ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о признании недействительным договора дарения корпоративных прав оформленного под тяжелыми обстоятельствами

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
6 грудня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Охрімчук Л.І., 
суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю «Творча майстерня «Вісак», Товариства з обмеженою відповідальністю «Вісак», Державної реєстраційної служби України, Міністерства юстиції України, треті особи: ОСОБА_4, відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців Оболонського району реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про стягнення коштів, визнання недійсними договорів дарування корпоративних прав за заявами ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року, 

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2015 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю «Творча майстерня «Вісак» (далі – ТОВ «ТМ «Вісак»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Вісак» (далі – ТОВ «Вісак»), Державної реєстраційної служби України, Міністерства юстиції України про стягнення коштів, визнання недійсними договорів дарування корпоративних прав.

Позивач зазначав, що у 2010 році до нього почали надходити вимоги про відступлення частки в бізнесі, що супроводжувалися погрозами кримінального переслідування з метою позбавлення волі, про що свідчить постанова прокуратури Оболонського району м. Києва від 15 вересня 2010 року про порушення кримінальної справи за фактом шахрайського заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України (далі – КК України), з метою створення для нього тяжких негативних обставин, які б змусили його відчужити своє майно або створили умови для захоплення такого майна третіми особами поза його волею.

Позивач також зазначав, що з метою збереження свого майна, зокрема створених ним підприємств, він звернувся до ОСОБА_2 за юридичною консультацією щодо захисту майна від можливої втрати внаслідок дії тяжких обставин.

За рекомендацією відповідача ОСОБА_2 під впливом тяжких обставин та на невигідних умовах позивач уклав договори дарування корпоративних прав ТОВ «Вісак» і ТОВ «ТМ «Вісак» у розмірі, що дозволяв здійснювати одноосібний контроль над підприємствами, на користь своєї неповнолітньої дочки ОСОБА_3.

Посилаючись на те, що внаслідок неналежної рекомендації ОСОБА_2 він фактично безоплатно та безповоротно втратив належне йому майно у вигляді корпоративних прав у зазначених підприємствах, а також вважаючи укладені договори дарування корпоративних прав недійсними, оскільки вони були укладені під впливом тяжких обставин, пов'язаних із кримінальним переслідуванням, загрозою втрати та конфіскації майна, позивач просив: стягнути з ОСОБА_2 2 тис. грн за неналежне виконання умов договору про надання послуг; визнати недійсним договір дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, за яким позивач подарував останній 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «ТМ «Вісак»; скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ТОВ «ТМ «Вісак»; визнати право власності за собою на 100 % статутного капіталу ТОВ «ТМ «Вісак»; визнати недійсним договір дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, за яким позивач подарував останній 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «Вісак»; скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ТОВ «Вісак»; визнати право власності за собою на 100 % статутного капіталу ТОВ «Вісак»; зобов'язати Державну реєстраційну службу України, Міністерство юстиції України, відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Оболонського району реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві відновити в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців записи щодо ТОВ «ТМ «Вісак» і ТОВ «Вісак» станом на 15 грудня 2010 року.

Дніпровський районний суд м. Києва ухвалою від 27 квітня 2016 року закрив провадження у справі за позовом ОСОБА_1 в частині позовної вимоги про зобов'язання Державної реєстраційної служби України, Міністерства юстиції України, відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців Оболонського району реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві відновити в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців записи щодо ТОВ «ТМ «Вісак», ТОВ «Вісак» станом на 15 грудня 2010 року.

Дніпровський районний суд м. Києва рішенням від 23 червня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав недійсним договір дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, за яким позивач подарував останній 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «ТМ «Вісак»; скасував державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ТОВ «ТМ «Вісак», проведену державним реєстратором Оболонської районної в місті Києві реєстраційної служби 17 грудня 2010 року; визнав право власності ОСОБА_1 на 100 % статутного капіталу ТОВ «ТМ «Вісак»; визнав недійсним договір дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, за яким позивач подарував останній 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «Вісак»; скасував державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ТОВ «Вісак», яка проведена державним реєстратором Оболонської районної в місті Києві реєстраційної служби 17 грудня 2010 року; визнав право власності ОСОБА_1 на 100 % статутного капіталу ТОВ «Вісак». У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 суд відмовив.

Апеляційний суд м. Києва 28 вересня 2016 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 червня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. 

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року заяву ОСОБА_1 про відмову від касаційної скарги на рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року задовольнив, касаційне провадження за його касаційною скаргою закрив.

Цей же суд ухвалою від 12 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилив, рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року залишив без змін.
 
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 вересня 2017 року заяву ОСОБА_1 про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами ухвали цього ж суду від 12 квітня 2017 року задовольнив, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року скасував.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 жовтня 2017 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року скасувала, залишила в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 червня 2016 року.
 
У заявах про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року ОСОБА_3 просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 44, статей 361–365 цього Кодексу, частини першої статті 233, статті 249 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 21 грудня 2016 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 233 ЦК України.

На обґрунтування передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 233 ЦК України ОСОБА_3 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року, 22 квітня і 13 травня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 квітня 2016 року, постанов Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 3 червня 2015 року, 6 квітня, 21 грудня 2016 року. 

Обґрунтовуючи передбачену пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 44, статей 361–365 цього Кодексу у взаємозв’язку зі статтею 249 ЦК України, ОСОБА_3 надала копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 13 лютого 2017 року, ухвал Верховного Суду України від 17 грудня 2008 року, 4 квітня 2012 року, постанов Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року, від 29 березня 2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, представників ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, перевіривши наведені в заявах ОСОБА_3 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заяви не підлягають задоволенню з огляду на таке.
 
За положеннями пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
 
Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
 
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та неповнолітньою ОСОБА_3 було укладено договір дарування корпоративних прав ТОВ «ТМ «Вісак», згідно з яким дарувальник безоплатно передав у власність обдаровуваної, а обдаровувана прийняла у власність 70 % корпоративних прав засновника товариства. Дарунок сторони оцінили у 13 млн 90 тис. грн. 

Також 15 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та неповнолітньою ОСОБА_3 було укладено договір дарування корпоративних прав ТОВ «Вісак», згідно з яким дарувальник безоплатно передав у власність обдаровуваної, а обдаровувана прийняла у власність 70 % корпоративних прав засновника товариства. Дарунок сторони оцінили у 12 млн 99 тис. 680 грн. 

На момент укладення спірних договорів позивач був одноосібним засновником підприємств і володів часткою 100 % у статутному капіталі кожного з них.

26 червня 2010 року директор Товариства з обмеженою відповідальністю «Віта Верітас» (далі – ТОВ «Віта Верітас») подав повідомлення про злочин до прокуратури Оболонського району м. Києва стосовно злочинних дій службових осіб Приватного акціонерного товариства «Трест Київміськбуд-1» (далі – ПрАТ «Трест Київміськбуд-1») щодо заволодіння майном шляхом обману.

15 вересня 2010 року прокурор Оболонського району м. Києва прийняв постанову про порушення кримінальної справи за фактом шахрайського заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України. 

29 квітня 2015 року ухвалою про припинення кримінальної справи, постановленою прокурором Прокуратури сектору Буюкань, мун. Кишинів у межах кримінальної справи ОСОБА_1 звільнено від кримінального розслідування, оскільки в його діях відсутні ознаки злочину, кримінальну справу припинено та скасовано запобіжний захід – арешт, який було застосовано відносно нього на підставі рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 травня 2011 року, а також знято арешт, накладений на все майно в ході кримінального переслідування. 
 
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що обставини ініціювання та подальшого порушення кримінальної справи стосовно позивача були для нього проявом тяжких обставин, під впливом яких на вкрай невигідних умовах він безоплатно відчужив частину корпоративних прав підприємств, де був єдиним засновником з часу їх створення. Суд узяв також до уваги реальність загрози втрати позивачем свого майна в момент оцінки обставин, які він розцінював як тяжкі і які склалися у зв'язку з ініціюванням кримінальних справ, що підтверджується фактами подальшого арешту його майна в межах кримінальних справ, що, як наслідок, для позивача на той час могло означати конфіскацію або вибуття з його володіння іншим шляхом.

Крім того, суд урахував, що: відчуження корпоративних прав здійснювалось в обсязі, достатньому для отримання контролю над управлінням підприємствами, а також для забезпечення можливості одноосібно впливати на рішення органів управління підприємствами; за спірними договорами дарування було здійснено безоплатне відчуження корпоративних прав номінальною вартістю понад 25 млн грн на користь неповнолітньої особи, тоді як предметом діяльності підприємств протягом тривалого часу їх існування була діяльність у сфері нерухомості, що потребувало значного досвіду та навиків.

Таким чином, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання недійсними з моменту укладення договорів дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року про дарування ОСОБА_1 неповнолітній ОСОБА_3 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «ТМ «Вісак» та 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «Вісак», а також пов'язаних вимог про визнання права власності позивача на 100 % статутного капіталу товариств та скасування державної реєстрації змін до установчих документів, проведених на підставі реалізації недійсних договорів дарування корпоративних прав. Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги до ОСОБА_2, суд керувався тим, що позивач не довів неналежності наданих послуг відповідачем, а також наявності будь-яких правових підстав для повернення грошових коштів, сплачених як винагорода за надану консультацію.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними спірних договорів дарування відповідно до статті 233 ЦК України, оскільки наведені позивачем обставини ініціювання та подальшого порушення кримінальної справи стосовно нього не вважаються тяжкими обставинами у розумінні зазначеної норми, під впливом яких на вкрай невигідних умовах позивач відчужив безоплатно частину корпоративних прав підприємств. 
 
