ANTIRAID

Рішення ЄСПЛ ZUBKOV AND OTHERS v. RUSSIA (Applications nos. 29431/05, 7070/06 5402/07) щодо незаконності прослуховування

Recommended Posts

Заявникам в цій справі не був наданий доступ до судових рішень, який надавав дозвіл на заходи прихованого спостереження за ними. Вони не отримали їх до того часу, доки питання не розглядалося судами під час кримінального провадження стосовно того, що факти, пов'язані зі спостереженням, на яких заявники засновували свої скарги в Суді, були встановлені вперше.

7 листопада 2017 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі Зубков проти Росії.

Справа була розпочата за заявами (№29431/05, 7070/06 and 5402/07) проти Російської Федерації, поданими до Суду трьома громадянами Росії, які були об'єднані з урахуванням їх фактичної та юридичної схожості

Заявники стверджували, зокрема, що вони стали об'єктами прихованого спостереження в порушення статті 8 Конвенції. Один із заявників також скаржився на надмірну тривалість кримінального провадження. Інший скаржився на нелюдські умови утримання під вартою та транспортування. Він також стверджував, що його досудове ув'язнення не супроводжувалося достатніми процесуальними гарантіями.

Заявник скаржився на те, що перехоплення його телефонного спілкування та прихована зйомка його і одного із заявників його зустрічі зі знайомими в орендованій квартирі, порушили його право на повагу до його приватного життя, листування та житла. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, яка має наступний зміст:

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Заявникам в цій справі не був наданий доступ до судових рішень, який надавав дозвіл на заходи прихованого спостереження за ними. Вони не отримали їх до того часу, доки питання не розглядалося судами під час кримінального провадження стосовно того, що факти, пов'язані зі спостереженням, на яких заявники засновували свої скарги в Суді, були встановлені вперше. Тому вони отримають рішення про засудження або рішення по апеляції до подання їх заяв до суду.

Уряд не продемонстрував для переконання Суду, що національні суди, які надали дозвіл на приховане спостереження за заявниками, перевірили, чи існувала "обгрунтована підозра" проти них, та застосовували тести на "необхідність в демократичному суспільстві" та "пропорційність". Більше того, відмова розкривати дозволи на спостереження за заявниками без будь-яких вагомих причин позбавила їх будь-якої можливості забезпечити законність заходу та її "необхідність у демократичному суспільстві", розглянути незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Отже стаття 8 Конвенції була порушена.

https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"itemid":["001-178343"]}

CASE OF ZUBKOV AND OTHERS v. RUSSIA.pdf

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: dr.gv2018
      Добрый день, всем участникам форума! Хочется приобщиться к сообществу и внести свою лепту в борьбе с банками и коллекторами. Сегодня на сайте ВС в разделе "Останні новини", прочитал, неожиданно, приятное Постановление  ВС  о незаконности решений низших судов в результате ненадлежащего уведомления стороны процесса. Ниже прилагаю сообщение https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/487927/:  
      Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та безумовною підставою для скасування судового рішення
      Про це зазначено в постанові Верховного Суду у справі № 295/5011/15-ц (касаційне провадження № 61-1125св17).
      Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив частково позов банку до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором. При цьому апеляційний суд зазначив, що хоча в першій інстанції справу розглянуто без участі відповідачів, які належним чином не були повідомлені про час та місце розгляду справи, проте це порушення є формальним, оскільки вони знали про дату судового розгляду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду судові рішення попередніх судів скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке.
      Відповідно до ч. 5 ст. 74 ЦПК України 2004 року судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур’єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі.
      Таким чином, про належне повідомлення особи про час і місце розгляду справи у цьому випадку може свідчити лише розписка та належна фіксація її вручення.
      Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 
      Суд першої інстанції порушив конституційне право відповідача на участь у судовому розгляді, не забезпечив йому можливості надати докази та навести доводи, через що порушив вимоги ст. 6 зазначеної Конвенції.
      Апеляційний суд не звернув уваги на те, що конституційне право на участь у судовому розгляді, право бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду не може бути формальним, це є порушенням вимог законодавства та підставою для безумовного скасування судового рішення (п. 5 ч. 1 ст. 411 ЦПК України).
      Постанова Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 295/5011/15-ц (касаційне провадження № 61-1125св17) – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73727554
    • Автор: ANTIRAID
      Посібник було укладено Департаментом Юрисконсульта Суду, він не є зобов’язальним для Суду. Перше видання цього посібника було здійснено у 2009 році, друге у 2011. Третє видання було завершено  до 1 січня 2014.
      Посібник можна завантажити за адресою: www.echr.coe.int (Юриспруденція – Аналіз прецедентного права – Практичний посібник щодо прийнятності заяв).
      https://www.echr.coe.int/Documents/Admissibility_guide_UKR.pdf
      Практичний посібник по прийнятності в ЄСПЛ Admissibility_guide_UKR.pdf
      Более свежее руководство от 28.02.2017 в 4 редакции есть только пока на английском языке: https://www.echr.coe.int/Documents/Admissibility_guide_ENG.pdf
      Практичний посібник по прийнятності в ЄСПЛ Admissibility_guide_ENG.pdf
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      28 березня 2018 року
      м. Київ
      справа № 757/32334/15-ц
      провадження № 61-7777св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Червинської М. Є.,
      суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя - доповідач), Крата В. І., Курило В. П.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      представник позивача - ОСОБА_4,
      відповідачі: прокуратура м. Києва, Державна казначейська служба України,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва на рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Музичко С. Г.,
      ВСТАНОВИВ:
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 року справу № 757/32334/15-ц призначено до судового розгляду.
      Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справу № 757/32334/15-ц передано до Касаційного цивільного суду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України, у якому просила стягнути в рахунок відшкодування майнової шкоди кошти в розмірі середньомісячної заробітної плати з 22 серпня 2006 року по 18 травня 2010 року в сумі 129 353 грн 40 коп. та 1 000 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунка Державного бюджету України.
      Позовна заява мотивована тим, що 19 серпня 2006 року прокуратура м. Києва стосовно неї порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України.
      Наказом від 29 серпня 2006 року її відсторонено від займаної посади заступника голови Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації.
      Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року її визнано невинуватою у пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 368 КК України та виправдано за відсутністю в діяннях складу злочину.
      Зазначає, що справу неодноразово направляли на додаткове розслідування, слідчі дії проводились з грубим порушенням кримінально-процесуального законодавства, внаслідок чого позивач протягом восьми років знаходилась у напруженому психологічному стані. Вона переживала за своє життя та життя своєї малолітньої доньки Анастасії, яку вона виховує одна та якій станом на 2006 рік було 14 років. Близьке оточення доньки знало, що її матір звинувачують у вчиненні злочину, дитина від цього страждала. Внаслідок переживань позивач неодноразово потрапляла до лікарні з підвищеним тиском, що загрожувало її здоров'ю. У зв'язку з відстороненням від займаної посади вона втратила єдиний заробіток і була вимушена докладати додаткових зусиль для організації свого життя. Враховуючи глибину та тривалість моральних страждань, просила позов задовольнити.
      Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 16 лютого 2016 року провадження у справі в частині вимог про відшкодування майнової шкоди закрито.
      Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року у складі головуючого судді Новака Р. В. позов задоволено частково. Стягнуто з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_3 у рахунок відшкодування моральної шкоди 141 934 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявні правові підстави для відшкодування шляхом моральної шкоди позивачу стягнення коштів з Державного бюджету України, при цьому в резолютивній частині рішення суд зазначив про стягнення коштів з Державної казначейської служби України. Визначаючи розмір відшкодування в сумі 141 934 грн, суд виходив із того, що позивач перебувала під слідством з 19 серпня 2006 року до 08 квітня 2015 року, тобто 8 років і 7 місяців. ОСОБА_3 має право на відшкодування завданої їй моральної шкоди незаконним притягненням до кримінальної відповідальності та відстороненням від роботи.
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено та ухвалено нове рішення, яким стягнуто на користь ОСОБА_3 500 тис. грн на відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунка Державної казначейської служби України. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Апеляційний суд виходив із того, що, визначаючи розмір спричиненої моральної шкоди, слід врахувати й інші обставини, що мають істотне значення для вирішення справи. Враховуючи характер правопорушення, тривалість та глибину моральних страждань, яких зазнала позивач, з урахуванням принципу розумності та справедливості, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що розмір моральної шкоди слід визначити в сумі 500 тис. грн.
      У листопаді 2016 року заступник прокурора м. Києва подав касаційну скаргу, в якій просив рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року скасувати та залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року.
      Касаційна скарга мотивована тим, що, визначаючи розмір моральної шкоди, суд не виклав відповідних мотивів, не обґрунтував розмір у сумі 500 тис. грн, не зазначив підстав та не врахував вимог щодо розумності та справедливості. Розмір моральної шкоди не повинен призводити до збагачення потерпілої особи, його слід визначати у розмірі, співмірному з мінімальною заробітною платою, визначеною законодавством за кожен місяць перебування під слідством чи судом на момент відшкодування.
      У січні 2017 року ОСОБА_4 - представник ОСОБА_5 - подав заперечення на касаційну скаргу, у яких просив рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року залишити без змін, оскільки судове рішення є законним та обґрунтованим.
      Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      06 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      Суди встановили, що відповідно до розпорядження Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 08 серпня 2006 року № 245-к ОСОБА_3 призначено на посаду заступника голови Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації.
      19 серпня 2006 року стосовно позивача було порушено кримінальну справу за частиною другою статті 368 КК України.
      22 серпня 2006 року старший слідчий прокуратури м. Києва виніс постанову про відсторонення ОСОБА_3 від займаної посади, обрано запобіжний захід - підписку про невиїзд.
      Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, який залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 08 квітня 2015 року, ОСОБА_3 визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні та виправдано за відсутністю в її діянні складу злочину.
      Таким чином, ОСОБА_3 незаконно перебувала під слідством з 19 серпня 2006 року по 08 квітня 2015 року.
      Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон) право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках постановлення виправдувального вироку суду.
      Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (частини п'ята, шоста статті 4 Закону).
      Згідно із частиною третьою статті 13 Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.
      Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12 липня 2007 року).
      Таким чином, враховуючи характер правопорушення, тривалість та глибину моральних страждань, які зазнала позивач, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку з урахуванням принципу розумності та справедливості, що розмір моральної шкоди слід визначити в сумі 500 тис. грн.
      Доводи касаційної скарги про те, що розмір моральної шкоди не повинен призводити до збагачення потерпілої особи ОСОБА_3, колегія суддів відхиляє. Судом апеляційної інстанції враховано також й інші обставини, що мають істотне значення для вирішення розміру грошового відшкодування моральної шкоди. Позивач тривалий час була відсторонена від роботи без збереження заробітної плати, позбавлена засобів для існування та утримання своєї малолітньої дитини, змушена була докладати додаткових зусиль для організації свого життя, підтвердження своєї невинуватості у вчиненні злочину та відновлення ділової репутації.
      Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
      Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
      Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги заступника прокурора м. Києва і залишення без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року, оскільки судове рішення законне та обґрунтоване.
      Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва залишити без задоволення.
      Рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року залишити без змін.
      Поновити виконання рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіН. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило 
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73194787
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      05 квітня 2018 року
      м. Київ
      справа № 760/14405/16-ц
      провадження № 61-1350св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_4,
      відповідач - Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», заступник прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут»,
      озглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року у складі судді: Лазаренко В. В. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року у складі суддів: Українець Л. Д., Шебуєвої В. А., Оніщука М. І.,
      ВСТАНОВИВ:
      У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» (далі - НТУУ «КПІ», ВНЗ) про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом визнання незаконним та скасування наказу ректора про відрахування з університету та зобов'язання вчинити дії.
      Позовні вимоги мотивовані тим, що 01 вересня 2015 року його на підставі наказу ректора НТУУ «КПІ» Згуровського М. З. від 17 серпня 2015 № 1849-с зараховано студентом 1-го курсу за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки НТУУ «КПІ» за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - програмна інженерія. 17 серпня 2015 між ним та НТУУ «КПІ» був укладений договір № 41, предметом якого є надання НТУУ «КПІ» для позивача за його кошти освітньої послуги на рівні державних стандартів з метою отримання першого рівня вищої освіти за ступенем бакалавр за спеціальністю 6.050103 - програмна інженерія. Він своєчасно оплачував вартість навчання, про що свідчать банківські документи, не порушував інші умови договору, виконував навчальний план НТУУ «КПІ», не мав академічної заборгованості. Відповідно до наказу НТУУ «КПІ» від 04 липня 2016 року №2287-с, за результатами літньої екзаменаційної сесії 2015/2016 навчального року його переведено з першого на другий курс як такого, що пройшов реєстрацію згідно розпорядження №31 від 05 липня 2016 року.
      22 липня 2016 ректором НТУУ «КПІ» Згуровським М. З. видано наказ № 2512с, відповідно до якого пункт 8 наказу від 17 серпня 2015 року №1849-с «Про зарахування» щодо його зарахування анульовано, та відраховано його з НТУУ «КПІ», у зв'язку з поданням недостовірних даних про проходження зовнішнього незалежного оцінювання. Підставою винесення даного наказу став лист Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) від 14 липня 2016 року №21/2-18310-15 про нібито недостовірність інформації, наданої ним при вступі до НТУУ «КПІ» стосовно оцінки, отриманої за результатами зовнішнього незалежного оцінювання (далі - ЗНО) з фізики. Такі дані здобуті органом досудового розслідування у рамках кримінального провадження №42015000000001181, за фактами несанкціонованої зміни інформації про результати зовнішнього незалежного оцінювання службовими особами Українського центру оцінювання якості освіти (далі - УЦОЯО).
      Позивач вважав наказ ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року №2512с таким, що виданий усупереч вимог чинного законодавства, оскільки лист ГПУ від 14 липня 2016 року №21/2-18310-15 та додатки до нього не містять достовірних відомостей, які підтверджують, що інформація, подана ним до ВНЗ, була недостовірною. Інших порушень вимог законодавства, які дають підстави для його виключення з ВНЗ, він не допускав.
