ЕСПЧ: подборка решений относительно гарантий адвокатской деятельности


Recommended Posts

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод захищає не лише конфіденційність будь-якої «кореспонденції» між особами, а передбачає посилений захист обміну інформацією між адвокатами і клієнтами.

Європейський Суд з прав людини опублікував аналітичний огляд практики «Привілеї юридичної професії», що містить низку рішень стосовно прав адвокатів і гарантій адвокатської діяльності у розумінні Конвенції основних прав і свобод.

Зокрема, наведено заяви до суду та прийняті рішення, відповідно до яких встановлено порушення Конвенції при перехопленні повідомлень, прослуховуванні та таємному нагляді (перехоплення інформації, якою обмінюються адвокаті і клієнт), моніторингу телефонних ліній юридичних компаній, таємному спостереженні за юристами та правозахисниками, а також визнано обмеження щодо розголошення таємної інформації захисникам та права на справедливий суд.

В огляді також наводяться рішення щодо обшуків та виїмок документів в офісах та помешканнях адвокатів у декількох європейських країнах, зокрема у Франції.

Український переклад документа здійснили перший проректор Вищої школи адвокатури Олександр Дроздов та помічник першого проректора Вищої школи адвокатури Олена Дроздова.

Розкриття банківських документів у кримінальних провадженнях

Бріто Ферріньо Бексіга Вілла-Нова проти Португалії

http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5241113-6502308

1 грудня 2015 року

Заявник у цій справі скаржилася, що її банківські виписки були переглянуті в ході кримінального провадження у зв'язку з податковим шахрайством, порушеного проти неї. Вона стверджувала про порушення правил професійної конфіденційності, обов'язкових для неї через її професію адвоката.

Беручи до уваги відсутність процесуальних гарантій та ефективного судового контролю за скаргами, Суд вирішив, що влада Португалії не змогла встановити справедливий баланс у цій справі між вимогами загального інтересу та вимогами захисту права заявника на повагудо її приватного життя. Відповідно Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції. Суд зазначив, зокрема, що перегляд банківських виписок заявника становив втручання у її право на повагу до професійної таємниці, яка належить до сфери приватного життя. Він також зазначив, що провадження щодо скасування професійної таємниці було проведено без участі заявниці, яка в свій час не змогла подати свої заперечення. Крім того, і всупереч вимог внутрішнього законодавства, в ході цього процесу не було витребувано думки Спілки юристів. Суд також встановив, що не була виконана вимога ефективного контролю, передбачена статтею 8 Конвенції.

Перехоплення повідомлень, прослуховування телефону та таємний нагляд

Перехоплення нотаток, якими обмінюються адвокат з клієнтом

Заява на розгляді

Асоціація адвокатів Бреста та Лоран проти Франції (заява № 28798/13)

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-157296

Заява була передана уряду Франції 26 серпня 2015 року

Ця справа стосується обміну нотатками між заявником-адвокатом та його клієнтами, які перебували під наглядом поліції, поки чекали результатів обговорень у своїй справі. Заявник вручив нотатки усім своїм клієнтам, які начальник конвою перехопив і прочитав перед їх поверненням. Заявник скаржився на порушення його права на кореспонденцію з його клієнтами.

Суд повідомив про звернення французький уряд та поставив сторонам питання відповідно до статті 8 (право на повагу до кореспонденції) Конвенції.

Моніторинг телефонних ліній юридичних компаній

Копп проти Швейцарії

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58144

25 березня 1998 року

У цій справі йдеться про постановлення на "прослуховування" (підключення з метою прослуховування телефонних розмов) телефонних ліній адвокатської контори за розпорядженням генерального прокурора порушило право на повагу до приватного життя. Так. заявник, пан Ханс В. Копп (Hans W. Kopp), громадянин Швейцарії, колишній адвокат, 1931 року народження, проживає в м Цюріху. Його дружина була членом швейцарського уряду - Федерального ради - як глава Федерального департаменту по справах правосуддя і поліції. Вона була змушена вийти зі складу Федерального ради і подати у відставку за підозрою в передачі секретних відомостей заявнику, який використовував їх на користь одного з клієнтів його контори. але проведене згодом розслідування показало безпідставність цих звинувачень. В ході слідства, на вимогу генерального прокурора Конфедерації голова обвинувальної палати Федерального суду розпорядився 23 листопада 1989 року про підключенні з метою прослуховування до телефонних ліній заявника. В розпорядженні уточнювалася необхідність "ігнорувати" розмови, що ведуться заявником в якості адвоката. Прослуховування телефонних розмов було перервано 11 грудня 1989 року, коли з'ясувалася безпідставність підозр щодо заявника та його дружини. Листом від 9 березня 1990 року заявник був сповіщений про прослуховування його телефонних ліній і надалі знищення всіх зроблених при цьому записів.

Скарга на прослуховування його телефонних ліній, подана заявником до Федерального департамент у справах правосуддя і поліції було відхилено 2 листопада 1992 року. Тоді він вже в адміністративному порядку звернувся з оскарженням до Федеральної ради і, в рамках адміністративного права, подав скаргу до Федерального суду. В обох випадках він посилався на положення федерального кримінально-процесуального закону, що забороняє підключення з метою прослуховування до телефонних ліній адвокатів. Скарга, подана в адміністративному порядку, була відхилена 30 червня 1993 р а оскарження, подане в рамках адміністративного права, - 8 березня 1994 року.

З точки зору Суду, яке ґрунтується на своїй судовій практиці, телефонні дзвінки, які виходять із робочих приміщень і входять до них, як це було у випадку з адвокатською конторою, можуть включатися в поняття "особисте життя" і "кореспонденції", згадані в статті 8.1 ЄКПЛ. Перехоплення телефонних дзвінків становить "втручання органів державної влади "в сенсі статті 8.2 ЄКПЛ. Подібне втручання порушує статтю 8 ЄКПЛ, за винятком випадків, коли це "передбачено законом", переслідує одну або кілька законних в сенсі статті 8.2 ЄКПЛ цілей і, більш того, коли воно є "необхідним у демократичному суспільстві" для їх досягнення. Вираз "згідно із законом" передбачає, перш за все, існування у внутрішньодержавному праві підстав для застосування даного заходу. В принципі, Суд не уповноважений висловлювати думку, що суперечить точці зору Федерального департаменту у справах правосуддя і поліції, а також Федеральної ради з питання про відповідність призначеного судом телефонного прослуховування, об'єктом якого став п. Копп, статтям 66, пункт 1, і 77 федерального кримінально процесуального закону. Крім того, Суд не може ігнорувати академічні настанови і судову практику Федерального суду у цій сфері. Коротше, оспорюване втручання мало законні підстави в швейцарському законодавстві.

Проте, вираз "згідно із законом" відноситься також і до якості розглянутого закону: воно вимагає його доступності для зацікавленої особи, яка, крім того, має бути в змозі передбачити його наслідки для себе. В даному випадку, доступність закону не представляє ніяких проблем. Інакша справа з "передбачуваністю" значення і характеру прийнятих в його силу заходів. Таким чином, Суду необхідно було розглянути "якість" правових норм, застосованих в даному випадку до п. Коппа.

Суд зазначив, що гарантії, що забезпечуються швейцарським правом, цілком достатні. Проте, Суд знайшов протиріччя між ясним законодавчим текстом, який захищає професійну таємницю адвоката, що знаходиться під наглядом як третя особа, і діями, що мали місце на практиці в даному випадку. закон не пояснює, яким чином, за яких умов і ким повинен здійснюватися відбір того, що відноситься до специфічних повноважень адвоката, а що відноситься до

діяльності сторонньої юридичної консультації. Перш за все, Суд знайшов дивним той факт, що на практиці виконання цього завдання було доручено працівнику юридичного відділу пошти без нагляду з боку незалежного судді. Як адвокат, заявник не мав жодного захисту, надання якого передбачається верховенством права в демократичному суспільстві. Отже, мало місце порушення статті 8 Конвенції.

Констатація невиконання однієї з вимог статті 8 ЄКПЛ звільняє Суд від необхідності переконатися в дотриманні двох інших містяться в ній вимог.

Прутеану (PRUTEANU) проти Румунії

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-152275

3 лютого 2015 року

Ця справа стосується перехоплення телефонних розмов адвоката та його нездатності оскаржити законність такого заходу та вимагати знищення записів. Заявник скаржився на втручання у його право на повагу до свого приватного життя та кореспонденції.

Суд постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції, виходячи з того, що застосоване втручання було непропорційним щодо переслідуваної  легітимної мети - встановити істину у кримінальному провадженні і, отже, запобігти заворушенню - і заявник не мав ефективних засобів, як того вимагає закон, здатних обмежити таке втручання, яке оскаржується, та таке, що було необхідним у демократичному суспільстві. Суд нагадав, зокрема, про перехоплення розмов між адвокатом та його клієнтом безумовно порушує професійну таємницю, що є основою взаємовідносин довірчого посередництва між адвокатом та його клієнтом.

Версіні-Кампінчі (Versini-Campinchi) та Краснянські (Crasnianski) проти Франції

http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5408161-6766993

16 червня 2016 року

Заявники були адвокатом та його підлеглим колегою. Під час кризи BSE ("Коров’ячого сказу") вони представляли інтереси керуючого директора компанії, яка підозрювалася у порушенні ембарго на імпорт яловичини із Сполученого Королівства. Справа стосується використання в якості доказу в дисциплінарному провадженні щодо другого заявника стенограми телефонної розмови, яку вона мала з клієнтом, що показує, що заявник розкрив інформацію, що становить адвокатську таємницю.

Суд постановив, що не було порушення статті 8 Конвенції стосовно другого заявника, яке визнало, що втручання, про яке йшлося, не було непропорційним відносно легітимної мети, а саме - запобігання заворушенням, і може вважатися необхідниму демократичному суспільстві. Зокрема, було встановлено, що оскільки запис розмови між заявником та її клієнтом ґрунтувався на тому, що її зміст міг би підтвердити припущення, що заявниця сама вчинила злочин, а внутрішні суди переконалися в тому, що запис не порушував прав захисника її клієнта, той факт, що перший був адвокатом останнього не міг становити порушення статті 8 Конвенції по відношенню до  заявника.

Таємне спостереження

Класс та інші проти Німеччини

http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&documentId=695387&portal=hbkm&source=externalbydocnumber&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649

6 вересня 1978 року

У цьому випадку заявники, п'ять німецьких юристів, скаржилися, зокрема, на законодавство Німеччини, що надавало органам влади повноваження контролювати їхню кореспонденцію та телефонні розмови, не зобов'язуючи владу згодом повідомляти їх про вжиті проти них заходи, що виключало можливість оскарження цих заходів у судовому порядку.

Суд постановив, що порушення статті 8 Конвенції не було, оскільки німецький законодавчий орган вважав за доцільне розглянути втручання, яке випливало з оскаржуваного законодавства, з використанням права, гарантованого пунктом 1 статті 8, як необхідного в демократичному суспільство в інтересах національної безпеки та для запобігання заворушень або злочину (пункт 2 статті 8). Суд, зокрема, зазначив, що повноваження таємного нагляду за громадянами, характерні для поліцейської держави, є допустимими за Конвенцією лише в тому обсязі, який суттєво необхідний для захисту демократичних інституцій. Однак відзначаючи, що в даний час демократичні суспільства опиняються під загрозою витончених форм шпигунства та тероризму, внаслідок чого держава повинна мати можливість ефективної протидії таким загрозам, вживати в межах своєї юрисдикції заходи щодо здійснення таємного спостереження за підривними елементами. Суд вважає, що наявність деяких законодавчих актів, що надає повноваження таємного спостереження за поштовою кореспонденцією, поштовими відправленнями та телефонними розмовами, у виняткових випадках є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та/або для запобігання заворушенням або злочинам.

Заяви на розгляді

Centrum För Rättvisa проти Швеції (заява № 35252/08)

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-147946

Заява була передана уряду Швеції 21 листопада 2011 року та 14 жовтня 2014 року

Заявник, некомерційна юридична фірма з громадськими інтересами, скаржиться на шведську державну практику та законодавство щодо заходів таємного нагляду.

Суд повідомив про звернення уряд Швеції та поставив сторонам питання відповідно до статей 8 (право на повагу до приватного життя), 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) та 34 (право на індивідуальну заяву) до Конвенції.

Треттер (Tretter ) та інші проти Австрії (№ 3599/10)

http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-120352

Заява була передана уряду Австрії 6 травня 2013 року

Заявники, які включають адвокатів, скаржаться на поправки до Закону про поліцейські повноваження, які набрали чинності у січні 2008 року та розширили повноваження органів поліції щодо збору та обробки персональних даних.

Суд повідомив про звернення уряд Австрії та поставив сторонам питання відповідно до статей 8 (право на повагу до приватного життя та кореспонденції), 10 (свобода вираження поглядів) та 34 (право на індивідуальну заяву) Конвенції.

10 правозахисних організацій та інші проти Сполученого Королівства (№ 24960/15)

http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5907256-7537826

Заява була передана уряду Сполученого Королівства 24 листопада 2015 року

Заявниками є десять правозахисних організацій, які регулярно контактують, зокрема, з юристами як на національному, так і на міжнародному рівні. Інформація, що міститься в їхніх повідомленнях, часто включає матеріали, які є делікатними та/або конфіденційними.

Справа стосується масового перехоплення зовнішніх повідомлень розвідслужбами Сполученого Королівства та обміну інформацією між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами Америки.

У листопаді 2015 року Суд повідомив про звернення уряд Великобританії та поставив сторонам питання відповідно до статей 6 (право на справедливий суд), 8 (право на повагу до приватного життя і кореспонденції), 10 (свобода вираження поглядів), 14 (заборона дискримінації) та 34 (право на індивідуальну заяву) Конвенції. 7 листопада 2017 року Суд провів слухання у справі.

Асоціація confraternelle de la presse judiciaire проти Франції та 11 інших заяв (№ 49526/15, 49615/15, 49616/15, 49617/15, 49618/15, 49619/15, 49620/15, 49621/15, 55058 / 15, 55061/15, 59602/15 і 59621/15)

Заяви направлені до уряду Франції 26 квітня 2017 року

Ці заяви, подані юристами та журналістами, а також юридичними особами, пов'язаними з цими професіями, стосуються французького Закону про розвідку від 24 липня 2015 року.

Суд повідомив про заяви французький уряд та поставив питання сторонам відповідно до статей 8 (право на повагу до приватного життя та кореспонденції), 10 (свобода вираження поглядів) та 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції.

Обов'язок повідомити про підозри

Мішо проти Франції

6 грудня 2012 року

http://hudoc.echr.coe.int/sites/fra-press/pages/search.aspx?i=003-4185769-4956436

Факти. У липні 2007 року національна Рада адвокатів ухвалила рішення щодо професійних правил, спрямованих на втілення накладених на адвокатів обов’язків щодо боротьби проти відмивання коштів, відповідно до директиви ЄС 2005/60/CE. Відповідно до них, адвокати за певних умов зобов’язані повідомляти органу фінансового контролю (Tracfin) суми коштів їхніх клієнтів, щодо яких вони підозрюють походження злочинним шляхом, наприклад, відмивання коштів. У жовтні 2007 року заявник-адвокат звернувся до Державної Ради (Conseil d’Etat) з проханням про скасування даного рішення. 23 липня 2010 року його заяву було залишено без задоволення.

Право. Стаття 8 Конвенції. Накладений на адвокатів обов’язок повідомляти про підозру, змушуючи надавати адміністративному органу отриману в процесі спілкування з іншою особою інформацію щодо неї, становить втручання в їхнє право на повагу до кореспонденції. Він також становить втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, яке включає професійну чи комерційну діяльність. Звичайно, заявник не стверджує ані що він сам опинився у ситуації, коли був змушений повідомити про таку підозру, ані що його було покарано на підставі оспорюваного регламенту за відмову зробити таке повідомлення. Проте, або він підкоряється регламенту, або ж не підкоряється і підпадає під дисциплінарні санкції аж до викреслення з реєстру. Отже, обов’язок повідомляти про підозру становить «постійне втручання» у реалізацію заявником, у якості адвоката, прав, гарантованих статтею 8.

Обов’язок адвокатів повідомляти про підозру передбачений законом і кодифікований до Монетарного і фінансового кодексу. Закон був доступним і точним щодо переліку діяльності, до якої він застосовується. Маючи за мету боротьбу з відмиванням коштів і пов’язаних з цим злочинів, оспорюване втручання переслідує одну із законних цілей – захист порядку і попередження злочинів.

Обов’язки пильності і повідомлення про підозру випливають з імплементації європейських директив, кодифікованих до Монетарного і фінансового кодексу, що Франція мала здійснити з метою дотримання своїх правових обов’язків, котрі випливають із приєднання до Європейського Союзу. Посилаючись на рішення у справі Bosphorus Airways, Уряд вважає, що необхідно припустити, що Франція дотрималась вимог Конвенції, оскільки вона лише виконувала такі зобов’язання, і оскільки встановлено, що Європейський Союз надає основоположним правам рівноцінний захист, порівняно із захистом, гарантованим Конвенцією. Ця справа відрізняється від справи Bosphorus Airways з двох причин. У даному випадку йдеться про втілення Францією директив, які зобов’язують держав-учасниць щодо результату, якого слід досягти, і залишають їм свободу щодо засобів і форми. Необхідно, отже, встановити, чи у виконанні зобов’язань, що витікали із приналежності до Європейського Союзу, Франція мала можливості для маневру, які могли б стати перешкодою для застосування презумпції рівноцінного захисту. Далі, і головне, оскільки Державна Рада відхилила прохання заявника звернутись до Суду ЄС з преюдиційним питанням, незважаючи на те, що Суд ЄС ще не вивчав питання щодо захищених Конвенцією згаданих прав, а постановила рішення сама, хоча міжнародний механізм контролю за повагою до основоположних прав, в принципі еквівалентний механізму Конвенції, міг би сприяти розширенню потенціалу цього рішення. З огляду на такий вибір і важливість даного питання, презумпція рівноцінного захисту не може застосовуватись. Отже, Суд має висловитись щодо необхідності оспорюваного втручання у розумінні статті 8 Конвенції.

