-х років з моменту виникнення існуючої на момент такої вимоги заборгованості позичальника.
      До усіх вимог, що випливають з договору поруки, встановлюється позовна давність у 5 років, включаючи вимоги, щодо яких законодавством встановлена спеціальна чи обмежена позовна давність (пункт 5.5. кожного з договорів поруки).
      Умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.
      Позичальник порушив свої зобов`язання за кредитним договором і спричинив виникнення боргу станом на 28 вересня 2016 року у загальному розмірі 2 021 874,59 грн, із яких: прострочена заборгованість за кредитом - 1 200 000,00 грн, прострочена заборгованість за нарахованими з 14 квітня 2015 року по 27 вересня 2016 року процентами - 388 365,60 грн, пеня за період з 14 квітня 2015 року по 27 вересня 2016 року: за несвоєчасну сплату кредиту - 370 422,34 грн, за несвоєчасну сплату процентів - 63 086,65 грн.
      Згідно з наданими позивачем розрахунками заборгованість за платежами, передбаченими кредитним договором, виникла у позичальника з 06 липня 2015 року внаслідок неповної сплати у відповідний строк процентів за кредитом.
      Останній платіж на погашення процентів здійснено 07 вересня 2015 року.
      18 грудня 2015 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на здійснення тимчасової адміністрації ПАТ «Юніон Стандард Банк» Біла І. В. направила поручителям ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 письмові вимоги № 976-п, 977 і 078 у п`ятиденний строк з дня одержання вимог достроково повернути всю наявну заборгованість позичальника ФГ «Михайлик» за кредитним договором, яка станом на 08 грудня 2015 року становила 1 200 000,00 грн - за кредитом, 86 991,79 грн - за процентами, 18 514,08 грн - пеня, а всього - 1 305 505,87 грн.
      Про запровадження у ПАТ «Юніон Стандард Банк» тимчасової адміністрації відповідачам стало відомо у жовтні 2015 року.
      Згідно з письмовими поясненнями голови ФГ «Михайлик» після введення тимчасової адміністрації в банку позичальник здійснював погашення заборгованості за кредитним договором шляхом перерахування коштів на визначений у додатковій угоді рахунок, однак кошти були повернуті обслуговуючим банком у зв`язку з неправильними реквізитами, а про зміну реквізитів для сплати заборгованості ані позичальник, ані поручителі не повідомлялися (а. с. 105-108, 123-126).
      Разим з цим суд установив, що 11 листопада 2015 року ФГ «Михайлик» платіжним дорученням № 146 переказало зі свого рахунку № НОМЕР_1 у ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 1000,00 грн на рахунок № НОМЕР_2 одержувачу - ПАТ «Юніон Стандард Банк», код ЄДРПОУ 20305925, із призначенням платежу - погашення процентів за користування кредитом згідно з кредитним договором від 14 квітня 2015 року без ПДВ (а. с. 136).
      18 листопада 2015 року вказані грошові кошти повернуті на рахунок платника із фіксацією в банківській виписці неправильного зазначення реквізитів одержувача як підстави для повернення платежу (а. с. 137, 138).
      Суд установив, що грошові кошти переказувалися за неналежними реквізитами одержувача, оскільки таким за рахунком № НОМЕР_2 у ПАТ «Юніон Стандард Банк» є ФГ «Михайлик», код ЄДРПОУ 34991359, а не ПАТ «Юніон Стандард Банк», код ЄДРПОУ 20305925.
      Таким чином, указані грошові кошти апріорі не могли бути зараховані вказаному в платіжному дорученні одержувачу на рахунок, відкритий іншій юридичній особі як рахунок для видачі кредиту. Саме за цим рахунком клієнта ФГ «Михайлик» (з урахуванням інших транзитних і технічних рахунків) відбувався рух і облік коштів за кредитним договором.
      Вирішуючи питання юрисдикійності спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом, передбачалася, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
      Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      У справі, що розглядається, позивач заявив вимоги до таких осіб: позичальника за кредитним договором, яким є ПАТ «Юніон Стандарт Банк», та поручителів - ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
      ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання.
      Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати самостійно.
      Одним із видів акцесорного зобов`язання є порука.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
      Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
      Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
      У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов`язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів збігається з обсягом відповідальності боржника.
      При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов`язані солідарним обов`язком як боржники.
      Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.
      Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред`явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред`явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов`язок будь-кому із них на свій розсуд.
      Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу.
      З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов`язок, встановлений законом та договором.
