ANTIRAID

Рішення ЄСПЛ ZUBKOV AND OTHERS v. RUSSIA (Applications nos. 29431/05, 7070/06 5402/07) щодо незаконності прослуховування

Recommended Posts

Заявникам в цій справі не був наданий доступ до судових рішень, який надавав дозвіл на заходи прихованого спостереження за ними. Вони не отримали їх до того часу, доки питання не розглядалося судами під час кримінального провадження стосовно того, що факти, пов'язані зі спостереженням, на яких заявники засновували свої скарги в Суді, були встановлені вперше.

7 листопада 2017 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі Зубков проти Росії.

Справа була розпочата за заявами (№29431/05, 7070/06 and 5402/07) проти Російської Федерації, поданими до Суду трьома громадянами Росії, які були об'єднані з урахуванням їх фактичної та юридичної схожості

Заявники стверджували, зокрема, що вони стали об'єктами прихованого спостереження в порушення статті 8 Конвенції. Один із заявників також скаржився на надмірну тривалість кримінального провадження. Інший скаржився на нелюдські умови утримання під вартою та транспортування. Він також стверджував, що його досудове ув'язнення не супроводжувалося достатніми процесуальними гарантіями.

Заявник скаржився на те, що перехоплення його телефонного спілкування та прихована зйомка його і одного із заявників його зустрічі зі знайомими в орендованій квартирі, порушили його право на повагу до його приватного життя, листування та житла. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, яка має наступний зміст:

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Заявникам в цій справі не був наданий доступ до судових рішень, який надавав дозвіл на заходи прихованого спостереження за ними. Вони не отримали їх до того часу, доки питання не розглядалося судами під час кримінального провадження стосовно того, що факти, пов'язані зі спостереженням, на яких заявники засновували свої скарги в Суді, були встановлені вперше. Тому вони отримають рішення про засудження або рішення по апеляції до подання їх заяв до суду.

Уряд не продемонстрував для переконання Суду, що національні суди, які надали дозвіл на приховане спостереження за заявниками, перевірили, чи існувала "обгрунтована підозра" проти них, та застосовували тести на "необхідність в демократичному суспільстві" та "пропорційність". Більше того, відмова розкривати дозволи на спостереження за заявниками без будь-яких вагомих причин позбавила їх будь-якої можливості забезпечити законність заходу та її "необхідність у демократичному суспільстві", розглянути незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Отже стаття 8 Конвенції була порушена.

https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"itemid":["001-178343"]}

CASE OF ZUBKOV AND OTHERS v. RUSSIA.pdf

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      07 листопада 2018 року
      м. Київ
      Провадження N 13-34зво18
      Велика Палата Верховного Суду в складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Британчука В.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула заяву ОСОБА_3 про перегляд постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 07 травня 2014 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом,
      за участю секретаря судового засідання Холявчука А.А.,
      учасників судового провадження:
      прокурора Генеральної прокуратури України Чупринської Є.М.,
      ВСТАНОВИЛА:
      Історія провадження у кримінальній справі
      10 листопада 2010 року щодо ОСОБА_3 порушено кримінальну справу за ч. 3 ст. 368 Кримінального Кодексу України (далі - КК)
      11 листопада 2010 року ОСОБА_3 затримано в порядку ст. 115 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК 1960 року).
      Постановою від 12 листопада 2010 року Голосіївський районний суд м. Києва продовжив строк затримання ОСОБА_3 до десяти діб.
      19 листопада 2010 року ОСОБА_3 пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК.
      У цей же день Голосіївський районний суд м. Києва обрав ОСОБА_3 запобіжний захід у вигляді взяття під варту.
      Цю постанову місцевого суду залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2010 року.
      Постановою того ж місцевого суду від 10 січня 2011 року ОСОБА_3 продовжено строк тримання під вартою до трьох місяців.
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2011 року вказану постанову місцевого суду залишено без змін.
      Голосіївський районний суд м. Києва постановою від 10 лютого 2011 року продовжив ОСОБА_3 строк тримання під вартою до чотирьох місяців.
      Апеляційний суд м. Києва постановою від 10 березня 2011 року продовжив ОСОБА_3 строк тримання під вартою до шести місяців.
      12 травня 2011 року прокуратура Голосіївського району м. Києва передала Голосіївському районному суду м. Києва для розгляду кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_3 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368, ч. 5 ст. 191 КК.
      Цей місцевий суд постановою попереднього розгляду справи від 10 червня 2011 року кримінальну справу призначив до судового розгляду на 15 червня 2011 року та залишив щодо ОСОБА_3 без зміни запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
      Також цей суд постановами від 11 серпня 2011 року та 12 березня 2012 року відхилив клопотання ОСОБА_3 про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на підписку про невиїзд, а постановою від 5 лютого 2014 року залишив без задоволення клопотання підсудного про скасування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
      11 березня 2014 року ОСОБА_3 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з клопотанням про звільнення його з під варти.
      Слідчий суддя Шевченківського районного суду м. Києва ухвалою від 14 квітня 2014 року заяву ОСОБА_3 щодо незаконного тримання під вартою задовольнив та звільнив його з-під варти в залі суду.
      Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 07 травня 2014 року скасував вищевказану ухвалу слідчого судді, а матеріали за заявою ОСОБА_3 повернув Шевченківському районному суду м. Києва на новий розгляд у зв'язку з порушенням слідчим суддею правил територіальної підсудності та розгляду заяви за Кримінальним процесуальним Кодексом України (далі - КПК), замість КПК 1960 року.
      Слідчий суддя Шевченківського районного суду м. Києва під час повторного розгляду заяви ОСОБА_3 про звільнення з-під варти ухвалив 27 травня 2014 року рішення про направлення заяви до Голосіївського районного суду м. Києва за підсудністю.
      У зв'язку з неодноразовою неявкою підсудного у судові засідання цей суд постановою від 10 вересня 2014 року оголосив ОСОБА_3 у розшук та зупинив провадження у справі до його розшуку.
      Постановою від 21 квітня 2016 року суд кримінальну справу щодо ОСОБА_3 повернув прокурору Київської місцевої прокуратури N 1 на додаткове розслідування.
      Цю постанову було скасовано Апеляційним судом м. Києва ухвалою від 22 серпня 2017 року, а кримінальну справу повернуто на новий судовий розгляд в суд першої інстанції.
      На даний час розгляд кримінальної справи щодо ОСОБА_3 не закінчено. Вона перебуває у провадженні Голосіївського районного суду м. Києва.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 липня 2017 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року.
      Стислий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Красюков та інші проти України" від 12 квітня 2018 року (заява N 71560/13), яке набуло статусу остаточного 03 травня 2018 року (у текст рішення 23 травня 2018 року було внесено зміни), констатовано порушення щодо ОСОБА_3 підпункту "с" п. 1, п. 3 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у зв'язку з надмірною тривалістю досудового тримання заявника під вартою, незаконним досудовим триманням під вартою з 10 травня по 10 червня 2011 року (не було ухвалено жодної постанови), відсутністю у постанові суду від 10 червня 2011 року дати закінчення тримання під вартою та обґрунтування продовження строку тримання заявника під вартою.
      ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити ОСОБА_3 5900 євро відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
      Зміст заяви про перегляд судового рішення
      У заяві (з доповненнями до неї) про перегляд постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року (попередній розгляд кримінальної справи) та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року у зв'язку з встановленням рішенням ЄСПЛ у справі "Красюков та інші проти України" порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні його справи судом, ОСОБА_3 (далі - заявник) порушує питання про скасування ухвали суду апеляційної інстанції з закриттям провадження та скасування постанови попереднього розгляду кримінальної справи в частині обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
      Обґрунтовуючи необхідність перегляду судових рішень, заявник мотивує це законністю та обґрунтованістю ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду від 14 квітня 2014 року, якою його було звільнено з-під варти. Зазначає, що при існуванні нескасованої ухвали Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року, продовжує діяти рішення про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, яке було ухвалено постановою попереднього розгляду Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року. Заявник вважає, що саме такий захід індивідуального характеру зможе відновити його попередній юридичний стан.
      Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 459, ч. 3 ст. 463 КПК встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, є виключною обставиною і заяви про перегляд судового рішення за такою обставиною розглядаються Великою Палатою Верховного Суду.
      Мотивування та висновки Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який вважав за необхідне залишити заяву без задоволення, вивчивши наявні матеріали за заявою та перевіривши наведені у заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Держава Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції).