Суд не може заперечувати мотивування рішення Державної Ради від 23 липня 2010 року, яка, підкресливши, що стаття 8 Конвенції захищає «основоположне право на професійну таємницю», вирішила, що підкорення адвокатів обов’язку повідомляти про підозру не становить для нього надмірної загрози з огляду на загальний інтерес, який становить боротьба з відмиванням коштів, і на гарантію, яка полягає у виключенні зі сфери його застосування інформації, отриманої чи здобутої адвокатами під час правничої діяльності, а також отриманої чи здобутої під час юридичного консультування (за винятком випадків, коли юридичний радник бере активну участь у діяльності з відмивання коштів). Професійна таємниця адвокатів не є недоторканною. Необхідно її зважити відносно важливості, яку становить для країн-учасниць боротьба проти відмивання коштів, що мають незаконне походження і можуть служити фінансуванню злочинної діяльності. Директиви ЄС є складовою цього. І хоча кожен адвокат, який залучається до операцій з відмивання коштів, буде нести кримінальну відповідальність, це не скасовує вибір держави або групи держав ухвалити положення-санкції, які вони встановлюють як особливий превентивний механізм. Зрештою, два елементи є вирішальними для оцінки пропорційності оспорюваного втручання. Йдеться перед усім про те, що адвокати підпадають під обов’язок повідомляти про підозру лише у двох випадках. По-перше, коли в рамках професійної діяльності вони беруть участь від імені і за рахунок клієнта в угодах щодо фінансів або нерухомості або діють у якості довірителя. По-друге, коли в рамках професійної діяльності вони допомагають клієнту у підготовці або здійсненні трансакцій стосовно шести визначених операцій*. Отже, обов’язок повідомляти про підозру стосується лише діяльності, віддаленої від довіреної адвокатам місії захисту, яка є основою професійної таємниці, наданої цій професії, і подібної до діяльності представників інших професій, які підпадають під цей обов’язок. Йдеться також про те, що закон встановлює захисний фільтр для професійної таємниці: адвокати передають повідомлення не прямо до Tracfin, а, залежно від випадку, голові колегії адвокатів при Державній Раді і Касаційному суді або керівнику колегії, у якій адвокат зареєстрований. Отже, професійна таємниця, розділена з професіоналом, який не лише підпадає під ті ж деонтологічні правила, але й обраний колегами для забезпечення їх дотримання, не зазнає загрози. Останні передають повідомлення до Tracfin лише після перевірки дотримання умов, зазначених у Монетарному і фінансовому кодексі.

Відповідно, обов’язок повідомляти про підозру, у застосованому у Франції вигляді і з огляду на переслідувану законну мету і на її особливу важливість у демократичному суспільстві, не становить непропорційне втручання у професійну таємницю адвокатів.

Висновок: немає порушення (одноголосно).

(Див. Bosphorus Hava Yolları Turizm ve Ticaret Anonim Şirketi c проти Ірландії [ВП] (№ 45036/98, 30 червня 2005 року, Інформаційне повідомлення № 76)

* Ці операції включають: 1) купівлю і продаж нерухомого майна або комерційних підприємств; 2) управління капіталом, акціями або іншими активами, які належать клієнту; 3) відкриття банківських, ощадних або інвестиційних рахунків; 4) організацію сплати внесків для створення або управління юридичними особами; 5) створення, управління або керівництво юридичними особами; 6) створення, управління або керівництво довірчими товариствами або подібними утвореннями.

Обмеження щодо розголошення таємної інформації захисникам та право на справедливий суд

М. проти Нідерландів (№ 2156/10)

25 липня 2017 року

http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5798692-7377624

Заявник наголошував на порушенні його права на захист через те, що органи прокуратури не надали можливості його адвокату ознайомитися зі змістом відповідних документів, оскільки останні містили інформацію, що відноситься до секретної.

Факти. Заявник, колишній аудіоредактор і  перекладач Служби розвідки і  безпеки Нідерландів (Algemene Inlichtingen — en Veiligheidsdienst — AIVD), був визнаний винним у розголошенні державної се- кретної інформації. Його апеляції не мали успіху. У Європейському суді заявник стверджував, зокре- ма, що кримінальне провадження проти нього пору- шило ст. 6 § 1 та 3 (b), (c), а також (d), тому що AIVD мав вирішальний контроль над доказами у такий спосіб обмежуючи його доступ і доступ національних судів до інформації, яка містилася в документах, та контролюючи її  використання, а також перешкоджаючи йому дати вказівки своєму захиснику та ефективному на- данню доказів свідкам.

Право. Ст. 6 § 1 та 3 (b). Заявник звернувся з проханням розкрити звіт про внутрішнє розслідування AIVD та  відредаговані частини документів AIVD, які містилися в матеріалах справи.

(а) Внутрішнє розслідування AIVD. Національні суди не вважали встановленим, що будь-який звіт дійсно існував. Суд був задоволений тим, що жоден такий документ не знаходився в сторони обвинувачення, і, відповідно, він не міг стати частиною справи, порушеної прокуратурою. Оскільки заявник мав намір опосередковано виразити, що розслідування могло викликати спотворення інформації, Суд відхилив таке припущення як цілком гіпотетичне.

(b) Розголошення документів у  відредагованій формі . Прихована інформація не може будь-яким чином допомогти захисту. Оскільки заявник був обвинувачений у наданні державної секретної інформації особам, які не мали права ознайомлюватись із нею, єдине питання стосовно цих документів полягало в тому, чи складала вона державну таємницю. Докази, на підставі яких заявник був визнаний винним, містили твердження AIVD, які підтверджували, що документи, про які йде мова, були класифіковані як державна таємниця та пояснювали необхідність зберігати в таємниці інформацію, яка містилася в документах. Державна прокуратура з питань боротьби з тероризмом підтвердила, що документи, які містилися у матеріалах справи в кримінальному провадженні, фактично були копіями документів, які вони мали намір представити, і заявник не заперечував це. Інша розбірлива інформація була достатньою для того, щоб захист та національні органи влади провели надійне оцінювання характеру інформації в документах.

Висновок: відсутність порушення (прийняте одно голосно).

Стаття 6 § 1 і 3 (с). Суд допустив певні обмеження, які застосовуються до контактів адвокат-клієнт у справах про тероризм та організовану злочинність. Проте відступ від основного правила дотримання конфіденційності контактів адвокат-клієнт можливий лише за виняткових обставин та за умови існування відповідних та достатніх гарантій проти зловживань. Процедура, за допомогою якої обвинувачення намагається оцінити важливість прихованої інформації для захисту та зважує її з інтересом суспільства в збереженні інформації, не може відповідати вимогам ст. 6 § 1. Заявнику не було відмовлено в доступі до доказів обвинувачення: йому було наказано не розголошувати своєму адвокатові фактичну інформацію, яка повинна була використовуватися для його захисту. Не було жодного втручання в конфіденційність між заявником та його адвокатом. Не був проведений незалежний моніторинг інформації, яка передавалася між заявником та його адвокатом; навпаки, заявникові погрожували переслідуванням у судовому порядку, якщо б він надав адвокату секретну інформацію. Важливим було те, що спілкування між заявником та його захисником не було вільним та необмеженим щодо його змісту, як зазвичай вимагали вимоги справедливого судового розгляду. Суд погодився з  тим, що  правила таємниці були застосовані в  загальному значенні та  не існувало принципової причини, чому вони не  повинні були застосовуватися, коли працівників служби безпеки переслідували в  судовому порядку за  кримінальні злочини, пов’язані з їх роботою. Питання в Суді полягало в тому, як заборона розголошення секретної інформації вплинула на права підозрюваного на захист, як у зв’язку з її розголошенням його адвокатам, так і щодо судового провадження. Генеральний адвокат дав зобов’язання не  переслідувати заявника в  судовому порядку за  порушення його службової таємниці, якщо таке порушення було б обґрунтоване правами захисту, гарантованими ст. 6 Конвенції. Це накладало на заявника тягар прийняття рішення без користування перевагами порад адвоката стосовно жовтень 2017 № 10 (37) 35 Практика ЄСПЛ того, чи розкривати факти, які ще не були зареєстровані в матеріалах справи, і, таким чином, ризикуючи наступним переслідуванням, а адвокат повністю зберігав повноваження в цьому питанні. Суд вважав, що від відповідача неможливо було очікувати серйозних обвинувачень у скоєнні кримінального правопорушення, які могли б без професійної консультації зважити переваги повного розкриття своєї справи його адвокату з ризиком переслідування в судовому порядку. За цих обставин справедливість провадження була безповоротно поставлена під загрозу втручанням у спілкування між заявником та його адвокатом.

Висновок: порушення (прийняте одноголосно).

Стаття 6 § 1 та 3 (d). Захисту не було відмовлено в  можливості проведення перехресного допиту свідків звинувачення з метою перевірки достовірності заяв, зроблених ними раніше під час провадження. Навпаки, справа заявника полягала в тому, що йому було відмовлено в доступі до інформації, у якій були зацікавлені члени AIVD та яка могла б поставити під сумнів його провину. У кримінальних справах існувала цілком законна стратегія захисту викликати сумніви щодо «авторства» злочину, демонструючи, що злочин міг бути скоєний будь-якою іншою особою. Проте це не надавало право підозрюваному на показні вимоги інформації з надією на те, що може виявитись альтернативне пояснення. Докази, на яких національні суди обґрунтовували засудження, містили декілька пунктів, які безпосередньо пов’язували заявника з розголошеними документами та невповноваженими особами, які володіли цими документами. За цих обставин неможливо стверджувати, що національні суди діяли необґрунтовано або довільно, не задовольняючи всі його запити на отримання свідчень або вважаючи, що його захисту не була завдана суттєва шкода умовами, відповідно до  яких ті свідки, у яких не було відмовлено, були допитані.

Висновок: відсутність порушення (прийняте одноголосно).

Стаття 41 Конвенції. Новий судовий розгляд або відновлення провадження в національному суді на вимогу заявника складало відповідне відшкодування; виявлення порушення складає достатньо справедливу сатисфакцію у зв’язку з моральною шкодою.

Обшуки та виїмки, проведені в адвокатських конторах або вдома

Niemietz проти Німеччини

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57887

16 грудня 1992 року

Ця справа стосується обшуку офісу адвоката під час кримінальної справи за за погрози на адресу судді. Заявник скаржився, зокрема, що його право на повагу до його будинку та кореспонденції було порушено.

Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції, встановивши, що втручання, на яке скаржився заявник, не було пропорційним законній метіпереслідування - а саме запобігання злочинності та захист прав інших осіб, що не можна вважати необхідним у демократичному суспільстві. Суд зазначив, зокрема, що, хоча справді було відомо, що правопорушення, у зв'язку з яким здійснювався обшук, включало не лише образу, а й спробу чинити тиск на суддю, не може бути класифікованоне більше ніж другорядне, з іншого боку, ордер був складений у широкому розумінні. Адже в ордері, виданому дільничним судом Мюнхену, йшлося про обшук, щоб знайти та вилучити «документи», що розкривають іншу особу. Тому ті хто проводили обшук, переглянули 4 шафи-картотеки з даними, що мають відношення до клієнтів, а також шість особистих досьє, їх дії повинні були охоплювати як «кореспонденцію», а також і інші матеріали, що можуть підпадати під це поняття в силу статті 8 Конвенції. У низці справ (див. наприклад, рішення у справах Шоненбергер та Дурмаз проти Швейцарії від 20 червня 1988 року та Кемпбелл проти Сполученого королівства від 25 березня 1992 року) Суд навіть не розглядав можливість незастосування статті 8 Конвенції, тому що кореспонденція мала професійний характер. Все вище викладене дає підстави Суду визнати, що обшук в офісі заявника являє собою порушення його прав за статтею 8 Конвенції (пп. 33-34 рішення).  Більш того беручи до уваги природу фактично оглянутих матеріалів, вочевидь, що обшук погрожував професійній таємниці в тій мірі, яка виявилася непропорційною в даних обставинах. У зв'язку з цим Суд нагадав, що посягання на професійну таємницю адвоката може мати наслідки для належного здійснення правосуддя і тим самим порушувати права, які гарантовані статтею 6 (право на справедливий суд) Конвенції. На додаток до цього, супровідний розголос міг негативно вплинути на професійну репутацію заявника в очах як його клієнтів. Так і громадськості загалом.

Тамозіус (Tamosius) проти Сполученого Королівства

http://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-22687

19 вересня 2002 року (ухвала про прийнятність)

Ця справа стосується обшуку офісу адвоката та вилучення матеріалів у контексті розслідування щодо податкового шахрайства щодо деяких його клієнтів. Заявник, зокрема, стверджував, що питання про видачу та виконання ордерів порушує його право на повагу до свого приватного життя та його кореспонденцію. Він стверджував, зокрема, що законодавче визначення адвокатської таємниці було занадто вузьким.

Суд визнав заяву неприйнятною за статтею 8 Конвенції як явно необґрунтовану, виходячи з того, що обшук у цій справі не був непропорційним до законних цілей, а саме запобігання злочинам та заворушенням, так само як економічний добробуту країни, і що до процедури застосовувалися адекватні гарантії. Зокрема, було зазначено, що обшук здійснювався за дорученням, виданим суддею, та під наглядом адвоката, завдання якого полягало у визначенні документів, які підлягали адвокатській таємниці, і їх не слід вилучати. Крім того, беручи до уваги визначення пільг у внутрішньому законодавстві, Суд вважає, що заборона на виїмку документів, що охоплюються адвокатською таємницею, забезпечує конкретну гарантію проти втручання у адвокатську таємницю та здійснення правосуддя з урахуванням того, що виїмка таких документів буладоступна для юридичного оскарження та можливого відшкодування збитків.

Петрі Саллінен (Petri SALLINEN) та інші проти Фінляндії

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-70283

27 вересня 2005 року

Ця справа стосується обшуку приміщень першого заявника (адвоката) та вилучення певних матеріалів. Поліція зберігала копію одного із його жорстких дисків, на якому містилися, зокрема, особисті дані про трьох його клієнтів у відповідний час, які також були заявниками в Суді.

Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції, в якому визнано, що втручання, на яке скаржаться, не було відповідно до закону. У зв'язку з цим він, зокрема, розглянув питання про те, що законодавство Фінляндії не забезпечило належних правових гарантій, оскільки не було чітко визначено обставин, за яких адвокатська таємниця могла бути піддана обшуку та виїмці.

Див. також:Хейно (Heino) проти Фінляндії, рішення від 15 лютого 2011 року.

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-103394

Смірнов проти Росії

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-2663

7 червня 2007 року

Заявник є юристом. У 2000 р. у його квартирі було проведено обшук, і ряд документів і центральний блок його комп'ютера були вилучені. Вони були долучені в якості «речових доказів» по кримінальній справі, в рамках якого заявник діяв як представник відповідача. Він подав скаргу до суду, в якій заявив про порушення прав його клієнта на захист в результаті такого вилучення. Суд скаргу відхилив, пославшись на те, що обшук в його квартирі був обґрунтований, і процедура обшуку порушено не було, а також що наказ про вилучення предметів не підлягав розгляду в судовому порядку. Заявник також подав цивільно-правову скаргу про відшкодування шкоди, яка на цей момент розглянута не була. Заявнику були повернуті записна книжка і деякі документи, крім комп'ютера.

Право. Стаття 8 Конвенції. Обшук в квартирі заявника був законним втручанням у здійснення його прав щодо його житла, яке переслідувало законні цілі забезпечення інтересів громадської безпеки, запобігання злочину та захисту прав і свобод інших осіб. Оскільки сам заявник не перебував під підозрою в скоєнні кримінального злочину, обшук був проведений без достатніх і відповідних підстав або гарантій захисту від втручання в професійну таємницю, і наказ мав виключно широкі формулювання, що дало міліції свободу самостійно визначати, що підлягає вилученню. У наказі про проведення обшуку була відсутня інформація про проведене розслідування, цілі обшуку або підстави, чому обшук в квартирі заявника дозволить отримати будь-які докази вчинення злочину. Судовий перегляд, який мав місце пост фактум, нітрохи не сприяв заповненню прогалин в обґрунтуванні наказу на обшук. В результаті судового розгляду суд встановив обґрунтованість наказу з посиланням на деякі документи без згадки про їхній зміст і ставлення до справи. Більш того, деякі документи після проведеного обшуку, навпаки, з'явилися. Таким чином, внутрішньодержавні органи влади не змогли виконати свій обов'язок по наданню «відповідного і достатнього» обґрунтування для видачі ордера на обшук. В результаті, проведенням обшуку було скоєно замах на професійну таємницю в ступені, що не відповідає якій би то не було законній меті, яку переслідували органи влади.

Висновок: порушення (прийнято одноголосно).

Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Центральний блок комп'ютера заявника утримується російською владою вже більше шести років. Суд почав розглядати дану ситуацію з точки зору права держави здійснювати контроль над користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Утримання речових доказів може бути необхідним в інтересах належного відправлення правосуддя, що було «законною метою» в «загальних інтересах» суспільства. Суд погодився з позицією заявника, що комп'ютер сам по собі не був ні об'єктом, ні інструментом, ні результатом будь-якого кримінального злочину, з чим держава не висловило незгоду. Для проведення розслідування цінною і значущою була інформація, збережена на жорсткому диску. Дана інформація була вивчена слідчим, роздрукована і долучена до справи. У такому випадку суд не вбачає очевидної причини надалі утримувати центральний блок. І ніякої причини не було вказано в рамках внутрішньодержавного процесу. Утримання центрального блоку не тільки викликало особисті незручності заявника, а й перешкоджало здійсненню їм його професійної діяльності, а також мало наслідки для здійснення правосуддя. Таким чином, Росія не змогла знайти «справедливий баланс» між дотриманням загальних інтересів і вимогою захисту спокійного користування заявником його майном.

Висновок: порушення (прийнято одноголосно).

Стаття 13 в сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції. Внутрішньодержавні суди оголосили заяву неприйнятною на тій підставі, що рішення про утримання комп'ютера не підлягало розгляду в судовому порядку. Заявнику було рекомендовано подати скаргу до вищої прокуратуру. Однак подача скарги до вищої прокуратуру не є «ефективним засобу захисту». Що стосується поточного цивільно-правового позову про стягнення збитків, цивільний суд не має компетенцію переглядати законність рішень, прийнятих слідчими в рамках кримінального процесу. Це означає, ефективний засіб захисту інтересів заявника по даній скарзі відсутній.

Висновок: порушення (прийнято одноголосно).

Див також: Алексанян проти Росії, рішення від 22 грудня 2008 року; Колесніченко проти Росії, рішення від 9 квітня 2009 року; Юдицька та інші проти Росії, рішення від 12 лютого 2015 року.

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=003-2592989-2814542

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-92147

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-151037

Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH проти Австрії

16 жовтня 2007 року

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-2473

Факти. Перший заявник був адвокатом та власником і генеральним директором другого заявника - холдингової компанії. Другий заявник був єдиним власником іншої компанії - “Новамед”. Обидві компанії знаходилися в адвокатському офісі першого заявника. На підставі прохання про правову допомогу від італійських органів влади у зв’язку з кримінальним розслідуванням, реґіональний суд видав ордер на обшук головних офісів зазначених компаній. Під час обшуку одна група офіцерів поліції, за присутності першого заявника та представника адвокатського об’єднання, шукала паперові копії файлів, які стосувалися другого заявника та “Новамед”. У випадку, якщо перший заявник заперечував проти ознайомлення на місці з якимось документом, він запечатувався та передавався на зберігання до реґіонального суду, як того вимагав Кримінальний процесуальний кодекс. Усі вилучені та запечатані документи були перелічені в протоколі, підписаному першим заявником та офіцерами поліції. Одночасно, інша група співробітників поліції досліджувала комп’ютерне обладнання першого заявника та копіювала деякі файли на диск. Спеціаліст з ІТ та представник адвокатського об’єднання були присутні нетривалий час під час цієї частини обшуку. Проте протокол про цю частину був складений лише пізніше того ж дня. У ньому зазначалося, що співробітники поліції не зробили повну копію сервера, але провели пошук за іменами двох компаній та підозрюваних у кримінальному провадженні. У подальшому слідчий суддя відкрив у присутності першого заявника документи, які були запечатані. Деякі з них були скопійовані та додані до справи, тоді як інші були повернені першому заявникові на тій підставі, що їх використання порушило б його обов’язок професійної таємниці. Перший та другий заявники оскаржили в національних судах те, що процедура обшуку та вилучення стосовно електронних даних порушила обов’язки першого заявника щодо професійної таємниці. Проте їхні скарги були відхилені.

