Постановление ВСУ по пересмотру о порядке взыскания морального ущерба с правопреемника в связи со смертью от профзаболевания


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
6 грудня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів: 
Гуменюка В.І., 
Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, за заявою Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року,

в с т а н о в и л а :

У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ПАТ «Кривбасзалізрудком») про відшкодування моральної шкоди. 

Позивач зазначав, що його батько – ОСОБА_2 з 1984 року працював на шахті ім. Орджонікідзе Рудоуправління ім. Леніна Виробничого об'єднання «Кривбасруда».

Висновком Дніпропетровського обласного центру медико-соціальної експертизи від 16 вересня 2016 року встановлено причинний зв'язок смерті його батька, ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, з професійним захворюванням. 

Посилаючись на те, що у зв’язку зі смертю батька йому завдано моральної шкоди, пов’язаної з утратою близької людини, позивач просив стягнути з відповідача 640 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.
 
Жовтневий районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 28 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на користь ОСОБА_1 80 тис. грн моральної шкоди, завданої смертю батька від професійного захворювання, без утримання податку з доходів фізичних осіб та обов'язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. 
 
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 травня 2017 року відмовив ПАТ «Кривбасзалізрудком» у відкритті касаційного провадження з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 
 
У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року ПАТ «Кривбасзалізрудком» просить скасувати зазначене судове рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 23, 1167, 1168 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На обґрунтування заяви ПАТ «Кривбасзалізрудком» надало копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року.
 
Заслухавши суддю-доповідача, представника ПАТ «Кривбасзалізрудком», перевіривши наведені в заяві ПАТ «Кривбасзалізрудком» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
 
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що батько ОСОБА_1 – ОСОБА_2 з 25 червня 1984 року до 31 грудня 1998 року працював на шахті ім. Орджонікідзе Рудоуправління ім. Леніна Виробничого об'єднання «Кривбасруда» підземним дробильником 4 розряду.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 року № 258 «Про спеціальний режим реструктуризації гірничо-рудних підприємств Кривбасу, гірничо-хімічних підприємств Яворівського і Роздольського «Сірка» та Стебницького «Полімінерал» Львівської області», пункту 1 наказу Міністерства промислової політики України від 29 липня 1998 року № 263 Державне виробниче об'єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» (далі – ДВО «Кривбасруда») було перейменовано у Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат». 

Згідно з пунктом 2 цього наказу правонаступником перейменованого Державного виробничого об'єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» було призначене Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат». 

Відповідно до пункту 1 наказу Міністерства промислової політики України «Про реорганізацію Криворізького державного залізорудного комбінату» від 12 липня 1999 року № 248 та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» (далі – ДАК «Укррудпром») від 31 грудня 1999 року № 347 Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» шляхом реорганізації було перетворено у Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» ДАК «Укррудпром». 

Згідно з пунктом 3 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» від 31 грудня 1999 року № 347 Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» є правонаступником реорганізованого Державного підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат». 

Відповідно до спільного наказу Державного комітету промислової політики України та Фонду державного майна України від 19 лютого 2001 року № 66/245 «Про реорганізацію Дочірнього підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат» та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» від 30 липня 2001 року № 290 Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» шляхом реорганізації було перетворено у Відкрите акціонерне товариство «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ВАТ «Кривбасзалізрудком»), правонаступником якого є ПАТ «Кривбасзалізрудком».

На підставі договору оренди від 30 грудня 1998 року, укладеного між генеральним директором ВАТ «Кривбасзалізрудком» та генеральним директором Відкритого акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ВАТ «ЦГЗК») шахта ім. Орджонікідзе була передана в строкове платне користування орендарю. 

Згідно з договором купівлі-продажу від 9 листопада 2001 року ВАТ «Кривбасзалізрудком» передало у власність Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ПАТ «ЦГЗК») майно цілісного майнового комплексу шахти ім. Орджонікідзе. 

За пунктами 1.1–1.3 цього договору здійснено передачу у власність обладнання, інвентаря та іншого майна на суму 2 млн 366 тис. 54 грн. 

З 1 січня 1999 року ОСОБА_2 переведено по шахті ім. Орджокнікідзе дільниці №3 підземним дробильником 4 розряду. 

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 звільнений з роботи ПАТ «ЦГЗК» за переведенням у Товариство з обмеженою відповідальністю «Екоспецінвест». 

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. 

10 березня 2004 року у ВАТ «ЦГЗК» проводилось розслідування випадку хронічних професійних захворювань у ОСОБА_2. З копії акта НОМЕР_1 від 10 березня 2004 року розслідування професійного захворювання, що долучений до матеріалів справи, встановлено такі захворювання: пиловий бронхіт І ст.; емфізема легень І-ІІ ст.; ДН І-ІІ ст.; нейросенсорна приглухуватість справа І ст. (з легким зниженням слуху), зліва ІІ ст. (з помірним зниженням слуху). 

12 грудня 2006 року на ВАТ «ЦГЗК» проведено розслідування причин виникнення у ОСОБА_2 професійного захворювання – дв. плечолопатковий періартроз ПФ ІІ ст., деф.артроз ліктьових колінних ПФ ІІ ст .суглобів, стійкий больовий синдром, та складено акт за формою П-4. 

Згідно з пунктом 19 цього Акту особами, які порушили законодавство про охорону праці, гігієнічні регламенти і нормативи, зазначено керівництво шахти ім. Орджонікідзе ВАТ «Кривбасзалізрудком», шахти ім. Орджонікідзе, дробильної фабрики, ЦТЕЗ ВАТ «ЦГЗК»; встановлено порушення під час роботи ОСОБА_2 вимог статті 153 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), статті 13 Закону України «Про охорону праці».

Висновком експерта Комунального закладу «Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи» Дніпропетровської обласної ради» від 16 травня 2016 року за фактом смерті ОСОБА_2 встановлено, що смерть останнього настала від хронічного обструктивного захворювання легень, яке протікало з явищами легеневого серця, пилового пневмофіброзу, хронічного обструктивного бронхіту та ускладнилося хронічною легенево-серцевою недостатністю, що і стало безпосередньою причиною смерті. 

Висновком Дніпропетровського обласного центру медико-соціальної експертизи від 16 вересня 2016 року встановлено причинний зв'язок смерті ОСОБА_2 з набутим за життя професійним захворюванням.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач є належною особою, що несе відповідальність з відшкодування моральної шкоди, передбаченої частиною другою статті 1168 ЦК України, оскільки ОСОБА_2 набув професійні захворювання, з якими пов’язана його смерть, під час роботи, зокрема, у ПАТ «Кривбасзалізрудком»; при цьому суд установив, що відповідач не підтвердив належними та допустимими доказами те, що ВАТ «ЦГЗК» є правонаступником шахти ім. Орджонікідзе ВАТ «Кривбасзалізрудком». 
 
Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року міститься висновок про наявність правових підстав для стягнення з ПАТ «ЦГЗК» коштів на відшкодування моральної шкоди, передбаченої частиною другою статті 1168 ЦК України, оскільки професійне захворювання виникло у батька позивача під час роботи на шахті ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда», правонаступником якої є саме ПАТ «ЦГЗК».

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 23, 1167, 1168 ЦК України, Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 466 ЦК УРСР (тут і далі – в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 

Згідно із частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка завдала, за наявності її вини.

За частиною другою статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. 
 
У частині першій статті 37 ЦК УРСР було передбачено, що юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання).

За статтею 466 ЦК УРСР в разі реорганізації юридичної особи виплата щомісячних платежів (стаття 465 цього Кодексу), належних з неї у зв'язку з заподіянням каліцтва або іншого ушкодження здоров'я чи заподіянням смерті, покладається на правонаступників юридичної особи.

При ліквідації юридичної особи без правонаступника належні потерпілому або особам, зазначеним у частині другій статті 456 цього Кодексу, платежі повинні бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органам для виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди.

У разі ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ліквідованою юридичною особою, зв'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина, пред'являються до вищої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи.

Вимога про збільшення або зменшення розміру одержуваного потерпілим відшкодування шкоди на підставах, передбачених у статтях 463 і 464 цього Кодексу, пред'являється до правонаступника або відповідно до організацій, зазначених у частині третій цієї статті, або відповідно правонаступника юридичної особи чи організації, зазначених в частині третій цієї статті, які провадять відшкодування за заподіяну шкоду.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємство може бути створено в результаті виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.

Створення підприємств шляхом виділення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Згідно із частинами першою та шостою статті 34 цього Закону (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду. 

При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за розподільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права й обов’язки реорганізованого підприємства.

У пунктах 2.1 та 4.1 Положення про порядок поділу підприємств і об’єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Міністерства статистики України, Антимонопольного комітету України від 20 квітня 1994 року № 43/79/5 (далі – Положення; втратило чинність 25 серпня 2015 року) було закріплено, що відокремлення – це виділення зі складу підприємства (об’єднання) структурного підрозділу (одиниці) і створення на його базі самостійного підприємства або вихід підприємства зі складу об’єднань, зазначених у підпункті «б» пункту 3.1 цього Положення. Об’єктами відокремлення є структурні підрозділи та структурні одиниці відповідно до пункту 2.1 цього Положення, а також підприємства, що входять до складу об’єднань.
 
Тобто розподільний баланс є документом, у якому, зокрема, визначено обсяг майнових прав та обов’язків, які перейшли до створеної шляхом виділу (виділення, відокремлення) юридичної особи. 

У пункті 32 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. 

Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди.

У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування.

Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. 

У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», дійшли висновку про те, що відповідач є правонаступником ДВО «Кривбасруда», та про відсутність належних та допустимих доказів того, що ПАТ «ЦГЗК» є правонаступником прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда».

Разом з тим у справі, за результатами розгляду якої суд касаційної інстанції ухвалив судове рішення, надане заявником для порівняння, міститься протилежний висновок про те, що правонаступником усіх прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда» є саме ПАТ «ЦГЗК».

При цьому, визнаючи ПАТ «ЦГЗК» відповідальною особою за відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, суди виходили з того, що з 2001 року на підставі договору купівлі-продажу шахта ім. Орджонікідзе належить саме ПАТ «ЦГЗК», яке, крім зазначеного, згідно з постановами відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі виплачувало страхові виплати у зв’язку з професійним захворюванням та смертю потерпілого.

Зазначені вище обставини суди залишили поза увагою, тому висновок судів щодо наявності правових підстав для відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь позивача не можна визнати обґрунтованим, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів. 

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
 
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» задовольнити частково. 

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2017 року та рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
 
Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді: В.І. Гуменюк
В.М. Сімоненко 
 
ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-1377цс17
 
За статтею 466 ЦК УРСР в разі реорганізації юридичної особи виплата щомісячних платежів (стаття 465 цього Кодексу), належних з неї у зв'язку з заподіянням каліцтва або іншого ушкодження здоров'я чи заподіянням смерті, покладається на правонаступників юридичної особи.

При ліквідації юридичної особи без правонаступника належні потерпілому або особам, зазначеним у частині другій статті 456 цього Кодексу, платежі повинні бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органам для виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди.

У разі ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ліквідованою юридичною особою, зв'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина, пред'являються до вищої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи.

Вимога про збільшення або зменшення розміру одержуваного потерпілим відшкодування шкоди на підставах, передбачених у статтях 463 і 464 цього Кодексу, пред'являється до правонаступника або відповідно до організацій, зазначених у частині третій цієї статті, або відповідно правонаступника юридичної особи чи організації, зазначених в частині третій цієї статті, які провадять відшкодування за заподіяну шкоду.

У пункті 32 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. 

Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди.

У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування.

Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. 

У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», дійшли висновку про те, що відповідач є правонаступником ДВО «Кривбасруда», та про відсутність належних та допустимих доказів того, що ПАТ «ЦГЗК» є правонаступником прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда».

Разом з тим у справі, за результатами розгляду якої суд касаційної інстанції ухвалив судове рішення, надане заявником для порівняння, міститься протилежний висновок про те, що правонаступником усіх прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда» є саме ПАТ «ЦГЗК».

При цьому, визнаючи ПАТ «ЦГЗК» відповідальною особою за відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, суди виходили з того, що з 2001 року на підставі договору купівлі-продажу шахта ім. Орджонікідзе належить саме ПАТ «ЦГЗК», яке, крім зазначеного, згідно з постановами відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі виплачувало страхові виплати у зв’язку з професійним захворюванням та смертю потерпілого.

Зазначені вище обставини суди залишили поза увагою, тому висновок судів щодо наявності правових підстав для відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь позивача не можна визнати обґрунтованим.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
 
Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-1377цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/495827AC0C0049BFC22581FA0037C953

Link to post
Share on other sites

ВСУ указал, что при рассмотрении дел о взыскании морального ущерба с правопреемника предприятия, где работал умерший сотрудник, смерть которого прямо связана с профзаболеванием, необходимо установить, кто именно является правопреемником и осуществлялись ли соответствующие выплаты Фондом социального страхования от несчастных случаев на производстве и профессиональных заболеваний Украины.

 