      Це відбувається шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві з огляду на ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
      Крім того, відповідно до ст. 2 Закону N 3477-IV та ст. 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом, іншими нормативно-правовими актами.
      Згідно з абз. 9 ч. 1 ст. 1 Закону N 3477-IV виконання рішення суду передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      Згідно зі ст. 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      Положення глави 3 Закону N 3477-IV передбачають, що констатоване ЄСПЛ порушення Конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних заходів.
      Згідно зі ст. 10 цього Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      Ці положення узгоджуються з Рекомендацією N R (2000)2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" від 19 січня 2000 року, прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів, згідно з якою повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      У заяві ОСОБА_3 про перегляд ухвали апеляційного суду та постанови попереднього розгляду місцевого суду висловлено прохання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ такого заходу індивідуального характеру, як розгляд справи зі скасуванням судового рішення апеляційного суду з закриттям провадження та скасування постанови попереднього розгляду кримінальної справи в частині обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
      Разом з тим, рішення ЄСПЛ не містить висновку про те, що встановлені стосовно ОСОБА_3 порушення Конвенції були спричинені такими рішеннями судів, існування яких й надалі зумовлює шкідливі наслідки, яких не можна усунути (виправити) іншим способом, аніж їх скасуванням (ухвали апеляційного та постанови місцевого судів).
      ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що ОСОБА_3 у нових скаргах (поданих після прийняття ЄСПЛ первинної скарги) вказував на несправедливість апеляційного провадження, що завершилося постановленням ухвали апеляційного суду від 07 травня 2014 року, та відмови у задоволенні апеляційної скарги заявника на постанову суду першої інстанції від 10 вересня 2014 року. Також скаржився за п. 1 ст. 6 Конвенції, що його не було повідомлено про засідання апеляційного суду від 07 травня 2014 року, яке відбулося за його відсутності. Він також посилався на підпункт "с" п. 1 ст. 5 та ст. 18 Конвенції, вказуючи, що апеляційний суд відмовив у розгляді справи по суті, та відхилив його апеляційну скаргу на постанову від 10 вересня 2014 року, якою суд першої інстанції постановив затримати його та доставити до суду для подальшого обрання запобіжного заходу.
      ЄСПЛ вважав, що нові скарги не є уточненням первинної скарги заявника, і вважав недоречним розглядати ці питання окремо. Ухвалив розглянути їх в окремій заяві.
      При цьому ЄСПЛ визнав обґрунтованими скарги щодо надмірної тривалості тримання під вартою на досудовому слідстві, незаконного тримання під вартою без ухвалення відповідного процесуального рішення, а також на відсутність у постанові місцевого суду від 10 червня 2011 року дати закінчення тримання під вартою та обґрунтування продовження строку тримання під вартою.
      За наслідками розгляду заяви ОСОБА_3 ЄСПЛ вирішив надати йому справедливу сатисфакцію у вигляді присудження 5900 євро компенсації у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
      Загальні принципи, яких дотримувався ЄСПЛ при розгляді заяви ОСОБА_3, а саме оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв'язку із цим грошова компенсація, дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за цих обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, що існували до вчинення порушень.У таких випадках засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання цих заходів покладається на компетентні органи державної влади.
      З урахуванням наведеного та з огляду на зазначені норми міжнародного і національного законодавства встановлене ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для перегляду судових рішень лише в тому випадку, коли можна досягти на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції.
      Стосовно ОСОБА_3 таке повне відновлення, зокрема шляхом скасування ухвали апеляційного суду (порушень Конвенції під час постановлення цієї ухвали в рішенні ЄСПЛ не констатовано) та постанови суду першої інстанції неможливе.
      Визнані порушення прав заявника мали місце у минулому, а на час розгляду заяви ОСОБА_3 Великою Палатою Верховного Суду він не зазнає негативних наслідків порушень тих його прав, яких було визнано ЄСПЛ (не знаходиться під вартою).
      Враховуючи, що з рішення ЄСПЛ не вбачається підстав для перегляду судових рішень щодо ОСОБА_3, його заяву має бути залишено без задоволення.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК (в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII. Далі - Закон N 2147-VIII), параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_3 про перегляд постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 07 травня 2014 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом залишити без задоволення.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя - доповідач В.В. Британчук
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      О.С. Золотніков Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 1326/1314/2012
      Провадження N 14-358звц18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря Гогуся В.О.,
      учасників справи:
      представник позивача - ОСОБА_3,
      відповідач - ОСОБА_4,
      представник відповідача - ОСОБА_5,
      розглянула у судовому засіданні
      заяву ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами
      рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року в складі колегії суддів Федоришина А.В., Берези В.І., Штефаніци Ю.Г. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року в складі колегії суддів Гримич М.К., Висоцької В.С., Умнової О.В.
      у цивільній справі за позовом військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (далі - Національна академія) до ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третіособи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про виселення
      з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом,
      УСТАНОВИЛА:
      У серпні 2011 року військовий прокурор Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Національної академії звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 20 серпня 2001 року керівництво академії у тимчасове користування відповідачам надало кімнату АДРЕСА_1.
      Спеціальний ордер для вселення, передбачений нормами Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) відповідачам не видавався, договір найму житлового приміщення з ними не укладався, відповідачі у трудових відносинах з Національною академією не перебувають, у зв'язку із чим прокурор просив виселити ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 з кімнати АДРЕСА_1 без надання їм іншого житлового приміщення.
      Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2012 року в задоволенні позову військового прокурора Львівського гарнізону відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі законно набули право бути орендарями у зв'язку з попередньою військовою службою ОСОБА_9 З огляду на чинні положення законодавства щодо соціального захисту колишніх військовослужбовців та членів їхніх сімей і на те, що на момент розгляду справи ОСОБА_7 була неповнолітньою, відповідачів не можна було виселити з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року апеляційну скаргу Національної академії задоволено частково. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2012 року скасовано і позов військового прокурора Львівського гарнізону задоволено. Виселено ОСОБА_9, ОСОБА_4., ОСОБА_6, ОСОБА_7 з кімнати АДРЕСА_1 без надання їм іншого житлового приміщення.
      Суд апеляційної інстанції керувався тим, що у матеріалах справи відсутні дані про прийняття компетентними органами рішення про надання відповідачам житла у гуртожитку і сторони цього факту не заперечували. Вселення сім'ї ОСОБА_9 до гуртожитку без прийняття такого рішення і спеціального ордера, хоч і на підставі погодження з командуванням військової установи, не породжує у них правових гарантій на користування житлом у гуртожитку, як це передбачено ЖК УРСР і Законом України від 20 грудня 1991 року N 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" для осіб, які на відповідній правовій підставі займають таке житло. Суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин норми статті 132 ЖК УРСР та Закону України від 04 вересня 2008 року N 500-VI "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" про заборону виселення з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення, оскільки таке право пов'язане з правомірним проживанням у гуртожитку та користуванням ним.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 відхилено. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року залишено без змін.
      Суд касаційної інстанції зазначив, що суд апеляційної інстанції повно встановив фактичні обставини справи на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів, правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин і з урахуванням зібраних доказів зробив обґрунтований висновок про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про задоволення позову.
      02 серпня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заяваОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв'язку із встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами.
      Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, заявники посилаються на рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9проти України", ухвалене за результатами розгляду їх заяви N 17365/14.
      Заявники просили скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року та залишити в силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2012 року.
      Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      У заяві про перегляд судових рішень, постановлених судами України у справі за позовом військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Національної академії до ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про виселення, заявники зазначали, що рішенням ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9 проти України", ухваленим за результатами розгляду заяви N 17365/14, поданої ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, установлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами.
      Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 17 серпня 2018 року відкрито провадження у зв'язку з виключними обставинами у цивільній справі N 1326/1314/2012.
      На виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 17 серпня 2018 року Міністерство юстиції України 27 серпня 2018 року направило суду копію автентичного перекладу українською мовою рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9проти України", якенабуло статусу остаточного.
      11 вересня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання за підписом начальника Національної академії про залишення без задоволення заяви відповідачів та про розгляд справи за відсутності представника Національної академії.
      21 вересня 2018 року військовий прокурор Львівського гарнізону звернувся до Великої Палати Верховного Суду з відзивом на заяву про перегляд судових рішень у зв'язку з виключними обставинами, у якому просив залишити рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій без змін.
      Позиція Великої Палати Верхового Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.