Право. Обшук та вилучення електронних даних заявників становили втручання у їхнє право на повагу до їхньої “кореспонденції”. Кримінальний процесуальний кодекс містив спеціальні правила щодо вилучення документів і відповідно до практики національних судів ці правила також поширювалися на електронні дані. Обшук та вилучення відповідали правомірній меті запобігання злочинам. Проте, хоча передбачені гарантії були додержані стосовно паперових копій вилучених документів, вони не були додержані стосовно електронних даних. Зокрема, представник адвокатського об’єднання не мав можливості належним чином наглядати за цією частиною обшуку, протокол було складено надто пізно і ні перший заявник, ні представник адвокатського об’єднання не були поінформовані про результати обшуку. Хоча перший заявник не був юридичним представником другого заявника, він виступав в якості юридичного радника багатьох компаній, чиї акції належали другому заявнику. Крім того, електронні дані, що були вилучені, містили загалом ту ж інформацію, що й паперові документи, деякі з яких слідчий суддя повернув першому заявникові як такі, що підлягали професійній таємниці. Тому можна розумно припустити, що вилучені електронні дані також містили таку інформацію. Недодержання працівниками поліції певних процесуальних гарантій, спрямованих на запобігання “свавіллю” та захист професійної адвокатської таємниці, зробило обшук та вилучення електронних даних першого заявника непропорційними до правомірної мети, яка переслідувалася.

Висновок: порушення (чотирма голосами проти трьох).

Стаття 41 Конвенції. 2 500 євро за моральну шкоду.

Ілля Стефанов ( Iliya Stefanov) проти Болгарії

http://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-86449

22 травня 2008 року

У рамках кримінального розслідування за звинуваченням у вимаганні поліція здійснила обшук офісу заявника, адвоката, у присутності двох сусідів. Вони вилучили комп'ютер заявника та всі його гнучкі диски. Розслідування пізніше було припинено, і було видано розпорядження про повернення вилучених речей. Заявник скаржився, зокрема, на незаконність цього обшуку та вилучення.

Суд постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції, коли було встановлено, що обшук порушив професійну таємницю заявника в тій мірі, яка була непропорційною за цих обставин. Хоча Суд був задоволений тим, що ордер на обшук був зумовлений обґрунтованою підозрою та наданий після заяв, зроблених кількома свідками, однак він зазначив, що ордер був складений з надто широкими термінами та дозволив поліції протягом двох місяців тримати комп'ютер заявника, а також всі його гнучкі диски, в яких міститься інформація, що охоплюється професійною таємницею адвокатів. Крім того, було малоймовірно, що сусіди, які не мали юридичної кваліфікації, могли б забезпечити будь-яку ефективну гарантію проти надмірного втручання поліції в професійну таємницю заявника. Оскільки в рамках болгарського законодавства не існувало жодної процедури для того, щоб заявник заперечив законність такого обшуку та арешту або отримав відшкодування,

Суд також визнав, що було порушення статті 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції.

Див. також: Головань проти України, рішення від 5 липня 2012 року.

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-112021

Андре та інший проти Франції

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-1984

24 липня 2008 року

Факти. Адвокатські офіси заявників були обшукані податковими органами в розрахунку на отримання доказів проти компанії-клієнта цих адвокатів, яка підозрювалася в ухиленні від податків. Обшук проводили представники податкової служби в присутності першого заявника, президента адвокатської асоціації і поліцейського. Першому заявникові була вручена копія постанови верховного суду (tribunal de grande instance), яка санкціонує обшук на вимогу податкових органів. Був складений і підписаний присутніми протокол з описом вилучених предметів. Було вилучено 66 документів, включаючи рукописні замітки і документ з рукописним коментарем, складеним першим заявником, щодо яких президент адвокатської асоціації прямо вказав на те, що вони є особистими документами адвоката і як такі абсолютно конфіденційні і не можуть бути вилучені. Перший заявник виступив із запереченнями щодо проведення обшуку і висловив ряд зауважень, які були включені в протокол обшуку. Йому було вручено копії протоколу обшуку і вилучених документів. Заявники подали скаргу, посилаючись на професійну таємницю і права захисту і стверджуючи, що передані клієнтом адвокату документи і листування між ними не можуть бути вилучені, якщо влада не мають на меті отримання доказів причетності адвоката до вказаних злочинів. Вони також заперечували проти відсутності в постанові про обшук прямої вказівки на те, що участь президента адвокатської асоціації або його представника в обшуку є обов'язковим. Касаційний суд відхилив скаргу.

Право. Обшук був проведений в офісах заявників, і вилучення предметів представляло собою замах на їх право на повагу житла. Це втручання було передбачено законом і переслідувало законну мету, а саме, запобігання заворушенням чи злочинам. Однак обшуки і виїмки в адвокатському офісі, безсумнівно, зачіпають професійну таємницю довірчих відносин між адвокатом і його клієнтом, яка витікала з права клієнта не свідчити проти себе. Таким чином, якщо законодавство країни передбачає можливість обшуку адвокатських приміщень, така можливість повинна супроводжуватися спеціальними гарантіями. У цій справі була спеціальна процесуальна гарантія у вигляді присутності президента адвокатської асоціації, членами якої були заявники. Його присутність і зауваження щодо конфіденційності вилучених документів були зафіксовані в складеному протоколі. Однак не тільки був відсутній суддя, що санкціонував обшук, але присутність президента адвокатської асоціації і зроблені ним зауваження не стали на заваді посадовим особам, які проводили обшук, оглянути всі документи, що зберігалися в приміщенні, і вилучити їх. Рукописні замітки першого заявника представляли собою особисті документи адвоката і тому були захищені професійною таємницею. Крім того, постанова про обшук було складено в надзвичайно загальних виразах і просто дозволяло обшуки і виїмки, необхідні для отримання доказів, в місцях, де можуть знаходитися документи та інші джерела інформації, які стосуються передбачуваного ухилення від податків, зокрема в приміщеннях заявників. Це давало податковим і поліцейським органам, які проводять обшук, широкі повноваження по виявленню в приміщеннях заявників, які виступали тільки в якості адвокатів компанії, підозрюваної в ухиленні від податків, документів, які могли підтвердити підозри в ухилянні від податків і використовуватися як докази проти зазначеної компанії. Заявники ніколи не звинувачувалися і не підозрювали в скоєнні злочинів або в співучасті в шахрайстві, скоєному компанією-клієнтом. Таким чином, в рамках податкової перевірки компанії, що була клієнтом заявників, влада провела обшук у заявників виключно тому, що зіткнулися з труднощами в проведенні податкової перевірки, в розрахунку на виявлення бухгалтерських, правових або управлінських документів, які могли підтвердити їх підозри в тому, що компанія ухиляється від сплати податків. У цьому контексті проведені в приміщенні заявників обшук і вилучення документів були сумірні законній меті.

Висновок: порушення (прийнято одноголосно).

Стаття 41 Конвенції. Компенсація моральної шкоди в розмірі 5 000 євро.

Див. також: рішення Ксав'єр Да Сільвейра (XAVIER DA SILVEIRA) проти Франції від 21 січня 2010 р.

http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-3001517-3308746

Робатін (Robathin ) проти Австрії

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-5567

3 липня 2012 року

Як практикуючий адвокат, заявник скаржився на обшук у його офісі та виїмку документів, а також всіх його електронних даних під час кримінального провадження, порушеного проти нього за підозрою в крадіжці, розтраті та шахрайстві щодо його клієнтів. В остаточному підсумку він був виправданий по усіх обвинуваченнях проти нього.

Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції. Він, зокрема, зазначив, що хоча заявник отримав вигоду від ряду процесуальних гарантій, Палата з перегляду справи, до якої було передано справу заявника, надала лише стислі та досить загальні причини, за яких дозволялося обшукати всі електронні дані з адвокатської контори заявника, а не дані, що стосуються виключно відносин між заявником та потерпілими від його можливих злочинів. Зважаючи на особливі обставини, що склалися в адвокатському бюро, слід було б враховувати особливі причини для такого всеосяжного обшуку. За відсутності таких причин Суд встановив, що виїмка та перевірка всіх даних виходили за межі того, що було необхідним для досягнення законної мети, а саме – попередження злочину.

Vinci Construction та GMT Génie Civil and Services проти Франції

http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5055260-6217032

2 квітня 2015 року

Ця справа стосується перевірок та вилучення, які проводили слідчі з Департаменту з питань конкуренції, прав споживачів та запобігання шахрайству в приміщеннях двох компаній. Заявники скаржились, зокрема, на непропорційне втручання у їх права на захист та на право на повагу до житла, приватного життя та кореспонденції, зокрема, щодо конфіденційності відносин адвокат-клієнт, беручи до уваги широкомасштабний та невибірковий характер здійсненої виїмки і відсутність детального опису.

Суд постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції, оскільки перевірки та виїмки, що проводилися в приміщеннях заявників, були непропорційними щодо досягнутої мети, а саме – економічного добробуту країни та запобігання заворушенням або злочину. Зокрема, було зазначено, що гарантії, передбачені національним законодавством, що регулюють перевірки та виїмку, що проводяться у сфері законодавства про конкуренцію, у цій справі не були застосовані практично та ефективно, зокрема, оскільки було відомо, що вилучені документи містять кореспонденцію між адвокатом і його клієнтом, яка підлягала підвищеному захисту. У зв'язку з цим Суд вирішив, що коли судді було запропоновано дослідити обґрунтовані твердження про вилучення спеціально визначених документів, які не мали ніякого відношення до розслідування або підпадали під адвокатську таємницю, він повинен був прийняти рішення щодо того, що з ними станеться після проведення детального обстеження та конкретного огляду пропорційності, а згодом - призначити їх повернення, де це необхідно.

Суд також визнав, що у цій справі було порушено пункт 1 статті 6 (право на справедливий суд), оскільки заявники не мали змоги подати повну скаргу щодо рішення про надання дозволів на перевірки та виїмку.

Sérvulo&Associados – Sociedade de Advogados, RL проти Португалії

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=003-5160398-6379496

3 вересня 2015 року

Ця справа стосується обшуку офісів юридичної фірми та вилучення комп'ютерних файлів та повідомлень електронної пошти під час розслідування підозр в корупції, придбанні забороненої долі участі та відмиванні грошей у зв'язку з закупівлею урядом Португалії двох підводних човнів від німецького консорціуму.

Суд постановив, що порушення статті 8 Конвенції не було. Він виявив, що, незважаючи на обсяги ордерів на обшук та виїмку, гарантії, надані заявникам проти зловживань, свавілля та порушення службової таємниці, були адекватними та достатніми. Отже, операції з обшуку та виїмки не призвели до непропорційного втручання у легітимну мету, а саме – запобігання заворушень або злочинам.

Суд, зокрема, зазначив, що після перегляду комп'ютерних файлів та електронних листів, які були вилучені, слідчий суддя Центрального кримінального слідчого суду наказав видалити 850 записів, які він вважав приватними підпадали під професійну таємницю або не мали безпосереднього відношення до справи. Суд не бачить підстав для сумніву в оцінці, зробленій суддею, який втрутився для перевірки законності операцій з обшуку та виїмки, і особливо для захисту адвокатської таємниці. Крім того, у відповідь на заперечення заявників про те, що комп'ютерні записи, що були вилучені, не були їм повернені, Суд зазначив, що оригінали були віддані і що не було ніяких зобов'язань по поверненню копій, які могли зберігатися протягом строку давності за ці злочини.

 Lindstrand Partners Advokatbyrå AB проти Швеції

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-169654

20 грудня 2016 року

Ця справа стосується обшуку, проведеного у приміщенні заявника – юридичної фірми податковим агентством під час проведення аудиту, який проводивсяв двох інших компаніях. Податкове агентство підозрювало, що значні суми грошей були захищені від оподаткування в Швеції через нелегальні операції між клієнтською компанією заявника та швейцарською компанією. Заявник скаржився, зокрема, на те, що права на приватність фірми порушувались через те, що Податкове агентство отримало доступ до обшуку його приміщень та вилучення дисків даних, які нібито належали цій фірмі.

Суд постановив, що порушення статті 8 Конвенції не було, оскільки було встановлено, що обшук офісу заявника не був непропорційним щодо законної мети, а саме – економічного добробуту країни. Зокрема, було зазначено, що жоден матеріал, який було вилучений або скопійований Податковим агентством, не становив інформації, що підлягала професійній таємниці.

Проте Суд постановив, що було порушено статтю 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції у поєднанні зі статтею 8, оскільки заявник був позбавлений правового статусу у провадженні щодо дозволу на обшук його приміщень і, таким чином, не мав доступу до будь-яких засобів юридичного захисту для подачі своїх заперечень проти обшуку.

Заява на розгляді

Тухеява (TUHEIAVA) проти Франції (№ 25038/13)

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-157327

Заява, передана французькому уряду стосовно даної справи, стосується візиту до адвокатської практики заявника, здійсненого Президентом Асоціації адвокатів Папейте, з метою перевірки існування такої практики та перевірки рахунків. Подальше дисциплінарне провадження щодо заявника було порушено за невиконання останнім своїх податкових зобов'язань, і його тимчасово було відсторонено від практики. Заявник стверджує, що цей візит у його відсутність порушив його право на повагу до його житла. Він також скаржиться на використання в дисциплінарному провадженні висновків, отриманих під час візиту.

Суд повідомив про звернення французький уряд та поставив сторонам питання відповідно до пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд) та 8 (право на повагу до приватного життя та житла) Конвенції.