  • Like 2
Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 205/4196/18
      Провадження № 14-670 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України (далі - Міністерство), Державного підприємства «Дніпровський електровозобудівний завод» (далі - ДП «Дніпровський електровозобудівний завод») про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
      за касаційною скаргою позивача на постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року, постановлену колегією суддів у складі Єлізаренко І. А., Свистунової О. В., Красвітної Т. П.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Позивач працював за контрактом на посаді директора державного підприємства. За порушення умов цього договору Міністерство звільнило позивача із займаної посади під час тимчасової непрацездатності. Він звернувся до суду з вимогами визнати незаконним і скасувати наказ про його звільнення, поновити на посаді та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу. Суд першої інстанції позов задовольнив. Апеляційний суд скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що на позивача, з яким трудовий договір припинений з підстав, передбачених у контракті, не поширюється гарантія неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності. Позивач подав касаційну скаргу. Велика Палата Верховного Суду має вирішити дві проблеми: 1) за правилами якого судочинства розглядати такий спір? 2) чи можливо припинити трудовий договір з підстав, передбачених контрактом, під час тимчасової непрацездатності працівника?
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      2. 15 червня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив:
      2.1. Визнати незаконним і скасувати наказ з особового складу Міністерства № 60-п від 17 березня 2017 року (далі - наказ Міністерства) про звільнення позивача з посади директора Державного підприємства «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування» (теперішня назва та назва на момент звільнення - ДП «Дніпровський електровозобудівний завод»).
      2.2. Поновити позивача на роботі на посаді директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод».
      2.3. Стягнути з ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 18 березня 2017 року до дня ухвалення судового рішення.
      3. Мотивував позов такими обставинами:
      3.1. 8 серпня 2014 року позивач уклав з Міністерством промислової політки України контракт № 8 з керівником підприємства, що є у державній власності (далі - контракт).
      3.2. 17 березня 2017 року позивач був звільнений з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» згідно з наказом Міністерства відповідно до пункту 8 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) з підстав, передбачених контрактом, а саме «у зв`язку з невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотриманням графіка погашення заборгованості із заробітної плати».
      3.3. 11 червня 2018 року позивач ознайомився із наказом Міністерства, отримав засвідчену копію цього наказу й оригінал трудової книжки у відділі кадрів, про що склав розписку. Тому порушений припис частини другої статті 47 КЗпП України про обов`язок видати працівникові оформлену трудову книжку та копію наказу про звільнення з роботи у день такого звільнення.
      3.4. З 13 до 21 березня 2017 року позивач хворів, проходив лікування в умовах стаціонару (з 14 до 21 березня 2017 року), перебував у стані тимчасової непрацездатності згідно з листком непрацездатності серії АДБ № 559772 та випискою із медичної картки хворого № 1687/4467 від 21 березня 2017 року. А відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності.
      3.5. Видаючи оскаржений наказ, Міністерство вважало, що позивач порушив умови контракту, які полягають у «невиконанні підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотриманні графіка погашення заборгованості із заробітної плати». Однак це не відповідає дійсності, оскільки згідно з довідкою № 7/76 від 13 березня 2017 року ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» станом на 8 серпня 2014 року підприємство мало заборгованість із виплати заробітної плати у сумі 6 800 051,82 грн. За час перебування позивача на посаді директора працівникам підприємства була виплачена заробітна плата: у 2014 році - у сумі 18 974 031,66 грн; у 2015 році - у сумі 25 647 972,28 грн; у 2016 році - у сумі 30 955 329,71 грн; у 2017 році - у сумі 4 948 997,94 грн. Внаслідок цього станом на 2 березня 2017 року сума заборгованості з виплати заробітної плати зменшилась і становила 6 410 972,04 грн. Тому не заслуговує на увагу та спростовується письмовими доказами те, що за час перебування позивача на посаді директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» не виплачувалася заробітна плата працівникам чи не дотримувався графік погашення заборгованості з виплати заробітної плати.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 3 серпня 2018 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення про задоволення позовних вимог. Мотивував рішення так:
      4.1. Підстави для звільнення позивача з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» підтверджені не були. У суду відсутні докази як того, що саме з вини позивача утворилася заборгованість із заробітної плати перед працівниками ДП «Дніпровський електровозобудівний завод», так і того, що позивач не дотримав графіка погашення заборгованості із заробітної плати.
      4.2. Наказ Міністерства «з підстав, визначених пунктом 8 контракту», не можна вважати законним і обґрунтованим. Тому його слід скасувати з одночасним ухваленням рішення про поновлення позивача на роботі.
      4.3. Оскільки ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» лише 11 червня 2018 року видало позивачу копію наказу Міністерства та трудову книжку, тобто з порушенням порядку та терміну, передбачених чинним законодавством України, на звернення позивача щодо цього порушення не реагувало, то з ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» на користь позивача слід стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу (344 робочі дні), а саме за період з 17 березня 2017 року до 3 серпня 2018 року включно, у розмірі 350 036 (триста п`ятдесят тисяч тридцять шість) гривень 17 коп. без утримання податків, зборів та інших обов`язкових платежів.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      5. 5 лютого 2019 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року, ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. Мотивував постанову так :
      5.1. На контрактну форму трудового договору не поширюється положення статті 9 КЗпП України про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними. Томуз огляду на особливості зазначеної форми договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам контракту встановлювати їхні права, обов`язки, відповідальність (як передбачену КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника) та додаткові підстави розірвання договору.
      5.2. Неодноразові та систематичні порушення трудового законодавства з боку позивача як директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» призвели до виникнення заборгованості з виплати заробітної плати у період з жовтня 2016 року до січня 2017 року включно перед працівниками підприємства. Це підтверджує Аудиторський звіт про результати проведення планового внутрішнього фінансового аудиту ДП «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування» від 27 вересня 2016 року № 5202-03/12 на тему «Оцінка діяльності установи щодо законності та достовірності фінансової звітності, правильності ведення бухгалтерського обліку за період з 01.01.2014 по 30.06.2016» (далі - аудиторський звіт) й обставини, встановлені Ленінським районним судом м. Дніпропетровська у вироку від 10 травня 2018 року у справі № 205/2950/17 (далі - вирок), згідно з яким суд визнав позивача винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 175, частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
      5.3. Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що за змістом пунктів 4 і 8 частини першої статті 36, частини третьої статті 40, частини третьої статті 41 КЗпП України та враховуючи те, що у сторін є спір щодо припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (пункт 8 частини першої статті 36 КЗпП України), а не у зв`язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, гарантія частини третьої статі 40 КЗпП України на правовідносини сторін не поширюється (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12).
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 13 лютого 2019 року позивач подавкасаційну скаргу. Просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року. Скаржиться нанеправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 17 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував, зокрема, тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування положень частини третьої статті 40 КЗпП України, викладеного у постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12 та від 2 квітня 2014 року у справі № 6-19цс14, через такі причини:
      7.1. Суд апеляційної інстанції вважав дотриманою процедуру звільнення позивача із займаної посади шляхом припинення трудового договору за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто з підстав, передбачених контрактом, «у зв`язку з невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотриманням графіка погашення заборгованості із заробітної плати». З урахуванням висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, вказав, що гарантія частини третьої статті 40 КЗпП України на правовідносини сторін не поширюється з огляду на контрактну форму трудового договору та припинення цього договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України), а не у зв`язку зі звільненням працівника з ініціативи власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічний висновок щодо неправильності застосування припису частини третьої статті 40 КЗпП України до припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом, Верховний Суд України сформулював у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12.
      7.2. Окрім того, у постанові від 2 квітня 2014 року у справі № 6-19цс14, за обставинами якої з працівником був укладений строковий трудовий договір, а звільнення з роботи було проведене через закінчення строку дії трудового договору у період тимчасової непрацездатності працівника, Верховний Суд України вказав, що гарантія частини третьої статті 40 КЗпП Українине застосовуються до таких правовідносин, оскільки вона встановлює таку заборону лише у випадках звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тобто з підстав, передбачених статтями 40і 41 КЗпП України (пункт 4 частини першої статті 36 КЗпП України), а позивач звільнений на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України.
      7.3. Цей висновок Верховного Суду України застосував Верховний Суд у постановах від 3 жовтня 2018 року у справі № 545/1151/16-ц (провадження № 61-9771св18), від 15 лютого 2019 року у справі № 234/560/18-ц (провадження № 46298св18), від 11 квітня 2019 року у справі № 221/6617/16-ц (провадження № 61-42263св18). Однак Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що незастосування до працівників, які працюють за контрактом, гарантії частини третьоїстатті 40 КЗпП України щодо неможливості звільнення у період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці зумовить нерівність і дискримінацію працівників, яких звільняють не з підстав, передбачених статтями 40і 41 КЗпП України, ускладнить їх становище та знизить рівень гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцієюта Законами України. Крім того, умови контракту, які погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними (стаття 9 КЗпП України).
      7.4. Аналогічний висновок сформулював Конституційний Суд України (далі - КС України) у рішенні від 4 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018 (6960/18) (далі- рішення КС України). У рішенні КС України вказав, що положення частини третьоїстатті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини та не суперечать Конституції України.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Позивач мотивував касаційну скаргу так :
      8.1. Він виконав у повному обсязі обов`язок із виплати заробітної плати працівникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» у період перебування на посаді директора цього підприємства. Як директор за період з 8 серпня 2014 року до 1 березня 2017 року включно позивач виплатив працівникам нараховану заробітну плату у повному обсязі у загальному розмірі 80 525 331,59 грн, а заборгованість, що залишилась непогашеною, виникла не з вини позивача. Крім того, на ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» не існувало жодного графіка погашення заборгованості із заробітної плати ні до 8 серпня 2014 року, ні у період перебування позивача на посаді директора цього підприємства, ні після 17 березня 2017 року.
      8.2. Наказ Міністерства про звільнення позивача був виданий 17 березня 2017 року, тоді як вирок набрав законної сили лише 12 червня 2018 року, тобто більше, ніж через рік після видання зазначеного наказу. Крім того, в останньому формулювання причин звільнення є нечіткими та неконкретизованими.
      8.3. Рішення про звільнення позивача з посади директора не було погоджене згідно з Порядком погодження з Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2013 року № 818.
      8.4. Через тимчасову непрацездатність позивача та вжиття щодо нього у справі № 205/2950/17 визначених Кримінальним процесуальним кодексом України запобіжних заходів у період з 10 березня 2017 року до 12 червня 2018 року позивач не мав можливості отримати Наказ Міністерства й оригінал трудової книжки. Їх він отримав у відділі кадрів ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» лише 11 червня 2018 року.
      8.5. Відповідачі не надали докази, що підтверджують правомірність проведення у ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» аудиторської перевірки, за результатами якої складений аудиторський звіт.
      8.6. 5 лютого 2019 року на судовому засіданні головуюча суддя Дніпровського апеляційного суду відмовила представнику позивача у можливості поставити запитання представнику Міністерства, чим перешкодила у використанні процесуального права, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 43 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      (2) Позиції інших учасників справи
      9. У травні 2019 року Міністерство подало відзив на касаційну скаргу позивача. Мотивувало так :
      9.1. Закон надає право сторонам контракту установлювати підвищену у порівнянні із трудовим законодавством відповідальність особи й додаткові підстави для розірвання контракту.
      9.2. Як уповноважений орган управління ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» Міністерство відповідно до закону наділене повноваженнями з призначення на посаду та звільнення з посади керівників державних підприємств.
      9.3. Відповідно до пункту 8.4 контракту позивач зобов`язаний забезпечувати повну та своєчасну сплату поточної заробітної плати, а за наявності заборгованості з її виплати - забезпечити погашення.
      9.4. Фінансовий внутрішній аудит дозволив встановити, що керівництво ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» не вказувало заборгованості з виплати заробітної плати, що зумовило невідповідність даних «Звіту з праці» даним бухгалтерського обліку.
      9.5. Роботодавець звільнив позивача із займаної посади через невиконання останнім умов контракту. Дострокове припинення трудових відносин відбулося з підстав, передбачених контрактом і не передбачених нормами трудового законодавства. Тому приписи останнього, які встановлюють порядок звільнення працівників, не застосовуються до спірних правовідносин.
      9.6. Позивач пропустив місячний строк для звернення до суду, визначений статтею 233 КЗпП України.
      10. ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» відзив на касаційну скаргу не подало.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.2) Щодо юрисдикції суду
      11. Позивач оскаржив наказ Міністерства, просив поновити його на посаді директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» і стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Підставою позову позивач визначив порушення роботодавцем юридичної гарантії неможливості звільнення працівника за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України у період тимчасової непрацездатності.
      12. Керівник підприємства є його виконавчим органом, що призначається, звільняється власником цього підприємства, від імені якого діють певні органи. За твердженням Міністерства, приписи трудового законодавства, які встановлюють порядок звільнення працівників, не застосовуються до спірних правовідносин. Тому Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про те, чи належить розглядати за правилами цивільного судочинства спір за позовом особи, яка звільнена з посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу) за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України з підстави, передбаченої контрактом, й оскаржує рішення органу, уповноваженого здійснювати управління цією юридичною особою, про звільнення з посади, та просить поновити її на роботі і стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
      13. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона вже вирішувала питання юрисдикції суду щодо спорів у правовідносинах, подібних з тими, які склалися у сторін спору у справі № 205/4196/18 :
      13.1. За обставинами справи № 452/970/17 позивач (директор дочірнього підприємства публічного акціонерного товариства) звернувся з позовом, у якому, зокрема, просив визнати незаконними та скасувати накази публічного акціонерного товариства про його тимчасове відсторонення (усунення) від виконання повноважень і про тимчасове виконання обов`язків директора іншою особою. Оскільки позивач оскаржив відповідні накази, насамперед, через порушення його трудових прав як працівника публічного акціонерного товариства, і ці вимоги були тісно пов`язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, яке мало місце після відсторонення позивача, Велика Палата Верховного Суду вважала, що господарський суд не має юрисдикції за вказаними вимогами (постанова від 29 травня 2019 року (пункт 63)).
      13.2. За обставинами справи № 752/10984/14-ц позивачка оскаржувала рішення органів управління акціонерного товариства (загальних зборів і наглядової ради), прийняті на підставі статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та пов`язані, зокрема, з відстороненням її як директора товариства від виконання обов`язків. З огляду на вказане, оскільки розгляд вимог позивачки вимагав оцінювання законності дій органів управління акціонерного товариства, зокрема відповідності цих дій вимогам цивільного, а не трудового законодавства, Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства (постанова від 16 жовтня 2019 року (пункти 45, 47)).
      13.3. У справі № 145/1885/15-ц спірні правовідносини стосувалися відсторонення голови правління приватного акціонерного товариства його ж наглядовою радою. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що спір про визнання незаконним рішення наглядової ради про усунення (відсторонення) голови правління від виконання повноважень і виключення його з числа осіб, які мають право підпису, треба розглядати за правилами господарського судочинства (постанова від 30 січня 2019 року).
      13.4. Крім того, до юрисдикції господарського суду Велика Палата Верховного Суду віднесла спори щодо законності відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень та/або припинення таких повноважень уповноваженим органом за частиною третьою статті 99 ЦК України (постанови від 28 листопада 2018 року № 562/304/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17, від 10 вересня 2019 рокуу справі № 921/36/18, від 8 листопада 2019 року у справі № 667/1/16, від 4 лютого 2020 рокуу справі № 915/540/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц).
      14. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що предмет та підстави позову у справі № 205/4196/18 істотно відрізняються від предмета та підстав позову у справах № 752/10984/14-ц, № 145/1885/15-ц, № 562/304/17, № 510/456/17, № 921/36/18, № 667/1/16, № 915/540/16 і № 361/17/15-ц. Тому сформульовані у перелічених справах висновки щодо юрисдикції господарського суду не можна застосувати для визначення останньої у справі № 205/4196/18.
      15. 1 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року, відповідно до підпункту 1 пункту 1 якого частину першу статті 41 КЗпП України доповнено пунктом 5 такого змісту «5) припинення повноважень посадових осіб». Згідно з пояснювальною запискою до проекту вказаного Закону передбачення такої підстави розірвання трудового договору забезпечить «можливість розірвання трудового договору без наведення підстав при припиненні повноважень посадових осіб», а в якості компенсації для захисту інтересів останніх - мінімальний розмір вихідної допомоги у розмірі середньої заробітної плати за шість місяців.
      16. З огляду на вказане під час розгляду спору щодо розірвання трудового договору (контракту) за пунктом 5 статті 41 КЗпП України матиме значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством й установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення. Тому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що для визначення юрисдикції суду для розгляду ініційованого звільненим з посади керівником юридичної особи (її виконавчого органу) спору з цією юридичною особою, її власником (органом, уповноваженим здійснювати від імені власника управління такою особою) про законність звільнення цього керівника (припинення його повноважень або усунення від посади), слід враховувати таке :
      16.1. За правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України (припинення повноважень за частиною третьою статті 99 ЦК України).
      16.2. До юрисдикції господарського суду належать спори, в яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення). До 28 березня 2014 року, коли відповідно до підпункту 1 пункту 3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 10 жовтня 2013 року набрала чинності нова редакція пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), юрисдикція господарського суду поширювалася на вищевказані спори за участю господарських товариств, а з 28 березня 2014 року - за участю будь-яких юридичних осіб.
      17. З огляду на те, що позивач оскаржує його звільнення з посади директора за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, а не за пунктом 5 частини першої статті 41 цього кодексу, спір належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
      (1.2) Щодо суті спору
