ЄСПЛ: відеоспостереження на робочих місцях є втручанням в приватне життя


Recommended Posts

28 листопада 2017 року Друга Палата Європейського суду з прав людини визначила, що відеоспостереження за працівниками на робочому місці є значним втручанням в їхнє приватне життя, відповідно може бути виправдане лише за умови відповідності закону, наявності легітимної цілі та бути необхідним в демократичному суспільстві.  Зазначені висновки були зроблені Судом внаслідок розгляду справи «Антовіч та Мірковіч проти Чорногорії» (Antović and Mirković v. Montenegro).

Обставини справи. Професорка Невенка Антовіч та професор Йован Мірковіч є викладачами Університету Чорногорії.  1 лютого 2011 року на зібранні факультету декан поінформував усіх (разом із заявниками) про запровадження відеоспостереження в семи аудиторіях, де відбувались заняття, та перед деканатом. Метою таких заходів було впевнитись у безпеці власності та осіб (включаючи студентів) та спостерігати за процесом викладання24 лютого 2011 року було прийняте рішення щодо запровадження відеоспостереження, яке передбачало, що доступ до даних, які будуть записуватись та зберігатись протягом року, буде захищений кодами, відомими лише декану. В березні 2011 року позивачі поскаржились в Агентство захисту персональних даних на відеоспостереження та збір даних без їхньої згоди, оскільки  не було жодних підстав виникнення загрози збереженості власності чи безпеки осіб, а також, що застосовувались й інші заходи для захисту людей, майна та для моніторингу занять. Згодом, Агентство у своєму звіті дійшло висновку, що відеоспостереження проводилося відповідно до закону. Також було вказано, що камери забезпечують лише нечіткі зображення (з низькою роздільною здатністю), які неможливо збільшити (zoom-функція), що не дозволяє розпізнати риси людей, а також відсутня функція запису аудіо.

Звіт був оскаржений позивачами, де вони зазначили,  що працівники не були письмовоповідомлені про запровадження відеоспостереження, яке реально почалось кількома тижнями раніше до появи згаданого рішення. Як наслідок, 28 квітня 2011 року, Агентство зобов’язало факультет забрати камери з аудиторій впродовж 15 днів з моменту, коли було прийнято рішення про неправомірність впровадження відеоспостереження.  Рішення було виконане остаточно 27 січня 2012 року, і в цей час дані все ще збирались та видалялись до невизначеної дати. (§ 6-11)

Національні суди. Позивачі ініціювали цивільний процес, в якому заявляли, що встановлення відеоспостереження порушувало їхнє право на повагу до приватного життя, бо не відповідало закону, не переслідувало легітимної цілі, а також не було необхідним в демократичному суспільстві. Суд не виявив порушення згаданого права, проте наголосив, що приватне життя інколи включає в себе діяльність в бізнесі та інших професійних сферах. Суд вказав, що університет – це публічна інституція, у якій здійснюється діяльність, що має громадський інтерес, включно з викладацьким процесом. Відповідно, відеоспостереження в аудиторіях, які є публічними місцями, не порушує права на приватність, оскільки аудиторія є територією для роботи, як, наприклад, зала суду чи парламент, де професори ніколи не лишаються наодинці. З цього випливає, що зібрані дані не можуть бути віднесені до персональних. Вищі судові інстанції лишили це рішення незмінним. (§ 13-16)

Позиція ЄСПЛ. Суд у своєму рішенні зазначає, що університетські аудиторії також є робочим місцем викладачів. Серед їхніх обов’язків є не лише викладання матеріалу студентам, а і взаємодія з ними, розвиток взаємовідносин та побудова їхньої соціальної ідентичності. (§ 44) Суд нагадав, що відеоспостереження, приховане чи ні, є серйозним втручанням в приватне життя працівника (§ 55), додаючи, що національні суди не ставили питання поваги до приватного життя на перше місце, звертаючи увагу на інші чинники. (§ 56) Зокрема, камери для спостереження можуть бути встановленими в офіційних чи бізнес-приміщеннях з метою убезпечення людей чи майна, чи захисту конфіденційних даних. Суд зазначає, що в даному випадку такі заходи були вжиті не лише з метою захисту чи безпеки, а й з метою нагляду за викладанням. Звідси випливає, що така ціль як спостереження за викладацьким процесом не передбачена законом. (§ 59) Тому, ЄСПЛ визнав порушення статті 8 Конвенції і зобов’язав уряд відшкодувати заявникам моральну шкоду.

Рышення ЕСПЛ http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-178904

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 січня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 2-а-13964/08/1570
      Провадження № 11-87зва20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку письмового провадження у зв`язку з неявкою сторін у судове засідання заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року (судді Косцова І. П., Стас Л. В., Турецька І. О.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року (судді Ситников О. Ф., Гашицький О. В., Малинін В. В., Мойсюк М. І., Штульман І. В.) в адміністративній справі № 2-а-13964/08/1570 за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у Великомихайлівському районі Одеської області (далі - УПФУ) про зобов`язання вчинити дії щодо нарахування недоплаченої допомоги дітям війни,
      УСТАНОВИЛА:
      Історія справи
      1. У грудні 2008 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до УПФУ, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просила:
      - визнати протиправними дії відповідача щодо відмови в перерахунку та виплаті щомісячного підвищення до пенсії в розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком;
      - зобов`язати УПФУ нарахувати та виплатити щомісячне підвищення до пенсії в розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком за 2006-2008 роки в розмірі 3891,90 грн.
      2. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 10 червня 2009 року позов задовольнив частково: визнав протиправними дії УПФУ щодо відмови ОСОБА_1 у перерахунку та виплаті в повному обсязі щомісячного підвищення до пенсії; зобов`язав відповідача перерахувати та виплатити позивачці недоплачене як дитині війни щомісячне підвищення до пенсії за періоди з 09 липня по 31 грудня 2007 року та з 22 травня по 31 грудня 2008 року у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком виходячи з розрахунку прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, за винятком виплачених сум. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      3. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 01 листопада 2010 року постанову суду першої інстанції скасував та позов задовольнив частково: зобов`язав УПФУ здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком у періоди з 11 по 31 грудня 2007 року та з 22 травня по 31 грудня 2008 року (з урахуванням фактично виплачених сум). У задоволені решти позовних вимог суд відмовив.
      4. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 травня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
      Фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин
      5. Суди встановили, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в УПФУ та отримує пенсію по інвалідності, що підтверджується копією пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 від 05 грудня 2003 року.
      6. На звернення позивачки від 18 листопада 2008 року щодо перерахунку пенсії відповідно до статті 6 Закону України від 18 листопада 2004 року № 2195-IV «Про соціальний захист дітей війни» (зі змінами та доповненнями) (далі - Закон № 2195-IV) до УПФУ останнє листом від 20 листопада 2008 року №15/Ф-4 відповіло відмовою, посилаючись на правомірність своїх дій та відповідність їх вимогам чинного законодавства.
      7. Згідно зі статтею 1 Закону № 2195-IV, дитина війни - особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 року) Другої світової війни було менше 18 років, а отже ОСОБА_1 відноситься до категорії «дитина війни», що підтверджується копією паспорта та відповідним штампом у пенсійному посвідченні № НОМЕР_1 від 05 грудня 2003 року.
      8. Відповідно до статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» (у редакції від 18 листопада 2004 року № 2195-IV, яка діяла з 01 січня 2006 року по 21 грудня 2007 року) дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.
      9. Пунктом 17 статті 77 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» було зупинено на 2006 рік дію статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни».
      10. Законом України від 19 січня 2006 року № 3367-ІУ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» пункт 17 статті 77 указаного Закону виключено, а статтю 110 викладено у новій редакції, якою встановлено, що пільги дітям війни, передбачені статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», запроваджуються у 2006 році поетапно, за результатами виконання бюджету в першому півріччі, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за погодженням з комітетом Верховної Ради України з питань бюджету.
      11. Упродовж 2006 року Кабінетом Міністрів України вказаний порядок запровадження та виплати пільг дітям війни, які передбачені статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», визначений не був. Фінансування виплат підвищення пенсії дітям війни з державного бюджету у 2006 році не проводилось.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог
      12. 02 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      13. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, позивачка послалася на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі «Філозофенко проти України» (заява № 72954/11), ухвалене 09 січня 2020 року.
      14. На думку ОСОБА_1 , Суд задовольнив її заяву щодо перерахунку підвищення до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком за період з 02 квітня по 31 грудня 2006 року, що є підставою для перегляду вказаних судових рішень у справі № 2-а-13964/08/1570, а тому заявниця просить: ухвалити постанову, якою змінити абзац третій резолютивної частини постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та викласти цей абзац у новій редакції, відповідно до якої зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком у періоди з 02 квітня по 31 грудня 2006 року, з 11 по 31 грудня 2007 року та з 22 травня по 31 грудня 2008 року (з урахуванням фактично виплачених сум); скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року.
      Позиція інших учасників справи
      15. На час розгляду справи відповідач відзиву та пояснень на заяву позивачки не надіслав.
      Рух заяви у Великій Палаті Верховного Суду
      16. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2020 року відкрив провадження за виключними обставинами в адміністративній справі № 2-а-13964/08/1570, витребував справу з Одеського окружного адміністративного суду та копію рішення ЄСПЛ у справі «Філозофенко проти України», ухваленого 09 січня 2020 року, з його автентичним перекладом українською мовою від Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.
      17. 15 квітня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов лист судді Одеського окружного адміністративного суду Аракелян М. М. від 08 квітня 2020 року за № 2-а-13964/08/1570/12480/20, відповідно до якого справа № 2-а-13964/08/1570 була знищена згідно з актом № 9 про вилучення для знищення документів, не внесених до Національного архівного фонду, затвердженого головою Одеського окружного адміністративного суду 03 грудня 2019 року.
      18. 24 квітня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду з Міністерства юстиції України надійшла копія автентичного перекладу рішення ЄСПЛ у справі «Філозофенко проти України» (заява № 72954/11).
      19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 квітня 2020 року направила до Одеського окружного адміністративного суду копії матеріалів провадження № 11-87зва20 для відновлення судового провадження у справі № 2-а-13964/08/1570 за позовом ОСОБА_1 до УПФУ про зобов`язання вчинити дії щодо нарахування недоплаченої допомоги дітям війни та зупинила провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року до надходження відновленого судового провадження.
      20. 23 жовтня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли матеріали відновленого судового провадження у справі № 2-а-13964/08/1570 відповідно до супровідного листа виконувача обов`язків керівника апарату Одеського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2020 року за № 2-а-13964/08/1570/43358/20.
      21. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 листопада 2020 року поновила провадження у справі № 2-а-13964/08/1570 та призначила справу до розгляду в судовому засіданні.
      22. Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, в судове засідання Великої Палати Верховного Суду не з`явилися.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      23. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що перегляд за виключними обставинами рішень судів попередніх інстанцій здійснюється лише в частині позовних вимог за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року.
      24. Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
      25. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      26. Реалізація таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема в частинах першій та другій статті 6 КАС України.
      27. З огляду на наведене та згідно зі статтею 46 Конвенції, статтею 2 Закону № 3477-IV держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      28. Зі змісту рішення ЄСПЛ у справі «Філозофенко проти України» слідує, що ОСОБА_1 подала до Суду заяву № 72954/11, у якій скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на невиплату державою підвищення до пенсії за 2006-2008 роки в повному обсязі.
      29. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
      Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      30. У параграфі 16 рішення у справі «Філозофенко проти України» ЄСПЛ, вирішуючи прийнятність вимог заявниці про підвищення до пенсії за періоди з 01 січня до 02 квітня 2006 року, з 01 січня до 09 липня 2007 року та з 01 січня до 22 травня 2008 року, послався на рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України», у якому він визнав подібні скарги заявників неприйнятними як явно необґрунтовані, оскільки заявники не довели наявності «законного сподівання» на підвищення рівня пенсії протягом зазначених періодів. Відтак Суд не знайшов підстав для іншого висновку у цій справі та так само відхилив вимоги заявниці щодо зазначених періодів як явно необґрунтовані. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що вимогу заявниці щодо періоду з 09 липня до 11 грудня 2007 року національні суди залишили без задоволення як подану з пропуском строку. Суд не знайшов жодної свавільності у постановах судів стосовно цього періоду й також відхилив скаргу заявниці щодо цього періоду як явно необґрунтовану.
      31. ЄСПЛ, посилаючись також на рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України», у параграфах 18 і 19 рішення у справі «Філозофенко проти України» зазначив, що бездіяльність держави, тобто невизначення розміру підвищення до пенсії, яка мала виплачуватися заявникам у період з квітня до грудня 2006 року, становила втручання в їхні права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Уряд не навів жодних аргументів, щоб пояснити цю бездіяльність, яка тримала заявників у стані невизначеності. Отже, Суд не знайшов жодної причини, чому органи державної влади не вжили жодних дій для визначення розміру підвищення до пенсії заявників, і вважав, що це втручання було необґрунтованим і порушило зазначене положення. ЄСПЛ не знайшов жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку в цій справі.
      32. З огляду на викладене ЄСПЛ оголосив прийнятною скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо періоду з 01 квітня до 31 грудня 2006 року.