      З урахуванням видів судових рішень предметом перегляду є судові рішення, передбачені частинами першою, третьою-п'ятою статті 258 ЦПК України, а саме рішення, постанови, ухвали та судові накази.
      При зверненні із заявою ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 посилалися на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судових рішень, ухвалених судами України при розгляді зазначеної справи.
      Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства України.
      Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв'язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судомлише за наявності таких умов:
      1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи, або які унеможливлювали судовий розгляд;
      2) ці рішення національних судів України набрали законної сили;
      3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ);
      4) у такому рішенні міжнародної установи констатовано порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;
      5) у такому рішенні міжнародної установи зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні судового контролю за виконанням судових рішень;
      6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника;
      7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      Зазначене узгоджується з висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 20 березня 2018 року у справі N 14-12звц18, від 28 березня 2018 року у справі N 14-46звц18, від 17 квітня 2018 року у справі N 14-3звц18.
      У справі, яка переглядається, рішенням ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9проти України" (далі - Рішення) визнано прийнятними скарги ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та встановлено порушення національними судами статті 8 Конвенції відносно них (заяву у частині скарг, поданих ОСОБА_9, вилучено з реєстру справ відповідно до підпункту "а" пункту 1 статті 37 Конвенції).
      Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      У пункті 27 Рішення зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", пункт 44, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції", заява N 27013/07, підпункт "?" пункту 148 та пункт 155).
      У своєму Рішенні ЄСПЛ констатував, що рішення про оскаржуване виселення ухвалено Апеляційним судом Львівської області виключно на підставі того, що законного підґрунтя для вселення не було ab initio з огляду на те, що державний заклад, якому належала будівля, не оформив його належним чином. ЄСПЛ із цього приводу визнав, що рішення про виселення було ухвалено компетентним судом у результаті змагального провадження та мало певне підґрунтя у національному законодавстві (пункти 28, 29 рішення).
      Разом з тим ЄСПЛ у пунктах 31-33 Рішення зазначив, що оскаржуване рішення не ґрунтувалося на належних підставах, а, отже, не було необхідним у демократичному суспільстві. Коли національні суди дійшли висновку, що вселення не відповідало чинному законодавству, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар.
      Крім того, не було розглянуто, зокрема, питання про те, що з моменту вселення відповідачів до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років, заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх орендарями, протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов'язані з орендою.
      Як зазначив ЄСПЛ, підхід, застосований національним судами сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників (див., наприклад, рішення від 24 квітня 2012 року у справі "Йорданова та інші проти Болгарії", заява N 25446/06, пункт 123, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції", заява N 27013/07,пункт 156).
      Із цього приводу ЄСПЛ звернув увагу на аргумент Уряду України, що будь-яке право на тимчасове проживання у відповідному житловому приміщенні було тісно пов'язане зі статусом військовослужбовця ОСОБА_9, та що це право було втрачено у зв'язку з його звільненням з військової служби. ЄСПЛ готовий був визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності, проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду України з цього приводу були відхилені (абзац 2 пункту 33 рішення).
      ЄСПЛ констатував, що мало місце порушення статті 8 Конвенції (пункт 35 Рішення).
      У пункті 44 Рішення ЄСПЛ зазначив, що заявники не подали жодних вимог щодо справедливої сатисфакції, тому в нього немає підстав щось присуджувати.
      Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законами України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) та від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами.
      Відповідно до статті 1 Закону N 3477-IV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      Згідно зі статтею 10 Закону N 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      Згідно з абз. 2 частини третьої статті 429 ЦПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      У даному випадку ЄСПЛ констатував, що національні суди при розгляді справи не встановили фактичних обставин справи щодо користування заявниками спірним житловим приміщенням, не надали оцінки доказам сторін та не врахували усі доводи, що спричинило порушення прав заявників.
      У рішенні від 11 січня 2007 року у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" ЄСПЛ зазначив, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою ЄСПЛ (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої вбачається, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.
      З огляду на викладене та на обставини справи суд повинен вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; всебічно й повно дослідити обставини справи, тобто виконати дії, які суд касаційної інстанції не уповноважений здійснювати. Тому судові рішення у справіпідлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, який наділений повноваженнями відповідно до статті 376 ЦПК України, оскільки саме судом апеляційної інстанції були допущені порушення щодо дослідження аргументів, викладених в апеляційній скарзі з урахуванням принципів законності, необхідності обмежень у демократичному суспільстві та пропорційності.
      Керуючись підпунктом 3 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення", статтями 259, 268, 272, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      14 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 1-96/2007
      Провадження N 13-13зво18
      головуючого судді В.С. Князєва ,
      судді-доповідача Н.О. Антонюк ,
      суддів С.В. Бакуліної , В.В. Британчука , Д.А. Гудими , В.І. Данішевської , О.С. Золотнікова , О.Р. Кібенко , Л.М. Лобойка , Н.П. Лященко , О.Б. Прокопенка , Л.І. Рогач , І.В. Саприкіної , О.М. Ситнік , В.Ю. Уркевича ,
      за участю секретаря судового засідання Д.М. Пукаса ,
      учасники судового провадження:
      прокурор Генеральної прокуратури України - Є.М. Чупринська ,
      розглянула кримінальну справу за заявою засудженого ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Севастополі, проживає за адресою: АДРЕСА_1, неодружений, офіційно не працевлаштований, неодноразово судимий, востаннє - вироком Ленінського районного суду м. Севастополя за ч. 2 ст. 15 - ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК України) до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з конфіскацією майна,
      про скасування вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року, ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року та постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року в частині засудження ОСОБА_3 за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України, який мав місце 22 жовтня 2005 року щодо потерпілого ОСОБА_4, та направлення справи в суд першої інстанції на новий розгляд у цій частині з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом,
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
      1. Вироком Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України та засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. За ч. 2 ст. 15 - ч. 3 ст. 185 КК України ОСОБА_3 виправдано за відсутністю в його діях складу злочину. Вказаним вироком також вирішено питання щодо речових доказів.
      2. ОСОБА_3 визнано винним у тому, що він 22 жовтня 2005 року в стані алкогольного сп'яніння за попередньою змовою з ОСОБА_5, якого засуджено за цей злочин вироком Ленінського районного суду м. Севастополя від 7 лютого 2006 року, з метою таємного викрадення чужого майна (магнітоли з автомобіля), підійшов до автомобіля, що належав ОСОБА_4, який знаходився біля будинку АДРЕСА_2. ОСОБА_3 спробував відкрити замок дверей з метою викрадення магнітоли з цього автомобіля. Однак довести свій злочинний умисел до кінця ОСОБА_3 і ОСОБА_5 не змогли з причин, які не залежали від їхньої волі, оскільки в автомобілі знаходився власник автомобіля - потерпілий ОСОБА_4, який спробував припинити їхню злочинну діяльність. Тоді ОСОБА_3 і ОСОБА_5 з метою подолання опору з боку потерпілого ОСОБА_4 і забезпечення можливості реалізувати свій злочинний умисел стали погрожувати застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров'я потерпілого. Однак, ОСОБА_5 і ОСОБА_3, усвідомлюючи, що вони не можуть подолати опір потерпілого ОСОБА_4, з метою втечі з місця вчинення злочину застосували до потерпілого насильство: ОСОБА_3 завдав удар скляною пляшкою по голові потерпілого, внаслідок чого ОСОБА_4 було заподіяно легке тілесне ушкодження. Після цього ОСОБА_3 і ОСОБА_5 з місця вчинення злочину втекли.
      3. Крім цього, ОСОБА_3, який раніше вчинив розбій, 6 січня 2006 року в стані алкогольного сп'яніння поблизу будинку АДРЕСА_3 проникнув у салон автомобіля, звідки намагався таємно викрасти автомагнітолу вартістю 350 грн. Однак свого злочинного умислу до кінця не довів, оскільки був виявлений та затриманий до приїзду працівників правоохоронних органів потерпілим ОСОБА_7.
      4. Ухвалою Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року вирок суду першої інстанції залишено без змін.
      5. Постановою Верховного Суду України від 14 січня 2010 року відмовлено у витребуванні кримінальної справи щодо ОСОБА_3 для перевірки у касаційному порядку.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      6. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) 11 липня 2013 року постановив рішення у справі "ОСОБА_3 проти України". Цим рішенням констатовано порушення пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо законності тримання заявника під вартою у період з 6 січня до 12 січня 2006 року; пункту 3 статті 5 Конвенції; пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо незабезпечення явки свідка; пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність безсторонності суду першої інстанції, який виніс обвинувальний вирок заявнику.