      У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони.
      Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем, який є фізичною особою.
      ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.
      Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
      Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до позичальника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів - фізичних осіб порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
      Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
      Така правова позиція вже неодноразово висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року № 14-40цс18, від 21 березня 2018 року № 14-41цс18, від 25 квітня 2018 року № 14-74цс18,від 20 червня 2018 року № 14-224цс18, від 31 жовтня 2018 року № 14-309цс18 та інших, і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді та розглянутий судами першої й апеляційної інстанцій на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      Тому помилковим є посилання у касаційній скарзі на те, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки виник між юридичними особами.
      Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору слід зазначити таке.
      Частиною першою статті 627 ЦК України установлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Відповідно до статті 202, частини першої статті 626 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором є домовленість двох або більше сторін на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
      Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      За змістом статей 629, 525, 612, 611 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. У разі порушення зобов`язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
      Частинами першою, другою статті 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
      Згідно із частинами першою, другою статті 543 ЦК України в разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов`язаними доти, доки їхній обов`язок не буде виконаний у повному обсязі.
      Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання (частина перша статті 625 ЦК України).
      Разом з тим згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
      Положення статті 616 ЦК України також передбачають право суду зменшити розмір збитків та неустойки за умови, якщо порушення виконання зобов`язання сталося з вини кредитора.
      За правилами частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (стаття 4 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах; стаття 12 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      За приписами статті 57 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Аналогічні норми містяться у статті 76 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Такі ж вимоги передбачені у статті 89 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, правильно керувався тим, що згідно з наявними у справі доказами станом на час розгляду справи в суді зобов`язання за кредитним договором відповідачами належним чином не виконані.
      Відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 28 вересня 2016 року заборгованість позичальника перед банком становила 2 021 874,59 грн, із яких: 1 200 000,00 грн - основний борг, 388 365,60 грн - відсотки, 370 422,34 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 63 086,65 грн - пеня за несвоєчасне повернення відсотків.
      Установлено, що відповідно до графіка повернення кредиту такий належало сплатити трьома платежами по 400 000,00 грн кожен 05 листопада та 05 грудня 2015 року, а також 13 січня 2016 року, проте доказів здійснення жодного з таких платежів у справі немає.
      Указаний розмір заборгованості не спростований відповідачами.
      Посилання відповідачів на неможливість сплати за кредитом через уведення в банку тимчасової адміністрації Фондом, припинення функціонування відділення банку в Закарпатській області суд вважав необгрунтованими, зазначивши, що попри введення такої адміністрації та припинення функціонування підрозділу банку в області реквізити для сплати коштів не змінювалися, а коли були змінені - то нові реквізити були повідомлені боржникам. Крім того, необхідна інформація була доступна на офіційних сайтах банку та Фонду. Також суд зазначив, що у справі немає доказів про об`єктивні перешкоди для позичальника та/або поручителів сплачувати борг у можливих межах, у тому числі частково, з моменту виникнення прострочення за кредитним договором як до, так і після введення в банку тимчасової адміністрації. Разом з цим суд зазначив, що переказ незначної суми порівняно з розміром отриманих кредитних коштів одержувачу на рахунок, який належить відправнику коштів, не свідчить про добросовісні дії, спрямовані на виконання зобов`язання у розумінні вимог статей 3, 13, 14, 509 ЦК України.
      Також суд належно оцінив, що під час розгляду справи відповідачі не заперечували факти виникнення боргу за кредитним договором і виникнення у кредитора права на стягнення боргу та неустойки, не надали доказів на спростування розміру заборгованості.
      Заперечуючи проти позову, відповідачі просили зменшити розмір пені.
      Суд першої інстанції зробив висновок про можливість зменшення нарахованої позивачем пені на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, враховуючи фінансово-матеріальне становище відповідачів, що підтверджується відповідними доказами.
      Зокрема, суд керувався тим, що згідно з відомостями з виписки відповідача ФГ «Михайлик» (а. с. 126) залишок коштів на рахунку фермерського господарства складає 145,65 грн.
      Загальна сума доходу відповідача ОСОБА_5 за період з вересня 2015 по серпень 2016 року склала 24 144,00 грн, що підтверджується відповідною довідкою (а. с. 127). Відповідач ОСОБА_2 мав таку ж суму доходу за аналогічний період.
      Відповідач ОСОБА_3 за 2015 рік отримала загальний дохід у розмірі 108 493,55 грн.
