ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о возможности взыскания морального ущерба за бездеятельность государственной исполнительной службы

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 листопада 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Гуменюка В.І.,
суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в м. Києві, Головного управління Державної казначейської служби України в м. Києві про захист цивільних прав та інтересів, визнання дій та бездіяльності відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві в особі начальника відділу ОСОБА_3, старшого державного виконавця ОСОБА_4 незаконними та відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 20 квітня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з указаним позовом, у якому, посилаючись на тривале невиконання рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 11 квітня 2014 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 25 червня 2014 року, просили стягнути з Державного бюджету України шляхом безспірного списання з єдиного рахунку Державного казначейства України на користь ОСОБА_1 збитків у гривневому еквіваленті на день проведення розрахунку, завданих під час здійснення виконавчого провадження НОМЕР_1, у сумі 158 доларів США 83 центи та 20 тис. грн на відшкодування моральної шкоди і на користь ОСОБА_2 168 доларів США 49 центів у гривневому еквіваленті на день проведення розрахунку збитків, завданих під час здійснення виконавчого провадження НОМЕР_2, та 8 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. 

Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 26 січня 2016 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 квітня 2016 року, відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2. 

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 жовтня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1.

У заяві ОСОБА_1 порушується питання про скасування рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 20 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2016 року та ухвалення нового судового рішення з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 96, 176, 1174 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу», статті 86 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», статей 56, 68, 124 Конституції України.

Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви про перегляд судових рішень, ОСОБА_1 посилається на рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 14 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 10 березня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

За статтею 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з позовом до суду, у якому просили стягнути з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ «КБ» «Надра») проценти за банківським вкладом, індекс інфляції, три проценти річних та неодержані доходи за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів за користування коштами. Шосткинський міськрайонний суд Сумської області рішенням від 11 квітня 2014 року стягнув: на користь ОСОБА_1 проценти за банківським вкладом – 86 доларів США 86 центів, індекс інфляції – 299 доларів США 53 центи, 3 % річних – 74 долари США 54 центи, неодержані доходи (упущена вигода) – 148 доларів США 89 центів; на користь ОСОБА_2 проценти за банківським вкладом – 92 долари США 19 центів, індекс інфляції – 373 долари США, 3 % річних – 79 доларів США 2 центи, неодержані доходи (упущену вигоду) – 158 доларів США 4 центи. Апеляційний суд Сумської області рішенням від 25 червня 2014 року рішення суду першої інстанції скасував у частині стягнення індексу інфляції та упущеної вигоди, змінив рішення у частині стягнення процентів за банківськими вкладами, стягнувши на користь ОСОБА_1 84 долари США 29 центів та на користь ОСОБА_2 89 доларів США 47 центів. 

18 липня 2014 року Шосткинський міськрайонний суд Сумської області на виконання вказаних рішень судів першої та апеляційної інстанцій видав виконавчі листи, що були передані на виконання до відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві (далі – ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві). На підставі цих виконавчих листів 13 серпня 2014 року старший державний виконавець ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві ОСОБА_4 винесла постанови про відкриття виконавчих проваджень НОМЕР_1 та НОМЕР_2. 12 червня 2015 року старший державний виконавець ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві ОСОБА_4 винесла постанови про закінчення зазначених виконавчих проваджень. 

За скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Шосткинський міськрайонний суд Сумської області ухвалою від 7 серпня 2015 року визнав незаконними і скасував постанови про закінчення виконавчих проваджень НОМЕР_1 та НОМЕР_2; визнав незаконною бездіяльність начальника ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві ОСОБА_3 щодо забезпечення виконання рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 11 квітня 2014 року, рішення Апеляційного суду Сумської області від 25 червня 2014 року, встановив порушення Закону України «Про звернення громадян» щодо ненадання відповіді на скаргу; визнав незаконними дії та бездіяльність старшого державного виконавця ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві ОСОБА_4 щодо забезпечення виконання зазначених виконавчих проваджень. 

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, застосувавши, зокрема, статтю 56 Конституції України, статі 1166, 1167, 1172–1174 ЦК України, виходив з того, що Державне казначейство України не порушувало прав та свобод позивачів, а шкода повинна стягуватися з рахунків тієї бюджетної організації, яка завдала такої шкоди.

Постановляючи ухвалу про залишення рішення суду першої інстанції без зміни, суд апеляційної інстанції, застосувавши, зокрема, статтю 56 Конституції України, статтю 87 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», статтю 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу», статті 23, 1174 ЦК України, дійшов висновку, що додана до позовної заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 копія ухвали Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 7 вересня 2015 року не підтверджує спричинення їм збитків та моральної шкоди внаслідок неправомірних дій та бездіяльності посадових осіб ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві. 

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2016 року зазначено, що бездіяльність державної виконавчої служби, яка встановлена судовими рішеннями, призвела не лише до порушення строків виконання судового рішення, а й до спричинення моральної шкоди, передбаченої статтею 56 Конституції України, статями 23, 1167, 1173 ЦК України, статтею 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу», що є підставою для її відшкодування за рахунок держави.

Рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 14 січня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Сумської області від 10 березня 2016 року, що надані заявником для порівняння, не можуть бути підтвердженням неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки вказані судові рішення ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 56 Конституції України, статей 23, 1173 ЦК України, статті 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» в частині відшкодування моральної шкоди, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. 

У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно. 

За статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб’єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

При цьому з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними та їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними. 

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинних на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини другої статті 87 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. 

Згідно із частиною третьою статті 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» № 202/98-ВР від 24 березня 1998 року (чинного на час виникнення спірних правовідносин) шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

Здійснивши аналіз указаних норм законодавства, можна зробити висновок, що в справах за позовами фізичних і юридичних осіб про відшкодування, зокрема, моральної шкоди, заподіяної рішеннями, діями (бездіяльністю) державних виконавців відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України.

Крім того, у статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно із частиною першою статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. 

Стаття 6 Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного процесу як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов’язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід’ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (пункт 63 рішення від 28 липня 1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», пункт 40 рішення від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»).

У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини від 11 грудня 2008 року в справі «Антонюк проти України» зазначено, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні

Європейський суд з прав людини в пункті 100 рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» вказав, що існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірне тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди.

