Постанова ВП-ВС щодо порядку визначення площі земельної ділянки у разі відчуження будівлі без земельної ділянки

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 689/26/17

Провадження № 14-47цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року у складі колегії суддів Купельського А. В., Пастощука М. М., Костенка А. М.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку, визнання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійсним та

ВСТАНОВИЛА:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, а в лютому 2017 року, збільшивши позовні вимоги, просила визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 0,25 га із цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 та визнати виданий ОСОБА_2 державний акт на право приватної власності на земельну ділянку недійсним.

1.2. Позов мотивовано тим, що 15 січня 2002 року між ОСОБА_1 (обдарована) та ОСОБА_2 (дарувальник) укладено договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 .

1.3. Під час укладення вказаного договору дарувальник приховав від обдарованої ту обставину, що земельна ділянка для обслуговування зазначеного будинку ним приватизована у 2000 році, про що видано державний акт на право приватної власності на спірну земельну ділянку та на земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства.

1.4. При цьому в договорі дарування вказано, що будинок розташований на землі Соколівської сільської ради. Крім того, відповідач постійно здійснює земельні роботи на згаданій земельній ділянці.

1.5. Позивачка посилалась на вказані обставини та на підставі статей 120, 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просила визнати за нею право власності на зазначену земельну ділянку та визнати вказаний державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку недійсним.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. 21 березня 2017 року Ярмолинецький районний суд Хмельницької області рішенням відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

2.2. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що статтею 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору дарування) передбачалось, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. Отже, відчуження об`єктів нерухомого майна на той час не зумовлювало автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під цим нерухомим майном. Крім того, позивачка не надала доказів на підтвердження площі спірної земельної ділянки, яку неможливо встановити без проведення експертизи, проте такого клопотання вона не заявляла.

2.3. 15 травня 2017 року Апеляційний суд Хмельницької області скасував рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 21 березня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання права власності й ухвалив у цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив. Визнав за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 0,25 га на АДРЕСА_1 . Стягнув з ОСОБА_2 1 344 грн судових витрат у дохід держави. У решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.

2.4. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Крім того, пунктом «е» частини першої статті 141 ЗК України передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

2.5. Отже, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, стає власником земельної ділянки, на якій розташовані ці об`єкти нерухомості, на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

2.6. Щодо позовних вимог про визнання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійсним, то обраний позивачкою спосіб захисту порушеного права не відповідає вимогам статті 16 ЦК України, оскільки на час укладення договору дарування житлового будинку акт на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,365 га на АДРЕСА_1 був чинним.

3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог, узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

3.1. У червні 2017 року ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення суду апеляційної інстанції, яке просив скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

3.2. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на земельну ділянку з порушенням вимог статей 213, 214, пункту 3 частини першої статті 316 ЦПК України, зокрема: не обґрунтував мотивів скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; не вказав норму матеріального права, на підставі якої вирішив справу; зазначивши в рішенні кадастровий номер земельної ділянки, на яку визнав право власності за позивачкою, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог.

3.3. Суд апеляційної інстанції не врахував, що спірні правовідносини виникли 15 січня 2002 року, коли правовідносини щодо переходу права власності на земельну ділянку при переході права власності на житловий будинок регулювалися лише нормами статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час укладення договору дарування, без урахування положень статті 377 ЦК України (2004 року).

3.4. Також суд апеляційної інстанції залишив поза увагою роз`яснення, викладені у пункті 18-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», про те, що при вирішенні вимог про визначення розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, право власності на які при їх відчуженні перейшло до набувача без визначення в договорі права на земельну ділянку, суд має з`ясовувати, зокрема: чому це питання не було визначено в договорі, чи існувала можливість укладення між відчужувачем і набувачем додатку до цього договору щодо права набувача на земельну ділянку та чи не свідчить реальна можливість використання всієї земельної ділянки за цільовим призначенням саме про той розмір земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, який існував до їх відчуження. Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил тощо.

3.5. Крім зазначеного, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що відповідач користується спірною земельною ділянкою.

3.6. Також апеляційний суд безпідставно застосував норми пункту «е» частини першої статті 141 ЗК України, що визначають підстави припинення права користування земельною ділянкою, які не є тотожними з підставами припинення права власності на земельну ділянку (стаття 140 цього Кодексу).

3.7. Разом з тим суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, які були чинними на час укладення договору дарування житлового будинку.

4. Позиція інших учасників справи

4.1. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_1 просила оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

4.2. Зазначала, що посилання відповідача на постанову Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 є безпідставним, оскільки ця постанова не є джерелом права та обов`язковою для врахування судами при застосуванні норм права.

4.3. Проте за положеннями частини першої статті 360-7 ЦПК України інші суди загальної юрисдикції мають враховувати при застосуванні норм права висновок, викладений у постанові Верховного Суду України, щодо застосування відповідної норми права.

4.4. Відповідні висновки щодо застосування норм статті 120 ЗК України викладені у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справах № 6-2225цс16 та № 6-2099цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16.

4.5. Отже, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу.

5. Рух справи у суді касаційної інстанції

5.1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 13 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

5.2. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.

5.3. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

5.4. У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

5.5. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 03 липня 2019 року передав справу на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

5.6. Зазначену справу Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 листопада 2019 року прийняв та призначив до розгляду, а ухвалою від 17 лютого 2020 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 ЦПК України, оскільки неможливо ухвалити судове рішення в цій справі без відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, а тому вважав, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

5.7. Зокрема, стаття 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору дарування) передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження будівлі і споруди.