FS_Legal_professional_privilege_ENG.pdf

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      24 листопада 2020 року
      м. Київ
      Справа № 908/137/18
      Провадження № 12-106гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Сімоненко В. М., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
      скаржника - ОСОБА_1 (представник адвокат Бєлкін Л. М.)
      позивачів - ОСОБА_2 (особисто та його представники адвокати Черник Ю.Ф. та Бєлкін Л. М.), ОСОБА_3 (представник адвокат Кологойда О. В.),
      відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД»(представник адвокат Перцев Д. П.)
      третіх осіб - ОСОБА_4 (особисто), Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Дніпроенерго» (представник адвокат - Круть Є. Ю.), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (представники адвокати Козирицька В. О., Назарчук І. Р.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року (головуючий Дідиченко М. А., судді Пономаренко Є. Ю., Руденко М. А.)та рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року(суддя Пукшин Л. Г.) у справі № 908/137/18 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» (далі - ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - ОСОБА_4 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Дніпроенерго» (далі - ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго», Товариство), Публічного акціонерного товариства «Національний депозитарій України» (далі - ПАТ «Національний депозитарій України»), Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» (далі - ПАТ «ПУМБ»), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - Комісія), ДТЕК ХОЛДИНГЗ ЛІМІТЕД (DTEK HOLDINGS LIMІTED), ДТЕК ЕНЕРДЖІ Б.В. (DTEK ENERGY B.V.), ДЖІ. ПІ. ЕЛ. ІНДЖЕН ПАУЕР ЛІМІТЕД (GPL INGEN POWER LIMITED), ДТЕК ОЙЛ ЕНД ГАЗ Б.В. (DTEK OIL&GAS B.V.), Приватного акціонерного товариства «Українська акціонерна страхова компанія АСКА», Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ЕНЕРГО», Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія АСКО-ДОНБАС ПІВНІЧНИЙ», Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля», Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу», про визнання правочину недійсним.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У січні 2018 року ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 звернулися до господарського суду з позовом до ТОВ «ДТЕК Пауер трейд» про визнання недійсним правочину щодо зобов`язання акціонерів ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго» продати прості акції на вимогу відповідача відповідно до публічної безвідкличної вимоги про придбання акцій у всіх власників акцій Товариства від 06 грудня 2017 року № 14.
      1.2. Позов мотивований тим, що правочин щодо обов`язкового викупу акцій Товариства, вчинений на підставі статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства», є неправомірним та здійснений на порушення норм Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), оскільки встановлений зазначеною нормою механізм примусового викупу акцій міноритарних акціонерів (далі - процедура сквіз-аут) є дискримінаційним відносно міноритарних акціонерів (особливо для працівників корпоратизованих підприємств, що набули акції у процесі їх приватизації) і не відповідає конституційним засадам, а саме щодо дії в Україні принципу верховенства права, відповідно до якого Конституція України має вищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Також позивачі зазначили, що спірний правочин був укладений з порушенням принципу вільного волевиявлення.
      1.3. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що положення статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є чинними, неконституційними не визнавалися, а відтак регулюють відповідні суспільні відносини та підлягають застосуванню.
      2. Фактичні обставини справи, установлені судами
      2.1. У листі ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» від 06 грудня 2017 року № 14, адресованому наглядовій раді Товариства, викладено публічну безвідкличну вимогу про придбання акцій в усіх власників акцій Товариства, код за ЄДРПОУ 00130872, місцезнаходження: м. Запоріжжя, вул. Добролюбова, 20.
      2.2. Вказана вимога разом з повідомленням для акціонерів щодо умов, строків, порядку проведення грошових виплат за акції була отримана позивачами у справі, які на час її вчинення володіли простими акціями Товариства, на підтвердження чого до справи надані копії виписок про операції з цінними паперами станом на 08 грудня 2017 року (обмежена виписка про стан рахунку в цінних паперах ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 ) та за 13 лютого 2018 року (дата переведення акцій з рахунків власників на рахунок заявника вимоги), сертифікат іменних акцій в кількості 30 штук, власником яких є ОСОБА_9 (у зв`язку з непереведенням його акцій у бездокументарну форму).
      2.3. Повідомлення про набуття права власності на значний контрольний та домінуючий контрольний пакет акцій Товариства та інші відомості для акціонерів розміщені на офіційному сайті Товариства, як це передбачено частиною третьою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства».
      2.4. На виконання вимог частини четвертої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» 06 грудня 2017 року відповідачем подано до Товариства публічну безвідкличну вимогу та копію договору рахунка умовного зберігання (ескроу) № 1119/2015-2, укладеного 16 листопада 2017 року між ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» таПАТ «ПУМБ».
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 18 липня 2018 року в задоволенні позову відмовив.
      3.2. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, у якій просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог. До апеляційної скарги приєднались ОСОБА_8 та ОСОБА_1
      3.3. Північний апеляційний господарський суд постановою від 19 грудня 2018 року залишив указану вище апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року у справі № 908/137/18 - без змін.
      3.4. Судові рішення мотивовані тим, що підстави, порядок та умови примусового відчуження акцій визначені законом - статтею 652 Закону України «Про акціонерні товариства»; законом передбачений обов`язок попереднього та повного відшкодування вартості акцій, а тому процедура сквіз-аут не порушує право власності міноритарних акціонерів та принцип законності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. Не погодившись з постановою Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року та рішенням Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 та ОСОБА_1 звернулися з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просили скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.
      4.2. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, неправильно витлумачили Конституцію України, не застосували норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
      4.3. Скаржники вважають, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків щодо відповідності процедури сквіз-аут, установленої Законом України «Про акціонерні товариства», положенням статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції і помилково не застосували частину шосту статті 11 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      4.4. Скаржники зазначають, що суди першої та апеляційної інстанцій взяли до уваги лише доводи відповідача і не надали належної оцінки майже всім аргументам позивачів, чим порушили принцип рівності сторін перед законом і судом, а також часину п`яту статті 236 ГПК України. Зокрема, в рішеннях відсутні мотивування або побіжно надані мотивування на аргументи позивачів щодо: принципу вільного волевиявлення, концепції припинення права власності тільки за рішенням суду, відсутності доказів у відповідача про наявність суспільного інтересу, обраного позивачем способу захисту, а також невходження до складу українського законодавства Директиви № 2004/25/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу від 21 квітня 2004 року про заявки та пропозиції ціни поглинання (далі - Директива про поглинання).
      4.5. Скаржники посилаються на нерелевантне цитування в судових рішеннях рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), унаслідок чого судами попередніх інстанцій не було виконано обов`язку провести на належному рівні оцінку всіх обставин і фактів у цій справі.
      4.6. Скаржники вважають, що суд апеляційної інстанції прийняв до розгляду відзиви відповідача та третіх осіб, не перевіривши дотримання прав усіх учасників процесу на отримання процесуальних документів (відзивів), що є порушенням статей 135, 262, 263 ГПК України.
      4.7. Крім того, скаржники вказують, що спірний правочин вчинений з порушенням вимог статті 8, частин п`ятої та сьомої статті 65 Закону України «Про акціонерні товариства» при визначенні ціни обов`язкового продажу акцій, а також зазначають про відсутність у відповідача права діяти від імені власників домінуючого контрольного пакета акцій.
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. ТОВ «ДТЕК Пауер трейд» надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з мотивів дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
      5.2. Комісія надала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що положення статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є чинними, неконституційними не визнавалися, а відтак регулюють відповідні суспільні відносини та підлягають застосуванню.
      5.3. Також надійшли пояснення щодо касаційної скарги від третьої особи - ОСОБА_4 , в яких останній зазначив, що при вирішенні спору має бути застосовано норму частини третьої статті 203 ЦК України, оскільки у спірних правовідносинах було порушено принцип вільного волевиявлення учасників правочину. Крім того наголошує, що відсутня юридична визначеність публічної безвідкличної вимоги, та у зв`язку із цим просить задовольнити касаційну скаргу.
      6. Рух касаційної скарги
      6.1. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 07 лютого 2019 року відкрила касаційне провадженнята ухвалою від 02 липня 2019 року на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки можливість поставити під сумнів конституційність Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах» стосовно запровадження статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства», прийнятого на виконання міжнародних зобов`язань України, є виключною правовою проблемою, вирішити яку необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      7.1. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
      7.2. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      7.3. Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
      7.4. Указані норми Конституції України, Конвенції та ЦК України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи своєї власності. При цьому зазначені норми припускають можливість винятку з цього загального правила за умови, коли позбавлення права власності перебачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна).
      7.5. Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити зазначеним нормам Конституції України та Конвенції.
      7.6. Згідно з частиною другою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      7.7. Відповідно до частини другої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      7.8. Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов`язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.
      7.9. 14 червня 1994 року було укладено Угоду про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами. Угода передбачала процес зближення існуючого та майбутнього законодавства України із законодавством співтовариства. Україна зобов`язалася вживати заходи для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведено у відповідність із законодавством співтовариства.
      7.10. 21 березня 2014 року підписано Угоду про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода). Ця Угода була ратифікована Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII і є невід`ємною частиною українського законодавства. Відповідно до статті 480 Угоди додатки і протоколи до цієї Угоди є її невід`ємною частиною.
      7.11. Додатком XXXIV до глави 13 «Законодавство про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит» розділу V «Економічне і галузеве співробітництво» Угоди передбачено, що Україна зобов`язується поступово наблизити своє законодавство до законодавства Європейського Союзу про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит у встановлені додатком терміни. У цьому додатку наведено й Директиву про поглинання. Відповідно до графіка, зазначеного у додатку, положення цієї Директиви повинні бути впроваджені протягом 4 років з дати набрання чинності цією Угодою. Таким чином, Україна відповідно до міжнародного договору взяла на себе зобов`язання з упровадження у своє законодавство положень Директиви про поглинання у строки, визначені в додатку XXXIV до Угоди.
      7.12. Згідно з частиною третьою статті 249 Договору про заснування Європейської Спільноти директива є обов`язковою для кожної держави-члена, якій вона адресована, стосовно визначеного в ній результату, однак залишає державам вибір форми та засобів його досягнення. Директива покладає на держави-члени обов`язок видавати правові акти для досягнення результату, зазначеного в директиві (імплементувати директиву у внутрішнє законодавство). Отже, директиви не є актами, які безпосередньо регулюють відповідні відносини у державах-членах , таке регулювання запроваджується внаслідок імплементації директив у внутрішні правопорядки. Проте обов`язок України з імплементації Директиви про поглинання випливає не з Договору про заснування Європейської Спільноти, не з членства України в Європейському Союзі, а з ратифікованої Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII Угоди, яка встановлює певні міжнародні зобов`язання України.
      7.13. Директива про поглинання регулює відносини за участю акціонерних товариств, усі або частина акцій яких знаходяться в обігу на регульованому ринку. Оскільки ця Директива встановлює лише мінімальні стандарти в цій сфері, то держави можуть поширити її дію і на інші товариства.
      7.14. Згідно з частиною другою статті 15 Директиви про поглинання держави-члени повинні забезпечити, щоб оферент був спроможний вимагати від усіх власників решти цінних паперів продати йому/їй ці папери за справедливою ціною. Держави-члени можуть запровадити таке право у наступних ситуаціях: (а) у разі, якщо оферент володіє акціями, що складають не менше, ніж 90 % капіталу, що дає право голосу та 90 % голосів у компанії-адресата оферти, або (b) у разі, якщо, після прийняття пропозиції, оферент придбав або остаточно зобов`язався придбати цінні папери, що представляють не менше 90 % капіталу адресата оферти, що забезпечує право голосу та 90 % голосів, що були предметом оферти. У випадку, передбаченому пунктом (а), держави-члени можуть встановити вищий поріг, котрий, однак, не може бути вищим, ніж 95 % капіталу, що дає право голосу.
      7.15. Україна виконуючи обов`язки з адаптації її корпоративного законодавства до законодавства Європейського Союзу, запровадила інститути витіснення та примусового продажу (squeeze-out і sell-out). Таке запровадження має більш широкий характер, аніж це передбачено мінімальними стандартами Директиви про поглинання: ці інститути були запроваджені щодо всіх акціонерних товариств, а не тільки тих, акції яких знаходяться в обігу на регульованому ринку; вони були запроваджені не лише у зв`язку із пропозицією про поглинання і після його завершення та стосувалися всіх акціонерних товариств, які на дату набрання чинності Законом України «Про акціонерні товариства» мали серед акціонерів власника домінуючого контрольного пакета акцій акціонерного товариства. Водночас Україна застосувала вищий відсоток володіння акціями (95 %), який надає акціонеру право на сквіз-аут, порівняно з мінімально дозволеним Директивою (90 %).
      7.16. Відповідно до положень статей 85, 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші правові акти. Вони є юридичною формою реалізації повноважень єдиного органу законодавчої влади в Україні.
      7.17. Виконуючи міжнародні зобов`язання України за Угодою, Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах», яким доповнено Закон України «Про акціонерні товариства» статтею 652.
      7.18. Відповідно до частини четвертої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» протягом 90 днів з дня подання повідомлення відповідно до частини другої цієї статті та за умови виконання нею дій, передбачених статтею 65 або 651 цього Закону, особа, яка є власником домінуючого контрольного пакета акцій, або будь-яка її афілійована особа, або уповноважена особа має право надіслати до товариства публічну безвідкличну вимогу про придбання акцій в усіх власників акцій товариства. У разі подання до товариства публічної безвідкличної вимоги всі акціонери акціонерного товариства, крім осіб, що діють спільно із такою особою, та її афілійованих осіб, та саме товариство зобов`язані у безумовному порядку продати належні їм акції цього товариства заявнику вимоги.
      7.19. Відповідно до частини дев`ятої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» заявник вимоги сплачує ціну акцій акціонерам шляхом перерахування грошових сум банківській установі, в якій заявником вимоги відкрито рахунок умовного зберігання (ескроу), бенефіціарами якого є акціонери, у яких придбаваються акції.
      7.20. Зазначеними нормамиЗакону України «Про акціонерні товариства» передбачено примусове відчуження міноритарними акціонерами належних їм акцій на вимогу власників домінуючого контрольного пакета акцій.
      7.21. Запровадження державою зазначеного законодавчого регулювання зумовлено наявністю інтересів суспільства у сталому функціонуванні та розвитку акціонерних товариств, що забезпечує робочі місяця та сплату податків у державі, зростанні інвестиційної привабливості акціонерних товариств, зменшенні корпоративних конфліктів, рейдерства тощо. Зазначене вимагає належного рівня корпоративного управління та мінімізації пов`язаних із цим витрат, необхідних, зокрема, для підтримання інфраструктури, пов`язаної зі скликанням загальних зборів акціонерного товариства або з реалізацією акціонерами своїх інших прав та повноважень.
      7.22. Отже, забезпечення можливості примусового викупу акцій може відповідати інтересам суспільства. Проте ця процедура, як і будь-який інший спосіб примусового відчуження об`єктів права власності, має застосовуватись у виключних випадках задля досягнення легітимної мети та з дотриманням балансу інтересів усіх акціонерів, у тому числі щодо виплати власником домінуючого контрольного пакета акцій компенсацій міноритарним акціонерам у розмірі справедливої вартості належних їм акцій.
      7.23. Власник домінуючого контрольного пакета акцій при прийнятті рішення про примусовий викуп акцій та надісланні відповідної вимоги про придбання акцій повинен мати легітимну мету позбавлення міноритарних акціонерів права власності на належні їм акції, яка підлягає перевірці судом у разі виникнення відповідного спору.
      7.24. Отже, у разі оскарження міноритарними акціонерами процедури примусового відчуження належних їм акцій суд має встановити: 1) чи проводилась ця процедура відповідно до норм закону; 2) чи здійснювалась вона з легітимною метою, а саме чи відповідали мотиви мажоритарних акціонерів суспільним інтересам у запровадженні цієї процедури; 3) чи є запропонована міноритарним акціонерам вартість викупу акцій справедливою, та відповідно, чи дотриманий критерій пропорційності втручання у права позивачів.
      7.25. Критерій пропорційності вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей. Дотримання вказаного критерію передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано розумного балансу між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Одним із важливих елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.
      7.26. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ умови компенсації примусового відчуження активів, згідно з положеннями національного законодавства, є значущими для оцінки того, чи оскаржуваний захід зберігає необхідний справедливий баланс, та особливо для визначення того, чи покладає такий захід непропорційний тягар на особу (власника).
      7.27. У пункті 39 рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» Суд указав, що передання права власності від однієї особи до іншої без сплати суми, яка більш-менш відповідає вартості майна, звичайно становить непропорційне втручання, яке не можна вважати виправданим у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      7.28. З урахуванням викладеного вище, перевіряючи доводи позивачів щодо порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у спірних правовідносинах, суди першої та апеляційної інстанцій мали б установити, чи містить процедура обов`язкового продажу акцій, передбачена статтею 652 Закону України «Про акціонерні товариства», чіткий та прозорий порядок визначення ціни акцій, та чи містять положення Закону України «Про акціонерні товариства» запобіжники проти можливої недобросовісної поведінки власників товариств, які мають можливість занизити вартість акцій під час їх викупу, і, як наслідок, чи здатні встановлені у наведеній нормі умови компенсації, які не повинні створювати непропорційний тягар для міноритарних акціонерів, гарантувати повне відшкодування вартості майна (акцій). Наведене надасть можливість зробити висновок, чи може вважатися визначеною справедливо зазначена у публічній вимозі ціна акцій, за умови, що міноритарний акціонер законом не наділений правом впливати на визначення ціни викупу у нього акцій.
      7.29. Згідно з частиною п`ятою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» ціною обов`язкового продажу акцій визначається найбільша з наступних: 1) найвища ціна акції, за якою заявник вимоги, його афілійовані особи або треті особи, що діють спільно з ним, придбавали акції цього товариства протягом 12 місяців, що передують даті набуття домінуючого контрольного пакета акцій включно з датою набуття; 2) найвища ціна, за якою заявник вимоги, його афілійовані особи або треті особи, що діють спільно з ним, опосередковано набули право власності на акції цього товариства протягом 12 місяців, що передують даті набуття такою особою домінуючого контрольного пакета акцій товариства включно з датою набуття, за умови що вартість акцій товариства, які прямо або опосередковано належать такій юридичній особі, за даними її останньої річної фінансової звітності, становить не менше 90 відсотків загальної вартості активів такої юридичної особи; 3) ринкова вартість акцій товариства, визначена суб`єктом оціночної діяльності відповідно до статті 8 цього Закону станом на останній робочий день, що передує дню набуття заявником вимоги домінуючого пакета акцій товариства.
      7.30. За обставинами справи, на підставі звіту ТОВ «Експерт-аналітик» від 4 жовтня 2017 року ринкова вартість однієї простої іменної бездокументарної акції Товариства в пакеті акцій, що складає не більше 10 % статутного капіталу Товариства, станом на 31 серпня 2017 року була визначена у розмірі 251,14 грн. Водночас ціна придбання акції Товариства компанією ORNEX LIMITED була визначена у розмірі 488,14 грн, і саме ця ціна була визначена наглядовою радою для придбання акцій в порядку статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства». Поряд із цим позивачі стверджують, що середній біржовий курс акцій ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго» на ПАТ «Українська біржа» за період з 30 травня по 30 серпня 2017 року складав 773,70 грн.
      7.31. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що запровадження нормативного регулювання, при якому, залежно від обраного способу визначення ціни акцій, їх вартість може відрізнятися в рази, не може гарантувати отримання міноритарним акціонером в усіх випадках справедливої компенсації за обов`язковий продаж акцій, та відповідно, дотримання у таких відносинах критерію пропорційності втручання у право власності.
      7.32. Частиною дев`ятою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» визначено, що заявник вимоги сплачує ціну акцій акціонерам шляхом перерахування грошових сум банківській установі, в якій заявником вимоги відкрито рахунок умовного зберігання (ескроу), бенефіціарами якого є акціонери, у яких придбаваються акції (їхні спадкоємці або правонаступники, або інші особи, які відповідно до законодавства мають право на отримання коштів). Перерахування всього обсягу грошових сум у порядку, встановленому частиною дев`ятою цієї статті, є належним виконанням заявником вимоги зобов`язання щодо оплати акцій, що придбаваються (абзац другий частини тринадцятої статті 652 цього Закону). Центральний депозитарій цінних паперів протягом трьох робочих днів з дня отримання від товариства інформації про перерахування в повному обсязі грошових сум за акції, що придбаваються заявником вимоги, в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему, здійснює зняття обмеження, встановленого відповідно до частини десятої цієї статті, та забезпечує переведення депозитарними установами прав на відповідні акції з рахунків їхніх власників на рахунок заявника вимоги (абзац перший частини чотирнадцятої статті 652 цього Закону).
      7.33. Тобто процедура примусового викупу акцій відповідно до статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є таким правочином, в якому особа, яка володіє домінуючим контрольним пакетом акцій, може впливати на спосіб визначення ціни акцій та набуває право власності на них унаслідок виконання вимог, визначених зазначеною нормою, тоді як міноритарний акціонер втрачає право власності на акції за відсутності свого волевиявлення, без будь-якого впливу на визначення ціни, та за відсутності законодавчого механізму здійснення спеціального контролю з боку суду або Комісії.