      7. У параграфі 101 рішення "ОСОБА_3 проти України" ЄСПЛ зауважив, що підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції закріплює принцип, відповідно до якого перед тим, як обвинуваченого буде визнано винним, всі докази проти нього повинні бути представлені під час відкритого судового розгляду у його присутності з метою забезпечення змагальності доказів. Винятки з цього правила можливі, проте не можуть порушувати прав сторони захисту, які, як правило, передбачають, що обвинуваченому відповідним та належним чином повинна бути забезпечена можливість піддати сумнівам показання свідка та допитувати свідка, який свідчить проти нього, або безпосередньо під час дачі ним показань або пізніше на інших стадіях процесу.
      8. ЄСПЛ зробив висновок про те, що не було ніяких причин, не кажучи про поважні причини, для обмеження права заявника домогтися допиту свідка, чиї показання лягли в основу вироку заявникові (п. 109). Відповідно ЄСПЛ було констатовано порушення підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 110).
      9. Окрім цього, ЄСПЛ у параграфі 113 рішення у цій справі вказує, що пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає безсторонності суду. Безсторонність означає відсутність упередженості та прихильності.
      10. ЄСПЛ зауважив, що суддя І.П. Романова , яка одноособово визнала заявника винним, раніше розглядала по суті справу про обвинувачення ОСОБА_5, в межах якої вона виразила своє ставлення щодо участі та ролей ОСОБА_5 та заявника, зазначивши, серед іншого, що вони діяли за попередньою змовою та що заявникові належала ініціатива красти разом з ОСОБА_5 обладнання з автомобілів. Обидві вищезазначені справи стосувалися тих самих подій і означали оцінку тих самих доказів.
      11. ЄСПЛ врахував те, що суддя І.П. Романова сама вказала на вищезазначені обставини як на причину своєї заяви про самовідвід, у задоволенні якої, тим не менше, було відмовлено з формальної причини, яка полягала в тому, що відвід цієї судді не був необхідним згідно з відповідним законодавством (п. 117).
      12. Таким чином, ЄСПЛ погоджується з тим, що ця ситуація могла спричинити появу у заявника об'єктивно обумовленого внутрішнього сумніву щодо безсторонності цієї судді (див. "Морел проти Франції" (Morel v. France), заява N 34130/96, п. 44, ЕСНR 2000-VI). ЄСПЛ вважає, що сам факт того, що справа заявника розглядалася суддею, яка сама мала сумніви щодо своєї безсторонності у цій справі, підриває видимість справедливого судового розгляду (п. 118).
      13. Відповідно ЄСПЛ вважав, що цього достатньо, щоб зробити висновок, що суд, який визнав заявника винним, не може розглядатись як безсторонній і констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 119-120).
      Короткий зміст вимог за заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами
      14. У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року, ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року та постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року в частині засудження за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України за епізодом, який мав місце 22 жовтня 2005 року щодо потерпілого ОСОБА_4, і направлення справи в суд першої інстанції на новий розгляд у цій частині та поновлення строку на подання вказаної заяви. В іншій частині заявник просив залишити судові рішення без змін.
      15. У своїй заяві ОСОБА_3 зауважив, що рішенням ЄСПЛ від 11 липня 2013 року у справі "ОСОБА_3 проти України" (Application No. 2775/07; ОСОБА_3 v. Ukraine, 11 July 2013) встановлено факт порушення владою України, зокрема пунктів 1 і 3 (d) ст. 6 Конвенції в аспекті права на допит основного свідка і неупередженості суду.
      16. Констатацію саме цих порушень заявник вважає безумовною підставою для скасування судових рішень, винесених у його справі із направленням справи на новий розгляд в суд першої інстанції.
      17. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільнихі кримінальних справ від 27 лютого 2014 року засудженому ОСОБА_3 на підставі пункту 2 частини 1 статті 400-12 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) 1960 року поновлено строк для подання заяви про перегляд Верховним Судом України вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року, ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року та постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року у зазначеній заявником частині. Вказаною постановою також відкрито провадження за заявою ОСОБА_3 та витребувано матеріали кримінальної справи.
      18. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII (далі - Закон N 2147-VIII).
      19. Пунктом 15 Розділу XI "Перехідні положення" КПК України передбачено, що заяви про перегляд судових рішень у кримінальних справах, які були розглянуті до набрання чинності цим Кодексом, подаються і розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом, з урахуванням положень, передбачених параграфом 3 розділу 4 Перехідних положень Закону N 2147-VIII.
      20. Відповідно до пункту 3 параграфу 3 розділу 4 Перехідних положень Закону N 2147-VІІІзаяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у справах з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні відповідної справи судом, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються за правилами перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами, що діють після набрання чинності цим Законом.
      21. Матеріали провадження щодо ОСОБА_3 відповідно до пункту 3 параграфу 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII передано 15 лютого 2018 року Касаційним кримінальним судом до Великої Палати Верховного Суду.
      22. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2018 року витребувано з Ленінського районного суду м. Севастополя кримінальну справу щодо ОСОБА_3. Однак матеріали кримінальної справи до Верховного Суду надіслано не було.
      23. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2018 року витребувано у Міністерства юстиції України копії всіх матеріалів, пов'язаних із розглядом у ЄСПЛ справи "ОСОБА_3 проти України" (N 2775/07).
      24. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 11 вересня 2018 року за заявою прокурора відновлено втрачені матеріали кримінальної справи щодо ОСОБА_3.
      25. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року за клопотанням прокурора витребувано відновлені матеріали кримінальної справи з Дарницького районного суду м. Києва. Матеріали надійшли до Верховного Суду 31 жовтня 2018 року.
      Позиції учасників судового провадження
      26. У судове засідання ОСОБА_3 та його захисник С.А. Заєць не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
      27. Прокурор Є.М. Чупринська в судовому засіданні просила в задоволенні заяви ОСОБА_3 відмовити у зв'язку з недостатністю відновлених матеріалів кримінальної справи.
      Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду під час прийняття постанови, і законодавство, яким вона керується
      28. Суд дослідив матеріали кримінальної справи, обговорив наведені в заяві доводи, позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні у справі "ОСОБА_3 проти України", і зробив такі висновки.
      29. Ратифікувавши Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      30. Відповідно до частини 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) рішення ЄСПЛ є обов'язковими для виконання Україною.
      31. У статті 1 Закону N 3477-IV визначено, що виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату Стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      32. Додатковими заходами індивідуального характеру згідно статті 10 Закону N 3477-IV) є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      33. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      34. У поданій ОСОБА_3 заяві йдеться про виконання рішення ЄСПЛ шляхом застосування додаткових заходів індивідуального характеру - скасування вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року, ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року та постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року в частині обвинувачення за епізодом, який мав місце 22 жовтня 2005 року щодо потерпілого ОСОБА_4, і направлення справи в суд першої інстанції на новий розгляд у цій частині.
      35. Комітет міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року N R (2000)2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" (далі - Рекомендація N R (2000)2) зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: коли потерпіла сторона й далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні; наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту та які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження, та коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      36. Велика Палата Верховного Суду враховує аргументи заявника про встановлення ЄСПЛ у рішенні "ОСОБА_3 проти України" порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо незабезпечення явки свідка; пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність безсторонності суду першої інстанції, який виніс обвинувальний вирок заявнику.
      37. Проаналізувавши зміст порушень, встановлених рішенням ЄСПЛ у справі "ОСОБА_3 проти України", Велика Палата Верховного Суду констатує, що заявник ОСОБА_3 і надалі зазнає негативних наслідків рішень, ухвалених щодо нього на національному рівні.
      38. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані заявником судові рішення були прийняті із суттєвим порушенням пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо незабезпечення явки свідка; пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність безсторонності суду першої інстанції, який виніс обвинувальний вирок заявнику.
      39. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що єдиним додатковим заходом індивідуального характеру, який необхідно застосувати у цьому випадку є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який ОСОБА_3 мав до порушення Конвенції та Протоколів до неї (restitutio in integrum), - скасування вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року та ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року в частині засудження ОСОБА_3 за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України, який мав місце 22 жовтня 2005 року щодо потерпілого ОСОБА_4, і направлення справи в суд першої інстанції на новий розгляд у цій частині, а також скасування постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року повністю.