5.8. Разом з тим з 01 січня 2004 року набув чинності ЦК України в редакції Закону України від 16 січня 2003 року № 435-IV (далі - Закон № 435-IV), норми статті 377 якого в чинній редакції передбачають, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

5.9. Із часу набуття чинності ЦК України в редакції цього Закону виникли суперечності між положеннями цієї норми ЦК України та положеннями чинної на той час редакції статті 120 ЗК України.

5.10. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

5.11. Отже, виникає ситуація щодо існування в часі нормативних актів, виданих одним і тим самим органом, які містять суперечності в регулюванні одних і тих самих правовідносин.

5.12. Зміни до статті 120 ЗК України внесені Законом України від 27 квітня 2007 року № 997-V «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Цивільного кодексу України» (далі - Закон № 997-V), який набув чинності 20 червня 2007 року, і з цього часу суперечності у змісті цих норм було усунуто.

5.13. Разом з тим у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15 Верховний Суд України зробив висновок щодо застосування частини першої статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - 22 березня 2003 року, та, зокрема, зазначив, що аналіз змісту норм статей 120 та 125 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, які на ній розміщені. Вказані норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду. При цьому передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. За загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

5.14. Цей висновок Верховного Суду України щодо застосування статті 120 ЗК України (у редакції, чинній у період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) врахував Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду під час прийняття постанови від 16 січня 2019 року у справі № 360/2285/14-ц та вирішення спору в частині визнання права власності на частину земельної ділянки за особою, яка набула право власності на частину розміщеного на ній житлового будинку.

5.15. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, зокрема, зазначив, що за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід застосовувати положення частини четвертої статті 120 ЗК України. За загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

5.16. Водночас Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 381/41/17 погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для визнання за позивачкою права власності на земельну ділянку, оскільки стаття 120 ЗК України на час укладення договору дарування житлового будинку, розміщеного на цій земельній ділянці (жовтень 2003 року), не передбачала безумовного переходу до особи, яка набула право власності на будівлю, розміщену на земельній ділянці, права власності на цю земельну ділянку або її частину. Спірні правовідносини виникли також до набрання чинності ЦК України, норми якого не підлягають застосуванню до цих правовідносин, оскільки позивачка набула право власності на житловий будинок до набрання чинності цим Кодексом.

5.17. Отже, на думку об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, вказані судові рішення свідчать про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, які на ній розміщені, зокрема, застосування положень статті 120 ЗК України у редакції, чинній у період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року, та необхідність відступити від висновку щодо застосування цієї статті у вказаній редакції в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15.

5.18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 23 березня 2020 року справу прийнято для продовження розгляду та призначено до розгляду.

6. Позиція Великої Палати Верховного Суду

6.1. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

6.2. Суди встановили, що ОСОБА_2 належить на праві власності земельна ділянка площею 0,365 га на АДРЕСА_1 , з яких 0,25 га передано йому для обслуговування житлового будинку, будівель та інших споруд, 0,115 га - для ведення особистого підсобного господарства відповідно до державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, виданого на підставі рішення Соколівської сільської Ради народних депутатів від 12 грудня 1996 року та зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 15 травня 2000 року за № 22.

6.3. 15 січня 2002 року за договором дарування ОСОБА_2 подарував неповнолітній ОСОБА_3 (на цей час ОСОБА_1 ), від імені якої діяла ОСОБА_4 , житловий будинок АДРЕСА_1 .

6.4. 28 листопада 2007 року Соколівська сільська рада Ярмолинецького району Хмельницької області рішенням № 2 перейменувала вул. Червоноармійську на

АДРЕСА_2 . 02 квітня 2014 року Соколівська сільська рада Ярмолинецького району Хмельницької області листом № 32 відмовила ОСОБА_1 в погодженні акта приймання-передачі на зберігання межових знаків земельних ділянок площею 0,25 га та 0,0814 га на АДРЕСА_1 , оскільки на вказані земельні ділянки видано державний акт на право приватної власності ОСОБА_2

6.6. ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання права власності на земельну ділянку площею 0,25 га на АДРЕСА_1 та визнання зазначеного державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійсним, посилаючись на те, що до неї перейшло право власності на цю земельну ділянку на підставі частини першої статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України.

6.7. Велика Палата Верховного Суду проаналізувала норми цивільного та земельного законодавства, чинні на час виникнення спірних правовідносин.

6.8. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у права людини.

6.9. Принцип верховенства права закріплено й у статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у якій зазначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

6.10. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

6.11. За змістом статті 86 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Відносини власності регулюються Законом України від 07 лютого 1991 року № 697-ХІІ «Про власність» (далі - Закон № 697-ХІІ), цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

6.12. Аналогічні положення містять пункти 1, 2 статті 2 Закону № 697-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

6.13. За пунктом 3 статті 2 Закону № 697-ХІІ кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

6.14. Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (пункти 1, 3 статті 4 Закону № 697-ХІІ).

6.15. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків (пункт 2 статті 48 Закону № 697-ХІІ).

6.16. Відповідно до пункту 1 статті 51 цього Закону громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду, у випадках, передбачених законодавчими актами України.

6.17. Згідно зі статтею 14 цього Закону громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну.