Разом з тим у наданих заявницею для порівняння судових рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ містяться такі висновки:

- в ухвалі від 22 квітня 2015 року суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з тієї підстави, що суди, порушивши норми статей 212–214 ЦПК України, не встановили фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи, зокрема, чи може договір дарування нерухомого майна, укладений з метою уникнення можливої конфіскації цього майна у зв’язку з притягненням позивача до кримінальної відповідальності, вважатись правочином, що був укладений під впливом тяжкої обставини;

- в ухвалі від 19 червня 2013 року суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з тієї підстави, що суди, порушивши норми статей 212–214 ЦПК України, не встановили фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи, зокрема, чи можна обставини щодо порушення відносно позивача кримінальної справи за вчинення злочину, за який санкція статті інкримінованого йому обвинувачення передбачала конфіскацію всього майна, визнати тяжкими, під впливом яких позивач уклав шлюбний договір;

- в ухвалі від 15 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оспорювані договори дарування нежитлових будівель укладені не для запобігання банкрутству, а з метою уникнення можливого їх арешту з подальшою реалізацією, що не може вважатися тяжкою обставиною в розумінні частини першої статті 233 ЦК України;

- в ухвалі від 13 травня 2015 року суд касаційної інстанції зазначив, що обставин, під впливом яких видано довіреність на продаж квартири, зокрема порушення кримінальних проваджень за підозрою у вчиненні злочинів, на час видачі довіреності не існувало, оскільки на цей час кримінальні справи були закриті відповідними постановами слідчого.

Отже, встановлені судами фактичні обставини у справах, за результатами перегляду яких ухвалені ці судові рішення, відрізняються від установлених судами фактичних обставин у справі, яка переглядається. Порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. 

У постановах Верховного Суду України, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки:

- суд може визнати правочин недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без впливу насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, повинна довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини. За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Ця норма не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин чи договору дарування зокрема. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що такими тяжкими обставинами були: смерть сина позивачки, перенесення інсультів, похилий вік, наявність у позивачки інвалідності по зору, одинокість і безпомічність, потреба в сторонній допомозі, а також загроза втратити житло через борги сина, які спонукали позивачку укласти договір дарування квартири на вкрай невигідних умовах – безоплатно позбавивши себе цим єдиного наявного житла (постанова від 19 березня 2014 року);

- правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без впливу насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон застосування її до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що позивачка, яка уклала договір дарування квартири, що була єдиним її житлом, є людиною похилого віку, має тяжкі хвороби й потребує за станом здоров'я стороннього догляду, не має близьких родичів. З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що оспорюваний договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах та що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі й не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а тому цей договір підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України (постанова від 21 грудня 2016 року);

- при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного. Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не є вільним і не відповідає її внутрішній волі. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що позивач є людиною похилого віку, страждає тяжкими хронічними захворюваннями та за 12 днів до укладання спірного договору перебував на стаціонарному лікуванні. Так само хворою людиною є його дружина, яка протягом 2011 року неодноразово перебувала на стаціонарному лікуванні. Вони з дружиною проживають одні, оскільки діти позивача від попереднього шлюбу перебувають за межами України. Відповідач лікар за фахом, є його далекою родичкою, допомагала позивачу та його дружині в їх лікуванні. Суд апеляційної інстанції також установив, що договір позивач уклав у зв’язку з наявними у нього і його дружини тяжкими захворюваннями та з метою догляду (постанова від 3 червня 2015 року);

- правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що позивачка, від імені якої укладено договір дарування на підставі виданої нею довіреності відповідачу на право розпорядження єдиним її житлом, була людиною похилого віку та інвалідом першої групи, потребувала за станом здоров'я стороннього догляду; її дочка мала тяжку хворобу й перебувала тривалий час на лікуванні у лікарні. З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах і що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, тому він підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України (постанова від 6 квітня 2017 року).

Отже, вказані постанови Верховного Суду України не свідчать про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
 
Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судових рішень (неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 44, статей 361-365 цього Кодексу) заявниця надала копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 13 лютого 2017 року, ухвал Верховного Суду України від 17 грудня 2008 року, 4 квітня 2012 року, постанов Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року, від 29 березня 2017 року. 

Проте оскаржуване судове рішення суду касаційної інстанції не підлягає перегляду з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави, оскільки не перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Таким чином, відсутні правові підстави для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року.
 
Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :
 
У задоволенні заяв ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді: В.І. Гуменюк
В.М. Сімоненко 

Постанова від 6 грудня 2017 року №6-1968цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/062D9569516AF62BC22581FA0030C480

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ согласился с судами первой и кассационной инстанции признавшими недействительными договора дарения корпоративных прав заключенных под тяжелыми обстоятельствами, на основании того, что обстоятельства инициирования и дальнейшего возбуждения уголовного дела в отношении истца были для него проявлением тяжелых обстоятельств, под влиянием которых на крайне невыгодных условиях он безвозмездно передал часть корпоративных прав предприятий, где был единственным учредителем со времени их создания.

Суд принял во внимание также реальность угрозы потери истцом своего имущества в момент оценки обстоятельств, которые он расценивал как тяжелые и сложившиеся в связи с инициированием уголовных дел, что подтверждается фактами последующего ареста его имущества в пределах уголовных дел, что, как следствие, для истца в то время могло означать конфискацию или выбытие из его владения их иным путем.