      Також суд установив, що відповідач ФГ «Михайлик» намагалося належним чином виконувати взяті за кредитним договором зобов`язання (а. с. 134-141), однак в силу незалежних від волі позичальника об`єктивних обставин сплачені ним кошти не були зараховані в рахунок погашення заборгованості.
      Згідно з довідкою, яка міститься на а. с. 142, ФГ «Михайлик» до введення тимчасової адміністрації в банківській установі сплачувало відсотки за користування кредитними коштами.
      Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
      Дослідивши зібрані у справі докази й надавши їм належну оцінку, застосувавши норми матеріального права, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для часткового задоволення позову та, зокрема, зменшення розміру пені, зазначивши при цьому, що однією із функцій неустойки є компенсаторна функція.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з указаними висновками, оскільки вони підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах матеріального права.
      Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд допустив помилку в застосуванні норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору.
      Під час перегляду справи в апеляційному суді статтею 309 ЦПК України передбачалося, що підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є:
      1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;
      2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими;
      3) невідповідність висновків суду обставинам справи;
      4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.
      Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.
      Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
      Крім того, статтею 303 ЦПК України передбачалося, що апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (частина друга цієї статті).
      Однак усупереч наведеній процесуальній нормі апеляційний суд вдався до переоцінки доказів, які, на його думку, суд першої інстанції неправильно оцінив, тобто вийшов за межі наданих цивільним процесуальним законом повноважень, не зазначивши, чому він вважає, що висновок суду першої інстанції про компенсаторну функцію неустойки, тобто, що при визначенні розміру неустойки слід керуватися принципами розумності і справедливості, а неустойка не може бути засобом збагачення - не відповідає вимогам цивільного законодавства.
      Апеляційний суд не врахував, що суд першої інстанції послався на можливість зменшення розміру неустойки не у зв`язку з тим, що цей розмір перевищує розмір заборгованості, а за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Такими обставинами суд першої інстанції вважав поведінку кредитора та майновий стан позичальника і поручителів. Наявність цих обставин судом апеляційної інстанції не спростовано.
      Таким чином, підстав для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення, встановлених статтею 309 ЦПК України, апеляційний суд не мав.
      Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим касаційну скаргу слід задовольнити частково.
      Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 413, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника Фермерського господарства «Михайлик» та ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 06 березня 2017 року скасувати, рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 жовтня 2016 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 серпня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 727/9352/17
      Провадження № 14-319цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н. П.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Холоменюк Олени Ігорівни на постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року (в складі колегії суддів Височанської Н. К., Лисака І. Н., Владичана А. В.) у цивільній справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Холоменюк Олени Ігорівни про стягнення заборгованості з орендної плати та відшкодування оплати за спожиті комунальні послуги,
      ВСТАНОВИЛА :
      У вересні 2017 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області (далі - Чернівецький МНО Чернівецької області) Холоменюк О. І. про стягнення заборгованості з орендної плати та відшкодування оплати за спожиті комунальні послуги.
      ФОП Подольський С . А. зазначав, що 14 серпня 2014 року між ним та приватним нотаріусом Холоменюк О. І. було укладено договір оренди нерухомого майна, відповідно до умов якого останній було передано в оренду нежитлове приміщення загальною площею 80 кв. м, що розташоване по АДРЕСА_1 , зі сплатою орендної плати у розмірі 20 960 грн на місяць строком на один рік.
      З 01 лютого 2015 року ОСОБА_3 припинила сплачувати орендні платежі, а з квітня 2015 року залишила орендоване приміщення, не повідомивши його письмово та не склавши акт приймання-передачі приміщення, що передбачено пунктом 8.3 договору оренди.
      Позивач вважав, що станом на 01 вересня 2017 року дія вказаного договору оренди не припинилася, об`єкт оренди не повернуто, а тому ОСОБА_3 повинна сплатити орендну плату та решту платежів з оплати комунальних послуг.
      Посилаючись на викладене, ФОП ОСОБА_1 просив суд стягнути з приватного нотаріуса Чернівецького МНО Чернівецької області Холоменюк О. І. заборгованість з орендної плати в розмірі 649 тис. 760 грн, пеню за прострочення платежів за період з 01 вересня 2016 року по 01 вересня 2017 року у розмірі 1 млн. 875 тис. 500 грн 80 коп., оплату комунальних послуг у розмірі 7 тис. 346 грн 85 коп. та судові витрати у розмірі 8 тис. грн.