6.18. Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян (пункт 4 статті 13 Закону № 697-ХІІ).

6.19. Право власності на спірну земельну ділянку площею 0,25 га для обслуговування житлового будинку, будівель та інших споруд ОСОБА_2 набув на підставі рішення сільської ради; це право посвідчено державним актом на право приватної власності на земельну ділянку згідно зі статтею 23 ЗК України 1990 року (який був чинний на час видачі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку).

6.20. За положеннями статті 2 ЦК України земельні відносини регулюються земельним законодавством.

6.21. Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України (2001 року) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

6.22. Земельні ділянки є об`єктами права приватної власності (пункт 1 статті 13 Закону № 697-ХІІ). Земельною ділянкою як об`єктом цивільних прав є частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (стаття 79 ЗК України 2001 року).

6.23. ОСОБА_2 підтвердив своє право власності на спірну земельну ділянку на час укладення договору дарування, за яким житловий будинок, розташований на вказаній земельній ділянці, перейшов у власність до іншої особи - ОСОБА_1

6.24. Позов про визнання права власності на частину належної на праві власності ОСОБА_2 земельної ділянки ОСОБА_1 мотивувала набуттям нею права власності на житловий будинок, що знаходиться на цій земельній ділянці. Вважала, що право власності на земельну ділянку до неї перейшло на підставі статей 120, 125 ЗК України та статті 377 ЦК України.

6.25. Стаття 120 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (15 січня 2002 року), визначала особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці.

6.26. Так, частина перша статті 120 ЗК України (у відповідній редакції) передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

6.27. Разом з тим при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

6.28. При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 1 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

6.29. Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

6.30. Така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від них.

6.31. Наведений підхід підтверджується також і ретроспективним аналізом норм законодавства щодо переходу прав на земельну ділянку у випадку відчуження права власності на нерухоме майно. Радянське законодавство оперувало терміном «основні фонди». Термін «нерухомість» і класифікація майна на нерухоме та рухоме були відображені в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік від 31 березня 1991 року (введених в дію з 1 січня 1992 року). Так, відповідно до частини другої статті 4 цих Основ майно поділяється на нерухоме та рухоме; до нерухомого майна належать земельні ділянки і «все, що міцно з ними зв`язано», як-от: будівлі, споруди тощо, а до рухомого належить майно, переміщення якого можливе без неспіврозмірної шкоди його призначенню.

6.32. Стаття 30 Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК УРСР) (1991 року) в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування приписів вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанови від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.17), від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)).

Щодо суті спору

6.33. У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, дійшовши цілком очевидного висновку про те, що особа, яка набула власності на нерухоме майно має також і право на земельну ділянку, на якій це майно розміщено та необхідну для обслуговування нерухомого майна, по-різному підійшли до визначення площі земельної ділянки, право на яку має позивач.

6.34. Так, суд першої інстанції вказав на те, що, оскільки на момент набуття права власності на нерухоме майно (2002 рік) такий об`єкт, як земельна ділянка площею 0,25 га (право власності на яку просить визнати позивач), сформовано не було, визначення площі земельної ділянки, необхідної для обслуговування нерухомого майна та її конфігурації, можливе лише за умови проведення відповідної експертизи, яка має бути призначена виключно за клопотанням позивача, а враховуючи відсутність такого клопотання в задоволенні позову відмовив.

6.35. Натомість суд апеляційної інстанції послався на те, що, розділивши у 2014 році одну земельну ділянку площею 0,365 га на дві - площею 0,115 га (для ведення особистого селянського господарства) та площею 0,25 га (для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)), ОСОБА_2 самостійно визначив, що для будинку, подарованому ОСОБА_1 необхідна ділянка саме такого розміру, а отже, проведення експертизи не є необхідним.

6.36. Разом з тим за статтею 39 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

6.37. За статтею 39 ЗК України в чинній редакції використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

6.38. Згідно з пунктом 3.19 ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджених наказом Державного комітету України у справах містобудування і архітектури від 17 квітня 1992 року № 44 (далі - ДБН 360-92, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до площі садибної ділянки включається площа забудови житлових будинків, господарських будівель.

6.39. У розділі «Сельбищна територія сільських поселень» ДБН 360-92 визначено вимоги до площі земельної ділянки для забудови.

6.40. У пункті 3.27 ДБН 360-92 передбачено, що основним типом житлової забудови у сільських населених пунктах є одно-, двоповерхова з присадибними ділянками і господарськими будівлями для ведення особистого підсобного господарства.

6.41. За правилами пункту 3.28 ДБН 360-92розміри присадибних земельних ділянок у сільських населених пунктах установлюються сільською радою відповідно до чинного ЗК України. Для підвищення компактності забудови присадибна ділянка може бути розділена на дві частини: приквартирну, яку виділяють біля будинку, і ділянку для городу, яку виділяють за межами житлової зони.

6.42. Розмір частини присадибної земельної ділянки, яку виділяють біля будинку, визначається завданням на проектування за місцевими умовами з урахуванням наявності садибного фонду і демографічної структури населення. Решта присадибної ділянки виділяється за межами житлової зони.

6.43. Згідно з пунктом 3.29 ДБН 360-92 перелік і граничні розміри господарських і побутових будівель і споруд, які зводяться на присадибних ділянках, визначаються завданням на проектування.