      18. Суд апеляційної інстанції виснував, що позивач правомірно звільнений з посади директора з підстав, передбачених контрактом, за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, «у зв`язку з невиконанням підприємством зобов`язань щодо виплати заробітної плати працівникам і недотриманням графіка погашення заборгованості із заробітної плати». Позивач заперечив таку правомірність, вважаючи, що він не порушував умови контракту, не міг бути звільненим з посади у період тимчасової непрацездатності та з порушенням процедури. Крім того, на думку позивача, суд для встановлення законності наказу Міністерства не міг брати до уваги вирок у кримінальній справі, а також результати аудиторської перевірки. Велика Палата Верховного Суду з доводами позивача погоджується частково.
      19. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частини перша та шоста статті 43 Конституції України).
      20. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений в абзаці сьомому статті 5-1 КЗпП України правовий захист від незаконного звільнення.
      21. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (частина третя статті 21 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      22. Згідно з пунктом 16 Положення про порядок укладання контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу (далі - Положення), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності» контракт з керівником підприємства може бути розірваний на підставах, установлених чинним законодавством, а також передбачених у контракті.
      23. Суд апеляційної інстанції встановив, зокрема, таке :
      23.1. Керівник підприємства зобов`язаний забезпечити повну та своєчасну сплату обов`язкових платежів і податків до державного бюджету, позабюджетних та інших фондів, поточної заробітної плати, а за наявності заборгованості із заробітної плати й інших соціальних виплат - їхнє погашення (пункт 8.4 контракту).
      23.2. Міністерство промислової політики України звільняє керівника у разі закінчення контракту, достроково за вимогою керівника, а також у випадку порушень законодавства й умов цього контракту (пункт 11 контракту). Керівник може бути звільнений з посади, а контракт - розірваний з ініціативи Міністерства промислової політики України в односторонньому порядку з дати, вказаної у наказі про звільнення керівника, «у тому числі з пропозицією місцевого органу виконавчої влади до закінчення терміну дії», зокрема, «у разі невиконання підприємством зобов`язань перед бюджетом та Пенсійним фондом України зі сплати податків, зборів та обов`язкових платежів, а також невиконання підприємством зобов`язань із виплати заробітної плати працівникам чи недотримання графіка погашення заборгованості із заробітної плати» (підпункт «г» пункту 26 контракту).
      (1.2.1) Щодо порушення позивачем умов контракту
      24. Як зазначив суд апеляційної інстанції, позивач належно не виконав умови контракту в частині виплати заробітної плати та погашення заборгованості із заробітної плати. Так, згідно з дослідженим цим судом аудиторським звітом «керівництво підприємства» не відобразило у «Звіті з праці» (форма № 1-ПВ) заборгованість із заробітної плати розміром 3 834 тис. грн. Внаслідок цього виникла невідповідність даних зазначеного звіту даним бухгалтерського обліку.
      25. Апеляційний суд також врахував те, що факт невиплати позивачем заробітної плати працівникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» встановлений у вироку. Ленінський районний суд м. Дніпропетровська визнав позивача винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 367 та частиною першою статті 175 КК України. Згідно з вироком позивачне вжив усіх необхідних заходів, спрямованих на погашення заборгованості з виплати заробітної плати співробітникам ДП «Дніпровський електровозобудівний завод», а перерахував кошти на виробничі потреби та здійснив інші платежі, які не були першочерговими, на загальну суму 752 842,06 грн.
      26. Вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили, є обов`язковим для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою (частина шоста статті 82 ЦПК України).
      27. З огляду на цей припис Велика Палата Верховного Суду відхиляє як неприйнятний аргумент позивача у касаційній скарзі про те, що вирок суду не міг бути покладений в основу обґрунтування постанови апеляційного суду, оскільки він набрав законної сили лише 12 червня 2018 року, тобто більше, ніж через рік після прийняття рішення про звільнення. Станом на 5 лютого 2019 року, коли прийняв постанову суд апеляційної інстанції, вирок уже набрав законної сили, а тому був обов`язковим для врахування у справі № 205/4196/18 у частині встановлених у кримінальній справі фактів порушення позивачем обов`язку з погашення заборгованості з виплати заробітної плати.
      28. Установивши, що настала подія, яка зумовила наслідки, визначені підпунктом «г» пункту 26 контракту, суд апеляційної інстанції правильно виснував про обґрунтованість звільнення позивача на підставі пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України.
      (1.2.2) Щодо звільнення позивача у період його тимчасової непрацездатності
      29. Позивач вказував на незаконність його звільнення під час тимчасової непрацездатності. Суди встановили, що таке звільнення справді було під час означеної непрацездатності. Але суд апеляційної інстанції, врахувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, констатував, що на позивача не поширюється гарантія неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності, оскільки він звільнений не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу на підставі статей 40 і 41 КЗпП України, а за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України з підстав, передбачених контрактом. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком апеляційного суду не погоджується.
      30. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП України, тобто через нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).
      31. Розірвання контракту з ініціативи органу управління майном або керівника підприємства повинно провадитися з урахуванням гарантій, встановлених чинним законодавством (пункт 17 Положення).
      32. Верховний Суд України у постановах від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12 і від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12 сформулював висновок, згідно з яким припис частини третьої статті 40 КЗпП України поширюється на випадки звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тоді як припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України), не є звільненням з такої ініціативи. Тому на працівника, звільненого за вказаною підставою, не поширюється гарантія, передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України.
      33. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, слідуючи підходу КС України, застосованому у рішенні № 6-р(ІІ)/2019 від 4 вересня 2019 року, виснував, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України, яка встановлює гарантію захисту працівника від незаконного звільнення, поширюється на усі трудові правовідносини (див. постанови від 30 жовтня 2019 року у справі № 310/2284/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 522/3410/15-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 320/7991/16, від 19 лютого 2020 року у справі № 405/1526/17-ц, від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц, від 11 червня 2020 року у справі № 481/1043/17, від 8 липня 2020 року у справі № 752/11686/18, від 29 липня 2020 року у справі № 305/1229/18).
      34. Оскільки позивач звільнений відповідно до вимог пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, а суд апеляційної інстанції встановив факти порушення позивачем умов контракту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для його поновлення на роботі. Наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України, у цьому випадку слід усунути шляхом зміни дати звільнення позивача, а саме: визначити датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності - 22 березня 2017 року (аналогічний підхід застосував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постановах від 30 жовтня 2019 року у справі № 310/2284/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 522/3410/15-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 320/7991/16, від 11 червня 2020 року у справі № 481/1043/17, від 8 липня 2020 року у справі № 752/11686/18, від 29 липня 2020 року у справі № 305/1229/18).
      35. Натомість у постанові від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду за подібних правовідносин виснував про те, що, оскільки позивач був звільнений за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України у період його тимчасової непрацездатності, то правильними є висновки судів попередніх інстанцій про поновлення позивача на роботі.
      36. Консультативна рада європейських суддів у пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      37. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59)).
      38. 4 вересня 2019 року КС України ухвалив рішення № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018(6960/18) за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України. У цьому рішенні КС України, зокрема, вказав, що положення частини третьоїстатті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення).
      39. Враховуючи це та з метою узгодження практики застосування частини третьої статті 40 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12 і від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12, а також від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованого у постанові від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що гарантія частини третьої статті 40 КЗпП України поширюється на випадки припинення контракту з працівником за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України.А у разі порушення цієї гарантії негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).
      40. Стосовно висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 2 квітня 2014 року у справі № 6-19цс14, Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для відступу від нього відсутні, оскільки цей висновок стосувався припинення контракту за пунктом 2, а не пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України.
      41. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції, задовольняючи позов і визначаючи розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у рішенні помилково включив до відповідного розрахунку день звільнення позивача з роботи.
      (1.2.3) Щодо інших доводів позивача
      42. Обґрунтовуючи у касаційній скарзі порушення судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права, позивач вказав не те, що його звільнення не було погоджене в установленому порядку з головою місцевої державної адміністрації. Велика Палата Верховного Суду вважає цей довід неприйнятним:
      42.1. Повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства разом з карткою погодження (вмотивованої відмови) призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства не пізніше 5 днів після її надходження надсилається керівникові центрального органу виконавчої влади, які додаються до особової справи кандидата на посаду за місцем роботи. У разі коли протягом 5 днів повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головою місцевої держадміністрації не надіслані, пропозиція вважається погодженою (пункт 6 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2013 року № 818 Порядку погодження з Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади).
      42.2. З огляду на вказаний припис встановлення факту наявності чи відсутності погодження звільнення позивача з головою відповідної місцевої державної адміністрації зумовлюватиме необхідність дослідження наявності повідомлення про погодження (картки погодження) або вмотивованої відмови у погодженні звільнення позивача з посади. Такі докази сторони у судах першої й апеляційної інстанцій не подавали, клопотань про їхнє витребування не заявляли. Тому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду обмежена у можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у судах попередніх інстанцій. Так само немає підстав для передання справи згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України на новий розгляд для дослідження судами тих доказів, які вони зібрали, але не дослідили.
      43. У касаційній скарзі позивач стверджував, що відповідачі не надали «докази, що підтверджують правомірність» проведення у ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» аудиторської перевірки, за результатами якої складений аудиторський звіт. Велика Палата Верховного Суду вважає цей довід неприйнятним з огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України. Крім того, позивач був звільнений з посади за порушення умов контракту щодо виплати заробітної плати та погашення заборгованості за нею. Суд апеляційної інстанції підтвердив законність такого звільнення на підставі сукупності зібраних доказів, які підтверджують факти існування заборгованості з виплати заробітної плати, а не лише на підставі результатів аудиторської перевірки.
      44. Аналогічно з огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України неприйнятними є доводи касаційної скарги про належність виконання позивачем обов`язків із виплати заробітної плати, погашення заборгованості за нею та про відсутність графіка погашення останньої.
      45. Міністерство у відзиві на касаційну скаргу стверджувало, що позивач пропустив строк для звернення до суду. Позивач у касаційній скарзі вказав, що затримка з видачею трудової книжки сталася не з вини роботодавця, а пов'язана з тимчасовою непрацездатністю позивача та із вжитими щодо нього запобіжними заходами у межах кримінального провадження у справі № 205/2950/17. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим зазначений довід Міністерства, оскільки суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач ознайомився з наказом Міністерства лише 11 червня 2018 року, а звернувся до суду 15 червня 2018 року. Тобто не пропустив визначений частиною першою статті 233 КЗпП України строк.
      46. Стосовно твердження у касаційній скарзі про порушення судом апеляційної інстанції процесуальних правпозивача, передбачених пунктом 2 частини першої статті 43 ЦПК України, на судовому засіданні 5 лютого 2020 року, Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент обґрунтованим. Апеляційний суд позбавив учасників судового процесу у можливості ставити запитання один одному, хоча представник позивача таке бажання після всіх виступів сторін і їхніх представників виявив. Вказане підтверджує технічний запис відповідного судового засідання (т. 2, а. с. 148; файл 20190205-093421; час: 00:39:43 - 00:39:46). Однак зазначене процесуальне порушення не знівелювало принципи змагальності та рівності сторін, оскільки позивачеві та його представникові були забезпечені необхідні та достатні можливості для доведення їхніх аргументів, зокрема для вияву недоліків позиції процесуальних опонентів, шляхом надання відзиву на апеляційну скаргу Міністерства (т. 2, а. с. 24-27), письмових пояснень щодо двох апеляційних скарг (т. 2, а. с. 122-141), а також усних пояснень і виступу у судових дебатах на судовому засіданні 5 лютого 2020 року (т. 2, а. с. 149-151; файл технічного запису 20190205-093421). Крім того, встановлене порушення не може тягнути скасування постанови апеляційного суду та задоволення позовних вимог.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      47. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      48. Оскільки касаційну скаргу позивач подав 13 лютого 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року.
      49. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      50. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша та третя статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      51. З огляду на надану оцінку аргументам учасників справи та судовим рішенням Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а тому касаційну скаргу слід задовольнити частково: постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року скасувати; ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, змінивши дату звільнення позивача з 17 березня 2017 року на 22 березня 2017 року; в іншій частині позову - відмовити.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      52. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      53. До юрисдикції господарського суду за пунктом 3 частини першої статті 20 ГПК України належать спори, в яких позивач, відсторонений від посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу), або позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оспорює законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого відсторонення або звільнення (припинення повноважень).
      54. За правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору (контракту) з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
      55. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП України), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).
      56. Ця гарантія поширюється на випадки припинення трудового договору (договору контракту) з працівником за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто з підстав, передбачених контрактом. Наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України,усуваються шляхом зміни дати припинення трудових відносин на перший день після закінчення періоду непрацездатності чи відпустки.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частинами першою і третьою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 лютого 2019 року та рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 3 серпня 2018 року скасувати й ухвалити нове рішення:
      2.1. Позов ОСОБА_1 до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, Державного підприємства «Дніпровський електровозобудівний завод» про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.
      Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» відповідно до пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, з 17 березня 2017 року на 22 березня 2017 року.
      2.2. В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270735
    • By ANTIRAID
      ВИРОК
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ
      Апеляційного суду міста Києва в складі:
      головуючого судді Балацької Г.О.,
      суддів Горб І.М., Худика М.П.,
      при секретарі судового засідання Міленко О.В.,
      розглянувши в приміщенні суду у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні № 220 130 000 000 000 96 Башловки С.О., який брав участь у судовому провадженні, на вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 02 червня 2014 року відносно
      ОСОБА _2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Артемівськ Донецької області, громадянина України, працюючого радником Голови правління ПАТ "КБ Надра", зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, не судимого, -
      обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України,
      за участі прокурора Василенка С.В.,
      захисників ОСОБА_3, ОСОБА_4,
      обвинуваченого, відносно якого ухвалений виправдувальний вирок ОСОБА_2, -
      В С Т А Н О В И Л А :
      Цим вироком ОСОБА_2 визнаний невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та виправданий у зв'язку з недоведеністю, що в його діянні є склад цього кримінального правопорушення.
      Як указано у вироку, ОСОБА_2 органом досудового розслідування обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, за наступних обставин.
      Так, 18 квітня 1991 року створено установу у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інноваційний комерційний банк "Таврика" та зареєстровано Державним банком СРСР за реєстраційним номером № 1448. Рішенням Установчих зборів від 29 червня 1993 року ТОВ "Інноваційний комерційний банк "Таврика" перетворено у Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк "Таврика" та зареєстровано Національним банком України (далі НБУ) 21 вересня 1993 року за реєстраційний № 53.
      На виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів банку від 20 липня 2009 року змінено назву банку на Публічне акціонерне товариство "Банк "Таврика" (далі ПАТ "Банк "Таврика"), яке стало правонаступником усіх прав та обов'язків ВАТ АБ "Таврика".
      23 лютого 2011 року Наглядовою Радою ПАТ "Банк "Таврика" прийнято рішення про обрання ОСОБА_2 виконуючим обов'язки Голови Правління ПАТ "Банк "Таврика" та подано до НБУ відповідні документи для погодження його кандидатури на вищевказану посаду.
      28 березня 2011 року за результатами розгляду поданих документів НБУ відмовлено в погодженні кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління ПАТ "Банк "Таврика" у зв'язку з відсутністю у нього бездоганної ділової репутації.
      У подальшому, 05 квітня 2011 року ПАТ "Банк "Таврика" звернувся до НБУ з клопотанням щодо повернення до розгляду кандидатури на посаду Голови Правління ОСОБА_2 після закінчення випробувального терміну, тобто після 23 червня 2011 року.
      28 грудня 2011 року Наглядова Рада ПАТ "Банк "Таврика" повторно звернулася до НБУ з метою погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління вищевказаного банку.
      23 січня 2012 року НБУ повторно повідомив ПАТ "Банк "Таврика" про непогодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду, у зв'язку з чим Наглядовою Радою ПАТ "Банк "Таврика" 30 січня 2012 року прийнято рішення про звільнення останнього від виконання обов'язків Голови Правління.
      При цьому, під час виконання обов'язків Голови Правління ПАТ "Банк "Таврика", у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року на ОСОБА_2, відповідно до п.п. 11.12 - 11.17 Статуту ПАТ "Банк "Таврика", затвердженого Загальними зборами акціонерів на підставі протоколу від 05 серпня 2011 року, погодженого НБУ 22 серпня 2011 року та зареєстрованого державним реєстратором 06 вересня 2011 року за № 10741050034000723 (далі Статут), покладались обов'язки керувати роботою банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання працівниками банку, тобто ОСОБА_2 тимчасово обіймав в установі посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.
      Відповідно до вимог ст. 36 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки зобов'язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов'язаннях. Банки зобов'язані формувати інші фонди та резерви на покриття збитків від активів відповідно до нормативно-правових актів НБУ.
      З цією метою, постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року затверджено "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", відповідно до якого банки зобов'язані здійснювати формування резервів під кредитні ризики за коштами, що містяться на кореспондентських рахунках, які відкриті в інших банках.