      33. Відповідно до практики ЄСПЛ проголошене у першому реченні статті 1 Першого протоколу до Конвенції право на мирне володіння майном означає, що порушення цього права може мати місце і за відсутності прямого або фізичного втручання держави. Так, наприклад, порушення може мати форму позбавлення можливості використовувати власність, ненадання відповідних дозволів (рішення Комісії від 08 лютого 1978 року у справі Paul Henry Wiggins v. the United Kingdom, параграф 33), або інших норм перешкоджання реалізації права власності, що є наслідком застосування законодавства або заходів органів державної влади (рішення від 18 грудня 1996 року у справі Loizidou v. Turkey)
      34. За положеннями статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
      35. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
      36. Соціальні права громадян держави встановлюються законами та реалізуються відповідно до них та інших нормативно правових актів у порядку, встановленому законами.
      37. Право власності громадян як одне з основоположних прав закріплено у статті 41 Конституції Україні. Таке право, як право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, набувається в порядку, визначеному законом (частина друга статті 41 Конституції).
      38. Приймаючи закони про надання громадянам права на отримання певної власності та/або певного доходу, держава в особі відповідних органів державної влади повинна діяти відповідально та з урахуванням реальної можливості реалізації такого закону та його виконання.
      39. Відтак у держави в особі її компетентних органів існує позитивний обов`язок щодо врегулювання правовідносин, визначення прав та обов`язків сторін у законодавчих актах та реального забезпечення виконання цих законів шляхом прийняття у разі потреби інших нормативних актів на реального забезпечення їх виконання.
      40. Принцип належного врядування, зміст якого розкритий у рішенні ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (параграфи 70, 71), передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.
      41. Принцип належного урядування може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу.
      42. Цей самий принцип повинен бути застосований до бездіяльності держави в особі її уповноважених органів у випадку бездіяльності щодо прийняття нормативних актів на виконання приписів прийнятих законів та передбачення, зокрема, видатків на фінансування виконання приписів законів.
      43. Оскільки Велика Палата Верховного Суду відіграє провідну роль у забезпеченні розвитку права та формуванні єдиної правозастосовної практики судами України, саме від вироблення правових позицій у справах щодо вирішення виключних правових проблем (які, як правило, мають системний характер) залежить ефективність судового захисту на національному рівні.
      44. Суди попередніх інстанцій у цій справі зазначили, що вказані вище положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» не визнавалися неконституційними, отже, для проведення спірних виплат у 2006 році у зв`язку з нездійсненням вказаною постановою поетапного впровадження статті 6 Закону України № 2195-ІV були відсутні правові підстави, тобто протягом 2006 року дію статті 6 Закону України № 2195-ІV від 18 листопада 2004 року не було відновлено.
      45. Отже, держава в особі уповноважених органів не здійснила ефективних засобів захисту права позивачки на мирне володіння майном.
      46. Велика Палата Верховного Суду вважає, що не можна виправдовувати бездіяльність держави щодо захисту прав на мирне володіння майном відсутністю визначеного у національному законодавстві механізму визначення розміру нарахувань соціальних виплат, які належать до нарахувань за приписами закону, оскільки саме у визначенні такого механізму, зокрема, полягає позитивний обов`язок держави та законні очікування особи на отримання виплат, передбачених законом.
      47. У разі відсутності дієвого механізму перерахувань передбачених законом соціальних виплат або відсутності передбачених законом видатків на такі виплати не повинен унеможливлюватись захист прав власності позивачки, гарантованих статтею 41 Конституції України, і в цьому випадку держава повинна відповідати за невиконання свого позитивного обов`язку шляхом виплати відповідної компенсації, яка може бути визначена, у тому числі, судом (стаття 56 Конституції України).
      48. У справі «Філозофенко проти України» від 09 січня 2020 року ЄСПЛ наголосив, що його роль не полягає у підміні собою національних органів влади та обчисленні розміру підвищення до пенсії, яке мало бути виплачено заявниці у 2006 році, враховуючи відсутність будь-якого рішення органів державної влади щодо цього. Отже ЄСПЛ у цій справі вважав, що більш доречним був би розгляд цього питання на стадії виконання цього рішення (параграф 24).
      49. ЄСПЛ визнає наявність позитивного обов`язку держави щодо запровадження належної системи гарантій права власності та правосуддя (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції у поєднанні зі статтями 6 та 13 Конвенції).
      50. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      51. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
      52. Оскільки держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду в частині загальних та індивідуальних заходів на виконання рішень ЄСПЛ, необхідно, щоб такі заходи на національному рівні сприяли ефективному відновленню прав заявників.
      53 Ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду.
      54. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      55. Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам № R(2000)2 від 19 січня 2000 року «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржуване рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскаржуваного провадження на національному рівні.
      56. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки судами попередніх інстанцій позивачці у цій справі було відмовлено в частині її позовних вимог за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року, найбільш доречним способом захисту її прав, порушення яких констатовано у рішенні ЄСПЛ, є новий розгляд справи судом першої інстанції.
      Висновки за результатами розгляду заяви
      57. Відповідно до частини п`ятої статті 368 КАС України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      58. Оскільки ЄСПЛ констатував порушення конвенційних прав позивачки у цій справі, то вказані порушення можна усунути шляхом скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині позовних вимог ОСОБА_1 за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року.
      59. Однак, ураховуючи відсутність у Великої Палати Верховного Суду повноважень встановлювати обставини справи, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а справа у вказаній вище частині позовних вимог - передачі до суду першої інстанції.
      60. Під час розгляду справи суд першої інстанції, за необхідності, може вирішити питання про заміну відповідача у справі або залучення співвідповідача.
      Керуючись статтями 345, 355, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково.
      2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2009 року, постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року скасувати в частині позовних вимог за період з 01 квітня по 31 грудня 2006 року, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      3. В іншій частині постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2010 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 травня 2011 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформлено суддями Анцуповою Т. О. та Сімоненко В. М.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді : Т. О. Анцупова К. М. Пільков
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      І. В. Григор`єва Л. І. Рогач
      В . І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач
      В. С. Князєв С. П. Штелик
      Л. М. Лобойко
      Джерело: ЄДРСР 95177466
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      24 листопада 2020 року
      м. Київ
      Справа № 908/137/18
      Провадження № 12-106гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Сімоненко В. М., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
      скаржника - ОСОБА_1 (представник адвокат Бєлкін Л. М.)
      позивачів - ОСОБА_2 (особисто та його представники адвокати Черник Ю.Ф. та Бєлкін Л. М.), ОСОБА_3 (представник адвокат Кологойда О. В.),
      відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД»(представник адвокат Перцев Д. П.)
      третіх осіб - ОСОБА_4 (особисто), Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Дніпроенерго» (представник адвокат - Круть Є. Ю.), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (представники адвокати Козирицька В. О., Назарчук І. Р.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року (головуючий Дідиченко М. А., судді Пономаренко Є. Ю., Руденко М. А.)та рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року(суддя Пукшин Л. Г.) у справі № 908/137/18 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» (далі - ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - ОСОБА_4 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Дніпроенерго» (далі - ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго», Товариство), Публічного акціонерного товариства «Національний депозитарій України» (далі - ПАТ «Національний депозитарій України»), Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» (далі - ПАТ «ПУМБ»), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - Комісія), ДТЕК ХОЛДИНГЗ ЛІМІТЕД (DTEK HOLDINGS LIMІTED), ДТЕК ЕНЕРДЖІ Б.В. (DTEK ENERGY B.V.), ДЖІ. ПІ. ЕЛ. ІНДЖЕН ПАУЕР ЛІМІТЕД (GPL INGEN POWER LIMITED), ДТЕК ОЙЛ ЕНД ГАЗ Б.В. (DTEK OIL&GAS B.V.), Приватного акціонерного товариства «Українська акціонерна страхова компанія АСКА», Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ЕНЕРГО», Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія АСКО-ДОНБАС ПІВНІЧНИЙ», Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля», Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу», про визнання правочину недійсним.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У січні 2018 року ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 звернулися до господарського суду з позовом до ТОВ «ДТЕК Пауер трейд» про визнання недійсним правочину щодо зобов`язання акціонерів ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго» продати прості акції на вимогу відповідача відповідно до публічної безвідкличної вимоги про придбання акцій у всіх власників акцій Товариства від 06 грудня 2017 року № 14.
      1.2. Позов мотивований тим, що правочин щодо обов`язкового викупу акцій Товариства, вчинений на підставі статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства», є неправомірним та здійснений на порушення норм Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), оскільки встановлений зазначеною нормою механізм примусового викупу акцій міноритарних акціонерів (далі - процедура сквіз-аут) є дискримінаційним відносно міноритарних акціонерів (особливо для працівників корпоратизованих підприємств, що набули акції у процесі їх приватизації) і не відповідає конституційним засадам, а саме щодо дії в Україні принципу верховенства права, відповідно до якого Конституція України має вищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Також позивачі зазначили, що спірний правочин був укладений з порушенням принципу вільного волевиявлення.
      1.3. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що положення статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є чинними, неконституційними не визнавалися, а відтак регулюють відповідні суспільні відносини та підлягають застосуванню.
      2. Фактичні обставини справи, установлені судами
      2.1. У листі ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» від 06 грудня 2017 року № 14, адресованому наглядовій раді Товариства, викладено публічну безвідкличну вимогу про придбання акцій в усіх власників акцій Товариства, код за ЄДРПОУ 00130872, місцезнаходження: м. Запоріжжя, вул. Добролюбова, 20.
      2.2. Вказана вимога разом з повідомленням для акціонерів щодо умов, строків, порядку проведення грошових виплат за акції була отримана позивачами у справі, які на час її вчинення володіли простими акціями Товариства, на підтвердження чого до справи надані копії виписок про операції з цінними паперами станом на 08 грудня 2017 року (обмежена виписка про стан рахунку в цінних паперах ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 ) та за 13 лютого 2018 року (дата переведення акцій з рахунків власників на рахунок заявника вимоги), сертифікат іменних акцій в кількості 30 штук, власником яких є ОСОБА_9 (у зв`язку з непереведенням його акцій у бездокументарну форму).
      2.3. Повідомлення про набуття права власності на значний контрольний та домінуючий контрольний пакет акцій Товариства та інші відомості для акціонерів розміщені на офіційному сайті Товариства, як це передбачено частиною третьою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства».
      2.4. На виконання вимог частини четвертої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» 06 грудня 2017 року відповідачем подано до Товариства публічну безвідкличну вимогу та копію договору рахунка умовного зберігання (ескроу) № 1119/2015-2, укладеного 16 листопада 2017 року між ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» таПАТ «ПУМБ».
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 18 липня 2018 року в задоволенні позову відмовив.
      3.2. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, у якій просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог. До апеляційної скарги приєднались ОСОБА_8 та ОСОБА_1
      3.3. Північний апеляційний господарський суд постановою від 19 грудня 2018 року залишив указану вище апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року у справі № 908/137/18 - без змін.
      3.4. Судові рішення мотивовані тим, що підстави, порядок та умови примусового відчуження акцій визначені законом - статтею 652 Закону України «Про акціонерні товариства»; законом передбачений обов`язок попереднього та повного відшкодування вартості акцій, а тому процедура сквіз-аут не порушує право власності міноритарних акціонерів та принцип законності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. Не погодившись з постановою Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року та рішенням Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 та ОСОБА_1 звернулися з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просили скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.
      4.2. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, неправильно витлумачили Конституцію України, не застосували норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
      4.3. Скаржники вважають, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків щодо відповідності процедури сквіз-аут, установленої Законом України «Про акціонерні товариства», положенням статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції і помилково не застосували частину шосту статті 11 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      4.4. Скаржники зазначають, що суди першої та апеляційної інстанцій взяли до уваги лише доводи відповідача і не надали належної оцінки майже всім аргументам позивачів, чим порушили принцип рівності сторін перед законом і судом, а також часину п`яту статті 236 ГПК України. Зокрема, в рішеннях відсутні мотивування або побіжно надані мотивування на аргументи позивачів щодо: принципу вільного волевиявлення, концепції припинення права власності тільки за рішенням суду, відсутності доказів у відповідача про наявність суспільного інтересу, обраного позивачем способу захисту, а також невходження до складу українського законодавства Директиви № 2004/25/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу від 21 квітня 2004 року про заявки та пропозиції ціни поглинання (далі - Директива про поглинання).
      4.5. Скаржники посилаються на нерелевантне цитування в судових рішеннях рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), унаслідок чого судами попередніх інстанцій не було виконано обов`язку провести на належному рівні оцінку всіх обставин і фактів у цій справі.
      4.6. Скаржники вважають, що суд апеляційної інстанції прийняв до розгляду відзиви відповідача та третіх осіб, не перевіривши дотримання прав усіх учасників процесу на отримання процесуальних документів (відзивів), що є порушенням статей 135, 262, 263 ГПК України.
      4.7. Крім того, скаржники вказують, що спірний правочин вчинений з порушенням вимог статті 8, частин п`ятої та сьомої статті 65 Закону України «Про акціонерні товариства» при визначенні ціни обов`язкового продажу акцій, а також зазначають про відсутність у відповідача права діяти від імені власників домінуючого контрольного пакета акцій.
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. ТОВ «ДТЕК Пауер трейд» надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з мотивів дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
      5.2. Комісія надала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що положення статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є чинними, неконституційними не визнавалися, а відтак регулюють відповідні суспільні відносини та підлягають застосуванню.
      5.3. Також надійшли пояснення щодо касаційної скарги від третьої особи - ОСОБА_4 , в яких останній зазначив, що при вирішенні спору має бути застосовано норму частини третьої статті 203 ЦК України, оскільки у спірних правовідносинах було порушено принцип вільного волевиявлення учасників правочину. Крім того наголошує, що відсутня юридична визначеність публічної безвідкличної вимоги, та у зв`язку із цим просить задовольнити касаційну скаргу.