6.44. Укладаючи договір, спрямований на відчуження будинку, сторони не могли не розуміти, що користування будинком неможливе без використання земельної ділянки, достатньої для розміщення й обслуговування будинку. Оскільки сторони не обумовили розмір земельної ділянки, яка переходить у власність позивачки, під час нового розгляду справи необхідно з`ясувати дійсні наміри сторін щодо такого розміру. Для цього необхідно встановити, який розмір земельної ділянки, призначений для розміщення і обслуговування будинку, є нормативно визначеним у місцевості, де він знаходиться, а також для визначення тієї частини земельної, яка необхідна для обслуговування будинку позивачки, слід з`ясувати, чи використовує відповідач відповідну земельну ділянку, яку саме її частину та для якої мети.

6.45. Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій зазначеним обставинам оцінки не дали та не врахували вказаних норм чинного на час укладення договору дарування законодавства.

7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

7.1. На підставі пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

7.2. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

7.3. У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 21 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Ярмолинецького районного суду Хмельницької області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

О. М. Ситнік

Судді:

Н. О. Антонюк

В. С. Князєв

В. В. Британчук

Л. М. Лобойко

Ю. Л. Власов

Н. П. Лященко

М. І. Гриців

О. Б. Прокопенко

Д. А. Гудима

В. В. Пророк

В. І. Данішевська

Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна

О. С. Ткачук

О. Р. Кібенко

О. Г. Яновська

Постанову оформили судді Гудима Д. А., Рогач Л. І. відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України.

Джерело: ЄДРСР 91338225

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б.на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17(провадження № 14-47цс20)

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку, визнання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійсним

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року у складі колегії суддів Купельського А. В., Пастощука М. М., Костенка А. М.

21 березня 2017 року Ярмолинецький районний суд Хмельницької області рішенням відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що статтею 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України; у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору дарування) передбачалось, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. Отже, відчуження об`єктів нерухомого майна на той час не зумовлювало автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під цим нерухомим майном. Крім того, позивачка не надала доказів на підтвердження площі спірної земельної ділянки, яку неможливо встановити без проведення експертизи, проте такого клопотання вона не заявляла.

15 травня 2017 року Апеляційний суд Хмельницької області скасував рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 21 березня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання права власності й ухвалив у цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив. Визнав за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 0,25 га на АДРЕСА_1 . Стягнув з ОСОБА_2 1 344 грн судових витрат у дохід держави. У решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Крім того, пунктом «е» частини першої статті 141 ЗК України передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

Отже, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, стає власником земельної ділянки, на якій розташовані ці об`єкти нерухомості, на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Щодо позовних вимог про визнання державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійсним, то обраний позивачкою спосіб захисту порушеного права не відповідає вимогам статті 16 ЦК України, оскільки на час укладення договору дарування житлового будинку акт на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,365 га на АДРЕСА_1 був чинним.

16 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргуОСОБА_2 задовольнила частково. Рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 21 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року скасувала, справу передала на новий розгляд до Ярмолинецького районного суду Хмельницької області.

При цьому Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що за відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати, що частина перша статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, тобто 15 січня 2002 року) закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, із такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачало роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що відсутні підстави для відступу від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-цс15 та інших.

При цьому справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції для з`ясування дійсного наміру сторін щодо розміру земельної ділянки, яка мала перейти до обдарованої, та необхідності з`ясування розміру земельної ділянки, призначеної для розміщення і обслуговування будинку, який є нормативно визначеним у місцевості, де він розташований, визначення тієї частини земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування будинку позивачки, та з`ясування, чи використовує відповідач земельну ділянку, яку саме її частину та з якою метою.

З висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у мотивувальній частині постанови, не погоджуємось та відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюємо окрему думку.

На наш погляд, у мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду містяться протиріччя, які можуть спричинити розбалансування судової практики та негативно вплинути на виконання судом завдання цивільного судочинства - ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб та інтересів держави відповідно до статті 2 ЦПК України.

Так, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про відсутність підстав для відступу від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, у якій Верховний Суд України з посиланням на системний аналіз частини четвертої статті 120 та статті 125 ЗК України вказав, що особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Велика Палата Верховного Суду погодилася, що при переході права власності на цілий об`єкт нерухомості до нового власника переходить і право на цілу земельну ділянку на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику майна, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Разом з тим Велика Палата зробила висновок про необхідність передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції, вказавши як підставу такої передачі необхідність з`ясування дійсних намірів сторін щодо розміру земельної ділянки, яка мала перейти до нового власника житлової нерухомості, встановлення розміру земельної ділянки, призначеної для розміщення і обслуговування будинку, який є нормативно визначеним у місцевості, де він знаходиться, визначення тієї частини земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування будинку позивачки, та з`ясування, яку частину земельної ділянки та з якою метою використовує відповідач.

Тобто з огляду на висновок про необхідність вирішення спору відповідно до практики Верховного Суду України у зазначеній постанові, згідно з якою розмір земельної ділянки уже визначено і відповідає тому розміру (площі) земельної ділянки, яка перебувала у власності попереднього власника житла, відсутня необхідність встановлення тих обставин, які слугували підставою для повернення справи на новий розгляд. Якщо ж погодитися з необхідністю встановлення зазначених обставин, то не може бути застосована правова позиція Верховного Суду України від 02 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15.