У справі, яка переглядається, суди, розглядаючи позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до відділу державної виконавчої служби та Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві про захист цивільних прав та інтересів, визнання дій та бездіяльності ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві в особі начальника відділу ОСОБА_3, старшого державного виконавця ОСОБА_4 незаконними, відшкодування, зокрема, моральної шкоди та посилаючись на положення статей 1173 та 1174 ЦК України, не з’ясували, кого саме вважають заподіювачем шкоди позивачі та які саме незаконні рішення, дії чи бездіяльність відповідного органу чи його посадової або службової особи, на думку позивачів, завдали їм шкоди.

Без надання оцінки судом першої інстанції вказаним обставинам ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України. 

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. 

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 20 квітня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2016 року в частині вирішення вимог про відшкодування моральної шкоди скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді:
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі №6-99цс17

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. 

У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно. 

Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб’єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

При цьому, з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України, шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними й їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними. 

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинних на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини другої статті 87 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. 

Згідно із частиною третьою статті 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

Здійснивши аналіз, указаних норм законодавства, можна зробити висновок, що в справах за позовами фізичних і юридичних осіб про відшкодування, зокрема, моральної шкоди, заподіяної, рішеннями, діями (бездіяльністю) державного виконавця відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України.

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк 

Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-99цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0C02BAD4B8FB6ABEC22581EE0053ECBA

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

При исполнении дела где госисполнитель незаконно закрыл исполнительное производство о взыскании депозита ВСУ указал, что в делах по искам физических и юридических лиц о возмещении, в частности, морального вреда, причиненного, решениями, действиями (бездействием) государственного исполнителя ответчиками могут быть соответствующие отделы государственной исполнительной службы, в которых работают государственные исполнители, и соответствующие территориальные органы Государственного казначейства Украины.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

и направил на новое рассмотрение

а суды опять откажут во всех инстанциях

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
6 часов назад, 0720 сказал:

и направил на новое рассмотрение

а суды опять откажут во всех инстанциях

Думаю, что так и будет... Схема отработана...((

Share this post


Link to post
Share on other sites

Призначено до судового розгляду на 07.09.2018 09:30

№ 761/13921/15

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 05.09.2018 в 21:43, 0720 сказал:

Призначено до судового розгляду на 07.09.2018 09:30

№ 761/13921/15

Чем там закончилось сегодня...