      Крім того, згідно зі ст. 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки організовують бухгалтерський облік відповідно до внутрішньої облікової політики, розробленої на підставі правил встановлених НБУ відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Бухгалтерський облік має забезпечувати своєчасне та повне відображення всіх банківських операцій та надання користувачам договірної інформації про стан активів і зобов'язань, результати фінансової діяльності та їх зміни.
      Разом з дим, ОСОБА_2, будучи службовою особою, у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року, неналежним чином виконував свої службові обов'язки, що спричинило настання тяжких наслідків, а саме прийняття 20 грудня 2012 року НБУ постанови № 548, якою ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також взяттям державою зобов'язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який знаходиться за адресою: м. Київ, б-р Т. Шевченка, 33-Б, чим було спричинено збитків державі на вищевказану суму.
      Так, 16 листопада 2011 року ПАТ "Банк "Таврика" відкрито кореспондентський рахунок № АТ971924000100462860 в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та отримано відповідний дозвіл шляхом присвоєння реєстраційного номеру відкритого кореспондентського рахунку в журналі обліку Головного управління НБУ по м. Києву та Київській області за № 11383 від 29 листопада 2011 року.
      22 грудня 2011 року між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" укладено договір позики на суму 50.000.000,0 доларів США для фінансування будівельних проектів в Україні, які повинні здійснюватися компанією ВАТ "Трест "Південзахідтрансбуд".
      Того ж дня, ОСОБА_2, виконуючи обов'язки Голови Правління ПAT "Банк "Таврика", перебуваючи за місцем своєї роботи за адресою: м. Київ вул. Дмитрівська, 92-94, на прохання колишнього Голови Наглядової Ради ПАТ "Банк "Таврика" ОСОБА_7, уклав з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" договір відповідального зберігання та застави грошових коштів в сумі 26.502.636,59 доларів США, які зараховано на вищевказаний кореспондентський рахунок, як гарантії забезпечення виконання взятих зобов'язань компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      Разом з тим, ОСОБА_2 внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, визначених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, не здійснив облік вищезазначеного зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави, а також не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      У результаті невиконання компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" своїх зобов'язань за договором позики від 22 грудня 2011 року з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", останній, діючи відповідно до умов договору відповідального зберігання та застави грошових коштів від 22 грудня 2011 року, укладеного ОСОБА_2, 27 листопада 2012 року провів списання коштів з кореспондентського рахунку ПАТ "Банк "Таврика" № АТ971924000100462860 у розмірі 26.502.636,59 доларів США.
      Таким чином, ОСОБА_2, діючи недбало, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, порушив вимоги ст.ст. 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність, а також вимоги "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, в частині обов'язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики.
      Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 своїх службових обов'язків, передбачених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, через несумлінне ставлення до них, останній не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов'язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити. Результатом укладання вищевказаного договору без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку, стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого, 20 грудня 2012 року НБУ прийнято постанову № 548, якою ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов'язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
      Таким чином, ОСОБА_2 обвинувачується у тому, що він своїми діями вчинив неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки державним інтересам у вигляді завдання майнової шкоди Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у сумі 26.502.632,50 доларів США, яка за офіційним курсом національної валюти України, встановленому НБУ відносно долара США станом на 27 листопада 2012 року склала 211.837.947,47, що на час вчинення злочину в 394.851 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, тобто вчинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 367 КК України.
      Обґрунтовуючи свої висновки про недоведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, суд зазначив, що стороною обвинувачення не доведено, що саме в результаті діяння ОСОБА_2 ПАТ "Банк "Таврика" віднесено до неплатоспроможних та, як наслідок, завдано майнової шкоди Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, тобто, не доведено наявність причинного зв'язку між діянням обвинуваченого та спричиненням тяжких наслідків, які є кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 367 КК України.
      Не погоджуючись з прийнятим рішенням, прокурор у кримінальному провадженні, який брав участь у судовому провадженні, подав апеляційну скаргу з доповненнями, в якій просить вирок суду скасувати у зв'язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_2 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та призначити йому покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків у банківських і фінансових установах строком 1 рік, зі сплатою штрафу в розмірі 750 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, та, на підставі ст. 75 КК України, звільнити ОСОБА_2 від відбування призначеного покарання з іспитовим строком 3 роки.
      На обґрунтування апеляційних вимог прокурор послався на те, що рішення суду прийнято без повного та всебічного дослідження і аналізу всіх доказів у провадженні, без наведення відповідного спростування пред'явленого обвинувачення, надано перевагу доказам сторони захисту, не вказано, чому судом не взято до уваги докази сторони обвинувачення.
      А саме, як указано в апеляційній скарзі прокурора, ОСОБА_2, розраховуючи на усні зобов'язання ОСОБА_7, недбало віднісся до своїх службових обов'язків: підписавши договір, не забезпечив виконання вимог "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, переклавши покладені на нього обов'язки на колишнього Голову Наглядової Ради ПАТ "Банк "Таврика" ОСОБА_7; в порушення своїх посадових обов'язків не здійснив облік зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави і не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД"; не забезпечив внесення до звітів за формами № 302 "Звіт про класифіковані кредитні операції за формами власності" та № 604 "Звіт про розрахунок резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків" відомості щодо відображення зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави грошових коштів, укладеного між ПАТ "Банк "Таврика", компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" та "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", що спричинило тяжкі наслідки.
      Посилається прокурор і на те, що оцінка ризиків невиконання компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" перед "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", а також формування резерву грошових коштів банком, повинно передувати підписанню договору, оскільки вказана операція пов'язана з високим кредитним ризиком.
      Звертається увага, що судом при ухваленні виправдувального вироку взято до уваги доказ, наданий стороною захисту - копія протоколу засідання Наглядової Ради ПАТ "Банк "Таврика" від 28 листопада 2011 року про погодження укладання угоди депонування та застави коштів з австрійським банком і надання повноважень ОСОБА_2 на його підписання, який, на думку прокурора, є недопустимим, оскільки наданий суду в порушення вимог КПК України.
      Просить прокурор скасувати, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2013 року, арешт на рухоме та нерухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, акції, грошові кошти у будь-якій валюті у готівковому та безготівковому вигляді, які належать ПАТ "Київський ювелірний завод"- як необґрунтований у даному провадженні.
      В запереченнях на апеляційну скаргу прокурора обвинувачений ОСОБА_2, відносно якого ухвалений виправдувальний вирок, та захисник ОСОБА_3 вважають вирок суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
      Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення прокурора на підтримку доводів апеляційної скарги в повному обсязі, пояснення захисників та обвинуваченого, що заперечували проти задоволення апеляційних вимог прокурора, вважаючи вирок суду першої інстанції законним та обгрунтованим, допитавши свідка ОСОБА_8, дослідивши додатково докази на задоволення клопотань сторони обвинувачення та захисту, провівши судові дебати та вислухавши останнє слово ОСОБА_2, перевіривши матеріали провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а вирок суду - скасуванню з ухваленням нового вироку, виходячи з наступного.
      Приписами ст. 370 КПК України задекларована законність, вмотивованість та обґрунтованість судового рішення.
      Законним є рішення, ухвалене судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України.
      Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні та достатні мотиви та підстави його ухвалення.
      Дані вимоги закону судом першої інстанції під час судового провадження та ухваленні вироку належним чином не дотримані, оскільки висновки суду першої інстанції щодо недоведеності, що в діях ОСОБА_2 є склад правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, а тому, у відповідності до ст.ст. 409, 411 КПК України, вирок суду першої інстанції підлягає безспірному скасуванню з ухваленням нового вироку на підставі п. 3 ч. 1 ст. 407, ст. 418 КПК України.
      Проаналізувавши досліджені в судах першої та апеляційної інстанцій докази в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у неналежному виконанні службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки державним інтересам за наступних обставин.
      18 квітня 1991 року створено установу у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інноваційний комерційний банк "Таврика" та зареєстровано Державним банком СРСР за реєстраційним номером № 1448. Рішенням Установчих зборів від 29 червня 1993 року ТОВ "Інноваційний комерційний банк "Таврика" перетворено у Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк "Таврика" та зареєстровано Національним банком України (далі НБУ) 21 вересня 1993 року за реєстраційний № 53.
      На виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів банку від 20 липня 2009 року змінено назву банку на Публічне акціонерне товариство "Банк "Таврика" (код ЄДРПОУ 19454139, МФО 300788) (далі АТ "Банк "Таврика" або Банк), яке стало правонаступником усіх прав та обов'язків ВАТ АБ "Таврика".
      23 лютого 2011 року Наглядовою Радою АТ "Банк "Таврика" прийнято рішення про обрання ОСОБА_2 виконуючим обов'язки Голови Правління АТ "Банк "Таврика" та подано до НБУ відповідні документи для погодження його кандидатури на вищевказану посаду.
      28 березня 2011 року за результатами розгляду поданих документів НБУ відмовлено в погодженні кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління АТ "Банк "Таврика" у зв'язку з відсутністю у нього бездоганної ділової репутації.
      У подальшому, 05 квітня 2011 року АТ "Банк "Таврика" звернувся до НБУ з клопотанням щодо повернення до розгляду кандидатури на посаду Голови Правління ОСОБА_2 після закінчення випробувального терміну, тобто після 23 червня 2011 року.
      28 грудня 2011 року Наглядова Рада АТ "Банк "Таврика" повторно звернулася до НБУ з метою погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління вищевказаного банку.
      23 січня 2012 року НБУ повторно повідомив АТ "Банк "Таврика" про непогодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду, у зв'язку з чим Наглядовою Радою АТ "Банк "Таврика" 30 січня 2012 року прийнято рішення про звільнення останнього від виконання обов'язків Голови Правлінні.
      При цьому, під час виконання обов'язків Голови Правління АТ "Банк "Таврика", у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року на ОСОБА_2, відповідно до п.п. 11.12 - 11.17 Статуту АТ "Банк "Таврика", затвердженого Загальними зборами акціонерів на підставі протоколу від 05 серпня 2011 року, погодженого НБУ 22 серпня 2011 року та зареєстрованого державним реєстратором 06 вересня 2011 року за № 10741050034000723 (далі Статут), покладались обов'язки керувати роботою банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання працівниками банку, тобто ОСОБА_2 тимчасово обіймав в установі посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.
      Відповідно до вимог ст. 36 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки зобов'язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов'язаннях. Банки зобов'язані формувати інші фонди та резерви на покриття збитків від активів відповідно до нормативно-правових актів НБУ.
      З цією метою, постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року затверджено "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", відповідно до якого банки зобов'язані здійснювати формування резервів під кредитні ризики за коштами, що містяться на кореспондентських рахунках, які відкриті в інших банках.
      Крім того, згідно зі ст. 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки організовують бухгалтерський облік відповідно до внутрішньої облікової політики, розробленої на підставі правил встановлених НБУ відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Бухгалтерський облік має забезпечувати своєчасне та повне відображення всіх банківських операцій та надання користувачам договірної інформації про стан активів і зобов'язань, результати фінансової діяльності та їх зміни.
      Разом з цим, ОСОБА_2, будучи службовою особою, у період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року, неналежним чином виконував свої службові обов'язки, що спричинило настання тяжких наслідків, а саме прийняття 20 грудня 2012 року НБУ постанови № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також взяттям державою зобов'язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який знаходиться за адресою: м. Київ, б-р Т. Шевченка, 33-Б, чим було спричинено збитків державі на вищевказану суму.
      Так, 16 листопада 2011 року АТ "Банк "Таврика" відкрито кореспондентський рахунок № АТ971924000100462860 в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та отримано відповідний дозвіл шляхом присвоєння реєстраційного номеру відкритого кореспондентського рахунку в журналі обліку Головного управління НБУ по м. Києву та Київській області за № 11383 від 29 листопада 2011 року.
      22 грудня 2011 року між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" укладено договір позики на суму 50.000.000,0 доларів США для фінансування будівельних проектів в Україні, які повинні здійснюватися компанією ВАТ "Трест "Південзахідтрансбуд".
      Того ж дня, ОСОБА_2, виконуючи обов'язки Голови Правління AT "Банк "Таврика", перебуваючи за місцем своєї роботи за адресою: м. Київ, вул. Дмитрівська, 92-94, на прохання колишнього Голови Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_7, уклав з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" договір відповідального зберігання та застави грошових коштів в сумі 26.502.636,59 доларів США, які зараховано на вищевказаний кореспондентський рахунок, як гарантії забезпечення виконання взятих зобов'язань компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      Разом з тим, ОСОБА_2 внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, визначених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, не здійснив облік вищезазначеного зобов'язання за договором відповідального зберігання та застави, а також не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД".
      У результаті невиконання компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" своїх зобов'язань за договором позики від 22 грудня 2011 року з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", останній, діючи відповідно до умов договору відповідального зберігання та застави грошових коштів від 22 грудня 2011 року, укладеного ОСОБА_2, 27 листопада 2012 року провів списання коштів з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" № АТ971924000100462860 у розмірі 26.502.636,59 доларів США.
      Таким чином, ОСОБА_2, діючи недбало, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, порушив вимоги ст.ст. 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність, а також вимоги "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, в частині обов'язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики.
      Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 своїх службових обов'язків, передбачених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, через несумлінне ставлення до них, останній не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов'язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити. Результатом укладання вищевказаного договору без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку, стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого, 20 грудня 2012 року НБУ прийнято постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов'язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
      Винуватість ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, підтверджуються сукупністю досліджених в судах першої та апеляційної інстанцій доказів.
      Згідно протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" № 25/23/02/01 від 23 лютого 2011 року, ОСОБА_2 було обрано в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" з 23 лютого 2011 року (а.п. 121 т. 2) та звільнено з 31 січня 2012 року у зв'язку з непогодженням його кандидатури Національним банком України, як указують дані протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" № НР/30/01/2012/01 від 30 січня 2012 року на підставі повідомлення Національного банку України № 41-42/293-758 від 23 січня 2012 року та наказу від 30 січня 2012 року, згідно якого ОСОБА_2, в подальшому, приступив з 01 лютого 2012 року до виконання обов'язків радника Голови Правління зі звільненням 15 липня 2012 року у зв'язку з припиненням трудового договору на підставі наказу № 183-о/с (а.п. 191-192, 240-241, 243, 244 т. 2).
      Отже, в період часу з 23 лютого 2011 року по 30 січня 2012 року ОСОБА_2 виконував обов'язки Голови Правління АТ "Банк "Таврика"(Банк).
      Відповідно до п.п. 11.12 - 11.17 Статуту АТ "Банк "Таврика", затвердженого Загальними зборами акціонерів на підставі протоколу від 05 серпня 2011 року, погодженого НБУ 22 серпня 2011 року та зареєстрованого державним реєстратором 06 вересня 2011 року за № 10741050034000723 (далі Статут), в якому міститься посилання на те, що: 18 квітня 1991 року створено установу у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інноваційний комерційний банк "Таврика" та зареєстровано Державним банком СРСР за реєстраційним номером № 1448; рішенням Установчих зборів від 29 червня 1993 року ТОВ "Інноваційний комерційний банк "Таврика" перетворено у Відкрите акціонерне товариство Акціонерний банк "Таврика" та зареєстровано Національним банком України (далі НБУ) 21 вересня 1993 року за реєстраційним № 53; на виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", відповідно до рішення Загальних зборів акціонерів банку від 20 липня 2009 року змінено назву банку на Публічне акціонерне товариство "Банк "Таврика" (далі АТ "Банк "Таврика"), яке стало правонаступником усіх прав та обов'язків ВАТ АБ "Таврика", - на Голову Правління Банку покладались обов'язки керувати роботою банку, вчиняти правочини від імені банку, видавати накази та давати розпорядження, обов'язкові для виконання працівниками банку (а.п. 11-35 т. 3).
      Тобто, ОСОБА_2, виконуючи обов'язки Голови Правління Банку, тимчасово обіймав в установі посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій.
      Як показував ОСОБА_2 в судах першої та апеляційної інстанцій, він дійсно з лютого 2011 року по січень 2012 року обіймав посаду виконуючого обов'язки Голови Правління АТ "Банк "Таврика", який розташований за адресою: м. Київ, вул. Дмитрівська, 92-94.
      У кінці грудня 2011 року його запросив до себе в кабінет, що знаходиться в приміщенні АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_9, який фактично був власником АТ "Банк "Таврика", на переговори з підписання Договору відповідального зберігання та застави (надалі Договір застави) з австрійським банком "Майнль Банк Акцієнгезельшафт". В кабінеті, крім ОСОБА_7, були присутні два менеджери австрійського банку та ОСОБА_10 - акціонер АТ "Банк "Таврика". Ознайомившись з наданими документами, він-ОСОБА_2. повідомив, що договір підготовлений неправильно, оскільки компанія "Вінтен Трейдинг ЛТД" є інвестором Банку, а тому, за регуляціями Національного банку України (НБУ), не можна проводити активні операції з інвестором в капітал банку. Після цього, його ознайомили з рішенням Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика", яка надала йому повноваження на підписання даного Договору застави з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт". ОСОБА_11 пояснив присутнім, що, з метою не порушення регуляції НБУ, необхідно за договором цесії (уступка, передача) перевести субординований борг компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД" на іншу компанію і цю дію зареєструвати в НБУ. Проте ОСОБА_7 йому вказав, що за браком часу, оскільки менеджери австрійського банку повинні через дві години бути на літаку, тому оформлення буде зроблено належним чином потім. Після цього, він-ОСОБА_2. підписав оферту - попередній договір. Ознайомившись з порядком вступу договору в силу - п. 10 Договору застави, він зрозумів, що це довга процедура, а тому, погодився з ОСОБА_7 поки не виносити питання підписання Договору застави на засідання Правління. Підписуючи оферту, він-ОСОБА_2. вважав, що через лімітну політику Правління АТ "Банк "Таврика" у нього завжди буде важіль не виконувати договір до врегулювання відносин з НБУ.
      В подальшому, в січні 2012 року НБУ відмовив АТ "Банк "Таврика" в погодженні його кандидатури на призначення Головою Правління Банку та він 30 січня 2012 року був звільнений з посади виконуючого обов'язки Голови Правління Банку.
      ОСОБА_11 резерви по операціях за грудень 2011 року не формував у зв'язку з тим, що за його каденцію не надходив оригінал угоди підписаний австрійським банком. Резерви за січень, які формуються до 7 числа по завершенню місяця, підписував його наступник, якому він передав справи за актом прийому-передачі.
      ОСОБА_11 не міг формувати резерв грошових коштів, якщо операція не облікована в банку.