Погоджуємось з висновком про необхідність направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, однак вважаємо, що у цій справі для забезпечення єдності судової практики та дотримання принципу застосування норми права, яка регулює спірні правовідносини на час їх виникнення, необхідно зробити інші висновки щодо можливості застосування правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 02 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, та навести інше мотивування підстав для передачі справи на новий розгляд.

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства у частині третій указаної статті визначено, зокрема:

- верховенство права;

- повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом;

- змагальність сторін;

- диспозитивність;

- пропорційність;

- обов`язковість судового рішення.

Тобто суд має ефективно, справедливо і неупереджено розглянути спір.

Верховний Суд як найвищий суд у системі судоустрою України повинен забезпечувати сталість та єдність судової практики, однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Разом з тим необхідно враховувати, що судове рішення має також відповідати певним вимогам, бути внутрішньо цілісним, послідовним та зрозумілим.

Однак слід наголосити, що суд не створює нових норм, а застосовує норми чинного законодавства.

У даному випадку на розгляді у Великої Палати Верховного Суду перебувала цивільна справа, у якій вирішувалося питання застосування частини першої статті 120 ЗК України у період з 01 січня 2002 року до 01 січня 2004 року.

Це питання має велике значення, оскільки застосування цієї норми права протягом усього часу було неоднозначним, на що і звернув увагу Касаційний цивільний суд.

Необхідно зауважити, що протягом тривалого часу всі земельні кодекси УРСР та України, які діяли у різні часи до 2002 року (наприклад, стаття 90 ЗК УРСР 1970 року та стаття 30 ЗК України 1990 року), передбачали загальне правило, за яким доля земельної ділянки визначалася долею нерухомого майна, розташованого на вказаній земельній ділянці. Діяло загальне правило, за винятком нерухомості, розташованої на землях колгоспів, за яким при переході права власності на житловий будинок переходило і право користування тією земельною ділянкою, на якій він був розташований. Тобто до нового власника переходив на праві власності житловий будинок та право постійного користування в повному обсязі земельною ділянкою, на якій такий будинок був розташований. Послідовно діяли норми, спрямовані на впровадження принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та об`єктів нерухомості, які на ній розташовані.

Після внесення змін до законодавства України та можливості набуття таких земельних ділянок у власність з 1991 року діяло правило, за яким якщо нерухоме майно переходило до нового власника, то й земельна ділянка, яка перебувала у власності попереднього власника, у повному обсязі переходила до нового власника нерухомого майна, якщо інше не було передбачено відповідним договором.

У ЗК України 2001 року змінювався сам підхід до визначення долі земельної ділянки.

Відчуження об`єктів нерухомого майна в період з 01 січня 2002 року по 01 січня 2004 року (під час дії статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року) не спричиняло автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під будівлями та спорудами. Земельна ділянка у повному обсязі набула ознак самостійного об`єкта цивільних правовідносин.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у права людини.

Принцип верховенства права закріплено й у статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»: суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

За змістом статті 86 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Відносини власності регулюються Законом України «Про власність», цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Аналогічні положення містять пункти 1, 2 статті 2 Закону України від 07 лютого 1991 року № 697-ХІІ «Про власність» (далі - Закон № 697-ХІІ; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За пунктом 3 статті 2 Закону № 697-ХІІ кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (пункти 1, 3 статті 4 Закону № 697-ХІІ).

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків (пункт 2 статті 48 Закону № 697-ХІІ).

Відповідно до пункту 1 статті 51 цього Закону громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду, у випадках, передбачених законодавчими актами України.

За змістом статті 14 цього Закону громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну.

Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян (пункт 4 статті 13 Закону № 697-ХІІ).

Право власності на спірну земельну ділянку площею 0,25 га для обслуговування житлового будинку, будівель та інших споруд ОСОБА_2 набув у порядку приватизації на підставі рішення сільської ради; це право посвідчене державним актом на право приватної власності на земельну ділянку відповідно до статті 23 ЗК України 1990 року (який був чинний на час видачі державного акта про право приватної власності на земельну ділянку).

За положеннями статті 2 ЦК України земельні відносини регулюються земельним законодавством.

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України (2001 року) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Об`єктами права приватної власності є, зокрема, земельні ділянки (пункт 1 статті 13 Закону № 697-ХІІ). Земельною ділянкою як об`єктом цивільних прав є частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (стаття 79 ЗК України 2001 року).

Тобто за логікою і змістом як цивільного, так і земельного законодавства на час виникнення спірних правовідносин земельна ділянка є самостійним об`єктом нерухомості зі специфічним правовим режимом його використання.

ОСОБА_2 підтвердив своє право власності на спірну земельну ділянку на час укладення договору дарування, за яким житловий будинок, розташований на вказаній земельній ділянці, перейшов у власність до іншої особи, ОСОБА_1 .

Позов про визнання права власності на частину належної на праві власності ОСОБА_2 земельної ділянки ОСОБА_1 мотивувала набуттям нею права власності на житловий будинок, що знаходиться на цій земельній ділянці. Вважала, що право власності на земельну ділянку до неї перейшло на підставі статей 120, 125 ЗК України та статті 377 ЦК України.

Стаття 120 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (15 січня 2002 року), визначала особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці.

Так, у редакції частини першої статті 120 ЗК України в період з 01 січня 2002 року до 19 червня 2007 року (часу внесення змін до статті 120 ЗК України) передбачалось, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Разом з тим, для правильного вирішення спору необхідно проаналізувати статтю 120 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у повному обсязі та взаємозв`язку її окремих частин.