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 761/46959/17
      Провадження № 14-306цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
      розглянула у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» Волощука Ігоря Григоровича про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2018 року, ухвалене суддею Осауловим А.А. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року, прийняту у складі суддів Оніщука М.І., Українець Л.Д., Шебуєвої В.А.
      Історія справи
      Короткий зміст та обгрунтування та позовних вимог
      1. 14 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» (далі - уповноважена особа Фонду), в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Волощука І.Г. від 13 листопада 2015 року в частині визнання нікчемним договору банківського рахунку від 17 вересня 2015 року та правочину щодо перерахування коштів у сумі 180 000 грн на поточний рахунок № НОМЕР_1 за договором банківського рахунку від 17 вересня 2015 року, а також зобов`язати уповноважену особу Фонду Луньо І.В. включити позивача до переліку вкладників Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції»(далі - ПАТ «Банк «Національні інвестиції»), які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
      2. Позовна заява мотивована тим, що 17 вересня 2015 року між позивачем та ПАТ «Банк «Національні інвестиції» було укладено договір банківського рахунку фізичної особи № 26280980/11/Деп (далі - договір). За умовами цього договору банк відкрив позивачу поточний рахунок № НОМЕР_2 у національній валюті та/або іноземній валюті. 17 вересня 2015 року на виконання договору позики від 01 червня 2015 року, укладеного між позивачем як позикодавцем та ОСОБА_4 як позичальником, на поточний рахунок позивача від ОСОБА_4 були зараховані грошові кошти в розмірі 180 000 грн. Однак уповноважена особа Фонду Волощук І.Г. повідомив позивача про нікчемність договору банківського рахунку від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів на рахунок останнього та про нікчемність договору банківського вкладу, укладеного з позивачем 17 вересня 2015 року. На думку ОСОБА_1 , наказ відповідача «Щодо заходів, пов`язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів)» від 13 листопада 2015 року № 56/1-ос та дії уповноваженої особи Фонду щодо невключення позивача, до переліку вкладників банку є протиправними та безпідставними, тому він підлягає включенню у перелік вкладників як такий, що має право на отримання гарантованої суми вкладу відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
      4. Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що договір банківського рахунку від 17 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Національні інвестиції» і правочин від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів у сумі 180 000 грн з поточного рахунку ОСОБА_4 на поточний рахунок ОСОБА_1 із призначенням платежу «Повернення безвідсоткової позики згідно з договором б/н від 01 червня 2015 року без податку на додану вартість» було визнано нікчемними на підставі вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року скасовано. Провадження у справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 Цивільного процесуального кодексу України.
      6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що пред`явлені вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, враховуючи, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і не є спором у зв`язку з процесом ліквідації банку, який має іншій характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодування за вкладами.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його вимоги в повному обсязі, посилаючись на те, що суди не в повному обсязі з`ясували обставини справи та неправильно застосували норми матеріального та процесуального права.
      8. При цьому, суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач вже звертався за захистом своїх прав до адміністративного суду з позовом про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, предметом якого було протиправне невключення ОСОБА_1 до переліку вкладників (без зазначення у такому позові інших сторін, а також розміру та дати вкладу), однак йому було відмовлено у прийнятті позовної заяви з посиланням на підвідомчість такої справи судам господарської юрисдикції. Судом апеляційної інстанції не роз`яснено, до юрисдикції якого суду йому необхідно звертатися з цим позовом. При цьому, позивач захищає свій майновий інтерес як споживач фінансової послуги та намагається відновити своє порушене майнове право на грошові кошти, розміщені в ПАТ «Банк «Національні інвестиції» на його рахунку. Наявний у цій справі спір, є приватно-правовим, оскільки виник з цивільно-правового договору банківського рахунку (вкладу), а відповідач своїм рішенням відмовився виконувати зобов`язання банку перед ним. Дії уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Національні інвестиції» Волощука І.Г., оформлені наказом від 13 листопада 2015 року № 56/1 ос про визнання нікчемними правочинів з укладення договору № 26280980/11/Деп банківського рахунку та транзакції щодо зарахування на його рахунок грошових коштів, є неправомірними і такими, що суперечить вимогам законодавства, адже зарахування коштів на банківський рахунок не є правочином. Крім того, з вимогою про нікчемність правочину (договору банківського рахунку) має звертатися Фонд гарантування вкладів фізичних осіб шляхом пред`явлення позову в загальному порядку, передбаченому ст. 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Позивача протиправно не включено до переліку вкладників банку, яким має бути здійснено гарантоване законом відшкодування коштів.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      9. 05 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження та витребував матеріали справи з місцевого суду.
      10. 13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду.
      11. Відповідно до ч. 6 ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      12. 29 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. 12 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Позиція Верховного Суду
      14. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      15. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      16. Згідно із ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      17. За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      18. Частиною 1 ст. 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      19. Відповідно до ст. 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      20. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) - юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      21. Статті 3 та 17 КАС України (у редакції, чинній на час подання позову) регламентували, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб`єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
      22. Отже, основною ознакою публічно-правових спорів є участь у них у якості сторони суб`єкта владних повноважень. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      23. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.
      24. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
      25. Вищенаведені спірні правовідносини у цій справі врегульовано Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      26. Згідно з п. 16 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
      27. Відповідно до п. 6 ст. 2 цього Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
      28. Отже, у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
      29. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
      30. Зокрема, згідно з п. 1, 2 ч.5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
      31. Відповідно до ч. 2 ст. 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси.
      32. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв`язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ (ст. 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
      33. Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку.Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 грн.
      34. Виконання зобов`язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов`язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам після ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.
      35. Згідно з положеннями ст. 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      36. Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      37. Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої ст. 26 цього Закону.
      38. Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків.
      39. При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
      40. Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
      41. При цьому Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а Уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб.
      42. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що вказаний спір, наявність якого обґрунтовано позивачем у вказаному позові, за своєю правовою природою стосується саме формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду та затвердження такого реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, а отже є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого ч. 1 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»граничного розміру відшкодування за вкладами.
      43. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15, від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 24 квітня 2019 року у справі № 761/2499/18 та від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17.
      44. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      45. Разом з тим, в касаційній скарзі позивач зазначив, що звертався з цим позовом і до Окружного адміністративного суду міста Києва, проте останній відмовив йому у відкритті провадження у справі згідно з ухвалою від 05 серпня 2016 року, яка мотивована тим, що даний спір підсудний місцевому господарському суду.