      У разі, коли б договір прийшов підписаний австрійською стороною, то він повинен був реєструватися в журналі вхідної кореспонденції, потім цей договір повинен був потрапити до нього-ОСОБА_2., як до в.о. Голови Правління Банку, після чого повинні були даватися по ньому вказівки службам банку.
      Винним себе визнав лише в тому, що підписав Договір застави, як оферту. При цьому вважає, що "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" незаконно були списані кошти з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика", оскільки останнім порушено принципи Базельських угод щодо транспарентності ведення бізнесу.
      16 листопада 2011 року АТ "Банк "Таврика" було відкрито, зокрема, кореспондентський рахунок № АТ971924000100462860 в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", згідно повідомлення останнього (а.п. 204 т. 2), про що, в свою чергу, Банк повідомив Головне управління Національного банку України по м. Києву і Київській області 18 листопада 2011 року (а.п. 205 т. 2), яке надало дозвіл у вигляді присвоєння реєстраційного номеру відкритого кореспондентського рахунку, облікувавши його в журналі за № 113893 від 29 листопада 2011 року.
      Як видно з Договору позики від 22 грудня 2011 року, укладеного між компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" (у подальшому іменується як "Позичальник") та компанією "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" (надалі іменується як "Позикодавець"), Позикодавець погоджується надати Позичальнику, а останній погоджується прийняти від Позикодавця суму до 50.000.000 доларів США для фінансування ряду будівельних проектів в Україні, які здійснюються компанією АТ "УЗТС (а.п. 122-131, 132, 133-144, 145 т. 2).
      Згідно Договору відповідального зберігання та застави (Договір застави) від 22 грудня 2011 року, укладеного між АТ "Банк "Таврика" (надалі іменується як "Заставник") та "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" (надалі іменується як "Заставоутримувач"), з метою забезпечення зобов'язань компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" за договором позики від 22 грудня 2011 року, АТ "Банк "Таврика" погоджується заставити, зокрема, залишок коштів, які зберігаються на рахунку № 462861, власником якого є АТ "Банк "Таврика", відкритий в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт".
      Даний договір від імені Заставника АТ "Банк "Таврика" підписаний ОСОБА_2 (а.п. 147-155, 159-170 т. 2).
      Однак, за поясненнями самого ОСОБА_2, оскільки компанія "Вінтен Трейдинг ЛТД" є інвестором Банку, за регуляціями Національного банку України, не можна було проводити активні операції з інвестором в капітал Банку.
      Щодо неможливості укладення даного договору випливає і з пояснень свідка ОСОБА_8, яка, будучи уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Таврика", у тому числі в суді апеляційної інстанції, показала, що між АТ "Банк "Таврика" та компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" були укладені Договори про залучення коштів на умовах субординованого боргу за №№ 3, 4, 5 від 10 травня 2011 року, 16 грудня 2011 року та 10 травня 2012 року, які, відповідно до Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 року № 270 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 липня 2004 року за № 885/9484, зі змінами, - були зареєстровані в Національному банку України.
      Відповідно до п. 3.9 гл. 3 розділу III Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року № 368, зі змінами і доповненнями, та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 вересня 2001 року за № 841/6032, на період чинності зазначених Договорів про залучення коштів на умовах субординованого боргу, АТ "Банк "Таврика" не мав права на передачу Інвестору або пов'язаним з ним особам кошти убудь-якій формі: майно, кредит, будь-які операції з векселями, факторингові послуги, не покриті безумовним забезпеченням гарантії, поруки за кредиторів банку-боржника тощо, крім тих випадків, якщо таке передавання банком-боржником майна або векселів є сплатою процентів за залученими на умовах субординованого боргу коштами та оформлене відповідною угодою.
      Відповідно до вимог чинного законодавства, кошти, що залучені на умовах субординованого боргу, не можуть бути заставою за кредитами та іншимиопераціями банку-боржника. Зарахування зустрічних однорідних вимог за угодою про залучення субординованого боргу не допускається, а тому в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 не мав права укладати з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" Договір відповідального зберігання та застави грошових коштів на період дії Договорів про залучення коштів на умовах субординованого боргу, у тому числі - у виді оферти, а також одноособово приймати рішення про укладення даного договору чи взагалі підписувати договори.
      Про те, що ОСОБА_2 не мав права одноособово, без погодження з Наглядовою Радою Банку, вчиняти правочини, укладати будь-які договори (угоди) на суму, що перевищує 0,25 % статутного капіталу Банку, крім кредитних договорів, договорів банківського вкладу (депозиту), міжбанківських кредитних (депозитних договорів, договорів купівлі-продажу іноземної валюти та банківських металів, договорів оренди та договорів про надання послуг зв'язку - вказують приписи п.п. 32 п. 10.6 Статуту Банку.
      Вартість активів, переданих в заставу "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" становить 50.000.000 доларів США або 399.465.000 грн., що в 1,33 рази перевищує розмір статутного капіталу Банку (300.000.000 грн. на дату підписання договорів), що фактично стороною захисту не оспорюється.
      При цьому, колегія суддів не вважає беззастережним доказом у провадженні, наданий стороною захисту - копію протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" від 28 листопада 2011 року, згідно з яким прийнято рішення про погодження укладання угоди депонування та застави коштів з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та надання повноважень в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 щодо підписання зазначеної угоди (а.п. 3 т. 3).
      Даний висновок колегія суддів обґрунтовує тим, що оригінал чи копія вказаного документу в АТ "Банк "Таврика" відсутні. Ксерокопія даного протоколу надана суду першої інстанції 26 травня 2014 року захисником ОСОБА_3, за позицією якого він отримав її від адвоката Кузяєва, який, в свою чергу, джерело походження вказаного протоколу не пояснив (а.п. 36 т. 3).
      У будь-якому випадку, на переконання колегії суддів, навіть за умови прийняття Наглядовою Радою АТ "Банк "Таврика" 28 листопада 2011 року рішення про погодження укладання угоди депонування та застави коштів з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та надання повноважень в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 щодо підписання зазначеної угоди - не давала права ОСОБА_2 укладати Договір застави, оскільки це б суперечило регуляціям НБУ.
      Але, водночас, не можна не відмітити, що згідно змісту вказаного протоколу Наглядова Рада Банку погодила укладання угоди, а ніяким чином не оферти, дозвіл на останнє ОСОБА_2 і не потребував.
      Відповідно до вимог чинного законодавства та згідно з п. 11.10 Статуту АТ "Банк "Таврика", зокрема, голова Правління заступає на посаду після надання згоди на це Національним банком України, після чого, відповідно до розділу 11 Статуту, він має право діяти від імені Банку без довіреності, у тому числі, вчиняти правочини.
      В іншому випадку, як указують приписи п. 11.17, у разі неможливості виконання Головою Правління своїх повноважень за рішенням Наглядової Ради виконання повноважень покладається на одного з членів Правління. Інші особи можуть діяти від імені Банку у порядку представництва, передбаченому Цивільним кодексом України на підставі відповідних доручень (довіреностей) (а.п. 28-30 т. 3).
      Національний банк України листами від 28 березня 2011 року та від 23 січня 2012 року повернув пакет документів, наданий Банком для погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду Голови Правління АТ "Банк "Таврика", оскільки його кандидатура не відповідала вимогам ст. 42 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та п. 3.1 "е" Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 № 375, у зв'язку з відсутністю бездоганної ділової репутації (а.п. 204-241, 245-247 т. 2).
      Протоколи засідань Загальних зборів акціонерів та Наглядової Ради Банку не містять рішень щодо надання права ОСОБА_2 діяти від імені Банку на підставі доручення (довіреності).
      Не послався на наявність таких рішень і ОСОБА_2
      Про підписання в.о. Голови Правління АТ "Банк "Таврика" ОСОБА_2 Договору застави стало відомо Банку лише 27 листопада 2012 року в момент списання коштів з кореспондентського рахунку банку, що було предметом розгляду Правління АТ "Банк "Таврика" 28 листопада 2012 року, яке 29 листопада 2012 року звернулося з запитом до Наглядової Ради Банку про надання інформації стосовно рішень, які приймались при укладанні договору про надання гарантії, та чи надавалися повноваження на підписання цього Договору в.о. Голови Правління ОСОБА_2 (а.п. 187, 188 т. 2).
      На звернення 28 листопада 2012 року АТ "Банк "Таврика" до "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", останній 29 листопада 2012 року направив необхідні документи, які підтверджували правомірність списання коштів з рахунку Банку - Договір позики та Договір застави.
      Свідкам ОСОБА_13 - ведучому економісту управління ризиків, а потім - начальнику управління ризиків АТ "Банк "Таврика", ОСОБА_14 - заступнику начальника управління кредитних операцій, а потім начальнику цього управління, про укладання 22 грудня 2011 року між АТ "Банк "Таврика" Договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, - не відомо.
      Крім цього, свідок ОСОБА_13 оцінку ризиків за Договором не проводив. Відомості щодо формування грошового резерву банку та кредитної справи за даним Договором, а також і про списання 26.502.636,59 доларів США 27 листопада 2012 року, у нього - відсутні.
      Свідок ОСОБА_14 не робила жодної звітності по цьому Договору та він не обліковувався у Банку. Про вказаний Договір їй стало відомо після списання коштів, та чи був оригінал Договору в Банку - вона не знає.
      Свідок ОСОБА_15 суду першої інстанції показала, що вона обіймала посаду головного бухгалтера в АТ "Банк "Таврика", а тому їй відомо про відкриття АТ "Банк "Таврика" кореспондентського рахунку в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт". При цьому їй нічого не відомо про укладення між "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" та АТ "Банк "Таврика" договору відповідального зберігання й застави. Зазначила, що вказаний договір не обліковувався в АТ "Банк "Таврика", оскільки не було оригіналу такого документу. Крім того, уточнила, що резерв коштів в банку формується тільки під операції, які обліковуються, якщо ж така операція не обліковувалася, то і резерв не формувався. Про вказаний договір дізналася після надходження з "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" повідомлення про списання коштів з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" .
      Відповідно до даних протоколу засідання Правління АТ "Банк "Таврика" № ПР/28/11/2012/01 від 28 листопада 2012 року, у складі, у тому числі, членів Правління - ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_14, заслухавши начальника відділу кореспондентських відносин ОСОБА_17 щодо списання згідно виписки "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" в односторонньому порядку 26.502.933,50 доларів США, всі члени правління заявили, що жодного рішення Правління та Кредитного комітету, з якого у АТ "Банк "Таврика" виникали б зобов'язання перед третіми особами в заявленій - 26.502.933,50 доларів США або більшій сумі, вони не приймали і не підписували (а.п. 187-189 т. 2).
      Крім того, як указують дані протоколу Правління АТ "Банк "Таврика" № ПР/29/11/2012/03 від 29 листопада 2012 року, у зв'язку з виявленим, на підставі виписки "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", фактом списання з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" в односторонньому порядку 26.502.933,50 доларів США та у зв'язку з відсутністю в банку протоколів Правління і Наглядової Ради, якими би приймалось рішення про надання гарантії, було ухвалено звернутися із запитом до Наглядової Ради Банку про надання інформації стосовно рішень, які приймались при укладанні договору про надання гарантії та чи надавались повноваження на підписання цього договору в.о. Голови Правлянні ОСОБА_2, однак діюче керівництво Банку не володіло договорами та іншою інформацією, на підставі яких було вчинено списання, а відповідь з НаглядовоїРади Банком не отримана (а.п. 190, 213 т. 2).
      Ненадання відповіді Наглядовою Радою на звернення Правління АТ "Банк "Таврика" з приводу надання/ненадання ОСОБА_2 повноважень на підписання договорів з "МайнльБанк Акцієнгезельшафт" не вказує на наявність прийняття такого рішення, у тому числі і відповідно до протоколу засідання Наглядової Ради АТ "Банк "Таврика" від 28 листопада 2011 року.
      Висновки суду першої інстанції та доводи сторони захисту про те, що, за відсутності оригіналу Договору застави, підписаний ОСОБА_2 Договір слід розцінити як оферту, що не повинна була обліковуватися в ПАТ "Банк "Таврика", і, як наслідок, не повинний був формуватися резерв для покриття кредитного ризику, - на увагу не заслуговують, виходячи з наступного.
      Як видно з Договору позики від 22 грудня 2011 року, укладеного між компанією "Вінтен Трейдинг ЛТД" (у подальшому іменується як "Позичальник") та компанією "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" (надалі іменується як "Позикодавець"), Позикодавець погоджується надати Позичальнику, а останній погоджується прийняти від Позикодавця суму до 50.000.000 доларів США для фінансування ряду будівельних проектів в Україні, які здійснюються компанією АТ "УЗТС" (а.п. 122-131, 132, 133-144, 145 т. 2).
      Під відбитком логотипу "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" стоїть дата 30 грудня 2011 року (а.п. 144 т. 2).
      Згідно Договору відповідального зберігання та застави, укладеного у той же день - 22 грудня 2011 року, що укладений між Заставником - АТ Банк "Таврика" та Заставоутримувачем - "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", Заставоутримувач є підготовленим за вказівкою Заставника і діє від імені Заставника з метою надання компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД" кредиту в обсязі до 50.000.000 доларів США згідно з умовами Договору позики від 22 грудня 2011 року, за формою та змістом, які викладені в Додатку № 1, який додається, який повинен бути укладений між Позичальником у якості позичальника та Заставоутримувачем у якості позикодавця.
      При цьому Заставник відкрив та повинен вести рахунок № 462861 (включаючи Допоміжні рахунки для внесення депозитів готівкою ("Заставний рахунок"), умови ведення якого зазначено в цьому Договорі та Загальних умовах здійснення банківських операцій, які додаються в якості Додатку № 2.
      З метою забезпечення зобов'язань Позичальника за Договором позики та будь-якими та всіма відповідними змінами доповненнями до нього, які Сторони можуть узгодити в майбутньому, заставник - АТ "Банк "Таврика" погоджується заставити всі свої майнові та інші права на Надане забезпечення та залишок коштів, які зберігаються в Заставному рахунку, на умовах цього договору застави.
      Згідно з умовами та положеннями Договору уступки прав забезпечення, за формою та змістом, які викладено в Додатку 3, який повинен бути укладений між Заставоутримувачем у якості цедента та Заставником у якості цедента ("Договір уступки прав забезпечення"), Заставоутримувач має право уступити будь-які та всі суми дебіторської заборгованості за договором позики Заставнику в якості цедента.
      На засвідчення цього Заставник та Заставоутримувач, діючи через своїх належних чином уповноважених представників, розпорядилися про належне оформлення цього Договору застави в день та рік, зазначені вище.
      Даний Договір застави підписаний Заставником - АТ Банк "Таврика" в особі ОСОБА_2 та Заставоутримувачем - "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", в особі Проф.К.Прюгер та Встд.Г.Вайс, 30 грудня 2011 року.
      До Договору долучені Додатки №№ 1, 2, 3 (а.п. 147-155, 156-158, 159-170, 171-173 т. 2).
      При цьому, однією з вимог Договору застави є надання АТ Банк "Таврика" до "Майнль Банк Акцієнгезельшафт": правовстановлюючих документів Банку, підтвердження справжності та чинності підписів, експертного висновку щодо відповідності чинному законодавству операції тощо.
      Хоча факт надання відповідних документів "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" документально не підтверджено, проте, за наявним SWIFT-повідомленням від 22 грудня 2011 року, адресованому "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", підтверджено закріплення за ОСОБА_2 виключного права підписання Договору застави (а.п. 174 -178 т. 2), а не на надане ОСОБА_2 право на підписання оферти, як на те послалася сторона захисту в суді апеляційної інстанції.
      Отже вручення 22 грудня 2011 року особисто представникам "МайнльБанк Акцієнгезельшафт" підписаного ОСОБА_2 22 грудня 2011 року Договору застави та підтвердження умов і положень Договору застави SWIFT-каналом, - дало підстави для підписання Договору "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" 30 грудня 2011 року, наслідком чого є виникнення між сторонами Договору.
      Крім того, згідно змісту Договору застави, його не можна визнати офертою - пропозицією певній стороні укласти угоду з урахуванням викладених умов, оскільки пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття, а також строк для відповіді на пропозицію укласти договір тощо - чого з Договору застави взагалі не вбачається.
      На переконання колегії суддів, без укладання Договору застави не був би прийнятним і Договір позики.
      При цьому, для легітимності Договору застави не має значення, якою стороною першочергово підписаний цей Договір, чи наявність/відсутність дати підписання Договору ОСОБА_2, чи неповне заповнення розділів-п.п. 7.02, 10.01 b)і), 10.01 b)v) Договору, які не є істотними, що мають наслідком визнання не укладення Договору (а.п. 179-185 т. 2).
      Що стосується розділу-п.п. 10.02 Договору застави, на які посилається сторона захисту, то, згідно його дослівному змісту, "...якщо Випадок невиконання зобов'язань за Договором позики стався до (зазначити дату), зобов'язання Сторін за цим Договором, за винятком зобов'язань Заставника за розділом 9.02 цього Договору, припиняють бути обов'язковими для сторін" - дані умови Договору застави саме в цьому розділі/підпункті також не є суттєвими, оскільки дата зобов'язання Сторін по Договору застави витікає, як з даного Договору застави - розділ 10.01, так і з Договору позики, з доповненнями, щодо періоду наявності позики, виконання якого і гарантовано Договором застави.
      Про те, що Договір застави не був офертою, свідчить і наступна дія/бездіяльність ОСОБА_2, який не оформлював в наступному пакет документів на переведення субординованого боргу компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД" на виконання регуляції НБУ з подальшим реєструванням дії в НБУ.
      Оскільки настав Випадок невиконання зобов'язань та з'явилися причини для дострокового погашення Позики, наданої за договором позики, та що настав термін оплати Зобов'язань Позичальника за договором позики, на виконання вимог Розділу 7.01 Договору застави "Майнль Банк Акцієнгезельшафт", повідомив про це 26 листопада 2012 року АТ "Банк "Таврика" рекомендованою авіапоштою та попередньо надісланим факсом, після чого і відбулося списання з кореспондентського рахунку АТ "Банк "Таврика" в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" в односторонньому порядку 26.502.632,50 доларів США.
      Крім того, колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, визначених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту та ст. 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", не здійснив облік вищезазначеного зобов'язання за Договором застави, а також, всупереч ст. 36 Закону України "Про банки і банківську діяльність", постанови Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, щодо затвердження "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків" - не сформував резерв для покриття кредитного ризику з метою недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність компанії "Вінтен Трейдинг ЛТД", що, з наведеним вище, потягло за собою тяжкі наслідки.
      А саме, відповідно до змісту довідки НБУ від 28 грудня 2012 року та заяви про кримінальне правопорушення від 08 квітня 2013 року, в силу певних подій, що відбулися, зокрема, протягом 21-23 листопада 2012 року, починаючи з 23 листопада 2012 року Банк неспроможний був виконувати зобов'язання перед вкладниками та кредиторами, а списання 27 листопада 2012 року коштів, розміщених на кореспондентському рахунку Банку в "Майнль Банк Акцієнгезельшафт" в сумі 26.502.632,50 доларів США, призвело до втрати АТ "Банк "Таврика" платоспроможності (а.п. 103-107, 212-239 т. 2), у зв'язку з чим 20 грудня 2012 року Національний банк України прийняв постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних (а.п. 47, 48 т. 3), а також взяттям державою зобов'язань перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, чим було спричинено збитків державі на вищевказану суму.
      За наведеним, в сукупності, колегія суддів приходить до висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у недбалості, внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків, який порушив вимоги ст.ст. 36, 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність, а також вимоги "Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України", затвердженої постановою правління НБУ № 481 від 27 грудня 2007 року, та "Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями банків", затвердженої постановою Правління НБУ № 279 від 06 липня 2000 року, в частині обов'язкового проведення попередньої оцінки майбутніх грошових потоків з метою формування та використання резервів за фінансовими активами та недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальників і формування та використання резервів під кредитні ризики, та у неналежному виконанні ОСОБА_2 своїх службових обов'язків, передбачених п.п. 32 п. 10.6 та п.п. 11 п. 11.13, п. 11.17 Статуту, через несумлінне ставлення до них, останній не передбачив можливості настання суспільно небезпечних наслідків від підписання Договору відповідального зберігання та застави грошових коштів, що було пов'язане з високим кредитним ризиком та вимагало формування резерву, хоча повинен був і міг передбачити, результатом укладання якого без формування необхідних резервів та його неналежного бухгалтерського обліку, стала втрата активів банку та неможливість виконання ним вимог вкладників й інших кредиторів, внаслідок чого, 20 грудня 2012 року НБУ прийнято постанову № 548, якою АТ "Банк "Таврика" віднесено до категорії неплатоспроможних, а також державою взято зобов'язання перед вкладниками зазначеного банку щодо повернення їм коштів у сумі 211.837.947,47 грн. через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, а тому дії ОСОБА_2 колегія суддів кваліфікує за ч. 2 ст. 367 КК України, як неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків, через несумлінне ставлення до них, що заподіяло тяжкі наслідки держаним інтересам у вигляді завдання майнової шкоди Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у сумі 26.502.632,50 доларів США, яка за офіційним курсом національної валюти України, встановленому НБУ відносно до долара США станом на 27 листопада 2012 року, склала 211.837.947,47 грн., що на час вчинення злочину у 394.851 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