Так , стаття 120 ЗК України передбачала такі правила.

1. При переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

2. При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки.

3. У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

4. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Отже, зазначена норма в цей період закріплювала самостійні правові режими права власності на земельну ділянку та права власності на розташовані на цій земельній ділянці об`єкти нерухомості, згідно з якими перехід права власності на будівлю та споруду до набувача нерухомого майна не тягнув за собою безумовного переходу права власності на всю земельну ділянку, на якій вони розташовані. Виняток передбачався лише щодо земельної ділянки у разі переходу права власності на житловий будинок або його частину за договором довічного утримання.

Відтак, ЗК України з 2002 року до 2007 року визнавав земельну ділянку і будівлю чи споруду на цій земельній ділянці самостійними об`єктами цивільно-правового обігу.

Можна зробити висновок, що при набутті у власність нерухомого майна (будівель, споруд, за виключенням такого переходу за договором довічного утримання) перехід права власності на земельну ділянку в зазначений період вимагав окремого договірно-правового регулювання шляхом укладення відповідних цивільно-правових угод між власником земельної ділянки і набувачем будівлі чи споруди (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо або оренди, який би включав як підставу володіння земельною ділянкою, так і площу такої земельної ділянки). Тобто до набувача нерухомого майна не переходила земельна ділянка на тих же умовах і в тих же розмірах, у яких вона належала попередньому власнику нерухомого майна.

Відчуження об`єктів нерухомого майна в період з 01 січня 2002 року до 01 січня 2004 року не спричиняло безумовного переходу прав на земельну ділянку до набувача нерухомості на підставі правочину про набуття права на нерухомість.

Крім того, частина четверта статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору дарування) встановлювала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Тобто частина четверта статті 120 ЗК України також не передбачала автоматичного переходу до особи права власності на земельну ділянку у разі набуття нею права власності на будівлю та споруду, а встановлювала принцип визначення частки у земельній ділянці при переході права власності на будівлі та споруди до кількох осіб.

Оскільки механізм та особливості переходу права на земельну ділянку при переході права на будівлю та споруду визначено частинами першою - п`ятою статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), то частина четверта цієї статті як її складова не може застосовуватися окремо від частини першої цієї статті, у якій викладене загальне правило переходу права на земельну ділянку при переході права на будівлю та споруду, а отже, ці норми підлягають застосуванню у їх сукупності.

У частині четвертій статті 120 ЗК України йдеться про той випадок, коли в разі існування декількох власників нерухомого майна, право власності на яке визначено у майні в конкретних частках, право на частку у земельній ділянці не може бути більшим або меншим за їхні частки у нерухомому майні. Іншими словами, якщо особа набувала право власності на 1/2 частину нерухомого майна, то не могла набути права власності на земельну ділянку в іншій частці (1/3 чи 3/5). Тобто законодавець гарантував рівні можливості кожного співвласника мати у власності відповідну частку в земельній ділянці, на якій вказане нерухоме майно розміщене.

Таким чином, за умов, передбачених положеннями частин першої та четвертої статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), унаслідок виникнення права власності на будівлі та споруди може виникати право на земельну ділянку під ними, тобто на підставі цивільно-правової угоди, оскільки стаття 140 ЗК України у редакції на час виникнення спірних правовідносин мала вичерпний перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку і втрата права власності на нерухоме майно, розташоване на земельній ділянці, не зумовлювала припинення права власності на земельну ділянку.

Така можливість виникла лише з 01 січня 2004 року з набуттям чинності ЦК України в редакції Закону України № 435-IV.

Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

З 01 січня 2004 року виникла «юридична колізія», тобто розбіжності в змісті двох або більше чинних законодавчих актів, прийнятих з одного й того ж питання, а саме між частиною першою статті 120 ЗК України та частиною першою статті 377 ЦК України.

Колізійні правові акти і норми є контроверзними, бо розбігаються за результатами їх регулятивної дії на суспільні відносини.

З погляду кола врегульованих відносин і стаття 377 ЦК України, і стаття 120 ЗК України регулювали однакове коло суспільних відносин, і незастосування більш пізньої статті 377 ЦК України суперечило б, на наш погляд, уявній волі законодавця. З огляду на це застосування до відносин, що виникли після 01 січня 2004 року, положень статті 377 ЦК України є виправданим.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частинами першою та другою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частина третя статті 5 ЦК України).

Оскільки договір дарування житлового будинку укладено 15 січня 2002 року, то до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 120 ЗК України з погляду її дії в часі у редакції, чинній на той час, а саме: при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. І частина четверта статті 120 ЗК України вказані правовідносини не регулює.

Таким чином, лише і виключно за умов, передбачених положеннями частин першої та четвертої статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), унаслідок виникнення права власності на будівлі та споруди може виникати право на земельну ділянку під ними, і окремо частина четверта статті 120 ЗК України застосовуватись не може.

Разом з тим у даному випадку йдеться про захист права власника нерухомого майна, набутого без вирішення питання про долю земельної ділянки, на якій воно розташоване.

Тобто, виникає необхідність узяти до уваги поняття нерухомого майна.

Поділ об`єктів цивільних відносин на рухоме та нерухоме майно веде свою історію з часів римського права і застосовується у сучасному цивільному законодавстві більшості країн світу.