      46. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на висновок про наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цього спору вказана відмова у відкритті провадження у справі за правилами адміністративного судочинства за аналогічними вимогами позивача поставила під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
      47. Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у п. 1 ст. 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
      48. Згідно із ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      49. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого ст. 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
      50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національних судів створила позивачеві перешкоди у реалізації права на судовий захист. Тому з огляду на наведену вище аргументацію доходить висновку, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства.
      51. Відповідно до ч. 1 ст. 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      52. Тому доводи касаційної скарги стосовно встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судом апеляційної інстанції, рішення якого оскаржує позивач, не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції.
      53. Щодо вищевказаного позову в частині вимог про визнання протиправним та скасування наказу (рішення) уповноваженої особи Фондув частині визнання нікчемним договору банківського рахунку та правочину щодо перерахування коштів, Велика Палата Верховного Суду констатує наступне.
      54. Згідно із ч. 2, 10 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов`язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті.
      55. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними.
      56. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення (наказу, розпорядження, повідомлення тощо) уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (ч. 2 ст. 215 ЦК України та ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») незалежно від того, чи проведена передбачена ч. 2 ст. 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і прийняте відповідне рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.
      57. Зазначене рішення не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), а тому не може порушувати будь-які права цих осіб унаслідок прийняття такого рішення. Таким чином, права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку (наказу, розпорядження, повідомлення, тощо), сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.
      58. Отже, встановлена правова природа зазначеного рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визначення його протиправності, а тому ці позовні вимоги не можуть бути розглянуті у судовому порядку (в тому числі в адміністративних судах).
      59. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/12294/16 (провадження № 12-9зг18), від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16 (провадження № 12-15гс18), від 4 липня 2018 року у справі № 819/353/16 (провадження № 11-163апп18), від 4 липня 2018 року у справі № 815/5392/16 (провадження № 11-465апп18), від 22 серпня 2018 року у справі № 813/1061/16 (провадження № 11-654апп18), від 22 серпня 2018 року у справі № 805/5104/15-а (провадження № 11-655апп18).
      60. При цьому, вищенаведені висновки також не були враховані судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року.
      61. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      62. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (ч. 6 ст. 411 ЦПК України).
      63. Частиною 4 ст. 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
      64. Відповідно до ч. 1 ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      65. Згідно із ч. 4 ст. 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      66. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу щодо визнання правочинів нікчемними, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
      67. В частині вирішенняпозовних вимог про зобов`язання уповноваженої особи Фонду включити ОСОБА_1 до переліку вкладників Банкупостанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року належить скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду.
      68. Щодо судових витрат
      69. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      70. Оскільки зміна вказаної мотивувальної частини постанови Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року не тягне зміни розподілу судових витрат, Верховний Суд не змінює розподілу судових витрат.
      Керуючись ст. 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Змінити постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» про визнання протиправним та скасування наказу щодо визнання правочинів нікчемними, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
      В частині позовних вимогОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» про зобов`язання уповноваженої особи Фонду включити до переліку вкладників Банку постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86105191
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
      Справа № 640/16255/19
      Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко А.І.
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 листопада 2019 року м. Київ
      Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
      головуючого Ісаєнко Ю.А.,
      суддів: Земляної Г.В., Собківа Я.М.,
      розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.10.2019 у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» до Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві про скасування постанови,
      В С Т А Н О В И В:
      Товариство з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» звернулося до суду з позовом до Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві про визнання протиправною та скасування постанови заступника начальника Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Макаревич Яни Анатоліївни від 28.01.2019 про стягнення виконавчого збору, винесену в рамках виконавчого провадження № 45929567.
      Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.10.2019 в задоволенні позову відмовлено.
      Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, апелянтом подано апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та задовольнити позов.
      Доводи апелянта обґрунтовані тим, що висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають обставинам справи та положенням чинного законодавства, позаяк оскаржувана постанова про стягнення виконавчого збору винесена протиправно, а позивач має право на судовий захист своїх прав та інтересів.
      Згідно з ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
      Заслухавши суддю-доповідача, сторони, які з`явились, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.
      Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, постановою державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції від 26.12.2014 відкрито виконавче провадження № 45929567 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва № 9/293 виданого 08.12.2014 про стягнення з ТОВ «Лелека-колор» на користь ОСОБА_1 заборгованості в сумі 270 702,00 грн.
      Постановами державної виконавчої служби Святошинського РУЮ від 05.01.2015 накладено арешт на все майно ТОВ «Лелека-колор» та на кошти, що містяться на рахунках товариства.
      Постановою державної виконавчої служби Святошинського РУЮ від 26.06.2015 виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47, ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження», з підстав відсутності у боржника майна, на яке можна звернути стягнення, та того, що дії державного виконавця щодо розшуку такого майна виявились безрезультатними.
      Надалі, постановою відповідача від 28.01.2019 скасовано постанову про повернення виконавчого документу стягувачу від 26.06.2015.
      А оскаржуваною постановою від 28.01.2019 стягнуто з боржника - ТОВ «Лелека-колор» виконавчий збір у розмірі 10% від суми стягнення, що становить 27070,20 грн.
      Вважаючи вказану постанову про стягнення виконавчого збору протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.
      Суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходив з того, позивачем на підставі оскаржуваної постанови від 28.01.2019 сплачений виконавчий збір в сумі 27070,20 грн., отже оскаржувана постанова вичерпала свою дію фактом її виконання, а відтак скасування такої постанови не матиме правовим наслідком відновлення прав позивача, що вказує на неналежно обраний спосіб захисту прав.
      Колегія суддів не погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
      Відповідно до статті 10 Закону України «Про виконавче провадження», заходами примусового виконання рішень є:
      1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;
      2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;
      3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;
      4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;
      5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
      Відповідно до частини 2 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
      Відповідно до частини 3 статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
      Отже, виконавчий збір за своєю правовою природою є збором, який сплачується боржником за примусове виконання виконавчого документа та розраховується виходячи з фактично стягнутої або повернутої суми.
      Для стягнення виконавчого збору необхідна наявність двох умов, а саме здійснення державним виконавцем дій направлених на примусове виконання рішення і фактичне стягнення заборгованості.
      Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у справах № 804/8289/16 (постанова від 19 вересня 2018 року), № 8/39 (постанова від 29 березня 2018 року) та № 908/2356/16 (постанова від 14 травня 2018 року), що в контексті ч. 5 ст. 242 КАС України є обов`язковою для врахування судами.
      Разом з тим, матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що з моменту відкриття виконавчого провадження та до його закінчення будь-які грошові кошти боржником у добровільному порядку на користь стягувача перераховувалися, або в примусовому порядку стягувалися державним виконавцем, що свідчить про відсутність законних підстав для стягнення виконавчого збору.