Кроме того, суд учел, что: отчуждение корпоративных прав осуществлялось в объеме, достаточном для получения контроля над управлением предприятиями, а также для обеспечения возможности единолично влиять на решения органов управления предприятиями; по спорным договорам дарения было осуществлено безвозмездное отчуждение корпоративных прав номинальной стоимостью более 25 млн грн в пользу несовершеннолетнего лица, тогда как предметом деятельности предприятий в течение длительного времени их существования была деятельность в сфере недвижимости, что требовало значительного опыта и навыков.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 лютого 2020 року
      м. Київ
      Справа № 915/540/16
      Провадження № 12-100гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Кібенко О. Р.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Чепака І. В.,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1
      на рішення Господарського суду Миколаївської області від 16 листопада 2016 року, ухвалене суддею Фроловим В.Д.,
      та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03 квітня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Таран С.В., Будішевської Л.О., Мишкіної М.А.,
      у справі за позовом ОСОБА_2
      до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ринок-Торг-Сервіс»,
      за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_1 ,
      про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. У травні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ринок-Торг-Сервіс» (далі - ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс») про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, оформленого протоколом №16/04-1 від 26 квітня 2016 року, яким позивача звільнено з посади директора ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс» та призначено директором цього товариства ОСОБА_3 .
      2. На обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що ці збори проведені за його відсутності, без його повідомлення про їх проведення, а протокол зборів підписаний від імені позивача невідомою особою.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. Згідно з пунктами 1.1, 2.1 статуту ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс», затвердженого у новій редакції рішенням зборів учасників товариства від 06 лютого 2008 року (протокол № 4) та зареєстрованого Виконавчим комітетом Миколаївської міської ради за № 15221050002010089 від 18 лютого 2008 року, його учасниками є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які володіють частками по 50 % статутного капіталу; для забезпечення діяльності товариства за рахунок внесків його учасників створено статутний капітал, розмір якого склав 78 500 грн, поділений на 100 часток по 785 грн кожна.
      4. ОСОБА_2 призначено директором цього товариства відповідно до рішення загальних зборів учасників ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс» від 18 березня 2003 року.
      5. Рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс», оформленим протоколом № 16/04-1 від 26 квітня 2016 року:
      - звільнено ОСОБА_2 з посади директора товариства і призначено на цю посаду ОСОБА_3 з наданням йому з 27 квітня 2016 року права першого підпису на банківських, фінансових та інших документах, що стосуються господарської діяльності товариства (без обмежень);
      - зобов`язано директора ОСОБА_3 приступити до виконання своїх функціональних обов`язків, прийняти справи, печатку, статутні й інші документи; невідкладно особисто чи з правом передоручення третім особам з наданням відповідних повноважень представляти інтереси цього товариства у реєстраційній службі, а також у податковій інспекції, Пенсійному фонді та в інших установах з метою виконання всіх необхідних дій, пов`язаних із реєстрацією цього рішення та отриманням у встановленому порядку зареєстрованих та оформлених документів.
      6. За наслідками прийнятих на цих зборах рішень проведено державну реєстрацію змін відомостей про юридичну особу щодо керівника товариства, що підтверджується витягом із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 04 травня 2016 року.
      7. Предметом спору у цій справі є визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс», оформленого протоколом № 16/04-1 від 26 квітня 2016 року, оскільки, за твердженням позивача, він не був присутнім на загальних зборах ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс», які відбулися 26 квітня 2016 року, та не підписував протокол.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      8. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 16 листопада 2016 року, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03 квітня 2019 року, позов задоволено повністю.
      9. Суди попередніх інстанцій визнали неповноважними загальні збори учасників ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс» від 26 квітня 2016 року і відповідно недійсними прийняті на них рішення, оскільки на цих зборах не були присутні учасники, що володіють у сукупності більш як 60 % голосів, тобто збори були проведені за відсутності кворуму та доказів повідомлення позивача про їх скликання. Отже, господарські суди першої й апеляційної інстанцій виходили з підстав недотримання відповідачем процедури скликання та проведення загальних зборів, вказали про порушення прав позивача на участь у них і відповідно права на участь в управлінні товариством.
      10. Таких висновків суди попередніх інстанцій дійшли також з урахуванням висновків почеркознавчих експертиз №№ 98, 131/166, 17-147 від 09 червня, 19 вересня 2016 року та від 19 липня 2017 року, зроблених Державним науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України та Миколаївським відділенням Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз відповідно, у яких установлено, що підпис від імені ОСОБА_2 у графі «підписи» в протоколі загальних зборів учасників ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс» № 16/04-1 від 26 квітня 2016 року виконано не ОСОБА_2 , а іншою особою.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      11. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування судових рішень попередніх інстанцій та передачу справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Мотивуючи скаргу, крім іншого, скаржник послався на порушення судами попередніх інстанцій правил предметної та суб`єктної юрисдикції. Він вважає, що спір у цій справі фактично є трудовим спором, пов`язаним з поновленням ОСОБА_2 на посаді директора та звільненням ОСОБА_3 з цієї посади. При цьому, наполягаючи на тому, що цей спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, наголосив, що він є трудовим, а не корпоративним.
      13. Крім того, скаржник указав про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, оскільки цей суд, відмовляючи у задоволенні поданої заяви ОСОБА_1 про відвід суддів, належним чином не перевірив і не надав оцінки доводам заявника, а також безпідставно визнав ОСОБА_1 таким, що зловживає процесуальними правами шляхом подання завідомо безпідставного відводу.
      14. ОСОБА_1 також зазначив про незалучення судом апеляційної інстанції до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3 , якого призначено директором ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс» після звільнення позивача з цієї посади. Послався на те, що у разі задоволення позовних вимог про визнання недійсним оскаржуваного рішення загальних зборів, необхідно буде вирішувати питання щодо трудового договору, укладеного з цією особою.
      15. Скаржник указав на необгрунтоване відхилення апеляційним господарським судом його клопотання про призначення повторної почеркознавчої експертизи щодо встановлення особи, яка підписала протокол загальних зборів № 16/04-1 від 26 квітня 2016 року від імені ОСОБА_2 , оскільки, як він вважає, попередня експертиза виконана експертом, який підлягав відводу з мотивів його некомпетентності.
      16. Додатковим доводом ОСОБА_1 є безпідставна, на його думку, відмова суду апеляційної інстанції у задоволенні його клопотання про надання можливості адвокату, який раніше не приймав участі у цій справі, ознайомитися з матеріалами справи для формування правової позиції, тому, як він вважає, апеляційним господарським судом порушено приписи статті 16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), яка передбачає право останнього на користування правничою допомогою і представництво у суді виключно адвокатом.
      Доводи інших учасників справи
      17. У поданому у строк, визначений ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду про відкриття касаційного провадження від 22 травня 2019 року, відзиві на касаційну скаргу позивач повністю погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій, просив відмовити у її задоволенні. Указав на те, що внаслідок недотримання відповідачем належного порядку скликання загальних зборів учасників ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс» від 26 квітня 2016 року, він був позбавлений можливості взяти у них участь, чим порушено його право на участь в управлінні справами товариства та зумовило неповноважність цих загальних зборів у зв`язку з відсутністю кворуму. Спростував доводи скаржника про порушення судами порядку призначення та проведення судової експертизи.
      18. Натомість відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, поданий останнім 16 липня 2019 року, тобто поза межами строку, визначеними ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду про відкриття касаційного провадження від 22 травня 2019 року, підлягає залишенню без розгляду з урахуванням положень статті 118, частини першої статті 295 ГПК України.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      19. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 22 травня 2019 року відкрила касаційне провадження та ухвалою від 25 червня 2019 року на підставі частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом із касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки судове рішення оскаржується з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо визначення юрисдикції
      20. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      21. Порядок створення та діяльності господарських товариств, одним із різновидів яких є товариство з обмеженою відповідальністю, врегульовано у Цивільному кодексі України (далі - ЦК України), Господарському кодексі України (далі - ГК України) та Законі України від 19 вересня 1991 року № 1576-ХІІ «Про господарські товариства» (чинного на час прийняття оспорюваного позивачем рішення загальних зборів).
      22. Ці нормативні акти зазнали змін протягом часу своєї дії, тому Велика Палата Верховного Суду застосовує норми матеріального права на час виникнення спірних правовідносин відповідно до вимог частини першої статті 5 ЦК України.
      23. Відповідно до частини третьої статті 81 ГК України та частини першої статті 50 Закону України «Про господарські товариства» товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.
      24. За змістом частин першої, третьої статті 167 цього Кодексу корпоративні права визначаються як права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи у управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Корпоративні відносини визначаються як відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      25. Повноваженнями щодо управління товариством наділені учасники товариства, права яких передбачені у статті 10 Закону України «Про господарські товариства».
      26. Управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України). У товариствах, в яких законом чи установчими документами передбачено утворення виконавчого органу, здійснення управлінської діяльності покладено на нього (стаття 23 цього ж Закону) .
      27. Відповідно до статті 58 Закону України «Про господарські товариства»вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.
      28. У частині першій статті 98 ЦК України передбачено, що загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і тих, що належать до компетенції інших органів товариства.
      29. Компетенція загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю визначена у статті 59 Закону України «Про господарські товариства», яка також відсилає до статті 41 цього Закону. Відповідно до цих норм до компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю належить утворення і відкликання виконавчого та інших органів.
      30. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад; члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов`язків, якщо у установчих документах не визначені підстави їх усунення (частини перша, третя статті 99 ЦК України).
      31. Згідно зі статтею 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. У цьому Кодексі визначено виключний перелік підстав припинення трудового договору.
      32. За приписом частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання. Корпоративні права учасників товариства є об`єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      33. Оскільки припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання із ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України, можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу передбачена не приписами КЗпП України, а статтею 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання норм трудового права.
      34. Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.
      35. У зв`язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.