      40. У частині виправдання судом першої інстанції ОСОБА_3 за другим епізодом, який мав місце 6 січня 2006 року щодо потерпілого ОСОБА_7, вирок було оскаржено у апеляційному порядку прокурором. Судом апеляційної інстанції у задоволенні апеляційної скарги прокурора було відмовлено. З огляду на зазначене, підстав для скасування ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року в цій частині немає.
      41. Велика Палата зауважує також, що відповідно до частини 1 статті 12 Закону України 15 квітня 2014 року N 1207-VII "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" у зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях необхідно забезпечити розгляд кримінальної справи щодо ОСОБА_3 одним з районних судів міста Києва, визначеним Апеляційним судом міста Києва.
      42. Указом Президента України N 452/2017 від 29 грудня 2017 року "Про ліквідацію апеляційних господарських судів та утворення апеляційних господарських судів в апеляційних округах" Апеляційний суд міста Києва ліквідовано та утворено Київський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Київську область і місто Київ, з місцезнаходженням у місті Києві.
      43. Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-22 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, пунктом 15 Розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України2012 року, пунктом 2 параграфу 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_3 задовольнити.
      2. Постанову Верховного Суду України від 14 січня 2010 року скасувати.
      3. Вирок Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року в частині засудження ОСОБА_3 за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України, який мав місце 22 жовтня 2005 року, та ухвалу Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року за результатами перегляду вироку в цій частині скасувати та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
      4. В іншій частині ці судові рішення залишити без зміни.
      5. Направити кримінальну справу до Київського апеляційного суду для визначення підсудності.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач Н.О. Антонюк
      Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      16 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 2-о-73/2012
      Провадження N 14-384звц18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді - Князєва В.С.,
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,
      за участі:
      секретаря судового засідання Ільїних Ю.В.,
      прокурора Генеральної прокуратури України Зарудяної Н.О.
      розглянувши заяву ОСОБА_4, подану її представником ОСОБА_5, про перегляд ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року (у складі суддів Бреславського О.Г., Половінкіної Н.Ю., Савчук М.В.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року (у складі судді Горелкіної Н.А.)
      у цивільній справі за заявою ОСОБА_6, ОСОБА_7, заінтересовані особи: служба у справах дітей Чернівецької міської ради, притулок для дітей служби у справах дітей Чернівецької обласної державної адміністрації, про усиновлення дитини,
      УСТАНОВИЛА:
      24 вересня 2012 року ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до суду із заявою про усиновлення малолітньої дитини.
      Свої вимоги обґрунтовували тим, що перебувають у зареєстрованому шлюбі з 1991 року. Від шлюбу мали сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_4. Від незалежних від них причин вони не в змозі мати дітей, але мріють про сім'ю, в якій би росла та виховувалась дитина. За таких обставин вирішили усиновити дитину і звернулись із клопотанням до відповідних органів.
      Висновком служби у справах дітей Сторожинецької районної державної адміністрації від 23 листопада 2011 року N 08 ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зараховано на облік як кандидатів в усиновлювачі під N 36. 30 серпня 2012 року згідно з направленням N 34 служби у справах дітей Чернівецької обласної державної адміністрації (далі - Чернівецька ОДА) від 30 серпня 2012 року, у присутності головного спеціаліста служби у справах дітей Чернівецької міської ради, в приміщенні притулку для дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7 познайомились і встановили контакт із малолітнім ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2.
      Дитина їм дуже сподобалась і вони встановили з нею гарні та доброзичливі стосунки, а 17 вересня 2012 року притулок надав згоду на усиновлення ОСОБА_9
      19 вересня 2012 року орган опіки та піклування Чернівецької міської ради, дослідивши фінансовий стан та матеріальне становище ОСОБА_6 та ОСОБА_7, надав висновок про доцільність усиновлення малолітнього вихованця притулку для дітей служби у справах дітей Чернівецької ОДА ОСОБА_9 та відповідність його інтересам дитини.
      Вказують, що сім'я матеріально забезпечена та фізично здорова. Заявники проживають у власному семикімнатному будинку житловою площею 109,1 кв. м з усіма комунальними зручностями. Для дитини буде облаштована окрема кімната і створено всі умови для належного її проживання, виховання та розвитку. ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зазначають, що їх місячний заробіток складає 8-9 тис. грн. У їх власності є два автомобілі.
      До кримінальної відповідальності ніхто з них не притягувався. Сім'я веде здоровий спосіб життя, де панує любов та взаємоповага.
      Вказують, що мати ОСОБА_9, ОСОБА_10, рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 5 липня 2012 року за неналежне виконання батьківських обов'язків позбавлена батьківських прав відносно сина. Батько дитини записаний зі слів матері відповідно до статті 135 Сімейного кодексу України.
      Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 14 серпня 2012 року N 510/16 малолітньому ОСОБА_9 надано статус дитини, позбавленої батьківського піклування. З 27 липня 2012 року останній перебуває на місцевому обліку дітей, позбавлених батьківського піклування, які підлягають усиновленню.
      У заяві також вказують, що у ОСОБА_9 є рідна сестра ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_3, та тітка - ОСОБА_4, які проживають в м. Магадан, Росія. Наприкінці серпня 2012 року до служби у справах дітей зателефонувала ОСОБА_4 та висловила бажання взяти хлопчика під опіку. Головний спеціаліст служби Воробець Г.П. повідомила, що ОСОБА_9 перебуває на місцевому та регіональному обліку дітей, відносно яких виникли підстави для усиновлення.
      4 вересня 2012 року на адресу служби у справах дітей міської ради надійшла факсограма від управління освіти м. Магадана, в якій повідомлялося, що громадянка ОСОБА_4 висловила бажання встановити опіку над малолітнім ОСОБА_9
      Працівниками служби у справах дітей на електронну адресу управління освіти м. Магадан відправлено лист, в якому повідомлено, що виконавчим комітетом Чернівецької міської ради буде надано висновок про доцільність усиновлення дитини громадянами України. Натомість громадянка ОСОБА_4 має право звернутись до Першотравневого районного суду м. Чернівців із заявою про встановлення опіки над племінником, з наданням відповідних документів як опікуна та документів, які б підтверджували родинні стосунки з дитиною. Однак станом на 19 вересня 2012 року заяв та повідомлень від ОСОБА_4 на адресу служби у справах дітей не надходило, що підтверджується зазначеним висновком про доцільність усиновлення.
      З огляду на викладене просили заяву задовольнити.
      Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 2 жовтня 2012 року заяву задоволено: надано дозвіл на усиновлення малолітньої дитини ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, заявниками. Зобов'язано відділ державної реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції: внести зміни до відповідного актового запису, змінивши відомості про біологічних батьків дитини на відомості про заявників та прізвище дитини на прізвище заявника; на підставі вказаних змін видати нове свідоцтво про народження дитини.
      У лютому 2013 року ОСОБА_4 звернулася до Апеляційного суду Чернівецької області з апеляційною скаргою на зазначене рішення, посилаючись на порушення судом її права на опіку над близьким родичем та права подати аргументи проти усиновлення. Так, ОСОБА_4 стверджувала, що судом не враховано наявності близьких родичів ОСОБА_9 - зведеної сестри ОСОБА_11 та тітки ОСОБА_4, які не були поінформовані про провадження та не брали участі у ньому; не перевірено громадянства ОСОБА_9 та, відповідно, не дотримано порядку усиновлення, встановленого міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Україною; не взято до уваги її повідомлення українській службі у справах дітей про намір стати опікуном ОСОБА_9, для чого вона здійснювала підготовку необхідних документів.
      Просила поновити строк на оскарження рішення, який пропущений нею з поважних причин, скасувати рішення суду та ухвалити нове - про відмову в позові.
      Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 6 лютого 2013 року відкрито апеляційне провадження за скаргою ОСОБА_4 на рішення суду першої інстанції.
      Ухвалою цього ж суду від 4 квітня 2013 року зазначене апеляційне провадження закрито.
      Закриваючи апеляційне провадження за скаргою ОСОБА_4, апеляційний суд виходив із того, що її посилання на порушення закону при вирішення питання усиновлення ОСОБА_9 фактично зводяться до оспорення усиновлення. Разом із тим рішення суду першої інстанції не стосувалось її прав або інтересів, пов'язаних із встановленням опіки над дитиною, чи будь-яких відповідних обов'язків, які можуть бути предметом окремого позову. Відтак ОСОБА_4 не має права на апеляційне оскарження цього рішення.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року ОСОБА_4 відмовлено у відкритті касаційного провадження на ухвалу апеляційного суду на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час постановлення ухвали.