      7.34. Велика Палата Верховного Суду вважає, що запровадження державою спеціальної процедури з примусового відчуження акцій на користь приватних осіб в будь-якому випадку має супроводжуватися встановленням гарантій захисту прав особи, яка позбавляється майна, і такі гарантії мають бути передбаченими саме у цій процедурі.
      7.35. Втім зазначених гарантій для міноритарного акціонера законодавче регулювання спірних правовідносин не містить, а можливість міноритарного акціонера захистити свої права в загальному порядку, визначеному нормами ЦК України, у спосіб пред`явлення вимоги про стягнення з особи, на користь якої відбулося примусове відчуження акцій, грошових коштів у розмірі різниці між визначеною ціною у публічній безвідкличній вимозі та справедливою ціною таких акцій або ж у спосіб визнання недійсним зазначеного правочину, не може вважатися достатньою гарантією захисту прав цього учасника, адже за таких обставин обов`язок доказування справедливої ціни викупу акцій буде здійснюватися вже після фактичної втрати слабшою, в цих відносинах, стороною права власності та супроводжуватись необхідністю понесення останньою значних витрат на проведення оцінки майна товариства, сплату судового збору, витрат на професійну правничу допомогу тощо.
      7.36. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки норма статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» не визначає спеціальних способів захисту прав міноритарних акціонерів права та інтереси яких були порушені примусовим викупом акцій за ціною меншою за їх ринкову вартість, то особи, які вважають, що їх права та інтереси на акції були порушені вчиненням такого правочину, можуть самостійно обирати між визначеними нормативними приписами способами їх захисту. Звідси, обраний позивачами у цій справі спосіб захисту прав є таким, що відповідає приписам статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України.
      7.37. За вказаних обставин, враховуючи, що при визначенні ціни акцій існує ймовірність недобросовісної поведінки особи, яка володіє домінуючим контрольним пакетом акцій, відсутність можливості впливу міноритарним акціонером на визначення ціни акцій при їх відчуженні без його волевиявлення та відсутність спеціального контролю з боку суду або Комісії за процедурою такого визначення до позбавлення міноритарного акціонера права власності на акції, свідчить про те, що у спірних правовідносинах попередні судові інстанції мали б надати оцінку тому, чи була ціна, визначена у безвідкличній вимозі, справедливою, та за наслідком цього встановити, чи було дотримано критерій пропорційності втручання у право власності, і залежно від вказаних обставин вирішити цей спір.
      7.38. Втім, вирішуючи спір у справі, ні суд першої, ні суд апеляційної інстанції не встановлювали зазначених вище обставини, а відтак не з`ясували наявності легітимної мети та справедливої ціни акцій, дотримання чи недотримання критерію пропорційності втручання у право власності у спірних правовідносинах, у зв`язку із чим Велика Палата Верховного Суду вважає передчасними висновки судів про відсутність порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції під час проведення процедури обов`язкового продажу акцій.
      8. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Відповідно до частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      8.2. Таким чином, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, на підставі обставин справи, у межах доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення та постанови у цій справі та про направлення справи на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      8.3. Під час нового розгляду справи судам слід дослідити зібрані у справ докази та встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, щодо здійснення процедури примусового відчуження акцій з легітимною метою та дотримання чи недотримання критерію пропорційності при втручанні у майнові права позивачів, та відповідно, встановити, чи було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції під час проведення процедури обов`язкового продажу акцій.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. За пунктом 2 частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      9.2. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до місцевого господарського суду, розподіл коштів, сплачених за подання касаційної скарги, буде здійснено за результатами вирішення спору в цій справі.
      Керуючись статтями 306, 308, 310, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року у справі № 908/137/18 скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      Ж. М. Єленіна
      Т. О. Анцупова
      О. С. Золотніков
      В. В. Британчук
      В. М. Сімоненко
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      Д. А. Гудима
      В. Ю. Уркевич
      В. І. Данішевська
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 93336732
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 листопада 2020 року
      м. Київ
      Справа № 2а-0770/791/12
      Провадження № 11-1184зва19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Біляр Л. В.,
      представників:
      відповідача - Наталич А. А.,
      третьої особи - Пуленця А. С.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження заяву фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 липня 2013 року (судді Скраль Т. В., Андрійцьо В. Д., Гебеш С. А.), ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2015 року (судді Судова-Хомюк Н. М., Гуляк В. В., Коваль Р. Й.), ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2016 року (суддя Маслій В. І.) у справі № 2а-0770/791/12 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Міністерства фінансів України, третя особа - Кабінет Міністрів України, про визнання протиправним та скасування наказу і
      ВСТАНОВИЛА:
      1. У червні 2010 року фізична особа-підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_1 звернулася до суду з позовними вимогами визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства фінансів України (далі - Мінфін) від 08 травня 2009 року № 650 «Про зупинення дії ліцензій Міністерства фінансів України на провадження організації діяльності з проведення азартних ігор» (далі - Наказ № 650).
      Вимоги позову мотивувала тим, що 26 червня 2006 року вона оплатила й отримала ліцензію Мінфіну на організацію діяльності з проведення азартних ігор (діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах) серії НОМЕР_1 зі строком її дії з 17 травня 2006 року по 16 травня 2011 року. 07 травня 2009 року Кабінет Міністрів України (далі - КМУ) видав розпорядження № 494-р «Про заходи щодо підвищення рівня безпеки громадян», підпунктом 2 пункту 3 якого доручив Мінфіну, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським держадміністраціям зупинити строком на один місяць дію ліцензій, виданих суб`єктам господарювання, які провадять діяльність у сфері грального бізнесу (крім лотерей), для забезпечення їх перевірки Міністерством надзвичайних ситуацій України, Держгірпромнаглядом, іншими контролюючими та наглядовими органами з питань забезпечення їх безпечного використання. На виконання цього розпорядження Мінфін видав Наказ № 650. Цим Наказом Мінфін до 07 червня 2009 року зупинив дію ліцензій Мінфіну на провадження організації діяльності з проведення азартних ігор, виданих суб`єктам господарювання, згідно з переліком, що додається до наказу.
      Позивачка вважає, що Наказ № 650 є протиправним та таким, що порушує її законні права, оскільки ні Конституція України, ні закони України, а також укази Президента України, чи постанови Верховної Ради України, чи акти КМУ, ані Мінфін не передбачають підстав щодо зупинення дії ліцензій на провадження організації діяльності з проведення азартних ігор, які насправді фактично до неї були застосовані. Додає, що особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами, зокрема Законом України від 01 червня 2000 року № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (далі - Закон № 1775-ІІІ), який, однак, не передбачає зупинення ліцензій, виданих суб`єкту господарювання у той спосіб, до якого вдався відповідач.
      Стверджує, що оскільки оспорюване рішення суперечить акту вищої сили, воно є необґрунтованим та незаконним.
      2. Закарпатський окружний адміністративний суд постановою від 02 липня 2013 року у задоволенні позову відмовив.
      Суд виходив з того, що реалізацію державної політики у сфері ліцензування здійснює КМУ, спеціально уповноважені органи виконавчої влади, визначені Урядом України, спеціально уповноважені виконавчі органи рад, уповноважені проводити ліцензування певних видів господарської діяльності.
      На цій підставі узагальнив, що оспорюване рішення Мінфіну видане у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
      3. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 02 грудня 2015 року постанову суду першої інстанції залишив без змін.
      4. Вищий адміністративний суд ухвалою від 20 січня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП ОСОБА_1 . У цьому рішенні суд касаційної інстанції вказав, що рішення судів попередніх інстанцій не викликають необхідності перевіряти матеріали адміністративної справи.
      5. 30 жовтня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява адвоката Шкорки І. М. в інтересах ФОП ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 липня 2013 року, ухвал Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2016 року на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Підставами для перегляду називає рішення Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ, Суд відповідно) від 27 червня 2019 року у справі «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України» (заява № 13290/11 та 2 інші), яке набуло статусу остаточного 27 вересня 2019 року (далі - Рішення). У цьому Рішенні ЄСПЛ констатував порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) у зв`язку із анулюванням ліцензій заявників.
      В аспекті цієї підстави автор заяви просить скасувати постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 липня 2013 року, ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2016 року й постановити нове рішення - про задоволення позову, яким визнати протиправним та скасувати Наказ № 650.
      6. 14 листопада 2019 року Міністерство юстиції України листом № 42071/17028-22-19/5.2.2.5494 на виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 04 листопада 2019 року у справі № 2а-7273/10/2670 (провадження № 11-1183зва19) надало копію автентичного перекладу Рішення, яке набуло статусу остаточного 27 вересня цього ж року.
      7. Мінфін у своєму відзиві на заяву про перегляд повідомив, що оскільки рішення Уряду України про зупинення ліцензій здійснювалося саме на підставі розпорядження КМУ від 07 травня 2009 року № 494-р «Про заходи щодо підвищення рівня безпеки громадян», яке є (було) обов`язковим до виконання, Мінфін відповідно до вимог законодавства виконав його, тому в правовому відношенні, що склалося, діяв законно й правомірно.
      Вважає, що в розумінні частини третьої статті 13 та частини сьомої статті 41 Конституції України в аспекті трактування цих конституційних положень Конституційним Судом України у Рішенні від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 у справі № 1-23/2001 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» та за конституційним зверненням ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та інших громадян щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України - право власності може бути обмежено державою шляхом введення в дію таких законів, які, на його думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. З цього та інших подібних міркувань за наслідками аналізу положень статей 19, 129 Конституції України, виходячи з мети та передумов прийняття Закону України від 15 травня 2009 року № 1334-VІ «Про заборону грального бізнесу в Україні» (далі - Закон № 1334-VІ), підсумовує, що тимчасове встановлення певних меж здійснення господарської діяльності є однією з форм дискреційних повноважень держави на підставі згаданих та пов`язаних з ними інших нормативно-правових актів.
      8. Представник відповідача Наталич А. А. та представник третьої особи Пуленець А. С. під час перегляду справи висловилися проти задоволення заяви про перегляд, вважають, що рішення міжнародної судової установи не містить приводів для відновлення судового провадження у цій справі. Своє ставлення до вимог заяви мотивували в основному доводами, відображеними у відзиві відповідача.
      9. Велика Палата Верховного Суду розглянула в судовому засіданні заяву ФОП ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за виключними обставинами, перевірила викладені її представником доводи і вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      27 червня 2019 року ЄСПЛ ухвалив Рішення, в якому визнав прийнятною скаргу позивачки та встановив порушення національними судами статті 1 Першого протоколу до Конвенції в частині втручання в майнові права заявниці ОСОБА_1 .
      Зокрема, у заяві до ЄСПЛ ФОП ОСОБА_1 , серед іншого, стверджувала, що заборона Законом № 1334-VІ операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу, у тому числі скасування отриманою нею раніше довгострокової ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, становила втручання в її право на мирне володіння своїм майном усупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції; що, зупинивши дію та анулювавши її ліцензію, держава Україна за відсутності будь-яких належних підстав позбавила її майна, а саме: права користуватися ліцензією протягом сплаченого за неї періоду. Щодо зупинення дії ліцензії, заявниця стверджувала, що її право власності було обмежено не законом, а підзаконними актами, які суперечили чинному на момент подій Закону № 1775-III. Отже, розпорядження КМУ та наказ Мінфіну, якими була зупинена дія ліцензії заявниці, були видані поза межами повноважень (ultra vires).
      ЄСПЛ у пункті 154 свого Рішення встановив, що припинення дії дійсної ліцензії на бізнес становить втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, і воно має розглядатися за другим абзацом цієї статті як захід з контролю за користуванням майном.
      Суд зазначив також, що відсутність достатнього перехідного періоду та будь-якого відшкодування були факторами, що призвели до встановлення Судом порушень статті 1 Першого протоколу до Конвенції у попередніх справах, які стосувалися анулювання ліцензій за відсутності будь-якого порушення законодавства власниками ліцензій.
      У Рішенні ЄСПЛ надав значення тому, що попереднє законодавство з питань ліцензування передбачало, що ліцензії діятимуть упродовж певного часу, не можуть бути анульовані довільно, а лише за обмежених обставин, жодної з яких у справі заявниці не було. При цьому заявниця мала право очікувати, що вона зможе продовжити свою господарську діяльність принаймні до кінця дії її ліцензії, а якщо законодавство зміниться упродовж цього періоду - отримати певну форму відшкодування за будь-який невикористаний період дії ліцензії, що залишиться. Навіть якщо спочатку формулювання Закону № 1334-VІ могло давати підстави вважати, що повна заборона буде тимчасовою, фактично вона виявилася невизначеною.
      У пункті 178 Рішення ЄСПЛ зазначив, що, не поінформувавши заявницю про те, що невдовзі вона повинна буде припинити свою діяльність, попередня законодавча пропозиція Уряду у сфері грального бізнесу могла підштовхнути її до думки, що їй потрібно більше інвестувати у свій бізнес, щоб мати можливість продовжувати діяльність відповідно до нового режиму регулювання.
      Жодної грошової компенсації або будь-яких інших компенсаційних заходів також не передбачалося. Відсутність відшкодування поширилася навіть на прямі витрати, встановлені самою державою за право упродовж певного періоду часу здійснювати діяльність, яку пізніше держава вирішила заборонити, зокрема плату за ліцензію.
      У вимірі таких обставин у пункті 180 Рішення ЄСПЛ зауважив, що застосований до заявниці захід був непропорційним насамперед через якість процесу прийняття рішень, який призвів до його застосування, відсутність будь-яких компенсаційних заходів, навіть щодо прямих витрат, встановлених самою державою, та відсутність належного перехідного періоду.
      Підсумовуючи, ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з тим, що ліцензія заявниці була анульована, тому задовольнив вимоги останньої щодо відшкодування pro rata частини плати за ліцензію, яка охопила би період, протягом якого вона не могли вести свою діяльність у сфері грального бізнесу через Закон № 1334-VІ.
      Відтак з огляду на встановлені порушення Конвенції Суд постановив, що Україна повинна сплатити ФОП ОСОБА_1 упродовж трьох місяців - з дати, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, 58 500 (п`ятдесят вісім тисяч п`ятсот) євро як відшкодування матеріальної шкоди, яка складається з 2 464,50 євро як відшкодування за зупинення дії ліцензії, з розрахунку 82,15 євро за день зупинення ліцензії, та 56 765,65 євро як відшкодування за анулювання ліцензії.
      10. За статтею 8 Основного Закону Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї було створено ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      За статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      Згідно зі статтею 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      Отже, ЄСПЛ є міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. Суд наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України.
      Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
      11. Реалізація гарантій України кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, прав і свобод, визначених у розділі І Конвенції, відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема в частинах першій та другій статті 6 КАС України.
      Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.
      Цією ж нормою права передбачено, що відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000) 2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      12. Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв`язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом лише за наявності таких умов: 1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи або які унеможливлювали судовий розгляд; 2) ці рішення національних судів України набрали законної сили; 3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ); 4) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) констатовано порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом; 5) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні контролю за виконанням судових рішень; 6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено, чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника; 7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      Перелічені критерії перегляду узгоджуються з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20, 28 березня та 17 квітня 2018 року у справах № 2-3435/11 (провадження № 14-12звц18), № 2-428/11 (провадження № 14-46звц18), № 235/2573/13-ц (провадження № 14-3звц18).
      13. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, із самого рішення ЄСПЛ також можна зробити висновок про необхідність відновлення попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції настільки, наскільки це можливо, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
      Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, у тому числі відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, у якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      Отже, не може застосовуватися як захід індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами за пунктом 3 частини п`ятої статті 361 КАС України у випадках, якщо встановлені ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов`язань: мають бути усунуті лише шляхом вжиття заходів загального характеру; не торкаються особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень; не стосуються справи, про перегляд судового рішення в якій подана заява; мають відношення лише до тривалості розгляду певної справи чи тривалості невиконання ухвалених у ній судових рішень (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у пункті 81 постанови від 20 березня 2018 року у справі № 2-3646/11, пункті 76 постанови від 20 березня 2018 року у справі № 2-3862/11, пункті 85 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 2-428/11, пункті 46 постанови від 29 березня 2018 року у справі № 2-2119/12).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки у справі за позовом ФОП ОСОБА_1 перелічених випадків немає, то немає фактичних та юридичних передумов, які б унеможливлювали застосування такого заходу індивідуального характеру на виконання Рішення, як перегляд судових рішень.
      14. Із фактичних обставин, які встановили суди попередніх інстанцій, з констатованих висновків Рішення можна узагальнити і визнати, що Суд вказав на наявність у законодавстві щодо ліцензування вичерпного переліку підстав та порядку анулювання ліцензій, а також на відсутність будь-якої згадки про можливість «зупинення дії» ліцензії з різних підстав. Зауважив при цьому, що органи виконавчої влади мають повноваження зупиняти дію ліцензії, що може виправдовуватися загальними інтересами, зокрема, захист життя, здоров`я та навколишнього середовища. Але попри це відзначив, що у справі ФОП ОСОБА_1 ніколи не стверджувалося, що існували підстави для будь-якого такого зупинення дії ліцензії. Зупинення стосувалося всіх ліцензій на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, а не тільки ліцензій суб`єктів господарювання, у діяльності яких були виявлені умови та обставини, що не відповідали заявленій меті зупинення ліцензій (йдеться про один із конкретних гральних закладів, де внаслідок пожежі постраждали люди), і воно (зупинення) стосувалося всіх ліцензій без проведення індивідуальної або навіть загальної оцінки питань стосовно охорони здоров`я, безпеки та пожежної безпеки, щодо яких Мінфін, орган, який видав Наказ, могло мати до гральних закладів та власників ліцензій.
      У цьому контексті ЄСПЛ дійшов висновку, що особливі повноваження органів виконавчої влади не забезпечили відчутної міри захисту від свавілля, тому положення національного законодавства не відповідали вимогам якості «закону», а отже, зупинення дії ліцензій було незаконним.
      Характер установлених Судом порушень у справі ФОП ОСОБА_1 , які лягли в основу його висновку про порушення Україною статті 1 Першого Протоколу до Конвенції у зв`язку із зупиненням дії ліценцій, ставлять під сумнів результати перегляду справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
      Наведена обставина в розумінні підпункту «b» підпункту «іі» пункту ІІ Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам № R(2000)2 від 19 січня 2000 року «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» є передумовою для скасування цих рішень як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      15. Відповідно до частини другої статті 368 КАС України справа розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
      У частині п`ятій статті 368 КАС України передбачено, що за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті фактичних обстави цієї справи можуть бути усунуті шляхом скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій з передачею справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду задовольняє вимоги заяви позивачки лише в частині скасування рішень судів попередніх та касаційної інстанцій, але не знаходить підстав для задоволення доводів цієї заяви в частині постановлення нового судового рішення на користь заявлених вимог.
      16. У заяві ФОП ОСОБА_1 просить розглянути питання щодо розподілу судових витрат і стягнути з відповідача на її користь за рахунок бюджетних асигнувань усі документально підтверджені судові витрати
      За положеннями частини четвертої статті 364 КАС України за подання і розгляд заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами судовий збір не сплачується.
      Згідно з частиною третьої статті 365 КАС України заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 3 частини п`ятої статті 361 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до частини другої статті 368 КАС України справа розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
      За частинами першою, третьою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
      Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат (частина шоста цієї статті).
      Порядок вирішення питання щодо розподілу судових витрат визначений статтею 143 КАС України. Зокрема, за приписами частин третьої, п`ятої цієї статті суд може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
      17. Як було зазначено вище, за результатами розгляду заяви ФОП ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судових рішень Велика Палата Верховного Суду прийняла цю постанову, якою задовольнила її частково, скасувала постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 липня 2013 року, ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2016 року, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.
      За наслідками цього провадження Велика Палата Верховного Суду не ухвалювала нового судового рішення по суті позовних вимог, але відповідно до вимог процесуального законодавства поновила провадження у справі за позовом ФОП ОСОБА_1 і направила справу для розгляду по суті заявлених вимог, за результатом розгляду яких відповідно до положень статті 139 КАС України залежно від результатів розгляду спору мають бути вирішені питання про судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу.