      36. Отже, за змістом частини третьої статті 99 ЦК України компетентному (уповноваженому) органу товариства надано право припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав.
      37. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.
      38. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      39. На час звернення ОСОБА_2 з цим позовом до суду у ГПК України були передбачені категорії корпоративних спорів, які мали розглядатися за правилами господарського судочинства. До таких віднесено і справи за спорами учасників щодо участі в органах управління юридичної особи.
      40. Із урахуванням наведених норм матеріального і процесуального права, правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є корпоративними.
      41. Конституційний Суд України у рішенні від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року № 1255-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів») зазначив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним.
      42. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_2 послався на порушення його прав як учасника ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс» на участь у загальних зборах, тобто між юридичною особою та її учасником виник спір, пов`язаний з діяльністю й управлінням цією юридичною особою.
      43. Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що цей спір виник з корпоративних відносин, та відповідно правильно розглянули цю справу в порядку господарського судочинства.
      Щодо визнання недійсним рішення загальних зборів
      44. Як зазначалося вище, відповідно до рішення загальних зборів учасників від 18 березня 2003 року ОСОБА_2 призначено директором ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс», а рішенням загальних зборів учасників від 26 квітня 2016 року його звільнено з цієї посади, на яку призначено ОСОБА_3 .
      45 . Звертаючись з позовом у цій справі, ОСОБА_2 стверджував, що він як директор та учасник цього товариства, що володіє часткою у розмірі 50 % статутного капіталу, не був присутнім на загальних зборах товариства 26 квітня 2016 року і протоколу №16/04-1 не підписував.
      46. За висновками почеркознавчих експертиз №№ 98, 131/166, 17-147 від 09 червня, 19 вересня 2016 року та від 19 липня 2017 року, зроблених Державним науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України та Миколаївським відділенням Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз відповідно, підпис від імені ОСОБА_2 у графі «підписи» в протоколі загальних зборів учасників ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс» № 16/04-1 від 26 квітня 2016 року виконано не ОСОБА_2 , а іншою особою.
      47. Таким чином, господарськими судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_2 не підписував протокол загальних зборів учасників ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс» № 16/04-1 від 26 квітня 2016 року, а також не був запрошений на ці загальні збори та не приймав у них участі.
      48. Згідно зі статтею 145 ЦК України та статтею 58 Закону України «Про господарські товариства» у редакції на час проведення вказаних загальних зборів учасників ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс» вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників.
      49. У силу пунктів 2, 3, 7 частини четвертої статті 145 ЦК України, частини п?ятої статті 41 та частини першої статті 59 Закону України «Про господарські товариства» до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить: внесення змін до статуту товариства; створення та відкликання виконавчого органу товариства; виключення учасника із товариства.
      50. Частиною першою статті 60 цього ж Закону визначено, що загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 50 % голосів.
      51. Відповідно до пунктів 5.3, 5.6, 5.7 статуту ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс» рішення загальних зборів вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що володіють у сукупності більш як 50 % загальної кількості голосів учасників товариства. Загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), яким належить у сукупності більше 60 % голосів. Про проведення загальних зборів товариства учасники повідомляються простою поштовою карткою із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного; повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів; будь-хто з учасників товариства вправі вимагати розгляду питання на зборах, за умови, що воно було поставлено ним не пізніш, як за 25 днів до початку зборів; не пізніше як за 7 днів до скликання загальних зборів учасникам товариства повинна бути надана можливість ознайомитись з документами, внесеними до порядку денного зборів; з питань, не включених до порядку денного, рішення можуть прийматися тільки з погодження усіх учасників, присутніх на зборах.
      52. Згідно з частиною п?ятою статті 98 ЦК України рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.
      53. Підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів (учасників) господарського товариства можуть бути: порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства; позбавлення акціонера (учасника) товариства можливості взяти участь у загальних зборах; порушення прав чи законних інтересів акціонера (учасника) товариства рішенням загальних зборів.
      54. Рішення загальних зборів господарського товариства можуть бути визнаними недійсними в судовому порядку у випадку недотримання процедури їх скликання, встановленої статтями 43, 61 Закону України «Про господарські товариства». Права учасника (акціонера) товариства можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання вимог закону про скликання і проведення загальних зборів, якщо він не зміг взяти участь у загальних зборах, належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо.
      55. За наслідками розгляду спору господарськими судами попередніх інстанцій установлено порушення процедури скликання загальних зборів, оскільки не надано доказів повідомлення позивача про їх призначення та проведення, до протоколу загальних зборів внесено недостовірні відомості щодо присутності позивача та його участі в прийнятті рішень, сфальсифіковано його підпис на протоколі загальних зборів.
      56. Наведені порушення є підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс», оформлених протоколом від 26 квітня 2016 року № 16/04-1.
      Стосовно дотримання судами норм процесуального права
      57. Щодо аргументу касаційної скарги про те, що вищевказані висновки почеркознавчих експертиз помилково прийняті судами попередніх інстанцій до уваги, необхідно зазначити таке.
      58. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, висновками судових експертів (стаття 73 ГПК України).
      59. Відповідно до статті 1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.
      60. Господарські суди при вирішенні господарських спорів мають досліджувати на загальних умовах і висновки судових експертиз, проведених у межах цієї справи.
      61. Указані у пункті 46 цієї постанови експертизи правомірно оцінені господарськими судами у сукупності з іншими доказами відповідно до вимог закону.
      62. Доводи скаржника щодо необгрунтованого відхилення судом апеляційної інстанції його клопотання про призначення повторної почеркознавчої експертизи, оскільки він вважає, що експерт Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз підлягав відводу з мотивів його некомпетентності у зв`язку з незначним стажем роботи (6 днів), є безпідставними.
      63. Так, цим судом перевірено, що експертне дослідження (висновок № 17-147 від 19 липня 2017 року) проведено Солдатовою М.А. - судовим експертом 5 класу, який має вищу освіту, кваліфікацію за фахом 1.1 «Дослідження почерку та підписів» (свідоцтво № 8, видане рішенням ЕКК Одеського науково-дослідного інституту судових експерти від 03 лютого 2017 року, дійсне до 03 лютого 2022 року) і стаж експертної роботи з лютого 2017 року.
      64. Крім того, як убачається із протоколу судового засідання (а. с. 158, т. 3, час: 10:21:10), на якому апеляційною інстанцією ухвалено остаточне судове рішення, ОСОБА_2 та його представник Скотников О .М. заперечували проти задоволення клопотання ОСОБА_1 щодо призначення повторної почеркознавчої експертизи та просили визнати це клопотання зловживанням заявником своїми процесуальними правами, оскільки у справі наявні висновки вже трьох почеркознавчих експертиз з одного і того ж питання. У зв?язку з цим суд мотивовано відхилив це клопотання ОСОБА_1
      65. Посилання ОСОБА_1 на пункт 2 частини першої статті 310 ГПК України як підставу для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій не заслуговують на увагу внаслідок відсутності обставин порушення ними норм процесуального права.
      66. Так, приписами цього пункту унормовано, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими.
      67. ОСОБА_1 неодноразово звертався до суду апеляційної інстанції із заявами про відвід суддів, наводивши різні підстави, такі як наявність порушень під час автоматизованого розподілу цієї справи, зокрема втручання у механізм розподілу справ, що, на думку заявника, було аргументом для відводу призначеної колегії суддів. Посилання на статті 261, 286, пункт 3 частини першої статті 287 і частину першу статті 288 ГПК України в ухвалах Одеського апеляційного господарського суду від 24 квітня (пункт 3 резолютивної частини цієї ухвали, а. с. 194-195, т. 2) та 06 червня 2018 року (абзаци 3, 4 пункту 2 резолютивної частини цієї ухвали, а. с. 250, т. 2) заявник вважав наданням цим судом правничої допомоги, що, на його думку, є підставою для відводу суддів відповідно до статті 35 ГПК України.
      68. Проте, як убачається з матеріалів справи, апеляційним господарським судом перевірено ці твердження Богомолова О.Г. і не виявлено порушень, допущених під час автоматизованого розподілу цієї справи, тому відмовлено у задоволенні його відводів, заявлених з цих підстав. Крім того, цим судом спростовані посилання ОСОБА_1 . щодо надання суддями апеляційної інстанції правничої допомоги, оскільки у цих ухвалах учасникам судового процесу відповідно до приписів пункту 3 частини п?ятої статті 13 ГПК України роз`яснено їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій.
      69. Твердження ОСОБА_1 у касаційній скарзі щодо безпідставної відмови апеляційного господарського суду у задоволенні його клопотання про надання можливості його адвокату, який раніше не приймав участі у цій справі, ознайомитися з матеріалами справи для формування правової позиції та порушенням у зв?язку з цим приписів статті 16 ГПК України не відповідають дійсності.
      70. Так, як убачається з протоколу судового засідання (а. с. 158, т. 3, час: 10:38:17), на якому судом апеляційної інстанції ухвалено остаточне судове рішення, представник ОСОБА_1 - Семененко В.Б. не заявляв клопотання про ознайомлення з матеріалами справи, а лише усно клопотав про оголошення перерви у судовому засіданні у зв?язку з необхідністю остаточного визначення своєї правової позиції, яке було обгрунтовано відхилено судовою колегією з підстав наявності достатнього часу для викладення правової позиції, оскільки апеляційний перегляд цієї справи тривав понад 2 роки.
      71. Доводи скаржника у касаційній скарзі щодо неправомірної відмови апеляційного господарського суду у задоволенні його клопотання про залучення до участі у справі третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_3 , якого призначено директором ТОВ «Ринок-Торг-Сервіс» після звільнення позивача з цієї посади, відхиляються, з огляду на те, що оспорювані рішення загальних зборів учасників стосуються лише корпоративних прав останніх, тоді як ОСОБА_3 не є учасником цього товариства, тому трудові відносини з ним не підлягають розгляду в межах цієї справи.
      72. Оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судових рішень, так як ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      73. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
      74. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 цього ж Кодексу).
      Щодо судових витрат
      75. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Рішення Господарського суду Миколаївської області від 16 листопада 2016 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03 квітня 2019 року у справі № 915/540/16 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач О. Р. Кібенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 87454071
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 265/5040/13-ц
      Провадження № 14-491цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
      розглянула у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання права власності в порядку спадкування, зобов`язання внести записи до Державного реєстру речових прав, треті особи: приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько Олександр Володимирович, реєстраційна служба Маріупольського міського управління юстиції Донецької області,за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року, ухвалене суддею Костромітіною О.О. та рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року, ухвалене у складі суддів Принцевської В.П., Сороки Г.П., Гаврилова Г.Л.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог
      1. У липні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., реєстраційна служба Маріупольського міського управління юстиції Донецької області, про визнання договору дарування недійсним, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання права власності в порядку спадкування та зобов`язання реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав.