      У грудні 2013 року ОСОБА_4 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ) із заявою N 6878/14, у якій скаржилась переважно за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на відсутність у неї доступу до провадження щодо усиновлення її племінника та, що оскаржуване усиновлення порушило її право за статтею 8 Конвенції.
      17 квітня 2018 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "Лазоріва проти України" (далі також - Рішення), яким постановив, що:
      - було порушення статті 8 Конвенції;
      - немає необхідності окремо розглядати скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції;
      - встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнала заявниця.
      Суд постановив стягнути із держави-відповідача на користь заявниці 215 євро компенсації судових та інших витрат.
      Указане рішення набуло статусу остаточного 17 липня 2018 року.
      21 серпня 2018 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_4 про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України, а саме у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 серпня 2018 року відкрито провадження у зазначеній справі за виключними обставинами.
      У своїй заяві ОСОБА_4 просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року та направити справу на новий апеляційний розгляд.
      Заяву мотивовано тим, що рішенням ЄСПЛ від 17 квітня 2018 року у справі "Лазоріва проти України", ухваленим за результатами розгляду її заяви N 6878/14, встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судом.
      Учасники справи в судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце судового розгляду повідомлені належним чином.
      Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який заперечив проти задоволення заяви, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява ОСОБА_4 підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Пунктом 1 статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
      Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      Рішенням від 17 квітня 2018 року, ухваленим у справі "Лазоріва проти України", ЄСПЛ встановлено, що втручання у приватне життя заявниці не відповідало процесуальним вимогам статті 8 Конвенції, та що, відповідно, було порушення цього положення. При цьому Суд вважав, що стосовно скарг заявниці за статтею 8 Конвенції по суті існували три принципові юридичні питання, на які необхідно відповісти:
      (і) чи стосується справа права або інтересу, охоронюваного статтею 8 Конвенції, та, зокрема, чи стосується вона "сімейного життя" або "приватного життя" заявниці;
      (іі) чи було втручання у право заявниці на повагу до "сімейного життя" або "приватного життя"; та
      (ііі) чи свідчить про порушення статті 8 Конвенції стверджувана відмова органів влади України та судів у належному розгляді наміру заявниці стати опікуном її племінника та/або їхня відмова залучити її до процесу прийняття рішення щодо усиновлення її племінника.
      Стосовно першого питання Суд зазначив, що аргумент заявниці, що вона встановила сімейні стосунки або зв'язки з її племінником, не підтверджується достатніми доказами або переконливими доводами. Дитина не проживала разом із заявницею, і остання посилалася лише на один свій приїзд до неї протягом приблизно п'яти років, у період з 2007 до 2012 року. Отже, стосунки або зв'язок заявниці з її племінником не є таким, що підпадає під визначення "сімейного життя". Крім того, щодо її можливого наміру встановити "сімейне життя" з її племінником, ставши його опікуном, Суд нагадав, що стаття 8 Конвенції не гарантує права на створення сім'ї (пункт 65 Рішення).
      Проте інтерес заявниці у підтримці та розвитку її відносин або зв'язку з її племінником можливо підпадає під визначення "приватного життя", яке є ширшим поняттям і охоплює, inter alia, право на встановлення та розвиток стосунків з іншими людьми. Відповідний інтерес мав фактичні та юридичні підстави (пункт 66 Рішення).
      Беручи до уваги всі наведені міркування у сукупності, Суд дійшов висновку, що ця справа скоріше стосується "приватного життя" заявниці, а не її "сімейного життя", у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції (пункт 67 Рішення).
      Повертаючись до другого питання, Суд зазначив, що усиновлення племінника заявниці становило втручання у її право на повагу до її приватного життя. Воно призвело до (і) порушення зв'язку між заявницею та її племінником та (іі) унеможливило її намір стати опікуном свого племінника (пункт 68 Рішення).
      Щодо питання відповідності втручання у цій справі вимогам статті 8 Конвенції Суд вважає, що ця справа свідчить про процесуальний недолік або провину з боку українських органів влади та судів. Зокрема, при вирішенні питання про усиновлення дитини органи влади та суди визнали намір заявниці встановити опіку над її племінником, але не розглянули його належним чином. Суди не пояснили, чому усиновлення ОСОБА_9 краще відповідало його інтересам на відміну від опіки, яку мала намір встановити його тітка, хоча це безумовно було необхідним для з'ясування того, що становило найкращі інтереси дитини, тобто основного питання в оскаржуваному провадженні щодо усиновлення. Навіть припускаючи, що небажання органів влади і судів розглядати це питання можна пояснити тим, що на момент ухвалення оскаржуваних рішень заявниця не подала офіційної заяви про встановлення опіки, та враховуючи, що вона діяла належним чином відповідно до рекомендації, наданої службою у справах дітей, Суд зазначає, що її аргумент щодо часових обмежень був цілком проігнорований (пункт 69 Рішення).
      На підставі наведених міркувань Суд дійшов висновку, що втручання у приватне життя заявниці не відповідало процесуальним вимогам статті 8 Конвенції, та що, відповідно, було порушення цього положення. Ці міркування також усувають необхідність розгляду інших аргументів, наведених сторонами щодо цієї частини заяви (пункт 70 Рішення).
      Разом із тим Суд зазначив, що скарга на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції пов'язана зі скаргою, розглянутою за статтею 8 Конвенції, і тому аналогічним чином є прийнятною. Проте з огляду на висновки, які стосуються статті 8, немає необхідності окремо розглядати, чи було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у цій справі.
      Таким чином, ЄСПЛ встановлено порушення процесуального аспекту статті 8, який вимагає, щоб процес прийняття рішень, який призвів до заходів втручання, був справедливим та забезпечував належну повагу до інтересів, захищених цією статтею. Процесуальний аспект статті 8 тісно пов'язаний з правами та інтересами, захищеними статтею 6 Конвенції, яка забезпечує процедурну гарантію, а саме - "право на суд" при визначенні своїх "цивільних прав та обов'язків", тоді як процесуальна вимога статті 8 охоплює не лише адміністративні процедури, а й судове провадження, але це також є доповненням до більш широкої мети забезпечення належної поваги, зокрема, до приватного життя.
      Відповідно до статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      Згідно з частиною першою статті 1 Закону N 3477-IV виконанням рішення є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини.
      Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (стаття 10 Закону N 3477-IV).
      Судом не встановлено порушення статті 8 Конвенції в її матеріальному аспекті, а тому належним заходом індивідуального характеру в цій справі відповідно до статті 10 Закону N 3477-IV слід визначити скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року та ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року з метою розгляду апеляційної скарги ОСОБА_4 по суті.
      Під час розгляду по суті апеляційної скарги ОСОБА_4 апеляційному суду необхідно врахувати висновки, викладені у Рішенні, яким установлено, що стосунки або зв'язок ОСОБА_4 із ОСОБА_9 не є такими, що підпадають під визначення "сімейного життя", а стаття 8 Конвенції не гарантує їй права на створення сім'ї у зв'язку з її можливим наміром встановити "сімейне життя" з її племінником, ставши його опікуном, відтак справа стосується охоронюваного цією статтею права на повагу "приватного життя" заявниці.
      Усиновлення племінника ОСОБА_4 становило втручання у її право на повагу до її приватного життя, тому висновок апеляційного суду про те, що рішення суду першої інстанції не стосувалось її прав або інтересів не відповідає вимогам статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті, а тому хоча ця стаття не містить чітких процесуальних вимог, заявниця має бути залучена до процесу прийняття рішення у цілому тією мірою, яка є достатньою для надання їй належного захисту своїх інтересів, гарантованих статтею 8 Конвенції.
      Виправляючи процесуальний недолік, який полягав у неналежному розгляді наміру заявниці стати опікуном її племінника, суду необхідно надати висновки, які б давали відповідь на питання, окреслені, зокрема, у пункті 69 Рішення, з урахуванням найкращих інтересів дитини, виходячи з обставин, які склалися та існують на час нового розгляду справи.