У законодавстві України термін «нерухоме майно» вперше було введено Законом України від 02 жовтня 1992 року № 2654-ХІІ «Про заставу», статтею 31 якого в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, було визначено, що предметом іпотеки може бути майно, пов`язане з землею - будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого.

Визначення належності об`єкта до нерухомого або рухомого майна має велике значення у відносинах, пов`язаних з виникненням, переходом та припиненням права власності на ці об`єкти.

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Ознаками нерухомого майна є: 1) ці об`єкти розташовані на земельній ділянці та нерозривно пов`язані із землею, тобто вони не можуть існувати без землі; 2) переміщення зазначених об`єктів є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Вказані ознаки є основними, тому розглядати їх необхідно в сукупності. При цьому слід ураховувати нормативні акти (спеціальне законодавство), які визначають статус того чи іншого виду нерухомого майна.

У кожному випадку слід виходити з конкретного об`єкта - чи може, зокрема, житловий будинок, як у справі, що розглядається, бути самостійним, об`єктом, незалежним від земельної ділянки, на якій він розташований. Визначальною умовою при цьому є особисті характеристики та функціональне призначення такого об`єкта, що відповідають ознакам нерухомого майна.

З огляду на особливості правового режиму такого об`єкта слід керуватися відповідними нормативними актами, у тому числі й Державними будівельними нормами (далі - ДБН).

Відповідно до ДК 018-2000 споруди - це будівельні системи, пов`язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт. Будівлі - це споруди, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несучо-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення устаткування, тварин, рослин, а також предметів.

До будівель належать: житлові будинки, гуртожитки, готелі, ресторани, торговельні будівлі, промислові будівлі, вокзали, будівлі для публічних виступів, медичних закладів та закладів освіти тощо.

Згідно з пунктом 3.19 ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджених наказом Державного комітету України у справах містобудування і архітектури від 17 квітня 1992 року № 44 (далі - ДБН 360-92; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), до площі садибної ділянки включається площа забудови житлових будинків, господарських будівель.

У пункті 3.25* ДБН 360-92 передбачено, що протипожежні розриви між будинками або окремо розташованими господарськими будівлями відповідно до ступеня їх вогнестійкості, а також віддаленість ємкостей горючої рідини на присадибній ділянці (при опаленні будинків рідким паливом) слід приймати відповідно до протипожежних вимог (додаток 3.1).

Розташування і орієнтація житлових та громадських будинків повинні здійснюватись з урахуванням забезпечення нормативної тривалості інсоляції та норм освітленості відповідно до Санітарних норм и правил забезпечення інсоляцією будівель и територій житлової настройки та СНІП II-4-79 «Природне та штучне освітлення» як у будинках, що будуються, так і в сусідніх житлових і громадських будинках.

Для догляду за будівлями і здійснення їх поточного ремонту відстань до межі сусідньої ділянки від найбільш виступної конструкції стіни треба приймати не менше 1,0 м. При цьому повинно бути забезпечене влаштування необхідних інженерно-технічних заходів, що запобігатимуть стіканню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель на територію суміжних ділянок.

Згідно з пунктом 3.25а* ДБН 360-92 відстань між житловими будинками та господарськими будівлями і спорудами слід приймати відповідно до санітарних норм за таблицею 3.2а, але не менше протипожежних норм згідно з таблицею 1 додатка 3.1.

У розділі «Сельбищна територія сільських поселень» ДБН 360-92 визначено вимоги до площі земельної ділянки для забудови.

У пункті 3.27 ДБН 360-92 передбачено, що основним типом житлової забудови у сільських населених пунктах є одно-, двоповерхова з присадибними ділянками і господарськими будівлями для ведення особистого підсобного господарства.

Згідно з пунктом 3.28 ДБН 360-92розміри присадибних земельних ділянок у сільських населених пунктах установлюються сільською радою відповідно до чинного ЗК України. Для підвищення компактності забудови присадибна ділянка може бути розділена на дві частини: приквартирну, яку виділяють біля будинку, і ділянку для городу, яку виділяють за межами житлової зони.

Розмір частини присадибної земельної ділянки, яку виділяють біля будинку, визначається завданням на проектування за місцевими умовами з урахуванням наявності садибного фонду і демографічної структури населення. Решта присадибної ділянки виділяється за межами житлової зони.

Згідно з пунктом 3.29 ДБН 360-92перелік і граничні розміри господарських і побутових будівель і споруд, які зводяться на присадибних ділянках, визначаються завданням на проектування.

Можна зробити висновок, що житловий будинок є об`єктом нерухомого майна, безпосередньо пов`язаний із земельною ділянкою і невіддільний від неї. Тому забезпечення прав власника житлового будинку, як і іншої нерухомості, невіддільне від вирішення питання про долю земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомого майна та тієї її частини, яка необхідна для обслуговування цього нерухомого майна, оскільки в іншому випадку право власності на нерухоме майно буде примарним, ілюзорним, так як не може бути реалізованим.

У даному випадку спір виник між двома власниками нерухомого майна. З одного боку - це власник земельної ділянки (попередній власник відчуженого житлового будинку), з іншого боку - це набувач житлового будинку, у якого не вирішене питання про долю земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок.

При вирішенні спору суди повинні враховувати баланс інтересів власників кожного виду нерухомого майна. Такий підхід відповідає і практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) при розгляді справ щодо порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.