      2. Позов мотивовано тим, що договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 12 лютого 2011 року, є недійсним, оскільки відповідачу ОСОБА_2 не належала ця спірна квартира. Разом з тим ОСОБА_1 після смерті її діда ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , має право на спадкування 1/2 частки цієї квартири.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року позов задоволено частково. Визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 12 лютого 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., недійсним. Скасовано запис від 01 квітня 2011 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 , внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування після смерті її діда ОСОБА_4 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . В решті позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, щовідповідачем ОСОБА_2 проведено відчуження спірної квартири в період оспорювання її права власності на неї. При цьому вказане право власності було визнано за ОСОБА_2 рішенням Орджонікідзевського суду м. Маріуполя Донецької області від 30 вересня 2010 року, яке було скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року, внаслідок чого вона не є такою, що набула права власності на спірну квартиру у встановленому законом порядку. При цьому виникло право на спадкування 1/2 частини спірної квартири у позивача ОСОБА_1 . Отже, згідно з висновками суду першої інстанції недійсним є договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 12 лютого 2011 року. Відмовляючи у визнанні за ОСОБА_2 права власності в порядку спадкування на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , суд виходив з того, що ОСОБА_2 до суду за захистом своїх прав не зверталася та не уповноважувала позивача на таке звернення.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року скасовано в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.
      Згідно з додатковим рішенням Апеляційного суду Донецької області рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року змінено в частині розподілу судових витрат, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 229 грн 40 коп.
      В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      6. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недійсність спірного договору дарування квартири, оскільки відповідачем ОСОБА_2 проведено її відчуження в період оспорювання права власності на неї (яке було визнано за нею рішенням Орджонікідзевського суду м. Маріуполя Донецької області від 30 вересня 2010 року та в подальшому було скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року). Отже, на думку суду апеляційної інстанції, ОСОБА_2 не є особою, яка набула права власності на спірну квартиру у встановленому законом порядку, а відтак вона не мала і права її відчужувати. При цьому виникло право на спадкування частини вказаної квартири у позивача ОСОБА_1 . Разом з тим суд апеляційної інстанції встановив, що суд першої інстанції не з`ясував всіх обставин у справі та дійшов передчасного висновку про визнання за позивачем права власності на спірне спадкове майно, оскільки остання не обґрунтувала та не підтвердила належними доказами обставин щодо відповідності закону такого способу захисту.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. У касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 12 лютого 2011 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також закрити провадження у справі в частині вищевказаних позовних вимог щодо зобов`язання реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав і скасувати запис про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру.
      8. Касаційна скарга мотивована тим, що вимоги позивача до реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області мають розглядатися в порядку адміністративного судочинства, а також тим, що ОСОБА_2 на час укладання спірного договору була власником вказаної квартири, відтак відсутні законні підстави для визнання його недійсним. Крім того, в касаційній скарзі ОСОБА_3 містяться доводи щодо того, що позивачем необґрунтовано та не доведено, що її права порушені у зв`язку з укладенням спірного договору дарування від 12 лютого 2011 року.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      9. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 січня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
      10. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року, яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладений у новій редакції.
      11. Відповідно до п. п. 4 п. 1 розд. XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      12. 14 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      14. 09 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Короткий виклад обставин справи
      15. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , який доводиться дідом ОСОБА_1 . Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на належну йому квартиру АДРЕСА_1 .
      16. 28 травня 2010 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 як спадкоємець першої черги за правом представлення. Крім того, із аналогічною заявою до нотаріуса звернулася ОСОБА_2
      17. Рішенням Орджонікідзевського суду м. Маріуполя Донецької області від 30 вересня 2010 року ОСОБА_1 (прізвище якої на той час було ОСОБА_5 ) була усунута від права на спадкування, а також було визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1 . При цьому ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року вказане рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 вересня 2010 року було скасовано, справу передано на новий судовий розгляд, під час якого позов ОСОБА_2 залишено без розгляду.
      18. Разом з тим, 12 лютого 2011 року ОСОБА_2 за договором дарування подарувала зазначену вище квартиру ОСОБА_6 .
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      19. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      20. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      21. Судами встановлено, що позивач (прізвище якої на той час було ОСОБА_7 ) народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 , її батьками є ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
      22. ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_11 19 листопада 1981 року та змінила прізвище після одруження на ОСОБА_5 . В подальшому ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_12 та змінила прізвище на ОСОБА_1.
      23. ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , доводився дідом позивачу ОСОБА_1 та батьком ОСОБА_9 . На підставі договору купівлі-продажу від 4 лютого 2003 року йому належала квартира
      АДРЕСА_2 . Згідно з повідомленням Четвертої маріупольської державної нотаріальної контори - в проваджені нотаріальної контори перебуває спадкова справа щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , при цьому 28 травня 2010 року зареєстрована заява про прийняття спадщини позивачем (прізвище якої на той час було ОСОБА_5 ), а 25 травня 2010 року зареєстрована заява про прийняття вказаної спадщини відповідачем ОСОБА_2 .
      25. Судами було встановлено, що рішенням Орджонікідзевського суду м. Маріуполя від 30 вересня 2010 року ОСОБА_1 (прізвище якої на той час було ОСОБА_5 ) була усунута від права на спадкування, а також було визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1 . При цьому ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року вказане рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 30 вересня 2010 року було скасовано, справу передано на новий судовий розгляд, під час якого позов ОСОБА_2 по тій справі залишено без розгляду.
      26. Судами також встановлено, що ОСОБА_2 подарувала спірну квартиру ОСОБА_6 згідно із спірним договором дарування квартири АДРЕСА_1 від 12 лютого 2011 року.
      27. Разом з тим, ч. 2 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
      28. Частина 1 ст. 203 ЦК України регламентує, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      29. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
      30. Згідно із ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
      31. Частиною 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
      32. Згідно з положеннями ч. 1 ст. 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.
      33. Крім того, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
      34. Отже, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
      35. Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України саме власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
      36. При цьому, судом першої інстанції було правильно встановлено, що відповідно до ст. 1266 ЦК України позивач ОСОБА_1 має право на спадкування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 після смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) її діда ОСОБА_4 за правом представлення, як онука, яка спадкує ту частку спадщини, яка належала б за законом її померлому ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) батьку ОСОБА_9 , якби він був живим на час відкриття спадщини.
      37. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судами вірно встановлено, що відповідачем ОСОБА_2 , яка не є власником усієї спірної квартири, всупереч вимогам закону було відчужено всю спірну квартиру.
      38. Проте, суди не врахували, що ОСОБА_1 має право на спадкування лише 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 . Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що задовольнити цю вимогу належить лише частково, визнавши договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 12 лютого 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 недійсним в частині дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належить позивачу.
      39. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції зокрема складається з мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції.
      40. Відповідно до ч. 1 ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      41. Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      42. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що належить скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року у частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним. В цій частині належить ухвалити нове рішення. Визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 12 лютого 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., недійсним - в частині дарування 1/2 частини квартири
      АДРЕСА_3 . Щодо вирішення судами позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності, Велика Палата Верховного Суду, з врахуванням вищенаведених обставин справи, констатує наступне.
      44. Судом першої інстанції правильно вирішені позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання права власності, а саме визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування після смерті її діда ОСОБА_4 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , оскільки позивач ОСОБА_1 за законом має право на вищевказане спадкування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , а отже таке набуття останньою права власності на це майно не тільки не заборонено законом, але і регламентовано ним.
      45. Так, ч. 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
      46. Крім того, відповідно до ст. 1267 ЦК України частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.
      47. Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      48. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності, належить скасувати, залишивши в силі рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року в цій частині.
      49. Крім того, вирішуючи питання юрисдикції спору за вимогами до реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області, Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного.
      50. Відповідно до ст. 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та ухвалення судами першої та апеляційної інстанції рішень) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      51. Частиною 1 ст. 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      52. Згідно із ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову та ухвалення судами першої та апеляційної інстанції рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      53. Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      54. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      55. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      56. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      57. Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      58. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      59. Одним зі способів захисту цивільного права є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (п. 10 ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України).
      60. З матеріалів справи убачається, що у вимогах до реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області, ОСОБА_1 посилалася на порушення її цивільних прав шляхом реєстрації права власності на майно, яке вона вважає своїм, за іншою особою.
      61. Тобто, такі вимоги є похідними від визнання за позивачем права власності на майно в порядку спадкування та визнання недійсним договору дарування.
      62. Отже, вказане свідчить про наявність у сторін приватноправового спору, що виключає можливість вирішення заявлених у справі вимог в порядку адміністративного судочинства.