      Крім того, не існує підстав для анулювання результатів його ЗНО, передбачених пунктом 57 Порядку проведення зовнішнього незалежного оцінювання та моніторингу якості освіти, затвердженого Постановою КМ України від 25 серпня 2004 №1095 (далі - Порядок проведення зовнішнього незалежного оцінювання). Відомостей про анулювання у передбаченому законом порядку результатів його ЗНО немає. Рішення про його відрахування було прийнято без погодження з органом студентського самоврядування ВНЗ.
      Вказував, що його виключення з ВНЗ по суті є юридичною відповідальністю за ніби то неправдиві відомості, зазначені у виданому йому сертифікаті ЗНО. Відповідно до статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи носить індивідуальний характер. Це означає можливість покладення на особу відповідальності тільки за дії, вчинені нею самою, чи за бездіяльність, допущену нею самою, а також відповідальність за дії інших осіб, але у випадках, прямо встановлених законом. Він та його родичі не є підозрюваними, обвинуваченими чи підсудними у цьому кримінальному провадженні. Тому він не може нести юридичної відповідальності за дії службових осіб УЦОЯО та невстановлених слідством осіб.
      Позивач просив суд: 1) відновити становище, яке існувало до порушення прав, шляхом визнання незаконними та скасування наказу ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року №2512с Згуровського М. З., про анулювання пункту 8 наказу ректора НТУУ «КПІ» від 17 серпня 2015 року № 1849-с «Про зарахування» щодо зарахування громадянина ОСОБА_4 студентом 1-го курсу за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - програмна інженерія вказаного вищого навчального закладу та відрахування громадянина ОСОБА_4 з університету у зв'язку з поданням недостовірних даних про проходження ЗНО; 2) зобов'язати НТУУ «КПІ» допустити ОСОБА_4 до подальшого навчання за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 на другому та всіх послідуючих курсах ВНЗ.
      Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року позов задоволено частково.
      Визнано незаконним та скасовано наказ ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року № 2512с про анулювання пункту 8 наказу ректора НТУУ «КПІ» від 17 серпня 2015 року № 1849-с «Про зарахування» щодо зарахування ОСОБА_4 студентом 1 -го курсу за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - «програмна інженерія» та відрахування з університету ОСОБА_4 у зв'язку з поданням недостовірних даних про проходження ЗНО.
      Зобов'язано НТУУ «КПІ» допустити ОСОБА_4 до подальшого навчання за договором за рахунок коштів фізичних осіб на 2-му курсі факультету інформатики та обчислювальної техніки за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - «програмна інженерія». У задоволенні інших вимог відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 27 березня 2017 року скасовано рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року та ухвалено нове про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 27 березня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року залишено без змін.
      Ухвала мотивована тим, що повноваження на анулювання наказу про зарахування існують виключно під час вступу особи до навчального закладу та виключно у випадку, коли здобувач фактично не приступив до навчання, а право на відрахування у навчального закладу виникає лише у випадку встановлення умисної протиправної поведінки вступника, що полягала у свідомому поданні ним недостовірних даних про проходження ЗНО. Відомості про анулювання результатів ЗНО позивача відсутні, що свідчить про чинність сертифікату ЗНО й обов'язковість для врахування закладом освіти, апеляційний суд погодився із судом першої інстанції про визнання незаконним та скасування наказу ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року № 2512с та зобов'язання допустити ОСОБА_4 до подальшого навчання.
      20 грудня 2017 року заступник прокурора м. Києва звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року, у якій просить оскаржені рішення скасувати і прийняти нове про відмову у задоволені позову.
      Касаційна скарга мотивована тим, що у статті 46 Закону України «Про вищу освіту» передбачено як підставу відрахування здобувача вищої освіти «інші випадки, передбачені законом». Ця норма є бланкетною і відсилає до Умов прийому на навчання до вищих навчальних закладів України в 2015 році, затверджених наказом МОН України від 15 жовтня 2014 року № 1172 (далі - Умови). Підстави для відрахування, передбачені пунктом 12 розділу VI та пунктом 5 розділу XXІ Умов, застосовуються незалежно від часу їх виявлення і можливі як відмова в участі у конкурсному відборі та зарахуванні на навчання, так і анулювання наказу про зарахування студента.
      Заступник прокурора м. Києва вказує, що підставою для відрахування студента був не інформаційний лист ГПУ, а письмове підтвердження технічного адміністратора Єдиної державної електронної бази з питань освіти (далі - Єдина база) та директора УЦОЯО про внесення змін до результатів зовнішнього незалежного оцінювання позивача, яке є достатнім доказом, що підтверджує наявність підстав для відрахування студента. Сертифікат ЗНО втратив чинність 31 грудня 2015 року, а тому не має підстав для його анулювання.
      Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 760/14405/16-ц.
      16 лютого 2018 року ОСОБА_4, через свого представника адвоката ОСОБА_6, надав відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Відзив мотивовано тим, що повноваження на анулювання наказу про зарахування існують виключно під час вступу особи до ВНЗ, а пункт 12 розділу VI Умов регулює питання щодо перевірки приймальною комісією тільки під час подання документів для участі у конкурсному відборі, тобто до моменту коли особа не приступила до навчання. Підстави для відрахування здобувача освіти мають бути передбачені законом, а не підзаконним нормативно-правовим актом.
      У лютому 2018 року НТУУ «КПІ», через свого представника Бежевець А. М., надало письмові пояснення щодо підтримки касаційної скарги, в яких просить касаційну скаргу задовольнити у повному обсязі.
      Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
      Судами встановлено, що 01 вересня 2015 ОСОБА_4 на підставі наказу ректора НТУУ «КПІ» Згуровського М. З. від 17 серпня 2015 № 1849-с зараховано студентом 1-го курсу за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки НТУУ «КПІ» за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - програмна інженерія. 17 серпня 2015 року між ОСОБА_4 та НТУУ «КПІ» укладений договір № 41, предметом якого є надання НТУУ «КПІ» для позивача за його кошти освітньої послуги на рівні державних стандартів з метою отримання першого рівня вищої освіти за ступенем бакалавр за спеціальністю 6.050103 програмна інженерія. Позивач своєчасно оплачував вартість навчання, не порушував інші умови договору, виконував навчальний план НТУУ «КПІ», не мав академічної заборгованості, про що свідчать банківські документи та не оспорюється відповідачем. Відповідно до наказу ректора НТУУ «КПІ» від 04 липня 2016 року № 2287-с, за результатами літньої екзаменаційної сесії 2015/2016 навчального року ОСОБА_4 переведено з першого на другий курс як такого, що пройшов реєстрацію згідно розпорядження № 31 від 5 липня 2016 року.
      22 липня 2016 року ректором НТУУ «КПІ» Згуровським М. З. видано наказ №2512с, відповідно до якого пункт 8 наказу від 17 серпня 2015 року №1849-с «Про зарахування» щодо зарахування ОСОБА_4 анульовано, та відраховано ОСОБА_4 з НТУУ «КПІ», у зв'язку з поданням недостовірних даних про проходження зовнішнього незалежного оцінювання. Підставою для видачі наказу № 2512-с від 22 липня 2016 року став лист Генеральної прокуратури України від 14 липня 2016 року №21/2-18310-15 та письмове підтвердження директора УЦОЯО, а нормативно-правовою підставою Закон України «Про вищу освіту» та Умови, про що зазначено в преамбулі наказу.