      Окрім того, матеріали справи не містять доказів вчинення органом державної виконавчої служби будь-яких дій спрямованих на стягнення боргу з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» на користь стягувача, що також вказує на безпідставність стягнення виконавчого збору, а відповідно неправомірність дій державного виконавця при винесенні оскаржуваної постанови від 28.01.2019 № 45929567 та наявність підстав для її скасування.
      Колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апелянта стосовно того, що сплата «нібито» виконавчого збору була здійснена ТОВ «Лелека Колор» 21.01.2019, що підтверджується копією квитанції 0.0.1245953445.1 від 21.01.2019, а постанова про стягнення виконавчого збору була винесена пізніше - 28.01.2019.
      Отже, станом на момент (21.01.2019) внесення грошових коштів директором ТОВ «Лелека Колор» на рахунок виконавчої служби у посадових осіб Святошинського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва не було жодних правових підстав на стягнення таких коштів з боржника, як виконавчого збору, оскільки була відсутня відповідна постанова державного виконавця.
      Крім того, колегія суддів вказує, що оскільки позивачем було добровільно сплачено відповідну суму виконавчого збору 21.01.2019, то дії відповідача з винесення спірної постанови 28.01.2019, тобто пізніше, ніж була проведена відповідна оплата є неправомірними та суперечать положенням ст.ст. 27, 40 Закону України «Про виконавче провадження», Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5.
      Невірно встановлено судом першої інстанції й те, що позивачем платіжним дорученням № 1755 від 28.01.2019 сплачений виконавчий збір в сумі 27 070,20 грн., позаяк платником у зазначеному дорученні вказано Святошинський РВ ДВС м. Київ, а отримувачем УК у Святошинському районі (Казначейство України). Тобто мав місце переказ коштів з рахунку Святошинського РВ ДВС у м. Києві на рахунок Державної казначейської служби України, а не сплата позивачем суми виконавчого збору.
      З огляду на вказане, колегія суддів приходить до переконання, що постанова заступника начальника Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Макаревич Яни Анатоліївни від 28.01.2019 про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 45929567 винесена не на підставі та не у спосіб, що передбачений Законом України «Про виконавче провадження».
      Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Враховуючи викладене нормативне регулювання та обставини справи, судом першої інстанції необґрунтовано відмовлено в задоволенні позовних вимог, а доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої, є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду та задоволення позову.
      За правилами ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, який відповідачем в даному випадку не виконано.
      Відповідно до пункту другого частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
      За змістом частини першої статті 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      З огляду на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, та те, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню, а позов - задоволенню.
      Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку про необхідність стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві на користь позивача витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору за подання адміністративного позову та апеляційної скарги.
      Керуючись статтями 242, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України,
      ПОСТАНОВИВ:
      Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» задовольнити.
      Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.10.2019 скасувати, та ухвалити нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» до Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві.
      Визнати протиправною та скасувати постанову заступника начальника Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Макаревич Яни Анатоліївни від 28.01.2019 про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 45929567.
      Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Святошинського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві (код ЄДРПОУ 34999049) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» (код ЄДРПОУ 16474846) витрати зі сплати судового збору в розмірі 4802,50 (чотири тисячі вісімсот дві) грн.
      Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.
      Головуючий суддя Ю.А. Ісаєнко 
      Суддя Г.В. Земляна
      Суддя Я.М. Собків
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/85835413
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      06 листопада 2019 року
      м. Київ
      справа № 761/14537/15-ц
      провадження № 61-43456св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Висоцької В. С.,
      суддів : Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      скаржник - ОСОБА_1 , заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит»,
      суб`єкт оскарження - державний виконавець Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремет Олександр Вікторович,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року у складі судді Савицького О. А. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Вербової І. М., Лапчевської О. Ф.,
      ВСТАНОВИВ:
      Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремета О. В. (далі - Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві), заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»).
      Скарга мотивована тим, що 05 лютого 2018 року ОСОБА_1 отримав виконавчий лист про стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на його користь коштів у розмірі 109 976,50 грн.
      13 лютого 2018 року скаржник сплатив на рахунок Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у м. Києві авансовий внесок у розмірі 2 % від суми стягнення, а саме 2 199,53 грн, і в той же день пред`явив виконавчий лист до виконавчої служби з відповідною заявою про прийняття виконавчого листа до виконання, відкриття виконавчого провадження.
      12 березня 2018 року ОСОБА_1 отримав повідомлення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. від 16 лютого 2018 року про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки Національним банком України (далі - НБУ) прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника.
      Посилаючись на неправомірність повідомлення, бездіяльність державного виконавця щодо його направлення та повернення авансового внеску, у зв`язку з чим порушені права скаржника, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд:
      - визнати неправомірним та скасувати рішення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В.
      від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого
      05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва;
      - зобов`язати державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. прийняти до виконання виконавчий лист № 761/14537/15-ц, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі та інші дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду;
      - визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В.
      з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення
      від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва;
      - визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В.
      з 16 лютого по 15 березня 2018 року щодо повернення авансованого внеску в сумі 2 199,53 грн, сплаченого при пред`явленні до примусового виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва;
      - зобов`язати Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві у десятиденний строк повідомити суд про виконання ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги.
      Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
      Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня
      2018 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
      Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В.
      з 21 лютого по 15 березня 2018 року щодо повернення авансованого внеску в сумі 2 199,53 грн, сплаченого при пред`явленні до примусового виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
      У задоволенні решти вимог скарги відмовлено.
      Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що судом не встановлено з боку державного виконавця порушень вимог Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, немає необхідності для зобов`язання повідомляти суд про виконання ухвали, оскільки вказаний обов`язок для органу державної виконавчої служби встановлений законом.
      Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      Постановою Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року в частині відмови у задоволенні скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, скасовано та постановлено нову постанову про задоволення скарги в цій частині.
      Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення
      від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
      В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
      Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при постановленні ухвали про часткове задоволення скарги, суд першої інстанції не врахував вимоги пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог скарги:
      про визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва;
      зобов`язання державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. прийняти до виконання виконавчий лист № 761/14537/15-ц, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкриття виконавчого провадження та вчинення усіх необхідних та передбачених законом виконавчих та інших дій, спрямованих на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду і постановити нову ухвалу про задоволення скарги в цій частині.
      ОСОБА_1 зазначив, що суди допустили порушення норм процесуального права та неправильно застосували норми матеріального права.
      Судові рішення місцевого та апеляційного суду в іншій частині вимог скарги на дії (бездіяльність) та рішення державного виконавця в касаційній скарзі до Верховного Суду ОСОБА_1 не оскаржував.