      6. Рух касаційної скарги
      6.1. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 07 лютого 2019 року відкрила касаційне провадженнята ухвалою від 02 липня 2019 року на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки можливість поставити під сумнів конституційність Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах» стосовно запровадження статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства», прийнятого на виконання міжнародних зобов`язань України, є виключною правовою проблемою, вирішити яку необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      7.1. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
      7.2. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      7.3. Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
      7.4. Указані норми Конституції України, Конвенції та ЦК України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи своєї власності. При цьому зазначені норми припускають можливість винятку з цього загального правила за умови, коли позбавлення права власності перебачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна).
      7.5. Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити зазначеним нормам Конституції України та Конвенції.
      7.6. Згідно з частиною другою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      7.7. Відповідно до частини другої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      7.8. Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов`язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.
      7.9. 14 червня 1994 року було укладено Угоду про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами. Угода передбачала процес зближення існуючого та майбутнього законодавства України із законодавством співтовариства. Україна зобов`язалася вживати заходи для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведено у відповідність із законодавством співтовариства.
      7.10. 21 березня 2014 року підписано Угоду про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода). Ця Угода була ратифікована Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII і є невід`ємною частиною українського законодавства. Відповідно до статті 480 Угоди додатки і протоколи до цієї Угоди є її невід`ємною частиною.
      7.11. Додатком XXXIV до глави 13 «Законодавство про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит» розділу V «Економічне і галузеве співробітництво» Угоди передбачено, що Україна зобов`язується поступово наблизити своє законодавство до законодавства Європейського Союзу про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит у встановлені додатком терміни. У цьому додатку наведено й Директиву про поглинання. Відповідно до графіка, зазначеного у додатку, положення цієї Директиви повинні бути впроваджені протягом 4 років з дати набрання чинності цією Угодою. Таким чином, Україна відповідно до міжнародного договору взяла на себе зобов`язання з упровадження у своє законодавство положень Директиви про поглинання у строки, визначені в додатку XXXIV до Угоди.
      7.12. Згідно з частиною третьою статті 249 Договору про заснування Європейської Спільноти директива є обов`язковою для кожної держави-члена, якій вона адресована, стосовно визначеного в ній результату, однак залишає державам вибір форми та засобів його досягнення. Директива покладає на держави-члени обов`язок видавати правові акти для досягнення результату, зазначеного в директиві (імплементувати директиву у внутрішнє законодавство). Отже, директиви не є актами, які безпосередньо регулюють відповідні відносини у державах-членах , таке регулювання запроваджується внаслідок імплементації директив у внутрішні правопорядки. Проте обов`язок України з імплементації Директиви про поглинання випливає не з Договору про заснування Європейської Спільноти, не з членства України в Європейському Союзі, а з ратифікованої Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII Угоди, яка встановлює певні міжнародні зобов`язання України.
      7.13. Директива про поглинання регулює відносини за участю акціонерних товариств, усі або частина акцій яких знаходяться в обігу на регульованому ринку. Оскільки ця Директива встановлює лише мінімальні стандарти в цій сфері, то держави можуть поширити її дію і на інші товариства.
      7.14. Згідно з частиною другою статті 15 Директиви про поглинання держави-члени повинні забезпечити, щоб оферент був спроможний вимагати від усіх власників решти цінних паперів продати йому/їй ці папери за справедливою ціною. Держави-члени можуть запровадити таке право у наступних ситуаціях: (а) у разі, якщо оферент володіє акціями, що складають не менше, ніж 90 % капіталу, що дає право голосу та 90 % голосів у компанії-адресата оферти, або (b) у разі, якщо, після прийняття пропозиції, оферент придбав або остаточно зобов`язався придбати цінні папери, що представляють не менше 90 % капіталу адресата оферти, що забезпечує право голосу та 90 % голосів, що були предметом оферти. У випадку, передбаченому пунктом (а), держави-члени можуть встановити вищий поріг, котрий, однак, не може бути вищим, ніж 95 % капіталу, що дає право голосу.
      7.15. Україна виконуючи обов`язки з адаптації її корпоративного законодавства до законодавства Європейського Союзу, запровадила інститути витіснення та примусового продажу (squeeze-out і sell-out). Таке запровадження має більш широкий характер, аніж це передбачено мінімальними стандартами Директиви про поглинання: ці інститути були запроваджені щодо всіх акціонерних товариств, а не тільки тих, акції яких знаходяться в обігу на регульованому ринку; вони були запроваджені не лише у зв`язку із пропозицією про поглинання і після його завершення та стосувалися всіх акціонерних товариств, які на дату набрання чинності Законом України «Про акціонерні товариства» мали серед акціонерів власника домінуючого контрольного пакета акцій акціонерного товариства. Водночас Україна застосувала вищий відсоток володіння акціями (95 %), який надає акціонеру право на сквіз-аут, порівняно з мінімально дозволеним Директивою (90 %).
      7.16. Відповідно до положень статей 85, 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші правові акти. Вони є юридичною формою реалізації повноважень єдиного органу законодавчої влади в Україні.
      7.17. Виконуючи міжнародні зобов`язання України за Угодою, Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах», яким доповнено Закон України «Про акціонерні товариства» статтею 652.
      7.18. Відповідно до частини четвертої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» протягом 90 днів з дня подання повідомлення відповідно до частини другої цієї статті та за умови виконання нею дій, передбачених статтею 65 або 651 цього Закону, особа, яка є власником домінуючого контрольного пакета акцій, або будь-яка її афілійована особа, або уповноважена особа має право надіслати до товариства публічну безвідкличну вимогу про придбання акцій в усіх власників акцій товариства. У разі подання до товариства публічної безвідкличної вимоги всі акціонери акціонерного товариства, крім осіб, що діють спільно із такою особою, та її афілійованих осіб, та саме товариство зобов`язані у безумовному порядку продати належні їм акції цього товариства заявнику вимоги.
      7.19. Відповідно до частини дев`ятої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» заявник вимоги сплачує ціну акцій акціонерам шляхом перерахування грошових сум банківській установі, в якій заявником вимоги відкрито рахунок умовного зберігання (ескроу), бенефіціарами якого є акціонери, у яких придбаваються акції.
      7.20. Зазначеними нормамиЗакону України «Про акціонерні товариства» передбачено примусове відчуження міноритарними акціонерами належних їм акцій на вимогу власників домінуючого контрольного пакета акцій.
      7.21. Запровадження державою зазначеного законодавчого регулювання зумовлено наявністю інтересів суспільства у сталому функціонуванні та розвитку акціонерних товариств, що забезпечує робочі місяця та сплату податків у державі, зростанні інвестиційної привабливості акціонерних товариств, зменшенні корпоративних конфліктів, рейдерства тощо. Зазначене вимагає належного рівня корпоративного управління та мінімізації пов`язаних із цим витрат, необхідних, зокрема, для підтримання інфраструктури, пов`язаної зі скликанням загальних зборів акціонерного товариства або з реалізацією акціонерами своїх інших прав та повноважень.
      7.22. Отже, забезпечення можливості примусового викупу акцій може відповідати інтересам суспільства. Проте ця процедура, як і будь-який інший спосіб примусового відчуження об`єктів права власності, має застосовуватись у виключних випадках задля досягнення легітимної мети та з дотриманням балансу інтересів усіх акціонерів, у тому числі щодо виплати власником домінуючого контрольного пакета акцій компенсацій міноритарним акціонерам у розмірі справедливої вартості належних їм акцій.
      7.23. Власник домінуючого контрольного пакета акцій при прийнятті рішення про примусовий викуп акцій та надісланні відповідної вимоги про придбання акцій повинен мати легітимну мету позбавлення міноритарних акціонерів права власності на належні їм акції, яка підлягає перевірці судом у разі виникнення відповідного спору.
      7.24. Отже, у разі оскарження міноритарними акціонерами процедури примусового відчуження належних їм акцій суд має встановити: 1) чи проводилась ця процедура відповідно до норм закону; 2) чи здійснювалась вона з легітимною метою, а саме чи відповідали мотиви мажоритарних акціонерів суспільним інтересам у запровадженні цієї процедури; 3) чи є запропонована міноритарним акціонерам вартість викупу акцій справедливою, та відповідно, чи дотриманий критерій пропорційності втручання у права позивачів.
      7.25. Критерій пропорційності вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей. Дотримання вказаного критерію передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано розумного балансу між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Одним із важливих елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.
      7.26. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ умови компенсації примусового відчуження активів, згідно з положеннями національного законодавства, є значущими для оцінки того, чи оскаржуваний захід зберігає необхідний справедливий баланс, та особливо для визначення того, чи покладає такий захід непропорційний тягар на особу (власника).
      7.27. У пункті 39 рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» Суд указав, що передання права власності від однієї особи до іншої без сплати суми, яка більш-менш відповідає вартості майна, звичайно становить непропорційне втручання, яке не можна вважати виправданим у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      7.28. З урахуванням викладеного вище, перевіряючи доводи позивачів щодо порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у спірних правовідносинах, суди першої та апеляційної інстанцій мали б установити, чи містить процедура обов`язкового продажу акцій, передбачена статтею 652 Закону України «Про акціонерні товариства», чіткий та прозорий порядок визначення ціни акцій, та чи містять положення Закону України «Про акціонерні товариства» запобіжники проти можливої недобросовісної поведінки власників товариств, які мають можливість занизити вартість акцій під час їх викупу, і, як наслідок, чи здатні встановлені у наведеній нормі умови компенсації, які не повинні створювати непропорційний тягар для міноритарних акціонерів, гарантувати повне відшкодування вартості майна (акцій). Наведене надасть можливість зробити висновок, чи може вважатися визначеною справедливо зазначена у публічній вимозі ціна акцій, за умови, що міноритарний акціонер законом не наділений правом впливати на визначення ціни викупу у нього акцій.
      7.29. Згідно з частиною п`ятою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» ціною обов`язкового продажу акцій визначається найбільша з наступних: 1) найвища ціна акції, за якою заявник вимоги, його афілійовані особи або треті особи, що діють спільно з ним, придбавали акції цього товариства протягом 12 місяців, що передують даті набуття домінуючого контрольного пакета акцій включно з датою набуття; 2) найвища ціна, за якою заявник вимоги, його афілійовані особи або треті особи, що діють спільно з ним, опосередковано набули право власності на акції цього товариства протягом 12 місяців, що передують даті набуття такою особою домінуючого контрольного пакета акцій товариства включно з датою набуття, за умови що вартість акцій товариства, які прямо або опосередковано належать такій юридичній особі, за даними її останньої річної фінансової звітності, становить не менше 90 відсотків загальної вартості активів такої юридичної особи; 3) ринкова вартість акцій товариства, визначена суб`єктом оціночної діяльності відповідно до статті 8 цього Закону станом на останній робочий день, що передує дню набуття заявником вимоги домінуючого пакета акцій товариства.
      7.30. За обставинами справи, на підставі звіту ТОВ «Експерт-аналітик» від 4 жовтня 2017 року ринкова вартість однієї простої іменної бездокументарної акції Товариства в пакеті акцій, що складає не більше 10 % статутного капіталу Товариства, станом на 31 серпня 2017 року була визначена у розмірі 251,14 грн. Водночас ціна придбання акції Товариства компанією ORNEX LIMITED була визначена у розмірі 488,14 грн, і саме ця ціна була визначена наглядовою радою для придбання акцій в порядку статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства». Поряд із цим позивачі стверджують, що середній біржовий курс акцій ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго» на ПАТ «Українська біржа» за період з 30 травня по 30 серпня 2017 року складав 773,70 грн.
      7.31. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що запровадження нормативного регулювання, при якому, залежно від обраного способу визначення ціни акцій, їх вартість може відрізнятися в рази, не може гарантувати отримання міноритарним акціонером в усіх випадках справедливої компенсації за обов`язковий продаж акцій, та відповідно, дотримання у таких відносинах критерію пропорційності втручання у право власності.
      7.32. Частиною дев`ятою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» визначено, що заявник вимоги сплачує ціну акцій акціонерам шляхом перерахування грошових сум банківській установі, в якій заявником вимоги відкрито рахунок умовного зберігання (ескроу), бенефіціарами якого є акціонери, у яких придбаваються акції (їхні спадкоємці або правонаступники, або інші особи, які відповідно до законодавства мають право на отримання коштів). Перерахування всього обсягу грошових сум у порядку, встановленому частиною дев`ятою цієї статті, є належним виконанням заявником вимоги зобов`язання щодо оплати акцій, що придбаваються (абзац другий частини тринадцятої статті 652 цього Закону). Центральний депозитарій цінних паперів протягом трьох робочих днів з дня отримання від товариства інформації про перерахування в повному обсязі грошових сум за акції, що придбаваються заявником вимоги, в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему, здійснює зняття обмеження, встановленого відповідно до частини десятої цієї статті, та забезпечує переведення депозитарними установами прав на відповідні акції з рахунків їхніх власників на рахунок заявника вимоги (абзац перший частини чотирнадцятої статті 652 цього Закону).
      7.33. Тобто процедура примусового викупу акцій відповідно до статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є таким правочином, в якому особа, яка володіє домінуючим контрольним пакетом акцій, може впливати на спосіб визначення ціни акцій та набуває право власності на них унаслідок виконання вимог, визначених зазначеною нормою, тоді як міноритарний акціонер втрачає право власності на акції за відсутності свого волевиявлення, без будь-якого впливу на визначення ціни, та за відсутності законодавчого механізму здійснення спеціального контролю з боку суду або Комісії.
      7.34. Велика Палата Верховного Суду вважає, що запровадження державою спеціальної процедури з примусового відчуження акцій на користь приватних осіб в будь-якому випадку має супроводжуватися встановленням гарантій захисту прав особи, яка позбавляється майна, і такі гарантії мають бути передбаченими саме у цій процедурі.