      Згідно листа ГПУ від 14 липня 2016 року №21/2-18310-15 у кримінальному провадженні №42015000000001181 отримано письмові підтвердження директора Українського центру оцінювання якості освіти про недостовірність інформації, поданої у 2015 році ОСОБА_4 для зарахування на навчання до НТУУ «КПІ».
      Відповідно до частини першої статті 46 Закону України «Про вищу освіту» підставами для відрахування здобувача вищої освіти є: 1) завершення навчання за відповідною освітньою (науковою) програмою; 2) власне бажання; 3) переведення до іншого навчального закладу; 4) невиконання навчального плану; 5) порушення умов договору (контракту), укладеного між вищим навчальним закладом та особою, яка навчається, або фізичною (юридичною) особою, яка оплачує таке навчання; 6) інші випадки, передбачені законом.
      Згідно пункту 14 Положення про порядок переведення, відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 15 липня 1996 року N 245, студент може бути відрахований з вищого закладу освіти: за власним бажанням; у зв'язку з переведенням до іншого вищого закладу освіти; за станом здоров'я на підставі висновку ЛКК; за академічну неуспішність; за порушення навчальної дисципліни і правил внутрішнього розпорядку вищого закладу освіти.
      Відповідно до пункту 12 розділу VI Умов приймальна комісія здійснює перевірку достовірності даних, поданих вступником для участі у конкурсному відборі, за допомогою Єдиної бази. Письмове підтвердження адміністратора (розпорядника) Єдиної бази або директора УЦОЯО про недостовірність інформації, поданої вступником до вищого навчального закладу, є підставою для відмови в участі у конкурсному відборі та зарахуванні на навчання (анулювання наказу про зарахування). Приймальна комісія здійснює перевірку середнього бала документа про освіту (обчислює в разі відсутності), затверджує її своїм рішенням і вносить інформацію про середній бал документа про освіту до Єдиної бази.
      У пункті 5 розділу XXІ Умов передбачено, що подання вступником недостовірних персональних даних, недостовірних відомостей про наявність права на зарахування поза конкурсом, права на першочергове зарахування, права на зарахування за співбесідою, про здобуту раніше освіту, про участь олімпіадах та конкурсах-захистах Малої академії наук України, про проходження зовнішнього незалежного оцінювання є підставою для відрахування студента.
      Колегія суддів погоджується із висновками судів, що повноваження на анулювання наказу про зарахування існують виключно під час вступу особи до навчального закладу, а сам пункт 12 розділу VI Умов на який міститься посилання у листі ГПУ регулює питання щодо перевірки прийомною комісією тільки під час подання документів для участі у конкурсному відборі, тобто фактично до того моменту, поки особа не приступила до навчання, тоді як позивача було відраховано після переведення на другий курс.
      Також правильним є висновок, що право на відрахування у навчального закладу на підставі пункту 5 розділу XХI Умов виникає лише у випадку встановлення умисної протиправної поведінки вступника, що полягала у свідомому поданні ним недостовірних даних про проходження ЗНО.
      Аналіз пункту 5 розділу XХI Умов дає можливість зробити висновок про те, що рішення приймальної комісії про зарахування вступника може бути скасоване у разі виявлення порушень законодавства з боку вступника, а саме подання недостовірних персональних даних та встановлення його умислу на використання такої недостовірної інформації. Позивачем при подачі документів для вступу до вищого навчального закладу було подано відомості про результати ЗНО, які відповідали даним, що містилися в Єдиній базі, а подані ним відомості були об'єктом перевірки приймальної комісії ВНЗ, якою жодних порушень виявлено не було.
      Відповідачем не спростовано, що рішення комісії про внесення змін до результатів ЗНО позивача не приймалося і такі зміни не здійснювалися, результати ЗНО стосовно позивача не анулювалися. Відповідно виданий позивачу сертифікат № 0293303 є чинним.
      Посилання на те, що судом не було враховане письмове підтвердження директора Українського центру оцінювання якості освіти про недостовірність інформації, поданої позивачем для участі у конкурсному відборі, є безпідставним, оскільки таке письмове підтвердження не надавалося до приймальної комісії під час перевірки нею достовірності даних, поданих вступником.
      Безпідставним є також посилання заступника прокурора на те, що у цій справі підставою для відрахування є «інші випадки, передбачені законом» (пункт 6 частини першої статті 46 Закону України «Про вищу освіту»), адже, будь-який інший випадок, покладений в основу наказу про відрахування студента, має бути передбачений саме законом. Згідно пункту 6 статті 92 Конституції України засади регулювання освіти визначаються виключно законами України.
      Повноваження на анулювання наказу про зарахування існують виключно під час вступу особи до навчального закладу та виключно у випадку, коли здобувач фактично не приступив до навчання, а право на відрахування у навчального закладу виникає лише у випадку встановлення умисної протиправної поведінки вступника, що полягала у свідомому поданні ним недостовірних даних про проходження ЗНО, та встановивши, що відомості про анулювання результатів ЗНО ОСОБА_4 відсутні, що свідчить про чинність сертифікату ЗНО й обов'язковість для врахування закладом освіти, тому колегія суддів погоджується з висновками судів про визнання незаконним та скасування наказу ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року № 2512с та зобов'язання допустити ОСОБА_4 до подальшого навчання.
      Європейський суд з прав людини вказав, що хоча перше речення статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передусім закріплює доступ до початкового і середньої освіти, не існує непереборного поділу між вищою освітою та іншими рівнями освіти. Хоча дана стаття не покладає на держави-учасниці зобов'язання по створенню інститутів вищої освіти, будь-яка держава, що створює їх, зобов'язана забезпечити ефективне право на доступ до таких інститутів (Leyla Sahin v. Turkey, № 44774/98, § 136, 137, ЄСПЛ, від 10 листопада 2005 року).
      Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.
      Оскільки оскаржені судові рішення залишені без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» залишити без задоволення.
      Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Судді: В. І. Крат
      Н.О. Антоненко
      В.І. Журавель
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73219582
    • Автор: ANTIRAID
      Фабула судового акту: заявниця звернулася до ЄСПЛ у зв’язку з порушенням Україною норм ст.ст. 8 та 13 ЄКПЛ через проведення обшуку її житла з істотним порушенням кримінального процесуального закону та неефективним розслідуванням протиправних діянь працівників правоохоронного органу під час проведення обшуку.
      Суд надав дозвіл на проведення обшуку житла заявниці, оскільки її колишній чоловік, щодо якого було відкрито кримінальну справу через підробку документів, спілкувався з нею телефоном й з розмови між ними правоохоронцям стало зрозуміло, що у відповідній квартирі можуть перебувати докази вчинення злочину. Однак, ЄСПЛ визнав порушення з боку України норми ст. 8 ЄКПЛ з огляду на те, що у вказаному рішенні суду зазначалися оціночні категорії, які не давали можливості чітко зрозуміти, які саме докази мають на меті відшукати у квартирі заявниці працівники правоохоронного органу, окрім того, кримінальна справа щодо чоловіка розслідувалася стосовно підробки ним документів, водночас під час обшуку були вилучені речі, які не могли мати будь-якого відношення до вчинення інкримінованого йому злочину (картина, ікона), та речі (чотири мобільні телефони), що не були вказані в протоколі обшуку внаслідок т.з. «технічної помилки», а також були відсутні переконливі докази повідомлення заявниці про проведення обшуку й можливість брати участь в ньому (за винятком суб’єктивних пояснень правоохоронців).