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 12 березня 2018 року у задоволені позову ФОП ОСОБА_1 відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 28 лютого 2015 року приватний нотаріус Холоменюк О. І. направила на адресу позивача лист, яким повідомила останнього, що у зв`язку із фінансовою кризою вона не може сплачувати орендну плату та просила її зменшити, а у разі відмови вона 01 квітня 2015 року звільнить орендоване приміщення. Оскільки позивачем не погоджено зменшення орендної плати, ОСОБА_3 вирішила звільнити орендоване приміщення, проте при його звільненні не змогла передати позивачу грошові кошти за оренду у розмірі 26 тис. 920 грн та акт прийому-передачі, оскільки останній відмовився їх отримувати та підписувати акт.
      Постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ФОП ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ФОП ОСОБА_1 заборгованість з орендної плати у розмірі 41 тис. 920 грн та пеню за прострочення виконання договору за період з 01 вересня 2016 року по 01 вересня 2017 року у розмірі 153 тис. 008 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що апеляційний суд вважав доведеним факт попередження наймодавця про припинення зобов`язання, оскільки в судовому засіданні апеляційної інстанції ФОП ОСОБА_1 підтвердив зазначені обставини. Також позивач підтвердив, що ОСОБА_3 звільнила орендоване приміщення 01 квітня 2015 року. Оскільки вказаним договором було передбачено односторонню відмову від договору з умовою попередження іншої сторони за 30 днів і відповідачка дотрималася цих умов, апеляційний суд вважав, що вказаний договір оренди об`єкта нерухомості припинив свою дію з 01 квітня 2015 року.
      ОСОБА_3 не сплатила орендну плату за лютий-березень 2015 року у розмірі 41 920 грн, тому, на підставі статей 530, 629 ЦК України, вимоги ФОП ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з орендної плати визнано обґрунтованими. В частині позовних вимог щодо відшкодування оплати за комунальні послуги, то відповідно до пункту 5.5 вказаного договору витрати на сплату комунальних послуг входять у розмір орендної плати, яка може бути збільшена з урахуванням цих витрат. Доказів внесення змін у договір оренди чи укладення між сторонами додаткової угоди про збільшення розміру орендної плати, з урахуванням витрат на сплату комунальних послуг, позивачем не надано.
      Встановивши несвоєчасність сплати в повному обсязі плати за користування предметом оренди, апеляційний суд з урахуванням обсягу позовних вимог вважав, що з відповідача підлягає стягненню пеня за прострочення виконання договору оренди за період з 01 вересня 2016 року по 01 вересня 2017 року у розмірі 153 тис 008 грн (з розрахунку 1 % від розміру боргу у сумі 41 тис. 920 грн за 365 днів прострочення).
      У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, що підлягали застосуванню, а саме частину четверту статті 545 та частину першу статті 613 ЦК України. Крім того, справу було розглянуто з порушенням правил предметної та суб`єктної юрисдикції, визначених статтею 19 ЦПК України, оскільки ця справа не відноситься до юрисдикції загальних судів у зв`язку з тим, що спір виник між фізичною особою-підприємцем та приватним нотаріусом, як суб`єктом господарської діяльності.
      Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі, зупинено виконання оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції до закінчення касаційного провадження.
      У листопаді 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ФОП ОСОБА_1 на касаційну скаргу, у якому він просив залишити вказану касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду залишити без змін.
      Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 05 червня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки касаційна скарга містить доводи щодо порушення судами правил предметної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Так, відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      Господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, якщо склад учасників спору відповідає приписам статті 4 ГПК України, а правовідносини, з яких виник цей спір, мають господарський характер.
      Отже, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності за умови, що такі спори за своїм суб`єктним складом підпадають під дію статті 4 ГПК України.
      Статтею 20 ГПК України визначено особливості предметної та суб`єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю) крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.
      Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      Як убачається зі змісту позовної заяви, позивач фізична особа-підприємець звернувся до суду з позовними вимогами до приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального кругу Чернівецької області Холоменюк О. І. про стягнення заборгованості за договором оренди приміщення.
      З матеріалів справи вбачається, що метою оренди приміщення зазначено здійснення нотаріальної діяльності.
      Разом з тим, правовий статус приватного нотаріуса в Україні визначено Законом України 2 вересня 1993 року N 3425-XII, зокрема статтею 3, відповідно до положень якої нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
      Нотаріус не може займатися підприємницькою, адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об`єднань, перебувати на державній службі або службі в органах місцевого самоврядування, у штаті інших юридичних осіб, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої діяльності.