      При призначенні ОСОБА_2 покарання колегія суддів, на виконання приписів ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину та особу винного.
      А саме, при призначенні ОСОБА_2 покарання колегія суддів враховує тяжкість вчиненого правопорушення, що віднесений законом до злочинів середньої тяжкості, дані про його особу, який вперше притягається до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується, у тому числі за місцем проживання (а.п. 249 т. 2, а.п. 231 т. 3, а.п. 100 т. 4).
      Обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання ОСОБА_2, колегія суддів не встановлено.
      За наведеним, в сукупності, на переконання колегії суддів, ОСОБА_2 слід призначити покарання в межах, встановлених в санкції ч. 2 ст. 367 КК України, з призначенням додаткових покарань, враховуючи конкретні обставини провадження.
      Проте, враховуючи тяжкість вчиненого злочину, вище наведені дані про особу ОСОБА_2, який також є інвалідом ІІ групи та страждає на тяжке захворювання (а.п. 66, 79 т. 5), колегія суддів приходить до висновку про можливість виправлення ОСОБА_2 без відбування основного покарання, а тому на підставі ст. 75 КК України звільняє його від відбування основного покарання з випробуванням, з встановленням іспитового строку, без покладання обов'язків, передбачених ст. 76 КК України, в редакції закону від 14 квітня 2009 року.
      Колегія суддів, приймаючи рішення про скасування вироку суду першої інстанції та ухваленні нового вироку скасовує, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2013 року, арешт на рухоме та нерухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, акції, грошові кошти у будь-якій валюті у готівковому та безготівковому вигляді, які належать ПАТ "Київський ювелірний завод", оскільки ПАТ "Київський ювелірний завод" не несе та не може нести відповідальності у даному кримінальному провадженні.
      За наведеним, апеляційна скарга прокурора у провадженні, який брав участь у судовому провадженні, підлягає задоволенню.
      Керуючись ст.ст. 404, 407, 418, 420 КПК України, колегія суддів, -
      З А С У Д И Л А:
      Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні Башловки С.О.,який брав участь у судовому провадженні, - задовольнити
      Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 02 червня 2014 року у кримінальному провадженні № 220 130 000 000 000 96 відносно ОСОБА_2, яким обвинувачений визнаний невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та виправданий у зв'язку з недоведеністю, що в його діянні є склад цього кримінального правопорушення, - скасувати у зв'язку з невідповідністю висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального правопорушення.
      Ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_2 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, та призначити йому за цим законом покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків у банківських і фінансових установах строком 1 (один) рік зі сплатою штрафу в розмірі 750 (сімсот п'ятдесят) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 12.750 (дванадцять тисяч сімсот п'ятдесят) гривень.
      На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_2 від відбування призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.
      Скасувати, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2013 року, арешт на рухоме та нерухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, акції, грошові кошти у будь-якій валюті у готівковому та безготівковому вигляді, які належать ПАТ "Київський ювелірний завод" (ЄДРПОУ 00227229, м. Київ, вул. Голосіївська, 17).
      Вирок набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржений в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з дня його проголошення.
      С У Д Д І :
      Балацька Г.О. Горб І.М. Худик М.П.
      Джерело: ЄДРСР 65287111
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 серпня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 813/402/17
      Провадження № 11-609апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Львівській області (далі - управління ДСНС, ДСНС відповідно), третя особа - Мостиський районний військовий комісаріат (далі - Військкомат), про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на службі, стягнення середньомісячного заробітку
      за касаційною скаргою управління ДСНСна постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2017 року (суддя Сакалош В. М.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2017 року (судді Старунський Д. М., Багрій В. М., Рибачук А. І.),
      УСТАНОВИЛА:
      У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:
      - визнати протиправним і скасувати наказ управління ДСНС від 24 листопада 2016 року № 413о/с про звільнення зі служби у запас Збройних Сил України молодшого сержанта служби цивільного захисту ОСОБА_1 , пожежного-рятувальника 1 державної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС;
      - поновити на службі цивільного захисту ОСОБА_1 на посаді молодшого сержанта служби цивільного захисту, пожежного-рятувальника 1 державної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС з 25 листопада 2016 року;
      - стягнути з управління ДСНС на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток з часу звільнення до дня поновлення на роботі.
      Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 вказав на протиправність звільнення його з посади у зв`язку з призовом на військову службу, оскільки звільнення відбулося під час дії особливого періоду, а тому відповідно до статті 119 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) місце служби та інші гарантії позивача підлягали збереженню.
      Львівський окружний адміністративний суд постановою від 23 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2017 року, позов задовольнив.
      У ході розгляду справи суди встановили такі обставини.
      21 вересня 2015 року ОСОБА_1 прийнятий на службу цивільного захисту в ДСНС за контрактом відповідно до пункту 2 статті 101, пункту 1 статті 102 Кодексу цивільного захисту України та пункту 33 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 року № 593 (у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин; далі - Положення № 593), йому присвоєно спеціальне звання - рядовий служби цивільного захисту та призначено на посаду контролера контрольно-пропускного пункту відділення охорони центру забезпечення діяльності управління ДСНС.
      Згідно з укладеним ДСНС з ОСОБА_1 контрактом від 15 вересня 2015 року, який набрав чинності 21 вересня 2015 року, він укладений на 3 роки (пункт 3) та може бути припинений достроково з ініціативи ДСНС, зокрема у зв`язку з призовом на строкову військову службу (пункт 5).
      23 листопада 2016 року під час проходження позивачем служби цивільного захисту його було призвано на строкову військову службу Військкоматом та відправлено на Львівський обласний збірний пункт у складі команди 55/8062.
      Наказом від 24 листопада 2016 року № 413о/с ОСОБА_1 звільнений зі служби в запас Збройних Сил України на підставі пункту 173 та підпункту 9 пункту 176 Положення № 593, а саме у зв`язку з призовом на строкову військову службу на підставі рішення районної (міської) призовної комісії.
      На момент звільнення молодший сержант служби цивільного захисту ОСОБА_1 перебував на посаді пожежного-рятувальника 1 державної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС. Згідно з довідкою 1 держаної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС у Львівській області від 28 лютого 2017 року № 1/Д-7 середньомісячне грошове забезпечення ОСОБА_1 за жовтень і листопад 2016 року становило 3195 грн 17 коп.
      Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про незаконність звільнення позивача з посади, зазначивши, що оскільки звільнення відбулось під час дії визначеного статтею 1 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»(далі - Закон № 3543-XII) особливого періоду, відповідач допустив порушення частини третьої статті 119 КЗпП, а тому позивач підлягає поновленню на раніше займаній посаді з виплатою середньомісячного заробітку.
      Управління ДСНС подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, порушує питання про скасування ухвалених цими судами рішень та прийняття нового - про відмову в задоволенні позову.
      Скаргу мотивовано тим, що на позивача не поширюється дія частини третьої статті 119 КЗпП, оскільки положення Кодексу цивільного захисту України та Положення № 593 є спеціальними нормами, які регулюють спірні правовідносини, передбачають розірвання контракту в разі призову на строкову військову службу.
      Крім того, відповідач стверджує, що дія особливого періоду обмежується строками, встановленими для проведення мобілізації, а оскільки Закон України від 17 березня 2014 року № 1126-VII «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» набрав чинності 18 березня 2014 року та тривалість особливого періоду становила 45 діб і закінчилась 2 травня 2014 року.
      ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу, у якій, посилаючись на безпідставність її вимог, просить відмовити в задоволенні скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Так, позивач наполягає на поширенні на нього як на службовця цивільної (публічної) служби встановлених статтею 119 КЗпП гарантій, зокрема, збереження місця роботи за працівником, призваним на військову службу, на особливий період, який в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» та й досі триває.
      19 червня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Таке рішення касаційного суду мотивоване необхідністю відступити від правового висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2018 року (справа № 355/1218/17).
      У зазначеному судовому рішенні, ухваленомуза результатами розгляду трудового спору щодо оскарження з підстав незастосування визначених частиною третьою статті 119 КЗпП гарантій наказу роботодавця про звільнення працівника на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП (призов працівника на військову службу), суд, проаналізувавши положення статті 1 Закону № 3543-XII, дійшов висновку про неправомірність звільнення особи, адже рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав, а тому на призваного працівника поширюються гарантії щодо збереження місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, встановлені статтею 119 КЗпП та частиною другою статті 39 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII).
      Так, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, визначений у статті 1 Закону № 3543-XII особливий період, за відсутності воєнного стану в Україні та воєнних дій, розпочинається з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації та завершується після закінчення строку проведення мобілізації, визначеного відповідним Указом Президента України, його завершення не потребує додаткового рішення про демобілізацію. Після завершення строку проведення мобілізації, визначеного відповідним Указом Президента України, норми частини другої статті 39 Закону № 2232-XII та частин третьої, четвертої статті 119 КЗпП не підлягають застосуванню до наведених у цих нормах категорій працівників.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, дослідивши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги управління ДСНС з огляду на таке.
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
      Пункт 9 частини першої статті 106 Кодексу цивільного захисту України в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, серед підстав для звільнення осіб рядового і начальницького складу із служби цивільного захисту виокремлює призов на строкову військову службу на підставі рішення районної (міської) призивної комісії.
      Відповідно до підпункту 9 пункту 176 Положення № 593 контракт про проходження служби цивільного захисту припиняється (розривається), а особи рядового і начальницького складу звільняються із служби цивільного захисту у зв`язку з призовом на строкову військову службу на підставі рішення районної (міської) призовної комісії.
      Пункт 179 Положення № 593 визначає, що у випадках, передбачених підпунктом 9 пункту 176 цього Положення, особи рядового і начальницького складу, які відповідно до Закону № 2232-XII підлягають призову на строкову військову службу, звільняються зі служби цивільного захисту у триденний строк з дня надходження до відповідного органу чи підрозділу цивільного захисту рішення районної (міської) призовної комісії про призов цієї особи на строкову військову службу.
      Водночас порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність, встановлюють гарантії військовослужбовцям.
      Так, саме Закон № 2232-XII здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, він також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, отже є спеціальним у частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу.
      Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
      За приписами частин другої, третьої статті 1 Закону № 2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
      Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
      Видами військової служби відповідно до частини шостої статті 2 Закону № 2232-XII є:
      строкова військова служба;
      військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період;
      військова служба за контрактом осіб рядового складу;
      військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу;
      військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки;
      військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;
      військова служба за призовом осіб офіцерського складу.
      Призов громадян України на строкову військову службу регламентовано статтею 15 Закону, яка, зокрема, передбачає таке:
      - на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров`я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (частина перша);
      - строки проведення призову (призовів) громадян України на строкову військову службу визначаються Указом Президента України. Такий указ публікується в засобах масової інформації не пізніш як за місяць до закінчення року, що передує року призову (призовів) громадян України на строкову військову службу, крім указу про призов (призови) громадян України на строкову військову службу в особливий період, який публікується не пізніш як за місяць до початку проведення призову (призовів) громадян України на строкову військову службу (частина шоста).
      Рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 1 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України від 2 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.
      Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII затверджено Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303, яким глава держави у зв`язку з різким ускладненням внутрішньополітичної обстановки, втручанням Російської Федерації у внутрішні справи України, зростанням соціальної напруги в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі постановив про оголошення та проведення часткової мобілізації.
      1 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від27 березня 2014 року № 1169-VII«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення проведення мобілізації», пунктом 6 частини другої якого статтю 39Закону № 2232-XII, що регламентує призов на військову службу під час мобілізації, доповнено, зокрема, частиною другою такого змісту:
      « 2. За громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності».
      У подальшому Президентом України ще тричі видавалися укази про часткову мобілізацію, які були затверджені законами України від 6 травня 2014 року № 1240-VII, 22 липня 2014 року № 1595-VII, 15 січня 2015 року № 113-VIII та, крім іншого, встановлювали строки проведення мобілізації (протягом 45 діб у перших двох випадках та 210 діб - в останньому).
      Крім того, Указом Президента України від 14 січня 2015 року № 15 «Про часткову мобілізацію» (пункт 5) Кабінету Міністрів України було доручено, зокрема, перевести національну економіку України на функціонування в умовах особливого періоду в обсягах, що гарантують безперебійне забезпечення потреб Збройних Сил України та інших військових формувань України під час виконання покладених на них завдань, привести визначені галузі, підприємства, установи та організації у ступінь «повна готовність», а пунктом 7 доведено до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно зі статтею 39 Закону № 2232-XII, статтею 119 КЗпП за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року.
      8 лютого 2015 року Законом України від 15 січня 2015 року № 116-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» частину другу статті 39 Закону № 2232-XII викладено в такій редакції:
      «2. За громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання».
      Таким чином,законодавцем запроваджено норми щодо соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду, не лише за призовом під час мобілізації, на особливий період, а йприйнятих на військову службу за контрактом, а також призваних на строкову військову службу у зазначений період.
      11 червня 2015 року набрав чинності Закон України від 14 травня 2015 № 433-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду»,метою прийняття якого згідно з пояснювальною запискою до нього є посилення соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду. Зазначеним Законом частину другу статті 39 Закону № 2232-XIIвикладено в такій редакції:
      «2. Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».
      1 червня 2016 року набрав чинності Закон України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким, зокрема частину третю та четверту статті 119 КЗпП викладено в редакції, яка (і на час виникнення спірних правовідносин у цій справі) передбачала, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
      Аналіз наведених норм, у редакціях, чинних на час призову та звільнення зі служби ОСОБА_1 , дає підстави для висновку, що громадяни України, призвані на строкову військову службу під час особливого періоду, користувалися передбаченими частиною третьою статті 119 КЗпП гарантіями щодо збереження місця роботи та середньомісячного заробітку.
      Визначення «особливого періоду» наведено у Законі України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII, відповідно до статті 1 якого:
      мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано;
      особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій;
      демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
      Відповідно до статті 1 Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-ХІІ «Про оборону України» особливий період -період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
      Вирішуючи питання щодо темпоральних меж дії особливого періоду в розумінні Закону № 3543-XII, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом наведених визначень, навіть за невведення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи.
      Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
      Такої ж позиції дотримувалося й Міністерство оборони України, про що свідчить його лист від 1 жовтня 2015 року № 322/2/8417, у якому зазначено, що особливий період в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» та триває дотепер, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації обстановки на Сході України.
      Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з колегією суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, яка, передаючи справу, дійшла висновку про непоширення встановлених частиною другої статті 39 Закону № 2232-XII та частиною третьої, четвертої статті 119 КЗпП гарантій на перелічених у них військовослужбовців після завершення строку проведення мобілізації, визначеного відповідним Указом Президента України.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 355/1218/17 та погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, про те, що оскільки ОСОБА_1 був призваний на строкову військову службу в період дії особливого періоду, то за ним зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації відповідно до статті 39 Закону № 2232-XII та статті 119 КЗпП.
      Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про протиправність та наявність підстав для скасування оскаржуваного наказууправління ДСНС від 24 листопада 2016 року № 413о/с про звільнення ОСОБА_1 зі служби у запас Збройних Сил України ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права. Наведені в касаційній скарзі доводи таких висновків не спростовують.
      Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
      Із урахуванням положень наведеної норми КЗпП суди попередніх інстанцій, визнавши протиправним та скасувавши наказ управління ДСНС про звільнення позивача зі служби, дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
      Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, визначаючи розмір середнього заробітку позивача, правомірно керувався Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 та наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499, яким затверджено Інструкцію про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, на підставі яких та згідно з довідкою 1 держаної пожежно-рятувальної частини управління ДСНС у Львівській області від 28 лютого 2017 року №1/Д-7 про середньомісячне грошове забезпечення ОСОБА_1 обґрунтовано вказав на необхідність стягнення на користь останнього з відповідачасередньомісячного заробітку з часу звільнення до дня поновлення на роботі в сумі 8 710 грн 83 коп. без урахування сум обов`язкових до сплати податків та внесків.
      За правилами частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Ураховуючи те, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення про задоволення позову, не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, касаційну скаргу управління ДСНС слід залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2017 року - без змін.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Львівській області залишити без задоволення.