      18. З огляду на зазначені вище процесуальні положення, а також на зміст та характер заяви ФОП ОСОБА_1 результати перегляду заяви під час провадження за виключними обставинами можна виснувати, що заява останньої щодо розподілу судових витрат за наслідками такого провадження не містить законних та фактичних підстав для її задоволення. Але це, однак, не означає, що позивачка позбавлена можливості заявити про своє право на відшкодування судових витрат за наслідками нового судового розгляду справи в суді першої інстанції.
      Керуючись статями 250, 344, 349, 353, 355, 356, 359, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судових рішень задовольнити частково.
      Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 липня 2013 року, ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2016 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач М. І. Гриців
      Судді : Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      С . В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук О. М. Ситнік
      Ю. Л. Власов В. М. Сімоненко
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 93217999
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 листопада 2020 року
      м. Київ
      Справа № 2а-7273/10/2670
      Провадження № 11-1183зва19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Ситнік О. М., Сімоненко В. М. Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Біляр Л. В.,
      представників відповідачів - Пуленця А. С., Наталич А. А.
      розглянула у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження заяву фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року (судді Коротких А. Ю., Літвіна Н. М., Ганечко О. М.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року (судді Гашицький О. В., Горбатюк С. А., Мороз Л. Л.) у справі № 2а-7273/10/2670 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «СЛОТ-КАЗИНО», Товариства з обмеженою відповідальністю «Розмай», Товариства з обмеженою відповідальністю «Зігзаг Удачі-Крим» до Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державного казначейства України про визнання нечинним та скасування рішення і
      ВСТАНОВИЛА:
      1. Фізична особа-підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати незаконним, нечинним та скасувати підпункт 2 пункту 3 розпорядження Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 07 травня 2009 року № 494-р «Про заходи щодо підвищення рівня безпеки громадян» (далі - Спірне рішення), а також визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства фінансів України (далі - Мінфін України) від 8 травня 2009 року № 650 «Про зупинення дії ліцензій Міністерства фінансів України на провадження організації діяльності з проведення азартних ігор».
      Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 13 травня 2010 року повернув ФОП ОСОБА_1 позовну заяву в частині вимог про визнання незаконним та скасування наказу Мінфіну України від 8 травня 2009 року № 650 про зупинення дії ліцензії, а вимоги про визнання незаконним та скасування підпункту 2 пункту 3 розпорядження КМУ від 7 травня 2009 року № 494-р «Про заходи щодо підвищення рівня безпеки громадян» прийняв до судового розгляду.
      Цей же суд ухвалами об`єднав в одне провадження з позовними вимогами ФОП ОСОБА_1 (справа № 2а-7273/10/2670) позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «СЛОТ-КАЗИНО» (справа № 2а-7346/10/2670), ТОВ «Розмай» (справа №2а-7270/10/2670) та ТОВ «Зігзаг Удачі-Крим» (справа № 2а-5383/10/2670), які вони заявили до одних і тих самих відповідачів - КМУ та Мінфіну України, і з одними й тими самими вимогами - визнати незаконним, нечинним та скасувати Спірне рішення.
      ТОВ «Розмай» додатково просило стягнути з Державного казначейства України на його користь збитки в сумі 606 902 грн 77 коп.
      2. Кожна зі сторін обґрунтовувала позовні вимоги, які стисло можна викласти таким чином.
      26 червня 2006 року Мінфін України видав ФОП ОСОБА_1 ліцензію на організацію діяльності з проведення азартних ігор (діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах) серії НОМЕР_1 зі строком її дії з 17 травня 2006 року по 16 травня 2011 року.
      28 листопада 2008 року Мінфін України видав ТОВ «СЛОТ-КАЗИНО» ліцензію на організацію діяльності з проведення азартних ігор (діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах) серії АВ № 433992 зі строком її дії з 19 листопада 2008 року по 18 листопада 2013 року.
      15 червня 2006 року Мінфін України видав ТОВ «Розмай» ліцензію на організацію діяльності з проведення азартних ігор (діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах) серії АВ № 082989 зі строком її дії з 26 квітня 2006 року по 25 квітня 2011 року.
      13 квітня 2007 року Мінфін України видав ТОВ «Зігзаг Удачі-Крим» ліцензію на організацію діяльності з проведення азартних ігор (діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах) серії АВ № 082864 зі строком її дії з 22 березня 2007 року по 21 березня 2011 року.
      07 травня 2009 року Кабінет Міністрів України (далі - КМУ) прийняв Спірне рішення, підпунктом 2 пункту 3 якого доручив Мінфіну України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським держадміністраціям зупинити строком на один місяць дію ліцензій, виданих суб`єктам господарювання, які провадять діяльність у сфері грального бізнесу (крім лотерей), для забезпечення їх перевірки Міністерством надзвичайних ситуацій України, Держгірпромнаглядом, іншими контролюючими та наглядовими органами з питань забезпечення їх безпечного використання. Цей підпункт пункту 3 Спірного рішення ФОП ОСОБА_1 та інші співпозивачі вважають незаконним і таким, що має бути визнаний нечинним.
      3. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 27 вересня 2011 року позов ФОП ОСОБА_1 , ТОВ «СЛОТ-КАЗИНО» та ТОВ «Зігзаг Удачі-Крим» задовольнив повністю, а позов ТОВ «Розмай» - частково. Суд визнав незаконним та нечинним підпункт 2 пункту 3 Спірного рішення, та відмовив у задоволенні позову ТОВ «Розмай» у частині вимог про стягнення збитків.
      Вдавшись до аналізу та розуміння положень частини другої статті 19 Конституції України у взаємозв`язку з нормами статті 1, частин першої, другої статті 4, статей 14, 16, 18, 19, 20, 21 Закону України від 01 червня 2000 року № 1775-III «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (далі - Закон № 1775-III), статей 238, 239 Господарського кодексу України та інших законодавчих регуляторних положень, суд першої інстанції в контексті конкретних обставин справи виснував, що в розумінні господарського законодавства України зупинення дії ліцензії є адміністративно-господарською санкцією, яка застосовується до суб`єктів господарювання виключно за порушення передбачених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності. У підприємницькій діяльності ФОП ОСОБА_1 та інших суб`єктів господарювання не виявлено ознак складу господарського правопорушення, за вчинення якого названих суб`єктів господарювання, які мають ліцензії на здійснення відповідного виду господарської діяльності, можна було би притягнути до відповідальності шляхом застосування до них адміністративно-господарської санкції у виді зупинення дії ліцензії.
      Позаяк Спірне рішення не містить посилань на правові підстави (відповідні нормативно-правові акти), на основі яких його прийнято, суд визнав це Спірне рішення незаконним та таким, що суперечить нормативно-правовим актам вищої юридичної сили.
      4. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 31 травня 2012 року скасував постанову суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовів відмовив.
      Цей суд дійшов висновку, що КМУ в межах своєї компетенції та з метою реалізації державної політики у сфері ліцензування, спрямованої на захист життя і здоров`я громадян, видав Спірне рішення. У діях цього суб`єкта владних повноважень не вбачається порушення принципу, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 28 травня 2013 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін.
      5. 30 жовтня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява адвоката Шкорки І. М. в інтересах ФОП ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Підставами для перегляду називає рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд відповідно) від 27 червня 2019 року у справі «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України» (заява № 13290/11 та 2 інші), яке набуло статусу остаточного 27 вересня 2019 року. У цьому рішенні ЄСПЛ констатував порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) у зв`язку з анулюванням ліцензій заявників.
      В аспекті цієї підстави автор заяви просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2011 року залишити в силі.
      6. 14 листопада 2019 року Міністерство юстиції України листом № 42071/17028-22-19/5.2.2.5494 на виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 04 листопада 2019 року надало копію автентичного перекладу рішення ЄСПЛ у справі «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України» від 27 червня 2019 року, яке набуло статусу остаточного 27 вересня цього ж року.
      7. У відзиві на позовну заяву КМУ з посиланням на системний аналіз законодавчих положень, які регулювали відносини у сфері ліцензування певних видів господарської діяльності, стверджує, що КМУ, коли 07 травня 2009 року видав Спірне рішення, то діяв у межах своєї компетенції та на виконання вимог закону, що діяли на момент виникнення спірних відносин та з метою реалізації державної політики у сфері ліцензування, спрямованої на захист життя і здоров`я громадян.
      Вважає також, що Спірне рішення станом на момент подання заяви про перегляд жодним чином не порушує прав та інтересів позивачки, оскільки по суті вичерпало свою дію. Правові наслідки оскаржуваних дій за цим рішенням є вичерпаними, а звідси - визнання протиправним та скасування Спірного рішення не відновить порушених прав заявниці.
      З погляду відповідача, у справі немає підстав для застосування додаткових заходів індивідуального характеру у вигляді відновлення провадження у справі, у зв`язку із чим просить відмовити у задоволенні заяви.
      Мінфін України у своєму відзиві повідомив, що оскільки рішення наказ Мінфіну України про зупинення ліцензій здійснювалося саме на підставі Спірного рішення останнього, яке є (було) обов`язковим до виконання, Мінфін України відповідно до вимог законодавства виконав його, тому в правовому відношенні, що склалося, діяв законно й правомірно.
      Вважає, що в розумінні частини третьої статті 13 та частини сьомої статті 41 Конституції України в аспекті трактування цих конституційних положень Конституційним Судом України у Рішенні від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 у справі № 1-23/2001 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» та за конституційним зверненням ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та інших громадян щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України право власності може бути обмежено державою шляхом введення в дію таких законів, які, на його думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Із цього та інших подібних міркувань за наслідками аналізу положень статей 19, 129 Конституції України виходячи з мети та передумов прийняття Закону України від 15 травня 2009 року № 1334-VІ «Про заборону грального бізнесу в Україні» (далі - Закон № 1334-VІ) підсумовує, що тимчасове встановлення певних меж здійснення господарської діяльності є однією з форм дискреційних повноважень держави на підставі згаданих та пов`язаних з ними інших нормативно-правових актів.
      8. Представник КМУ Пуленець А. С. та представниця Мінфіну України Наталич А. А. під час перегляду справи висловилися проти задоволення заяви і дали пояснення суголосні з аргументами відзивів їхніх довірителів.
      9. Велика Палата Верховного Суду розглянула в судовому засіданні заяву ФОП ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за виключними обставинами, перевірила викладені її представником доводи і вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      27 червня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України» (заява № 13290/11 та 2 інші), у якому визнав прийнятною скаргу позивачки та встановив порушення національними судами статті 1 Першого протоколу до Конвенції в частині втручання в майнові права заявниці ОСОБА_1 .
      Зокрема, у заяві до ЄСПЛ ФОП ОСОБА_1 , серед іншого, стверджувала, що заборона Законом № 1334-VІ операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу, у тому числі скасування отриманою нею раніше довгострокової ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, становила втручання в її право на мирне володіння своїм майном усупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції; що, зупинивши дію та анулювавши її ліцензію, держава Україна за відсутності будь-яких належних підстав позбавила її майна, а саме права користуватися ліцензією протягом сплаченого за неї періоду. Щодо зупинення дії ліцензії заявниця стверджувала, що її право власності було обмежено не законом, а підзаконними актами, які суперечили чинному на момент подій Закону № 1775-III. Отже, Спірне рішення та наказ Мінфіну України, якими була зупинена дія ліцензії заявниці, були видані поза межами повноважень (ultra vires).
      Суд у пункті 154 свого Рішення встановив, що припинення дії дійсної ліцензії на бізнес становить втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, і воно має розглядатися за другим абзацом цієї статті як захід з контролю за користуванням майном.
      ЄСПЛ зазначив також, що відсутність достатнього перехідного періоду та будь-якого відшкодування були факторами, які призвели до встановлення Судом порушень статті 1 Першого протоколу до Конвенції у попередніх справах, які стосувалися анулювання ліцензій за відсутності будь-якого порушення законодавства власниками ліцензій.
      У Рішенні ЄСПЛ надав значення тому, що попереднє законодавство з питань ліцензування передбачало, що ліцензії діятимуть упродовж певного часу, не можуть бути анульовані довільно, а лише за обмежених обставин, жодної з яких у справі заявниці не було. При цьому заявниця мала право очікувати, що вона зможе продовжити свою господарську діяльність принаймні до кінця дії її ліцензії, а якщо законодавство зміниться упродовж цього періоду - отримати певну форму відшкодування за будь-який невикористаний період дії ліцензії, що залишиться. Навіть якщо спочатку формулювання Закону № 1334-VІ могло давати підстави вважати, що повна заборона буде тимчасовою, фактично вона виявилася невизначеною.
      У пункті 178 Рішення ЄСПЛ зазначив, що, не поінформувавши заявницю про те, що невдовзі вона повинна буде припинити свою діяльність, попередня законодавча пропозиція Уряду у сфері грального бізнесу могла підштовхнути її до думки, що їй потрібно більше інвестувати у свій бізнес, щоб мати можливість продовжувати діяльність відповідно до нового режиму регулювання.
      Жодної грошової компенсації або будь-яких інших компенсаційних заходів також не передбачалося. Відсутність відшкодування поширилася навіть на прямі витрати, встановлені самою державою за право упродовж певного періоду часу здійснювати діяльність, яку пізніше держава вирішила заборонити, зокрема плату за ліцензію.
      У вимірі таких обставин у пункті 180 Рішення ЄСПЛ зауважив, що застосований до заявниці захід був непропорційним насамперед через якість процесу прийняття рішень, який призвів до його застосування, відсутність будь-яких компенсаційних заходів, навіть щодо прямих витрат, встановлених самою державою, та відсутність належного перехідного періоду.
      Підсумовуючи, ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з тим, що ліцензія заявниці була анульована, тому задовольнив вимоги останньої щодо відшкодування pro rata частини плати за ліцензію, яка охопила би період, протягом якого вона не могла вести свою діяльність у сфері грального бізнесу через Закон № 1334-VІ.
      Відтак з огляду на встановлені порушення Конвенції Суд постановив, що Україна повинна сплатити ФОП ОСОБА_1 упродовж трьох місяців з дати, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, 58 500 (п`ятдесят вісім тисяч п`ятсот) євро як відшкодування матеріальної шкоди, яка складається з 2 464,50 євро як відшкодування за зупинення дії ліцензії з розрахунку 82,15 євро за день зупинення ліцензії, та 56 765,65 євро як відшкодування за анулювання ліцензії.
      10. За статтею 8 Основного Закону Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      За статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      Згідно зі статтею 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, у якій вона є стороною. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      Отже, ЄСПЛ є міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. Суд наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України.
      Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
      11. Реалізація гарантій України кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, прав і свобод, визначених у розділі І Конвенції, відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема в частинах першій та другій статті 6 КАС України.
      Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.
      Цією ж нормою права передбачено, що відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000) 2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      12. Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв`язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом лише за наявності таких умов: 1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи або які унеможливлювали судовий розгляд; 2) ці рішення національних судів України набрали законної сили; 3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ); 4) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) констатовано порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом; 5) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні контролю за виконанням судових рішень; 6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено, чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника; 7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      Перелічені критерії перегляду узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 та 28 березня 2018 року у справах № 2-3435/11 (провадження № 14-12звц18) та № 2-428/11 (провадження № 14-46звц18), від 17 квітня 2018 року у справі № 235/2573/13-ц (провадження № 14-3звц18).
      13. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, із самого рішення ЄСПЛ також можна зробити висновок про необхідність відновлення попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, настільки, наскільки це можливо, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.
      Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, у тому числі відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, у якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.
      Отже, не може застосовуватися як захід індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами за пунктом 3 частини п`ятої статті 361 КАС України у випадках, якщо встановлені ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов`язань: мають бути усунуті лише шляхом вжиття заходів загального характеру; не торкаються особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень; не стосуються справи, про перегляд судового рішення в якій подана заява; мають відношення лише до тривалості розгляду певної справи чи тривалості невиконання ухвалених у ній судових рішень (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у пункті 81 постанови від 20 березня 2018 року у справі № 2-3646/11, пункті 76 постанови від 20 березня 2018 року у справі № 2-3862/11, пункті 85 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 2-428/11, пункті 46 постанови від 29 березня 2018 року у справі № 2-2119/12).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки у справі за позовом ФОП ОСОБА_1 перелічених випадків немає, то немає фактичних та юридичних передумов, які б унеможливлювали застосування такого заходу індивідуального характеру на виконання Рішення ЄСПЛ, як перегляд судових рішень.
      14. Із частково відновлених фактичних обставин цієї справи, з констатованих висновків рішення ЄСПЛ у справі «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України», зі змісту та суті постанови суду першої інстанції у цій справі, висновки якої істотно не суперечать висновкам Рішення Суду й містять наслідки розгляду спору у виді скасування Спірного рішення з підстав, які отримали відповідну оцінку в Рішенні ЄСПЛ, можна узагальнити і визнати, що Суд вказав на наявність у законодавстві щодо ліцензування вичерпного переліку підстав та порядку анулювання ліцензій, а також на відсутність будь-якої згадки про можливість «зупинення дії» ліцензії з різних підстав. Зауважив при цьому, що органи виконавчої влади мають повноваження зупиняти дію ліцензії, що може виправдовуватися загальними інтересами, такими, як захист життя, здоров`я та навколишнього середовища. Але попри це відзначив, що у справі ФОП ОСОБА_1 ніколи не стверджувалося, що існували підстави для будь-якого такого зупинення дії ліцензії. Зупинення стосувалося всіх ліцензій на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, а не тільки ліцензій суб`єктів господарювання, у діяльності яких були виявлені умови та обстановка, що не відповідала заявленій меті зупинення ліцензій (йдеться про один з конкретних гральних закладів, де внаслідок пожежі постраждали люди), і воно (зупинення) стосувалося всіх ліцензій без проведення індивідуальної або навіть загальної оцінки питань стосовно охорони здоров`я, безпеки та пожежної безпеки, щодо яких Мінфін України, орган, який видав наказ, могло мати до гральних закладів та власників ліцензій.
      У цьому контексті ЄСПЛ дійшов висновку, що особливі повноваження органів виконавчої влади не забезпечили відчутної міри захисту від свавілля, тому положення національного законодавства не відповідали вимогам якості «закону», а отже зупинення дії ліцензій було незаконним.
      Характер установлених Судом порушень у справі ФОП ОСОБА_4 , які лягли в основу його висновку про порушення Україною статті 1 Першого Протоколу до Конвенції у зв`язку із зупиненням дії ліценцій, ставлять під сумнів результати перегляду справи судами апеляційної та касаційної інстанцій.
      Наведена обставина в розумінні підпункту «b» підпункту «іі» пункту ІІ Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам № R(2000)2 від 19 січня 2000 року «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» є передумовою для скасування цих рішень як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      15. Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 368 КАС України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи може бути усунуто шляхом скасування рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
      16. У заяві ФОП ОСОБА_1 просить розглянути питання щодо розподілу судових витрат і стягнути з відповідача на її користь за рахунок бюджетних асигнувань усі документально підтверджені судові витрати.
      За положеннями частини четвертої статті 364 КАС України за подання і розгляд заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами судовий збір не сплачується.
      Згідно з частиною третьої статті 365 КАС України заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 3 частини п`ятої статті 361 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати Верховного Суду.
      Згідно з частиною другою статті 368 КАС України справа розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
      За частинами першою, третьою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
      Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат (частина шоста цієї статті).
      Порядок вирішення питання щодо розподілу судових витрат визначений статтею 143 КАС України. Зокрема, за приписами частин третьої, п`ятої цієї статті суд може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
      17. Як було зазначено вище, за результатами розгляду заяви ФОП ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судових рішень Велика Палата Верховного Суду прийняла цю постанову, якою задовольнила її повністю, скасувала постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2011 року залишила в силі.
      За частиною шостою статті 139 КАС України Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про судові витрати як суд, який не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд ухвалив рішення про залишення в силі рішення суду першої інстанції.
      18. Відповідно до частини сьомої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
      З матеріалів цієї справи вбачається, що для перегляду судових рішень за виключними обставинами у справі № 2а-7273/10/2670 за позовом ФОП ОСОБА_1 , ТОВ «СЛОТ-КАЗИНО», ТОВ «Розмай», ТОВ «Зігзаг Удачі-Крим» до КМУ, Мінфіну України, Державного казначейства України про визнання нечинним та скасування рішення Велика Палата Верховного Суду України постановила ухвалу про витребування з Окружного адміністративного суду міста Києва цієї справи. 18 листопада 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов лист начальника відділу документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярія) Окружного адміністративного суду міста Києва про неможливість направлення справи № 2а-7273/10/2670, оскільки матеріали останньої знищені як такі, що не мають культурної цінності. На підтвердження наведеного долучено витяг з акту від 26 вересня 2019 року № 11 про вилучення та знищення документів не внесених до національного архівного фонду.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 04 лютого 2020 року прийняла рішення щодо відновлення втраченого провадження. Провадження за заявою ФОП ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року зупинила до надходження відновленого судового провадження.