      Приватний нотаріус є самозайнятою особою.
      Згідно підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України самозайнята особа - це платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
      Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
      Отже, як за суб`єктним складом, так і виходячи зі змісту спірних правовідносин спір між сторонами не є спором двох суб`єктів господарювання, а отже підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      В частині доводів касаційної скарги щодо пропуску строку позовної давності щодо вимоги про стягнення пені слід зазначити наступне.
      Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
      Матеріали справи не містять заяви відповідачки щодо пропуску строку позовної давності до звернення нею з касаційною скаргою.
      При цьому, відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в 1 рік.
      Статтею 253 цього Кодексу визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
      За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
      Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов`язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення.
      Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день (місяць) нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.
      Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
      Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
      Посилання у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема щодо оцінки наданих позивачем доказів у суді апеляційної інстанції, зводяться виключно до переоцінки встановлених у справі обставин, вирішення питання про достовірність або недостовірність доказів, перевагу одних доказів над іншими, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
      Так, згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Разом з тим, відповідно до вимог статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
      Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову (стаття 11 ЦПК України).
      Частиною третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
      Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.
      Такого висновку дійшли Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 4 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15, і Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц та від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц.
      Судом апеляційної інстанції встановлено, що у зв`язку зі несвоєчасною сплатою в повному обсязі плати за користування предметом оренди, зокрема за лютий-березень 2015 року в розмірі 41 тис. 920 грн, з відповідача підлягає стягненню пеня за прострочення виконання договору оренди за період з 01 вересня 2016 року по 01 вересня 2017 року в розмірі 153 тис. 008 грн (з розрахунку 1% від розміру боргу у сумі 41 тис. 920 грн за 365 днів прострочення).
      Отже, висновок суду про стягнення з відповідачки на користь позивача пені у розмірі, що більше ніж утричі перевищує суму простроченого зобов`язання, не можна вважати таким, який би відповідав завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає можливим зменшити розмір пені до 40 тис. грн, що відповідатиме принципу пропорційності у цивільному судочинстві.
      Згідно зі статтею 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України).
      За таких обставин постанова Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання підлягає зміні.
      У решті постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року слід залишити без змін.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      З огляду на висновок стосовно зміни постанови суду апеляційної інстанції в частині зменшення розміру пені, яка підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача, сплачений у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанцій судовий збір покладається на позивача пропорційно розміру зменшення суми пені, яка стягується, а саме: позивач має сплатити відповідачці суму судового збору сплаченого останньою за подання касаційної скарги пропорційно до зміненої суми стягнутої пені (3 тис. 898 грн 56 коп. судового збору, сплаченого відповідачкою за подання касаційної скарги - 1 тис. 638 грн 40 коп. (судовий збір, що підлягає покладенню на відповідачку щодо вимог про стягнення заборгованості за орендну плату в сумі 41900 грн та пені в сумі 40 тис. грн) = 2 тис. 260 грн 16 коп.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      Касаційну скаргу приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Холоменюк Олени Ігорівни задовольнити частково.
      Постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року змінити в частині позовних вимог про стягнення пені за прострочення виконання договору, зменшивши її розмір до 40 (сорока) тисяч гривень.
      В іншій частині постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року залишити без змін.
      Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податківНОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 ) 2 тис. 260 (дві тисячі двісті шістдесят) гривень 16 копійок судових витрат.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Н. П. Лященко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      О. Р. Кібенко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 липня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 342/180/17
      Провадження N 14-131цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк),
      відповідач - ОСОБА_1,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
      на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року у складі судді Ничик Г.І. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року у складі колегії суддів Васильковського В.М., Горейко М.Д., Проскурніцького П.І.
      у цивільній справі за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У лютому 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 18 лютого 2011 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачкою анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг.
      Позивач зазначав, що за умовами вказаного договору позичальник отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку. Своїм підписом у заяві відповідачка підтвердила, що підписана нею заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua складає договір про надання банківських послуг.
      ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала, на вимоги про погашення заборгованості не реагувала, унаслідок чого станом на 02 лютого 2017 року утворилася заборгованість у розмірі 47 325,26 грн. з яких: 16 058,07 грн - заборгованість за тілом кредиту, 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами, та нарахованих за порушення умов кредитного договору 23 465,55 грн - пені, а також 500,00 грн - штрафу (фіксована частина), 2 229,77 грн - штрафу (процентна складова).