      Ураховуючи викладене, ухвала Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 3, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_5, про перегляд ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року у цивільній справі за заявою ОСОБА_6, ОСОБА_7, заінтересовані особи: служба у справах дітей Чернівецької міської ради, притулок для дітей служби у справах дітей Чернівецької обласної державної адміністрації, про усиновлення дитини задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
    • Автор: ANTIRAID
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
      у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“
      м. Київ
      Справа № 1 -3/2018(2717/14)
      7 листопада 2018 року
      № 9-р/2018
      Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів:
      Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, доповідача, Головатого Сергія Петровича,
      Гультая Михайла Мирославовича,
      Завгородньої Ірини Миколаївни,
      Запорожця Михайла Петровича,
      Касмініна Олександра Володимировича,
      Колісника Віктора Павловича,
      Кривенка Віктора Васильовича,
      Лемака Василя Васильовича,
      Литвинова Олександра Миколайовича,
      Мельника Миколи Івановича,
      Мойсика Володимира Романовича,
      Первомайського Олега Олексійовича,
      Саса Сергія Володимировича,
      Сліденка Ігоря Дмитровича,
      Тупицького Олександра Миколайовича,
      Шаптали Наталі Костянтинівни,
      розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 7 розділу II Закону України
      „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“ від 27 березня 2014 року № 1166-VII.
      Заслухавши суддю-доповідача Шевчука С.В., представника суб’єкта права на конституційне подання Долженкова О.В., Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова А.О., представника Кабінету Міністрів України - Міністра соціальної політики України Розенка П.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України
      установив:
      1.    До Конституційного Суду України звернулися 50 народних депутатів України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“, прийнятого Верховною Радою України 27 березня 2014 року за № 1166-VII, (Відомості Верховної Ради України, 2014 p., № 20-21, ст. 745) (далі — Закон № 1166), якими передбачено внесення змін до Закону України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми“ від 21 листопада 1992 року № 2811—XII зі змінами (далі - Закон № 2811), а саме:
      „1) пункт 3 частини першої статті 3 виключити;
      2)    текст статті 12 викласти у такій редакції:
      ,Допомога при народженні дитини призначається у розмірі 41 280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10 320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України“;
      3)    у статті 123 слово „першої*“ виключити;
      4)    розділ IV „Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку“ виключити“. 
      Автори клопотання вважають, що оспорювані положення Закону № 1166 не відповідають частині другій статті 8, статті 21, частинам другій, третій статті 22, частині першій статті 46 Конституції України.
      Згідно з підпунктами 1, 4 пункту 7 розділу II Закону № 1166 у Законі № 2811 виключено пункт 3 частини першої статті 3, у якому було передбачено, що сім’ям з дітьми призначається державна допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також розділ IV „Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку“, який містив положення щодо права на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 13), умов призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 14), розміру допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 15).
      Частиною першою статті 15 Закону № 2811 у редакції до внесення змін Законом № 1166 було передбачено, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі, що дорівнює різниці між прожитковим мінімумом, встановленим для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 130 гривень.
      2.    Конституційний Суд України, вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, виходить з такого.
      2.1.    У Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3); держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (частина четверта статті 13). Вказані положення визначають,  зокрема, соціальну орієнтованість держави, що є важливою конституційною гарантією соціальних прав людини в Україні.
      Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року № З-рп/2012).
      Відповідно до Конституції України рівність прав жінки і чоловіка забезпечується, у тому числі, правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (частина третя статті 24); громадяни мають право на соціальний захист (частина перша статті 46); кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48); сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (частина третя статті 51).
      Держава зобов’язана створити ефективну систему соціального захисту різних категорій осіб, яка сприяла б узгодженню рівня їхнього життя з реалізацією права на достатній життєвий рівень для них та їхніх сімей шляхом надання відповідного соціального забезпечення; заходи соціального захисту мають втілювати ідеї соціальної солідарності та справедливості, бути спрямовані на охорону і захист особи при настанні можливих соціальних ризиків (абзац четвертий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року № 5-р/2018).
      Конституційний Суд України вважає, що з метою виконання конституційного обов’язку щодо утвердження соціальних прав держава має не лише створити систему соціального захисту, а й забезпечити її належне функціонування. Ця система повинна гарантувати охорону, зокрема, сім’ї, дитинства, материнства і батьківства. 
      2.2. Фінансування соціальних та інших зобов’язань держави має бути реальним та здійснюватися відповідно до її фінансово-економічних можливостей. За юридичною позицією Конституційного Суду України у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства; проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов’язана з обов’язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю (абзац п’ятий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року № 5-р/2018).
      На тому, що наявні ресурси держави та її соціальні зобов’язання є взаємозалежними, наголошено і в актах міжнародного права з питань захисту прав і свобод людини і громадянина.
      Так, у Загальній декларації прав людини 1948 року вказано, що кожен, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і може здійснювати - шляхом національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури й ресурсів кожної держави - економічні, соціальні й культурні права, що є неодмінними для його гідності й вільного розвитку його особистості (стаття 22).
      У пункті 1 статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року йдеться про зобов’язання держави „в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів“.
      Згідно з позицією Комітету Організації Об’єднаних Націй з економічних, соціальних і культурних прав у випадку, коли наявних ресурсів явно недостатньо, за державою-учасницею залишається зобов’язання забезпечити максимально повне здійснення економічних, соціальних і культурних прав за обставин, що склалися, з метою захисту членів або групи суспільства, які перебувають у найбільш несприятливому становищі, шляхом прийняття відносно недорогих цільових програм; якщо держава-учасниця посилається на обмеженість ресурсів, тоді необхідно зважати на такі критерії: рівень розвитку країни; серйозність передбачуваного порушення; поточна економічна ситуація в країні, зокрема, чи країна переживала період економічного спаду; наявність інших серйозних підстав щодо обґрунтування обмеженості ресурсів держави-учасниці, як, наприклад, у результаті стихійного лиха або внаслідок внутрішнього або міжнародного збройного конфлікту; чи намагалася держава-учасниця знайти маловитратні варіанти тощо (пункти 4, 10 Заяви „Оцінка зобов’язання щодо вжиття заходів „в максимальних межах наявних ресурсів“, передбачених факультативним протоколом до Пакту“ від 10 травня 2007 року № 10 Е/С. 12/2007/1).
      Як зазначено в пункті 10 Загальних коментарів № 3 Комітету Організації Об’єднаних Націй з економічних, соціальних і культурних прав, природа зобов’язань, що їх взяли на себе держави-учасниці відповідно до пункту 1 статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, полягає в тому, що ці держави повинні забезпечити хоча б мінімальний сутнісний рівень захисту кожного з цих прав (U.N.Doc. Е/1991/1 /22-E/CN.4/1991 /1 Annex III (1990).
      На переконання Конституційного Суду України, у разі виникнення об’єктивної потреби дії держави щодо перерозподілу або зменшення соціальних видатків мають бути тимчасовими і повинні мати часові межі, потрібні для стабілізації і покращення фінансово-економічної ситуації. 
      3.    Відповідно до положень частини третьої статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
      У Рішенні від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 Конституційний Суд України розвинув та конкретизував сформульовані ним раніше юридичні позиції щодо змісту названих положень, зазначивши таке:
      -    „оскільки стаття 22 міститься у розділі II „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина“ Конституції України і в ній сформульовано загальну вимогу щодо законодавчого регулювання існуючих прав і свобод, то положення частини третьої цієї статті необхідно інтерпретувати у взаємозв’язку з положеннями частин першої, другої статті 22, частини першої статті 64, частини першої статті 157 Основного Закону України та розуміти як такі, що поширюються на всі існуючі права і свободи людини, гарантовані Конституцією України“ (абзац сьомий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини);
      -    „відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення“ (абзац дев’ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини);
      -    „положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності“ (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
      Враховуючи наведене, твердження суб’єкта права на конституційне подання щодо невідповідності положень пункту 7 розділу II Закону № 1166 вимогам Основного Закону України Конституційний Суд України розглядає з урахуванням юридичних позицій, викладених у зазначеному рішенні.
      4.    У Конституції України наголошено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3), і передбачено такі соціальні права, як право громадян на соціальний захист (частина перша статті 46), право на житло (частина перша статті 47), право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (стаття 48), право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (частина перша статті 49).
      Верховна Рада України при формуванні соціальної політики держави відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України у законах самостійно визначає, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства і батьківства та може збільшувати, зменшувати або перерозподіляти соціальні виплати й допомогу з урахуванням принципів пропорційності та соціальної справедливості.
      Держава здійснює регулювання змісту та обсягу соціальних прав, встановлюючи обмеження щодо їх реалізації не лише в Конституції, а й у законах України. Законодавчі обмеження не можуть порушувати сутнісний зміст цих прав. Відповідно до частин першої, другої статті 24 Основного Закону України такі обмеження повинні мати недискримінаційний характер.