      63. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли правильного висновку про розгляд зазначеної справи в порядку цивільного судочинства.
      64. Аналогічну правову позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 810/4407/13-а (провадження № 11-152апп18) і підстав для відступлення від неї немає.
      65. Отже, необґрунтованими та безпідставними є доводи касаційної скарги про відсутність підстав для розгляду в порядку цивільного судочинства вищенаведених позовних вимог ОСОБА_1 щодо скасування запису про державну реєстрацію права власності та зобов`язання внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав.
      66. При цьому відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр речових прав).
      67. Згідно із ст. 26, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» регламентують, що записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав, а також, що Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, зокрема, проводиться на підставі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
      68. Отже, рішення суду по цій справі про визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування після смерті її діда ОСОБА_4 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , є саме таким рішенням щодо права власності, яке передбачено вищенаведеними положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому суди правильно відмовили у задоволенні вимог ОСОБА_1 щодо внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав.
      69. Крім того, Велика Палата Верховного Суду констатує, що рішення у даній справі про визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування після смерті її діда ОСОБА_4 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , не є втручанням у право власності відповідача ОСОБА_3 на таку ж частину спірної квартири.
      70. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що в частині вирішення позовних вимог щодо скасування запису від 01 квітня 2011 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 та щодо зобов`язання реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно - рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року належить залишити без змін.
      Щодо судових витрат
      71. Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      72. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити розподіл судових витрат, а саме стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 114 грн 70 коп.
      Керуючись ст. 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частини квартири в порядку спадкування, скасувати. Залишити в силі у цій частині рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року.
      Скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року у частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним.
      Ухвалити в цій частині нове рішення.
      Визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 12 лютого 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., недійсним - в частині дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
      Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_4 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_5 ) судовий збір у розмірі 114 (сто чотирнадцять) гривень 70 коп.
      В іншій частині рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 87053615
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      17 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 904/4887/18
      Провадження № 12-92гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді - доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року (суддя Петрова В. І.) та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 8 квітня 2019 року (судді Білецька Л. М., Парусніков Ю. Б., Верхогляд Т. А.) у справі № 904/4887/18 за позовом ОСОБА_1 до Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив № 94 «Урожай» (далі - ОК «ЖБК «Урожай», Кооператив), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Комунального підприємства «Будинок юстиції» Дніпропетровської обласної ради (далі - КП «Будинок юстиції) про визнання недійсним та скасування рішень загальних зборів, скасування реєстраційних дій з поновленням попередніх відомостей про юридичну особу.
      1.Короткий зміст позовних вимог
      1.1. У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОК «ЖБК «Урожай»: про визнання недійсним та скасування рішення загальних зборів ОК «ЖБК «Урожай», оформленого протоколом № 1/18 від 2 жовтня 2018 року загальних зборів членів ОК «ЖБК «Урожай» про вступ до кооперативу (підтвердження членства у кооперативі) 77 осіб; про обрання складу правління ОК «ЖБК «Урожай»; про обрання Головою правління ОСОБА_2 ; про обрання членів ревізійної комісії; про затвердження нової редакції статуту ОК «ЖБК «Урожай»; про скасування реєстраційних дій, проведених 10 жовтня 2018 року державним реєстратором КП «Будинок юстиції» Лукашовою Іриною Семенівною: «Державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи, 10 жовтня 2018 року № 12241050005014918, КП «Будинок юстиції», зміна видів діяльності»; «Внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, 10 жовтня 2018 року № 12241070006014918, КП «Будинок юстиції», зміна додаткової інформації, зміна керівника юридичної особи, зміна складу підписантів»; поновлення в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань попередніх відомостей про види діяльності ОК «ЖБК «Урожай» та поновлення відомостей про ОСОБА_1 як керівника ОК «ЖБК «Урожай».
      1.2. Позов мотивовано тим, що спір у даній справі є корпоративним та підвідомчий господарським судам, загальні збори членів ОК «ЖБК «Урожай», на яких були прийняті спірні рішення, відбулись з численними порушеннями вимог Закону України «Про кооперацію» та Статуту в частині дотримання порядку скликання і проведення зборів, додержання умов кворуму зборів, участі керуючих органів підприємства у загальних зборах, звіту органів управління перед членами кооперативу, порядку голосування та прийняття рішень.
      1.3. Відповідач проти задоволення позову заперечував, зазначав, що збори Кооперативу, на яких були прийняті спірні рішення, були проведені з дотримання вимог Закону України «Про кооперацію», а відтак вимоги про їх скасування є необґрунтованими.
      2. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), позаяк спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      2.2. Господарський суд першої інстанції обґрунтував своє рішення тим, що даний спір не є корпоративним спором, оскільки, правовідносини, що виникли між його учасниками, не є корпоративними відносинами, відповідно даний спір відноситься до цивільної юрисдикції.
      2.3. Постановою від 8 квітня 2019 року Центральний апеляційний господарський суд ухвалу суду першої інстанції залишив без змін з підстав її обґрунтованості.
      3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила судові рішення у цій справі скасувати, справу направити на розгляд до суду першої інстанції.
      3.2. За доводами касаційної скарги, ОСОБА_1 не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі, оскільки вважає, що цей спір стосується захисту її прав як члена кооперативу на участь в господарській діяльності та управлінні кооперативом, тобто є корпоративним, а тому підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Таким чином, на думку скаржника, має місце порушення правил предметної юрисдикції.
      3.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 6 червня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 8 квітня 2019 року, справу № 904/4887/18 разом із згаданою касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України.
      3.4. Ухвалою від 2 липня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу № 904/4887/18 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
      4.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      4.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      4.3. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      4.4. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання правил юрисдикції та підсудності.
      4.5. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      4.6. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.
      4.7. За змістом частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      4.8. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
      4.9. Разом з тим, відповідно до частин першої, другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      4.10. Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України, за змістом частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      4.11. Згідно з частинами першою та третьою статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) корпоративні права -це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      4.12. Власник корпоративних прав бере участь у капіталі господарської організації, а реалізація правомочностей, які надаються власнику корпоративних прав, надає йому можливість впливати на діяльність господарської організації.
      4.13. Відповідно під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
      4.14. За змістом частин першої та другої статті 55 ГК України суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб`єктами господарювання є: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
      4.15. Господарською діяльністю у ГК України вважається діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Цей Кодекс розрізняє господарську діяльність, яка має на меті отримання прибутку (підприємництво) і некомерційну господарську діяльність, яка здійснюється без такої мети (стаття 3).
      4.16. Громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності, є учасниками відносин у сфері господарювання, а відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю належать до господарських відносин (стаття 2, частина шоста статті 3 ГК України).
      4.17. Питання господарської діяльності кооперативів врегульовано статтею 94 ГК України, яка визначає кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань, які можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Кооперативи здійснюють свою господарську діяльність відповідно до вимог ГК України, інших законодавчих актів.
      4.18. Законодавець врегулював приписами статей 95-100 ГК України порядок створення та діяльності виробничих кооперативів, як таких, що є, поміж інших, підприємствами колективної власності, передбачивши водночас існування відповідного закону, що регулює діяльність різних видів кооперативів (частина перша статті 94 ГК України).
      4.19. Зазначені вище норми ГК України кореспондуються із приписами статей 83, 85, 86 ЦК України, згідно з положеннями яких юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (кооперативи, крім виробничих, об`єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
      4.20. Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначаються Законом України «Про кооперацію».
      4.21. За змістом положень статей 2, 6, 9 цього Закону кооператив є юридичною особою, державна реєстрація якого проводиться в порядку, передбаченому законом. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо
      4.22. Кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах (частина перша статті 7 Закону України «Про кооперацію»).
      4.23. Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про кооперацію» основними правами члена кооперативу є, зокрема, участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов`язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити.
      4.24. Відповідно до статті 19 Закону України «Про кооперацію» для досягнення мети своєї діяльності кооператив набуває та використовує майно, фінансові та інші ресурси. Джерелами формування майна кооперативу є: вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї; майно, добровільно передане кооперативу його членами; кошти, що надходять від провадження господарської діяльності; кошти, що надходять від створених кооперативом підприємств, установ, організацій; грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних інші надходження, не заборонені законодавством. Кооператив є власником будівель, споруд, грошових та майнових внесків його членів, виготовленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації та провадження іншої передбаченої статутом діяльності, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом. Володіння, користування та розпорядження майном кооперативу здійснюють органи управління кооперативу відповідно до їх компетенції, визначеної статутом кооперативу.
      4.25. За статтями 20, 21 Закону України «Про кооперацію» для забезпечення статутної діяльності кооператив у порядку, передбаченому його статутом, формує пайовий, резервний, неподільний та спеціальний фонди. Пайовий фонд - майно кооперативу, що формується за рахунок паїв (у тому числі додаткових) членів та асоційованих членів кооперативу. Неподільний фонд створюється в обов`язковому порядку і формується за рахунок вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу. Цей фонд не може бути розподілений між членами кооперативу, крім випадків, передбачених законом. Порядок відрахувань до неподільного фонду частини доходу визначається статутом кооперативу. Резервний фонд створюється за рахунок відрахувань від доходу кооперативу, перерозподілу неподільного фонду, пожертвувань, безповоротної фінансової допомоги та за рахунок інших не заборонених законом надходжень для покриття можливих втрат (збитків). Спеціальний фонд створюється за рахунок цільових внесків членів кооперативу та інших передбачених законом надходжень для забезпечення його статутної діяльності і використовується за рішенням органів управління кооперативу. Пай кожного члена кооперативу формується за рахунок разового внеску або часток протягом певного періоду. Майнові внески оцінюються у грошовій формі. Розмір паю члена кооперативу залежить від фактичного його внеску до пайового фонду. Паї, в тому числі резервного і спеціального фондів, є персоніфікованими і у сумі визначають загальну частку кожного члена кооперативу у майні кооперативу. У разі виходу або виключення з кооперативу фізична чи юридична особа має право на одержання своєї загальної частки натурою, грішми або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки - у натурі. Строк та інші умови одержання членом кооперативу своєї загальної частки встановлюються статутом кооперативу, при цьому строк одержання зазначеної частки не може перевищувати двох років, а відлік його розпочинається з 1 січня року, що настає з моменту виходу або виключення з кооперативу.