Зокрема, ЄСПЛ у своїй діяльності керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним). Але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Виникає питання щодо володіння землею новим власником нерухомого майна у разі не вирішення питання про перехід права на землю шляхом укладення сторонами угоди про відчуження нерухомого майна та окремої цивільно-правової угоди щодо долі земельної ділянки, на якій таке майно розташоване, з урахуванням балансу інтересів як власника житлового будинку, так і власника земельної ділянки, на якій розташована відчужена нерухомість.

У такому випадку до нового власника вочевидь переходить право на частину земельної ділянки, на якій розташоване придбане нерухоме майно, та на частину земельної ділянки, необхідну для обслуговування цього нерухомого майна.

До того ж при відчуженні нерухомого майна власник земельної ділянки розумів, що вказана її частина зайнята нерухомим майном і не може використовуватися іншим чином, аніж бути невіддільною частиною нерухомого майна, а нерухоме майно є невіддільною частиною земельної ділянки. В іншому випадку таке відчуження «без землі» може мати ознаки недійсності, на що не посилається жодна зі сторін, а суд презюмує правомірність угоди.

З іншого боку, до набувача нерухомого майна не може переходити уся земельна ділянка, якою володів на певній підставі попередній власник нерухомого майна, оскільки на таке відчуження земельної ділянки у власника не було волі і така домовленість сторін не знайшла свого закріплення у відповідній угоді, про що свідчить наявність спору на розгляді в суді.

Виникає питання щодо підстави володіння землею новим власником нерухомого майна в разі невирішення питання про перехід права на землю.

З урахуванням правового регулювання, передбаченого у частинах першій та другій статті 120 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до набувача нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, необхідній для його обслуговування, не може переходити право власності на цю земельною ділянку, оскільки саме такі випадки передбачені у главі 16 ЗК України 2001 року, з огляду на те, що у статті 41 Конституції України на час виникнення спірних правовідносин уже передбачався принцип непорушності права власності, без відповідної волі власника земельної ділянки.

Згідно з частиною першою статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору дарування) при переході права власності на будівлю і споруду право користування земельною ділянкою або її частиною може переходити на підставі договору оренди.

Разом з тим обов`язковість укладення договору оренди передбачена лише при передачі у користування земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності.

Обов`язковість укладення договору оренди при користуванні земельною ділянкою, що перебуває у приватній власності, законом не встановлена.

З огляду на те, що позивачка не мала наміру (не виявляла бажання) укладати договір оренди земельної ділянки, на якій розташований подарований їй житловий будинок, оскільки оренда є платним користуванням земельною ділянкою, суди застосовують принцип диспозитивності цивільного процесу (стаття 11 ЦПК України), який передбачає право осіб, які беруть участь у справі, розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, а також засобами їхнього захисту, що активно впливають на виникнення, рух і закінчення цивільного процесу, з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів.

При цьому суд не може зобов`язати позивачку укласти договір оренди земельної ділянки, проте повинен визначити ефективний спосіб захисту її порушеного права, яким, зокрема, може бути сервітут.

Так, і на час виникнення спірних правовідносин, і на час розгляду справи ЗК України передбачає можливість користування частиною чужої земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

У частині третій вказаної статті передбачено, що встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

А частина четверта гарантує права власника земельної ділянки, оскільки земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Статтею 99 ЗК України не передбачено вичерпного переліку земельних сервітутів, оскільки в пункті «з» частини першої вказано, що власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення земельних сервітутів, зокрема інших земельних сервітутів.

Це обумовлюється і можливістю встановлення земельного сервітуту за рішенням суду. Так, у частині першій статті 100 ЗК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Отже, за результатами розгляду справи можна підсумувати, що викладена у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду правова позиція, а саме у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 381/41/17, про те, що особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості, не застосовується і необхідно відступити від вказаної правової позиції.

При розгляді вказаної категорії спорів щодо переходу права на земельну ділянку при переході права власності на будівлю і споруду слід враховувати, що право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

У разі якщо у відповідному договорі не вирішено питання про долю земельної ділянки, на якій знаходиться відчужене нерухоме майно, право на таку земельну ділянку під нерухомим майном та на земельну ділянку, необхідну для обслуговування та користування вказаним майном, може бути вирішено шляхом встановлення відповідного сервітуту.

Тому висновок про необхідність направлення справи на новий розгляд є обґрунтованим.

Судді О. М. Ситнік

Н. П. Лященко

О. Б. Прокопенко

Джерело: ЄДРСР 91161523

[ANTIRAID]

Дуже дивна позиція Великої палати яка дозволяє позбавляти права власності на земельну ділянку без згоди її власника й безкарно порушувати право власності.

Суд зазначив, що особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику. При цьому оскільки сторони не обумовили розмір земельної ділянки, яка переходить у власність позивачки, під час нового розгляду справи необхідно з`ясувати дійсні наміри сторін щодо такого розміру. Для цього необхідно встановити, який розмір земельної ділянки, призначений для розміщення і обслуговування будинку, є нормативно визначеним у місцевості, де він знаходиться, а також для визначення тієї частини земельної, яка необхідна для обслуговування будинку позивачки, слід з`ясувати, чи використовує відповідач відповідну земельну ділянку, яку саме її частину та для якої мети.

Хоча законним було б не визнання права власності, а встановлення відповідного сервітуту на ту частину земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування будинку чи споруди, про що, до речі, й зазначено в окремій думці професійних суддів. В цьому і полягає різниця між суддями та "діячами науки та мистецтва".