      7.35. Втім зазначених гарантій для міноритарного акціонера законодавче регулювання спірних правовідносин не містить, а можливість міноритарного акціонера захистити свої права в загальному порядку, визначеному нормами ЦК України, у спосіб пред`явлення вимоги про стягнення з особи, на користь якої відбулося примусове відчуження акцій, грошових коштів у розмірі різниці між визначеною ціною у публічній безвідкличній вимозі та справедливою ціною таких акцій або ж у спосіб визнання недійсним зазначеного правочину, не може вважатися достатньою гарантією захисту прав цього учасника, адже за таких обставин обов`язок доказування справедливої ціни викупу акцій буде здійснюватися вже після фактичної втрати слабшою, в цих відносинах, стороною права власності та супроводжуватись необхідністю понесення останньою значних витрат на проведення оцінки майна товариства, сплату судового збору, витрат на професійну правничу допомогу тощо.
      7.36. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки норма статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» не визначає спеціальних способів захисту прав міноритарних акціонерів права та інтереси яких були порушені примусовим викупом акцій за ціною меншою за їх ринкову вартість, то особи, які вважають, що їх права та інтереси на акції були порушені вчиненням такого правочину, можуть самостійно обирати між визначеними нормативними приписами способами їх захисту. Звідси, обраний позивачами у цій справі спосіб захисту прав є таким, що відповідає приписам статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України.
      7.37. За вказаних обставин, враховуючи, що при визначенні ціни акцій існує ймовірність недобросовісної поведінки особи, яка володіє домінуючим контрольним пакетом акцій, відсутність можливості впливу міноритарним акціонером на визначення ціни акцій при їх відчуженні без його волевиявлення та відсутність спеціального контролю з боку суду або Комісії за процедурою такого визначення до позбавлення міноритарного акціонера права власності на акції, свідчить про те, що у спірних правовідносинах попередні судові інстанції мали б надати оцінку тому, чи була ціна, визначена у безвідкличній вимозі, справедливою, та за наслідком цього встановити, чи було дотримано критерій пропорційності втручання у право власності, і залежно від вказаних обставин вирішити цей спір.
      7.38. Втім, вирішуючи спір у справі, ні суд першої, ні суд апеляційної інстанції не встановлювали зазначених вище обставини, а відтак не з`ясували наявності легітимної мети та справедливої ціни акцій, дотримання чи недотримання критерію пропорційності втручання у право власності у спірних правовідносинах, у зв`язку із чим Велика Палата Верховного Суду вважає передчасними висновки судів про відсутність порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції під час проведення процедури обов`язкового продажу акцій.
      8. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Відповідно до частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      8.2. Таким чином, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, на підставі обставин справи, у межах доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення та постанови у цій справі та про направлення справи на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      8.3. Під час нового розгляду справи судам слід дослідити зібрані у справ докази та встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, щодо здійснення процедури примусового відчуження акцій з легітимною метою та дотримання чи недотримання критерію пропорційності при втручанні у майнові права позивачів, та відповідно, встановити, чи було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції під час проведення процедури обов`язкового продажу акцій.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. За пунктом 2 частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      9.2. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до місцевого господарського суду, розподіл коштів, сплачених за подання касаційної скарги, буде здійснено за результатами вирішення спору в цій справі.
      Керуючись статтями 306, 308, 310, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року у справі № 908/137/18 скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      Ж. М. Єленіна
      Т. О. Анцупова
      О. С. Золотніков
      В. В. Британчук
      В. М. Сімоненко
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      Д. А. Гудима
      В. Ю. Уркевич
      В. І. Данішевська
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 93336732
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 листопада 2020 року
      м. Київ
      Справа № 2а-0770/791/12
      Провадження № 11-1184зва19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Біляр Л. В.,
      представників:
      відповідача - Наталич А. А.,
      третьої особи - Пуленця А. С.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження заяву фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 липня 2013 року (судді Скраль Т. В., Андрійцьо В. Д., Гебеш С. А.), ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2015 року (судді Судова-Хомюк Н. М., Гуляк В. В., Коваль Р. Й.), ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2016 року (суддя Маслій В. І.) у справі № 2а-0770/791/12 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Міністерства фінансів України, третя особа - Кабінет Міністрів України, про визнання протиправним та скасування наказу і
      ВСТАНОВИЛА:
      1. У червні 2010 року фізична особа-підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_1 звернулася до суду з позовними вимогами визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства фінансів України (далі - Мінфін) від 08 травня 2009 року № 650 «Про зупинення дії ліцензій Міністерства фінансів України на провадження організації діяльності з проведення азартних ігор» (далі - Наказ № 650).
      Вимоги позову мотивувала тим, що 26 червня 2006 року вона оплатила й отримала ліцензію Мінфіну на організацію діяльності з проведення азартних ігор (діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах) серії НОМЕР_1 зі строком її дії з 17 травня 2006 року по 16 травня 2011 року. 07 травня 2009 року Кабінет Міністрів України (далі - КМУ) видав розпорядження № 494-р «Про заходи щодо підвищення рівня безпеки громадян», підпунктом 2 пункту 3 якого доручив Мінфіну, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським держадміністраціям зупинити строком на один місяць дію ліцензій, виданих суб`єктам господарювання, які провадять діяльність у сфері грального бізнесу (крім лотерей), для забезпечення їх перевірки Міністерством надзвичайних ситуацій України, Держгірпромнаглядом, іншими контролюючими та наглядовими органами з питань забезпечення їх безпечного використання. На виконання цього розпорядження Мінфін видав Наказ № 650. Цим Наказом Мінфін до 07 червня 2009 року зупинив дію ліцензій Мінфіну на провадження організації діяльності з проведення азартних ігор, виданих суб`єктам господарювання, згідно з переліком, що додається до наказу.
      Позивачка вважає, що Наказ № 650 є протиправним та таким, що порушує її законні права, оскільки ні Конституція України, ні закони України, а також укази Президента України, чи постанови Верховної Ради України, чи акти КМУ, ані Мінфін не передбачають підстав щодо зупинення дії ліцензій на провадження організації діяльності з проведення азартних ігор, які насправді фактично до неї були застосовані. Додає, що особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами, зокрема Законом України від 01 червня 2000 року № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (далі - Закон № 1775-ІІІ), який, однак, не передбачає зупинення ліцензій, виданих суб`єкту господарювання у той спосіб, до якого вдався відповідач.
      Стверджує, що оскільки оспорюване рішення суперечить акту вищої сили, воно є необґрунтованим та незаконним.
      2. Закарпатський окружний адміністративний суд постановою від 02 липня 2013 року у задоволенні позову відмовив.
      Суд виходив з того, що реалізацію державної політики у сфері ліцензування здійснює КМУ, спеціально уповноважені органи виконавчої влади, визначені Урядом України, спеціально уповноважені виконавчі органи рад, уповноважені проводити ліцензування певних видів господарської діяльності.
      На цій підставі узагальнив, що оспорюване рішення Мінфіну видане у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
      3. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 02 грудня 2015 року постанову суду першої інстанції залишив без змін.
      4. Вищий адміністративний суд ухвалою від 20 січня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП ОСОБА_1 . У цьому рішенні суд касаційної інстанції вказав, що рішення судів попередніх інстанцій не викликають необхідності перевіряти матеріали адміністративної справи.
      5. 30 жовтня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява адвоката Шкорки І. М. в інтересах ФОП ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 липня 2013 року, ухвал Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2016 року на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Підставами для перегляду називає рішення Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ, Суд відповідно) від 27 червня 2019 року у справі «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України» (заява № 13290/11 та 2 інші), яке набуло статусу остаточного 27 вересня 2019 року (далі - Рішення). У цьому Рішенні ЄСПЛ констатував порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) у зв`язку із анулюванням ліцензій заявників.
      В аспекті цієї підстави автор заяви просить скасувати постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 липня 2013 року, ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2016 року й постановити нове рішення - про задоволення позову, яким визнати протиправним та скасувати Наказ № 650.
      6. 14 листопада 2019 року Міністерство юстиції України листом № 42071/17028-22-19/5.2.2.5494 на виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 04 листопада 2019 року у справі № 2а-7273/10/2670 (провадження № 11-1183зва19) надало копію автентичного перекладу Рішення, яке набуло статусу остаточного 27 вересня цього ж року.
      7. Мінфін у своєму відзиві на заяву про перегляд повідомив, що оскільки рішення Уряду України про зупинення ліцензій здійснювалося саме на підставі розпорядження КМУ від 07 травня 2009 року № 494-р «Про заходи щодо підвищення рівня безпеки громадян», яке є (було) обов`язковим до виконання, Мінфін відповідно до вимог законодавства виконав його, тому в правовому відношенні, що склалося, діяв законно й правомірно.
      Вважає, що в розумінні частини третьої статті 13 та частини сьомої статті 41 Конституції України в аспекті трактування цих конституційних положень Конституційним Судом України у Рішенні від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 у справі № 1-23/2001 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» та за конституційним зверненням ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та інших громадян щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України - право власності може бути обмежено державою шляхом введення в дію таких законів, які, на його думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. З цього та інших подібних міркувань за наслідками аналізу положень статей 19, 129 Конституції України, виходячи з мети та передумов прийняття Закону України від 15 травня 2009 року № 1334-VІ «Про заборону грального бізнесу в Україні» (далі - Закон № 1334-VІ), підсумовує, що тимчасове встановлення певних меж здійснення господарської діяльності є однією з форм дискреційних повноважень держави на підставі згаданих та пов`язаних з ними інших нормативно-правових актів.
      8. Представник відповідача Наталич А. А. та представник третьої особи Пуленець А. С. під час перегляду справи висловилися проти задоволення заяви про перегляд, вважають, що рішення міжнародної судової установи не містить приводів для відновлення судового провадження у цій справі. Своє ставлення до вимог заяви мотивували в основному доводами, відображеними у відзиві відповідача.
      9. Велика Палата Верховного Суду розглянула в судовому засіданні заяву ФОП ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за виключними обставинами, перевірила викладені її представником доводи і вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      27 червня 2019 року ЄСПЛ ухвалив Рішення, в якому визнав прийнятною скаргу позивачки та встановив порушення національними судами статті 1 Першого протоколу до Конвенції в частині втручання в майнові права заявниці ОСОБА_1 .
      Зокрема, у заяві до ЄСПЛ ФОП ОСОБА_1 , серед іншого, стверджувала, що заборона Законом № 1334-VІ операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу, у тому числі скасування отриманою нею раніше довгострокової ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, становила втручання в її право на мирне володіння своїм майном усупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції; що, зупинивши дію та анулювавши її ліцензію, держава Україна за відсутності будь-яких належних підстав позбавила її майна, а саме: права користуватися ліцензією протягом сплаченого за неї періоду. Щодо зупинення дії ліцензії, заявниця стверджувала, що її право власності було обмежено не законом, а підзаконними актами, які суперечили чинному на момент подій Закону № 1775-III. Отже, розпорядження КМУ та наказ Мінфіну, якими була зупинена дія ліцензії заявниці, були видані поза межами повноважень (ultra vires).
      ЄСПЛ у пункті 154 свого Рішення встановив, що припинення дії дійсної ліцензії на бізнес становить втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, і воно має розглядатися за другим абзацом цієї статті як захід з контролю за користуванням майном.
      Суд зазначив також, що відсутність достатнього перехідного періоду та будь-якого відшкодування були факторами, що призвели до встановлення Судом порушень статті 1 Першого протоколу до Конвенції у попередніх справах, які стосувалися анулювання ліцензій за відсутності будь-якого порушення законодавства власниками ліцензій.
      У Рішенні ЄСПЛ надав значення тому, що попереднє законодавство з питань ліцензування передбачало, що ліцензії діятимуть упродовж певного часу, не можуть бути анульовані довільно, а лише за обмежених обставин, жодної з яких у справі заявниці не було. При цьому заявниця мала право очікувати, що вона зможе продовжити свою господарську діяльність принаймні до кінця дії її ліцензії, а якщо законодавство зміниться упродовж цього періоду - отримати певну форму відшкодування за будь-який невикористаний період дії ліцензії, що залишиться. Навіть якщо спочатку формулювання Закону № 1334-VІ могло давати підстави вважати, що повна заборона буде тимчасовою, фактично вона виявилася невизначеною.
      У пункті 178 Рішення ЄСПЛ зазначив, що, не поінформувавши заявницю про те, що невдовзі вона повинна буде припинити свою діяльність, попередня законодавча пропозиція Уряду у сфері грального бізнесу могла підштовхнути її до думки, що їй потрібно більше інвестувати у свій бізнес, щоб мати можливість продовжувати діяльність відповідно до нового режиму регулювання.
      Жодної грошової компенсації або будь-яких інших компенсаційних заходів також не передбачалося. Відсутність відшкодування поширилася навіть на прямі витрати, встановлені самою державою за право упродовж певного періоду часу здійснювати діяльність, яку пізніше держава вирішила заборонити, зокрема плату за ліцензію.
      У вимірі таких обставин у пункті 180 Рішення ЄСПЛ зауважив, що застосований до заявниці захід був непропорційним насамперед через якість процесу прийняття рішень, який призвів до його застосування, відсутність будь-яких компенсаційних заходів, навіть щодо прямих витрат, встановлених самою державою, та відсутність належного перехідного періоду.
      Підсумовуючи, ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з тим, що ліцензія заявниці була анульована, тому задовольнив вимоги останньої щодо відшкодування pro rata частини плати за ліцензію, яка охопила би період, протягом якого вона не могли вести свою діяльність у сфері грального бізнесу через Закон № 1334-VІ.