      ЄСПЛ констатував порушення Україною норми ст. 13 ЄКПЛ, оскільки скарги заявниці на порушення під час проведення обшуку з боку працівників правоохоронного органу не було ретельно розслідувано. Так протягом шести років не вдалося встановити чи попереджали її про проведення обшуку й можливість брати участь в ньому, крім того, вона не була стороною у кримінальній справі в межах розслідування якої проводився обшук, також рішення суду про проведення обшуку заявниця не могла оскаржити, а проведена прокуратурою дослідча перевірка була поверхневою, що в своїй сукупності призвело до неефективності засобів юридичного захисту жінки стосовно її обґрунтованих звернень щодо діянь правоохоронців під час обшуку. З урахуванням констатованого порушення Україною норми ст. 8 ЄКПЛ, ЄСПЛ встановив й порушення Україно норми ст. 13 ЄКПЛ, однак через те, що заявниця в установлені строки не ініціювала питання про стягнення відшкодування, ЄСПЛ не зважаючи на наявність порушення ЄКПЛ, не вирішував питання про стягнення сатисфакції.
      Аналізуйте судовий акт: Рішення у справі «Бук проти Німеччини», заява №41604/98, 2005-IV;
      Рішення у справі «Ілія Стефанов проти Болгарії», заява №65755/01, від 22 травня 2008 року;
      Рішення у справі «Аванесян проти Росії», заява №41152/06, від 18 вересня 2014 року;
      Рішення у справі «Смірнов проти Росії», заява №71362/01, від 7 червня 2007 року;
      Рішення у справі «Колєсніченко проти Росії», заява №19856/04, від 9 квітня 2009 року;
      Рішення у справі «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України», заява №12451/04, від 30 вересня 2010 року;
      Рішення у справі «Олександр Ніконенко проти України», заява №54755/08, від 14 листопада 2013 року;
      Рішення у справі «Головань проти України», заява №41716/06, від 5 липня 2012 року.
      ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

      П’ята секція
      РІШЕННЯ
      Справа «Багієва проти України» 
      (Заява №41085/05)
      СТРАСБУРГ 
      28 квітня 2016 року
      ОСТАТОЧНЕ 
      28/07/2016
      Автентичний переклад
      Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
      У справі «Багієва проти України»
      Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
       
      Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова, 
      Ганна Юдківська (<…>), 
      Андре Потоцький (<…>), 
      Фаріс Вегабовіч (<…>), 
      Сіофра О’Лірі (<…>), 
      Карло Ранцоні (<…>), 
      Мартіньш Мітс (<…>), судді, 
      та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції]
      після обговорення за зачиненими дверима 22 березня 2016 року 
      постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
      ПРОЦЕДУРА
      1. Справу було розпочато за заявою (№ 41085/05), яку 4 листопада 2005 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Тетяна Григорівна Багієва (далі - заявниця).
      2. Інтереси заявниці представляв п. В. Сізоненко, юрист - який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляла виконувач обов’язків Урядового уповноваженого пані О. Давидчук.
      3. Заявниця за статтями 8 та 13 Конвенції стверджувала, що обшук її квартири проводився з порушенням її права на повагу до її житла, та що у зв’язку з цим порушенням були відсутні ефективні засоби юридичного захисту.
      4. 28 березня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.
      ФАКТИ
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      5. Заявниця народилася у 1958 році. У 1992 році вона розлучилася зі своїм чоловіком, Б. На час подій вона проживала разом зі своєю неповнолітньою донькою у квартирі у м. Києві.
      6. 7 березня 2005 року працівники міліції затримали Б. за вчинення адміністративного правопорушення на залізничній станції «Київ-Пасажирський». Після затримання працівники міліції виявили, що у посвідченні водія, яке він пред’явив, не містилося всієї необхідної інформації, а відповідно до автоматизованої бази даних МВС України за номером та серією воно належало іншій особі.
      7. 8 березня 2005 року щодо Б. було порушено кримінальну справу за підозрою у підробленні документів, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Того ж дня працівники міліції записали телефонні розмови між Б. та заявницею, з яких випливало, що деякі документи, пов’язані з його посвідченням водія та навчанням в автошколі, зберігалися в її квартирі. Згодом записані розмови були зафіксовані у протоколі від 31 жовтня 2005 року.
      А. Обшук квартири заявниці
      8. 10 березня 2005 року слідчий лінійного відділу на станції Київ-Пасажирський УМВС України на Південно-Західній залізниці, у провадженні якого знаходилася кримінальна справа щодо Б., звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з поданням про проведення обшуку двох квартир, одна з яких належала заявниці, де, згідно з твердженнями слідчого, постійно проживав Б.
      9. 11 березня 2005 року Шевченківський районний суд м. Києва ухвалив постанову про дозвіл на обшук. На засіданні суду був присутній лише слідчий. Щодо квартири заявниці суд дійшов висновку про необхідність обшуку квартири, в якій Б. постійно проживав, та в якій можуть зберігатися підроблені документи, а також засоби та знаряддя для підроблення документів.
      10. Того ж дня слідчий вирішив провести обшук у квартирі заявниці. Після прибуття слідчий та інші присутні працівники міліції виявили, що двері квартири були зачинені, а коли вони дзвонили, ніхто не відповідав. Відповідно до пояснень, наданих слідчим органам працівниками міліції, останні зв’язалися із заявницею, щоб повідомити про проведення обшуку. Згідно з твердженнями заявниці, того дня вони з донькою поїхали на свою дачу за містом; з собою вона мала свій мобільний телефон та міліція з нею не зв’язувалась.
      11. Щоб відчинити двері квартири, працівники міліції викликали спеціальну групу. Як тільки двері відчинили, слідчий та троє працівників міліції провели обшук у присутності двох понятих та представника житлово-експлуатаційної організації. У ході проведення обшуку працівники міліції вилучили предмети майна, які вони зафіксували у протоколі обшуку. Відповідно до переліку під час обшуку були вилучені такі речі: дискети, компакт-диски, свідоцтва про реєстрацію автомобіля, ключі, скриня з готівкою, свідоцтва, видані на ім’я Б., картина та ікона.
      12. 14 березня 2005 року заявниця повернулася додому і виявила, що двері її квартири пошкоджені та опечатані. З дозволу слідчого вона увійшла до квартири та побачила, що квартира перебуває у стані повного безладу. Вона також виявила, що деякі речі, які не були внесені до переліку вилучених речей, зникли, а саме: чотири мобільні телефони, картки поповнення мобільного рахунку, коштовності та пляшка віскі.
      В. Провадження на національному рівні
      13. Заявниця подала до правоохоронних органів скаргу на дії працівників міліції, які проводили обшук. Вона стверджувала, що обшук було проведено з порушенням вимог національного законодавства, та що деякі її речі зникли.