      19. 19 жовтня 2020 року до Великої Палати Верховного Суд надійшли частково відновлені матеріали адміністративної справи № 2а-7273/10/2670, у яких, усе-таки, не вдалося відновити докази (документи, рахунки тощо) про понесені позивачкою судові витрати.
      За браком цих документів Велика Палата Верховного Суду обмежена в можливості ухвалити законне й обґрунтоване рішення щодо розподілу судових витрат. Через такі причини вважає, що за наслідками розгляду заяви ФОП ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у провадженні за виключними обставинами не може задовольнити заяву про розподіл витрат.
      Поряд з цим вважає за потрібне наголосити, що заявниця у разі встановлення і пред`явлення доказів, які підтверджують понесені нею судові витрати, вправі із дотриманням положень статті 252 КАС України подати заяву про ухвалення додаткового рішення, якщо суд не вирішив питання про судові витрати.
      Керуючись статтями 344, 352, 355, 356, 359, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судових рішень задовольнити.
      Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2011 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач М. І. Гриців
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      С . В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук О. М. Ситнік
      Ю. Л. Власов В. М. Сімоненко
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 93217998
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      08 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 2-1606/07
      Провадження № 14-662свц19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді -доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      за участю секретаря судового засідання - Лямзіної А. Д.
      представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Левчук Тетяни Василівни,
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року у складі колегії суддів Жизневської А. В., Малахової Н. М., Матюшенка І. В. та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року у складі колегії суддів Охрімчук Л. І., Мазурка В. А., Сеніна Ю. Л. з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Житомирського районного управління юстиції (далі - ВДВС Житомирського РУЮ), відділу державної виконавчої служби Богунського районного управління юстиції (далі - ВДВС Богунського РУЮ), відділу державної виконавчої служби Корольовського районного управління юстиції (далі - ВДВС Корольовського РУЮ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2 , про визнання дій державних виконавчих служб неправомірними та відшкодування моральної шкоди та
      ВСТАНОВИЛА
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання дій державних виконавчих служб неправомірними та відшкодування моральної шкоди. Під час розгляду справи уточнив та доповнив позовні вимоги. Просив визнати незаконними дії ВДВС Житомирського РУЮ, ВДВС Богунського РУЮ, ВДВС Корольовського РУЮ в частині нарахування заборгованості за аліментами і накладення арешту на майно та стягнути по 50 тис. грн з кожного відповідача на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями державних виконавців.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з позивача стягнено на користь ОСОБА_3 аліменти на дитину, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини всіх доходів щомісяця, починаючи з 20 березня 1996 року та до її повноліття, але не менше 25 % мінімальної заробітної плати. Виконавчий лист видано Богунським районним судом м. Житомира 06 грудня 2005 року у справі № 12-109/96, дублікат виконавчого листа від 28 березня 2006 року.
      03 листопада 2006 року державним виконавцем ВДВС Житомирського РУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 аліментів у строк до 10 листопада 2006 року та вказано розмір стягнення - 0,00 грн, у зв`язку із чим позивач сплатив 1 грн на зазначений у постанові рахунок.
      Під час звернення до державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ з питання про визначення розміру стягуваних аліментів позивач дізнався, що має заборгованість за аліментами в 75 тис. грн і його майно та кошти підлягають арешту.
      Пояснень з приводу причин виникнення та розміру заборгованості за аліментами державний виконавець не надав, посилаючись на відсутність матеріалів.
      Позивач вважав, що видана Державною податковою інспекцією м. Житомира (далі - ДПІ м. Житомира) відомість, на підставі якої ВДВС Богунського РУЮ та ВДВС Корольовського РУЮ нарахована заборгованість за аліментами, не відповідає вимогам закону та фактичному змісту, про що позивач зазначив у запереченнях від 28 лютого 2007 року на довідку ВДВС Корольовського РУЮ від 26 жовтня 2006 року.
      Крім того, арешт на майно ОСОБА_1 накладено постановою державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ від 08 листопада 2006 року з порушенням вимог частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки позивач регулярно та добровільно сплачував аліменти на дитину. Разом з тим у вказаній нормі передбачено, що арешт на майно може накладатися лише в разі неможливості стягнення аліментів із заробітної плати чи інших доходів боржника протягом трьох місяців підряд, якщо боржник не працює і не одержує доходів.
      Такими неправомірними діями державних виконавців, унаслідок яких у позивача настала тимчасова непрацездатність, йому заподіяно моральної шкоди, яку ОСОБА_1 оцінив у 150 тис. грн, які просив стягнути з відповідачів.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 09 листопада 2007 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними дії ВДВС Богунського РУЮ та ВДВС Корольовського РУЮ в частині нарахування заборгованості за аліментами ОСОБА_1 у розмірі 32 тис. 393 грн 85 коп. та 75 тис. 83 грн 5 коп. відповідно. Визнано неправомірними дії ВДВС Житомирського РУЮ в частині визнання цієї суми без перевірки, накладення арешту на майно позивача та залишення його звернень без розгляду. Стягнуто з кожного з відповідачів по 500 грн моральної шкоди на користь позивача. Стягнуто з кожного з відповідачів по 16 грн судового збору в дохід держави та по 2 грн 50 коп. витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що нарахування відповідачами заборгованості за аліментами в розмірі 75 тис. 83 грн 5 коп. на підставі відомостей з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб - платників податків проведено з порушенням вимог закону, зокрема Указу Президента України від 03 липня 1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб`єктів малого підприємництва», постанови Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146 «Про перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб». Про неправильне нарахування відповідачами заборгованості за аліментами свідчить і висновок призначеної судом з метою встановлення розміру фактичного доходу позивача судово-бухгалтерської експертизи. Крім того, залишення ВДВС Житомирського РУЮ звернень позивача без відповіді є порушенням вимог статті 11-1 Закону України «Про виконавче провадження». З огляду на зазначене неправомірними діями відповідачів позивачу спричинено моральних страждань.
      Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 09 листопада 2007 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 за безпідставністю.
      Суд апеляційної інстанції керувався тим, що при визначенні розміру заборгованості за аліментами не підлягає застосуванню податкове законодавство, оскільки жоден нормативний акт не визначає стягнення аліментів з певного виду доходу - чистого, сукупного чистого, валового, виручки, кошти стягуються на утримання дитини позивача, а не в дохід держави. Крім того, у відомостях з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб - платників податків зазначено про суми виплачених доходів підприємцю ОСОБА_1 на підставі поданої ним інформації. Відтак порушень з боку державних виконавців чинного законодавства щодо стягнення аліментів не встановлено.
      Ухвалою Верховного Суду України від 09 липня 2008 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року залишено без змін з огляду на те, що його ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 20 червня 2019 року у справі «Котенко та інші проти України» у пунктах 44-48 встановлено, що пункт1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов`язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов`язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (рішення у справах «Руіс Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, пункт 29, Серія A№ 303A, та «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-I). Ці принципи застосовувалися у низці справ проти України, в яких Суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення у справах «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine) від 15 листопада 2007 року заява № 22750/02, пункти 42-47, «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine) від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, пункт 25, та «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine) від 07 жовтня 2010 року), заява № 5231/04, пункти 18 і 19.
      Суд розглянув конкретні факти кожної справи відповідно до цих принципів, у тому числі і за заявою № 2575/09, поданої ОСОБА_1 .
      У пунктах 46, 47 та 48 рішення ЄСПЛ зазначено, що у судах ОСОБА_1 стверджував, що державні виконавці здійснили неправильний розрахунок його чистого доходу з метою визначення розміру його заборгованості за аліментами. На обґрунтування свого позову він посилався на висновок призначеної судом експертизи, яким було спростовано розрахунок державних виконавців. Суд першої інстанції задовольнив його позов, пославшись на цей висновок. Проте апеляційний суд відмовив у задоволенні позову, встановивши, що державні виконавці законно отримали інформацію про дохід заявника від податкових органів, і заявник не оскаржив цієї суми.
      ЄСПЛ зазначив, що, як убачається з матеріалів справи, заявник не оскаржив отриману державними виконавцями інформацію від податкових органів, оскільки суть його позову вочевидь полягала в іншому. Зокрема, він доводив, що зазначена податковими органами сума була не чистим доходом, а його валовим доходом. Проте не вбачається, що апеляційний суд розглянув по суті ключовий аргумент заявника про різницю між його чистим доходом та валовим. А також, пославшись на досить загальні підстави, суд не взяв до уваги висновок експерта та відмовив у задоволенні позову у зв`язку з необґрунтованістю. Нічого не свідчить про те, що згодом основне питання заявника було розглянуто Верховним Судом України.
      За цих обставин ЄСПЛ вважав, що національні суди не розглянули ключового аспекту позову заявника. З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
      ЄСПЛ постановив, що у заяві № 2575/09 (поданій ОСОБА_1 ) було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
      Зобов`язано упродовж трьох місяців державу-відповідача сплатити заявнику суму в розмірі 2 400 євро, та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватись. Відповідні суми мали бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховувати простий відсоток (simpleinterest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
      Рішення ЄСПЛ від 20 червня 2019 року у справі «Котенко та інші проти України» набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд
      У жовтні 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА _1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_1 посилається на рішення ЄСПЛ від 20 червня 2019 року у справі «Котенко та інші проти України», ухвалене за результатами розгляду його заяви № 2575/09.
      Зокрема, ОСОБА_1 зазначив, що за результатами розгляду його заяви ЄСПЛ ухвалив рішення, що у справі має місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»; апеляційний суд не розглянув по суті ключового аргументу про різницю між його чистим і валовим доходом та, пославшись на досить загальні підстави, не взяв до уваги висновок експерта та відмовив у задоволенні позову у зв`язку з необґрунтованістю. Верховний Суд України не звернув уваги на доводи щодо визначення розміру доходу, з якого обчислювались аліменти.
      На думку заявника, рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвала Верховного Суду України від 09 липня 2008 року є незаконними і необґрунтованими та підлягають скасуванню з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      Нагальність та актуальність скасування цих судових рішень заявник пояснив тим, що на час звернення із заявою про перегляд ВДВС Житомирського РУЮ продовжує вчиняти виконавчі дії зі стягнення з нього 74 тис. 925 грн 59 коп. заборгованості за аліментами у виконавчому провадженні № 41998831.
      Просив скасувати рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 09 липня 2008 року та залишити в силі рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 09 листопада 2007 року.
      Розгляд заяви про перегляд судових рішень
      24 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року залишила без руху. Встановила строк для усунення недоліків.
      11 листопада 2019 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду відкрито провадження за виключними обставинами у цивільній справі за заявою про перегляд, справу призначено до розгляду, витребувано справу із суду першої інстанції та копію рішення ЄСПЛ з її автентичним перекладом українською мовою із Секретаріату Уповноваженого у справах ЄСПЛ.
      03 грудня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов лист Житомирського районного суду Житомирської області від 22 листопада 2019 року, з якого вбачалося, що справу за вказаним позовом знищено за закінченням терміну зберігання.
      Ухвалою від 03 грудня 2019 року Велика Палата Верховного Суду направила матеріали у справі № 2-1606/07 до Житомирського районного суду Житомирської області для ініціювання відновлення втраченого судового провадження. Зупинила провадження за вказаною заявою ОСОБА_1 до надходження відновленого судового провадження.
      10 березня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла цивільна справа № 2-1606/07, втрачене провадження у якій відновлено ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 22 січня 2020 року.
      Ухвалою від 11 березня 2020 року Велика Палата Верховного Суду поновила провадження за заявою ОСОБА_1 та призначила справу до розгляду.
      28 квітня 2020 року надійшло клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 , у якому він просить відмовити в задоволенні заяви про перегляд у зв`язку з пропущенням строків, оскільки з дня набрання законної сили оскаржуваними судовими рішеннями - 13 лютого 2008 року та 09 липня 2008 року - пройшло понад 10 років.
      04 травня 2020 року надійшло клопотання ВДВС Житомирського РУЮ у якому зазначено, що вказану заяву про перегляд відповідач не визнає та просить залишити її без задоволення.
      Короткий опис обставин справи
      Суди встановили, що відповідно до рішення суду позивач сплачує на користь ОСОБА_3 аліменти на дитину, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 заробітку (доходу) щомісяця, починаючи з 20 березня 1996 року та до її повноліття, але не менше 25 % мінімальної заробітної плати (виконавчий лист видано Богунським районним судом м. Житомира 06 грудня 2005 року у справі № 12-109/96; дублікат виконавчого листа від 28 березня 2006 року).
      За змістом постанови ВДВС Корольовського РУЮ від 20 грудня 2005 року про закінчення виконавчого провадження залишок несплаченої позивачем суми за аліментами становить 0,00 грн, а заборгованість указана в розмірі 32 тис. 393 грн 85 коп. Розрахунки щодо цієї заборгованості відсутні.
      Згідно з довідкою-рахунком ВДВС Корольовського РУЮ від 26 жовтня 2006 року заборгованість ОСОБА_1 за аліментами з 01 жовтня 2003 року по 30 червня 2005 року становила 74 тис. 925 грн 59 коп.
      Така заборгованість указана й у постанові ВДВС Корольовського РУЮ про закінчення виконавчого провадження від 07 лютого 2014 року.
      03 листопада 2006 року державним виконавцем ВДВС Житомирського РУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 зазначених аліментів на дитину в строк до 10 листопада 2006 року та вказано розмір стягнення - 0,00 грн.
      08 листопада 2006 року постановою державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_1
      26 грудня 2006 року постановою начальника ДВС Житомирської області визнано такими, що відповідають вимогам Закону України «Про виконавче провадження», дії державного виконавця ДВС у Корольовському районі м. Житомира при виконанні виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 аліментів.
      У позові ОСОБА_1 вказував, що відомість, видана ДПІ м. Житомира, на підставі якої ВДВС Богунського РУЮ та ВДВС Корольовського РУЮ нарахували заборгованість за аліментами, не відповідає вимогам закону та фактичному змісту; державний виконавець визначив суму боргу на підставі валового доходу, отриманого позивачем як приватним підприємцем, без урахування витрат, понесених ним у ході цієї діяльності; арешт на майно позивача накладено постановою державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ від 08 листопада 2006 року з порушенням вимог частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки позивач регулярно та добровільно сплачував аліменти на утримання дитини; неправомірними діями державного виконавця, внаслідок яких у позивача настала тимчасова непрацездатність, позивачу завдано моральної шкоди.
      19 березня 2007 року ухвалою Житомирський районний суд Житомирської області призначив проведення судово-бухгалтерської експертизи у справі № 2а-20/07.
      За висновком судово-бухгалтерської експертизи у цивільній справі № 2а-20/07 від 08 червня 2007 року за період з 01 жовтня 2003 року по 30 червня 2005 року ОСОБА_1 мав дохід у розмірі 6 тис. 753 грн 10 коп., з якого повинен сплатити 1 тис. 650 грн 95 коп. аліментів. У довідці ДВС у Корольовському районі м . Житомира від 26 жовтня 2006 року відсутні відомості про розмір доходу ОСОБА_1 , з якого обчислені аліменти, що підлягають сплаті; сума нарахованих за результатами експертизи аліментів не відповідає сумі, вказаній у цій довідці. Установити причини, періоди та суми виникнення розбіжностей обчисленої за результатами експертного дослідження суми аліментів порівняно з указаною в довідці від 26 жовтня 2006 року неможливо у зв`язку з відсутністю розрахунків або будь-яких інших роз`яснень особи, яка склала довідку.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що провадження за заявою про перегляд підлягає закриттю з огляду на таке.
      Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      Також ЦПК України встановлено вимоги щодо строку звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами.
      Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Відповідно до статті 9 Основного Закону України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      Конвенцію ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства України.
      Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      Відповідно до частини першої статті 44 Конвенції рішення Великої палати ЄСПЛ є остаточним.
      Високі Договірні Сторони зобов`язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у пункті 1 статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      З урахуванням вимог, передбачених частиною першою статті 32 Конвенції щодо поширення юрисдикції ЄСПЛ на всі питання тлумачення і застосування Конвенції, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України щодо обов`язку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у контексті статті 124 Конституції України та статті 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» можна зробити висновок, що всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї є компетенцією ЄСПЛ, а застосування норм матеріального і процесуального права та вирішення справ при здійсненні правосуддя в Україні є виключними повноваженнями національних судів.
      Відносини, що виникають у зв`язку з виконанням рішень ЄСПЛ, урегульовано, зокрема, самою Конвенцією, рішеннями ЄСПЛ та статтями 26, 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася 14 травня 1986 року, а також Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV (далі - Закон № 3477-IV).
      Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у права людини.
      Принцип верховенства права закріплено й у статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»: суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
      Частини перша, друга, четверта, восьма статті 10 ЦПК України встановлюють, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України.
      В Україні діє Закон № 3477-IV. У його преамбулі передбачено, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконати рішення ЄСПЛ у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції протоколів до неї.
      Так, згідно з частиною першою статті 2 Закону № 3477-IV остаточне рішення ЄСПЛ є обов`язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції в будь-якій справі, у якій Україна виступає стороною.
      Разом з тим у частині другій зазначеної статті вказано, що порядок виконання рішення визначається цим Законом, Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що передбачені цим Законом.
      За змістом статті 10 Закону № 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру, якими є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutioin integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      Згідно із частиною третьою статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      Застосування принципу restitutioin integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
      Можна зробити висновок, що порядок відновлення попереднього юридичного стану особи шляхом повторного розгляду справи національними судами передбачено у спеціальних законах, якими є процесуальні кодекси відповідної юрисдикції, у цьому випадку - ЦПК України, норми яких і є обов`язковими до застосування.
      Необхідно звернути увагу і на Рекомендацію № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийняту Комітетом міністрів на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді: коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      У цьому випадку ОСОБА_1 вказував, що він продовжує зазнавати негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, яке прийнято з суттєвими процедурними помилками.
      Тому ця заява прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду як належним судом, до компетенції якого входить повноваження з перегляду судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      Разом з тим при розгляді заяви Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права. Він знаходить своє вираження в різних джерелах права, зокрема в практиці ЄСПЛ, тому повинен застосовуватися під час здійснення правосуддя в Україні під час розгляду конкретних справ.
      У звіті Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) від 25-26 березня 2011 року на підставі аналізу правових систем європейських держав у пошуках спільних складових, характерних як для «верховенства права», так і «правової держави», пропонується щонайменше 6 необхідних елементів, яких необхідно дотримуватися не лише формально, але й по суті, а саме: 1) законність, включно з прозорим, підзвітним і демократичним процесом прийняття законів; 2) правова визначеність; 3) заборона свавілля у прийнятті рішень; 4) доступ до правосуддя, що здійснюється незалежним і безстороннім судом, включно з можливістю оскаржити в суді адміністративні акти; 5) повага до прав людини; 6) недискримінація і рівність перед законом.
      Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу resjudicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію resjudicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
      У рішенні ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» підкреслено, що право на справедливий судовий розгляд судом, яке гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції, має тлумачитися в світлі преамбули до Конвенції, яка у відповідній частині свідчить, що принцип верховенства права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
      Це також знайшло своє повторення у пунктах 33, 34 рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України» Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, необхідно тлумачити в контексті Преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії» (Brumarescuv. Romania) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ECHR1999-VII). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу resjudicata (див. там же, пункт 62), тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи.
      Отже , Велика Палата Верховного Суду має врахувати, що рішення, у якому ЄСПЛ покладає на державу зобов'язання припинити порушення прав щоб таким чином, наскільки це можливо, поновити стан заявника, який мав місце до такого порушення.
      Разом з тим, Конвенція не містить положень, якими б Високі Договірні Сторони були зобов`язані передбачати у національному законодавстві можливість перегляду справ та провадження у справі для досягнення restitutio in integrum.
      Метою введення додаткових критеріїв є визначення тих виключних випадків, коли захист прав особи та імплементація рішень ЄСПЛ превалює над принципами, що лежать в основі доктрини res judicata.
      У підпункті "i" Рекомендації № R(2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи визначені випадки, коли потерпіла сторона продовжує відчувати вплив негативних наслідків від рішень національних судів, якщо не забезпечена справедлива сатисфакція.
      У справах про перегляд судових рішень, за заявами щодо яких ЄСПЛ присудив справедливу компенсацію, питання про те, яким чином таку компенсацію буде взято до уваги, повинне вирішуватися компетентним національним судом з урахуванням обставин конкретної справи.