      Відтак з огляду на встановлені порушення Конвенції Суд постановив, що Україна повинна сплатити ФОП ОСОБА_1 упродовж трьох місяців - з дати, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, 58 500 (п`ятдесят вісім тисяч п`ятсот) євро як відшкодування матеріальної шкоди, яка складається з 2 464,50 євро як відшкодування за зупинення дії ліцензії, з розрахунку 82,15 євро за день зупинення ліцензії, та 56 765,65 євро як відшкодування за анулювання ліцензії.
      10. За статтею 8 Основного Закону Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї було створено ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      За статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      Згідно зі статтею 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      Отже, ЄСПЛ є міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. Суд наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України.
      Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
      11. Реалізація гарантій України кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, прав і свобод, визначених у розділі І Конвенції, відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема в частинах першій та другій статті 6 КАС України.
      Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.
      Цією ж нормою права передбачено, що відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000) 2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      12. Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв`язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом лише за наявності таких умов: 1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи або які унеможливлювали судовий розгляд; 2) ці рішення національних судів України набрали законної сили; 3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ); 4) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) констатовано порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом; 5) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні контролю за виконанням судових рішень; 6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено, чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника; 7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      Перелічені критерії перегляду узгоджуються з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20, 28 березня та 17 квітня 2018 року у справах № 2-3435/11 (провадження № 14-12звц18), № 2-428/11 (провадження № 14-46звц18), № 235/2573/13-ц (провадження № 14-3звц18).
      13. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, із самого рішення ЄСПЛ також можна зробити висновок про необхідність відновлення попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції настільки, наскільки це можливо, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
      Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, у тому числі відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, у якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      Отже, не може застосовуватися як захід індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами за пунктом 3 частини п`ятої статті 361 КАС України у випадках, якщо встановлені ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов`язань: мають бути усунуті лише шляхом вжиття заходів загального характеру; не торкаються особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень; не стосуються справи, про перегляд судового рішення в якій подана заява; мають відношення лише до тривалості розгляду певної справи чи тривалості невиконання ухвалених у ній судових рішень (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у пункті 81 постанови від 20 березня 2018 року у справі № 2-3646/11, пункті 76 постанови від 20 березня 2018 року у справі № 2-3862/11, пункті 85 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 2-428/11, пункті 46 постанови від 29 березня 2018 року у справі № 2-2119/12).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки у справі за позовом ФОП ОСОБА_1 перелічених випадків немає, то немає фактичних та юридичних передумов, які б унеможливлювали застосування такого заходу індивідуального характеру на виконання Рішення, як перегляд судових рішень.
      14. Із фактичних обставин, які встановили суди попередніх інстанцій, з констатованих висновків Рішення можна узагальнити і визнати, що Суд вказав на наявність у законодавстві щодо ліцензування вичерпного переліку підстав та порядку анулювання ліцензій, а також на відсутність будь-якої згадки про можливість «зупинення дії» ліцензії з різних підстав. Зауважив при цьому, що органи виконавчої влади мають повноваження зупиняти дію ліцензії, що може виправдовуватися загальними інтересами, зокрема, захист життя, здоров`я та навколишнього середовища. Але попри це відзначив, що у справі ФОП ОСОБА_1 ніколи не стверджувалося, що існували підстави для будь-якого такого зупинення дії ліцензії. Зупинення стосувалося всіх ліцензій на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, а не тільки ліцензій суб`єктів господарювання, у діяльності яких були виявлені умови та обставини, що не відповідали заявленій меті зупинення ліцензій (йдеться про один із конкретних гральних закладів, де внаслідок пожежі постраждали люди), і воно (зупинення) стосувалося всіх ліцензій без проведення індивідуальної або навіть загальної оцінки питань стосовно охорони здоров`я, безпеки та пожежної безпеки, щодо яких Мінфін, орган, який видав Наказ, могло мати до гральних закладів та власників ліцензій.
      У цьому контексті ЄСПЛ дійшов висновку, що особливі повноваження органів виконавчої влади не забезпечили відчутної міри захисту від свавілля, тому положення національного законодавства не відповідали вимогам якості «закону», а отже, зупинення дії ліцензій було незаконним.
      Характер установлених Судом порушень у справі ФОП ОСОБА_1 , які лягли в основу його висновку про порушення Україною статті 1 Першого Протоколу до Конвенції у зв`язку із зупиненням дії ліценцій, ставлять під сумнів результати перегляду справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
      Наведена обставина в розумінні підпункту «b» підпункту «іі» пункту ІІ Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам № R(2000)2 від 19 січня 2000 року «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» є передумовою для скасування цих рішень як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      15. Відповідно до частини другої статті 368 КАС України справа розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
      У частині п`ятій статті 368 КАС України передбачено, що за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті фактичних обстави цієї справи можуть бути усунуті шляхом скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій з передачею справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду задовольняє вимоги заяви позивачки лише в частині скасування рішень судів попередніх та касаційної інстанцій, але не знаходить підстав для задоволення доводів цієї заяви в частині постановлення нового судового рішення на користь заявлених вимог.
      16. У заяві ФОП ОСОБА_1 просить розглянути питання щодо розподілу судових витрат і стягнути з відповідача на її користь за рахунок бюджетних асигнувань усі документально підтверджені судові витрати
      За положеннями частини четвертої статті 364 КАС України за подання і розгляд заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами судовий збір не сплачується.
      Згідно з частиною третьої статті 365 КАС України заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 3 частини п`ятої статті 361 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до частини другої статті 368 КАС України справа розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
      За частинами першою, третьою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
      Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат (частина шоста цієї статті).
      Порядок вирішення питання щодо розподілу судових витрат визначений статтею 143 КАС України. Зокрема, за приписами частин третьої, п`ятої цієї статті суд може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
      17. Як було зазначено вище, за результатами розгляду заяви ФОП ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судових рішень Велика Палата Верховного Суду прийняла цю постанову, якою задовольнила її частково, скасувала постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 липня 2013 року, ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2016 року, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.
      За наслідками цього провадження Велика Палата Верховного Суду не ухвалювала нового судового рішення по суті позовних вимог, але відповідно до вимог процесуального законодавства поновила провадження у справі за позовом ФОП ОСОБА_1 і направила справу для розгляду по суті заявлених вимог, за результатом розгляду яких відповідно до положень статті 139 КАС України залежно від результатів розгляду спору мають бути вирішені питання про судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу.
      18. З огляду на зазначені вище процесуальні положення, а також на зміст та характер заяви ФОП ОСОБА_1 результати перегляду заяви під час провадження за виключними обставинами можна виснувати, що заява останньої щодо розподілу судових витрат за наслідками такого провадження не містить законних та фактичних підстав для її задоволення. Але це, однак, не означає, що позивачка позбавлена можливості заявити про своє право на відшкодування судових витрат за наслідками нового судового розгляду справи в суді першої інстанції.
      Керуючись статями 250, 344, 349, 353, 355, 356, 359, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судових рішень задовольнити частково.
      Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 липня 2013 року, ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2016 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач М. І. Гриців
      Судді : Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      С . В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук О. М. Ситнік
      Ю. Л. Власов В. М. Сімоненко
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 93217999
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 листопада 2020 року
      м. Київ
      Справа № 2а-7273/10/2670
      Провадження № 11-1183зва19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Ситнік О. М., Сімоненко В. М. Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Біляр Л. В.,
      представників відповідачів - Пуленця А. С., Наталич А. А.
      розглянула у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження заяву фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року (судді Коротких А. Ю., Літвіна Н. М., Ганечко О. М.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року (судді Гашицький О. В., Горбатюк С. А., Мороз Л. Л.) у справі № 2а-7273/10/2670 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «СЛОТ-КАЗИНО», Товариства з обмеженою відповідальністю «Розмай», Товариства з обмеженою відповідальністю «Зігзаг Удачі-Крим» до Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державного казначейства України про визнання нечинним та скасування рішення і
      ВСТАНОВИЛА:
      1. Фізична особа-підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати незаконним, нечинним та скасувати підпункт 2 пункту 3 розпорядження Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 07 травня 2009 року № 494-р «Про заходи щодо підвищення рівня безпеки громадян» (далі - Спірне рішення), а також визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства фінансів України (далі - Мінфін України) від 8 травня 2009 року № 650 «Про зупинення дії ліцензій Міністерства фінансів України на провадження організації діяльності з проведення азартних ігор».
      Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 13 травня 2010 року повернув ФОП ОСОБА_1 позовну заяву в частині вимог про визнання незаконним та скасування наказу Мінфіну України від 8 травня 2009 року № 650 про зупинення дії ліцензії, а вимоги про визнання незаконним та скасування підпункту 2 пункту 3 розпорядження КМУ від 7 травня 2009 року № 494-р «Про заходи щодо підвищення рівня безпеки громадян» прийняв до судового розгляду.
      Цей же суд ухвалами об`єднав в одне провадження з позовними вимогами ФОП ОСОБА_1 (справа № 2а-7273/10/2670) позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «СЛОТ-КАЗИНО» (справа № 2а-7346/10/2670), ТОВ «Розмай» (справа №2а-7270/10/2670) та ТОВ «Зігзаг Удачі-Крим» (справа № 2а-5383/10/2670), які вони заявили до одних і тих самих відповідачів - КМУ та Мінфіну України, і з одними й тими самими вимогами - визнати незаконним, нечинним та скасувати Спірне рішення.
      ТОВ «Розмай» додатково просило стягнути з Державного казначейства України на його користь збитки в сумі 606 902 грн 77 коп.
      2. Кожна зі сторін обґрунтовувала позовні вимоги, які стисло можна викласти таким чином.
      26 червня 2006 року Мінфін України видав ФОП ОСОБА_1 ліцензію на організацію діяльності з проведення азартних ігор (діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах) серії НОМЕР_1 зі строком її дії з 17 травня 2006 року по 16 травня 2011 року.
      28 листопада 2008 року Мінфін України видав ТОВ «СЛОТ-КАЗИНО» ліцензію на організацію діяльності з проведення азартних ігор (діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах) серії АВ № 433992 зі строком її дії з 19 листопада 2008 року по 18 листопада 2013 року.
      15 червня 2006 року Мінфін України видав ТОВ «Розмай» ліцензію на організацію діяльності з проведення азартних ігор (діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах) серії АВ № 082989 зі строком її дії з 26 квітня 2006 року по 25 квітня 2011 року.
      13 квітня 2007 року Мінфін України видав ТОВ «Зігзаг Удачі-Крим» ліцензію на організацію діяльності з проведення азартних ігор (діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах) серії АВ № 082864 зі строком її дії з 22 березня 2007 року по 21 березня 2011 року.
      07 травня 2009 року Кабінет Міністрів України (далі - КМУ) прийняв Спірне рішення, підпунктом 2 пункту 3 якого доручив Мінфіну України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським держадміністраціям зупинити строком на один місяць дію ліцензій, виданих суб`єктам господарювання, які провадять діяльність у сфері грального бізнесу (крім лотерей), для забезпечення їх перевірки Міністерством надзвичайних ситуацій України, Держгірпромнаглядом, іншими контролюючими та наглядовими органами з питань забезпечення їх безпечного використання. Цей підпункт пункту 3 Спірного рішення ФОП ОСОБА_1 та інші співпозивачі вважають незаконним і таким, що має бути визнаний нечинним.
      3. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 27 вересня 2011 року позов ФОП ОСОБА_1 , ТОВ «СЛОТ-КАЗИНО» та ТОВ «Зігзаг Удачі-Крим» задовольнив повністю, а позов ТОВ «Розмай» - частково. Суд визнав незаконним та нечинним підпункт 2 пункту 3 Спірного рішення, та відмовив у задоволенні позову ТОВ «Розмай» у частині вимог про стягнення збитків.
      Вдавшись до аналізу та розуміння положень частини другої статті 19 Конституції України у взаємозв`язку з нормами статті 1, частин першої, другої статті 4, статей 14, 16, 18, 19, 20, 21 Закону України від 01 червня 2000 року № 1775-III «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (далі - Закон № 1775-III), статей 238, 239 Господарського кодексу України та інших законодавчих регуляторних положень, суд першої інстанції в контексті конкретних обставин справи виснував, що в розумінні господарського законодавства України зупинення дії ліцензії є адміністративно-господарською санкцією, яка застосовується до суб`єктів господарювання виключно за порушення передбачених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності. У підприємницькій діяльності ФОП ОСОБА_1 та інших суб`єктів господарювання не виявлено ознак складу господарського правопорушення, за вчинення якого названих суб`єктів господарювання, які мають ліцензії на здійснення відповідного виду господарської діяльності, можна було би притягнути до відповідальності шляхом застосування до них адміністративно-господарської санкції у виді зупинення дії ліцензії.
      Позаяк Спірне рішення не містить посилань на правові підстави (відповідні нормативно-правові акти), на основі яких його прийнято, суд визнав це Спірне рішення незаконним та таким, що суперечить нормативно-правовим актам вищої юридичної сили.
      4. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 31 травня 2012 року скасував постанову суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовів відмовив.
      Цей суд дійшов висновку, що КМУ в межах своєї компетенції та з метою реалізації державної політики у сфері ліцензування, спрямованої на захист життя і здоров`я громадян, видав Спірне рішення. У діях цього суб`єкта владних повноважень не вбачається порушення принципу, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 28 травня 2013 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін.