      4.26. У випадку ліквідації кооперативу майно кооперативу, що залишилося після задоволення вимог кредиторів кооперативу, здійснення виплат членам кооперативу паїв та виплат на паї, кооперативних виплат, оплати праці, розрахунків з кооперативним об`єднанням, членом якого він є, розподіляється між членами кооперативу у порядку, визначеному статутом. Майно неподільного фонду не підлягає поділу між його членами і передається за рішенням ліквідаційної комісії іншій (іншим) кооперативній організації (кооперативним організаціям) або зараховується до доходу бюджету. При цьому у рішенні повинні бути визначені напрями використання зазначеного майна (частини шоста та сьома статті 29 Закону України «Про кооперацію».
      4.27. Особливості діяльності обслуговуючих кооперативів містяться у статтях 2, 23, 26 Закону України «Про кооперацію».
      4.28. Так, обслуговуючий кооператив - це кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. Обслуговуючий кооператив надає послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку. Норма про кооперативні виплати не поширюється на сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи.
      4.29. Таким чином, обслуговуючий кооператив незалежно від напряму його діяльності є господарською організацією - юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність з моменту державної реєстрації на підставі закону та свого статуту.
      4.30. Особи, які є членами створеного ним обслуговуючого кооперативу, є правомочними брати участь в управлінні обслуговуючим кооперативом, отримувати певну частку активів обслуговуючого кооперативу в разі ліквідації останнього відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами, що випливають з їх участі у кооперативі.
      4.31. За змістом наведених вище норм корпоративні права характеризуються, зокрема, тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності передбачені законом і статутними документами. Відповідно, члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними.
      4.32. Аналогічний за змістом висновок у відповідних правовідносинах викладено, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/7554/18 (провадження № 12-8гс19).
      4.33. За змістом пунктів 1, 2 Статуту ОК «ЖБК «Урожай» за організаційно-правовою формою є обслуговуючим кооперативом, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов`язки, бути позивачем та відповідачем у суді господарському або третейському; кооператив має самостійний баланс, поточні та вкладні (депозитні) рахунки у банківських установах.
      4.34. За розділом 6 Статуту джерелами формування майна кооперативу є: вступні, членські та цільові внески його членів; майно, добровільно передане кооперативу його членами; грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних; інші надходження, не заборонені законодавством.
      4.35. Володіння, користування та розпорядження майном кооперативу здійснюють органи управління кооперативу відповідно до їх компетенції, які визначені цим Статутом.
      4.36. Таким чином, як за приписами законодавства, так і за положеннями Статуту відповідач є господарською організацією - юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність з моменту державної реєстрації на підставі закону та свого статуту, має відповідні фонди. Члени обслуговуючого кооперативу є носіями корпоративних прав, зокрема, у їх відносинах з кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.
      4.37. Позивач як член Кооперативу, відповідно до статуту та чинного законодавства, має в ньому корпоративні права, порушенням яких, а саме права брати участь в управлінні Кооперативом, обґрунтовано позовні вимоги, у зв`язку з чим даний спір виник з корпоративних відносин.
      4.38. Визначення законом особливостей правового, організаційного, економічного та соціального функціонування кооперативів прямо передбачено приписами ГК України і наявність таких особливостей, зокрема, щодо розподілу голосів членів кооперативу під час прийняття рішення, способу реалізації членами кооперативу своїх прав на участь в діяльності кооперативу, управлінні ним не суперечить змісту та природі корпоративних відносин.
      4.39. Таким чином, враховуючи що спір у цій справі виник у зв`язку з порушенням прав члена кооперативу щодо можливості брати участь в управлінні, господарські суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про віднесення розгляду цього спору до суду цивільної юрисдикції.
      5. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      5.1. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      5.2. Відповідно до частини шостої статті 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      5.3. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити, ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 8 квітня 2019 року у справі № 904/4887/18 - скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      6. Щодо судових витрат
      6.1. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду розподіл судових витрат буде здійснено за результатом розгляду спору.
      Керуючись статтями 300 - 302, 306, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 8 квітня 2019 рокуусправі № 904/4887/18 - скасувати.
      Справу № 904/4887/18 направити до Господарського суду Дніпропетровської області для продовження розгляду.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. Ю. Уркевич
      Д. А. Гудима
      О. Г. Яновська
      Ж. М. Єленіна
      Джерело: ЄДРСР 86566266
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 638/15118/16-ц
      Провадження № 14-329цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Славія» (далі - ТОВ «Славія»),
      відповідач - ОСОБА_1 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
      на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 червня 2018 року у складі судді Шишкіна О. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року у складі колегії суддів Бурлака І. В., Кіся П. В., Яцини В. Б.
      у цивільній справі за позовом ТОВ «Славія» до ОСОБА_1 про відшкодування збитків та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У вересні 2016 року ТОВ «Славія» звернулося до суду із вказаним позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_1 на його користь 373 191,86 грн на відшкодування завданих збитків.
      На обґрунтування позовних вимог ТОВ «Славія» зазначило, що воно є власником автомобіля марки Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 .
      Указаним автомобілем користувався ОСОБА_1 для організації господарської діяльності ТОВ «Славія» у період з 11 листопада 2010 року по 17 вересня 2013 року, під час перебування на посаді генерального директора цього товариства.
      У зв`язку зі зміною директора ТОВ «Славія» 17 вересня 2013 року оформлено акт приймання-передачі справ, згідно з яким за відомостями бухгалтерського обліку на балансі ТОВ «Славія» обліковується автомобіль марки Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , однак, у наявності цього автомобіля не було.
      Станом на 01 січня 2013 року вартість автомобіля становила 113 290,00 грн, що еквівалентно 14 173,65 долара США, а станом на 15 вересня 2016 року - 373 191,86 грн.
      Позивач просив стягнути з відповідача вартість автомобіля на відшкодування збитків, завданих його неповерненням.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 червня 2018 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 27 червня 2018 року про виправлення описки, позов ТОВ «Славія» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Славія» 373 191,86 грн на відшкодування збитків та 5 597,89 грн судових витрат.
      Задовольняючи позов ТОВ «Славія», суд першої інстанції керувався тим, що неповернення відповідачем автомобіля, наданого йому в користування, обмежує право власності позивача, завдає йому майнової шкоди, що підлягає відшкодуванню у повному обсязі відповідачем як особою, яка її завдала. Суд відхилив як безпідставне клопотання відповідача про застосування спеціальної позовної давності в один рік, передбаченої статтею 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
      Постановою Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 червня 2018 року змінено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Славія» матеріальні збитки у розмірі 113 290,00 грн. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 червня 2018 року у частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Славія» судового збору в розмірі 1 280,00 грн скасовано, ухвалено у цій частині нове судове рішення про відмову в стягненні зазначених витрат.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, що шкода, завдана майну ТОВ «Славія», повинна бути відшкодована у повному обсязі особою, яка її завдала, тобто ОСОБА_1 . Однак апеляційний суд не погодився з визначеним судом першої інстанції розміром збитків. Апеляційний суд вважав, що балансова вартість автомобіля становить 113 290,00 грн, а тому саме такий розмір шкоди підлягає стягненню.
      Апеляційний суд відхилив посилання відповідача на порушення судом першої інстанції правил предметної юрисдикції, вказавши, що правовідносини між ТОВ «Славія» та ОСОБА_1 щодо стягнення збитків через неповернення автомобіля виникли після припинення повноважень ОСОБА_1 як посадової особи, не є за своєю суттю господарськими, не пов`язані з управлінням суб`єктом господарювання.
      Суд апеляційної інстанції також вказав на відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу спеціальної позовної давності в один рік, передбаченої статтею 233 КЗпП України, оскільки позивач просив відшкодувати матеріальну шкоду, завдану відповідачем не під час виконання його трудових обов`язків, а внаслідок неповернення майна товариства після його звільнення з роботи.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 червня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки наявним у справі доказам, не врахували, що справа повинна була розглядатися в порядку господарського судочинства, оскільки позов пред`явлено до нього, як до посадової особи товариства, повноваження якої припинено.
      Крім того, суди попередніх інстанцій помилково не застосували спеціальну позовну давність у один рік для позовів про стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, оскільки предметом позову є стягнення з відповідача матеріальних збитків, які, на думку позивача, завдано у період перебування у трудових відносинах з ТОВ «Славія» при виконанні обов`язків генерального директора.
      Посилався на те, що позивач не надав доказів прийняття ним указаного автомобіля від попереднього директора товариства, а акт приймання-передачі справ при зміні директора від 17 вересня 2013 року має односторонній характер та підписаний лише працівниками ТОВ «Славія», які є зацікавленими особами, при цьому доказів ухилення його від підписання цього акта позивач не надав.
      Вважав необґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з нього на користь позивача матеріальних збитків.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 15 травня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 червня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Суди встановили, що автомобіль Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , зареєстрований за ТОВ «Славія», про що свідчать копія свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 15 серпня 2003 року серії ХАС № 668579 та довідка Територіального сервісного центру Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області від 17 листопада 2015 року № 6348.
      11 листопада 2010 року рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Славія» № 53 ОСОБА_1 призначено на посаду генерального директора ТОВ «Славія».
      Згідно з копіями подорожніх листів від 28 грудня 2012 року та 30 квітня 2013 року автомобіль Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , використовувався ОСОБА_1
      17 вересня 2013 року рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Славія» № 64 звільнено з посади генерального директора ТОВ «Славія» ОСОБА_1 та призначено на цю посаду ОСОБА_2 , про що 17 вересня 2013 року видано відповідний наказ № 19к.
      Відповідно до пункту 10 розділу 7 акта приймання-передачі справ у зв`язку зі зміною директора від 17 вересня 2013 року за відомостями бухгалтерського обліку за ТОВ «Славія» обліковується автомобіль Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 .
      Указаний акт підписаний директором ТОВ «Славія» ОСОБА_2 , головним бухгалтером цього товариства ОСОБА_3 , майстром ОСОБА_4 , кладовщиком ОСОБА_5