      2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      Л. М. Лобойко
      Джерело: ЄДРСР 91520463
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      Справа №  120/112/20-а
      Головуючий у 1-й інстанції: Альчук Максим Петрович
      Суддя-доповідач:  Кузьменко Л.В.
      11 серпня 2020 року
      м. Вінниця
      Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
      головуючого судді:  Кузьменко Л.В.
      суддів:  Совгири Д. І.  Франовської К.С.
      за участю:
      секретаря судового засідання:  Стаднік Л. В.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 13 квітня 2020 року (рішення ухвалено суддею Альчуком М.П. 13 квітня 2020 року в м.Вінниці, дату складання повного судового рішення не зазначено) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Генерального прокурора, Шостої кадрової  комісії про визнання протиправним та скасування індивідуального акту, поновлення на роботі, стягнення коштів,
      В С Т А Н О В И В :
      У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора, Генерального прокурора, шостої кадрової комісії, у якому просив:
      - визнати протиправним та скасувати рішення шостої кадрової комісії, яка створена наказом Генеральної прокурори України №287 від 15.11.2019 року "Про створення шостої кадрової комісії",  №24 від 13.12.2019 року про неуспішне проходження атестації прокурором ОСОБА_1 ;
      - визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 21.12.2019 року №2134ц  про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої ст.51 Закону України "Про прокуратуру" з 24 грудні 2019 року на підставі рішення кадрової комісії №6;
      - поновити ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України, або на рівнозначній посаді в органах прокуратури  (Офісу Генерального прокурора) за погодженням з ОСОБА_1 з  25.12.2019 року.
      - стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.12.2019 року по день постановлення судом рішення у справі.
      Також просив допустити судове рішення до негайного виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць.
      Позов обґрунтований протиправністю звільнення позивача з посади начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з підстави неуспішного проходження атестації відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури". Вказав на порушення Генеральним прокурором порядку формування кадрових комісій, порушення шостою кадровою комісією процедури проведення співбесіди в рамках атестації, на невмотивованість та необґрунтованість рішення комісії про його професійну некомпетентність, порушення відповідачами вимог трудового законодавства щодо персонального попередження про звільнення, заборони звільнення під час тимчасової непрацездатності, а також на відсутність підстав для звільнення у зв`язку з реорганізацією, ліквідацією або скорочення кількості прокурорів, оскільки такі не мали місця.
      Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 13 квітня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідент. номер НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька,13/15, ЄДРПОУ 00034051, Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15), шостої кадрової комісії (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15), задоволено частково.
      Суд першої інстанції визнав протиправним та скасував рішення шостої кадрової комісії № 24 від 13.12.2019 року про неуспішне проходження атестації прокурором ОСОБА_1 .
      Визнав протиправним та скасував наказ Генерального прокурора №2134ц від 21.12.2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України та органів прокуратури.
      Суд поновив ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді рівнозначній посаді начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 25.12.2019 року.
      Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 669684,10 грн. без урахування обов`язкових відрахувань.
      В іншій частині позовних вимог суд першої інстанції відмовив.
      Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць суд допустив до негайного виконання.
      З рішенням суду першої інстанції не погодився відповідач - ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, в якій з посиланням на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
      В обґрунтування апеляційної скарги Офіс Генерального прокурора вказує на те, що Законом №113 запроваджено реформування органів прокуратури. На виконання приписів Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" цього Закону, з метою переведення позивача на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора за його заявою, під час атестації, яка здійснювалася відповідною кадровою комісією, за наслідками проведеної співбесіди прийнято рішення про неуспішне проходження атестації, що стало законною підставою для видання Генеральним прокурором наказу про звільнення позивача з посади та органів прокуратури у відповідності до пп. 2 п. 19 Розділу ІІ Закону. Вважає помилковими висновки суду першої інстанції щодо невмотивованості висновків шостої кадрової комісії про неуспішне проходження атестації позивачем, оскільки саме на останню покладено обов`язок за результатами обговорення матеріалів атестації та виконаного практичного завдання, після надання прокурором відповідей на поставлені запитання щодо його професійної компетентності та після обговорення членами комісії результатів проведеної співбесіди, ухвалити рішення шляхом відкритого голосування. Відповідач акцентує увагу на тому, що такі повноваження комісії є дискреційними, тому, на думку скаржника, суд не може перебирати на себе повноваження щодо оцінки якостей, здібностей та характеристик прокурорів. Покликається також на безпідставне застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України, позаяк вважає, що норми Закону України "Про прокуратуру" в даному випадку є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному застосуванню та виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами.  Також вказує на неправильний розрахунок розміру стягнутого середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача.
      У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення. Звертає увагу суду на помилку суду першої інстанції у розрахунку сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу,  рішення суду першої інстанції в цій частині просить змінити в сторону зменшення.
      Відповідно до приписів ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково  поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів  та вимог апеляційної скарги.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представника відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з таких підстав.    
      Судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 19.08.2009 року по 24.12.2019 року працював в органах прокуратури України на різних посадах, що підтверджується записами в його трудовій книжці (т. 1 а.с. 42-47).
      Наказом Генерального прокурора України №1182-ц від 22.12.2017 року позивача призначено на посаду начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України  (т. 1 а.с. 52).
      Наказом Генерального прокурора № 2134ц від 21.12.2019 року ОСОБА_1 звільнено з посади та органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" з 24.12.2019 року (т. 1 а.с. 50).
      Вважаючи своє звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
      Суд першої інстанції, задовольняючи позов частково, виходив з того, що оскаржуване рішення кадрової комісії щодо ОСОБА_1 не відповідає критеріям обґрунтованості та безсторонності, оскільки відповідачами не наведено обставин та доказів, які вважаються встановленими та мали вирішальне значення для прийняття комісією негативного висновку щодо позивача, не вказано які достовірні дані були взяті кадровою комісією до уваги і вплинули на негативну оцінку ділових, професійних та особистих якостей позивача, на оцінку його кваліфікаційного рівня, що не узгоджується з успішним проходженням прокуром попередніх етапів  атестації. Суд першої інстанції вказав, що відсутність у рішенні, прийнятому за наслідками атестації, мотивів, з яких кадрова комісія дійшла висновку про неуспішне проходження атестації прокурором, слугує підставою для його судового оскарження та скасування. Інші доводи позивача щодо порушення відповідачем приписів Закону при його звільненні, суд першої інстанції відхилив.
      Колегія суддів з висновками суду першої інстанції щодо невмотивованості висновків кадрової комісії та щодо необґрунтованості інших доводів позивача погоджується та вважає за необхідне зазначити таке.
      За приписами частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
      Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      За приписами ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
      При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
      За змістом ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
      Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
      Статті 38, 43 Конституції України передбачають, що  громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування.
      Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
      При цьому громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
      Правові основи діяльності прокуратури визначені статтею 3 Закону України "Про прокуратуру" (далі за текстом - Закон №1789) і окреслюють, що повноваження  прокурорів,  організація,  засади  та   порядок діяльності  прокуратури  визначаються  Конституцією  України,  цим Законом, іншими законодавчими актами.
      Органи  прокуратури  у  встановленому  порядку  в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають  із  загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених  Україною  міждержавних договорів.
      Статтею 9 Закону України "Про прокуратуру" визначені повноваження Генерального прокурора, зокрема щодо видання наказів з питань призначення та звільнення прокурорів на адміністративні посади, призначення на посади та звільнення з посад прокурорів Офісу Генерального прокурора у випадках та порядку, встановлених цим Законом.
      Однією з гарантій незалежності прокурора, що передбачена ст. 16 Закону України "Про прокуратуру"  (далі - Закон № 1789), є особливий порядок призначення прокурора на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.
      З приписами ч. 3  статті 16 Закону №1789 прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
      19 вересня 2019 року прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" №113-IX (далі - Закон № 113), який набрав чинності 25.09.2019 року.
      Відповідно до абзацу першого пункту 7 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX, прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних, місцевих та військових прокуратур можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
      Згідно з положеннями пункту 10 розділу II Закону прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
      Суд першої інстанції цілком обґрунтовано відхилив доводи позивача щодо застосування до процедури переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та щодо організації проведення  атестації  приписів КЗпПУ. Разом з тим, суд першої інстанції правильно виходив з того, що за приписами ст.222 КЗпП України особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством. Суд першої інстанції керувався положеннями  ст. 16 Закону України "Про прокуратуру", якою визначено як одну з  гарантій незалежності прокурора, особливий порядок призначення прокурора на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.
      Суд першої інстанції при ухваленні рішення врахував правові позиції Верховного Суду України, викладені у постанові від 17.02.2015 року у справі №21-8а15 та Верховного Суду, викладені, зокрема у постановах від 31.01.2018 року у справі № 803/31/16, від 30.07.2019 року у справі №804/406/16, від 08.08.2019 року у справі №813/150/16, де Верховний Суд вказав, що за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
      Висновки суду першої інстанції щодо не поширення приписів КЗпП України на спірні правовідносини в частині персонального попередження про звільнення та заборони звільнення під час тимчасової непрацездатності, оскільки викладені питання врегульовані спеціальним законодавством є правильними.
      Так, в силу приписів п. п. 6, 19 Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" передбачено, що з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Тому суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що перебування прокурора на лікарняному у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, у відпустці чи у відрядженні до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту Закону.
      Разом з тим, статтею 9 Закону України "Про прокуратуру" визначено повноваження Генерального прокурора, зокрема щодо видання наказів з питань призначення та звільнення прокурорів на адміністративні посади, призначення на посади та звільнення з посад прокурорів Офісу Генерального прокурора у випадках та порядку, встановлених цим Законом.
      Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 41 Закону України "Про прокуратуру" повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.
      За приписами пп. 2 п. 19 Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX звільнення прокурорів, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури,  з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" може мати місце за умови прийняття рішення кадровою комісією про неуспішне проходження атестації прокурором.
      Згідно із п. 9 ч. 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
      Відповідно до наказу Генерального прокурора від 27.12.2019 року №358 від 27.12.2019 року "Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора", юридичну особу "Генеральна прокуратура України" перейменовано в "Офіс Генерального прокурора" без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (т. 1 а.с. 144-145). Днем початку роботи Офісу Генерального прокурора згідно наказу Генерального прокурора від 23.12.2019 року № 351 визначено 02.01.2020 року (т. 1 а.с. 143).
      Аналіз змісту означених наказів дає підстави для висновку лише  про перейменування юридичної особи. Щодо скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, то судом встановлено, що наказами Генерального прокурора №99-шц та №100-шц від 21.12.2019 року затверджено структуру Офісу Генерального прокурора та його штатний розпис, які набрали чинності також з 02.01.2020 року /т. 1 а.с. 140/. При цьому, скорочення посади начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії Департаменту кадрової роботи та державної служби, а також ліквідація вказаного підрозділу станом на дату звільнення позивача з посади не проводилася.
      Суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, де позивач обіймав посаду на день його звільнення, вказавши при цьому, що скорочення кількості прокурорів органу прокуратури відбулось після прийняття оскаржуваного наказу про звільнення.
      Суд першої інстанції, відхиливши доводи позивача, правильно виходив з того, що даному випадку юридичним фактом, що зумовлює звільнення позивача на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №113-IX є не закінчення процедури ліквідації чи реорганізації або завершення процедури скорочення чисельності прокурорів, а виключно наявність рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором.
      Суд першої інстанції, на думку колегії суддів, цілком обґрунтовано відхилив доводи позивача щодо порушення Генеральним прокурором порядку формування кадрових комісій, оскільки положеннями пп. пп. 7, 8 п. 22 Розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" визначено, що тимчасово, до 1 вересня 2021 року в Офісі Генерального прокурора, у кожній обласній прокуратурі утворюються відповідні кадрові комісії як органи для забезпечення, в тому числі, проведення атестації прокурорів Генеральної прокуратури відповідно до цього розділу. При цьому саме Генерального прокурора наділено правом визначати перелік, склад і порядок роботи кадрових комісій Офісу Генерального прокурора.
      За змістом п. 3 Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.
      З матеріалів справи встановлено, що затвердження порядку роботи кадрових комісій та створення шостої кадрової комісії проведено за наказами Генерального прокурора від 17.10.2019 року №233 та від 15.11.2019 року №287 в межах повноважень та порядку, передбаченому п. п. 9, 11, пп. 8 п. 22 Розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX та на виконання його мети - проведення заходів із реформування органів прокуратури (т. 1 а.с. 64, 75).
      Кадрові комісії є дорадчими колегіальними органами, що не входять до структури Генеральної прокуратури України чи Офісу Генерального прокурора, а створені тимчасово для забезпечення проведення атестації прокурорів. Відтак, з огляду на те, що до початку створення Офісу Генерального прокурора його повноваження виконувала Генеральна прокуратура України, створення кадрової комісії № 6 та її функціонування відбулося у спосіб та порядок, що передбачений законодавством.
      Слід зазначити, що  на виконання вимог Закону №113-IX, наказом Генерального прокурора №221 від 03.10.2019 року затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (надалі - Порядок №221).
      За визначенням, що міститься в пункті 1 розділу 1 Порядку №221 атестація прокурорів - це встановлена Розділом II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.
      Атестація включає в себе три етапи:
      1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора;
      2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки;
      3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання (п. 6 розділу І Порядку №221).
      Згідно п. 8 розділу І Порядку №221 за результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень:
      1) рішення про успішне проходження прокурором атестації;
      2) рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.
      Форми типових рішень визначені у додатку 1 до цього Порядку.
      Згідно із п. 2 розділу IV Порядку № 221 до початку співбесіди прокурор виконує практичне завдання з метою встановлення комісією його рівня володіння практичними уміннями та навичками.
      Співбесіда проводиться кадровою комісією з прокурором державною мовою в усній формі. Співбесіда з прокурором може бути проведена в один день із виконанням ним практичного завдання (п. 8 розділу IV Порядку № 221).
      Відповідно до п. п. 9, 10, 11 розділу IV Порядку № 221 для проведення співбесіди кадрова комісія вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі про:
      1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та їх результати;
      2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг;
      3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора;
      4) інформацію про зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень.
      Фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, у тому числі на визначену кадровою комісією електронну пошту, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Кадровою комісією під час проведення співбесіди та ухвалення рішення без додаткового офіційного підтвердження можуть братися до уваги відомості, отримані від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно).
      Дослідження вказаної інформації, відомостей щодо прокурора, який проходить співбесіду (далі - матеріали атестації), здійснюється членами кадрової комісії.
      Перед проведенням співбесіди члени комісії можуть надіслати на електронну пошту прокурора, яка вказана у заяві про намір пройти атестацію, повідомлення із пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов`язаних з матеріалами атестації. У цьому випадку протягом трьох днів з дня отримання повідомлення, але не пізніше ніж за день до дня проведення співбесіди, прокурор може подати комісії електронною поштою письмові пояснення (у разі необхідності - скановані копії документів).
      Співбесіда полягає в обговоренні результатів дослідження членами комісії матеріалів атестації щодо дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності прокурора, зокрема, з огляду на результати виконаного ним практичного завдання (п. 12 розділу IV Порядку № 221).
      Співбесіда прокурора складається з таких етапів:
      1) дослідження членами комісії матеріалів атестації;
      2) послідовне обговорення з прокурором матеріалів атестації, у тому числі у формі запитань та відповідей, а також обговорення питання виконаного ним практичного завдання;
      Співбесіда проходить у формі засідання комісії (п. 13 розділу IV Порядку № 221).
      Члени комісії мають право ставити запитання прокурору, з яким проводять співбесіду, щодо його професійної компетентності, професійної етики та доброчесності (п. 14 розділу IV Порядку № 221).
      Після завершення обговорення з прокурором матеріалів атестації та виконаного ним практичного завдання члени комісії без присутності прокурора, з яким проводиться співбесіда, обговорюють її результати, висловлюють пропозиції щодо рішення комісії, а також проводять відкрите голосування щодо рішення комісії стосовно прокурора, який проходить атестацію. Результати голосування вказуються у протоколі засідання (п. 15 розділу IV Порядку № 221).
      Залежно від результатів голосування комісія ухвалює рішення про успішне проходження прокурором атестації або про неуспішне проходження прокурором атестації (п. 16 розділу IV Порядку № 221).
      Судами встановлено та не заперечувалося учасниками справи, що позивач успішно пройшов перших два етапи  атестації та був допущений до співбесіди.
      09.12.2019 року позивач на запит від 05.12.2019 року надіслав пояснення на електронну адресу комісії з підтверджуючими документами згідно п. 11 розділу IV Порядку № 221 /т. 1 а.с. 94-104/.
      Також перед проведенням співбесіди з позивачем, яка відбулась 13.12.2019 року, ним, у відповідності до Порядку № 221, виконано практичне завдання.
      Зі змісту оскаржуваного рішення шостої кадрової комісії від 13.12.2019 року "Про неуспішне проходження прокурором" слідує, що підставами для висновку про не проходження атестації позивачем ОСОБА_1 стали висновки комісії про його невідповідність вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, зокрема через наявні обґрунтовані сумніви щодо його професійної компетентності в частині рівня знань законодавства та практики його застосування.
      Разом з тим, відповідно до приписів п. 5 розділу І Порядку № 221 предметом атестації є оцінка:
      1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок);
      2) професійної етики та доброчесності прокурора.
      При цьому, ні Порядок №221, ні Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" не містять чітких критеріїв/показників збирання, дослідження та оцінки інформації, що є необхідною для цілей атестації.