      5. 30 жовтня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява адвоката Шкорки І. М. в інтересах ФОП ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Підставами для перегляду називає рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд відповідно) від 27 червня 2019 року у справі «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України» (заява № 13290/11 та 2 інші), яке набуло статусу остаточного 27 вересня 2019 року. У цьому рішенні ЄСПЛ констатував порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) у зв`язку з анулюванням ліцензій заявників.
      В аспекті цієї підстави автор заяви просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2011 року залишити в силі.
      6. 14 листопада 2019 року Міністерство юстиції України листом № 42071/17028-22-19/5.2.2.5494 на виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 04 листопада 2019 року надало копію автентичного перекладу рішення ЄСПЛ у справі «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України» від 27 червня 2019 року, яке набуло статусу остаточного 27 вересня цього ж року.
      7. У відзиві на позовну заяву КМУ з посиланням на системний аналіз законодавчих положень, які регулювали відносини у сфері ліцензування певних видів господарської діяльності, стверджує, що КМУ, коли 07 травня 2009 року видав Спірне рішення, то діяв у межах своєї компетенції та на виконання вимог закону, що діяли на момент виникнення спірних відносин та з метою реалізації державної політики у сфері ліцензування, спрямованої на захист життя і здоров`я громадян.
      Вважає також, що Спірне рішення станом на момент подання заяви про перегляд жодним чином не порушує прав та інтересів позивачки, оскільки по суті вичерпало свою дію. Правові наслідки оскаржуваних дій за цим рішенням є вичерпаними, а звідси - визнання протиправним та скасування Спірного рішення не відновить порушених прав заявниці.
      З погляду відповідача, у справі немає підстав для застосування додаткових заходів індивідуального характеру у вигляді відновлення провадження у справі, у зв`язку із чим просить відмовити у задоволенні заяви.
      Мінфін України у своєму відзиві повідомив, що оскільки рішення наказ Мінфіну України про зупинення ліцензій здійснювалося саме на підставі Спірного рішення останнього, яке є (було) обов`язковим до виконання, Мінфін України відповідно до вимог законодавства виконав його, тому в правовому відношенні, що склалося, діяв законно й правомірно.
      Вважає, що в розумінні частини третьої статті 13 та частини сьомої статті 41 Конституції України в аспекті трактування цих конституційних положень Конституційним Судом України у Рішенні від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 у справі № 1-23/2001 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» та за конституційним зверненням ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та інших громадян щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України право власності може бути обмежено державою шляхом введення в дію таких законів, які, на його думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Із цього та інших подібних міркувань за наслідками аналізу положень статей 19, 129 Конституції України виходячи з мети та передумов прийняття Закону України від 15 травня 2009 року № 1334-VІ «Про заборону грального бізнесу в Україні» (далі - Закон № 1334-VІ) підсумовує, що тимчасове встановлення певних меж здійснення господарської діяльності є однією з форм дискреційних повноважень держави на підставі згаданих та пов`язаних з ними інших нормативно-правових актів.
      8. Представник КМУ Пуленець А. С. та представниця Мінфіну України Наталич А. А. під час перегляду справи висловилися проти задоволення заяви і дали пояснення суголосні з аргументами відзивів їхніх довірителів.
      9. Велика Палата Верховного Суду розглянула в судовому засіданні заяву ФОП ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за виключними обставинами, перевірила викладені її представником доводи і вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      27 червня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України» (заява № 13290/11 та 2 інші), у якому визнав прийнятною скаргу позивачки та встановив порушення національними судами статті 1 Першого протоколу до Конвенції в частині втручання в майнові права заявниці ОСОБА_1 .
      Зокрема, у заяві до ЄСПЛ ФОП ОСОБА_1 , серед іншого, стверджувала, що заборона Законом № 1334-VІ операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу, у тому числі скасування отриманою нею раніше довгострокової ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, становила втручання в її право на мирне володіння своїм майном усупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції; що, зупинивши дію та анулювавши її ліцензію, держава Україна за відсутності будь-яких належних підстав позбавила її майна, а саме права користуватися ліцензією протягом сплаченого за неї періоду. Щодо зупинення дії ліцензії заявниця стверджувала, що її право власності було обмежено не законом, а підзаконними актами, які суперечили чинному на момент подій Закону № 1775-III. Отже, Спірне рішення та наказ Мінфіну України, якими була зупинена дія ліцензії заявниці, були видані поза межами повноважень (ultra vires).
      Суд у пункті 154 свого Рішення встановив, що припинення дії дійсної ліцензії на бізнес становить втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, і воно має розглядатися за другим абзацом цієї статті як захід з контролю за користуванням майном.
      ЄСПЛ зазначив також, що відсутність достатнього перехідного періоду та будь-якого відшкодування були факторами, які призвели до встановлення Судом порушень статті 1 Першого протоколу до Конвенції у попередніх справах, які стосувалися анулювання ліцензій за відсутності будь-якого порушення законодавства власниками ліцензій.
      У Рішенні ЄСПЛ надав значення тому, що попереднє законодавство з питань ліцензування передбачало, що ліцензії діятимуть упродовж певного часу, не можуть бути анульовані довільно, а лише за обмежених обставин, жодної з яких у справі заявниці не було. При цьому заявниця мала право очікувати, що вона зможе продовжити свою господарську діяльність принаймні до кінця дії її ліцензії, а якщо законодавство зміниться упродовж цього періоду - отримати певну форму відшкодування за будь-який невикористаний період дії ліцензії, що залишиться. Навіть якщо спочатку формулювання Закону № 1334-VІ могло давати підстави вважати, що повна заборона буде тимчасовою, фактично вона виявилася невизначеною.
      У пункті 178 Рішення ЄСПЛ зазначив, що, не поінформувавши заявницю про те, що невдовзі вона повинна буде припинити свою діяльність, попередня законодавча пропозиція Уряду у сфері грального бізнесу могла підштовхнути її до думки, що їй потрібно більше інвестувати у свій бізнес, щоб мати можливість продовжувати діяльність відповідно до нового режиму регулювання.
      Жодної грошової компенсації або будь-яких інших компенсаційних заходів також не передбачалося. Відсутність відшкодування поширилася навіть на прямі витрати, встановлені самою державою за право упродовж певного періоду часу здійснювати діяльність, яку пізніше держава вирішила заборонити, зокрема плату за ліцензію.
      У вимірі таких обставин у пункті 180 Рішення ЄСПЛ зауважив, що застосований до заявниці захід був непропорційним насамперед через якість процесу прийняття рішень, який призвів до його застосування, відсутність будь-яких компенсаційних заходів, навіть щодо прямих витрат, встановлених самою державою, та відсутність належного перехідного періоду.
      Підсумовуючи, ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з тим, що ліцензія заявниці була анульована, тому задовольнив вимоги останньої щодо відшкодування pro rata частини плати за ліцензію, яка охопила би період, протягом якого вона не могла вести свою діяльність у сфері грального бізнесу через Закон № 1334-VІ.
      Відтак з огляду на встановлені порушення Конвенції Суд постановив, що Україна повинна сплатити ФОП ОСОБА_1 упродовж трьох місяців з дати, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, 58 500 (п`ятдесят вісім тисяч п`ятсот) євро як відшкодування матеріальної шкоди, яка складається з 2 464,50 євро як відшкодування за зупинення дії ліцензії з розрахунку 82,15 євро за день зупинення ліцензії, та 56 765,65 євро як відшкодування за анулювання ліцензії.
      10. За статтею 8 Основного Закону Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      За статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      Згідно зі статтею 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, у якій вона є стороною. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      Отже, ЄСПЛ є міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. Суд наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України.
      Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
      11. Реалізація гарантій України кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, прав і свобод, визначених у розділі І Конвенції, відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема в частинах першій та другій статті 6 КАС України.
      Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.
      Цією ж нормою права передбачено, що відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000) 2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      12. Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв`язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом лише за наявності таких умов: 1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи або які унеможливлювали судовий розгляд; 2) ці рішення національних судів України набрали законної сили; 3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ); 4) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) констатовано порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом; 5) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні контролю за виконанням судових рішень; 6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено, чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника; 7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      Перелічені критерії перегляду узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 та 28 березня 2018 року у справах № 2-3435/11 (провадження № 14-12звц18) та № 2-428/11 (провадження № 14-46звц18), від 17 квітня 2018 року у справі № 235/2573/13-ц (провадження № 14-3звц18).
      13. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, із самого рішення ЄСПЛ також можна зробити висновок про необхідність відновлення попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, настільки, наскільки це можливо, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
      Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, у тому числі відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, у якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      Отже, не може застосовуватися як захід індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами за пунктом 3 частини п`ятої статті 361 КАС України у випадках, якщо встановлені ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов`язань: мають бути усунуті лише шляхом вжиття заходів загального характеру; не торкаються особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень; не стосуються справи, про перегляд судового рішення в якій подана заява; мають відношення лише до тривалості розгляду певної справи чи тривалості невиконання ухвалених у ній судових рішень (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у пункті 81 постанови від 20 березня 2018 року у справі № 2-3646/11, пункті 76 постанови від 20 березня 2018 року у справі № 2-3862/11, пункті 85 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 2-428/11, пункті 46 постанови від 29 березня 2018 року у справі № 2-2119/12).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки у справі за позовом ФОП ОСОБА_1 перелічених випадків немає, то немає фактичних та юридичних передумов, які б унеможливлювали застосування такого заходу індивідуального характеру на виконання Рішення ЄСПЛ, як перегляд судових рішень.
      14. Із частково відновлених фактичних обставин цієї справи, з констатованих висновків рішення ЄСПЛ у справі «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України», зі змісту та суті постанови суду першої інстанції у цій справі, висновки якої істотно не суперечать висновкам Рішення Суду й містять наслідки розгляду спору у виді скасування Спірного рішення з підстав, які отримали відповідну оцінку в Рішенні ЄСПЛ, можна узагальнити і визнати, що Суд вказав на наявність у законодавстві щодо ліцензування вичерпного переліку підстав та порядку анулювання ліцензій, а також на відсутність будь-якої згадки про можливість «зупинення дії» ліцензії з різних підстав. Зауважив при цьому, що органи виконавчої влади мають повноваження зупиняти дію ліцензії, що може виправдовуватися загальними інтересами, такими, як захист життя, здоров`я та навколишнього середовища. Але попри це відзначив, що у справі ФОП ОСОБА_1 ніколи не стверджувалося, що існували підстави для будь-якого такого зупинення дії ліцензії. Зупинення стосувалося всіх ліцензій на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, а не тільки ліцензій суб`єктів господарювання, у діяльності яких були виявлені умови та обстановка, що не відповідала заявленій меті зупинення ліцензій (йдеться про один з конкретних гральних закладів, де внаслідок пожежі постраждали люди), і воно (зупинення) стосувалося всіх ліцензій без проведення індивідуальної або навіть загальної оцінки питань стосовно охорони здоров`я, безпеки та пожежної безпеки, щодо яких Мінфін України, орган, який видав наказ, могло мати до гральних закладів та власників ліцензій.
      У цьому контексті ЄСПЛ дійшов висновку, що особливі повноваження органів виконавчої влади не забезпечили відчутної міри захисту від свавілля, тому положення національного законодавства не відповідали вимогам якості «закону», а отже зупинення дії ліцензій було незаконним.
      Характер установлених Судом порушень у справі ФОП ОСОБА_4 , які лягли в основу його висновку про порушення Україною статті 1 Першого Протоколу до Конвенції у зв`язку із зупиненням дії ліценцій, ставлять під сумнів результати перегляду справи судами апеляційної та касаційної інстанцій.
      Наведена обставина в розумінні підпункту «b» підпункту «іі» пункту ІІ Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам № R(2000)2 від 19 січня 2000 року «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» є передумовою для скасування цих рішень як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      15. Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 368 КАС України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи може бути усунуто шляхом скасування рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
      16. У заяві ФОП ОСОБА_1 просить розглянути питання щодо розподілу судових витрат і стягнути з відповідача на її користь за рахунок бюджетних асигнувань усі документально підтверджені судові витрати.
      За положеннями частини четвертої статті 364 КАС України за подання і розгляд заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами судовий збір не сплачується.
      Згідно з частиною третьої статті 365 КАС України заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 3 частини п`ятої статті 361 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати Верховного Суду.
      Згідно з частиною другою статті 368 КАС України справа розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
      За частинами першою, третьою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
      Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат (частина шоста цієї статті).
      Порядок вирішення питання щодо розподілу судових витрат визначений статтею 143 КАС України. Зокрема, за приписами частин третьої, п`ятої цієї статті суд може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
      17. Як було зазначено вище, за результатами розгляду заяви ФОП ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судових рішень Велика Палата Верховного Суду прийняла цю постанову, якою задовольнила її повністю, скасувала постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2011 року залишила в силі.
      За частиною шостою статті 139 КАС України Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про судові витрати як суд, який не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд ухвалив рішення про залишення в силі рішення суду першої інстанції.
      18. Відповідно до частини сьомої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
      З матеріалів цієї справи вбачається, що для перегляду судових рішень за виключними обставинами у справі № 2а-7273/10/2670 за позовом ФОП ОСОБА_1 , ТОВ «СЛОТ-КАЗИНО», ТОВ «Розмай», ТОВ «Зігзаг Удачі-Крим» до КМУ, Мінфіну України, Державного казначейства України про визнання нечинним та скасування рішення Велика Палата Верховного Суду України постановила ухвалу про витребування з Окружного адміністративного суду міста Києва цієї справи. 18 листопада 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов лист начальника відділу документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярія) Окружного адміністративного суду міста Києва про неможливість направлення справи № 2а-7273/10/2670, оскільки матеріали останньої знищені як такі, що не мають культурної цінності. На підтвердження наведеного долучено витяг з акту від 26 вересня 2019 року № 11 про вилучення та знищення документів не внесених до національного архівного фонду.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 04 лютого 2020 року прийняла рішення щодо відновлення втраченого провадження. Провадження за заявою ФОП ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року зупинила до надходження відновленого судового провадження.