      Посилаючись на викладене, АТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути з ОСОБА_1 вказану суму заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 37 188,94 грн. в тому числі: заборгованість за тілом кредиту у розмірі 16 058,07 грн. несплачені проценти за користування кредитними коштами у розмірі 5 071,87 грн та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов договору. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з неї на користь банку. У анкеті-заяві позичальника зобов'язання зі сплати штрафів відсутні. Умови та Правила не є складовою укладеного між сторонами кредитного договору. Пеня нарахована банком у межах річного строку спеціальної позовної давності, а тому заява про її застосування до вказаних вимог не може бути задоволена. Оскільки нарахована банком пеня значно перевищує розмір основної суми боргу, тому на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) сума пені підлягає зменшенню.
      Суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-2320цс16.
      Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року залишено без змін.
      Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення вказаної суми кредитної заборгованості.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову банку відмовити.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували її доводів про те, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", згідно з якими банк самостійно може встановлювати та змінювати кредитний ліміт та умови кредитування клієнтів нею не підписувались. Цей документ також не містить дати його підписання представником позивача.
      Зауважила, що судами попередніх інстанцій не встановлено підтверджень того, що ці Умови та Правила були додатком до підписаної нею анкети-заяви.
      Крім того, вказувала, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитної картки "Універсальна" не містить підпису позичальника, не датований як документ.
      Вважала, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", а також Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" не можна вважати складовими частинами укладеного між нею та позивачем кредитного договору.
      При цьому посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15).
      Також зазначала, що невід'ємною частиною кредитного договору згідно з пунктами 2.1.1.2., 2.1.1.12.13 витягу з Умов та Правил є Пам'ятка клієнта, яка видається позичальнику, визначає, зокрема умови кредитування, вид кредитної картки. Така Пам'ятка у матеріалах справи відсутня, нею не підписувалась, що підтверджує відсутність між сторонами відносин кредитування.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 відкрито касаційне провадження у зазначеній справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 27 лютого 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі N 6-144цс14.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому судовому рішенні Верховного Суду України з огляду на таке.
      Суди установили, що 18 лютого 2011 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого в свою чергу є АТ КБ "ПриватБанк" укладено кредитний договірз ОСОБА_1, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн. шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у Приватбанку, отримавши платіжну картку таперсональний ідентифікаційний номер для авторизації.
      У заяві зазначено, що відповідачка згодна з тим, що ця заява разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг, а також, що вона ознайомилась та погодилась з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які були надані їй для ознайомлення в письмовому вигляді.
      До кредитного договору банк додав Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті https://privatbank.ua/terms/.
      Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором станом на 02 лютого 2017 року становить 47 325,26 грн і складається із: заборгованості за тілом кредиту - 16 058,07 грн. заборгованості за процентами за користування кредитними коштами - 5 071,87 грн. нарахованих пені за несвоєчасне виконання умов договору - 23 465,55 грн. а також 500 грн - штраф (фіксована частина), та 2 229,77 грн - штраф (процентна складова).
      Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
      За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
      У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
      Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
      Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
      За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
      У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ "ПриватБанк").
      Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
      За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
      Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
      За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
      Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
      Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
      Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
      У заяві позичальника від 18 лютого 2011 року процентна ставка не зазначена.
      Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.
      Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками на поточну і прострочену заборгованість за користування кредитними коштами, а також пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами.
      Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 18 лютого 2011 року, посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/як невід'ємні частини спірного договору.
      Витягом з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витягом з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, в тому числі: пільговий період користування коштами, процентна ставка, права та обов'язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема пеня за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань та їх розміри і порядок нарахування, а також містяться додаткові положення, в яких зокрема визначено дію договору (12 місяців з моменту підписання), позовну давність щодо вимог банку - 50 років (пункт 1.1.7.31 згаданих Умов), та інші умови.
      При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів та Витяг з Умов розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування.
      Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ "ПриватБанк" в період - з часу виникнення спірних правовідносин (18 лютого 2011 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (20 лютого 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
      За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
      При цьому, згідно з частиною четвертою статті 60 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях.
      Аналогічна норма міститься й у ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII (частина шоста статті 81).
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
      Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
      Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15).
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об'єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід'ємну складову змісту договору.
      У постанові від 24 вересня 2014 року у справі N 6-144цс14 Верховний Суд України зазначив, що сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п'яти років відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (стандарт).