      Конституційний Суд України вважає, що зміни законодавства у соціальній сфері, складна фінансово-економічна ситуація, потреба в забезпеченні збалансованості Державного бюджету України не повинні призводити до порушення гідності людини, яка належить до фундаментальних цінностей, захищених Конституцією України, та становить основу системи конституційного захисту прав і свобод людини і громадянина. Обов’язковою складовою людської гідності є доступ людини до мінімальних соціальних благ, здатних забезпечити їй достатній і гідний життєвий рівень. Верховна Рада України, формуючи соціальну політику держави, повинна гарантувати ефективну реалізацію права на повагу до людської гідності, зокрема, шляхом забезпечення пенсій, Інших видів соціальних виплат та допомоги для осіб, які потребують соціального захисту.
      5.    Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (частина перша); це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними (частина друга); пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя).
      Право громадян на соціальний захист є комплексним, його зміст визначають як Конституція, так і закони України. Згідно з частиною першою статті 46 Конституції України складовими права громадян на соціальний захист є право на забезпечення їх у разі: 1) повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; 2) втрати годувальника; 3) безробіття з незалежних від них обставин; 4) старості; 5) в інших випадках, передбачених законом. Конституційний Суд України вважає, що складові конституційного права громадян на соціальний захист, зазначені у пунктах 1-4 цього абзацу, не можуть бути скасовані законом.
      Не може бути скасоване законом також право на пенсійне забезпечення, яке, як зазначив Конституційний Суд України, „є складовою конституційного права на соціальний захист. Згідно зі статтею 46 Конституції України це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення“ (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).
      Водночас інші складові права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46 Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом ухвалення законів, тому вона може змінити, скасувати або поновити їх при формуванні соціальної політики держави за умови дотримання конституційних норм та принципів.
      6.    Зі змісту статті 46 Основного Закону України випливає, що держава зобов’язана здійснювати соціальний захист насамперед тих осіб, які не можуть самостійно себе забезпечити шляхом реалізації права на працю та/або позбавлені засобів Існування. При цьому соціальна орієнтованість держави та принцип соціальної солідарності не можуть замінити особисту відповідальність людини за власну долю та добробут своєї сім’ї. Державна система соціального захисту має заохочувати і не повинна стримувати прагнення особи покращити умови життя для себе і своєї сім’ї.
      У преамбулі Закону № 2811 вказано, що він встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім’ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.
      У Законі № 2811 закріплено такі види державної допомоги сім’ям з дітьми: допомога у зв’язку з вагітністю та пологами (стаття 7); допомога при народженні дитини (стаття 10); допомога при усиновленні дитини (стаття 12і); допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування (стаття 16); допомога на дітей одиноким матерям (стаття 18і). Відповідно до статті 4 Закону № 2811 покриття витрат на виплату зазначених видів державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.
      Верховна Рада України може встановлювати, модернізувати або поновлювати види державної допомоги сім’ям з дітьми, змінювати розмір цієї допомоги, механізми її нарахування та надання, оскільки вони не закріплені в Конституції України, а визначаються у законах відповідно до соціальної політики держави. Проте такі законодавчі зміни не можуть бути спрямовані на ухилення держави від її обов’язків, визначених, зокрема, у статтях 3, 24, 51 Основного Закону України.
      6.1.    Відповідно до підпунктів 1, 4 пункту 7 розділу II Закону № 1166 у Законі № 2811 виключено пункт 3 частини першої статті 3, у якому було передбачено, що сім’ям з дітьми призначається державна допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також розділ IV „Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку“, який містив положення щодо права на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 13), умов призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 14), розміру допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 15).
      Частиною першою статті 15 Закону № 2811 у редакції до внесення змін Законом № 1166 було передбачено, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі, що дорівнює різниці між прожитковим мінімумом, встановленим для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 130 гривень.
      Згідно з пунктом 2 частини першої статті 3 Закону № 2811 одним із видів державної допомоги сім’ям з дітьми є допомога при народженні дитини. Така допомога призначається і виплачується органами соціального захисту населення; надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною; покриття витрат на її виплату здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів (частина перша статті 4, частина перша статті 5, частина перша статті 10 Закону Хе 2811) з урахуванням умов, визначених у статті 11 Закону № 2811.
      У статті 12 Закону № 2811 до внесення змін Законом № 1166 було передбачено таке: „Допомога при народженні дитини нараховується виходячи з розміру прожиткового мінімуму для дітей віком до шести років, установленого на день народження дитини.
      Допомога при народженні дитини надається у сумі, кратній 30 розмірам прожиткового мінімуму, - на першу дитину; кратній 60 розмірам прожиткового мінімуму, - на другу дитину; кратній 120 розмірам прожиткового мінімуму, - на третю і кожну наступну дитину. Виплата допомоги здійснюється одноразово у десятикратному розмірі прожиткового мінімуму при народженні дитини, решта суми допомоги на першу дитину виплачується протягом наступних 24 місяців, на другу дитину - 48 місяців, на третю І кожну наступну дитину - 72 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України“.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 7 розділу II Закону № 1166 статтю 12 Закону № 2811 викладено в такій редакції: „Допомога при народженні дитини призначається у розмірі 41 280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10 320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України“.
      Порівняння редакцій статті 12 Закону № 2811 до набрання чинності підпунктом 2 пункту 7 розділу II Закону № 1166 і після набрання ним чинності з 1 липня 2014 року вказує на те, що на час прийняття Закону № 1166 законодавець, збільшивши розмір допомоги при народженні першої дитини, одночасно зменшив розмір допомоги при народженні другої, третьої і кожної наступної дитини.
      Відповідно до підпункту 3 пункту 7 розділу II Закону № 1166 у статті 123 Закону № 2811 виключено слово „першої“. 
      До внесення зазначеної зміни статтею 123 Закону № 2811 було передбачено таке: „Допомога при усиновленні дитини надається у розмірі, встановленому для виплати допомоги при народженні першої дитини. Порядок і умови виплати допомоги при усиновленні дитини та підстави для припинення виплати такої допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України“.
      У такий спосіб Верховна Рада України урівняла державну допомогу при усиновленні дитини з державною допомогою при народженні дитини, яка згідно з підпунктом 2 пункту 7 розділу II Закону № 1166 уніфікована та призначається всім в однаковому розмірі.
      Конституційний Суд України дійшов висновку, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога при народженні дитини та допомога при усиновленні дитини є видами державної допомоги у загальній системі соціального захисту населення. Ці виплати мають допоміжний та стимулюючий характер і надаються з метою забезпечення матеріальної підтримки сімей, у яких є діти, створення належних умов для утримання та виховання дітей, захисту їхніх інтересів відповідно до соціальної політики держави у цій сфері.
      6.2.    Конституційний Суд України вважає, що оскільки допомога при народженні дитини, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та допомога при усиновленні дитини встановлені законом і конкретно не визначені в Конституції України як складові права на соціальний захист, гарантованого її статтею 46, то Верховна Рада України має свободу дій щодо законодавчого регулювання порядку надання цих видів державної допомоги.
      Системний аналіз положень пункту 7 розділу II Закону № 1166, а також пояснювальної записки до проекту Закону України про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні (рестр. № 4576) дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що оспорювані положення Закону № 1166 ухвалені з метою реалізації заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів, недопущення втрат Державного бюджету України, забезпечення соціальної підтримки громадян виходячи з фінансових можливостей держави.
      Оскільки допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога при народженні дитини та допомога при усиновленні дитини не передбачені в Конституції України, то на них не поширюються й визначені її статтею 22 гарантії щодо заборони скасування чи звуження змісту та обсягу прав, визначених, зокрема, у статтях 46, 48 Основного Закону України.
      Крім того, уніфікація таких видів державної допомоги, як допомога при народженні дитини, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та допомога при усиновленні дитини, не свідчить про те, що держава у такий спосіб ухилилася від обов’язку охороняти сім’ю, дитинство, материнство і батьківство; порушила принцип рівності та право кожного на повагу до його гідності, на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї.
      Наведене дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що положення пункту 7 розділу II Закону № 1166 не суперечать вимогам частини другої статті 8, статті 21, частин другої, третьої статті 22, частини першої статті 46 Конституції України.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1512, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89,    92,    94 Закону України „Про Конституційний Суд України“
      Конституційний Суд України
      вирішив:
      1.    Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“ від 27 березня 2014 року № 1166-УІІ.
      2.    Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
      Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“ та в інших офіційних друкованих виданнях України.
      КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
      http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/9_p_2018.pdf
       
      9_p_2018 щодо допомоги при народженні дитини.pdf