      19. 19 жовтня 2020 року до Великої Палати Верховного Суд надійшли частково відновлені матеріали адміністративної справи № 2а-7273/10/2670, у яких, усе-таки, не вдалося відновити докази (документи, рахунки тощо) про понесені позивачкою судові витрати.
      За браком цих документів Велика Палата Верховного Суду обмежена в можливості ухвалити законне й обґрунтоване рішення щодо розподілу судових витрат. Через такі причини вважає, що за наслідками розгляду заяви ФОП ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у провадженні за виключними обставинами не може задовольнити заяву про розподіл витрат.
      Поряд з цим вважає за потрібне наголосити, що заявниця у разі встановлення і пред`явлення доказів, які підтверджують понесені нею судові витрати, вправі із дотриманням положень статті 252 КАС України подати заяву про ухвалення додаткового рішення, якщо суд не вирішив питання про судові витрати.
      Керуючись статтями 344, 352, 355, 356, 359, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судових рішень задовольнити.
      Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2011 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач М. І. Гриців
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      С . В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук О. М. Ситнік
      Ю. Л. Власов В. М. Сімоненко
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 93217998
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      08 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 2-1606/07
      Провадження № 14-662свц19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді -доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      за участю секретаря судового засідання - Лямзіної А. Д.
      представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Левчук Тетяни Василівни,
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року у складі колегії суддів Жизневської А. В., Малахової Н. М., Матюшенка І. В. та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року у складі колегії суддів Охрімчук Л. І., Мазурка В. А., Сеніна Ю. Л. з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Житомирського районного управління юстиції (далі - ВДВС Житомирського РУЮ), відділу державної виконавчої служби Богунського районного управління юстиції (далі - ВДВС Богунського РУЮ), відділу державної виконавчої служби Корольовського районного управління юстиції (далі - ВДВС Корольовського РУЮ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2 , про визнання дій державних виконавчих служб неправомірними та відшкодування моральної шкоди та
      ВСТАНОВИЛА
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання дій державних виконавчих служб неправомірними та відшкодування моральної шкоди. Під час розгляду справи уточнив та доповнив позовні вимоги. Просив визнати незаконними дії ВДВС Житомирського РУЮ, ВДВС Богунського РУЮ, ВДВС Корольовського РУЮ в частині нарахування заборгованості за аліментами і накладення арешту на майно та стягнути по 50 тис. грн з кожного відповідача на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями державних виконавців.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з позивача стягнено на користь ОСОБА_3 аліменти на дитину, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини всіх доходів щомісяця, починаючи з 20 березня 1996 року та до її повноліття, але не менше 25 % мінімальної заробітної плати. Виконавчий лист видано Богунським районним судом м. Житомира 06 грудня 2005 року у справі № 12-109/96, дублікат виконавчого листа від 28 березня 2006 року.
      03 листопада 2006 року державним виконавцем ВДВС Житомирського РУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 аліментів у строк до 10 листопада 2006 року та вказано розмір стягнення - 0,00 грн, у зв`язку із чим позивач сплатив 1 грн на зазначений у постанові рахунок.
      Під час звернення до державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ з питання про визначення розміру стягуваних аліментів позивач дізнався, що має заборгованість за аліментами в 75 тис. грн і його майно та кошти підлягають арешту.
      Пояснень з приводу причин виникнення та розміру заборгованості за аліментами державний виконавець не надав, посилаючись на відсутність матеріалів.
      Позивач вважав, що видана Державною податковою інспекцією м. Житомира (далі - ДПІ м. Житомира) відомість, на підставі якої ВДВС Богунського РУЮ та ВДВС Корольовського РУЮ нарахована заборгованість за аліментами, не відповідає вимогам закону та фактичному змісту, про що позивач зазначив у запереченнях від 28 лютого 2007 року на довідку ВДВС Корольовського РУЮ від 26 жовтня 2006 року.
      Крім того, арешт на майно ОСОБА_1 накладено постановою державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ від 08 листопада 2006 року з порушенням вимог частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки позивач регулярно та добровільно сплачував аліменти на дитину. Разом з тим у вказаній нормі передбачено, що арешт на майно може накладатися лише в разі неможливості стягнення аліментів із заробітної плати чи інших доходів боржника протягом трьох місяців підряд, якщо боржник не працює і не одержує доходів.
      Такими неправомірними діями державних виконавців, унаслідок яких у позивача настала тимчасова непрацездатність, йому заподіяно моральної шкоди, яку ОСОБА_1 оцінив у 150 тис. грн, які просив стягнути з відповідачів.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 09 листопада 2007 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними дії ВДВС Богунського РУЮ та ВДВС Корольовського РУЮ в частині нарахування заборгованості за аліментами ОСОБА_1 у розмірі 32 тис. 393 грн 85 коп. та 75 тис. 83 грн 5 коп. відповідно. Визнано неправомірними дії ВДВС Житомирського РУЮ в частині визнання цієї суми без перевірки, накладення арешту на майно позивача та залишення його звернень без розгляду. Стягнуто з кожного з відповідачів по 500 грн моральної шкоди на користь позивача. Стягнуто з кожного з відповідачів по 16 грн судового збору в дохід держави та по 2 грн 50 коп. витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що нарахування відповідачами заборгованості за аліментами в розмірі 75 тис. 83 грн 5 коп. на підставі відомостей з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб - платників податків проведено з порушенням вимог закону, зокрема Указу Президента України від 03 липня 1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб`єктів малого підприємництва», постанови Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146 «Про перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб». Про неправильне нарахування відповідачами заборгованості за аліментами свідчить і висновок призначеної судом з метою встановлення розміру фактичного доходу позивача судово-бухгалтерської експертизи. Крім того, залишення ВДВС Житомирського РУЮ звернень позивача без відповіді є порушенням вимог статті 11-1 Закону України «Про виконавче провадження». З огляду на зазначене неправомірними діями відповідачів позивачу спричинено моральних страждань.
      Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 09 листопада 2007 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 за безпідставністю.
      Суд апеляційної інстанції керувався тим, що при визначенні розміру заборгованості за аліментами не підлягає застосуванню податкове законодавство, оскільки жоден нормативний акт не визначає стягнення аліментів з певного виду доходу - чистого, сукупного чистого, валового, виручки, кошти стягуються на утримання дитини позивача, а не в дохід держави. Крім того, у відомостях з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб - платників податків зазначено про суми виплачених доходів підприємцю ОСОБА_1 на підставі поданої ним інформації. Відтак порушень з боку державних виконавців чинного законодавства щодо стягнення аліментів не встановлено.
      Ухвалою Верховного Суду України від 09 липня 2008 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року залишено без змін з огляду на те, що його ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 20 червня 2019 року у справі «Котенко та інші проти України» у пунктах 44-48 встановлено, що пункт1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов`язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов`язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (рішення у справах «Руіс Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, пункт 29, Серія A№ 303A, та «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-I). Ці принципи застосовувалися у низці справ проти України, в яких Суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення у справах «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine) від 15 листопада 2007 року заява № 22750/02, пункти 42-47, «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine) від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, пункт 25, та «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine) від 07 жовтня 2010 року), заява № 5231/04, пункти 18 і 19.
      Суд розглянув конкретні факти кожної справи відповідно до цих принципів, у тому числі і за заявою № 2575/09, поданої ОСОБА_1 .
      У пунктах 46, 47 та 48 рішення ЄСПЛ зазначено, що у судах ОСОБА_1 стверджував, що державні виконавці здійснили неправильний розрахунок його чистого доходу з метою визначення розміру його заборгованості за аліментами. На обґрунтування свого позову він посилався на висновок призначеної судом експертизи, яким було спростовано розрахунок державних виконавців. Суд першої інстанції задовольнив його позов, пославшись на цей висновок. Проте апеляційний суд відмовив у задоволенні позову, встановивши, що державні виконавці законно отримали інформацію про дохід заявника від податкових органів, і заявник не оскаржив цієї суми.
      ЄСПЛ зазначив, що, як убачається з матеріалів справи, заявник не оскаржив отриману державними виконавцями інформацію від податкових органів, оскільки суть його позову вочевидь полягала в іншому. Зокрема, він доводив, що зазначена податковими органами сума була не чистим доходом, а його валовим доходом. Проте не вбачається, що апеляційний суд розглянув по суті ключовий аргумент заявника про різницю між його чистим доходом та валовим. А також, пославшись на досить загальні підстави, суд не взяв до уваги висновок експерта та відмовив у задоволенні позову у зв`язку з необґрунтованістю. Нічого не свідчить про те, що згодом основне питання заявника було розглянуто Верховним Судом України.
      За цих обставин ЄСПЛ вважав, що національні суди не розглянули ключового аспекту позову заявника. З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
      ЄСПЛ постановив, що у заяві № 2575/09 (поданій ОСОБА_1 ) було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
      Зобов`язано упродовж трьох місяців державу-відповідача сплатити заявнику суму в розмірі 2 400 євро, та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватись. Відповідні суми мали бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховувати простий відсоток (simpleinterest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
      Рішення ЄСПЛ від 20 червня 2019 року у справі «Котенко та інші проти України» набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд
      У жовтні 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА _1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_1 посилається на рішення ЄСПЛ від 20 червня 2019 року у справі «Котенко та інші проти України», ухвалене за результатами розгляду його заяви № 2575/09.
      Зокрема, ОСОБА_1 зазначив, що за результатами розгляду його заяви ЄСПЛ ухвалив рішення, що у справі має місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»; апеляційний суд не розглянув по суті ключового аргументу про різницю між його чистим і валовим доходом та, пославшись на досить загальні підстави, не взяв до уваги висновок експерта та відмовив у задоволенні позову у зв`язку з необґрунтованістю. Верховний Суд України не звернув уваги на доводи щодо визначення розміру доходу, з якого обчислювались аліменти.
      На думку заявника, рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвала Верховного Суду України від 09 липня 2008 року є незаконними і необґрунтованими та підлягають скасуванню з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      Нагальність та актуальність скасування цих судових рішень заявник пояснив тим, що на час звернення із заявою про перегляд ВДВС Житомирського РУЮ продовжує вчиняти виконавчі дії зі стягнення з нього 74 тис. 925 грн 59 коп. заборгованості за аліментами у виконавчому провадженні № 41998831.
      Просив скасувати рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 09 липня 2008 року та залишити в силі рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 09 листопада 2007 року.
      Розгляд заяви про перегляд судових рішень
      24 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року залишила без руху. Встановила строк для усунення недоліків.
      11 листопада 2019 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду відкрито провадження за виключними обставинами у цивільній справі за заявою про перегляд, справу призначено до розгляду, витребувано справу із суду першої інстанції та копію рішення ЄСПЛ з її автентичним перекладом українською мовою із Секретаріату Уповноваженого у справах ЄСПЛ.
      03 грудня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов лист Житомирського районного суду Житомирської області від 22 листопада 2019 року, з якого вбачалося, що справу за вказаним позовом знищено за закінченням терміну зберігання.
      Ухвалою від 03 грудня 2019 року Велика Палата Верховного Суду направила матеріали у справі № 2-1606/07 до Житомирського районного суду Житомирської області для ініціювання відновлення втраченого судового провадження. Зупинила провадження за вказаною заявою ОСОБА_1 до надходження відновленого судового провадження.
      10 березня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла цивільна справа № 2-1606/07, втрачене провадження у якій відновлено ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 22 січня 2020 року.
      Ухвалою від 11 березня 2020 року Велика Палата Верховного Суду поновила провадження за заявою ОСОБА_1 та призначила справу до розгляду.
      28 квітня 2020 року надійшло клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 , у якому він просить відмовити в задоволенні заяви про перегляд у зв`язку з пропущенням строків, оскільки з дня набрання законної сили оскаржуваними судовими рішеннями - 13 лютого 2008 року та 09 липня 2008 року - пройшло понад 10 років.
      04 травня 2020 року надійшло клопотання ВДВС Житомирського РУЮ у якому зазначено, що вказану заяву про перегляд відповідач не визнає та просить залишити її без задоволення.
      Короткий опис обставин справи
      Суди встановили, що відповідно до рішення суду позивач сплачує на користь ОСОБА_3 аліменти на дитину, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 заробітку (доходу) щомісяця, починаючи з 20 березня 1996 року та до її повноліття, але не менше 25 % мінімальної заробітної плати (виконавчий лист видано Богунським районним судом м. Житомира 06 грудня 2005 року у справі № 12-109/96; дублікат виконавчого листа від 28 березня 2006 року).
      За змістом постанови ВДВС Корольовського РУЮ від 20 грудня 2005 року про закінчення виконавчого провадження залишок несплаченої позивачем суми за аліментами становить 0,00 грн, а заборгованість указана в розмірі 32 тис. 393 грн 85 коп. Розрахунки щодо цієї заборгованості відсутні.
      Згідно з довідкою-рахунком ВДВС Корольовського РУЮ від 26 жовтня 2006 року заборгованість ОСОБА_1 за аліментами з 01 жовтня 2003 року по 30 червня 2005 року становила 74 тис. 925 грн 59 коп.
      Така заборгованість указана й у постанові ВДВС Корольовського РУЮ про закінчення виконавчого провадження від 07 лютого 2014 року.