      У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше у постанові від 24 вересня 2014 року (провадження N 6-144цс14), що було обов'язковим згідно з частиною першою статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття постанови) відсутнє.
      У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказувала, що суди попередніх інстанцій безпідставно взяли уваги при визначенні розміру заборгованості Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, включивши у платіж за кредитом, згідно із ставками, розміром та порядком нарахуванням визначені цими документами 5 071,87 грн несплачених процентів за користування кредитними коштами і 16 059,00 грн пені за порушення умов договору.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123).
      ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36).
      З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає про відступ від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження N 6-144цс14).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах даної справи не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань.
      Вказані обставини правильно встановлені судами попередніх інстанцій під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідачки на користь АТ КБ "ПриватБанк" штрафів за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань, де суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 штрафів у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 2 229,77 грн (процентна складова) у зв'язку з безпідставністю позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов'язку відповідачки по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 18 лютого 2011 року, вказавши, що Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору.
      Однак, суди попередніх інстанцій зробили суперечливий, та такий, що ґрунтується на припущеннях висновок про наявність правових підстав для стягнення на користь банку 5 071,87 грн процентів за користування кредитом і 16 059,00 грн пені за недотримання умов кредитного договору як таких, що передбачені договором. Суди погодилися, що їх розмір та підстави стягнення визначені сторонами в самому договорі, за відсутності обґрунтованих підтверджень прийняття відповідачкою цих умов, що є неприпустимим, фактично визнавши Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, складовою частиною спірного кредитного договору в частині права банку здійснювати такі нарахування.
      Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов'язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред'явив.
      В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України.
      Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів.
      Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
      Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.
      Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
      Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
      Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
      У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
      У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII).
      Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону N 1023-ХІІспоживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
      У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів", прийняті 09 квітня 1985 року N 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
      Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року N 543/96-В "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 11 липня 2013 року у справі N 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
      З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
      Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 АТ КБ "ПриватБанк" дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону N 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк.
      Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
      Згідно із частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Отже, що рішення судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, необхідно скасувати в частині стягнення 5 071,87 грн процентів за користування кредитними коштами та пені у розмірі 16 059,00 грн за невиконання умов кредитного договору, відмовивши у задоволенні позовних вимог у цій частині.
      Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 18 лютого 2011 року у вигляді заяви-анкети, підписаної сторонами, не містить і строку повернення кредиту (користування ним).
      Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ "ПриватБанк" не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
      Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд обґрунтовано зазначили про наявність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника суми непогашеного тіла кредиту в розмірі 16 058,07 грн.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов кредитного договору, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові.
      В іншій частині рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко
      С.В. Бакуліна В.С. Князєв
      В.В. Британчук Л.М. Лобойко
      Ю.Л. Власов Н.П. Лященко
      М.І. Гриців О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова 
      Іменем України
      12 червня 2019 року
      м. Київ
      справа № 756/11327/16-ц
      провадження № 61-1823св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Висоцької В. С.,
      суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство «Авант-Банк»,
      відповідач - ОСОБА_1 ,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року у складі судді Шевчука А. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Прокопчук Н. О., Саліхова В. В., Семенюк Т. А.,
      ВСТАНОВИВ:
      Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У вересні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Авант-Банк» (далі - ПАТ «Авант-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
      Позовна заява мотивована тим, що 27 квітня 2012 року між сторонами укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на поточні потреби у розмірі 1 000 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 % річних на строк до 26 жовтня 2015 року.
      Оскільки позичальник належним чином не виконав свої кредитні зобов`язання, то станом на 22 серпня 2016 року утворилася заборгованість перед банком у розмірі 985 158,20 грн, з яких: заборгованість за тілом кредиту - 705 228,92 грн, заборгованість зі сплати процентів - 100 581,82 грн, пеня - 179 347,46 грн.
      На підставі викладеного ПАТ «Авант-Банк» просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 985 158,20 грн.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року позов задоволено.
      Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Авант-Банк» заборгованість за договором про встановлення кредитного ліміту на поточний рахунок фізичної особи з використанням платіжної картки від 27 квітня 2012 року у розмірі 985 158,20 грн.
      Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Авант-Банк» судовий збір у розмірі 14 777,40 грн.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 систематично не виконує взяті на себе за кредитним договором зобов`язання щодо своєчасного та у повному обсязі погашення кредиту, відсотків за його користування, комісії за користування кредитом, допустив заборгованість зі сплати кредиту (основного боргу) у розмірі 705 228,92 грн, зі сплати процентів за користування кредитом - 100 581,82 грн, зі сплати пені - 179 347,46 грн.