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення суперечать нормам прямої дії: Конституції України, нормам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), оскільки виконання рішення є завершальною стадією судового процесу та невід`ємною складовою права на справедливий суд, гарантованого державою.
      Вказував, що дії та рішення державного виконавця та оскаржувані судові рішення порушують його право як стягувача на виконання рішення суду, гарантоване Конституцією України.
      Скаржник зазначав, що дії та рішення державного виконавця, а також норма пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» суперечать нормам Конституції України, нормам Конвенції, практиці ЄСПЛ, оскільки повністю унеможливлюють виконання рішення суду, яке набрало законної сили і є обов`язковим до виконання.
      З урахуванням наведеного, вказував на застосування частини шостої статті 10 ЦПК України, якою передбачено, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
      Крім того зазначив, що всі правові можливості виконати судове рішення, яке набрало законної сили, скаржник вичерпав, тому просив справу передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки невідповідність норми пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» нормам Конституції України, нормам Конвенції, практиці ЄСПЛ становить виключну правову проблему.
      Доводи інших учасників справи
      У липні 2019 року ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для її скасування відсутні, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
      Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року справу призначено до розгляду.
      Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року справу повернуто колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду касаційної скарги.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Суди встановили, що заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року № 761/14537/15-ц позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь позивача ОСОБА_1 5140,69 доларів США (сума заборгованості за депозитним договором, відсотки за користування грошовими коштами, 3 % річних). Відмовлено в задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені у відповідності до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» та щодо стягнення з відповідача моральної шкоди.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 01 вересня 2015 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року залишено без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 01 вересня 2015 року залишено без змін.
      Постановою Верховного суду України від 13 березня 2017 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 вересня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року скасовано в частині стягнення пені, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому, Верховним судом України зроблено відповідний правовий висновок, згідно з яким вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.
      Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08 червня 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання за договором банківського вкладу від 26 січня 2015 року залишено без задоволення.
      Постановою Апеляційного суду міста Києва від 15 січня 2018 року вказане рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 червня 2017 року в частині вирішення вимог про стягнення пені скасовано та задоволено вказані вимоги частково. Стягнуто з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 109 976,50 грн.
      05 лютого 2018 року Шевченківський районний суд міста Києва видав виконавчий лист про стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 109 976,50 грн.
      13 лютого 2018 року ОСОБА_1 пред`явив вказаний виконавчий лист до виконання у Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві. При цьому сплатив авансований внесок в сумі 2 199,53 грн.
      16 лютого 2018 року державним виконавцем Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шереметом О. В. винесено повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання, яким повернуто ОСОБА_1 виконавчий лист № 761/14537/15-ц від 05 лютого 2018 року на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію боржника ПАТ «Банк «Фінанси та кредит».
      Суди встановили, що на підставі постанови Правління НБУ
      від 17 грудня 2015 року № 898 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 18 грудня
      2015 року № 230 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку».
      Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга підлягає задоволенню.
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Зазначеним вимогам закону судові рішення в оскаржуваній частині не відповідають.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Установлено , що спір у справі виник з приводу виконання судового рішення, яке набуло законної сили на стадії ліквідації банку (боржника у виконавчому провадженні).
      Зокрема предметом спору є застосування положень пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».
      Пунктом 4 частини четвертої статті 4 вказаного Закону передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника.
      Скарга на дії державного виконавця у цій справі обґрунтована тим, що остаточне судове рішення набрало законної сили, тому повернення без виконання виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» є порушенням його права на доступ до суду (статті 6 Конвенції) та права на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу Конвенції).
      Суди встановили, що постановою Правління НБУ від 17 вересня 2015 року № 612 відповідно до пункту 2 частини першої статті 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» АТ «Банк «Фінанси та Кредит» визнано неплатоспроможним.
      На підставі рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 17 вересня 2015 № 171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» було запроваджено тимчасову адміністрацію.
      Постановою Правління НБУ від 17 грудня 2015 року № 898 відповідно до статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківську ліцензію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» відкликано та прийнято рішення про ліквідацію банку. Відповідно до Постанови виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб «Про початок процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку» від 18 грудня 2015 року № 230 розпочато процедуру ліквідації банку строком з 18 грудня 2015 року по 17 грудня 2017 року. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 27 листопада 2017 року № 5175 строк здійснення процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та Кредит» продовжено на два роки по 17 грудня 2019 року включно.
      Відмовляючи в задоволенні вимог скарги про визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа та зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі та інші дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду, суди виходили з того, що на момент подання виконавчого листа до виконання у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» здійснювалася процедура ліквідації банку-боржника.
      Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
      Згідно з пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення.
      Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
      Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом (Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-рп(ІІ)/2019).
      Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні також наголошує, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
      Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
      Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
      Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      Відповідно до статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
      Згідно з частинами першою, другою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
      Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
      Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
      Встановлено, що заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року № 761/14537/15-ц (по суті спору) було ухвалене до введення тимчасової адміністрації у банку (17 вересня 2015 року), а згодом підчас його перегляду, скасовано лише в частині відмови у стягненні пені та задоволено позовні вимоги і в цій частині.
      Тобто у цій конкретній справі право вимагати примусове виконання судового рішення, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення пені у останнього виникло після введення тимчасової адміністрації в банку.
      Відповідно до статей 17, 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади забезпечують систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиці Суду.
      Відповідно до частин першої та четвертої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
      Виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
      Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення ЄСПЛ у справі «Артіко проти Італії»). Особливо це стосується права на доступ до правосуддя в світлі того демократичному суспільстві право на справедливий суд, а саме: не сподівання, що справа не лише буде розглянута, але й державна влада буде дотримуватися прийнятого судом у відповідній справі остаточного рішення, буде діяти з урахуванням встановлених в ньому юридичних фактів і прав осіб та забезпечуватиме таким чином виконання рішення суду.
      При цьому в рішенні ЄСПЛ у справі «Шмалько проти України» суд наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право па доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 pоку).
      У справі «Войтенко проти України» суд знову повторює, що ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок (рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії»).
      У рішенні Європейського суду з прав людини від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули цієї Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права, одним з основоположних аспектів якого є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхні рішення, що набрали законної сили, не може ставитися під сумнів (див. також справу «Брумареску проти Румунії»). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.