      1. Розслідування за фактом стверджуваної крадіжки
      14. 19 квітня 2005 року Київською транспортною прокуратурою було порушено кримінальну справу за можливим фактом крадіжки майна заявниці.
      15. 5 липня 2005 року заявницю було визнано потерпілою у справі, а її цивільний позов було долучено до матеріалів кримінальної справи. Того ж дня провадження у справі було зупинено у зв’язку з неможливістю встановити можливих винних осіб у вчиненні злочину.
      16. 1 жовтня 2005 року прокуратура міста Києва скасувала постанову від 5 липня 2005 року про зупинення провадження у справі, встановивши, що проведене розслідування не було повним: осіб, які брали участь у проведенні обшуку квартири заявниці, не допитали належним чином, мобільні телефони та картки поповнення рахунку не були знайдені, а проведені слідчі дії не були задокументовані належним чином.
      17. 30 листопада та 26 грудня 2005 року заявниці повернули деякі вилучені речі, зокрема, картину, ікону та втрачені мобільні телефони.
      18. 28 грудня 2005 року Київська транспортна прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за фактом можливої службової недбалості працівників міліції у зв’язку з неповною фіксацією вилучених речей. Прокуратурою було встановлено, що мобільні телефони не були внесені до переліку вилучених речей внаслідок технічної помилки. Мобільні телефони повернули заявниці, відповідно шкоди вона не зазнала. Прокуратура дійшла висновку, що зрештою були відсутні об’єктивні докази, які б вказували на те, що працівники міліції не виконували своїх службових обов’язків належним чином.
      19. 9 червня 2006 року прокуратура міста Києва встановила, що розслідування за фактом стверджуваної крадіжки проводилося з затримками та не було ретельним. У постанові прокуратура міста Києва надала вказівки щодо проведення належного розслідування справи.
      20. 30 червня 2006 року слідчий Київської транспортної прокуратури закрив кримінальну справу, зазначивши, що докази, які б вказували на те, що в ході проведення обшуку з квартири заявниці були викрадені будь-які речі, відсутні.
      21. Заявниця оскаржила цю постанову до суду.
      22. 7 серпня 2006 року Голосіївський районний суд міста Києва залишив скаргу заявниці без задоволення, встановивши, що слідчий вжив усіх необхідних заходів та закрив кримінальну справу на законних підставах.
      23. Заявниця оскаржила це рішення.
      24. 16 листопада 2006 року Апеляційний суд міста Києва скасував постанову суду першої інстанції від 7 серпня 2006 року та постанову слідчого від 30 червня 2006 року у зв’язку з необґрунтованістю, а справу повернув на додаткове розслідування.
      25. Станом на 22 липня 2011 року розслідування у справі ще тривало. Інформація про подальший хід справи до Суду не надходила.
      2. Перевірка щодо зловживання владою або перевищення своїх службових повноважень працівниками міліції
      26. 16 червня 2005 року Київська транспортна прокуратура після проведення дослідчої перевірки відмовила у порушенні кримінальної справи у зв’язку з можливим зловживанням владою або перевищенням своїх службових повноважень працівниками міліції в ході проведення обшуку квартири заявниці. У своїй постанові прокурор посилався на пояснення працівника міліції, що заявниці подзвонили на її мобільний телефон та повідомили про проведення обшуку, а двері квартири зламали лише після її відмови з’явитися. Прокурор також зазначив, що обшук проводився відповідно до встановленого порядку; його здійснювали у присутності двох понятих і представника житлово-експлуатаційної організації, як передбачено національним законодавством.
      27. 21 червня 2005 року заявниця оскаржила постанову від 16 червня 2005 року до суду.
      28. 7 липня 2005 року Голосіївський районний суд міста Києва встановив, що постанова від 16 червня 2005 року була обґрунтованою. Суд зазначив, що прокурор виніс постанову після того як окрім заявниці та її колишнього чоловіка отримав пояснення працівників міліції, двох понятих та представника житлово-експлуатаційної організації, які були присутні під час проведення обшуку. Суд також встановив, що прокурором було проаналізовано постанову суду про дозвіл на обшук квартири, протокол обшуку квартири та інші документи, на підставі яких він дійшов правильного висновку при винесенні постанови про відмову в порушенні кримінальної справи.
      29. Заявниця оскаржила цю постанову.
      30. 8 вересня 2005 року Апеляційний суд міста Києва залишив постанову від 7 липня 2005 року без змін, встановивши, що прокурор виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи на законних підставах. Твердження заявниці були відхилені як безпідставні.
      31. Заявниця оскаржила зазначену ухвалу в касаційному порядку.
      32. 25 листопада 2005 року Верховний Суд України відмовив заявниці у розгляді її скарги, зазначивши, що вказані судові рішення не могли бути предметом розгляду касаційної інстанції.
      II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
      А. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року (у редакції станом на час подій)
      33. Стаття 162 Кодексу передбачала:
      «1. Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, -
      караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.
      2. Ті самі дії, вчинені службовою особою ... -
      караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.».
      34. Стаття 364 Кодексу передбачала:
      «1. Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, -
      карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
      2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, ...
      3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені працівником правоохоронного органу, -
      караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.».
      35. Частина 1 статті 365 Кодексу передбачала:
      «Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, -
      карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.».
      В. Кримінально-процесуальний кодекс України (далі - КПК) від 28 грудня 1960 року (чинний на час подій)
      36. Стаття 4 КПК передбачала:
      «Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.».
      37. Стаття 127 КПК передбачала, зокрема, що при провадженні обшуку обов’язкова присутність не менше двох понятих. Як поняті запрошувалися особи, не заінтересовані в справі. Понятими не могли бути потерпілі, їх родичі, родичі підозрюваного чи обвинуваченого, або працівники органів дізнання і попереднього слідства.
      38. Стаття 177 КПК передбачала, зокрема, що обшук проводився в тих випадках, коли були достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі (у тому числі, цінності), здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мали значення для встановлення істини у справі, були заховані в певному приміщенні. Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, мали проводитися лише за вмотивованою постановою суду. Постанова суду про дозвіл на обшук оскарженню не підлягала.
      39. Стаття 181 КПК передбачала:
      «Обшук і виїмка провадяться в присутності двох понятих і особи, яка займає дане приміщення, а при відсутності її - представника житлово-експлуатаційної організації або місцевої Ради народних депутатів.
      Обшук і виїмка в приміщеннях, що їх займають підприємства, установи і організації, провадяться в присутності їх представників. Під час обшуку по можливості повинна бути забезпечена присутність обшукуваного або повнолітнього члена його/її родини, а при необхідності - також і потерпілого....».
      40. Стаття 183 КПК передбачала:
      «... Проводячи обшук, слідчий має право розкривати замкнені приміщення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити. При цьому слідчий повинен уникати не викликаних необхідністю пошкоджень дверей, замків та інших предметів...».
      ПРАВО
      I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 8 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ
      41. Заявниця скаржилась, що обшук її квартири становив порушення її права на повагу до свого житла, що органи влади не розглянули її скарги належним чином і не провели ефективного розслідування у зв’язку з цим. Вона посилалась на статті 8 та 13 Конвенції, які передбачають таке:
      Стаття 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя)
      «1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
      2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
      Стаття 13 (Право на ефективний засіб юридичного захисту)
      «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».