      03 листопада 2006 року державним виконавцем ВДВС Житомирського РУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 зазначених аліментів на дитину в строк до 10 листопада 2006 року та вказано розмір стягнення - 0,00 грн.
      08 листопада 2006 року постановою державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_1
      26 грудня 2006 року постановою начальника ДВС Житомирської області визнано такими, що відповідають вимогам Закону України «Про виконавче провадження», дії державного виконавця ДВС у Корольовському районі м. Житомира при виконанні виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 аліментів.
      У позові ОСОБА_1 вказував, що відомість, видана ДПІ м. Житомира, на підставі якої ВДВС Богунського РУЮ та ВДВС Корольовського РУЮ нарахували заборгованість за аліментами, не відповідає вимогам закону та фактичному змісту; державний виконавець визначив суму боргу на підставі валового доходу, отриманого позивачем як приватним підприємцем, без урахування витрат, понесених ним у ході цієї діяльності; арешт на майно позивача накладено постановою державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ від 08 листопада 2006 року з порушенням вимог частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки позивач регулярно та добровільно сплачував аліменти на утримання дитини; неправомірними діями державного виконавця, внаслідок яких у позивача настала тимчасова непрацездатність, позивачу завдано моральної шкоди.
      19 березня 2007 року ухвалою Житомирський районний суд Житомирської області призначив проведення судово-бухгалтерської експертизи у справі № 2а-20/07.
      За висновком судово-бухгалтерської експертизи у цивільній справі № 2а-20/07 від 08 червня 2007 року за період з 01 жовтня 2003 року по 30 червня 2005 року ОСОБА_1 мав дохід у розмірі 6 тис. 753 грн 10 коп., з якого повинен сплатити 1 тис. 650 грн 95 коп. аліментів. У довідці ДВС у Корольовському районі м . Житомира від 26 жовтня 2006 року відсутні відомості про розмір доходу ОСОБА_1 , з якого обчислені аліменти, що підлягають сплаті; сума нарахованих за результатами експертизи аліментів не відповідає сумі, вказаній у цій довідці. Установити причини, періоди та суми виникнення розбіжностей обчисленої за результатами експертного дослідження суми аліментів порівняно з указаною в довідці від 26 жовтня 2006 року неможливо у зв`язку з відсутністю розрахунків або будь-яких інших роз`яснень особи, яка склала довідку.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що провадження за заявою про перегляд підлягає закриттю з огляду на таке.
      Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      Також ЦПК України встановлено вимоги щодо строку звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами.
      Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Відповідно до статті 9 Основного Закону України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      Конвенцію ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства України.
      Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      Відповідно до частини першої статті 44 Конвенції рішення Великої палати ЄСПЛ є остаточним.
      Високі Договірні Сторони зобов`язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у пункті 1 статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      З урахуванням вимог, передбачених частиною першою статті 32 Конвенції щодо поширення юрисдикції ЄСПЛ на всі питання тлумачення і застосування Конвенції, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України щодо обов`язку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у контексті статті 124 Конституції України та статті 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» можна зробити висновок, що всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї є компетенцією ЄСПЛ, а застосування норм матеріального і процесуального права та вирішення справ при здійсненні правосуддя в Україні є виключними повноваженнями національних судів.
      Відносини, що виникають у зв`язку з виконанням рішень ЄСПЛ, урегульовано, зокрема, самою Конвенцією, рішеннями ЄСПЛ та статтями 26, 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася 14 травня 1986 року, а також Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV (далі - Закон № 3477-IV).
      Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у права людини.
      Принцип верховенства права закріплено й у статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»: суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
      Частини перша, друга, четверта, восьма статті 10 ЦПК України встановлюють, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України.
      В Україні діє Закон № 3477-IV. У його преамбулі передбачено, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконати рішення ЄСПЛ у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції протоколів до неї.
      Так, згідно з частиною першою статті 2 Закону № 3477-IV остаточне рішення ЄСПЛ є обов`язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції в будь-якій справі, у якій Україна виступає стороною.
      Разом з тим у частині другій зазначеної статті вказано, що порядок виконання рішення визначається цим Законом, Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що передбачені цим Законом.
      За змістом статті 10 Закону № 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру, якими є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutioin integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      Згідно із частиною третьою статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      Застосування принципу restitutioin integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
      Можна зробити висновок, що порядок відновлення попереднього юридичного стану особи шляхом повторного розгляду справи національними судами передбачено у спеціальних законах, якими є процесуальні кодекси відповідної юрисдикції, у цьому випадку - ЦПК України, норми яких і є обов`язковими до застосування.
      Необхідно звернути увагу і на Рекомендацію № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийняту Комітетом міністрів на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді: коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      У цьому випадку ОСОБА_1 вказував, що він продовжує зазнавати негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, яке прийнято з суттєвими процедурними помилками.
      Тому ця заява прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду як належним судом, до компетенції якого входить повноваження з перегляду судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      Разом з тим при розгляді заяви Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права. Він знаходить своє вираження в різних джерелах права, зокрема в практиці ЄСПЛ, тому повинен застосовуватися під час здійснення правосуддя в Україні під час розгляду конкретних справ.
      У звіті Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) від 25-26 березня 2011 року на підставі аналізу правових систем європейських держав у пошуках спільних складових, характерних як для «верховенства права», так і «правової держави», пропонується щонайменше 6 необхідних елементів, яких необхідно дотримуватися не лише формально, але й по суті, а саме: 1) законність, включно з прозорим, підзвітним і демократичним процесом прийняття законів; 2) правова визначеність; 3) заборона свавілля у прийнятті рішень; 4) доступ до правосуддя, що здійснюється незалежним і безстороннім судом, включно з можливістю оскаржити в суді адміністративні акти; 5) повага до прав людини; 6) недискримінація і рівність перед законом.
      Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу resjudicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію resjudicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
      У рішенні ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» підкреслено, що право на справедливий судовий розгляд судом, яке гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції, має тлумачитися в світлі преамбули до Конвенції, яка у відповідній частині свідчить, що принцип верховенства права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
      Це також знайшло своє повторення у пунктах 33, 34 рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України» Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, необхідно тлумачити в контексті Преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії» (Brumarescuv. Romania) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ECHR1999-VII). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу resjudicata (див. там же, пункт 62), тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи.
      Отже , Велика Палата Верховного Суду має врахувати, що рішення, у якому ЄСПЛ покладає на державу зобов'язання припинити порушення прав щоб таким чином, наскільки це можливо, поновити стан заявника, який мав місце до такого порушення.
      Разом з тим, Конвенція не містить положень, якими б Високі Договірні Сторони були зобов`язані передбачати у національному законодавстві можливість перегляду справ та провадження у справі для досягнення restitutio in integrum.
      Метою введення додаткових критеріїв є визначення тих виключних випадків, коли захист прав особи та імплементація рішень ЄСПЛ превалює над принципами, що лежать в основі доктрини res judicata.
      У підпункті "i" Рекомендації № R(2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи визначені випадки, коли потерпіла сторона продовжує відчувати вплив негативних наслідків від рішень національних судів, якщо не забезпечена справедлива сатисфакція.
      У справах про перегляд судових рішень, за заявами щодо яких ЄСПЛ присудив справедливу компенсацію, питання про те, яким чином таку компенсацію буде взято до уваги, повинне вирішуватися компетентним національним судом з урахуванням обставин конкретної справи.
      Отже, Велика Палата Верховного Суду при розгляді заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами бере до уваги, що вказаний спір у національних судах стосувався приватно-правових відносин між колишнім подружжям з приводу визначення розміру аліментів на дитину.
      У висновку ЄСПЛ міститься посилання лише на порушення процедури розгляду справи у суді апеляційної інстанції, а саме недостатню вмовтивованість неприйняття одного з доказів у справі, який, на думку позивача, мав визначальне значення, з чим погодився і ЄСПЛ.
      Разом з тим інших порушень норм Конвенції, а саме порушень права власності, на що посилалася представник ОСОБА_1 , у рішенні ЄСПЛ за заявою ОСОБА_1 не встановлено.
      У рішенні ЄСПЛ визначена сума справедливої сатисфакції ОСОБА_1 , у розмірі 2400 євро, яка співмірна з розміром заборгованості за аліментами, стягнутої за оскаржуваними судовими рішеннями.
      У ЦПК України урегульовано питання щодо порядку розгляду заяви про перегляд судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом та встановлені відповідні процесуальні строки, які є у тому числі й преклюзивними (статті 423, 424 цього Кодексу).
      Тобто , Велика Палата повинна визначити, чи дотримані строки звернення до суду особою, яка подала заяву про перегляд судових рішень.
      Рішення Апеляційного суду Житомирської області постановлене 13 лютого 2008 року, а ухвала Верховного Суду України - 09 липня 2008 року.
      Рішення ЄСПЛ ухвалив 20 червня 2019 року.
      У жовтні 2019 року надійшла заява про перегляд указаних рішень.
      Для вирішення питання про дотримання строків звернення із заявою та можливість її розгляду по суті необхідно застосувати процесуальний закон, чинний на час ухвалення національними судами оскаржуваних рішень.
      Відповідно до статті 319 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення Апеляційного суду Житомирської області, рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.
      За статтею 317 ЦПК України рішення та ухвали апеляційного суду проголошуються за правилами, встановленими статтею 218 цього Кодексу, за змістом якої рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошувалися негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Згідно із частиною першою статті 349 ЦПК України в редакції, чинній на час постановлення ухвали Верховного Суду України, рішення і ухвала суду касаційної інстанції набирали законної сили з моменту їх оголошення.
      Із заявою про перегляд судових рішень, які ухвалені та набрали законної сили у 2008 році, ОСОБА_1 звернувся лише у 2019 році, після прийняття ЄСПЛ рішення у справі «Котенко та інші проти України», тобто більше ніж через 10 років.
      У ЦПК України передбачені як підстави перегляду судових рішень за виключними обставинами, так і встановлено вимоги щодо звернення із заявою про перегляд судових рішень, а також окремо зазначено, які строки є преклюзивними, тобто такими, що поновленню не підлягають.
      Оскільки жодних положень щодо дій суду у випадку подання заяви про перегляд судового рішення з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань поза межами встановленого ЦПК України строку не визначено, необхідно керуватися положеннями цього Кодексу, які регламентують загальний порядок дій суду касаційної інстанції.
      У цьому випадку судові рішення, які ОСОБА_1 просив переглянути, ухвалені та набрали законної сили більше ніж за десять років до звернення ОСОБА _1 із заявою про їх перегляд.
      Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши як принципи так і правозастосовчу діяльність ЄСПЛ, межі компетенції держави у законотворчій діяльності та компетенцію суду щодо тлумачення і застосування норм права, керується принципом верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata.
      При зіставленні наслідків перегляду та відмови у перегляді судових рішень Велика Палата керується тим, що спір є приватноправовим, сторонами його є дві фізичні особи, стягнення стосується майнового забезпечення дитини, оскільки національними судами визначена заборгованість ОСОБА_1 за аліментами. У своєму рішенні ЄСПЛ указав лише на порушення процедури розгляду справи, а саме недостатню вмотивованість висновку суду апеляційної інстанції щодо переоцінки одного з доказів у справі - висновку експерта щодо розміру доходу ОСОБА_1 , з якого належало обчислювати розмір аліментів і заборгованості, ЄСПЛ присудив 2400 євро справедливої сатисфакції, що є співмірним із розміром заборгованості за аліментами, присудженими національними судами.
      З урахуванням існування преклюзивного, тобто такого що не підлягає поновленню, строку на звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, оскільки таке право обмежене щодо умов прийнятості скарги і саме таким чином врегульоване з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що процесуальним законодавством чітко визначені строки та наслідки їх пропуску щодо звернення із заявою про перегляд і їх поновлення є порушенням імперативної вимоги закону та зумовлює порушення принципу правової визначеності, який охоплює не лише змістовний принцип верховенства права, але й процедурний аспект, який грунтується на вимогах відповідності правотворчої та правозастосовної практики певним стандартам, зокрема ясності та несуперечності закону, застосування прийняття заяви на підставі закону.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для закриття провадження за заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами.
      Заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подана з підстав, визначених частиною третьою статті 423 ЦПК України, - не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили (пункт 2 частини другої статті 424 цього Кодексу).
      Частиною третьою статті 424 ЦПК України встановлено, що строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені.
      Порядок перегляду судових рішень за виключними обставинами визначений статтею 429 ЦПК України, за змістом частини другої якої справа розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 394 ЦПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
      Також у статті 396 ЦПК України передбачено можливість закриття касаційного провадження. Оскільки Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами, які такому перегляду не підлягають у зв`язку з пропуском десятирічного строку з дня набрання чинності такими рішеннями, провадження про перегляд підлягає закриттю.
      У цьому випадку судові рішення, які ОСОБА_1 просив переглянути, ухвалені та набрали законної сили більше ніж за десять років до звернення ОСОБА _1 із заявою про їх перегляд.
      Тому рішення Апеляційного суду Житомирської області постановлене 13 лютого 2008 року, та ухвала Верховного Суду України постановлена 09 липня 2008 року, перегляду за виключними обставинами не підлягають, а відкрите провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами цих судових рішень підлягає закриттю.
      Керуючись статтями 259, 268, 394, 396, 423, 424, 429 Цивільного процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду,
      ПОСТАНОВИЛА:
      Закрити провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Житомирського районного управління юстиції, відділу державної виконавчої служби Богунського районного управління юстиції, відділу державної виконавчої служби Корольовського районного управління юстиції, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2 , про визнання дій державних виконавчих служб неправомірними та відшкодування моральної шкоди з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91855204