      Таким чином, відмовляючи в задоволенні скарги в частині визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа, суди у цій конкретній справі не врахували, що рішення апеляційного суду, на виконання якого видано виконавчий лист, набуло статусу остаточного, сторони його не оскаржували в касаційному порядку.
      Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у цій справі до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» у травні 2015 року, тобто до запровадження ліквідаційної процедури та внаслідок розгляду справи в судах різних інстанцій остаточне рішення у справі було ухвалене після відкликання банківської ліцензії банку-боржника.
      Враховуючи значний проміжок часу, що пройшов до ухвалення остаточного рішення, особа, яка захищала своє право на стягнення пені, могла втратити можливість заявити свої вимоги до банку відповідно до статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та не повинна нести додатковий тягар із повторного доведення своїх законних вимог відповідно до іншого механізму реалізації таких прав, встановленого державою.
      Завершальною стадією розгляду справи є виконання остаточного судового рішення.
      Наявність норми пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачено повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого документу, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника, не може суперечити принципу верховенства права, меті й завданням цивільного судочинства, які спрямовані на захист порушеного права та виконання остаточного судового рішення.
      Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 16 квітня 2018 року у справі № 910/11908/16.
      Відповідно до частин першої та другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний, зокрема, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
      Враховуючи вказане, суди першої та апеляційної інстанції у цій конкретній справі дійшли неправильного висновку про відмову в задоволенні скарги частково. Таким чином, з урахуванням встановлених обставин, колегія суддів дійшла висновку, що наявні підстави для задоволення скарги в частині визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа, а також зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист, відкриття виконавчого провадження та вчинення необхідних та передбачених законом виконавчих дій, спрямованих на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Відповідно до частин першої - третьої статті 411 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      Отже, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення скарги на дії державного виконавця в цій частині.
      Судові рішення місцевого та апеляційного суду в частині задоволення вимог скарги на дії (бездіяльність) та рішення державного виконавця в касаційній скарзі до Верховного Суду ОСОБА_1 не оскаржував, тому судом касаційної інстанції не переглядаються.
      Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року в частині відмови в задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві щодо визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця та зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист скасувати та постановити в цій частині нове судове рішення про задоволення скарги в цій частині.
      Визнати неправомірним та скасувати рішення державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа № 761/14537/15-ц, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
      Зобов`язати Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві прийняти до виконання виконавчий лист № 761/14537/15-ц, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. С. Висоцька
      Судді А. І. Грушицький
      І . В. Литвиненко
      В. В. Сердюк
      І. М. Фаловська
      Джерело: ЄДРСР 85614507
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 910/7023/19
      Провадження № 12-146гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (далі - ПАТ «Укрнафта») на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року (судді Пономаренко Є. Ю., Руденко М. А., Дідиченко М. А.) та ухвалу Господарського суду міста Києва від 3 червня 2019 року (суддя Кирилюк Т. Ю.) у справі № 910/7023/19 за позовом ПАТ «Укрнафта» до Головного управління державної казначейської служби України у місті Києві (далі - Держказначейство) про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1.Короткий зміст наведених у позові вимог
      1.1. У травні 2019 року ПАТ «Укрнафта» звернулося до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Держказначейства про визнання незаконною бездіяльності відповідача щодо невиконання вимоги державного виконавця Печерського районного відділу Державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Держвиконавець) № 6365/10 від 26 листопада 2018 року і ухвали Господарського суду міста Києва від 2 листопада 2018 року у справі № 910/15376/15 та про зобов`язання відповідача виконати вимогу Держвиконавця й ухвалу Господарського суду міста Києва від 2 листопада 2018 року у справі № 910/15376/15.
      1.2. Позивач, керуючись приписами частини другої статті 4 та частини першої статті 336 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), частинами четвертими статей 18 та 53 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), вказав на бездіяльність відповідача, яка полягає у відмові виконувати передбачені чинним законодавством зобов`язання щодо виконання рішення суду з мотивів, передбачених підзаконним нормативно-правовим актом, що суперечить положенням частини другої статті 19 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
      1.3. Обґрунтовуючи підстави звернення до суду господарської юрисдикції, позивач вказав, що за змістом частини третьої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), цей спір не підлягає розгляду адміністративними судами, оскільки є спором приватноправового характеру, переслідує майновий інтерес і є похідним від спору про виконання правочину у господарських правовідносинах у справі № 910/15376/15.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Господарський суд міста Києва ухвалою від 3 червня 2019 року відмовив ПАТ «Укрнафта» у відкритті провадження у справі та роз`яснив позивачу, що спір віднесено до юрисдикції адміністративного суду.
      2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 3 червня 2019 року залишено без змін з тих самих підстав.
      2.3. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, також вказавши, що Закон № 1404-VIII передбачає порядок оскарження рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час примусового виконання рішення і лише до судового органу, який видав виконавчий документ. Держказначейство не є органом примусового виконання судових рішень в розумінні вказаного вище Закону, разом з тим, за змістом пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, тобто особою, що здійснює безспірне списання коштів з державного та місцевого бюджету за рішеннями судів.
      3. Короткий зміст касаційної скарги
      3.1. У серпні 2019 року ПАТ «Укрнафта» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 3 червня 2019 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      3.2. Скаржник вказав про порушення судами вимог пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України, що призвело до постановлення ухвали та постанови суду, які перешкоджають подальшому провадженню у справі та в яких суди дійшли помилкового висновку про належність спору до юрисдикції адміністративних судів.
      3.3. За доводами скаржника, суди в порушення частини третьої статті 19 КАС України не врахували, що спір у цій справі є похідним від вимог у приватно- правовому спорі та носить майновий інтерес, адже оскарження позивачем бездіяльності Держказначейства не має на меті захист прав позивача як учасника адміністративних правовідносин або захисту його права у владних підпорядкованих правовідносинах, натомість предметом спору є захист речового (цивільного) права позивача - права на повернення коштів.
      4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Укрнафта» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 3 червня 2019 року, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, справу № 910/7023/19 разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до приписів частини шостої статті 302 ГПК України.
      4.2. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що скаржник оскаржує ухвалу та постанову судів попередніх інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, вказуючи на помилковість висновків судів про віднесення спору до юрисдикції адміністративних судів, натомість скаржник вважає, що цей спір є спором господарської юрисдикції.
      4.3. Ухвалою від 10 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 910/7023/19 та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
      5.1. Додатковою постановою Вищого господарського суду України від 29 вересня 2016 року з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтербізнесконсалт» (далі - ТОВ «Інтербізнесконсалт» ) на користь ПАТ «Укрнафта» стягнуто судовий збір у розмірі 28 650,28 грн за подання касаційної скарги у справі № 910/15376/15.
      5.2. 20 жовтня 2016 року Господарський суд міста Києва на виконання вказаної вище постанови видав відповідний наказ, а 12 грудня 2016 року Головний державний виконавець Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління у місті Києві Кузьмишин Е.М. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 53096452 з виконання наказу Господарського суду міста Києва № 910/15376/15 від 20 жовтня 2016 року.
      5.3. Додатковою постановою Вищого господарського суду України від 12 грудня 2016 року з ТОВ «Інтербізнесконсалт» на користь ПАТ «Укрнафта» стягнуто судовий збір у розмірі 11 937,62 грн за подання касаційної скарги у справі №910/15376/15.
      5.4. 22 грудня 2016 року Господарський суд міста Києва на виконання вказаної вище постанови видав відповідний наказ, а 26 січня 2017 року Головний державний виконавець Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління у місті Києві Кузьмишин Е.М. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 53290713 з виконання наказу Господарського суду міста Києва № 910/15376/15 від 22 грудня 2016 року.