      ОСОБА_1 , ознайомившись з указаним актом приймання-передачі, відмовився його підписувати, про що складено акт про відмову від підпису про ознайомлення з актом приймання-передачі справ при зміні директора (інвентаризації) ТОВ «Славія» від 17 вересня 2013 року.
      Згідно з відповіддю Управління Державтоінспекції від 24 листопада 2015 року № 209 звернення ТОВ «Славія» щодо оголошення у розшук та повернення автомобіля Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , яким, на думку позивача, незаконно користується ОСОБА_1 , направлено для проведення подальшої перевірки, прийняття рішення про внесення інформації до Єдиного реєстру досудових розслідувань та вжиття заходів реагування.
      За змістом відповіді Лозівського відділу поліції Головного управління національної поліції в Харківській області від 05 лютого 2017 року № 1561 триває досудове розслідування матеріалів кримінального провадження від 26 листопада 2015 року № 12015220380002901 щодо незаконного використання ОСОБА_1 автомобіля Mazda Tribute, 2003 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , який належить ТОВ «Славія»; місцезнаходження автомобіля не встановлено.
      Згідно зі звітом про експертну оцінку вартості майна від 01 січня 2013 року вартість автомобіля Mazda Tribute, 2003 року випуску, станом на 01 січня 2013 року становила 113 290,00 грн.
      Вирішуючи питання юрисдикційності спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
      Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
      Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Стосовно посилання у касаційній скарзі на те, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства слід зазначити таке.
      У поданому до суду в порядку цивільного судочинства позові ТОВ «Славія» просило стягнути з ОСОБА_1 на його користь 373 191,86 грн на відшкодування завданих збитків, завданих посадовою особою товариства неповерненням автомобіля, наданого йому у користування.
      На час звернення позивача до суду з цим позовом (вересень 2016 року) процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб`єктною підсудністю.
      Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      При цьому в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
      За положеннями статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
      Відповідно до пункту 4-1 частини першої статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю).
      Аналогічні положення містяться й у пункті 12 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, згідно з якою господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.
      У частині другій статті 89 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані:
      - діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями;
      - діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства;
      - діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію;
      - бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків;
      - іншими винними діями посадової особи.
      Із системного аналізу вказаних норм можна зробити висновок, що господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:
      - участь у спорі суб`єкта господарювання;
      - наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин;
      - наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції, такий спір виник між господарським товариством та його посадовою особою, стосується рішень, дій чи бездіяльності цієї посадової особи на виконання нею своїх повноважень з управління товариством, організацією діяльності товариства.
      Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачу завдано збитків унаслідок неповернення належного йому на праві власності автомобіля, яким користувався відповідач під час перебування на посаді генерального директора товариства.
      Таким чином, правовідносини, які виникли між ТОВ «Славія» та ОСОБА_1 щодо відшкодування збитків, завданих неповерненням автомобіля, стосуються дій або бездіяльності відповідача під час здійснення своїх повноважень як посадової особи. Вказані правовідносини за своєю суттю є господарськими, хоч і виявлені після звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора цього товариства.
      Викладене свідчить про те, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили суб`єктну юрисдикцію спору, помилково розглянули справу в порядку цивільного судочинства.
      У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, провадження у справі закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 255, частини першої статті 414 ЦПК України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне роз`яснити ТОВ «Славія», що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду.
      Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України).
      Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір»). Такого клопотання матеріали справи не містять.
      Керуючись статтями 255, 256, 409, 414-416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргуОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 червня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року скасувати.
      Провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Славія» до ОСОБА_1 про відшкодування збитків - закрити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86435690
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      18 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 916/2086/19
      Провадження № 12-196гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Кібенко О. Р.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1
      на ухвалу Господарського суду Одеської області від 24 липня 2019 року, постановлену суддею Демешиним О. А.,
      та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Мишкіної М. А., Бєляновського В. В., Богатиря К. В.,
      у справі за позовом ОСОБА_1
      до релігійної організації Православний Прихід Свято-Покровської Церкви смт Сарата Української Православної Церкви (далі - Релігійна організація)
      про визнання недійсним рішення загальних зборів.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Релігійної організації та просив визнати недійсним рішення загальних/парафіяльних зборів відповідача від 26 січня 2019 року, оформлене протоколом № 1.
      2. В обґрунтування подання позовної заяви до суду господарської юрисдикції позивач посилався на положення пункту 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та стверджував, що: оскаржуване рішення про зміну підлеглості релігійної громади прийнято особами, які не є членами релігійної громади; ані членів, ані засновників Релігійної громади не повідомлено про проведення зборів та не ознайомлено з порядком денним; з питання другого порядку денного обговорювання не проводилося; відкривав збори та ставив питання на голосування голова селищної ради; за результатами ухвалення оспорюваного рішення відбулося рейдерське захоплення культової споруди та здійснюється намагання захопити юридичну особу, шляхом внесення змін до статуту.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      3. Господарський суд Одеської області ухвалою від 24 липня 2019 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2019 року, відмовив у відкритті провадження у справі.
      4. Судові рішення мотивовані тим, що спір виник не з господарських відносин та не є корпоративним спором; натомість він виник з приватноправових відносин та, з огляду на суб`єктний склад учасників, підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      5. У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить зазначені судові рішення скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      6. Скаржник стверджує про порушення судами правил суб`єктної юрисдикції та вважає, що спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, оскільки він є корпоративним; посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15.
      Доводи інших учасників справи
      7. Відзиву на касаційну скаргу від відповідача не надходило.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      8. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 01 листопада 2019 року на підставі частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки судові рішення оскаржуються з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      9. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      10. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      11. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      12. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      13. ГПК України установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання (пункти 3, 4, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу).
      14. Спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України.
      15. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.
      16. Відповідно до статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.
      17. Разом з тим відповідач у цій справі є релігійною організацією, і суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення такої організації врегульовано Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон).
      18. За змістом статті 7 Закону релігійні організації в України утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).
      19. Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням). Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 Закону. Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого статтею 18 Закону. Частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем). Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов`язковим (стаття 8 Закону).
      20. За правилами, встановленими статтею 12 Закону відомості, зокрема, про вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження повинні міститися у статуті (положенні) релігійної організації, який (як і зміни до нього) підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 Закону.
      21. Частина перша статті 14 Закону передбачає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
      22. Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, як і рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути оскаржено до суду в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України (частина двадцять перша статті 14, частина друга статті 15 Закону).
      23. Отже законодавець висловився стосовно юрисдикції спорів, які виникають у зв`язку з бездіяльністю чи відмовою уповноваженого органу у прийнятті рішення щодо реєстрації статуту (положення) релігійної організації.
      24. За змістом позовної заяви, доводів апеляційної та касаційної скарг вимоги позивача про визнання недійсним рішення зборів подано на захист релігійних прав позивача як учасника релігійної громади.
      25. Тобто, правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем, стосуються питань участі позивача у створенні та діяльності релігійної громади. Велика Палата Верховного Суду вважає, що такі правовідносини є тісно пов`язаними з правовідносинами щодо реєстрації статуту (положення) релігійної організації, а юрисдикцію спорів, що виникають з таких правовідносин, також слід визначати відповідно до частини двадцять першої статті 14, частини другої статті 15 Закону.
      26. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19 (провадження № 12-165гс19), і підстав для відступу від нього не вбачається.
      27. У зв`язку з викладеним Велика Палата Верховного Суду вважає, що посилання позивача на пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України правомірно визнані судами попередніх інстанцій безпідставними; суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що вирішення цього спору має здійснюватись за нормами ЦПК України, у зв`язку з чим є підстави для відмови у відкритті провадження у справі.
      28. Аналізуючи практику Великої Палати Верховного Суду наведену у касаційній скарзі, Велика Палата відзначає, що у справі № 813/6286/15 позивач, стверджуючи про протиправність дій державного реєстратора щодо порушення процедури припинення (ліквідації) юридичної особи, не був її учасником, а захищав свої права кредитора за відсутності у реєстраційній карті передбаченого підтвердження розрахунків з кредиторами.
      29. Тому наведена скаржником практика Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 не є застосовною до спірних правовідносин, оскільки ці правовідносини не є подібними.
      30. Разом з тим, суд першої інстанції, правильно відмовивши у відкритті провадження у справі, помилково керувався положеннями пункту 1 частини п`ятої статті 174 ГПК України, положення якої регулюють питання повернення позовної заяви. Втім, враховуючи положення частини другої статті 309, частини другої статті 311 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      31. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
      32. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 цього ж Кодексу).
      33. Перевіривши в межах доводів та вимог касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм законодавства, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
      34. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм законодавства.
      Щодо судових витрат
      35. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Господарського суду Одеської області від 24 липня 2019 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2019 року у справі № 916/2086/19 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. Р. Кібенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86468703