      A. Прийнятність
      42. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
      B. Суть
      1. Доводи сторін
      43. Заявниця наполягала на своїх скаргах, стверджуючи, що працівники міліції не повернули певні вилучені речі, а розслідування події національними органами влади не було ефективним.
      44. Уряд визнав, що обшук квартири заявниці становив втручання у її право на повагу до свого житла, передбачене статтею 8 Конвенції. Проте Уряд доводив, що втручання здійснювалося відповідно до процесуального порядку, встановленого законом, і мало на меті легітимне попередження злочину, та за обставин справи було необхідним. Посилаючись на інформацію, належним чином зафіксовану в протоколі від 31 жовтня 2005 року, в якому було задокументовано телефонні розмови між Б. та заявницею, Уряд доводив, що проведення обшуку було необхідним заходом, оскільки у міліції була інформація, що певні документи, важливі для матеріалів кримінального провадження проти Б., зберігалися в квартирі заявниці. Крім того, враховуючи показання працівників міліції, Уряд доводив, що заявницю було повідомлено про проведення обшуку, а отже, їй була надана можливість бути присутньою підчас його проведення.
      45. Уряд також зазначав, що питання процесуального обов’язку щодо розслідування тверджень заявниці про неправомірний обшук підпадає під дію статей 8 та 13 Конвенції. Уряд стверджував, що органи влади провели ефективне розслідування усіх обставин події. Зокрема, вони порушили кримінальну справу за фактом стверджуваної крадіжки майна заявниці та провели низку слідчих дій у зв’язку з цим. Проте станом на 22 липня 2011 року розслідування у справі ще тривало. Більш того, органи влади провели дослідну перевірку щодо можливого зловживання владою або перевищення своїх службових повноважень працівниками міліції. Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи від 16 червня 2005 року була залишена національними судами без змін. Насамкінець, щодо поданого цивільного позову Уряд доводив, що у заявниці була б можливість вимагати відшкодування шкоди, якби в рамках відповідного кримінального провадження було встановлено та притягнуто до відповідальності винних осіб.
      2. Оцінка Суду
      46. Суд спочатку розгляне питання за статтею 8 Конвенції про те, чи становив обшук квартири заявниці втручання у її право на повагу до свого житла, та чи було це втручання обґрунтованим. По-друге, Суд розгляне питання, чи мала заявниця у своєму розпорядженні ефективний процесуальний порядок для виправлення стверджуваного порушення. Суд вважає за належне розглянути друге питання виключно за статтею 13 Конвенції.
      (а) Стаття 8 Конвенції
      (і) Чи мало місце втручання
      47. Сторони погоджуються з тим, що проведення обшуку квартири заявниці правоохоронними органами становило втручання у її право на повагу до свого житла. Суд не вбачає жодних підстав вважати інакше.
      (ii) Чи було втручання згідно із законом
      48. Суд зазначає, що обшук проводився на підставі постанови суду, як це передбачено статтею 177 КПК. Отже, втручання, як доводив Уряд, відповідало вимогам національного законодавства. Питання щодо належного обґрунтування постанови про дозвіл на обшук та, у разі відсутності заявниці, точного застосування процедури, передбаченої національним законодавством, а саме статтями 181 та 183 КПК, слід розглянути нижче в ході розгляду питання необхідності та пропорційності втручання.
      (iii) Чи переслідувало втручання законну мету
      49. З огляду на обставини цієї справи Суд приймає твердження Уряду про те, що втручання мало на меті законне попередження злочину.
      (iv) Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві
      50. Суд нагадує, що коли країни-учасниці вважають за необхідне вдаватися до таких заходів як проведення обшуків житлових приміщень з метою отримання доказів вчинення правопорушень, Суд оцінюватиме, чи були підстави, наведені для виправдання таких заходів, відповідними і достатніми, та чи було дотримано принцип пропорційності (див. рішення у справі «Бук проти Німеччини» (Виск v. Germany), заява № 41604/98, п. 45, ECHR 2005-IV). Суд також вивчить наявність у національному законодавстві ефективних гарантій від зловживань та свавілля, а також перевірить як ці гарантії використовували у справі, що розглядається (див. рішення у справі «Ілія Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), заява № 65755/01, п. 38, від 22 травня 2008 року).
      51. У квартирі заявниці обшук проводився на підставі постанови суду. Попереднє надання судом дозволу на проведення обшуку було важливою гарантією проти зловживання. Той факт, що дозвіл на проведення обшуку було надано за відсутності заявниці, сам по собі не є проблематичним, оскільки національний суд може ухвалити таке рішення без повідомлення іншої сторони (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Тамосіус проти Сполученого Королівства» (Tamosius v. the United Kingdom), заява № 62002/00, ECHR 2002-VIII, та рішення у справі «Аванесян проти Росії» (Avanesyan v. Russia), заява № 41152/06, п. 29, від 18 вересня 2014 року).
      52. Суд зазначає, що при встановленні обсягу запропонованого обшуку, національний суд посилався на таке формулювання як «підроблені документи», а також «засоби та знаряддя для підроблення документів». Суд не вказав жодних деталей, навіть незважаючи на те, що міг це зробити з огляду на предмет доказування кримінального провадження, що стосувався документів, які належали колишньому чоловіку заявниці або були пов’язані з ним, а також стверджуваного підроблення документів. Слід також зауважити, що Суд раніше вже піддавав критиці розпливчастість та надмірну узагальненість формулювань в постановах про дозвіл на обшук, надаючи органу влади, який проводив обшук, нічим не обґрунтовану свободу розсуду при встановленні необхідного обсягу обшуку (див. рішення у справі «Смірнов проти Росії» (Smirnov v. Russia), заява № 71362/01, п. 47, від 7 червня 2007 року; згадані рішення у справах «Ілія Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), п. 41; «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 216, від 22 грудня 2008 року; та рішення у справі «Колєсніченко проти Росії» (Kolesnichenko v. Russia), заява № 19856/04, п. 33, від 9 квітня 2009 року). Подібним чином, зважаючи на узагальнені формулювання в постанові про дозвіл на обшуку цій справі, Суд не вважає, що попередній судовий дозвіл на обшук став належною гарантією проти можливого зловживання владою підчас його проведення.
      53. Щодо способу втручання, то обшук проводився за відсутності заявниці, внаслідок чого виникла необхідність зламати двері її квартири. Сторони не можуть дійти згоди у питанні, чи була заявниця заздалегідь попереджена про обшук, чи ні. Суд вважає, що саме органи влади повинні були належним чином встановити, чи було заявницю заздалегідь попереджено про обшук. Проте Судові не було надано переконливих документів на підтвердження цього факту. У зв’язку з цим Суд зазначає, що показання працівників міліції не можуть мати суто об’єктивний характер, які б підтверджували, що працівники міліції зателефонували заявниці перед тим як увійти до квартири, надаючи їй можливість запобігти пошкодженню свого майна та взяти участь у слідчій дії.