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого утворилася заборгованість за кредитним договором. Розрахунок, поданий позивачем, відповідачем не спростований, свого розрахунку ним до суду першої інстанції не подано, не долучено такого й до апеляційної скарги.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не взято до уваги, що розрахунок заборгованості здійснено невірно, він є необґрунтованим та недоведеним.
      У матеріалах справи відсутні належні докази, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів.
      У правовідносинах між банком та позичальником не дотриманого розумного балансу між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків та охоронюваними законом інтересами споживачів.
      Судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції не було надано належної правової оцінки тим обставинам, що після закінчення строку дії договору відсотки за користування кредитом підлягають стягненню у розмірі облікової ставки Національного банку України.
      Доводи інших учасників справи
      Інший учасник справи не скористався своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2018 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      19 червня 2019 справу передано до Верховного Суду.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Суди встановили, що 27 квітня 2012 року між ПАТ «Авант-Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на поточні потреби у розмірі 1 000 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 % річних на строк до 26 квітня 2013 року.
      У подальшому за згодою сторін були укладені додаткові договори до кредитного договору, зокрема змінено кінцевий строк кредитування на 26 жовтня 2015 року.
      Пунктами 6.3.2, 6.3.3 кредитного договору встановлено обов`язок відповідача здійснювати погашення заборгованості за кредитним лімітом не пізніше дати закінчення періоду безперервного користування кредитним лімітом, а також в інші строки, що вказані у цьому договорі, сплачувати проценти за користування кредитним лімітом у порядку та в строки, передбачені пунктом 4.3 цього договору.
      Згідно з пунктом 7.2 кредитного договору (в редакції додаткового договору від 26 квітня 2013 року № 6) у випадку порушення строків повернення кредитного ліміту та/або сплати нарахованих процентів за користування ним, комісій та інших платежів, передбачених цим договором, банк має право вимагати, а позичальник зобов`язаний сплатити банку у п`ятиденний термін від дати прострочення виконання зобов`язання пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення, від простроченої суми, за кожний день прострочення виконання та 3 (три) проценти річних від простроченої суми, а також суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
      Апеляційний суд встановив, що обставина перерахування кредитних коштів на рахунок, відкритий на ім`я ОСОБА_1 , підтверджується випискою по особовим рахункам з 27 квітня 2012 року до 08 лютого 2017 року, що міститься в матеріалах справи.
      Відповідач належним чином не виконав свої кредитні зобов`язання, тому виникла заборгованість за кредитним договором.
      Відповідно до наданого банком розрахунку станом на 22 серпня 2016 року заборгованість ОСОБА_1 перед ПАТ «Авант-Банк» за кредитним договором становить 985 158, 20 грн, яка складається з: простроченої заборгованості - 705 228,92 грн; нарахованих процентів - 100 581,82 грн; пені -179 347,46 грн.
      Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
      Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий до 26 жовтня 2015 року.
      Відтак, у межах строку кредитування до 26 жовтня 2015 рокувідповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти частинами (траншами) у межах кредитного ліміту (пункт 5.1 кредитного договору), достроково (пункт 5.2 кредитного договору).
      Починаючи з 26 жовтня 2015 року, відповідач мав обов`язок незалежно від пред`явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором.
      Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
      З огляду на вказане, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України банк мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом.
      Вказані вище висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18.
      Після спливу строку дії кредитного договору, у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, проте суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином наданий банком розрахунок в частині нарахування процентів за користування кредитом після закінчення його дії.
      Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на доводи апеляційної скарги в цій частині та не дав їм належної правової оцінки, не мотивував своїх висновків у цій частині.
      Разом з тим, не можна погодитися з висновками апеляційного суду й щодо розміру пені.
      Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.
      Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
      Можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується.
      Як встановлено вище, апеляційний суд не правильно визначив період нарахування відсотків за кредитним договором та їх розмір, відповідно, неправильно й нарахував штрафні санкції за порушення грошового зобов`язання.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені, тому суд касаційної інстанції позбавлений можливості усунути вказані недоліки і перевірити доводи позивача та відповідачів, оскільки вони потребують встановлення обставин, які не були встановлені судом.
      Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Отже, ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.
      Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. С. Висоцька
      Судді А. І. Грушицький
      І. В. Литвиненко
      В. В. Сердюк
      І. М. Фаловська
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/82541275