      Отже, Велика Палата Верховного Суду при розгляді заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами бере до уваги, що вказаний спір у національних судах стосувався приватно-правових відносин між колишнім подружжям з приводу визначення розміру аліментів на дитину.
      У висновку ЄСПЛ міститься посилання лише на порушення процедури розгляду справи у суді апеляційної інстанції, а саме недостатню вмовтивованість неприйняття одного з доказів у справі, який, на думку позивача, мав визначальне значення, з чим погодився і ЄСПЛ.
      Разом з тим інших порушень норм Конвенції, а саме порушень права власності, на що посилалася представник ОСОБА_1 , у рішенні ЄСПЛ за заявою ОСОБА_1 не встановлено.
      У рішенні ЄСПЛ визначена сума справедливої сатисфакції ОСОБА_1 , у розмірі 2400 євро, яка співмірна з розміром заборгованості за аліментами, стягнутої за оскаржуваними судовими рішеннями.
      У ЦПК України урегульовано питання щодо порядку розгляду заяви про перегляд судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом та встановлені відповідні процесуальні строки, які є у тому числі й преклюзивними (статті 423, 424 цього Кодексу).
      Тобто , Велика Палата повинна визначити, чи дотримані строки звернення до суду особою, яка подала заяву про перегляд судових рішень.
      Рішення Апеляційного суду Житомирської області постановлене 13 лютого 2008 року, а ухвала Верховного Суду України - 09 липня 2008 року.
      Рішення ЄСПЛ ухвалив 20 червня 2019 року.
      У жовтні 2019 року надійшла заява про перегляд указаних рішень.
      Для вирішення питання про дотримання строків звернення із заявою та можливість її розгляду по суті необхідно застосувати процесуальний закон, чинний на час ухвалення національними судами оскаржуваних рішень.
      Відповідно до статті 319 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення Апеляційного суду Житомирської області, рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.
      За статтею 317 ЦПК України рішення та ухвали апеляційного суду проголошуються за правилами, встановленими статтею 218 цього Кодексу, за змістом якої рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошувалися негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Згідно із частиною першою статті 349 ЦПК України в редакції, чинній на час постановлення ухвали Верховного Суду України, рішення і ухвала суду касаційної інстанції набирали законної сили з моменту їх оголошення.
      Із заявою про перегляд судових рішень, які ухвалені та набрали законної сили у 2008 році, ОСОБА_1 звернувся лише у 2019 році, після прийняття ЄСПЛ рішення у справі «Котенко та інші проти України», тобто більше ніж через 10 років.
      У ЦПК України передбачені як підстави перегляду судових рішень за виключними обставинами, так і встановлено вимоги щодо звернення із заявою про перегляд судових рішень, а також окремо зазначено, які строки є преклюзивними, тобто такими, що поновленню не підлягають.
      Оскільки жодних положень щодо дій суду у випадку подання заяви про перегляд судового рішення з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань поза межами встановленого ЦПК України строку не визначено, необхідно керуватися положеннями цього Кодексу, які регламентують загальний порядок дій суду касаційної інстанції.
      У цьому випадку судові рішення, які ОСОБА_1 просив переглянути, ухвалені та набрали законної сили більше ніж за десять років до звернення ОСОБА _1 із заявою про їх перегляд.
      Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши як принципи так і правозастосовчу діяльність ЄСПЛ, межі компетенції держави у законотворчій діяльності та компетенцію суду щодо тлумачення і застосування норм права, керується принципом верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata.
      При зіставленні наслідків перегляду та відмови у перегляді судових рішень Велика Палата керується тим, що спір є приватноправовим, сторонами його є дві фізичні особи, стягнення стосується майнового забезпечення дитини, оскільки національними судами визначена заборгованість ОСОБА_1 за аліментами. У своєму рішенні ЄСПЛ указав лише на порушення процедури розгляду справи, а саме недостатню вмотивованість висновку суду апеляційної інстанції щодо переоцінки одного з доказів у справі - висновку експерта щодо розміру доходу ОСОБА_1 , з якого належало обчислювати розмір аліментів і заборгованості, ЄСПЛ присудив 2400 євро справедливої сатисфакції, що є співмірним із розміром заборгованості за аліментами, присудженими національними судами.
      З урахуванням існування преклюзивного, тобто такого що не підлягає поновленню, строку на звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, оскільки таке право обмежене щодо умов прийнятості скарги і саме таким чином врегульоване з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що процесуальним законодавством чітко визначені строки та наслідки їх пропуску щодо звернення із заявою про перегляд і їх поновлення є порушенням імперативної вимоги закону та зумовлює порушення принципу правової визначеності, який охоплює не лише змістовний принцип верховенства права, але й процедурний аспект, який грунтується на вимогах відповідності правотворчої та правозастосовної практики певним стандартам, зокрема ясності та несуперечності закону, застосування прийняття заяви на підставі закону.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для закриття провадження за заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами.
      Заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подана з підстав, визначених частиною третьою статті 423 ЦПК України, - не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили (пункт 2 частини другої статті 424 цього Кодексу).
      Частиною третьою статті 424 ЦПК України встановлено, що строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені.
      Порядок перегляду судових рішень за виключними обставинами визначений статтею 429 ЦПК України, за змістом частини другої якої справа розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 394 ЦПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
      Також у статті 396 ЦПК України передбачено можливість закриття касаційного провадження. Оскільки Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами, які такому перегляду не підлягають у зв`язку з пропуском десятирічного строку з дня набрання чинності такими рішеннями, провадження про перегляд підлягає закриттю.
      У цьому випадку судові рішення, які ОСОБА_1 просив переглянути, ухвалені та набрали законної сили більше ніж за десять років до звернення ОСОБА _1 із заявою про їх перегляд.
      Тому рішення Апеляційного суду Житомирської області постановлене 13 лютого 2008 року, та ухвала Верховного Суду України постановлена 09 липня 2008 року, перегляду за виключними обставинами не підлягають, а відкрите провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами цих судових рішень підлягає закриттю.
      Керуючись статтями 259, 268, 394, 396, 423, 424, 429 Цивільного процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду,
      ПОСТАНОВИЛА:
      Закрити провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Житомирського районного управління юстиції, відділу державної виконавчої служби Богунського районного управління юстиції, відділу державної виконавчої служби Корольовського районного управління юстиції, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2 , про визнання дій державних виконавчих служб неправомірними та відшкодування моральної шкоди з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91855204
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      09 вересня 2020 року
      м . Київ
      Справа № 809/1649/15
      Провадження № 11-99зва20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В. С.,
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Біляр Л. В.,
      представника позивача - адвоката Авраменка Г. М.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в порядку спрощеного провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12 травня 2015 року (судді Могила А. Б., Гундяк В. Д., Матуляк Я. П.), ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року (судді Ніколін В. В., Гінда О. М., Качмар В. Я.) та постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 січня 2018 року (судді Смокович М. І., Білоус О. В., Стрелець Т. Г.) у справі № 809/1649/15 за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України (правонаступника Міністерства доходів і зборів України), Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області (правонаступника Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області, Державної податкової інспекції у місті Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області) про визнання дій неправомірними, визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення коштів, зобов`язання вчинити дії і
      ВСТАНОВИЛА:
      1. У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства доходів і зборів України (далі - Міндоходів України), Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області (далі - ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області), Державної податкової інспекції у місті Яремчі Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області (далі - ДПІ у місті Яремчому ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області) про визнання дій неправомірними, визнання незаконними та скасування наказів № 244-О від 25 березня 2015 року, № 87-О від 31 березня 2015 року, поновлення на роботі та стягнення коштів.
      На обґрунтування позовних вимог покликався на те, що наказом Міндоходів України від 25 березня 2015 року № 244-О його звільнено з посади начальника ДПІ у місті Яремчому ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області на підставі пункту 72 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII) у зв`язку з неподанням заяви про проведення перевірки, передбаченої вказаним законом, та декларації про майно, доходи і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік.
      Вважає звільнення незаконним, позаяк перебував у відпустці та на лікарняному, що унеможливило вчасне подання заяви про проведення перевірки, передбаченої Законом № 1682-VII, а звільнення його у період тимчасової непрацездатності суперечить нормам КЗпП України.
      2. Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року та постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 січня 2018 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
      Відмовляючи у позові, суди виходили з того, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин або коли про це йдеться у спеціальному законі.
      Положення Закону № 1682-VII не містять жодних застережень з приводу можливості продовження терміну на подання заяви про проведення перевірки в рамках вказаного Закону у зв`язку з перебуванням особи на лікарняному.
      Перебування на лікарняному особи, яка підлягає звільненню, жодним чином не може бути підставою для продовження терміну перебування його на службі, позаяк нормами частини третьої статті 4 Закону № 1682-VII визначено, що звільнення працівника повинно бути вирішено не пізніше як на третій день після спливу строку на подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону.
      3. 30 березня 2020 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12 травня 2015 року, ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року та постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 січня 2018 року на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. Просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
      На обґрунтування вимог цієї заяви її автор покликався на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), ухвалене 17 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України» (заява № 58812/15 та інші), у якому ЄСПЛ констатував порушення Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
      Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 11 березня 2020 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про передачу заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.
      4. Ухвалою від 17 березня 2020 року суддя Великої Палати Верховного Суду відкрив провадження за виключними обставинами в адміністративній справі № 809/1649/15, витребував справу з Івано-Франківського окружного адміністративного суду та копію рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», ухваленого 17 жовтня 2019 року, з її автентичним перекладом українською мовою від Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, а ухвалою від 29 квітня 2020 року призначив справу № 809/1649/15 до розгляду в судовому засіданні на 17 червня 2020 року о 14 годині 30 хвилин у приміщенні Верховного Суду.
      5. Сторони у справі не надали відзиву на заяву.
      6. Велика Палата Верховного Суду розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за виключними обставинами, перевірила викладені доводи і вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      7. Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
      Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      Реалізація таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема в частинах першій та другій статті 6 КАС України.
      З огляду на наведене та згідно зі статтею 46 Конвенції й статтею 2 Закону № 3477-IV Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      За статтею 41 Конвенції якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      З визначення, наведеного у статті 1, а також зі змісту глави 3 Закону № 3477-IV вбачається, що рішення ЄСПЛ може бути виконане шляхом: виплати стягувачеві грошової компенсації (відшкодування), вжиття додаткових заходів індивідуального характеру та/або вжиття заходів загального характеру.
      Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.
      Цією ж нормою права передбачено, що відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
      Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000) 2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      Міністерство юстиції України надало копію рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» (яке набуло статусу остаточного 24 лютого 2020 року) разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      8. Рішенням ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» встановлено порушення пункт 1 статті 6 Конвенції щодо перших трьох заявників та статті 8 Конвенції щодо всіх заявників (Право на повагу до приватного і сімейного життя), а також не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві.
      9. Обставини, які встановлені судами, можна коротко викласти таким чином.
      Позивач починаючи з 26 квітня 2006 року обіймав посаду начальника Державної податкової інспекції у місті Яремчому Івано-Франківської області, а з 20 лютого 2012 року - в порядку переведення на посаду начальника ДПІ у місті Яремчому ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області.
      З метою виконання Закону № 1682-VII, відповідно до Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою, четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 563 «Про деякі питання реалізації Закону України «Про очищення влади», та згідно з Планом проведення перевірок відповідно до Закону України «Про очищення влади», затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1025-р, Державна фіскальна служба України видала наказ від 24 лютого 2015 року № 117 про початок перевірок відповідно до цього Закону стосовно керівників, їх перших заступників та заступників керівників територіальних органів Міндоходів у Івано-Франківській області з 12 березня 2015 року.
      У зв`язку з перебуванням ОСОБА_1 у період з 14 лютого по 06 березня 2015 року у відпустці відповідно до наказу ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області № 57-В, а у період з 10 по 25 березня 2015 року на лікарняному ДПІ у місті Яремчому ГУ ДФС в Івано-Франківській області листом від 03 березня 2015 року за № 331/Я/09-18-04/53 направило позивачу для ознайомлення копію наказу Державної фіскальної служби України від 24 лютого 2015 року № 117 «Про початок проведення перевірки відповідно до Закону України «Про очищення влади» стосовно посадових і службових осіб Міндоходів».
      Цим листом роз`яснено також про необхідність подати до податкової інспекції до 09 березня 2015 року написаної власною рукою заяви про проведення перевірки, передбаченої Законом № 1682-VII, та декларації про майно, доходи і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік.
      На визначений термін - до 22 березня 2015 року, позивач заяви не подав. Натомість відповідну заяву до голови комісії з реорганізації Міндоходів України, а також ДПІ у місті Яремчому ГУ ДФС в Івано-Франківській області позивач подав 26 березня 2015 року, у відповідь на яку адресат звернення повідомив про те, що заяву на проведення перевірки стосовно нього потрібно було подати до 09 березня 2015 року.
      01 квітня 2015 року позивач направив голові комісії з реорганізації Міндоходів України, Голові державної фіскальної служби України заяву про проведення перевірки згідно із Законом № 1682-VII та копію декларації про майно, доходи і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік. Разом із цією заявою та додатками до неї повідомив цих самих посадових осіб про його перебування у період з 10 по 25 березня 2015 року на лікарняному, що, у свою чергу, унеможливило подання у строк до 22 березня 2015 року вказаних заяви та декларації.
      25 березня 2015 року Міндоходів України видало наказ № 244-О про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника ДПІ у місті Яремчому ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області з підстав, передбачених пунктом 72 частини першої статті 36 КЗпП України та Законом № 1682-VII.
      Відповідно до наказу ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області від 31 березня 2015 року № 87-О ОСОБА_1 оголошено наказ Міндоходів України від 25 березня 2015 року № 244-О та звільнено із займаної посади.
      22 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Івано-Франківського окружного адміністративного суду з позовом до Міндоходів України, Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області, ДПІ у місті Яремчому ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області про визнання дій неправомірними, визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення коштів.
      Як згадано вище, Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановою від 12 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року та постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 січня 2018 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.
      Рішенням від 17 жовтня 2019 року ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» (заява № 58812/15 та інші; яке набуло статусу остаточного 24 лютого 2020 року) констатував порушення Україною статті 8 Конвенції щодо ОСОБА_1 , а також зобов`язав сплатити 5 000 (п`ять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись на відшкодування моральної шкоди, та 300 (триста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, як компенсацію судових та інших витрат.
      10. ОСОБА_1 26 лютого 2020 року звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12 травня 2015 року, ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року та постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 січня 2018 року на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України у зв`язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. Просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
      11. У рішенні ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» щодо ОСОБА_1 констатував, що останнього звільнили та застосували до нього обмежувальні заходи, передбачені Законом «Про очищення влади», через подання ним заяви про незастосування до нього Закону «Про очищення влади» із чотириденним запізненням.
      Далі Суд розмірковує і висновує, що незрозуміло, чи були б до заявника у будь-якому випадку застосовані заходи Закону «Про очищення влади», якби він подав свою заяву упродовж встановленого строку. Здається, що так, оскільки він обіймав свою посаду у податковій службі у 2010-2014 роках <�…>. Зауваження Уряду свідчать, що Уряд вважав ОСОБА_1 посадовою особою, пов`язаною з урядом Президента В. Януковича, та що у зв`язку із цим Закон «Про очищення влади» був застосовним до нього. Іншими словами, навіть якби він подав заяву упродовж установленого строку, результат для нього, ймовірно, був би таким самим.
      Якщо передбачені Законом «Про очищення влади» заходи були застосовані до заявника лише через подання заяви з чотириденним запізненням, навіть якщо в іншому випадку ці заходи до нього не були би застосовні, Суд не може зрозуміти, як такі серйозні заходи могли вважатися пропорційними тривіальному характеру проступку заявника. Ні національні суди, ні Уряд жодним чином цього не пояснили. Особливість ситуації заявника полягала у тому, що на момент закінчення строку для подання заяви він хворів. Жодних аргументів, що затримка та подання ним заяви наступного дня після виписки з лікарні спричинили які-небудь проблеми у контексті загальної перевірки, наведено не було.
      Суть відповідної заяви полягала у тому, що посадова особа повідомляла, застосовувалися до неї обмежувальні заходи, передбачені Законом «Про очищення влади», чи ні. Проте у цій справі ніколи не робилося припущення про існування невідомих фактів у кар`єрі [ ОСОБА_1 ], які могли би бути виявлені в його заяві. Безперечно, єдиною можливою підставою для застосування Закону «Про очищення влади» було те, що у 2010-2014 роках він працював у податковій службі, і про це було добре відомо його роботодавцю, якому була подана заява, самій податковій службі. У цьому розумінні у цій справі обов`язок подати заяву відрізнявся від ситуацій, коли такий обов`язок мав на меті викриття певних потенційно прихованих фактів, таких як таємна співпраця зі службами безпеки колишніх тоталітарних режимів (як було, наприклад, з польською люстраційною системою, дослідженою у багатьох рішеннях, у тому числі у згаданих рішеннях у справах «Матиєк проти Польщі» (Matyjek v. Poland), «Бобек проти Польщі» (Bobek v. Poland) та «Лубоч проти Польщі» (Luboch v. Poland)).
      Суд не може зрозуміти, як застосування такого серйозного обмежувального заходу через незначну затримку у поданні такої технічної заяви могло вважатися «необхідним у демократичному суспільстві».
      Коротко кажучи, не було доведено, що втручання щодо [ ОСОБА_1 ] було необхідним у демократичному суспільстві.
      Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо [ ОСОБА_1 ].
      12. З контексту рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», де встановлено порушення статі 8 Конвенції, з урахуванням мети та завдань щодо дотримання високих стандартів захисту прав людини випливає, що найбільш ефективним способом захисту цих прав буде здійснення повторного судового контролю з урахуванням самого рішення (справа «Полях та інші проти України»)
      Із встановлених ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» порушень статі 8 Конвенції з урахуванням мети та завдань щодо дотримання високих стандартів захисту прав людини з контексту рішення випливає, що найбільш ефективним способом захисту цих прав буде здійснення повторного судового контролю з урахуванням самого рішення (справа «Полях та інші проти України»).
      Наведена обставина в розумінні підпункту «b» підпункту «іі» пункту ІІ Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам № R(2000)2 від 19 січня 2000 року «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      13. За змістом частини другої статті 368 КАС України справа розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. В суді першої інстанції справа розглядається у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. Неявка заявника або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає судовому розгляду.
      Відповідно до частини п`ятої статті 368 КАС України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
      14. До повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
      Констатовані Судом порушення конвенційних вимог в контексті цієї справи можна усунути шляхом скасування рішення судів всіх інстанцій з направленням справи до суду першої інстанції для ухвалення судового рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України з урахуванням висновків, викладених у рішенні ЄСПЛ (справа «Полях та інші проти України»).
      У зв`язку із цим вимоги заявника про скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі за його позовом до Державної податкової служби України (правонаступника Міністерства доходів і зборів України), Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області (правонаступника Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області, Державної податкової інспекції у місті Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області) підлягають задоволенню в частині прохання про скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, але не можуть бути задоволені в частині ухвалення нового - позитивного для нього судового рішення.
      Керуючись статтями 243, 250, 344, 356, 359, 361, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами задовольнити частково.
      Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12 травня 2015 року, ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року та постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 січня 2018 року скасувати.
      Справу направити на новий розгляд до Івано-Франківського окружного адміністративного суду.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. С. Князєв
      Суддя-доповідач М. І. Гриців
      Судді : Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      Т . О. Анцупова Н. П. Лященко
      С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 91680868