      54. Крім того, додатково до наведеного вище висновку про те, що у постанові про дозвіл на обшук не були встановлені межі обшуку, варто зазначити, що працівники міліції вилучили низку речей, які навіть не входили до категорії розшукуваних речей, встановлених судом: мобільні телефони, скриня з готівкою, картина та ікона, - навряд чи відповідали обсягу обшуку, дозвіл на проведення якого було надано постановою суду, та стосувались кримінального провадження щодо підроблення посвідчення водія. Варто також зазначити, що органи влади згодом визнали, що вони вилучили мобільні телефони, які з самого початку не були включені до списку вилучених речей. Лише потім, із запізненням, вони повернули заявниці телефони та деякі інші речі, які не стосувалися кримінальної справи. У зв’язку з цим Суд зауважує, що поняті та представник житлово-експлуатаційної організації, запрошені міліцією для участі в проведенні обшуку, не пересвідчилися у правильності внесення до списку протоколу про проведення обшуку всіх вилучених речей, тау тому, чи відповідали вилучені речі обсягу обшуку, визначеному в постанові про дозвіл на обшук.
      55. За цих обставин Суд вважає, що наявні гарантії національного законодавства виявилися недостатніми, а проведений обшуку квартирі заявниці становив втручання, яке не було пропорційним відповідній меті.
      56. Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції.
      (b) Стаття 13 Конвенції
      57. Стаття 13 Конвенції вимагає наявності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, які у розумінні Конвенції можуть вважатися «небезпідставними» (див., наприклад, рішення у справі «Кіган проти Сполученого Королівства» (Keegan v. the United Kingdom), заява № 28867/03, п. 40, ECHR 2006-X).
      58. Зважаючи на встановлене вище порушення статті 8 Конвенції, Суд вважає, що скарга заявниці не була безпідставною. Відповідно, слід встановити, чи передбачало законодавство України для неї «ефективний» засіб юридичного захисту, який дозволяв компетентному національному органу розглянути скаргу та надати відповідне відшкодування (див., наприклад, рішення у справі «Камерзінд проти Швейцарії» (Camenzind v. Switzerland), від 16 грудня 1997 року, п. 53, Reports 1997-VIII).
      59. З самого початку слід зазначити, що ухвалена постанова суду про дозвіл на обшук не підлягала оскарженню. Щодо можливості подати цивільний позов на працівників міліції Суд встановив порушення статті 13 Конвенції у справі «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України» (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine) (заява № 12451/04, пп. 54 та 55, від 30 вересня 2010 року), в якій цивільний позов у зв’язку з незаконним проведенням обшуку національними судами розглянуто не було здебільшого через те, що позивач не була безпосередньо залучена до відповідного кримінального провадження.
      60. У цій справі заявниця так само не була стороною кримінального провадження, в рамках якого був наданий дозвіл на обшук. Фактично Уряд не довів, що вона мала можливість подати окремий цивільний позов. Навпаки, Уряд доводив, що вона могла вимагати відшкодування шкоди за незаконне проведення обшуку її квартири у разі, якщо б в рамках відповідного кримінального провадження було б встановлено та притягнуто до відповідальності винних осіб. Отже, Суд доходить висновку, що у заявниці була відсутня можливість подати окремий цивільний позов.
      61. Уряд стверджував, що твердження заявниці фактично були ретельно розглянуті в рамках відповідних дослідчої перевірки та кримінального розслідування. Суд зазначає, що окрім крадіжки національне кримінальне законодавство передбачало ряд правопорушень, що могли охоплювати дії, на які скаржилася заявниця (див. пункти 33-35). Більше того, цивільний позов заявниці було долучено до кримінальної справи щодо стверджуваної крадіжки з метою спільного розгляду кримінальної та цивільно-правової відповідальності за вчинення однакових протиправних діянь (див. пункт 15). Відповідно Суд розгляне питання, чи було кримінальне провадження за скаргою заявниці ефективним у розумінні статті 13 Конвенції.
      62. Згідно з усталеною практикою Суду, мінімальні критерії ефективності включають вимоги, щоб таке розслідування було незалежним, безстороннім і підлягало громадському контролю, а компетентні органи діяли зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Олександр Ніконенко проти України» (Aleksandr Nikonenko v. Ukraine), заява № 54755/08, п. 44, від 14 листопада 2013 року). У зв’язку з цим Суд зазначає, що кримінальне провадження щодо тверджень заявниці про зникнення її речей неодноразово піддавалося критиці з боку вищестоящих органів прокуратури, які визнали, що розслідування не було проведено повно та оперативно (див. пункти 16 та 19). Постанова про закриття кримінальної справи від 30 червня 2006 року переглядалася національними судами та згодом її скасували як необґрунтовану (див. пункт 24). Виходячи з наданої сторонами інформації, Суд вважає, що розслідуванню, яке тривало щонайменше шість років, бракувало необхідної ретельності та оперативності, і воно виявилося неефективним.
      63. Щодо проведеної дослідчої перевірки стосовно зловживання владою або перевищення службових повноважень Суд зазначає, що така процедура розслідування не відповідала принципам ефективного юридичного засобу захисту, оскільки слідчий у рамках цієї процедури був обмежений у вчиненні певних процесуальних дій, а у потерпілої не було офіційного статусу, що позбавило її можливості ефективної участі в межах цієї процедури (див. рішення у справі «Головань проти України» (Golovan v. Ukraine), заява № 41716/06, п. 75, від 5 липня 2012 року). Суд зазначає, що ні слідчий, ні суди, які переглядали постанову від 16 червня 2005 року, не розглянули питання про те, чи відповідав обсяг проведеного обшуку меті, зазначеній в постанові про дозвіл на обшук. Як було зазначено вище, кількість вилучених речей свідчила про те, що проведення обшуку виходило за межі, встановлені постановою суду про дозвіл на обшук. Крім того, видається, що не було вжито відповідних заходів для розгляду питань, чи дійсно працівники міліції попередили заявницю, та чи дотрималися вони вимоги щодо збереження майна, яка містилася у статті 183 КПК. Зокрема, не було зроблено жодної спроби перевірити показання працівників міліції про те, що вони повідомили заявницю про проведення обшуку.
      64. Зважаючи на наведені вище міркування та з огляду на стверджуване порушення, Суд доходить висновку, що національні органи влади не провели ефективного розслідування події та спростували очікування заявниці щодо отримання ретроспективного відшкодування, зокрема, відшкодування згідно з цивільним законодавством.
      65. Таким чином, Суд встановив, що у заявниці не було ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з її скаргою за статтею 8 Конвенції. Отже, було порушення статті 13 Конвенції.
      II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
      66. Статтею 41 Конвенції передбачено:
      «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
      67. Заявниця не висунула вимог щодо справедливої сатисфакції у встановлений для цього строк. Відповідно Суд вважає, що підстави для присудження їй будь-яких сум у цьому зв’язку відсутні (див. рішення у справі «Муравська проти України» (Muravskaya v. Ukraine), заява № 249/03, п. 52, від 13 листопада 2008 року).
      ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
      1. Оголошує заяву прийнятною.
      2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.
      3. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції.
      Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 28 квітня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
      Секретар
      Клаудія ВЕСТЕРДІК
      Голова
      Ангеліка НУССБЕРГЕР
      Фото: By Michael N. Erickson [CC BY-SA 3.0 (https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0)], from Wikimedia Commons