      Так, з аналізу п. 5 та пп. 3 п. 6 розділу І Порядку № 221 можливо прийти до висновку, що встановлення рівня професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок) та перевірка дотримання ним професійної етики та доброчесності  мають різні критерії. Відтак, ухвалюючи рішення про неуспішне проходження атестації з підстав недостатнього рівня професійної компетентності прокурора чи за наявності сумніві в у його доброчесності та професійної етики, комісія має зазначити на чому базуються такі висновки.
      У справі, що розглядається комісією оцінено рівень володіння практичними уміннями та навичками позивача на підставі виконаного письмового практичного завдання.
      Результати попередніх іспитів щодо виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, а також на загальні здібності та навички комісія мала можливість дослідити. Офісом Генерального прокурора долучено до матеріалів справи витяг з переліку варіантів практичних завдань для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурора, затвердженого Генеральним прокурором 27.11.2019 року, із   практичним завданням, яке виконувалося позивачем 13.12.2019 року (т. 1 а.с. 226, 227-229). До матеріалів справи позивачем також долучено правильну відповідь на запитання, надану йому Офісом Генерального прокурора на електронну пошту згідно листа від 24.03.2020 року № 27/3-1350вих-20 (т. 2 а.с. 59, 60-61).  Аналіз вказаних доказів свідчить про те, що ОСОБА_1 практичне письмове завдання виконано правильно, у повному обсязі, відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу України та з урахуванням усіх можливих подій, що в свою чергу вказує на його відповідність вимогам професійної компетенції в частині рівня знань та практичного застосування законодавства.
      Тому будь-які сумніви щодо достовірності попередніх іспитів чи наявності інших недоліків рівня знань у позивача  мають бути вмотивовані кадровою комісією.
      Крім того, а ні в рішенні комісії не зазначено,  а ні до справи відповідачем не долучено доказів щодо наявності інформації, одержаної  в порядку п. п. 9, 10 розділу IV Порядку № 221, які комісією покладено в основу негативного висновку щодо рівня професійної етики та доброчесності прокурор, наявність "обгрунтованого сумніву" нічим не вмотивована.
      Відтак, оскаржуване рішення кадрової комісії щодо ОСОБА_1 критеріям обґрунтованості та безсторонності не відповідає.
      Відповідно до п. 6 розділу V Порядку № 221 рішення кадрових комісій про неуспішне проходження атестації може бути оскаржене прокурором у порядку, встановленому законодавством.
      Отже, відсутність у рішенні, прийнятому за наслідками атестації, мотивів, з яких кадрова комісія дійшла висновку про неуспішне проходження атестації прокурором, слугує підставою для його скасування. У свою чергу, це покладає на кадрові комісії обов`язок обґрунтувати рішення про проходження або не проходження атестації прокурором в такий спосіб, щоб рішення достатнім чином містило мотиви, на яких воно базується.
      Наведене узгоджується із Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та практикою Європейського Суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (ст. 32).
      У рішенні від 10.02.2010 року у справі "Серявін та інші проти України" Європейський Суд з прав людини наголосив, що "... Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9.12.1994 року). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 1.07.2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001 року)."
      З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає правильними висновки  суду першої інстанції щодо відхилення доводів представника Офісу Генерального прокурора з огляду на наявність дискреційних повноважень кадрових комісії та відсутність повноважень суду здійснювати оцінку предмету атестації.
      Слід зауважити, що в частині судового контролю за дискреційними адміністративними актами Європейським Судом з прав людини вироблено позицію, за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (рішення у справі "Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки" від 31.07.2008 року, рішення у справі "Брайєн проти Об`єднаного Королівства"  від 22.11.1995 року,  рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру" від 21.07.2011 року,  рішення у справі "Путтер проти Болгарії" від 02.12.2010 року).
      Крім того, виходячи з практики Європейського Суду з прав людини, надання правової дискреції органам влади у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права і закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам та порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (рішення у справі "Волохи проти України" від 02.11.2006 року, рішення у справі "Malone v. United Kindom" від 02.08.1984 року).
      З огляду на вказане колегія суддів відхиляє доводи скаржника щодо втручання суду в дискреційні повноваження шостої кадрової комісії.
      Таким чином суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо  наявності підстав для скасування наказу Генерального прокурора про звільнення позивача з посади та органів прокуратури.
      В силу приписів частини 1 статті 235 КЗпП України позивач підлягає поновленню на попередній посаді. Разом з тим, вході розгляду справи встановлено, та не заперечувалося відповідачами про закінчення процедури атестації працівників Генеральної прокуратури України.
      Відповідно до п. 17 Розділу ІІ Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" повторне проходження одним і тим самим прокурором атестації або одного з її етапів забороняється.
      Таким чином, суд позбавлений можливості зобов`язати відповідачів повторно здійснити атестацію або прийняти інше рішення.
      Відповідно до ст. 8 Конституції України та ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
      Згідно з ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
      Нормами ч. 2 ст. 5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч. 1 ст. 235 та ст. 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
      Відповідно до абз. 2 п. 19 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів", розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
      У випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з  нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується (ч. 3 ст. 36 КЗпП). При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві,  де  збереглося його попереднє місце роботи.
      Згідно з п. 18 вказаної Постанови Пленуму Верховного суду України при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.
      У випадку, коли працівника звільнено без законних підстав або з порушенням встановленого порядку, але поновити його на роботі неможливо внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, суд визнає звільнення неправильним і зобов`язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника) виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (ч. 2 ст. 235  КЗпП України).
      Виходячи зі змісту п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України та обставин справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неможливість поновлення ОСОБА_1 на посаді в Генеральній прокуратурі України, у зв`язку з реорганізацією останньої в Офіс Генерального прокурора.
      Отже в цьому випадку збереження місця роботи можливе лише в новоутвореній установі. А, оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність та скасування наказу Генерального прокурора про звільнення позивача з посади у Генеральній прокуратурі України, а також протиправності рішення кадрової комісії, яке є підставою для переведення до Офісу Генерального прокурора, порушені права позивача, відповідно до вимог ч. 2 ст. 40 та ч. 1 ст. 235 КЗпП України, суд відновив шляхом поновлення позивача на рівнозначній посаді з 25.12.2019 року.
      Разом з тим, висновок суду першої інстанції, наведений в мотивувальній частині рішення щодо поновлення прав позивача шляхом поновлення позивача на рівнозначній посаді з 25.12.2019 року "з урахуванням вимог з проходження атестації" колегія суддів вважає некоректним, оскільки питання проходження атестації після поновлення на посаді може вирішуватись виключно у відповідності до приписів Закону, якими врегульовано порядок такого проходження.
      Частиною 2 ст. 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
      Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 року у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.
      Постановою Кабінету Міністрів України від 8.02.1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (Порядок № 100).
      Відповідно до п. 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
      У п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" №13 від 24.12.1999 року зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.
      Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
      Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
      Зі змісту довідки Офісу Генерального прокурора від 27.03.2020 року, загальна сума заробітної плати за останні два повні місяці проходження служби позивача становить 76253,48 грн., у тому числі за 22 дня жовтня 2019 року - 37903,24 грн., за 21 день листопада 2019 року - 38350,24 грн. (т. 2 а.с. 68-69).
      Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становить 1773,34 грн.
      Разом з тим, суд першої інстанції припустився помилки у визначені розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, застосувавши при його обрахунку постанову Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 року №1155 "Про умови оплати праці прокурорів", (набрала чинності 16.01.2020 року), якою затверджено посадові оклади прокурорів Офісу Генерального прокурора, також судом невірно визначено кількість днів вимушеного прогулу та невірно розраховано грошовий розмір такого середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
      На думку колегії суддів, поновивши ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді рівнозначній посаді начальника відділу з питань добору та переведення прокурорів управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 25.12.2019 року, суд першої інстанції безпідставно застосував у розрахунку розміру його середньоденного заробітку положень постанови КМУ №1155, оскільки вказаною постановою нові посадові оклади застосовуються для прокурорів, які обіймають відповідні посади. Колегія суддів вважає, що  в межах цього спору поширення постанови КМУ №1155 на спірні правовідносини є передчасним, позаяк коригування посадового окладу на коефіцієнт підвищення  відбувалося вже після звільнення позивача з посади, яку він обіймав у Генеральній прокуратурі України.
      Судом апеляційної інстанції встановлено, що тривалість вимушеного прогулу позивача становить 76 робочих днів (у грудні 2019 року - 4 робочих дні, а саме: 226.12, 27.12, 30.12 та 31.12. 2019 року; у січні 2020 року - 21 робочий день, у лютому - 20 робочих днів, у березні - 22 робочих дні, у квітні - 9 робочих днів). Середньоденна заробітна плата позивача становить 1773,34 грн., отже за час вимушеного прогулу на користь позивача належить стягнути 136547, 18 грн.  = (76*1773,34 грн).
      Відтак, в цій частині судове рішення належить змінити.
      Інші доводи апеляційної скарги, висновків суду першої інстанції не спростовують.
      Відносно інших тверджень апелянта у розглядуваній адміністративній справі, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
      Згідно з частиною другою статті 6 КАС України та статті 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
      У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010р. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
      Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
      Відтак, інші, зазначені скаржником в апеляційній скарзі твердження, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на трактуванні фактичних обставин справи, норм матеріального і процесуального права, не впливають та формування висновків адміністративного суду в межах заявлених позовних вимог, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
      Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
      П О С Т А Н О В И В:
      апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити  частково.
      Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 13 квітня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Генерального прокурора, Шостої кадрової  комісії про визнання протиправним та скасування індивідуального акту, поновлення на роботі, стягнення коштів змінити в частині визначення розміру середнього заробітку, який належить стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 25.12.2019 року по 13.04.2020 року, вказавши суму до стягнення 134773 (сто тридцять чотири тисячі сімсот сімдесят три гривні) 84 коп без урахування податків, зборів та обов`язкових відрахувань.
      В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
      Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
      Постанова суду складена в повному обсязі 12 серпня 2020 року.
      Головуючий
      Кузьменко Л.В.
      Судді
      Совгира Д. І.  Франовська К.С.
      Джерело: ЄДРСР 90950712
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      19 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 761/35141/17
      Провадження № 14-474цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії по зміні черговості кредиторських вимог, за касаційною скаргою Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року, ухвалене суддею Осауловим А.А., та постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року, прийняту у складі суддів Приходька К.П., Таргоній Д.О., Ігнатченко Н.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - уповноважена особа Фонду), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії по зміні черговості кредиторських вимог з 7 черги до 2 черги акцептованих вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі -ПАТ «КБ «Надра»).
      2. Позов мотивовано тим, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 2645 грн 88 коп., суму індексації компенсації за роботу в вихідні дні в розмірі 1 542 грн 54 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 338 672 грн 64 коп.
      3. У зв`язку з ліквідацією ПАТ «КБ «Надра», позивач 08 липня 2015 року звернулась до уповноваженої особи Фонду із заявою про задоволення вимог на загальну суму 342 861 грн 06 коп. як кредитора, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (2 черга).
      4. Листом Уповноваженої особи Фонду від 19 листопада 2015 року позивача повідомлено, що її визнано кредитором ПАТ КБ «Надра». Разом з тим належні від ПАТ КБ «Надра» грошові суми були включені до різних черг кредиторських вимог, зокрема кредиторські вимоги по виплаті компенсації за роботу у вихідні та неробочі дні та компенсації втрати частини заробітної плати внаслідок порушення строків її виплати було включено до 2 черги, а вимоги в частині компенсаційної виплати за порушення права на оплату праці (середній заробіток за час затримки розрахунку) у розмірі 338 672 грн 64 коп. - до 7 черги.
      5. Позивач вважає такі дії відповідача щодо віднесення частини її кредиторських вимог до 7 черги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вимогам Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця», статті 124 Конституції України та статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо обов`язковості судових рішень, у зв`язку з чим просила задовольнити її позов.
      Короткий зміст судових рішень
      6. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року, залишеним без зміни постановою Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним включення уповноваженою особою Фонду кредиторських вимог ОСОБА_1 на суму 338 672 грн 64 коп. до ПАТ «КБ «Надра» до 7-ї черги у реєстрі акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра». Зобов`язану уповноважену особу Фонду змінити черговість кредиторських вимог ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Надра» на суму 338 672 грн 64 коп., стягнутих згідно з рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, до кредиторських вимог другої черги у реєстрі акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра». Розподілено судові витрати.
      7. Судові рішення мотивовані тим, що зобов`язання ПАТ «КБ «Надра» перед позивачем виникли до початку процедури ліквідації, рішенням суду на користь останньої стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку і ці вимоги згідно з пунктом 2 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» входять до другої черги кредиторських вимог як вимоги щодо виплати заробітної плати.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 14 грудня 2018 року уповноважена особа Фонду Стрюкова І.О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , посилаючись при цьому на те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку входить у структуру заробітної плати, тому помилково вважали, що вимоги позивача до банку про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають зарахуванню до другої черги акцептованих вимог кредиторів банку.
      Доводи інших учасників справи
      9. 30 січня 2019 року надійшов відзив від ОСОБА_1 на касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення без змін.
      10. 4 липня 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернувся з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      11. Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу з Шевченківського районного суду м. Києва.
      12. 07 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. 02 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      14. 12 листопада 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про відвід суддів Ткачука О.С., Ситнік О.М., Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. на підставі пункту 5 частини першої статті 36 та статті 37 ЦПК України.
      15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про відвід суддів Великої Палати Верховного Суду відмовлено.
      Короткий виклад обставин справи
      16. Судами встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 2645 грн 88 коп., суму індексації компенсації за роботу в вихідні дні в розмірі 1 542 грн 54 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 338 672 грн 64 коп.
      17. У зв`язку з ліквідацією ПАТ «КБ «Надра», ОСОБА_1 08 липня 2015 року звернулась до Уповноваженої особи Фонду із заявою про задоволення вимог на загальну суму 342 861 грн 06 коп. як кредитора, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (2 черга).
      18. Листом Уповноваженої особи Фонду від 19 листопада 2015 року позивача повідомлено, що її визнано кредитором ПАТ «КБ «Надра». Разом з тим належні від ПАТ «КБ «Надра» грошові суми були включені до різних черг кредиторських вимог, зокрема кредиторські вимоги по виплаті компенсації за роботу у вихідні та неробочі дні та компенсації втрати частини заробітної плати внаслідок порушення строків її виплати було включено до 2 черги, а вимоги в частині компенсаційної виплати за порушення права на оплату праці (середній заробіток за час затримки розрахунку) в розмірі 338 672 грн 64 коп. - до 7 черги.
      19. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилалася на те, що середній заробіток за час затримки розрахунку входить до фонду заробітної плати, тому її вимоги в частині виплати цього заробітку мають бути включені до 2 черги
      20. Позивач вважає такі дії відповідача щодо віднесення частини її кредиторських вимог до 7 черги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вимогам Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця», статті 124 Конституції України та статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо обов`язковості судових рішень, у зв`язку з чим просила задовольнити її позов.
      Позиція Верховного Суду
      21. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
      22. Статтею 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      23. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
      24. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
      25. Водночас відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні.
      26. При цьому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема компенсація працівникам втрат частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці».
      27. До такого правового висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).
      28. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
      29. Зважаючи на наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що присуджений до стягнення за рішенням суду середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні підлягає задоволенню відповідно до пункту 7 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в сьому чергу.
      30. Аналогічний висновок щодо черговості задоволення вимог кредитора до боржника, який перебуває у стадії ліквідації, про відшкодування сум, передбачених статтею 117 КЗпП України, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), відступати від якої немає підстав.
      31. Отже, уповноважена особа Фонду правомірно включила вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до сьомої черги вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра». Відтак, позов ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим та таким, що задоволенню не підлягає.
      32. Наведеного суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та безпідставно вважали, що вимоги позивача про стягнення сум, передбачених статтею 117 КЗпП України, підлягають включенню до другої черги вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра».
      33. Ураховуючи викладене, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
      Щодо судових витрат
      34. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      35. Частиною першою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      36. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , судові витрати покладаються на неї.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни задовольнити.
      Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року скасувати, ухвалити нове рішення у справі.
      У задоволенні позову ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії по зміні черговості кредиторських вимог відмовити.
      Стягнути з ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ), на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Стрюкової Ірини Олександрівни (ЄДРПОУ 20025456, адреса: 04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 15) сплачені ним суми судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 920 (одна тисяча дев`ятсот двадцять) гривень та касаційної скарги - у розмірі 2 560 (дві тисячі п`ятсот шістдесят) гривень.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      В.І. Данішевська Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90021622