      5.5. Печерський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління у місті Києві при виконанні наказів господарського суду не виявив майна та/або коштів у ТОВ «Інтербізнесконсалт».
      5.6. Разом з тим, ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2018 року у справі № 910/15112/16 задоволено клопотання ТОВ «Інтербізнесконсалт», повернуто з Державного бюджету України на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» судовий збір у сумі 88 624,54 грн.
      5.7. ПАТ «Укрнафта», вважаючи, що сума судового збору в розмірі 88 624,54 грн., яка підлягає поверненню з Державного бюджету України на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» згідно з ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2018 року у справі № 910/15112/16, може погасити заборгованість ТОВ «Інтербізнесконсалт» перед ним у виконавчому провадженні, звернулося до суду із заявою про звернення стягнення на грошові кошти, які знаходяться на рахунках Держказначейства та підлягають поверненню ТОВ «Інтербізнесконсалт» за змістом ухвали Київського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2018 року у справі №910/15112/16.
      5.8. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 2 листопада 2018 року у справі №910/15376/15 заяву ПАТ «Укрнафта» про звернення стягнення на кошти боржника, що перебувають в інших осіб, задоволено частково; звернуто стягнення на кошти в розмірі 40 587,90 грн, які знаходяться на рахунках Держказначейства та підлягають переказу на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» на підставі ухвали Київського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2018 року у справі № 910/15112/16 у рахунок погашення боргу за наказами Господарського суду міста Києва № 910/15376/15 від 20 жовтня 2016 року та від 22 грудня 2016 року про стягнення ТОВ «Інтербізнесконсалт» на користь ПАТ «Укрнафта» 40 587 грн 90 коп. судового збору.
      5.9. Позивач звернувся до Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління у місті Києві з клопотанням про звернення стягнення на кошти, які підлягають поверненню ТОВ «Інтербізнесконсалт» з рахунків Держказначейства.
      5.10. В свою чергу, Печерський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління у місті Києві направив вимогу Держказначейству про переказ коштів, які знаходяться на його рахунках та підлягають переказу на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» на підставі ухвали Київського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2018 року у справі №910/15112/16.
      5.11. У відповідь на вказану вимогу Головне управління державної казначейської служби України у м. Києві зазначило про залишення її без виконання.
      5.12. Вважаючи бездіяльність Держказначейства щодо невиконання вимоги Держвиконавця № 6365/10 від 26 листопада 2018 року і ухвали Господарського суду міста Києва від 2 листопада 2018 року у справі №910/15376/15 незаконною, позивач звернувся до Господарського суду міста Києва із цим позовом.
      6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
      6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      6.2. Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
      6.3. Відповідно до статті 1291 Конституції Українисуд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
      6.4. Статтею 326 ГПК України визначено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
      6.5.Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      6.6. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України від 2 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону № 1404-VIII).
      6.7. За змістом позовної заяви та ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень позивач у цій справі звернувся за захистом свого майнового права, порушеного ТОВ «Інтербізнесконсалт», до господарського суду. Господарський суд розглянув спір у справі №910/15376/15, ухвалив відповідне рішення та видав зазначені вище накази про стягнення коштів на користь позивача з ТОВ «Інтербізнесконсалт».
      6.8. Видані господарським судом у справі №910/15376/15 накази підлягають примусовому виконанню органами державної виконавчої служби (державними виконавцями) відповідно до вимог Закону № 1404-VIII.
      6.9. Виконуючи рішення суду, виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб. На належні боржникові у разі передачі від інших осіб кошти, що перебувають на рахунках у банках та інших фінансових установах, стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом. За ухилення від виконання розпоряджень виконавця особа, в якої перебуває майно боржника, несе відповідальність відповідно до закону (частини перша, четверта та п'ята статті 53 Закону № 1404-VIII).
      6.10. Порядок звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, визначено статтею 336 ГПК України. Так, суд, що розглядав справу як суд першої інстанції, може за заявою стягувача або державного чи приватного виконавця звернути стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Заява розглядається судом протягом десяти днів з дня її надходження. Суд розглядає заяву про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, в судовому засіданні з викликом такої особи та учасників справи, проте їх неявка не перешкоджає розгляду справи за умови належного їх повідомлення про дату, час і місце розгляду справи. За заявою стягувача суд може накласти арешт на грошові кошти, які перебувають на рахунках (вкладах) чи на зберіганні у банках, інших фінансових установах і належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Про задоволення заяви про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, або про відмову у її задоволенні суд постановляє ухвалу. У разі задоволення заяви судове рішення може бути виконано шляхом звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником. Звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є підставою для визнання виконавчого документа, за яким боржник виступає стягувачем, таким, що не підлягає виконанню в розмірі стягнутої суми.
      6.11. Тобто, особа, яка має заборгованість перед боржником, що не оспорюється нею або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили, набуває статусу боржника саме у виконавчому провадженні, розпочатому виконавцем на виконання судового рішення, в силу ухвали суду про задоволення заяви стягувача, а не в межах окремих майнових відносин між стягувачем та такою особою.
      6.12. Права та обов`язки стягувача, боржника та виконавця у виконавчому провадженні, як і наслідки невиконання законних вимог виконавця, передбачені Законом № 1404-VIII зокрема, статтями 18 та 19 цього закону.
      6.13. Розділ VІ ГПК України також регламентує порядок здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, так, стаття 339 цього Кодексу передбачає, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права.
      6.14. Частина друга статті 343 ГПК України визначає, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
      6.15. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      6.16. Згідно з частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      6.17.Разом з тим, звертаючись з позовом в окремому позовному провадженні, ПАТ «Укрнафта» відповідних положень не врахувало та заявило в окремому позовному провадженні вимоги, які фактично є вимогами визнати незаконною бездіяльність боржника з невиконання судових рішень в межах виконавчого провадження та зобов`язати боржника виконати судові рішення (додаткові постанови Вищого господарського суду України від 29 вересня 2016 року та від 12 грудня 2016 року, ухвалу Господарського суду міста Києва від 2 листопада 2018 року у справі № 910/15376/15), що не відповідає приписам ЦК України та ГПК України.
      6.18.Вказуючи на належність цієї справи до справ адміністративної юрисдикції, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що відповідач - Головне управління державної казначейської служби України у місті Києві - не є виконавцем судових рішень у справі № 910/15376/15, а позивач в свою чергу не є учасником виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення коштів з Державного бюджету на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» у справі № 910/15112/16.
      6.19. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      6.20. Вказана підстава для відмови у відкритті провадження передбачена і за приписами кодексів інших юрисдикцій, а саме пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України, пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України. Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово звертала увагу на те, що вимоги вказаного припису розповсюджується як на позови, які не можна розглядати за правилами визначеного судочинства (певної юрисдикції), так і на позови, які суди взагалі не можуть розглядати як предмет позову (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17).
      6.21. За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для відкриття провадження у справі але з мотивів, викладених у цій постанові.
      7. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. За частиною першою та третьою статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права; зміна судового рішення може полягати у доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      7.2. З огляду на вищевказані обставини, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції, якою залишено без змінухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у цій справі, підлягає зміні в її мотивувальній частині з підстав викладених у цій постанові, та відповідно - залишенню без змін в її резолютивній частині.
      7.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судового рішення суду апеляційної інстанцій і залишення без змін його резолютивної частини судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» задовольнити частково.
      Змінити мотивувальну частину постанови Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 85806550